Українське суспільство 1992-2013.


НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ
УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО 1992-2013 СТАН ТА ДИНАМІКА ЗМІН СОЦІОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]

Київ 2013
У45 Українське суспільство 19922013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / За ред. д.ек.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. - К.: Інститут соціології НАН України, 2013. - 566 с.
Ukrainian society 19922013. Current state and dynamics of changes. Sociological monitoring / Edit. by V.Vorona, M.Shulga. - K.: Institute of Sociology of the NAS of Ukraine, 2013. - 566 p.
ISBN 978-966-02-6977-4
Дослідження виконано Інститутом соціології НАН України в рамках бюджетної програми «Фундаментальні дослідження, прикладні наукові та науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами і державним замовленням, підготовка наукових кадрів, фінансова підтримка розвитку наукової інфраструктури та наукових об’єктів, що становлять національне надбання, забезпечення діяльності наукових бібліотек».
У збірнику аналізуються дані репрезентативних опитувань населення України 1992-2013 років. Автори статей розглядають стан, динаміку змін та тенденції розвитку соціально-політичної сфери українського соціуму, соціально-економічні, соціоструктурні та соціокультурні трансформації українського сьогодення. У додатку наведено статистичний розподіл емпіричної інформації за 1992-2013 роки опитувань. Останнє опитування проведено у липні 2013 року.
Для професійних соціологів, аналітиків, журналістів, політиків, політологів, публіцистів, наукових працівників, викладачів, аспірантів та студентів соціогуманітарних факультетів вищих навчальних закладів.
The research has been accomplished by the Institute of Sociology of
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·ysts, journalists, politicians, political scientists, publicists, scientific researchers, lecturers, postgraduates and students of socio-humanitarian university departments.
Рецензенти: ББК 60.5
доктор соціологічних наук Е.А.Афонін доктор соціологічних наук Н.Б.Отрешко доктор соціологічних наук М.М.Чурилов
Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту соціології НАН України.
Протокол №6 від 24 вересня 2013 р.
СОЦІАЛЬНІ ЗАГРОЗИ І СОЦІАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНТЕРЕСІВ НАРОДУ УКРАЇНИ
(Передмова)
Не народ для урада, а урад для народа.
(Кастусь Каліноускі, газета Совета
Министров Республики Беларусь
“Республіка”)
Епіграф узятий з однієї з республіканських газет Білорусі - “Рзспубліка”. І для населення України він, без сумніву, не лише зрозумілий без перекладу, а й актуальний з точки зору його реалізації, мабуть, набагато більшою мірою, ніж для Республіки Білорусь. Та навіть актуальнішим для України, враховуючи тенденції розвитку соціально- політичної та економічної ситуації за понад 20 років незалежності, був би, на мій погляд, епіграф: “Держава для народу, а не народ для держави”.
У заголовку ж використовується поняття “інтереси народу України”, а не звичне “національні інтереси України”, оскільки останні нерідко трактуються як інтереси етнічних українців або людей, які перебувають у даний час при владі. А практично - реалізуються у прагненні побудови етнократичної держави або авторитарно-неопа- тичної (кумівської), що вже саме по собі є загрозою єдності народу і територіальній цілісності країни. Із 14 чинників, що об’єднують українське суспільство, “Національна належність” та “Національна ідея побудови Української держави” в уявленні населення займають останні місця. За них, як об’єднавчі, у 2013 р. висловились лише 7,4% і 7,5% відповідно. А головним чинником, що об’єднує людей у нашому суспільстві, респонденти сьогодні називають “Невдоволеність владою” (34,1%) та “Спільні труднощі життя” (33,4%).
За всієї багатоманітності трактувань національних інтересів інтереси будь-якої країни як інтереси народу цієї країни можна звести до трьох основних положень: по-перше, це забезпечення територіальної цілісності країни і єдності народу як нації політичної; по-друге, забезпечення безпеки життя всіх громадян країни; і, по-третє, забезпечення зростання добробуту населення.
Найбільш загальною соціальною загрозою реалізації названих інтересів є тривалий застійний негативізм масової свідомості та аномійна деморалізованість населення України.
Тричі за роки незалежності обіцяне при зміні Президентів країни “покращення життя вже сьогодні” народ поки що так і не задовольнило. І це, як свідчить аналіз результатів моніторингових досліджень Інституту соціології НАН України, один із чинників того, що за останні три роки недовіра, незадоволеність життям, невпевненість у майбутньому населення України помітно посилились, а моральність поведінки стала розмиватись. За оцінками респондентів, у 2013 р. лише 11% українців при реалізації своїх власних інтересів завжди дотримуються правових і моральних норм, що прийняті у суспільстві, а 44% - завжди готові їх ігнорувати.
З 2010 по 2013 р. довіра населення Президентові України знизилась з 30,8 до 10,9%, Урядові - з 19,6 до 8,1%, а Верховній Раді - з 13,4 до 4,6%; причому про повну довіру говорять лише 2,2%, 0,9%, 0,8% респондентів відповідно. Це якраз, мабуть, і є ті, хто відчув покращення в ці роки.
Понад 2/3 населення вважає, що діюча влада взагалі не обстоює національні інтереси або робить щось лише для видимості. Це стосується і зміцнення “згоди-єдності” в Україні.
Лише 4-5% респондентів дотримуються думки, що прокуратура, міліція, СБУ, суди, покликані за визначенням стояти на сторожі національних інтересів України, служать громадянам України, близько 15% - нікому, крім себе, і до 80% - Президентові, керівникам влади, депутатам і “будь-кому, хто заплатить”. Причому “будь-кому, хто заплатить” - близько 40 відсоткових пунктів з цих 80!
За три останні роки збільшилась частка людей, які вважають себе бідними і злиденними, вперше з 2000 р. подолавши 50-відсотковий бар’єр. Відповідно зросла частка тих, хто не задоволений своїм життям, до 45,6% при 39,7% у 2010 р. Давно відомо, що незадоволені люди і працюють гірше, і вмирають раніше. При цьому, якщо у 2010 р. на покращення найближчого року сподівалось 30,6%, а не сподівалось 26,1% населення, то у 2013 р. таких було вже лише 12,1% і майже 60% відповідно. Водночас скоротилась чисельність тих, хто вважає, що хоча “жити важко, але терпіти можна” (з 53,4% до 46,8%) і, навпаки, стало більше людей, які вважають, що “терпіти наше важке становище вже неможливо”, - з 29,8% до 33,5%.
За 20 років незалежності, так і не усвідомивши покращення, населення втрачає оптимізм як стосовно свого майбутнього в Україні, так і майбутнього самої України. Зменшується частка людей, які пишаються своїм українським громадянством, - з 49,4% у 2010 р. до 47,7% у 2013 р. І якщо у 2010 р. не відчував гордості за своє українське громадянство кожен п’ятий мешканець України, то у 2013 р. - уже кожен четвертий.
На запитання “Які почуття виникають у Вас, коли Ви думаєте про майбутнє України?” - тільки 14,1% респондентів відповіли “оптимізм”, тоді як ще у 2010 р. з оптимізмом у майбутнє України дивились 25,1% населення. Майже 40% респондентів назвали наш час часом злодіїв (39,9%), політиканів (39,0%) і бюрократів (36,6%). А 30% - часом авантюристів (30,5%) і пристосуванців (29,3%). Оцінили наш час як час талантів і професіоналів тільки, відповідно, 4,7% і 2,7%о респондентів.
Особливу загрозу єдності народу як політичної нації України та й іншим складовим національної безпеки країни становить нав’язування лідерами тих чи інших політичних сил свого розуміння так званого мовного питання і зовнішньополітичних орієнтацій України, які суперечать інтересам більшості населення України, його культурним та історичним традиціям. Соціальною нормою в Україні завжди була і залишається сьогодні двомовність - двох дуже близьких за розумінням мов. Серед громадян України дуже важко відшукати людину, яка відчуває труднощі у розумінні як української, так і російської мов. “Практично не розумію української мови” у дослідженні 2013 р. заявив лише 1 респондент з кожних 100 опитаних, а російської мови - тільки 1 з більше ніж 300 респондентів. Навіть удома, у сімейному колі говорять переважно українською чи російською приблизно по 40% респондентів, а тією й іншою мовами, залежно від обставин, - 20% сімей. І сьогодні, попри 20-річну активну пропаганду в ЗМІ, агресивні акції політичної меншості і законодавчого обмеження використання російської мови в різних сферах життя суспільства, 36,6% респондентів висловились за надання російській мові в Україні офіційного статусу, при 14,2% тих, хто ухилився від відповіді на це запитання. Проти надання російській мові статусу офіційної в Україні у 2013 р. висловились 49,2% респондентів, хоча ще у 2010 р. прихильників офіційного статусу російської мови було більше, ніж противників, - 43,3% проти 39,6%. Та й усі попередні роки досліджень, починаючи з 1996 р., кількість прихильників офіційного статусу російської мови була на рівні 50% і стійко перевищувала кількість противників на 10-15-відсоткових пунктів. До речі, “мову” як об’єднавчий чинник суспільства назвав лише кожен десятий респондент (10-е місце поміж 14 об’єднавчих факторів).
Характерно, що в умовах репрезентативної вибірки нашого моніторингового соціологічного дослідження не менше половини респондентів просять анкету російською мовою. У дослідженні 2013 р. анкету російською просили більше половини респондентів. Причому слід звернути увагу, що
серед прихильників офіційного курсу російської мови в Україні - не менше половини етнічних українців.
Багаторічні дослідження учених Інституту соціології НАН України дають підстави зробити переконливий висновок: двомовність - української і російської мов, що об’єктивно склалась в Україні, не тільки не роз’єднує українське суспільство, а й слугує одним з важливих чинників єдності Українського народу як політичної нації. І переважно україномовні, і переважно російськомовні в будь- якому мовному (професійному, інтелектуальному і побутовому) середовищі на території України розуміють один одного, легко спілкуються, і ніхто не відчуває себе тут чужим. Це й дає підстави кожному казати - ми українці.
Розвитку і ствердженню української мови як державної аж ніяк не сприяють заклики до обмеження застосування російської мови. Соціальна норма - цивілізаційне явище. А цивілізації складаються століттями та вмирають (якщо вмирають) також століттями. І будь-які законодавчі зусилля політиків тут безпорадні. Але шкода - невдоволеність у суспільстві, за таких зусиль, неминуча. Зусилля через незнання завжди тільки шкодять справі. Тим більше, якщо це корисливі зусилля заради політичного рейтингу.
Форсування підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом за одночасного охолодження, якщо не сказати інакше, співробітництва з Росією та іншими країнами СНД, являє собою якщо не загрозу, то певний соціальний ризик для єдності українського суспільства, не кажучи вже, як і у випадку мовного питання, про загрози і ризики економічні. І передусім тому, що це суперечить думці та інтересам більшості населення України.
За всі 20 років досліджень Інституту соціології НАН України ніколи кількість прихильників Європейського Союзу (не кажучи вже про НАТО) серед населення України не перевищувала кількість прихильників співробітництва з Росією та іншими країнами СНД. З 1998 р. за “Зміцнення насамперед східнослов’янського блоку (Україна, Росія і Білорусь)” всі попередні роки висловлювалися у 1,5-2 рази
більше респондентів (читай - населення), ніж за “Встановлення зв’язків першою чергою з розвинутими країнами Заходу”.
У 2013 р. ідею приєднання України до союзу Росії та Білорусі підтримували 49% респондентів, а ідею вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану - 45% . Однак навіть за такої постановки питання підтримка населенням ідеї вступу України до Європейського Союзу виявилась все ж нижчою - 41,6%, а кількість противників - вищою, ніж противників вступу до Митного союзу, - 28% і 25,6% відповідно. Водночас головним союзником України на найближчі п’ять років майже половина населення країни бачить Росію і країни СНД і лише 30% - Європейський Союз. Це пояснюється ще й тим, що 42% українців вважають, що традиції, цінності й норми поведінки східнослов’янських народів їм ближчі, аніж народів країн Західної Європи. І тільки 17,8% респондентів дотримуються протилежної точки зору. За традиціями, звичками і культурою найбільш близькими до себе народами понад 70% українців називають росіян і майже 56% - білорусів. Такими французів і німців (по суті, домінуючих у Євросоюзі) назвали лише 0,9 і 2,6% відповідно. Оскільки ті чи інші духовно-культурні цінності законодавчо скасувати не можна, і змінюються вони дуже повільно, то більшості українців, які опиняться у Євросоюзі, доведеться “рубати східнослов’янські бороди” і звикати до будинків розпусти, гомосексуалістів, маріхуани та інших їм подібних соціальних норм Євросоюзу. Можливо, у Євросоюзі відчують покращення тільки українці, які мають там рахунки і нерухомість та які хочуть жити за європейськими стандартами, а не працювати. Але й у них занепокоєні корупцією європейці можуть спитати, яким чином нажиті незчисленні багатства у країні з масово бідним населенням?
В умовах поширення аморальності в суспільстві та враховуючи, що “риба гниє з голови”, не є дивним, що ігнорується моральний аспект проблеми.
Політичний істеблішмент відверто демонструє прагнення якомога швидше приєднатись до “багатої та успіш-
ної” Європи, кидаючи у важку хвилину країни з віковою спільною історією і культурою, та ще й іноді відкрито зневажливо називаючи останні “відсталими азійськими” країнами, а себе - “європейцями”, хоча самі з тієї ж “однієї колоди”.
Причому прагнення увійти в Європу навіть не як “бідні родичі”, а просто - бідні, без сумніву, образливе для національної гідності кожного українця й України як держави.
І якщо політичний істеблішмент України виявляється нездатним, як він сам вважає, добитись рівності й незалежності України серед країн однієї культури й одного рівня економічного розвитку, чи просто не хоче бути рівним серед “бідних азіатів”, і разом працюючи добиватись прогресу, то на яке диво можна розраховувати бідним - однієї віри та культури серед багатих - інших духовних і культурних цінностей?
Результати соціологічних досліджень засвідчують, що більшість населення України усвідомлює загрозу з приєднанням до Євросоюзу бути вирваними з природного середовища і опинитись у чужому йому духовно-культурному середовищі, з усіма негативними наслідками, що з цього випливають. Сьогодні майже 50% населення України не сприймають систему західних цінностей (приватна власність, збагачення, індивідуалізм, прагнення до особистого успіху тощо) і лише трохи більше 25% - сприймають. Причому однозначно “ні” - 17,3%, а однозначно “за” - лише 2,8%.
“Годувати” ж українців за європейськими стандартами Євросоюз, звичайно, навіть не обіцяє. Саме собою розуміється, що у підвищенні матеріального рівня життя народ України може розраховувати лише на самого себе.
Всі без винятку політики публічно декларують свій патріотизм і демократію, турботу про інтереси народу. Однак за 20 років незалежного і самостійного управління країною і демократами, і патріотами різних політичних уподобань так і не вдалось, у сприйнятті населення, досягти проголошуваних цілей і покращення життя, що задовольняло б більшість населення України. Згідних, що за ці роки Україні вдалось повністю стати демократичною, пра-
вовою і соціальною державою у 2013 р., виявилось лише 2,3-1,4-1,4% респондентів відповідно, за середньої оцінки за 5-бальною шкалою на рівні 2 балів. На “двійку” за цією ж шкалою оцінили респонденти і справедливість сучасного українського суспільства. При цьому як “дуже справедливе” його оцінили лише 0,3% опитаних, а “зовсім несправедливе” - 37,3%.
І причина такого “результату” понад двадцятирічних намагань політичного істеблішменту України - передусім у тому, що, опинившись при владі, “патріоти” нерідко забувають про демократію, а “демократи” - про патріотизм. Але й ті, й інші, мабуть, у мовчазній більшості згадують про благо народу ближче до чергових виборів. А перші роки активно використовують делеговану їм народом владу для переділу власності на свою користь та сімейного збагачення. “Демократи” - насамперед за рахунок бюджету, землі й державного майна; “патріоти”, використовуючи силу державної власності, - передусім змушують “ділитись” приватний бізнес. Наочно цей механізм розкривається у матеріалах судового процесу американської феміди над колишнім прем’єр-міністром України П.Лазаренком. Соціальні ж спільноти, інтереси яких покликані представляти ті чи інші партії, або не спроможні контролювати ці партії, або ці партії не мають соціальної бази і представляють тільки самих себе та ні перед ким не збираються звітувати.
Єдиною соціальною силою, здатною об’єднати патріотизм і демократію в політиці партій, що представляють цю силу, є зайняті матеріальним виробництвом (великий державний і приватний бізнес), які активно конкурують своїми товарами на світових ринках. Вони кровно зацікавлені одночасно і в сильній державі, здатній захистити їх на світових ринках, і в демократії всередині країни - для захисту свого бізнесу від розграбування сильною владою. Але чи є така партія?
Поки ж більше двох третин населення вважає занадто великою “сімейність” в органах державної влади всіх рівнів і понад 80% - вважають за необхідне законодавчо
заборонити для політиків, державних службовців та їх найближчих родичів мати рахунки і нерухомість за кордоном. А понад 82% населення дотримується думки, що влада не вирішує або лише робить вигляд, що вирішує питання підвищення добробуту населення та зменшення нерівності. А якось безпосередньо контролювати діяльність своїх обранців і владних структур понад 75% населення поки що не бачить як це можна було б зробити і “не має жодної можливості”.
Істотний негативний вплив на масову свідомість і моральність населення мають зразки поведінки публічних політиків, народних депутатів, державних службовців, їхніх дітей і родичів. Недарма народна приказка каже: “Краще один раз побачити, ніж сто разів почути”. І століттями народ допитується: “Где, укажите нам, отечества отцы, которых мы должны принять за образцы? Не эти ли, грабительством богаты?” (О.С.Грибоєдов).
Коли навіть офіційно декларує, наприклад, міністр, ще вчора скромний науковий співробітник, два будинки під Києвом по 400-500 м2 кожен і дві квартири в м. Києві по 200-250 м2 кожна, або телебачення показує гектари землі під Києвом або навіть за кордоном України, велетенські будинки за високими парканами, дебаркадери-палаци на воді, яхти тощо, які є у приватній власності відомих політиків і чиновників, їхніх дітей і родичів, нехай навіть і законно оформлені, проте в пам’яті народу мимоволі спливає: “Трудом праведным не наживешь палат каменных”.
Споживацьке накопичення і демонстративне споживання - матеріальне, культурне, духовне, доповнене зухвалим ігноруванням законів, моральних норм і безкарністю - гнітюче діє на населення і не може не викликати обурення рядових громадян України. Проте навіть не масові, а поодинокі такі “зразки” поведінки публічних людей діють на суспільство як ложка дьогтю на бочку меду. І ніякі пояснення населенням вже не сприймаються. Відповідь одна: наш час - це час злодіїв, політиканів, пройдисвітів і авантюристів.
І навіть якщо вдасться заборонити ТБ показувати ці “зразки”, а населення змусити мовчати, завжди знайдуть-
ся небайдужі “майори”, а може, й “генерали”, які зроблять усе це надбанням гласності. А терпіння народу не безмежне: найсильніші протести, як свідчить історія, - це протести наймовчазніших і найтерплячіших. Як писав білоруський поет Янка Купала:
Я мужык, а гонар маю.
Гнуся, але да пары.
Я маучу, маучу, трываю,
Але скора загукаю:
“Стрэльбы, хлопчьікі, бяры!”
І готовність населення до самосуду в Україні ми вже спостерігаємо.
За останні три роки сприйняття політичної ситуації в Україні населенням як напруженої, критичної, вибухо- вонебезпечної помітно зросло - з 72,2% у 2010 р. до 77,2% у 2013 р. Причому цього року як “критичну, вибуховоне- безпечну” ситуацію оцінили 19,3% респондентів проти 11,1% у 2010 р. Це найвищий показник вибухової політичної ситуації в Україні з 2000 р.
У 2013 р. порівняно з 2010 р. істотно радикалізувались форми протесту і збільшилась кількість людей, готових узяти в них участь: захоплення будівель державних установ, блокування шляхів сполучення - 4,9% (3,1% - 2010 р.); пікетування державних установ - 9,9% (8,4% - 2010 р.); голодування протесту - 4,5% (2,4% - 2010 р.); бойкот (відмова виконувати рішення адміністрації, органів влади) - 9,5% (6,3% - 2010 р.); несанкціоновані мітинги і демонстрації - 6,1% (3,1% - 2010 р.); і навіть створення незалежних від Президента та уряду збройних формувань - 1,9% (1,4% - 2010 р.).
Відсоток людей, готових брати участь у радикальних і незаконних формах протесту, на перший погляд, невисокий. Але якщо вербальна (словесна) готовність узяти участь, наприклад, у незалежних збройних формуваннях перетвориться на реальність, то зі зброєю в руках виступить не менше 500 тис. людей! А по інших формах протесту - це вже мільйони! Відмічені та, цілком можливо, інші соціальні загрози та ризики реалізації національних інтересів народу України, як це, на перший погляд, не парадоксально, за їх обмеження, зменшення та поступового їх подолання, являють собою одночасно соціальний потенціал ствердження демократії та ефективної економіки. Тим більше, що реалізація цього потенціалу, по суті, не потребує ніяких додаткових економічних ресурсів - ні матеріальних, ні фінансових. Необхідно лише подолання аморальності, і не на словах, а на ділі - служіння політиків, людей при владі та держслужбовців народові: якщо не жертвування своїм добробутом заради інтересів народу України, то хоча б жити за принципом “Одна країна - одна доля!”
Соціологічні виміри соціальних змін дають змогу побачити і ті соціальні явища та процеси, які свідчать про позитивні тенденції у ствердженні демократії в Україні та формуванні громадянського суспільства. Формуються та утверджуються незалежні від держави засоби масової інформації, розширюючи простір свободи слова як невід’ємної риси демократизації.
Помітно посилюється значення ЗМІ, громадських та міжнародних організацій у реалізації контрольних функцій суспільства над державою, політиками і політичними партіями.
З розширенням користування Інтернетом зростає його роль як у контролі суспільства над державою, так і, особливо, в об’єднанні та мобілізації тих чи інших соціальних сил на розв’язання конкретних проблем, робить доступною для населення практично будь-яку інформацію. А це рівнозначно зміцненню демократії у країні.
Поряд з тим спостерігається низька громадянська активність населення України, що дає підстави зробити висновок про сумнівну реальність вербальних декларацій населення в участі у різних формах протесту. У зв’язку з цим становить інтерес аналіз громадсько-політичних практик у реалізації потенціалу людини та її творчого самовираження.
Аналіз інституту автономізму як механізму самовираження засвідчує його практичну незатребуваність як спо-
собу політичного самозахисту для більшості регіональних спільнот.
Одним із визначальних ресурсів позитивних соціальних змін є стан здоров’я населення України. Однак, соціологічні виміри тенденцій щодо змін цього ресурсу свідчать про загрозу демографічної кризи і заслуговують особливої уваги політиків.
У дослідженні також зроблений висновок про “доволі слабку соціальну роль релігії в нашому суспільстві і марність сподівань на залучення релігійних організацій до зміни морального клімату в країні”.
Не може бути не поміченим і соціологічний аналіз соціо- культурного потенціалу України і його ролі в інноваційному розвитку економіки країни.
У пропонованому виданні аналізуються не лише відзначені, а й багато інших явищ та тенденцій розвитку українського суспільства.
Моніторингові соціологічні виміри соціальних змін надають також уявлення про соціокультурний і духовний потенціал суспільства, який може і повинен бути використаний для проведення ефективних перетворень у всіх сферах життя суспільства.
Наявне в Інституті програмне забезпечення і електронний банк даних моніторингових досліджень за всі роки незалежності дає змогу аналізувати стан і тенденції розвитку українського суспільства на основі не тільки однови- мірних, а й багатовимірних залежностей, а також у розрізі регіонів, за статтю, віком, освітою та іншими параметрами.
Учені Інституту будуть вдячні як за оцінку практичної корисності висновків, що містяться у досліджені, так і за конструктивні зауваження та пропозиції щодо розвитку проекту.
В.М.Ворона,
директор Інституту соціології Національної академії наук України, академік НАН України
Розділ перший
Тенденції розвитку соціально-політичної сфери українського соціуму
І.Бекешкіна,
кандидат філософських наук
ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ2015: СТАРТОВІ ПОЗИЦІЇ КАНДИДАТІВ
Президентські вибори 2015 р. матимуть особливе значення у житті України, як, утім, і усі президентські вибори, що відбувалися. Етапи розвитку незалежної України цілком можна датувати відповідно до термінів каденції президентів. З обранням нового президента зазвичай мінялася не лише правляча політична еліта, а й значною мірою - внутрішня і зовнішня політика країни. Саме тому питанням, пов’язаним із президентськими виборами, у суспільстві приділяється підвищена увага, зокрема соціологами.
Робити на підставі соціологічних опитувань певні прогнози нині, коли до виборів залишається понад півтора року, навряд чи доцільно. Історія виборчих опитувань засвідчує, що виборчі рейтинги змінюються - і під впливом поточних подій, і в результаті дії виборчих технологій, а частина виборців взагалі приймає рішення безпосередньо у день голосування чи навіть на виборчій дільниці.
Ми ж намагатимемося зафіксувати початкові позиції найбільш вірогідних фіналістів президентських перегонів, з якими потім можна буде порівнювати подальші вже виборчі соціологічні дослідження. Фокус міркувань буде зосереджений на розгляді особливостей електорату кандидатів та аналізі можливостей нарощування рейтингів. З огляду на імовірну перспективу висунення єдиного кандидата нас також цікавитиме питання, чи переходять голоси від одного опозиційного кандидата до іншого.
Власне, запитань, що стосуються президентських виборів 2015 р., у моніторингу було лише два: про голосування
у другому турі двох найбільш імовірних пар фіналістів: “Віктор Янукович - Арсеній Яценюк” та “Віктор Янукович - Віталій Кличко”. Виділення саме цих двох пар логічно, оскільки усі опитування різних соціологічних служб засвідчують найбільшу імовірність виходу у другий тур саме цих політиків: Віктора Януковича - як єдиного кандидата від влади та Віталія Кличка чи Арсенія Яценюка як тих двох кандидатів від опозиції, які в опитуваннях щодо першого туру виборів набирають найбільший відсоток.
За даними проведеного Інститутом соціології опитування, якби президентські вибори відбулися у липні 2013 р. і до другого туру увійшли б Віктор Янукович та Арсеній Яценюк, перемогу отримав би лідер “Батьківщини”. 39,8% тих, хто прийшов би на виборчу дільницю і визначився із своїм вибором, президента підтримали б 29,5%, а 30,7% зголосилися проголосувати проти обох кандидатів. У парі другого туру “Віктор Янукович - Віталій Кличко” за Януковича проголосувало б 27,3% виборців, за Кличка - 50,5% і ще 22,2% проголосували б проти обох. Таким чином, Арсеній Яценюк набрав би більше голосів на 10,3%, а Віталій Кличко - на 23,2%.
За рахунок чого, яких чинників, якого електорату Віталій Кличко міг би набрати у другому турі більше голосів, ніж Арсеній Яценюк? Як свідчать і результати виборів, і дані соціологічних досліджень, поділ електорального поля в Україні, принаймні з 2004 р., відбувається за регіональною ознакою та такими подільними питаннями, як зовнішньополітичні орієнтації та, особливо, мова. І успіх на виборах політичних сил залежить від того, наскільки вдасться мобілізувати “своїх” виборців до виборчих дільниць. Наше опитування теж виявило істотні регіональні відмінності у голосуванні за кандидата від влади - Віктора Януковича чи кандидатів від опозиції - Арсенія Яценюка та Віталія Кличка (табл. 1-2).
Таблиця 1
Голосування у другому турі президентських виборів за Віктора Януковича чи Арсенія Яценюка у різних регіонах України (%)

Захід
Центр
Південь
Схід
Загалом

За Віктора Януковича
6,0
9,7
26,2
40,1
20,2

За Арсенія Яценюка
59,4
34,7
14,0
4,3
27,2

Проти обох
13,5
21,9
29,6
15,4
20,9

Важко відповісти
10,7
20,3
13,3
22,6
17,1

Не брав би участі в голосуванні
10,4
13,3
16,9
17,5
14,6



Таблиця 2
Голосування у другому турі президентських виборів за Віктора Януковича чи Віталія Кличка у різних регіонах України (%)

Захід
Центр
Південь
Схід
Загалом

За Віктора Януковича
5,5
8,7
24,7
39,1
19,1

За Віталія Кличка
67,1
45,7
22,6
8,8
35,5

Проти обох
9,5
15,9
21,6
13,0
15,6

Важко відповісти
8,6
15,3
14,3
12,6
15,7

Не брав би участі в голосуванні
9,2
13,3
16,6
16,5
14,1



Як видно з таблиці 2, Віталій Кличко набирає у другому турі більший відсоток в усіх регіонах України за рахунок того, що менша кількість тих, хто не визначився, та тих, для кого неприйнятні обидва кандидати.
Істотним чинником, який додає Віталію Кличку більше голосів, порівняно з Арсенієм Яценюком, є те, що Кличко більш прийнятний кандидат для російськомовного та двомовного населення (табл. 3-4).
Привертає до себе увагу також невисокий результат Віктора Януковича у традиційних ареалах його підтримки - у Південному та Східному регіонах, а також серед російськомовного населення, де кількість тих, хто вже визначився і готовий проголосувати за Януковича, не перевищує третини, тоді як серед україномовного населення вже готові проголосувати за лідерів опозиції Яценюка чи Таблиця 3
Голосування у другому турі президентських виборів за Віктора Януковича чи Арсенія Яценюка залежно від мови спілкування (%)

Україно
мовні
Російсь
комовні
Двомовні
Загалом

За Віктора Януковича
9,2
31,4
20,2
20,2

За Арсенія Яценюка
48,6
9,0
21,2
27,2

Проти обох
16,1
24,8
22,7
20,9

Важко відповісти
13,4
19,1
20,0
17,1

Не брав би участі в голосуванні
12,7
15,1
15,8
14,6



Таблиця 4
Голосування у другому турі президентських виборів за Віктора Януковича чи Віталія Кличка залежно від мови спілкування (%)

Україно
мовні
Російсь
комовні
Двомовні
Загалом

За Віктора Януковича
7,9
30,3
19,5
19,1

За Віталія Кличка
56,0
16,9
32,0
35,5

Проти обох
12,1
18,2
16,8
15,6

Важко відповісти
11,8
19,2
16,8
15,7

Не брав би участі в голосуванні
12,2
15,4
14,8
14,1



Кличка близько половини населення. Це пов’язано із розчаруванням значної частини колишнього електорату Партії регіонів як у цій партії, так і у її лідері. В опитуванні було запитання щодо голосування на парламентських виборах 2012 р. та імовірне голосування, якби парламентські вибори відбулися тепер. Електорат опозиційних партій значно більше готовий повторити свій вибір, ніж колишні виборці Партії регіонів. Серед тих, хто на парламентських виборах проголосував за ОО “Батьківщина”, готові знову проголосувати за цю ж партію 70%, серед колишніх виборців “УДАРу” готові повторити свій вибір 69%, ВО “Свобода” - 70%, Комуністичної партії - 73%, а серед колиш-
ніх виборців Партії регіонів знов готові її підтримати наразі лише 53%. Причому “вільні” відсотки переважно відійшли у відповідь “важко відповісти” - 38%. Так само і у голосуванні за майбутнього президента лише 58% колишніх виборців Партії регіонів готові у другому турі проголосувати за Віктора Януковича, а 5%, до речі, - за Віталія Кличка. Виборці опозиційних політичних сил значно більше готові підтримувати опозиційних лідерів: серед тих, хто на парламентських виборах проголосував за ОО “Батьківщина”, 7% проголосували б у другому турі за Арсенія Яценюка і 71% - за Віталія Кличка, серед колишніх виборців ОО “Свобода” - 67% проголосували б за Яценюка і 74% - за Кличка, серед виборців “УДАРу” - 81% проголосували б за Віталія Кличка, але лише 39% - за Яценюка, а 7% - за Януковича.
Наведені цифри достатньо переконливо доводять, що Віталій Кличко має кращу перспективу нарощування електорату - по-перше, тому що він є більш прийнятним кандидатом для російськомовних виборців з Південного та Східного регіонів, які розчарувалися у Партії регіонів та Вікторі Януковичі, по-друге, тому що у разі виходу у другий тур голоси від тих, хто голосував за Арсенія Яценюка у абсолютній більшості переходять до Віталія Кличка, а от Віталія Кличка більшість голосів до Яценюка не переходить. І це зрозуміло, бо Віталій Кличко сприймається як нова політична сила і новий лідер, який і взяв голоси тих виборців, які розчарувалися у існуючих партіях та лідерах.
Проте чи можна на підставі зробленого аналізу вже зараз зробити висновок, що Віталію Кличку забезпечена перемога на президентських виборах у 2015 р.? Звісно, що ні. По-перше, за півтора року до президентських виборів ще багато що може змінитися. Історія виборчої соціології мала чимало прикладів радикальної зміни рейтингів навіть безпосередньо перед виборами. Наприклад, на президентських виборах 1999 р. вже підзабута зараз Наталя Вітренко стабільно посідала у виборчих рейтингах другу
позицію і певний час навіть мала такий же рейтинг, як і Леонід Кучма, причому це було в опитуванні усіх соціологічних фірм [1, с. 75]. Під час президентських виборів 2004 р. Віктор Ющенко та Віктор Янукович, за даними Київського міжнародного інституту соціології, двічі мінялися місцями лідера [2, с. 15]. Під час президентських виборів 2010 р. усі опитування повідомляли про великий відрив Віктора Януковича від Юлії Тимошенко у другому турі - насправді, він становив лише 3%, і якби учасники першого туру Віктор Ющенко та, особливо Арсеній Яценюк, закликали своїх виборців проголосувати за Юлію Тимошенко, результат виборів був би інакшим.
Отже, ще рано робити певні висновки не лише щодо переможця президентських виборів, а й щодо учасників другого туру. Звичайно, соціолог не може передбачити усіх перипетій виборчої кампанії, які, звісно, впливатимуть на рейтинги учасників. Тому ми розглянемо лише ті чинники, які випливають з даних соціологічних досліджень.
Парадокс у тому, що Віталію Кличку легше перемогти у другому турі Віктора Януковича, ніж увійти до другого туру. Цілком може повторитися ситуація парламентських виборів, коли “УДАР”, за даними різних соціологічних фірм, мав рейтинг у 17-18% і або ділив 2-3 місце з ОО “Батьківщина”, або навіть дещо її випереджав. Проте соціологи попереджали, що реальний результат може бути менший, оскільки значну частину електорату “УДАРу” становила молодь, яка, по-перше, менше ходить на вибори, порівняно зі старшим поколінням, по-друге, часто проживає не за місцем реєстрації, отже, не може голосувати за місцем проживання. Так і трапилося - “УДАР” отримав значно менший відсоток, ніж було в опитуваннях. Перевагою Кличка перед Яценюком є те, що він “підбирає” частину розчарованого електорату Віктора Януковича та Партії регіонів, які не бачать альтернативи у Комуністичній партії і, відповідно, не голосуватимуть за Петра Симоненка. Проте можлива поява іншого, відверто проро-
сійського кандидата, який відтягне на себе цю частину електорату.
Нарешті, поки що рейтинг Віталія Кличка - це рейтинг людини, а не політика. Мотивація голосування за партію “УДАР” істотно відрізнялася від мотивацій елек- торатів інших політичних сил своєю пролідерською орієнтацією: 70% електорату “УДАРу” проголосували за цю партію, орієнтуючись передусім на її лідера Віталія Кличка. Проте у ході виборчої кампанії доведеться давати відповіді на запитання, які поділяють електорат (зовнішньополітичні орієнтації, мова тощо), і тоді людські симпатії можуть відступити на другий план перед ідеологічними орієнтаціями.
Література
Хмелько В. Вибори 99: електоральний вибір населення / В.Хмелько // Політичний портрет України. Вибори99. 2000. № 22. К. : Фонд “Демократичні ініціативи”. С. 7381.
Хмелько В. Динаміка рейтингів і соціальний склад елек- торатів В.Ющенка та В.Януковича у виборчій кампанії 2004 року / В.Хмелько // Політичний портрет України. - 2005. - № 32. - К. : Фонд “Демократичні ініціативи”. С. 73-81. О.Вишняк,
доктор соціологічних наук
ДИНАМІКА ПОТЕНЦІЙНОГО ТА РЕАЛЬНОГО ЕЛЕКТОРАТУ УКРАЇНИ НА ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ТА ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ: 1994-2012 РР.
Електоральна соціологія вивчає структуру та динаміку електоральних установок і поведінки виборців і факторів, що їх визначають, та технології впливу на електоральну поведінку. Самі ж електоральні установки та поведінка виборців поділяються щодо участі у процесі голосування (виборщики та абсентисти) та щодо власне вибору певної партії чи кандидатів.
Предметом даного дослідження є динаміка електоральної поведінки виборців у 1994-2012 рр. на парламентських і президентських виборах в Україні загалом та окремих регіонах зокрема. Аналізувати їх можна як на основі поствиборчих соціологічних досліджень (бо Exit poll фіксує тільки поведінку виборщиків, а не реальний рівень виборчої активності, а довиборчі соціологічні дослідження фіксують тільки динаміку електоральних установок (намірів) щодо участі у виборах, а не реальну участь), так і офіційної виборчої статистики. При цьому офіційна виборча статистика є єдиним джерелом даних щодо чисельності потенційного електорату (всіх громадян, які мають право голосу) та важливим джерелом даних щодо рівня реальної виборчої активності (тих громадян, які беруть участь у голосуванні на певних виборах), хоча точність даних української електоральної статистики іноді й викликає сумніви.
Аналіз чисельності потенційного електорату в 19942012 рр, за даними ЦВК України (табл. 1), засвідчує, що він за останні 18 років скоротився на 1,8 млн, осіб, що й не дивно в умовах демографічної кризи в Україні. Динаміка списків чисельності виборців областей України в 19942012 рр. на виборах Президента України та до Верховної Ради України (тис., осіб, ЦВК України)














Області
та Україна загалом
Вибори
Президента
України
Вибори ВР України березень 1998
Вибори
Президента
України
Вибори ВР України, березень 1998
Вибори П резидента України
Вибори ВР України, березень 2006
Вибори ВР України, вересень 2007
Вибори Пр езидента України
Вибори ВР України, 28 жовтня 2012 р.


26 червня 1994 (І)
10 липня 1994 (II)

жовтень 1994 р. (І)
листопад 1999 р. (II)

жовтень 2004 (І)
листопад 2004 (II)
грудень 2004 (III)


17 січня 2010(1)
7 лютого 2010(11)


5. Північний Схід 5.1. Полтавська
1319
1292
1317
1298
1305
1285
1265
1274
1263
1245
1246
1213
1219
1192

5.2. Сумська
1058
1054
1038
1031
1037
1015
1006
1110
1000
994
985
956
956
932

5.3. Чернігівська
1046
1045
1021
1010
1014
982
964
971
966
948
938
906
907
879

б. Південний Схід 6.1. Запорізька
1544
1537
1542
1535
1542
1522
1524
1531
1519
1515
1515
1479
1484
1452

6.2. Дніпропетровська
2892
2868
2872
2853
2852
2824
2798
2815
2800
2792
2805
2752
2749
2671

6.3. Харківська
2335
2323
2328
2303
2315
2313
2302
2297
2282
2281
2283
2233
2238
2170

7. Південь 7.1. Одеська
1853
1846
1858
1844
1845
1838
1821
1832
1821
1838
1850
1841
1841
1802

7.2. Миколаївська
960
658
960
965
969
952
953
975
956
963
970
941
943
923

7.3. Херсонська
911
909
918
916
922
912
906
910
906
892
892
885
884
858

8. Донбас 8.1. Донецька
3761
3783
3742
3684
3742
3697
3686
3840
3753
3632
3617
3488
3483
3336

8.2. Луганська
2079
2076
2015
2002
2007
1960
1996
1960
1944
1927
1913
1862
1862
1799

9. Крим
9.1. Автономна Республіка Крим
1593
1608
1521
1529
1541
1551
1561
1538
1541
1549
1567
1551
1559
1522

9.2. м. Севастополь
305
306
303
295
297
299
304
303
304
308
309
310
312
303

9.3. Херсонська
911
909
918
916
922
912
906
910
906
892
892
885
884
858

Україна загалом
37630
37530
37540
37499
37681
37404
37611
37944
37658
37529
37588
36968
37051
35800

Джерела [210]
Динаміка потенційного та реального електорату України ... ОЛииіняк

Однак це відбувалось упродовж даного періоду не однаковими темпами. Так, з червня 1994 р. по жовтень 1999 р. (президентські вибори) потенційний електорат в Україні зменшився на 230 тис. виборців, а потім між першим туром (жовтень 1999 р.) і другим туром (листопад 1999 р.) за три тижні його чисельність зросла на 281 тис., що, скоріше, свідчило про маніпуляції та фальсифікації списків виборців.
Потім у 2002 р. на парламентських виборах чисельність потенційного електорату продовжувала скорочуватись, однак у 2004 р. сталося “диво” - до списків виборців (хоча чисельність громадян України продовжувала скорочуватись) у першому турі в жовтні 2004 р. було “внесено” на 207 тис. більше виборців, ніж у березні 2002р. (парламентські вибори), а між першим та другим туром у листопаді 2004 р. “з’явилось додатково” ще 233 тис. виборців (загалом у другому турі виборів Президента у 2004 р. виявилось на 440 тис. виборців більше, ніж у 2002 р.), що свідчить про наявність фальсифікацій другого туру президентських виборів уже на рівні потенційного електо- рату.
Водночас ці фальсифікації й маніпуляції зі списками виборців відбувались нерівномірно по всій Україні. Адже якщо в цілому по Україні “зростання” чисельності між першим і другим туром склало 233 тис. потенційних виборців, то з них в одній Донецькій області збільшилось на 154 тис., а в інших 23 областях, Києві, Севастополі та Криму разом на - 79 тис. (!). Тобто у другому турі виборів Президента України фальсифікації списків виборців відбувались переважно в Донецькій області, що і підтвердили наступні вибори - в третьому турі (у грудні 2004 р.) чисельність потенційних виборців у області знову скоротилась на 87 тис., на виборах парламенту у 2006 р. вона була вже нижчою на 208 тис., парламенту 2007р. - на 223 тис., Президента у 2010 р. (другий тур) - на 357 тис., а парламенту 2012 р. - на 504 тис. (!) (рис. 1). Дещо менші маніпуляції зі списками, скоріше, мали місце в Миколаївській та Кіровоградській областях.
Якщо ж розглядати загальні тенденції змін структури потенційних виборців у регіональному вимірі, то чисельність потенційних виборців з 1994 р. по 2012 р. (табл. 1) у Галичині зменшилась на 75 тис., тобто на 1,9% порівняно з 1994 р., на Волині чисельність потенційних виборців за цей період зросла на 58 тис. (+3,7%), на Закарпатті та Буковині вона збільшилась на 145 тис. (+9,3%), в областях Центральної України (без Києва) чисельність потенційних виборців зменшилась на 487 тис. (-6,9%), але в м. Києві зросла на 231 тис. (+12,1%), в областях Північного Сходу зменшилась на 420 тис. (-12,3%), в
областях Південного Сходу - на 478 тис. (-7,1%), в областях Півдня - на 141 тис. (-3,8%), в Донбасі скоротилась - на 705 тис. (-12,1%), у Криму та Севастополі - на 73 тис. (-3,8%).
Тобто можна зробити висновок, що за останні 18 років найбільше зросла чисельність потенційних виборців у м. Києві, на Закарпатті та Буковині меншою мірою - на Волині. А найбільшими темпами чисельність виборців скорочувалась на Донбасі та Північному Сході, дещо меншою - на Південному Сході та в Центрі, а не дуже значно - в Криму, областях Півдня України та Галичині.
Враховуючи електоральні розколи в Україні між Заходом-Центром, з одного боку, та Південним Сходом (у широкому значенні) - з другого, можна стверджувати, що за потенційною чисельністю перевага Заходу-Центру над Південним Сходом дещо посилилась за чисельністю потенційних виборців.
Але ці виборці ще мають взяти (чи не взяти) участь у голосуванні, тобто стати реальним електоратом. Як же змінювались тенденції реальної електоральної активності виборців України за останні 18 років?
При цьому аналізі реальної виборчої активності та її динаміки потрібно враховувати особливості різних типів виборів - президентських, парламентських, місцевих, міських голосів, чергових та позачергових тощо. Адже проведені нами раніше дослідження показали, що “рівень виборчої активності визначається ... рівнем значущості виборів для самих виборців - чим більшими повноваженнями наділений певний орган державної влади (Президент, парламент, органи місцевої представницької влади, губернатори, мер тощо), чим більший вплив вони можуть справити на соціально-економічне життя в цілому і конкретного виборця зокрема, тим більшою є виборча активність виборців у всіх демократичних країнах” [11, с. 173].
До аналогічного висновку щодо залежності виборчої активності й значення певного типу виборів для виборців дійшли і російські дослідники В.Кузнєцов та О.Мелешкіна [12, с. 108; 13, с. 166].
У зв’язку з цим для аналізу довгострокових тенденцій змін реальної виборчої активності громадян (а не потенційної чисельності електорату) слід окремо аналізувати динаміку виборчої активності громадян України на президентських виборах, окремо - на парламентських, окремо - на виборах місцевих чи виборах голів конкретних міст. Але щодо місцевих виборів говорити про динаміку ще зарано, бо окремо від парламентських виборів загальні місцеві вибори (а не довибори окремих рад і міських голів) в Україні проводились тільки в жовтні 2010 р., тобто один раз. Усі інші місцеві вибори проводились одночасно з парламентськими, і виявити особливості виборчої активності (на відміну від особливостей вибору депутатів) не можливо.
Аналіз електоральної статистики ЦВК України парламентських виборів 1994-2012 рр. щодо реальної виборчої активності показав (табл. 2), що в Україні від виборів до виборів вона постійно зменшувалась. За єдиним винятком - у 2006 р. після помаранчевої революції виборча активність зросла на 2,4% порівняно з виборами 2002 р. На це вказували і представники ЦВК України при аналізі виборів 2006 р. [5, с. 433]. Однак темпи зниження виборчої активності в різні періоди були різними. Найбільшими темпами виборча активність скорочувалась між виборами 2006 і 2007 року (на 5,6%) та між виборами 1998-2002 рр. (на 5,0%), а найменші темпи зниження були між виборами 1998 і 2002 рр. [11]. В останні п’ять років виборча активність знижувалась на 4,0%, тобто не можна говорити про якесь прискорення зниження рівня виборчої активності громадян.
Якщо розглядати динаміку реальної виборчої активності на парламентських виборах по областях України за весь період 1994-2012 рр., то можна зробити такі висновки.
У цей період зниження виборчої активності на парламентських виборах відбувалось у всіх областях України
Таблиця 2
Динаміка рівня виборчої активності на виборах Верховної Ради України в 19942012 рр. (дані ЦВК України) в регіонах і областях України (%)
Області та регіони
Березень 1994 (І тур)
Березень 1998
Березень 2002
Березень 2006
Вересень 2007
Жовтень 2012
2012 р.
до 1994 р. (різниця)

1.Галичина
1.1. Івано-Франківська
82,2
80,1
69,9
74,4
72,6
62,8
-25,4

1.2. Львівська
82,9
79,9
67,8
75,9
74,6
67,1
-15,8

1.3. Тернопільська
90,3
85,6
78,9
77,4
76,5
66,8
-23,5

2. Волинь 2.1. Волинська
84,2
78,8
75,6
75,4
71,0
65,9
-18,3

2.2. Рівненська
84,6
80,4
76,7
75,2
68,7
61,7
-22,9

3. Південний Захід 3.1. Закарпатська
72,0
69,3
64,6
61,5
52,1
51,6
-20,4

3.2. Чернівецька
81,3
73,1
63,9
65,1
58,2
59,6
-21,7

4. Центр 4.1. Вінницька
80,8
76,3
71,2
71,0
64,5
62,9
-17,9

4.2. Житомирська
82,9
78,3
71,7
71,9
62,5
59,3
-23,6

4.3. Київська
75,6
72,6
64,4
68,3
61,9
62,0
-13,6

4.4. Кіровоградська
77,5
76,0
67,7
66,2
57,9
51,7
-25,8

4.5. Хмельницька
88,5
80,3
73,6
72,4
66,3
62,3
-23,3

4.6. Черкаська
79,1
74,4
67,7
66,3
60,1
61,5
-17,6

4.7. м. Київ
56,0
59,5
54,3
68,9
63,5
62,1
+6,1

5. Північний Схід 5.1. Полтавська
84,0
76,6
79,9
69,7
61,9
57,9
-26,1

5.2. Сумська
78,1
74,6
70,6
67,2
62,0
57,7
-20,4

5.3. Чернігівська
81,3
78,1
71,3
68,1
61,8
61,1
-20,2

6. Південний Схід 6.1. Запорізька
71,1
67,0
63,2
64,7
58,5
52,3
-18,8

6.2. Дніпропетровська
68,5
67,8
61,7
66,9
61,5
55,9
-12,6

6.3. Харківська
71,0
66,2
61,1
65,0
58,2
53,1
-17,9



Продовження таблиці 2
та Автономній Республіці Крим, окрім м. Києва, - де виборча активність у 2012 р. дещо зросла порівняно з 1994 р., хоча після 2006 р. вона знижується й у столиці. Але якщо враховувати особливості Києва як територіально-адміністративної одиниці (суто міське населення) та той факт, що і в м. Севастополі до 2006 р. виборча активність зростала, можна говорити не про регіональну специфіку динаміки виборчої активності, а про вирівнювання виборчої активності в містах (включаючи і великі міста) з виборчою активністю в селах.
Однак темпи зниження виборчої активності в окремих областях України за останні 18 років в окремі періоди та окремих областях були різними. Всі області за темпами зниження виборчої активності можна поділити на чотири групи:
а) перша група (виборча активність знизилась на понад 20%) - Івано-Франківська, Тернопільська, Рівненська, Закарпатська, Чернівецька, Житомирська, Кіровоградська, Хмельницька, Полтавська, Сумська, Чернігівська, Херсонська;
б) друга група (виборча активність знизилась від 15 до 20%) - Львівська, Волинська, Вінницька, Черкаська, Дніпропетровська, Харківська, Миколаївська, Луганська;
в) виборча активність знизилась на 10-15% (Київська, Запорізька, Одеська та АР Крим);
г) виборча активність знизилась менш як на 5% (Донецька область та м. Севастополь).
Тобто найбільшими темпами виборча активність знижувалась в областях Західної України та Центру (окрім Київської області), а найменше - в Донбасі, Криму та м. Севастополі.
Але треба враховувати, що в цих областях Західної України (окрім Закарпатської), Північного Сходу та Центру (окрім Київської) в 1994 р. виборча активність була вищою за 77%, тоді як у Донецькій, Одеській областях та у Криму вона була нижчою за 65%.
Враховуючи партійно-ідеологічні розбіжності між Західною і Центральною Україною, з одного боку, та Донбасом і Півднем України - з другого, висока виборча активність у даних регіонах і низька в інших давала в 1994-1998 рр. електоральні переваги партіям національно-демократичного, а не проросійського спрямування.
У 2012 р. найбільша виборча активність (понад 61%) теж спостерігалась в областях Галичини, Волині, більшості областей Центральної України (окрім Житомирської, Кіровоградської та Чернігівської областей), а найнижчою виявилась активність (менше 54%) на Закарпатті, Буковині, Кіровоградщині, Дніпропетровській, Харківській областях та всіх областях Півдня, Криму та Севастополі. У Донбасі спостерігалась середня виборча активність. Тобто партії, які переважно орієнтуються на електорат Західної та Центральної України, а не Півдня та Південного Сходу, все ж мали за рахунок більшої виборчої активності певні переваги перед партіями, основний електорат яких знаходиться на Південному Сході. Але максимальна різниця у виборчій активності між крайніми регіонами, яка в 1994 р. становила 29,5% (Тернопільська область і АР Крим), за останні роки істотно зменшилась
до 20,3% (Львівська область і АР Крим). Зменшилась і середня різниця у виборчій активності між регіонами України. А отже, зменшується вплив різниці у виборчій активності регіонів України та результати парламентських виборів.
Тенденції до зниження реальної виборчої активності та регіональної диференціації рівня виборчої активності виявляються і на президентських виборах в Україні (табл. 3, 4 та рис. 2). Але виборча активність на президентських
Таблиця 3
Динаміка виборчої активності на виборах Президента України у перших турах голосування, 19942010 рр. (%)
Області України та Україна загалом
Червень
1994
Жовтень
1999
Жовтень
2004
2004 р. до 1994 р.
Січень
2010
2010 р.
до 1994 р.

1.Галичина
1.1. Івано-Франківська
82,3
77,9
80,1
-2,2
71,3
-11,0

1.2. Львівська
84,6
78,9
80,8
-3,8
74,1
-10,5

1.3. Т ернопільська
85,4
82,5
84,9
-0,5
74,6
-10,8

2. Волинь 2.1. Волинська
79,0
78,7
82,9
+3,9
74,6
-4,4

2.2. Рівненська
79,3
77,4
81,1
+1,8
72,2
-7,1

3. Південний Захід 3.1. Закарпатська
68,7
61,3
66,5
-2,2
56,8
-9,9

3.2. Чернівецька
77,5
78,6
72,0
-4,8
62,0
-14,8

4. Центр 4.1. Вінницька
76,5
76,3
77,9
+1,4
68,6
-7,9

4.2. Житомирська
76,0
75,4
76,7
+0,7
67,7
-8,3

4.3. Київська
70,9
73,2
76,7
+5,8
65,0
-5,9

4.4. Кіровоградська
71,5
74,2
73,9
+2,4
63,5
-8,0

4.5. Хмельницька
80,2
78,9
79,8
-0,3
70,1
-10,1

4.6. Черкаська
76,3
67,9
75,6
-0,7
64,1
-14,2

4.7. м. Київ
53,6
63,3
75,8
+22,2
66,3
+ 12,7

5. Північний Схід 5.1. Полтавська
77,2
77,8
78,1
+0,9
66,3
-10,9

5.2. Сумська
71,8
79,9
80,7
+8,9
65,6
-6,2

5.3. Чернігівська
77,5
78,5
75,6
-1,9
66,6
-10,9



Продовження таблиці 3
Області України та Україна загалом
Червень
1994
Жовтень
1999
Жовтень
2004
2004 р. до 1994 р.
Січень
2010
2010 р.
до 1994 р.

6. Південний Схід 6.1. Дніпропетровська
69,2
67,8
70,3
+1,1
66,6
-2,6

6.2. Запорізька
64,1
67,3
69,7
+5,6
68,4
+4,3

6.3. Харківська
64,3
67,8
68,8
+0,2
60,8
-7,8

7. Південь
7.1. Миколаївська
69,0
67,1
71,5
+2,5
63,9
-5,1

7.2. Одеська
65,3
58,2
64,8
-0,5
63,0
-2,3

7.3. Херсонська
68,6
67,9
68,8
+0,2
60,8
-7,8

8. Донбас







8.1. Донецька
64,3
66,1
78,1
+13,8
69,9
+5,6

8.2. Луганська
67,5
67,6
75,6
+8,1
70,6
+3,1

9. Крим 9.1. АР Крим
63,0
58,8
66,0
+3,0
63,3
+0,3

9.2. м. Севастополь
65,7
56,2
70,3
+4,6
65,8
+0,1

Україна загалом
70,4
70,2
74,6
+4,2
67,1
-3,3



Таблиця 4
Динаміка виборчої активності на виборах Президента України в II (III) турах голосування, 19942010 рр. (%)
Області України та Україна загалом
Липень 1994 (ІІ)
Листопад 1999 (ІІ)
Листопад 2004 (ІІ)
Листопад 2004 до липня 1994
Грудень 2004 (ІІІ)
Грудень 2004 до липня 1994
Лютий
2010
Лютий 2010 до липня 1994

1.Галичина
1.1. Івано-Франківська
89,7
89,6
82,4
-7,3
85,6
-4,2
75,8
-13,9

1.2. Львівська
91,7
88,0
83,5
-8,2
85,2
-6,5
76,2
-15,6

1.3. Тернопільська
91,6
90,3
86,6
-5,0
87,8
-3,8
78,2
-13,4

2. Волинь 2.1. Волинська
79,3
82,3
83,8
+4,5
85,7
+6,4
76,5
-2,8

2.2. Рівненська
79,4
83,7
81,7
+2,3
82,2
+2,8
74,3
-5,1



Продовження таблиці 4
Області України та Україна загалом
Липень 1994 (II)
Листопад 1999 (ІІ)
Листопад 2004 (ІІ)
Листопад 2004 до липня 1994
Грудень 2004 (Ш)
Грудень 2004 до липня 1994
Лютий
2010
Лютий 2010 до липня 1994

3. Південний Захід









3.1. Закарпатська
65,9
85,5
66,9
+ 1,0
65,3
-0,6
56,7
-9,2

3.2. Чернівецька
74,7
74,3
78,0
+4,2
71,5
-2,3
65,9
-7,9

4. Центр 4.1. Вінницька
74,1
76,0
80,6
+6,5
78,4
+4,3
71,2
-2,9

4.2. Житомирська
76,0
75,4
76,7
+0,7
77,9
+1,9
68,6
-7,4

4.3. Київська
67,0
73,7
78,6
+11,6
77,7
+10,7
66,4
-0,4

4.4. Кіровоградська
69,8
76,8
76,6
+7,8
70,1
+0,3
64,1
-5,7

4.5. Хмельницька
78,6
78,2
81,0
+2,4
79,3
+0,7
71,7
-6,9

4.6. Черкаська
73,8
74,2
78,0
+4,2
71,5
-2,3
65,9
-7,9

4.7. м. Київ
54,4
62,4
78,6
+24,2
79,2
+26,8
67,5
+13,1

5. Північний Схід 5.1. Полтавська
76,9
77,4
80,5
+3,6
76,2
-0,7
67,0
-9,9

5.2. Сумська
72,9
81,4
80,9
+8,0
77,0
+4,1
66,9
-6,0

5.3. Чернігівська
77,9
77,2
79,2
+1,3
74,7
-3,2
69,1
-8,8

6. Південний Схід 6.1. Дніпропетровська
67,7
73,5
77,8
+10,1
72,1
+4,4
67,0
-0,7

6.2. Запорізька
65,2
68,5
76,8
+11,6
77,7
+10,7
66,6
-0,4

6.3. Харківська
65,5
71,5
78,2
+12,7
74,1
+8,6
67,4
+1,9

7. Південь
7.1. Миколаївська
65,5
67,6
77,8
+12,3
75,0
+9,5
66,2
+0,7

7.2. Одеська
65,3
63,6
72,2
+6,9
68,0
+2,7
63,6
-1,7

7.3. Херсонська
68,6
69,2
71,8
+3,2
67,5
-1,1
61,0
-7,6

8. Донбас 8.1. Донецька
67,3
78,9
96,7
+29,4
83,9
+16,6
77,3
+10,0

8.2. Луганська
70,8
72,9
89,5
+18,7
83,5
+12,7
74,7
+3,9

9. Крим 9.1. АР Крим
72,4
64,2
78,2
+5,8
75,0
+2,6
64,7
-5,0

9.2. м. Севастополь
67,7
63,5
81,9
+14,2
79,7
+12,0
67,5
-0,2

Україна загалом
71,6
74,9
80,4
+8,8
77,2
+2,3
69,5
-2,1



роки виборів
Рисунок 2. Динаміка реальної виборчої активності в Україні на президентських та парламентських виборах, 1994-2012 рр. (%)
виборах в Україні спочатку зростала з 1994 р. (позачергові вибори) до виборів 1999 р. та від виборів 1999 р. до 2004 р., а потім істотно знизилась у 2010 р., опустившись нижче рівня 1994 р.
А активність громадян у другому-третьому турах виборів Президента в 1994-2010 рр. виявилась вищою, ніж у першому турі голосування на цих виборах (на 1,2-5,8%). Особливо різке зростання (на 5,8% в Україні в цілому) виборчої активності спостерігалось між першим та другим турами виборів Президента України у 2004 р., результати яких у другому турі були скасовані Верховним Судом України. Особливо різко між першим та другим турами виборів у 2004 р. зросла виборча “активність” у Донецькій області (+18,6%) і становила 96,7% до сфальсифікованого списку виборців, а також у Луганській (+13,9%), - 89,5%, у Автономній Республіці Крим (-12,2%) та м. Сева-
стополі (+11,6%). Тоді як якихось сплесків виборчої активності більш як на 5% в жодному з регіонів Західної, Центральної та Північно-Східної України не спостерігалось. Більше того, якщо взяти списки виборців у першому турі голосування за даними ЦВК, то в Донецькій області було зареєстровано 3686 тис. виборців, а у другому турі через три тижні взяло участь у голосуванні 3712 тис., тобто у виборах взяло участь не 96,7% виборців, а 100,7% (!). Ось для чого у другому турі потрібно було фальсифікувати не тільки реальну виборчу активність, а й потенційну. Адже у другому турі в Донецькій області за кандидатуру В.Януковича, за даними ЦВК, голосувало 3575 тис. (округлення наші) виборців, тобто 97,0% від списковоі чисельності першого туру. Всі аномалії голосування у другому турі виборів Президента видно з рисунку чисельності громадян, що взяли участь у другому турі (третьому турі) виборів Президента в Донецькій області в 1994-2010 р. за даними статистики ЦВК України (рис. 3).
Кількість виборців
Вибори (ІІ-ІІІ тури)
вірогідна чисельність участі у виборах
Рисунок 3. Динаміка чисельності громадян, які взяли участь у IIIII турах виборів Президента України в Донецькій області (тис. осіб)
Взагалі ж, якщо розглядати динаміку рівня виборчої активності в областях України у перших турах голосування на президентських виборах 1994, 1999, 2004 та 2010 рр., то в період першого десятиріччя (між виборами 19942004 рр.) вона змінювалась неоднозначно.
За загального зростання в Україні виборчої активності в першому турі виборів Президента в 1994-2004 рр. тенденції в регіонах були такі:
у всіх областях Галичини, на Буковині та Закарпатті, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській та Одеській області вона знизилась від 0,3% (Хмельницька область) до 4,8% (Чернівецька область);
в областях Волині, Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Дніпропетровській, Харківській, Миколаївській, Херсонській, в Криму та Севастополі вона зросла від 0,2 до 4,6%;
у Київській, Запорізькій області вона зросла на 5,65,8%;
у Сумській та Луганській області вона зросла на 8,18,9%;
у Донецькій області вона зросла на 13,8%, а в м. Києві - 22,2%.
Таким чином, у першому турі виборів Президента у 2004 р. відбулось, з одного боку, зближення реальної виборчої активності між суто міськими адміністративними утвореннями (Київ, Севастополь) та областями України, а з другого - зближення рівня виборчої активності між областями Західної України, з одного боку, та Донбасу - з другого (хоча точність даних щодо реальної виборчої активності на Донбасі навіть у першому турі виборів Президента 2004 р. викликає великі сумніви).
Але вже наступні вибори Президента України, у 2010 р. у першому турі зафіксували зниження реальної виборчої активності не тільки щодо 2004 р., а й порівняно з 19941999 рр. (табл. 3).
Якщо розглядати реальну виборчу активність в областях та регіонах України в 1994-2010 рр., то за незначного зниження (на 3,3%) активності в Україні загалом у цей період спостерігались такі тенденції:
реальна виборча активність у першому турі виборів Президента у 2010 р. зросла в м. Києві (+12,7%), Донецькій (+5,6%), Луганській (+3,1%), Запорізькій (+4,3%), областях, Автономній Республіці Крим (+0,3%) та м. Севастополі (+0,1%);
не дуже значно реальна виборча активність знизилась (менш як на 5%) у Волинській області, Дніпропетровській, Одеській областях;
середній рівень зниження виборчої активності в цей період (від 5% до 10%) спостерігався в Рівненській, Закарпатській, Вінницькій, Київській, Житомирській, Кіровоградській. Сумській, Харківській, Миколаївській та Херсонській областях;
доволі істотно (на 10-15%) знизився рівень виборчої активності в усіх областях Галичини, Чернівецькій та Чернігівській областях.
При цьому відбулось вирівнювання рівня виборчої активності громадян між Заходом та Донбасом і між Центром та Південним Сходом.
Тобто в Західній та Центральній Україні зниження рівня виборчої активності відбувалось більшими темпами, ніж на Південному Сході, а на Донбасі виборча активність у першому турі виборів Президента навіть зросла. Але в результаті цих змін відбулось не посилення, а зниження рівня диференціації виборчої активності між регіонами та областями України.
Аналогічні тенденції на виборах Президента України (табл. 4) відбувались і в динаміці виборчої активності у другому турі голосування - виборча активність загалом по країні зростала в період з 1994 по 2004 р. (другий тур), а після 2004 р. у 2010 р. знизилась до найнижчих за роки незалежності рівнів, хоча і залишалась вищою за парламентські та перший тур президентських виборів відповідного періоду.
Якщо ж розглядати динаміку виборчої активності у другому турі виборів 2004 р. по регіонах та областях
України порівняно з другим туром виборів Президента у 1994 р., то вона зросла у всіх областях України, Києві та Севастополі, окрім трьох областей Галичини (Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської). Однак це зростання було нерівномірним. Адже у Волинській, Рівненській, Закарпатській, Чернівецькій, Житомирській, Хмельницькій, Черкаській, Полтавській, Чернігівській та Херсонські областях приріст виборчої активності в цей період у другому турі виборів був менше 5%, а у Вінницькій, Кіровоградській, Сумській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим - від 5% до 10%. Істотнішим (від 10 до 15%) був приріст виборчої активності в Київській, Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській, Миколаївській областях та м. Севастополі. (Але і ці тенденції можна пояснити сильним протистоянням кандидатів і максимальною мобілізацією виборців. Як і вирівнювання виборчої активності в суто міських адміністративних одиницях (Київ, Севастополь) з областями України. А ось зростання у другому турі на 29,4% порівняно з 1994 р. виборчої активності в Донецькій та на 18,7% в Луганській областях свідчить, скоріше, про значну фальсифікацію результатів голосування. Адже виборчої активності та ще й від сфальсифікованого у бік завищення потенційного електо- рату в 96,7% у Донецькій області в листопаді 2004 р. жодного разу не спостерігалось в історії виборів у жодній з областей. Розрахунки засвідчують, що 500-600 тис. виборчих бюлетенів (рис. 3) було вкинуто до виборчих скриньок у Донецькій області не виборцями, а фальсифікаторами.
Коли контроль у третьому турі 26 грудня 2004 р. за голосуванням було посилено, виборча активність (у абсолютних числах) в цій області “знизилась” на 577 тис. виборців.
Незважаючи на значне протистояння між В.Янукови- чем та Ю.Тимошенко у другому турі виборів Президента 2010 р., динаміка активності виборців змінилась в Україні на протилежну - рівень активності в Україні був нижчий не тільки за другий тур виборів 1999, а й за базовий рівень 1994 р.
Таблиця 5
Динаміка виборчої активності між III турами голосування на виборах Президента (% різниці)
Області України
II тур до І
ІІ тур
до
ІІ тур
до
ІІІ тур
до
ІІ тур
до

та Україна загалом
туру
1994
І туру 1999
І туру 2004
І туру 2004
І туру 2010

1.Галичина
1.1. Івано-Франківська
+,74
+ 11,7
+2,3
+5,5
+4,5

1.2. Львівська
+7,1
+9,1
+2,7
+4,4
+2,1

1.3. Тернопільська
+6,2
+7,8
+ 1,7
+2,9
+3,6

2. Волинь 2.1. Волинська
+0,3
+3,6
+0,9
+2,8
+ 1,9

2.2. Рівненська
+0,1
+6,3
+0,6
+ 1,5
+2,1

3. Південний Захід 3.1. Закарпатська
+ 1,7
+27,2
+ 1,4
-0,2
-0,1

3.2. Чернівецька
-2,1
-1,3
0,0
+0,1
+0,4

4. Центр 4.1. Вінницька
-2,4
-0,3
+2,7
+0,5
+2,6

4.2. Житомирська
0,0
0,0
0,0
+ 1,2
+0,9

4.3. Київська
-3,9
0,0
+ 1,9
+ 1,0
+ 1,6

4.4. Кіровоградська
-1,7
+2,6
+2,7
-3,8
+0,6

4.5. Хмельницька
-1,6
-0,7
+ 1,2
-0,5
+ 1,6

4.6. Черкаська
-2,5
+6,3
+2,4
-4,1
+ 1,7

4.7. м. Київ
+0,8
-0,9
+2,8
+3,4
+ 1,2

5. Північний Схід 5.1. Полтавська
-0,3
-0,4
+2,4
-1,9
+0,7

5.2. Сумська
+ 1,1
+ 1,5
+0,2
-3,7
+ 1,3

5.3. Чернігівська
+0,4
-1,3
+3,4
-0,9
+2,5

6. Південний Схід 6.1. Дніпропетровська
-1,3
+4,7
+7,5
+ 1,8
+0,4

6.2. Запорізька
+ 1,1
+ 1,2
7,1
+4,3
+0,6

6.3. Харківська
+ 1,2
+3,7
+6,4
+2,3
+2,2

7. Південь
7.1. Миколаївська
-3,5
+0,5
+6,3
+3,5
+3,3

7.2. Одеська
0,0
+5,4
+7,4
+3,2
+0,6

7.3. Херсонська
0,0
+ 1,3
+3,0
-1,3
+0,2

8. Донбас 8.1. Донецька
+3,0
+ 12,8
+ 18,6
+5,8
+8,4

8.2. Луганська
+3,3
+5,2
+ 13,9
+7,9
+4,1

9. Крим 9.1. АР Крим
+9,4
+5,4
+ 12,2
+9,0
+4,1

9.2. м. Севастополь
+2,0
+8,7
+ 11,6
+9,4
+ 1,7

Україна загалом
+ 1,2
+4,7
+5,8
+2,6
+2,4



При цьому найбільшими темпами знижувався рівень виборчої активності у 2010 р. порівняно з 1994 р. у другому турі президентських виборів у областях Галичини (від 13 до 16%), а найбільші темпи приросту виборчої активності спостерігались в м. Києві (+13,1%), Донецькій (10,0%) та Луганській (+3,9%) областях. Враховуючи ж різницю базових рівнів виборчої активності, це призвело до істотного вирівнювання виборчої активності між Західною Україною та Донбасом. І до мінімізації впливу вищої виборчої активності в Західній Україні (Галичина, Волинь) та Донбасом і Південним Сходом на результати голосування порівняно з першим десятиліттям незалежності.
Цікавою виявляється і динаміка міжтурової виборчої активності на президентських виборах 1994, 1999, 2004, 2010 рр. (табл. 5). Виборча активність у другому-третьому турах виборів на 1,2-5,8% виявилась вищою, ніж у першому турі цих же виборів. Однак і загальна чисельність виборців збільшилась аж на 4,7% у другому турі виборів Президента у 1999 р. та на 5,8% у другому турі виборів Президента у 2004 р., і особливо аномалії в окремих областях в ці ж роки ставлять під великій сумнів точність вимірювання виборчої активності в цей період. Адже у другому турі виборів Президента України в 1999 р. у Закарпатській області виборча активність “зросла” на 27,2%, а у Донецькій області - на 12,8%, тоді як у жодній з областей (окрім Івано-Франківської) вона не зросла і на 10%, а у 2004 р. у другому турі в Донецькій області вона зросла на 18,6%, у Луганській - на 13,9%, у Криму та Севастополі на понад 11%, тоді як у жодній області Західної та Центральної України вона не зросла і на 4%. А головне - через місяць, у третьому турі, всі ці аномальні “зростання” в цих областях кудись поділися.
Отже, аналіз виборчої активності за роки незалежності свідчить про тенденції до загального постійного зниження чисельності потенційного електорату, рівня виборчої активності на парламентських виборах та тенденції до зниження виборчої активності на президентських виборах після 2004 р.
Виявлені також тенденції до зниження диференціації в рівнях виборчої активності між Західною Україною та Центром і Донбасом на парламентських та президентських виборах, а виборча активність у Південній Україні залишається найнижчою. Хоча ці тенденції в окремих регіонах на окремих виборах частково нівелюються фальсифікаціями статистики потенційного та реального елек- торатів.
Література
Вибори Президента України 1999 : інф.-аналіт. вид. К. : ЦВК, 2000.
Вибори в Україні 1999 року [вид. 2-е доп.]. К. : Міжнародна фундація виборчих систем 1995. С. 36182.
Парламент України: вибори 98 : інф.-аналіт. вид.: у 2-х кн. Кн. 1. - К. : ЦВК, 1998. - С. 535-557.
Вибори Президента України 1999 : інф.-аналіт. вид. К. : ЦВК, 2000. - С. 333.
Вибори 2002 до ВР. - /cvk.gov.ua/ р1в^пб2002/'№еЬгосо'№/
Вибори до Верховної Ради 2006 року : інф.-аналіт. зб. Кн. 1. - К. : Аттіка, 2006. - С. 448-453.
Вибори Президента України 2004 року. Електоральна статистика : інф.-аналіт. вид. - К. : ЦВК, 2005. - С. 510-511.
Позачергові вибори народних депутатів України 2007 року : інф.-довід. вид. - К. : Фенікс, 2008. - С. 321-329.
Вибори Президента України 2010 року : інф.-аналіт. вид. - К. : Фенікс, 2010. - С. 377-378, 458-459.
Вибори 2012 до ВР. - /cvk.gov.ua/ р1э^пб2012/цз095-2/ розрахунки наші.
Вишняк О.І. Електоральна соціологія: історія, теорія, методи / Вишняк О.І. - К. : Ін-т соціології НАНУ, 2000.
Кузнецов ВЛ. Электорат провинциальной России / В.А.Куз- нецов, Е.Ю.Мелешкина // Полис. - 1999. - №3.
Мелешкина ЕЮ. Особенности электорального поведения на федеральных и местных выборах в Самарской области / Е.Ю.Мелешкина // Полис. - 1998. - №5. О.Вишняк,
доктор соціологічних наук
СОЦІОЛОГИ НА ВИБОРАХ2012: СТАРІ ЇРОБЛЕМИ В НОВИХ РЕАЛІЯХ
Виборча кампанія до Верховної Ради України 2012 р., що проходила, як і в 1998-2002 рр., за змішаною виборчою системою, виявила ті ж проблеми, які існували десятиліття тому. І не тільки тому, що на виборах з’явилась мажоритарна складова, а досліджувати та прогнозувати вибори у 225 мажоритарних округах значно складніше, ніж вибори Президента України та парламентські вибори за партійними списками.
Істотно зменшилась кількість публічних загальнонаціональних опитувань і в загальнонаціональному виборчому окрузі, їх точність порівняно з парламентськими виборами 2006-2007 рр. і навіть кількість соціологічних центрів (інститутів, фірм, служб), які брали участь у дослідженні та прогнозуванні виборів, адже такі служби, як “Юкрейніан соціолоджі сервіс” та Центр “Соціальний моніторинг” загальнонаціональних досліджень перед виборами 2012 р. не публікували і ніяких прогнозів виборів не давали. А окремі дослідження (та й то не постійний моніторинг кожні два-три тижні) під час виборчої кампанії публікували тільки Київський міжнародний інститут соціології, соціологічна служба “Соціс”, група “Рейтинг”, Фонд “Демократичні ініціативи” та Центр Разумкова, компанія R&B Group. Але окремі дослідження цих центрів були опубліковані на їхніх сайтах уже після виборів. А всі соціологічні центри жодних власних прогнозів виборів до Верховної Ради України не давали, хоча газета “Сегодня” 17 жовтня фактично опублікувала прогнозні розрахунки всіх соціологічних центрів, окрім “Соцісу” [1, с. 2]. І жодних заперечень соціологів щодо цих розрахунків не було.
Аналіз же результатів національних опитувань соціологічних центрів перед виборами і зроблених нами прямих (екстраполяційних) прогнозів (табл. 1-5) дає можливість зробити такі висновки.
За даними всіх соціологічних центрів, окрім R&B Group Є.Копатька, рейтинг Партії регіонів перший місяць виборчої кампанії дещо зростав, а потім знизився до передвиборчого рівня. За даними ж лише двох опитувань R&B Group, рейтинг ПР наприкінці виборчої кампанії навіть дещо зріс. При цьому прямий прогноз даних КМІС, R&B Group щодо Партії регіонів дав явно завищений результат, а прямий прогноз групи “Рейтинг” - занижений.
Рейтинг партії “Батьківщина”, за даними всіх соціологічних служб у вересні чи жовтні, дуже істотно знизився, окрім КМІСу, в якого R31 у жовтні дещо зріс. Але екстраполяційний прогноз усіх соціологічних центрів щодо “Батьківщини” виявився дуже заниженим: у групи “Рейтинг” та тандему Фонду “Демократичні ініціативи” КМІСу - на 5,6% (!); у КМІСу окремо - на 5,0%, у “Соцісу” - на 4,2% ; у R&B Group - на 2,6%. Тобто йдеться не про випадкові похибки вибірки опитувань якихось центрів, а про систематичний зсув даних, систематичну похибку опитувань.
Аналогічна систематична похибка зафіксована щодо результату Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. І хоча всі соціологічні центри зафіксували деяке зростання рейтингів “Свободи” в жовтні 2012 р. та що ця партія долає 5% виборчий бар’єр, однак прямі прогнози щодо результату “Свободи” виявились від 2,6% (КМІС) до 4,9% (R&B Group) нижчими, ніж показували дослідження соціологічних служб.
Прямо протилежні тенденції спостерігаються щодо динаміки рейтингів та прямих прогнозів соціологічних служб щодо результатів Партії “УДАР” Віталія Кличка.
Адже, за даними всіх соціологічних служб, рейтинг Партії “УДАР” Віталія Кличка у вересні - на початку жовтня стрімко зростав: з 12,0 до 17,9% - за даними групи “Рейтинг” (з початку вересня до початку жовтня 2012 р.);
Таблиця 1
Динаміка рейтингів політичних партій, прямий прогноз та його похибки групи “Рейтинг”, у % (К , К21)
Політичні партії
Час опитування (до всіх, Яп)
Час опитування, (до тих, хто голосуватиме,
К21)
Прямий прогноз
Похибка


Початок серпня 2012
Початок вересня 2012
Початок жовтня 2012
Початок серпня 2012
Початок вересня 2012
Початок жовтня 2012



1. Партія регіонів
19,0
21,5
19,2
24,6
26,3
23,0
27,8
-2,2

2. Політична партія “УДАР” Віталія Кличка
9,5
9,9
15,2
11,8
12,0
17,9
21,6
+7,6

3. ВО “Батьківщина”
19,6
18,6
13,9
26,2
22,6
16,5
19,9
-5,6

4. Комуністична партія України
7,5
9,1
10,8
9,4
10,8
12,8
15,5
+2,3

5. ВО “Свобода”
3,2
3,3
4,9
4,2
4,1
6,0
7,2
-3,2

6. “Україна - Вперед!” Н.Королевської
3,5
3,1
2,6
4,3
3,7
3,1
3,7
+2,1

7. Партія “Наша Україна”
0,6
0,9
0,9
0,8
1,1
1,0
1,2
+0,1

8. Інші
2,5
2,9
2,2
3,4
2,9
2,6
3,1
-1,0

9. Не визначились (в/в)
18,6
17,2
18,6
15,4
16,6
17,2
-
-

10. Не братимуть участі
15,7
13,8
11,7
-
-
-
-
-

Середня похибка по 7 партіях









Джерело. Сайт Ratinggroup.com.ua


з 11,5% до 16,0% - за даними Фонду “Демократичні ініціативи”; з 8,5% (кінець серпня) до 14,7% (15 жовтня) - за даними “Соціс” тощо. Однак прямі прогнози на основі останніх опитувань щодо “УДАРу” виявились дуже завищеними - від 5,1% (КМІС) до 7,6% (група “Рейтинг”). Тобто знову-таки йдеться не про випадкову похибку опитувань, а про систематичну похибку всіх соціологічних служб.
Таблиця 2
Динаміка рейтингів політичних партій, прямий прогноз та його похибки Фонду “Демократичні ініціативи” з партнерами з Центру Разумкова та КМІС, у % (К , К21)
За які партії голосуватимуть?
Червень 2012 (Ді + Центр Разумкова)
1015 серпня 2012 (Ді+Центр Разумкова)
18 вересня 4 жовтня
(Ді+КМІС)
Прямий прогноз
Похибка

1. Партія регіонів
27,6
28,1
23,3
30,7
+0,7

2. Політична партія “УДАР” Віталія Кличка
9,7
11,5
16,0
21,1
+7,1

3. ВО “Батьківщина”
25,6
25,6
15,1
19,9
-5,6

4. Комуністична партія України
7,1
8,2
10,1
14,5
+1,3

5. ВО “Свобода”
3,1
3,8
5,1
6,7
-3,7

6. “Україна - Вперед!” Н.Королевської
4,6
4,0
2,1
2,8
+1,2

7. Партія “Наша Україна”
-
0,7
1,3
1,7
+0,6

8. Інші партії
3,3
3,7
2,1
2,8
-1,3

9. Не визначились
15,4
14,4
24,0
-
-

Середня похибка по 7 партіях
-
-
-
-
3,07

Джерело. Сайт dif.com.ua


Найбільш прогнозованими виявилися результати опитувань щодо показників Комуністичної партії України та Партії “Україна - Вперед!” Наталії Королевської.
Всі соціологічні служби зафіксували деяке зростання під час виборчої кампанії рейтингу КПУ, а точність прямих прогнозів щодо результату виявилась досить високою (0,0% похибки у R&B Group до 2,3% - у групи “Рейтинг”). Аналогічно похибка щодо Партії “Україна - Вперед!”, рейтинг якої падав у ході кампанії, становила від 0,7% (КМІС) до 2,1 % (група “Рейтинг”). При цьому у всіх соціологічних служб, хоча Н.Королевська й нарікала на за-
Таблиця 3
Динаміка рейтингів політичних партій, прямий прогноз та його похибки соціологічної та маркетингової служби “Соціс”, у % (К11) до всіх опитаних
За які партії голосуватимуть ?
Час опитування
Прямий прогноз
Похибка


10-20 серпня 2012 (М = 2004)
7-17 вересня 2012 (М = 2004)
9-15 жовтня 2012 (М = 2000)



1. Партія регіонів
19,7
21,2
22,7
31,0
+1,0

2. Політична партія “УДАР” Віталія Кличка
8,5
12,7
14,7
20,1
+6,1

3. ВО “Батьківщина”
19,5
17,2
15,6
21,3
-4,2

4. Комуністична партія України
8,2
9,4
9,2
12,6
-0,6

5. ВО “Свобода”
3,8
3,4
4,6
6,3
-4,1

6. “Україна - Вперед!” Н.Королевської
3,6
3,2
2,1
2,9
+1,3

7. Партія “Наша Україна”
1,0
0,9
1,2
1,6
+0,5

8. Інші партії
1,4
1,2
2,6
3,6
-0,5

9. Не братимуть участі
15,4
14,4
24,0
-
-

10. Не визначились і не відповіли
19,2
18,4
18,3
-
-

Середня похибка по 7 партіях
-
-
-
-
2,54

Джерело. Сайт socis.kiev.ua


ниженість її рейтингів, прямий прогноз виявився навіть вищим, ніж результат голосування.
Загалом же рівень точності прямих прогнозів соціологічних центрів на виборах 2012 р. виявився невисоким: середня похибка по семи партіях, що набрали понад 1% голосів, коливалась від 2,53% у КМІС та 2,54% у службі “Соціс” до 3,30% у групи “Рейтинг”; максимальна похибка “прогнозів” групи “Рейтинг” становила 7,6% (!) щодо “УДАРу”; 7,1% у Фонду “Демократичні ініціативи” (щодо
Таблиця 4
Динаміка рейтингів політичних партій прямий прогноз та його похибка КМІС, у % (Кп, К31)
За які партії голосуватимут ь ?
Час опитування (до всіх, Rjj)
Час опитування, (до тих, хто голосуватиме, R31)
Прямий прогноз
Похибка


червень 2012
1223 вересня 2012
21 вересня
3 жовтня 2012
червень 2012
1223 вересня 2012
21 вересня
3 жовтня 2012



1. Партія регіонів
16,0
23,0
20,1
29,1
33,3
33,3
33,3
+3,3

2. ВО “Батьківщина”
14,5
12,2
12,3
26,2
17,7
20,5
20,5
+5,0

3. Політична партія “УДАР” Віталія Кличка
8,0
15,9
11,5
14,5
23,0
19,1
19,1
+5,1

4. Комуністична партія України
5,8
8,1
7,8
10,6
11,7
12,9
12,9
-0,3

5. ВО “Свобода”
3,1
3,4
4,7
5,6
5,0
7,7
7,8
-2,6

6. “Україна - Вперед!” Н.Королевської
3,3
2,6
1,4
5,9
3,7
2,3
2,3
+0,7

7. Партія “Наша Україна”
0,7
0,8
1,0
1,3
1,2
1,5
1,5
+0,4

8. Інші партії
3,6
3,0
1,4
6,9
4,3
2,6
2,6
-1,5

9. Не братимуть участі
16,1
11,1
12,4
-
-
-
-
-

10. Не визначились (в/в)
28,7
19,9
27,2
-
-
-
-
-

Середня похибка по 7 партіях
-
-
-
-
-
-
-
2,53

Джерело. Сайт Kiss.com.ua


тієї ж партії); 6,1% - щодо “УДАРу” у служби “Соціс”; 5,1% щодо цієї ж партії у КМІС та 5,6% у R&B Group.
Це був суттєвий крок назад у дослідженні та прогнозуванні виборів до Верховної Ради України порівняно з кращими прогнозами соціологічних центрів у розрізі семивосьми партій, що набрали понад 2,0% голосів у 20022007 рр. на парламентських виборах.
Таблиця 5
Динаміка рейтингів політичних партій прямий прогноз та його похибка Rand & Group, у % (Rn, R21)
За які партії голосуватимуть?
Час
опитування (до всіх, R11)
Час
опитування, (до тих, хто голосуватиме,
R2,)
Прямий прогноз
Похибка


R4
§ Ј І > ^ *
1 ?
27 вересня - 9 жовтня 2012 (N=3117)
3-13 серпня 2012* (N=3117)
27 вересня - 9 жовтня 2012 (N=3117)



1. Партія регіонів
20,2
22,2
25,5
27,8
32,8
+2,8

2. ВО “Батьківщина”
18,6
15,4
24,6
19,4
22,9
-2,6

3. Політична партія “УДАР” Віталія Кличка
9,9
14,8
12,5
16,6
19,6
+5,6

4. Комуністична партія України
8,3
9,6
10,4
11,2
13,2
0,0

5. ВО “Свобода”
3,8
3,9
4,6
4,7
5,5
-4,9

6. “Україна - Вперед!” Н.Королевської
4,0
2,7
4,9
2,8
3,3
+ 1,7

7. Партія “Наша Україна”
немає
даних
немає
даних
немає
даних
немає
даних
-
-

8. Інші партії
2,3
3,8
2,5
2,2
2,6
-2,6

9. Не братимуть участі
15,4
9,8
-
-
-
-

10. Не визначились
17,5
17,8
15,0
15,3
-
-

Середня похибка по 6 партіях та інших
-
-
-
-
-
2,89



* ВО “Батьківщина” - Об’єднана опозиція Джерело. Сайт Rb.com.ua
Так, на парламентських виборах 2002 р. середня похибка прогнозу в розрізі перших восьми партій та блоків [2, с. 275-279], а саме: Блоку “Наша Україна” В.Ющенка, КПУ, Блоку “За єдину Україну”, БЮТ, СПУ, СДПУ(о), Блоку Н.Вітренко та “Жінок за майбутнє” у фірми “Юкрей- ніан соціолоджі сервіс” становила 1,91%; у Центру “Соціальний моніторинг” - 2,10%; у Центру Разумкова - 2,39%,
а була гіршою, ніж у 2012 р.; тільки у КМІСу - 3,37% та служби “Соціс - 3,57%.
У 2006 р. на виборах до Верховної Ради України прямий прогноз фірми “Юкрейніан соціолоджі сервіс” та Фонду “Демократичні ініціативи” [3, с. 3] становив 1,78% у розрізі семи партій і блоків, що набрали понад 2% голосів, а саме: Партії регіонів, БЮТ, “Нашої України”, СПУ, КПУ, Блоку Наталії Вітренко, “Народна опозиція” та Блоку Литвина у КМІСу [3, с. 3] похибка становила - 2,09% ; у “Соцісу - 2,77%”; у “Соціального моніторингу” - 2,51%; у Центру “Соцвимір” - 2,18%. Тобто прогнозні розрахунки даних усіх соціологічних служб (окрім “Соцісу”) були кращими, ніж у 2012 р.
І, нарешті, у 2007 р. [4, с. 79-81] середня похибка у розрізі семи партій, що набрали понад 1% голосів (Партія регіонів, БЮТ, НУНС, Компартія України, Блок Литвина, СПУ та ПСПУ), у фірми “Юкрейніан соціолоджі сервіс” та Фонду “Демократичні ініціативи” становила 1,16%; у фірми “Юкрейніан соціолоджі сервіс” - 1,55%; у Центру Разумкова - 1,49%; у “Соціального моніторингу” - 1,60%; у КМІС - 1,71%; у ФОМ - 2,26%, а у R&B Group - 2,20%. Тобто прямий прогноз результатів усіх соціологічних служб був значно кращим, ніж у кращої соціологічної служби у 2012 р. А головне - не було жодної систематичної похибки в розрізі окремих суб’єктів виборчого процесу, окрім завищення на 3-5% показників Партії регіонів.
Можна констатувати, що у 2012 р. відбувався регрес точності досліджень і “прогнозування” результатів виборів у загальнонаціональному окрузі.
Деякий регрес спостерігався і в точності екзит-полів (табл. 6). Адже у розрізі п’яти партій, що здолали 5% бар’єр, та ще двох, що набрали понад 1% голосів, найбільшою точністю відзначались екзит-поли соціологічної служби “Соціс” і компанії TNS (похибка - 0,65) та компанії R&B Group (похибка - 0,76). Похибка ще чотирьох екзит-полів 2012 р. перевищувала 1%. Тоді як у 2006 р. в розрізі десяти партій, що набрали понад 1% голосів,
похибка екзит-полу Фонду “Демократичні ініціативи”, КМІСу та Центру Разумкова [3, с. 5] становила 0,56%, а похибка екзит-полу ФОМ - 0,66%. І тільки сумнівний ек- зит-пол від Всеукраїнської соціологічної служби мав похибку понад 1%.
Ще точнішими були п’ять екзит-полів, проведених під час дострокових виборів до Верховної Ради України 2007 р. [4, с. 82] у розрізі семи партій, що набрали понад 1% голосів. При цьому похибка екзит-полу, проведеного компанією Pablic Strategies, становила 0,22%, екзит-полу R&B
Дані екзит-полів, результати голосування та похибки соціологічних центрів
Таблиця 6
Партії,
за які голосували
Результати голосування
Національний екзит-пол КМІС+Центр Разумкова
Група “Рейтинг”
R&B Group
Соціс / TNS
Соціальний
моніторинг
Савік Шустер - студіо



Результат
Похибка
Результат
Похибка
Результат
Похибка
Результат
Похибка
Результат
Похибка
Результат
Похибка

1. Партія регіонів
30,0
28,1
1,90
27,6
2,40
31,6
1,60
30,5
0,50
32,0
1,00
30,1
0,10

2. ВО “Батьківщина”
25,54
24,6
0,94
23,4
2,14
23,7
1,84
23,9
1,64
23,2
2,34
22,8
2,74

3. Політична партія “УДАР’ Віталія Кличка
13,96
15,4
1,44
14,2
0,24
13,2
0,76
14,7
0,74
14,4
0,44
14,8
0,84

4. Комуністична партія України
13,18
11,6
1,58
12,5
0,68
13,0
0,18
12,1
1,08
11,5
1,68
11,6
1,58

5. ВО “Свобода”
10,44
12,2
1,76
12,5
2,06
11,0
0,56
11,9
0,46
12,6
2,16
12,6
2,14

6. “Україна - Вперед!” Н.Королевської
1,58
1,6
0,02
1,6
0,02
1,8
0,22
1,6
0,02
1,6
0,02
2,0
0,42

7. Партія “Наша Україна”
1,11
1,2
0,09
1,1
0,01
1,3
0,19
1,0
0,11
1,0
0,11
1,3
0,19

8. Інші партії
4,11
4,2
-
4,0
-
4,4
-
нема
даних

нема
даних
-
нема
даних
-

Середня похибка по 7 партіях
-
-
1,11
-
1,08
-
0,76
-
0,65
-
1,12
-
1,14



Group - 0,30, Національного екзит-полу КМІС і Центру Разумкова - 0,49%, Українського екзит-полу, проведеного TNS, - 0,58%. І тільки точність сумнівного екзит-полу Національного інституту демократії та Центру “Соцвибір” - трохи (0,67%) перевищувала кращий екзит-пол “Соцісу” / TNS у 2012 р.
Отже, можна констатувати, що у 2012 р. зменшилася точність як передвиборчих опитувань і розрахованих на їх основі “прогнозів” результатів виборів, так (хоч і дещо менше) і екзит-полів.
Звичайно, частково це можна пояснити зменшенням кількості соціологічних структур, які досліджували вибори в загальнонаціональному окрузі, та кількості публічних моніторингових досліджень. Але головне не в цьому, а в зміні політичної ситуації та рівня демократії в країні. Адже вибори 2006-2007рр. до Верховної Ради України відбулися в умовах, хоча й не досконалої, але демократії. А вибори 2002 та 2012 рр. - в умовах авторитарного режиму. А це не могло не вплинути на характер передвиборчих опитувань і рівень щирості респондентів. Адже ще після парламентських виборів 2002 р. я відзначав: “Є підстави вважати, що помилки всіх соціологічних центрів (служб) у прогнозах щодо СПУ і Блоку Ю.Тимо- шенко зумовлені не якістю вибірки чи виміру, а тим фактом, що частина виборців (2-3% цього електорату) приховували свої наміри голосувати за опозиціонерів з міркувань страху, що був зовсім необгрунтованим. Методики розрахунку поправочних коефіцієнтів на основі вимірювання рейтингу нещирості ... нами тільки розробляються” [2, с. 284].
Аналогічну позицію після виборів 2002 р. займав і керівник КМІС В.Паніотто, який стверджував, що “частина респондентів вагається сповістити свою точку зору, яка не збігається з домінуючою в певному регіоні, або якщо партії різко критикуються владою. Проблема в тому, що дуже важко оцінити заздалегідь, по яких партіях буде спостерігатися розходження (високий рейтинг Жириновсь- кого чи Ле Пена був дуже несподіваним для соціологів)” [5, с. 4].
Такими партіями, які різко критикувались владою в Україні в 1998 р., були КПУ та блок СПУ/СелПУ, у 2002 р. - СПУ та Блок Тимошенко, на президентських виборах 1999 р. - О.Мороз, 2004 р. - В.Ющенко, які й набирали значно більше (на 3-5%) голосів, ніж давали прямі прогнози результатів соціологічних опитувань усіх соціологічних служб під час тих виборчих кампаній. Але якщо у 1998-2002 рр. на парламентських виборах фактор нещирості респондентів з мотивів престижу та, особливо, страху ніяк не враховувався соціологічними службами, бо були відсутні стандартні методики розв’язання цієї проблеми, то в 2004 р. такі підходи були запропоновані.
М.Міщенко і Н.Харченко (КМІС) спробували розв’язати проблему нещирості виборців-респондентів і їх страх за свій вибір за допомогою методу таємного анкетування [6, с. 131]. Але, по-перше, у передвиборчих опитуваннях метод таємного анкетування дуже обмежує можливість для аналізу факторів електоральної поведінки. Адже він не дає змоги ідентифікувати вибір партії (кандидата) з іншими відповідями на анкету конкретного респондента (відповіді на запитання про вибір кидаються до скриньки).
По-друге, як засвідчили результати дослідження М.Міщенко, у “цілому по масиву опитаних максимальне відхилення між відповідями інтерв’юеру і відповідями по бюлетеню щодо намірів голосувати за того чи іншого кандидата становить 0,9%. Саме настільки рідше, відповідаючи в бюлетенях, називають В.Ющенка порівняно з “відкритими” відповідями інтерв’юеру” [6, с. 131]. Тобто “таємний бюлетень” фактично не знімав проблеми страху респондентів.
Нами ж у 2004 р. була розроблена і описана методика врахування чинника страху і нещирості виборців, що ґрунтувалась на показниках вибору колег і знайомих та коефіцієнтів нещирості [7, с. 18-20]. Її застосування у передвиборчих опитуваннях та прогнозування виборів
Президента України в важких умовах виборів 2004 р. (перший і третій тури) дало дуже добрі результати [З, с. 3]. При цьому відзначалось, що “розроблені методики виявлення прихованих і нещирих виборців, на наш погляд, будуть корисні для соціологічного аналізу передвиборчих ситуацій та прогнозу і наступних виборів” [7, с. 20]. Однак застосування цієї методики на парламентських виборах 2006 р. в Україні фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” та Фондом “Демократичні ініціативи” у 2006 р. виявилось не зовсім ефективним - вона не покращила, хоч і не погіршила, прогноз [9, с. 5]. Адже у 2006-2007 рр. у виборців після помаранчевої революції зник страх перед владою. Але у 2012 р. цей страх з’явився знову. І тому знову виникла потреба в застосуванні методів виявлення прихованих прихильників кандидатів та партій. Однак жоден соціологічний центр таких методів не застосував, що і привело до зниження рівня прогнозування виборів, особливо щодо опозиційних партій - ВО “Батьківщина” та ВО “Свобода”. Та й попиту на такі дослідження та прогнози не було ні у самих суб’єктів виборчого процесу (владних та опозиційних партій), ні у громадських організацій
Таблиця 7
Результати опитувань соціологічного консорціуму, результати голосування (дані ЦВК) та їх розбіжності, у %
Виборчі округи та провідні кандидати
Дані
опитування
соціологічного
консорціуму
[10]
Дані ЦВК України (результати голосування)
Розбіжності

Округ №11




1. О.Домбровський (самовисування)*
32,7
30,2
-2,5

2. Н.Солейко (“Батьківщина”)
13,3
28,0
+14,7

3. В.Бевз (КПУ)
8,1
11,2
+3,1

Округ №86




1. А. Дирів (“Батьківщина”)
17,9
29,0
+11,1

2. В.Грабовецький (самовисування)
17,5
14,4
-3,3

3. Г.Парфан (“УДАР”)
12,1
14,9
+2,8



Продовження таблиці 7
Виборчі округи та провідні кандидати
Дані
опитування
соціологічного
консорціуму
[10]
Дані ЦВК України (результати голосування)
Розбіжності

Округ №91
1. Р.Сальвар (“УДАР”)
20,9
51,6
+30,7

2. Л.Оніщук (“Батьківщина”)
15,9
18,7
+2,8

3. В.Горбик (самовисування)
13,8
3,8
-10,0

Округ №122
1. Т.Козак (самовисування)
38,0
36,5
-1,5

2. В.Пазиняк (“Батьківщина”)
29,4
55,9
+26,5

Округ №132 1. В.Травенко*
30,5
40,0
+9,5

2. А.Корнацький
14,4
39,7
+25,3

3. А.Козловський (“УДАР”)
6,6
7,5
+0,9

Округ №211 1. М.Бабенко (“УДАР”)
20,7
26,2
+5,5

2. М.Лисов (ПР)
14,9
25,5
+10,6

3. С. Терьохін (“Батьківщина”)
9,1
30,4
+21,3

Округ №212
1. К.Куликов (“УДАР”)
17,5
13,4
-4,1

2. В.Ярема (“Батьківщина”)
16,6
30,2
+15,6

Округ №216
1. О. Давиденко (“УДАР”)
20,7
17,1
-3,6

2. К.Ляпіна (“Батьківщина”)
12,3
29,3
+17,0

3. О.Супруненко (самовисування)
5,1
27,7
+22,6

Округ №220
1. І.Балабин (самовисування)
8,9
10,7
+1,8

2. О.Арканова-Чорна (ПР)
7,0
6,7
-0,3

3. А.Фіщенко (“УДАР”)
7,0
14,1
+7,1

4. О.Чорноволенко (“Батьківщина”)
5,6
32,0
25,4

Округ №222
1. Р.Назарова (“УДАР”)
16,0
25,9
+9,9

2. М. Луцький (ПР)
15,8
20,9
+5,1

3. Д.Алфієнський (“Батьківщина”)
15,4
33,9
+18,5



та фондів. І пояснити це відсутністю 30-40 тис. доларів для проведення фахового моніторингу виборчої кампанії та прогнозу результатів голосування не можна, адже суб’єкти виборчої кампанії витрачали мільйони доларів на рекламу та підкуп виборців та фінансували аж шість національних екзит-полів. Це і призвело до зниження рівня прогнозування парламентських виборів 2012 р. порівняно з попередніми виборчими кампаніями.
Ще більшою мірою фактори прихованих прихильників діяли щодо опозиційних кандидатів у мажоритарних округах. Особливо це вплинуло на провал соціологічного “прай- меріз” на замовлення штабів партій ВО “Батьківщина” та “УДАРу” В.Кличка у 33 мажоритарних округах, проведених у жовтні 2012 р. консорціумом у складі GFK-Украї- на, TNS, “Соцісу”, групою “Рейтинг” та деякими іншими соціологічними фірмами. Результати цих опитувань та голосування по окремих округах за провідних кандидатів представлені в таблиці 7. І хоча дані опитувань, звичайно, не зовсім зіставні з результатами голосування (в них є невизначені та ті, хто не братиме участі у виборах), однак розбіжності по багатьох округах (наведені в таблиці найбільш показові) на 20-30% щодо опозиційних кандидатів від ВО “Батьківщина” (і тільки в окрузі №91 від партії “УДАР”) не можуть бути пояснені тільки цим фактом чи похибкою вибірки в 800 респондентів. Тут має місце вплив страху говорити, що голосуватимуть за кандидатів від об’єднаної опозиції та дизайн-ефект (вплив партійного бюлетеня на результати голосування за мажоритарників).
А на основі цих опитувань було дезінформовано не тільки виборців та громадськість, а и штаби кандидатів, які мали приймати рішення про зняття своїх кандидатів на користь інших. Однак фактори нещирості виборців з мотивів страху та дизайн-ефекту другого бюлетеня в жодному з цих досліджень соціологічними службами не враховувалась. Що не могло не відбитись на авторитеті електоральної соціології як науки. А тому з цих виборів треба зробити правильні методичні та методологічні висновки, бо попереду чекає ще складніша виборча президентська кампанія 2015 р. та місцеві вибори 2014 р.
Література
Коротков Д. Рада по местам. Рейтинги: сводные цифры октября / Д.Коротков // Сегодня. 2012. 17 октября.
Вишняк О. Вибори 2002: Моніторинг рейтингів політичних партій та блоків і прогнози результатів голосування / О.Вишняк // Україна2002. Моніторинг соціальних змін. К. : ІС НАНУ, 2002.
Кучерів І. Білі фінішують та виграють. Або чи помилились соціологи на виборах 2006 року? / І.Кучерів, О.Вишняк [Електронний ресурс]. Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 14.04.2006
Вишняк О. Соціологічні підсумки виборів до Верховної Ради України: результати, проблеми, методичні висновки / О.Вишняк // Українське суспільство 19922007. Динаміка соціальних змін. К. : ІС НАНУ, 2007.
Паніотто В. Що можуть і чого не можуть соціологи / В.Паніотто // День. 2002. 30 травня.
Мищенко М. Исследование влияния интервьюера на ответы респондента: результаты, методического эксперимента / М.Міщен- ко // Социология: теория, методы, маркетинг. 2004. №1.
Вишняк О. Моніторингові дослідження і прогнози результатів виборів Президента: методики врахування прихованих прихильників кандидатів / О.Вишняк // Громадська думка. - 2004. - №6.
Вишняк А. Прогноз выборов Президента: ньюансы важнее всего / А.Вишняк // Деловая неделя. 2004. 14-20 сентября.
Прес-конференція “Останні рейтинги. Думки і погляди населення України”. Київ. Укрінформ, Фонд “Демократичні ініціативи”, КМІС. 10 березня 2006 року.
Рейтинги кандидатів-мажоритарників (дані соцопитувань) [Електронний ресурс]. Режим доступу : tyzhden.ua/politics/ 62328 О.Стегній,
доктор соціологічних наук
МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ РУХІВ У СУСПІЛЬСТВІ СОЦІОГЕННИХ РИЗИКІВ
Соціальні рухи - породження і водночас одна з форм існування громадянського суспільства, його самоорганізації, яка має на меті політичні, гуманістичні, екологічні та інші цілі. На відміну від вертикально структурованих з жорстокою партійною дисципліною політичних партій соціальні рухи є мережевими горизонтальними утвореннями з одним або кількома “ядрами”-організаціями.
Більшість дослідників соціальних рухів поділяють їх на “старі”, орієнтовані на матеріальні цінності (насамперед робітничий і профспілковий рух), і “нові”, які намагаються набути постматеріальних цінностей (освіта, свобода слова, реалізація своїх творчих потенцій, дотримання прав людини) [І]. У сучасних протестних рухах присутні й пересікаються одразу кілька течій. Перша наголошує на соціально-економічних вимогах, друга - це політична течія, а третя - рух за людську гідність, за емансипацію людської особисті, за її право вільно самовизначатися.
Цілі соціальних рухів артикулюються шляхом фреймів - “рамок сприймання дійсності”, тобто “панівного погляду на світ”. Згідно зі Д.Сноу і Р.Бенфордом фрейми - суть схеми інтерпретації, які спрощують “зовнішній” образ світу шляхом вибіркового акцентування і кодування об’єктів, досвіду та послідовності дій у середовищі їх минулого та теперішнього прожиття. Акцентування означає виокремлення деякого конфлікту не тільки як особливо значущого, а саме як несправедливого, в остаточному підсумку такого, який не можна більше терпіти [2].
Концептуальна побудова соціальних рухів має своїм підґрунтям такі поняття, як цінності, цілі та фрейми (головний, ситуативний, прогностичний тощо), а також стратегії, тактика і репертуар дій, соціальна база, ресурси та їх мобілізація, рекрутинг, структура політичних можливостей, розташування сил, контекст, форми організації й самоорганізації рухів.
Методологія дослідження соціальних рухів у суспільстві соціогенних ризиків ґрунтується на аналізі соціального контексту, ресурсів і соціального капіталу, а також політичній лінії таких рухів.
Контекст є поняттям конвенційним, однак кілька його рівнів існують відносно об’єктивно. Йдеться про глобальний, національний і місцевий (локальний) рівні, кожний з яких може мати свої градації. На думку О.Яницького, контекстом конкретного руху слід вважати середовища і сили, з якими він на даний момент безпосередньо взаємодіє. Соціальний рух завжди контекстуальний у тому сенсі, що залежить від економічного, соціального та культурного середовища, в якому він розгортається. Відтак, для розуміння причин, що породжують соціальний рух, необхідне пізнання не тільки цілей, цінностей та інтересів окремих громадян і груп, а також їх організацій, їх місця в адміністративній ієрархії тощо.
Незалежно від цілей і цінностей соціальних рухів та інших соціальних сил, в їх основі лежить конфлікт, будь- то економічний, політичний або соціальний. Базовими соціальними конфліктами є протиріччя між суспільством і природою, працею і капіталом, між меншістю багатіїв і збіднілою більшістю. А також між “потоком” і “місцем”, тобто між вільним переміщенням людей і капіталів та спільнотами, економічно прив’язаними до певного місця роботи і проживання [3].
Соціальний рух як сторона конфлікту, з одного боку, діє в межах існуючого соціального порядку, а з другого - намагається змінити його на свою користь. У західній соціології ці рамки (межі) отримали назву структури політичних можливостей [4]. Це поняття означає легітимні рамки динаміки руху, оскільки соціальний рух і його структура політичних можливостей перебувають у тісній і неоднозначній взаємозалежності. З одного боку, соціальний рух своїми колективними діями (акції протесту, мітинги, страйки тощо) може привести до розширення цієї структури, тобто до демократизації соціального порядку. Але водночас держава з метою самозбереження може звужувати, стискати ці рамки. Усе залежить від співвідношення сил держави і громадянського суспільства. На думку О.Яницького, таким необхідним видається введення поняття структури соціальних можливостей, коли дії соціального руху не спрямовані на зміну існуючого політичного порядку, а націлені на реалізацію своїх громадянських прав і свобод, зафіксованих у Конституції [5].
Ресурсами соціального руху є знання, навички, фінансові ресурси, інформація, а також індивіди та їх спільноти. Одні ресурси доступні автоматично, за інші потрібно платити, треті - виробляти самим. Мережі обміну знаннями та інформацією, а також соціальний капітал учасників руху - також ресурси. Під соціальним капіталом руху розуміється сукупність знань, навичок і соціальних практик, існуючих і відтворюваних рухом у соціальних мережах. Це виробництво спрямоване на демократизацію і екологізацію суспільства, його економіки, політики та культури.
Соціальний капітал може існувати лише як актуальний капітал, тобто вироблений у спільноті/суспільстві певного типу і доступний індивідам і групам залежно від типу цієї спільноти/суспільства. Соціальний капітал завжди контекстуальний, тобто залежить від конкретно-історичного контексту. При цьому цінність якогось соціального капіталу в остаточному підсумку визначається і одночасно зростає лише в процесі його практичного застосування.
Іншою формою омертвіння соціального капіталу руху є “відхід” його активістів у віртуальну реальність. Якщо соціальні й політичні можливості соціального руху мінімальні, то учасники руху відриваються від реальних практик відтворення соціального капіталу і замикаються в мережевій комунікації [6].
Оцінка і використання інформації, отриманої в результаті “простого обміну”, значно залежить від ступеня довіри до джерела інформації. Тут рівень довіри відіграє вирішальну роль і пояснює, чому одні типи соціальних зв’язків важливіші для індивідуальної участі в русі, ніж інші.
Довіра, на думку Ф.Фукуями, є проміжною ланкою зв’язку між різними рівнями взаємодії соціальних акторів: міжособистісним, корпоративним і державним [7].
Якщо між активістом і мережею суспільного руху, активістом і державною організацією налагоджений усталений обмін інформацією, тоді на його основі виникають більш тісні, дружні контакти, що обертаються обопільними бонусами. Як приклад, можна навести свідомий витік інформації, коли довірливо повідомлені секретні відомості набувають значення обмінного капіталу (журналістські розслідування, неурядові правозахисні організації). О.Яницький висуває гіпотезу: чим більше суспільство авторитарне й орієнтоване на споживання, тим вищим має бути тиск на нього демократичного знання-дії, яке продукується рухом. І, навпаки, чим менше проміжних ланок між рухом і державними структурами, тим вищою є вірогідність демократизації і екологізації всього суспільного життя. Виходячи з цієї гіпотези, він пропонує розрізняти номінальний і актуальний соціальні капітали, які виробляються в мережах екологічного руху. Номінальний капітал існує як “річ у собі”, актуальний доступний для використання, переробки, обміну тощо [5, с. 56].
Соціальний капітал відтворюється в соціальних мережах, оскільки вони мають тенденцію до відносної замкнутості, формується його інституціональна основа у вигляді належності до певного соціального кола або членства в групі. Вимірювати соціальний капітал можливо через ступінь включення в ті чи інші мережі, а також через якісні характеристики мереж - їх розмір, щільність, силу і інтенсивність мережевих зв’язків [§].
Ключовим методологічним принципом у дослідженні соціальних мереж є не тільки зв’язок, а й ізоморфізм соціальних капіталів індивіда та деякої мережевої спільноти. Спільним знаменником для аналізу зв’язків та взаємозалежності між індивідуальним та соціальним капіталами є обмін інформацією, що включає обмін професійною і загальнокультурною інформацією і практичними навичками, тобто знанням науковим, загальнокультурним і повсякденним соціально-технологічним.
Для активіста теоретично можливі два його стани та його екологічної структури: спокійна (нормальна) та мобілізаційна (мобілізація особистих ресурсів і міжособистіс- них та інших мереж). Але в реальності, за несприятливих умов соціально-економічного та культурного контекстів, спокійний стан фактично є спокійно-напруженим станом. Звідси, типологічно існує три основні режими відтворення соціального капіталу екологічних активістів: “спокійний” (теоретична норма), спокійно-напружений (реально норма) та мобілізаційний.
Вимірювання якісного стану та ресурсів соціального капіталу в моніторингу “Українське суспільство-2013” здійснювалось за допомогою таких індикаторів: наявний рівень членства в громадських організаціях, об’єднаннях або рухах; особиста участь в громадсько-політичних заходах протягом останнього року; вибір найефективніших форм впливу громадськості на прийняття рішень органами влади; мотивація участі в діяльності громадських організацій, об’єднань або громадських ініціатив та перешкоди для такої участі; рівень готовності і передумови для участі в різних видах громадської діяльності.
Рух може бути дійсно масовим у традиційному (мітинг, масові акції протесту) або сучасному (віртуальна форма об’єднання і дії) розумінні. Але наразі в його основі лежать два соціальні утворення: первинна структура та середовище, що його породжує.
Первинна структура є соціальною мікроструктурою, основою якої є вибудувана індивідом система мереж, що дає йому змогу нарощувати соціальний капітал і водночас захищатися від надлишкового тиску зовнішнього середовища. Ця структура функціонує в режимі перманентного переключення мереж з метою концентрації глобального в локальному і в зворотному напрямі. Концепція первинної екологічної структури розроблена О.Яницьким [9,10].
Її специфіка полягає в тому, що її мережі - це не тільки мережі з іншими акторами сьогодні, а й зі своїм минулим, груповим, сімейним та індивідуальним. Водночас її мережі - це мережі, звернені до бажаного або конструктивного майбутнього.
Середовище, що породжує первинну структуру - це мікросередовище, яке формується в наявних легальних інституціональних системах з метою створення колективних соціальних акторів (ініціативних груп і соціальних рухів), націлених на розвиток альтернативних, зокрема проекологічних форм соціального життя.
Методологія дослідження соціальних рухів у суспільстві соціогенних ризиків з необхідністю передбачає також аналіз їхньої політики, яка, за висловом У.Бека, є суб- політикою або неполітичною політикою, тобто здійснюється непарламентськими методами. Розширення структури соціальних можливостей досягається найчастіше саме такими методами (в ході дій посередників або, навпаки, прямих переговорів між конфліктуючими сторонами, громадських слухань за участю місцевого населення тощо).
На відміну від “директивних” методів управління сучасні соціальні рухи практикують “горизонтальні” методи, засновані на переговорах з метою досягнення консенсусу або, як мінімум, компромісу між протиборствуючими сторонами. Політика соціального руху дедалі більше зміщується від управління до регулювання (“governance”), тобто до процесу, в якому право голосу мають зацікавлені сторони. Цей процес спирається на зростання громадянської самосвідомості у світі, а також на мережевий характер сучасних рухів, який полегшує і прискорює обмін інформацією.
“Гібридний характер” сучасних ризиків примушує лідерів рухів до міждисциплінарної взаємодії, стимулює опанування ними способами соціальної і політичної інтерпретації природничо-наукового або технічного знання. Це необхідна форма міждисциплінарної і міжвідомчої комунікації для вироблення комплексних (системних) політичних рішень і проектів, які відповідають потребам сучасно-
го соціуму. Така інтерпретація є доволі складною і далеко не завжди усвідомленою проблемою. Складність полягає в тому, що природничі й технічні науки мають специфічні правила і коди своєї внутрішньої і зовнішньої політики [11]. Особливо актуальною така інтерпретація є під час аналізу процесів соціально-екологічного метаболізму.
О.Яницький розрізняє зовнішню і внутрішню політику руху. Зовнішня політика - це його публічна політика, мета якої полягає у зміні, удосконаленні (модернізації) насамперед державної політики за допомогою колективних дій, спрямованих на інституціоналізацію вимог, що висуваються рухом. Така політика також ставить за мету інституціоналізацію організацій громадянського суспільства, які виникають у процесі еволюції. Внутрішня політика - це політика лідерів руху (або його ядра) стосовно пересічних його активістів або інших рухів аналогічного типу.
Цілком поділяю думку О.Яницького, що лише за допомогою якісних методів можна побудувати динаміку зв’язку “колективний актор + контекст”, побачити ситуацію зсередини, зрозуміти механізм його розвитку, співвіднести динаміку контексту з об’єктом свого інтересу. З досвіду проведення власних досліджень можу стверджувати ефективність використання методу включеного спостереження, глибинних інтерв’ю та перманентного неформального включення в повсякденну діяльність соціального руху, зокрема екологічного [12, 13, 14]. О.Яницький використовує метод побудови хронік руху і конфліктів, оскільки він дає динаміку соціального руху, розкриває його мережеву структуру, розстановку сил та багато іншого [9]. Російський соціолог влучно зазначає, що “рух спільно з контекстом різного рівня являє собою якусь динамічну машину з кількома сполученими судинами, якими “перетікають” ідеї, актори та ресурси” [5, с. 58]. З урахуванням зазначеної особливості соціальних рухів найбільш ефективними методами вивчення їх якісного змісту є не опитування громадської думки, а тривале, бажано включене, спостереження, метод “вивчення випадку” (case study) або інший різновид лонгітюдного дослідження.
Література
Халий И. Современные общественные движения. Инновационный потенциал российских преобразований в традиционалистской среде / Халий И. М. : Ин-т социологии, 2007.
Snow DA. Ideology, Frame Resonance and Participant Mobilization / D.A. Snow, R. D. Benford // International Social Movement Research. 1988. Vol. 1. P. 197217.
Бауман 3. Философские связи и влечения постмодернистской социологии / З.Бауман // Вопросы социологии. 1992. Т.1. - С. 3-20.
Tarrow S. Power in Movement. Social Movements, Collective Action and Politics / S.Tarrow. Cambridge : Cambridge Univ. Press, 1995.
Яницкий О. H. Социальные движения в современном обществе: вопросы теории / О.Н. Яницкий // Социологические исследования. 2013. №3. С. 5059.
Мардарь И.Б. Виртуальная экология гражданского общества / И.Б. Мардарь // Социологические исследования. 2009. №7. С. 5259.
Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Фукуяма Ф. М. : АСТ, 2004.
Радаев В.В. Экономическая социология: новые подходы к институциональному и сетевому анализу / Радаев В.В. М. : РОССПЭН, 2002.
Яницкий О.Н. Россия: экологический вызов (общественные движения, наука, политика) / Яницкий О.Н. Новосибирск : Сибирский Хронограф, 2002. С. 257277.
Яницкий О.Н. Изменяющийся мир России: ресурсы, сети, места / О.Н.Яницкий // Мир России. 2010. №3. С. 322.
Irwin A. Misunderstanding Science? The Public Reconstruction of Science and Technology / A.Irwin, B.Wynne eds. Cambridge : Cambridge University Press, 1996.
Стегній О. Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків / Стегній О. - К. : Ін-т соціології НАН України, 2002.
Стегній О. Тенденції розвитку асоціативних груп інтересів (на прикладі екологічного руху в Україні) / О.Стегній // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 3. - С. 222235.
Стегній О. Соціологічне прочитання природи / Стегній О. - К. : ТОВ “Центр екологічної освіти та інформації”, 2012. В.Тарасенко,
доктор соціологічних наук;
М.Сакада,
кандидат філософських наук
ПРО СТАН ГРОМАДЯНСЬКОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Одним з особливих національних завдань, що його постійно декларують влада і провладні політичні сили, є формування громадянського суспільства в Україні на засадах загальноприйнятих цивілізаційних принципів. “Україна йде європейським шляхом. Ми будуємо наше суспільство, - заявив Президент України В.Янукович у зверненні у зв’язку з 70-ю річницею трагедії Бабиного Яру, - на основі принципів демократії, гуманізму, толерантності й соціальної справедливості” [І]. З цієї заяви глави держави випливає, що процес формування громадянського суспільства в Україні не є лише наміром верхів, він уже йде, розгортається. У 2010 р. проголошено курс на модернізацію країни, після чого основні зусилля спрямовано на подолання економічної кризи, розвиток базових і перспективних секторів економіки, боротьбу з корупцією, перебудову системи соціального захисту населення, здійснення адмінреформи, оптимізацію системи судочинства, спрощення умов для підприємницької діяльності тощо. Словом, відбуваються перетворення, які створюють підґрунтя для виникнення відносин, інститутів, норм, цінностей, стереотипів поведінки і мислення акторів суспільства саме громадянського типу.
Проте цілеспрямоване утвердження засад цього суспільства - вельми непросте завдання для управлінських центрів і структур, що вимагає не лише відповідних соціо- технологій та соціоінженерій, а й умілого їх застосування. Крім того, потрібно долати серйозні перепони, що постають на шляху становлення громадянського суспільства. Це насамперед різного роду суперечності, колізії, нестикування, розбіжності, що відбивають інерцію руху, боротьбу інтересів і прямий спротив реформаторському курсу, коли пріоритети громадянського суспільства ігноруються чи й зовсім не визнаються.
Можна у зв’язку з цим вказати на такі блокуючі даний процес суперечності, як протиріччя між законодавчою і виконавчою владами, намірами вищої державної влади й інтересами місцевих бюрократичних груп, сформованих за регіональними і галузево-корпоративними принципами; між центральним державним управлінням і місцевим самоврядуванням; між правом і корупцією; між різно- спрямованими прагненнями громадян у сфері геополітич- ного вибору (Європа - Росія); між масовими прихильниками однієї чи двох державних мов; між Сходом і Заходом України; між міським та сільським соціумами і т.д.
Значним негараздом у зв’язку з цим є також той хаос, який нерідко виникає у певних сферах суспільства, коли внаслідок помилок влади починають діяти самодіяльні, самоврядні групи, фірми, фонди, об’єднання (зокрема й тіньові, замасковано фальшиві), що вдаються до порушення законів, до різних махлювань і маніпуляцій, обману громадян, клієнтів, аби забезпечити свій, до того ж цинічний, прагматичний інтерес. Пам’ятні, наприклад, трас- ти за президентства Л. Кучми, що ошукали тисячі й тисячі людей; так звані ПОПи на селі як спосіб закабалення селян; ваучерні приватизації як прямий підкуп і обман населення владою. А рейдерство - це, по суті, спалах “точкової” війни за перерозподіл власності, коли озброєні палицями нападники в масках і охоронці об’єктів сходяться у двобої, інколи доводячи “битву” до пролиття крові. І все це - з легкої руки суддів, що приймали конфліктні рішення, уможливлюючи різного роду рейдерські схеми. Практична реалізація цих схем (найбільш поширеною вона виявила себе в Криму) торувала шлях не до громадянського, а до “дикого”, хуліганського суспільства.
Особливе гальмо щодо формування громадянського суспільства - доля такого виробника, як селянство, яке настільки опущене в глибоку соціально-економічну та правову яму, що воно не може захистити від розорення свої села - базу власної життєдіяльності, припинити їх сходження у небуття. Останні поступово зникають з карти України, обмежуючи життєвий простір селянства. Якщо, за повідомленням газети “Урядовий кур’єр” [2], за останні 22 роки в Україні кількість населених пунктів (підкреслимо, переважно сільських) зменшилася на 348 одиниць, то це, поза сумнівом, означає складну метаморфозу передусім сільського соціуму. Він “усихає”, зменшується, деградує, і чи справедливо говорити про формування громадянського суспільства в його сільській частині за наявності цих процесів? Можливо, справді існує ризик тієї перспективи для села й сільського соціуму, яку дехто по- думки намічає: мовляв, або село і його соціум будуть замінені просто “сільською виробничою територією” (як на Заході, де важко знайти село в українському розумінні), або на його місці побудують соціальні містечка, сконцентрувавши в них сільгоспвиробників. Як стверджують деякі журналісти, ця думка “проробляється” в середовищі великих “грошових мішків”, котрі бачать себе майбутніми інвесторами будівництва таких містечок. На додачу зауважимо, що відсутність в Україні політичної нації, а також нерозв’язаність не те що практичних, а навіть концептуальних питань місцевого самоврядування є свідченням того, що будь-чиї сподівання на швидке конструювання громадянського суспільства - марні.
Поставимо запитання: що ж таки досягнуто у справі формування суспільства нового типу? У ЗМІ з цього питання стрічаються різні точки зору, версії, підходи. Одна з них пропагує переконання в тому, що громадянське суспільство в Україні, хоча й вельми повільно, але все ж формується на основі посилення індивідуальної та групової активності громадян. Інша точка зору заперечує попередню: мовляв, посилюється не так громадянська активність, як пряма боротьба за владу, власність, землю, багатство, комфорт. До того ж усе важче стає “борцям” досягати компромісів, урівноваження інтересів, не припиняється їх лобіювання у парламенті, уряді. А протистояння опозиції з владою просто дихає непримиренністю. Опозиція в Україні настільки агресивна, що на діалог з владою може не йти, а напряму шкодити їй, наприклад, блокуванням трибуни Верховної Ради, паралізуючи її роботу чи закликаючи до боротьби з владою (наприклад, акції “Повстань, Україно!”, “Україна без Кучми!”, “Геть неукраїнську владу”, “Україна без Януковича”).
Третя точка зору визнає наявність в українському суспільстві тільки початкових елементів громадянськості, натяків на неї. Мабуть, вона найближча до істини.
Отже, можна стверджувати, що громадянське суспільство в Україні ще не в реальності, а в теорії, у свідомості, заповненій уявленням про те, що громадянське суспільство - це засіб і сфера постійної боротьби з владою. Навпаки, це важіль її урівноваження. “Саме громадянське суспільство, - справедливо зауважує А.Кінах, - здатне зробити свою державу правовою”. “Не праві ті, - продовжує він, - хто вбачає в громадянському суспільстві лише джерело підтримки існуючого політичного устрою, як і ті, для кого воно - лише осередок опозиції. Істина, як завжди, посередині - суспільство й держава є взаємодоповнюючими та взаємоконтролюючими, але не ворогуючими силами” [3].
На нашу думку, ця ідея А. Кінаха є плідною логічною підставою для більш-менш адекватної характеристики громадянського суспільства, яке виступає урівнюючою альтернативою держави, взаємодіючи з нею на основі диктатури права, принципів демократії, гуманізму, толерантності, соціальної справедливості та врівноваженості інтересів. Таке суспільство не може підім’яти під себе держава, як і воно, своєю чергою, не може задушити державу. Практика взаємодії цих двох протилежностей потребує також конституційно закріплених компромісів, противаг, стримувачів.
Водночас вони впливають одна на одну так, що зміна однієї відбувається за погодженням з іншою. Зрозуміло, що за такого алгоритму взаємодоповнюваності держава не набуде ознак гоббсівського Левіафана, а й суспільство не підпаде під “п’яту” певних сил, які зроблять його диктатором над державою. Головне, що забезпечується рівномірний та справедливий поділ влади, узгодженість державного управління та місцевого самоврядування і врівноваженість інтересів (загальнодержавного, місцевих, корпоративних, індивідуальних). Коли повноцінно функціонує громадянське суспільство, то держава, по суті, стає його офіційним обслуговувачем, піднімаючи на належний рівень справжню цінність людини, особистості.
Громадянськість - така узагальнююча характеристика суспільства, яка фіксує високий рівень його самосвідомості, спаяності, солідарності, внутрішньої стабільності, організованості, громадської активності, який врівноважує відповідальність з боку держави і суспільства за розв’язання проблем їх спільної життєдіяльності, перспективного розвитку та історичної долі. У громадянському суспільстві дуже значуща роль референдумів, плебісцитів, опитувань масової та громадської думки, компромісів, публічних обговорень, домовленостей тощо, завдяки чому актуальні проблеми глибше усвідомлюються народом, нацією, різними прошарками населення, до того ж це може відбуватися без допомоги офіційної пропаганди, яка нерідко маніпулює свідомістю. Завдяки таким масовим дискусіям швидше конституюється загальноприйнятна відповідь на проблеми, способи їх розв’язання. Своєю чергою, свобода дискусій множить пропозиції, збільшуючи простір для їх зважування і вибору. Ставлення ж влади до референдумів, плебісцитів, частота їх проведення - показник справжньої чи позірної орієнтованості її на утвердження громадянського суспільства. В Україні украй потрібними були референдуми з проблем пенсійної реформи, земельного ринку, мовної політики, політвибору ЄС - Євразійський союз, однак влада їх не провела. Хитруючи, маневруючи і, де треба, вдаючись з допомогою чиновників навіть до обману, вона свого добивалася, продемонструвавши тим самим, що побудова громадянського суспільства в її намірах далеко не на першому місці, адже, зігнорувавши всенародне опитування, вона не допустила до розв’язання проблем тих, кого вони безпосередньо стосуються.
Той чи інший стан громадянськості суспільства - соціальне явище, що акумулює в собі історичну пам’ять, знання досвіду пращурів, попередніх поколінь. Усе це гарантує від повторення історичних помилок.
Термін “стан (міра) громадянськості суспільства” ще незвичний в українській соціологічній науці, однак практика підштовхує соціологів до необхідності його аналізу й наукової розробки, що, треба визнати, ще слабко помічається.
Слід сказати, що матеріали моніторингу 2013 р. свідчать лише про початковий, невиразний, вельми суперечливий момент появи перших слабких ознак громадянського суспільства. Як і за даними попередніх моніторингових опитувань, спостерігається орієнтованість респондентів на традиційне уявлення про громадянське суспільство як силу, що спроможна протистояти державі й боротися з нею, гарантувати підтримку протестів, пікетів, вуличних слідувань, мітингів, зібрань. Отже, акцентується не спільність з державою, а роз’єднаність з нею, віддаленість від неї. Причому дистанція між переконаннями опитаних і характеризованими ними ж рисами держави сприймається так, ніби вона залежить головним чином тільки від поведінки влади. Це і є свідчення однобічності соціальної свідомості респондентів, яка громадянське суспільство вбачає не як відносну, а як абсолютну протилежність державі, а саму державу - як монополіста впливу на всі суспільні процеси та інститути.
Якщо взяти до уваги таку, здавалося б, неодмінну рису громадянськості суспільства, як довіра громадян до влади (адже останні самі обирають владу, точніше, її функціонерів, виконувачів), то показник цієї ознаки (табл. 1) надто низький. Недовіра Президентові: (38,6%+28,4%) дорівнює 67%. Недовіра ВР України: (44,4%+32,4%) дорівнює 76,8%. Недовіра урядові (42,5%+29,8%) дорівнює 72,3%. Як бачимо, при складанні показників “зовсім не довіряю” та “переважно не довіряю” різко вирізняється високий пік недовіри трьом найвищим гілкам влади. Крім того, чимало респондентів на момент опитування перебували в стані невизначеності зі своєю довірою до вищої влади - відповідно 22,1%; 18,6%; 19,5%.
Таблиця 1
Який рівень Вашої довіри (%)

Президен
тові
України
Верховній
Раді
України
Урядові
України

Зовсім не довіряю
38,6
44,4
42,5

Переважно не довіряю
28,4
32,4
29,8

Важко сказати, довіряю чи ні
22,1
18,6
19,5

Переважно довіряю
8,7
3,8
7,2

Цілком довіряю
2,2
0,8
0,9



Рівень недовіри респондентів органам місцевої влади теж високий: (30,3%+29,8%)=60%, хоча дещо нижчий, ніж рівень недовіри верховній владі (табл. 2).
Таблиця 2
Який рівень Вашої довіри місцевим органам влади? (%)
Зовсім не довіряю
30,3

Переважно не довіряю
29,8

Важко сказати, довіряю чи ні
26,0

Переважно довіряю
12,3

Цілком довіряю
1,6



Тих, кому важко визначитися з довірою-недовірою місцевій владі, більше чверті (26%). Цифра не мала. Очевидно, багатьох діяльність місцевих властей не влаштовує, і це не може не блокувати формування відносин, норм і цінностей громадянського суспільства на периферії. Ідеться про те, що саме місцева влада має найбільшою мірою відповідати за створення основ громадянського суспільства, зокрема, численних його неформальних інститутів, самодіяльних та самоврядних груп. Останні найчастіше є найближчими саме до цієї влади. “Доки вони (інститути й самодіяльні групи, об’єднання. - В.Т., М.С.) належним чином не візьмуть на себе функції управління суспільством, суспільними процесами, а головне самі чітко не визначаться зі своїм місцем у суспільстві, - приєднаємося тут до думки політолога М.Головатого, - владні структури активно використовуватимуть важелі контролю та ущемлення” [4]. Мабуть, це так, однак справа ця історично дуже тривала.
Звісно, недовіра до влади визначається, з одного боку, відчуженістю від неї громадян, а з другого - відчуженістю влади від громадян. Якщо в суспільстві з вини влади не розв’язуються життєво значущі проблеми, то негативного ставлення людей до влади, відчуження від неї не уникнути, а це й спрямовує вектор оцінок громадської активності не на користь держави, а проти неї. “Якою мірою діюча влада розв’язує проблеми підвищення добробуту населення і зменшення соціальної нерівності?” - запитувала анкета. Відповіді пронизав, по суті, соціальний негативізм оцінок: зовсім не вирішує - 46,7%, вирішує лише для видимості - 36,1%, вирішує посередньо - 11,1%, вирішує добре - 1,8%, вирішує повністю - 0,3%, важко відповісти - 3,9%. У ситуації такої структури оцінювання зусиль влади не варто чекати збіжності її прагнень з прагненнями населення й суспільства.
Негативне ставлення до влади пов’язане ще й з іншою колізією її відносин з громадянами, всім суспільством. Це - нав’язування її ідеологами і пропагандистами хибного стереотипу, буцімто Україна як пострадянська, по- стсоціалістична країна далі не може розвиватися інакше, аніж ідучи шляхом західних розвинутих держав, тобто будуючи ліберальну соціальну демократію капіталістичного типу. Справа в тому, що це нав’язування маскує розкол геополітичної ситуації у світі, в якому існують країни (наприклад, Китай, В’єтнам), що дають приклад побудови ліберальної соціально-економічної системи не капіталістичного, а соціалістичного спрямування. Крім того, замовчується факт розбіжності менталітету владної та бізнесової еліти і народних мас. Еліта вже давно “пішла європейським шляхом”, осідлавши стандарти Заходу, навіть де в чому перевершивши деякі з них (демонструє заможність, небачену розкіш, будинки, палаци, яхти, власні літаки - багатство, аристократизм), а маси не спроможні досягти пропонованих їм стандартів. Як же їх досягти, коли їм не належать ні влада, ні власність, ні суспільні багатства, а розбагатіла еліта не стелить їм стежку до них? Не можуть маси позитивно сприймати таку еліту, вірити в декларований нею міф та продемонстрований спосіб індивідуалістичного життя.
Скажемо, ще про один чинник і джерело рис громадянського суспільства - громадські організації, які потужно, злагоджено ще не проявили себе. їхню роль у сучасному українському соціумі респонденти оцінюють неоднозначно: дуже важлива - 10,4%, скоріше важлива - 28,1%, важко визначити однозначно - 22,2%, скоріше не важлива - 10,7%, зовсім не важлива - 7,2%, не знаю - 21,4%. Зрозуміло, що ці організації повинні й множитися, і набувати значно потужнішого діяльнісного потенціалу.
Підсумовуючи, наголосимо, що результати досліджень вказують на наявність особливої психології в українському суспільстві. Це - психологія спротиву владі, недовіри їй, психологія внутрішньої, прихованої нетолерант- ності. На такому ґрунті навряд чи може формуватися громадянське суспільство, спаяне з державою хоча б на засадах декларованих нею “світлих” перспектив.
Ніде правди діти: найбільшим гальмом громадянського суспільства, ми переконані, виступає сама ж держава, котра в чомусь сприяє його слабким паросткам, а в чомусь гасить їх на корні. Ще у 2005 р. Уповноваженою Верховної Ради з прав людини було зроблено особливий висновок про українську державу. “Згідно зі статтею 3 Конституції України, - сказала вона на представленні в парламенті Щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні (6 липня 2005 р.), - головним обов’язком держави є забезпечення прав і свобод людини. Проте головним порушником прав і свобод людини, на думку Уповноваженого, є безпосередньо сама держава” [5]. Як за таких суперечливих умов захищати людські права і свободи без громадянського суспільства?
Держава продала і передала свою власність як надбання народу в приватні руки, зробивши одних громадян надзвичайно багатими, а інших - надзвичайно бідними. І тепер вона, попередньо вчинивши тотальну несправедливість, вустами влади закликає до справедливості, гуманізму, демократії, толерантності. Як же за таких умов глибокої нерівності та несправедливості можна всього цього досягти? Тільки на підставі зміни соціального типу держави і влади. Тоді й піде рости і процвітати громадянське суспільство в Україні.
Література
Будуємо суспільство на основі принципів толерантності // Голос України. 2011. 30 вересня.
Подїі та коментарі // Урядовий кур’єр. 2013. 2 серпня.
КінахА. Суспільство і держава є взаємодоповнюючими, але не ворогуючими силами / А.Кінах // Голос України. 2010. - 27 квітня.
Головатый Н. Расколотое сознание / Н.Головатый // День. 2002. 23 ноября.
Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової на представленні в парламенті Щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні 6 липня 2005 р. // Голос України. 2005. 22 липня. М.Шульга,
член-кореспондент НАН України, доктор соціологічних наук
ФЕНОМЕН ГРОМАДЯНСЬКОЇ ДЕПРИВАЦІЇ
Серед численних суспільних явищ у нашій країні дедалі помітнішою стає громадянська депривація. Як відомо, депривація - це стан невдоволеності, який виникає в особистості на ґрунті розбіжностей між її реальним станом і станом, до якого вона прагне, між її потребами і можливістю їх задовольнити. Термін “депривація” вживається у різних галузях знання - загальній, дитячій, соціальній психології, у соціології, в економічних науках та деяких інших. Кожна зі згаданих дисциплін, користуючись одним і тим же терміном, має певні відмінності у змісті поняття, оскільки відображає певний аспект самого явища. У найбільш узагальненому вигляді це поняття відображає явище, пов’язане з недоотриманням чогось, неможливістю задовольнити певні потреби особистості. Оскільки потреби особистості мають широкий діапазон прояву, як за змістом, так і за рівнем їх значущості для життєдіяльності, то існує декілька критеріїв класифікації депривації. Розрізняють абсолютну й відносну деприва- цію, виділяють різні типи депривації: економічну, соціальну, етичну та інші. Ми пропонуємо виділяти як окремий тип громадянську депривацію. Вона полягає у звуженні можливостей задоволення громадянських потреб, у неможливості задоволення потреб особистості як громадянина з причини різноманітних обмежень, перешкод, в умисному нагромадженні формальностей і використанні їх у корисливих цілях.
Формування громадянської депривації має об’єктивні й суб’єктивні передумови. Об’єктивними передумовами виникнення громадянської депривації в нашому суспільстві є кардинальна зміна суспільних відносин. Перехід до приватної власності утворив величезний прошарок нових відносин між людьми. Кількість суспільних зв’язків, яка припадає на одну особу, примножилась, ущільнилась і урізноманітнилась. З’явилася безліч комунікацій між окремою особою і різноманітними соціальними інститутами, яких раніше не було. Громадяни опинились у системі нових для них соціальних зв’язків. Більшість населення не може розібратись у цих комунікаціях, відчуває дискомфорт. Про це свідчать дані наших досліджень. З думкою “раніше люди краще почувалися, бо кожен знав, як вчинити правильно” погоджуються 69% опитаних.
Суб’єктивними передумовами формування громадянської депривації є низький рівень правотворчого процесу, непрофесійний, низький рівень організації державного і місцевого управління, а нерідко умисне заплутування відносин для отримання чиновниками, певними фірмами, корпораціями власних вигод, спонукання громадян до корупційних дій тощо. Конституційне твердження, що Україна стала правовою державою, не переконує її громадян. На запитання “Чого Вам не вистачає?” 72% громадян відповідає: “Дотримання діючих у країні законів”.
Як засвідчує практика, державні й недержавні інститути не можуть створити сприятливі для громадян умови, налагодити прості й прозорі способи спілкування, розробити дохідливі варіанти документів, з якими має справу пересічна людина, зробити якісними адміністративні послуги для населення. Громадянин вимушений багато разів ходити в офіційні установи для того, щоб вирішіте житейське питання, вистоювати кількагодинні, а іноді й багатоденні черги навіть з дріб’язкових питань. А якщо йдеться про серйозніші речі, то ваші справи зовсім кепські. Спробуйте приватизувати ділянку землі, отримати дозвільну документацію на будівництво будинку, увести в державний реєстр власності гараж, оформити пенсію або допомогу на дитину, поховати людину, узаконити спадщину. Наприклад, для початку будівництва приватного будинку належить оформити не менше дванадцяти документів, кожен з яких забирає по декілька днів стояння у чергах, у різноманітних відмовах, у вимогах додаткових документів для отримання довідки тощо. При цьому слід мати на увазі, що якщо забудовник протягом трьох років не розпочав будівництво, то треба оформляти всю цю документацію заново. І це йдеться лише про етап будівництва будинку. А потім ще потрібна документація на введення його в експлуатацію, а потім ще його необхідно зареєструвати в Державній реєстраційній службі України.
Звуження можливостей задоволення потреб проявляється і в тому, що скорочується середовище комфортного проживання особистості. В останні роки, наприклад у Києві, забудовувалися сквери, частина парків, дитячі та спортивні майданчики, інші місця відпочинку та рекреації. На їх місці зводилися житлові будинки, торговельно- розважальні комплекси. Жителі постраждалих мікрорайонів безсилі протистояти порушенню своїх прав. Звернення громадян у різні органи державної влади та місцевого самоврядування зі скаргами на утиски прав були безрезультатними. Влада знаходить різні відмовки замість вирішення питання по суті. Наприклад, посилається на те, що рішення про передачу в оренду відповідної ділянки землі прийняла Київрада іншого скликання ще кілька років тому і нічого не може зробити - мовляв, усе робиться за законом, звертайтеся до суду. Подібні ситуації провокують протестні дії громадян, призводять до пікетування державних установ, перекриття вулиць і шляхів, зіткнення з охоронними структурами об’єктів будівництва, руйнування огорож тощо На цій основі зростають протестні настрої населення, знижується рівень довіри до державних інститутів, наростає суспільна напруженість. А на особис- тісному рівні посилюється громадянська депривація. Вона посилює ступінь агресивності особистості, на груповому рівні формує ворожість, конфронтаційні установки. Хотілося б попередити, що в деяких випадках стан групової громадянської депривації призводить до активних соціальних дій з дуже серйозними політичними наслідками. Наприклад, подібна ситуація склалася влітку 2013 р. у Стамбулі, де через рішення влади вирубати парк Тезі в районі Таксим, заради будівництва торгово-розважального комплексу, почалися акції протесту, які переросли в масові виступи по всій Туреччині.
Ще однією з причин громадянської депривації є глибоко вкорінений в українську культуру патерналізм. Він є архе- типічним елементом нашої культури. Вважається, що проста людина у громадських і державних справах дуже мало що може вдіяти, що вона залежна від зовнішніх обставин. На запитання “Як Ви вважаєте, від чого здебільшого залежить те, як складається Ваше життя?” 49% опитаних вважають, що різною мірою від зовнішніх обставин (у 1992 р. таких було 55%). А частка тих, хто вважає, що його життя різною мірою залежить від самого себе, становить 21%. І ця частка практично не змінилась за двадцять років - у 1992 р. їх було 20%. Наша людина чинить опір тій моделі, яка таїть у собі загрозу розриву особистості зі співтовариством, яка стверджує, що єдиною опорою людини в суспільстві є вона сама. Але це одночасно означає, що наш громадянин покладає дуже великі надії у своєму житті на державу.
Традиційно в нашому суспільстві вважається, що вирішення всіх важливих для людини справ залежить від держави, її інститутів, осіб, які персоніфікують державу, - чиновників. У громадян дуже високі експектації щодо держави. Це проявляється у відповідях на запитання нашого дослідження, що опосередковано засвідчують патер- налістські та етатистські орієнтації. Наведемо два приклади. Значна частина громадян очікує, що Президент, уряд повинні брати на себе більшу відповідальність за стан справ у країні. Перший приклад - 52,5% населення вважає, що Президент має бути главою уряду і брати на себе всю повноту відповідальності за зовнішню та внутрішню політику (як у СТТТА). Другий приклад - 29% висловлюється за те, щоб повернутися до планової економіки на основі повного державного обліку і контролю, а ще 44% вважає, що слід поєднати державне управління і ринкові методи.
У суспільній свідомості укорінені уявлення, що усі значущі для громадянина проблеми має вирішувати держава. Аби держава успішно виконувала цю функцію, громадянин, за умовчанням, добровільно передає право державній владі на прийняття рішень, які безпосередньо стосуються його, при цьому, знову ж за умовчанням, передаючи і всі ризики, що випливають при прийнятті рішень. У суспільній свідомості утримуються стереотипи, що виправдовують всебічну підлеглість громадянина державі, стереотипи, що акцентують увагу на турботі держави за своїх громадян.
В умовах таких традицій не слід розраховувати на швидке формування якісних інститутів громадянського суспільства. Швидко можна сконструювати лише імітаційні громадські організації. А укорінити серед населення моделі поведінки, притаманні громадянському суспільству, можна лише відтворюючи їх у декількох поколіннях поспіль, формуючи усталену традицію. Проте формування таких традицій поки що заблоковано існуючими реаліями.
В умовах, коли не сформовані й не відтворюються в суспільстві інститути громадянського суспільства, гасло, що успіх людини залежить від її власних зусиль, так і залишається гаслом, оскільки поточна практика свідчить про його нежиттєздатність. Адже переважна більшість нечисленних ініціатив громадян вгасає з тієї причини, що їх реалізація не може відбутися через існування десятків різноманітних приписів, які висуває перед громадянином держава у вигляді законів, підзаконних актів, інструкцій. Подібна негативна практика усвідомлюється суспільством. Її результатом стає безініціативність громадян, або пошук ними шляхів обходу офіційних приписів, пошук способів скорочення часу на тяганину. Показником пасивності громадян є те, що 87% з них не належать до жодної громадської організації, об’єднання або руху.
Потужним чинником, який сприяв формуванню громадянської депривації, є втрата зворотного зв’язку громадянина з державою. Раніше він знав до кого звертатися, до якого державного чи партійного органу апелювати, щоб розв’язати свою житейську проблему. Тепер державні органи, як правило, переадресовують звернення громадян з однієї інстанції в іншу і, врешті-решт, радять звертатися до суду. Для більшості наших громадян суд, по-перше, все ще є інфернальною точкою в суспільному просторі. Похід до суду для них сприймається як пляма на власній репутації. Згадайте сакраментальну фразу: “під судом і слідством не перебував”. Можуть сказати, що у правовій державі слід звикати до цього інституту, вчитися правовій культурі. Можливо, що й слід. Але наявна практика спілкування громадян з судами поки що їх не надихає. Адже 56% респондентів вважають, що сьогодні в Україні суди служать тому, хто більше заплатить. Можливо тому, 92% наших громадян за останні 12 місяців не зверталися до суду. 5% звертались, але безрезультатно і тільки 3% отримали відповідь. Вони не вірять у свою можливість вплинути на владу через суд. На запитання про можливість контролювати діяльність владних структур 76,5% з опитаних відповіли, що не мають такої можливості.
По-друге, у наших умовах звернення до суду - заздалегідь програшна для пересічного громадянина річ. Навіть якщо людина виграє суд, то це ще не означає, що вона розв’яже свою проблему і досягне мети. Державна виконавча служба виконує лише 10-30% судових рішень [7]. Ці дані підтвердила й Уповноважений з прав людини Верховної Ради України В.Лутковська, щоправда, чітко назвавши, що виконується лише 30% рішень судів [2].
Не краща ситуація в нашій державі навіть із виконанням рішень Європейського суду з прав людини. За інформацією цього суду, Україною не виконано 95% прийнятих рішень за позовами українців [3]. Громадянську депри- вацію підживлює несправедливе, принизливе ставлення держави до своїх громадян і улесливе ставлення до іноземних. Так, з 1 вересня 2005 р. Президент України В.Ющен- ко своїм Указом встановив безвізовий режим в’їзду в
Україну та транзитного проїзду через територію України для громадян держав - членів Європейського Союзу і Швейцарії. Назустріч Україні ніхто з цих держав не пішов. Наші громадяни вимушені проходити принизливі процедури отримання європейських віз, збираючи купу довідок із зазначенням річного доходу, гарантією від своєї установи про збереження місця роботи після приїзду, образливим змістом бесід у посольствах і консульствах.
Отже, можна зробити такі короткі висновки.
По-перше, громадянська депривація в українському суспільстві набула широких масштабів і проникла майже в усі сфери суспільства.
По-друге, громадянська депривація є проявом кризи взаємовідносин держави і громадянина.
По-третє, без подолання громадянської депривації неможливо сформувати інститути громадянського суспільства.
Література
Демченко Сергій: “Неефективність механізму виконання рішень зводить нанівець захист прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб” // Судова влада. 2010. №25 (960) [Електронний ресурс]. Режим доступу : // http:// zib.com.ua/ua/1-femida_na_holostomu_hodu.html
Валерія Лутковська: “Виконання судового рішення є невід’ємною складовою фундаментального права права на справедливий суд” [Електронний ресурс]. Режим доступу : http:/ /[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] content& view=article&id=2700:2013-05-23-06-46-02&catid =14:2010-12- 07-14-44-26&Itemid=75
Судові рішення Європейського суду з прав людини проблеми їх виконання в Україні [Електронний ресурс]. Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 2044-sudovi-rishennya-yevropejskogo-sudu-z-prav.html В.Казаков,
кандидат соціологічних наук
УКРАЇНА:
СУБ’ЄКТИ СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ
Ця стаття є своєрідним продовженням однієї з попередніх - “Україна - 2006: ситуація соціальної напруженості”.
У рамках соціології конфлікту і, як наслідок, у конф- ліктології існують дві основні концепції революційної або конфліктної ситуації, спрямовані на пояснення причин, умов, механізму виникнення революційних або інших широкомасштабних масових конфліктів.
Перша, як найбільш відома у Радянському Союзі та пострадянській Україні і Росії - марксистська. Друга - ліберальна, нині її дотримуються такі відомі соціологи, як Гідденс, Дарендорф, Гантінгтон і багато інших.
Засновником першої концепції є Маркс, але у найбільш точному формулюванні її висловив Ленін. Засновником другої, можна сказати, є Алексіс де Токвіль, але найточніше її сформулював Джеймс Девіс.
Не можна сказати, що ці концепції суперечать одна одній, вони багато у чому збігаються. Так, у обох з них вказується, по суті, на три ознаки конфліктної (революційної) ситуації, що виникає в суспільстві (державі). Більше того, можна сказати, що дві ознаки з трьох у цих концепціях тотожні, щоправда, формулюються вони по-різному. У ліберальних теоріях це зумовлено ще й тим, що ці дві ознаки фіксуються різними авторами, що створює деяку видимість їх відмінності. Проте між цими концепціями існує деяка якісна принципова відмінність за третьою ознакою конфліктної ситуації (у марксистській концепції вона загалом є другою). Коротко і схематично у рамках марксистської концепції стверджується, що конфліктна ситуація формується в умовах економічного спаду або кризи, коли виникає загострення, більше за звичайне, нужденність та бідність пригнічених класів. І навпаки, у рамках ліберальної концепції йдеться про те, що конфліктна ситуація широкомасштабних конфліктів виникає в умовах економічного піднесення за поліпшення матеріального становища мас.
Водночас, незважаючи на таку істотну відмінність між концепціями, взаємовідносини між ними значно складніші. По-перше, вони є збіжними і в тому, що обидві виходять з тези, що конфліктна ситуація виникає в умовах відхилення від рівноваги, за тих або інших флуктуацій, зокрема, в умовах зростання або спаду економічного виробництва. В умовах рівноваги, економічної (і політичної) стабільності масштабні соціальні конфлікти практично неможливі.
По-друге, у найабстрактнішому сенсі, кожна з цих концепцій є найбільш адекватною і характерною для різних історичних епох, різних конкретно-історичних ситуацій і обставин, а також для пояснення дій різних суб’єктів (соціальних груп, класів тощо), їх різних мотивів, цілей, інтересів, що реалізовуються і досягаються. Конкретніше можна сказати, що марксистська теорія пояснює поведінку так званих “нижчих” класів, а ліберальна - класів “середніх”. Перша є адекватнішою у ситуації домінування в соціальному конфлікті класів “нижчих”, друга стає більш адекватною, аніж перша, у ситуації, коли домінування в конфлікті переходить до “середніх” класів.
Ще конкретніше: в індустріальну епоху, період слаборозвинутого, нерозвинутого або навіть розвинутого капіталізму “нижчим” класом, що домінує у масовому соціальному конфлікті, є пролетаріат, робітничий клас, найнятий робітник індустріального типу з високою мірою своєї концентрації, організації, мобільності, зі своїми професійними і політичними організаціями, інститутами. Його дії в масовому соціальному конфлікті є дуже специфічними.
У постіндустріальну епоху, епоху високорозвинутого капіталізму домінуючим суб’єктом у широкомасштабному соціальному конфлікті стає постіндустріальний “середній клас”, значними складовими якого є “офісний планктон”, не найнятий робітник, а працівник-підприємець або само- зайнятий, а також деякі інші соціальні групи.
З цього погляду розглянуті концепції не суперечать одна одній, ба, навіть не є різними, а ефективно доповнюють одна одну. Узагальнюючи наведене, можна сказати, що наразі робітничий клас як клас “нижчий” у ході соціального конфлікту бореться за своє існування і матеріальні умови свого життя, а “середній клас” - за реалізацію своїх надій і очікувань, які, щоправда, можуть уявлятися ним у різній формі.
Власне, йдеться про два основні суб’єкти соціального конфлікту з різними потребами, інтересами, мотивами і цілями своїх дій, а також із різною логікою поведінки, яку можна виразити деякою (дуже спрощеною) формулою (моделлю, схемою).
Для нижчих класів вона, ймовірно, може виражатися як економічний спад/криза (формулу можна розширювати, поглиблювати, удосконалювати), тобто як матеріальна заклопотаність, істотні матеріальні проблеми, незадоволення основних матеріальних потреб і інтересів (“не вистачає”), як побоювання і тривога - розчарування і обурення (“готовність до протесту, тих або інших дій”) - протест, участь у тих чи інших діях (“конфліктна ситуація, конфлікт”).
Для середніх класів формулу, ймовірно, можна виразити як економічне піднесення - надії і очікування (“оптимізм”) - незадоволення надій - побоювання і тривога - розчарування і обурення (“готовність до протестних дій”) - протест, участь у тих або інших акціях (“конфліктна ситуація, конфлікт”).
Слід зазначити, що, по-перше, у реальності поведінка згаданих суб’єктів відповідно до цих формул може накладатися, поєднуватися, перетинатися між собою. В одних випадках це поєднання може бути простою механічною сукупністю, їхньою певною сумою, в інших - поведінка одного із суб’єктів є каталізатором поведінки іншого, у третіх - поведінка кожного з них може слугувати мультиплікатором для їхньої спільної протестної діяльності.
По-друге, як зазначено вище, для виникнення конфліктної ситуації незадоволення суб’єктів повинно відхилятися від рівноваги. Проте виникає питання: а) яким має бути це відхилення за своєю кількісною величиною для того, щоб виникла конфліктна ситуація або конфлікт? б) сама рівновага є як історичною, так і ситуативною; вона дуже мінлива і різна в окремі періоди часу, тому емпірично встановити її за тривалий період часу і на тривалий період часу дуже проблематично. Ймовірно, вона буде варіативною і ситуативною. У рамках економіки подібні проблеми (а і б) вирішуються на основі вивчення і узагальнення історичної практики, великого обсягу емпіричного матеріалу за тривалий історичний період.
По-третє, навіть за значного відхилення від рівноваги і формування конфліктної ситуації, цих фактів недостатньо для виникнення конфлікту. У рамках соціології конфлікту досить стійкою є наявність точки зору стосовно того, що конфлікт - це конфліктна ситуація плюс привід, який може бути дуже різним і ситуативним.
Тобто, власне, емпіричні дані можуть бути дуже суперечливими і неоднозначними. Так, відповідно до результатів, отриманих у ході дослідження, що постійно проводиться Інститутом соціології НАН України вже понад десять років (1992-2013 рр.), 1998 р. 60,6% респондентів стверджували, що їм бракує можливості придбавати най- необхідніші продукти харчування, 2000 р. їхня чисельність становила 57,8%, 2004 (рік помаранчевої революції) їх було лише 37,4%, 2012 р. - 31,8%, а 2013 р. - лише 23,4%.
Крім того, 1998 р. 46,6% опитаних заявляли, що їм бракує необхідного одягу, 2004 р. - таких було 32,3%, 2012 р. - 24%, а 2013 р. - 16,3%.
Водночас ці дані дають підстави для висновку, що нижчий клас - у даному випадку робітничий клас - може бути суб’єктом конфліктної ситуації й соціального конфлікту в Україні. Про це свідчать й інші дані, отримані в результаті проведеного моніторингу.
Водночас, якщо кількість тих, хто боїться зростання цін, в останнє десятиліття була порівняно стабільною, коливаючись десь навколо цифри у 80%, то кількість осіб, які побоюються безробіття і невиплат зарплат та пенсій, починаючи із 2008 р. (початку світової кризи), значно збільшилася: перших з 54,4% 2008 р. до 78,1% 2013 р., останніх - з 51,6% 2008 р. до 75,4% 2013 р.
Потенційним суб’єктом конфліктної ситуації і конфлікту може бути також і середній клас. Притаманне йому в конфліктній ситуації почуття надії відзначили багато респондентів. Так, у відповідь на запитання “Які почуття виникають у Вас, коли Ви думаєте про власне майбутнє?” (позначте всі можливі відповіді), 2013 р. 35,4% опитаних позначили “наявність у себе почуття “надії”. Варто зауважити, що 2013 р. до середнього класу віднесла себе третина населення країни (33,5% опитаних).
Наступними порівняно масовими почуттями виявилися почуття тривоги - 33,1%, розгубленості - 23,5%, страху - 21,4%, оптимізму - 19,2% тощо.
При цьому у відповідь на запитання “Які почуття виникають у Вас, коли Ви думаєте про майбутнє України?” (позначте всі можливі відповіді), почуття “надії” позначили 32,1% опитаних, почуття тривоги - 30,9%, страху - 22%, розгубленості - 17,1%, оптимізму - 14,1% тощо.
Загалом ситуація, що склалася в Україні, доволі суперечлива. Так, 57,9% респондентів вважають її напруженою, а 19,3% ще й критичною та вибухонебезпечною. При цьому 42,5% вважають, що треба активно протестувати проти постійного погіршення життєвих умов, проте 59,2% опитаних стверджують, що масові виступи (мітинги, демонстрації) проти падіння життєвого рівня та на захист власних прав у їхньому місті або селі малоймовірні. Ще 52,8% респондентів заявляють, що у випадку, якщо такі акції протесту й відбуватимуться, то вони особисто, радше, не братимуть у них участі. 32,2% опитаних вважають, що не готові брати участь у цих акціях протесту, оскільки жодна з них не є ефективною і припустимою настільки, щоби брати у ній участь. І справді, 80,1% опитаних відзначили, що впродовж останніх 12 місяців не брали участі ні в яких акціях протесту. А.Зоткін
кандидат соціологічних наук
ТЕНДЕНЦІЇ АВТОНОМІЗМУ ТА УНІТАРИЗМУ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ (2009-2013 РР.)
Прояви політичних інтересів громадян України у площині доцентрових (унітаризм) та відцентрових (автоно- мізм) прагнень нами було проаналізовано за результатами омнібусного опитування в 2009 р. [1]. Тоді нами було висунуто три основні гіпотези, які ми змогли перевірити за результатами опитування у 2013 р. По-перше, автономістські інтереси різних регіональних спільнот України є такими, що коливаються у часі та просторі, багато в чому вони ситуативні та подеколи прямо залежать від наявної політичної кон’юнктури, зовнішньополітичних факторів тощо. По-друге, доцентрові прагнення в політичних інтересах населення сучасної деінституціоналізованої України навряд чи можна чітко “прив’язувати” до конкретних регіональних спільнот, оскільки зміни політичної ситуації в країні можуть “потягти” за собою зміни у розстановці пріоритетів і самій конфігурації політичних інтересів тих чи інших регіональних спільнот. Причиною цього є залежність суспільства в цілому та його складових (у нашому випадку - регіональних спільнот), зокрема, від держави та змін в інституті державної влади. По-третє, автономістські інтереси частини українського суспільства поки що мають риси не стільки усвідомленого політичного інтересу для досягнення певних цілей за допомогою механізмів інститутів автономної влади, скільки прояв реакції самозахисту в умовах невдоволеності від невирішеності питань своєї культурно-цивілізаційної самоідентифікації. Загостренню таких настроїв сприяє прихід до влади у центрі політичних сил, яких представники тих чи інших регіональних спільнот сприймають як чужинців. І чергове зміщення одних регіоналів інтими у верховній владі здатне призвести до географічного “переміщення” відцентрових інтересів (а краще сформулювати - захисної реакції у формі дистанціювання від центру, що став “чужим”) з одних регіонів до інших.
Опитування 2009 р. проводилося під час президентства В.Ющенка. Саме тоді нами було зафіксовано прояв інтересу до автономізму частки мешканців Сходу та Півдня країни, переважна більшість яких проголосувала за кандидатуру В.Януковича під час виборів Президента України у 2004 р. і за Партію регіонів та КПУ під час позачергових виборів до Верховної Ради України у 2007 р. З 2005 по 2010 рр. В. Янукович та Партія регіонів перебували в опозиції до президента В.Ющенка та урядів (за винятком періоду другого уряду В.Януковича у 20062007 рр.). У 2010 р. на виборах Президента України переміг В.Янукович, а Партія регіонів стала партією влади. Тобто маємо ситуацію зміни політичної кон’юнктури, про що йшлося у висловлених декількома роками раніше припущеннях, а саме - зміна розстановки політичних сил, базові електоральні “ядра” яких формуються на основі культурно-цивілізаційної самоідентифікації регіональних спільнот. У період 2005-2010 рр. вищі владні позиції займали політичні сили, базові електоральні “ядра” яких знаходяться на Заході та частково у Центрі країни. У період 2010-2013 рр. до вищої державної влади прийшли партія та лідер, що спираються передусім на регіональні спільноти Сходу та Півдня.
Порівняльний аналіз демонструє наявність певної залежності конфігурації політичних інтересів у площині відцентрових та доцентрових прагнень від зміни політичної кон’юнктури (приходу на вищі керівні позиції “своїх” або “чужих” політичних сил). З таблиці 1 можна бачити, що сегмент громадян, які проявляли інтерес до набуття областю їх проживання автономії (“автономісти”), дещо зменшився (у цілому з 14,5 до 12,7%). Сегмент унітарис- тів, тобто тих, хто висловився проти надання області його
Таблиця 1
Ставлення громадян України до перспектив набуття областями їх проживання статусу автономій, 2009-2013 рр. (%)

2009
2013

Так, хотів би, щоб область, у якій я проживаю, окремо набула статусу автономії
5,0
5,2

Так, хотів би, щоб область, у якій я проживаю, набула статусу автономії спільно з однією чи кількома сусідніми областями
9,5
7,5

Ні, не хотів би, щоб область, у якій я проживаю, окремо чи спільно із сусідніми областями набула статусу автономії
48,2
53,6

Я проживаю в автономному утворенні (АРК)
3,8
4,4

Важко відповісти
18,5
16,8

Мені це байдуже
15,1
12,5



проживання статусу автономії, навпаки, збільшився на 5% (з 48,2 до 53,6%). Невеликі коливання (у межах похибки вибірки) можна спостерігати у сегментах “байдужих” та тих, хто не визначився.
Утім, висновки щодо підтвердження висунутих раніше припущень дають нам підстави зробити порівняльний аналіз результатів відповідей респондентів у 2009 та 2013 рр. у регіональному розрізі (табл. 2 і табл. 3). Так, якщо у 2009 р. сегмент респондентів Західного макроре- гіону України, які підтримали ідею набуття областю їх проживання статусу автономії, загалом становив 5,4%, то у 2013 р. він збільшився більш як утричі (до 16,8%). Протилежну тенденцію можна спостерігати у Східному макрорегіоні України, третина мешканців (33,9%) якого були у 2009 р. прихильниками втілення ідеї автономізму для областей свого проживання. Проте у 2013 р. сегмент автономістів на Сході помітно зменшився (до 21,8%). Практично незмінними залишилися показники умовних груп автономістів у Центрі (4,4% у 2009 р. та 5,3% у 2013 р.) та на Півдні (11,1% у 2009 р. та 11,2% у 2013 р.).
Таблиця 2
Ставлення громадян України до перспектив набуття областями їх проживання статусу автономій: регіональний розподіл, 2009 р. (%)

Захід
Центр
Південь
Схід
ЗАГАЛОМ

Так, хотів би, щоб область, у якій я проживаю, окремо набула статусу автономії
2,0
1,8
3,6
11,5
5,0

Так, хотів би, щоб область, у якій я проживаю, набула статусу автономії спільно з однією чи кількома сусідніми областями
3,4
2,6
7,5
22,4
9,5

Ні, не хотів би, щоб область, у якій я проживаю, окремо чи спільно із сусідніми областями набула статусу автономії
61,3
58,1
42,5
32,6
48,2

Я проживаю в автономному утворенні (АРК)
0,0
0,0
18,7
0,2
3,8

Важко відповісти
20,1
18,9
12,0
21,3
18,5

Мені це байдуже
13,2
18,6
15,6
12,1
15,1

ЗАГАЛОМ
100,0
100,0
100,0
100,0
100,0



Також доволі помітні зміни відбулися в сегменті прихильників унітарного устрою країни. Якщо на Заході та у Центрі країни вони залишилися на попередньому рівні (у середньому 60,0 та 58,0% відповідно), то на Півдні та Сході їх частка помітно збільшилася. На Сході приріст умовної групи унітаристів становив майже 8,0% (з 32,6% у 2009 р. до 40,2% у 2013 р.). На Півдні приріст цієї ж умовної групи становив понад 12,0% (з 42,5% у 2009 р. до 54,9% у 2013 р.).
Можна бачити, що збільшення умовних груп автономістів та унітаристів відбулося переважно за рахунок зменшення часток “байдужих” та тих, кому було важко відповісти. Так, на Заході сегмент унітаристів залишився практично незмінним. Утім, збільшення в 3,5 раза частки
Таблиця 3
Ставлення громадян України до перспектив набуття областями їх проживання статусу автономій: регіональний розподіл, 2013 р. (%)

Захід
Центр
Південь
Схід
ЗАГАЛОМ

Так, хотів би, щоб область, у якій я проживаю, окремо набула статусу автономіі
8,4
2,5
5,2
6,5
5,2

Так, хотів би, щоб область, у якій я проживаю, набула статусу автономії спільно з однією чи кількома сусідніми областями
8,4
2,8
6,0
15,3
7,5

Ні, не хотів би, щоб область, у якій я проживаю, окремо чи спільно із сусідніми областями набула статусу автономії
59.8
58.0
54.9
40.2
53.6

Я проживаю в автономному утворенні (АРК)
0,0
0,2
16,2
0,0
4,4

Важко відповісти
12,7
19,8
9,6
24,9
16,8

Мені це байдуже
10,7
16,8
8,1
13,1
12,5

ЗАГАЛОМ
100,0
100,0
100,0
100,0
100,0



автономістів відбулося паралельно з істотним зменшенням частки респондентів, які зазначили, що їм важко відповісти на запитання (з 20,1% у 2009 р. до 12,7% у 2013 р.), та незначним зменшенням сегменту “байдужих” (з 13,2% у 2009 р. до 10,7% у 2013 р.). Аналогічну ситуацію можна спостерігати на Півдні, де сегмент автономістів залишився незмінним. Помітне збільшення сегменту унітаристів (на 12,4%) відбулося за рахунок зменшення майже удвічі частки “байдужих” (з 15,6% у 2009 р. до 8,1% у 2013 р.) та незначного скорочення сегменту респондентів, що не визначилися з відповіддю. На Сході ж, навпаки, збільшення частки унітаристів відбулося за рахунок скорочення сегменту автономістів, а групи “байдужих” та тих, хто не визначився з відповіддю, трохи збільшилися.
Таким чином, виходячи з наших попередніх припущень і наявності фактів зміни кон’юнктури у розстановці політичних сил по лінії “влада - опозиція” та змін у співвідношенні умовних груп автономістів та унітаристів у регіональних спільнотах, можемо зробити поточний висновок, що гіпотези стосовно відцентрових та доцентрових прагнень і пов’язаних з ними політичних інтересів в українському суспільстві підтверджені. Після приходу до влади
В.Януковича та Партії регіонів спільноти Сходу та Півдня країни, що раніше висловлювали вищий рівень відцентрових прагнень, були заспокоєні приходом до влади “своїх” політичних сил (за критерієм культурно-цивілізаційної ідентифікації), рівень напруженості у сприйнятті державної влади, яку раніше очолювали “чужі”, знизився. Думаємо, що одночасно зі зменшенням напруженості, страхів перед потенційними загрозами від “чужих” зменшується й прагнення дистанціювання від центральної влади. Автономія як засіб політичного самозахисту регіональної спільноти від центральної влади стає непотрібним. Оскільки автономія сприймається регіональними спільнотами не як механізм політико-адміністративного, економічного, культурного самоврядування регіону, а як засіб політичного самозахисту, можливі такі стрімкі зміни у громадській думці та, відповідно, часово-просторові зміни у відцентрових або доцентрових прагненнях. Адже респонденти західного макрорегіону України, що відчули у 2010 р. прихід до центральної влади політичних сил з інших регіонів, продемонстрували у 2013 р. помітне зростання відцентрових прагнень, що помітно у зростанні інтересу до отримання статусу автономії як механізму політичного самозахисту від центральної влади, яку очолили політичні “чужинці”. Доволі чітко зазначена тенденція простежується й за іншими показниками.
Як зазначалося, різні регіональні спільноти України мають різну культурно-цивілізаційну самоідентифікацію. Багатоскладовий характер українського суспільства має зовнішнє вираження насамперед через наявність великих мовних груп. Проблеми культурно-цивілізаційної само- ідентифікацїї для різних регіональних спільнот мають вихід через політичне вирішення мовних питань. Якщо під час підсилення політики утвердження в Україні та всіх її регіонах єдиної державної мови (станом на 2009 р.) можна було спостерігати високий рівень відцентрових прагнень у регіонах, для яких характерна або переважно російськомовна, або змішана культурно-мовна конфігурація. За результатами опитування 2013 р. можемо констатувати, що ідея унітарного державного устрою України перестала бути прерогативою переважно для україномовної частини українського суспільства (табл. 4). Частка унітаристів у складі україномовної групи залишилася практично незмінною за досліджуваний період. Унітарис- ти у складі російськомовної та змішаної мовної групи продемонстрували зростання на 10%. Дещо змінилася й частка автономістів у складі мовних груп. З 2009 до 2013 рр. помітно зменшилися частки автономістів у складі російськомовної (майже на 9%) та змішаної (понад 5%) мовних груп. Тоді як у складі україномовної групи частка автономістів збільшилася вдвічі (з 5,6 до 11,4%).
Дані таблиці 4 свідчать, що дисбаланс за рівнем прагнення до автономізму, який спостерігався у 2009 р. у різних мовних групах, у 2013 р. є виправленим. Наразі в різних мовних групах українського суспільства інтерес
Таблиця 4
Зміни конфігурації умовних груп “автономістів” та “унітаристів” в українському суспільстві за мовною ознакою, 20092013 рр. (%)
Якою мовою (мовами) Ви переважно спілкуєтеся у Вашій родині (вдома)?
Автономісти 2009 р.
Автономісти 2013 р.
Унітаристи 2009 р.
Унітаристи 2013 р.

Переважно українською
5,6
11,4
59,8
58,2

Переважно російською
24,7
15,9
33,7
44,3

I українською, і російською
14,9
9,5
51,7
61,6



до автономізму має фактично однаковий рівень, без значних відмінностей між ними. Якщо у 2009 р. максимальна різниця за показниками інтересу до автономізму між мовними групами становила 19%, то у 2013 р. - лише 6%. Конфігурація за рівнем зацікавленості різних мовних груп в унітарному державному устрої України ще має доволі значні відмінності. Утім, можемо констатувати, що максимальна різниця між групами за рівнем інтересу до унітаризму також помітно зменшилася: з 26% у 2009 р. до 17% у 2013 р. Без проведення спеціальних досліджень важко визначити фактори, що сприяли такому збалансуванню відцентрових та доцентрових прагнень у різних мовних груп українського суспільства. Можемо припустити, що певну стимулюючу роль зіграли політичні ініціативи Партії регіонів (а саме, Закон України “Про засади державної мовної політики”, прийнятий 3 липня 2012 р.) та контрзаходи, що були організовані опозиційними партіями (акція голодування на сходах Українського дому на Європейській площі м. Києва на знак протесту проти прийняття означеного Закону; відмова декількох обласних та міських рад на Заході та у Центрі України від виконання цього Закону). Можливо, ці політичні акції сприяли зменшенню прагнень дистанціювання від центральної влади у російськомовної та змішаної мовної груп та, навпаки, підсилили відцентрові настрої у частки україномовної групи.
Як результат спостережень відцентрових та доцентрових прагнень серед громадян України за період з 2009 до 2013 рр., можемо зробити висновок про підтвердження висловлених нами раніше припущень. По-перше, інтереси різних регіональних спільнот щодо адміністративно-територіального устрою залежать від наявної політичної кон’юнктури. По-друге, відцентрові та доцентрові прагнення в політичних інтересах населення не можна чітко “прив’язувати” до конкретних регіональних спільнот. По-третє, автономістські інтереси частки українського суспільства
поки що мають риси не стільки усвідомленого політичного інтересу для досягнення певних цілей за допомогою механізмів інститутів автономної влади, скільки засобу політичного самозахисту в умовах невдоволеності від невирішеності питань своєї культурно-цивілізаційної самоідентифікації. Отже, інститут автономії як механізм самоврядування для більшості регіональних спільнот не є затребуваним, оскільки відцентрові прагнення в українському суспільстві мають не раціональне підґрунтя, а радше емоціональне забарвлення в умовах стрімких змін політичної кон’юнктури.
Література
1. Зоткин А. Автономизм в Украине как механизм реализации политических интересов / А.Зоткин // Социология: теория, методы, маркетинг. 2010. №3. С. 84110. 13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
О.Резнік,
доктор соціологічних наук
ДИНАМІКА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ПРАКТИК В УКРАЇНІ
За умов, коли інституціональні перетворення перехідних суспільств часто набувають характеру амбівалентності, спрямованість розвитку публічної сфери та перспективи формування громадянського суспільства багато в чому залежать від поведінкової суб’єктності активних громадян. Здатність суспільства успішно контролювати державні інститути пов’язана з поширеністю систематичних, відтворюваних і постійних громадсько-політичних дій різних соціальних суб’єктів. Йдеться про громадянсько- політичні практики, які розглядаються як багатовимірне явище, сукупність дій, які під впливом різних детермінант зароджуються, усталюються і поступово заповнюють простір публічної сфери. Ці практики стають способами реалізації соціальних інтересів різних верств суспільства, врівноважуючи та стабілізуючи його соціальну структуру. За умов, коли традиційні, патерналістські стратегії поведінки населення стають неефективними, активні соціальні суб’єкти, володіючи необхідними ресурсами й навичками, шукають нові зразки громадянської поведінки, серед яких через селекцію виокремлюються найефективніші й, отже, спроможні стати визначальними у створенні нових політичних структур. Відтак, громадсько-політичні практики в перехідному суспільстві стають соціальним ресурсом для здобуття соціальних позицій та благ, збільшуючи шанси у стратифікаційному суперництві та спрямовуючи перебіг політичної інституціоналізації. Крім цього, через громадсько-політичні практики виявляється феномен громадянськості - усвідомлення громадянином своїх прав та обов’язків у житті країни, створення умов для якнайповнішого розкриття всього потенціалу людини, її творчого самовираження.
Розрізняють конвенціональні (традиційні) та неконвен- ціональні (нетрадиційні) форми громадсько-політичних практик, які залежать від традицій політичної участі. До конвенціональних форм можна віднести достатньо рутинну поведінку, здійснювану через інституціональні канали і прийнятну для панівної в суспільстві політичної культури. Традиційні практики демонструють або підтримку політичного режиму, або прагнення змінити політику режиму чи вплинути на неї.
Водночас неконвенціональна практика пов’язана переважно із протестною поведінкою. До неконвенціональних форм громадсько-політичних практик, включно з насильницькими, вдаються тоді, коли традиційні форми з різних причин стають недоступними або ж не мають бажаного результату. Відносно нетрадиційна чи незвичайна політична поведінка кидає виклик установленим інститутам і домінантним нормам або відкидає їх і таким чином справляє стресовий вплив на учасників та їхніх опонентів. Різні форми нетрадиційної політичної поведінки використовуються для одержання соціальних вигод групами, яким бракує ресурсів. Однак вони діють переважно в рамках наявної системи. Незважаючи на те, що неконвенціо- нальні форми є нормативно не санкціонованими, у певних політичних культурах, зокрема в американській, вони є цілком органічними, тобто суб’єкт, який змушений застосувати “неконвенціональні” форми, хоча й не убезпечений від критики, звинувачень чи навіть санкцій, все ж не стає злочинцем в очах громадськості. Водночас у більшості демократичних суспільств законні демонстрації, які належать до неконвенціональних форм громадянської активності, стали буденним явищем.
Дослідження громадсько-політичних практик вимагає фіксації здійснених поведінкових актів. Йдеться про дії, які відбулися у минулому і не залежать у момент опитування від настрою респондента, його оцінки та інших суб’єктивних чинників, котрі можуть вплинути на об’єктивність картини життя особистості. З погляду методологічного вивчення громадсько-політичних практик потребує порівняльних або моніторингових досліджень, оскільки усталеність і відтворюваність фактичних дій можна зафіксувати лише за умови спостереження ефекту тривалих тенденцій поведінки окремих угруповань, які регулярно потрапляють до вибіркової сукупності.
Емпіричну базу утворюють результати трьох загальнонаціональних репрезентативних омнібусів “Громадська думка в Украіні-2006”, “Громадська думка в Україні- 2007” та “Громадська думка в Україні2009”, моніторин- гового дослідження “Українське суспільство” за 2013 р., здійснюваних Інститутом соціології НАН України, та загальнонаціонального репрезентативного опитування, проведеного Центром соціальних та маркетингових досліджень “СОЦІС” у березні 2011 р., до програми яких були включені авторські запитання. Отже, результати п’яти обстежень дають змогу спостерігати динаміку громадсько-політичних практик у роки інтенсивних політичних перетворень в Україні (табл. 1).
Спалахи громадянської активності впродовж останніх двадцяти років вплинули на функціонування політичної сфери. Масові виступи 1989-1991 рр. сприяли демократизації та набуттю Україною державного суверенітету. Громадянська активізація в середині 2000-х років стала одним із чинників зміни влади, що пройшла не за сценарієм наступності. Порівнюючи результати досліджень, треба мати на увазі те, що після піку громадянської активності, спричиненої президентськими виборами 2004 р., неминучим було зниження залученості населення до політичних заходів.
Привертає увагу те, що серед громадсько-політичних практик найбільш поширеними є переконування друзів, близьких, знайомих у правоті своїх політичних поглядів. Політичні дискусії з найближчим оточенням є найпростішим та безпечним способом донести свою думку, оскільки соціальна взаємодія з цією категорією людей передбачає загалом адекватні реакції співрозмовника і слугує
Таблиця 1
Динаміка відповідей населення України на запитання “У яких громадсько-політичних заходах Ви особисто брали участь упродовж останніх 12 місяців?” (%)

Варіанти відповіді
2006
2007
2009
2011
2013


І
Переконував друзів, близьких, знайомих у правоті своїх політичних поглядів
22,5
12,1
10,2
10,3
12.5


Носив символіку політичного характеру
7,8
1,7
2,1
1,9
2.6


Вступав у контакт з офіційними представниками влади
3,9
2,3
1,3
1,5
2.6


Вступав у контакт з активістами політичних організацій
6,3
2,7
2,7
3,8
4,1


Брав участь у роботі передвиборних штабів
8,2
-
-
-
-


Брав участь у роботі громадських організацій
-
2,9
2,4
2,6
3,1


Розсилав повідомлення політичного змісту через мобільний телефон та електронну пошту
0,8
0,2
2,5
0,3
0,7

Некснвенціснальні практики
Збирав підписи під колективними зверненнями
3,1
1,9
0,4
2,0
3,1


Не купував певні товари з політичних міркувань
2,9
2,2
2,7
0,9
2,9


Брав участь у законних мітингах і демонстраціях
7,9
4,9
4,0
3,1
2,8


Брав участь у голодуваннях протесту
0,3
0,2
0,2
0,1
0,1


Брав участь у бойкоті (відмовлявся виконувати рішення адміністрації, органів влади)
0,2
0,3
0,4
0,4
0,2


Брав участь у несанкціонованих мітинґах, демонстраціях чи страйках
0,6
0,3
0,6
0,6
0,5


Пікетував державні установи
0,7
0,3
0,4
0,4
0,2


Блокував шляхи сполучення
0,2
0,2
0,4
0,3
-


Брав участь у захопленні будівель державних установ
0,1
0,1
0,1
0,0
-


Інше
0,7
0,7
0,1
0,9
0,2


У жодному із таких заходів участі не брав
64,7
79,9
83,7
78,3
80,1


ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ПРАКТИКИ ЗАГАЛОМ
35,3
20,1
16,3
17,6
20,2


Конвенціональні громадсько-політичні практики загалом
33,3
16,7
13,5
14,1
18,9


Неконвенціональні громадсько-політичні практики загалом
17,2
10,1
8,7
7,0
6,9

* Сума відсотків перевищує 100%, оскільки респондент міг обрати
більш як один варіант відповіді.


своєрідним первинним майданчиком для “відточення” власних громадянських здібностей. Після парламентських виборів 2006 р. політична активізація істотно знизилася: участь у переважній більшості конвенціональних форм громадсько-політичних заходів істотно зменшилася - майже удвічі. Втім, результати соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України за 2013 р. засвідчили невелике зростання майже по всіх позиціях конвенціональних громадсько-політичних практик.
Особливістю українського суспільства є те, що зниження показників конвенціональних форм громадсько-політичних практик не спричинило поширення неконвенціональ- них форм. Участь у неконвенціональних заходах також відчутно знизилася: 2006 р. - 17,2%; 2007 р. - 10,1%; 2009 р. - 8,7%; 2011 р. - 7,0%; 2013 р. - 6,9%. Аналізуючи динаміку неконвенціональних практик, потрібно взяти до уваги те, що у дослідженні, яке провів Інститут соціології НАН України у березні 2005 р., загалом 20,9% опитаних дали ствердну відповідь на запитання “Чи брали Ви участь в акціях протесту в період “помаранчевої революції”?”. Згідно з даними другої хвилі опитування Європейського соціального дослідження (ESS), яке проводилося у січні-березні 2005 р., 24% населення України упродовж останніх 12 місяців брало участь у неконвенціональних практиках. Якщо порівняти результати другої (2005 р.), третьої (2007 р.), четвертої (2009 р.) та п’ятої (2011 р.) хвиль опитувань ESS стосовно такої форми неконвенціональних практик, як участь у санкціонованих мітингах або демонстраціях, то зафіксовано різке зниження - від 21,6% до 7,1%, 6,5% та 3,6% відповідно. За даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України за 2013 р., у санкціонованих мітингах або демонстраціях узяло участь 2,8% населення. Таким чином, різні дослідження засвідчили, що впродовж 2004-2013 рр. відбулося істотне зниження протестних практик.
Часто характер політичного розвитку країни за певних умов чи ситуацій залежить від активної верстви населення, коли майбутній розвиток виявляється не предметом суспільного вибору більшості населення, а об’єктом примусового диктату тієї групи, інтереси і волю якої соціально- економічна та політична моделі майбутнього найбільшою мірою виражає. В історії існує багато прикладів, коли мобілізована невелика меншість може домінувати над гірше організованою більшістю. Усе це зумовлює зосередження уваги на об’єктивних діях громадян. Саме крізь призму настанов суб’єктів громадсько-політичних практик потрібно вивчати проблему інституціоналізації політичної сфери.
У нашому випадку потрібно орієнтуватися на суб’єктів, які виявляють громадянську активність. І хоча кількість суб’єктів-“активістів” невелика, проте значущою є їхня соціальна функція. “Активісти” не стільки є джерелом формування громадської думки щодо певної соціальної проблеми, скільки своєю активною позицією можуть функціонально впливати на схвалення чи спротив щодо неї. Саме “діяльнісна” функція “активістів” ставить питання про прогностичну вартість певної соціально-політичної проблеми. Тому позиція “активістів”, а саме їхні ціннісні орієнтації та соціальні настанови стосовно різних аспектів розвитку суспільства є змістовним показником можливого “наповнення” неінституціоналізованого соціального простору. Водночас підтримка лише пасивним населенням певних політичних кроків повинна стати для влади сигналом, що в разі політичного загострення розраховувати на активний суспільний захист цих кроків не варто.
У зв’язку з цим цікавим буде розподіл відповідей груп респондентів, які брали чи не брали участь у громадсько- політичних заходах, на запитання, які відображають ставлення до певних сценаріїв соціально-культурного розвитку України (табл. 2).
Проголошення у 1989 р. української мови єдиною державною поклало початок поступовій інституціоналізації української державності. Такий курс не вимагав від російськомовного населення відмови від своєї рідної мови, а тільки мав за мету впровадити більш послідовне вивчення української мови у регіонах, де переважає російсь-
Таблиця 2
Розподіл відповідей груп респондентів, які брали чи не брали участь у громадсько-політичних заходах, на запитання щодо проблем соціально-культурного розвитку України, 2013 р. (%)

Чи вважаєте Ви за необхідне надати російській мові статусу офіційної в Україні?


Так
Ні
Важко сказати

“Активісти”
28,7
58,1
13,2

“Пасивні”
38,6
46,9
14,5

Загалом
36,6
49,2
14,2


Чи підтримуєте Ви ідею подвійного громадянства в Україні?


Так
Ні
Важко сказати

“Активісти”
36,7
50,1
13,2

“Пасивні”
39,2
45,5
15,3

Загалом
38,6
46,4
15,0



комовне населення. Однак це викликало напруженість, хоча більш активних форм протесту не простежувалося. Ідея впровадження офіційної двомовності мотивується серед її прихильників не утисками на мовному ґрунті, а радше міркуваннями “підстрахування”. Власне, в українському політикумі достатньо політичних сил, які експлуатують цю тему. Активне пропаґування цієї ідеї під час виборчих перегонів викликає напруженість у суспільстві. З одного боку, російська мова зберігає свій потужний потенціал завдяки значній кількості носіїв, сталій традиції, а також сучасному розвитку друкованих та електронних ЗМІ, а з другого - державний статус української надає їй перспективу поширення, оскільки володіння нею впливає на здатність виконувати професійні обов’язки в межах державної чи громадської діяльності, що є важливою умовою підвищення власного соціального статусу, а отже, зберігається своєрідний мовний баланс, що сприяє стабільності. Втім, за результатами двовимірного аналізу стає очевидним, що серед “активістів” більше половини тих, хто не підтримує надання російській статусу офіційної. Водночас серед “пасивних” також виявилося дещо більше тих, хто також проти надання російській статусу офіційної, ніж прихильників цього кроку.
Аналогічний розподіл спостерігається і щодо доцільності впровадження подвійного громадянства. Цей, на перший погляд, привабливий крок має сумнівні перспективи з погляду збереження суверенітету України. За нетривалої історії існування України не достатньо сформована і національно-державна ідентичність населення. Тому наявність великої кількості населення з іншим громадянством дає змогу сусіднім державам втручатися у внутрішні справи під приводом “захисту співвітчизників”. Відтак не дивно, що до цієї неоднозначної ідеї половина “активістів” ставиться негативно. Серед пасивного населення також переважають противники впровадження подвійного громадянства.
Аналіз розподілу відповідей “активістів” і “пасивних” щодо зовнішньополітичних перспектив України дає змогу
Таблиця 3
Розподіл відповідей груп респондентів, які брали чи не брали участь у громадсько-політичних заходах, на запитання щодо геополітичних перспектив України,
2013 р. (%)

Як Ви ставитеся до ідеї приєднання України до союзу Росії й Білорусі?


Скоріше
негативно
Важко сказати
Скоріше
позитивно

“Активісти”
37,2
18,7
44,1

“Пасивні”
26,4
23,4
50,3

Загалом
28,5
22,5
49,0


Як Ви ставитеся до вступу України до Європейського Союзу?


Скоріше
негативно
Важко сказати
Скоріше
позитивно

“Активісти”
27,7
23,6
48,6

“Пасивні”
28,0
31,9
40,1

Загалом
28,0
30,3
41,7



побачити відмінності в оцінювані основних можливих векторів інтеграції (табл. 3).
Серед “активістів” позитивніше сприймається перспектива вступу України в Європейський Союз, тоді як серед “пасивних” більшою популярністю користується ідея приєднання України до союзу Росії й Білорусі. Слід звернути увагу на те, що серед активістів 37,2% тих, хто негативно ставиться до приєднання нашої країни до східнослов’янського союзу. Тоді як серед пасивних кількість противників європейської інтеграції становить 28%, що перекликається з кількістю противників цього геополітич- ного вектору серед активістів (27,7%). Таким чином, можна констатувати, що кроки української влади на європейську інтеграцію викличуть менший спротив громадськості, ніж просування в бік східнослов’янського вектору.
Громадсько-політичні практики різних соціальних верств змушують владу кориґувати свою політику, що відбивається на спрямованості політичної інституціоналі- зації перехідного суспільства. Отже, виявлення інформації про ставлення суб’єктів громадсько-політичних практик щодо різних резонансних в українському суспільстві подій буде корисним для врахування владою при формуванні внутрішньої і зовнішньої політики. Принаймні, запропонований підхід може стати підґрунтям для продукування адекватного знання про закономірності функціонування перехідних суспільств.
Т.Нікітіна,
кандидат соціологічних наук;
Т.Любива,
кандидат соціологічних наук
ГРОМАДЯНСЬКА АКТИВНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
Громадянська активність разом із чітким розподіленням влади всередині держави, рівністю усіх перед законом і вільними та незалежними медіа є визначальними підвалинами громадянського суспільства [1, с. 3]. Починаючи з розпаду СРСР і до сьогодні, в Україні спостерігається стабільно низький рівень громадянської активності. У даній статті ми ставимо за мету визначити детермінанти громадянської активності, з’ясувати причини її низького рівня та з’ясувати, які організації чи особи, на думку населення України, можуть захистити права громадян.
Нами використані дані всеукраїнського дослідження Інституту соціології НАНУ “Українське суспільство - 2013”, а також попередніх років моніторингового дослідження “Українське суспільство”. Дані усіх досліджень репрезентативні для дорослого населення України (18 років і старше).
Членство в організаціях, об’єднаннях та рухах є одним із показників громадянської активності. В Україні протягом багатьох років спостерігається дуже низький рівень участі у громадських організаціях, об’єднаннях чи рухах. На рисунку зображена динаміка участі принаймні в одній із таких організацій, об’єднань чи рухів, як: клуб за інтересами, органи самоорганізації населення, суспільно- політичний рух, екологічний рух, громадська організація, фонд, асоціація, нетрадиційна профспілка, творча спілка, спортивний клуб, товариство, професійне об’єднання, об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), студентське товариство, молодіжна організація, релігійна організація, церковна громада, об’єднання фермерів. У жодній з названих організацій не бере участі більше 5% українців. Найчисленішними є релігійні організації, церковні громади (3,1%), клуби за інтересами (2,3%), професійні об’єднання (2,3%) та спортивні клуби, товариства (2,2%).
20,0
10,0
5,0
0,0
2000 2002 2004 2005 2006 2008 2010 2011 2012 2013
Рік
Рисунок. Членство в організаціях, об’єднаннях чи рухах (%)
Детермінанти членства в організаціях, об’єднаннях та рухах розкриті у статті К.Гацкової та М.Гацкова “Слабкі сторони громадянського суспільства в Україні: механізми пояснення” [3].
Ще одним вагомим показником громадянської активності населення є участь у громадсько-політичних заходах. Тільки 14,7% дорослого населення України за останні 12 місяців брали участь принаймні в одному із таких громадсько-політичних заходів, як: носіння символіки політичного характеру, контакт з офіційними представниками влади, контакт з активістами політичних організацій, участь у роботі громадських організацій, збір підписів під колективними зверненнями, розсилка повідомлень політичного змісту з мобільного телефону або електронною поштою, бойкотування (відмова від покупки) товарів з політичних міркувань, участь у законних мітингах, демонст раціях, страйках, участь у голодуваннях протесту, участь у бойкоті (відмова виконувати рішення адміністрації, органів влади), участь у несанкціонованих мітингах, демонстраціях, страйках, пікетування державних установ.
Для виявлення детермінант участі населення у громадсько-політичних заходах використаємо ті ж самі індикатори, що були застосовані для визначення детермінант членства в організаціях, об’єднаннях та рухах [3] і застосуємо метод логістичної регресії. Залежною змінною виступає участь у громадсько-політичних заходах (1 - участь принаймні у одному із вищеперелічених громадсько-політичних заходів, 0 - відсутність участі у жодному із громадсько- політичних заходів). Для вирішення даного завдання ло- гістична регресія є найбільш адекватним методом, оскільки даний метод застосовується тоді, коли необхідно з’ясувати, які змінні найсильніше пов’язані з імовірністю реалізації конкретної категорії іншої змінної [2, с. 153]. Як незалежні змінні, які можуть виступати детермінантами громадянської активності населення, у рівняння регресії введені такі: стать1, зайнятість , політична ідентифікація, освіта, вік, самооцінка соціальної позиції в суспільстві, рівень довіри сім’ї та родичам, самооцінка матеріального становища, місце проживання, локус контролю.
Таблиця
Значення нестандартизованих коефіцієнтів бінарної логістичної регресії

В
Стд.
похибка
Значущість

Стать
0,053
0,147
0,717

Працюючий
0,627
0,490
0,200

Студент
1,063
0,600
0,077

Пенсіонер
0,052
0,531
0,922

Непрацюючий
0,646
0,511
0,206

Політична ідентифікація
0,913
0,153
0,000

Освіта
0,135
0,062
0,031

Вік
0,007
0,006
0,271

Самооцінка соціальної позиції в суспільстві
-0,101
0,086
0,243

Рівень довіри сім’ї та родичам
-0,226
0,102
0,027

Матеріальний стан
0,169
0,063
0,007

Місце проживання
-0,098
0,082
0,231

Локус контролю
0,082
0,064
0,200

Константа
-2,677
0,834
0,001

N
1656

й квадрат Нейджелкерка
0,087



Результати логістичної регресії наведені у таблиці.
Виходячи з отриманих результатів бінарної логістичної регресії, детермінантами громадянської активності виступають:
Ідентифікація із політичною течією - якщо респондент визначився, яка політична течія йому найближча, то він/ вона, більш імовірно, братиме участь у громадсько- політичних заходах.
Освіта - чим вона вища, тим більш імовірною є участь.
Оцінка матеріального становища сім’ї - вища оцінка матеріального становища своєї родини пов’язана із вищим рівнем громадянської активності.
Вищий рівень довіри сім’ї та родичам зумовлює нижчу імовірність громадянської активності.
Студенти є імовірними учасниками громадсько-політичних заходів.
Таким чином, чим більш політично визначеними, освіченими та матеріально забезпеченими є люди, тим вищим є шанс, що вони будуть активнішими.
Було зафіксовано цікаву тенденцію зменшення шансів громадянської активності за збільшення довіри сім’ї та родичам. З одного боку, чим більше людина включена у сімейні відносини, тим менше у неї сил/бажання/насна- ги включатися у громадсько-політичні заходи. З другого боку, явище досить низької довіри багатьом соціально- політичним інститутам і громадським організаціям на противагу високій довірі сім’ї протягом років незалежності України є стабільним. У 2013 р. тільки 17,8% повністю чи переважно довіряють благодійним фондам та громадським організаціям, тоді як зовсім або переважно не довіряють 41,6% дорослого населення України. Ці значення для індикатора довіри до сім’ї становлять 94,4% та 1,7% відповідно. У разі порушення власних прав люди насамперед покладаються на їх захист членами сім’ї та родичами (38,7%), далі на знайомих і колег (25,3%), міжнародний суд та міжнародні організації (19,7%) і тільки після цього на українські правоохоронні органи та суд (18,2%). Явище довіри стає одним із визначальних для участі у діяльності громадських організацій: загальна зневіра у власних можливостях захистити свої права та інтереси (30,0% опитаних) є другим чинником того, що заважає участі людей у діяльності громадських організацій, об’єднань або громадських ініціативах, після байдужості, пасивності людей до суспільного життя (48,7%). Четвертим чинником знову є недовіра до громадських організацій, об’єднань (25,6%).
Проте яким чином могло б бути можливим підвищення рівня довіри? Респонденти визначають як найбільш ефективні форми впливу громадськості на прийняття рішень органами влади: участь у мітингах та демонстраціях (28,6%), вивчення громадської думки (26,4%), використання “гаря- чих” телефонних ліній та Інтернет-сторінок органів влади (22,8%), проведення референдумів (22,1%). При цьому створення і діяльність органів самоорганізації населення (ОСН) (8,6%) та участь в існуючих або створення нових громадських організацій та об’єднань (7,1%) є останніми з ефективних форм на думку респондентів.
Таким чином, в Україні продовжує спостерігатися низький рівень членства у громадських організаціях, об’єднаннях та рухах, так само як і низький рівень участі у громадсько-політичних заходах. На даний час найбільш громадянсько активними є люди з вищою освітою, з вищою самооцінкою матеріального становища, політично неінди- ферентні. Водночас значна частина населення України не довіряє благодійним фондам та громадським організаціям, і не вважає їх ефективними формами впливу громадськості на прийняття рішень органами влади. Натомість населення більш схильне довіряти найближчим - сім’ї та родичах; вбачаючи в сім’ї та родичах тих, хто реально може захистити права у разі їх порушення.
Література
Lutsevych O. How to Finish a Revolution: Civil Society and Democracy in Georgia, Moldova and Ukraine / O.Lutsevych [Електронний ресурс]. Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] sites/default/files/public/Research/Russia%20and%20Eurasia/ 0113bp_lutsevych.pdf
Крамер Д. Математическая обработка данных в социальных науках / Дункан Крамер. М. : Изд. центр “Академия”, 2007. - 288 c.
Gatskova K. The Weakness of Civil Society in Ukraine: A Mechanism-Based Explanation / K.Gatskova, M.Gatskov [Електронний ресурс]. Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] С.Дембіцький,
кандидат соціологічних наук
СОЦІОЛОГІЧНА ДІАГНОСТИКА СТАНУ ГРОМАДСЬКОЇ АКТИВНОСТІ В УКРАЇНІ
Дослідження “Українське суспільство - 2013” містить три блоки запитань, які безпосередньо стосуються поведін- кових аспектів громадської активності респондентів: 1) про членство в громадських організаціях, об’єднаннях та рухах; 2) про участь у суспільно-політичних заходах за останні 12 місяців; 3) про активність у мережі Інтернет*. Розглянемо рівень активності по кожному з цих аспектів.
Не дивно, що найвищий рівень зафіксований для активності в мережі Інтернет (табл. 1). Приблизно кожний четвертий демонструє хоча б один вид активності в мережі. Утім, найбільша кількість відповідей припадає на варіанти “Читаю інформацію на сайтах різноманітних державних і недержавних організацій” та “Відстежую новини суспільно-політичного життя” (табл. 1 та 2), які відображають лише найелементарнішу активність у мережі Інтернет.
Таблиця 1
Рівень Інтернет-активності респондентів (%)
Рівень участі
З урахуванням усіх видів активності
Без урахування двох найпопулярніших видів активності

Не проявляють активності в мережі Інтернет
73,2
88,3

Проявляють один вид активності
13,7
7,6

Проявляють два й більше видів активності
13,1
4,1

*Для аналізу використано запитання, автором якого є Н.Бойко. Див. стор.375-381 даного видання.


Розподіл респондентів за різними видами активності в Інтернет-просторі (%)
Таблиця 2
Вид активності
Кількість

Читання інформації на сайтах різноманітних державних і недержавних організацій
15,9

Відстеження новин суспільно-політичного життя
15,6

Читання блогів, сторінок політиків, громадських діячів
5,9

Звернення до офіційних установ, організацій для розв'язання особистих або громадських проблем
2,9

Залишення коментарів на публікації з соціальних, суспільно-політичних питань
2,6

Обговорення на форумах, конференціях, у соціальних мережах актуальних питань соціально-політичного, громадського життя
1,9

Підтримання соціальних заходів, ініційованих користувачами в мережі (як-то, допомога хворим, протестні акції проти незаконної забудови тощо)
1,9

Висловлення своєї думки, пропозиції, зауваження в блогах політиків, громадських діячів, на сайтах державних установ, партій тощо
1,3

Звернення до громадських, міжнародних організацій
1,0

Самостійне ініціювання через Інтернет певних соціальних заходів та дій
0,7



Друге місце займає активність у суспільно-політичних заходах (табл. 3). Так, кожний п’ятий узяв участь хоча б в одному з видів відповідних заходів за останні 12 місяців. При цьому значно більше відповідей припадає на непротестну активність (наприклад, переконання друзів у своїх політичних поглядах, контакти з офіційними представниками влади, участь у роботі громадських організацій тощо) порівняно з протестною (наприклад, участь у мітингах, голодуванні, пікетуваннях тощо).
Але, як і у випадку з активністю в мережі Інтернет, значна частина такої активності припадає на найелементарніший її вид - переконання друзів, близьких, знайомих у правоті своїх політичних поглядів (по-іншому -
Рівень участі респондентів у суспільно-політичних заходах (%)
Таблиця 3
Інтенсивність участі
З урахуванням усіх видів активності
З урахуванням лише
непротестної
активності
З урахуванням лише
протестної
активності

Не брали участі в СПЗ
79,8
81,4
94,2

Брали участь в одному з видів СПЗ
11,7
12,2
5,1

Брали участь у двох і більше видах СПЗ
8,5
6,4
0,7



Розподіл респондентів за участю в різних суспільно-політичних заходах (%)
Таблиця 4
Непротестні заходи
Кіль
кість
Протестні заходи
Кіль
кість

Переконання друзів, близьких, знайомих у правоті своїх політичних поглядів
12,5
Відмова від купівлі певних товарів з політичних міркувань
2,9

Вступ у контакт з активістами політичних організацій
4,1
Участь у законних мітингах, демонстраціях, страйках
2,8

Участь у роботі громадських організацій
3,1
Участь у несанкціонованих мітингах, демонстраціях, страйках
0,5

Збирання підписів під колективними зверненнями
3,1
Участь у бойкоті (відмова виконувати рішення адміністрації, органів влади)
0,2

Носіння символіки політичного характеру
2,6
Пікетування державних установ
0,2

Вступ у контакт з офіційними представниками влади
2,6
Участь у голодуваннях протесту
0,1

Розсилка повідомлень політичного змісту з мобільного телефону або електронною поштою
0,7



Таблиця 5
Членство в організаціях, об’єднаннях чи рухах (%)
Інтенсивність участі
З урахуванням усіх видів активності

Не є членом жодної організації, об’єднання чи руху
87,1

Є членом однієї організації, об’єднання чи руху
9,8

Є членом двох і більше організацій, об’єднань чи рухів
3,1



“політичні теревені”). Інші види активності істотно відстають від нього (табл. 4).
Членство в громадських організаціях, об’єднаннях та рухах є найменш представленим видом громадської активності (табл. 5). Про своє членство у відповідних організаціях вказав приблизно кожний восьмий. Однак жодний з видів організацій не набрав і п’яти відсотків. Більше одного відсотка набрали лише шість видів організацій: релігійні організації та церковні громади (3,1%), клуб за інтересами (2,3%), професійне об’єднання (2,3%), спортивний клуб, товариство (2,2%), об’єднання співвласників у багатоквартирних будинках (1,9%), студентське товариство, молодіжна організація (1,7%).
Цікавим є те, чи пов’язані описані вище аспекти активності між собою, а також, чи пов’язані вони з декларованою готовністю узяти участь у громадському житті? Для відповіді на першу частину запитання був використаний кореляційний аналіз, для відповіді на другу - покрокова регресія. Як змінні, що відображають різні аспекти активності, виступає точна кількість видів Інтернет-активності респондента, суспільно-політичних заходів, у яких він брав участь, та кількість громадських організацій, членом яких він є.
З першого питання в усіх випадках спостерігається приблизно однаковий зв’язок. Так, Інтернет-активність демонструє коефіцієнти кореляції 0,28 (р < 0,001) та 0,24 (р < 0,001) для суспільно-політичної активності та участі в діяльності громадських організацій відповідно. Щодо зв’язку між суспільно-політичною активністю та участю в діяльності громадських організацій коефіцієнт кореляції дорівнює 0,29 (р < 0,001). Таким чином, різні аспекти громадської активності слабко пов’язані між собою.
З другого питання був зафіксований дуже низький вплив реальної активності на такі аспекти готовності до участі в громадському житті, як допомога нужденним, сиротам та інвалідам, організація дозвілля та відпочинку, в забезпеченні правопорядку, озелененні свого міста/ села, прибиранні та впорядкуванні території за місцем проживання, діяльності об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) та діяльності органів самоорганізації населення. Пояснюючий потенціал з перелічених пунктів не перевищує 3,5%, що свідчить про невідповідність між декларованою готовністю до громадської діяльності в конкретних сферах та наявним досвідом громадської активності. Можливо, низька чутливість відповідних запитань анкети (про готовність до участі в громадському житті) пов’язана з їх сензетивністю, оскільки в них йдеться про соціально схвальну поведінку.
Дещо інша ситуація спостерігається при дослідженні впливу реальної громадської активності на готовність до громадської діяльності за умови зовнішньої підтримки. В цьому випадку пояснюючий потенціал зростає до 9,2% (Б = 47,5; ^ = 3; р < 0,001). При цьому основний вклад роблять суспільна-політична активність (6,6%) та Інтернет- активність респондента (2,3%).
Тепер перейдемо до порівняння різних соціальних груп у контексті їх громадської активності. Розглянемо відмінності між статевими, віковими (молодий, середній та похилий вік), освітніми (неповна та повна середня освіта, середня спеціальна освіта, вища освіта) та регіональними (Захід, Центр, Південь та Схід) групами.
Для перевірки загального впливу зазначених факторів на різні аспекти громадянської активності був використаний однофакторний дисперсійний аналіз. Зведені результати представлені нижче (табл. 6).
Результати дисперсійного аналізу
Таблиця 6
Аспекти громадської активності
Зовнішні фактори


Стать
Вік
Освіта
Регіон
проживання

Інтернет-активність
Р = 12,2; йї = 1;
р < 0,001
Р = 39,3; йї = 2;
р < 0,001
Р = 49,0; йї = 2;
р < 0,001
Р = 2,3; йї = 3; р = 0,075

Участь у суспільно- політичних заходах
Р = 4,2; йї = 1; р = 0,042
Р = 1,9; йї = 2; р = 0,148
Р = 8,4; йї = 2;
р < 0,001
Р = 2,2; йї = 3;
р = 0,082

Членство в
громадських
організаціях
Р = 1,6; йї = 1;
р = 0,200
Р = 0,4; йї = 2;
р = 0,661
Р = 2,8; йї = 2;
р = 0,061
Р = 7,9; йї = 3;
р < 0,001



Вплив статі на громадську активність
(середні значення)
Таблиця 7
Стать
Середній рівень Інтернет-активності
Середній рівень участі в суспільно-політичних заходах

Чоловіча
0,59
0,40

Жіноча
0,42
0,32



Таблиця 8
Вплив освіти на громадську активність
(середні значення)
Освіта
Середній
рівень
Інтернет-
активності
Середній рівень участі в суспільно- політичних заходах

Неповна та повна середня освіта
0,34
0,30

Середня спеціальна освіта
0,63
0,42

Вища освіта
1,00
0,53



Таким чином, найбільш чутливою до впливу зовнішніх факторів є Інтернет-активність - стать, вік та освіта впливають на її рівень. Меншого впливу зазнає участь у суспільно-політичних заходах. На її рівень впливають стать та освіта. Що стосується членства в громадських організаціях, то лише регіон проживання демонструє відповідний вплив. Розглянемо детальніше відмінності.
Чоловіки загалом демонструють більшу громадську активність порівняно з жінками (табл. 7). Збільшення освіти приводить до зростання як Інтернет, так і суспільно- політичної активності (табл. 8). Водночас збільшення віку приводить до падіння Інтернет-активності (молодь - 0,70, середній вік - 0,62, похилий вік - 0,19). Стосовно впливу регіону проживання на членство в громадських організаціях, то в Західному, Центральному та Південному регіонах фіксується приблизно однаковий рівень (0,22, 0,22 та 0,20 відповідно), а в Східному - значно нижчий (0,06).
Підсумовуючи наведені дані, можна зробити висновок про доволі низьку громадську активність населення України та її слабкий зв’язок з декларованою готовністю до відповідної діяльності. Крім цього, чоловіки, молодь та респонденти з вищим рівнем освіти з більшою імовірністю демонструють вищу громадську активність. В.Степаненко,
кандидат філософських наук
ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ У ПАТЕРНАЛІСТСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Наявність конституційного права громадян (та реальні можливості його реалізації) щодо створення громадських організацій, розгалуженість їх мережі, сталість розвитку, активність та ефективність їх діяльності є важливими ознаками розвитку громадянського суспільства в країні. Власне, громадські неурядові організації (НУО) є акторами громадянського суспільства, тими інститутами, що надають цій комплексній та багатовимірній концепції ознак суб’єктності. Статистичні показники розвитку та участі в громадських організаціях також традиційно вважаються одним із найбільш поширених і доступних в емпіричних дослідженнях індикаторів розвитку громадянського суспільства та громадської активності населення.
Яку ж функціональну роль виконують громадські організації, незалежні групи й об’єднання громадян у нормативній моделі демократії з розвинутим громадянським суспільством? Видається, можна окреслити такі складові цієї інтегральної ролі, а саме:
адекватне, ефективне представництво потреб та інтересів різних соціальних груп і суспільства в цілому;
посередництво (медіація) у знаходженні компромісів і порозумінь між різними груповими та суспільними інтересами й урядовими рішеннями;
формування у громадян соціальних якостей і практичних навичок активного громадянства, співпраці, довіри та толерантності - те, що в сучасній соціальній теорії визначається “соціальним капіталом” окремих громад і всього суспільства;
функція “соціальної чутливості” - реагування щодо будь-яких деформацій цивільності у різних сферах суспільного життя (політиці, економіці, культурі, повсякденному житті).
Національне законодавство, зокрема ст. 36 Конституції України, надає громадянам право на вільний плюралістичний вибір щодо членства та участі у громадських організаціях, діяльність яких відповідає їх потребам та інтересам і не суперечить закону. Наскільки ж активно громадяни користуються цим своїм правом? Згідно з даними 2013 р. моніторингу Інституту соціології НАН України, переважна більшість респондентів (понад 85%) не належать до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів (табл. 1). Або точніше, переважна більшість опитаних не належать до громадських організацій чи, як, наприклад, у випадку з часто формальним членством у традиційних професійних об’єднаннях (профспілках), не вважають своє членство в них значущим або своїм усвідомленим вибором.
Таблиця 1
Членство в громадських організаціях, об’єднаннях або рухах, 2013 р. (%)
Громадська організація, об'єднання або рух
%

Клуб за інтересами
2,3

Органи самоорганізації населення (ОСН)
0,4

Суспільно-політичний рух
0,8

Екологічний рух
0,5

Громадська організація, фонд, асоціація
0,8

Нетрадиційна профспілка
0,3

Творча спілка
0,8

Спортивний клуб, товариство
2,2

Професійне об’єднання
2,3

Об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ)
1,9

Студентське товариство, молодіжна організація
1,7

Релігійна організація, церковна громада
3,1

Об’єднання фермерів
0,2

Інша організація, об’єднання, рух
0,6

Не належу до жодної з громадських організацій, об’єднань або рухів
87,2



І хоча дієвість сучасного громадянського суспільства не зводиться до формального членства громадян у неурядових організаціях та об’єднаннях, тим не менш цей показник залишається доволі важливим, адже йдеться про легальну та ефективну форму (механізм) участі громадян у політиці та соціальному житті, формування навичок та практик самоорганізації людей. Симптоматично, що показник участі громадян у громадських організаціях у країні є стало низьким, принаймні з 1995 р., і навіть бурхливі політичні події кінця 2004 р. і в подальшій період не змінили ситуації у цьому відношенні. Втім, Україна тут не є особливим випадком і подібна “неохочість” участі громадян у добровільних громадських організаціях [1, с. 29] була і почасти (з деякими варіаціями по окремих країнах) залишається характерною ознакою посткомуністичної, а особливо пострадянської Європи 2000-х років. Хоча тим часом статистика демонструє значну кількість і навіть динаміку зростання неурядових громадських організацій у країні. Так, згідно з офіційними даними державної статистики станом на початок 2012 р. було зареєстровано (включно з міжнародними, всеукраїнськими, місцевими організаціями, їх осередками, філіями та відокремленими структурними підрозділами) 71 767 громадських організацій (для порівняння, у 2008 р. їх офіційно налічувалось понад 50 тис.) [2]. Щоправда, більша частина зареєстрованих організацій є ситуативними, малоактивними або навіть віртуальними проектами, часто створеними під конкретні завдання короткого проміжку часу і згідно з експертними оцінками [3, с. 10] у кращому разі лише десята частина зареєстрованих організацій є активними і діючими.
Водночас виникає закономірне запитання: чому громадяни активно не долучаються хоча б до таких, реально діючих громадських організацій, не намагаються захищати свої інтереси або розв’язати свої проблеми на публічній арені громадянського суспільства? Відповідь на це полягає у спектрі різноманітних факторів, які можна в цілому окреслити як ознаки деформованої соціальності у переважно ще патерналістському суспільстві, яким все ще залишається посткомуністичне, а особливо пострадянське суспільство. Втім, на період 2010-х років вже є певним спрощенням пов’язувати соціальну пасивність лише з минулим історичним досвідом, на чому акцентують увагу деякі дослідники [1, с. 32]. Слід також брати до уваги й нові ефекти патерналістської суспільної соціалізації людей у пострадянському укладі.
Серед основних причин, які насамперед заважають участі людей у діяльності громадських організацій, самі респонденти називають: “байдужість, пасивність людей до суспільного життя” (48,7%), “загальну зневіру у власних можливостях захистити свої права та інтереси” (30%), “відсутність вільного часу” (27%) і “недовіру до громадських організацій та об’єднань” (25,6%). Більшість цих факторів мають відношення до стійкого патерналістського комплексу та відносин системної інституціональної недовіри, настроїв розчарування щодо існуючих політичних, а особливо владних, інститутів та політичних лідерів. Дається взнаки і історичне спотворення та новітні дискредитації самої суті добровільної суспільної самоорганізації та ініціативи, зокрема, і через поширення практик платних масових акцій та маніфестацій. Інституціональний клімат патерналізму підживлюється і соціально-економічними стратегіями виживання у кризовий період та соціо- культурними тенденціями індивідуалізації життєвого простору людей до обмеженого кола родичів, друзів, знайомих, збереженням та активним відтворенням соціальних відносин, побудованих за принципом “патрон - клієнт”, особливо у взаєминах громадян з чиновниками або особами, здатними розв’язати їхні проблеми у “неформальний” спосіб. Соціально-структурною основою патерналізму є складні процеси соціальної диференціації з досить повільним та непослідовним формуванням самодостатнього “середнього класу” та демографічне старіння населення країни.
Питання довіри у цілому несприятливому інституціо- нальному середовищі - ключове для діяльності громадських організацій. За даними моніторингу 2013 р., менш ніж п’ята частина респондентів довіряють діяльності благодійних фондів та громадських організацій, а понад 40% опитаних висловлюють щодо них недовіру (табл. 2). Водночас позитивними моментами є те, що: 1) рівень відносної довіри респондентів до громадських організацій дещо зріс порівняно з 2006 р. (табл. 2) і 2) 17,8% довіри - є доволі непоганим показником порівняно з рівнем довіри щодо інших інститутів, особливо владних (для порівняння: лише 3,6% довіряють уряду, 8,1% - Верховній Раді, близько 14% - місцевим органам влади), а також щодо політичних партій - лише 6,7% опитаних довіряють їм.
Таблиця 2
Рівень довіри благодійним фондам, громадським організаціям, 2006, 2013 рр. (%)
Рівень довіри
2006
2013

Зовсім не довіряю
23,2
17,6

Переважно не довіряю
26,8
24,0

Важко сказати, довіряю чи ні
37,8
40,5

Переважно довіряю
10,3
16,4

Цілком довіряю
1,9
1,4



Однією з проблем розвитку громадських організацій у країні є також те, що люди часто не можуть висловити своє чітке ставлення до них. Видається, це пов’язано не лише з соціальною байдужістю громадян чи обережним ставленням до будь-яких організаційних утворень, а й із недостатністю інформації щодо реально діючих і успішних громадських організацій, низькою результативністю та нестабільністю діяльності багатьох організацій, а також з питаннями адекватності їх представництва всього спектру інтересів та захисту прав громадян.
Водночас респонденти досить високо оцінюють важливість соціальної ролі громадських організацій у житті сучасного українського суспільства - 38,5% опитаних вважа-
Наскільки важливу роль можуть відігравати громадські організації у кожній з таких сфер українського суспільства, 2013 р. (%)
Таблиця 3
Сфера суспільного життя
Важлива
Важко
сказати
Не
важлива
Не знаю

Політика та виборчі кампанії
37,3
25,5
27,6
9,6

Контроль за владою та боротьба з корупцією
42,6
19,1
30,0
8,3

Надання допомоги бідним і соціально вразливим верствам населення
58,5
19,8
15.3
6,5

Захист природного середовища
61,3
20,3
12,8
5,6

Захист громадянських прав та свобод
54,5
21,3
17,2
6,9

Пропаганда здорового способу життя, профілактика наркоманії та алкоголізму
64,9
17,7
11,1
6,4

Дозвілля громадян - спорт, туризм, культурні ініціативи та клуби за інтересами
60,4
20,1
13,2
6,3

Благоустрій місць сумісного проживання, підтримка житлового фонду та помешкань, організація кондомініумів
54,7
23,0
13,3
8,9

Історична і культурна спадщина, просвіта та наука
54,5
23,5
12,7
9,3



ють цю роль загалом важливою. Наскільки ж важливу роль, на думку респондентів, можуть відігравати громадські організації в різних сферах сучасного українського суспільства? Нас цікавили відповіді на це запитання як спроба окреслити орієнтири та потенціал розвитку громадського сектору саме з огляду на певний соціальний запит від самих людей, їх очікувань у реалізації своїх потреб та інтересів від діяльності громадських організацій (табл. 3).
Пріоритетні напрями розвитку та діяльності громадських організацій, на думку респондентів, повинні бути спрямовані передусім у соціальну сферу - соціальну допомогу та патронаж, здоров’я, екологію, дозвілля, благоустрій та культуру. Натомість, сфера політичної діяльності та виборчі кампанії - традиційний напрям прикладання зусиль НУО, де українські громадські організації часто є найпомітнішими, особливо у виборчі періоди, поступаються тут своєю пріоритетністю у громадській думці. Така структура актуальних запитів щодо громадських організацій з боку суспільства не зовсім відповідає і наявній структурі напрямів діяльності громадських організацій, серед яких у 2010 р. найбільша частка припадала на оздоровчі та фізкультурно-спортивні об’єднання (16,7%), об’єднання професійної спрямованості (10,4%), молодіжні організації (9,6%), об’єднання ветеранів та інвалідів (8,6%), освітні та культурно-виховні організації (5,2%) [3, с. 10].
Отже, маємо досить суперечливу картину перспектив розвитку громадських організацій у все ще патерналіст- ському за своїми ознаками суспільстві. З одного боку, громадяни визнають важливість громадських організацій. Хоча захист своїх власних інтересів доволі часто відбувається або у звичний неформальний спосіб, або поза організаційним дахом наявних НУО. Численні приклади спонтанних суспільних ініціатив від захисту прилеглих прибу- динкових територій від забудівель “впритул” до різних протестних акцій і Інтернет-форумних віртуальних та реальних мобілізацій стали вже звичним явищем суспільного розвитку країни. З іншого боку, таким спонтанним ініціативам часто бракує організаційного досвіду та послідовності. Власне, в такій ситуації і можуть проявити себе громадські організації, довести свою потрібність суспільству, ефективність у обстоюванні суспільних та соціальних інтересів, підвищити свій рівень довіри серед громадян. Актуальним викликом для громадських організацій є й такий вибір: або бути клітинкою патерналістсь- кого суспільства з усіма його неформальними правилами гри, залишатись напівпрофесійними менеджерськими структурами “третього сектору” чи навіть бізнес-проек- тами у сфері соціального підприємництва, або своїм існуванням та реальною діяльністю стати каталізаторами нових інституціональних змін через поширення вдалих практик самоорганізації громадян та представництва їх інтересів.
Література
Ховард М.М. Слабость гражданского общества в посткоммунистической Европе / Ховард М.М. М. : Аспект пресс, 2009. - 191 с.
Показники Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) на 1 січня 2012 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ехрг2012/01_12/13_^ір
Показники розвитку громадянського суспільства в Україні / Вінніков О.Ю., Красносільська А.О., Лациба М.В. ; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. К. : Агентство “Україна”, 2012. 80 с. М.Паращевін,
кандидат соціологічних наук
РЕЛІГІЯ ЯК ФАКТОР СУСПІЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ НАСЕЛЕННЯ
За даними різних опитувань, формальна релігійність нашого населення є доволі високою. Протягом останнього десятиліття різні дослідження фіксували її на рівні 70-80%. Зокрема, у моніторинговому опитуванні Інституту соціології 2013 р. 75% респондентів відзначили, що вони вірять у Бога. Доволі часто, розглядаючи питання релігійності, на цьому і спиняються, хіба що додаючи показники релігійної активності (відвідування храмів, частота молитов і т.п.). Проте для соціологічного аналізу, для розуміння місця релігії в суспільстві важливими є не ці цифри, а міра впливу на світогляд людини наявності (чи відсутності) релігійних переконань, впливу на ставлення до соціальних інститутів та інших людей, урешті-решт, на повсякденну поведінку. Адже релігія пропонує не лише систему ритуалів, а й цілісний світогляд та ціннісний комплекс, у якому визначається, що припустиме, а що ні, що є добрим, а що - поганим. І якщо цей ціннісний комплекс не “береться до виконання”, то про яку соціальну роль релігії може йтися? Яке значення з соціологічного погляду має наявність релігійних переконань, регулярне відвідування церкви, якщо це жодним чином не визначає інших питань життя? Тому саме до цього аспекту сучасної релігійності ми й звернемося. А саме, розглянемо, чи є відмінності між релігійними та нерелігій- ними особами за низкою моментів, пов’язаних із суспільною активністю, орієнтацією на активне перетворення світу (або, навпаки, на пасивне прийняття того, що є).
Здійснюючи таке порівняння, можемо побачити, що суттєвих відмінностей між віруючими і невіруючими особами практично немає. Наприклад, звертаючись до уяв-
лень про те, від чого залежить життя людини, можна було б очікувати, що серед віруючих осіб буде більш вираженою орієнтація на залежність від зовнішніх обставин (оскільки вони мають зважати на Бога, різні вищі сили, вірять у долю), тоді як невіруючі мають спиратися більше на свої сили (звичайно, зважаючи на всілякі випадковості, незалежні від людини). Проте серед нашого населення подібних відмінностей між віруючими та невіруючими не спостерігається. Як серед перших, так і серед других, близько половини вважають, що їхнє життя скоріше зумовлене зовнішніми силами, а близько 1/5 вважають, що вони самі творять своє життя (табл. 1).
Таблиця 1
Розподіли відповідей на запитання “Як Ви вважаєте, від чого здебільшого залежить те, як складається Ваше життя?”, 2013 р. (%)
Групи
респондентів
Відповіді
Разом


Переважно від зовнішніх обставин *
Однаковою мірою від самої людини і від зовнішніх обставин
Переважно від самої людини**


Вірять у Бога
48,6
30,1
21,2
100,0

Не вірять у Бога
49,3
28,4
22,4
100,0

*Об’єднані варіанти відповідей “Здебільшого від зовнішніх обставин” та “Деякою мірою від мене, але більше від зовнішніх обставин”. “Об’єднані варіанти відповідей “Більшою мірою від мене, ніж від зовнішніх обставин” та “Здебільшого від мене”.


Певною мірою пов’язаним із розглянутим вище запитанням є питання планування свого життя. Адже саме по собі планування життя має зумовлюватися готовністю до його зміни, а не лише очікуванням того, як все саме собою складеться, так би мовити, “як Бог дасть”. І тут так само істотних відмінностей між віруючими та невіруючими не спостерігається. Як серед перших, так і серед дру-
Таблиця 2
Розподіли відповідей на запитання “На який термін Ви плануєте своє життя?”, 2013 р. (%)
Групи
респондентів
Строк планування
Разом


Взагалі не планують
До тижня
На 1-3 місяці
На 6-12 місяців
Більш ніж на рік
Важко
відповісти


Вірять у Бога
23,5
20,3
13,6
16,9
12,1
13,7
100,0

Не вірять у Бога
23,3
20,9
22,3
11,6
11,6
10,2
100,0



гих, трохи більше п’ятої частини кардинально взагалі нічого не планують, ще такі ж частки будують плани не більш ніж на тиждень, і невеликі частки створюють плани більш ніж на рік (табл. 2).
Відмінності мають місце лише щодо планування на один-три місяці (в цьому випадку трохи переважають невіруючі) та на строк від півроку до року (тут трохи переважають віруючі). Але ці відмінності є не такими великими, до того ж якщо порівняти середні бали за даною шкалою у групах віруючих та невіруючих, то ці середні бали значуще не відрізнятимуться.
З погляду суспільної активності в сучасному світі важливою є сфера політики, адже, по-перше, ми часто стикаємося у повсякденному житті з наслідками прийняття політичних рішень, і, по-друге, є повноправними громадянами, які самі мають обирати тих, хто керуватиме країною, і контролювати їх. Тобто помітною частиною суспільної активності є активність суспільно-політична. Але і щодо такої активності між віруючими та невіруючими значущих відмінностей не спостерігається.
По-перше, в обох цих групах лише незначна частка проявляє великий інтерес до політики (відповідно 7,6% та 5,4%), тоді як переважна більшість цікавиться нею помірно (відповідно 64,8% та 61,6%).
По-друге, між цими групами немає значущих відмінностей щодо активних протестів проти погіршення умов життя. Теоретично можна було б очікувати, що релігійні люди мають бути в даному питанні дещо пасивнішими, ніж нерелігійні, оскільки в домінуючому в нашій країні християнстві закладено повагу до влади, вимогу майже завжди коритися їй, і, крім цього, самі релігії містять високу міру фаталізму, приписуючи ті чи інші негаразди покаранню за гріхи, долі, і відносячи воздаяння за страждання на потойбічне життя. І якоюсь мірою праві були теоретики, звинувачуючи релігію у забезпеченні покори існуючій владі.
У наш час такі очікування не справджуються. Частки тих, хто вважає, що потрібно за будь-яку ціну зберігати порядок, мир та спокій, та тих, хто вважає, що потрібно активно протестувати проти постійного погіршення умов життя, у групах віруючих на невіруючих практично не відрізняються (табл. 3).
І так само між віруючими та невіруючими немає значних відмінностей у відповідях на конкретніше запитання - щодо готовності до особистої участі в демонстраціях протесту на захист своїх прав. Якщо не враховувати меш-
Таблиця3
Розподіли відповідей на запитання “Що, на Вашу думку, краще 1 терпіти всілякі матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку, миру та спокою чи у випадках значного погіршення умов життя виходити на вулицю з протестом?”, 2013 р. (%)
Групи
респондентів
Варіанти відповідей
Разом


Потрібно за будь-яку ціну зберігати порядок, мир та спокій
Важко
відповісти
Потрібно активно протестувати проти постійного погіршення умов життя


Вірять у Бога
31,4
25,7
42,9
100,0

Не вірять у Бога
29,6
27,8
42,6
100,0



канців Західного регіону нашої країни (оскільки для них характерне поєднання значно більшого, ніж у середньому по країні, рівня релігійності, та більшого рівня готовності до участі в протестних мітингах і демонстраціях), то виявиться, що і серед віруючих, і серед невіруючих частки готових брати участь у подібних діях становить дещо менше 1/5 (19,4% та 15,8% у відповідних групах), а частки неготових до цього трохи перевищують половину (54,1% та 58,9% відповідно).
По-третє, не спостерігається відмінностей і стосовно міри традиціоналізму/новаторства. Зазвичай віруючі вважаються носіями саме традиціоналістського світогляду. Адже релігія є переважно носієм чітких істин, які не можуть змінюватися разом зі змінами соціального життя (що часто і стає причиною конфліктів церков із сучасним
Таблиця 4
Розподіли відповідей на запитання “До якого з цих типів людей залежно від їх ставлення до новинок, швидкості їх сприйняття та використання Ви б віднесли себе?”, 2013 р. (%)
Групи
респон
дентів
Типи людей
Разом


Людина, яка створює нові ідеї і прагне до їх впровадження
Людина, яка швидко сприймає новинки і використовує їх раніше за інших
Людина, яка використовує новинки після того, як їх почали успішно застосовувати інші
Людина, яка обережно ставиться до новинок і використовує їх після того, як їх стала застосовувати значна частина інших
Людина, яка вкрай обережно ставиться до новинок і застосовує їх, коли ними користуються практично всі
Важко відповісти


Вірять у Бога
5,8
12,7
25,3
23,8
16,0
16,4
100,0

Не вірять у Бога
6,9
13,4
26,4
18,5
18,5
16,2
100,0



світом). Відповідно, віруючі також мають дотримуватися скоріше традицій, аніж шукати новизни. Проте в реальності цього немає. У нашому опитуванні ставилося запитання, в якому з’ясовувалося, наскільки швидко люди звикають до новинок, опановують їх (або самі готові до їх створення). За цим показником було виділено п’ять типів людей - від творців новинок, до тих, хто звертається до їх використання лише тоді, коли вони набувають масового поширення. І розподіл за цими типами як у групі віруючих, так і в групі невіруючих виявився практично однаковим (табл. 4).
Підтвердження цих даних можемо знайти у відповідях на інше запитання, яке фіксує міру традиціоналізму, але має інше формулювання. Зокрема, респондентам пропонувалося визначити, наскільки для них є близькими по духу люди, які в житті твердо дотримуються стійких, перевірених звичаїв, традицій і правил. Визначатися треба було за п’ятибальною шкалою від 1 (максимальна віддаленість) до 5 (максимальна близькість). У групі віруючих середній бал за даною шкалою склав 3,73, а в групі невіруючих - 3,54. Відмінність між цими середніми є статистично значущою, але, як бачимо, невеликою.
Іншим запитанням, навпаки, фіксувалася готовність до змін. Тут пропонувалося оцінити близькість до себе людей, які підтримують позитивний досвід минулого і водночас сприяють просуванню сучасних життєвих цінностей. І тут значущих відмінностей між віруючими і невіруючими немає (в першій групі середній бал склав 3,58, а в другій - 3,43).
Нарешті, не виявилося значущих відмінностей і в орієнтаціях на життя у своє задоволення. Теоретично серед віруючих такі орієнтації мають бути поширені меншою мірою, оскільки всі основні релігії наголошують на тимчасовості перебування в цьому світі, на примарності багатства та чуттєвих задоволень, які лише закривають шлях до справжнього життя. Невіруючі ж, навпаки, знаючи, що це життя є єдиним і неповторним, мали б активніше прагнути до того, аби взяти від нього все можливе. Проте визначаючи, наскільки близькими для них є люди, які орієнтуються переважно на споживання матеріальних благ, отримання задоволення від життя, і віруючі, і невіруючі більш схилялися до визначення своєї несхожості з такими людьми, причому між цими групами відмінностей майже не було (в обох групах середній бал склав 2,57).
Отже, бачимо, що віруючі люди нашої країни мало відрізняються від невіруючих ані за мірою самостійного планування життя, ані за тривалістю цього планування, ані за зацікавленістю у політиці та готовністю до суспільно- політичної активності, ані за мірою традиціоналізму та гедонізму. Відповідно можна припустити, що релігійні переконання сучасних мешканців України є або значною мірою поверховими, магічними, укоріненими не в змісті вчення, а в ритуалах, або є такими, що пов’язані переважно з внутрішнім світом віруючих, і не розглядаються як безпосередні дороговкази щодо формування повсякденного життя. В обох випадках можна говорити про доволі слабку соціальну роль релігії в нашому суспільстві і марність сподівань на залучення релігійних організацій до поліпшення морального клімату в країні. Н.Лавриненко,
кандидат філософських наук
ҐЕНДЕРНА РІВНІСТЬ ТА ДЕМОКРАТІЯ: ДІЙСНО “БЛИЗНЮКИ-БРАТИ”?
З багатьох причин ґендерну рівність вважають важливою складовою кожного сучасного суспільства, яке прагне бути демократичним. По-перше, ґендерної рівності вимагає реалізація принципу соціальної справедливості; подруге, ґендерний баланс у всіх сферах зайнятості та у сфері прийняття важливих економічних та політичних рішень сприяє повнішому використанню всіх потенційних можливостей як чоловіків, так, особливо, і жінок; підвищує ефективність їх діяльності у всіх сферах життя.
Запропонована Європейською Комісією Дорожня карта ЄС з забезпечення рівності між чоловіками та жінками (прийнята у 2006 р.) [1, с. 13] визначає пріоритети спільної роботи в напрямі забезпечення ґендерної рівності. Пріоритетами визначені: рівна оплата та надання можливості поєднання роботи та сімейного життя. Одним з можливих шляхів усунення ґендерної різниці в оплаті праці (відповідно і в рівні доходів) є просування жінок, що мають високу професійну освіту та відповідну мотивацію до зайнятості у високооплачуваних секторах зайнятості, особливо у сфері управлінської праці всіх рівнів.
Одним із результатів посткомунізму була реконфігура- ція ґендерних відносин у бік формування системної переваги чоловіків над жінками. Підставою й іманентною причиною такої реконфігурації ґендеру послугувало формування нового виду нерівності - економічної (замість ста- тусної нерівності, що існувала в “радянському” суспільстві) та нового класу великих власників.
Мирна революція в економічних відносинах, нова значна економічна нерівність потребувала ідеологічного оформлення, оскільки десятиліття тому теза переходу до капіталістичних відносин не знайшла б підтримки у переважної більшості населення. Тому ідеологічним ресурсом, що дав змогу мобілізувати населення до ухвалення нового класу великих власників, послугували ідеї демократії і націоналізму. І кожна з цих ідеологій внесла свою специфіку в подальший розвиток ґендерних відносин у пострадянській Україні.
Демократичні ідеї рівності виконували переважно просвітницьку функцію, але освіта приносить плоди не одразу (у тому числі й у сфері ґендерних відносин), для отримання реального ефекту потрібен тривалий час, впродовж якого змінюються покоління людей. Відчутнішим результатом демократизації було підтягування ґендерної складової українського законодавства до рівня передових європейських країн. У цілому орієнтація Української держави на демократичні цінності сприяє егалітаризації ґендерних відносин, але внесок ідей націоналізму треба оцінювати як неоконсервативний, що закріплює патріархатні відносини та підпорядковує інтереси особистості інтересам національної держави. Націоналістична ідеологія, з одного боку, відроджуючи маскулінність (прославляючи мужність козаків Запорізької Січі і створюючи маскарад сучасного, рядженого в костюми з минулого, козацтва), а з другого - конструюючи і прославляючи культ “берегинь домашнього вогнища” як символу справжньої жіночності і жертовності - дає змогу виправдати систему нової економічної (класової і ґендерної нерівності, прикриваючи її суперечності нібито вищими і важливішими, з погляду побудови національної держави, інтересами). Проте домінантою причиною, що визначила посилення неокон- сервативної ідеології в нових національних державах, було формування нових класів, що супроводжувалося перерозподілом доступу до ресурсів. У боротьбі за ці ресурси ґендер та консервативні ґендерні стереотипи використовуються як “природний обмежувач” для тієї або іншої статі, частіше для жіночої.
Нова ситуація перерозподілу ресурсів вимагала, щоб індивіди, якщо вони хочуть добитися конкурентної спроможності в змаганні за обмежені матеріальні й духовні ресурси, шукали механізми і відповідну ідеологію для того, щоб усувати конкурентів у сфері праці, політики, в ухваленні управлінських рішень високого рівня. Така ідеологія була віднайдена шляхом реанімації і легітимації пат- ріархатних ґендерних стереотипів. Типові з них: “Політика - це не жіноча справа”, “Коли робочих місць не вистачає, чоловіки повинні отримувати їх першими”, “Чоловіки є кращими керівниками, ніж жінки” тощо. Стереотипне твердження “Жінки не мають обіймати керівних посад” було обрано й застосовувалося у моніторинго- вих опитуваннях населення України як індикатор їх прихильності до неоконсервативного патріархатного ґендер- ного мислення. Значний часовий діапазон моніторингу (20 років) дає змогу дослідити динаміку ступеня згоди населення України з неоконсервативною ідеологією протягом значного для історії становлення Української держави періоду її історії.
Відомо, що Україна проголосила метою свого розвитку побудову демократичного суспільства, яке надає рівні можливості для всіх громадян незалежно від їх статі. Завданням цієї статті є дослідження на прикладі української дійсності останнього десятиріччя залежності ґендерної свідомості населення (мислення на засадах ґендерної рівності) від загального ступеня розвитку демократичного руху в нашій країні.
За даними таблиці 1, населення України, на порозі своєї національної незалежності, значною мірою було прихильне до консервативних, патріархатних за своєю суттю, по-
Таблиця 1
Динаміка ступеня згоди населення України стосовно стереотипного судження, що “жінки не мають обіймати керівних посад”, 19922012 рр. (%)

1992
2000
2004
2005
2006
2008
2010
2012

Згоден
34,8
16,6
13,0
13,9
15,1
19,1
18,4
19,4

Не згоден
50,1
70,2
75,7
75,7
72,0
70,3
69,1
67,5

Не знаю
14,3
13,2
11,2
10,4
12,9
10,5
12,5
12,8

Не відповіли
0,8
0,1
0,1
0,0
0,0
0,1
0,0
0,2



глядів на взаємовідносини статей. Понад третина населення України (34,8%) дотримується думки, що “жінки не мають обіймати керівних посад”. Ця позиція суперечить статті 24 Конституції України, яка закріплює рівні права для всіх членів суспільства незалежно від національної належності, віку та статі. Тільки половина опитаних громадян України у 1992 р. дотримується демократичної думки з цього питання (50,1%). Кожний шостий (14,3) взагалі не має чіткої власної думки з цього приводу.
З початку 90-х років, коли Україна стала відкритою до ознайомлення та прийняття західних теорій та практики ґендерної рівності, процес ґендерної просвіти населення, особливо молоді, відбувається дуже швидко. Значно вплинули на розвиток ґендерних та жіночих досліджень та пропаганду їх результатів перші всеукраїнські конференції найбільших жіночих організацій (1992-1995) - Союзу українок, Жіночої громади, Спілки жінок України. З’явилося багато публікацій у ЗМІ з ґендерної проблематики. І хоча не всі ці матеріали були науково коректними, багато транслювалося і неоконсервативних ґендерних стереотипних суджень, обізнаність населення стосовно демократичних поглядів на взаємовідносини статей значно зросла.
У період з 1995 по 2002 рр. відбувалася інституціоналі- зація жіночих і ґендерних досліджень, за рахунок західних фондів функціонували літні школи і всеукраїнські освітні програми з проблематики ґендерної рівності. Цей просвітницький період щодо ґендерної просвіти мав значні позитивні результати. У опитуванні 2000 р. відсоток згодних з антидемократичним твердженням, що “жінки не мають обіймати керівних посад” зменшилося удвічі (16,6%). Відповідно частка прихильників ґендерної рівності у цьому питанні зросла до 70,2%.
Тенденція збільшення прихильників ґендерної рівності продовжувалася ще протягом чотирьох-п’яти років (табл. 1): у 2004 та 2005 рр. вже 2/3 опитаних не згодні з твердженням, що “жінки не мають обіймати керівних посад”. Згодні тільки 13,0% - 2004 р. та 13,9% у 2005 р.
Як відомо, 2004 р. був роком “помаранчевої революції”, коли демократичні погляди та настрої в суспільстві не тільки значно поширилися, а й проявилися в реальних діях. Дуже показовим є той факт, що пік демократичних поглядів населення України збігається з піком віри населення у ґендерну рівність як повагу до кожної особистості незалежно від її статевої належності. Потім, починаючи з 2006 р. і по наш час, спостерігається відкат самосвідомості населення України до більш неоконсервативних поглядів стосовно взаємовідносин статей та ґендерної рівності. Так, уже кожний п’ятий з опитаних у 2012 р. згоден з антидемократичним висловлюванням, що “жінки не мають обіймати керівних посад”. Але роки просвітницької роботи в царині ґендерного рівноправ’я та розвитку демократичних відносин у країні все ж таки не минули даремно. Більша частина населення (67,5%) у 2012 р. все ж таки не згодна з цим антидемократичним ґендерним стереотипним судженням. У 1992 р. так вважала тільки половина опитаних (50,1%).
Аналіз даних таблиці 2, яка показує ступінь задоволеності населення європейських країн процесами демократизації, що відбуваються в їх країнах, засвідчує, що дійсно час “помаранчевої революції” та наступний 2005 р. були піком демократичних настроїв у нашому суспільстві. Потім спостерігається чітка тенденція зростання незадоволеності населення тим, як діють демократичні принципи у суспільстві. Останнє моніторингове опитування, що було здійснене у 2013 р., свідчить, що тільки 12,9% населення вважають, що Україні вдалося стати демократичною державою. Але у 2005 р. українці ще демонструють достатньо високу задоволеність розвитком демократії в своїй країні: середній бал - 4,7 (табл. 2). Потім спостерігається стійка тенденція зменшення цього показника до середнього балу 2,52 у 2009 р. Ту саму тенденцію маємо й щодо прихильності населення до принципів ґендерної рівності: у історичний період “помаранчевої революції” - час піку демократичних настроїв населення України - спостерігається і найбільша його прихильність до поглядів, що ґрунтуються на принципах ґендерної рівності.
Таблиця 2
Ступінь задоволеності тим, як працює (діє) демократія в країні, у населення деяких європейських країн,* 2005-2011 рр.
(середній бал за шкалою: 0 “зовсім не задоволений”,
10 “повністю задоволений”)

2005
2007
2009
2011

Бельгія
5,56
5,49
5,17
5,20

Болгарія
-
2,69
2,43
3,14

Велика Британія
5,14
4,93
4,88
4,97

Данія
7,31
7,45
7,36
6,94

Іспанія
6,07
5,93
5,83
5,10

Нідерланди
5,66
6,08
6,23
6,18

Німеччина
5,28
5,24
5,54
5,31

Норвегія
6,23
6,63
6,68
6,93

Польща
3,70
4,36
4,81
5,04

Португалія
3,35
4,24
4,05
3,54

Росія
-
3,58
3,94
3,85

Словаччина
3,84
4,78
4,96
4,17

Угорщина
4,10
3,52
3,01
4,42

Україна
4,31
3,22
2,52
3,17

Франція
4,87
4,66
4,58
4,24

*3а результатами Європейського соціального дослідження 2005, 2007,
2009, 2011 рр.


Це дає нам підстави для висновку, що дійсно ґендерний паритет у суспільстві - не примха і не вигадка агресивних прихильників сучасного феміністського руху. Ґен- дерна рівність у всіх сферах життєдіяльності людей є однією з важливих складових дійсно демократичного суспільства. Ступінь розвитку демократичного устрою суспільства тісно пов’язаний з типом домінуючих у цьому суспільстві ґендерних відносин - демократичних або неоконсервативних.
Література
1. Жінки та чоловіки на ринку праці України. Порівняльне дослідження України та ЄС. 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] _and_Men_on_the_Ukrainian_Labour_Market_Ukrainian_with_cover.pdf А.Арсеєнко,
кандидат історичних наук;
Є.Суіменко,
доктор філософських наук
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
З часу виходу зі складу СРСР і набуття незалежності в 1991 р. Україна зіткнулася з необхідністю вибору нового вектора інтеграції в сучасному світі. З одного боку, більшість населення України з самого початку виступала за розширення і поглиблення взаємовигідної співпраці з колишніми радянськими республіками. Це було зумовлено тим, що розрив традиційних господарських зв’язків з ними, передусім з Росією, штовхав у економічну прірву нашу країну, що була, навіть за визначенням західних політологів, “однією з індустріальних, аграрних і військових опор Радянської держави” [1, р. 3]. Прагнення народу України до розвитку зв’язків з державами - членами Співдружності Незалежних Держав (СНД) і відтворення Євро-Азіатського союзу як історично приреченого об’єднання цілком і повністю відповідало його корінним інтересам. Тому що у складі єдиного народногосподарського комплексу СРСР Україна в XX ст. досягла апогею в своєму соціально-економічному розвитку, увійшла до десятка найрозвинутіших країн Європи і слугувала взірцем для наслідування для багатьох держав світу.
З другого боку, наслідком розвалу єдиного народногосподарського комплексу СРСР, як свідчать розрахунки фахівців, стало скорочення на одну третину ВВП України і розкручування маховика деіндустріалізації економіки, деградації робочої сили і депопуляції України. Проходження безперспективним курсом “наздоганяючого розвитку” в прокрустовому ложі західної “транзитології” перетворило Україну на сировинний придаток “золотого мільяр- да” планети і постачальника дешевої робочої сили для розвинутих країн. Тому значна частина українського народу дотепер бачить у реінтеграції колишніх радянських республік оптимальний шлях до подолання свого жебрацького становища у складі одного з суверенних осколків колишнього СРСР. До речі, останній з кожним роком дедалі більше і більше втрачає свою здатність до відновлення державного суверенітету як системи і ставить під сумнів перспективи свого подальшого існування в рамках нинішньої територіальної цілісності.
В умовах дедалі більшої залежності України від російського енергетичного чинника її економічний стан міг би значно покращати у разі входження в Митний союз (МС). Спільні розрахунки учених Інституту народногосподарського прогнозування РАН і Інституту економіки і прогнозування НАН України не так давно засвідчили, що сукупна вигода України від приєднання до МС могла б становити близько 10 млрд дол., у тому числі від експорту товарів у зону МС - понад 5 млрд, від зниження цін на газ - близько 3 млрд, від скасування експортного мита на російську нафту - від 2 до 3,5 млрд дол. За іншими оцінками, вступ України до МС зумовив би економію 8 млрд дол. для нашої країни тільки за рахунок цін на газ. Крім того, у разі реалізації цього кроку українські експортери чорних металів і труб знизили б витрати і отримали безперешкодний доступ на російський ринок [2, с. 20]. Попри явні вигоди “східного вектора” в інтеграційній політиці України, правлячі кола останньої під тиском олігархічних кланів віддають перевагу “західному напрямку” в своїх довгострокових, але безуспішних спробах зближуватися з Європейським Союзом (ЄС).
Стратегічний курс на європейську інтеграцію, проголошений можновладцями в Україні в рамках багатовектор- ної дипломатії, привів до того, що Україна була однією з перших країн СНД, що підписали Угоду про партнерство і співпрацю з ЄС, але на тривалий час “застрягла” на етапі “західних оглядин”. Орієнтація України на євроатлантичну інтеграцію, особливо на розширення зв’язків з агресивним військовим блоком НАТО, не стільки сприяла втіленню в життя її європейського інтеграційного курсу, скільки дедалі віддаляла її від традиційних союзників на “пострадянському просторі”, передусім від Росії, і заганяла в історичний тупик стагнації економіки. Остання протягом багатьох десятиріч була тисячами ниток пов’язана з колишніми радянськими республіками і хворобливо відреагувала на їх раптовий розрив у результаті злочинної змови російсько-українсько-білоруської “трійки” в особі Єльцина-Кравчука-Шушкевича в Біловезькій пущі.
Понад 20 років проведення “радикальних економічних реформ” за євроатлантичними лекалами зовсім не привели до появи в нашій країні обіцяного “ефективного власника”, та зате витіснили її на периферію капіталістичного розвитку, майже повністю знищили машинобудівну промисловість, якою завжди пишалась Україна. З традиційних старих галузей обробної індустрії в Україні залишилися тільки металургійна і хімічна промисловість. При цьому необхідно відзначити, що українська металургія в січні-червні ц.р. різко понизила виробництво готового прокату чорних металів - на 5,6% - порівняно з аналогічним періодом 2012 р. Виробництво хімічних речовин і хімічної продукції за той же період знизилося ще більше - на 22,1%. У цілому ж промислове виробництво в Україні порівняно з червнем 2012 р. зменшилося на 5,7% [3, с. 7]. Зафіксована в першому півріччі 2013 р. глибина падіння виробництва в нашій країні була єдиним своєрідним рекордом у країнах СНД, які всі без винятку примножили свій виробничий потенціал у названий період.
Нинішній крен України у бік “цивілізованого світу” відбувається на тлі поглиблення фінансово-економічної кризи в Старому і Новому Світі, яка має системний характер і є одночасно і доктринальною, і світоглядною, і соціальною. Глибока рецесія в наші дні, після завершення глобальної депресії, вщент сотрясає всі країни Єврозони і ЄС: як ті, які стояли біля колиски “європейського ринку”, так і ті, які інтегрувалися в ЄС як новобранці “останньої хвилі” в ході розширення ЄС на Схід. У зв’язку з вичерпанням усіх мирних резервів розвитку західний капіталізм настирливо шукає шляхи виходу з кризи на стежці війни, упроваджує в економічну практику принципи “військового кейнсіанства”, розробляє плани нової глобальної бійні - третьої світової війни. Остання, поза всяким сумнівом, буде ядерною війною і може призвести до знищення не тільки всього живого на Землі, а й самої Землі.
У цьому контексті відомий російський соціолог, академік РАН В.Жуков відзначає: “Європейський Союз загрузнув у власних проблемах, НАТО і СТТТА зав’язли в масштабних військових конфліктах, заплуталися у фінансових нетрях. Значить на зміну концепції недовір’я і підозр могла б прийти нова модель Євразійського Союзу у вигляді союзу вільних країн. Стосовно Європи, Америки і світу в цілому, ЄврАзЕС - миролюбний конкурент, у якого немає територіальних або інших претензій до країн, що знаходяться в зоні впливів інших політичних центрів, а базою для інтеграції є загальна історія, географічне положення, єдиний соціокультурний простір, взаємна зацікавленість у пошуках форм взаємодії з іншими державами” [4, с. 20]. Проте керманичі зовнішньої політики України, на відміну від її народу, як і раніше вибудовують свої зовнішньополітичні пріоритети під антинародним рухівським гаслом “Геть від Москви!”
На відміну від русофобської позиції українських кланово-олігархічних можновладців населення України, як свідчать результати опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2013 р., дедалі більше схиляється у бік розвитку інтеграції з Росією та іншими країнами СНД (табл. 1), попри антиросійську пропагандистську кампанію та нав’язування позитивного іміджу ЄС як привабливої вітрини гламурного капіталізму в нашій країні протягом останніх більш як 20 років. Відмовляючись від широкого розвитку співробітництва у “східному” напрямку, Україна фактично виконує стратегічне замовлення країн Заходу, насамперед США, зацікавлених у торпедуванні ЄврАзЕС. З цією метою західні держави використовують могутній арсенал засобів - від обіцянок прийняти Україну до складу ЄС до надання допомоги у розробці її місцевих родовищ сланцевого газу. Все це підпорядковано вирішенню головного завдання Заходу - не допустити створення ЄврАзЕС з участю України як одного зі світових центрів сили.
За даними опитування Інституту соціології НАН України у 2013 р., майже половина (48,0%) респондентів у найближчі п’ять років убачають головним союзником України Росію та інші країни СНД. Дещо менше третини (29,6%) респондентів у такому ж часовому майбутньому вважають головним союзником України Європейський Союз. Лише 2,4% опитаних вважають, що головним союзником України будуть США і 3,1% - Китай. Для кожного шостого (16,9%) з опитаних було важко відповісти на це запитання.
Таблиця 1
Головні союзники України в оцінках населення (2013, N=1800, %)
Кого Ви бачите головним союзником України у найближчі п ’ять років?
%

Росію та країни СНД
48,0

Європейський Союз
29,6

США
2,4

Китай
3,1

Важко відповісти
16,9



Особливої уваги заслуговують відмінності у думці населення України щодо її головних союзників. У цьому контексті варто розглянути передусім вікові особливості у відповідях респондентів на це запитання (табл. 2). Частка опитаних, які вважали, що в найближчі п’ять років головним союзником України буде Росія та інші країни СНД, коливалася від 37,0% серед молоді до 55,6% у старшій віковій підгрупі. У молодіжній підгрупі частки тих, хто вважав, що основним союзником України буде Росія та країни СНД чи Європейський Союз, були однакові. В інших вікових підгрупах респондентів, які відзначали Росію та країни СНД як головного союзника України в найближчі п’ять років, було відносно більше, ніж тих, хто в такій якості обирав Європейський Союз.
Таблиця 2
Вікові відмінності у оцінці головних союзників України (2013, N=1800, %)
Кого Ви вбачаєте головним союзником України у найближчі 5 років?
Вік
У
цілому


До 30
30-54
Понад 55


Росія та країни СНД
37,0
47,4
55,6
48,0

Європейський Союз
37,0
31,1
22,6
29,6

США
3,8
1,6
2,8
2,4

Китай
2,7
2,8
3,9
3,1

Важко відповісти
19,5
17,1
15,1
16,9



Регіональні відмінності у розподілі відповідей на запитання про головних союзників України виявилися досить контрастними (табл. 3). Для більш ніж половини (58,2%) респондентів із Західної України таким союзником є Європейський Союз, а Росію та інші країни СНД серед них
Регіональні відмінності у оцінці головних союзників України (2013, %)
Таблиця 3
Кого Ви вбачаєте головним союзником України у найближчі п ’ять років?
Регіони
У
цілому


Захід
Центр
Південь
Схід


Росія та країни СНД
15,0
38,6
59,3
76,4
48,0

Європейський Союз
58,2
33,2
22,2
8,3
29,6

США
6,1
1,9
1,9
0,5
2,4

Китай
0,9
4,9
3,9
1,5
3,1

Важко відповісти
19,9
21,3
12,7
13,3
16,9



називали рідше (15,0%). У Центрі Росію та інші країни СНД і Європейський Союз як основних союзників України в найближчі п’ять років називали майже однаково часто 38,6% та 33,2% респондентів відповідно. Більше половини опитаних на Півдні та Сході вважають головним союзником України Росію та країни СНД.
Ставлення населення України до ідеї приєднання нашої країни до Союзу Росії та Білорусі характеризується так: “скоріше негативно” до згаданої ідеї ставляться 28,5% респондентів, “скоріше позитивно” - 48,9%, більше п’ятої частини респондентів вибрали відповідь “важко сказати”, 0,2% опитаних не відповіли на це запитання (табл. 4).
Таблиця 4
Ставлення до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі (2013, N=1800, %)
Як Ви ставитеся до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі?
%

Скоріше негативно
28,5

Важко сказати
22,4

Скоріше позитивно
48,9



Найбільше противників ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі - у віковій групі до 30 років (37,3%), менше порівняно з ними - у віковій групі 30-54 роки (29,0%), ще менше - у віковій групі понад 55 років. З другого боку, майже така ж частка молоді до 30 років, як і противників ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі, “скоріше позитивно” ставиться до згаданої ідеї (36,7%). У віковій групі 30-54 роки частка прихильників ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі становить майже половину опитаних (48,5%), у віковій групі понад 55 років - більше половини опитаних (57,1%). Не змогли визначити свого ставлення до цієї ідеї відповідно 26,0% респондентів (до 30 років), 22,5% (30-54 роки) і 20,3 % (більше 55 років) (табл. 5). Цілком зрозуміло, що негативне ставлення більш ніж третини молоді до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі значною мірою сформоване антиросійською та анти- білоруською пропагандою українських засобів масової інформації, а також є наслідком фальсифікації історії трьох слов’янських братніх народів у шкільних і вузівських підручниках.
Таблиця 5
Вікові відмінності у ставленні населення до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі (2013, %)
Як Ви ставитеся до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі?
Вік
У
цілому


До 30
30-54
Понад
55


Скоріше негативно
37,3
29,0
22,6
28,5

Важко сказати
26,0
22,5
20,3
22,4

Скоріше позитивно
36,7
48,5
57,1
48,9



Регіональні відмінності у негативному ставленні до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі найбільш вагомо простежуються на Заході (59,9%), зменшуються майже вдвічі у Центрі (31,6%), стають ще меншими на третину на Заході (19,3%) і набувають мінімального значення на Сході (8,0%). І, навпаки, регіональні відмінності у позитивному ставленні до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі суттєво зростають з Заходу на Схід. 13,5% респондентів на Заході, 41,4% - у Центрі, 63,8% - на Півдні і 72,7% - на Сході, відповідаючи на запитання “Як Ви ставитесь до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі?”, дали позитивну відповідь. Приблизно однакова частка опитаних на Заході і в Центрі (відповідно 26,5% і 27,0%), на Півдні і Сході (відповідно 16,8% і 19,3%) не змогли визначитися з цього питання. Таким чином, майже половина респондентів у Центрі і переважна більшість опитаних на Півдні та Сході є переконаними прихильниками ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі (табл. 6).
Запитання щодо перспектив вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану є відносно новим у
Таблиця 6
Регіональні відмінності у ставленні до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі (2013, %)
Як Ви ставитесь до ідеї приєднання України до Союзу Росії та Білорусі?
Регіони
У
цілому


Захід
Центр
Південь
Схід


Скоріше негативно
59,9
31,6
19,3
8,0
28,5

Важко сказати
26,5
27,0
16,8
19,3
22,4

Скоріше позитивно
13,5
41,4
63,8
72,7
48,9



порядку денному нашої країни і тому недостатньо відомим пересічному українцю. На наш погляд, саме цим фактором пояснюється той факт, що майже третина респондентів, відповідаючи на запитання про вступ України до Митного союзу, обрала відповідь “важко сказати”. Частка тих, хто “скоріше позитивно” ставиться до вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану, становить майже половину респондентів (45,1%), а “скоріше негативно” - майже вдвічі менше (25,5%) (табл. 7).
Таблиця 7
Ставлення до вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану (2013, N=1800, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану?
%

Скоріше негативно
25,5

Важко сказати
29,1

Скоріше позитивно
45,1



Як свідчать дані опитування, частка противників вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану становить 29,9% у віковій групі до 30 років, 26,6% у віковій групі 34-54 роки і 21,4% у віковій групі понад 55 років. На запитання “Як Ви ставитеся до вступу України до Митного союзу Росїі, Білорусі і Казахстану?” відповіли “важко сказати” 33,7% у віковій групі до 30 років, 28,6% у віковій групі 30-54 роки, 27,5% у віковій групі понад 55 років. Кількість прихильників вступу України до Митного союзу зростає зі збільшенням віку респондентів і становить 36,4% у віковій групі до 30 років, 44,9% у віковій групі 30-54 роки і 51,2% у віковій групі понад 55 років (табл. 8).
Таблиця 8
Вікові відмінності прихильників і противників вступу України до Митного союзу Росії,
Білорусі і Казахстану (2013, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану?
Вік
У
цілому


До 30
30-54
Понад
55


Скоріше негативно
29,9
26,6
21,4
25,5

Важко сказати
33,7
28,6
27,5
29,1

Скоріше позитивно
36,4
44,9
51,2
45,1



Найбільш негативне ставлення до вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану зафіксоване у Західному регіоні, де 54,5% респондентів заявили, що вони “скоріше негативно” ставляться до цього питання. У центральному регіоні таких респондентів було приблизно вдвічі менше - 26,1%. За ним йдуть Південь (16,9%) і Схід (10,1 %). Від третини до п’ятої частини респондентів не змогли визначити свою позицію у цій доленосній проблемі для України. “Скоріше позитивно” ставляться до вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану 12,4% опитаних на Заході, 38,1% у Центрі, 58,8% на Півдні і 67,8% на Сході (табл. 9).
Більше половини опитаних (54,4%) негативно ставляться до вступу України до НАТО. Майже третина (30,8%) респондентів відзначали, що їм важко визначити своє ставлення до такого кроку. Скоріше позитивно до українського членства в цій організації налаштовані 14,4% респондентів (табл. 10).
У кожній з вікових груп респондентів, які негативно ставилися до вступу України до НАТО, було більше, ніж
Таблиця 9
Регіональні відмінності у ставленні до вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану (2013, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану?
Регіони
У
цілому


Захід
Центр
Південь
Схід


Скоріше негативно
54,5
26,1
16,9
10,1
25,5

Важко сказати
33,1
35,8
24,4
22,1
29,1

Скоріше позитивно
12,4
38,1
58,8
67,8
45,1



Таблиця 10
Ставлення населення України до членства в НАТО (2013, N=1800, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до НАТО?
%

Скоріше негативно
54,4

Важко сказати
30,8

Скоріше позитивно
14,4

Не відповіли
0,3



тих, хто позитивно налаштований щодо такого кроку. В кожній з цих груп негативне ставлення до вступу України до НАТО було домінуючим. Зі збільшенням віку респондентів розбіжність у ставленні до вступу України до НАТО була контрастнішою (табл. 11).
Опитані в усіх регіонах, за винятком Заходу, частіше висловлювали негативне ставлення щодо вступу України до НАТО, ніж підтримували такий крок. Лише в Західно-
Таблиця 11
Вікові відмінності у ставленні населення України щодо вступу до НАТО (2013, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до НАТО?
Вік
У
цілому


До 30
30-54
Понад 55


Скоріше негативно
44,7
54,4
60,8
54,4

Важко сказати
37,6
30,6
27,5
30,8

Скоріше позитивно
17,8
15,0
11,8
14,4



му регіоні частка позитивно налаштованих до вступу в цю організацію (35,4%) була більшою, ніж частка тих, хто ставився до цього негативно (22,8%). Але навіть тут позитивне ставлення до вступу України до НАТО не було домінуючим найчастіше (41,8%) респонденти вказували, що їм важко відповісти на це запитання (табл. 12).
Таблиця 12
Регіональні відмінності у ставленні населення щодо вступу України до НАТО (2013, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до НАТО?
Регіони
У
цілому


Захід
Центр
Південь
Схід


Скоріше негативно
22,8
50,0
63,7
77,9
54,4

Важко сказати
41,8
35,6
25,7
21,1
30,8

Скоріше позитивно
35,4
14,4
10,6
1,0
14,4



Ставлення населення до вступу України до Європейського Союзу характеризується такими результатами, одержаними у результаті опитування: “скоріше негативно” до вступу в ЄС ставляться 27,9% респондентів, “скоріше позитивно” - 41,6%. Звертає увагу на себе той факт, що, незважаючи на цілеспрямовану агітацію за вступ до ЄС протягом понад 20 років, майже третина опитаних не визначилась з цього питання (табл. 13).
Найбільше симпатій до ЄС висловлює молодь, майже половина опитаних якої (48,8%) позитивно ставиться до
Таблиця 13
Ставлення населення до вступу України до Європейського Союзу (2013, N=1800, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до Європейського Союзу?
%

Скоріше негативно
27,9

Важко сказати
30,3

Скоріше позитивно
41,6

Не відповіли
0,3


вступу України в ЄС. Найменше респондентів, які “скоріше позитивно” ставляться до вступу нашої країни до ЄС, - у віковій групі більше 55 років (34,2%). З другого боку, найбільш негативно ставляться до вступу в ЄС опитані у віковій групі більше 55 років (34,9%), менш негативно - молодь до 30 років (21,6%). Близько третини респондентів у всіх трьох вікових групах вибрали відповідь “важко сказати” (табл. 14).
Таблиця 14
Вікові відмінності у ставленні населення до вступу України до Євросоюзу (2013, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до Європейського Союзу?
Вік
У
цілому


До 30
30-54
Понад 55


Скоріше негативно
21,6
26,1
34,9
27,9

Важко сказати
29,6
30,3
30,8
30,3

Скоріше позитивно
48,8
43,7
34,2
41,6



Регіональні відмінності у ставленні населення до вступу України до ЄС відзначаються тим, що негативне ставлення до цього питання найменше поширене на Заході (7,2%), найбільше - на Сході (47,6%. ). “Скоріше позитивно” до вступу України до ЄС найбільше налаштовані на Заході (67,7%). Значно меншою мірою підтримують цей крок респонденти в Центрі (45,8%), на Півдні (37,8%) і на Сході (17,9%) (табл. 15).
Таблиця 15
Регіональні відмінності у ставленні населення до вступу України до Євросоюзу (2013, %)
Як Ви ставитеся до вступу України до Європейського Союзу?
Регіони
У
цілому


Захід
Центр
Південь
Схід


Скоріше негативно
7,2
20,3
36,0
47,6
27,9

Важко сказати
25,4
33,9
26,2
34,5
30,3

Скоріше позитивно
67,4
45,8
37,8
17,9
41,6



Таким чином, результати опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2013 р., переконливо свідчать про те, що населення України, попри деякі вікові і регіональні розбіжності з цього питання, однозначно підтримує “східний” вектор інтеграції України. Переважна більшість опитаних висловилась проти вступу України в агресивний воєнний блок НАТО, який на порозі ХХІ ст. перетворився на “глобальне” НАТО і поширив зону своєї відповідальності на весь світ. Прислухаються українські можновладці до голосу народу у цьому відношенні чи проігнорують, як завжди, думку населення з цього питання, покаже недалеке майбутнє.
Література
Garnett S.W. Keystone in the Arch: Ukraine in the Emerging Security Environment of Central and Eastern Europe / S.W.Garnett. Wash., DC: Carnegie Endowment for International Peace, 1997. 145 p.
Загашвили В. Региональный вектор интеграционной политики России / В.Загашвили // Мировая экономика и международные отношения. 2012. № 5. С. 1526.
Глебко А. Украина: деиндустриализация продолжается / А.Глебко // Экономическая и философская газета. 2013. № 30.
Жуков В.И. Потенциал Евразийского Союза: политикосоциологическая компаративистика / В.И.Жуков // Социологические исследования. 2012. № 7. С. 1723.
Розділ другий
Соціоекономічні та соціоструктурні перетворення українського сьогодення
А.Малюк,
кандидат соціологічних наук
ВЛАСНІСТЬ І СТАВЛЕННЯ ДО НЕЇ УКРАЇНЦІВ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО ГЛОБАЛЬНОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Домінуючий в Україні політико-ідеологічний дискурс зображує системну трансформацію, яка відбулася в “пост- соціалістичних” країнах як наслідок неефективності радянської моделі планового господарства, заснованої на суспільній власності порівняно з західною “ринковою моделлю”. Безальтернативним шляхом до забезпечення економічного зростання і добробуту населення проголошується відмова від “адміністративно-командної системи” і повернення на “магістральний шлях цивілізації”, керуючись програмою Вашингтонського консенсусу.
Результати “ринкових реформ” на пострадянському просторі виявилися провальними. Замість створення висо- корозвинутої економіки “як на Заході” - деіндустріаліза- ція, масова втрата високопродуктивних робочих місць, дезорганізація і руйнування виробництва машинних засобів виробництва, а разом з ними - деградація соціальної і духовної сфери суспільства, експортно-сировинна орієнтація економіки в поєднанні з її залежністю від “доларового імперіалізму” США. Як наслідок - зубожіння населення. Проголошення абстрактних ліберальних цінностей свободи і демократії обернулося пануванням фінансово- сировинної олігархії над трудящою більшістю. Чекати від “ринкових реформ”, що встановлюють системне панування приватної власності, іншого результату неможливо: їх ідеологія і логіка суперечать логіці розвитку сучасних індустріальних виробничих сил (ІВС) суспільства.
Проявом зростання масштабів і складності сучасного промислового виробництва є зростання масштабів розподілу праці в промисловості, з яким пов’язана необхідність
розвитку спеціалізації й кооперації виробництва. Тому сучасні ІВС організовані за принципом технологічних ланцюгів. Це означає, що кінцевий продукт великого індустріального наукоємного виробництва є результатом кооперації зв’язаних єдиним технологічним процесом підприємств, що виконують певну спеціалізовану роль у єдиному ланцюгу. Кожне підприємство вбудовано в систему поділу і комбінування праці технологічного ланцюга і займає в ньому чітко визначене місце. Вже одне це вимагає скасування стихійності й анархії ринкових відносин, знищення ринкової конкуренції на користь інтеграції в рамках виробництва за єдиним планом. Не “соціалісти вороги ринку, а передова техніка й продиктована нею спеціалізація робочої сили і виробничого процесу”, - казав американський економіст Дж.К.Гелбрейт [1, с. 71]. Утвердження системного панування приватновласницьких відносин руйнує технологічні зв’язки між підприємствами і створює умови відторгнення виробництвом науково- технічного прогресу.
Це модель породження відсталості. Вона унеможливлює здійснення прогресивних структурних і технологічних змін. Адже останні пов’язані з переходом від кооперації в рамках підприємств окремих машин до інтегрованих у масштабах галузей і суспільства систем автоматизованих машин. Це досягається на основі централізованого накопичення і розподілу ресурсів за панування крупних форм реального усуспільнення праці, виробництва, капіталу у формі горизонтальної і вертикальної інтеграції підприємств. Ринкові відносини з їх економічною відокремленістю приватних підприємств і гонитвою за приватним короткостроковим прибутком руйнує цю інтеграцію, що веде до деградації продуктивних сил.
Переконуючи суспільство, що утвердження системного панування приватнокапіталістичних відносин як ладу відособлених атомізованих економічних одиниць, зв’язаних лише ринком, дасть змогу досягти рівня розвитку капіталістичних індустріально-розвинутих країн (КІРК), реформатори фактично організовували перехід до відсталого, периферійного капіталізму.
Розвиток суспільного характеру виробництва при капіталізмі виявляється в процесах концентрації і централізації капіталу, інтегруючих відособлених приватнокапіталістичних виробників у межах монополістичних об’єднань з нетоварною внутрішньою організацією виробництва. Таким чином, розвиток капіталу йде в руслі його усуспільнення, розвитку колективних корпоративних форм власності. Саме в посиленні суспільного характеру виробництва і полягає прогресивна роль капіталізму в історії.
Отримавши досвід Великої депресії 1929-1933 рр., з метою захисту великого машинного виробництва від дії “невидимої руки” ринку, країни Заходу пішли шляхом усуспільнення виробництва й одержавлення економіки, утвердження в ній системного панування вертикально- інтегрованих міжгалузевих комплексів у формі транснаціональних корпорацій, що долають стихію ринку за допомогою кооперації економічних зв’язків, створення проектованих і планованих технологічних ланцюгів підприємств, що належать до різних переділів і передають один одному продукцію за трансфертними цінами.
Вибрана відповідно до досягнутого після Другої світової війни рівня розвитку ІВС конкретно-історична форма усуспільнення останніх у вигляді багатогалузевих вертикаль- но-інтегрованих концернів має ряд особливостей. Найважливіша з них - зміна ставлення до виробництва заради прибутку і принципу його максимізації. Приватновласницький капіталізм не робить відмінностей між короткостроковим і довгостроковим прибутком, між отриманням прибутку з виробництва сировини, проміжного і кінцевого виробництва. Вертикальна інтеграція означає якраз відмову від отримання приватних прибутків з проміжних виробництв заради досягнення інтегрального ефекту, що максимізує прибуток з виробництва кінцевого продукту з найбільшою доданою вартістю.
Звідси випливає сформульований С.Губановим закон вертикальної інтеграції. Згідно з ним рентабельність проміжного виробництва повинна дорівнювати нулю - лише тоді досягається максимум кінцевих результатів суспільного відтворення. Іншими словами, отримання прибутку з видобувного і проміжного виробництва мінімізується і допускається тільки з кінцевого оброблювального виробництва. Таким чином вертикальна інтеграція власності й виробництва піднімає привласнення основної маси доданої вартості по системній вертикалі з рівня приватного галузевого підприємства на рівень міжгалузевої корпорації, а усередині корпорації - з рівня здобуваючого і проміжного виробництва на рівень кінцевого, спеціалізованого на випуску продукції з високою доданою вартістю [2, с. 60]. Робиться це задля максимуму розширеного відтворення сукупної доданої вартості, максимальної системної конкурентоспроможності.
Великі міжгалузеві корпорації є формою організації єдиних вертикально-інтегрованих технологічних ланцюгів, що охоплюють повний цикл відтворення певних видів кінцевої наукоємної продукції з великою доданою вартістю. Ці ланцюги об’єднують усередині корпорації технологічно суміжні підприємства добувної і оброблювальної індустрії, підрозділи НДР і НДВКР, інфраструктури оптової і роздрібної торгівлі, спеціалізованої мережі середніх і малих підприємств. Результатом вертикальної інтеграції власності є досягнення інтегрального ефекту, що веде до зниження витрат і собівартості кінцевого продукту за рахунок виключення приватного прибутку раніше відособлених проміжних підприємств. У таких ланцюжках підвищення продуктивності, зниженні трудомісткості і витрат у попередніх ланках не нівелюється прибутковістю самостійних приватних підприємств, а передається по ланцюжку, досягаючи максимального ефекту на виході. Тому вер- тикально-інтегровані корпорації сильніше зацікавлені в науково-технічному прогресі й запровадженні інновацій, що скорочують витрати виробництва, підвищують продуктивність праці, ніж приватнокапіталістичні підприємства. Таким чином, інтегральний ефект досягається шляхом перетворення товарних ланцюгів, що складаються з приватних відособлених підприємств, зв’язаних ринковими, товарно-грошовими відносинами в інтегровані усередині корпорацій технологічні ланцюги. Ланки останніх зв’язані нетоварними, неринковими відносинами, підпорядкованими централізованому плануванню. Товарні ланцюги усередині корпорацій перетворюються на нетоварні, персоніфікована приватна капіталістична власність поступається місцем інтегрованим, деперсоніфікованим, безособовим, колективним формам капіталістичної власності.
Саме досягнутий рівень інтеграції власності, усуспільнення виробництва в конретно-історичній організаційно- економічній формі транснаціональних корпорацій відрізняє капіталізм ядра від роздрібленого, децентралізованого, дезінтегрованого приватновласницького капіталізму периферії, який породжує слаборозвинутість і залежність, підлеглість ядру світової капіталістичної системи (СКС). Захисники приватної власності й ринкових реформ стверджують, що переваги КІРК пов’язані з пануванням абстрактних вільного ринку, приватної власності й вільної конкуренції. Насправді, ці переваги - наслідок реально досягнутого рівня усуспільнення і централізації виробництва в конкретно-історичній формі економіки верти- кально-інтегрованих міжгалузевих корпорацій, що обмежує систему приватного прибутку і продовжує виявлену Марксом тенденцію скасування капіталу як приватної власності, поки що в межах капіталізму. На даному етапі розвитку капіталізму ефект усуспільнення виробництва й інтеграції власності реалізується як зростання концентрації капіталу і прибутків у руках мегакорпорацій.
На цьому тлі догматична позиція антирадянських ринкових фундаменталістів, що не бажають бачити реальну діалектику суспільного розвитку, є наслідком не раціонально-наукового підходу, а політико-ідеологічної позиції, що виражала вимоги легалізації тіньового приватного капіталу і затвердження його системного панування.
У результаті руйнування радянської економіки в Україні виникла заснована на приватнокапіталістичній влас-
ності економічна система зі зруйнуваною цілісністю технологічних ланцюгів. Роздріблення за допомогою приватизації єдиних ланцюгів на відособлені приватні підприєм- ства-переділи спричинило відокремлення видобутку сировини від її високотехнологічної переробки. Дезінтеграція добувних і високотехнологічних виробництв закріплена складанням експортно-сировинної моделі економіки, заснованої на пануванні паразитичних інтересів приватної олігархічної власності в добувних галузях економіки. Роз’єднання добувної й оброблювальної промисловості призвело до її дезорганізації, особливо машинобудування, викликало історично безпрецедентну деіндуст- ріалізацію. Деіндустріалізація лежить в основі системної кризи, що супроводжується погіршенням якості і рівня життя населення, зростанням недоспоживання і товарного дефіциту (проявом якого є інфляція) в результаті руйнування промислового виробництва, зубожінням, депопуляцією і зростанням соціальної нерівності.
Подолання периферійності і соціально-економічний прогрес на основі інноваційного розвитку можливий тільки за рахунок розвитку ІВС нового типу. В межах виробничих відносин, властивих периферії СКС, за панування децентралізованої приватної власності, яка до того ж є компрадорською, здійснення нової технотронної індустріалізації, якісне піднесення в розвитку ІВС принципово неможливе. Отже, головне питання, з яким стикається українське суспільство, - це питання про власність, вибір таких її форм, які забезпечать науково-технічний прогрес і створення на його основі наукоємного високоавтоматизо- ваного виробничого комплексу, що дає змогу з мінімальними затратами праці й ресурсів максимально задовольняти суспільні потреби.
На основі яких форм власності може бути забезпечений прогресивний соціально-економічний розвиток українського суспільства?
На основі тих їх форм, які відповідають характеру, масштабу і складності сучасних ІВС. Відомо, що в зоні ядра СКС такою є зрощена з державою корпоративна вер- тикально-інтегрована власність, що орієнтує виробництво на випуск продукції з максимальною доданою вартістю. Дана форма власності об’єднує технологічно суміжні виробництва в єдині міжгалузеві технологічні ланцюги, підпорядковані централізованому плануванню й управлінню. Вона концентрує фінансовий і промисловий капітал і робочу силу, достатні для здійснення великих інвестицій і виробництва інновацій, створення і освоєння високих наукоємних технологій. Саме ця форма власності визначає в даний час мінімальний рівень усуспільнення виробництва, необхідний для розвитку неоіндустріальних виробничих сил.
Соціально-економічний прогрес України пов’язаний зі створенням загальнодержавних інституційно оформлених відносинами єдиної власності науково-виробничих комплексів, що інтегрують єдині технологічні ланцюги, охоплюють повний цикл відтворення кінцевої наукоємної продукції. У цих ланцюгах мають бути з’єднані ланки різних переділів, добувних і оброблювальних виробництв, виробництва засобів виробництва і предметів кінцевого споживання, підрозділи НДР і НДОКР, збуту готової продукції. Економічна система заснована на таких комплексах, аналогічних ТНК, підпорядкована системі загальнодержавного планування, орієнтована на зростання продуктивності праці й купівельної спроможності населення. Шлях до неї пролягає через усунення паразитичних інтересів приватнокапіталістичної власності.
Ця приватна власність сприймається населенням України як неефективна, несправедлива і нелегітимна, що систематично фіксується даними моніторингу Інституту соціології НАН України. Громадяни України досить низько оцінюють результати ринкових приватновласницьких реформ. За даними дослідження 2013 р., на запитання “Чи варто було передавати у приватну власність (приватизувати) великі підприємства?” схвально відповіли 17% громадян, негативно - 65,8%, а ще 17,1% не відпові ли зовсім. На аналогічне запитання щодо передачі у приватну власність землі схвалили приватизацію 19,3% населення України, а 63,3% негативно поставилися до передачі землі у приватну власність, не відповіли 18,1%.
Громадяни фактично вважають за необхідне відмовитися від радикально ринкового курсу реформ, який відповідає інтересам лише приватнокапіталістичної власності. На запитання “Яким чином, на Вашу думку, держава повинна брати участь в управлінні економікою?” тільки 8,1% громадян висловилися на користь мінімізації участі держави в управлінні економікою та застосуванні суто ринкових методів економічного регулювання. Тобто маються на увазі методи, що найбільшою мірою відповідають економічній системі, в якій панує дезінтегрована приватнокапіталістична власність. Натомість більшість громадян - 68,5% - відкидають приватновласницький ринковий екстремізм. З них 27,2% виступають за перехід до планової економіки на основі державної власності (треба відзначити, що ця альтернатива в даному запитанні сформульована некоректно - як “повернення” до планової економіки, тобто планомірність соціально-економічного розвитку на відміну від стихійного ринкового регулювання трактується як щось архаїчне та застаріле, що принципово невірно), а 41,3% вважають, що треба поєднати державне управління і ринкові методи. Ця остання думка свідчить, що в суспільстві є розуміння того, що виробничі відносини на зразок відносин, властивих державно-корпоративному капіталізму КІРК, а не відносини дезінтегро- ваного приватновласницького капіталізму периферії, до якої завели Україну “ринкові реформи”, є мінімально необхідним підґрунтям соціально-економічного прогресу на даному етапі суспільного розвитку. Ухилилися від відповіді на запитання 16,8% громадян. Тільки 3,4% громадян оцінили суспільство, в якому встановлене системне панування приватнокапіталістичної власності як справедливе, 74,1% вважають його несправедливим. Лише 8,4% громадян вважають Україну соціальною державою, 60,4% вважають, що Україні не вдалося стати соціальною державою, тобто вважають державу антисоціальною.
Необхідним кроком на шляху до економіки неоіндуст- ріального типу є націоналізація стратегічних галузей як засобу усунення паразитичних інтересів приватного капіталу. Передусім землі та сировинних і інфраструктурних галузей народного господарства. Обернення привласнюваної олігархією сировинної ренти, яка потім через біржу перетворюється на спекулятивний капітал, на користь всього суспільства. Українське суспільство добре розуміє необхідність націоналізації. На запитання “Чи вважаєте Ви за доцільне повернення у власність держави великих приватних підприємств?” позитивно відповіли 66% громадян. За збереження приватновласницької системи висловилися 16,2% населення, а 17,6% не дали відповіді. Що стосується повернення у власність держави приватної землі, то його підтримують 60,8% громадян, вважають недоцільним 20,3%, а 18,7% ухилилися від відповіді. Проте націоналізація - тільки перший крок. Вона має бути підкріплена реальним усуспільненням виробництва у формі вертикальної інтеграції економіки, без якої неможлива неоіндустріалізація.
Література
Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество / Гэлбрейт Дж. М. : Прогресс, 1969. 480 с.
Губанов С. Державный прорыв. Неоиндустриализация России и вертикальная интеграция / Губанов С. М. : Книжный мир, 2012. - 224 с.
В.Резнік,
доктор соціологічних наук
ТЕНДЕНЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ЛЕҐІТИМАЦІЇ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ТА ВИРОБНИЧИЙ КАПІТАЛ (2006-2013 РР.)
Соціальна легітимація приватної власності - зумовлений різними чинниками процес виникнення, усталення та розвитку відповідної соціальної леґітимності, тобто суб’єктивного визнання, прийняття та схвалення громадянами існування приватної власності [1, с. 218-220, 355362]. Леґітимність і легітимація взаємопов’язані тут як статичний та динамічний аспекти громадської налашто- ваності стосовно приватної власності: поняття “леґітимність” позначає систему особистих уявлень і переконань особи, а термін “легітимація” - зміну або перетворення цієї системи, що може мати наслідком певну соціально-поведінкову активність. Іншими словами, легітимація є соціально-психологічним процесом, що зумовлює перетворення леґітимності у часі, тобто генетично пов’язує як мінімум два стани леґітимності - вихідний та кінцевий (якщо не брати до уваги проміжних станів). Загалом йдеться про особисте усвідомлене примирення людей із соціальним порядком приватновласницьких відносин, невимушену готовність жити за його правилами. Відтак соціальна леґітимація приватної власності є суттєвою передумовою соціальної злагоди та упорядкованості в суспільстві за умов відсутності суцільного соціального контролю, що його пов’язують із тоталітарними режимами.
З’ясування тенденцій леґітимації можливе за порівняння кількісних мір проявів леґітимності як мінімум у два моменти часу спостережень за останньою - початковий та кінцевий*. Для вимірювання зазначених проявів було створено систему емпіричних показників [1, с. 425-235, 501-505]. Сукупно ці показники фіксують ставлення та думки опитуваних, що відображають емоційні та коґнітив- ні складові налаштованості громадськості щодо приватизації та приватної власності. Система емпіричних показників структурована для вимірювання стану леґітимності приватної власності на три загальних об’єкти - землю, малі та великі підприємства. Водночас показники структу- ровані з огляду на необхідність вимірювання основних трьох проявів леґітимності приватної власності на кожен із зазначених об’єктів:
несхвальної/схвальної думки із приводу їх приватизації;
негативного/позитивного ставлення до їх перебування у приватній власності;
схвальної'/несхвальної думки із приводу можливої зворотної їх націоналізації.
Загалом така вимірювальна модель при опитуваннях допомагає встановити якість (прихильність, неприхильність або невизначеність), кількісні міри проявів та одно- значність/неоднозначність налаштованості людей стосовно приватної власності на чинники виробництва. Зокрема, в останньому випадку йдеться про з’ясування того, чи означає, наприклад, визнання приватизації як головного джерела появи приватних підприємств та земель одночасно й позитивне ставлення до їх існування, а відтак запе-   речення доцільності їх націоналізації. Або навпаки: чи переростає неприйняття приватизації як джерела появи приватних підприємств та земель у неґативне ставлення до їх існування, а відтак - у переконання в необхідності їх націоналізації? Чи, можливо, раціональні думки та емоційні ставлення особистості у цих випадках суперечливі? Тобто загалом йдеться про спробу змоделювати концептуально та на рівні розробки засобів вимірювання неоднорідність і приватної власності, і почуттів громадськості стосовно неї.
Відтак опитувані самовизначалися із власними думками та ставленнями стосовно приватної власності на землю, великі і малі підприємства у межах 5-позиційних порядкових поляризованих шкал 9 показників-запитань (табл. 1-9). Для спрощення і полегшення порівнянь відсотків 5-по- зиційні порядкові поляризовані шкали показників перетворено у 3-позиційні порядкові поляризовані шкали. При цьому альтернативи-відповіді зазначених 5-бальних шкал, що відповідні максимальному та поміркованому виявам певної полярної позиції опитуваного, об’єднано в єдину агреговану полярну позицію. У підсумку можна порівнювати за роками відсотки “зосередження” опитуваних на умовних “полюсах” легітимації та делеґітимації приватної власності, а також на умовній нейтральній позиції невизначеної налаштованості стосовно останньої.
Таблиця 1
Думка щодо виправданості приватизації малих підприємств (% до тих, хто відповів)
Як Ви вважаєте, чи варто було передавати у приватну власність (приватизувати) малі підприємства?
2006
2013


N=1800
N=1800

Скоріше ні*
28,0
34,7

Важко відповісти**
24,6
17,0

Скоріше так
47,4
48,2

Всього
100,0
100,0



За такого порівняння передусім спостерігається зменшення часток опитуваних із невизначеністю власних думок та ставлення стосовно приватної власності на малі підприємства (табл. 1-3).
Таблиця 2
Ставлення до існування малих приватних підприємств (% до тих, хто відповів)
Як Ви ставитесь до існування в Україні малих приватних підприємств?
2006
2013


N=1800
N=1800

Скоріше негативно
19,3
22,2

Важко відповісти*
23,8
15,7

Скоріше позитивно*
56,8
62,1

Всього
100,0
100,0

* Розбіжність значуща на рівні 5%.


Думка щодо доцільності націоналізації малих приватних підприємств
(% до тих, хто відповів)
Таблиця 3
Чи вважаєте Ви за доцільне повернення у власність держави малих приватних підприємств?
2006
2013


N=1800
N=1800

Скоріше так
30,5
32,6

Важко відповісти**
26,4
18,2

Скоріше ні*
43,1
49,2

Всього
100,0
100,0

* Розбіжність значуща на рівні 5%. ** Розбіжність значуща на рівні 1%.


За рахунок цього значуще зросли відсотки опитуваних, що: 1) не вважають слушною приватизацію малих підприємств; 2) позитивно ставляться до існування малих приватних підприємств; 3) не вважають доцільною зворотну націоналізацію малих приватних підприємств. Водночас не зазнали значущих змін відсотки опитаних, що у цих трьох випадках виявили протилежні думки та ставлення. І 2006, і 2013 р. відсотки схвальної думки щодо приватизації малих підприємств, позитивного ставлення до існування малих приватних підприємств та несхвальної думки щодо їх націоналізації значуще перевищують відсотки відповідних протилежних їм позицій у межах шкал показників*. Попри певне збільшення із часом частки тих, хто заперечує виправданість приватизації малих підприємств, рівень прийнятності для громадян приватної власності на малі підприємства у 2013 р. загалом вищий, ніж у 2006 р.
Зменшення відсотків опитуваних із невизначеністю власних думок та ставлення спостерігається також і стосовно приватної власності на великі підприємства (табл. 4-6).
Думка щодо виправданості приватизації великих підприємств (% до тих, хто відповів)
Таблиця 4
Як Ви вважаєте, чи варто було передавати у приватну власність (приватизувати) великі підприємства?
2006
2013


N=1800
N=1800

Скоріше ні*
57,9
65,9

Важко відповісти*
25,0
17,1

Скоріше так
17,1
16,9

Всього
100,0
100,0

* Розбіжність значуща на рівні 1%.


Таблиця 5
Ставлення до існування великих приватних підприємств
(% до тих, хто відповів)
Як Ви ставитесь до існування в Україні великих приватних підприємств?
2006
2013


N=1800
N=1800

Скоріше негативно
39,1
43,2

Важко відповісти*
26,3
20,0

Скоріше позитивно
34,6
36,9

Всього
100,0
100,0

* Розбіжність значуща на рівні 5%.


Таблиця 6
Думка щодо доцільності націоналізації великих приватних підприємств (% до тих, хто відповів)
Чи вважаєте Ви за доцільне повернення у власність держави великих приватних підприємств?
2006
2013


N=1800
N=1800

Скоріше так
58,2
66,2

Важко відповісти
24,7
17,6

Скоріше ні
17,1
16,2

Всього
100,0
100,0

* Розбіжність значуща на рівні 5%. ** Розбіжність значуща на рівні 1%.


Натомість значуще зросли частки опитаних із несхвальною думкою щодо приватизації великих підприємств та із схвальною думкою щодо націоналізації великих приватних підприємств. Частки опитаних із протилежними думками у цих двох випадках не зазнали значущих змін. Також незначуще змінилися відсоткові частки опитуваних як із позитивним, так із негативним ставленням до існування великих приватних підприємств. І 2006, і 2013 р. відсотки опитаних із несхвальною думкою щодо приватизації великих підприємств та схвальною думкою щодо їх націоналізації значуще перевищують відсотки опитуваних із протилежними думками у межах шкал показників*. Відсоток негативного ставлення опитаних до існування великих приватних підприємств значуще перевищує відсоток опитуваних із позитивним ставленням у даному випадку у 2013 р.** Загалом рівень прийнятності для громадян приватної власності на великі підприємства у 2013 р. нижчий, ніж у 2006 р.
Подібний висновок доводиться робити також із приводу думок та ставлення опитуваних стосовно приватної власності на землю (табл. 7-9). Думка щодо виправданості приватизації землі (% до тих, хто відповів)
Таблиця 7
Як Ви вважаєте, чи варто було передавати у приватну власність (приватизувати) землю?
2006
2013


N=1800
N=1800

Скоріше ні*
53,5
63,4

Важко відповісти
22,3
17,0

Скоріше так
24,2
19,5

Всього
100,0
100,0

* Розбіжність значуща на рівні 1%.


Таблиця 8
Ставлення до існування приватної землі (% до тих, хто відповів)
Як Ви ставитесь до існування в Україні приватної землі?
2006*
2013


-
N=1800

Скоріше негативно
-
53,4

Важко відповісти
-
19,4

Скоріше позитивно
-
27,1

Всього
-
100,0



*В опитуванні 2006 р. даний емпіричний показник не використовувався через брак можливості його включення до анкети.
Таблиця 9
Думка щодо доцільності націоналізації приватної землі (% до тих, хто відповів)
Чи вважаєте Ви за доцільне повернення у власність держави приватної землі?
2006
2013


N=1800
N=1800

Скоріше так*
51,4
60,9

Важко відповісти*
27,6
18,7

Скоріше ні
21,0
20,3

Всього
100,0
100,0

* Розбіжність значуща на рівні 1%.


Підставою для нього є значуще зростання із часом відсотків опитаних із несхвальною думкою щодо приватизації землі та зі схвальною думкою щодо націоналізації приватної землі за одночасної відсутності значущої мінливості відсотків опитаних із протилежними думками. Водночас спостережено значуще зменшення відсотка опитаних із невизначеністю власної думки стосовно націоналізації приватної землі. Через невикористання з об’єктивних причин показника під час опитування 2006 р. немає можливості встановити наявність чи відсутність таких тенденцій у випадку ставлення до існування приватної землі (табл. 8). Утім, 2013 р. відсоток негативного ставлення до існування приватної землі значуще перевищує відсоток відповідного позитивного ставлення, а відсотки несхвальної думки щодо приватизації землі та схвальної думки щодо її націоналізації значуще перевищують відсотки відповідних протилежних їм думок та ставлення як 2006, так і 2013 р.* Відтак загалом рівень прийнятності для громадян приватної власності на землю у 2013 р. нижчий, ніж у 2006 р.
Можливі також загальні зауваги та припущення стосовно спостереженої вище мінливості кількісних мір думок та ставлень опитаних як проявів леґітимності приватної власності на землю, великі та малі підприємства. Зокрема, у переважній більшості розглянутих випадків зазначеної мінливості у часі (табл. 1-9) спостерігалося своєрідне “розосередження” опитаних із умовної нейтральної позиції невизначеної налаштованості стосовно приватної власності у напрямах умовних “полюсів” її леґітимності та нелеґітимності. Можна припустити, що здебільшого самовизначення власної позиції стосовно приватної власності тими, хто донедавна цього не робив, а не зміна такої позиції тими, хто її вже мав, є наразі головним джерелом кількісного зростання або усталення “полюсів” леґітимності та нелеґітимності приватновласницьких відносин. Не виключено, що відбувається соціальна поляризація і поглиблюється розкол громадськості із приводу приватної власності на землю та виробничий капітал.
Прихильні емоційно-оцінні судження (ставлення) опитаних стосовно приватної власності (табл. 2, 5 і 8) у відсотковому вимірі значуще переважають прихильні раціо нально-оцінні судження (думки) стосовно приватизації (табл. 1, 4 і 7) та неприхильні - стосовно націоналізації приватної власності (табл. 3, 6 і 9)**. Тобто позитивна емоційна налаштованість опитуваних стосовно приватної власності на певний чинник виробництва відчутно більше поширена, ніж позитивна раціональна налаштованість стосовно приватизації як головного джерела походження її та негативна налаштованість стосовно її можливої націоналізації. Утім, ця тенденція потребує окремого вивчення.
Наостанок тенденції легітимації приватної власності на землю та виробничий капітал варто розглянути в узагальненому порівняльному контексті. Для цього на підґрунті вихідних показників (табл. 1-9) обчислено сумарні усереднені індекси легітимації приватної власності на кожен із трьох чинників виробництва та індекс легітимації приватної власності загалом. Інтерпретація значень індексів цілком відповідна інтерпретації шкал вихідних показників (табл. 10).
Таблиця 10
Сумісність шкал вихідних показників та бальних шкал індексів
Інтерпре
тація
Шкали вихідних показників
Шкали індексів


Думка щодо виправданості приватизації
Ставлення
до
існування
Думка
щодо
доцільності
націоналі
зації
Бали
Інтервали

Делеґітимація
Скоріше ні
Скоріше
негативно
Скоріше
так
1
1 < І * < 2

Невизна
ченість,
нейтральність
Важко
відповісти
Важко
відповісти
Важко
відповісти
2
І = 2

Легітимація
Скоріше так
Скоріше
позитивно
Скоріше ні
3
2 < І < 3

*І - значення Індексу.
** Розбіжності значущі: а) на рівні 1% у випадках ставлень та думок стосовно приватної власності на малі та великі підприємства (табл. 1-6); б) на рівні 5% у випадках ставлення та думок стосовно приватної власності на землю (табл. 7-9).


Індекс легітимації приватної власності загалом є сумою значень усіх дев’яти вихідних показників (табл. 1-9) у балах, усередненою діленням на 9. Індекс легітимації приватної власності на малі підприємства - сума значень відповідних трьох вихідних показників (табл. 1-3) у балах, усереднена діленням на 3. Індекс легітимації приватної власності на великі підприємства - сума значень відповідних трьох вихідних показників (табл. 4-6) у балах, усереднена діленням на 3. Індекс легітимації приватної власності на землю - сума значень відповідних трьох вихідних показників опитування 2013 р. (табл. 7-9) у балах, усереднена діленням на 3, а також сума значень відповідних двох вихідних показників опитування 2006 р. (табл. 7 і 9) у балах, усереднена діленням на 2. Придатність вимірювання на основі таких індексів підтвердив аналіз надійності (узгодженості) вихідних показників на основі коефіцієнта Альфа Кронбаха.
Відтак тенденції соціальної легітимації приватної власності унаочнено (рис.).
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Легітимація приватної власності загалом О Легітимація приватної власності на малі підприємства "Легітимація приватної власності на великі підприємства
· Леґітимація приватної власності на землю

Рисунок. Тенденції соціальної легітимації приватної власності у 20062013 рр. (Індекси легітимації за загальними вибірками опитувань)
2-бальний рівень умовної нейтральності є своєрідним критерієм ідентифікації тенденцій легітимації: тренди, локалізовані нижче нього на площині графіка, свідчать про нелеґітимність, а тренди, локалізовані вище, - відповідно про леґітимність. З огляду на такі підстави інтерпретації легітимною є приватна власність на малі підприємства, а відповідну легітимацію тут можна оцінити як загалом стагнуючу упродовж останніх 7 років. Натомість приватна власність на великі підприємства та приватна власність на землю - нелеґітимні, і відповідно легітимація у цих двох випадках має спадний характер, тобто є делеґітимацією. Зрештою, тренд легітимації приватної власності на чинники виробництва загалом підсумовує усі три зауважені вище тренди легітимації та делегітима- ції: він локалізований між ними, але нижче 2-бального рівня легітимності, має спадний характер делегітимації.
Зауважені тенденції, свідчать про певні загрози чинному соціальному порядку приватновласницьких відносин. Навряд чи наразі можна вести мову про масові схильності до його докорінної зміни. Адже приватна власність на малі підприємства залишається стало легітимною. Однак нелегітимність і поглиблення делегітимації приватної власності на великі підприємства та землю створюють сприятливу соціально-психологічну атмосферу для масової підтримки і потурання спробам радше не націоналізації, а перманентної реприватизації цих чинників виробництва. За таких умов чинний капіталістичний соціальний порядок навряд чи може виявити свої переваги в економічній ефективності, терпляче очікуваній громадськістю. І з часом може постати питання й про його зміну.
Література
1. Резнік В. С. Легітимація приватної власності як концепт соціологічної теорії / Резнік В.С. К. : Ін-т соціології НАН України, 2010. 512 с. І.Мартинюк,
доктор соціологічних наук
ОСОБЛИВОСТІ СТАТУСНО-РОЛЬОВОЇ СТРУКТУРИ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Проблема вивчення рольової реальності набула нині неабиякого значення у зв’язку з тими численними політичними, економічними, соціоструктурними та соціокуль- турними змінами, які відбуваються в пострадянських суспільствах, зокрема і в Україні, в останні два десятиліття. Подальша розбудова українського суспільства вимагає теоретичного осмислення виявлених з допомогою емпірії проявів закономірностей, чинників та механізмів, які визначають функціонування соціальної регуляції в умовах різновекторних тенденцій, що спричиняють ситуацію нестабільності. Тож актуалізується потреба у з’ясуванні специфіки їх дії в існуючих умовах, для яких характерна незавершеність процесу соціальних трансформацій, аналізі перспектив стабілізації суспільства принаймні на соціально-психологічному рівні. Адже спосіб відображення перемін у рольових практиках може сприяти посиленню як конструктивних, так і деструктивних можливостей для розвитку суспільства в цілому та його структурних складових зокрема. Регуляція соціальної поведінки в ситуації соціальної нестабільності вимагає врахування фактора людської активності і його репрезентацій у соціальних формоутвореннях. Ідеї рольової теорії, зорієнтовані на структурно-статусні особливості способу життя, дають змогу істотно переосмислити поняття соціальної регуляції, розглянути його як проективну міру і норму соціальної творчості, а концепт рольової регуляції дає підставу для інноваційної інтерпретації певних соціально-історичних явищ, пов’язаних з життєвим світом людини, нації, соціуму.
Під соціальною роллю розуміється нормативно регульована участь суб’єкта в конкретному процесі соціальної взаємодії з певними рольовими партнерами; з погляду проекції на сферу суспільної взаємодії індивідуальних акторів це стійкий зразок поведінки, який відповідає певній статусній позиції, нормативно схвалений і очікуваний від кожного, хто займає цю позицію. Статус у соціології традиційно інтерпретується як узагальнена характеристика позиції суб’єкта в соціумі або в певній площині аналізу позиції суб’єкта в багатовимірному соціальному просторі (економічний статус, статус у малій групі тощо). Статус є реальним показником місця суб’єкта в системі соціальної організації, де через сукупність приписів і норм встановлюються відносно жорсткі форми прийнятної поведінки. Виходячи з цього, суспільство можна уявити як систему взаємодіючих суб’єктів, що посідають певні позиції, а позицію - як структурно оформлену одиницю суспільної взаємодії. Соціальна роль, яка розкривається в сукупності засвоєних індивідом норм, приписів і еталонних зразків поведінки, слугує динамічною, або функціональною, проекцією соціального статусу. У зазначеній інтерпретації вона означає сукупність дій, які здійснює суб’єкт відповідно до займаної ним позиції.
Трансформація соціально-рольової і соціально-статус- ної структур життєдіяльності, зумовлена зрушеннями, що заторкнули усі сфери українського суспільства, призвела до руйнації значної частини відносно усталених, тривалих у часі соціально-статусних ніш, модернізації індивідуальних рольових наборів. Для сучасного рівня суспільної взаємодії характерною є соціально-психологічна багато- вимірність групової належності, яка ускладнює процес рольової самоідентифікації суб’єкта і зумовлює специфіку набуття соціального капіталу. Розпад звичних форм колективної взаємодії, атомізація, спричинена запровадженням неоліберальних реформ, ініціювали феномен мультиплікації міжособистісних та міжгрупових взаємодій, одночасного позиціонування суб’єкта у різних соціальних просторах (культурних, соціально-професійних, територіальних, етнічних тощо), у результаті чого виникають чудернацькі, еклектичні з погляду ціннісних пріоритетів поєднання форм рольової поведінки (“бандити в мундирах”, мільйонери-комуністи і т.д.) .
Вивчення тенденцій рольової самоідентифікації суб’єктів, їхнього позиціонування в системі суспільних відносин має бути орієнтоване на з’ясування сутності актуалізованих традиційних та знов утворених механізмів міжгру- пової та внутрішньогрупової взаємодії, тенденцій індивідуалізації/ інтеграції, регулятивної ефективності групових приписів, норм, санкцій, адекватності експектацій тощо. На рівні індивідуального суб’єкта це вимагає дослідження способів і засобів активності, спрямованої на покращення власної соціальної позиції суб’єктів, визначення легітимності засобів, за допомогою яких суб’єкт прагне опанувати вищі рівні соціального статусу, та потрібних для цього форм капіталу (культурного, особистісного, соціального, економічного) або їх комбінацій. Дискурс рольової реальності набув останнім часом якісно нового характеру, що викликане низкою причин, основна з яких - поява більш складного типу соціальності. Ускладнення соціальної організації життя сучасної людини парадоксальним чином відбувається на тлі певної її десоціалі- зації, втрати інтересу до соціального життя.
Деякі ролі, а їх більшість, не є особистісно значущими для людини (пішохід, пацієнт, покупець і т.д.). їх відсутність або наявність людина практично не усвідомлює, механічно здійснюючи ряд відповідних стререотипних дій. Навпаки, інші ролі, насамперед ті, які пов’язані з головним статусом, сприймаються, як частина “Я”. їх втрата або дисонанс з іншими рівнозначними ролями може переживатися як внутрішня трагедія. Саме щодо них ситуація нестабільності породжує небезпеку їх втрати, бо такі ролі зазвичай є результуючою надбаного життєвого досвіду, який унаслідок суспільних трансформацій може втратити свою цінність. Саме на самовизначення респондентів щодо такого типу рольової взаємодії було спрямоване запитання, використане під час проведення моніторингу громадської думки в 2013 р.: “Кожний з нас належить до різних спільнот, про які можна сказати “це - Ми”. Скажіть, будь ласка, котрі з таких “Ми” найважливіші для Вас особисто?” (допускалося не більше 5 виборів з 15 запропонованих варіантів відповіді), розподіл відповідей наведений у таблиці.
Таблиця
Пріоритети рольової самоідентифікації респондентів (%)
Перелік спільнот
Ранг
% до відповіді

Родичі і друзі
1
53,5

Громадяни України
2
35,9

Однолітки, люди одного покоління
3
32,1

Жителі одного міста, села
4
30,6

Люди, з якими мене об’єднують спільні захоплення
5
16,7

Люди однієї віри
6
16,1

Люди однієї національності
7
15,9

Люди схожого достатку
8
15,2

Люди, з якими я разом працюю (вчуся)
9
14,9

Люди однієї професії
10
14,2

Жителі одного регіону
11
12,3

Люди спільної історичної долі
12
11,8

Люди з однаковим освітнім рівнем
13
6,1

Люди близьких політичних поглядів
14
6,0

Інше
15
1,0



Аналіз наведених даних засвідчує, що за ступенем значущості практики рольової взаємодії респондентів можна поділити на чотири категорії. До першої за важливістю належать ролі, які набуваються у сфері взаємодії в найближчому мікросередовищі - серед родичів і друзів - цю позицію відзначили 53,5% учасників опитування. Така ситуація є цілком природною; навпаки, подив викликає те, що до найважливіших даний тип ролей віднесли лише трохи більше половини опитаних.
До другої категорії слід віднести соціально-рольові номінації, що мають приблизно однаковий рівень значущості - 30-35%. Це “громадяни України” (35,9%), “однолітки, люди одного покоління” (32,1%), “жителі одного міста, села” (30,6%), в яких задаються статусні координати акторів щодо громадсько-політичного, соціально-часового та соціально-просторового вимірів.
Третя категорія найчисленніша, до неї входять види рольового спілкування, які отримали від 17 до 11 відсотків виборів, а саме: “люди, з якими мене об’єднують спільні захоплення” (16,7%), “люди однієї віри” (16,1%), “люди однієі національності” (15,9%), “люди схожого достатку” (15, 2%), “люди, з якими я разом працюю (вчуся)” (14,9%), “люди однієї професії” (14,2%), “жителі одного регіону” (14,2 %), “люди спільної історичної долі” (11,9% ). Ця категорія об’єднує досить широке коло різноманітних сфер взаємодії, статуси яких виявилися приблизно однаково важливими для респондентів. Слід відзначити порівняно високу значущість статусно-рольових позицій у сфері доз- віллєвих захоплень. На мій погляд, це є ознакою високого самореалізаційного ефекту, пов’язаного з набуттям і підтримкою статусу у самостійно обраній царині життєдіяльності, тоді як національність, вірування, регіон проживання тощо більшою мірою залежать від життєвих обставин, традицій, походження, аніж від самого суб’єкта рольової поведінки. Порівняно висока значущість кожного з цих статусів вказує на збереження за цими видами статусів їх традиційної ролі самоідентифікаторів у системі суспільних координат.
Закономірною видається і посередня значущість статусно- рольових позицій у площині належності до історичних зрушень: з одного боку, ідеологічний міф про “єдину спільноту - радянський народ” втратив значну частину своєї сили, з другого - чимала частина населення відчуває ностальгію за простими уніфікованими істинами епохи тоталітаризму.
Подібна за результатом, але діаметрально протилежна за вектором розвитку ситуація спостерігається щодо само- ідентифікації стосовно свого статусу як жителя того чи того регіону. Останніми роками регіональний чинник дедалі частіше виступає значущим, ґрунтуючись на реальній економічній, політичній та соціокультурній диференціації соціального простору України. Можна очікувати, що відчуття спільної історичної долі і відповідне позиціонування зменшуватиметься, тоді як підстави для регіональної диференціації дедалі зміцнюватимуться.
Що ж до порівняно невисокої значущості для учасників опитування статусів у фаховому чи виробничому (або навчальному середовищі), надто якщо порівнювати з часами існування СРСР, то вона є результуючою, з одного боку, зрослої соціальної мобільності населення, більшого спектру використання свого трудового потенціалу, з другого - нестабільністю ситуацій у сфері зайнятості, постійною готовністю адаптуватися до ймовірних змін, а відтак архаїчністю орієнтацій на довготривалу взаємодію у сфері професійної активності.
Нарешті, до четвертої категорії - малозначущих - потрапили статусно-рольові позиції, пов’язані з рівнем освіти (6,1%) та політичними поглядами (6%). Вважаю це цілком закономірним з огляду на те, що цінність і престиж вищої освіти (й освіти взагалі) знизився, поступаючись місцем показникові майнових статків; поширшали водночас і можливості її здобуття. Що ж до політики, то збайдужіння населення до соціально-рольових практик у цій сфері є прямим наслідком розчарування, що настало після відносно короткочасної ейфорії з приводу поступу демократії.
Таким чином, отримані під час проведеного дослідження результати свідчать, що в українському суспільстві зростає варіативність соціально-рольових практик, котрі не є настільки ж однозначно передбачуваними, як це було за часів казарменого соціалізму. Образно кажучи, колишній моноліт формальної одностайності, що видавався за взірець соціальної злагоди, розлетівся на друзки численних розмаїтих соціальних практик. За цих умов чітко вимальовується подвійність регулятивної функції соціальних ролей за ситуації суспільної нестабільності. З одного боку, звичні ролі виявляються “останнім притулком” консервативних уявлень, стереотипів, норм поведінки, бо радикальні трансформації соціуму меншою мірою зачепили коло ближнього спілкування особистості - сім’ю, родичів, друзів, сусідів тощо. Тут значно меншою мірою змінилися (якщо змінилися взагалі) очікування та відповідні їм приписи, що водночас втілюють ряд традиційних норм побудови міжособистісних взаємин. Можна сказати, що соціальне регулювання спустилося на рівень побутових традицій і звичок і за рахунок збереження і підтримки цієї частини рольового набору надало суспільству стабілізуючого впливу всупереч і напротивагу аномійним процесам. Навряд чи буде великим перебільшенням стверджувати, що саме завдяки усталеності значної частини рольових форм поведінки суспільство не поринуло у прірву загального хаосу.
З другого боку, за умов ситуації стабільної нестабільності більш виразно окреслюється інноваційна функція рольової регуляції поведінки, яка зазвичай залишається латентною в періоди усталеного способу життя суспільства. Вона реалізується завдяки оновленню рольового набору актора, набуття нових ролей і відмови від ряду попередніх. Такі зміни мають місце й у періоди стабільності, але якщо у цей час є переважним чином “плановими”, природними зумовленими переходами від одного відтинку життєвого шляху до іншого (показовою є соціально-вікова динаміка рольових статусів: учень - студент-працівник - пенсіонер), то на крутозламі історії нові ролі особистість може як набувати, так і втрачати з калейдоскопічною швидкістю.
Наостанок доводиться констатувати, що під впливом згаданих (і багатьох не згаданих) чинників форми і механізми рольової регуляції соціальної поведінки зазнали істотних змін, і цей процес трансформації ще далекий від завершення.
С.Макеєв,
доктор соціологічних наук
СКЛАДНІ ТА ПРОСТІШІ СПОСОБИ ОЦІНЮВАТИ СТРАТИФІКОВАНІСТЬ СУСПІЛБСТВА
Дослідження соціальної нерівності (соціальної стратифікації) не мають суто академічного інтересу, оскільки в межах ліберальної демократії та ліберальної риторики подолання нерівності визнається пріоритетним завданням. Не біда, що ніяких успіхів у її вирішенні не спостерігається з часів виникнення писемності, адже у переговорах між тими, хто прагне влади, і громадянами вона постійно присутня: громадяни очікують більшої рівності, політики не скупляться на відповідні обіцянки.
У соціології розроблено декілька способів оцінювати ситуацію з нерівністю. У вивченні мобільності, а також у Європейському соціальному дослідженні, у проекті міжнародного соціального дослідженні (ISSP), у моніторингу Інституту соціології НАН України використовується класова схема Еріксона-Голдторпа-Портокареро (EGP-схема), а класи (максимально 11, які часто об’єднуються у 7) виокремлюються на підставі двох десятків індикаторів. До складних за методикою формування належать класова схема Е.Райта та класифікація на підставі обчислення соціально-економічного індексу (SEI), в якій основними індикаторами є рівень освіти, дохід респондента, престиж професії. Простими є способи оцінки на підставі відповідей на одне запитання, коли індивідів просять оцінити стан нерівності за певною шкалою або розмістити себе на уявній соціальній драбині з чітко фіксованим низом та верхом і масштабом у 7 чи 11 позицій.
Нещодавно кількість складних способів зросла. В Англії, країні з традиційно постійною увагою до проблем соціального розшарування, колектив британських соціологів операціоналізував теорію капіталів П.Бурдьє, створивши необхідні методичні передумови репрезентативного кількісного обстеження, що дає змогу виявляти і пред’являти обґрунтовану соціально-класову карту суспільства в межах національної держави. У 2011 р. на замовлення BBC відбувся емпіричний етап, а на самому початку 2013 р. у журналі “Sociology” дев’ять авторів, що вельми незвично для соціологічних статей, оприлюднили перші результати обробки даних [1, р. 219-250]. Збирання інформації здійснено у два етапи. На першому спеціалізована лабораторія BBC виконала інтернет-обстеження, про яке мультимедійна корпорація завідомо і наполегливо сповіщала громадян, запрошуючи до участі. Воно розпочалося 26 січня 2011 р., а до липня було отримано 161 400 повністю заповнених анкет. Як виявилося, масив не був репрезентативним для Великої Британії, в ньому переважали освічені респонденти з високим професійним статусом, що репрезентувало, радше, аудиторію BBC. І тому у квітні 2011 р. компанією GfK проведено репрезентативне для країни інтерв’ювання за тією ж анкетою (N=1026).
B інструментарії дослідження втілений доволі складний комплекс показників, що представляють капітали. А саме, економічний капітал, тобто дохід домогосподарства, заощадження, вартість майна, яке перебуває у власності, вимірювався в грошових одиницях, причому два останніх об’єднувалися в один показник - “накопичення” (assets); соціальний капітал (респондентів запитували, чи знайомі вони з представниками будь-якої з 37 професій) фіксувався двома підсумковими показниками: середній статус професій, з представниками яких респондент знайомий і середнє значення кількості професій, з представниками яких він знайомий; культурний капітал (інтереси у вільний час, музичні смаки, використання медіа, переваги в їжі) представляли 27 змінних, а дані оброблялися за допомогою множинного аналізу відповідностей. Кожен індивід отримував певну кількість умовних балів залежно від того, наскільки він залучений у ту чи іншу практику або наскільки йому подобаються ті чи інші заняття, які потім зводилися в два показники: “рафінована” (highbrow) культура та “модна, доступна, випадкова” (emerging) культу ра (культурні практики, які обираються “з нагоди, за потребою”). Таким чином, шість комбінованих показників використовувалися для виявлення класової структури, по два на кожен капітал: дохід домогосподарства, накопичення, середній статус професій знайомих респондента, середнє значення кількості професій знайомих респондента, рафінована культура, модна і доступна культура.
Належність до класу встановлювалася методом аналізу латентних класів (latent class analyses), методом групування респондентів, які мають схожі значення трьох різновидів капіталів, а не змінних, що притаманне факторному аналізові. Зазвичай метод застосовується до категоріальних змінних, але автори знайшли доречним застосувати його і до порядкових. Перелік семи отриманих класів, їхня частка в репрезентативній вибірці і короткий опис виглядають так:
еліта (6%): великий економічний капітал (особливо заощадження), значний за розмірами соціальний капітал, дуже великий рафінований культурний капітал;
укорінений (established) середній клас (25%): великий економічний капітал, високий статус контактів, але відносно мало контактів у середньому, рафінований і модний (доступний) культурний капітал;
технічний середній клас (6%): великий економічний капітал, дуже велике середнє статусу контактів, але відносно мало контактів у середньому, середній культурний капітал у показниках рафінованого та модного (доступного);
нові забезпечені (affluent) працівники (15%): середній за розмірами економічний капітал, порівняно низьке середнє статусу контактів, але велика їх кількість, середній рафінований, але великий модний (доступний) культурний капітал;
традиційний робітничий клас (14%): порівняно маленький економічний капітал, але прийнятне багатство, мало контактів, слабкий рафінований і модний (доступний) культурний капітал;
непостійні працівники в обслуговуванні (emergent service workers) (19%): клас утворюють переважно молоді люди з порівняно невеликими накопиченнями, але прийнятним доходом, середній рівень контактів, великий модний (доступний), але маленький рафінований культурний капітал;
прекаріат (15%): маленький економічний капітал і найнижчий рівень за всіма показниками інших капіталів; відносно новий термін для позначення зайнятих на робочих місцях у сфері послуг без перспектив професійного просування і гарантій стабільного працевлаштування.
Відповідно до обраної статистичної методики “класи” гомогенні за показниками кожного з капіталів, але внутрішньо неоднорідні за соціально-демографічними характеристиками і професіями. Цим фактично дискримінується архаїчний поділ на “білі” та “сині” комірці, як і практично виводить з ужитку як класифікаційний прийом розрізнення між розумовою і фізичною працею. Якщо подати частку кожного класу у вигляді кривої, то вона виходить ламаною, не плавною, з помітною лівою асиметрією у бік класів з малими обсягами трьох видів капіталу.
В опублікованій статті не заявлено намір побудувати саме стратифіковану модель класів, слідуючи в цьому сталому в англо-американських роботах порядку класового аналізу, коли “шкала” оголошується номінальною за самою своєю природою. Проте всі шість використовуваних ознак капіталів внутрішньо побудовані як ієрархії, а у висновку зустрічається вираз “нижчі рівні класової структури” (lower levels of the class structure) [1, p. 246], тобто ситуацію представлено як таку, що нібито ми весь час маємо справу з порядковою шкалою. Ось тут-то і виникає враження, ніби уявлення про стратифікацію моделі проривається в текст поза волею авторів, які вважають за краще дотримуватися канонічної термінології, не в останню чергу через її високий статус у вивченні нерівностей. Поза волею ще й тому, що застосована статистична техніка - аналіз латентних класів - зазвичай у літературі представлена як така, що внаслідок оперування категоріальними змінними дає диференційовану, а не стратифіковану картину агрегації ознак [2, р. 6-7].
Водночас певний досвід застосування складних оригінальних методик накопичений і у вітчизняній соціології. Одна з них у 2008 р. була розроблена Н.Коваліско, згідно з якою операціоналізувалися у вигляді порядкових шкал три концепти: “позиції”, “диспозиції”, “практики”, загальна кількість аналізованих ознак складала майже чотири десятки, розраховувалися середні індекси, що слугували підставою для об’єднання індивідів у страти. За такого підходу, як і у випадку з британськими колегами, заздалегідь невідомо, скільки страт (класів) буде отримано. У остаточному підсумку опитування у Львові виділено п’ять страт міського населення обласного центру: “вища” страта (1%), страта 2 (19%), страта 3 (8%), страта 4 (27%), “нижча страта (45%) [3, с. 58]. Таким чином, розподіл виразно зміщений у бік нижчих страт.
Утім, наявність мудрованих способів вимірювання нерівностей не означає, що остаточно втрачають пізнавальний статус невигадливі прийоми фіксувати ситуації та стани розшарування. Одним з них є використовуваний і в моніторингу Інституту соціології НАН України, в якому респондентам пропонується розмістити себе на уявній соціальній драбині, де перший ступінь означає нижче становище, а 7 - вища. При цьому соціологи виходять з ряду небезпідставних припущень. Передусім люди здатні порівнювати себе з іншими і роблять це (1), вони володіють якимось “відчуттям місця” в суспільстві та сприйнятливі до змін умов персонального і сімейного матеріально-фінансового існування (2), зовнішній спостерігач (експерт, політик, аналітик) абстрагується від непростого запитання про те, яким саме є “реальне” розшарування, адже якщо індивід відчуває себе в певному місці соціальної ієрархії, то цим визначається його самопочуття і його можливі вербальні та реальні реакції на зовнішні обставини (3).
На рисунку представлена динаміка розташування себе респондентами на таких уявних сходинках.
Три точки порівняння представлені 2006 р., тобто до світової фінансової кризи, 2009 р., коли її наслідки позна-
40.0
35.0
30.0
25.0
20.0
15.0
5,0



Ж


//V


и ^


л


ли





ж


.



1-а
сходинка
2
3
4
5
6
7-а
сходинка


-
·-2006
8,3
14,3
36,1
29,3
10,0
1,0
,9


-
·-2009
11,1
19,0
36,9
24,9
6,1
1,1
,9


2013
7,1
16,6
37,0
27,4
9,6
1,7
,6

Рисунок. Динаміка розташування на сходинках деякої “драбини”: на найнижчій ті, хто має найнижче становище, а на найвищій ті, хто має найвище становище (%)


чилися і в Україні, а також 2013 р., роком дуже помірного зростання економіки. Характер розподілу, як легко переконатися, безумовно, подібний: розподіл за позиціями асиметричний, усі три криві зміщені у бік нижчих сходинок. Вплив кризи позначається досить суттєво, зміни найбільш істотні на перших двох і на четвертому щаблі (арифметична середина драбини, ті, хто вважає себе “середніми”, “благополучними”). Якщо у 2006 р. на перших двох локалізували себе майже чверть (23%) опитаних, то в 2009 р. майже кожен третій (30%), а в 2013 р. - 24%. Від наслідків кризи українці ще не оговталися, на четвертому щаблі в 2006 р. перебували 29% опитаних, а сімома роками пізніше - 27%. У 2013 р. у самому низу драбини, “на дні”
суспільства бачить себе кожний чотирнадцятий українець (7%), а до верхівки суспільства, на 6-у та 7-у сходинки, відносять себе 2% громадян держави. Отже, згідно з такими даними, українці не прибіднюються, скоріше це нагадує реальну оцінку ними власної ситуації. Якщо вона погіршується, то вони на це відповідно і реагують.
Навіть поверхове порівняння “складних” і “простих” способів дає змогу сформулювати принаймні п'ять правил оцінок ступеня стратифікованості суспільства:
прийнятними слід вважати класифікації з 5-9 позицій;
“ідеальний тип” оцінки стратифікованості: якщо розподіл за позиціями нагадує нормальний, то в суспільстві доволі справедливий доступ до шансів, можливостей, матеріальних і соціальних благ;
“емпіричний тип” оцінки стратифіковності розвинутих суспільств “складним” способом - переважно ламана крива (приклад Великої Британії);
емпірично встановлена складним і простішим способом виразна асиметрія у бік нижчих позицій свідчить про гостру проблему із соціальною рівністю (приклад України);
немає сенсу запитувати, складні чи прості способи точніше чи адекватніше фіксують ситуацію стратифікації, оскільки важливіше те, що в обох випадках оцінка ситуації достовірна і надійна.
Література
A New Model of Social Class? Findings from the BBC’s Great British Class Survey Experiment / Mike Savage, Fiona Devine, Niall Cunningham, Mark Taylor, Yaojun Li, Johs. Hjell- brekke, Brigitte Le Roux, Sam Friedman and Andrew Miles / / Sociology. - 2013. - Vol. 47. - № 2.
Collins L.M. Latent Class and Latent Transition Analysis. With Applications in the Social, Behavioral, and Health Sciences / Linda M. Collins, Stephanie T. Lanza. - John Wiley & Sons, Inc., 2010. - 285 р.
Ковалиско H. Теория практик, практики и исследование стратификационных порядков / Н.Ковалиско // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2010. - №2. - С. 49-63. І.Прибиткова,
доктор економічних наук
СТРУКТУРА МІГРАЦІЙНИХ ПОТОКІВ І ПЕРЕСУВНІ РИНКИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ
За даними обліку міграційних подій, що його щорічно здійснює Державна служба статистики України, загальний обсяг зареєстрованих переміщень у країні, які охоплюють усіх мігрантів незалежно від напрямків їх пересування, країн, регіонів та типів поселення, складав у 20082012 рр. відповідно 1406,6, 1272,2, 1350,8, 1321,7 та 1390,6 тис. осіб. Розподіл мігрантів за потоками свідчить про те, що в Україні домінують внутрішні регіональні переміщення людей, сягаючи відповідно 57,9%, 57,7%, 58,5%, 57,4% та 54,3% їх загального обсягу. А основним типом міграційного руху в країні залишається перерозподіл населення між сільською місцевістю та міськими поселеннями в межах свого регіону (області, територіальної автономії).
Досить вагомою складовою міграційного руху в Україні є міжрегіональна міграція: обсяг територіальних пересувань населення з одного регіону до іншого в межах країни становив упродовж 2008-2012 рр. понад третину усієї валової міграції: 37,4%, 38,2%, 38,1%, 39,1% та 39,2%. Найменшою є частка міграційних потоків, що поєднують Україну з країнами СНД, Балтії та далекого зарубіжжя: міждержавний обмін мігрантами між ними забезпечив лише 4,3%, 4,1%, 3,4%, 3,5% та 6,5% усієї валової міграції у країні у 2008-2012 рр. Для порівняння зазначимо, що частка зовнішньої міграції становила в 1999-2000 рр. відповідно 11,2% та 9,4%.
Упродовж 2000-х років в Україні відбувалася диверсифікація потоків міждержавної міграції. Якщо загальний обсяг зареєстрованих переміщень населення між Україною та іншими державами, що включають усіх мігрантів незалежно від напрямків їх пересування і країн, зменшився загалом удвічі, то в міграційному обміні з країнами далекого зарубіжжя за цей самий період він скоротився в 2,2 раза, а з країнами СНД - в 1,9 раза. Внесок країн снд у валову міграцію збільшився у 2002-2008 рр. з 71,9% до 74,3%, а країн далекого зарубіжжя зменшився з 28,1% до 25,7%. У наступні роки, коли Україна зазнала вразливих руйнівних впливів світової фінансової кризи, цей тренд деякою мірою змінився: внесок країн далекого зарубіжжя в загальні обсяги валової міграції почав потроху зростати (з 25,7% у 2008 р. до 31,6% у 2011 р.), а країн СНД відповідно меншати (з 74,3% у 2008 р. до 68,4% у 2011 р.). Проте географія міждержавних потоків в Україні, що набула з початку 2000-х років рис просторової структури міграційних пересувань в країні, яка існувала на початку 1990-х років, й досі зберігає ці характерні пропорції.
Зміна розмірів і структури міграційних потоків супроводжується поліпшенням міграційної ситуації в Україні. Вже 2005 р. вона стає країною, що приймає іммігрантів, а її міграційні втрати у 2004-2005 рр. компенсують колишні співвітчизники з країн СНД. А в 2006 р., уперше з початку 1990-х років, в Україні реєструється приріст населення за рахунок міграційного обміну з далеким зарубіжжям. У наступні роки ця тенденція закріплюється. І хоча кількість міграційного припливу населення з-за кордону невелика, проте сам цей факт знаменує злам у розвитку міграційної ситуації в Україні та її трансформацію з країни походження емігрантів у країну призначення для іммігрантів як з країн СНД, так і далекого зарубіжжя. У 2006-2011 рр. щорічний міграційний приріст зберігається на рівні 14,0-17,0 тис. новоприбуль- ців в Україну за рахунок міждержавної міграції. А у 2012 р. кількість іммігрантів з країн далекого зарубіжжя зростає порівняно з попереднім роком у 2,4 раза і становить 76,4 тис. осіб. При цьому виїзд українців за кордон упродовж 2010-2012 рр. стабілізується на рівні 14,6 тис. осіб.
Таким чином, ми не бачимо підстав для алармістських тверджень про дев’ятий вал міграційного лиха, що вщент руйнує демографічний потенціал України.
Внутрішня міграція населення України існує в декількох площинах, основною з яких є переселення, закріплене процедурою реєстрації за новим місцем проживання. Якщо не постійне місце проживання зберігається, йдеться, як правило, про внутрішню трудову міграцію населення, зайнятого економічною діяльністю поза його межами. Так, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., з 17 250,1 тис. осіб, зайнятих економічною діяльністю, 98,1% працювали на території проживання, 1,2% - в іншому регіоні, а ще 0,7% - в іншій державі. Серед регіонів перше місце посідає Київська область: 17,6% її городян та 15,7% селян, зайнятих економічною діяльністю, працювали в столиці України.
Середній вік українців, зайнятих на робочих місцях в інших регіонах України, сягав 36,7 року. Рівень їхньої освіти був досить високим: на 1000 зайнятих економічною діяльністю вищу освіту мали 245 працівників, базову вищу - 12, неповну вищу - 231, повну загальну - 436, базову загальну - 71. І тільки 5 з 1000 осіб, місце роботи яких знаходилось в інших регіонах України, мали початкову загальну освіту.
Структура видів економічної діяльності населення, місце роботи якого знаходилось в інших регіонах України, свідчить про їх переважну належність до третинного/сер- вісного сектора економіки вже в 2001 р. У той самий час зайнятість внутрішніх трудових мігрантів у вторинному/ індустріальному секторі була майже вдвічі меншою (31,4 % ує 64,8%). Зауважимо принагідно, що співвідношення зайнятого населення за видами економічної діяльності, місце роботи якого знаходилось в іншій державі, характеризується дещо іншими пропорціями (42,2% ує 51,3%). Вища частка зайнятості трудових мігрантів з України у вторинному/індустріальному секторі економіки зарубіжних країн зумовлена їх переважним працевлаштуванням на будівництві (35,5%).
І, нарешті, зазначимо, що в Україні немає такої області/ регіону, який би не постачав Києву робочу силу. Серед його найбільш потужних донорів трудових ресурсів на час Всеукраїнського перепису населення 2001 р. були Київська область (112 982 осіб), а також Чернігівська, Житомирська, Черкаська області: відповідно 8704, 3778 та 2426 осіб. Загальний обсяг запозиченої Києвом у інших регіонах робочої сили дорівнював на цей час 139 680 осіб. До цього додамо, що 6766 киян допомагали, своєю чергою, робочою силою населеним пунктам Київської області.
Трудова маятникова міграція населення, як і за радянської доби, залишається однією з основних форм внутрішньої міграції в Україні. Її основу завжди становили трудові пересування сільських мешканців у міські поселення. У 1960-1985 рр. сільське населення, постійно зайняте в різних галузях економіки міських поселень, зросло в 2,7 раза й дорівнювало на 1 січня 1986 р. 1689,8 тис. осіб. А частка маятникових мігрантів серед загальної чисельності сільського населення працездатного віку збільшилась у 1960-1985 рр. у 3,7 раза й сягала на початок 1986 р. 19,4%. Отже, щоп’ятий сільський мешканець працездатного віку працював у місті. Скорочення загальної чисельності сільського населення через його природні та міграційні втрати, що відбувалось упродовж останніх двадцяти років, звичайно, вплинуло на абсолютні обсяги трудової маятникової міграції. Проте їх зменшення не було значним. Станом на 1 січня 2005 р. чисельність сільських мешканців, які працювали за межами свого населеного пункту, становила 1523,8 тис., а їх частка серед загальної кількості зайнятих селян зросла до 40,2%. З них працювали в містах та селищах міського типу 28,5%.
Активізація трудової маятникової міграції населення спостерігається по всій території України. Трудові пересування відбуваються практично в усі міські поселення країни нарівні із зустрічними переміщеннями працездатних контингентів з цих міст у сільську місцевість та інші міські поселення. При цьому обсяги трудової маятникової міграції в приміських зонах великих міст значно перевищують обсяги трудових пересувань населення в приміських районах малих і середніх міст. А, проте, сумарний обсяг трудових маятникових переміщень у містах-облас- них центрах був у 1981 р. на 180 тис. осіб менше, аніж в інших міських поселеннях України.
Трудова маятникова міграція являє собою переміщення робочої сили в чистому вигляді. Іншими словами, це територіальне переміщення одного з основних ресурсів суспільного виробництва, “людської складової” продуктивних сил. Трудова маятникова міграція має зворотний характер, регулярний одноденний цикл і не супроводжується зміною місця проживання населення. Економічна функція трудової маятникової міграції полягає у перерозподілі трудових ресурсів поміж окремими сферами застосування праці, їх галузевих та територіальних перегрупуваннях і, в остаточному підсумку, забезпеченні кількісної та якісної рівноваги між сукупністю і структурою робочих місць, з одного боку, та наявними трудовими ресурсами й структурою їх кваліфікації - з другого. Досягнення цієї мети опосередковується переміщенням працівників у місця застосування праці. Таке переміщення називається трудовим, а сукупність одиничних трудових пересувань, об’єднаних спільністю напрямку, визначеного точками входу й виходу, - трудопотоком. Таким чином, в економічному аспекті трудова міграція, що забезпечує з’єднання робочої сили з засобами виробництва, являє собою, по суті, рух робочої сили у формі територіального та міжгалузевого перерозподілу трудових ресурсів, а також професійно-кваліфікаційного просування кадрів. І в цій якості усі види трудової міграції є невід’ємною складовою пере- сувних/мобільних ринків праці, що забезпечують їх безперебійне функціонування.
На відміну від трудової маятникової міграції, яка може тривати роками, утворюючи різноманітні усталені локальні зв’язки з постійними робочими місцями в межах приміських зон великих, середніх та малих міст, звичайна стаціонарна трудова міграція функціонує лише упродовж певного часу, потрібного для виконання тимчасової роботи за контрактом, договором або усною домовленістю. Як правило, потоки внутрішньої трудової стаціонарної міграції - це пересування працівників на довші дистанції в межах власної країни, тимчасом як ареали трудових маятникових переміщень обмежені виключно короткими радіусами.
Звернемось до результатів соціологічного дослідження, щойно проведеного Інститутом соціології НАН України, в рамках якого ми вивчали розподіл працівників за місцем роботи щодо місця постійного проживання як усередині країни, так і за її межами. Зокрема, виявилось, що у 2013 р. 45,3% дорослого населення України працювало за місцем проживання, 9% - в інших населених пунктах країни, а 0,5% - за її межами. Решта українців на час проведення опитування не працювали. Зауважимо, що до цього контингенту увійшли, крім безробітних, непрацюючі пенсіонери, домогосподарки, інваліди. Дві третини зайнятих в інших населених пунктах власної країни, працювали в містах, одна третина - у сільських населених пунктах.
Більша частка цього контингенту - це трудові маятникові мігранти (70%). Вони доїжджають на роботу в інші населені пункти щодня, а тривалість їх трудової поїздки в обидва кінці триває переважно годину, зрідка - дві години. Решта мігрантів, залучених до трудового процесу в інших населених пунктах, виїжджає на роботу або на весь термін праці або раз на півроку, інколи - раз на місяць або на тиждень.
Зарубіжні трудові мігранти виїжджають на роботу за межі України, як правило, на термін до півроку або від півроку до року. Досвід їх заробітчанських експедицій налічує зазвичай два-три трудових відвідування ринків праці інших країн. Але найчастіше вони вирушають за кордон у пошуках роботи більш як тричі. І саме для них праця в зарубіжних країнах набуває рис своєрідного професійного вибору. Цього року висловили намір поїхати за кордон на роботу 9,6% українців. А про бажання виїхати з України назавжди оголосили 24,1% співвітчизників. Серед них обрали напрямок виїзду за кордони колишнього Радянського Союзу 16,8% працюючих в інших населених пунктах України та 14,3% працюючих за місцем проживання. А до Росії воліли б виїхати 8,0% українців, які тимчасово заробляють на життя в інших регіонах України, й 6,9% таких, хто працює за місцем проживання (табл.).
Зауважимо, що ці судження окреслюють лише міграційні настанови співвітчизників, які перетворюються з
Таблиця
Міграційні настанови і плани жителів України, 2013 р. (%)
Міграційні настанови і плани
Усі жителі України, які мають роботу
Розподіл працівників за місцем роботи відносно місця постійного проживання



У тому числі



за місцем постійного проживання
в іншому населеному пункті країни
за межами України

Чи хотіли б Ви виїхати з населеного пункту, де живете?

Так, хотів би
28,2
26,7
34,2
62,5

Важко сказати
17,9
17,3
20,5
25,0

Ні
53,9
56,0
45,3
12,5

Куди саме Ви б хотіли поїхати?

До іншої місцевості в Україні
8,5
7,9
11,8
-

До Росії
7,5
6,9
8,0
44,4

До інших республік колишнього СРСР
2,0
2,1
1,9
-

За кордон колишнього СРСР
14,6
14,3
16,8
-

Ще не знаю куди
25,2
25,8
21,1
44,4

Ніколи і нікуди я не виїжджав би
42,2
42,9
40,4
11,2

Чи збираєтесь Ви у найближчий рік поїхати за кордон на тимчасові заробітки?

Так
9,6
7,3
17,5
77,8

Ні
90,4
92,7
82,5
22,2



евентуальних на реальних мігрантів тільки у разі, якщо вони безповоротно вирішать виїхати з України і підтвердять свій намір конкретними організаційними заходами. Помітимо також, що вибір країн потенційної еміграції є скоріше свідомим, оскільки 30,1% українців хоча б один раз відвідували Росію після проголошення незалежності України, а 11,7% - країни Європейського Союзу.
Зміцнення міграційних настанов, безперечно, свідчить про погіршення якості життя в індивідуальних, групових та масових оцінках громадян країни. Сьогодні на теренах України функціонує потужне пульсуюче демографічне поле. Великі людські потоки щодня пронизують її соціально-просторовий континуум, в якому сконцентровані різноманітні можливості. Українці шукають роботу, житло, правду. Якщо не знаходять їх в Україні, шукають деінде. І знаходять. Пересувні ринки праці - істинно народний винахід, торжество здорового глузду, перемога феномену самоорганізації знизу.
С.Оксамитна,
доктор соціологічних наук;
С.Стукало,
кандидат філософських наук
СУБ’ЄКТИВНА СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ У ПОРІВНЯЛЬНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ
Соціальна стратифікація і соціальна мобільність становлять два взаємозалежні аспекти соціальної структури суспільства, дослідження яких залишається ключовим для сучасної соціології. Зазвичай у центрі дослідницької уваги перебуває міжгенераційна соціально-класова і освітня мобільність, знання про яку уможливлюють оцінку глибини стратифікованості суспільства, стабільності, зростання чи зменшення рівності/нерівності можливостей, а також використовуються для опрацювання і втілення певних заходів соціальної політики у розвинутих демократичних країнах. Йдеться про ті види соціальної мобільності, які умовно можна вважати “об’єктивними” і про які ми знаємо на підставі порівняння об’єктивних статусних, класових чи освітніх характеристик індивідів та їхніх батьків. З 1999 р. у межах міжнародного дослідницького проекту ISSP (International Social Survey Programme) започаткована традиція дослідження суб’єктивної соціальної мобільності, тобто уявлення індивідів про те, наскільки характеристики їхнього статусу зайнятості у дорослому віці різняться порівняно зі статусами їхніх батьків. За десять років повторне міжнародне дослідження ISSP-2009 щодо соціальної нерівності за участю значно більшої кількості країн, включаючи Україну, уможливило подальше розширення соціологічних уявлень щодо суб’єктивної соціальної мобільності та її динаміки.
У межах міжнародного дослідження ISSP суб’єктивна соціальна мобільність вимірювалася за відповідями на
запитання, у якому респондентам пропонувалося порівняти їхню поточну роботу чи останнє місце роботи з тією, яку мав батько, коли опитаним було 14-15-16 років, та визначити, чи статус їхньої роботи є (був) значно вищим, вищим, таким же, нижчим чи значно нижчим, аніж у батька. Кожній з п’яти відповідей присвоювався певний бал із рівномірними інтервалами на шкалі від 0 до 100: значно вищий статус - 100 балів, вищий - 75, такий же - 50, нижчий - 25, значно нижчий - 0 балів, що уможливило обрахування середнього значення суб’єктивної соціальної мобільності загалом та для кожної країни окремо в межах 100 балів.
Середнє значення суб’єктивної соціальної мобільності, за даними 2009 р., для усіх вікових категорій респондентів становило 56 балів, коливаючись від 72 до 38 балів (табл. 1). Найбільшою мірою сприйняття власної статус- ної належності як вищої, аніж у батьків, притаманне мешканцям Китаю, за яким з великим відривом слідують Кіпр, Португалія і Польща. Як і за даними попереднього
Таблиця 1
Суб’єктивна соціальна мобільність,
за даними Ш8Р 2009 та 1999 рр.
Країна
Середнє значення, 1999
Середнє значення, 2009

Китай
-
72

Кіпр
64
62

Португалія
65
61

Польща
58
60

Болгарія
60
59

Австрія
58
59

Швейцарія
59
59

Фінляндія
-
59

Данія
-
59

Південна Африка
-
59

Норвегія
56
58

Бельгія
-
58

Іспанія
63
58



Продовження таблиці 1
Країна
Середнє значення, 1999
Середнє значення, 2009

Італія
-
58

Словаччина
56
58

Франція
62
57

Швеція
54
57

Сполучені Штати
58
57

Ізраїль
60
56

Британія
57
56

Австралія
61
56

Нова Зеландія
56
56

Словенія
55
56

Німеччина
(Західна Німеччина)
(Східна Німеччина)
56

Венесуела
-
56

Естонія
-
55

Хорватія
-
55

Угорщина
57
54

Росія
54
54

Латвія
55
54

Аргентина
-
53

Чеська Республіка
54
53

Україна
-
53

Чилі
50
53

Філіппіни
54
52

Туреччина
-
51

Південна Корея
-
51

Тайвань
-
51

Ісландія
-
47

Японія
37
38

Середнє
57
56



дослідження, найнижче середнє значення суб’єктивної соціальної мобільності характерне для Японії, яке лежить посередині між оцінками статусів як нижчих чи рівних батьківським, але не більше того.
Серед основних чинників впливу на суб’єктивну соціальну мобільність найважливішим вважається реальна
міжгенераційна соціальна мобільність, тобто індивіди, які здійснили висхідну соціальну мобільність, порівняно з батьками, схильні саме так і оцінювати власні досягнення. На відміну від інших країн, у тому числі більшості європейських, у Китаї, за результатами соціологічних досліджень, з кожним наступним поколінням слабшає залежність класової (статусної) належності дітей від класової належності батьків, тобто зростають шанси щодо міжгене- раційної мобільності [4]. Високий показник суб’єктивної соціальної мобільності, очевидно, значною мірою зумовлений як розширеними структурними можливостями для мобільності, так і зменшенням відносної нерівності можливостей. Також швидкий економічний розвиток Китаю протягом кількох останніх десятиліть мав наслідком серед іншого різке скорочення бідності. Зокрема, дослідники зазначають, що з 1981 по 2010 р. 680 млн китайців вибралися зі злиднів. Індекс крайньої бідності з 84% у 1980 р. знизився до нинішніх 10% [1].
Окрім Польщі, серед колишніх соціалістичних країн дещо вище середнього оцінюють досягнуті порівняно з батьками статуси респонденти Болгарії та Словаччини. Середні оцінки суб’єктивної соціальної мобільності мешканців пострадянських країн (Естонія, Росія, Латвія, Україна) перебувають у межах 53-55 балів.
Порівняння результатів дослідження суб’єктивної соціальної мобільності з десятирічним інтервалом для цілої низки країн виявило домінуючу тенденцію до значної подібності середніх оцінок, коливання яких є незначними. Про порівняно помітніше зменшення середнього значення оцінок суб’єктивної мобільності можна говорити лише щодо Португалії, Іспанії, Франції, Ізраїлю та Австралії, з’ясування більш чи менш правдоподібних причин потребувало би окремого дослідження.
Для виявлення певних тенденцій суб’єктивного сприйняття соціальної мобільності доречно аналізувати відповіді лише тих респондентів, яким на момент опитування виповнилося не менше 35 років. Це зумовлюється тим, що у змісті відповідного запитання опитувальника закладена необхідність порівняння респондентами свого статусу зі статусом батька, коли індивідові було 14-15-16 років, а батькові, відповідно, щонайменше 35-40.
Середнє значення оцінки суб’єктивної мобільності для українських респондентів, старших 35 років, становить 54 бали, які означають, що загалом українці вважають статус їхньої роботи таким, котрий ледь-ледь перевищує статус роботи батьків (табл. 2). Лише один відсоток становить різниця між кількістю індивідів, які максимально високо оцінили статус своєї роботи, порівняно з батьком (9%), та максимально низько (8%). Близько третини вважають свій статус не значно, але вищим (31%). Ще приблизно третина оцінює як однаковий (35%), і майже кожен шостий (17%) вважає статус власної зайнятості нижчим, аніж у батька. Отже, переважна більшість респондентів бачать свої заняття як статусно однакові з батьківськими або ж помірно вищі чи нижчі.
У більшості країн соціальний простір продовжує залишатися диференційованим на міський та сільський, що означає також суттєву диференціацію структурних умов соціалізації, здобуття освіти, набуття когнітивних і пове-
Таблиця2
Розподіл оцінок суб’єктивної мобільності в Україні, 2009 р.
Тепер запитання щодо Вашої роботи (чи останнього місця роботи, якщо Ви тимчасово не працюєте). Якщо порівняти Вашу роботу з тією, яку мав Ваш батько, коли Вам було 141516років, то, на Вашу думку, статус Вашої роботи є (чи був)...


Відсоток
Бали

Значно вищим, ніж у батька
9
100

Вищим
31
75

Таким же
35
50

Нижчим
17
25

Значно нижчим
8
0

Разом
100


Середнє

54



дінкових навичок взаємодії з іншими, переходу від освіти до зайнятості, мобільності на ринку праці та кар’єрного просування, умов задоволення культурних потреб тощо. Не викликає сумнівів те, що структура міського простору за можливостями здобуття освіти, працевлаштування, зміни роботи чи посади, кількістю висококваліфікованих і управлінських робочих місць, галузей промисловості та різноманітних сфер обслуговування від побутового до фінансового й інформаційного є значно більш об’ємною, багатошаровою та якісно різноманітною. В історії нашої країни представники не одного покоління пов’язували перспективи «вибитися в люди», досягти більшого, аніж батьки, саме з переїздом до міста. Цілком логічним видається припущення про те, що містяни мали би вище, ніж селяни, оцінювати власні статуси зайнятості, порівняно з батьками. Країни - учасниці І88Р-2009 суттєво різняться за часткою населення, яке під час опитування визначило місце проживання як велике місто та передмістя, невелике місто, село (ферма, хутір). Україна далеко не єдина країна, де частка сільського населення (за самооцінкою респондентів) перевищує третину. До таких країн також належать Австрія, Бельгія, Болгарія, Хорватія, Кіпр, Данія, Фінляндія, Франція, Італія, Японія, Латвія, Норвегія, Філіппіни, Польща, Словаччина, Словенія, Південна Африка, Швеція, Швейцарія, Туреччина та, звичайно ж, Китай, де найбільша кількість респондентів (74%) віднесли себе до сільських мешканців.
Усупереч висловленому припущенню, у більшості країн не виявлено значних відмінностей середніх оцінок суб’єктивної соціальної мобільності мешканцями великих міст, невеликих міст та сільської місцевості (табл. 3).
Лише щодо кількох країн можемо говорити про тенденцію дещо вищого оцінювання суб’єктивної соціальної мобільності респондентами переважно з великих міст, порівняно з мешканцями сіл. Йдеться про Кіпр, Болгарію, Нову Зеландію, Туреччину та Південну Корею. Протилежна тенденція, коли сільські мешканці дещо вище оцінюють
Таблиця 3
Середні оцінки суб’єктивної соціальної мобільності мешканцями великих міст, невеликих міст та сіл (респонденти старші 35 років)
Країна
Велике місто (з передмістям)
Невелике
місто
Село (ферма, хутір)

Китай
68
74
73

Кіпр
63
60
59

Болгарія
62
59
58

Австрія
61
63
62

Польща
60
58
62

Словаччина
60
58
57

Британія
60
56
59

Австралія
60
66
58

Південна Африка
59
57
59

Норвегія
59
57
58

Іспанія
59
57
58

Швейцарія
56
59
61

Бельгія
58
57
60

Франція
58
58
55

Сполучені Штати
58
58
-

Фінляндія
57
61
58

Данія
57
59
63

Італія
56
57
59

Ізраїль
56
56
55

Швеція
55
54
60

Нова Зеландія
57
57
51

Словенія
56
58
57

Хорватія
56
55
55

Німеччина
55
55
58

Угорщина
55
55
53

Аргентина
55
53
52

Туреччина
55
51
51

Латвія
54
55
53

Чилі
54
55
52

Естонія
53
57
54

Філіппіни
53
53
52

Чеська Республіка
52
54
52

Україна
52
54
56

Південна Корея
52
51
48



Продовження таблиці 3
Країна
Велике місто (з передмістям)
Невелике
місто
Село (ферма, хутір)

Росія
51
56
57

Тайвань
50
49
55

Японія
39
39
37

Середнє
58
57
60



себе на тлі наявної у батьків роботи, аніж містяни, характерна для Китаю, Швейцарії, Данії, Швеції, Тайваню, Росії та України. Цілком можливо, що навіть незначне покращення статусу чи умов зайнятості сприймається сільськими мешканцями як перевершення здобутків батьків, а містяни в ситуації значно більше диференційованого соціального простору, але й ширшої бази порівняння себе з іншими можуть дещо недооцінювати власні здобутки.
Отже, в Україні місце проживання виявляє себе чинником, який впливає на суб’єктивну соціальну мобільність. Окрім типу поселення, статистично значущий вплив на таку мобільність виявили ще три незалежні змінні: реальна міжгенераційна соціальна мобільність, вік індивідів та наявність досвіду керівництва [2].
Дані підтверджують схильність сільських мешканців України частіше оцінювати статус власної роботи як вищий чи значно вищий, ніж у батьків (44%), порівняно з мешканцями великих міст (36%).
Таким чином, поряд з традиційними “об’єктивними” мобільностями, як-то насамперед соціально-класова та освітня, дослідницька увага сучасних соціологів поширилася на суб’єктивне сприйняття соціальної мобільності, яке, хоча й зумовлене насамперед реальною міжгенера- ційною соціальною мобільністю, виявилося залежним від низки інших чинників, включаючи тип поселення, вплив якого не є однозначним у різних країнах. Очевидно, започаткована традиція зважати на суб’єктивну соціальну мобільність, досліджуючи мобільність “об’єктивну”, має хороші перспективи продовження і поглиблення, оскільки таке поєднання сприятиме кращому розумінню того, як саме соціальна мобільність впливає на різноманітні орієнтації, ставлення та поведінку індивідів у різних країнах.
Література
Капіталізм виходить на поклон // Український тиждень. - 2013. - № 23(291). - С. 42-43.
Оксамитна С. Міжгенераційна класова і освітня мобільність / Світлана Оксамитна. - К. : НаУКМА, Аграр Медіа Груп, 2011. - 287 с.
Kelly S. M. Subjective social mobility: data from thirty nations / S.M.Kelly, C.G.Kelly // The International Social Survey Programme, 1984-2009: charting the globe / ed. by M.Haller, R.Jowell, T.W.Smith. - London and New York : Routledge, 2009. - P. 106-124.
Lui L. A Comparative Study of Intergenerational Mobility / Li Lui // Sociological Research. - 2013. - Vol. 52. - No 1. - P. 16-27. О.Іващенко,
кандидат соціологічних наук
КИЇВ У ТРЕНДІ СОЦІАЛЬНОГО ВИРІВНЮВАННЯ ЧИ ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКОГО ЗБІДНЕННЯ?
Спеціалісти кажуть, що люди стали жити краще.
А люди стверджують, що цього не відчувають.
То вони ж не спеціалісти.
Запис у ТаевЬоок, серпень 2013.
Україна в першій статті своєї Конституції задекларувала себе соціальною, правовою і демократичною державою, проте за двадцять років це положення так і залишилось декларацією, про що свідчать дані 2013 р. - громадяни, незалежно від місця проживання, вказують на майже повну невдачу реалізації державою цих конституційних положень. Адже тих, хто вважає, що Україні повністю вдалося стати правовою державою, налічується до 7%, демократичною - 13%, соціальною - 8%, а за більшої критичності киян таких ще менше - 2%:9%:7% відповідно. Соціальна держава, нагадаємо, соціально-орієнтована в тому, що перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості для забезпечення кожному громадянинові гідного рівня життя, проте справедливим теперішнє українське суспільство можуть назвати заледве 3,7% громадян. Економічні блага держави розподіляються таким чином, що абсолютна більшість українців впродовж останнього десятиліття свій матеріальний рівень життя оцінюють в межах 3-5 бальних східців (відлік від найнижчого нульового значення) уявної соціально-економічної 10-сходинкової драбини. Відмінним тут є рівномірніший розподіл серед киян - по 25% з третьої по п’яту сходинку, тоді як у великих і малих містах (більше і менше 250 тис. населення) третя сходинка вдвічі, а на селі - втричі більше “населена” за п’яту. Поточного року третині мешканців міст вистачає коштів лише на продукти харчування, іншій третині - загалом на прожиття, а 15% вдається задовольнити всі необхідні потреби без заощаджень. Варто зазначити, що кияни порівняно з усією країною ще загалом зберігають певні ознаки кращого добробуту за незмінної частки тих, хто живе в повному достатку - 1,1%, однак цього року вже чітко вирізнилася слабо помічена в попередні 2011-2012 рр. тенденція до їхнього загального збіднення. За останні чотири роки за всіма
Таблиця
Самооцінка матеріального становища сімей за місцем проживання (%)

Україна
Київ
Велике
місто
Невелике
місто
Село


2009
2013
2009
2013
2009
2013
2009
2013
2009
2013

1. Часто немає грошей та харчів - інколи жебракуємо
0,6
0,8
2,1
-
0,5
0,2
0,6
0,9
0,5
1,5

2. Не вистачає продуктів харчування - інколи голодуємо
3,3
3,7
2,1
1,1
3,9
3,2
2,9
4,6
3,4
5,0

3. Вистачає лише на продукти харчування
35,0
37,8
21,1
31,2
32,8
38,1
33,7
37,1
40,1
50,9

4. Вистачає загалом на прожиття
37,3
33,3
26,3
43,0
39,5
38,7
39,6
38,0
35,1
32,1

5. Вистачає на все необхідне, але нам не до заощаджень
18,8
12,1
35,8
20,4
19,1
15,6
16,8
14,8
17,5
8,7

6. Вистачає на все необхідне, робимо заощадження
4,5
2,9
11,6
3,2
3,4
4,2
5,5
4,4
3,5
1,5

7. Живемо в повному достатку
0,6
0,2
1,1
1,1
0,7
-
1,0
0,2
0,0
0,4


100

100

100

100

100




базовими позиціями українського благополуччя істотно погіршились оцінки свого матеріального рівня мешканцями столиці, котрі раніше завжди успішніше виглядали на тлі решти країни, а тепер навіть заощадження їм вдається робити не так часто, як мешканцям інших великих і малих міст (табл.). Таким чином, опитування громадської думки дає підстави стверджувати, що, починаючи з 2010 р., перерозподіл матеріальних благ у країні відбувся за рахунок збіднення столиці та села, яке стало ще біднішим, ніж було дотепер, тим самим вкотре унаочнивши цілковиту позірність конституційного визначення держави Україна як соціальної, де панує принцип добробуту не для всіх, а тільки для обраних.
Інакше кажучи, отримані дані надають столиці певної вагомості вже як окремого дослідницького об’єкта в контексті іншого предметного поля соціально-економічної проблематики, змінюючи акценти з питання економічної нерівності в столиці порівняно зі всією країною на вивчення пріоритетів державного регулювання соціальної політики. За даними 2013 р., вже не кияни ведуть перед у процесі самоідентифікацїї як представники середнього класу, їм узагалі тепер найважче визначитись з цього приводу (17,3%), а мешканці інших великих міст - 34,7%:39,8%, хоча у відкиданні можливості саме такого самопозиціонування відмінностей між городянами та киянами майже немає - 48% киян і 49% мешканців великих міст до середнього класу себе не відносять. Такі кількісні характеристики наявності середнього класу в соціально-структурному просторі міста, звичайно, важливі, однак сутнісна наповнюваність “зрілості” такої соціальної групи як соціального класу серед киян усе ж вагоміша, адже вони вдвічі частіше визнають саме свою відповідальність за те, як складається їхнє життя, на відміну від мешканців інших міст, які, навпаки, втричі частіше визнають пріоритетність впливу зовнішніх обставин на життєвий успіх. Може тому кияни, незважаючи на факти погіршення матеріального рівня життя, покладаючись здебільшого на себе, переважно задоволені життям загалом - 41%, ніж решта мешканців великих міст - 30%? Важливо зазначити також, що кияни вдвічі рідше за мешканців інших міст (і малих, і великих) прагнуть жити краще чи не гірше за більшість, натомість значно випереджаючи громадські прагнення решти країни жити відповідно до сучасних цивілізованих життєвих стандартів - таких серед столичних жителів 64,3%, коли для мешканців великих і малих міст таке бажання притаманне 49,7% і 46,5% відповідно.
І дійсно, як можна вважати соціальним стандартом, що забезпечує гідний рівень життя, розмір мінімального прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що лише поточного року зрівнявся з розміром мінімальної зарплати, склавши 1147 грн з січня по листопад, а з грудня “сягне” 1218 грн за почасової оплати 6,88 грн, що на кінець року становитиме 7,3 грн. Цікаво, що лише один відсоток опитуваних у великих і наполовину менше (0,6%) у малих містах вказали суму 1200 гривень, що забезпечує прожитковий мінімум однієї особи на місяць, коли більшість громадян впевнено калькулює щомісячні мінімальні прожиткові витрати однієї особи зовсім в інших розмірах. Якщо 2000 грн достатньо для майже чверті мешканців малих міст і 20% селян, то у великих містах і столиці - це вибір лише десятої частини мешканців, бо чверть мешканців великих міст обирає опцію 3000 грн, котра задовольняє до 19% киян, хоча найбільше серед них - 23,2% - схиляються до круглої суми 5000 грн, що порівняно з рештою опитаних у країні вже не має присмаку столичної зухвалості - 15% у великих містах, і до 10% у малих і на селі теж вважають саме таку суму грошовим еквівалентом місячної вартості повсякденного життя українців. Зауважимо, такий майже вп’ятеро більший за розмір встановленого державою прожиткового мінімуму бажаний респондентами матеріальний рівень життя проблематично забезпечити в країні з середньою номінальною заробітною платою 3000-3380 грн (січень-червень 2013 р.), яка лише в Києві досягла рівня 4561-5107 грн, за даними Держкомстату. Хоча аналіз зростання доходів у трьох найзаможніших містах України Києві, Одесі, Харкові вже фіксує випередження темпів зростання прибутків Києва - 7% саме Одесою - 10%, Харків залишається на третьому місці з 4% у сьогоднішніх вимірюваннях порівняно з періодом 2009-2011 рр., згідно з експертною оцінкою компанії GFK Ukraine [1].
Яким чином забезпечують українці своє повсякденне життя за таких низьких доходів і високих потреб? Таким питанням переймаються не тільки самі українці чи органи податкової служби, а й дослідники, й поки що іншого пояснення, крім апелювання до резервів сімейної та можливостей тіньової економіки, трудової міграції, не було висунуто аналітиками. Висока здатність українців до адаптації, сформована впродовж тривалої важкої бездержавної історії дається взнаки навіть при державній незалежності, не зменшуючи своєї актуальності навіть після двадцяти двох років пострадянського періоду. Проте масової розчарованості життям через несприйняття нових суспільних реалій та невпевненості в своїх силах у відповідях респондентів-мешканців великих міст не спостерігається, причому найменше схильні до такого стану кияни - серед них їх 47,9, тоді як у великих містах загалом таких на десятину менше - 37,9%, а от у малих містах і селах таких лише 25%. Загальновідомо, що українці у прагненні побудови свого дрібнобуржуазного життєвого світу досить вагомо матеріально орієнтовані, тут великої різниці у відповідях і уподобаннях залежно від міста і села, чи навіть столиці не спостерігається - густота бальних оцінок рівномірно розподіляється без особливостей поділу на місто - село, причому найсильніший прояв матеріальної орієнтації притаманний майже однаково столиці і селу 9,4%-6,7% за 4,1-4,6% у великих і малих містах. Однаковою мірою всі українці бояться зростання цін і невиплати заробітних плат і пенсій; видається, що, зважаючи на стабільність соціологічних даних, ця тривога вже є іманентною для всього пострадянського українського суспільства, відмінними час від часу бувають перестороги щодо безробіття, до 2009 р. такого страху зазнавали лише 50%, а одразу після - 80%, а тепер у межах 75%, хоча раніше (71% 2000 р.) майже так боялися голоду, тепер цей страх мають лише чверть громадян. Щоправда, пост- геноцидна історична травма Голодомору далась взнаки більше на селі - тут голоду й дотепер бояться майже 37% людей. Важливо також, що фінансових можливостей купувати навіть найнеобхідніші продукти харчування не вистачає 29% селянам, незважаючи на те, що живуть на своїй землі, мають присадибну ділянку і сяку-таку худобу й птицю, на противагу 15% киян і 20-22% містян узагалі, а що тоді казати про можливість харчуватися відповідно до своїх смаків, - це взагалі недосяжне бажання для більшості селян - 55%, як, до речі, й для значної частини мешканців великих і малих міст 46,740,4%, і навіть 38% киян. Саме в незадоволенні потреби в найголовнішому - якісному харчуванні - й криється економічна й політична неспроможність держави забезпечити гідний рівень життя своїм громадянам, які з 1996 р. живуть ніби в соціальній чи правдивіше асоціальній державі. Найбільше опитувані незадоволені нестачею необхідної медичної допомоги - від 40% містян до 52% селян вказують на цю проблему; юридичної допомоги для захисту своїх прав та інтересів не вистачає до 50% городян і 52,5% селянам за ненабагато кращої ситуації з правом у столиці - 39%. Стабільно давно опитуваннями фіксується подолання нестачі в одязі, навіть модному, значною більшістю українських громадян, що стало можливим після руйнування системи радянського товарного дефіциту, хоч і за теперішнього майже цілковитого зникнення вітчизняної галузі легкої промисловості, адже потреби в її продукції задовольняються завдяки 82% імпорту одягу і взуття.
Складні матеріальні умови з приводу низьких доходів і високих цін звично відбиваються на пошуку додаткових
заробітків, можливостей яких не вистачає 49% мешканцям малих і 42% великих міст, а для села й того більше - 54%, з невеликим лагом для киян - 37,5% та відповідно на недоступності повноцінних відпусток від 55% для киян і до 60% для селян. Як завжди переважна більшість громадян перебувають у пошуку такої роботи, що підходить, і тут, як не дивно, перед ведуть кияни - 51%, навіть за умов більшої столичної пропозиції працевлаштування, бо в інших містах, ймовірно, значнішою виступає наявність роботи взагалі як такої, тому про нестачу підходящої роботи говорять менше - 42%. Лише третині громадян вдається реалізувати можливості працювати з повною віддачею, що співмірно за чисельністю загалу, котрому вистачає вміння жити в нових суспільних умовах. Схвально, що українці, попри всі пострадянські матеріальні негаразди і випробування, не зневірені, не знижують своєї трудової мотивації, - зацікавленість у змістовній роботі властива 45-54% громадян, що, безперечно, дає надію на здатність самих українців до подолання скрути завдяки працелюбству, здатності до прийняття нестандартних рішень (45%), ініціативності та самостійності при розв’язанні життєвих проблем (47-50%). Якщо до працевлаштування за межами місця проживання вдається п’ята частина мешканців малих міст і третина селян, то городяни великих міст більше усвідомлюють необхідність здобуття сучасних науково-технічних знань - 36% і 44% киян, що, безперечно, відповідає їхній життєвій позиції: 20% активно включені в нове життя й сприймають ринкові відносини природним способом життєдіяльності, а 30-38% постійно перебувають у пошуку себе в нових умовах, - і це за умов відсутності сподівань у більш як половини респондентів на покращення життя. Критичності оцінок щодо нинішніх умов життя загалом не бракує абсолютній більшості українських громадян, незалежно від місця проживання, лише 6-7 % некритично сприймають сьогодення. Резерви терпіння вичерпуються, і головним чином у киян - на терплячість за важкого життя вони все менше погоджуються - якщо 37,8% загальної кількості респондентів складають частку незгодних на пролонгацію такого стану в країні, саме серед киян таких уже майже 41%, що більше на десятину, ніж у цілому по країні. От тільки свою громадянську відповідальність за стан у країні кияни, хоча й більше, але ще не повною мірою усвідомили, як загалом усі громадяни України, бо за двадцять два роки нехай електоральної, але демократії 56% киян і 64-67,5% городян інших міст - основних платників податків, залишатись й надалі осторонь відповідальності за ту політико-економічну систему несоціальної і неправо- вої пострадянської України, що й постала здебільшого завдяки електоральному вибору всіх і кожного, просто не можна. Адже саме місто і містяни історично несуть той імпульс спонуки до необхідних політичних і економічних змін, постави довгоочікуваної дійсно соціально орієнтованої держави вільних і заможних громадян.
Література
Прес-реліз Gfk Ukraine від 22 липня 2013 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] press/press_articles/
Л.Малиш,
кандидат соціологічних наук
СТРАТИФІКАЦІЯ ЖИТТЄВИХ МОЖЛИВОСТЕЙ МІСТЯН
Позиція індивіда в соціальному просторі зумовлена передусім наявністю у нього влади, багатства, престижу та знань, що спричиняє існування чималої кількості показників, придатних для більш чи менш точної фіксації їхнього обсягу у представників певних соціальних категорій. Однак, претендуючи на створення цілісного уявлення щодо притаманних соціуму станів нерівностей, соціолог має звертатися не лише до розподілу у ньому перелічених ключових ресурсів, а й інших, визнаних індивідами за важливі для їхньої ефективної участі в основних формах соціальної діяльності.
Набір індикаторів, використаних у дослідженні Інституту соціології НАНУ, реалізованому у 2013 р., дає можливість з’ясувати, чи вистачає населенню України низки ресурсів та можливостей. При цьому висновки даної розвідки стосуються мешканців великих міст (з чисельністю понад 250 тис. осіб) як таких, які мають кращі життєві шанси порівняно з жителями інших типів населених пунктів.
Як можна побачити з таблиці 1, не всі наведені в опиту- вальнику ресурси та можливості однаковою мірою цікавлять містян: респонденти найчастіше вказували на відсутність інтересу до сучасних політичних знань (25,1%), модного та красивого одягу (24%), дещо рідше до сучасних науково-технічних та економічних знань (19,1% та 16,9% відповідно) та можливості мати додатковий заробіток (14,5%). Так само відрізняється і рівень задоволеності міських жителів наявними у них ресурсами: найчастіше вони констатують достатність кількості необхідного одягу (64,7%), можливостей з купівлі найнеобхідніших продуктів (58,5 %), необхідних меблів (50,4%), дещо рідше зазначають, що їм вистачає хорошого житла (44%). Водночас 57,1% опитаних скаржиться на те, що не має достатніх можливостей повноцінно проводити відпочинок, ще 45,8% не вистачає юридичної допомоги для захисту своїх прав, не мають можливості харчуватися відповідно до своїх смаків, одержати необхідну медичну допомогу та повноцінно проводити дозвілля 45,5%, 43,8% та 42,7% респондентів відповідно.
Загалом, наведені дані дають підстави вести мову радше про задоволення базових потреб населення, але не про наявність у нього засобів для повноцінного життя, яке б виходило за межі фізичного виживання. При цьому той факт, що чимало опитаних говорить про достатню розвину- тість у них якостей, які сприяють успішній соціальній адаптації (приміром, 46,3% респондентів вистачає ініціативи і самостійності під час розв’язання життєвих проблем, 45% - упевненості у своїх силах, 36,2% - рішучості у досягненні своїх цілей, 35,1% - уміння жити в нових суспільних умовах), вказує на порушення механізму мери- тократичного розподілу ресурсів в українському суспільстві.
Для визначення того, яким чином містяни стратифі- ковані за життєвими можливостями, спочатку подані у таблиці змінні були згруповані засобами факторного аналізу. При цьому до уваги не бралися оцінки респондентами достатності сучасних економічних, політичних чи науково-технічних знань, а також модного та красивого одягу і можливості мати додатковий заробіток через наявність значної кількості тих, для кого перелічені ресурси та можливості не становили інтересу (частка таких для різних змінних варіювала від 14,5% до 25,1%). Серед усіх інших індикаторів аналізувалися лише кейси, які містили оцінку індивідами достатності того чи іншого блага, трибальна шкала якої (1 - не вистачає, 2 - важко сказати, вистачає чи ні, 3 - вистачає) засобами процедури оптимального шкалювання (зокрема, з застосуванням
Ресурси та можливості
Не вистачає
Важко
сказати
Вистачає
Не цікавить

Вміння жити в нових суспільних умовах
27,7
32
35,1
5,2

Здоров’я
34,3
21
44
0,7

Робота, що підходить
42,9
16,1
30,7
10,2

Необхідний одяг
14,3
18,4
64,7
2,6

Хороше житло
36,3
16,6
44,3
2,8

Сучасні економічні знання
32,1
30,5
20,5
16,9

Упевненість у своїх силах
27,1
26,5
45
1,3

Необхідна медична допомога
43,8
30,7
22,5
2,9

Модний та красивий одяг
27,7
23,3
24,9
24

Необхідні меблі
21,1
18,9
50,4
9,5

Сучасні політичні знання
25,7
25,7
23,6
25,1

Рішучість у досягненні своїх цілей
26,1
33,7
36,2
4

Юридична допомога для захисту своїх прав та інтересів
45,8
31,3
15,3
7,6

Можливість повноцінно проводити відпустку
57,1
17,4
21,6
4

Можливість мати додатковий заробіток
41,6
21,1
22,8
14,5

Можливість купувати
19,1
20,5
58,5
1,9

найнеобхідніші продукти





Ініціатива і самостійність під час
21,9
28,2
46,3
3,5

розв’язання життєвих проблем





Повноцінне дозвілля
42,7
25,8
26,9
4,6

Можливість працювати з повною віддачею
30,3
24,3
36,5
9

Можливість харчуватися відповідно до своїх смаків
45,5
22,6
30,5
1,5

Сучасні науково-технічні знання
37,2
29,3
14,4
19,1

Таблиця 1
Оцінка містинами достатності ресурсів та життєвих можливостей, 2013 р. (%)х

методу категоріальних головних компонент) була кван- тифікована перед проведенням факторного аналізу (метод головних компонент, обертання методом Варімакс). У результаті ресурси та можливості містян було загрего- вано у три групи.
Перша група змінних, умовно названа “Можливості, пов’язані з соціальним включенням”, об’єднує оцінки достатності роботи, що підходить; необхідного медичного догляду; юридичної допомоги для захисту своїх прав та інтересів, можливості повноцінного проведення відпустки; повноцінного дозвілля; можливості працювати з повною віддачею; можливості харчуватися відповідно до своїх смаків. Даний фактор пояснює 35,47% загальної дисперсії, узгодженість змінних, включених до нього, виміряна за допомогою а Кронбаха, становить 0,799.
Другий фактор презентує характеристики індивіда (як його особистісні риси, так і стан здоров’я), важливі для успішної адаптації. Він базується на визначенні респондентами того, чи вистачає їм уміння жити в нових суспільних умовах, здоров’я, впевненості у своїх силах, рішучості в досягненні своїх цілей, ініціативи і самостійності під час розв’язання життєвих проблем. Цей фактор описує 9,19% загальної дисперсії, його змінні узгоджені між собою (а Кронбаха = 0,779).
У третій фактор увійшли базові ресурси та можливості індивіда, які стосуються його виживання: достатність необхідного одягу, хорошого житла, необхідних меблів, можливості купувати найнеобхідніші продукти. Він описує 7,32% загальної дисперсії, ознаки узгоджені між собою (а Кронбаха = 0,706).
Загалом, наведені фактори визначають 51,98% загальної дисперсії, критерії факторного рішення є прийнятними (КМО = 0,885, критерій сферичності Бартлета значущий на рівні р < 0,001). Узгодженість включених до факторів ознак дала змогу побудувати на їх основі три індекси, які описують наявні у індивіда ресурси та можливості: індекс наявності можливостей, пов’язаних з соціальним включенням (СВІ) індекс наявності можливостей, пов’язаних з індивідуальними характеристиками (ІХІ) та індекс наявності можливостей задоволення базових потреб (БПІ). Індекси побудовано регресійним методом, їхні значення стандартизовані.
На основі одержаних індексів засобами кластерного аналізу (метод К-середніх) було виділено три основні групи
Таблиця 2
Характеристики груп містян з різними життєвими можливостями, 2013 р.
(середній бал за шкалою: -3 “мінімальне значення індексу”, 3 “максимальне значення індексу”)
Доступність
Значення індексів для груп

можливостей, групи
Параметри
СВІ
ІХІ
БПІ

Значні можливості
Середнє
1,01
1,22
0,78


Стандартне відхилення
0,57
0,68
0,43

Помірні можливості
Середнє
-0,17
-0,31
0,25


Стандартне відхилення
0,81
0,6
0,6

Незначні можливості
Середнє
-0,76
-0,8
-1,35


Стандартне відхилення
0,74
0,45
0,61



містян: зі значними, помірними та незначними життєвими можливостями, характеристики яких наведено у таблиці 2.
Як видно з наведених у таблиці даних, індивіди, належні до першої групи, мають найкращі, а належні до останньої найгірші життєві можливості. При цьому оцінки достатності всіх трьох видів благ у тих, хто належить до групи осіб зі значними можливостями, вищі, аніж за вибіркою в цілому. У представників групи осіб з помірними можливостями значення індексів близькі до середніх значень за вибіркою та є трохи нижчими для можливостей, пов’язаних з соціальним включенням та індивідуальними характеристиками і трохи вищими для благ, які дають змогу задовольнити базові потреби. Третя група характеризується нижчими за загальновибіркові значеннями всіх трьох індексів, особливо низько представниками цієї групи оцінені можливості задоволення базових потреб.
З’ясування основних чинників життєвих можливостей індивідів було реалізовано засобами побудови дерев рішень (метод СНАГО), де залежною змінною була належність індивіда до групи осіб з певним рівнем можливостей, а як незалежні змінні виступили стать, вік, освітній рівень, регіон проживання респондента, матеріальний стан сім’ї респондента. Значущий вплив на доступність для індивіда життєвих можливостей здійснювали два останні предик- тори з переліку, на основі яких було правильно передбачено групову належність у 51,6% кейсів .
Визначальним для доступності індивідам життєвих можливостей виявився матеріальний стан сім’ї респондента, за яким серед тих, кому грошей вистачає щонайбільше на продукти харчування, частка належних до групи осіб зі значними можливостями є суттєво нижчою за аналогічний показник за вибіркою в цілому, а частка осіб з незначними можливостями помітно вищою (12,1% проти 31% та 47,9% проти 28,6 %відповідно). Натомість серед тих, чиїх доходів вистачає принаймні загалом на прожиття, належних до першої групи 41,7%, а до третьої 17,6%. Крім того, серед респондентів з зазначеним рівнем доходів у разі їхнього проживання на Сході чи Півдні кількість належних до групи осіб зі значними можливостями зростає до 54%, тоді як серед мешканців Центру та Заходу найбільшою є частка представників групи осіб з помірними можливостями.
Отже, більшість мешканців великих міст має можливість задоволення своїх базових потреб на кшталт купівлі найнеобхідніших продуктів, одягу чи меблів. Водночас потреби більш високого рівня, зокрема, у повноцінному відпочинку та відновленні здоров’я, у значної частки містян залишаються незадоволеними. Доступність різних життєвих можливостей зумовлюється передусім рівнем матеріальної забезпеченості сім’ї індивіда. Однак диференціюючі можливості цієї змінної є обмеженими, оскільки за подібністю життєвих можливостей можна розрізнити лише дві групи осіб: вкрай злиденних, яким вистачає грошей щонайбільше на необхідні харчі, та решту. Визначення того, наскільки гомогенною є ця остання категорія, потребує додаткових розвідок. Н.Толстих,
кандидат соціологічних наук
СПОЖИВЧІ МОЖЛИВОСТІ НАСЕЛЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Споживання є одним із показників добробуту населення. Обсяги та якість споживання значною мірою визначають ступінь задоволеності людини життям, а забезпечення необхідними та якісними товарами та послугами відіграє роль критерію ефективності економіки країни. Своєю чергою, сфера споживання людини визначається фізіологічними запитами, культурою та вподобаннями, а реальні обсяги споживання - доходами населення та системою державної підтримки.
Ринкові трансформації в Україні мали наслідком стрімке падіння рівня життя переважної більшості населення, скорочення програм державного забезпечення соціальної сфери, руйнування фондів суспільного споживання і допомоги. Утім, як свідчать статистичні дані та результати численних опитувань, оселі більшості населення України мають сучасні побутові прилади, мобільним зв’язком охоплене все населення, що стало результатом скоріше технологічного розвитку сучасного світу, ніж піднесення добробуту. Це не повинно відвертати увагу від можливостей населення забезпечувати щоденні потреби, умови для виживання. Як свідчать дані офіційної статистики, сьогоднішні середні показники споживання за деякими важливими продуктами харчування відстають від відповідних показників 1990 р. Так, споживання м’яса та м’ясопродуктів у 1990 р. становило 68 кг на особу, в 2011 р. - 51 кг; молока та молочних продуктів - 372 кг та 205 кг відповідно; цукру - 50 кг та 39 кг відповідно [1, с. 417]. Для більшості населення недоступними є поліпшення житлових умов, поїздки на відпочинок, відвідування театрів. У сучасному світі шанси на успішний соціально-економічний розвиток, для якого дедалі актуальнішим є використання знань та творчого потенціалу людей, отримують тільки ті країни, населення яких має доступ до всебічних можливостей задоволення необхідних потреб і людського розвитку.
Вартісною оцінкою необхідного для задоволення найважливіших потреб сучасної людини споживання, включно з соціальними і культурними вимогами, є прожитковий мінімум. В Україні офіційно встановлений розмір прожиткового мінімуму сьогодні становить 1108 гри на особу на місяць. За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України, у 2013 р. середній розмір серед- ньоподушного доходу в домогосподарствах 92,6% опитаних (7,4% респондентів не дали відповіді на запитання про розмір доходу їхніх сімей) становив 1551,8 гри, тобто був майже в півтора раза вищим офіційно визначеного розміру прожиткового мінімуму. Але середньоподушні доходи в домогосподарствах 42,4% усіх респондентів виявилися нижче офіційно встановленого прожиткового мінімуму, у третини (35,1%) опитаних - від одного прожиткового мінімуму до двох. І лише 15,1% респондентів називали дохід, що більш як удвічі перевищував офіційний соціальний стандарт.
Якісна оцінка наявного рівня споживання дає підстави стверджувати, що більшість населення задовольняє най- необхідніші потреби в харчуванні та одязі, але не має можливостей для реалізації потреб більш високого рівня. Так, респондентів, які відзначали достатність можливостей для придбання найнеобхідніших продуктів харчування (52,4%) та необхідного одягу (60,5%), було відповідно вдвічі та втричі більше, ніж тих, хто відзначав нестачу таких можливостей. Але частка респондентів, які не можуть харчуватися відповідно до власних смаків (47,2%), навпаки, майже вдвічі перевищувала частку тих, хто може собі це дозволити (26,4%). Модний та красивий одяг є доступним для 22,1% опитаних; кількість респондентів, які не можуть своєчасно поновлювати свій гардероб, була дещо вища (29,6%). Необхідна медична допомога сьогодні
Таблиця 1
Споживчі можливості в самооцінках населення України (2013, N=1800, %)
Чи вистачає Вам ..?
Не вистачає
Важко сказати, вистачає чи ні
Вистачає
Не цікавить
Не відповіли

Можливості купувати найнеобхідніші продукти харчування
23,3
21,4
52,4
2,5
0,3

Можливостей харчуватися відповідно до власних смаків
47,2
23,2
26,4
2,8
0,3

Необхідного одягу
16,3
18,9
60,0
4,4
0,4

Модного та красивого одягу
29,6
20,2
22,1
27,7
0,4

Необхідної медичної допомоги
45,7
25,4
24,7
3,7
0,5

Повноцінного дозвілля
46,7
23,1
21,6
8,2
0,4

Можливості повноцінно проводити відпустку
58,6
16,2
15,6
9,1
0,6



є недоступною для 45,7% опитаних. На нестачу можливостей повноцінно проводити дозвілля та відпустку вказували 46,7% та 58,6% респондентів відповідно (табл. 1).
Утім, на тлі зменшення за попередні роки чисельності респондентів, яким не вистачало можливості забезпечувати необхідний раціон і придбання необхідного одягу, все ще залишається значною група осіб, яким таких можливостей не вистачає. Так, 23,3% респондентів відзначали недоступність найнеобхідніших продуктів, а 16,3% вказували на нестачу необхідного одягу. Серед опитаних з серед- ньодушовими доходами нижче прожиткового мінімуму такі відповіді дали 31,1% і 21,3% респондентів відповідно. Загалом сфера споживання 42,2% з опитаних обмежується продуктами харчування. Ще третина (33,3%) респондентів вказували, що наявних коштів їхнім сім’ям вистачає загалом на прожиття. На поточне споживання, яке обмежується всім необхідним, але не залишає коштів для заощаджень,
витрачаються доходи 87,6% опитаних. Отже, переважна більшість населення України сьогодні не має фінансових можливостей бути повноцінним споживачем високоякісних дорогих товарів та послуг чи заощаджувати кошти для придбання житла чи отримання освіти на комерційній основі.
Низькі доходи населення зумовлюють звуження можливостей саморозвитку людини та сферу культурного споживання. Протягом року перед опитуванням тільки п’ята частина (19,4%) респондентів здійснили подорож чи поїздку на відпочинок. Навіть у підгрупі опитаних представників родин з доходами вище подвійного розміру прожиткового мінімуму це могла собі дозволити лише третина (33,5%) респондентів. Відвідували концерти, театри за цей час 11,5% усіх опитаних; у підгрупах з доходами нижче прожиткового мінімуму та вище подвійного його розміру відповідні показники становили 7,2% та 20,6% респондентів. Користувалися вдома Інтернетом 44,8% усіх опитаних. Але якщо в підгрупі респондентів з доходами вище подвійного розміру прожиткового мінімуму таких респондентів було 59,4%, то серед малозабезпечених респондентів, тобто з доходами менше прожиткового мінімуму, цей показник становив 33,4%.
Рівень споживання товарів та послуг, що виходять за сферу необхідних потреб, виявився низьким навіть у підгрупах представників родин з доходами вище прожиткового мінімуму. Як урядові органи, так і переважна більшість експертів постійно відзначають, що розмір прожиткового мінімуму необхідно переглянути і збільшити, оскільки він не відповідає ні фізіологічно та санітарно встановленим вимогам щодо рівня необхідного споживання людини, ні соціальним потребам, які передбачають участь у соціальному та громадському житті суспільства. За даними опитування, середній розмір прожиткового мінімуму, який, на думку респондентів, є сьогодні достатнім для цього соціального стандарту, становив 3121,2 грн на особу на місяць, що майже втричі перевищує офіційно встановлений розмір.
Середній за масивом розмір прожиткового мінімуму помітно коливався в різних соціальних підгрупах (табл. 2). Порівняно вищі, ніж у представників інших вікових груп, вимоги до соціального стандарту висували респонденти середнього віку - 3284,7 грн. Спостерігається зростання вимог до достатнього рівня прожиткового мінімуму зі зростанням рівня освіти респондентів: якщо середнє значення цього показника для респондентів з початковою чи неповною середньою освітою становило 2915,2 грн, для респондентів із середньою спеціальною освітою - 3195,9 грн, то для респондентів з повною вищою освітою достатній розмір прожиткового мінімуму становив уже 3565,4 грн. Очікувано, що найвищий розмір достатнього прожиткового мінімуму серед опитаних представників різних типів поселенської мережі був у киян (4078,9 грн), а найнижчим - серед респондентів з невеликих міст (2863,9 грн). Для респон-
Таблиця2
Уявлення про достатній розмір прожиткового мінімуму в різних соціальних групах (2013, N=1800)
Соціальні характеристики респондентів
Розмір прожиткового мінімуму (середнє значення), грн на одну особу на місяць

Вік, років


До 30
3048,1

30-54
3284,7

Старші 55
2901,6

Освіта


Початкова, неповна середня
2915,2

Середня загальна
3037,6

Середня спеціальна
3195,9

Перший ступінь вищої
3487,0

Повна вища
3565,4

Тип поселенської мережі


Київ
4078,4

Місто з населенням понад 250 тис. осіб
3348,6

Невелике місто
2863,9

Село
2965,3



дентів з великих міст середній розмір достатнього прожиткового мінімуму становив 3348,6 грн, для опитаних мешканців сіл - 2965,3 грн.
Необхідно зауважити, що індивідуальні значення, вказані значною частиною респондентів, не були такими ж високими, як середній за масивом розмір достатнього прожиткового мінімуму (табл. 3). Так, один з п’ятнадцяти (6,9%) респондентів вважав достатнім офіційно встановлений його розмір. Третина (30,2%) усіх респондентів як достатній прожитковий мінімум називала цифру, що не більше ніж удвічі перевищувала його офіційно встановлений розмір. Така ж сама (30,2%) чисельність усіх опитаних як достатній розмір прожиткового мінімуму називала дохід, що перевищував подвійний офіційно встановлений його розмір, але не був більшим потрійного розміру. Отже, подвійний розмір прожиткового мінімуму був би достатнім для 37,1% опитаних, а збільшений до потрійного - для 67,3%. Тільки один з п’ятнадцяти опитаних (6,2%) респондентів вважав достатнім для прожиткового мінімуму понад п’ятикратний його офіційний розмір.
Обмежені споживчі можливості населення України є наслідком довготривалого економічного занепаду, який підсилився внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи. Середня заробітна плата в Україні в червні 2013 р., за даними офіційної статистики, становила 3380 грн [2],
Таблиця 3
Уявлення населення України про достатній розмір прожиткового мінімуму (2013, N=1800, %)
Як Ви вважаєте, який дохід у розрахунку на одну особу на місяць забезпечує зараз прожитковий мінімум?
%

До 1108 грн
6,9

1109-2216 грн
30,2

2217-3324 грн
30,2

3325-4432 грн
12,4

4433-5540 грн
12,4

Понад 5541 грн
6,2

Не відповіли
1,7



однак помітно різнилася за професіями, галузями економіки та областями. Крім того, треба враховувати, що з неї ще сплачуються податки, що зменшує суму, яку працівник може витратити на споживання. Розподілена в домогосподарствах з урахуванням непрацездатних осіб заробітна плата, яка залишається головним джерелом існування для більшості населення, не забезпечує рівня споживання навіть у межах офіційного прожиткового мінімуму. Високим залишається і рівень безробіття в Україні, який, за методологією МОП, становить 8,0% серед економічно активного населення віком 15-70 років і 8,6% серед осіб працездатного віку [3]. В умовах скорочення виробництва і за загальної економічної нестабільності значна частина населення не може знайти високооплачу- вану постійну роботу, стають поширеними неповна зайнятість та невиплата чи несвоєчасна виплата заробітної плати, що зумовлює звуження споживчих можливостей населення. Соціологи фіксують наявність невизначеності й ризиків у соціально-економічному становищі України. За даними опитування, 75,4% респондентів вважають, що сьогодні їхні співгромадяни бояться невиплати зарплат, пенсій тощо. На думку 78,1% респондентів, у суспільній свідомості залишається високою загроза безробіття. Зростання цін як ризику, що відчуває населення, назвали 79,6% респондентів.
Низькі фінансові можливості домогосподарств визначають недостатній для виживання та всебічного розвитку людського потенціалу розмір споживання більшості населення України. Це означає погіршення здоров’я громадян, зниження їхнього освітнього та культурного потенціалу, а для країни в цілому неспроможність обирати засновані на використанні знань виграшні стратегії соціально-економічного розвитку, які б забезпечили її конкурентоспроможність у сучасному світі. Крім того, обмежене споживання стримуватиме вихід економіки країни з кризи, оскільки тільки високий платоспроможний попит широких верств населення є дієвим поштовхом розвитку виробництва. Вихід з ситуації системної кризи потребує нестандартних рішень. Серед них має бути припинення комерціалізації охорони здоров’я та освіти, плата за які недоступна сьогодні для більшості населення. Тільки запропонований і реалізований державою комплекс заходів, спрямованих на підвищення соціальних стандартів і споживчих можливостей населення, є запорукою подолання країною економічної кризи і піднесення добробуту її громадян.
Література
Статистичний щорічник України2011 / за ред. О.Г.Осау- ленка. - К., 2012.
В Украине средняя заработная плата выросла на 127 гривен [Электронный ресурс]. - Режим доступа : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ееопоту/2013/07/26/919889.Ыт1.
Економіка України за січень-червень 2013 року // Урядовий кур’єр. 2013. 30 липня. С. 6. НЕРІВНІСТЬ ЗА ТЕРМІНАМИ ПРОЖИВАННЯ У МІСТІ ЯК ЧИННИК СОЦІАЛЬНОЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ
Із лібералізацією управління міграційними процесами після розпаду СРСР пожвавішали внутрішні переміщення населення України, головним чином доцентрові - з сільської місцевості до міської, з менших міських поселень до більших. Не від хорошого життя часто подаються індивіди з глибинки до великих міст. Це - один з прямих наслідків дії рентної моделі економіки, значних центр- периферійних відмінностей. Частина населення України не може знайти застосування своїх навичок і здібностей у себе на малій батьківщині і прагне до великих міст, які з часом поглинають її. Великі міста завжди притягували найактивніших, амбіційніших, сильніших індивідів, а з переходом від заборонно-дозволяючого до реєстраційного режиму обліку громадян великі міста, особливо ж столиця держави, діють щодо цього подібно “міграційному пилососу” (Н.Зубаревич). У великих містах більше можливостей для працевлаштування, забезпечення гідного рівня життя, отримання якісної освіти, цікавого дозвілля. Не можна не брати до уваги і намагання нових мешканців великих міст підвищити свій соціальний статус, закласти, таким чином, кращі стартові позиції для власних дітей.
При аналізі результатів моніторингу-2013 з-поміж багатьох диференціюючих ознак нами розглядатиметься одна, а саме - термін проживання респондентів у даному населеному пункті. “В основі резидентальної (від лат. resident - той, хто проживає) стратифікаційної системи міститься диференціація соціальних груп за строками проживання в країні (регіоні, місті та ін.). Тут ставлення до людини визначається кількістю років, які він сам (первинна рези- дентність) чи покоління його пращурів (вторинна рези- дентність) прожили на території даної соціально-територіальної системи” [1, с. 2]. Тих, хто народився у великому місті, будемо умовно називати корінними - вони становили близько 53% опитаних. Тих, хто живе в ньому більшу частину життя, - вкоріненими - таких у підвибірці 39,4% . Тих, хто приїхав до великого міста у свідомому віці за кращою долею і живе в ньому до 10 років, - приїжджими (не вкоріненими) - таких 7,6%. Відповідні цифри для малих міст - 47,2%, 40,8% і 12,0%. Означений підхід відповідає суті концепції тристадійності міграційного процесу, висунутої Л.Рибаковським. Звісно, серед виділених нами корінних мешканців міст багато потомків приїжджих, і тому в подальших дослідженнях більш коректно корінними вважати мешканців міста щонайменше у третьому поколінні або тих, у кого пращури жили в місті в дореволюційний період (Л.Борусяк). Фактор активності-па- сивності (чи індивіди самостійно зробили свій вибір на його користь у свідомому віці, чи переїхали у дитинстві з батьками) при переїзді до великого міста нами за браком даних окремо не враховувався.
У статті використана традиційна типологія населених пунктів (Київ; місто з населенням понад 250 тис. осіб; невелике місто; село). Далі в тексті першу та другу групи територіальних поселень об’єднаємо до групи, яку будемо умовно вважати великим містом (N=683), а третю - малим (N=498). Специфіка київського соціуму має, на наш погляд, з’ясовуватися на матеріалах окремого репрезентативного дослідження. З масиву соціологічних даних ми виокремили три основних групи респондентів з розміром доходів за місяць на одного члена сім”ї: 1) розмір доходу не перевищує один прожитковий мінімум (ПМ); 2) розмір доходу дорівнює 1-2 ПМ; 3) розмір доходу перевищує 2 ПМ. Станом на момент опитування ПМ дорівнював 1108 гри.
Сам факт переїзду до більш розвинутого в соціально- економічному відношенні населеного пункту є беззаперечним індивідуальним досягненням. Більш цілеспрямовані, енергійні приїжджі йдуть на серйозні зміни в своєму житті.
Досягнення високого соціального статусу потребує від них значно більше власних зусиль, ніж від індивідів, які народилися в столиці чи в іншому великому місті. На запитання “Якою мірою Ви пристосувалися до теперішньої життєвої ситуації?” відповідь “активно включився в нове життя, ринкові відносини видаються мені природним способом життєдіяльності” надали 21,9% корінних мешканців великих міст, 13,4% вкорінених і 28,8% приїжджих, у малих містах - 18,3%, 18,3% і 23,3% відповідно. Можна констатувати, що серед приїжджих активних адап- тантів, за їхніми самооцінками, дещо більше, ніж серед місцевих мешканців, і це більш наочно спостерігається у великих містах.
Аналіз даних дав змогу виявити особливості психічних станів приїжджих порівняно з корінними. Щодо почуттів, які виникають у респондентів, коли вони думають про своє майбутнє, то на надію вказали 41,3% корінних, 32,0% вкорінених і 48,1% приїжджих мешканців великих міст (у малих містах - менше - 36,6%, 35,6% і 33,3% відповідно), на оптимізм - 23,5%, 20,4% і 30,8% респондентів відповідно у великих містах; 17,9%, 22,3% і 20,0% респондентів у малих містах. Водночас наведені дані щодо більш позитивного психологічного стану приїжджих до великих міст порівняно як з місцевими мешканцями, так і з мігрантами до малих міст дещо затьмарюються чималими показниками тривоги і розгубленості приїжджих до великих міст. На тривогу посилаються 31,0% корінних, 41,3% вкорінених і 38,4% новоприбулих мешканців великих міст, 34,0%, 38,1% і 28,3% аналогічних категорій мешканців малих міст; на розгубленість - 24,1%, 21,6% і 28,8% відповідно (у великих містах), 24,3%, 22,8% і 35,0% (у малих містах). Отже, боротьба за “місце під сонцем” супроводжується серед мігрантів до великих міст досить амбівалентними почуттями.
Особливості планування свого життя старими та новими мешканцями міст убачаються з таблиці 1.
Таблиця 1
Розподіл відповідей респондентів на запитання “На який термін Ви плануєте своє життя?” залежно від розміру міста і терміну проживання в ньому, 2013 р. (%)

Мешканці великих міст
Мешканці малих міст


корінні
вкорінені
приїж
джі
корінні
вкорінені
приїж
джі

На місяць
23,9
25,9
30,8
27,7
28,1
21,7

На рік
22,7
21,3
15,4
24,7
21,7
33,3

Більш ніж рік
16,6
12,0
11,5
10,6
10,8
6,7

Не планую
22,7
21,3
13,5
23,0
24,6
20,0

Важко
відповісти
14,1
19,5
28,8
14,0
14,8
18,3



Планування життя терміном на місяць спостерігається частіше серед мігрантів до великих міст, на рік - серед корінних та вкорінених мешканців. А мігранти до малих міст частіше планують своє життя на рік, ніж на місяць. Виходячи з відповідей респондентів на запитання, чи вистачає їм упевненості в своїх силах, виявилося, що більш упевнені у своїх силах мешканці великих міст, ніж малих (44,9% проти 37,0%), а серед перших - корінні, ніж приїжджі, і навіть вкорінені (показники 49,4%, 40,4%, 39,8% відповідно).
Сума позитивних відповідей на запитання “Якою мірою Ви задоволені своєю роботою в цілому” (“скоріше задоволені” + “цілком задоволені”) серед корінних мешканців великих міст - 42,6%, серед вкорінених - 35,0%, серед приїжджих - 32,4%. Серед мешканців малих міст спостерігається зворотна тенденція: чим менший строк проживання, тим вища задоволеність роботою (відповідні показники - 38,0%, 42,4% і 48,6%). Вочевидь, наявність роботи як такої має більшу ціну в малому місті, ніж у великому.
Для великих міст однією з наріжних соціальних проблем є житлова. Не вистачає хорошого життя у великих містах: 39,3% корінним мешканцям, 28,3% вкоріненим і 57,7% новоприбулим. Аналогічні показники дефіциту життя у малих містах дещо менші - 33,0%, 33,3% і 41,7% відповідно. Можливо, млявість українських реформ за останні 20 років пояснюється дією своєрідного механізму гальмування: облаштування новоселів, які поповнюють лави управлінських, наукових, викладацьких кадрів у великих містах відтягує у непродуктивний бік значний інтелектуальний потенціал, який мав би ліпше використовуватися “тут і тепер”.
Пошук роботи, вступ до вишу, відкриття бізнес-справи та вирішення інших життєвих проблем полегшується для приїжджих шляхом використання специфічного капіталу - соціальних мереж, що ґрунтуються на солідарності родичів, земляків, громади і системі взаємної підтримки. Відповідаючи на запитання “Які, на Ваш погляд, зв’язки - стосунки найкраще сприяють вирішенню життєвих проблем та захисту громадянина?”, на знайомства між людьми вказали 54,3% корінних мешканців великих міст, 52,8% - вкорінених і дещо менше (46,1%) приїжджих до великих міст. Щодо такого фактору, як родинні стосунки, то тут різниця між старими і новими мешканцями великих міст ще більша. Вказали на них відповідно 61,2%, 63,6% і 48,1% опитаних респондентів великих міст. Сусідські стосунки не встигли налагодити приїжджі до великих міст (на них вказали 9,6%), але й серед корінних і вкорінених мешканців цей тип соціальних зв’язків не вельми популярний (лише 15,0% і 14,9% посилань відповідно). Проте мігранти до великих міст більші сподівання покладали на стосунки в громадських та політичних організаціях (19,2% посилань проти 11,4% і 13,8% серед корінних і вкорінених мешканців відповідно). На відміну від ситуації у великих містах приїжджі до малих міст частіше посилаються на факт знайомства між людьми (58,3%), ніж корінні та вкорінені мешканці (50,4% і 49,3%).
Частота згадувань про родинні стосунки в приїжджих до малих міст зіставна із відповідними показниками корінних та вкорінених: 70,0%, 65,4%, 67,5%. Отже, родинні зв’язки слугують соціальним капіталом для мешканців малих міст незалежно від терміну проживання, а у великих містах дія цього типу соціальних зв’язків дещо вщухає для приїжджих, відбувається певне послаблення їх соціальних зв’язків із місцями вибуття. Взагалі ж “первісна бідність соціального капіталу підштовхує мігрантів до більш активного, порівняно з місцевим населенням, освоєння соціальних мереж і створення нових зв’язків (іноді корупційного характеру), що в кінцевому рахунку стає соціальною та економічною перевагою перед спільнотою, що приймає” [2, с. 1].
Матеріальне становище своєї сім'ї в цілому як бідне оцінили 39,0% корінних мешканців великих міст, 48,1% вкорінених і лише 23,1% приїжджих до великих міст, як середнє - 57,7%, 47,4% і 76,9% відповідно. Щодо мешканців малих міст, то 46,4% корінних з них оцінили матеріальне становище своєї сім’ї як бідне, а 48,9% - як середнє (решта вказали інші позиції). Відповідні показники серед вкорінених - 46,8% і 48,8%, серед приїжджих до малих міст - 40,0% і 56,7%. Таким чином, приїжджі до міста випереджають місцевих мешканців за самооцінкою матеріального становища своєї сім”ї, причому особливо це стосується великих міст. А от за середнім сукупним доходом на члена сім’ї (табл. 2) це підтверджується лише у розрізі малих міст. Очевидно, самооцінки новоприбулих до великих міст вищі за їхні реальні статки.
Таблиця 2
Відмінності в самооцінках доходів респондентів залежно від розміру міста і терміну проживання в ньому, 2013 р. (%)
Середній сукупний дохід на одного члена сім "ї за останній місяць (ПМ)
Мешканці великого міста
Мешканці малого міста


корінні
вкорі
нені
приїж
джі
корінні
вкорі
нені
приїж
джі

< 1 ПМ
29,9
25,6
38,3
46,7
45,0
41,4

1-2 ПМ
44,6
47,2
44,7
42,1
45,5
37,9

> 2 ПМ
25,5
27,2
17,0
11,2
9,5
20,7



Для розуміння життєвого світу людини дуже важливо знати, в який спосіб вона сама соціально ідентифікує себе, належністю до яких спільнот пишається, який соціальний простір вважає своїм, наскільки сильно розвинуті в неї почуття місцевого патріотизму, вкоріненості. Передусім себе вважають мешканцем міста, в якому живуть, 18,1% корінних мешканців великих міст, 13,0% - вкорінених і лише 9,6% приїжджих. Натомість серед мігрантів до великих міст фіксуємо більшу ідентифікацію з громадянством України (73,1%), ніж у корінних (55,6%) і вкорінених мешканців (55,8%), вочевидь, як компенсацію недостатніх соціальних зв’язків і рівня захисту своїх прав на новому місці проживання. У мешканців малих міст зберігається тенденція зростання ідентифікації зі своїми містами, залежно від терміну проживання в них, але на більш високому рівні, ніж у великих містах. Насамперед вважають себе мешканцями свого міста 37,0% корінних містян, 31,5% - вкорінених і 18,6% новачків зі стажем проживання до 10 років включно.
Статус корінних мешканців великого міста, а тим більше столиці був і залишається престижним. Але ж міський статус дістався корінним від народження, за нього їм не довелося боротися, як приїжджим. Багато приїжджих сприймають місто прибуття переважно утилітарно. Для них діє стимул усілякими засобами закріпитися у великих містах, аби не повертатися з відчуттям лузера на очі знайомих. Ті індивіди, кому вдалося зачепитися у великих містах, характеризуються діловитістю, практичністю, цілеспрямованістю, раціональністю і наполегливістю, часто мають “конвертовану” спеціальність на ринку праці. Між цими групами існують певні взаємні претензії (приїжджі дорікають корінним у необгрунтованому снобізмі, в тому, що вони розучилися напружено працювати і т.ін., а корінні критикують мігрантів за шалений кар’єризм, недостатню повагу до історії і культури міста прибуття тощо).
Звісно, самодостатні люди з місцевого населення не сприймають своє міське походження, свою столичність (чи належність до мешканців іншого великого міста) як засадничі критерії самоідентифікації, ба більше, самореклами. З іншого боку, приїжджі виступають каталізатором позитивних змін, додають великим містам динаміки, конкуренції і соціокультурного різнобарв’я.
Загальноприйнято, що новоприбулі, які реалізували власний міграційний план, водночас є потенційними мігрантами. Результати моніторингу свідчать про те, що досить багато приїжджих до великих міст ставляться до них як до тимчасового (транзитного) місця проживання, як плацдарму для подальшої міграції (табл. 3).
Таблиця 3
Міграційні настанови міського населення України залежно від розміру міста та терміну проживання в ньому,
2013 р. (%)
Чи хотіли б Ви виїхати з населеного пункту, де живете?
Мешканці великого міста
Мешканці малого міста


корінні
вко
рінені
приїж
джі
корінні
вко
рінені
приїж
джі

Так, хотів би
27,1
17,2
38,5
25,5
18,8
43,3

Ні
57,1
70,8
38,5
56,6
66,8
46,7

Важко відповісти
15,8
12,0
23,0
17,9
14,4
10,0



Щодо мешканців міст, незалежно від їх розміру, більше бажання виїхати з них задекларували приїжджі, менше - вкорінені, проміжну позицію зайняли корінні. От тільки мігранти до малих міст виявили більше бажання їх залишити, ніж приїжджі до великих міст, у тому числі до столичного мегаполісу.
Фактором включення новоприбулих до територіальних громад великих міст є спільна відповідальність за все, що відбувається в них, готовність розділити їхні долі. Наведемо один приклад. Згодні без оплати взяти участь у діяльності об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) лише 13,3% корінних, 18,7% вкорінених і 9,6% новоприбулих мешканців великих міст. Щодо малих міст аналогічні показники: 17,5%; 23,2% і 16,7% відповідно. Згодні за оплату взяти участь у діяльності ОСББ 21,4% корінних, 14,6% вкорінених і 17,3% новоприбулих мешканців великих міст, а в малих містах - 26,5%; 17,7% і 26,7% відповідно. Отже, загальна за масивом підтримка такого типу діяльності не досягає рівня 50%, у великих містах громадяни менше згодні займатися справами своїх будинків, ніж у малих. Особливою пасивністю в означеному сенсі вирізняються приїжджі до великих міст.
Міський простір великих міст завойовують нові міські мешканці, які тією чи іншою мірою несуть на собі відбиток культури попереднього місця проживання - міста з меншим соціоекономічним статусом, смт, села. Проникнення до великих міст носіїв іншої системи цінностей супроводжується певним зіткненням культур, які закодо-
Таблиця4
Ступінь згоди респондентів з деякими проективними твердженнями стосовно адаптації в новому культурному середовищі залежно від розміру міста і терміну проживання в ньому, 2013 р. (середній бал *)
Твердження
Мешканці великого міста
Мешканці малого міста


корінні
вкорі
нені
приїж
джі
корінні
вкорі
нені
приїж
джі

Я впевнений(а), що зможу спілкуватися з місцевими жителями - представниками нової для мене культури
3,99
3,79
4,17
3,90
3,71
3,47

Я впевнений(а), що зможу впоратись із стресами, прилаштовуючись до нової для мене культури
3,86
3,57
3,79
3,79
3,61
3,27

Мені подобається жити у незнайомому для мене культурному середовищі
3,21
2,91
3,00
3,11
2,84
2,93

* Середній бал обчислений за шкалою від 1 до 7 балів, де 1 бал - “Зовсім не погоджуюсь”, 7 балів - “Повністю погоджуюсь”.


вані в поведінці старих і нових мешканців. Задля кращої інтеграції до нового соціального середовища і нової спільноти, мігрант має бути соціально і комунікативно компетентним, а приймаюча сторона - превентивно толерантною. Біографії, у тому числі міграційні історії, можуть багато розповісти про перебіг та результати адаптації та аккульту- рації у великих містах приїжджих з периферії та їхніх потомків.
Хоча соціальні настанови не є те саме, що поведінка реальна, судячи з наших даних (табл. 4), приїжджі більш відкриті до нових контактів порівняно з корінними мешканцями міст та особливо - вкоріненими у конкретному місці проживання. Родина вкорінених свого часу вже пережила щонайменшу одне велике переселення, й, мабуть, тому не уявляє себе здатною на чергову соціальну адаптацію. Мігранти до малих міст демонструють більшу обережність перед новими культурами, ніж приїжджі до великих.
Контрасти проживання в різних типах поселень України з погляду соціального престижу, доступності життєвих благ, можливостей для самореалізації особистості мають бути мінімізовані в процесі здійснення соціально орієнтованої політики держави. У міру цього фактор резидент- ності слабшатиме як чинник соціальної нерівності, однак з соціально-психологічного погляду ще довго залишатиметься диференціюючим.
Література
Вахштайн В.С. Резидентность как фактор социальной стратификации [Електронний ресурс]. - Режим доступу : ЫтЬр://есвос. hse.ru/date/292/588/1234/ecsoc_t4_n3.pdf
Кузнецов И, Мукомелъ В. Формирование этнических ниш в российской экономике [Електронний ресурс]. Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] В.Пилипенко,
доктор соціологічних наук;
О.Гончарук,
кандидат соціологічних наук
СІЛЬСЬКІ РЕФОРМИ В ОЦІНКАХ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
Складність “впровадження” ринку шляхом реформ полягає в тому, що за своєю суттю він є способом життя мільйонів, певним світоглядом, менталітетом. Перед будь- якою реформою, що ставить своїм завданням стимулювати, поглибити ринкові відносини, постає питання: яку конкретну форму ринку передбачається створити? При цьому йдеться про конкретний “рівень” ринку, до якого суспільство реально може перейти, не зазнавши при цьому фіаско. Аби його уникнути, необхідно передусім виявити домінуючий у суспільстві менталітет, саму здатність людей за інших умов відповідно перебудувати свій спосіб життя.
З такого погляду вельми актуальним і корисним бачиться аналіз ставлення населення до економічних перетворень, оцінок ринкових реформ представниками різних соціальних груп.
Як свідчать результати моніторингу 2013 р., серед зайнятого населення України частка працівників сільгосппідприємств становить 1,5%. До цього можна додати 0,2% фермерів. Для порівняння зазначимо, що ідентифікують тип своєї зайнятості представники інших соціальних груп так: підприємці (у великому або середньому бізнесі) - 0,6%; спеціалісти у галузі науки, культури, охорони здоров’я - 5,0%; представники дрібного бізнесу - 3,5%; підсобні працівники - 8,6%; пенсіонери, що не працюють, - 25,3%; домогосподарки - 6,3%; зареєстровані безробітні - 1,2%.
Якщо ми, аналізуючи реформаційні процеси, пов’язуємо їх з менталітетом населення, не можна лишати поза увагою селянство. Методологія соціоекономічних та соціо- культурних досліджень вимагає оцінки ситуації й на селі. Історія засвідчила, що коли у продавця-капіталіста входження в ринок стимулювало перебудову виробництва, то у селянина наслідки спілкування з ринком були (нерідко) протилежними. Йдеться про те, що зв’язок селянина з ринком призводить не до прогресу, а навпаки, до господарського застою і навіть до деградації. Скажімо, для маси селян капіталістичної Росії, котрі продавали свій хліб, молоко та інші продукти, їхні товари не були істинними товарами. Адже для виробника-продавця вони володіли споживчою вартістю: через кілька місяців після продажу багато таких продавців повинні були купувати ті ж товари, але зазвичай за дорожчою ціною. Участь селян у торгівлі в подібних випадках була чинником не економічного прогресу, а регресу [1, с. 173-174].
Радянська історична наука розвивалась під тиском тези про Росію як країну капіталістичну (середньо розвинутого капіталізму). Ця теза була однією з ідеологічних передумов виправдання ладу, який виник після 1917 р. як післякапіталістичного соціалізму, закономірного етапу світової історії. Хворобливий вплив даної тези охопив і оцінку західної історії. Зазвичай переоцінюються і ступінь зрілості буржуазних економічних відносин, і гаранто- ваність їхнього зростання. Розвиток нового базису набуває, зрештою, вигляду фатального процесу [2, с. 22]. Більшовики до свого приходу до влади (на відміну від інших політичних партій) у своїй ненависті до існуючого суспільного і політичного ладу були готові опиратись на будь- яку силу. Але практично наймогутнішою силою в країні було багатомільйонне селянство. Більшовики об’єднали цю силу (котра була докапіталістичною опозицією змінам) з антикапіталістичною ідеологією. Ця ідеологія робила спробу поєднати елементи розколотого суспільства (тобто докапіталістичну соціокультурну основу) з модернізацією, запозиченням наукової й технічної бази ліберальної цивілізації.
Ця утопічна спроба закінчилась у підсумку відновленням панування послідовно доринкових відносин, створенням суспільства на утопічній основі, яке зазнало повного банкрутства. Адже воно (суспільство) виявилось не в змозі привести свої відтворювальні потенції, реальні практичні можливості у відповідність зі зростаючими потребами, виявилось нездатним відтворювати необхідні ресурси.
Важка спадковість з погляду можливості формування розвинутого ринку не знімає необхідності просування у даному напрямі. Значущість аналізу саме селянського менталітету сьогодні полягає в тому, що, по-перше, останній (спрямований на “зрівнялівку”) наявний у суспільстві. Культурні зрушення йдуть автоматично за зміною середовища, наприклад, при переїзді із села в місто. Масове переселення сільських мешканців у міста в 1920-1930-х роках і в післявоєнний час призвело до того, що в 19401960-х роках міста виявились “захопленими” вчорашніми селянами. Природним наслідком цього став посилений перехід до їхніх (селянських) рук впливу і влади. Виникла псевдоурбанізація, тобто урбанізація, але без розвитку відповідної міської культури.
Окрім того, запанувала система розподілу дефіциту, не створювались сприятливі умови для розвитку приватної ініціативи, а відтворювались давні зрівняльні цінності, що аж ніяк не сприяли формуванню ринкового менталітету. Сказане великою мірою детермінує “оцінку” сучасних ринкових реформ на селі.
Як свідчать дослідження, населення країни, незалежно від сектору зайнятості, переважно негативно оцінює результати сільських реформ. Так оцінюють результати реформ на селі 39,8% представників державного сектору, 36,4% - приватного, 34,5% - змішаного (працюють у державному і приватному секторах), 39,5% - тих, хто не працює.
З погляду статусу зайнятості найлояльніше ставляться до результатів “сільських” реформ самозяйняті (8,0% респондентів даної групи населення переважно позитивно оцінюють результати реформ на селі). Серед роботодавців таких 7,2%, найманих працівників - 5,1%, тих, хто не працює - 4,2%. У віковому розрізі найбільш негативно оцінюють результати реформ громадяни передпенсійного та пенсійного віку - 43,0%. Серед 30-54-літніх таких 41,6%, молоді віком до 30 років - 26,2%.
Серед освітніх груп населення найбільш жорстке ставлення до реформ на селі демонструють громадяни з початковою загальною освітою. Залежно від віросповідання найбільш критично до результатів реформ на селі ставляться католики - 52,4% респондентських відповідей. Серед нерелігійних таких 36,6%, православних - 38,6%, греко-католиків - 46,6%.
Характерними є особливості у ставленні до реформ на селі залежно від місця проживання опитаних. Так, якщо серед мешканців столиці переважно негативно оцінюють результати цих реформ 35,6% респондентів, то серед мешканців великих міст таких 32,2%, невеликих міст - 37,8% , селян - 46,4%. Як бачимо, найнегативніше результати реформ на селі оцінюють самі селяни.
Певне уявлення про ставлення населення до “сільських” реформ дає думка громадян стосовно того, хто найбільшою мірою скористався результатами цих перетворень. З погляду сектору зайнятості найбільше результатами реформ на селі скористались самі селяни. Так, лише 1,0% працівників державного сектору вважають, що найбільшою мірою скористалися результатами реформи на селі рядові селяни. Серед працівників приватного сектору таких також 1,0%, тих, хто не працює, - 1,4%. Найбільше ж серед опитаних тих, хто вважає, що результатами реформ скористалось керівництво колишніх колективних господарств. Серед працівників державного сектору такої думки дотримуються 50,2%, приватного - 40,4%, змішаного - 50,0%, тих, хто не працює, - 47,7%. Велика частка серед респондентів різних секторів зайнятості й тих, які вважають, що результатами “сільських” реформ найбільшою мірою скористалися корумповані чиновники. Аналогічні оцінки наслідків реформ на селі дають і респонденти залежно від статусу зайнятості.
У віковому розрізі найбільш жорстко оцінюють “користувачів” наслідків реформ на селі громадяни старшого віку. Так, серед 30-54-літніх 48,6% вважають, що результатами реформ найбільшою мірою скористалися керівники колишніх колективних господарств, серед 55-літніх і старших за віком таких 50,2%, а тих, кому до 30 років, - 38,5%.
В оцінках того, хто скористався результатами “сільських” реформ, існують певні відмінності залежно від освітнього рівня респондентів. Так, 50,4% громадян з повною вищою освітою дотримуються думки, що наслідками реформ на селі передусім скористалися керівники колишніх господарств. Серед респондентів з повною середньою освітою таких 45,0%, початковою загальною - 37,5%. Респонденти всіх освітніх груп серед основних “суб’єктів-пере- можців” реформаційних процесів на селі називають також корумпованих чиновників, власників та керівників нових сільгоспвиробництв, бізнесові структури.
Цікава закономірність спостерігається в оцінках того, хто має найбільший зиск з реформ на селі, залежно від місця проживання. Якщо серед респондентів-киян 31,1% дотримуються думки, що найбільшою мірою виграли від “сільських” реформ керівники та спеціалісти колишніх колективних господарств, то серед мешканців великих міст (з населенням понад 250 тис.) таких 40,5%, малих міст - 45,7%, а селян - 56,8%. Як свідчать дані дослідження, селяни найбільш “жорстко” налаштовані й стосовно інших фігурантів - користувачів сільських реформ: власників нових сільгоспвиробництв, корумпованих чиновників. Більш негативно (порівняно з міськими жителями) селяни ставляться і до ролі фермерів у користуванні результатами реформ на селі.
Слід зазначити, що ставлення населення до економічних перетворень загалом, уявлення представників різних соціально-професійних та соціально-демографічних груп про те, хто найбільшою мірою скористався їх результатами, певною мірою визначають особливості їхньої поведінки в нових економічних умовах. Нині стало очевидним, що успіх ринкових реформ вирішальною мірою залежить від готовності та здатності людей реалізувати свої економічні інтереси, від психологічного настрою включатися в процес економічних перетворень.
Теоретична думка сьогодення обертається навколо сакраментального питання: відсутність очевидного успіху в реформуванні суспільства - це результат апріорі вибраного курсу чи наслідок того, що правильні заходи облишені на півдорозі й не доведені до логічного кінця? Гадаємо, можна стверджувати, що розгляд планів ринкових реформ в Україні через призму їх узгодження з логікою того чи іншого економічного напряму (економічної школи) - не головне. Тут важливим є не стільки обґрунтування намірів і продемонстрованих умінь, скільки всебічне усвідомлення ініційованих процесів.
Економічні реформи протягом усього періоду демократизації не були центром уваги політиків-реформаторів, їх пріоритети не визначали логіки соціально-економічного процесу. В орбіту дослідницького інтересу повинно включатись коло проблем, що виходять за межі позитивістського тлумачення намірів “демократів-ринковиків” чи економічної доктрини трансформації радянського суспільства. Вироблення системного образу майбутнього українського суспільства було і залишається невід’ємною складовою будь-яких серйозних реформ в економіці (у тому числі “сільських” перетворень).
Література
Рыдзюнский П.Т. Утверждение капитализма в России 1850-1880 / Рыдзюнский П.Г. М., 1978.
Соловьев Э.Ю. Эпоха ранних буржуазных революций и моральная философия И.Канта : диссер. в форме научи. доклада... д.филос.н. / Э.Ю.Соловьев. М., 1991. О.Іваненко,
кандидат філософських наук
УКРАЇНЦІ “ТРЕТЬОГО ВІКУ”: ЯК ВПЛИНУЛА ПЕНСІЙНА РЕФОРМА НА ЖИТТЯ
Сьогодні, на початку XXI сторіччя, в Україні спостерігається стала тенденція до зменшення кількості працездатного населення. Лише за часів незалежності країна втратила 5 мли громадян працездатного віку (за прогнозами, до середини другого тисячоліття їхня частка становитиме третину загальної кількості населення країни) [І], відбуваються зниження народжуваності й постаріння населення, поповнюються лави безробітних, відтак ефективність здійснення соціального захисту, гарантованого Конституцією, зведено до мінімуму, особливо в сільській місцевості, де проживає третина населення України (14 млн 226 тис. 489 осіб від загальної кількості населення 45 млн 573 тис 607 осіб станом на 1 травня 2012 р.). За даними переписів, за останнє півстоліття сільське населення країни зменшилося ледь не вдвічі (1959 р. його кількість становила 54,3%, 1979 р. - 39,2%, 2001 р. - 32,8%, 2007 р. - 31,9%, а 2010 р. - 31,4% [2].
Сьогодні Україна - це урбаністична країна з переважанням міського населення над сільським. 1926 р., наприклад, частка міського населення України становила 18,5%, а основна маса - 81,5% - були сільські мешканці. За даними Держкомстату, тільки за період 1939-1989 рр. рівень урбанізації в країні зріс майже удвічі. Найбільш урбанізованими є промислові регіони країни - Донецька область (91% міського населення), Луганська (87%), Дніпропетровська (83%), Харківська (80%), Запорізька (77%). Відповідно переважно сільськими є Закарпатська (63% сільського населення), Чернівецька (58%), Івано- Франківська (57%), Тернопільська (56%), Рівненська (52 %) і Вінницька (51%) області (станом на 2010 р.).
Крім того, Україна - одна із “найстаріших” країн світу. За даними Інституту геронтології, п’ята частина дорослого населення країни (20,3%) - це люди “третього віку”, тобто ті, яким 60 років і більше. За цим показником Україна посідає 11-е місце у світі, і, за прогнозами, до середини сторіччя цей показник зросте до 38%. Характерною рисою є те, що постаріння зростає за рахунок високої смертності дорослого населення та зниження народжуваності [3]. У таких умовах проблема пенсійного забезпечення як одного з елементів і складових соціального захисту набуває неабиякої актуальності. Водночас ми дедалі більше спостерігаємо його недосконалість і неефективність, а також спроби керівництва країни так чи інакше його реформувати й удосконалити.
Історично в Україні склалася і діє солідарна система пенсійного забезпечення, коли непрацездатну частку населення фінансує молоде працездатне покоління громадян, яке, своєю чергою, досягши пенсійного віку, фінансуватиметься наступним поколінням. Такий принцип є дієвим в умовах перевищення кількості молоді над особами старшого віку. Однак в умовах постаріння нації, коли кожна працездатна особа має утримувати дедалі більше непрацездатних (за даними Мінпраці, сьогодні на 10 працюючих українців припадає 9 пенсіонерів), такий принцип себе не виправдовує і не є фінансово життєздатним. За прогнозами, за десяток років у країні настане пік демографічного навантаження, і на 10 осіб працездатного віку припадатиме вже 11 пенсіонерів. Серед сільського населення таке навантаження ще вище, аніж у містах, - 792 на 1000 осіб проти 592 на 1000 відповідно. Це є наслідком вікового дисбалансу - більшої частки населення молодше працездатного віку (312 проти 226 серед міського населення) та старше працездатного віку (480 і 366 відповідно). Крім того, загальна кількість населення України неухильно скорочується. Так, лише за останні 10 років, наприклад, чисельність населення України зменшилась на 5,1%.
На селі тривалість життя на 2,2 року менша, аніж у містах (66,8 проти 69,0). Це характерно практично для всіх регіонів України, за винятком Закарпаття, де тривалість життя у селах на 0,9 року вища, аніж у містах, де сільське населення переважає над міським (63% проти 27%) і де найвищий у країні рівень народжуваності. Найнижча народжуваність характерна для областей Донбасу. Для сільської місцевості традиційно притаманна вища народжуваність порівняно із міськими поселеннями - 11,6 на 1000 жінок проти 10,8 (станом на 2008 р.). Водночас смертність серед сільського населення перевищує смертність серед міського.
Часопис The Economist склав рейтинг ста країн, які мають найбільший потенціал середньострокових перспектив, тобто країн, де найкраще народжувати дітей. Бралися різноманітні показники, як об’єктивні - наприклад, середній рівень прибутку, так і суб’єктивні - зокрема, ступінь задоволення власним життям. Ще чверть сторіччя тому лідером були США, проте останнім часом відбувся світовий перерозподіл, і список очолила Швейцарія. Друге місце посіла Австралія. Україна у цьому списку посіла третє місце... знизу, випередивши лише Кенію та Нігерію.
Щодо ґендерного розподілу, то загалом середня тривалість життя чоловіків на 11 років менша, аніж жінок (64 та 75 відповідно). Ще більшим цей розрив є у сільських поселеннях (12 років) порівняно з міським (10,6 року). Найбільше перевищення (13,8 року) спостерігається у Чернігівській області, причому серед сільського населеннях воно становить 16 років). Найменший розрив у тривалості життя жінок і чоловіків у м. Києві (9 років) та у Чернівецькій області (9,6 року) [4]. Врахування цих особливостей вирівнювання пенсійного віку для жінок і для чоловіків стало основою пенсійної реформи 2011 р. На думку авторів стратегічної доповіді щодо пенсійної реформи [5], у майбутньому пенсійний вік для обох статей слід підвищити до 65 років, а в подальшій перспективі прив’язати до змін в очікуваній тривалості життя.
У чоловіків в Україні очікувана тривалість життя у пенсійному віці є доволі низькою (14 років) і значно меншою, аніж у Великій Британії, Німеччині та Італії (18 років у 65-річному віці), Чехії та Словаччині (відповідно 17,4 та 15,9 року у віці 62 роки) (станом на 2010 р.) [6]. Коефіцієнт дожиття українських чоловіків до 65 років становить 52,6%, тоді як у країнах Західної Європи цей показник дорівнює 85%. Враховуючи це, пенсійний вік для українських чоловіків, на думку експертів, має збільшуватися лише тоді, коли буде досягнуто очевидних покращень в очікуваній тривалості життя у 60-річному віці, або, іншими словами, підвищення пенсійного віку для чоловіків не повинно бути доти, доки чоловіки та жінки не зрівняються за вищезгаданим показником у 60-річно- му віці.
Отже, доходимо висновку, що для соціально-економічного розвантаження працездатної частки населення насамперед і першою чергою треба підвищити якість і рівень життя громадян у країні, а лише потім трансформувати та реформувати пенсійну систему, яка на сьогодні залишається однією із найбільш витратних у країні, а сама проблема - найбільш обговорюваною.
За новим пенсійним законом 2011 р. встановлено єдиний вік виходу на пенсію для жінок і чоловіків у 60 років, при цьому для жінок цей перехід відбуватиметься поступово впродовж десяти років (по півроку за рік), а для тих жінок, які не набули право на пенсію, встановлено пенсійний вік у 63 роки із таким самим поступовим переходом впродовж десяти років. Крім того, збільшено трудовий стаж, потрібний для обчислення пенсій у повному обсязі (30 років для жінок і 35 для чоловіків), передбачено заходи щодо заохочення населення до продовження трудового періоду, забезпечення ґендерної рівності у трудових і соціальних правах, змінено розміри і умови нарахування “спеціальних” пенсій тощо. Відтак передбачено подальше удосконалення пенсійної системи, запровадження професійних, накопичувальних, корпоративних схем для різних категорій робітників, зменшення нерівності між пенсіонерами тощо. Особливо цікавим, на наш погляд, є положення Закону стосовно другого етапу реформування пенсійної системи (другого рівня), тобто накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яке буде запроваджено того року, коли буде забезпечена бездефіцитність бюджету Пенсійного фонду України. Але коли це буде, не вказано.
На думку вчених-демографів, поступове збільшення пенсійного віку першою чергою для жінок дасть змогу зупинити зростання чисельності пенсіонерів та зменшити навантаження на платників податків до 2021 р. Сьогодні реалізовано норми Закону “Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи” стосовно підвищення пенсійного віку, завдяки чому має бути економія коштів на пенсійні витрати, а через збільшення кількості зайнятих - надходження до Пенсійного фонду. Статистика за 2012 р. нас переконує, що наче вже є відчутні результати. Завдяки підвищенню пенсійного віку для жінок кількість новопризначених пенсій за віком скоротилася. Якщо у 2011 р. їх число сягало майже 427 тис. (з яких понад 243 тис. - жінки), то 2012 р. - 332 415 (із яких майже 170 тис. - жінки) [7]. Крім того, правом дострокового виходу на пенсію у 55 років скористалася незначна кількість жінок - 7% загальної кількості усіх жінок, які вийшли на пенсію. Водночас 102 тис. жінок, які вийшли на пенсію у 2012 р. за нової межі пенсійного віку (тобто у 55,5 року), отримали підвищення до розміру пенсійної виплати як компенсацію за більш пізній вихід на пенсію.
За новим законом, до 2015 р. можливий достроковий вихід на пенсію жінкам 55 років за наявності страхового стажу не менше 30 років та за умови звільнення з роботи; при цьому розмір їх пенсії зменшується на 0,5% за кожний місяць дострокового виходу на пенсію. Водночас за кожні шість місяців більш пізнього віку виходу на пенсію жінкам, які народилися у період до кінця 1961 р., встановлюється підвищення до пенсії (2,5% основного розміру пенсії), починаючи з 55 років і до досягнення ними 60-річ- ного віку. Наприклад, жінки, які у 2012 р. вийшли на пенсію у 55,5 року, отримають надбавку в розмірі 2,5% основного розміру їх пенсії; у жінок, які вийдуть на пенсію у 2013 р. у 56 років, розмір надбавки становитиме 5% тощо. Загалом практика засвідчує, що поступове підвищення пенсійного віку для жінок дає змогу зупинити зростання загальної чисельності пенсіонерів та навантаження на платників внесків на період до 2021 р., коли у працездатний вік вступатимуть малочисленні покоління народжених у кризові 1990-ті [7].
На початку 90-х років аналітики Світового банку пропонували порівняно безболісний варіант подолання цього соціального тягаря на працездатне населення, до якого уряд своєчасно не побажав прислухатися, втративши тим самим час і втіливши те негативне, про що попереджали західні спеціалісти.
На їхню думку, на початку 90-х років пенсійна система України хибувала на ті самі недоліки, що й тепер. Передусім експерти вказували, що в країні пенсії починають виплачувати не тоді, коли літні люди облишають працювати, а автоматично, із настанням пенсійного віку. Виходило, що майже чверть із 11 млн пенсіонерів за віком продовжували працювати й отримувати і пенсію, і заробітну плату. Чверть непрацездатних пенсіонерів також могли влаштуватися на роботу, оскільки пенсія їм призначалася довічно, і багато з тих, кого було визнано непрацездатним на момент призначення пенсії, одужували й поверталися до роботи. Тому, на думку аналітиків, скорочення деяких видів виплат окремим категоріям пенсіонерів (наприклад, шахтарям, котрі мали можливість одержувати пенсії після 20 (чоловіки) чи 25 років (жінки) трудового стажу, тобто до настання пенсійного віку) не призвело б до суттєвого зниження їхнього життєвого рівня.
Аналітики Світового банку також рекомендували ще такий варіант скорочення пенсійних витрат, як скасування допомоги тим, кому вона не була вкрай необхідна, хто був у змозі обійтися без субсидій. Кілька заходів, ужитих у комплексі, на їхню думку, привели б до істотного скорочення витрат, не чіпаючи найуразливіші верстви населення. Серед цих заходів, зокрема, пропонувалося: а) підняти вік виходу на пенсію чоловікам до 65 років і жінкам до 62. Очікувана тривалість життя чоловіків, які досягли 60 років, за прогнозами 1994 р., становила 72,4 року, а жінок, які досягли цього ж віку, - 79,5 року. Тож більш ранній вихід жінок на пенсію був нічим не виправданий. Пенсійний вік можна було б поступово підвищувати на один рік щороку впродовж наступних двох-п’яти років для чоловіків і на один рік щороку протягом наступних семи-десяти років для жінок. За прогнозами, до 2000 р. сума виплат пенсій скоротилася б на 20%, порівняно із 3,8% ВНП, який мав би бути, якщо не вдаватися до цих заходів [7, с. 17]; б) скоротити виплати на 25% пенсіонерам за віком та непрацездатністю, які продовжують працювати, заощадивши тим самим до 19% загальних витрат на пенсії; в) скасувати можливість дострокового виходу на пенсію, що заощадило б до 5% загальних витрат тощо.
Загалом Світовий банк пропонував Українському Уряду декілька варіантів для зменшення пенсійних витрат і надійного захисту найуразливіших верств населення, зокрема за рахунок скорочення пільг та допомог серед працюючої частки населення, субсидій на продукти харчування та комунальні послуги, оскільки допомога для всього населення у 1992 р. становила чверть усіх витрат на соціальне забезпечення в країні, з яких: 41% - грошова допомога родинам із дітьми, 27% - відпустки за хворобою та тимчасовою непрацездатністю, 11% - допомога непрацездатним, 8% - пільги на відпочинок, 6% - на догляд за дитиною, 7% - інші пільги. 42,5% пільг виплачував Фонд соціального страхування, 40% - державні та місцеві ресурси, 17,5% - Пенсійний фонд [7, с. 110].
Проте, попри все, експерти Світового банку самі ж визнавали, що “підвищення пенсійного віку, зокрема, не дасть негайної економії, оскільки його доведеться розтягти на кілька років. Можливо, неправильно було б також скасувати деякі виплати тим, хто продовжує працювати, або тим, хто пішов на пенсію достроково. Уряд України повинний розглянути ці варіанти, але навряд чи (виділено нами. - О.І.) він негайно підніме пенсійний вік”. Уряд України саме так і вчинив - розглядав (чи не розглядав) запропоновані заходи і варіанти майже 20 років, не наважуючись на радикальні зміни. Щоразу, коли було потрібно приймати непопулярне рішення, знаходилась низка аргументів, чому цього не варто робити. І нікого з політиків не турбувало, що це зволікання лише породжувало додаткові проблеми у пенсійній системі. До того ж, в Україні на політичній арені за всі ці роки було надто мало осіб, здатних піднятися від рівня політичних демагогів, які думають лише про вибори та наповнення власних кишень і поліпшення власного добробуту, до рівня державних діячів, які дбають про майбутнє держави. Замість чесної і відкритої розмови з людьми про особливості пенсійної реформи політики демонстрували власний непро- фесіоналізм і пустослів’я. Відтак, не дивно, що пенсійна реформа звелася лише до підвищення пенсійного віку та скасування деяких пільг для певних категорій працівників.
Якби ж уряд реформував пенсійну систему завчасно, хоча б у середині 90-х років минулого століття або на початку нинішнього, сьогодні вже ніхто б не згадував про це непопулярне рішення і про важкий перехідний період, а саму систему було б змінено і українці “третього віку”, можливо, поліпшили б свій життєвий рівень.
За даними щорічного моніторингу, 2013 р. 75% населення України побоюється невиплати зарплат, пенсій тощо. У попередні роки таких було менше: 2012 р. - 66% , 2011 р. - 62%, а 2008 р. - 52%. Але ще більше пересічних українців лякає зростання цін. Так, 2011 р. цього боялися 72%, тоді як цього року їхня кількість зросла до 80%. Серед непрацюючих пенсіонерів 2013 р. частка таких сягнула 81% та 85% відповідно, натомість 2012 р. їх було 67% та 83%. Переважну більшість таких, як і раніше, становить селянство (34% проти 33% мешканців великих міст, 27% невеликих містечок і 6% киян, згідно із даними 2013 р.).
Так чи стало краще жити громадянам “третього віку” за умов нової пенсійної реформи?
Література
Дані з бази даних Демоскопу Weekly за показником “Основні демографічні показники по всіх країнах світу у 2013 році” [Електронний ресурс] Режим доступу: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] weekly/pril.php
Населення України [Електронний ресурс] Режим доступу: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] / Населення_України
“Напрями удосконалення сфери охорони здоров’я в умовах постаріння населення України”. Аналітична записка [Електронний ресурс] Режим доступу: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] articles/files/starinnya-ce44a.pdf
Населення України [Електронний ресурс] Режим доступу: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Населення_України
б.Стратегічна доповідь щодо пенсійної реформи в Україні Європейського центру політики та досліджень у галузі соціального забезпечення, 2012 р. [Електронний ресурс] Режим доступу: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. mlsp.gov.ua
Дані з бази даних Євростату за показником “Очікувана тривалість життя за віком і статтю” [Електронний ресурс] Режим доступу: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] portal/population/data/database // Life expectancy by age and sex (demo_mlexpec)
Ткаченко Л. Реформа в дії: підсумки першого року та перспективи [Електронний ресурс] Режим доступу: http:// [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] КОРУПЦІЯ І ХАБАР В УКРАЇНІ
Корупція як соціальна інституція являє собою сформовану усталену систему неформальних правил, що регулюють відносини між носіями владного ресурсу та бізнесом (чи населенням).
Зазвичай поняття корупції, що виникло для відзначення використання чиновником свого стану з метою особистого збагачення, задає відповідну проблематику цього явища, суть якої - недоотримання державною казною грошових коштів, що осідають у кишенях чиновників, неефективність державного регулювання, викривлення на практиці сенсу розроблюваних законів. Тобто корупція як проблема для держави достатньо явна - це проблема ефективного використання державних ресурсів і наповнення державного бюджету.
При розгляді конкретних випадків корупційних взаємодій виявляється, що за одним і тим же терміном (корупція) можуть критися різні феномени, для яких факт використання чиновником свого службового становища для одержання вигоди - єдиний момент, що їх формально об’єднує.
Відмінності між різними “корупціями” стають чіткішими, якщо під час розгляду “корупційних угод” враховується контекст взаємодії, перспективи його учасників і кінцеві цілі, що ставлять перед собою ці сторони. Так, хабар за придбання ділянки землі в елітному (або навіть забороненому для продажу) місці й хабар за “прискорення” оформлення землевідведення на викуплену фірмою будівлю можуть виявитися явищами різної природи, хоча ці ситуації можна схарактеризувати як корупцію з перспективи державно орієнтованого підходу [І]. В обох випадках має місце використання чиновниками владного ресурсу з метою особистої вигоди. Вочевидь тут використовується недосконалість формальних регуляторів або відбувається їх свідоме порушення чи ігнорування. І там, і там має місце передання коштів чиновникові як неформальне стимулювання. Та якщо в першому випадку корупція виступає як агресивна стратегія домінування, коли сильний гравець використовує хабар, щоб одержати у своє користування якийсь вигідний державний ресурс, то в другому - корупція радше є захисним маневром, способом протидії недосконалим нормам бюрократичного регулювання, захисту проти неефективної роботи бюрократичних структур.
Відтак, у першому випадку йдеться про придбання додаткових благ законним способом. У другому - хабар є вимушеним кроком, викликаним реальними збитками, яких може зазнати фірма через повільність і громіздкість бюрократичних процедур. Ціною питання тут є не упущена вигода, а серйозні втрати, аж до загрози існування бізнесу.
Одначе неформальні відносини дрібного бізнесу і влади мають певну специфіку, яка відрізняє їх від корупції у великому бізнесі, як за рівнем взаємодії з владними структурами, так і за характером розв’язуваних проблем. Відмінності зумовлені передусім специфічними особливостями дрібного бізнесу, його невеликими масштабами, високою часткою тіньового компоненту.
Не менш важливим є питання про те, чим ризикує підприємець у своєму протистоянні чиновникам. Загалом ситуацію в дрібному бізнесі можна порівняти зі станом людини, яка весь час стоїть по шию у воді, коли невеликої хвилі достатньо, аби вона захлинулась. Отже, у взаємодії з чиновниками на карту частіше ставиться не упущена вигода, а саме існування підприємства, фірми тощо.
У такій ситуації корупція постає не як активна економічна стратегія, а як фонова, тобто спосіб подолання бюрократичних бар’єрів, постійно наявний у практиках взаємодії бізнесменів з носіями владного ресурсу. Тому вона і не сприймається як щось надзвичайне [2].
Традиційне питання про те, хто є ініціатором корупцій- ної угоди в разі фонової корупції, не має однозначної відповіді. Якщо брати до уваги узагальнену думку, то очевид-
но, що поширена на Заході модель “захоплення держави”, яка полягає в тому, що бізнес ініціює корупцію, намагаючись неформально лобіювати свої інтереси у прийнятті рішень законодавчою владою, у випадку дрібного бізнесу не працює. Тут доречно вказувати на модель, яка отримала назву “захоплення бізнесу”, коли чиновники (чи інші носії владного ресурсу) навмисно створюють ситуації, в яких бізнесмени змушені платити за можливість нормального продовження своєї справи.
Більшості населення найчастіше доводиться стикатися саме з побутовою корупцією, проявами цього складного соціально-економічного та правового явища в повсякденному житті. Побутова корупція пов’язана з задоволенням людьми своїх повсякденних потреб (підтримка здоров’я, здобуття освіти, забезпечення безпеки тощо). Певна частина населення подібні прояви корупції в повсякденному житті й корупцією не вважає. У даному разі фактично йдеться про одну з важливих перешкод на шляху викорінення корупції, пов’язаної з проведенням межі між подарунком і хабаром. Як справедливо зауважує відома дослідниця корупції С.Роуз-Акерман, діапазон прийнятної поведінки можна визначити лише в культурному контексті (наприклад, що вважати подарунком, а що - хабаром). Якщо поведінка, яка іменується деякими сторонніми спостерігачами корупційною, у тій чи тій країні розглядається як прийнятна практика дарування, то її треба легалізувати і враховувати [3, с. 147].
Корупційні діяння кваліфікують на дві категорії - дрібна корупція та корупція в особливо великих розмірах. Дрібна корупція або корупція заради виживання, до якої вдаються державні службовці, праця яких недостатньо оплачується і здатність яких утримувати власні родини та платити за навчання дітей істотно залежить від порівняно невеликих підношень з боку прохачів. Вона поширена на передньому й нижньому рівнях і пов’язана з постійною, рутинною взаємодією чиновників і громадян (штрафи, реєстрації тощо). Серед інших видів дій, які можна віднести до дрібної корупції, слід назвати такі [4, с. 141]:
чиновники, на яких покладено обов’язок контролювати дотримання законів, можуть вимагати хабарів, погрожуючи застосуванням каральних санкцій (причому розмір хабара зазвичай є меншим за ті фінансові санкції, що їх буде вжито, якщо справа дійде до суду);
працівники фіскальних органів вдаються до вимагання хабарів, погрожуючи накладанням додаткових зборів на платників податків чи імпортерів, аж поки хабар буде сплачено, після чого оцінку належних до сплати сум податків можуть суттєво занижувати, а імпортні товари дозволяють ввозити взагалі без стягнення жодних зборів;
посадові особи високого рангу обкладають підпорядкованих їм службовців своєрідною даниною, спонукаючи тих підвищувати рівень незаконних поборів і щотижня або щомісяця передавати відповідну частину зібраних коштів нагору (найліпший приклад - ДАІ);
чиновники, які надають населенню послуги від імені держави (видання різноманітних ліцензій, дозволів на відкриття торгових місць на ринку, паспортний контроль), вимагають гроші за прискорення процедури або за уникнення затримок.
Результати моніторингу ІС НАНУ 2013 р. демонструють, що близько третини українців (27%), потрапляючи в ко- рупційні ситуації, діють відповідно до усталених правил корупційної ефективності: шукають “потрібних” людей, дають хабарі тощо. Інша частина (22%) обирає шлях спро- тиву корупції - “не давав, бо я проти цього”. Серед потенційних жертв хабарників виявилося 7% респондентів -
Таблиця 1
Розподіл відповідей на запитання “Як часто Ви були
вимушені впродовж останніх 12 місяців давати гроші, подарунки, надавати послуги посадовим особам, від яких залежало вирішення невідкладних питань Вашого життя?” (%)
Часто
5

Іноді
22

Потрібно було б, але я не вмію
7

Не давав, бо не було потреби
44

Не давав, бо я проти цього
22


“потрібно було б, але я не вмію”. 44% вказали, що вони не потрапляли в корупційні ситуації за останній рік (табл. 1).
Слід зазначити, що згідно з даними загальнонаціонального дослідження “Стан корупції в Україні”, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології у 2011 р., найбільша частка населення має справу з державними медичними установами (66%), ДАІ (24%), загальноосвітніми школами (22%), підключенням чи ремонтом кому-
Досвід стикання з корупцією респондентів або членів їхніх родин, які мали прямі контакти з державними установами, 2011 р. (%)
Таблиця2
Державні функції/інституції
Хабарі на вимогу
Добровільні хабарі

Контакти з представниками судової системи
26
11

Контакти з представниками прокуратури
30
7

Контакти з представниками вищих навчальних закладів
50
26

Контакти з міліцією (крім ДАІ)
53
21

Контакти з податковими службами
29
14

Контакти з органами призову на військову службу
26
13

Контакти з державними нотаріусами
11
7

Влаштування на роботу до державної установи
36
15

Отримання державного житла
38
30

Отримання різних дозволів в органах влади
47
16

Оформлення чи отримання соціальних виплат
9
4

Отримання кредиту (позики) в державній установі
7
2

Реєстрація або приватизація об’єктів нерухомості
32
12

Приватизація, володіння та користування землею
32
10

Державні медичні заклади
66
36

Державні загальноосвітні школи
61
62

Державна автоінспекція
45
30

Проходження митного контролю, оформлення документів
36
11

Регламентація підприємницької діяльності
40
15

Підключення чи ремонт комунальних послуг або зв’язку
28
8



нальних послуг (21%), оформленням або отриманням соціальних виплат (18% ) [5].
Загалом 60% респондентів або члени їхніх родин заявили, що протягом останніх 12 місяців були втягнуті в ко- рупційні дії при вирішенні справ з державними органами. Підкреслимо, що в корупційних практиках не завжди лише чиновники вимагають хабарі, але й громадяни можуть провокувати хабарництво, якщо це допомагає їм у розв’язанні власних проблем (табл. 2).
Як бачимо, до найгірших секторів або інституцій, де процвітає корупція, належать: медичні заклади; міліція; ДАІ; вищі навчальні заклади; органи, що регламентують підприємництво; державна дозвільна система; загальноосвітні школи; суди; митні служби; органи, що надають державне житло; податкова служба, прокуратура.
Якщо рушійною силою хабарництва є хабародавці, то це спонукає людей до визнання ними його ефективності й визнання його усталеним механізмом розв’язання проблем - клієнт повністю зломлений. Та якщо давання хабара стимулюється тими, хто забезпечує надання послуг, то є ще надія, що можливий спротив цьому явищу від підневільних людей.
Література
Мельник М. І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства / Мельник М.І. К. : Парламент. вид-во, 2000. 256 с.
Олимпиева И. Фоновая коррупция в сфере малого и среднего бизнеса: “оружие слабых”? / И.Олимпиева // Борьба с ветряными мельницами? Социально-антропологический подход к исследованию коррупции / сост. и отв. ред. И.Б.Олимпиева, О.В.Паненко. СПб. : Алетейя, 2007. С. 213229.
Роуз-Аккерман С. Коррупция и государство. Причины, следствия, реформы / Роуз-Аккерман С. ; пер. с англ. О.А.Аляк- ринского. М. : Логос, 2003. 356 с.
Сапелкін Ю. Корупція як фактор ризику для національної безпеки України / Ю.Сапелкін // Чорнобиль і соціум. К. : Фоліант, 2004 - Вип. 10. - С. 135-149.
Стан корупції в Україні [Электронний ресурс]. Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 2007-2009_2011_ukr.pdf
Розділ третій
Відображення перебігу суспільних змін в уявленнях населення
В.Бурлачук,
доктор соціологічних наук
ОБРАЗ СУСПІЛЬСТВА У ДЗЕРКАЛІ КОНКРЕТНОГО СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Упродовж останніх дев’ятнадцяти років моніторинг Інституту соціології НАН України пропонує дослідникові масу відомостей стосовно уявлень громадян України про економічну та політичну ситуацію в країні, про суспільну мораль, рівень довіри до політичних інститутів, їх соціальне самопочуття та суспільні настрої. Чи дають можливість усі ці дані побудувати інтегральний образ суспільства, уточнити базові концепції соціологічної науки, внести деякі корективи в наш методологічний інструментарій, який застосовується для аналізу суспільного життя?
Коли дослідник намагається аналізувати дані соціологічного моніторингу, він уже володіє певним набором понять, які задають напрям дослідження і визначають розуміння тієї чи іншої соціологічної проблеми. Досліджуючи рівень конфліктності у суспільстві або ступінь довіри, він передусім має на увазі, що всі ці дані, які він знаходить у соціологічному моніторингу, стосуються певного суспільства, яке має жорстку локалізацію у просторі й відмежоване від інших суспільств. Можна сказати, що все різноманіття даних соціологічного моніторингу має певну просторову локалізацію, обмежену рамками певної національної держави. Так ми одразу стикаємося з базовою передумовою соціологічного дослідження, в якій ототожнюються поняття суспільства і держави. Ототожнення суспільства і держави своїми витоками сягає тих часів, коли держава відігравала істотну роль в інтеграції, коли перші національні держави були гарантами соціального миру і вільної циркуляції благ та ідей.
Поняття суспільства як головний предмет соціології в класичній соціології постає як особлива форма аналізу суспільного життя. Для класичної соціології громадське життя являє собою систему в русі від традиції до сучасності, від вірувань до розуму, від відтворення до виробництва, або, за Тьонісом, від спільноти до суспільства. Образ суспільства визначається не традиціями, а зусиллями дійових осіб, які звільняються від оболонки місцевих умов життя і рухаються до універсального майбутнього. Дійовою особою суспільства виявляється тоді громадянин, його особистий розвиток є невід’ємною складовою суспільного прогресу. У своїх вчинках він керується «метасо- ціальним» змістом, який можна визначити як Прогрес, Свобода, Рівність, Братерство.
Таке уявлення про суспільне життя, з яким упродовж багатьох років звик мати справу соціолог, засноване на понятті суспільства, еволюції й раціональності, на даний час зазнає трансформації. Звичайно, дані соціологічного моніторингу не можуть бути підставою для побудови соціологічної теорії, однак вони дають можливість піддати сумніву деякі базові поняття соціології, що використовуються для аналізу суспільства. Більше того, про суспільство ми можемо розмірковувати вельми опосередковано, розглядаючи його крізь форми поведінки індивіда.
Ми стоїмо перед необхідністю заново визначити поняття суб’єкта (громадянина), слідуючи тим емпіричним фактам, які отримуємо в результаті конкретного емпіричного дослідження. Відходить у минуле розуміння суб’єкта як господаря світу, здатного панувати над ним і трансформувати його, сучасний суб’єкт дистанціюється від цієї своєї здатності та апаратів і дискурсів, що приводять його у дію. Суб’єкт у такому випадку постає по той бік своїх дій і в опозиції до них. Ми знаходимо його у протесті проти руйнувань пам’яток архітектури, проти забруднення навколишнього середовища, проти псевдораціональності силової політики, у відмові від належності до етносу.
Який образ людини вимальовується у дзеркалі соціологічного дослідження? Вона перебуває поза соціальною системою (86% респондентів не належать до жодної із громадських політичних організацій чи рухів), вона розгублена (80% респондентів згодні з тим, що зараз все так хитко, і здається, що може трапитись все, що завгодно), вона депресивна, ні у що не вірить (76% респондентів згодні з тим, що за теперішнього безладу та невизначеності важко зрозуміти, у що вірити), жалкує за своїм минулим (85% респондентів згодні з тим, що багато з того, у що вірили наші батьки, руйнується на очах), вона не ідентифікує себе з політичною партією (68% респондентів не довіряють політичним партіям), перестала ідентифікувати суспільство з державою, висловлює тотальну недовіру до політичних партій. Вона стихійно протистоїть системі, відмовляючись брати в ній участь, у діяльності державних осіб і чиновників бачить лише корупцію, а себе розглядає у зв’язку зі своєю особливою культурою та історією.
Відкинувши правила суспільного життя, вона дедалі більше замикається у пошуку власної ідентичності, чи то за допомогою своєї ізоляції від суспільства, чи то шляхом створення маленьких груп, здатних виразити його інтереси. Політичні ідеології, які розглядають діючих осіб суспільства передусім як громадян і заявляють, що посилення колективної дії і завоювання державної влади приводять до особистого звільнення, зруйнувалися і не викликають нічого, окрім байдужості й неприйняття.
В українському суспільстві, підпорядкованому всепоглинаючій владі апаратів управління, виробництва і розподілу благ, мов та інформації, заклик до поглиблення і розширення демократії не може більше бути закликом до участі в суспільній системі, стаючи закликом до звільнення від неї, а заклик до застосування сили - лише дис- танціюванням від цієї системи. Як ми вже зазначали, 86% опитаних не належать до жодної громадської політичної організації. Тож ми стоїмо перед необхідністю заново визначити поняття суб’єкта і суспільства. Те, що класична соціологія називала суспільством, було тільки змішанням соціальної діяльності, що визначається такими поняттями, як індустріальне виробництво і ринок із національною державою. Єдність суспільства полягала в тому, що йому дає або наказує законна влада. Його межі не є теоретичними, а реальними. Критична соціологія, в особі представників Франкфуртської школи, виявила позаду порядку силу, позаду консенсусу - репресії, відкрила у модернізації ірраціональність, а у загальних принципах - приватний інтерес.
Підлягає критиці фундаментальне основоположення класичної соціології, що стосується умов існування цінностей у суспільстві, яке передбачає наявність відповідності між інституціалізованими цінностями і соціалізацією дійових осіб. Інституціалізовані цінності означають наявність соціальних правил, які виконуються не через можливі санкції, а через повагу до них, яка забезпечується наявним механізмом соціалізації індивідів.
Тепер дані емпіричних досліджень показують, що відбулося відділення системи від діючої особи. Система стала розумітися як сукупність правил і примусів, яким дійова особа має навчитися радше користуватися або уникати, аніж поважати. Завдяки історичним змінам норми функціонування суспільства опинилися в минулому. Респонденти погоджуються з тим, що відійшли у минуле чітке уявлення про добро і зло, справжня дружба і справжня віра. Тим самим вони констатують історичний розвиток (зміну) і своє відділення від тих норм, які опинилися в минулому. Тим самим ми приходимо до нового розуміння історичного розвитку, одного з ключових понять, що лежать в основі розуміння суспільства класичною соціологією. Історична зміна вже не визначається як прогрес або модернізація, а як сукупність стратегій, що прагнуть оптимізувати вживання обмежених ресурсів. Тому більшість респондентів вважає, що не слід сподіватися на позитивні зміни в майбутньому.
Образ суспільства, створений класичною соціологією, руйнується у нас на очах. Для критичної соціології сфера соціального виступає як сфера несправжнього і сфера необхідності, у суспільстві ввижається новий ідол, що потребує людських жертв, і якому можна протиставити антисоціальну свободу, втіленням якої виступає анархічний бунт індивіда.
Багато дослідників схильні вважати аномічну дезорганізацію суспільства тимчасовим явищем, пов’язаним із особливими умовами розвитку Української держави, яка переживає травматичний синдром посттоталітарного суспільства. Здається, що не в ідеалізованому минулому залишилося, а в майбутньому на нас чекає сильне суспільство зі своєю колективною свідомістю і цінностями, що руйнування всякого принципу єдності суспільного життя є явищем тимчасовим, яке можна подолати розумними реформами і відкритою політикою. А всевладдя ринку та індивідуального інтересу, пов’язаних із звільненням бажаного й уявного, завжди придушеного нормами соціального життя, може бути знову взятим під контроль.
Однак ствердження суспільства споживання, що безперервно стимулює оновлення інтересів і бажань, обмежених лише правилами гри, залишає мало шансів для таких прогнозів. Доводиться визнавати, що уявлення про суспільство як про стовідсоткову систему порядку і панування є лише ідеологічною версією, в рамках якої неможливо аналізувати соціальну дійсність, де панують швидкі і складні зміни. Все це свідчить про те, що відбувається перехід від індустріального суспільства до нового типу суспільного життя і організації, в якій, наприклад, моральність не визначається більше заповідями і подоланням інтересів і пристрастей, а вимірюється волею до самоствердження і власним вибором. Криза ідеї суспільства, яку опосередковано підтверджують дані соціологічного дослідження, змушує деяких соціологів розвивати думку про несоціальний характер громадського життя, думку, що висловлює чи то цинізм, чи то відчай, чи то мрійливість. Насправді, образ суспільства є давнішим, аніж соціологія, і здебільшого стосується XVI, XVII і XVIII ст. Соціологія виникає саме в ті часи, коли подібна юридична концепція суспільної єдності піддається сумніву з боку еволюціонізму. Впродовж XIX ст. розвивається ідея, і найбільше у Конта, Дюркгейма, Вебера, Тьоніса, про невідворотне піднесення сучасності, раціоналізації і секуляризації, що руйнують все, пов’язане із трансцендентними сутностями, забобонами, віруваннями. Західний світ включається в історичну боротьбу Просвітництва проти традиції, інструментального розуму проти пережитків общинної ідеології. Доведена до своєї крайньої межі подібна концепція зруйнувала б саму ідею суспільства, звівши його до узагальненого образу ринку. Однак ідея суспільства розвивалася, прагнучи відшукати порядок у зміні, інституціалізувати нові цінності. Громадська думка формується в точці перетину понять інституту та еволюції. О.Конт став творцем соціології, тому що обстоював одночасно і прогрес, і порядок.
Криза ідеї суспільства відбувалась у формі ототожнення діючої особи зі споживачем, який на ринках прагне досягти найбільшого задоволення за найменшу ціну. Цей вираз крайнього індивідуалізму, що прагне здаватися абсолютно ліберальним, виявився руйнівним як для ідеї суспільства, так і для самого суспільства. Він подає дійову особу поза всякою системою, оскільки не визначає його ні своєю культурою, ні соціальним становищем, і посилання на суспільство виявляється недоречним.
Запропоновані міркування засвідчують, що суспільство як головний предмет та інструмент соціологічного аналізу втрачає свою безперечну очевидність, що розпад індустріального суспільства висуває нові вимоги до соціології, ставлячи під питання її самоочевидні поняття. У соціальному просторі, який перестає бути організованим інститу- ційними і інтеріоризованими нормами, де дійові особи грають соціальні ролі, не маючи потреби вірити в них, ідея суспільства дедалі більше набуває характеру методологічної фікції. О.Злобіна,
доктор соціологічних наук
ДИНАМІКА УСВІДОМЛЕННЯ СУСПІЛЬНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ У МАСОВІЙ СВІДОМОСТІ
Суспільні трансформації, що тривають у країні вже понад 20 років, від самого початку були досить радикальними та стрімкими. Нова країна, нові ринкові умови життєдіяльності, нова політична система - все це поставало водночас і не могло не відбитися на житті кожної людини. Здавалося б так само швидко мав змінюватся і образ українського суспільства у свідомості людей. Проте виявилося, що рефлексія змін досить сильно відставала від самих змін. Перше десятиріччя перетворень досить слабко відбивалося в типових картинах світу. Картина “образу теперішнього”, отримана в моніторинговому дослідженні 2003 р., не так вже й сильно відрізнялася від “образу минулого”, який репрезентував у масовій свідомості життя за радянських часів. Хоча найбільш радикальні перетворення на рівні економічної чи політичної системи залишилися на той час у минулому, відрефлексованість перетворень у вимірах суспільства, які позбавлені “наочності”, але виступають невід’ємними внутрішніми регуляторами соціальних процесів, виявилася ще досить слабкою.
Респондентам пропонувалося визначити, що, на їхню думку, найвідчутніше змінилося в сучасному українському суспільстві порівняно із радянськими часами. Низка варіантів поєднувала показники, які б репрезентували зміни у різних вимірах суспільства, включно з “виміром особистісним”. Відповідно до переліку увійшли такі характеристики, як ідеали суспільства, головні життєві цінності, зразки життєвого успіху, правила, за якими треба діяти, щоб досягти успіху в житті, уявлення про “добре” і “погане”, можливості для досягнення мети, вимоги, які висуває людині життя, ставлення людей одне до одного, самі люди.
У таких координатах образ суспільства у свідомості індивіда набуває ознак суб’єктності. Ситуація соціальних трансформацій продукує умови, за яких людина вимушена компенсувати власною діяльністю руйнування соціальних підвалин свого життєвого світу, що вимагає спеціального усвідомлення “непомітного”, точніше невід- рефлексованого, в стабільних умовах зв’язку кожного індивіда із суспільством. Таке усвідомлення оформлюється
Таблиця 1
Характеристика уявлень населення про зміни в суспільстві, 2003 р. (%)*
Суб’єктний вимір змін
% від загальної кількості опитаних

Ставлення держави до людини
41,6

Ставлення людей одне до одного
32,1

Самі люди
28,3

Нормативний вимір змін


Правила, за якими треба діяти, щоб досягти успіху в житті
24,9

Вимоги, що їх висуває людині життя
23,2

Ціннісний вимір змін


Уявлення людей про “добре” і “погане”
18,9

Головні життєві цінності людей
11,8

Можливістний вимір змін


Можливості для досягнення мети
14,3

Ідеальний вимір змін


Ідеали суспільства
11,9

Зразки життєвого успіху
7,8

Невідрефлексованість змін


Ніщо з переліченого суттєво не змінилося
5,0

Вагалися з відповіддю
12,3

* Сума перевищує 100%, оскільки респондент міг обрати кілька варіантів відповіді.


через індивідуальну оцінку взаємодії двох суб’єктів, один із яких - особистість, а інший - держава.
В умовах “радянського минулого” образ відносин між ними був досить усталеним і формувався на засадах патерналізму. І хоча фактично ці засади були істотно розхитані, усвідомлення нового формату взаємодії соціальних суб’єктів виявилося на той момент досить невиразним. Отже, у 2003 р., відповідаючи на запитання “Що з переліченого, на Вашу думку, найвідчутніше змінилося в сучасному українському суспільстві порівняно з радянськими часами?” (табл. 1), лише трохи більше 40% опитаних визнали зміни у ставленні держави до людини.
Причому саме ця позиція передувала в усіх соціальних групах, незалежно від віку, рівня освіти тощо. Отже, в уявленнях населення картина змін центрувалася навколо теми порушення зв’язків людини із соціальним світом. Насамперед йшлося про відносини людини і держави, проте “помітною” стала зміна ставлень людей одне до одного, і, що характерно, зміни в самих людях.
Слабше був відрефлексований вимір нормативний. Лише чверть населення серед найважливіших змін називали зміну правил досягнення успіху і вимог, що висуває людині життя. Причому сам цей факт досить добре узгоджувався з аномійним станом суспільства. Більшість опитаних не вбачали суттєвої відмінності між правилами, за якими слід діяти, щоб досягти успіху в сучасному суспільстві порівняно з суспільством радянським. Проте в реальності, мала місце класична, за Дюркгеймом, ситуація, коли слідування старій системі правил не забезпечувало бажаного результату, що і підживлювало стан аномії.
Не надто відрефлексованими були і зміни ціннісних орієнтирів. Лише приблизно п’ята частина населення серед найважливіших ознак змін називали зміну уявлень людей про “добре” й “погане”, а про відчутність змін у головних життєвих цінностях заявила десята частина. Зауважимо, що йдеться не про “правильність” чи “моральність” самого суспільства, а саме про орієнтири, за якими визначають цю “правильність”. Фактично ці дані демонстрували слабкість регулювальної функції моралі у тогочасному суспільстві.
Загалом рефлексія щодо зміни суспільних ідеалів і зразків життєвого успіху значно відставала від реальної фіксації у свідомості таких змін. Так, люди доволі впевнено відчували експансію цінностей та норм, досить далеких від радянських. Відповідаючи на запитання “Які з моральних цінностей і норм західного способу життя найактивніше входять у наше життя?”, 45% відзначили, що в наше суспільство проникає культ грошей, 28,3% виокремили активне входження у життя спрямованості до життєвого успіху за будь-яку ціну. Проте назагал у суспільстві не було поширене відчуття, що змінилися ідеали суспільства або зразки життєвого успіху. Такі зміни відмітили 11,9% і 7,8% опитаних відповідно.
Напрочуд мало людей вважали, що в суспільстві істотно змінилися можливості для досягнення мети (14,3%), хоча, як свідчили відповіді на інші запитання моніторингу, більшість населення фіксувало суцільний брак різноманітних можливостей, а шанси здійснити життєві плани, домогтися успіху в житті негативно оцінювали на той час 60% опитаних. Одним з найбільш прийнятних пояснень такої недостатньої уваги до теми нових можливостей була, очевидно, їх недоступність. Картина реальних втрат, імовірно, впливала на оцінку потенційних здобутків.
Отже, картина суспільних змін виявилася трохи нео- чікуваною і суперечливою. З одного боку, зміни нібито констатувалися фактично, з другого - не усвідомлювалися як ознаки нової соціальної реальності. Рефлексія щодо “невидимих трансформацій” значно відставала від реального стану речей.
Через десять років сприйняття реальності досить відчутно трансформувалося. Єдина група, яка чисельно не змі-
нилася (близько 5% опитаних), це група тих, хто взагалі не відрефлексовує зміни, тобто вважає, що жодних суттєвих змін не відбулося. За рештою позицій відбулися суттєві зрушення. Причому насамперед вони стосуються саме тих вимірів, які позбавлені «наочності». Зокрема, оцінка змін у ставленні держави до людини як і раніше відрефлексована найкраще і фіксується майже половиною опитаних (рис.). Це і не дивно, бо ця оцінка спирає-
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]

· 2003
· 2013

Рисунок. Динаміка відрефлексованості змін у суб’єктному вимірі (%)
ться на низку об’єктивних індикаторів, таких як стан пенсійного забезпечення, медичного обслуговування тощо. Водночас зміни у ставленні людей одне до одного не мають таких однозначних репрезентацій і фіксуються лише в суб’єктивному досвіді людей, проте наразі такі зміни відмітила майже половина респондентів і понад 40% вважають, що істотно
.vxz
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·L
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·кзмінилися самі люди. Фактично це і є одним з найсуттєвіших показників суспільних перетворень, оскільки правила політичних чи економічних взаємодій у певному сенсі перетворити легше, ніж самих людей.
Можна сказати, що наразі у свідомості людей відбувається активна трансформація соціокультурної складової картини світу. Якщо десять років тому зміни головних життєвих цінностей усвідомлювали лише 11,8% опитаних, то наразі їх вважають суттєвими вже 33,1%, значно зросла і частка тих, хто відмітив, що суттєво змінилися уявлення людей про “добре” і “погане” (від 18,9% до 32,1%). Ідеали суспільства, зміни яких відчувало лише 11,8%, наразі вважають істотно трансформованими вже 27,2%, зразки життєвого успіху, зміни яких у 2003 р. вважало суттєвими лише 7,8%, на сьогодні оцінюють як суттєво оновлені 24,1%. Підсилилася і рефлексія щодо нормативного виміру взаємодій. Кількість тих, хто відмітив значну зміну правил, за якими треба діяти, щоб досягти успіху в житті, зросла від 24,9% до 34%; зміну вимог, що їх висуває перед людьми життя, наразі відмічають 31%, що значуще більше, ніж десять років тому (23,2 %). При цьому частка тих, хто вагався з відповіддю, навіть зменшилася від 12,3% до 9,1%.
Вельми показовою характеристикою суспільних змін є і те, що досить однорідна раніше картина сьогодні суттєво відрізняється насамперед у різних вікових групах. В опитуванні 2003 р. загалом подібні з більшості позицій оцінки значуще відрізнялися лише щодо оцінки правил досягнення успіху. Суттєвими такі зміни вважали 28,8% респондентів віком до 30 років і лише 17,8% серед тих, кому було понад 55, що загалом підтверджувало кращу адаптованість і пристосованість до змін молодшої вікової групи. Проте загалом можна було констатувати, що “образ теперішнього” формується усіма учасниками опитування порівняно з “образом минулого”.
В опитуванні 2013 р. відмінності між віковими групами виявилися досить неоднозначними (табл. 2).
У нормативному вимірі сприйняття соціальної реальності залишилося досить подібним. Правила, вимоги, можливості, та й самі люди сприймаються усіма учасниками опитування як даність, що відрізняється від попе-
Таблиця 2
Віковий розподіл відповідей на запитання “Що з наведеного, на Вашу думку, найвідчутнїше змінилося в сучасному українському суспільстві порівняно з радянськими часами?”, 2013 р. (%)
Подібність оцінок
до 30 років
30-54
років
55 років і більше

Правила, за якими треба діяти, щоб досягти успіху в житті
30.2
37.0
31.7

Самі люди
38.5
43.7
44.0

Вимоги, що їх ставить до людини життя
30.2
31.7
30.4

Можливості для досягнення мети
23.1
25.6
23.1

Відмінність оцінок




Зразки життєвого успіху
15.7
25.7
26.5

Уявлення людей про те, що є “добре” і що “погане”
23.4
34.3
34.0

Ставлення людей один до одного
34.9
46.9
51.2

Ставлення держави до людини
38.8
48.8
50.5

Головні життєві цінності людей
25.4
35.3
34.2

Ідеали суспільства
21.9
28.6
28.1

Ніщо з переліченого суттєво не змінилося
4.7
4.9
6.0

Важко відповісти
17.5
6.9
7.7



редніх часів. Така подібність оцінок свідчить насамперед про те, що стан аномії в суспільстві поступово долається і нові координати взаємодій стають дедалі більш визначеними і ясними для населення.
Водночас соціокультурна складова змін оцінюється по- різному. Для старших вікових груп відмінності є значно виразнішими, що свідчить про усвідомлене протиставлення образів “минулого” і “теперішнього”. А от для тих, кому ще немає 30, і хто фактично повністю соціалізований у суспільстві часів незалежності, образ “минулого” не спирається на власні переживання і спогади, а отже, втрачає актуальність як точка відліку для порівняння. Це підтверджує і досить велика частка у молодшій віковій групі тих, хто вагається з відповіддю.
Загалом можна констатувати, що для старших вікових груп образ колишнього суспільства стає дедалі віддаленішим від образу суспільства теперішнього, яке сприймається як “нова реальність”, яка, можливо, і гірша за попередню, але вже відірвана від неї в свідомості людей. Натомість молодші вікові групи стають поступово дедалі придатнішими для маніпулювання за допомогою міфо- логізації минулого, проте можливості такого маніпулювання обмежуються реальним зануренням молоді у сучасність. За наявності можливостей для самореалізації та більш-менш позитивних життєвих перспектив розрив з минулим зростатиме і зменшуватиметься у всіх вікових групах, за умов же погіршення життєвої ситуації міф ідеального минулого має певні шанси на поширення у масовій свідомості. Н.Соболєва,
доктор соціологічних наук
ПОЧУТТЯ, СПОДІВАННЯ, ПОБОЮВАННЯ У МАСОВІЙ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ: ТЕНДЕНЦІЇ ЗМІН
В Україні дослідження актуальних страхів як важливої складової соціального самопочуття населення на тлі тих змін, що відбуваються, здійснювалося протягом двох десятиліть у межах соціологічного моніторингу Інституту соціології НАНУ. Це дає змогу одержувати змістовну емпіричну інформацію, з допомогою якої можна простежити динаміку сприйняття соціальних трансформацій у масовій свідомості й проаналізувати відповідні тенденції.
Як інтегральна оцінка, що уможливлює умовний розподіл респондентів на групу “оптимістів” і групу “песимістів”, був застосований такий показник, як сподівання (чи відсутність такого) на поліпшення життя в найближчому майбутньому, оскільки почуття надії на краще або очікування погіршення життя в найближчій перспективі є своєрідною квінтесенцією соціального самопочуття людей.
Дані моніторингу упродовж 1998-2013 рр. дають змогу відстежити тенденції змін в оцінках українців щодо найближчого майбутнього. Незважаючи на те, що кількість “песимістів” майже в усі роки переважала кількість “оптимістів”, аж до 2010 р. спостерігалася тенденція поступового зниження загальної кількості перших. Водночас дані моніторингу переконливо свідчили про скорочення кількості тих, кому притаманна цілковита втрата соціального оптимізму. Порівняно з 1998 р. їхня кількість у 2010 р. скоротилася більш як у 2,5 раза, натомість кількість соціальних оптимістів за цей же час зросла майже втричі, що схиляло до висновку про те, що загальна ситуація в Україні дедалі більше стимулюватиме позитивні очікування, і життя сприйматиметься людьми з року в рік у світліших тонах. Істотні сплески соціального оптимізму було зафіксовано в 2005 р. й у 2010 р., коли кількість соціальних оптимістів значно перевищувала кількість соціальних песимістів. Але ситуація двох останніх років дає підстави для серйозного занепокоєння щодо соціального самопочуття, оскільки різке зростання негативних очікувань та відповідне зменшення сподівань людей на можливість покращання у найближчому майбутньому емоційно повертає наше суспільство в “сумні дев’яності” (табл. 1).
Таблиця 1
“Як Ви вважаєте, у найближчий рік наше життя більш або менш владнається чи ніякого покращання не відбудеться ?” (%)
Варіанти
відповіді
1998
1999
О
О
о
СІ
2001
2002
2003
2004
2005
2006
00
О
о
СІ
2010
2012
2013

Жодного поліпшення не буде
70,3
61,8
56,2
60,4
43,8
47,4
42,7
18,3
35,2
44,0
26,1
51,3
59,7

Важко сказати
18,7
26,4
24,3
24,2
43,1
40,1
38,8
41,5
43,2
36,3
43,2
33,7
28,2

Більш-менш
налагодиться
11,1
11,2
19,3
15,1
13,0
12,4
18,4
40,2
21,6
19,6
30,6
14,9
12,1



Дані опитувань суспільної думки в Україні та моніторин- гових опитувань населення за останні роки дають змогу проаналізувати й зіставити спектр переважаючих соціальних почуттів щодо майбутньої долі України (табл. 2) та переживання власного майбутнього (табл. 3).
Такі важливі складові соціального самопочуття (й водночас чинники соціального оптимізму/песимізму), як емоційні переживання майбутнього своєї країни, що детермінує й власне майбутнє людини, набули істотних змін за останній рік. Динаміка суспільних настроїв за цей період характеризується помітним збільшенням частки людей, які відмітили істотне посилення таких негатив-
Переживання майбутнього України (%)*
Таблиця 2
Почуття щодо майбутнього України
1999
2001
2002
2003
2005
2006
2010
2011
2012
2013

Позитивний спектр переживань

Надія
56,5
51,4
55,8
58,8
61,2
50,7
56,4
35,5
47,0
32.1

Оптимізм
16,9
14,3
23,0
-
33,8
25,5
25,1
21,6
19,7
14.1

Інтерес
18,3
14,9
18,8
17,0
21,5
17,0
19,7
13,3
14,1
11.9

Впевненість
5,9
5,5
7,0
9,9
19,5
9,8
11,2
7,7
6,7
5.1

Задоволення
2,1
1,7
1,6
3,6
9,2
3,4
3,3
3,0
1,4
1.7

Радість
2,3
2,8
1,5
5,6
11,7
4,8
3,1
2,6
1,9
1.4

Негативний спектр переживань

Тривога
48,3
46,0
33,2
46,9
24,4
34,4
29,1
42,8
34,5
30.9

Страх
20,7
23,5
15,1
22,8
8,1
11,0
16,4
25,6
17,0
22.0

Безвихідь
9,7
13,3
8,6
14,6
6,1
11,2
13,3
20,3
11,1
17.8

Розгубленість
13,7
14,3
9,4
19,8
10,5
16,0
17,1
22,6
12,6
17.1

Песимізм
7,7
11,0
6,5
-
2,8
7,2
7,8
14,4
11,5
11.4

Байдужість
3,2
3,4
3,5
2,9
2,7
2,8
2,4
5,9
4,6
4.8



Інше
1,1
0,8
1,8
0,6
0,5
0,5
1,1
0,8
0,3
0.4

Важко
відповісти
-
4,6
3,5
-
7,1
7,1
7,2
3,7
8,3
11.0



*Сума перевищує 100%, оскільки респондент міг використати усі підходящі відповіді.
них настроїв, як страх, безвихідь, розгубленість. Але переживання тривоги, яке дуже різко зросло й охопило у 2011 р. майже 43% опитаних, за два останніх роки поступово послабило свої позиції до 31% у 2013 р. Кількість песимістів і байдужих не змінювалась у ці роки.
Але в той же час тривало зменшення частки тих, хто має позитивні почуття, коли розмірковує про майбутнє нашого суспільства. Частка людей у нашому суспільстві, сприйняття якими майбутнього підживлюється життєствердними переживаннями, такими як надія, оптимізм, інтерес, наразі відчутно зменшилась. Найуразливішим виявилося почуття надії, яке з 1999 р. по 2010 р. включно залишалось позитивним полюсом переживань людей стосовно майбутнього України, щодо якого оцінки респондентів усі досліджувані роки долали 50-відсотковий бар’єр. У 2011 р. цей показник катастрофічно знизився до 36%, охоплюючи фактично тільки третину опитаних, і після обнадійливого піднесення до 47% у 2012 р. знову впав до 32% у 2013 р.
Аналогічна картина вимальовується й у розподілі почуттів пересічних українців щодо власного майбутнього. Позитивний баланс самопочуття людини підтримується головним чином саме надією, яка рятує людину від розпачу й є свого роду генератором життєвих сил навіть за відсутності об’єктивних умов для нормальної життєдіяльності. Надія як основне почуття, яке лежить у основі впевненості в перспективному та благополучному власному
Таблиця 3
Переживання власного майбутнього (%)*
Почуття щодо власного майбутнього
2010
2011
2012
2013

Позитивний спектр переживань

Надія
58,8
43,8
51,3
35.4

Оптимізм
28,3
27,5
28,2
19.2

Інтерес
20,2
16,2
16,2
15.4

Впевненість
14,7
10,4
10,6
8.2

Задоволення
5,4
2,5
4,4
2.9

Радість
5,1
4,5
5,6
2.9

Негативний спектр переживань

Тривога
26,4
36,1
29,2
33.1

Страх
12,9
21,5
15,0
21.4

Розгубленість
12,1
18,7
17,6
23.5

Безвихідь
6,2
13,4
11,4
16.5

Песимізм
4,0
10,8
7,0
9.8

Байдужість
2,0
5,6
4,7
3.7



Інше
1,2
1,3
0,4
0.3

Важко відповісти
8,7
3,5
6,9
9,6

*Сума перевищує 100%, оскільки респондент міг використати усі підходящі відповіді.


майбутньому, “зруйнувалася” на два роки пізніше - тільки в 2013 р. Дуже різким стало й зниження оптимістичних настроїв людей щодо власного майбутнього.
Життєвий досвід людей і шкала їхніх основних життєвих цінностей прямо відбивається в соціальних страхах - масових уявленнях про те, що може складати реальну загрозу для стабільності існування і життєвого процвітання. Суб’єктивні оцінки актуальних соціальних загроз, що визначають соціальне самопочуття населення України, слугують доволі надійним барометром, який дає змогу судити про морально-психологічну ситуацію в українському суспільстві. Остання характеризується дисбалансом ціннісно-нормативних орієнтацій, посиленням призем- лено-прагматичних тенденцій у свідомості й поведінці людей, суперечливим поєднанням прогресивних і консервативних елементів у сприйнятті як сучасного життя, так і майбутнього країни.
Аналіз відповідей респондентів на запитання “Як Ви вважаєте, чого люди бояться зараз найбільше?” дав підстави констатувати збереження загальної конфігурації й ієрархії актуальних побоювань населення України на тлі дуже відчутної переваги песимістичних настроїв у суспільстві, що зумовлює поширеність соціальних страхів і підтримує відносну стійкість їхньої структури. Як можна побачити, протягом останніх років ієрархія соціальних страхів залишається практично незмінною, хоча інтенсивність їх переживання змінюється й іноді дуже відчутно (табл. 4).
Які ж основні фактори, що викликають тривогу і страх у масовій свідомості населення України? За даними моніторингу, 80% населення найбільше боїться зростання цін, трохи менше - безробіття, три чверті - невиплати зарплат і пенсій. Треба відмітити, що ці страхи постійно займають перші три місця в ієрархії побоювань пересічних українців. Ці страхи традиційно переважають, оскільки наша країна перебуває у стані тривалої економічної кризи, і це, на жаль, чи не єдиний приклад стабільності, правда,
Таблиця 4
Як Ви вважаєте, чого люди бояться зараз найбільше? (%)*
Джерела страхів
1992
2002
2003
2011
2012
2013

Зростання цін
66,4
71,3
75,1
74,7
80,6
79,6

Безробіття
60,3
73,0
75,6
71,9
79,4
78,1

Невиплати зарплат, пенсій тощо
-
64,7
68,8
56,8
65,8
75,4

Зростання злочинності
68,0
61,5
59,9
42,0
45,5
49,4

Зараження загрозливими для життя інфекціями (туберкульоз, СНІД тощо)
-
40,6
48,1
26,6
34,5
36,6

Зупинення роботи підприємств
13,2
39,1
45,1
33,8
35,7
36,4

Голоду
50,3
51,2
52,8
33,6
37,3
29,8

Масових вуличних безпорядків
21,2
18,6
20,9
19,4
16,6
18,6

Наслідків катастрофи на Чорнобильський АЕС
46,5
30,4
31,9
15,9
16,7
18,6

Холоду в квартирі
17,2
33,4
40,7
19,3
23,7
18,4

Встановлення диктатури у країні
11,6
12,0
13,7
13,8
14,3
18,3

Розпаду України як держави
17,2
14,7
14,2
16,1
11,8
14,5

Міжнаціональних конфліктів
48,9
17,9
17,3
12,1
10,7
14,3

Нападу зовнішнього ворога на Україну
14,2
16,4
15,7
6,5
6,8
9,5

Міжрелігійних конфліктів
-
8,0
10,3
7,6
5,6
8,6

Напливу біженців,переселенців і приїжджих
-
11,0
10,7
8,9
9,8
7,4

Повернення до старих порядків часів застою
13,2
7,3
7,3
11,5
7,7
7,5

Іншого (чого ще?)
2,1
2,8
3,6
1,8
1,6
1,7

По-справжньому нічого не бояться
2,0
5,0
1,9
2,3
2,7
4,8

*Респонденти відзначали усі відповіді, що підходять.


зі знаком мінус, у ситуації соціальної нестабільності. Протягом двадцяти років ці страхи весь час посилюються, деяке ослаблення цих страхів спостерігалося лише у 2011 р. Якщо порівнювати три останніх роки, то привертає до себе увагу істотне збільшення побоювань щодо невиплати зарплат та пенсій у 2013 р. Більше третини опитаних побоюються зупинення роботи підприємств. На нашу думку, це пов’язано зі зростанням недовіри до держави. Тільки 13% опитаних вважають, що діюча влада хоч якось розв’язує проблеми економічного розвитку України, підвищення добробуту населення, зменшення соціальної нерівності.
Протягом останніх трьох років відбувся різкий сплеск побоювань зростання злочинності (якщо у 2011 р. наявність цього страху була притаманна 42% респондентів, то у 2013 р. практично половина опитаних відзначила цей вид страху як один з найсильніших. Це й не дивно. Майже 56% респондентів вважають, що суди в Україні сьогодні служать будь-кому, хто заплатить. Аналогічну оцінку міліції висловили 49% опитаних. У продажності прокуратури й навіть Служби безпеки України (СБУ) впевнені відповідно 43% і 27% опитаних. І лише 4% респондентів впевнені, що ці установи служать громадянам України.
У структурі актуальних страхів населення України за останні три роки необхідно відзначити помітне підвищення частки таких соціальних загроз, як можливість встановлення диктатури в країні; розпаду України як держави; нападу зовнішнього ворога на Україну; міжнаціональних і міжрелігійних конфліктів. Значущого зростання також зазнали побоювання масових вуличних безпорядків.
Водночас фіксується дуже переконливе переважання кількості тих респондентів, які погодилися з думкою, що кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії (58% у 2013 р.; 48% у 2011 р.); категорично не підтримали це твердження 22% учасників опитування 2013 р. (у 2011 р. таких було 33%). Але чи є сьогодні в Україні політичні лідери, які могли б ефективно керувати країною? Ствердно на запитання відповіли тільки 23% респондентів, 49% - не бачать відповідних постатей на вітчизняних теренах. Немає довіри й існуючим сьогодні в Україні політичним партіям і рухам. Частка тих, хто вважає, що є такі партії і рухи, яким можна довірити владу в Україні, становить 21%, водночас 45% респондентів не згодні довірити владу жодній з існуючих політичних партій. А це - дуже загрозливий симптом очевидної кризи влади, якщо в країні немає беззаперечних гідних претендентів (ні індивідуальних, ні колективних) на керівництво державою, які володіють кредитом довіри серед більшості населення України.
Опитування 2013 р. виявило й деякі позитивні зрушення у структурі соціальних страхів. За останній рік на 7% зменшилась частка тих, хто всерйоз стурбований настанням голодних часів у своєму житті. 30% населення продовжує боятися можливого голоду. Раніше, у 1992 р., понад 50% респондентів висловлювали побоювання щодо цієї загрози, а в 2000 р. (це був пік переживання цього страху) таких було 72%. Трохи менше 6% становить зменшення за цей же період частки тих, хто боїться холоду у квартирі. Найбільш відчутним було переживання цього страху в 2001 р. (50%). До речі, саме після того, як залишилися позаду складні часи міленіуму і першого року нового тисячоліття, різко зросла кількість тих, хто вибрав відповідь “насправді нічого не боюся”. У поточному 2013 р. таких відповідей було практично стільки ж, як і у 2002 р., це майже вдвічі більше, ніж у попередньому 2012 р. Навіть з урахуванням звісної бравади тих, хто відповів подібним чином, зростання кількості таких “безстрашних” не може не радувати дослідників соціальних процесів.
Таким чином, аналіз динаміки соціальних страхів свідчить про стійке переважання в ієрархії страхів населення України таких факторів, як стрімке зростання цін, можлива втрата роботи, невиплата зарплат і пенсій, зростання злочинності. Актуалізувалася стурбованість здоров’ям унаслідок можливості зараження загрозливими для життя інфекціями та у зв’язку зі страхом наслідків катастрофи на ЧАЕС.
При цьому такі соціальні страхи, як втрата національної єдності, активізація міжнаціональних і міжрелігійних конфліктів, зовнішня загроза нападу ворога, що є змістовими складовими в структурі страхів як актуальних загроз, але у попередні роки в загальній картині були відсунуті на останні місця, сьогодні помітно зросли. Натомість зовсім небагато тих, хто вірить у повернення до старих порядків часів застою (13,2% у 1992 р. проти 7,5% у 2013 р.).
Якщо дотримуватися думки, що страхи - це своєрідна форма існування в людській свідомості найважливіших життєвих цінностей, концентрований вираз, квінтесенція того, що люди бояться втратити, то стає зрозумілим, що в Україні сьогодні найсильнішими є передусім ті соціальні страхи, які пов’язані з недовірою до інститутів влади, а також з почуттям соціальної та економічної незахищеності. Відзначимо, що економічні та соціальні проблеми для більшості населення України мають основне значення, при цьому жінок більше турбує стрімке зростання цін і невиплата зарплат, чоловіків - неможливість знайти роботу або її втрата. Соціальні страхи набагато болісніше переживає старше покоління, люди пенсійного віку. Загалом за ступенем уразливості жінки та пенсіонери складають найбільш чутливі до соціальних страхів соціальні групи.
А.Ручка,
доктор філософських наук;
М.Наумова,
кандидат соціологічних наук
ЦІННОСТІ І ТИПИ ЦІННІСНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ В СУЧАСНОМУ СОЦІУМІ
Наразі вже мало кого дивує теза, поширена в соціогу- манітарній літературі, що тип особистості визначають інтерналізовані нею цінності. Отже, щоб знати тип особистості конкретної людини, потрібно знати, які цінності вона сповідує, визнає. Щоправда, тут одразу постає питання про те, а як здійснюються на практиці ті цінності, що людиною визнаються, сповідуються? На цю тему проведені численні дослідження, експерименти, які засвідчують наявність певних розбіжностей між визнанням і реалізацією людських цінностей. Пояснення цієї обставини дослідники пов’язують, як правило, з об’єктивними життєвими умовами і можливостями, які можуть сприяти або ні реалізації цінностей, що визнаються в тому чи іншому соціокультурному середовищі.
Загалом людство з давніх-давен під цінностями розуміло різні блага, чесноти, ідеали. У XIX ст., коли термін “цінність” отримав у філософії та науці концептуальний статус, його стали приписувати ідеям, предметам, властивостям, ситуаціям, які люди відчували і вважали за важливе й бажане у своєму житті й одночасно визнавали за необхідне й обов’язкове для розвитку свого суспільства в цілому. Це означає, що життєві оцінки, рішення і вибори людей різних поколінь залежать не тільки від об’єктивних умов і можливостей їхньої екзистенції, а й від спрямованості їхнього преференційного мислення, що формується переважно в молодому віці й функціонує протягом усього життя. Характерною особливістю даного мислення є те, що воно охоплює не тільки належне, а й можливе та бажане. Формуючись у процесах соціалізації та інкультурації, преференційне мислення спирається, зрозуміло, як на історичну, так і актуальну фактичність, на те, що було, і те, що є. При цьому продукуються оцінки і преференції щодо явищ і подій як минулого, так і сьогодення. До уваги беруться також сценарії можливого розвитку історичних (як могло бути) і актуальних (як може бути) явищ і подій. Водночас генеральна спрямованість преференційного мислення пов’язується з орієнтацією на образи того, що варто бажати і повинно бути. Коли людина ставить собі запитання на кшталт: до чого варто прагнути в житті, заради чого необхідно докласти зусиль, зазнавати страждання, йти на жертви? у чому сенс людського життя? - вона, прагнучи відповісти на них, звертається, так чи інакше, до світу цінностей, образів того, що варто бажати і що повинно бути.
І, дійсно, людина кожного дня у своєму житті звертається до цінностей, щоб, опираючись на них, визначити певні оцінки, прийняти певні рішення, здійснити певні вибори. Особливо це помітно в так званих граничних пунктах людської екзистенції, коли йдеться про явища життя і смерті, щастя і страждань, любові і ненависті, набуття ідентичності або її втрати тощо. При виборі професійного шляху, визначення життєвих цілей і завдань, добору відповідних засобів для їх реалізації люди теж спираються на певні ціннісні критерії. У всіх подібних випадках провідна роль належить преференційному мисленню людини, яке формується в процесах соціалізації та інкультурації під впливом сім’ї, школи, peer groups, медіа, церкви, субкультур тощо.
Основною функцією цього мислення є не тільки встановлення цінного, важливого і бажаного в людському житті, а й упорядкування означеного за ранговою шкалою. У цьому сенсі одним явищам і подіям віддається перевага, їм приписується високий рейтинг, вони вважаються найбільш важливими як для окремих людей, соціальних угруповань, так і для соціуму в цілому; інші тлумачаться як другорядні, менш важливі, їм надається низький рейтинг. Це означає, що на підставі преференцій людини вибудовується ієрархія її екзистенціальних цінностей. Тим самим визначаються ціннісні пріоритети людей, які так чи інакше мають прояв у їхніх оцінках, рішеннях, виборах і реальних діях.
Зрозуміло, ціннісні пріоритети людей пов’язані, з одного боку, з визначенням образів того, що варто бажати і повинно бути. Проте, з другого боку, коли йдеться про реалізацію ціннісних пріоритетів, істотне значення має їхня життєва ситуація, яка визначає можливості та обмеження щодо задоволення людських потреб та інтересів. І це добре демонструє Рональд Інглгарт, на підставі емпіричних даних показуючи, що основні цінності й переконання, які притаманні населенню розвинутих країн, радикально відрізняються від цінностей і переконань населення менш розвинутих країн. При цьому людей, які орієнтовані на забезпечення передусім потреб виживання, фізичної та економічної безпеки, дослідник ідентифікує як “матеріалістів”. Це “матеріалістичний” тип ціннісної ідентифікації людей. Поширення цього ціннісного типу в ментальності населення розвинутих країн є не дуже значним. Натомість тих людей, які орієнтовані переважно на потреби самореалізації, самоекспресії, зацікавлені якістю і комфортом життя, Інглгарт ідентифікує як “пост- матеріалістів”. Це “постматеріалістичний” тип ціннісної ідентифікації людей. У ментальності населення розвинутих країн цей ціннісний тип є відносно поширеним. Крім “матеріалістів” і “постматеріалістів”, американський дослідник виділяв ще “змішаний” ціннісно-ідентифікаційний тип, який охоплював людей, що орієнтуються частково на матеріалістичні й частково на постматеріалістичні цінності. На думку Інглгарта, зростання соціально-економічного розвитку людського суспільства створює ґрунтовну підставу для подальшого людського розвитку, утвердження демократичних свобод, зміцнення нових (“пост- матеріалістичних”) моральних цінностей і норм тощо.
Отже, передбачалось, що у зв’язку з соціально-економічним розвитком людського суспільства кількість “постмате- ріалістів” зростатиме, а “матеріалістів” зменшуватиметься.
Інглгартова типологія ціннісної ідентифікації опитаного населення використовувалась у соціологічному моніторингу Інституту соціології НАН України. Отримані емпіричні дані, наприклад, засвідчили, що в 2000 р. “матеріалістів” серед опитаного населення країни було 67%. У 2012 р. їх стало 58%. Під час гострої фінансово-економічної кризи (2009 р.) відсоток “матеріалістів” мав, щоправда, тренд різко зростати (до 70%). Тим не менш за період 20002012 рр. частка “матеріалістів” суттєво зменшилась.
Що ж до “постматеріалістів”, то їх частка серед опитаного населення країни (протягом 2000-2012 рр.) була мізерною (1-2%). За Інглгартом, цей факт пов’язується передусім із загальною бідністю суспільства, в якому переважають “цінності виживання”. У бідних країнах ця обставина характеризується підвищеним інтересом до матеріальних і гедоністичних аспектів життя, сплесками ксенофобії, авторитарності, ірраціональності тощо.
За наших умов, натомість, набуває ваги певний ціннісний синтез, який репрезентує, за Інглгартом, “змішаний” тип ціннісної ідентифікації. Йдеться, як зазначалось, про своєрідне поєднання матеріалістичних і пост- матеріалістичних цінностей. За період 2000-2012 рр. цей ціннісний тип демонструє тренд до підвищення (від 32% до 40%). Щоправда, під час фінансово-економічної кризи 2009 р. він помітно зменшився (до 29%). Загалом зростання “змішаного” ціннісно-ідентифікаційного типу слід, на наш погляд, оцінювати позитивно, бо він найбільш адекватно відповідає тим суспільним реаліям, які склалися у нас на сьогодні. Його розвиток надалі залежатиме від поліпшення як загальної суспільної ситуації в країні, так і індивідуальних життєвих обставин наших людей.
Як відомо, Рональд Інглгарт є ініціатором не тільки Всесвітнього дослідження цінностей (WVS), а й початківцем дискусії у світовій соціології про глобальну ціннісну зміну.
Сьогодні вже мало хто має сумнів щодо процесу ціннісної зміни, який охопив майже увесь світ. У країнах Європи, зокрема, ціннісна зміна відбувається у всіх царинах людського життя: особистісній, приватній, публічній. Соціологічний моніторинг країн Західної Європи свідчить, що в процесі ціннісної зміни особливо помітним є таке: втрата значущості релігії і церкви, лібералізація сексуальної моралі, емансипація жінок, зростання політичного протестного потенціалу, втрата авторитету соціальних інститутів, зміна цілей виховання, зростання усвідомлення важливості здоров’я і навколишнього середовища, посилення орієнтацій на саморозвій, радість і насолоду, підвищення переваг щодо вільного часу, зниження задоволеності працею.
Відомий німецький соціолог Гельмут Клагес вважає, що в умовах сучасності відбувається певне переміщення ціннісних пріоритетів населення: від так званих цінностей “обов’язку і прийнятності” до цінностей “саморозвою і автономії”. У науковій літературі перші інколи розглядають як аналог матеріалістичних цінностей Інглгарта. Цінності “обов’язку і прийнятності” охоплюють такі традиційні цінності, як дисципліна, обов’язок, безпека, порядок, добробут, досягнення, працьовитість, слухняність. Своєю чергою, до цінностей “саморозвою і автономії” (аналог постматеріалістичних цінностей Інглгарта) німецький дослідник відносить такі постмодерні цінності, як саморозвій, індивідуальність, щастя, радість, спілкування, насолода життям, різноманітність, спонтанність, партиципація, соціальна компетентність.[5]
Загалом Клагес згоден з Інглгартом, що у світі відбувається ціннісна зміна, яка, по суті, є зміною ціннісних уявлень, орієнтацій, пріоритетів людей. Але її спрямованість і зміст не можна зводити до простої (одновимірної) заміни матеріалістичних цінностей постматеріалістични- ми. Ціннісна зміна, навпаки, має багатовимірний характер. Деякі ціннісні пріоритети можуть змінюватися незалежно один від одного. У зв’язку з цим дослідник виділяє п’ять типів ціннісної ідентифікації. Один із них репрезентує така типологічна група суспільства, як конвенціоналісти. Соціологічні дані свідчать, що саме конвенціоналісти демонструють сильне визнання цінностей обов’язку і прийнятності та водночас низьке визнання цінностей саморозвою і автономії. Це, як правило, люди старшого віку, забезпечені, орієнтовані на традицію, сім’ю, порядок.
Другий тип ціннісної ідентифікації є протилежним щодо конвенціоналістів. Він охоплює типологічну групу нонконформістів-ідеалістів, які демонструють сильне визнання цінностей саморозвою і автономії і незначне - цінностей обов’язку і прийнятності. У середовищі нонконформістів-ідеалістів панують критицизм щодо існуючих суспільних реалій, орієнтація на автономію, свободу, рівність, демократію. Конвенціоналісти і нонконформісти- ідеалісти є, за Клагесом, носіями двох “чистих” ціннісно- смислових позицій, які протилежним чином заявляють про себе в суспільному житті.
Крім цього, німецький соціолог виділяє три “змішаних” типи ціннісної ідентифікації. Один з них створює групу розчарованих людей, які втратили перспективу життя і демонструють низьке визнання як цінностей обов’язку і прийнятності, так і цінностей саморозвою і автономії. Ціннісно-смислова втрата перспективи життя нерідко супроводжується втечею від суспільних реалій, замиканням у собі, відстороненням від соціального життя. На думку Клагеса, у контексті ціннісної зміни група розчарованих людей являє собою неперспективний ціннісно-ідентифікаційний тип.
Натомість інший “змішаний” тип ціннісної ідентифікації, що характеризується значним визнанням як цінностей обов’язку і прийнятності, так і цінностей саморозвою і автономії, розцінюється в даному контексті корисним і перспективним. У цьому випадку “старі” традиційні цінності (дисциплінованість, любов до порядку, акуратність, слухняність, працьовитість тощо) не відкидаються, а доповнюють “нові” постмодерні цінності (автономія, самоствердження, самозабезпечення, вільний час, розмаїтість тощо). Як наслідок виникає своєрідний синтез двох типів цінностей, який репрезентує значущий варіант ціннісної зміни в сучасних умовах. За Клагесом, носієм даного синтезу є типологічна група активних реалістів. Емпіричні дані свідчать, що активні реалісти позитивно і креативно поєднують потенціали цінностей обов’язку і прийнятності та цінностей саморозвою і автономії. Вони вирізняються своєю дисциплінованістю, готовністю до співпраці, орієнтацією на сім’ю, професійні досягнення, поважають право і порядок. Водночас активні реалісти схильні до розвитку власної ініціативи, вони цікавляться смисловим аспектом соціального життя, готові брати на себе відповідальність за публічні справи тощо.
Особливий різновид активних реалістів становить типологічна група гедоністичних матеріалістів. Це, як правило, молоді люди, які схильні здійснювати на практиці гедоністичні складові цінностей саморозвою і автономії (самоекспресія, самореалізація, розмаїтість, вільний час, задоволеність життям) разом із деякими цінностями обов’язку і прийнятності (добре сімейне життя, довіра партнерам, виконання обов’язку, соціальна справедливість). Клагес ідентифікує гедоністичних матеріалістів з так званим малим синтезом старих і нових цінностей.
Загалом “ціннісний синтез” виступає у Клагеса ключовим поняттям його моделі сучасної ціннісної зміни. У цій моделі старі й нові цінності не обов’язково перебувають в опозиції одна до одної, а можуть у ментальності людей (передусім у активних реалістів) створювати продуктивну взаємодію і відповідно мати прояв у їхній реальній поведінці. Таким чином, переміщення наголосу з цінностей обов’язку і прийнятності на цінності саморозвою і автономії не означає, за Клагесом, втрату таких класичних цінностей, як виконання обв’язку, любов до порядку, старанність, надійність, працелюбність. Дані цінності продовжують мати значний рейтинг у ментальності багатьох людей. З другого боку, нові цінності саморозвою і автономії (самореалізація, самоекспресія, креативність, толерантність тощо) свідчать про зростання значущості феномену індивідуалізації в умовах сьогочасності. Проте це зовсім не означає наступу егоцентризму і безвідповідальності. Навпаки, синтез класичних і новітніх цінностей може, на думку Клагеса, мати наслідком продуктивний (як з індивідуального, так і соціального огляду) вплив на ментальність і поведінку людей.
Типологія ціннісної ідентифікації Клагеса, його тлумачення змісту виділених ціннісних типів стала методологічною підставою для розробки відповідної операціональної схеми та інструментарію щодо вимірювання ціннісної ідентифікації сучасного українського соціуму. У рамках дослідницького проекту Інституту соціології НАН України “Українське суспільство-2013” респондентам пропонувалось визначити ступінь своєї ідентифікації з певними типами людей, які зустрічаються в сучасному житті нашого соціуму. При цьому ставилось таке запитання (з інструкцією для респондентів, як на нього потрібно відповідати): “Нижче наведені типи людей, які зустрічаються в нашому житті. Які з них є ближчими до Вас, а які віддаленішими?” (проставте відповідні бали по кожному рядку від 1 до 5, де “1 бал - найменш близький до Вас”, а “5 балів - найбільш близький”). Далі йшов короткий емпіричний опис (констатацій) певних типів ціннісної ідентифікації.
Передбачалось, що з констатацією “Люди, які в житті твердо дотримуються стійких, перевірених життям і часом звичаїв, традицій і правил” будуть ідентифікуватися традиціоналістично налаштовані респонденти. Це традиціоналісти, які в певному розумінні сповідують ціннісний консерватизм, перевірені традиціоналістські цінності, що дають змогу упевнено триматися в умовах бурхливих суспільних перемін.
З констатацією “Люди, які розчаровані життям, не приймають нові суспільні віяння, зазвичай невпевнені в своїх силах” могли ідентифікуватися дійсно розчаровані сучасним життям респонденти. Цей ціннісно-ідентифікаційний тип може характеризуватися як утратою віри в традиціоналістські цінності, так і неприйняттям цінностей нового суспільного ладу.
Емпірична констатація “Люди, які підтримують позитивний досвід з минулого і в той самий час сприяють просуванню сучасних життєвих цінностей” може приваблювати реалістично налаштованих респондентів. Мотивацію своєї життєдіяльності вони черпають як із традиціоналістичних, так і нових життєвих цінностей. Це типологічна група активних реалістів, які сьогодні, можливо, найбільш адекватно відповідають суспільним реаліям, що склалися в Україні.
Щодо констатації “Люди, які переважно орієнтуються на споживання матеріальних благ, отримання задоволення від життя”, то з нею можуть ідентифікуватися ті респонденти, які сповідують гедонізм і орієнтуються на реалізацію можливостей суспільства споживання. Це типологічна група “гедоністів-матеріалістів”, яких дійсно можна визначити як близьких до активних реалістів.
Нарешті, з емпіричною констатацією “Люди, які критично розцінюють сьогоднішнє життя, сподіваються на краще майбутнє і намагаються наблизити його” можуть ідентифікуватися ті респонденти, які критично ставляться до життя сучасного українського соціуму, мають надію на краще майбутнє і намагаються своєю активністю наблизити його. Це типологічна група “нонконформістів- ідеалістів”.
Нижче (табл.) наведені дані показують, як фактично ідентифікувалися опитані з тими чи тими типами ціннісної ідентифікації.
Як бачимо, для наших респондентів найбільш близькими є традиціоналісти, потім активні реалісти і нонкон- формісти-ідеалісти. На ці ціннісно-ідентифікаційні типи орієнтуються в середньому трохи більше половини опитаних. Ідентифікація з гедоністами-матеріалістами нашого соціуму поки що не дуже вагома. Ціннісно-ідентифікацій-
Таблиця
Типи ціннісної ідентифікації українського соціуму (2013, N=1800, %)
Тип ціннісної ідентифікації
Позиції ціннісної ідентифікації
Індекс
ціннісної
ідентифікації
(1 + 5)


Найменш близькі + скоріше віддалені
Проміжна
позиція
Найбільш близькі + скоріше близькі


Т радиціоналісти
15
28
57
3,68

Розчаровані
57
27
16
2,32

Активні реалісти
15
32
53
3,56

Гедоністи-
матеріалісти
46
32
22
2,58

Нонконформісти-
ідеалісти
16
34
50
3,47



ний тип “розчарованих”, мабуть, цілком правомірно займає останнє місце в ментальності опитаних.
Головне питання, що тут виникає, стосується того, як розвиватимуться надалі зазначені ціннісно-ідентифікаційні типи? Яке буде їх співвідношення у зв’язку з соціально-економічним і політичним розвитком України? Тут бачиться такий сценарій: якщо країна успішно надалі просуватиметься до ефективної ринкової економіки, консолідованої демократії, солідарного суспільства, то можна передбачити посилення в суспільстві феномену індивідуалізації, пов’язаного з реалізацією цінностей са- морозвою, гедонізму, якості життя. Це неодмінно приведе до скорочення традиціоналістів. Натомість частка активних реалістів і гедоністів-матеріалістів збільшиться. Щодо “нонконформістів-ідеалістів і розчарованих”, то, мабуть, їхня вага в майбутньому різко не зросте, але і значно не зменшиться, тому що кожне покоління в своєму середовищі має завжди певну частку і тих, і тих.
Отримані емпіричні дані створюють підставу для означених міркувань. Наприклад, традиціоналістів більше в старшій віковій групі (55 років і більше), ніж у молодшій (18-29 років). Водночас активних реалістів і гедоністів- матеріалістів значно більше в молодшій віковій групі, ніж у старшій. Вага нонконформістів-ідеалістів сьогодні є більшою у молодшій віковій групі, ніж у старшій, але різниця між ними статистично не значуща (1=1,65). Частка розчарованих виявилась практично однаковою для всіх вікових груп (14-17%).
Якщо звернутися до контрастних освітянських угруповань опитаних, то побачимо, що традиціоналістів найбільше серед тих, хто має повну вищу освіту (67%). Серед респондентів, які мають початкову освіту, традиціоналістів значно менше (58%). Водночас серед тих, хто має вищу освіту, найбільше спостерігається активних реалістів (66%) і нонконформістів-ідеалістів (61%). Щодо гедоніс- тів-матеріалістів, то їх частки були практично однаковими як у респондентів із вищою освітою, так і з початковою (16-18%). Розчарованих фіксувалось більше у респондентів із початковою освітою (18%). Серед респондентів із вищою освітою їх було менше (13%). Однак ця різниця статистично не значуща (1=0,71).
На підставі наведених даних можна зробити такі узагальнення:
для сучасного молодого покоління найбільш близькими є на сьогодні активні реалісти і гедоністи-матеріаліс- ти, значення яких надалі в українському соціумі, ймовірно, зростатиме;
більше половини молодих респондентів віком 18-29 років ідентифікує себе з нонконформістами-ідеалістами. Цей факт, на нашу думку опосередковано свідчить про певну проблемність реалізації молодим поколінням своїх ціннісних пріоритетів;
поширення серед старшого покоління традиціоналістів є, мабуть, цілком природним трендом. Однак він репрезентує не стільки ціннісний консерватизм старшого покоління, скільки його мудрість, витримку, рівновагу, орієнтацію на перевірені часом традиції, цінності і норми, що надзвичайно необхідні соціуму під час бурхливих перемін;
перевага традиціоналістів серед респондентів із вищою освітою дає підстави для сподівання, що трансмісія цінностей молодому поколінню здійснюється на належному культурно-цивілізаційному рівні;
водночас значна кількість серед респондентів із вищою освітою активних реалістів і нонконформістів-ідеалістів свідчить, з одного боку, про їх креативність, намагання об’єднати і розумно використати потенціал як ціннісного консерватизму, так і ціннісного модернізму. З другого боку, конструктивний критицизм людей із вищою освітою щодо суспільних реалій, які склалися на сьогодні в Україні, дійсно може сприяти їх покращенню.
Цікаво, що приблизно 80% традиціоналістів, активних реалістів і нонконформістів-ідеалістів (серед опитаного населення) вважають, що ті цінності, які пропагувались у Радянському Союзі (соціальна рівність, колективізм, взаємодопомога, підтримка держави тощо) сьогодні вже в українському соціумі не діють. Трохи менше (72%) ге- доністів-матеріалістів і розчарованих такої самої думки. А ось щодо того, чи сприймають опитані систему цінностей, що склалася в Україні за роки незалежності (приватна власність, збагачення, індивідуалізм, прагнення до особистого успіху тощо), як свою, то виявлені позиції виглядають дещо скромнішими. Так, серед активних реалістів, традиціоналістів і нонконформістів-ідеалістів зазначену систему цінностей сприймають як свою в середньому 55% опитаних. Серед гедоністів-матеріалістів і розчарованих таких виявилось ще менше (в середньому 24%).
На підставі аналізу особливостей ціннісної ідентифікації в сучасному соціумі можна зробити такий узагальнений висновок. Сучасний світ є плинним у багатьох вимірах. Він не стоїть на місці, він змінюється. Це особливо помітно, коли йдеться про цінності та ціннісну зміну в розвинутих і транзитних соціумах. Поки що в останніх домінують ціннісно-ідентифікаційні типи, що пов’язані з пріоритетами традиціоналізму, цінностями безпеки і виживання. Проте з підвищенням тут рівня і якості життя починає зростати “змішаний” ціннісно-ідентифікаційний тип, що об’єднує матеріалістичні і постматеріалістичні орієнтири. Поступово також підтягуються самореалізаційні і демократичні політико-громадянські цінності. І це для сучасного українського соціуму є обнадійливою перспективою на майбутнє.
Література
Бакіров В.С. Соціологія цінностей сьогодні / В.С.Бакіров, А.О.Ручка // Проблеми розвитку соціологічної теорії: матеріали IX Всеукр. наук.-практ. конф. “Проблеми розвитку соціологічної теорії : концептуалізація ціннісних змін у сучасному суспільстві”. К. : Логос, 2013. С. 517.
Инглхарт Р. Модернизация, культурные изменения и демократия: Последовательность человеческого развития / Р.Ингл- харт, К.Вельцель. М. : Новое изд-во, 2011. 464 с.
Ручка А. Ціннісна зміна як провідна тема сучасного соціологічного аналізу / А.Ручка // Український інформаційний простір. - К. : КНУКіМ, 2013. - С. 163-169.
Смислова морфологія соціуму / за ред. Н.Костенко. К. : ІС НАНУ, 2013. - 422 с.
Klages H. Traditionbruch als Herausforderung: Perspektivien der Wertewandelsgesellschaft. - Frankfurt a M. : Campus Verlag, 1993. - 287 s.
В.Матусевич,
кандидат філософських наук
ТРАДИЦІЯ, МОДЕРН І ПОСТМОДЕРН У ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЯХ МІСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
Ціннісні орієнтації, окреслюючи основні життєві орієнтири людини, слугуючи критеріями оцінок оточуючої її соціальної реальності, водночас є віддзеркаленням цієї реальності, її найбільш соціально значущих сутнісних рис. За цих обставин ціннісні орієнтації являють собою, з одного боку, характеристику особи, а з другого - суспільства: панівного в ньому способу виробництва, державного устрою, соціально-культурної організації повсякденного життя громадян. Така особливість ціннісних орієнтацій спричинила формування напряму їх дослідження, який дістав назву “модернізаційної парадигми”, суть якої полягає у пов’язуванні орієнтацій, їх структури і змісту з етапами суспільного розвитку. В рамках цієї концепції, започаткованої в середині минулого століття, було виокремлено три типи суспільств, які послідовно змінюють одне одного: суспільство аграрне, або традиційне, суспільство індустріальне, або модерне і суспільство інформаційне, або постмодерне [1, с. 7-11].
Кожний з таких типів суспільств має свої, лише йому притаманні ознаки, які суттєво відрізняють його від інших. Для традиційного суспільства головним є відтворення існуючого ладу й особистості на основі переважно аграрного виробництва і домінування спільної власності на землю. Праця виступає засобом виживання і не забезпечує індивідові накопичення матеріальних благ. Звідси його залежність від спільноти, надання пріоритету інтересам і правам громади, держави, які мають забезпечити йому належну підтримку і захист. Значну роль у суспільствах такого типу відіграють релігія, традиції і звичаї, які більшою мірою, ніж писане право, регламентують життєві орієнтації, взаємовідносини і поведінку людей.
На відміну від традиційного суспільства, модерне (індустріальне) базується на інших пріоритетах. Для суспільства - це прогрес, економічний розвиток, для особи - самовдосконалення, але не як самоціль, а як засіб досягнення передусім матеріальних благ, високого соціального статусу. Економічні передумови цих пріоритетів: приватна власність, конкуренція, максимальний прибуток, раціоналізм, інновації. Правове забезпечення цих пріоритетів гарантується державою, яка будується на демократичних засадах, визнанні й захисті прав і свобод людини, її інтересів і власності. В той же час людина мусить більше покладатися на саму себе, результати власних зусиль і менше сподіватися на зовнішню допомогу громадян чи держави, які лише надають ідеологічні і правові засоби реалізації її намірів.
Постмодерне (інформаційне) суспільство, ґрунтуючись на здобутках попереднього, висуває пріоритети, які акцентують увагу не на економічних досягненнях, а на якості життя, самореалізації особи, виявленні нею своєї соціальної суті. Реалізація цих пріоритетів супроводжується падінням престижу всіх форм власності, наданням переваги змісту роботи перед її оплатою, поширенням погляду на працю як форму самореалізації, а не засіб виживання чи збагачення. Помітні зрушення відбуваються і в політиці, виявляючись у розширенні ґендерних прав, прав етнічних і сексуальних меншин, свободі самовираження і безпосередній участі у політичній діяльності. Суттєві зміни мають місце в соціальній і культурній сферах. Це передусім розширення можливостей вільного вибору стилю життя, толерантність до думок і поведінки інших людей, падіння значущості громадянських авторитетів, зменшення ролі сім’ї, функції якої дедалі більше перебирають на себе різні соціальні інститути і громадські організації.
Наведені характеристики розглянутих типів суспільств, безумовно, не вичерпують усієї різноманітності їх ознак, а лише окреслюють напрями пошуку їх емпіричних індикаторів, необхідних для висвітлення теми статті. Предметним полем такого пошуку слугувала анкета опитування громадської думки “Українське суспільство - 2013”, а інформаційною базою аналізу - його результати.
Серед запитань анкети було відібрано шість, які, на нашу думку, давали змогу не лише визначити належність ціннісних орієнтацій респондентів до того чи іншого типу суспільства, а й згрупувати їх за сферами суспільної життєдіяльності громадян, зокрема, економічною і політичною.
Що ж стосується об’єкта дослідження, то за такий правили: мешканці Києва, великих і малих міст, селяни. Ціннісні орієнтації останніх порівняно з орієнтаціями міських мешканців гіпотетично мали розглядатися як вихідний пункт руху населення України від традиційного (аграрного) суспільства до постмодерного (інформаційного).
Серед економічних орієнтацій громадян найбільш виразними з погляду їх поділу на традиційні, модерні й постмодерні виявилися орієнтації, об’єктами яких виступають основні підмурки будь-якої економіки - власність на засоби виробництва і способи управління (регуляції) ними. Певною мірою пов’язаними з цими орієнтаціями можна вважати уявлення про бажаний спосіб життя, оскільки останній переважно базується саме на економічних досягненнях (табл. 1).
Як бачимо, переважна більшість респондентів, незалежно від місця проживання, традиційно ставиться до приватизації великих підприємств і землі і лише незначна частка її підтримує. Щодо приватизації малих підприємств, то в ставленні до неї більш традиційними можна вважати селян, хоча і тут частки тих, хто “за” чи “проти” майже збігаються, і лише мешканці міст, які переважно підтримують таку приватизацію, можуть вважатися “мо-
Таблиця 1
Ставлення до приватизації різних засобів виробництва (%)
Типи населених пунктів
Чи варто було приватизувати малі підприємства?


Ні
Скоріше
ні
Важко
відповіс
ти
Скоріше
так
Так

Київ
16,3
10,2
19,4
33,7
20,4

Місто з населенням понад 250 тис. осіб
16,6
12,2
13,2
35,8
22,3

Невелике місто
19,7
14,7
17,9
34,4
13,3

Село
30,1
11,8
19,6
26,0
12,5

Чи варто було приватизувати великі підприємства?

Київ
51,0
21,4
16,3
9,2
2,0

Місто з населенням понад 250 тис. осіб
41,0
24,8
15,1
15,8
3,3

Невелике місто
43,8
21,2
17,3
11,9
5,8

Село
45,1
21,0
19,0
10,8
4,2

Чи варто було приватизувати землю?

Київ
48,0
17,3
18,4
11,2
5,1

Місто з населенням понад 250 тис. осіб
39.9
22,8
16,1
14,0
7,2

Невелике місто
47,2
15,5
17.3
13,9
6,0

Село
48,3
15,8
17,4
10,0
8,5



дерністами”. Проте і тих, хто традиційно “проти” приватизації, вистачає і тут - близько 30% у Києві і великих містах і трохи менше у невеликих.
Відповіді на запитання про місце держави в управлінні (регулюванні) економікою засвідчують, що майже третина опитаних підтримують повернення до планової економіки. Близько половини, які вважають, що треба поєднати державне управління і ринкові методи, можна вважати пев- ною мірою модерністами, і лише 5-10% прибічників ринкової економіки можна віднести до “чистих” модерністів.
Орієнтації “постмодерну” з’являються у відповідях наших респондентів на запитання “Як би Ви хотіли жити?”, яке стосується вибору стилю життя, залежність якого значною мірою зумовлена матеріальною забезпеченістю. Так, жити на власний розсуд, мати власний стиль бажає кожний шостий городянин і лише кожний десятий мешканець села. Жити за традицією, так, як живе більшість людей, бажає третина селян. Більшість все ж воліє жити так, як живуть люди в сучасних цивілізованих країнах. Оскільки в таких орієнтаціях немає вияву індивідуальності, ми їх відносимо до типу “модерн” (табл. 2).
Таблиця 2
Як би Ви хотіли жити? (%)
Типи
населених
пунктів
Жити не гірше за більшість наших людей
Жити краще за більшість наших людей
Жити так, як здебільшого живуть люди в сучасних цивілізованих країнах
Жити на власний розсуд, мати власний стиль життя
Вважаю, що життя людини визначається не їі уподобаннями, а долею
Важко відповісти

Київ
7,1
4,1
64,3
15,3
2,0
7,1

Місто
з населенням понад 250 тис. осіб
15,4
9,6
49,7
18,8
3,9
2,6

Невелике
місто
18,7
8,5
46,5
17,5
3,6
5,2

Село
31,2
11,2
39,6
11,0
2,8
4,2



Для виявлення в системі політичних поглядів респондентів, які можна визначити як традиційні, модерні або постмодерні, було відібрано три запитання. Перші два стосувалися ролі і місця в політичному житті країни політичних партій та громадських лідерів.
Стосовно багатопартійної системи, то тут лише кожен четвертий городянин і кожний п’ятий мешканець села вказує на їх необхідність. Водночас частка тих, хто волів би обійтися взагалі без партійної системи, явно домінує в усіх типах населених пунктів: від 51,2% у селі до 39,2% у Києві. Тобто за цим показником традиціоналісти у півтора- два рази переважають модерністів.
Ще виразніша ситуація проглядається у розподілі відповідей на запитання “Згодні Ви чи ні, що декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії?” Згодних (традиціоналістів) виявилося як у Києві, так і в інших містах і селах, утричі більше, ніж тих, хто не згоден. Стосовно останніх, то їх можна трактувати подвійно: і як модерністів, і як постмодерністів, оскільки сильним керівникам у запереченні тут протиставляються не тільки закони, а й дискусії.
Щодо третього запитання, яке торкалося особистих прав громадян і можливостей їх реально захистити, то воно більш явно, ніж попереднє, розмежовує респондентів за типами орієнтацій завдяки можливості чіткої ідентифі-
Таблиця3
Як Ви вважаєте, у випадку порушення Ваших прав, які організації або особи можуть реально їх захистити? (%)
Організації і особи, які можуть реально захистити права громадян
Київ
Місто з населенням понад 250 тис. осіб
Невелике
місто
Село

Правоохоронні органи та суд
22,4
15,6
17,1
20,9

Депутат місцевої ради
4,1
4,8
4,4
6,3

Депутат Верховної Ради
4,1
4,3
3,6
3,7

Політичні партії
3,1
2,1
1,4
2,5

Ініціативи, громадські об’єднання, ініціативні групи
13,3
10,8
9,5
8,6

Знайомі, колеги
30,6
27,4
23,7
23,8

Члени сім’ї, родичі
44,9
41,7
36,0
37,4

Міжнародний суд та міжнародні правозахисні організації
25,5
19,1
19,9
19,4

“Тіньові” організації
7,1
4,3
3,6
5,3

Інші
3,1
0,5
0,6
0,7

Не знаю таких організацій або осіб
19,4
23,6
27,6
24,4

Важко відповісти
10,2
9,4
10,5
12,0



кації суб’єктів захисту прав по лінії традиція-модерн- постмодерн.
До традиційних суб’єктів захисту прав людини належать ті, до яких у першу чергу звертаються потерпілі. Це, безумовно, члени сім’ї, родичі, знайомі, колеги. Вважають їх здатними допомогти три чверті киян і дві третини мешканців інших типів населених пунктів.
Майже не поступаються традиціоналістам і модерністи, які більшою мірою покладаються у захисті своїх прав на державні установи: правоохоронні органи та суди, народних депутатів і депутатів місцевих рад, а також на міжнародні суди та інші правозахисні установи. їх кількість коливається в межах 60 (Київ) - 50 (інші типи населених пунктів) відсотків.
І, нарешті, як і очікувалось, найменші частки серед опитуваних задекларували постмодерністи, які у захисті своїх прав орієнтувалися передусім на громадські об’єднання та організації. У Києві їх виявилося 13,8%, а найменше - на селі - 8,6%.
Підсумовуючи результати проведеного аналізу, зауважимо, що це лише спроба торкнутися великої і перспективної теми. Щодо висновків, то тут насамперед можна констатувати домінування у селі традиційних орієнтацій за наявності значної частки модерних. У Києві та інших містах ситуація протилежна: домінують модерні орієнтації, хоча і відчувається значний тягар традиційних. Пост- модерні орієнтації лише починають з’являтися в системі цінностей українців, що, на нашу думку, є невеликим, поки що, прошарком населення України, представників якого не бентежать проблеми виживання чи досягнення значних статків і високого статусу, а скоріше цікавить реалізація своїх знань і здібностей, розкриття своєї особистості.
Література
1. Тихонова Н.Е. Социокультурная модернизация в России (Опыт эмпирического анализа). Статья 1 / Н.Е.Тихонова // Общественные науки и современность. - М., 2008. - № 2. - С. 5-23. О.Шульга,
кандидат соціологічних наук
ЦІННІСНИЙ ВАКУУМ ТА БОРОТЬБА СИМВОЛІЧНИХ УНІВЕРСУМІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Боротьбу символічних універсумів чітко видно в країнах, де порівняно нещодавно відбулися докорінні зміни в системі соціальних відносин. За своєю природою символічний універсум - це метасмисловий комплекс, що виступає матрицею бачення та інтерпретації об’єктивних (природних), інтерсуб’єктивних (соціальних) і суб’єктивних процесів та феноменів. Лише один символічний універсум може виконувати роль домінуючого і таким чином задовольняти прагнення соціальної системи до стабільності та пропонувати індивідові інтерпретативну схему, яка б уніфікувала та організовувала для нього соціальну реальність.
Новий символічний універсум, заміщаючи старий, з необхідністю приводить до нової соціальної структури та перерозподілу влади, фінансів, престижу та інформації. Саме такі процеси відбуваються останні двадцять років у пострадянських країнах, у тому числі в Україні. Як засвідчують ці роки, процес заміщення одного універсуму іншим є вкрай тривалим і соціально “болісним”. Він може розтягуватися на кілька десятиліть і навіть цей термін не гарантія, що процес заміщення відбудеться успішно. У результаті суспільства, що переживають зміну символічних універсумів, опиняються на тривалий період розколотими з цілого ряду найважливіших питань як сьогодення, так минулого і майбутнього. Це проявляється і в політичному розколі країни, і в різних векторах геополітичних преференцій населення, і в діаметрально протилежному баченні одних і тих самих історичних подій, і так далі.
Для соціальних вчених цей час є рідкісною можливістю вивчити зазвичай латентні механізми, використовувані символічними універсумами для своєї підтримки і нейтралізації впливу альтернативних символічних універ- сумів. Крім того, цей період нестабільності дає змогу побачити структуру символічного універсуму - передусім це стосується доменів символічного універсуму, які можна виділити в ньому як структурні елементи. Ми не можемо докладно розглядати структуру символічного універсуму, ієрархію його доменів, а тим більше кожен з них у даній статті. Зосередимося лише на одному з них, який умовно можна назвати “ціннісним” доменом.
Нас цікавитиме, як населення сприймає старі та нові цінності, які пропагуються в сучасному українському суспільстві, наскільки актуальними є радянські цінності і чи зазнали поширення інші цінності, пропоновані українським громадянам нині. Аналізуючи відповіді на окреслені питання, розглянемо можливі відмінності ставлення до цих питань різних поколінь та соціальних груп. Подібний аналіз дасть змогу отримати кількісний зріз того, що відбувається із ціннісними доменами старого та нового символічних універсумів.
Почнемо з розгляду того, наскільки сильним, на думку українців, є вплив радянських цінностей у сучасному українському суспільстві. Для цього респондентам було поставлене запитання “Як Ви вважаєте, чи діють сьогодні цінності, які пропагувалися у Радянському Союзі?”. Більшість населення згодна з тим, що ті цінності, які пропагувалися у Радянському Союзі, як-то колективізм, рівність, державна підтримка, тощо, нині вже втратили свою актуальність. Такої думки дотримується три чверті населення країни.
При цьому, якщо порівняти відповіді на це запитання представників старшого покоління (50 років і більше), яке соціалізувалося саме за часів домінування вищеназваних цінностей, а також молоді до 21 року, яка народилася за нових умов, то можна виділити дві особливості. Перша полягає в тому, що старше покоління більше за молодь вказує на втрату актуальності старих цінностей. Це можна пояснити тим, що старше покоління може порівнювати старі і нові часи. В свою чергу нове покоління має набагато більшу частку тих, хто не може визначитися з цього питання, якщо порівнювати як зі старшим поколінням, так і з загальним розподілом відповідей. Відсутність чіткої відповіді у майже третини молоді можна віднести як до того, що молодим людям ні з чим порівнювати, так і до нижчої релевантності цього питання для них (табл. 1).
Таблиця 1
Чи діють сьогодні цінності, які пропагувалися у Радянському Союзі (%)

По Україні в цілому
Вікові групи



Молодь (18-21 рік)
Старше покоління (50 років +)


%
N
%
N
%

Однозначно ні
38,5
22
20,8
349
45,4

Скоріше ні
38,3
45
42,5
254
33,0

Скоріше так
7,6
6
5,7
65
8,5

Однозначно так
1,7
2
1,9
16
2,1

Важко відповісти
13,9
31
29,2
85
11,1



Серед регіональних особливостей ставлення до цього питання слід виділити те, що мешканці східних та південних областей більше відчувають втрату актуальності радянських цінностей, ніж мешканці Заходу та Центру.
Якщо конкретизувати питання і запропонувати респондентам оцінити, що саме змінилося в сучасній Україні порівняно з радянськими часами, то найчастішими відповідями будуть: зміна ставлення держави до людини, ставлення людей один до одного та зміна самих людей.
Порівняння відповідей молодого покоління, яке соціалізувалося в новітніх умовах, та старшого покоління виявило істотні відмінності між ними. Для старших людей більш очевидним є те, що змінилися головні життєві цінності людей, моральні координати того, що є добрим, а що поганим, тощо. Натомість молоде покоління демонструє явно більші складності у відповіді на це запитання (кожен п’ятий не може визначитися), що є цілком логічним з огляду на неможливість порівнювати старі й нові часи (табл. 2).
Можна зробити проміжний висновок, що радянська ціннісна модель, на думку населення, більше не відіграє важливого значення. Однак чи повністю її замістила нова
Оцінка змін, які сталися в незалежній Україні порівняно з Радянським Союзом (%)
Таблиця 2

По
Україні в цілому
Вікові групи



Молодь (18-21 рік)
Старше покоління (50 років +)


%
N
%
N
%

Ставлення держави до людини
47,4
33
31,1
382
49,5

Ставлення людей один до одного
45,9
33
31,1
392
50,8

Самі люди
42,7
38
35,8
340
44,1

Правила, згідно з якими треба діяти, аби досягти успіху
34,0
40
37,7
250
32,4

Головні життєві цінності людей
33,1
26
24,5
264
34,2

Уявлення людей про те, що є добре і що погане
32,1
27
25,5
251
32,6

Вимоги, які ставить перед людьми життя
31,0
26
24,5
241
31,3

Ідеали суспільства
27,2
17
16,0
214
27,8

Можливість для досягнення мети
24,3
24
22,6
182
23,6

Взірці життєвого успіху
24,1
15
14,2
208
27,0

Нічого з переліченого істотно не змінилося
5,2
6
5,7
44
5,7

Важко відповісти
9,1
21
19,8
59
7,7



система цінностей, пропонована новим символічним уні- версумом? Адже заміщення ціннісних доменів є однією з найголовніших умов для загальної зміни домінуючого становища серед універсумів. Для того, аби це з’ясувати, розглянемо відповіді українців на запитання “Чи сприймаєте Ви як свою ту систему цінностей, яка склалася за роки незалежності?”.
Як свідчать результати дослідження, процес заміщення старого символічного універсуму новим ще не завершений. Половина населення, на запитання щодо сприйняття нової системи цінностей, відповідає негативно. При цьому до позитивної відповіді схиляється лише чверть опитаних і ще чверть населення взагалі не може дати відповіді. Таким чином, попри втрату старою системою цінностей домінуючого становища, нова ціннісна матриця не набула переваги серед суспільства. Даний період, який є періодом зміни символічних універсумів, можна охарактеризувати періодом ціннісного вакууму. Жодна з систем цінностей тимчасово не має домінуючого становища, оскільки стара його вже втратила, а нова тільки здобуває поширення серед більшості суспільства. Передусім це проявляється серед нового покоління, яке зустрічає цю систему цінностей із самого початку.
Особливо чітко видно розбіжності між поколінням, яке соціалізувалося у Радянському Союзі, та поколінням вже незалежної України. Фактично відповіді представників обох груп є прямо протилежними: серед молоді удвічі менше тих, хто не сприймає нову систему цінностей і водночас вдвічі більше тих, хто її сприймає. Такі відповіді представників нового покоління можна пояснити з огляду на те, що вони інтерналізували пропоновані смисли нового універсуму. Відповіді старшого покоління, у свою чергу, свідчать про те, що його представники переважно не змогли ресоціалізуватися і відчувають дискомфорт від нової системи моральних регуляторів та соціальних відносин у цілому (табл. 3).
Таблиця 3
Розбіжності між поколіннями щодо сприйняття нової системи цінностей (%)

По
Україні в цілому
Вікові групи



Молодь (18-21 рік)
Старше покоління (50 років +)


%
N
%
N
%

Однозначно ні
17,3
7
6,6
185
24,1

Скоріше ні
30,9
25
23,6
249
32,4

Скоріше так
23,3
34
32,1
126
16,4

Однозначно так
2,8
2
1,9
20
2,6

Важко
25,8
38
35,8
189
24,6



Це можна ілюструвати тим, як оцінюють старше і нове покоління справедливість сучасного суспільства. Якщо порівняти оцінки обох поколінь стосовно того, чи є справедливим сучасне українське суспільство, старші люди є більш критичними - найнижчу оцінку ставлять 44% з них, тоді як серед молоді таких 26%. У цілому ж середня оцінка, яку дає молодь, становить 2,2 бала з 5-ти можливих. Старші люди в середньому оцінюють справедливість українського суспільства у 1,8 бала.
Окрім вікових особливостей сприйняття нових цінностей, можна виділити регіональні та інші характеристики, які мають значення. Передусім слід згадати про регіональні відмінності: серед мешканців західних областей найменша частка тих, хто не сприймає нову систему цінностей (39% проти 50% у середньому по країні).
Національна самоідентифікація тих, хто сприймає нову систему цінностей, та тих, хто не вважає її своєю, також дещо відрізняється - частка людей, які називають себе росіянами, дещо більша у другій групі. Це, своєю чергою, позначається на тому, якою мовою переважно спілкуються представники обох груп. Ті, хто не сприймає нові цінності, порівняно більше спілкуються в повсякденному житті російською мовою і трохи менше - українською. Представники тих, хто сприймає нові цінності, демонструють прямо протилежні результати за цим параметром. Ще однією характеристикою, за якою явно відрізняються обидві групи, є релігійна належність. Серед тих, хто не сприймає нову систему цінностей, помітно більше прибічників Української православної церкви Московського патріархату (47% проти 37% аналогічного показника серед тих, хто сприймає ці цінності), тоді як серед тих, хто сприймає нову систему цінностей, у кілька разів більше представників Української греко-католицької церкви (27% проти 10%).
Описані вище особливості обох груп - тих, хто сприймає нову систему цінностей, пропоновану новим символічним універсумом, та тих, хто ці цінності не сприймає, - демонструють складний взаємозв’язок різних доменів символічного універсуму: мовного, ціннісного, релігійного та інших. Як уже було зазначено, процес заміни символічних універсумів є розтягнутим у часі, оскільки різні домени універсумів з різною швидкістю змінюють свою гегемонію. Зафіксований вакуум загальноприйнятої системи цінностей в українському суспільстві є черговим індикатором незавершеності зміни символічних універсумів, свідченням активної боротьби між ними. Те, як швидко відбудеться поширення нових цінностей, залежить не лише від зміни поколінь, а й від ситуації зі зміною інших доменів старого та нового універсумів, того, наскільки швидко та успішно відбуватимуться зміни із їхніми іншими структурними елементами. Г.Чепурко,
доктор соціологічних наук
СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ: ВПЛИВ НА РОЗВ’ЯЗАННЯ ЖИТТЄВИХ СИТУАЦІЙ
Враховуючи, що в науковій літературі існує безліч альтернативних точок зору на соціальний капітал, спробуємо все ж у найзагальніших рисах визначити це поняття. Соціальний капітал - це сукупність доступних індивідові зв’язків, заснованих на взаємній довірі й загальноприйнятих нормах, що відкривають доступ до різноманітних ресурсів і благ, включаючи підтримку, матеріальні та фінансові кошти [1, 528]. Соціальні зв’язки є об’єктивованою формою соціального капіталу, який може бути використаний суб’єктами для розв’язання життєвих проблем. У зв’язку з цим соціальні мережі можуть розглядатися як важливий фактор нерівного доступу до різних ресурсів (допомоги) при розв’язанні життєво важливих проблем.
Слід зазначити, що багато принципів мережевого підходу (вони стосувалися ринку праці) сформулював американський соціолог М.Грановеттер у своїй роботі “Сила слабких зв’язків” [2]. Дослідник виділив два типи соціальних зв’язків індивідів: сильні зв’язки - постійні контакти, що існують між членами сім’ї та близькими друзями, і слабкі зв’язки - менш регулярні контакти, що охоплюють коло знайомих. У групах, заснованих на сильних зв’язках, підтримуються інтенсивні й тісні контакти всіх учасників один з одним, що надає їм характеру відносно закритих систем. Система контактів між суб’єктами всередині групи утворює соціальну мережу. Соціальна група, в якій підтримуються інтенсивні зв’язки між учасниками, є відносно замкнутою. Замкнутість подібної групи полягає в тому, що зв’язки між її учасниками інтенсивні й загальні, тоді як контакти учасників групи з індивідами за межами групи менш тісні, а кожен з цих контактів підтримується не всіма, а окремими її представниками.
У свою чергу, слабкі зв’язки являють собою систему нерегулярних контактів, що поширюються за межі кола близьких друзів і сім’ї індивіда, на представників інших тісно пов’язаних груп, до яких він не належить. Міжгру- пові контакти різних груп, з якими пов’язаний даний індивід, не підтримуються, а ймовірність існування спільних знайомих невелика. Таким чином, конкретна людина може встановити контакти з членами великої кількості груп, які взаємно не пересікаються, не належачи до кожної з них. Даний тип контактів буде слабким зв’язком. Контакт, який пов’язує учасника однієї групи з учасником іншої групи, прийнято називати структурним проломом (structural hole), а процес створення системи таких контактів з різними групами - створенням мереж (networking) [2]. Слабкі зв’язки являють собою важливий елемент соціального капіталу індивіда, тому що здатні відкривати доступ до різноманітних ресурсів - інформації, робочих місць, фінансових джерел, інших соціальних і матеріальних цінностей. Треба пам’ятати, що мову про соціальні зв’язки як капіталу можна вести тільки тоді, коли характер і обсяг соціальних ресурсів (зв’язків, контактів, взаємодій) дають змогу більшості індивідів нарощувати рівень власного добробуту.
Виходячи з аналізу соціального капіталу на мікрорівні й розуміючи під соціальним капіталом соціальні зв’язки індивідів, у цій статті спробуємо з’ясувати, як саме соціальний капітал впливає на становище індивідів у системі соціальних нерівностей, який з ресурсів мереж більш, а який - менш значущий для поліпшення становища українців, наскільки володіння соціальним капіталом і ступінь його розвинутості впливає на суб’єктивну самооцінку матеріального становища сім’ї.
Результати моніторингу засвідчили, що доступ до ресурсів (допомоги) з метою розв’язання проблем у різних сферах життя забезпечують як сильні, так і слабкі зв’язки. Проте можливості сильних зв’язків поступаються порівняно з можливостями слабких зв’язків.
Респондентам пропонувалося відповісти на запитання про можливості розв’язання проблем у зазначених сферах життя. Розподіл відповідей на запитання “Які з вказаних життєвих проблем Ви можете вирішити за допомогою родичів та друзів? За допомогою колег, колишніх однокласників, знайомих?” представлено в табл. (допускалася можливість вибору декількох варіантів відповідей). Респондент міг включати до своєї соціальної мережі родичів, друзів (сильні зв’язки), колишніх однокласників, знайомих, колег по роботі та навчанню (слабкі зв’язки), з якими підтримувалися хоча б поверхові стосунки протягом його життєвого шляху.
Аналізуючи сильні й слабкі зв’язки, за допомогою яких опитані могли б розв’язати життєві проблеми, було з’ясовано, що за допомогою сильних зв’язків переважна більшість (82%) опитаних може розв’язати фінансові та побутові проблеми, тобто взяти гроші в борг, отримати продукти, потрібні речі або допомогу в господарстві, побуті. Частка опитаних, які за допомогою сильних зв’язків можуть вирішити складніші проблеми щодо зайнятості, здоров’я, освіти більш як удвічі менша (відповідно 36%, 38% і 32%), і ще менша частка опитаних, які можуть отримати допомогу щодо вирішення судових справ, проблем, пов’язаних з житлом і комунальними послугами (табл.). Ніякі життєві проблеми не можуть вирішити за допомогою сильних зв’язків - 16,8% опитаних. Отже, сильні зв’язки мають більшість українців (83%), і за їх допомогою вони розв’язують головним чином фінансові та побутові проблеми.
Стосовно слабких зв’язків, то частка тих, хто за допомогою колег, колишніх однокласників, знайомих може розв’язати фінансові й побутові проблеми, менша - лише 18%. Основні проблеми, які українці можуть вирішити з їх допомогою, стосуються насамперед зайнятості (35%), освіти (30%) і судових справ (28%). Не істотно різниться частка тих, хто за допомогою колег, колишніх одноклас-
Таблиця
Розподіл відповідей респондентів на запитання “Які з вказаних життєвих проблем Ви можете вирішити за допомогою родичів та друзів? За допомогою колег, колишніх однокласників, знайомих?” (%)

Сильні зв ’язки
Слабкі зв ’язки
Назва
змінної

Взяти гроші в борг, отримати продукти, потрібні речі або допомогу в господарстві, в побуті
82
18
Фінанси і побут

Знайти роботу, отримати підвищення в посаді (розряд, ранг)
36
35
Зайня
тість

Отримати малодоступні медичні послуги для себе, родичів і / або близьких людей (включаючи влаштування в лікарню, на консультацію та лікування до відомого фахівця тощо)
38
27
Здоров’я

Влаштувати дитину (свою, родичів і / або близьких людей) у дошкільні установи, престижну школу, коледж, ВНЗ тощо
32
30,1
Освіта

Розв’язати проблеми з представниками влади (міліцією, армією, судом, прокуратурою)
28
28,4
Суд

Отримати муніципальне (відомче) житло чи матеріальну підтримку в купівлі житла за ринковими цінами
22
19,9
Житло

Отримати житлово-комунальні послуги, які недоступні через пасивність ЖЕКу, місцевої влади
23
21,4
Кому
нальні
послуги

Інше
3
1,9


Ніякі життєві проблеми не можу вирішити за їх допомогою
17
34,3
СК
відсут
ній



ників, знайомих може розв’язати проблеми щодо комунальних послуг (21%), житла (20%) (табл.). Частка опитаних, які мають слабкі зв’язки, значно менша - 64%, але проблеми, які вирішують завдяки їм, потребують більших зусиль.
За результатами опитування виявлена статистично значуща залежність між: (а) використанням сильних і слабких зв’язків і (б) розв’язанням життєвих проблем. Слабкі зв’язки частіше беруть участь у забезпеченні більш складних і важливих життєвих проблем - знайти роботу, отримати підвищення на посаді, отримати медичні послуги, влаштувати дитину до школи, ВНЗ тощо, розв’язати проблеми з представником влади, отримати муніципальне житло, комунальні послуги, тоді як застосування сильних зв’язків виявляє більш тісний зв’язок з отриманням простої допомоги й ресурсної підтримки - взяти гроші в борг, отримати продукти, потрібні речі або допомогу в господарстві, в побуті.
Однак ми припускаємо, що виявлена статистична залежність не є прямою: слабкі зв’язки забезпечують індивідам розв’язання більш складних і важливих проблем не самі по собі, а в силу тієї обставини, що вони частіше, ніж сильні зв’язки, встановлювали контакт респондентів з особами, які займають високостатусні соціальні позиції (але це лише наше припущення, таких запитань не було поставлено в опитуванні). Використання цих контактів у остаточному підсумку визначало характер розв’язуваних проблем, які отримували володарі слабких зв’язків.
Таким чином, слабкі зв’язки часто охоплюють людей, які володіють неоднаковими соціальними статусами і займають різні позиції в системі соціальної стратифікації. Сильні зв’язки об’єднують людей, що мають більш близькі соціальні статуси і займають подібні позиції в соціальній ієрархії. Ці відмінності між слабкими і сильними зв’язками визначають неоднакову результативність при їх використанні для розв’язання тих чи інших життєвих проблем.
Одна з причин недовикористання слабких соціальних зв’язків може полягати в тому, що їх створення і підтримка нерідко вимагають матеріальних витрат, значних зусиль і спеціальних навичок, але на відміну від сильних зв’язків вони можуть не приносити негайної і очевидної
вигоди. Слабкі зв’язки також, як і контакти з колишніми однокласниками, викладачами, колегами по колишній роботі, можуть не приносити безпосередньої вигоди, якщо повсякденне життя людини не пов’язане зі згаданими групами. В умовах, коли контакти з групами, подібними названим, не допомагають у вирішенні повсякденних проблем індивіда, висока ймовірність того, що він віддаватиме перевагу тим зв’язкам, які життєво необхідні для вирішення його нагальних проблем. З часом це може призвести до втрати багатьох слабких зв’язків індивіда чи,
принаймні, до зниження можливостей їх використання в подальшому.
Результати моніторингу свідчать про те, що включеність у соціальні мережі присутня в українських сім’ях будь- якого рівня добробуту (рис. 1, 2).
Проте розрив у доступі до соціальних ресурсів мереж все-таки існує, і особливо це помітно, якщо порівняти можливості отримання допомоги для вирішення життєвих питань тими, хто оцінює матеріальне становище своїй сім’ї як бідне і злиденне, тобто найбільш знедоленими, і можливостями тих, хто оцінює його як середнє і заможне (рис. 1) (багатих ми не розглядаємо, тому що у вибірці такою виявилася лише одна людина).
За даними моніторингу, злиденні і бідні сім’ї за допомогою сильних зв’язків вирішують переважно проблеми щодо фінансів і побуту (73% і 81% відповідно), тобто проблеми, які полегшують їм життя, але не створюють якісно нових можливостей, як це відбувається у випадку з середніми і заможними сім’ями, які, окрім проблем з фінансами та побутом (84% і 83% відповідно), розв’язують проблеми, пов’язані з зайнятістю (40% і 33% відповідно), зі здоров’ям (по 42% відповідно), освітою (35% і 58% відповідно), судом (32% і 33% відповідно), житлом (27% і 42% відповідно) і комунальними послугами (27% і 42% відповідно) (рис. 1).
За допомогою слабких зв’язків більшість (67%) заможних і значна частка (39%) середніх вирішують проблеми з зайнятістю, з освітою (33% і 34% відповідно), а серед майже половини (48%) злиденних і значної кількості (38%) бідних слабкі зв’язки зовсім відсутні. Варто також зауважити, що у сімей середніх і заможних більше можливостей розв’язати проблеми із здоров’ям, освітою, судом, використовуючи слабкі зв’язки, ніж у злиденних і бідних (рис. 2).
За деякими позиціями, як наприклад, розв’язати проблеми з представниками влади (міліцією, армією, судом, прокуратурою), отримати муніципальне (відомче) житло чи матеріальну підтримку в купівлі житла за ринковими цінами, отримати житлово-комунальні послуги, які недоступні через пасивність ЖЕКу, місцевої влади можливості середніх сімей більш значущі, ніж заможних. Можна припустити, що це пов’язано зі статусними характеристиками осіб, які належать до середніх, а саме рівнем освіти (вони зазвичай мають вищу освіту), професійною позицією (це спеціалісти, управлінці, фахівці тощо) з наяв-
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Злиденне
· Бідне
Середнє
· Заможне
Рисунок 2. Види допомоги, які респонденти залежно від матеріального становища сім’ї отримують від колег, колишніх однокласників, знайомих (%)

ністю більш надійних, стійких, активних зв’язків з колишніми однокурсниками, колегами, але це лише припущення і може бути питанням іншого дослідження.
Таким чином, аналіз соціального капіталу як сукупності доступних індивідові зв’язків у розв’язанні життєвих проблем дає змогу побачити, що на відміну від стану середніх і заможних сімей стан малозабезпечених сімей (злиденних і бідних) такий, що вони менш схильні до створення і підтримки слабких соціальних зв’язків і більшою мірою розраховують на сильні зв’язки з родичами і друзями. Мережа сильних зв’язків дає змогу малозабезпеченим групам населення активніше справлятися з повсякденним викликом і труднощами за допомогою родичів і друзів. Отже, результати моніторингу свідчать, що саме доступ до складної багатофункціональної підтримки як важливого компоненту неформальних мереж і соціального капіталу в цілому впливає насамперед на подолання тяжких ситуацій. У малозабезпечених він суттєво нижчий, ніж у решти, незважаючи на те, що вони і отримують більше інших видів допомоги. Отже, бідні верстви населення потерпають не лише від хронічної нестачі доходів, а й від дефіциту інших життєво важливих ресурсів, передусім відсутності соціального капіталу, що своєю чергою консервує їх тяжке становище.
Література
Бурдье П. Формы капитала / Бурдье П. // Западная экономическая социология : хрестоматия современной классики / сост. и науч. ред. В.В.Радаев М. : Рос. полит. энцикл. (РОС- СПЭН), 2004. - С. 519-536.
Грановеттер М. Сила слабых связей / М.Грановеттер ; пер.
З.В.Котельниковой // Экономическая социология. Т. 10. № 4. Сентябрь 2009 // [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. ru/data/299/590/ 1234/5есэос_О0_п4.рй4 Л.Бевзенко,
доктор соціологічних наук
УЯВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ПРО ОЗНАКИ ЖИТТЄВОГО УСПІХУ В НАШІЙ КРАЇНІ
Соціологічні розвідки, які зосереджуються на питаннях соціальної поведінки та її визначальних детермінант, серед основних таких детермінант виокремлюють соціальні норми та соціальні цінності. Але зв’язок цінностей та поведінки, не викликаючи особливих заперечень на рівні теоретичних моделей, стає проблематичним у разі його емпіричного відстеження, що є особливо помітним у ситуаціях соціальної нестабільності. Усвідомлення цінностей тут нібито відстає від зміни соціальних практик, спостерігається швидка зміна малюнків соціальної поведінки і при цьому залишаються стабільними декларовані цінності. Схоже, що в цих ситуаціях відповіді на прямі запитання стосовно основих цінностей не завжди збігаються з очікуваннями щодо життєвих практик, які мали б зумовлюватися цими цінностями. Інакше кажучи, ситуація соціальної нестабільності значно віддаляє реальні цінності від цінностей, які людина декларує. З нашого погляду, в сенсі емпіричних досліджень цьому може зарадити вивчення деяких феноменів, які вказують на реальні цінності, але не прямо, а опосередковано. До таких феноменів належать стилі життя, уявлення про життєвий успіх і ресурси його досягнення. Саме уявленням про успіх людини в нашій країні присвячено цю статтю.
У таблиці 1 наведено розподіл відповідей наших респондентів на ключове питання, довкола якого ми вибудуємо всі наші наступні міркування. Як випливає з цього, до п’ятірки найважливіших ознак успіху, на думку наших респондентів, є: багатство (44,5%), успішна кар’єра (40,8%), гарне здоров’я (36,8%), гарна сім’я (35,8%), наявність престижних речей (гарної машини, будинку,
Таблиця 1
Що, на Вашу думку, є сьогодні найголовнішою ознакою успіху людини в нашій країні? (N=1796, %)*
Варіанти відповіді
% до
відповідей

Слава, визнання
9,9

Гарне здоров’я
36,8

Досягнення влади
20,7

Гарна сім’я
35,8

Кохання
8,4

Престижні речі (гарна машина, будинок, дача)
20,8

Багатство (гроші)
44,5

Успішна кар’єра, успішний бізнес
40,8

Гарна освіта
11,9

Можливість подорожувати світом
5,5

Доброчинність
2,8

Самореалізація, внутрішня свобода
13,5

Наявність хороших друзів
11,0

Можливість добре відпочивати (фітнес-центри, гарний курорт)
2,9

* Респондент мав змогу обрати до трьох варіантів відповіді


дачі) та досягнення влади (два останніх поділили п’яте місце, набравши, відповідно, 20,8 та 20,7 %).
Звичайно, це та картина, яку ми отримуємо на всьому соціальному просторі. Але більш поглиблений аналіз на предмет зв’язку названих показників з різними координатами цього простору, вказує на ряд цікавих залежностей. З цього приводу нами були проаналізовані зв’язок з традиційними категоріями, такими як вік, стать, освіта, національність, місце проживання (село, місто), регіон проживання, релігійність, а також зв’язок бачення успіху з такими особливими ознаками, як ставлення людини до свого українського громадянства та того, як респондентові бачиться ситуація в країні загалом (образний формат бачення).
Таблиця 2
Що, на Вашу думку, є сьогодні найголовнішою ознакою успіху людини в нашій країні? Розподіл відповідей за статтю і за віком (N=1796, %)
Варіанти відповіді
Стать
Вікові категорії


Чоловіча
Жіноча
18-29
років
30-54
років
55 років і більше


N=817
N=979
N=337
N=899
N=560

Слава, визнання
10,4
9,5
11,9
10,0
8,6

Гарне здоров’я
35,0
38,3
29,1
37,0
41,1

Досягнення влади
20,6
20,8
19,3
21,1
20,9

Гарна сім’я
32,6
38,4
34,7
34,3
38,8

Кохання
7,1
9,5
14,8
7,6
5,9

Престижні речі (гарна машина, будинок, дача)
21,8
20,0
20,5
20,1
22,1

Багатство (гроші)
47,4
42,1
40,7
42,8
49,5

Успішна кар’єра, успішний бізнес
41,1
40,5
44,5
43,4
34,3

Гарна освіта
10,3
13,2
14,0
11,0
12,0

Можливість подорожувати світом
3,8
7,0
5,9
6,0
4,5

Доброчинність
3,1
2,7
1,8
3,0
3,2

Самореалізація, внутрішня свобода
15,4
12,0
15,7
14,7
10,4

Наявність хороших друзів
11,0
11,0
9,8
11,6
10,9

Можливість добре відпочивати (фітнес-центри, гарний курорт)
2,3
3,4
2,7
3,3
2,3



Одразу треба сказати, що такі зрізи аналізу, як освіта, регіон проживання не показали суттєвих відмінностей у моделях успіху, притаманних цим категоріям, тому ми їх далі не наводимо. Схоже, якісь інші характеристики виявилися тут більш суттєвими.
Першими розглянемо такі традиційні характеристики, як стать і вік (табл. 2). Найбільш цікаві моменти тут і далі позначено жирним шрифтом. Як видно, у жіночих
образах успіху більш вагомими порівняно з чоловічими є здоров’я, сім’я. Чоловіки більшої ваги надають багатству (грошам), а от кар’єра важить практично однаково як для тих, так і для інших, що є досить симптоматичним. Наші жінки у своєму прагненні кар’єрних досягнень стають дедалі амбітнішими (тут і далі ми не наводимо цифри, їх можна побачити у відповідних таблицях).
Очікувані результати отримано у розподілах відповідей за віком. Чим старшою є людина, тим більше їй здаються
Таблиця 3
Що, на Вашу думку, є сьогодні найголовнішою ознакою успіху людини в нашій країні? Розподіл відповідей за типом населеного пункту, де мешкає респондент (N=1792, %)
Варіанти відповіді
Місто понад 1 млн осіб
Місто від 251 тис. до 500 тис. осіб
Місто, від 21 тис. до 50 тис. осіб
Селище міського типу (СМТ)
Село


N=265
N=266
N=153
N=153
N=567

Слава, визнання
6,8
9,4
6,5
12,4
12,5

Гарне здоров’я
28,7
34,2
37,3
44,4
38,8

Досягнення влади
19,3
21,8
19,6
13,7
22,6

Гарна сім’я
33,2
34,6
40,5
52,9
31,4

Кохання
5,3
4,9
15,0
14,4
8,3

Престижні речі
(гарна машина, будинок, дача)
27,2
21,4
17,7
17,7
21,0

Багатство (гроші)
44,2
44,7
39,9
34,6
54,3

Успішна кар’єра, успішний бізнес
51,7
44,4
39,9
31,4
33,7

Гарна освіта
14,7
10,2
6,5
15,7
11,1

Можливість подорожувати світом
8,3
9,0
4,6
2,6
3,9

Доброчинність
2,6
3,4
2,0
3,9
2,8

Самореалізація, внутрішня свобода
19,6
15,4
11,8
10,5
8,8

Наявність хороших друзів
9,8
10,5
11,8
9,8
13,1

Можливість добре відпочивати (фітнес-центри, гарний курорт)
1,9
5,6
1,3
2,0
2,5


важливими для успішного життя наявність сім’ї, здоров’я. Кар’єра з віком поступово відходить на другий план, а от вага грошей значно зростає. Останнє цілком зрозуміло за умов тих дуже невисоких статків, що їх мають наші літні співгромадяни.
Тут треба звернути особливу увагу на те, як дуже невисоко стоять у рейтингу ознак успішності (майже незалежно від віку та статі) такі речі, як гарна освіта, наявність друзів, самореалізація, доброчинність. Це теж досить симптоматично і вказує на те, що наша модель успіху дедалі більше зміщується у бік притаманної західним суспільствам досяжницької, індивідуалізованої моделі.
Мешканці міст і сіл продемонстрували різні бачення успішного життя, але ця відмінність за деякими позиціями має неочікуваний характер (табл. 3). Це проявляється в тому, що певні тенденції, які спостерігаються при рухові від мешканців міст-мільйонників до мешканців малих міст, раптом демонструють злам при переході до мешканців сіл. Так, яскравим тут є приклад позиції гарна сім’я. У міру просування від міст-мільйонників до селища міського типу спостерігаємо зростання ваги цього фактору від 33,2% до 52,9%, і раптом мешканці села показують тут лише 31,4%. Цей факт руйнує уявлення про село як місце, де цінності сім’ї тримаються найміцніше. Цікаво, що при цьому вагомість такої ознаки, як багатство, гроші, селяни вказують у 54,5% випадках, тоді як мешканці мільйонників лише в 44,2%. Інші цікаві моменти (кар’єра, самореалізація) можна побачити з даних, наведених у таблиці 3.
З результатів, наведених у таблиці 4, можна побачити, як пов’язаний образ успіху з національністю та релігійністю респондента. У групах, сформованих за позицією “національність”, достатніми за наповнюваністю виявилися лише групи “українці” та “росіяни” (відповідь “інша” дали лише 37 респондентів). Групи за принципом релігійності формувалися з огляду на відповідь на запитання “Особисто Ви вважаєте себе віруючою чи невіруючою людиною?”. Як видно з наведених даних, росіяни та українці досить суттєво відрізняються у відсотках за позиціями гарна сім’я та успішна кар’єра, бізнес. Українці цінують більше сім’ю, а росіяни - кар’єру, хоча загальний профіль образу успіху є близьким, і там, і там перед ведуть гроші та кар’єра.
Таблиця 4
Що, на Вашу думку, є сьогодні найголовнішою ознакою успіху людини в нашій країні? Розподіл відповідей за ознакою національності (N=1782, %) та релігійності (N=1781, %)
Варіанти відповіді
Національність
Релігійність


Українець
Росіянин
Я вірю в Бога
Ні, я не вірю
в Бога
Важко
відпо
вісти


N=1506
N=239
N=1346
N=214
N=231

Слава, визнання
9,8
9,2
9,7
10,3
10,8

Гарне здоров’я
37,5
32,2
38,1
31,3
34,6

Досягнення влади
20,2
23,0
21,2
19,6
19,1

Гарна сім’я
36,8
29,3
36,9
27,6
36,8

Кохання
8,6
7,5
9,0
6,5
6,9

Престижні речі (гарна машина, будинок, дача)
19,9
25,9
20,1
27,6
18,6

Багатство (гроші)
44,6
43,1
43,3
54,7
41,1

Успішна кар’єра, успішний бізнес
40,4
46,9
40,9
41,1
39,4

Гарна освіта
11,8
13,4
12,7
9,8
9,1

Можливість подорожувати світом
5,5
5,9
5,7
3,7
6,1

Доброчинність
3,0
0,8
2,9
0,9
4,3

Самореалізація, внутрішня свобода
13,3
15,9
12,5
15,9
17,3

Наявність хороших друзів
11,0
10,0
11,3
8,4
11,3

Можливість добре відпочивати (фітнес- центри, гарний курорт)
3,1
1,7
2,9
1,9
3,9



Релігійність пов’язана з баченням ознак успішності за тими ж основними позиціями - здоров’я, сім’я, гроші (табл. 4). Віруючим сім’я, здоров’я бачиться більш вагомою ознакою, ніж атеїстам. Тоді як атеїсти значно більшої ваги надають грошам та багатству. Цікаво, що за позицією кар’єра ці дві групи майже не відрізняються.
Аналіз виявив ще одну цікаву залежність. Образ успіху виявляється достатньо пов’язаним з тим, наскільки оптимістично - песимістично респондент бачить актуальну ситуацію в країні. Чим більше респондент пишається своїм українським громадянством (запитання “Якою мірою Ви пишаєтесь чи не пишаєтесь тим, що є громадянином України?”), тим більшої ваги набуває в його образі успіху здоров’я, сім’я, і тим меншою є вага позиції гроші, багатство. Цікаво, що саме для тих, хто дуже пишається фактом свого українського громадянства, загальний профіль образу успіху змінюється щодо середнього по країні (представленому в таблиці 1), і на перші місця виходять здоров’я та сім’я, а лише за ними ідуть гроші та кар’єра.
Ще один зріз аналізу дає підстави для роздумів. Тут для двовимірного аналізу ми взяли запитання “Оберіть з наведеного переліку слів ті, які для Вас найтісніше пов’язані з образом сучасного українського суспільства”. Перелік образів, що було запропоновано, складався з таких понять: “Тиск”, “Згуртованість”, “Злидні”, “Піднесення”, “Безлад”, “Перспектива”, “Багатство”, “Розруха”, “Впорядкованість”, “Протистояння”, “Глухий кут”, “Свобода”. Респондент мав змогу обрати не більше трьох з зазначених характеристик. У таблиці 6 ми залишили не всі перелічені вище варіанти відповідей, а лише по три умовно негативних (злидні, безлад, розруха) та умовно позитивних (перспектива, багатство, свобода). Критерієм для відбору цих варіантів було те, що вони набрали більшу кількість голосів у своїх підгрупах (негативні та позитивні).
З таблиці 6 видно, що образ успіху є наближеним до загального образу країни. Для тих, у кого образ країни асоціюється з поняттям “багатство”, саме багатство і гроші в
Таблиця 5
Що, на Вашу думку, є сьогодні найголовнішою ознакою успіху людини в нашій країні? Розподіл відповідей за ознакою ставлення до факту свого українського громадянства (N=1782, %)

Ставлення до факту українського громадянства

Варіанти відповіді
Зовсім не
Скоріше
Важко
Скоріше
Дуже


пишаюсь
пишаюсь
сказати
пишаюсь
пишаюсь


N=165
N=276
N=489
N=681
N=171

Слава, визнання
12,1
12,0
10,4
9,3
5,9

Гарне здоров’я
30,3
32,6
34,4
40,2
42,7

Досягнення влади
33,3
27,5
18,4
18,2
15,8

Гарна сім’я
22,4
26,1
35,4
42,3
39,2

Кохання
9,1
6,2
7,2
9,5
9,9

Престижні речі (гарна машина, будинок, дача)
28,5
27,2
18,8
19,5
14,0

Багатство (гроші)
57,0
57,3
45,2
37,6
36,8

Успішна кар’єра, успішний бізнес
33,9
39,1
42,3
43,9
35,7

Гарна освіта
9,1
9,4
12,3
13,5
11,7

Можливість подорожувати світом
4,9
4,4
5,9
5,6
5,9

Доброчинність
3,0
1,1
3,5
3,1
2,3

Самореалізація, внутрішня свобода
8,5
9,1
15,1
15,4
14,0

Наявність хороших друзів
12,1
11,2
11,5
10,9
8,8

Можливість добре відпочивати (фітнес- центри, гарний курорт)
2,4
2,9
3,9
2,6
1,2



ознаках успіху починають виходити на перше місце з великим відривом. Ті, хто обирає свободу як характеристику країни, демонструють і значно більшу увагу до цієї позиції у переліку ознак успіху. Ті ж, хто готовий описати країну поняттям “перспектива”, надає найбільшої ваги кар’єрі. І при цьому, що цікаво, умовні оптимісти вдвічі Таблиця 6
Що, на Вашу думку, є сьогодні найголовнішою ознакою успіху людини в нашій країні? Розподіл відповідей за ознакою обраного образу суспільства ( N=1794, %)
Варіанти відповіді
Поняття, що відповідають образу України в уявленнях респондентів


Злидні
Безлад
Розруха
Перспек
тива
Багат
ство
Свобода


N=642
N=890
N=590
N=160
N=93
N=103

Слава, визнання
10,9
10,8
10,3
11,9
15,1
13,6

Гарне здоров’я
37,9
37,6
34,9
37,5
34,4
35,0

Досягнення влади
23,8
22,7
22,5
23,8
26,9
11,7

Гарна сім’я
32,6
35,2
33,6
37,5
36,6
46,6

Кохання
9,5
7,8
8,6
8,1
11,8
10,7

Престижні речі (гарна машина, будинок, дача)
22,9
23,8
27,0
16,9
21,5
17,5

Багатство (гроші)
51,1
47,3
50,9
38,8
61,3
38,8

Успішна кар’єра, успішний бізнес
41,0
42,8
40,0
50,0
43,0
43,7

Гарна освіта
9,2
10,5
11,0
18,8
19,4
23,3

Можливість
подорожувати
світом
5,8
5,6
5,3
8,1
2,2
6,8

Доброчинність
2,0
2,7
2,5
1,3
2,2
3,9

Самореалізація, внутрішня свобода
10,8
12,8
11,7
17,5
8,6
20,4

Наявність хороших друзів
10,0
10,6
14,2
8,1
10,8
11,7

Можливість добре відпочивати (фітнес- центри, гарний курорт)
3,6
2,8
2,9
2,5
1,1
1,9



частіше за умовних песимістів обирають як ознаку успіху позицію гарна освіта. Ця позиція разом з варіантами гарна сім’я, кар’єра, самореалізація та свобода вказують на ті складові образу успіху, що орієнтовані не на сьогоденне престижне споживання, а на перспективу та розвиток.
І.Буров,
кандидат, філософських наук
ОЧІКУВАННЯ І РЕАЛІЇ ПРОТЕСТНОЇ ПОВЕДІНКИ
Зовні ситуація в економічній або в соціально-політичній сфері суспільного життя на час опитування у цьому році (травень-червень 2013 р.) створювала враження спокійної, але такий спокій можна характеризувати як затишшя перед бурею, якщо взяти до уваги і тривалу фазу з виборами столичного мера (всі революційні починання відбуваються в столицях), і майбутні вибори Президента, які вже “не за горами” і які очікуються далеко не простими, і результати оцінки респондентами політичної ситуації в Україні, які далекі від сприятливої (табл.).
Таблиця
Оцінка політичної ситуації в Україні (%)

2004
2005
2006
2008
2010
2012
2013

Благополучна
3,3
4,2
2,1
1,3
1,9
1,9
0,9

Спокійна
17,9
21,3
12,2
8,3
19,3
16,2
14,2

Напружена
56,3
57,5
64,0
64,9
61,1
58,4
57,9

Критична,
вибухонебезпечна
11,1
8,3
13,3
18,6
11,1
17,2
19,3

Важко сказати
12,1
8,4
8,3
6,9
6,6
7,2
7,7



Як свідчать дані, вектор напруженості політичної ситуації схилився до зони “критична, вибухонебезпечна” і навіть у критичні для держави роки, у роки політичних протистоянь - 2004, 2008 рр., він не мав такого високого рівня. Тому ситуацію, що склалася, можна відзначити як особливу, що, своєю чергою, потребує уважного вивчення й оперативного втручання для її виправлення.
Можна сказати, що рівень соціальної напруженості залишається доволі високим, і про це свідчить не тільки негативна оцінка респондентами політичної ситуації, - 77,2% (загалом напружена + критична), а й масові прояви крайнього незадоволення респондентів своїм становищем у життєвій ситуації, що склалася. Незадоволеність своїм життям зросла і становить 45,6% опитаних респондентів! При цьому така тенденція відзначається не тільки серед людей старшого (понад 50 років) віку, а й серед тих, хто сформувався як громадянин у незалежній Україні (40 років і більше). Навіть серед молодого покоління, з його максималізмом і райдужно-перспективним сприйняттям світу, оцінка задоволеності своїм життям практично “50:50” - 36% не задоволені тим, як протікає їхнє життя, і 37,6% загалом задоволені своїм життям. І, як свідчать дані (рис. 1), в цілому з 2010 р. цей показник має тенденцію до зростання. Відповідно зменшується і кількість задоволених своїм життям.
Своєрідним проявом соціальних відносин у суспільстві виступають соціальні конфлікти, які чутливо зачіпають такі важливі сфери нашого суспільства, як соціально-економічна, політична та ін. Найбільш відкритою формою
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Асумарний показник незадоволених ^ - сумарний показник задоволених

Рисунок. Динаміка задоволеності і незадоволеності своїм життям населення України
вираження конфлікту між громадянами та офіційними органами влади зазвичай можуть виступати різного роду дії протесту масового характеру, за якими найчастіше стоять організаційні сили; але протест може виникнути і стихійно, якщо поштовхом до нього послугує якась резонансна подія; як наприклад, така, що недавно відбулася в селищі Врадіївка Миколаївської області. За рівня абсолютної недовіри до міліції в 41% і “скоріше не довіряю” - 32% не дивно, що якщо тяжке правопорушення скоїла людина в погонах, то резонансне обурення призвело до силового зіткнення з міліцією та докотилося до столиці, при цьому влада доклала чимало зусиль, щоб локалізувати хвилювання. Якщо взяти до уваги, що недовіра громадян до таких силових органів влади, як прокуратура, суд, міліція сягає 70% і вище, то будь-яка резонансна подія, пов’язана з порушенням закону, може вилитися в те, що прихована форма протестного настрою приведе до відкритих акцій протестної поведінки.
Однією з прихованих форм протесту є протестний настрій, тобто потенційна схильність людей до участі в акціях протесту. Починаючи з 1995 р., у рамках регулярного моніторингу громадської думки Інститут соціології НАН України відстежує основні тенденції динаміки протестних настроїв громадян. Потенціал протесту слід шукати у відповідях респондентів на запитання “У разі порушення Ваших прав та інтересів, які заходи та засоби обстоювання своїх прав Ви вважаєте за ефективні і припустимі настільки, що ГОТОВІ самі ВЗЯТИ в них УЧАСТЬ?”. У даному разі слід розуміти, що коли респондент відповідає на це запитання як: “Несанкціоновані мітинги і демонстрації”; “Незаконні страйки, голодування протесту”; “Створення незалежних від Президента та уряду збройних формувань”, то він таким чином допускає можливість своєї участі у протестних виступах. Слід зазначити, що “протестну групу” становлять громадяни, які вирізняються певним емоційним настроєм, але не обов’язково тотожним активній соціальній поведінці. І підтвердженням цього є те, що якщо на це запитання дала позитивну відповідь незначна кількість опитаних (від 2 до 6 %), то на запитання “Якщо мітинги, демонстрації протесту відбудуться у Вашому місті/селі, Ви особисто братимете в них участь чи ні?” 52,8% опитаних відповіли “скоріше, ні” і водночас більш як п’ята частина опитаних (22,1%) дала протилежну відповідь - “скоріше, так”! Однак слід підкреслити, що за всі роки проведення моніторингу це найнижчий показник.
Для визначення найбільш значущих чинників, що формують протестні настрої населення України, ми використовували кореляційний аналіз, що відображає ступінь взаємозв’язку досліджуваних ознак. Розрахунки показали, що протестна поведінка громадян формується передусім під впливом соціально-політичних суперечностей, зумовлених насамперед неприйняттям політики влади. Так, серед виділених індикаторів найбільше значення коефіцієнта кореляції мали такі показники, як ставлення до діяльності Президента,