3 — Історія України др. пол. XVIII ст. — почато..


Українські землі в складі Російської імперії наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст.
Включення українських земель в склад Російської імперії
Адміністративно-територіальний устрій 3 генерал-губернаторства, кожне з яких в свою чергу поділялося на три губернії: Харківська, Чернігівська і Полтавська – на Слобожанщині, Київська, Волинська та Подільська на Правобережжі (грудень 1796 р.), Катеринославська, Херсонська і Таврійська в ПД (Степовій) Україні.
На чолі губернії – губернатор, якого призначав імператор.
Губернії ділилися на повіти. Функції міліції у повітах капітан-справник, у містах – городничих.
Українцями були заселені великі райони Кубані, Війська Донського, Воронежчини, Курської, Гродненської, Могилівської губернії і частина Бессарабії.
Чисельність населення та його етнічний склад
В Росії – 7,8 млн., в Австрії - 2,2 млн.
Зростання населення. У 19 ст. зросла кількість населення Степової України = Новоросії.
Антиукраїнська міграційна політика Російської імперії → частка українців ↓, відсоток росіян, євреїв і т.п. ↑
Для євреїв царський уряд впровадив так звану смугу осілості, заборонивши їм переселятися на схід за територію колишньої Речі Посполитої. Тому більшість єврейського населення скупчувалась у містах України.
Кіровоградська область = Нова Сербія, Донецька область – Слов’яносербія, Кіровоград = Єлисаветград.
Скорочення мусульманської частини Півдня. Еміграція татар.
У СХ Галичині українця становили 2/3 населення.
Переселення в ЗХ Україну іноземних колоністів: у СХ Галичину – німців, у ПН Буковину – німців і румунів, у Закарпаття – угорців.
Міграційна політика використовувалася як засіб для розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Національне життя. Встановлення матеріальної та духовної зверхності панівної нації, уніфікація
Укр. позбавили права на власну освіту і користування укр. мовою, обмежували вільний розвиток укр. культури.
Антиукраїнська політика ↑ за Миколи I (1825 – 1855)
Для різних регіонів України використовувалися назви: ПД-ЗХ Росія, ЗХ Росія, ПД Росія або Новоросія.
На західноукраїнських землях дискримінаційна національна політика Австрійської монархії поєднувалася з утисками за національною ознакою з боку польської шляхти у СХ Галичині, угорських панів – в Закарпатті. Румунських бояр – на Буковині.
Соціальне становище
Селянство Лівобережжя знову закріпачувалося.
Кріпосні селяни відбували рекрутчину
Державні селяни перебували під постійною загрозою переведення на становище військових поселенців.
Розміри панщини постійно зростали
Міста (за незначним винятком, наприклад Львів), не мали самоврядування.
Нерідко населення невеликих міст відбувало панщину та інші повинності нарівні з селянами.
Міжнародні відносини Наддніпрянської України
Україна в російсько-турецькій війні 1806 – 1812 рр. Україна мала забезпечувати російську армію.
У 6 губерніях (Чернігівська, Харків., Полтав., Київська, Херсонська, Таврійська, Катеринославська) – мобілізація.
Воєнні дія тривалий час велися на землях, заселених українцями.
Українці брали активну участь у воєнних діях за Ізмаїл.
Травень 1812 р. – Бухарестський мирний договір. До Росії відійшла Бессарабія
Україна в російсько-французькій війні 1812 р. Шлях Наполеона на Москву українських земель безпосередньо не торкався. Лише на Волині (Володимир, Ковель, Луцьк, част. Дубно) з’явився 30-тис. корпус, який не проявляв активності (витіснений у вересні 1812), потім частина військ просолилася на Чернігівщину та Київщину в серпні 1812.
Плани Наполеона щодо України: звільнення з кріпацтва селян; Австрії – Волинь, Туреччині – Крим та ПН Причорномор’я, Польщі – Правобережжя, а решту – поділити на три військово-адміністративні провінції (наполеоніди), які б очолювали його маршали.
Ставлення українців до Наполеона:
Консерватори - поставилися негативно. Кочубей, Котляревський, цар – захисник громадського ладу та спокою
Автономісти - позитивно, сподіваючись на прогресивне законодавство і автономію (а можливо навіть і незалежність). Капніст, Лукашевич, Чайковський.
У липні 1812 р. Олександр I видав маніфест про створення народного ополчення, до якого набиралися добровольці-кріпаки за згодою поміщиків. Буде залишений козацький стан і постійне козацьке військо.
Українці радо вступали в ополчення → занепокоєння рос. уряду → обмеження набору Полтав. і Чернігівською губерніями.
Спорядження полків на себе взяли міщанські, селянські та шляхетські громади.
Сутичка між малорос. генерал-губернатором Лобановим-Ростовським і керівником полтавського дворянства Трощинським, внаслідок якої були задоволені прохання Трощинського (надати козацьким сформованим полкам козацько-українського характеру включно з старшинськими назвами)
Усього Україна дала 70 тис. ополчення.
Серпень 1812 р. – Бородінська битва, де відзначилися українські полки
1813 р. – битва народів під Лейпцигом, де було розбито Наполеона.
1814 р. – 6 українських полків увійшло до Парижа.
1814 – 1815 – Віденський конгрес. До Росії – частина Польщі (Холмщина, Підляшшя, Надсяння). Царство Польське – автономія.
Проте війна не виправдала надії селян на звільнення з кріпацтва. У 1814 р. було розформовано Полтавський і Чернігівський земський ополченський полк. Кріпаки поверталися до праці, а за службу одержали всього по два карбованці. У 1816 р. всі привілеї у козаків було відібрано, а їх самих повернуто до попереднього стану.
Російсько-турецька війна 1828-1829 Війна не зачепила українських земель, але Росія максимально використала людські і матеріальні ресурси України
Йосип Гладкий, останній кошовий отаман Задунайської Січі, під час війни перейшов на бік Російської імперії → задунайським козакам не дозволили повертатися до Січі → 1832 – створення Азовського козацтва. Воно проіснувало до 1866, допоки військо не переселили на Кубань.
Економіка
Поміщики дворяни – привілейований стан. Економічна основа – їх власність на землю і кріпаків. До певного часу така система господарювання задовольняла поміщиків. Але наприкінці 18 ст. – у пер. пол. 19 ст. з’явилися нові товари та послуги (університети, курорти, прагнення до комфорту), які потребували грошей → екстенсивні методи (збільшення посівних площ, панщина доходила до 6 днів, додаткові повинності: примусова праця на заводах та фабриках у маєтках). Але такі методи не давали покращення, оскільки селянин залишався незацікавленим у результатах своєї праці.
Урочна система виконання панщини – кріпак отримував завдання (урок) на день, таке завдання за один день виконати було неможливо.
В імперії діяла заборона кріпакам скаржитися на своїх господарів.

Занепад поміщицьких маєтків
У 1856 р. майже 25% поміщицьких маєтків було в заставі.

Військові поселення
1/3 селян були казенні (тобто державні) селяни, які належали не поміщикам, а державі.
У 1816 р. – з державних селян почали формувати військові поселення. Аракчеєв. В цих поселеннях кожна сім’я мала не лише займатися землеробством, а й одночасно утримувати 1 – 2 солдатів. Життя селян регламентувалося суворим режимом. Військова муштра – з 7 (кантоністи) до 45 років. Формально – 3 дні на державу, 3 – на себе, але насправді всі днів селяни працювали на державу.
Поселення створювалися на Харківщині, Катеринославщині, Херсонщині, Київщині та Поділлі. 554 тис. населення.
У 1857 р. військові поселення були ліквідовано
Товарно-грошові відносини В пер. пол. 19 ст. – зростало виробництво хліба на продаж.
Технічні культури: Полтавська і Чернігівська губернії – конопля і тютюн, Катеринославська і Херсонська – льон.
В 20-х рр. – плантації буряків
Найенергійніше втягувалися в товарно-грошові відносини великі землевласники. Деякі з них технічно вдосконалювали своїх господарства, знайомилися з досягненнями агрономії та агротехніки. Але в більшості раціоналізаторські експерименти закінчувалися невдачею (опір селян, нестача грошей у поміщиків, нестача вільної кваліфікованої сили)
Селянські промисли Розклад кріпосницької системи супроводжувався обезземеленням селян → селяни йшли на місцеві підприємства (цукроварні, цегельні) або займалися дрібними промислами.
25% селян - безземельні
Наприкінці 18 ст. – чумацтво переросло у торговельно-візницький промисел.
Поширена була сезонна міграція на Південь
Всупереч державній політиці, були й заможні селяни. Із селян-кріпаків вийшли купці й промисловці – мільйонери Яхненки і Семиренки, Терещенко (цукрозаводчик)
Промисловий переворот В 30-х рр. – промисловий переворот (перехід від ручної до машинної праці). Найбільші зрушення були у легкій, харчовій і переробній промисловості.
На першому місці стояло цукроваріння. 1815 р. – торговий дім Яхненків і Семиренків. У 40-х рр. – заснували парове цукрове виробництво, обладнали машинобудівний завод, утримували ціле робітниче містечко з технічним училищем, бібліотекою, театром, лікарнею та церквою.
Група підприємців виробляла полотно. Але в 40-50-х рр. полотняна промисловість зникла, не витримавши російської конкуренції (підтримка уряду)
Пер. пол. 19 ст. – кам’яновугільна промисловість (Донбас)
1824 – перший цукровий завод на Київщині
Залізна руда біля Кривого Рогу
Зростання міського населення та розвиток торгівлі Урбанізація. Зростання чисельності населення в містах.
У 1817 р. – Одеса була оголошена вільним портом (порто-франко)
Політика держави була спрямована на заселення міст мігрантами → зменшення частки українців, а збільшення – росіян та євреїв.
Морські порти – Одеса, Миколаїв, Херсон
Найбільші міста – Харків, Полтава, Київ, Кролевець, Ромни
Внутрішня та зовнішня торгівля
Базари та ярмарки
Україна – ринок збуту російських промислових товарів, український ринок був представлений переважно сільськогосподарською продукцією, а також цукром і горілкою.
Експорт хліба в Туреччину, Грецію, Італію, Францію, Англію.
В Австрію, Пруссію, Польщу, Молдавію гнали худобу, а також вивозили мед, віск, рибу, риб’ячий клей.
Ввозили – машинне обладнання, предмети розкоші
Суспільно політичне життя
Початок відродження Течії: українська, російська і польська (в Правобережній Україні, прагнула відновити Польщу в кордонах до поділів)
В 1777 році Калиновський видав у Санкт-Петербурзі книжку «Описание свадебных украинских простонародных обрядов»
1798 р. – в Петербурзі Маркович «Записки о Малоросии»
Кінець 18 ст. – офіцер Худоба – «Історія України», яка мала анти рос. характер, до нас не дійшла.
В Новоград-Сіверському був гурток, де найбільше проявлялися настрої української козацької старшини, яка ще берегла традиції активної участі у державотворчому житті та обороняла давній лад та культуру. До гуртка належала – Полетики, Капністи. Пропагували ідею української самостійності, поширювали твори, де давали високу оцінку діяльності Мазепи, Полуботка, боролися за права всього українського шляхетства і козацтва.
У 1787 р. – Капніст очолив групу автономістів, яка опрацьовувала проект відновлення козацтва. Російський уряд відхилив таку пропозицію. Капніст – «Ода на рабство», обурення проти кріпацтва
У 1791 р. – місія Капніста. Капніст поїхав до Берліна, де мав зустріч з королівським канцлером. Капніста цікавило, чи підтримає Пруссія Україну, в разі її війни з Росією. Однак пруссько-російські відносини невдовзі нормалізувались.
Після 1785 р. (зрівняння прав старшини з дворянами) опозиційний запал старшини ↓. Вона стала більше брати участь не у політичній, а в інтелектуальній діяльності: «Історія Русів» (за Оглобиним – «Декларація прав української нації…, вічною книгою України», події до 1769 р., вперше зустрічається 1825 р., була видана в 1846) Полетики, 1798 – «Енеїда» Котляревського. Саме з «Енеїди» історики визначають початок національного відродження.
В Харкові виходив журнал «Украинский весник», «История Малой Руси» на російській мові Каменського.
Масонство Західноєвропейські революційні ідеї поширилися в Україні. Зокрема ідеї Гердера і Шеллінга активізували процес нац. відродження, який тепер отримав філософсько-релігійне обґрунтування. Під час походу 1812 р. українські полки змогли побачити світ за межами імперії, і те, як він відрізняється.
Масони («вільний каменяр») сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту. Гасло – «Свобода, Рівність, Братерство». Хотіли вдосконалити суспільство через вдосконалення людини.
Центром масонів в ост. чверті 18 ст. став Київ. Ложі були в Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Полтаві, Самборі.
Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, купці, старшинсько-шляхетські родини. Переважно входила еліта і дворяни.
Серед українських масонів поширювалися ідеї слов’янської федерації, в якій українці були б рівними серед рівних, і навіть державності України.
1817 – 1819 – масонська ложа «Понт Евксинський» в Одесі.
1818-1819 – полтавська ложа «Любов до істини». Належав Котляревський. Цар закрив її особистим указом.
На базі Полтавської ложі утворилося «Малоросійське товариство» в 1821 р., голова – Лукашевич. Однодумці – Величко, Капніст, Котляревський, Кочубей, Тарнавський, Репнінг. Воно перейшло від пасивної, до активної опозиції царизму.
1818 – 1822 – в Києві «З’єднані слов’яни». Роботи велися російською та французькою мовами.
1822 – указ про закриття всіх масонських організацій.
Декабристи Декабристський рух – спроба офіцерів російської армії збройною силою встановити конституційний лад.
У 1816 р. – у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку» (з 1818 – «Союз благоденства»). Її очолювала Корінна управа (дума). В Україні були управи в Тульчині (Пестель) та Полтаві.
У 1821 р. – «Союз благоденства» розпався. Члени Тульчинської управи утворили Південне товариство, Пестель. В Росії було утворене Північне товариство.
Обидва товариства мали спільну мету: повалити самодержавний лад шляхом військового перевороту і ліквідувати кріпосне право.
До Південного товариства належали: Пестель, Волконький, брати Муравйови-Апостоли, Бестужев-Рюмін. В Південного товариства були управи в Тульчині, Василькові і Кам’янці.
Програма Південного товариства – «Руська правда» Пестеля. Скасування кріпацтва, перетворення всіх селян на рівноправних громадян, недоторканість приватної власності. Росія мала стати республікою. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу. Проголошувалася провідна роль росіян.
1823 р. – «Товариство об’єднаних слов’ян» у Новограді-Волинському, Андрій і Петро Борисовий. Мета – боротьба проти самодержавство і кріпацтва, визволення слов’янських народів і створення федеративного союзу. Проте Україна в планах товариства не фігурувала як член федерації народів. В 1825 р. це товариство злилось з Південним.
Програмний документ Північного товариства – Конституція (автор Муравйов). Конституційна монархія і федеративний устрій. Часткове відновлення прав українського народу на власну державу. Планувалося утворити Українську, Чорноморську і Бузьку держави з центрами у Харкові, Одесі і Києві. Однак ці положення не задовольнили членів товариства і проект Конституції не був затверджений.
Повстання Південне товариство планувало на літо 1826 р., але цар помер в листопаді 1825 р.
Повстання відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі і закінчилося поразкою. Незважаючи на це, 29 грудня 1825 р. все ж піднявся Чернігівський полк під Васильковом, що розміщувався на Київщині, але його виступ придушили 3 січня 1826 р.
Пропаганда волелюбних ідей у навчальних закладах Після розгрому декабристів, опозиційних рух остаточно не зник.
Утворювалися таємні групи і гуртки, члени яких вважали себе продовжувачами справи декабристів.
На поч. 1826 р. – виник гурток у Харківському університеті. Проводилися обговорення політичної обстановки, можливі зміни суспільно-політичного ладу, переписували твори антицарського спрямування. На поч. 1827 р. гурток розгромили.
Волелюбні настрої охопили й гімназію вищих наук в Ніжині (1820), директор Орлай. Серед гімназистів був і Гоголь.
1831 – польський ліцей в Кам’янці
1834 – Київський університет.
Польське повстання 1830 – 1831 рр. і Україна Листопад 1830 р. – повстання в Польщі польських офіцерів. «Патріотичне товариство». Мета – відродження державності Польщі у кордонах 1772 р. Гасло «За вашу і нашу свободу». Росіяни змушені були покинути Польщу.
У лютому 1831 р. – польські повстанці направили на Правобережжя артилерійський корпус, який мав підняти населення на антиросійське повстання. Але оскільки польська шляхта відмовилася звільнити селян з кріпацтва. То ті їй не допомогли.
В серпні 1831 р. росіяни зайняли Варшаву.
Наслідком повстання було масове зросійщення краю. Почали закриватися польські школи (українських не було), навчання переведено на російську мову. В Кремінці закрили відомий польський ліцей, натомість відкрили російський університет св. Володимира в Києві.
60 тис. польських шляхтичів були позбавлені дворянства. Багатьох заслали вглиб Росії.
Позитивом було те, що з часом Київський університет перетворився на центр, якому належала важлива роль у відродження української культури. Царизм дещо поліпшив становище правобережних селян.
Кирило-Мефодіївське братство З початку 40-х рр. 19 ст. місце козацької еліти займають різночинці.
Січень 1846 – березень 1847 р. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Українська різночинна інтелігенція.
Символ товариства – золотий перстень з вигравіруваними іменами Кирила і Мефодія.
Входило 12 осіб Діяло нелегально.
Братство зазнало впливу творів Шевченка
Один з засновників – Костомаров. Ідея єдності пригноблених слов’янських народів. Членом товариства був П. Куліш, Маркович, Білозерський, Гулак.
Слов’янська федерація, центр – Київ
Програмні положення – «Книга буття українського народу» і «Статут слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія», основний автор – Костомаров.
У «Книзі буття» вказано основні події світової історії з давніх часів до сер. 19 ст. Значна частина тексту присвячена історичній драмі України, яка виявилася поділеною між Польщею і Росією. Історичне покликанні України: підняти інших слов’ян на боротьбу за національне відродження в усіх сферах економічного, соціального і духовного життя.
«Статут слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія» («Закон Божий» складався з двох частин – «Головні ідеї» і «Головні правила». В «Головних ідеях» вказувалося, що метою слов’ян повинно стати їх політичне об’єднання в федерацію, в якій кожен народ отримав би власну державу з демократичною формою правління.
Мета товариства – повалення самодержавства, встановлення республіки, утворення Української держави і об’єднання слов’ян у федерацію. Найвищий виборчий орган – собор, або сей. Військо об’єднувалося і кожен штат мав мати свою армію.Міліцейські формування. Демократичні права. Скасовувалися тілесні покарання і смертна кара. Ліквідація станових привілеїв.
«Головні правила»: мета «поширення… ідей через виховання юнацтва, літератур і примноження членів товариства», товариство прагнутиме усунути релігійну ворожнечу між католиками і православними слов’янами. І найголовніше правило: «Товариство буде прагнути зарані про викорінення рабства і всякого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності».
Між Кулішем і Костомаровим були суперечності. Костомаров – братерство слов’ян, а Куліш був за розвиток української культури. Шевченко і Гулак були радикалами (за революційні перетворення)
Діяльність: агітаційна і культурно-просвітницька діяльність (пропаганда українських творів); Білозерський підготовив проект створення мережі початкових землеробських шкіл.
Вплив братства: наступне покоління взяло ідеї братства; сприяли розвитку українського національного руху; це була перша спроба української інтелігенції вдатися до політичної боротьби; стало дороговказом для наступників; стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалось, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.
Соціальне становище
1805 р. – робітники друкарні Києво-Печерської лаври висунули перед адміністрацію вимоги щодо підвищення зарплати. Адміністрація змушена була піти на поступки.
1814 – 1830 р. – повстання під проводом Кармелюка
1819 – 1857 – військові поселення
1819 – повстання військових поселень в Чугуєві.
1829 – Шебелинське повстання військових поселень.
1831 р. – положення для уряду, яке мало забезпечити промисловість найманою робочою силою.
1845 – за законом була заборонена праця дітей у нічний час.
1838 – генерал-губернатор Малоросії Бібіков. Інвентарна реформа – перепис у Київській, Волинській і Подільській губерніях в 1841 р. повинностей селян. Вирішив впорядкувати всі повинності (через їх велику кількість). Видав інвентарні правила:
Заборонялося збільшувати панщину більше як 3 дні для чоловіків, і більше ніж 1 день – для жінок.
Селянські наділи залишалися в їх довічному користуванні.
Заборона карати селян і засилати до Сибіру, віддавати насильно в рекрути або одружувати.

Терміни та поняття
Нація – історична спільнота людей, сформована на основі спільної території, яку вони населяють, мови, особливостей культури і характеру, економічних зв’язків.
Національне відродження – процес пробудження і формування національної свідомості народу. В Україні – кін. XVIII – поч. XIX ст.
Національна ідея - акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, рушій національного прогресу, основа національно-визвольних рухів, національної самосуверенізації. Н.І. становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості.
Декабристи - російські дворяни-революціонери, які збройною силою прагнули встановити конституційний лад. Вони боролися за противагу царату та скасування кріпацтва.
329819022225
Масонство – релігійно-етнічний рух, що виступав за ідею про єдине людське товариство, моральне самовдосконалення. Виникло в Англії на поч. XVIII ст.
Котляревський Іван Петрович
8663940-5715Іван Петрович Котляре́вський (* 9 вересня 1769, Полтава — † 10 листопада 1838) — видатний український письменник, поет, драматург, засновник сучасної української літератури. Громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою. Початкову освіту здобув у місцевого дяка. В 1789—1793 працював канцеляристом, у1793—1796 — домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах. У 1796—1808 перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. В 1806—1807 Котляревський в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806—1812, був учасником облоги Ізмаїлу. В 1808 вийшов у відставку. З 1810 працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян». У 1812 під час походу Наполеона  сформував на Полтавщині 5-ий український козачий полк (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що отримав чин майора. В 1817—1821 — директор Полтавського вільного театру. В 1818 входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». Сприяв викупові М.Щепкіна з кріпацтва. У 1827—1835 — попечитель «богоугодних» закладів. Помер і похований у Полтаві.
8660130171450Костомаров Микола Іванович
Мико́ла Іва́нович Костома́ров (16 (4) травня 1817, Юрасівка Острогозького повітуВоронезької губернії на Подонні — †19 (7) квітня) 1885 р., Петербург) — видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, публіцист. Вчився у московському пансіоні, потім через фінансові труднощі мати перевела до пансіону у Воронежі, потім вчився у Воронезькій гімназії і Харківському університеті. Був затверджений у статусі кандидата. Був на військовій службі, став істориком полку. Почав «етнографічні екскурсії» Поет, псевдонім «Ієремія Галка». 1841 – дисертація, присвячена Берестейській унії 1596 року. Друга дисертація – «Про історичне значення російської народної поезії», ідеологічних нарікань не викликала і була успішно захищена 1844 року. Одержав звання магістра. Став вчителем гімназії містечка Рівне на Волині. Але вже 1845 року він переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії. Викладач російської історії Київського університету. Член Кирило-Мефодіївського братства. Написав «Книгу буття українського народу». Ув’язнення у 1847 р. в Петербурзі, заслання до Саратова (1848 – 1856). Там він займався науковою працею. Після звільнення, у 1857-му він вирушив за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. 1858 року М. Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки.
В Петербурзькому університеті організовував лекції, які потім були заборонені. На знак протесту 1862 року подав у відставку. Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі
Помер у своїй квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі. Похований 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі у Петербурзі.
Твори: Книга буття українського народу, Богдан Хмельницький, Руїна, Мазепа, Мазепинці, Бунт Стєньки Разіна, Автобіографія, Російська історія в життєписах її найважливіших діячів, Північноруське народоправство, Непевний час московської держави, Думки про федеративний початок у Древній Русі, Дві руські народності, Риси народної південноруської історії, Правда москвичам про Русь, Правда полякам про Русь, Українські балади, Гілка, Сава Чалий, Переяславська ніч, Останні роки Речі Посполитої, Співець Митуса
Куліш Пантелеймон Олександрович
877633550800Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (*7 серпня 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — †14 лютого 1897, Мотронівка) — українськийписьменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Писав українською та російською.
Не зміг навчатися в Київському університеті, оскільки не мав не мав документального свідчення про дворянське походження.
Викладач в Луцькому дворянському училищі. Історичний роман «Михайло Чарнышенко…», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному. Петербурзька Академія наук за рекомендацією посилає Куліша у відрядження в Західну Європу.
У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують, його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. П. Куліш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Двотомна збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси», український буквар і читанка — «Граматка». Мандри по Європі. Першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми». Часто буває у Львові. В останні роки життя
оселяється на хуторі Мотронівка, де і помер.
ГУЛАК МИКОЛА ІВАНОВИЧ
8084820126365Гулак Микола  (1822 — 26.5.(7.6.)1899) — український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. В 1843 закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) ун-ту. В 1844 здобув вчений ступінь кандидата права. В 1845-47 служив в канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. В грудні 1845- січні 1846 разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснувавКирило-Мефодіївське братство. Належав до радикального крила організації (Г., Т. Шевченко, Г. Андрузький, О. Навроцький, І.Посяда), яке відстоювало національно-демократичні ідеї.
18.3.1847 заарештований і ув'язнений в Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення і назвати будь-кого з учасників братства. В 1850-55 перебував під наглядом поліції в Пермі. З 1859 працював викладачем математики, природничих наук та історії у навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. Г. належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератури. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азерб


-3479803778255725160-186690
Західноукраїнські землі наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст.
Соціально-економічне становище
Адміністративно-територіальний устрій та населення Закарпаття фактично управлялося з Будапешта Угорщиною.
1787 – приєднання Буковини до Галичини, а після 1849 р. Буковині було знову надано право окремого краю.
Українські землі були об’єднані разом з польськими у «Королівство Галичини і Лодомерії»
Багатонаціональний склад населення.
Реформи Марії-Терезії (1740 – 1780) та Франца-Йосифа (1780 – 1790)
Україна – аграрно-сировинний придаток. Перед реформами на ї землях панувала польська сваволя, були відсутні промисловість і торгівля, великі міста і нормальні шляхи сполучення, населення було бідним.
70-80-ті рр.. – реформи.
Аграрна сфера. На поч. 80-х рр.. – імператорський указ, звільнення селян від особистої залежності, розмір панщини – до 30 днів на рік.
Релігійна реформа. Католицька, протестантська та греко-католицька церква були зрівняні в правах.
1784 р. – у Львові замість єзуїтської колегії відкрили університет. При ньому до 1809 р. діяв Руський інститут, де на філософському та богословському факультетах вчилися українці.
Почала працювати мережа семінарій, яка готувала греко-католицьких священиків.
Бруківка, каналізація.
Запровадження початкових та середніх шкіл. У початковій школі навчання мало проводитися на рідній мові.
Економіка
Наступники реформаторів Леопольд II (1790 – 1792) і Франц II (1792 – 1835) стали на шлях контрреформ.
Була відновлена панщина, зросли селянські повинності.
Основна галузь – сільськогосподарське виробництво. Майже всі поміщики – поляки, і лише деякі з них використовували агротехнічні досягнення.
Посилення визиску селян (панщина 5-6 днів на тиждень) → обезземелення селян.
Такою ж була ситуація на буковинському селі. Єдине, ситуацію там покращувало скотарство (розведення худоби і овець). Головні культури – кукурудза і картопля.
Відсталим аграрним краєм залишалося й Закарпаття. Скорочення селянських наділів.
Промисловість: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова.
У Галичині – ткацтво. Воно, як і шкіряне виробництво, йшло також і на експорт
Засновувалися нові керамічні, залізоробні підприємства, ливарні заводи. Соляна промисловість.
Початок промислового перевороту в німецьких та чеських провінціях негативно вплинув на промисловість. Більш-менш розвинутими залишалося лише гуральництво й броварництво, сірчана промисловість.
Невеликий відсоток зайнятості в промисловості.
Селянські виступи
Селянські виступи Відповідь на посилення кріпацтва.
Подання колективних скарг та довголітні процеси, що, як правило, закінчувалися на користь поміщика.
Втеча селян, потрава панських посівів та лук, порубка лісів, розправа над сільською старшиною, підпали садиб поміщиків, відмова сплачувати державні податки, бойкот рекрутських наборів.
З 1838 р. – охопили майже всю Галичину. Придушення відбувалося за допомогою військової сили.
1843 – 1844 – повстання Кобилиці (депутат сейму). Було придушене, Кобилиця заарештований.
Рух опришків У Прикарпатті.
1810 – 1825 – особливий розмах руху, ватажок – Мирон Штолюк. Лише у 1830 р. його загін розгромили.
Для придушення: польові суди, військо (гірські стрільці), прикордонна варта, охорона солеварень, тютюнових складів.
«Холерні бунти» на Закарпатті 1831 – обмеження (карантин, озброєні кордони на дорогах, заборона пересування), пов’язані з епідемією холери, спричинили повстання проти всієї системи земельних відносин.
1836 – закон угорського уряду, який скасував частину другорядних натуральних повинностей. Деякі повинності селяни могли викупити тимчасово або назавжди. Селянам надавалося право переходити від одного поміщика до іншого, за умови виконання всіх повинностей, сплати податків і боргів. Були обмежені права поміщика на судочинство селян й скасовано право фізично карати селян.
Українське національне відродження наприкінці XVIII – у першій пол. XIX ст.
Початок. Греко-католицькі священики Передумови – реформи Марії-Терезії.
Збільшення кількості української інтелігенції.
У 1805 р. – початкові школи були поставлені під контроль римо-католицької церкви.
1809 – закрито Руський інститут при Львівському університеті.
1812 – скасовано обов’язковість освіти → зменшення кількості учнів.
Суспільна верства, яка очолювала національне відродження в краї – греко-католицькі священики, які підтримували тісні зв’язки з народом.
Просвітництво На поч. 19 ст.
Осередок першої хвилі – Перемишль. Перемишльський єпископ – М. Левицький (1774 – 1858) зібрав патріотично-налаштованих священиків: Могильницький, Левицький, Лозинський, Лаврівський.
Боротьба з а впровадження української мови в систему початкової освіти та за розширення мережі початкових шкіл.
1816 – Могильницький, за ініціативи Левицького, заснував перше просвітницьке товариство греко-католицьких священиків. Товариство видало перші граматики української мови, відкрило близько 400 шкіл.
У 30-ті рр. – центр відродження перемістився до Львова.
«Руська трійця». Альманах «Русалка Дністрова» 1833 – 1837 – «Руська трійця»: Вагилевич, Шашкевич і Головацький.
1834 – Шашкевич, Вагилевич і Головацький об’єднали навколо себе 20 людей.
1836 р. – Шашкевич виголосив першу українську промову в музеї семінарії. Це сподобалося всім семінаристам, і від того часу деякі з них стали розмовляти українською.
Члени гуртка підготували до друку збірку поезій народною мовою, у якій звучав заклик до єднання народних сил і до національного пробудження. Збірку не пропустила цензура.
1837 – стараннями Головацького – збірка (альманах) «Русалка Дністрова» в Будапешті. Вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи. Альманах став маніфестом українського національного руху. Влада конфіскувала та знищила майже всі примірники, а авторів притягли до відповідальності і тривалий час переслідували.
Розпад «Руської трійці» → призупинення процесу національного відродження.
«Весна народів» 1848 – 1849 рр.
Березень 1848 – революція у Відні.
Революції відбулися у Франції, Німеччині, Австрії. Країни, які входили в склад імперії заявили про право на власні незалежні держави.
2 березня 1848 р. – створення уряду в Угорщині.
15 березня 1848 р. – австрійський цісар Фердинанд I проголосив Конституцію (свобода слова, друку, зборів, скликання парламенту = рейхстагу) = октроювання.
В березні 1848 р. – в Чернівцях було створено Національну гвардію. Кобилиця став депутатом парламенту. Депутати з Буковини діяли спільно з депутатами з Галичини.
19 квітня 1848 р. – львівські українці послали петицію цісарю з вимогами рішучих перетворень у культурній сфері (запровадження в школах рідної мови, видання законів українською мовою та її знання всіма чиновниками, зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань, надання українцям права доступу до всіх державних посад)
Галицькі поляки організували у Львові Центральну раду народову. Мета – створення Литовсько-Руської-Польської Речі Посполитої та рівність культурних прав поляків та українців. Однак більшість поляків були пропольської орієнтації (українська мова – діалект польської, український народ – гілка польського народу). Вимагали перетворення Галичини на польську автономію.
23 квітня 1848 р. – Центральна рада народова утворила організацію «Руський собор» - ідея незалежності Польщі під зверхністю Габсбургів. Член – Вагилевич. Друкований орган – «Дневник руський»
Пропольські налаштовані сили стали створювати власну гвардію

2 травня 1848 р. – українська інтелігенція у Львові – Головна руська рада, відстоювала інтереси українців Галичини. Очолював Яхимович і Куземський. Входило 30 осіб. Програма ради закликала до національного пробудження. Щодо майбутнього Галичини, то єдності не було. Дехто прагнув до створення слов’янської федерації, дехто (Подолинський) – про створення незалежної держави з центром у Києві. Основна мета всіх – поділ Галичини на ЗХ (польську) і СХ (українську), рівність віри, мови, розвиток української мови і за демократичні права. Ставили питання про скасування повинностей, надання селянам власної землі і боролися за місця в австрійському парламенті.
У Львові почала виходити українська газета «Зоря Галицька» (1848 – 1857)
Літо 1848 –за ініціативи ГРР – «Галицько-руська матиця» - видання підручників українською мовою.
Проукраїнські сили стали створювати загони стрільців

15 травня 1848 р. – скасування панщини на Галичині. Поміщики одержали грошові відшкодування і звільнення віл ряду податків. За ними зберігалося право сервітуту. 9 серпня 1848 р. – скасування панщини на Буковині. Селянин за своє звільнення мусив заплатити 2/3 викупних платежів, а держава – решту. В Закарпатті панщина теж було формально скасовано, але насправді проіснувало ще 5 років до 2 березня 1853 р.
Українська громадськість в революцію вступила неорганізовано і роз’єднано.
Починаючи з літа 1848 р. – сили контрреволюції стали переходити в контрнаступ.
Початок червня 1848 р. – у Празі – Слов’янський з’їзд, у роботі якого брали участь представники ГРР, Центральної ради народової та «Руського собору». З’їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей та віросповідань, створення спільної українсько-польської гвардії та керівних органів. Місцеві органи влади ігнорували рішення з’їзду.
9 червня 1848 – ГРР надіслала імператору програму поділу краю на СХ і ЗХ з правами автономії. Проти цього виступили поляки.
10 липня 1848 р. – почав роботу парламент. Інтереси українців представляли 39 депутатів, які запропонували питання про поділ Галичини. Далі обіцянок з боку уряду справа не пішла.
Осінь 1848 – собор руських вчених. З’їзд прихильників національного і культурного пробудження.
У вересні 1848 р. – збройне повстання угорців проти Австрії, але закарпатські українці його не підтримали, оскільки центральний уряд імперії став на захист слов’янських народів проти спроб Угорщини насильно запровадити на землях слов’ян угорську мову.
19 жовтня 1848 р. – Собор руських учених у Львові окреслив широку програму організації української науки й народної освіти.
1 листопада 1848 р. – повстання у Львові.
2 листопада 1848 р. – між посталими та урядовцями відбулися збройні сутички. Австрійці почали артилерійський обстріл міста. Повстання придушили, а в місті запровадили стан облоги.
У листопаді 1848 р. – Кобилиця очолив повстання серед гірських округів Буковини. Лише у квітні 1850 р. – Кобилиця був заарештований.
Наприкінці 1848 р. – в Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури. Перший завідувач – Головацький.
У березні 1849 р. – розпущено австрійський парламент (8 березня), потім скасовано конституцію і відновлено монархію. Заборона діяльності будь-яких демократичних об’єднань, зборів, видань.
Літо 1851 – заборона діяльності ГРР.
Після розгрому революційних сил у містах селяни продовжували боротьбу.
Значення революції
Засвідчила розвиток національної думки, свідомості. Українці заявили про себе як про окрему націю.
ГРР виробила політичну програму.
В австрійському парламенті українці виступили проти відокремлення Буковини від Галичини.
Революція дала поштовх до самовизначення нації. Під час неї було повішено синьо-жовтий прапор, стали думати про національний герб.
Січень 1849 – делегація на чолі з Добрянським – петиція про об’єднання Галичини з Закарпаттям.
ШАШКЕВИЧ МАРКІЯН
858329592710ШАШКЕВИЧ МАРКІЯН (6.11.1811 — 7.6.1843) — видатний український письменник і громадсько-культурний діяч, речник національного відродження у західних землях України. Н. у с. Підліссі у родині священика. Навчався у гімназіях Львова і Бережан. Закінчив технологічний ф-т Львівського ун-ту та греко-католицьку духовну семінарію (1838). Священик у селах Гумниська, Нестаничі, Новосілки (Галичина). Організатором і лідер “Руської трійці” Література: “Слово до чтетелей руського язика”, “Підлисся”, “Руська мати нас родила”, “Побратимові», “Веснівка”, “Погоня”, перші в українській літературі сонети “До...”, “Сумрак вечірній”. Твори на історичну тематику: “Згадка”, “Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139”, “О. Наливайку”, “Хмельницького обступлення Львова”, “Споминайте, браття милі”. У 1834 для альманаху “Зоря” (заборонений цензурою) написав життєпис Хмельницького та переклав з латинської його повчальну байку, адресовану послам польського короля Яна II Казимира. Співавтор і видавець альманаху “Русалка Дністрова” (1837), автор брошури “Азбука і abecadio” (1836) та “Читанки для дівчаток” (1836, вид. 1850). Ш. був одним з перших перекладачів українською мовою “Слова о полку Ігоревім” та св. Письма (1842), автором перекладів із сербської, чеської, польської, грецької, латинської, німецької мов. Помер Ш. у злиднях. Похований у селі Новосілках Ліських. У 1893 прах Ш. перевезено до Львова і перепоховано на Личаківському кладовищі.
8964930222885ВАГИЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ
ВАГИЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ (2.9.1811 — 10.6.1866) — український поет, філолог, фольклорист, громадський діяч. Н. в с. Ясенів-Горішній на Станіславівщині, (тепер Івано-Франківська обл.) в сім'ї священика. Закінчив львівську духовну семінарію. В. разом з М. Шашкевичем і Я. Головацьким був одним з засновників “Руської трійці”. Співавтор “Русалки Дністрової” (1837), в якій опубліковані пройняті патріотичними мотивами поетичні твори “Мадей”, “Жулин і Калина” (1837) та зібрані ним народні пісні з передмовою “Предговор к народним руським пісням”. Переклав на українську мову “Слово о полку Ігоревім”, давши науковий коментар. В 1848 перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, видав газету “Щоденник руський” (1848), зазнавши переслідувань під час революції 1848 в Австрії, відійшов від громадсько-політичного життя. Помер і похований у Львові.
8858250149860ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ
ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ (17.10.1814-13.5.1888) — український поет, історик літератури, етнограф і педагог. Н. в Чепелях на Львівщині. В 1841 закінчив Львівський ун-тет, з 1842 — греко-католицький священик. З 1848 — професор української мови і літератури Львівського ун-ту, а в 1864-66 — ректор цього навчального закладу. Належав до “Руської трійці”. Разом з М. Шашкевичем і І. Вагилевичем видав альманах “Русалка Дністровая” (1837), в якому опублікував кілька патріотичних поезій. В 1846 у зб. “Вінок русинам на обжинки” надрукував 20 сербських пісень, перекладених українською мовою. Під впливом М. Погодіна перейшов на москвофільські позиції і в 1867 переїхав до Російської імперії. Жив у Вільно,працював у археографічній комісії. Г. автор наукових праць з літератури, історії, етнографії Найважливіша праця: “Народні пісні Галицької і Угорської Русі” кн. 1-4 (1878).
Кобилиця Лук'ян
8709025189865Лук'я́н Кобили́ця (*1812 — †24 жовтня 1851) — ватажок народних повстань 1843—1844 і1848—1849 років на Путильщині (Буковина), депутат австрійського парламенту (1848).
Народився у в сім'ї селянина-кріпака. В 1839 був обраний селянами уповноваженим, якому доручалося відстоювати громадські інтереси. У 1843-44 очолив виступи селян 22 громад, які рішуче відмовлялися відробляти панщину, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимоги відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян. У березні 1844 повстання було придушено за допомогою урядових військ, а Кобилицю заарештовано і ув'язнено.
Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії селяни Буковини обрали його депутатом парламенту. В австрійському парламенті виступив за надання політичної автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. В листопаді 1848 на багатолюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Селянські виступи під його керівництвом тривали до літа 1849.
У квітні 1850 був заарештований у Жаб'єму. Після катувань в ув'язненні він тяжко захворів. Його вислали до м. Гура-Гумора (тепер Гура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер.
Українська культура в першій половині XIX ст.
Освіта Російська імперія дбала про освіту настільки, наскільки їй було це вигідно. Тобто вона прагнула забезпечити себе в освічених кадрах і водночас не виховувати національну свідомість, нав’язати почуття меншовартості.
У першій половині XIX ст. царизм покінчив з українською школою.
Становий характер освіти: для нижчих верств населення – парафіяльні двокласні школи; для дітей дворян, купців, службовців і заможних міщан – повітові училища, інколи гімназії; для дітей дворян – гімназії, ліцеї та університети.
Зменшення кількості шкіл.
Для дітей дворян – приватні пансіонати та школи.
1804 – в Чернігові – перше ремісниче училище.
1805 р. – з ініціативи Каразина – Харківський університет.
Волинський ліцей, на базі Кременецької гімназії. 1817 – Рішельєвський ліцей. Центр вищої освіти на ПД. Орлай
1817 р. – закриття Києво-Могилянської академії.
1820 – у Ніжині гімназія вищих наук. У 1832 р. вона була перетворена на Ніжинський ліцей.
1834 – київський Університет ім. св. Володимира. Перший ректор – Максимович. Юридичний і філософський факультети.
Ліцеї об’єднували в собі гімназичні та університетські курси.

З 1792 – заборона викладати закон Божий
З 1805 р. – початкові школи перейшли у відання церкви → посилення контролю.
Після революції 1848 шкільна справа зосереджувалася у руках держави.
Було створено нижчу реальну школу, навчальний курс трикласних шкіл збільшувався на один рік.
Почалося вивчення основ садівництва, бджільництва та шовківництва.
Відкривалися недільні школи для дорослих.
Середню освіту надавали гімназії. Їх кількість була невеликою.
Понімечення і покатоличення учнів.
В першій половині XIX ст. - указ про обов’язкове вивчення української мови.
1817 – у Львові – реальна торговельна школа, 1844 – технічна академія.
Вища освіта – Львівський університет, Реальна та Технічна академії у Львові, Чернівецький ліцей.

Наука Осиповський – «Курс математики»
Математик Остроградський був обраний членом Петербурзької, Паризької, Римської і Туринської академії наук.
Максимович – ботанік, історик, «Основи ботаніки»
Каразин – перші метеорологічні станції, карти, прогнози погоди. «Філотехнічне товариство»
1812 – Нікітинський ботанічний сад в Ялті.
1846 – одна з перших праць з історії – «Історія Русів»
1842 – 1843 – «История Малороссии» Маркевича.
У кінці пер. пол. 19 ст. – перші історичні дослідження Костомарова.
1817 – Львівський науково-дослідний інститут Оссолінських (Оссолінський – літературознавець, історик, громадський діяч)
1850 – в Києві – перша жіноча гімназія.
З 1661 – Львівський університет.
1805 – австрійці переводять Львівський університет зі Львова до Кракова, але в 1818 р. його було повернуто назад.
Література Фольклорні збірники Цертелєва – «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» (1819).
Михайло Максимович – «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні», Збірка українських пісень»
Альманах «Русалка Днісрова».
Центр – у Харкові. Декани університету: Успенський, Гулак-Артемовський, Срезневський, Квітка-Основ’яненко.
1798 (повністю в 1842) – «Енеїда» Котляревського, «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»
Байкарі – Гулак-Артемовський, Гребінка.
Квітка-Основ’яненко: повісті «Пан Халявський», п’єси «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці»
Пантелеймон Куліш
Гоголь – «Тарас Бульба»
1840 – «Кобзар» Шевченка.
Театр Центр – Харків і Полтава – український професійний театр
Деректор, режисер і актор Харківського театру – Квітка-Основ’яненко. Також виділявся Щепкін.
На чолі Полтавського театру(1818 – 1821, через брак коштів змушений був закритися) стояли Котляревський та Щепкін.
Поміщицькі театри, оркестри, хори і капели.
Театр-кріпаків с. Качанівки на Чернігівщині. Музикантів навчав грати Глинка.
Музика Найпоширеніші народні інструменти – троїсті музики (скрипка, цимбали, бубон)
Кобзарі – Шут, Крюковський, Гриценко (Холожний), Остап Вересай
Музичне життя – в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Львові.
Витвицький – твір «Україна» (1836) – варіація на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки»
Композитор – Єдлічка.
Викладач Харківського університету – Вітковський.
1847 – концерти угорського композитора Ліста.
1848 р. – італійська оперна трупа давала концерти в Києві.
У Галичині – Вербицький.
Архітектура Пам’ятник Рішельє – Мартос.
1809 – Самсон, що розриває пащу лева.
Зростання міст → зростання ролі архітектури
Губернські і повітові міста забудовувалися за планом.
Помпезність.
Створювалися монументальні кам’яні будинки державних установ, навчальних закладів, церкви, палаци.
Архітектор – Меленський – пам’ятник на честь магдебурзького права, церква-мавзолей на Аскольдовій могилі, перший у місті театр.
Проект академіка Беретті в Києві в стилі класицизму – будинки університету та Інституту шляхетних дівчат.
1809 – театр в Одесі. А також Потьомкінські сходи, Воронцовський палац.
Палац Розумовського в Батурині, маєток Галагана на Чернігівщині в с. Сокирницях
Парк «Софіївка»
У Львові – будинки інституту Оссолінських, ратуша, будинок театру.
Живопис Жанр портрета
Боровиковський, Мокрицький, Тропінін, Сошенко, Шевченко – «Живописна Україна»
КАРАЗИН ВАСИЛЬ НАЗАРОВИЧ
8290560-64135КАРАЗИН ВАСИЛЬ НАЗАРОВИЧ [30. 1(10.2.). 1773 — 4(16). 11.1842] — український вчений, винахідник, громадський діяч. Н. у Кручику Богодухівського повіту на Харківщині. Навчався у Харківському приватному пансіоні та Гірничому корпусі (інституті) в Петербурзі. З ініціативи К. було засновано Харківський університет (1805) та створено філотехнічне Товариство (1811-18) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні. Неодноразово активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії. В 1820-21 за критику існуючого суспільного ладу був ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку. Помер у Миколаєві, де і похований. К. автор ряду важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції та ін. Йому належать бл. 60 наукових праць. У Харкові К. встановлено пам'ятник.
КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО ГРИГОРІЙ
837184095885 КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ [справжн. прізвище — Квітка,18.(29).11.1778 — 8.(20).8.1843] — перший видатний прозаїк нової української літератури, відомий громадсько-культурний діяч.
Н. у с. Основі (тепер у межах Харкова). Походив з козацько-старшинського роду. Здобув домашню освіту. У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Був комісаром у народному ополченні, повітовим предводителем дворянства (1817-28), згодом — головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Обирався членом Товариства наук при Харківському ун-ті. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 — його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838). Головним творчим принципом вважав «писання з натури», орієнтацію на живу навколишню дійсність. Виступав з пропагандою народної теми в літературі. Свої перші твори друкував у ж-лі «Украинский Вестник», який видавав. Писав українською і російською мовами. В 20-х рр. виступив з комедіями — «Приезжий из столиць», или суматоха в уездном городе» (1827, опубл. 1840), «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик» та ін. Комедія «Сватання на Гончарівці» (1835) та п'єса «Шельменко-денщик» (1840). Українські прозові твори К.-О. поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні («Солдатський патрет», «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», повість «Конотопська відьма») та сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», 1834; «Козир-дівка», 1838; «Сердешна Оксана», 1841; «Щира любов»). Серед кращих творів російською мовою — роман «Пан Халявский» (1840), повісті «Жизнь и приключения Столбикова» (1841), «Ганнуся», «Панна Сотникивна», історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «1812 рік в провінції», т.зв. фізіологічні нариси — «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841). У 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану».
МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
8740140208915 МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ [3(15)9.1804 — 10(22).11.1873] — визначний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, етнограф і письменник. Н. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії. У 1819 закінчив Новгородсіверську гімназію. Навчався на філологічному і природничому ф-тах Московського ун-ту. В 1827 захистив магістерську дисертацію. Деякий час працював викладачем Московського ун-ту і директором ботанічного саду; з 1833 — професор кафедри ботаніки. В 1834-35 — перший ректор Київського ун-ту св. Володимира, одночасно декан філософського ф-ту. В 1845 під тиском реакційних сил і зважаючи на стан здоров'я, вийшов у відставку. Жив у своїй садибі Михайлова Гора біля с. Прохорівки і займався науковою діяльністю. За наукові заслуги М. був обраний членом Київського, Московського, Петербурзького, Новоросійського ун-тів та багатьох наукових товариств, а з 1871 — член-кореспондент Петербурзької АН. М. — вчений-енциклопедист широкого діапазону — від історії до ботаніки. Як історик М. був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності.
Обстоював державно-правовий зв'язок між княжим і козацько-гетьманським періодом історії України, довів безпідставність твердження М. Погодіна про “великоруське” населення Київщини за княжої доби (“Нарис Києва” і “Листи про Київ до М. Погодіна”). Численні праці М. з історії Київської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху (“Історичні листи до козаків придніпровських”, “Листи про Б. Хмельницького”, 1859; “Дослідження про гетьмана Конашевича-Сагайдачного”, “Про Лаврську Могилянську школу”, “Бубнівська сотня”, тт. 1-2, 1848-49; “Розповідь про Коліївщину”, “Вісті про гайдамаків” та ін.) мали важливе значення для розвитку української історичної науки. М. — автор цінних праць з археології — “Українські стріли найдавніших часів”, “Археологічні записи про Київ та околиці”. М. поклав початок українській фольклористиці виданням збірників “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849). Фольклорні видання М. викликали великий інтерес до українського фольклору серед представників інших слов'янських народів. Як мовознавець опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов. М. був засновником і видавцем альманахів “Денниця” (1830-34), “Киевлянин” (1840, 1841, 1850), “Украинец” (1859, 1864). М. — автор віршованого перекладу “Слова о полку Ігоревім” українською і російською мовами. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — “Руської Правди”, “Повісті минулих літ”. Опублікував багато цінних документів — грамот, універсалів, актів тощо. М. переклав псалми на українську мову й написав низку віршів, у т.ч. “Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна”, присвячений Т. Шевченкові. Автор етимологічного українського правопису т.зв. “максимовичівки”. Наукові праці М. в галузі природознавства (“Про системи рослинного царства”, 1827; “Основи ботаніки”, тт. 1-2, 1828-31; “Роздуми про природу”, 1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.
Гулак-Артемовський Петро Петрович
867092599060Петро́ Петро́вич Гула́к-Артемо́вський (*27 січня 1790, Городище — †13 жовтня 1865) — укр. письменник, вчений, перекладач, поет. Народився в м. Городище Київської губернії в сім'ї священнослужителя. Освіту здобув у семінарії, потім у Київській духовній академії. Викладав в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків. У 1817 р. переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету. З 1820 р. йому було доручено викладання російської історії, географії та статистики. У 1821 р. П.П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспит, захистив дисертацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад'юнктом російської історії та статистики, у 1825 - екстраордінаним; 1828 - ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. - секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. - ректор Харківського університету. У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П.П. Гулак-Артемовський з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту благородних дівчат. Як письменник отримав популярність своїми байками. Ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Належав до числа засновників «Українського журналу». Член Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві. Творчість: байки, притчі, вірші, послання, балади («Твардовський», «Рибалка»). Байка «Пан та собака».  
Остроградський Михайло Васильович
8475980151765Острогра́дський Миха́йло Васи́льович (*24 вересня 1801, Пашенівка Полтавської губернії — †1 січня 1862, Полтава) — видатний український математик, походить із козацько-старшинського роду Остроградських. У 1816—1820 рр. навчався в Харківському університеті, 1822—1828 рр. вдосконалював свої студії у Collège de France у Парижі. Працював переважно у Франції та Росії. З 1828 р. професор вищих шкіл у Петербурзі. Учень Лапласа, Ампера. Викладач Колегії Анрі IV (Париж), професор Петербурзького університету та Морського кадетського корпусу, член Петербурзької АН (з 1830, у віці 29 років), Паризької (з 1856 р.), Римської й Туринської Академій наук. Автор 40 праць з математичного аналізу (нескінченно-малих, інтеґрування раціональних функцій),математичної фізики (диференціальні рівняння поширення тепла у рідких твердих тілах),теоретичної механіки (принцип можливих переміщень, варіаційні принципи механіки,теорія удару, теорія пружності, поширення хвиль на поверхні рідини тощо), написаних переважно французькою мовою, друкованих у «Мемуарах» і «Бюлетенях» Петербурзької АН. Остроградський встановив формулу перетворення інтеґрала по об'єму в інтеґрал по поверхні, названу його ім'ям (формула Остроградського, 1828, опублікована 1831) Світ знає його дослідження з теорії чисел, алгебри, теорії імовірностей та варіаційного числення. Приятелював з Тарасом Шевченком. Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. ЮНЕСКО у 2001 році внесла М.Остроградського до переліку видатних математиків світу.
Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.
Наддніпрянська Україна напередодні реформи 1861 р.
Економіка Розпад кріпосницьких відносин і формування ринкових
На Лівобережжі – посіви конопель і тютюну на продаж, на Правобережжі – пшениця і цукрові буряки, Південь – пшениця, тонкорунне вівчарство
Поміщицькі господарства давали 90% усього товарного хліба. Проте можливості збільшення його виробництва чи навіть збереження на досягнутому рівні були вичерпані.
Брак кадрів, коштів
1853 – 1856 – Кримська війна → криза. ПД Україна була прифронтовою зоною.
Антикріпосницький рух. План антиросійського повстання 1855 – «Київська козаччина». Був виданий урядовий маніфест у зв’язку з Кримською війною, де селян закликали вступати в народне ополчення і обіцяли полегшити їх становище. Селяни зрозуміли це як волю. 50 сіл Київщини відмовилося виконувати повинності, склали списки вільних козаків, а урядовців вигнали. Повстання було придушене.
1856 – «Похід в Таврію за волею». Пішла чутка, що ті селяни, які переселяться в Крим, стануть вільними і заможними. 76 тис. селян із 574 сіл Катеринославської і Херсонської губернії рушили в Крим. Влада зупинила їх біля Перекопу. Частину їх було вбито, а частину – повернуто назад.
У роки Кримської війни – спроба підняти в Україні національно-визвольне повстання,польський шляхтич Чайковський. Під турецькою зверхністю було сформовано полк (1440 бійців), мова – українська. Чайковський взяв собі ім’я Садик-Паша. Полк вів воєнні дії в Подунав’ї. Після завершення війни полк був відведений у тил.
Суспільний рух за проведення реформ Українська складова цього руху була слабкою.
Українська шляхта і інтелігенція не вступали в політичну боротьбу, вони переважно займалися літературно-публіцистичною роботою.
Іван Тургенєв переклав «Народні оповідання» Марка Вовчка, стаття росіянина Герцена в лондонському журналі «Колокол» «Польша і Россия», де визнавав право України на незалежність.
1856 р. – у Харкові студенти створили таємне товариство проти кріпацтва і самодержавства.
Українські поміщики, такі як Тарковський і Галаган, виступали за звільнення селян із землею, надавали фінансову допомогу українським діячам (Кулішу)
Скасування кріпосного права
Підготовка селянської реформи 1857 – Таємний комітет для підготовки реформи. На місцях створили Губернські комітети, пропозиції яких розглядалися урядовими Редакційними комісіями.
19 лютого (обнародуваний 9 березня) 1861 р. – «Положення про селян» і Маніфест Олександра II. «Загальні положення» - головні принципи селянської реформи. Місцеві «Положення» торкалися питань особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.
Особисте звільнення селян Селяни отримали право: укладати договори, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суду у різних справах, брати участь в органах міського самоврядування, переходити в інші стани, вступати у навчальні заклади та на службу.
Селяни все ще сплачували подушний податок (до 1866), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. звільнені від фізичних покарань.
Протягом 9 років після проголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Але навіть після 9 років залишити село було непросто через різні обмеження
Селянські наділи Поміщики мали відвести селянину наділ, від якого він не мав права відмовитися.
Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених законом для конкретної місцевості. Поміщик сам визначав, де дати наділ.
Якщо селянин до реформи мав більше землі, ніж мав право отримати, то надлишкову землю відрізали. Ці землі називали відрізками. В Лівобережжі і Степовій Україні відрізали майже третину.
До укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і за користування наділами - оброк чи панщина. Категорія тимчасовозобов’язаних була ліквідована через 20 років.
На Правобережжі – польське анти рос. повстання → селяни отримали більше землі і скасували стан тимчасовозобов’язаних.
Викупна операція «Положення про викуп» розрізняло право викупу садибних ділянок землі і право польового наділу.
Садибні ділянки селянин міг викупити в будь-який час, але тільки тоді, коли не мав недоїмок. При цьому розмір викупної суми визначався або угодою, або «Положенням»
Польовий наділ селянин мав право викупити тільки за згодою поміщика, але в той же час поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп. Отже питання про викуп цілком залежало від поміщика.
Викупна ціна (в основі – тогочасні повинності) в 4 рази перевищувала ринкову.
Дуже мало селян змогли зразу викупити землю, тому держава взяла на себе проведення викупу. 80% потрібної суми держава давала в борг, який селянин мав виплачувати протягом 49 років. Стягнення з селян припинилося лише в 1906 р.
Наслідки реформи До 1917 р. реформу називали Великою, це був великий крок вперед.
У 1866 р. у власність державних селян перейшли значні земельні масиви.
Створила умови для швидкого економічного прогресу.
Реформи адміністративно-політичного управляння 60-70-х рр.
Судова, 1864 Найбільш послідовна і демократична реформа
Судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі, які вибиралися з громадян усіх станів.
Суд став відкритим.
Невинність сторони до судового засідання.
Змагальний процес (звинувачення і захист)
Касаційні заяви про перебіг суду.
Розв’язанням дрібних справ займалися мирові судді (вибиралися на 3 роки на зборах або призначені урядом). Їх рішення могли переглядати повітові з’їзди мирових суддів.
Існували окремі суди для духовенства та військових.
Збереглися волосні суди у справах селян, які не були пов’язані із загальною судовою системою і мали право присуджувати селян до биття різками.
Земська, 1864 Введення місцевого (земського) самоврядування.
На ПД і Лівобережжі. На Правобережжі – лише в 1911 р.
У губерніях та повітах створювалися виборні земські установи. Членами земств могли ставати всі стани, але землевласники-дворяни мали пільги.
Займалися господарськими і культурними питаннями: ремонт шляхів, охорона здоров’я, школи, пошта, збирання статистичних відомостей.
Значення: вони організували агрономічну службу, здійснювали велику просвітницьку роботу серед селян, засновували с ∕ г школи і вели науково-дослідну роботу, створили кредитні установи, які обслуговували землеробів, розбудували мережу початкових (а згодом середніх і професійних) шкіл, налагодили систему охорони здоров’я (була безкоштовна).
Земці брали участь як і в загальнодемократичному русі, так і національному.
Міська, 1870 В містах почали створюватися міські думи. Дума вибирала виконавчий орган – міську управу (на чолі – голова).
Управи займися благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею, охороною здоров’я та освітою.
У цих сферах мали такі ж позитивні результати як і земства.
Освітня, 1864 1864 – вводилася єдина система початкової освіти. Створенням шкіл тепер могли займатися також приватні особи, але керівництво і контроль покладалися на повітові та губернські шкільні ради (скл. З державних чиновників, представників земств і духовенства).
Програма початкової школи: обов’язкове викладання «Закону божого», церковного співу, грамоти, арифметики на чотири дії, географії, малювання.
Середня освіта - класичні та реальні чоловічі та жіночі гімназії (платне навчання)
Право вступу в університети мали лише ті, хто закінчив класичні гімназії.
Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи, а жіночої не передбачало взагалі ніяких прав.
1863 - відновлення автономії університетів. Створювалась рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу.
Цензурна, 1865 Цензурні установи вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ.
Продовжувала діяти церковна цензура.
Видання, призначені для масового читання, підлягали попередній, ще до друку, цензурі.
Військова, 1874 Перехід до загальної військової повинності чоловіків після 20 років.
Перебування в армії скорочувалося до 6-7 років. Термін служби значно зменшувався для тих, хто мав освіту.
Фінансова, 1860 1860 – створено Державний банк → розширення мережі приватних банків.
Була сформована більш чітка податкова система.
Значення Перспектива утвердження ринкового господарства.
Прискорення темпів соціально-економічного розвитку, модернізація.
Реформи не зачіпали основ політичного ладу.
Економіка
Політика В Україні розвивалися лише ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину чи напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам’яновугільна)
Текстильна промисловість була штучно затримана у розвитку
Українська сировина перероблялася за межами України → посилення залежності від центру.
Викачування капіталу з України.
Промисловий переворот Сформувався ринок вільнонайманої праці.
З поч. 60-х рр. виробництво швидко машинізується. Завершився промисловий переворот у 80-ті рр. XX ст.
Іноземний капітал Політика протекціонізму щодо вітчизняних виробників.
Мито на іноземну продукцію зростало.
Приплив іноземних капіталів (прискорення розвитку окремих галузей промисловості, створення нових робочих місць, викачування коштів з України
Формування українського індустріального району 60-90-ті рр. – Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий райони.
Зріс видобуток на Донбасі, але техніка залишалася відсталою.
Підвищення попиту на метал.
Розвиток вугледобувної, гірничорудної і металургійної галузі. Інші стояли на місці. Певний виняток становили с ∕ г і транспортне машинобудування.
с ∕ г машинобудування: Олександрівськ (=Запоріжжя), Харків, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ.
Транспортне машинобудування: Харків і Луганськ(паровози), Миколаїв.
Залізниця 1863 – перша залізнична лінія від Балти до Одеси, 200 км. Регулярний рух почався 1866 р.
Лінії від Балти до Крюкова на Дніпрі (біля сучасного Кременчука) і від Балти до Києва.
1868 – перша залізниця на лівобережжі, Київ – Курськ.
На кін. 80-х рр. – створена система залізниць. Залізничні вузли – Харків, Київ, Кременчук, Катеринослав, Одеса.
Колоніальна тенденція (магістралі українські землі з російськими промисловими районами)
Водний транспорт На Дніпрі почали використовувати пароплави, але судна без парових машин продовжували переважати.
Морський торговий флот.
Майже через всі українські порти товари переважно вивозилися (Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Керч).
Єдиним портом, де вивіз урівноважувався ввозом був найбільший порт Чорного моря і другий в імперії (після Петербурга) – Одеса.
Міста і торгівля
Соціальні групи Формуються нові соціальні групи
Посилюється роль підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетарів), які за складом були багатонаціональними.
У вугільній, гірничорудній та металургійній промисловості переважали робітники-росіяни.
Селяни надавали перевагу роботі в полі або на цукроварні, і рідко працювали на підприємствах.
Українські підприємці – цукрова, борошномельна, винокурна промисловості. Брати Терещенки, Харитоненко, Яхненко, Демченко, Алчевський.
Зростає чисельність і роль інтелігенції (українці в ній – 1/3)
Українці були у меншості у найважливіших соціальних групах.
Міста Центри: Одеса (порт), Київ (центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративного управління та культурного життя), Харків (торгівля і промисловість), Катеринослав (промисловий центр ПД)
Урбанізація, занепад невеликих і середніх міст, розвиток великих.
13% населення було міським. У містах проживало лише 5% українців (росіян – 38%, євреїв – 45%)
Монополія – це велике об’єднання підприємців в одній чи кількох галузях, де придушують конкуренцію, контролюють ціну і ділять ринки збуту.
У 1882 році в Росії з'явився "Союз рейкових фабрикантів", у 1884 році - "Союз фабрикантів рейкових скріплень"
Торгівля Поглиблення суспільного поділу праці, господарської спеціалізації окремих районів → розширення внутрішнього ринку.
Низька купівельна спроможність населення → гальмування розвитку внутрішнього ринку.
Після реформи 1861 р. об’єми торгівлі почали швидко рости.
Появилися нові форми: контракти на товари.
Ярмарки, базари
Розширення географії торгівлі.
Постійна торгівля стала переважаючою.
Зовнішня торгівля – експорт хліба.
Купецтво України було багатонаціональним. Переважали росіяни та євреї.
Сільське господарство
Поєднання відробіткової та вільнонайманої праці
Види відробітків: праця за гроші зі своїм реманентом, за борг або проценти з боргу, за землю і житло, за право випасати худобу на поміщицькому лузі, полювати в його лісі и брати там деревину
Після 1861 р. земля стала товаром.
За останню чверть 19 ст. поміщицьке землеволодіння скоротилося на третину.
Запровадження новішої техніки, агромашин. Економія Балашової (Правобережжя)
Залишки кріпацтва
Поміщицьке землеволодіння.
Малоземелля та безземелля селян.
Не розмежованість землекористування та сервітути
Селяни залишалися нижчим податним станом і платили подушний податок, державні земельні збори, земські збори, а також викупні платежі, від чого були звільнені інші стани.
1861 – 1883 – тимчасовозобов’язані селяни.
Поміщикам були надані широкі можливості для пристосування до нового життя.

Лівобережжя і Правобережжя – прусський шлях розвитку с / г (оренда за відробіток або плату), Херсонська, Таврійська – американський (фермерський), Полтавська і Харківська – змішаний.
Міста України перетворилися на ринки робочої сили.
З самого початку механізми ввозилися з-за кордону, лише в 70-90- рр. українські заводи самі почали випускати продукцію.
Зростання попиту на с / г → посівні площі ↑
Розвиток товарного рільництва (+) і тваринництва (10 % від всього с / г, бо пасовища ↓ → поголів’я овець ↓)
Степова Україна – зернове господарство, льон, соняшник.
Лівобережжя – зерно, тютюн, картопля.
Правобережжя – цукрове виробництво, пшениця, ячмінь, картопля, льон, соняшник. Заводчики – Бобринські, Бродські, Браницький, Потоцький, Терещенки, Харитоненки.
Застосування техніки в с / г (Степова Україна +), на цукрових плантаціях Правобережжя, на Лівобережжі (–)
Розшарування селян. Заможні селяни відігравали дедалі активнішу роль у с / г виробництві (Степова Україна)
Формувався новий тип селянина-фермера.
25% - середняки. Решта – бідняки (2/3)
Найбільше вільнонайманих робітників було зосереджено в ПД Україні.
Малоземелля, демографічний вибух, аграрне перенаселення → міграція в Кубань і Волгу, з 1881 – в Сибір до Тихого океану.
Суспільно-політичне життя
Політика царизму Поборювалося і нищилося все, що вказувалося на відмінність українців від росіян.
1856 – рос. історик Погодін зробив спробу довести, що українського народу і української мови ніколи не існувало. «Теорія» Погодіна стала офіційним поглядом Російської імперії на Україну.
1857 – була доведена помилковість теорії Погодіна Максимовичем, а в 1861 – Костомаровим
Російський визвольний рух Ні польський, ні російський національно-визвольний рух не надавали значення укр. нац. рухові. Їх об’єднувало одне – скинення російського самодержавства.
Панували радикали. За селянську революцію, очолену різночинською інтелігенцією.
Чернишевський – теорія общинного соціалізму.
1861 – революційна організація «Земля і воля». Її членами були й українці. Підпоручик Красовський написав відозву до солдат Житомирського полку (закликав не бути ворогами власного народу). У військах, що стояли у Польщі, Потебня організував офіцерську організацією, що стала філією «Землі і волі»
Організація була розгромлена
«Хлопоманство» Хлопомани = українофіли – частина молоді зі спольщених шляхетських родів, що розмовляли виключно укр. мовою, вбирались у нац. одяг, дотримувалися народних звичаїв та обрядів.
Цей рух очолив студент Київського університету Антонович, а також Т. Рильський, Б. Познанський.
Мета – ліквідація царизму, кріпацтва, демократична республіка, поширення освіти і культури по селах.
Антонович – у журналі «Основа» стаття «Моя сповідь», в якій закликав шляхтичів-поляків бути чесними перед собою, повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки.
Етнографічна діяльність, ходили по селах, але на поч. 1861 р. під адміністративно-поліцейським тиском змушені були приєднатися до груп, які діяли у містах.
Мали вплив а Лівобережжі. Не висували питання про відокремлення України від Росії, діяли в межах закону.
З 1859 р. – допомогли засновувати недільні школи.
Польське повстання 1863 - 1864 На боці повстанців воювало 500 укр., білорусів, росіян. Потебня, Красовський.
Але масової підтримки польське повстання не отримало і було придушене.
Громадівський рух у 50-60-х рр. Різночинний.
Оскільки громадівський рух у 50-60-х рр. був лише на «культурницькій фазі», багато молодих і нетерплячих укр. опинилися у складі рос. і польських опозиційних груп.
1859 р. – перша громада у Петербурзі. Білозерський, Костомаров, Шевченко.
1859 р. – організована перша недільна школа у Києві завдяки громадам. Громади відкривали й щоденні школи, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів. Громадівці поширювали серед населення твори Шевченка, Марка Вовчка.
1861 – 1862 – видання першого укр. журналу «Основа», Білозерський, Куліш і Костомаров. Худ. твори, праці з історії, народознавства. Через фінансові труднощі і переслідування цензури був закритий.
Весна 1860 р. – в Києві Українська громада. Очолив Антонович. Програмні положення: укр. народ є окремою нацією, кожен свідомий укр. Повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов’ян повинен ставитися дружньо і допомагати у боротьбі з гнобителями.
Чернігівська громада видавали щотижневик «Чернігівський листок», Глібов.
Валуєвський циркуляр Розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, припинено видання «Чернігівського листка», закрито недільні школи, деяких членів громад (Чубинського, Кониського) заарештовували.
Щоб виправити ситуацію громадівці в листопаді 1862 р. опублікували в пресі листа «Відзив з Києва», де схвалювали реформу 1861 і відповідні урядові дії, заявляли про лояльність до влади, але утиски і переслідування громад не припинялися.
20 червня 1863 р. – Валуєвський циркуляр призупинив друк укр. мовою шкільних і релігійних видань, які в основному були призначені для масового читання. Водночас, заборона на поширювалася на художню літературу, яку читала переважно інтелігенція.
Наслідок циркуляру – 10-річна перерва у русі
Громадівський рух у 70-90-х рр. Вступ до громад не афішувався, засідання відбувалися таємно. Київ, Полтава, Чернігів.
Громадівці займалися науковою та видавничою роботою (історія, етнографія, фольклор), обговорювали політичні питання, проблеми нац. відродження
1873 – створення історичного товариства Нестора літописця, потім – ПД-ЗХ відділ Російського географічного товариства. Цей відділ насправді був цілком самостійним товариством. Голова Ґалаґан, діловий керівник – Чубинський. Члени – історик Антонович, економіст і соціолог Зібер, історик і публіцист Драгоманов, статист Русов. Вони збирали етнографічні, фольклорні, історичні й економічні матеріали.
1874 – 1875 – друкований орган Київської громади «Киевский телеграф», де друкувалися статті на гострі соціально-економічні та політичні теми.
Емський указ Серпень 1875 – Олександр II створив спеціальну комісію «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю»
1876 – Емський указ. Повна заборона української мови: друк книжок, навіть текстів до мізичних нот, ставити укр. театральні вистави і влаштовувати концерти з укр. піснями, якщо хотіли організувати концерт, то всі пісні треба було перекладати російською мовою. Заборона ввезення без спеціального дозволу в межі імперії будь-які книги та брошури видані за кордоном укр. мовою.
Закриття ПД-ЗХ відділу Російського географічного товариства, заборона видавати «Киевский телеграф».
М. Драгоманов організував у Відні видання укр. мовою пропагандистської та науково-популярної літератури, призначеної для України. У 1878 р. – журнал «Громада» у Женеві. Драгоманов був за федеративний устрій.
1881 – скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою.
Молоді громади. Братство тарасівців. 70-80-ті рр. – радикалізація громадівської молоді → створення молодих громад.
1892 – Братство тарасівців. Липа, Грінченко, Міхновський. У Києві та Харкові.
«декларація віри молодих українців»
Найбільший успіх тарасівці мали у Харкові.
Займалися організацією лекцій, таємних сходок, постановкою вистав на різну тематику, в тому числі й укр., створили бібліотеку нелегальних видань, приступили до написання праць національно-визвольного змісту. За ідею повної незалежності. «Єдність і соборність українських земель», добросусідські стосунки, автономія всім народам в російській імперії, за укр. мову і культуру.
Перша самостійницька організація в Наддніпрянській Україні.
1893 – організація припинила своє існування.
1897 – створення Загальної української безпартійної демократичної організації (ЗУБДО), Кониський і Антонович. Ставила собі за мету згуртувати всіх українських діячів в одній політичній структурі. До організації приєдналися всі Громади, що існували в 20 містах України. ЗУБДО заснувала літературне видавництво “Вік”, організувала у Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілеї письменників, надавала допомогу українським діячам, яких переслідувала російська адміністрація, та ін. Поступово діяльність ЗУБДО почала набувати політичного характеру.
Народницький рух Це російські радикальні організації, революціонери-різночинці. За всерос. соціальну революцію.
Перші народницькі гуртки – під впливом російських «чайковців»
1872 – гурток молоді у Києві, 1873 – в Одесі.
1873 – об’єднання «Київська комуна». Вона вела пропагандистську роботу серед робітників. Проводила політичні диспути, готувала себе до більш активної боротьби. «Комуна» встановила зв’язки з народницькими гуртками.
Осінь 1873 – почалося масове «ходіння в народ». В Україна переважала «осіла» пропаганда. Як правило, вони влаштовувалися майстрами, вчителями. Брали з собою твори Шевченка, Марка Вовчка, Котляревського, зверталися до історії України.
Але очікуваної масової готовності селян до антицарської боротьби не спостерігалося.
1874 – почалися арешти народників.
1876 – в Петербурзі створена організація «Земля і воля». Широка агітація з тим щоб підготувати населення до революції. Але з того всього нічого не вийшло.
Чигиринська змова, 1877 Народники України в 1875 р. об’єдналися в гурток «південних бунтарів»
Видаючи себе за Дм. Найду, ніби ходока херсонських селян до царя, один з «південних бунтарів» Стефанович дістав повноваження від селян представляти інтереси чигиринців у Петербурзі.
За короткий час народники склали й видрукували статут селянського товариства «Таємна дружина» й «Височайшу таємну грамоту» ( у ній писали, що селяни мають самі подбати про свою долю, скинути поміщиків і справедливо розподілити землі. Але для цього вони повинні об’єднатися в «Таємні дружини» на чолі з призначуваними начебто царем комісарами).
На поч. 1877 – Стефанович створив організацію «Таємна дружина». Збройне повстання планувалося на жовтень, але у вересні цю організацію викрили.
Розгром народництва З 1878 – боротьба з самодержавством шляхом політичного терору.
1878 – 1879 – поліція розгромила найбільші гуртки та групи.
1879 – «Земля і воля» розпалася на «Чорний переділ» (агітаційно-пропагандистська робота) та на «Народну волю» (терор)
1881 – царя вбито, але очікувана революція не прийшла.
Терміни та поняття
Земства – органи місцевого самоуправління в царській Росії, що існували в більшості губерній з 1865 до 1918 р. До компетенції земств входили місцеве господарство, соціальні й освітні справи.  
Громадівський рух – форма національно-визвольного руху, діяльність суспільних об’єднань української інтелігенції в др. пол. XIX – пер. пол. XX ст. Громади займалися видавничою справою, організацією недільних шкіл, бібліотек, публічних лекцій.
Братство Тарасівців — таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.
Чигиринська змова 1877 — спроба селянського повстання, підготованого гуртком революціонерів-народників «Таємна дружина» в Чигиринському повіті Київської губернії. Організатором змови був Яків Стефанович, який використав фальшиві грамоти, що в них нібито цар закликав селян повстати проти панів. Він також закликав малоземельних селян не сплачувати податків і домагатися розподілу панських земель. Селянський рух охоплював 40 сіл, його осередком було село Шабельники. Повстання було призначене на жовтень 1877 року, але змова була розкрита
8821420190500АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЄВИЧ
АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЄВИЧ (1834 – 1908) —історик, археолог, етнограф. Закінчив медичний і історико-філологічний ф-ти Київського ун-ту. Голова київської Громади. Належав до угрупування хлопоманів. В 1881 очолив Історичне товариство Нестора-літописця. Був одним з ініціаторів «нової ери». Автор праць з історії України: «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», з археології — «Розкопки в землі древлян», «Археологічна карта Київської губернії», «Археологічна карта Волинської губернії»; з етнографії — «Чаклунство», «Історичні пісні малоросійського народу». А. зібрав і видав 8 томів «Архіву Південно-Західної Росії», в яких були вміщені цінні матеріали з історії Правобережної України 16-18 ст. А.  — представник народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків в особі своїх учнів (Д. Багалій, М. Грушевський). Майже півстоліття стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною. Виступав ініціатором переїзду М. Грушевського до Львова і створення там українського наукового центру.
ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ
870521569215ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ (1841 —1895) — відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Н. у м. Гадячі на Полтавщині. Історико-філологічний факультет Київського ун-ту. Доцент на кафедрі античної історії ун-ту. Перебував у закордонному вирядженні. Учасник ПД-ЗХ Відділення Російського Географічного Товариства і київської громади. Репресії. Переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії. Видавав журнал «Громада» у Женеві. Професор кафедри історії в Софійському університеті в Болгарії. Помер Д. у 1895. Похований у Софії. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму, виступав проти українського регіонального сепаратизму, за соціалізм. Опублікував багато праць, присвячених українській народній творчості: «Исторические песни малорусского народа», «Малорусские народные предания й рассказы», «Нові українські пісні про громадські справи», «Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.».
ЧУБИНСЬКИЙ ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ
-5651541275ЧУБИНСЬКИЙ ПАВЛО (1839 —1884) — визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч. Вчився в Петербурзькому університеті. Активно співпрацював у журналі “Основа”. Один із засновників та активних членів київської “Старої громади”. У 1862 написав вірш, який став українським національним гімном, — “Ще не вмерла Україна”. Був заарештований і висланий. На засланні багато займався статистичними та етнографічними дослідженнями півночі Росії. Після звільнення оселився в Петербурзі. Член Російського географічного товариства, за дорученням якого очолював етнографічні експедиції. Член редколегії “Киевский телеграф”. З М. Драгомановим брав активну участь у підготовці опери М. Лисенка “Різдвяна ніч”. Виступив одним з ініціаторів створення у Києві ПД-ЗХ відділення Російського географічного товариства, в 1873-76 керував його діяльністю. Став одним з організаторів III Археологічного з'їзду у Києві. Після Емського указу 1876. було вислано з України, працював у Петербурзі. Нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства (1873), Міжнародного етнографічного конгресу (Париж, 1875), лауреат Уваровської премії (1879). Навесні 1879 повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби помер.
ГРІНЧЕНКО БОРИС ДМИТРОВИЧ
877189071120ГРІНЧЕНКО БОРИС ДМИТРОВИЧ (1863 — 1910)  — видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, вчений-мовознавець і педагог. Вчився в реальному училищі у Харкові, вчителював. Заснував Братство тарасівців, працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. Став одним з лідерів Української Демократичної Партії. Очолив ліву течію УДП, яка утворила УРП. Редагував “Словар української мови”, співробітник газети “Громадська Думка” та редактор журналу “Нова Громада”. В 1906-09 очолював київську “Просвіту”.
Літературна діяльність: 50 оповідань (“Чудова дівчина”, “Олеся”, “Украла”, “Дзвоник”), повістей (“Соняшний промінь”, “На розпутті”, “Серед темної ночі”, “ Під тихими вербами”), збірок поезії (“Пісні Василя Чайченка”, 1884; “Під сільською стріхою”, 1886; “Під хмарним небом”, 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: “Серед бурі” (1897), “Степовий гість” (1897), “Ясні зорі” (1884-1900). Впорядкував і видав у трьох книгах “Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості “Пісні та думи” (1895), “Думи кобзарські” (1897), “Веселий оповідач” (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Г. свої педагогічні погляди виклав у працях: “Яка тепер народна школа в Україні” (1896), “Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906), “На беспросветном пути. Об украинской школе” (1906) та ін. Г. боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких “Українська граматика”, “Рідне слово”. Помер у Оспедалетті (Італія), похований у Києві.
6263005170180-215900130175

Західноукраїнські землі в складі Австрійської імперії у другій половині XIX ст.
Становище земель. Економіка.

Реформи. Адмін.-політ. устрій Після революції – «бахівська реакція»
1861 – почав роботу Галицький обласний сейм (польські поміщики, підприємці і укр. селяни)
1867 – Конституція, рівноправність громадян
1868 – перетворення з унітарної на дуалістичну монархію (Австро-Угорську імперію)
Галичиною управляв австрійський намісник (був з числа польських магнатів), але край одержав обмежену внутрішню автономію.
Внутрішнє самоврядування було надано також Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений.
Закарпаття стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не одержало. Край складався з 4 русинських жуп або комітатів (областей), які управлялися з Будапешта.
Промисловість Залишалися слаборозвинутими, колоніальний характер політики (ринок збуту і джерело сировини)
70-90-ті. рр. – період становлення фабрично-заводської промисловості.
Дрібні 95%, в них працювало більше половини зайнятого населення.
Промисловий застій через імпорт фабрично-заводських виробів з ЗХ Австрії.
Розвивалися галузі, які не мали конкуренції в імперії – борошномельна, спиртогорілчана, нафтова, лісопереробна, солеварна.
Лісопильна промисловість (№1)
Дрогобицько-Бориславський нафтовий район. Переобладнання. У 80-х рр. канадські спеціалісти вперше застосовували на Галичині удосконалений метод буріння глибоких свердловин → зріс видобуток нафти.
В сер. 90-х рр. – почав працювати лише один цукровий завод на Буковині.
70-80- ті рр. – видобування озокериту
Іноземні капітали контролювали найголовніші галузі (нафтову)
Транспорт 1860 – залізнична колія через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років – до Чернівців, а у 80-ті рр. – через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з’єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії.
Сільське господарство 75% зайнятості.
Реформа 1848 р. була здійснена в інтересах поміщиків. Селяни ЗХ України змушені були заплатити великі суми за втрачені поміщиком селянські повинності й податки. Крім цього, їх примусили викуповувати у поміщиків право на виробництво і продаж спиртних напоїв (пропінація), якими ті одноосібно користувалися до 1848 р. Під час реформи у селян відібрали сервітути. Селянин СХ Галичини вносив суму викупних платежів у 3 р. ↑, ніж чеський селянин, і у 5 р. ↑, ніж німецький.
Сільське господарство розвивалося по-ринковому.
Галицьке Поділля – зернове господарство, тютюн, хміль, картопля, льон, коноплі.
Садівництво, експорт фруктів.
Торговельне тваринництво.
Малоземелля, безземелля, демографічний бум, аграрне перенаселення → еміграція до США, Канади, Бразилії. На сезонну еміграцію виїжджали до Німеччини, Росії, Румунії, Данії, Угорщини, Австрії.
Кооперативи були покликані забезпечити допомогу незаможним, зокрема, захистити їх від лихварства.
Кін. 60-х рр. – «Просвіта», для масового поширення освіти і виховання національної свідомості, а також спробувало фінансувати кооперативні крамниці та кредитні спілки.
Інженер-архітектор В. Нагірний – піонер ЗХ У кооперативного руху. У 1883 р. від організував споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати і продавати великі партії продуктів оминаючи посередників, а заощаджені гроші передавати селянам.
1899 – Олесницький заснував товариство «Сільський господар», покликане навчати селян сучасних методів господарювання.
Найчисельнішими серед кооперативів були кредитні спідки.
1895 – страхова компанія у Львові «Дністер»
Національно-визвольний рух
Зміни після революції Особливості: на Галичині з національними вимогами виступали не тільки українці, а й поляки.
Намісник Галичини – поляк – Агенор Ґолуховський. За цього намісника припинила існування ГРР, а 1859 р. було зроблено спробу перевести українську мову на латинську абетку.
1867 р. – конституція, оголосила міжнаціональну рівноправність у школах, державних установах і судах.
Австро-Угорщина, яка стала конституційною монархією, не дозволяла собі відкритого переслідування укр. друкованого слова і відкритої заборони укр. культурно-просвітницьких об’єднань.
Дозвіл частині населення брати участь у виборах ( і бути обраними) до австрійського і угорського парламентів, галицького і буковинського сеймів.
Москвофіли Др. пол. 60-х рр. – поява «москвофільства».
Орієнтація на Росію, віра в керівну роль Росії в житті всього слов’янства, не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної, неподільної, російської народності» від Карпат до Камчатки.
На москвофільські позиції перейшла більшість старої української інтелігенції, зокрема й Головацький. + селянство
60-80-ті рр. – пік популярності москвофільства.
1870 р. – москвофіли заснували Руську раду, які самі вважали наступницею ГРР. Видавали 3 газети в Галичині, по одній на Буковині та Закарпатті.
Мали свої установи, товариства, літ.-наукові збірники, намагалися нав’язати українцям «руську мову» (суміш укр., ром., польської та церковнослов’янської мов)
Видання книжок на штучному «язичії», боротьба з пияцтвом (+)
Народовці Поч. 60-х рр., Шашкевич, орієнтація на український народ. Доводили, що українці – окремий народ від Кавказу до Карпат. Прагнули ↑ культурно-освітній рівень і нац.. свідомість , захистити укр. мову, літ. Підтримували діячів нац.-визвольного руху Наддніпрянщини, пропагували твори класиків української літератури.
Поступово народовці стали провідною течією, витіснивши москвофілів.
Видавали журнали: «Вечорниці», «Нива», «Мета», «Русалка», «Правда», 1879 – газета для селян «Батьківщина», з 1880 - у Львові газета «Діло»
Відкривали товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади.
1863 – громада у Львові
1864 – перший український професійний театр у Львові.
1868 – заснування «Просвіти». Мета – надання широкої освіченості народові. Знайомили народ з книжками про передові методи ведення с ∕ г, фінансували діяльність кооперативів («Сільський господар», «Народна торгівля», стразова компанія «Дністер»). Певний час «Просвіту» очолював Федорович (+)
1873 – Літературне товариство імені Шевченка. Мета – розвиток української словесності. Видавало журнали «Правда» і «Зоря».
З 1892 р. змінило назву на Наукове товариство імені Шевченка. Ініціатива перетворення – Кониський. Три секції – філологічна (Франко +), історико-філософська, математично-природничо-медична. На чолі НТШ з 1897 по 1913 стояв Грушевський.
80-90 ті рр. Радикали Франко, Павлик, Терлецький – радикали, соціалізм.
1877 – 1878 – судовий процес над укр. радикалами.
Радикали видавали декілька газет та журналів, пропаганда, прагнули посилити свій вплив у «Просвітах», критикували існуючий лад, москвофілів і народовців і прагнули захистити інтереси селян і робітників у конкретних справах.
1885 – радикальна організація Народна рада (продовження ГРР, праобраз партії)
1890 – компромісна угода між лідерами народовців і австрійським урядом - «нова ера» - певною мірою було легалізовано українське культурне життя, впроваджувався фонетичний правопис, розгорнуло свою діяльність НТШ. Нова ера тривала недовго, через відмову від політичних поступок, до 1894 р.
Буковина і Закарпаття Початок відродження на Буковині – 60-ті рр. «Буковинська трійця» - Федькович і брати Воробкевичі.
1875 – відкриття в Чернівцях університету.
1885 – Федькович почав видавати газету «Буковина»
Становище на Закарпатті було найгірше: зугорщення, переслідування всього українського, панування москвофільський позицій.
Утворення політичних партій
РУРП, 1890 1890 – перша партія, Русько-Українська радикальна партія (РУРП).
Мета – соціалізм, демократизація, піднесення нац. свідомості, автономія.
Франко, Павлик, Данилович, Левицький
Проте з метою автономією не були згодні Бачинський, Колесса, Будзиновський, і в 1895 р. програма партії була доповнена пунктом про те. Що самостійність – стратегічна мета партії.
1896 - Юліан Бачинський «Україна irredrnta», в якій доводив історичну необхідність здобуття повної незалежності.
На підтримку ідеї самостійності виступив і Франко.
УНДП, 1899 1899 – Українська національна демократична партія (УНДП).
Мета – зміцнення почуття єдності з «російськими українцями», пробудження нац. духу на Закарпатті.
Керівний орган – Народний комітет – боротьба за незалежність.
УСДП, 1899 1899 – Українська соціал-демократична партія (УСДП)
Лідери – Ганкевич, Вітик, Охримович
Соціалізм через реформи, тобто легальні методи.
Робітничий та селянський рух
Робітничий рух Селянський рух
Причини: мала зарплата, робочий день тривав 13-16 год, не існувало техніки безпеки, не була доступна кваліфікована медична допомога
70-ті рр. – страйковий рух на Галичині (1870 – друкарі Львова, 1871 – швейні майстерні Львова), добилися скорочення робочого дня і підвищення зарплати
1884 – страйк нафтовиків, 1886 – мебльовиків.
З кін. 80-х страйковий рух скеровувався соціал-демократами.
Висувалися вимоги: 8-годинний робочий день, заборона праці дітей до 14 років, ↓ робочого дня для підлітків до 6 годин.
З 80-х рр. – боротьба за загальне виборче право Позови до суду, розгляди питань в галицькому та буковинському сеймах. Захоплювали угіддя і самостійно користувалися ними до прибуття військових команд, свідомо робили потрави й вирубки поміщицьких посівів та лісів.
В цілому в Галичині проти примусової участі в ремонтах шляхів виступали селяни 16 повітів.
Політизація селянського руху.
Нова форма протесту – віче (мітинг). Вперше – 1891 р. в Коломиї
Вимоги: загальне виборче право, припинення конфіскації прогресивних газет і журналів та збирання податків з них, запровадження укр. мови в діловодстві сільської адміністрації, удосконалення системи освіти. Радикальність вимог – вплив Франка.
Грудень 1894 – селянське крайове віче (боротьба за політичні свободи й сприятливі умови для розвитку культури)
Поняття та терміни
Українофі́льство — термін, поширений з другої пол. XIX ст., на означення любові до України, українського народу, української культури. 
Москвофільство — мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у 1819—1930-х рр. Відстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність зросійським народом і Росією. 
Народо́вці — суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції ліберального напрямку, що виникла в 60-х роках19 століття у Галичині.
3918585127000Політи́чна па́ртія  — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
ПАВЛИК МИХАЙЛО
8821420252730ПАВЛИК МИХАЙЛО (=Хмара, 1853 —1915) — громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник. Навчався у гімназії в Коломиї і Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москофілів. Після вступу до Львівського ун-ту увійшов до складу «Академічного гуртка». Дописував до журналу «Друг». Перейшов на національні й соціалістичні позиції. Спільно з І.Франком видавав журнал «Громадський Друг» (1878), альманахи «Дзвін» і «Молот», брав участь у польсько-українському соціалістичному комітеті. За свої політичні погляди був п'ять разів ув'язнений, суджений 30 разів. В 1879 виїхав до Женеви, де разом видавав журнал «Громада», був редактором народовецької газети «Батьківщина». Разом з І.Франком став засновником УРП, видавав її органи «Народ», «Хлібороб», «Громадський Голос». Член НТШ, перший бібліотекар НТШ. У 1914 — заступник голови ГУР. Автор повістей «Пропащий чоловік», «Вихора», праць «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині», «Про русько-українські народні читальні», «Михайло Петрович Драгоманів, 1841-1895».
БАЧИНСЬКИЙ ЮЛІАН
881951523495БАЧИНСЬКИЙ ЮЛІАН (1870 — після 1934) — український громадський діяч, публіцист. Член Української Радикальної Партії, а з 1899 — Української Соціал-Демократичної Партії. В 1895 Б. опублікував працю “Ukraina Irredenta” (“Україна Незалежна”), де обгрунтував необхідність політичної самостійності України. В 1918 Б. входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. З 1919 — представник УНР у Вашингтоні. В 20-х рр. повернувся в УСРР. Працював у редакції “Української Радянської Енциклопедії”. В 1934 Б. заарештований і засланий. Дальша доля невідома. Б. — автор книги “Українська еміграція в Америці”.
ФРАНКО ІВАН
8821420334010ФРАНКО ІВАН (1856 — 1916] — видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч, національний ідеолог. Філософський ф-т Львівського ун-ту, але був заарештований. Згодом навчався у Чернівецькому та Віденському ун-тах. Отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту, почесний доктор Харківського ун-ту. Творча спадщина: вірші «Каменярі», «Вічний революціонер», «Не пора, не пора», поема «Мойсей», повісті «Boa constrictor», «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Основи суспільності», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки»; драма «Украдене щастя», казка-поема для дітей «Лис Микита», поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій Ізмагард», «Із днів журби», «Sempertiro», збірки оповідань — «Галицькі образки», «У поті чола», наукові праці. Ф. був редактором і членом редакції багатьох журналів («Зоря», «Правда», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», «Діло», «Хлібороб», «Киевская старина»). Член студентської організації «Академічний гурток», редакції першої у Галичині соціалістичної газети «Praca». За соціалізм. 4 рази заарештований. Один з засновників РУРП, її голова. Потім приєднався до УНДП. Член НТШ. Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Очолював філологічну секцію НТШ, етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства («Літературно-науковий вісник»). Москвофільство → народовські позиції → соціалістичні позиції. З автономії перейшов на самостійницькі позиції. Помер 1916 р. у Львові.
Наддніпрянська Україна на початку XX ст.
Економіка
Економічна криза 1900 – 1903
Найбільше зачепила металургійну й кам’яновугільну галузі.
На Україні криза була глибшою і тривалішою.
Деяке пожвавлення відбулося за часів російсько-японської війни (програш Росії) 1904 – 1905 рр., але загалом господарство перебувало в стані депресії.
Монополістичні об’єднання Концентрація виробництва – поглинання слабших підприємств сильнішими.
Дуже поширеними були акціонерні товариства.
Монополія – об’єднання підприємств певної галузі чи місцевості, які регулювали об’єм виробництва, розподіляли ринки збуту продукції, встановлювали ціни.
Синдикати – форма монополії, це угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об’єднаний орган збуту.
1887 – виник перший цукровий синдикат, 1902 – «Продамет» (металургія), 1903 – «Продаруд», «Продвагон», «Продвугілля»
Передвоєнне економічне піднесення З 1909 р. – промислове піднесення (гірничорудна та металургійна промисловість). Швидко розвивалася харчова промисловість.
Але передвоєнне економічне піднесення → посиленню господарського визиску України.
Сільське господарство Розвиток гальмувався поміщицьким землеволодінням та селянським малоземеллям → Україна – край з відсталим с ∕ г
Посилилася спеціалізація: Степова Україна – зернові, Правобережжя – технічні культури
Провідна роль – зерно.
Міграція Аграрне перенаселення → міграція в Степову Україну, Бессарабію, на Дорн, Кубань, Нижнє Поволжя, за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід
Кооперативи Батько руху – Левитський. 1887 – хліборобська спілка в Олександрівському повіті Катеринославської губернії.
1914 – на Україні діяло 3000 спілок (1 місце в Росії), але їх розвиток гальмувався рос. кооперативами
Для координації діяльності спілок у Києві та Вінниці було створено Союзи споживчої кооперації.
Становище населення 1 травня 1900 – в Харкові – масовий робітничий страйк. Страйком керувала РСДРП.
Періодичні селянські заворушення (Полтавщина, Харківщина)
У селянських виступах 1902 р. активну участь брала інтелігенція.
Національний рух
Російська і єврейська течії 1898 – Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). 1903 – її поділ на меншовиків (реформи) і більшовиків (революція)
Кін. 1901 – поч. 1902 – партія російських соціалістів–революціонерів (есерів). Революційний терор.
Національному питанню загальноросійські політичні партії особливої уваги не приділяли.
1898 – у Вільно – Загальний єврейський робітничий союз, або Бунд
Посилення руху в кін. XIX ст. Більш рішуча боротьба, захист соц. Та культурних прав українців, вимоги політичної автономії і навіть державної самостійності.
Вересень 1897 – Загальна українська організація (ЗУО). Завдання – об’єднання всіх українських сил для боротьби за національні права українського народу в Росії»
Перехід від культурно-освітньої діяльності до політичної.
1900 – брошура Міхновського «Самостійна Україна». – Завдання – боротьба за самостійність.
Політичні партії 1900 – РУП (Революційна українська партія). Орієнтація на село. Утворила Центральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у Львові. За повалення самодержавства, ліквідацію поміщицького землеволодіння, безоплатну передачу землі селянам.
1904 – на конференції ЗУО – створення Української демократичної партії. Поєднання національних вимог з соціальними.
1904 – з РУП вийшли Меленевський. Скоропис-Йолтуховський і створили Українську соціал-демократичну спілку, яка ввійшли до РСДРП
Чикаленко, Грінченко, Єфремов – за політичну автономію.
Переважала автономістська течії, самостійницька течія була представлена Міхновським і Українською народною партією (УНП), яку створив Міхновський у 1902 році.
Революція 1905 – 1907
Причини Економічний розвиток не супроводжувався поліпшенням життя
Малоземелля та безземелля
Національні інтереси: вільний розвиток української мови, відновлення у тій чи іншій формі Української держави
Зима – літо 1905 9 січня 1905 – «кривава неділя». Демонстрацію робітників у Петербурзі, яка несла петицію царю, було розстріляно = «розстріляли віру в доброго царя»
Після того розпочалися масові страйки: 12 січня 1905 – в Києві, 17 січня – в Катеринославі.
Поч. 1905 – селянський рух: вирубка лісу, захват в поміщицьких маєтках корму для худоби, Поділля і Волинь.
Лютий – березень 1905 – боротьба селян на Лівобережжі та ПД Україні
Царський уряд намагався спинити розгортання руху репресіями.
13 червня 1905 – повстання на кораблі флоту «Потьомкін», Вакуленчук, Матюшенко, Коваленко. Проти повсталих спрямували всю Чорноморську ескадру, але ескадра відмовилася відкрити вогонь по революційному броненосцю. «Потьомкін» виграв «німий бій».
Літо 1905 – Всеросійська селянська спілка. Спілки – як органи влади селян, Мазуренко.
Радикалізація руху в жовтні – грудні 1905 Народний рух швидко політизувався. Вимоги страйкарів: 8-годинний робочий день, демократичні свободи, знищення самодержавства, негайне скликання Установчих зборів.
17 жовтня 1905 – Маніфест Миколи II: громадянські свободи, особиста недоторканність, демократичні права. Законодавчий орган – державна дума.
Селяни інтерпретували маніфест як дозвіл на захоплення поміщицьких земель.
Противники монархій на мітингах вимагали цілковитого знищення монархії → погроми революціонерів.
Прихильники монархії – чорносотенці
Загальноросійські партії в Україні: російські ліберали – Конституційно-демократична партія (кадети) і «Союз 17 октября» («октябристи»); чорносотенці – «Союз русского народа»; соціалістичні партії – соціал-демократи і соціалісти-революціонери.
Російські партії не обіцяли українцям навіть автономії.
Українські партії: 1905 – РУП → УСДРП; УДП + УРП = УДРП
Жовтень 1905 – перша рада робітничих депутатів в Катеринославі. Ради своїми рішеннями скорочували тривалість робочого дня до 8 годин, надавали допомогу безробітним.
Формування профспілок. Завдання – захист інтересів робітників перед підприємцями.
11 листопада 1905 – повстання на головній базі Чорноморського флоту – крейсері «Очаків», Петро Шмідт, 16 листопада 1905 – влада придушила повстання.
18 листопада 1905 – повстання саперної бригади в Києві, Жаданівський. Заворушення серед саперів придушили.
Піднесення українського національного руху в роки революції
Вимоги українців – автономія, лише одна з партій була за самостійність; ліквідація поміщицького землеволодіння, демократичні свободи, негайне скасування всіх попередніх заборон та мовно-культурних обмежень, усунення перепон на шляху розвитку національної культури.
Листопад 1905 – закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно-освітніх товариств і відкриття національних театрів.
Листопад 1905 – перша українська газета «Хлібороб» в Лубнах
Грудень 1905 – в Києві «Громадська думка»; газета «Рада»
Прагнучи не допустити українські видання, російська адміністрація вдалась до переслідування їх передплатників. «Або «Рада», або посада»
30 жовтня 1905 – перша «Просвіта» на землях Росії в Одесі, потім в Катеринославі (4 секції:драматична, вокально-музична, літературна та бібліотечна). «Просвіта» в Кам’янці-Подільському домоглася права ввести українську мову в початкових школах. В Києві – Грінченко, Лисенко, Коваленко. В Миколаєві – Аркас.
Хоча було дозволено викладання українською мовою, все ж вся система освіти залишалася зросійщеною.
Боротьба за впровадження української мови у вузах не була успішною в Києві, але україномовні відділення були відкриті в Одесі (О. Грушевський) та Харкові (М. Сумцов)
I Дума:
Почала роботу в травні 1906. Від України – 102 депутати. 45 депутатів створили свою власну парламентську громаду. Голова – Шраг. Журнал «Украинский вестник»
В основі програми групи: земельна, освітня і питання автономії. + перебудова Росії на федерацію.
II Дума:
Січень 1907. Українське парламентське об’єднання – Трудова громада, 47 депутатів.
Домагалися автономії, місцевого самоврядування, української мови в школі, суді та церкві.
Часопис «Рідна Справа – Думські Вісті»
II Дума була ще «лівішою» ніж попередня і у червні 1907 її було розпущено.
Столипінська реформа
Закінчення революції 3 червня 1907 – цар розпустив II Думу і підписав новий виборчий закон, який обмежував виборчі права селян і робітників. Це вважають третьочервневим переворотом, а режим, який встановився – третьочервнева монархія.
Головний провідник реакції – Столипін.
Реформа Столипіна Реформа була започаткована Указом 9 листопада 1906 і завершена Законами 14 червня 1910 і 29 травня 1911
Скасовувались обов’язкові земельні общини надавалось кожному селянину право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відрубу». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір». Тільки угіддя – ліс, сіножаті – залишалися у спільному володіння → фермерський тип
Особливості на Україні В Україні, на відміну від Росії (100 % общини), до общин входило лише 43,6% селянських господарств.
Уряд створив спеціальний фонд з державних та викуплених Селянським банком у поміщиків земель, які продавалися селянам на виплату протягом 55,5 років. І в Україні процес купівлі-продажу проходив інтенсивніше
Реформа сприймалася позитив ніше, ніж у Росії, але великі землевласники ставилися вороже.
Наслідки На Правобережжі і Полтавщині майже вся земля перейшла в особисту приватну власність.
Уряд заохочував переселення на Далекий Схід → «Зелений Клин». Трудова міграція росіян на ПД і СХ України
Реформа не зняла повністю протиріч на селі. Зрослі ряди бідняків легко піддавалися агітації соціалістів, які закликали до страйків та заворушень. 1911 – Столипін був вбитий.
Посилення національного гніту
Насадження російського шовінізму Столипін – антиукраїнська діяльність, зросійщення.
1908 – в Києві «Клуб російських націоналістів», покровительство Столипіна, «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні»
1909 – «Союз російських націоналістів» добився недопущення викладання укр. мови у школах. Скасовувався також циркуляр 1906, який дозволяв вчителям на уроках говорити укр. мовою для роз’яснення того, чого учні не розуміють. Учителям заборонялося розмовляти укр. з учнями навіть за межами школи. Подібне було у вузах.
1912 – книга Щоглєва «Український рух як сучасний етап південноросійського сепаратизму»
1912 – стаття Струве «Загальноруська культура та український партикуляризм»
Російський опозиційний рух був таким же централізаторським, як і царське самодержавство.
Переслідування української преси, боротьба проти розвитку українського театру, заборона вшановувати пам’ять Шевченка, закриття «Просвіт», українських клубів, наукових товариств тощо.
Столипінський циркуляр 20 січня 1910 – Столипінський циркуляр – заборона реєструвати будь-які чужородні товариства й видавництва. Заборона поширювалася на українські і єврейські.
Справа Бейліса 1911 – антиєврейські судові процеси, процес проти Бейліса, де Бейліс звинувачував ся у вбивстві з ритуальною метою російського хлопчика. Завдяки широкій хвилі громадського протесту, суд виправдав Бейліса
Стан українського національного руху в 1907 – 1914
Українські партії Діяльність УСДРП ослабла
УНП у 1907 – 1910 завмерла, а в 1910 – 1914 активізувалася. 1912 – Міхновський у Харкові – журнал «Сніп»
Прилучення до українського національного руху спольщених українських шляхетських родин (Липинський і граф Тишкевич)
1908 – УДРП відмовилася від партійної діяльності і перейшла до роботи у формі безпартійної організації – ТУП. Програма ТУП: парламентаризм, федерація, автономія. Грушевський, Шраг, Чижевський. Покладали надії на російських кадетів.
III i IV Державні думи III дума: УДРП зробила ставку на співробітництво з кадетами. Гурток українських депутатів вніс законопроект про дозвіл викладання в початкових школах українською мовою, але законопроект було відкинуто. Про викладання українською мовою говорив і кадет Лучицький, але в цілому III дума виявилася найбільш мовчазною з українського питання.
IV дума: українське питання стояло гостріше. Угода між ТУП і кадетами, згідно якої поступовці закликали українців підтримувати кадетів у виборах, а ті в думі висували б ряд українських вимог. Але всі вимоги мали лише культурницький характер.
Протести українців проти гніту 1912 – похорон Лисенка перетворився на демонстрацію.
1914 – вся Україна святкувала століття від дня народження Шевченка, але в Києваі святкування було заборонене. Студенти створили комітет протесту, який 10-11 березня 1914 року організував в Києві вуличну демонстрацію. Влада кинула проти демонстрантів кінну поліцію.
Національний рух перед Першою світовою війною Грудень 1912 – галицькі політики на боці Австрії і проти Росії.
1913 – у Львові – Другий всеукраїнський студентський з’їзд, де Донцов виступив з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», ідея «сепарації» від Росії.
В Наддніпрянщині панували ідеї підтримати Росію у майбутній війні, з надією, що та після війни змушена буде задовольнити національні вимоги українців.
Поняття та терміни
Монополія – об’єднання підприємств певної галузі чи місцевості, які регулювали об’єм виробництва, розподіляли ринки збуту продукції, встановлювали ціни.
Українська соціал-демократія в Україні це:
сукупність соціальних і демократичних ідей, сформованих в українському суспільстві від часів княжої доби на ґрунті споконвічних національних звичаєвих, традиційних, моральних норм;
діяльність соціал-демократичних організацій, які, крім соціальних і демократичних ідеалів, сповідували та намагалися здійснити українську національно-державницьку ідею, захистити, зберегти і примножити українську культуру і духовність, відродити українську державність;
теоретична спадщина мислителів і діячів, які обґрунтовували неподільність соціального і національного визволення українського народу, домагалися і домоглися усамостійнення та визнання в світі його соціал-демократичних партій, творчо і вибірково запозичували здобутки європейської соціал-демократії, водночас збагачуючи її своїми.
ЧИКАЛЕНКО ЄВГЕН ХАРЛАМОВИЧ
24837531ЧИКАЛЕНКО ЄВГЕН ХАРЛАМОВИЧ (9.12.1861 — 20.6.1929) — визначний український громадський і культурний діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Н. у с. Перешори на Херсонщині. Навчався на природничому ф-ті Харківського ун-ту. У 1884 за участь в українському національному русі заарештований і на 5 років засланий у рідне село під нагляд поліції. У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва. У 1897 почав видавати власну працю “Розмови про сільське господарство” у 5 книгах. З 1900 Ч. став активним членом “Старої громади”, Загальної української безпартійної демократичної організації. З 1904 належав до Української демократичної партії, з 1905 — Української демократично-радикальної партії. У 1908 Ч. після заборони українських організацій виступив одним із засновників Товарства українських поступовців. Разом із В. Симиренком і Л. Жебуньовим фінансував видання щоденних українських газет “Громадська думка” (1906), “Рада” (1906-14), журналу “Селяни”, виплачував гонорари та премії за найкращі історичні, наукові та художні твори в “Киевской старине”. Виділив 25 тисяч карбованців на будівництво “Академічного дому” у Львові, де жили львівські студенти, організацію Українських наукових курсів у Львові. У роки Першої світової війни 1914-18 зазнав переслідувань з боку російських властей і був змушений переховуватись у Фінляндії і Москві. У квітні 1917 став членом Української Центральної Ради від Союзу українських автономістів-федералістів, стояв в опозиції до її соціалістичного курсу. Після встановлення більшовицької влади Ч. у 1919 виїхав в еміграцію. З січня 1919 жив у Галичині. На поч. 1920 у Варшаві зустрічався з С. Петлюрою, який допоміг йому виїхати до Чехословаччини, а потім — до Австрії. Жив у складних матеріальних умовах на невелику допомогу Українського громадського комітету. Після припинення цієї допомоги у 1925 переїхав у Чехословаччину, де очолив термінологічну комісію при Українській господарській академії в Подебрадах. Після тривалої хвороби помер 20.6.1929 у Празі. Автор книги “Спогади” (1925-26) та “Щоденника. 1917-19”(1931).
8541385192405Петлюра Симон Васильович
Си́мон Васи́льович Петлю́ра (*10(22) травня 1879, Полтава — †25 травня 1926, Париж) — державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил.
Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за революційні погляди. З 1900 р. — член Революційної Української Партії. Брав активну участь у революційному русі. З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» У роки Першої св. в. 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету ЗХ фронту у Мінську. Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з пішов у відставку. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. Брав участь у створенні опозиції гетьману, за що був заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р .Варшавський договір. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі . У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика. Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. 
Єфремов Сергій Олександрович
8490585398780Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (6.10.1876 с. Пальчик — † після 1939; за н. даними —1937) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Справжнє прізвище — Охріменко.
Народився в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільський район Черкаської області) у родині священика. У 1891—1896 навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Політичну діяльність розпочав із студентських років. Один із засновників Української демократичної партії – УДП (1904 р.). Належав до ліберального крила українського руху, стояв на національно-культурницьких позиціях, виступав за поступовість та поміркованість політичної боротьби, з 1908 р. – член керівництва ТУПу. Один з ініціаторів і безпосередніх учасників створення УЦР, заступник її голови, генеральний секретар міжнаціональний справ у Генеральному Секретаріаті. Негативно поставився до Жовтневої революції, вбачав у ній небезпеку для українського руху, виступав за створення єдиного національного фронту. Засудив гетьманський переворот, відмовився від співробітництва з гетьманським урядом. У часи Директорії УНР відійшов від активної політичної діяльності. 1919 – працював в Українській академії наук. У 1922 – 1928 – віце-президент ВУАН. У 20-ті рр. опублікував низку ґрунтовних наукових досліджень з історії літератури та літературознавства. Не приховував свого негативного ставлення до ідеології комуністичної партії, радянського ладу. 1929 р. – заарештований, у квітні 1930 р. – засуджений у справі СВУ як один з її керівників. Помер у тюрмі. Реабілітований у 1989 р.
Західноукраїнські землі на початку XX ст.
Економіка
Промисловість Українські землі залишалися внутрішньою колонією та ринком збуту.
В кін. 19 – на поч. 20 ст. – завершення формування фабрично-заводської промисловості
Нафтодобування. Нові свердловини, зросла кількість кадрових працівників, збільшився видобуток нафти. Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. 1913 – початок проникнення французького капіталу.
Деревообробна, експорт лісу.
Зростало цегляне виробництво, а бетонне. Гіпсове, вапняне і скляне виробництво розвивалося повільно.
Після того як в 18710 було закрито останній цукровий завод, цукрова промисловість завмерла на 40 років.
Розвиток промисловості був однобічним.
Після короткочасного пожвавлення, промисловість укр. земель прийшла в занепад уже перед I світовою війною.
Сільське господарство Поглиблення соціальної диференціації селянства.
10% - заможні власники, господарства фермерського типу.
Але економічне становище решти селян було надзвичайно важким: 17-18-годинний робочий день, мала плата → посилення еміграції в США, Канаду, Бразилію та Аргентину. Сезонна міграція – до Бессарабії, ПД України, Німеччини, Бельгії, Франції.
Національне життя
Національний гніт Поміщики були здебільшого поляки → національний гніт → зросла кількість селянських страйків. Протест проти низької плати і перешкоди еміграції з боку місцевої влади. Поміщики змушені були піти на поступки: ↑ заробітної плати, виїзд на сезонні роботи набрав організованих форм.
Торгівля була виключно в руках євреїв, а на державні посади брали поляків.
Дискримінація за національною ознакою лише згуртувала українців.
«Просвіта»: культурно-просвітницька діяльність, робота по заснуванню українських позичкових кас, крамниць, утримувала мандрівних інструкторів з організації і раціонального ведення господарства.
Розвиток кооперативного руху 1904 – створення центру керування кооперативним рухом – «Ревізійного союзу українських кооперативів»
Нові кооперативи: «Союз молочарських спілок», «Союз для збуту худоби», 1911 – «Сільськогосподарський крайовий союз торговельних спілок».
Кооперативний рух зміцнив господарське становище багатьох селян, стримав процес обезземелення, давав фінансову допомогу.
Наростання національного руху в Галичині
Цілі боротьби українців Поділ Галичини на ЗХ і СХ, національна автономія для її української частини, заснування українського університету у Львові і загальне виборче право. Стратегічним завданням була незалежність України.
Боротьба в парламенті та галицькому сеймі 1902 – потужний хліборобський страйк, на якому добивалися загальне виборче право.
1907 – реформа парламенту, загальне виборче право → збільшення українського представництва.
В галицькому сеймі тривала боротьба. Поляки зробили ставку на москвофілів, але вплив москвофілів швидкого зменшувався. Польська адміністрація вдалася до фальсифікації виборів, побиття жандармами українських селян. У відповідь Січинський здійснив замах на організатора цього всього Потоцького.
В австрійському парламенті українців добивалися різних поступок в економічній та культурних сферах, основна вимога – автономія.
Боротьба з український університет 1871 – австрійський уряд дозволив змінити мову викладання в університеті з німецької на польську чи українську, а так як більшість професорів були поляки, то викладання велося польською мовою.
Тоді почалася боротьба за окремий університет.
1901 – на вічі студенти вимагали створення паралельних груп з українською мовою викладання на усіх факультетах.
1902 – бойкот 600 українських студентів, які на знак протесту роз’їхалися для продовження навчання до університетів у Відні, Кракові, Празі.
Розгорівся конфлікт між українськими та польськими студентами. Поляки створили «боївки», які нападали на студентів-українців.
У липні 1910 – збройна сутичка, внаслідок якої загинув студент Адам Коцко.
Австрійський імператор погодився збудувати окремий університет не пізніше 1916 року, але це не було виконано через початок війни.
1912 – інструкція з Відня з вимогою ставитися однаково до поляків та українців. Уряд взяв на себе зобов’язання ввести українську мову в державне діловодство краю і в навчання у Львівському університеті. Були збільшені дотації на культурні та господарські потреби українців, визнано товариство українських селян «Сільський господар». Один з лідерів народовців Романчук став заступником голови австрійського парламенту.
«Сокіл», «Січ», «Пласт» У Львові діяло підпільне товариство «Молода Україна», виховання молоді в нац. дусі.
1894 – спортивно-культурна організація «Сокіл», Боберський
1900 – перший гурток спортивно-фізкультурної організації «Січ». Всі організації об’єднувалися в Головному січовому комітеті, який у 1912 перейменовано на «Український січовий союз»
1911 – таємний гурток «Пласт», військове навчання
1912 – товариство «Січові стрільці», військове навчання молоді, утворене «Пластом»
Український національно визвольний рух на Буковині і Закарпатті
Рух на Буковині Розвивався «синхронно з галицьким»
Буковинські депутати разом з галицькими входили до «Українського клубу» у віденському парламенті.
Мережа культурних та господарських організацій, як і в Галичині.
1909 – в Чернівцях – «Руська рада» - «Селянська партія», на чолі з Смаль-Стоцьким.
Рух на Закарпатті Слабкий, переважали москвофіли.
Українська орієнтація представлена Волошином, та його тижневиком «Наука»
Взаємини з представниками інших народів Переважна більшість поляків ставилася негативно до визвольних змагань українців.
Лютий 1914 – польсько-український компроміс. Українці повинні були одержати третину місць в Галицькому сеймі. Поляки зобов’язувались не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові. Однак компроміс не був втілений в життя через війну.
Євреї – нейтралітет щодо польсько-українських конфліктів.
Митрополит Андрей Шептицький 1900 – очолив УГКЦ
1913 – заснував у Львові Український національний музей.
8650605192405Шептицький Андрей (1865 — 1944)
Народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Походив зі стародавнього знатного українського роду. Вчився вдома та в гімназії Св. Анни у місті Кракові. Перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 здобув науковий ступінь доктора права. У 1887 здійснив подорож в Україну та Росію. В 1888 вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. В 1892 був висвячений на священика у Перемишлі.
Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. У1907 Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 — для українських поселенців у Канаді. У 1910 брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з'їздів (1907—1927), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.
У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського (1939). Таємно 22 грудня 1939 висвятив на єпископа свого наступника —о. Йосипа Сліпого.
В 1901 підтримував сецесію українських студентів із Львівського університету. В 1903 році приєднався до бойкоту українськими депутатами галицького сейму. 1914 р. - домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна. Меценат. Підтримував діяльність товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Засновує Український Національний Музей ( збірка іконопису). Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910). На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, а також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. Ним заснована Львівська Богословська Академія (в 1928 р. єдиний український вищий навчальний заклад за Польщі). Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори на Рогатинщині.
Відкрито виступив проти нацизму. 21 листопада 1942 - послання «Не убий». За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Помер Владика 1 листопада 1944 року.
810260060325Августин Іванович Волошин ( 1874 – 1945)
Августин Іванович Волошин – державний, громадський, науковий та культурний діяч, професор математики та фізики, автор понад 40 книг. Один з ініціаторів і керівник низки культурно-просвітніх, наукових і господарських установ на Закарпатті. Активною політичною діяльністю почав займатися після Першої світової війни. 1919 – 1920 – один з членів Директоріуму. Засновник (1923), голова (1923 – 1939) Народно-Християнської партії. 1923 – 1939 рр. – депутат Чехословацького парламенту. У жовтні 1938 р призначений прем’єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі. 15 березня 1939 р. – обраний президентом незалежної держави. Вже ввечері того ж дня разом з членами уряду змушений був емігрувати. Присвятив себе педагогічній та науковій діяльності. 21 травня 1945 р. в Празі органи НКВС заарештували його і вивезли до Москви. Після жорстоких допитів помер у тюрмі.
8528050200660Трильовський Кирило Йосифович
Кири́ло Йо́сифович Трильо́вський (* 5 травня 1864 — † 16 жовтня 1941) — Громадсько-політичний діяч, основоположник і один із засновників Української радикальної партії, засновник«Січей», голова Бойової управи УСС, член Національної Ради ЗУНР.
1900 Трильовський заснував перше пожежне товариство «Січ», з 1908 Т. голова Головного Січового Комітету, з 1912 — генеральний отаман об'єднання «Січей» — Українського Січового Комітету, при якому 1913 засновано парамілітарну організацію УСС. У 1907 — 1918 – посол до австрійського парламенту, з 1913 також до галицького сойму. По вибуху війни 1914 — голова Бойової Управи УСС і член Загальної Укр. Ради, 1918 — Укр. Національної Ради ЗУНР. 1919 заснував Січовий Комітет у Вінниці, 1920 кілька «Січей» на Закарпатті, пізніше у Відні, де був серед ін. член Кодифікаційної Комісії в уряді ЗУНР. По поверненні з еміграції 1927 у політичному житті участі не брав і був адвокатом у Гвіздці (Покуття); помер у Коломиї. Трильовський під своїм прізвищем і псевдо Клим Обух опублікував багато ст. і січ. пісень, видав низку брошур, січ. співаників тощо; редагував місячник «Зоря» і двотижневик «Хлопська Правда», календарі «Запорожець», «Отаман» й ін.; був довголітнім кореспондентом газети «Свобода» і «Народне Слово» у США.
Боберський Іван
856424553340Іва́н Бобе́рський (*1873 — †17 серпня 1947) — педагог, організатор сокільсько-січового руху, автор назви «Пласт», сприяв становленню Пласту. 1908—14 голова Сокола-Батька, член Бойової управи УСС; за дорученням уряду ЗУНР з 1919 в США і Канаді, з 1932 переїхав до Югославії; автор підручників з фізичного виховання молоді. Вчився у Львові. Відні, Граці. У 1900 р. І.Боберський повернувся у Львів, викладав німецьку мову та класичну філологію в Першій академічній гімназії Львова. 1901 – заступник голиви «Сокола». Заснування Боберським «Українського спортивного кружка» в травні 1904 року. Пише книжки і підручники: «Забави й гри рухові», «Копаний м'яч», «Значення руханкових товариств», перший посібник для українського Пласту.
Голова товариства «Сокіл-Батько». Засновник багатьох спортивних гуртків. З його ініціативи почалося спорудження спортивного майданчику (згодом стадіон «Динамо»). Популяризував фізкультуру, видавав спортивні журнали,  «Вісти з Запорожа» та часопис «Січові вісти».
З 1915 р. І.Боберський — член Головної Української Ради, у 1918—1919 рр. — референт пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР.
У листопаді 1920 року за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР виїхав повноважним представником до США та Канади. Із 1925 р. Боберський — представник Львівського товариства опіки над українськими емігрантами в Канаді з уповноваженням співпрацювати з Товариством опіки ім. св. Рафаїла.
Альманахи «Нове поле», «Прерія», «Кленовий лист».
У 1932 р. професор Боберський перебрався з Канади до Югославії, де жив аж до самої смерті.
Культура України в другій половині XIX ст. – пер. пол. XX ст.
Освіта Брак шкіл, але після реформи 1861 р. мережа шкіл розширилася.
Заборона викладання української мови → вимога української мови навчання
Лише близько 20% населення України старше 10 років уміло читати.
Недільні школи, які в 1862 були закриті, але в 1864 знову відновлені.
Середня освіта – класичні гімназії (гуманітарний нахил, дозволяли вступ в університети, 8 років навчання) і реальні училища ( природничо-математичні дисципліни, 6 років навчання). Навчання російської мовою.
1870 – перші жіночі гімназії, 8 років навчання, право вступу до університетів
80-ті рр. – підвищена плата за навчання і обмеження доступу до гімназій євреїв.
1887 – «циркуляр про кухарчиних дітей» - обмеження вступу до гімназій для дітей прислуги, дрібних крамарів тощо.
Середня освіта для дворян – інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, приватні пансіони.
Харківський, Київський та Новоросійський університети (1865). 1865 – Одеський університет.
↓ вихідців дворян та ↑ представників духовенства, інтелігенції, підприємців, селян і робітників. Але навчання платне.
1873 – реформування Харківського ветеринарного училища у ветеринарний інститут.
1875 – перетворення Ніжинського юридичного ліцею на Історико-філологічний інститут.
1878 – відкриття в Києві жіночих курсів = зародження вищої жіночої освіти.
1885 – технологічний інститут в Харкові, 1898 – політехнічний інститут в Києві, 1899 – Вище гірниче училище в Катеринославі.
Після революції склад учнів дещо демократизувався, але в цілому середня освіта залишалася недосяжною для основної маси населення.

1869 – шкільна реформа. Обов’язкове початкове навчання дітей від 6 до 14 років, школи передавалися з відання церкви під державну опіку.
За шкільним законом 1895 діяли нижчі, сільські школи (1 – 3 роки навчання) та вищі, у містах (4-6 класи)
Брак шкіл і фінансів, малокваліфіковані вчителі → 67% неписемних.
Уряд дозволяв викладання української мовою
1881 – «Руське педагогічне товариство», яке опікувалося школою
Гімназії були переважно з польської мовою викладання.
Меценат Галаган відкрив гімназію в Прилуках.
1894 – відкриття кафедри історії України у Львівському університеті.
1875 – засновано Чернівецький університет, 1877 – Львівську технічну академію перетворено на політехнічний інститут, 1897 – Академія ветеринарної медицини.
Кількість середніх шкіл в Галичині в 1900-1909 майже подвоїлась, але укр. в них було лише 20%
Навчання – з німецькою або польською мовою викладання, лише після боротьби студентства у Львівському та Чернівецькому університетах відкрили декілька укр. кафедр.
Кількість укр. у вузах всіляко обмежувалась, але на початкову освіту отримували майже всі діти.
Перед I св. в. українськими були 6 гімназій і 15 приватних середніх шкіл. Початкових шкіл – 3,5 тис., навчання – рідною мовою.

Наука Ляпунов – стійкість і рівновага руху механічних систем
Мечников – теорія утворення багатоклітинних організмів з одноклітинних, явище фагоцитозу.
Мечников разом з Гамалією а 1886 створили в Одесі першу бактеріологічну станцію.
Хірурга Шимановський, фізик Пулюй
Данило Заболотний – препарат від холери.
Пулюй разом з П. Кулішем і Нечуєм-Левицьким переклали з староєврейської Псалтир та з грецької Євангеліє.
Костомаров – історик, праці «Богдан Хмельницький», «Руїна»
Володимир Антонович – праці «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні»
Яворницький – «Історія запорозьких козаків»
Історик. Професор Харківського університету Потебня.
1907 – Українське наукове товариство (УНТ), голова – Грушевський. Видавало «Записки» і «Українські наукові збірники»
Історія – Грушевський «Історія України-Руси», праці Єфрименка, Багалія (історія Слобожанщини), етнограф і архітектор Федір Вовк.
Філологи – Б. Грінченко(«Словар української мови») і А. Кримський (вивчення староукраїнських текстів)
1913 – Петро Нестеров – «мертва петля» і підготував та очолив перший груповий політ літаків за маршрутом Київ – Ніжин – Київ. Авіатор – Левко Мацієвич.
Гірничий інженер Лутугін – геологічна карта Донецького басейну, інженер Михайло Курако – основи передової металургії, Сергій Реформатський – хімічні реакції малоорганічгного синтезу, Володимир Вернадський – мінеральні багатства України.
Література П. Куліш «Чорна рада», Марко Вовчок «Інститутка», «Народні оповідання», Іван Нечуй-Левицький «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Голодна воля», повість «Повія», Леся Українка, І. Франко «Вічний революціонер», «Каменярі», поеми «Наймичка», «Марійка», «Смерть убивці»
Стиль модернізм.
Коцюбинський – «Фата моргана», Стефаник (новели), В. Винниченко, Олександр Олесь («По дорозі в казку»)
Драматургія:
Старицький «Не судилося», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «За двома зайцями», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші»
Марко Кропивницький «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук»
Іван Карпенко-Карий «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»)
Панас Мирний «Лимерівна»
Театр Поширені аматорські театри, гуртки та групи.
Брати Тобілевичі (+): Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський
1881 – дозвіл на постановку укр. вистав у південних губерніях
1882 – в Єлисаветграді з ініціативи Кропивницького – перша українська професійна трупа – Товариство українських акторів. Директор – Старицький, Кропивницький – режисер та актор. До трупи входили – Заньковецька, Садовський, Саксаганський, Садовська-Барілотті
Трупа, очолювала Деркачем, 1894 дала виставу в Парижі.
1864 – відкрився перший професійний театр у Львові. 1875 – режисер театру Кропивницький.
1906 – Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 переїхав до Києва
Музика Семен Гулак-Артемовський – опера «Запорожець за Дунаєм»
Петро Сокальський «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький»
Микола Лисенко – поезії Шевченка, опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький»; «Енеїда», «Наталка Полтавка»
1862 – Чубинський – «Ще не вмерла України…». Музику написав Вербицький. Ця пісня стала в 2001 Державним Гімном.
1904 – за ініціативою Лисенка було відкрито вищу музично-драматичну школу в Києві та музичний інститут 1905 у Львові.
Композитори - Леонтович, Людкевич, Стеценко, Степовий
Оперна актриса Соломія Крушельницька
Архітектура Урбанізація → пошуки нового стилю.
70-ті рр. – в Києві – будинок міської думи в стилі бароко, готель «Континенталь», будинок театру
В кін. 90-х – оперний театр в Києві.
В Києві – О. Беретті – Володимирський собор; Кобелєв; Вербицький – політехнічний інститут в Києві.
Харків – Бекетов (також драматичний театр в Сімферополі)
Будинок Військово-історичного музею Чорноморського флоту.
Юліан Захаревич – Львівський політехнічний інститут, будинок Галицької ощадної каси
Поширюється український стиль в архітектурі – Василь Кричевський.
Національний стиль – будинок Полтавського губернського земства (1903 – 1908), автор – Кричевський.
Мотиви укр. народної архітектури в ЗХ будівництві – Левинський, Лушпинський, Нагірний.
Скульптура Леонід Позен - «Шинкар», «Кобзар», «переселенці», «Скіф», «Запорожець у розвідці»
Монументальна скульптура: 1853 – в Києві пам’ятник князю Володимиру, пам’ятник Б. Хмельницькому Микешина.
Живопис Розвиток побутового жанрового мистецтва – Жемчужникова, Соколов, Трутовський.
Пимоненко – «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії»
Киріяк Костанді – «У хворого товариша», «Гуси», «Рання весна», «В люди», «Старенькі», «З пташиного польоту». З 1902 Костанді очолював «Товариство південноросійських художників»
Микола Ярошенко – «Чумацький Шлях», «ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Степ», «Місячна ніч на Дніпрі»
Сергій Васильківський – «Ранок», «отава в степу», «Степ на Україеі», «На Харківщині»
Корнил Устиянович – «Батькіська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»
Теофіл Копистинський (портретний живопис), Романчук (пейзажі), Труш
Живописець-баталіст Самокиш
Церковне життя Російська православна церква стала засобом зросійщення й денаціоналізації віруючих, імперський уряд заборонив вживати укр. мову навіть у проповідях.
1906 – видання Біблії на укр. мові, 1909 – збірник проповідей укр. мовою на Поділлі
1907 – як виняток було дозволено викладання укр. мови в церковнопарафіяльних школах на Поділлі. Але поодинокі локальні перемоги суті справи не міняли.
Сектантський рух: секта баптистів, найбільш поширена секта – штунда (влада її переслідувала); лише революція 1905 зняла заборону на діяльність штунди. Переслідувалися й інші секти.
Церква в Галичині будила національну свідомість . Велика роль належала митрополиту Андрею Шептицькому, який у 1908 таємно подорожував Центральною Україною.
Церква на Буковині: понад дві третини – православні, решта – греко-католики; церква перебувала під румунським впливом.
На Закарпатті переважали віруючі греко-католики, УГКЦ на Закарпатті була опорою українства, Юлій Фірцак. На протести Фірцака змушені були реагувати в Будапешті, і на поч. XX ст..закарпатці відчули певне економічне полегшення після впровадження деяких реформ, що ввійшли в історію під назвою «Верховинська акція»
Меценати Терещенко, Симиренки, Галаган, Чикаленко
Поняття та терміни
Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.
Модерні́зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтвіпрямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експерементують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності.
Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами.
Мечников Ілля Ілліч
763460592075Ілля Ілліч Мечников (* 15 травня 1845, Іванівка Харківської губернії — † 15 липня 1916, Париж) — український, російський і французький науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології. Розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів. Відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883).
Навчався у 2-й Харківській гімназії та на відділенні природничих наук Харківського університету (закінчив 1864 року). 1864—1867 — працював у Гессені, Геттінгені та Мюнхені. 1867 — отримав ступінь магістра зоології. Працював у Новоросійському університеті (Одеса; 1867—1868; доцент зоології) та Петербурзькому університеті (1868—1870). 1870—1882 — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету (Одеса). 1886—1887 — завідував організованою ним (разом із Миколою Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією (нині Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології). 1888—1916 — завідувач лабораторії в Інституті Пастера в Парижі (з 1905 р. — заступник директора інституту). Почесний член Петербурзької академії наук (1902). Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 «За вивчення імунної системи». Ілля Мечников помер у 71 рік після кількох інфарктів.
ЯВОРНИЦЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
8188325221615ЯВОРНИЦЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ [1855 —1940] — видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, академік АН УРСР (з 1929). Навчався у Харківському повітовому училищі, Харківській духовній семінарії, проте не завершив навчання, на історико-філологічному ф-ті Харківського ун-ту. Працював викладачем історії у чоловічій гімназії Харкова. Проблематика наукових досліджень — історію запорозьких козаків. Перша наукова праця  — “Виникнення і устрій Запорозького Коша”. У 1885 змушений переїхати у Санкт-Петербург. У 1892, як політичне неблагонадійного, заслано (під виглядом відрядження для проведення археологічних розкопок) до Ташкента. У 1893 у Ташкенті видав “Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях”. Весною 1895 переїхав до Варшави, отримав там звання магістра російської історії. З осені 1896 — приват-доцент Московського ун-ту, де викладав археологію та історію українського (“малоросійського”) козацтва. У цей час Я. завершив 3-томну працю “Історія запорозьких козаків”. Очолив новостворений Катеринославський історико-краєзнавчий музей. У 1920-33 працював у Катеринославському (Дніпропетровському) інституті народної освіти, де очолював кафедру українознавства. У 1927-32 керував роботою Дніпрогесівської археологічної експедиції Наркомосу УСРР у зоні затоплення. У цей час опублікував велике зібрання історичних джерел “До історії Степової України” (1929), альбом “Дніпрові пороги”, дослідження “На порогах Дніпра”. На поч. 1930 років звинувачений в ідеалізації козацтва та “буржуазному націоналізмі” і звільнений з роботи. Помер у 1940 і похований біля історичного музею. Автор низки художніх творів, зокрема, поетичної збірки “Вечірні зорі” (1910), повістей і оповідань (“Наша доля — Божа воля!”, 1901 і 1905; “У бурсу!”, 1908; “Русалчине озеро”, 1911; “Три несподівані зустрічі”, 1912), роману “За чужий гріх” (1907) та ін.).
8417560203200Нечуй-Левицький Іван Семенович
Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838, — 1918) — український прозаїк, перекладач.
Вчився в духовному училищі при Богуславському монастирі, Київській духовній семінарії та Київській духовній академії. Викладає російську мову, літературу, історію та географію. 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.
Літературна спадщина: «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Хмари», «Над Чорним морем», «Кайдашева сім'я», «Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт». Як драматург:
«Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї». Також: «Світогляд українського народу від давнини до сучасності», «Українські гумористи й штукарі», «Сучасна часописна мова в Україні», «Граматика української мови» в 2-х ч.
УКРАЇНКА ЛЕСЯ
УКРАЇНКА ЛЕСЯ [Косач-Квітка Лариса Петрівна; 1871 —1913] — велика українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик та фольклорист. Через хворобу (туберкульоз кісток) навчалася вдома, у приватних вчителів. Стан здоров'я змушував її подовгу лікуватися на півдні — в Криму, Грузії, Італії, Єгипті. Здобула різнобічну (переважно історико-філологічну) освіту. Досконало володіла кількома іноземними мовами. Згодом здійснила чимало майстерних перекладів Г. Гейне, В. Гюго, Дж. Байрона, А. Міцкевича, Гомера та ін. У 1890 написала (для сестри) підручник «Стародавня історія східних народів»). Дебютувала в літературі як поет-лірик у 1884 у львівському журналі «Зоря», де під псевдонімом «Леся Українка» були опубліковані вірші «Конвалія» і «Сафо». За життя У. вийшли поетичні збірки «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Призначення поета У. вбачала в творчій праці для духовного і національного визволення свого народу. Найповніше виявила себе в драматургії (створила понад 20 драм). Перший драматичний твір — психологічна драма «Блакитна троянда» (1896). У. — автор драматичних поем і соц.-філософських драм «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897-1909), «Бояриня» (1910), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913), «На полі крові» (1910). Спільно з Ф. Колессою, К.-К. була організатором фольклорної експедиції для запису на фонограф українського героїчного епосу (1908). Написала літературно-критичні й філософсько-публіцистичні статті, зокрема, «Малоросійські письменники на Буковині», «Два напрями в новітній італійській літературі», «Замітки про новітню польську літературу», «Новітня суспільна драма», «Утопія в белетристиці» та ін. Померла у м. Сурамі (Грузія). Похована у Києві на Байковому кладовищі.
Панас Мирний
861377581280Панас Мирний (Панас Якович Рудченко; *13 травня 1849, Миргород — †28 січня 1920,Полтава) — український письменник.
Навчався в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі. Чиновницька служба.
З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві. З1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві. Особливо посилюється громадська діяльність в період революції 1905 - 1907. Співпрацює з журналом «Рідний край», який 1905 року почав видаватися в Полтаві. Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. 1915 р. поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.
Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві.
Творчість: оповідання («Лихий попутав», цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», «Пасічник», «Яків Бородай», «Замчище», «Визвол», «Морозенко»), повісті («П'яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й согочасне», «Голодна воля», «За водою»), романи («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), новела «Лови», п'єса «Лимерівна»
ФРАНКО ІВАН
8535670201295ФРАНКО ІВАН (1856 — 1916] — видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч, національний ідеолог. Філософський ф-т Львівського ун-ту, але був заарештований. Згодом навчався у Чернівецькому та Віденському ун-тах. Отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту, почесний доктор Харківського ун-ту. Творча спадщина: вірші «Каменярі», «Вічний революціонер», «Не пора, не пора», поема «Мойсей», повісті «Boa constrictor», «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Основи суспільності», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки»; драма «Украдене щастя», казка-поема для дітей «Лис Микита», поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій Ізмагард», «Із днів журби», «Sempertiro», збірки оповідань — «Галицькі образки», «У поті чола», наукові праці. Ф. був редактором і членом редакції багатьох журналів («Зоря», «Правда», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», «Діло», «Хлібороб», «Киевская старина»). Член студентської організації «Академічний гурток», редакції першої у Галичині соціалістичної газети «Praca». За соціалізм. 4 рази заарештований. Один з засновників РУРП, її голова. Потім приєднався до УНДП. Член НТШ. Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Очолював філологічну секцію НТШ, етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства («Літературно-науковий вісник»). Москвофільство → народовські позиції → соціалістичні позиції. З автономії перейшов на самостійницькі позиції. Помер 1916 р. у Львові.
Старицькимй Михайло Петрович
8228330189865Старицькимй Михайло Петрович (14.12.1840 — 27.4.1904) — видатний український письменник, театральний і громадський діяч, перекладач. Вчився в Полтавській гімназії, Харківському ун-ті, Київському ун-ті. Працював у Київському історичному архіві, Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Був одним із найактивніших діячів київської Громади. Разом з М.Лисенком організував Товариство українських сценічних акторів. У 1883-84 видав два випуски альманаху «Рада». У 1883 очолив першу українську професійну трупу. У 1893 у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. 3 1903 готував до видання альманах «Нова рада», який вийшов уже після його смерті. Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі. Літературну творчість розпочав як поет («З давнього зшитку. Пісні і думи»). Драми: «Не судилось», «У темряві», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талант», водевілі «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модному», «Чарівний сон». Цикл історичних драм: «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Осада Дубна», «Гаркуша». Прозова спадщина письменника складає близько 70 оповідань, повістей і романів. Перший прозовий твір «Осада Буши («Эпизод из времен Хмельнищины»). Найбільший і найвидатніший твір  — історична трилогія «Богдан Хмельницький»: «Перед бурею», «Буря», «У пристані». Романи — «Молодість Мазепи», «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк». Повісті «Червоний диявол» та «Перші коршуни». Соціально-психологічні повісті «Розсудили», «Безбатченки», оповідання «Дохторит», «Остроумие урядника», «Лихо», «Будочник», «Пан капитан», «Верба», «Горькая правда», «Неудачница» та ін.
Кропивницький Марко Лукич
7956550288925Марко Лукич Кропивницький (*25 квітня (7 травня) 1840, с. Бежбайраки, теперКіровоградської обл. — † 21 квітня 1910) — український письменник, драматург, театральний актор. З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.
Освіта: приватна школа шляхтича Рудковського, Єлисаветградське училище, Бобринецька повітова школа. Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду. З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори. Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працював актором і режисером театру товариства «Руська бесіда». У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького. Помер 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.
Твори: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук», «Невольник», «Лихо не кожному лихо — іншому й талан», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Де зерно, там і полова», «Олеся», «Перед волею», комедії Кропивницького «Чмир» , «На руїнах», водевіль «Дійшов до розуму», комедія «Голомозий», «Страчена сила», «Зерно і полова».
Іван Карпенко-Карий
8449945169545Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич; *29 вересня 1845, с. Арсенівкапоблизу Єлисаветграда — †15 вересня 1907, Берлін) — український письменник,драматург, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім 1859 р. працював писарчуком станового пристава, пізніше став канцеляристом міської управи. У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича. За неблагонадійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М.Старицького. У 1884 р. — був заарештований і засланий до Новочеркаська. У 1887 р., отримавши дозвіл на звільнення, оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту. У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше — П. Саксаганського. У 1890 р. — вступив до товариства українських артистів. Протягом 1900—1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу. У 1906 р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини. 15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія. Твори: «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», «Розумний і дурень», П'єса «Паливода XVIII», Комедія «Чумаки»
8644255208280Лисенко Микола Віталійович
Лисенко Микола Віталійович [1842 —1912] — видатний український композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч. Навчався у Харківському та Київському ун-тах, мав звання кандидата природничих наук. Член Київської громади. У 1867-69 завершив музичне навчання у Ляйпцігу, а в 1874-75 вдосконалював майстерність у Петербурзі. З 1869 жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а у 1904 відкрив власну музично-драматичну школу. Брав участь у “Філармонічному товаристві любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики” Я. Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці “Словника української мови”, в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицем був організатором музичного товариства “Боян” (1905). У 1908-12 — голова ради правління “Українського Клубу”. Переслідувався царським урядом, в 1907 Л. був на деякий час заарештований. Етнографічна спадщина Л. — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки “Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем” (1874), “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892), “Народні музичні інструменти на Вкраїні” (1894). Створив класичні обробки народних пісень, написав понад 80 вокальних та фортепіанних творів. У композиторській спадщині Л. особливо важливе місце займають твори на тексти Т.Шевченка “Музика к “Кобзарю”, “Радуйся, ниво неполитая”, “Б'ють пороги”, “Тацдамаки”, “Іван Гус” та ін.). Л. — автор опер “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Енеїда”, дитячих опер “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”, оперети “Чорноморці”, які стали основою українського національного оперного мистецтва. Помер і похований у Києві.
Гулак-Артемовський Семен Степанович
Семе́н Степа́нович Гула́к-Артемо́вський (1813, Городище — 1873,Москва) — український композитор, співак, драматичний артист, драматург. Автор першої української опери.
8394700120650У 1838 році, коли Гулак-Артемовський навчався у київській бурсі, на його талант звернув увагу М.І.Глінка і взяв його з собою до Петербурга. Тут Глінка спочатку сам дає йому уроки співу, а 1839 року організовує на його користь декілька концертів, а на зібрані кошти відправляє вчитися за кордон. Побувавши в Парижі, С.Гулак-Артемовський виїхав до Італії, де після двох років навчання дебютував у флорентійській опері (1841). У 1842 С.Гулак-Артемовський повертається до Петербурга, де протягом 22 років, до1864 року — є солістом російської імператорської опери в Петербурзі, а в 1864—1865 — Великого театру у Москві. Широку популярність Гулаку-Артемовському, як композиторові, принесла опера «Запорожець за Дунаєм», яка стала українською музичною класикою. Окреме місце у творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 р.), «Спать мені не хочеться» та ін. В Україні Гулак-Артемовський побував у 1843 р. з метою добору співаків та в 1850 р., коли гастролював з італійською оперною трупою. Захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854). Помер С.С.Гулак-Артемовський 17 квітня 1873 року в Москві, похований на Ваганьковському кладовищі.
Микола Садовський
8452485237490Мико́ла Ка́рпович Сад́овський (Тобілевич; 1856, Костувате — 1933, Київ) — актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру; брат І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського й М. Садовської-Барілотті.
Вчився в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни  іде на фронт добровольцем. Був нагороджений Георгієвським хрестом.
З 1881 р. в професійному театрі у трупі Г. Ашкаренка,М. Кропивницького, М. Старицького, а в 1888
організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об'єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще два роки пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові. Повернувшися до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою працю 1906 р. в Полтаві, а потім діяв аж до1919 р. в Києві. У роки української державности Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів; 1920 р. в Галичині, з 1921 р. — очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі. По поверненні до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.).
Садовський спричинився також до збагачення українського репертуару перекладами. Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів. Помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі..
Панас Саксаганський
8451850213360Пана́с Ка́рпович Саксага́нський (справжнє прізвище — Тобілевич; *15(27) травня 1859, с. Кам'яно-Костувате на Херсонщині, тепер Миколаївська область— †17 вересня 1940) — визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи М. Кропивницького,корифей українського побутового театру. Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі. 1877 — закінчив Єлисаветградське реальне училище. Сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під орудою М. Кропивницького. 1878 року пішов на військову службу (Одеська юнкерська школа). Брав участь в українських виставах трупи Чернишова. Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом М. Кропивницького та М. Старицького, виконавши роль Возного в «Наталці Полтавці».
З 1885 р. — у трупі М. Кропивницького, з 1888 р. — у М. Садовського, в 1890—1898 та 1905—1909 рр. очолював Товариство Українських Акторів. Впродовж 1910—1915 рр. гастролював у трупах Т. Колісниченка.
1915—1916 — працював у Товаристві Українських Акторів під орудою І. Мар'яненка, з 1916 р. — в Товаристві Українських Артистів. У 1918 р. очолював Державний Народний Театр. Спорадично в складі новоствореного Театру ім. М.Заньковецької, з 1926 р. гастролював у різних театрах; останній раз виступав на сцені 12 травня 1935 року. Народний артист СРСР (1936).
Творчість: мав передусім талант коміка, переважно з сатиричним забарвленням (Возний, Голохвостий («За двома зайцями» ) та ін.; у вокальному репертуарі — Карась («Запорожець за Дунаєм»). Зі світового репертуару поставив «Розбійників» Й. Шіллера, «Урієль Акоста» К. Ґуцкова (Державний Народний Театр, 1918 р.) та «Отелло» В. Шекспіра (Театр ім. М.Заньковецької, 1926). Автор комедій: «Лицеміри» (1908) та «Шантрапа» (1914), спогадів «По шляху життя» (1935) і ряду статей з майстерноети актора.
Заньковецька Марія Костянтинівна
8418830264160Марі́я Костянти́нівна Занькове́цька (справжнє прізвище — Адасовська; *4 серпня (22 липня)1854, с. Заньки, Ніжинський повіт, Чернігівська губ. — †4 жовтня 1934, Київ) — українськаактриса.
Народилася у багатодітній родині дворянина.
1876 — вийшла на сцену ніжинського театру. 27 жовтня 1882 р. — у міському театрі Єлисаветграда під орудою М.Кропивницького розпочався творчий шлях. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського. Пізніше Марія Заньковецька працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого.
ЇЇ ролі це переважно драматично-героїчні персонажі. У 1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М.К Заньковецької». 1922 — Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки.
Фільмографія: Грала Наталку в «Наталці Полтавці» (1909), матір в «Остапі Бандурі» (1923).
Агатенгел Кримський
832485071120Агатенгел Кримський (1871 — 1942] — визначний український вчений, письменник, сходознавець, історик української мови і літератури, член УАН та НТШ. Навчався у гімназіях Острога і Києва. В 1885 вступив до Колегії Павла Ґалаґана у Києві. В 1892-96 — навчався у Лазаревському ін-ті східних мов у Москві, а з 1896 — на історико-філологічному факультеті Московського ун-ту. К. брав активну участь в українському національному житті кін. 19 ст., вів наукову полеміку з Соболевським, який пропагував гіпотезу М. Погодіна. У 1896-98 перебував у науковому відрядженні в Сірії і Лівані. В 1898-1918 К. викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов (з 1900 — професор). У 1918 став професором Київського ун ту. В червні-листопаді 1918 К. разом з В. Вернадським, М. Василенком та ін. був одним з організаторів Української Академії Наук, незмінним секретарем та головою історико-філологічного відділу. Протягом 1921-29 К. очолював Інститут сходознавства в Києві. У 1930-і рр. К. був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20.7.1941 К. було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув'язнено в одній із тюрем НКВС в Кустанаї (тепер Казахстан). Помер (за ін. дан., був закатований) 25.1.1942. Автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу. Автор праць: «Українська граматика», «Нариси з історії української мови», редактор першого тому «Академічного словника». Як письменник відомий поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки «Пальмове гілля» (З тт., 1901, 1908, 1922), оповіданнями (зб. «Повістки й ескізи з українського життя», 1895 і «Бейрутські оповідання» 1906 та романом — «Андрій Лагоський» (1905, повністю опублікований в 1972). К. належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза, Міхрі-Хітум, Фірдоусі та багатьох ін., у т.ч. західноєвропейських поетів.
8509635211455Пимоненко Микола Корнилович
Мико́ла Корни́лович Пимоне́нко (*9 березня 1862, Київ — †26 березня 1912) —український художник-живописець, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. Навчався у художній школі М. Мурашка та петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив. Повернувшись до Києва, викладав у малювальній школі М. Мурашка. З 1899 року і до кінця свого життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. 1883 року одружився з дочкоюВ. Д. Орловського, жив у окремому будинку у Малютінці на території садиби. В 1901 був одним з організаторів Київського художнього училища. У 1912 році, знаходячись у розквіті творчих сил, М. Пимоненко помер. Поховано його на Лук'янівському цвинтарі. Твори побутового жанру на сільську тематику: «Сінокіс», «Проводи рекрутів», «Жниця» та ін. Глибоке розуміння життя народу яскраво проявилося в таких картинах, як «Свати», «У похід», «Ярмарок», «Весілля в Київській губернії», «Ворожіння». Також художник у своїй творчості звертався до портрета. У Національному художньому музеї України творам цього майстра відведено цілий зал.
Василь Стефаник
852043071120Василь Стефаник (.1871 —1936) — видатний український письменник і громадський діяч. Середню освіту здобув у гімназіях Коломиї та Дрогобича. Вивчав медицину у Краківському ун-ті. Літературну діяльність розпочав у 1890, опублікувавши у журналі “Народ” статтю “Жолудки наших робітних людей і читальні”. Протягом 1890-1897 писав ліричні етюди, поезії в прозі. Вперше опублікував свої художні твори (новели) в 1897 у чернівецькій газеті “Праця” (“Синя книжечка”, “Виводили з села”, “Стратився”, “У корчмі”, “Побожна”, “Сама-самісінька”). У 1899 виходить перша збірка новел С. “Синя книжечка”, згодом — “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901), у 1905 — вибрані оповідання “Моє слово” (тут вміщено лише два нові твори — “Моє слово” і “Суд”). У 1903 під час відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Коцюбинським, тоді ж відвідав могилу Т. Шевченка у Каневі. З 1902 до 1916 не писав нових творів, займався громадською діяльністю. З 1904 жив у с. Стецеві. У 1908 обраний послом австрійського парламенту у Відні. З 1910 жив у рідному селі. Під час Першої світової війни 1914-18 перебував здебільшого у Відні, на поч. 1919 відвідав Київ. З 1916 повернувся до літературної творчості. Із творів, написаних під час війни та у повоєнний час, склалася збірка новел “Земля”. Після тяжкої хвороби помер у с. Русові.
Крушельницька Соломія Амвросіївна
8520430243840Соломі́я Амвро́сіївна Крушельни́цька (1872, село Білявинці, Бучацького району Тернопільської області — 1952, Львів) — відома українська оперна співачка, педагог. Ще за життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання "Вагнерівська примадонна" ХХ століття.. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом "Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй". Успіхи С.Крушельницької на оперних сценах світу був успіхом і визнанням української музики й мистецтва. Походить із шляхетного й старовинного українського роду. Навчалася в Тернопільській гімназії, Львівській консерваторії. У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства «Руська бесіда». Перший оперний дебют Соломія Крушельницька виконала 15 квітня 1893 року, зігравши роль Леонори у виставі італійського композитора Г. Доніцетті "Фаворитка" на сцені Львівського оперного театру. Восени 1893 року Соломія їде вчитися до Італії.
З 1894 року Крушельницька виступає в Львівській опері. У другій половині 1890 року почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу. В 1920 році Крушельницька в зеніті слави залишає оперну сцену. Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності. Здійснила турне по Україні, Європі, Америці. У 1929 році в Римі відбувся останній гастрольний концерт С.Крушельницької. У серпні 1939 року співачка відвідала Галичину і через початок Другої світової війни не змогла повернутися в Італію. Під час німецької окупації Львова С. Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу. У післявоєнний період С. Крушельницька почала працювати у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка. Під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома. Пізніше диплом був знайдений. У 1951 році Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. 16 листопада 1952 року перестало битися серце великої співачки. Поховали С. А. Крушельницьку у Львові на Личаківському кладовищі поруч з могилою друга і наставника — Івана Франка.
Микола Леонтович 833945571120(1877 - 1921)
Видатний український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Творець класичних зразків української хорової музики. Автор численних обробок українських народних пісень, оригінальних творів: "Праля", "Козака несуть", "Щедрик", "Дударик", "Піють півні", хори "Льодолом", "Літні тони", "Моя пісня". Вчився в Немирівській гімназії, Шаргородському початковому духовному училищі, Подільській духовній семінарії. Працює сільським вчителем. У селі Чукові організував самодіяльний симфонічний оркестр. Видав дві збірки пісень. Вчителює на Донбасі. де вчителює. Під час революції 1905 року організував хор робітників, який виступав на мітингах проти російського самодержавства. Змушений повернутися на Поділля. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві. 1916 року разом з хором Київського університету виконує свою обробку "Щедрика", яка принесла йому великий успіх у київської публіки. Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка, разом з композитором і диригентом Г.Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків. Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які почали переслідувати українську інтелігенцію й шукали Леонтовича, щоб його заарештувати, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. 1919-1920 року працює над першим великим симфонічним твором - народно-фантастичною оперою "На русалчин великдень" за однойменною казкою Б.Грінченка. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу "На русалчин великдень". Був убитий невідомим, який напросився в хату переночувати з метою пограбування.
8488045125730Заболотний Данило Кирилович
Дани́ло Кири́лович Заболо́тний (*1866, Чоботарка (нині — Заболотне Крижопільського району Вінницької області) — †1929) — український мікробіолог, епідеміолог, Президент АН УРСР (1928—1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві. Закінчив Новоросійський (1891 р.) та Київський (1894 р.) університети. У 1889—1891 рр. працював на Одеській бактеріологічній станції, де вивчав мікроби снігу, опрацьовував питання імунізації ховрахів проти холери тощо. У 1894—1895 рр. працював лікарем у Подільській губернії, у 1895—1897 рр. — у Київському військовому шпиталі. У 1898—1928 рр. — професор Жіночого медичного інституту в Петербурзі, де організував першу в Росії кафедру бактеріології (1898 р.). Водночас у 1919—1923 рр. — ректор Одеського медичного інституту, в якому створив першу у світі кафедру епідеміології (1920 р.). У 1924—1928 рр. — професор Військово-медичної академії у Ленінграді. У 1928—1929 рр. — президент ВУАН, заснував Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Опублікував понад 200 праць, присвячених головним чином вивченню трьох інфекційних хвороб — чуми, холери й сифілісу. Найважливіші роботи: «Про фосфоресценцію живих організмів»; «Дослідження по холері»; «Дослідження по чумі»; «Імунітет при заразливих хворобах», «Аглютинація при тифі»; «Про внутріклітинні ферменти лейкоцитів».
Коцюбинський Михайло Михайлович
748093556515Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський (*5 вересня (17 вересня) 1864, Вінниця — †12 квітня (25 квітня) 1913) — видатний український письменник, громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства Тарасівців.
Навчався в духовному училищі у Шаргороді, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.
У 1892—1896 рр. М. Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролися з шкідником винограду — філоксерою. Потім письменник працював у Криму. Згодом переїхав у Чернігів. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 р. влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911 р. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Він об'їздив майже всю Європу.
Його мучили астма і туберкульоз.
Навесні 1913 р. М. Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.
Творчість: оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат», казка «Хо», твори «Для загального добра», «Посол від чорного царя», «Відьма», «В путах шайтана», «Дорогою ціною», «На камені», «У грішний світ», «Під мінаретами», повість «Для загального добра», оповідання «Лялечка», «На крилах пісні», новела «Цвіт яблуні», цикл мініатюр «З глибини», поезія в прозі «Пам'ять душі», незавершений твір «Павутиння», новели «Intermezzo» і «Сон» , оповідання «Fata morgana», новели «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці», «Дебют», «Сон», «Лист», «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові», а також повість «Тіні забутих предків», художні нариси «Хвала життю!» й «На острові».

Приложенные файлы

  • docx 7032371
    Размер файла: 6 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий