До пам’ятки жертв геноциду Українців


На книжкову полицю краєзнавців та просвітян Січеславщини

ПРИСВ’ЯЧУЄТЬСЯ ПАМ’ЯТІ
ПРЕДКІВ НАШИХ
У книзі подані архівні матеріали, дослідження науковців та краєзнавців про кількість жертв, причини і винуватців геноциду українців, свідчення очевидців Голодомору 1921-1923,1931-9132,1932-1933,1946-1947 років на Дніпропетровщині, Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».
Автор коментує використані ним джерела інформації, висловлює своє ставлення до страшної трагедії української нації, до замовчування комуністичних злочинів в Україні.
Вперше зроблено спробу визначити мартиролог жертв Голодомору двох зниклих сіл.
Книга розрахована на широке коло читачів і дослідників цієї теми.
Автор дякує Віктору Гноєвому за сприяння у виданні цієї книги

Звернення до читача
Минуле століття стало для України добою великих надій та жахливих випробувань. Наше право на власну країну і власну відповідальність за майбутнє цієї землі було оплачено мільйонами і мільйонами вбитих і ненароджених. Загальні прямі і непрямі втрати від репресій, голодоморів та виграної за рахунок величезних жертв світової війни становлять десятки мільйонів наших співвітчизників.
Найжахливішим злочином тоталітарної комуністичної влади є Голодомор 1932-33 років. Історики дають різні цифри загиблих – від 3-х до понад 10 млн. Такі розбіжності викликані як закритістю (до сьогодні!) московських архівів, так і різними методиками: чи включено непрямі втрати (ненароджених), чи враховано тих вбитих голодом українців, які жили поза межами сучасної України.
Оскільки Голодомор був складовою частиною процесу суцільної примусової колективізації, то мову треба вести і про сотні тисяч розкуркулених та висланих до Сибіру, про сотні тисяч відправлених у табори або розстріляних заради створення небаченої в історії системи державного рабства, у якому десятиліттями перебувала більшість громадян СРСР. Коли влада свідомо позбавила сотні тисяч родин мінімальних засобів існування, це була превентивна розплата за небажання перетворюватись на колгоспних рабів і помста українським селянам за антибільшовицький повстанський рух та підтримку Української народної республіки.
Це був масовий терор голодом, і такі дії повністю підпадають під визначення терміна «геноцид» у міжнародному праві. Внаслідок цього геноциду найбільших втрат зазнала саме Дніпропетровська область, що й не дивно, оскільки Дніпропетровщина мала дати четверту частину загальноукраїнського плану хлібозаготівлі. – Плану, заздалегідь нереального, який свідомо був використаний державою як привід для розв’язування справжньої війни проти власного народу.
Немає сумнівів, що цей злочин комуністичного режиму має бути – і буде! – визнаний геноцидом у всьому світі. Тут необхідно зауважити, що саме визнання Голодомору геноцидом українського народу залишається, на жаль, предметом політичних спекуляцій. Іноді навіть у середині країни заперечується сам факт штучного голоду. Тому історична правда і громадська думка мають покласти край абсолютно аморальному і по суті злочинному перекручуванню історії з боку окремих політиків і політичних сил.
Ми маємо знати власне минуле, і якою б жахливою не була наша спільна історична пам'ять, саме вона консолідує націю. Наприклад, Ірландія ще у середині 19 століття пережила власний Великий Голод, і до сьогодні вшанування пам’яті жертв цієї трагедії об’єднує всіх ірландців по всьому світу. Попри будь-які політичні розбіжності ми просто не маємо права забувати або перекручувати власне минуле. Цього вимагають пам’ять про мільйони жертв, покладених на вівтар могутності радянської держави, та наша людська гідність.
Віктор ГноєвийГолова Дніпропетровської обласної організації
Народного Союзу «Наша Україна»
1113155158115ВОСКРЕСІМО ПРАВДУ ПРО ГОЛОДОМОР
(РЕЦЕНЗІЯ ВЧЕНОГО)
Тема Голодомору в Україні з кожним роком набуває батальних змагань за достовірні факти як незаперечну істину про геноцид українського народу. У пошуках правди не тільки науковці, але й всі ті, хто не байдужий до цього виняткового злочину більшовицьких керманичів перед людством, від рук яких загинули мільйони безвинних душ. До цієї справи долучився і січеславський краєзнавець Михайло Рябцев, який усім єством своїм відчув голод 1947-го року і, вивчаючи архівні документи, спогади і свідчення очевидців села Новоселівки Почино-Софіївської сільради Магдалинівського району Дніпропетровської області про чотири голодомори й репресивні жорна минулого, намагається висвітити причини і наслідки цієї страшної і довго приховуваної від людства трагедії в житті українського суспільства радянського періоду.
Він широко використовує свідчення своїх односельців, музейні документи, наукову літературу і розкриває механізм репресивної машини, який нищив сім’ї, родини хліборобів невеликого села, переключаючись у сферу керівного апарату вождів пролетаріату та їх однодумців, де виношувалися і втілювалися в життя ідеї розкуркулення, колективізації, переслідування інакомислячих і т.п. по всій Україні.
Не обминає автор дослідження й псевдотворів сучасних науковців, відданих прихильників марксизму-ленінізму, які стверджують те, що Голодомору не було, і наводить аргументовані докази, спростовуючи їх лженаукові трактати. Окрім архівних матеріалів, наукових праць, свідчень очевидців, листів, М. Рябцев залучає фольклорні твори, художню спадщину нашого земляка Василя Чапленка, а також Івана Багряного та інших майстрів художнього слова. Таке поєднання джерел допомагає йому доступно й аргументовано розкрити причини й наслідки Голодомору, аби застерегти від цього лиха молоде покоління, що зростає і набирається сил у суверенній Україні, аби донести правду до свідомості широкого кола не тільки своїх земляків, а усього читацького загалу України.
Анатолій Поповський,
доктор філологічних наук, професор
Кожний громадянин України має знати і пам’ятати про всіх вбитих голодом у 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947 роках, жертв, причини і винуватців геноциду Українців.
Михайло РябцевПередмова
Автор збірки – краєзнавець, за професією і досвідом роботи правник, позапартійний, але 10 років активно працював у лавах комсомолу, захищаючи права молоді.
Займав особливу позицію впродовж 35 років у лавах комуністів.
Вивчаючи історію рідного краю, він не знайшов друкованих матеріалів чи документів, які б свідчили про Голодомор у селі Новоселівці (якому тричі міняли назву: Велика Копилова, Новоселівка, Підгірне) на Дніпропетровщині, де народилась його мама і він там жив у лихоліття Другої світової війни та повоєнні літа у 1941-1956 роках.
Вдався до пошуків джерел інформації про рідний край у ХХ-му столітті, багатьма з них користувався у цій розвідці.
Відкрито виявляє своє ставлення до трагічних подій у житті краю, міста, села з часів свого дитинства і до сьогодення.
М. Рябцев Голодомор вважає безперечним фактом, доведеним власним життєвим досвідом, показаннями самих учасників та свідків Голодомору, з якими він особисто спілкувався.
Мета автора:
сучасникам і прийдешнім поколінням дати достовірні відомості про найстрашніший злочин проти людства, скоєний в Україні у 1933 році;
збагатити українську національну історію інформацією про рідний край - Дніпропетровщину;
внести факти Голодомору до криниці увічнення народної пам’яті кожної його жертви, пам’яті як корінної нації українців, так і всього українського народу;
спонукати владу і нащадків жертв Голодомору впорядкувати, оберігати місця захоронень українських селян, заморених голодом;
на основі трагічних сторінок нашої історії сконсолідувати громадськість, зміцнити чуття єдиної родини української етнічної і політичної нації, до чого закликають патріоти України – письменники, депутати Верховної Ради України, всенародно обрані Президенти України;
вважає найбільш правильним шлях зміцнення української нації і держави, по якому крокує нинішній Президент України Віктор Ющенко, що підтверджено його офіційними документтами в різні часи його діяльності й сьогоденними вчинками.

ЧИ БУВ ГЕНОЦИДОМ УКРАЇНЦІВ ГОЛОДОМОР?
На жаль, окремі дніпропетровці, а особливо із запеклих комуністів, заперечують створення Голодомору українців у 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947роках і вперто намагаються довести про відсутність геноциду українського народу.
Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» – це все витвори помаранчевих на чолі з Президентом України Ющенком В.А., – стверджують вони.
Проте нам, майже всім сучасникам, пізніше стало відомо від наших предків – дідусів і бабусь, батьків – про страшну трагедію української нації у 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947 роках.
Конкретно, про Голодомор стало відомо в останні двадцять п’ять років з різних джерел масової інформації. Для підтвердження цих фактів ми стали частіше звертатися до сучасників тих часів, до художньо-документальних видань, до архівних документів. Саме вони свідчать про те, що за часів більшовицько-радянської влади нас обдурювали державні-комуністичні партократи різних рангів і всіляко намагались перешкодити установленню правди про винищення української нації.
Чотири голодомори та політичні репресії знищили багато етнічних українців.
Гострота і скорботність пам’яті убитих голодом більша тим, що гірка пекуча правда просто обрушилася на нас після десятиліть мовчання.
Остаточно цю греблю мовчання було прорвано лише з набуттям Україною незалежності. Голодомор, його перебіг і наслідки, постаті дійових осіб та виконавців стали чи не найбільшим пластом історії, вихопленої із мороку забуття.
Заперечення кримінальних вчинків керівників радянсько-більшовицької влади свідчить про невігластво окремих наших земляків, які не знають і не хочуть знати новітньої історії дорогої нам країни, Неньки – України, і рідної Дніпропетровщини зокрема.
Нечемним є звинувачення комуністами Президента України Ющенка В.А. в ініціативі вирішення нагальних питань щодо національного відродження України і законодавчого підтвердження Геноциду українців, який визнали понад два десятки суверенних країн у світі.
Усі ми, громадяни суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, повинні шанобливо ставитись до ЗАКОНІВ загальноприйнятих правил поведінки, які встановлюються більшістю наших обранців у Верховній Раді УКРАЇНИ і стверджуються Президентом України як найвищою посадовою особою держави України. Це стосується не тільки українців, а й татар, росіян, білорусів, євреїв, поляків та й інших нацменшин, і комуністів зокрема, які своїми гаслами не виховують повагу до Законів України, не зміцнюють повагу до української корінної нації, не зміцнюють єдність національних меншин навколо Конституції України, а, навпаки, вносять міжетнічний розбрат, безпідставно систематично принижують авторитет всенародно обраного Президента України Ющенка В.А.
Автору цих рядків також не було відомо про такі великі масштаби жертв трагедії українського народу до вісімдесятих років двадцятого століття, допоки не мав наявної архівно-документальної, художньо-публіцистичної, краєзнавчої інформації, яку створили і залишили для майбутніх поколінь земляки-патріоти, сучасники тих часів.
Джерелами такої інформації мали бути документи державних, партійних, музейних архівів, художньо-публіцистичних творів, спогади розповідей наших предків, живих свідків страшної трагедії української нації та інших національних меншин України.
На жаль, комуністично-більшовицька, радянська влада, при якій нам довелось народитись і жити, підступними методами ховала від нас очевидні факти своєї кримінальної шкоди, які відповідно до тих законів повинні б бути доступними для нас сьогодні.
Комуністична пропаганда доклала немало зусиль, щоб вичавити з пам’яті людей страшні факти вбивства Голодомором української нації, приниження гідності гордих козаків-українців до стану рабів. Сьогодні ми знаємо, що комуністи обдурювали людей. Ми вірили їм. Автор цих рядків один із тих, хто був засліплений цією пропагандою.
З метою зняття полуди з очей автор декілька років працював у різних бібліотеках, державних, партійних, музейних архівах Дніпропетровщини, Києва, Мінська, Волгограда, Москви. Свідченням цього є понад два десятки конспектів.
Результатом цих досліджень є численні публікації в засобах масової інформації, а також підґрунтя для вирішення створення архітектурних пам’ятників жертвам сталінських репресій державним та громадським діячам Дніпропетровщини.
Одним із характерних прикладів є спорудження пам’ятної дошки Василю Кириловичу Чапленку/Чаплі/, українському письменнику, професору, ученому – філологу на будинку №102 центрального Проспекту і рогу вулиці Фрунзе у місті Дніпропетровську.
У цім будинку у 1932 році був робітфак Дніпропетровського металургійного інституту, звідки Василя Кириловича підступно звільнили як буржуазного націоналіста і троцькіста.
Відповідь на поставлене питання про геноцид українців (знищення за національною ознакою) читач сам дасть, коли прочитає наступні матеріали збірки, що розповідають про жах голоду 1933 року на теренах Дніпропетровщини, про замовчування комуністичних злочинів в Україні з метою одурманення населення і поширення неправдивої інформації серед молоді, щоб і в подальшому ідеї комунізму були привабливими.
НАШІ ФАКТИ ДО ПІДМУРКУ ПРАВДИВОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ТА ПЕРЕБУДОВА СВІДОМОСТІ
Вивчення опублікованих, а також не опублікованих, історичних матеріалів у різних архівах, свідчення очевидців Голодомору для автора цих рядків були підґрунтям для перебудови свідомості нащадка жертв Голодоморів, політичних репресій, колишнього комсомольського працівника, комуніста з 35-літнім стажем, правозахисника-альтруїста.
Почуття поваги до пам’яті предків, жертв Голодомору, чуття єдиної родини спонукала відкласти нагальні справи і сісти за створення цього трактату – пам’ятки про них для тих, хто буде після нас.
Автор та його сучасники народились і жили в тій радянській більшовицькій системі чесно, іншої не знали, бо вона була за крицевою завісою держави. Як було тоді насправді в нашому місті, селі, в Україні, ми не знали.
Голодомору в нашім краї не було, запевняли наші предки при своєму житті, а люди «мерли від недоїдання та хвороб».
У голодні 1946-47 роки автору цих рядків ішов десятий рік від роду. Він разом з іншими пережив четверту трагедію голодомору українського народу, створену більшовицьким ленінсько-сталінським режимом. У селі Новоселівці Січкарівської сільради Магдалинівського району на Дніпропетровщині з 1941 по 1956 рік він жив і працював у середовищі колгоспників, які, в стані колгоспників-кріпаків, на своїх плечах тримали державу.
У 1943 році, після звільнення від окупації німецькими фашистами, під час жнив, шестилітнім хлопчиком підносив воду в’язальницям снопів. Чому?
А тому, щоб на рахунок мами, солдатки з трьома малолітніми дітьми, дописували півтрудодня, на який мріяли отримати оплату.
Весною 1946 року демобілізувався наш тато, який пішов на фронт у 1941 році і повернувся інвалідом війни, з Челябінського металургійного заводу на Уралі, де він працював після вилікування в шпиталі.
Це була радісна подія для сім’ї бабусі Оксани, солдатської вдови, та її доньки Євдокії, нашої мами з трьома малолітніми солдатськими дітьми.
З нагоди такої події вирішили зарізати свинку, вагою кілограмів під 40,яку тримали, щоб влітку виростити свиню в 5-6 разів більше. Та, на жаль, свинячу шкіру повинні здати державі, а з нею піде десь десята частина жалюгідного сальця. Тому вирішили зарізати підсвинка вночі, прямо в хатніх сінях, і обсмалити привезеними з міста гасовими лампами, не здавши державі свинячу шкіру. Таким чином вперше в житті нам вдалось покуштувати справжнього свинячого сала з шкуринкою. До сала корінці хрону копали на березі Кільчені чи в байраку, терли і заливали буряковим квасом.
Тільки зараз усвідомили ми, що це було свідчення того, що при радянсько-комуністичній системі влади на першому плані були інтереси держави, а людина для забезпечення цих інтересів, а не навпаки. Тому спочатку свиняча шкіра для держави, а потім уже сало з шкуринкою для тих, хто його виростив.
Грошей для придбання горілки чи вина не було. Тому для частування гостей вирішили зготувати самогону із буряків на сільській винокурні, яка була споруджена у байраку, і користувались нею конспіративно усім селом, почергово. Вночі дорослі перенесли у чан бурякову закваску, щільно закрили, підвели трубу, вставлену в корито з водою, обмурували глиною, заготовили дрова, розпалили вогнище під чаном, а самі пішли на роботу. Дев’ятирічному сину, автору цих рядків, учневі другого класу сільської школи, було доручено особливе конспіративне завдання: підкладати дрова і відставляти з-під кінця труби наповнені глечики з самогоном та ховати їх у кущах садка, а замість них підставляти інші, пусті.
Це був також кримінальний вчинок, тому більш безпечно робити це в світлу пору доби. Вдень не було видно вогнища. Усі дорослі були на роботах, а відсутність дитини була під контролем батьків.
Це було напередодні голодомору 1946-47років.
Членами родини колгоспного двору Оксани Федорівни Земляної, солдатської вдови, нашої бабусі, окрім тата і мами, було троє малолітніх дітей, віком - 6,7,9 років. Сьомий десяток років пішло з тих пір, а той хлопчик, що варив самогон, не став алкоголіком.
Метою висвітлення цих життєвих фактів є демонстрація кримінального устрою держави, яку збудували комуністи за рахунок етнічних українців.
На сімейній раді було вирішено, що в місті з такою сім’єю прожити трудно, тому тато повернувся на завод один. Відділ кадрів Дніпропетровського металургійного заводу, звідки тато, Павло Рябцев, був призваний на фронт, направив його на посаду начальника вахткоманди робітничого батальйону Міністерства Збройних Сил СРСР для охорони табору військовополонених, які працювали на заводі.
Хліб у ті роки продавався по картках, а тато, окрім цього, в магазині для табору військовополонених мав право купити одну хлібину на день для своїх неповнолітніх дітей. Кожної суботи ми з нетерпінням чекали тата в селі, куди він привозив хліб. Інколи серед тижня направляли у місто автора цих рядків, який привозив 3-4 буханці для нашої сім’ї, та не тільки. Майже кожного вечора до нас приходила вдова Полікарпа Платоновича, померлого від ран фронтовика, Ганна Петрівна Скряга з найменшим сином Миколою, щоб із печі сусідів позичити жару для розпалювання печі, бо у них не було коштів на придбання дефіцитних сірників. Саме в цей час наша сім’я вечеряла чи готувалась сідати вечеряти. Тому обов’язково за стіл ми запрошували і цих сусідів.
Р+ +рЧерез багато років Микола Скряга та його мати згадували про це і вважали нас своїми найближчими родичами. Так сьогодні вважає і їхня донька Марія Вергеліс.
Деякі селяни свої коштовності і речі міняли на харчові продукти в західних областях України.
- У кінці травня 1947 року 5 людей зібрали свої домашні речі та коштовності і з Магдалинівського району Дніпропетровської області поїхали в Західну Україну міняти на харчі, – згадує солдатська вдова, мати трьох малолітніх дітей Параска Дмитрівна Волошко, в наші дні мешканка м. Дніпропетровська, – Приїхали в якесь село в Тернопільській області і зайшли у приміщення сільради, де був черговий міліціонер. Він порекомендував нам звернутися до селян, які мешкають неподалік від лісу. Ми пішли по селу до лісу, але селяни майже ніхто не виявляв бажання обміняти наші речі на продукти харчування.
Майже біля самого лісу одна жіночка погодилась поділитись з нами продуктами харчування. Чоловічу білизну я поміняла на пуд проса. Гостренко Єрофій виміняв пуд бобів. Хтось виміняв пуд жита та інше. Жіночка поспівчувала нам і запросила до столу, нагодувавши нас салом з хлібом та молоком, запросила залишатись переночувати, бо на вулиці уже вечоріло . Всі погодились. Але я принципово була проти і пропонувала ночувати в приміщенні сільради, під охороною міліціонера, який зголосився і впустив нас до приміщення.
Вдосвіта в селі піднявся ґвалт. Горіла садиба жіночки, яка зголосилась з нами, наділивши нас своїми продуктами харчування. Таким чином ми всі залишились живими і привезли продукти харчування, якими підтримали свої сім’ї до нового врожаю… Хто підпалив садибу благодійниці і з якою метою, не відомо (1).
Інші селяни жили ще гірше і вмирали голодною смертю.
Одного весняного дня 1947 року на шляху вулиці нашого села Новоселівки автор цих рядків побачив чоловіка, який сидів, обпершись на горбочок, а ноги протягнув на проїжджу частину дороги. Підійшовши до нього, побачив, що у нього був великий живіт, набрякле неголене обличчя і великі, мов скляні, розкриті очі.
- Дядю, що Вам погано? – запитав у нього. Але він мовчав і не рухався. – Певно небіжчик ? Злякавшись, з криком побіг у хату і розповів про бачене бабусі. Опісля стало відомо, що помер голодною смертю пішаниця, який зійшов з потяга, за 5 кілометрів на залізничній станції Кільчень, не дійшовши 8 кілометрів додому у сусіднє село Лапівку. На жаль, прізвище небіжчика за плинністю часу забув.
У березні 1947 року, по дорозі зі школи, автор цих рядків на ріллі картопляного поля виявив біленькі цяточки залишків перемерзлої картоплі. Переклавши книжки з торби за пазуху, назбирав у полотняну торбу перемерзлої на крохмаль картоплі, до якого бабуся Оксана добавила висівок і напекла макоржеників, якими ми смакувались декілька разів. У цю голодну весну ми промишляли знищенням ховрахів, яких ранньою весною виливали із нірок, де вони зимували. За кожного ховраха колгоспний бригадир, відрубавши одну лапку, нараховував 10 відсотків трудодня. М’ясо ховрашків жарили з цибулею і з’їдали, а шкурки розпинали, висушували і здавали заготівельнику сировини споживчої кооперації, за що отримували по 50-60 копійок за одну шкурку, і на них купляли потрібні нам шкільні приладдя чи цукерки.
З метою підтримки селян правління колгоспу за гроші виписувало до 50 кілограмів бавовняної макухи, для домашньої худоби колгоспників. Насправді ця макуха з буряком для нас в ту голодну весну 1947 року була делікатесом, який ми споживали, втамовуючи почуття голоду, частково нею здобрювалась їжа свиням, коровам, курям.
Десятирічними хлопчаками ми працювали погоничами коней, запряжених у культиватор з чепігами під час прополки кукурудзи та соняхів. Під час обмолоту збіжжя працювали на скиртуванні соломи.
Взимку 1948 року десятирічний хлопець, автор цих рядків, отримав перші 122 карбованці, нараховані на трудодні, зароблені в колгоспі «Зоря комунізму» протягом голодного 1947 р.
Біля двох десятків підлітків села Новоселівки ходили навчатися за три кілометри у початкову школу сусіднього села Січкарівки. Повертаючись зі школи, ми завжди вголос мріяли наїстися пшеничного хліба, якого у нас завжди було обмаль.
Ми, селяни-колгоспники, наїлись хліба тільки в 1953 році, після смерті Сталіна.
На жаль, і сьогодні бракує правдивої інформації про минуле, тому і вирішив почати з себе.
Майже все своє життя вивчав марксистсько-ленінську теорію,в якій проповідувалась перш за все недосяжна ідея комунізму, єдність радянського народу, інтернаціоналізм, а потім любов до ближнього, батька, матері, братів і сестер, але на жаль, недостатньо виховувалась повага до рідного українського слова,культури рідної неньки УКРАЇНИ.
Майже для всіх нас богом був не Ісус Христос, а образ Леніна – Сталіна.
Пам’ятаю, як у 1950 році в селищі Магдалинівці на районному фестивалі хорової пісні школярів Дніпропетровщини дисконтом виспівував “Кантату про Сталіна”(2).
Пишався тим, що в лавах своїх однолітків став першим комсомольцем. Згодом сільські комсомольці обрали своїм лідером, для захисту прав молоді.
Серед делегатів районної комсомольської конференції слухав інформацію Гладнєва І.Д., 1-го секретаря Магдалинівського РК К П /б/У, делегата Х1Х з’їзду ВКП(Б), про виступ на ньому Генерального Секретаря. Після закінчення інформації гучними, тривалими оплесками віншували на підтримку здоров’я вождя.
Через півтора місяці опісля 5 березня 1953 року, через 39 літ після похорон Леніна в 1924 році, розпочався другий всесоюзний траур.
Як свідок тих подій, з метою збереження не заангажованої інформації прийдешнім поколінням і вдаюсь до згадки і доповнення цього трактату про ставлення до смерті Сталіна.
Було це так.
Після обіду 6 чи 7 березня 1953 року з дядьком, Григорієм Івановичем Ткаченком, саньми, запряженими волами, везли до вівчарні сіно конюшини. Нас обігнала поштарка Марія Василівна Гончар на своїх санчатах. Зупинивши коня, вона попоралась у своїй торбині, подала мені свіжі газети крикнувши:
- Читайте, Сталін помер! – і поїхала.
Ми з дядьком отетеріли. А коли прочитали некролог, не втримали сліз.
Завтра, Григорію Івановичу, будете без мене підвозити сіно, я поїду у Дніпропетровськ, подивлюсь, що там діється, – сказав, скинувши з саней сіно.
З вечора йшов мокрий сніг з дощем. Та незважаючи на це, проти ночі пішов на залізничну станцію Кільчень і зайцем приміським потягом доїхав до обласного центру.
Незважаючи на негоду, по проспекту К. Маркса м. Дніпропетровська безперервною лавиною ішли мешканці і гості міста, з портретами небіжчика Сталіна, червоними прапорами, обрамленими траурними стрічками, зі сльозами в очах. Від вулиці Короленка до арки центрального входу парку імені Лазаря Глоби (тоді Чкалова) вшанувати пам’ять вождя колоною ішли мовчки, похнюпившись, не звертаючи увагу на водоспад.
До них пристав і 16-річний сільський хлопчина, в старенькій шапці-ушанці, цупкім брезентовім плащі, резинових чоботях, автор цих рядків. Його не зобов’язували чвалати, в негоду, темної ночі, п’ять кілометрів до приміського потяга, щоб вранці приїхати 70 кілометрів із села до обласного центру і подивитися, як реагують люди на смерть вождя.
Напроти вхідної до парку арки людська колона повернула наліво, між тріумфальні колони, де з обох боків розміщались імена передовиків промисловості та сільського господарства області.
Через декілька кроків, за аркою, в парку знаходилась скульптура Леніна і Сталіна, які сиділи поряд і буцімто вирішували якусь державну справу чи бесідували. (Опісля цю скульптуру десь поділи). З чотирьох сторін цей пам’ятник оточила почесна варта у складі – військового, робітника з червоною і чорною пов’язкою, а між ними комсомолець і піонер у білій сорочці, з червоним галстуком, яка мінялась через кожні п’ять хвилин. Деякі люди клали квіти і, обійшовши скульптуру вождів, відходили до театру російської драми.
Таке масове поклоніння було від щирого серця, і ніхто не знав, що це шанування не порядній людині, а рябому ідолу, вбивцю мільйонів людей української нації.
Наші сльози жалоби за вождем висохли, і почалась блювотина на ідола у лютому 1956 року, після доповіді на ХХ-му з’їзді Генерального Секретаря ЦК КПРС Хрущова М. С.
“Про культ особи Сталіна”.
Це була політична підступна акція, підняття завіси підступної політики, політики комуністів, а не одкровення партійної еліти, яка продовжувала ленінсько-сталінську політику. Завісу цю опустив Леонід Брежнєв і гендлював демократизмом біля двох десятків літ.

ШЛЯХ ДО ВШАНУВАННЯ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ
Шлюз до свободи відкрив Горбачов М.С., указавши шлях до перебудови суспільства.
Багато молодих комуністів покинуло партійні лави, а деякі залишились, бо вважали, що не все ними зроблено для відродження української національної ідеї.
Після заборони КПРС не здався автор цих рядків. Будучи опозиціонером до багатьох партійних догм у лавах комуністів і перебуваючи в меншості, він вважав, що нічого не зробив кримінального відносно української нації.
Брав найактивнішу участь у відтворенні нової комуністичної організації у місті Дніпропетровську за місцем проживання, а також у Індустріальному районі міста, за місцем роботи на посаді юрисконсульта металургійного заводу, з метою відродження і втілення в життя української національної ідеї, закладеної в Законі «Про мови в Україні» за 28 жовтня 1989року.
З 2-х тисяч колишніх комуністів, комуністів первинної організації, із 15-ти тисячного трудового колективу Нижньодніпровського трубопрокатного заводу м. Дніпропетровська в нову комуністичну партію влилось 5 ветеранів та один слюсар цеху. Що це? Перебудова свідомості чи прозріння?
Під час виборів народних депутатів у Верховну Раду України у 1994 році, з метою блокування комуністів-партократів, балотувався кандидатом у депутати.
Щиро вдячний 1600 незнайомим виборцям, які повірили у мою порядність і підтримали у першому турі голосування.
У результаті виборчих перегонів отримав мінімальну перемогу в першім турі голосування, не пропустивши повторного обрання депутатом Володимира Яцубу, колишнього секретаря Міськкому партії комуністів і Голови Дніпропетровської Міськради і виконкому. В третім турі отримав перемогу Петро Овчаренко, наш прихильник, який, на жаль, наші надії не оправдав. На жаль, сьогодні комуністи не перебудувались і залишились на тих же кримінальних ленінсько-сталінських позиціях.
Дипломований вихованець вищої школи КПРС Володимир Яцуба від комуністів перекинувся у лави партії Регіонів, де в уряді Віктора Януковича отримав портфель Міністра. Після відставки Уряду він обраний депутатом до Верховної Ради, де продовжує гальмувати відродження національної ідеї України.
Після виборів автор прийняв рішення про вихід із лав комуністів і бути позапартійним краєзнавцем-просвітянином і разом з побратимами – українцями виборювати відродження і втілення в життя незалежної України національної ідеї.
На перебудову нашої свідомості на шляху національного відродження спонукали публікації колишніх лідерів ЦК КПРС Яковлєва, Волкогонова та інших, а також інформації журналу «Известия ЦК КПСС», в якому друкувались раніш недоступні матеріали про негідні методи діяльності Леніна, Сталіна, Калініна, Молотова, Кагановича, Хатаєвича, Косіора та інших керівників партії комуністів та держави СРСР.
Одним із надуманих зухвалих кримінальних методів створення Голодомору була боротьба з куркульством як класовим ворогом пролетаріату. З цією метою у великих містах Росії були створені продовольчі загони, які направлялись у села не для надання допомоги селянам ростити хліб, а для примусової, неприпустимої, майже безкоштовної викачки хліба, вирощеного тяжкою працею хліборобів.
Селяни, які не підкорялись, визнавались куркулями, обкладались непомірним податком, який не міг бути виконаним через відсутність предмету оподаткування. Тому у визнаних куркулями селян хліб мерзенно відбирався силою, чи взамін відбирали інші продукти харчування, худобу чи усе господарство, взамін виконання додаткового плану хлібоздачі державі, очолюваної кримінальними злочинцями.
В українському національному відродженні, яке відбувалося на бурхливому кінцевому етапі совєтської імперії, пам’ять про Голодомор стала ключовим фактором поглиблення національної свідомості українців та скріплення їхнього переконання у потребі своєї незалежної держави.
На жаль, не виправдав сподівань на національне відродження наш перший Президент Незалежної України. Суттєво погіршився стан національного відродження при Леонідові Кучмі.
Сьогодні комуністи знаходяться в агонії, не відводять поглядів від Московського Кремля та Мавзолею і могили вождів біля нього, відкрито дискредитують важливі питання державної мови, української національної історії, культури, користуючись безкарністю і зловживаючи ліберальною ментальністю Президента України Віктора Ющенка, гальмують незворотний процес національного відродження України. Вони сьогодні запекліше доводять про відсутність навмисного створення причин голоду, не визнають очевидних фактів Голодомору 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947 років. Керівник фракції комуністів у Верховній Раді України Петро Симоненко заявляє: ... «уся сукупність архівних матеріалів не дає підстав вважати, що трагедія 1932-1933 років була заздалегідь спланованою антиукраїнською акцією, голодом – етноцидом чи Голодомором » (3).
Саме сьогодні В.А. Ющенко, Президент України, є перший, справжній найвищий державний посадовець, який послідовно, демократичним шляхом намагається відродити українську націю і затвердити ПОВАЖНУ ДЕРЖАВУ – НАШУ УКРАЇНУ.
Одним із важливих факторів відродження є відновлення історичної справедливої пам’яті багатьох мільйонів українців, закатованих голодом під час найбільшого в історії людства спланованого НАРОДОВБИВСТВА.
Цей злочин проти людства, і України зокрема, організований більшовицькою партією Леніна-Сталіна, автор усвідомив лиш після горбачовської перебудови.
У процесі перебудови намагався повернути товаришів-комуністів на шлях відродження української національної ідеї, мови, культури. Та, на жаль, не вдалось знайти однодумців у партії комуністів, тому з 1995 року став позапартійним українцем, правником-альтруїстом, практичним борцем за відродження української національної ідеї.
Колишні товариші з комуністів чи просто знайомі вважають це як зраду комуністичній ідеї. Судячи з наведених та невідомих нам фактів комуно-більшовицького терору, не відношу себе до зрадників. Вважаю, у партії комуністів займав особливу позицію чесної і порядної людини.
Пишаюсь тим, що у 1962 році, проявивши мужність і сміливість на відкритих партійних зборах, не злякавшись високих регалій свого безпосереднього начальника, старшого офіцера, секретаря партійної організації, який був головою цього зібрання колективу службовців, при обговоренні стану соціалістичної законності в діяльності підрозділу по боротьбі з злочинністю визначив цього ватажка як зрадника, який не заслуговує займаного ним стану. Через тиждень першою службовою атестацією автора цих рядків, який публічно критикував свого начальника, визнано як таким, що не відповідає займаній посаді. Апеляція до вищого керівництва не принесла відміни несправедливої атестації. Та через 9 місяців указаний начальник автора цих рядків спеціальним народним судом був засуджений за хабарництво до 11 років позбавлення волі посиленого режиму. Позбавились керівних посад й інші службовці, які створили обстановку безкарності, свавілля в ставленні до підлеглих. Тяжко було служити з такою першою службовою атестацією, але чесно виконав свій партійний обов’язок і з чистою совістю дивлюсь у вічі людям, право яких захищав чверть віку в органах МВС.
Як прихильник української пісні третій десяток літ співаю в народнім хоровім колективі ветеранів війни і праці «Подвиг» Палацу культури Металургів Нижньодніпровського трубопрокатного заводу, в якім веду постійну боротьбу за кожне українське слово, кожну українськомовну пісню.
У 2007 році написав і видав власним коштом україномовну книгу-пам’ятку «Піснярі Наддніпрянщини» про колектив, в якій намагався висвітлити проблему національного відродження. Маю понад два десятки позитивних відгуків читачів книги. Описуючи пісенну долю піснярів, вивчав і їх ставлення до Голодомору 1932-1933 років.
Свідченням цього є нарис «Пісні і доля» – про Марію Іванівну Шевчук з Житомирщини, у якої у 1933 році від голоду померли тато і мама. Її, трьохлітню дівчинку, в дитячий будинок селища Черняхів привела сестричка Катерина, яку загубила у вирі життя.
Найближчими людьми для Марії Шевчук та її посестер та побратимів в роки її дитинства були Степан Лукич Нечваль, директор дитячого будинку, та Ганс, начальник шпиталю німецьких окупантів, які спасли від загибелі сиріт-діточок у вирі страшної Другої світової війни. Марія Іванівна Шевчук-Шуригіна, на жаль, не мала діточок і сім’ї, пішла з життя, але пам’ять про цю щиросердну українську патріотку залишиться в наших серцях. Хто знає, можливо її розшукає сестричка Катерина чи інші родичі, Але вважаю, що вона і її батьки повинні бути записані в книгу пам’яті жертв Голодомору в Україні в 1932-1933 роках (4).
Проте, на жаль, у цьому збірнику, в нарисі «Доля нащадка», про Василя Козака, 14 січня 1928 року народження, ветерана праці, співака, вірного сина батька Семена Яковича Козака та матері Єфросинії Яківни із роду Григоренків села Олександропіль Солонянського району Дніпропетровщини, жертви примусової колективізації та Голодомору, редактором вилучено понад двадцять рядків про Голодомор, що свідчить про вплив комуністичної пропаганди на редактора і видавців пам’ятки.
З авторського тексту вилучено те, що батьки немовляти, названого Василем в час його народження ... (5) «...тоді не знали, що через п’ять років більшовики – комуністи зашельмують сім’ю запорожців Козаків куркулями через відмову добровільно віддати в комбід свої здобутки». Іменем комуністичних постулатів у них заберуть у колгосп землю, коней, худобу, сільгоспреманент, три хати, хліб, овочі. Тоді в 1933 році з голоду помруть батько Василя – Семен, дядько Яків молодший і його жінка Марія, дідусь та бабуся. Залишиться невістка Єфросинія вдовою, з дітьми у експропрійованій хаті, збудованій толокою роду Козаків для Якова молодшого у ХІХ столітті. Вона змушена подати заяву про вступ до колгоспу «Комуніст», щоб мати дах над головою у своїй і не своїй хаті, яка підступно перейшла у власність колгоспу, після розкуркулення. Розбредуться по світу спаплюжені напівсироти старші куркульські діти, брати і сестри Василя. Уляна, 1910 р., та Антоніна, 1915р., підуть у найми до заможних міщан м. Дніпропетровська. Федора, 1912 р., як сина куркуля, небезпечного «ворога народу», рішенням суду витурять з рідної України аж до Сталінабада. Іван, 1917р., піде до дядька в село Преображенку, щоб не вмерти з голоду, де працюватиме вівчарем. Малолітні сини Панько, 1923р., Кузьма, 1927р., та Василько залишаться в рідній хаті, біля мами.
Від хронічного недоїдання Панько захворіє і помре в 1940 році. Навчання в сільській школі для Василька та брата його Кузьми закінчиться в 1941 році з приводу окупації села німцями. Щоб якось прожити, вони мусили разом з мамою працювати в общинному господарстві «Комуніст».
Померлі від голоду Тато і Мама Марії Шевчук, Тато, дядько Яків і тітка Марія, Дідусь і Бабуся Василя Козака – це 7 людей жертв голодомору 1932-1933 років, не повинні забуватися нашими нащадками.
Це додатковий характерний приклад для апелювання комуністам результатів діяльності більшовицької влади – знищення батьків Марійки Шевчук та козацької сім’ї Федора Козака.
Маючи освіту і досвід правничої діяльності, успішно домігся відзначення державними нагородами багатьох творчих митців на ниві української національної культури і освіти, за що в 2008 році позапартійною громадськістю Дніпропетровщини визначений як “ПАТРІОТ ПРИДНІПРОВ’Я”, нагороджений ПОЧЕСНОЮ ГРАМОТОЮ Дніпропетровської міської організації Всеукраїнського Об’єднання Ветеранів «За активну політичну діяльність, історичну правду в літературній діяльності, за щире українське серце!».
В Україні, починаючи з 1992 року, в останню суботу листопада кожного року, постійно, на державному рівні відзначається День пам’яті жертв геноциду 1932-1933рр.
Та було в практиці сфери культури дніпропетровців проведення в цей день фестивалю на кращу пісню серед хорових колективів міста. Це прояви нігілізму і неповаги до пам’яті жертв голодомору, що і примусило автора звернутись до цієї теми.
На думку багатьох патріотів – інтелігентів, органи місцевого самоврядування, Міністерства культури та туризму України, на жаль, у своїй повсякчасній роботі втілюють у життя політику дискредитації інтересів національної більшості українців територіальної громади міст, сіл Дніпропетровської області, спрямовану на блокаду виконання Законів України «Про місцеве самоврядування», «Про мови» тощо.
За висновками Михайла Хоменка, магістра державного управління, спеціаліста першої категорії, колишнього заступника Начальника Управління культури та туризму Дніпропетровської Міськради, «у Дніпропетровську організовано геноцид творчої інтелігенції Придніпров’я, зокрема україномовної її частини …» з чим він не згодний. Не знайшовши підтримки керівництва, він змушений звільнитись за власним бажанням.
Такої думки багато творчих працівників культури Дніпропетровщини, що потребує негайної люстрації кадрів у сфері освіти та культури з метою відродження української національної ідеї та культури(6).
Указані прояви нігілізму і неповаги до української духовності спонукали шукати причини цих явищ та визначити їх як віддалений наслідок жертв Голодомору і Геноциду, що впливають на суспільні політичні процеси в регіонах і в наші дні.
На жаль, не всі нащадки жертв знають своїх предків, убитих голодом, не знають про різні причини Голодомору в Україні.
Одна із причин безпам’ятства – урбанізація. Голодомор 1932-33 років вбив найбільше селян України, основних виробників сільгосппродуктів, у них забрано не тільки хліб, а і продукти тваринництва, овочі та інші продукти харчування. Багато з тих селян, які залишились живими, покинули рідну землю і стали міщанами, а вірні землероби пішли з життя. У містах проблеми харчування регулювалися владою за допомогою продуктових карток.
Таким чином поривався зв’язок між селом і містом.
Декілька тисяч сіл України, як населених пунктів, знято з обліку через виїзд мешканців. Не всі нащадки землеробів в містах знають про причину смерті їх предків, а гірше, забули про знаходження кладовищ, місць їх захоронення, які державними органами місцевого самоврядування повинні зберігатися як пам’ятки історії.
Голодомор не просто страшна трагедія, бо трагедія може бути спричинена і стихійним лихом. Це була свідома, цілеспрямована, організована БІЛЬШОВИЦЬКОЮ владою акція, спрямована на фізичне знищення великої соціальної групи насамперед за національною ознакою.
Це явище в суспільстві в міжнародних правових документах розцінюється як геноцид, злочин проти людства.
- Нині науково доведено, що Голодомор був свідомо спланований комуністичним сталінським режимом, – заявляє фракція Народний Союз ”Наша Україна“ Верховної Ради України (7). Його метою було покарання українців за постійне прагнення до САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ та негативне ставлення до колективізації, проведення індустріалізації за рахунок українського села, зачистки українських земель від корінної нації для масового заселення іншими, більш слухняним, щодо Кремля, населенням.
Підтвердженням цього факту є те, що Голодомор 1932-1933 рр. був організований не лише на території УРСР, а й у населених переважно українцями місцевостях БІЛГОРОДЩИНИ, БРЯНЩИНИ, КУРЩИНИ та КУБАНІ.
Бузувірський план реалізовувався за допомогою низки узгоджених і добре скоординованих заходів, якими стали:
- знищення традиційної системи ведення сільського господарства шляхом «розкуркулювання» селян, яких насильно заганяли в колгоспи, накладання на селян непомірно високих планів хлібоздачі;
позбавлення селян права мати паспорт громадянина СРСР;
заборони селянам виїжджати з місць їх проживання, репресії проти українців, що самовільно виїхали з сіл;
впровадження особливого режиму стосовно окремих регіонів, що особливо “завинили” перед радянською владою, в яких відібрали всі товари та засоби до існування, що перебували на складах та в магазинах;
насильницької РЕКВІЗИЦІЇ у селян усіх запасів продовольства і навіть одягу; заборона будь-якої торгівлі та ввезення будь-яких засобів до існування;
оточення цих регіонів озброєними загонами каральних органів;
намагання приховати причини і масштаби трагедії, що проявилось у забороні листування і поширення інформації про фактичне становище на селі, зокрема, ПОКАРАННЯ осіб, що виявили під час перепису 1939 року факти високої смертності серед українського населення;
поширення в Радянському Союзі та за кордоном брехливої інформації про життя селян в Україні.
Це перелік заходів, які були закладені у рішення вищих партійних і державних органів, якими керувалися і зобов’язані були дотримувати органи виконавчої влади в областях, районах, містах і селах.
Ідучи шляхом указаних документів, ми знаходимо жахливі факти Голодомору українців.
ЗАКОНИ УКРАЇНИ ПРО ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ
02 листопада 2006 року Президент України Віктор Ющенко вніс на розгляд парламенту проект Закону України” Про Голодомор 1932-1933років в Україні”.
На превеликий жаль, законопроект Президента України наштовхнувся на незрозумілі перепони, незважаючи на те, що факт Голодомору визнано десятьма парламентами світу. Він свідомо не був розглянутий Верховною Радою 17 листопада 2006 року, тобто напередодні Дня жалоби по жертвах Голодомору.
Але за наполяганням фракції “Наша Україна” Верховна Рада прийняла;
ЗАКОН УКРАЇНИ “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні ” (8).
Як правник за фахом і досвідом роботи вважаю, що кожний громадянин України повинен знати і свято шанувати цей Закон – Пам’ятку української нації.
Ми, громадяни правової держави України, зобов’язані повсякчасно всілякими заходами постійно виконувати основні вимоги вказаного Закону, в якому Верховна Рада України визначила, а Президент України Віктор Андрійович Ющенко утвердив те, що
“... вшановуючи пам’ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідків;
шануючи всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії Українського народу;
усвідомлюючи моральний обов’язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства;
відзначаючи, що трагедія Голодомору 1932-1933 років в Україні офіційно заперечувалася владою СРСР протягом десятиріч;
засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;
співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;
високо цінуючи солідарність та підтримку міжнародної спільноти у засудженні Голодомору 1932-1933років в Україні, що відображено в актах парламентів Австралії,...Аргентини,... Грузії, Естонії..., Італії..., Канади, Литви, Польщі, Сполучених Штатів Америки, Угорщини..., а також у розповсюдженій як офіційний документ 58-ї Генеральної Асамблеї ООН Спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору
- ВЕЛИКОГО голоду 1932-1933 років в Україні, яку підписали Аргентина, Азербайджан, Бангладеш, Білорусь, Бенін, Боснія і Герцеговина, Гватемала, Грузія, Єгипет, Іран, Казахстан, Канада, Катар, Киргизстан, Кувейт, Македонія, Монголія, Науру, Непал, Арабські Емірати, Пакистан, Перу, Південно-Африканська Республіка, Корея, Молдова, Російська Федерація, Саудівська Аравія, Сирія, Сполучені Штати Америки, Судан, Таджикистан, Туркменістан, Тимор – Лешті, Узбекистан, Україна та Ямайка, а також підтримали Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія та 25 держав – членів Європейського Союзу;
виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року №607-1У, та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року № 789-У, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу, як наслідок ЗУМИСНИХ дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР;
Визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон, яким передбачено:
Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.
Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.
Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов’язані:
Брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;.
Сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;
Вживати заходів щодо увічнення пам’яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам’яті та встановлення пам’ятних знаків жертвам Голодомору;
Забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ
І організацій, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.
Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.
Стаття 5. Прикінцеві положення
1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України:
1) визначити статус і функції Українського інституту національної пам’яті та забезпечити його утримання за рахунок коштів державного бюджету як спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;
2) у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом:
подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідності із цим Законом;
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
забезпечити перегляд і скасування органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що не відповідають цьому Закону.
3) вирішити в установленому порядку за участю Київської міської державної адміністрації питання щодо спорудження у м. Києві до 75-х роковин Голодомору 1932-1933років в Україні Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні.
м. Київ. 28 листопада 2006року № 376-V “
За це щиро вдячні Президенту України Ющенку Вікторові Андрійовичу українські патріоти, які повсякчасно підтримують його політику національного відродження України.
З ІСТОРІЇ СЕЛА НОВОСЕЛІВКИ(ПІДГІРНОГО, ВЕЛИКА КОПИЛОВА)
Та не тільки патріоти, а кожний українець своїми конкретними справами повинен довести відданість ідеї національного відродження України.
Однією із таких справ є цей трактат краєзнавця, який, створюючи пам’ятку жертв Голодомору, намагається заповнити білі плями історії рідного краю, і колишнього Новомосковського повіту Катеринославської губернії зокрема, шляхом вивчення і публікації матеріалів історії та життєпису мешканців сіл, які в нашій сучасній історії адміністративно –територіального устрою відносяться до населених пунктів, знятих з обліку у зв’язку з переселенням жителів.
У південно-східній частині Магдалинівського району, в місці сходження кордонів Новомосковського і колишнього Перещепинського районів Дніпропетровщини, знаходилось село, яке в різні часи називалось: Велика Копилова, Новосельє-Копилово, Новоселівка, Почино-Софієвської волості, Січкарівської Сільради і остання назва Підгірне, Поливанівської сільради. Зараз села нема, а земля, на якій воно існувало, з прадавніх часів підпорядкована Почино-Софієвській сільраді Магдалинівського району Дніпропетровської області. На російськомовній карті ХУІІІ століття Велика Копилова, як «Б. Копылова», указана двома чорними цяточками, південніше від назви «Новоселье-Копылово», як результат пошуку автора-краєзнавця(9).
Декілька років в архівах різних рівнів автором відшукувалась інформація про село Новоселівку, на лівому березі річки Кільчень, між селами Січкарівка та Воскресінька. Назва цього села на сучасній карті не збереглась. Замість нього біля кордону Магдалинівського і Новомосковського районів Дніпропетровської області між указаними селами Січкарівка і Воскресінька збереглась позначка кладовища села, за останньою назвою Підгірне.

Нижче схема панської садиба на лівобережжі Губинівської балки та села Новоселівки на правому березі цієї балки та на лівому березі річки Кільчені та Голубівської балки, як додаток-ілюстрація до географічних карт цієї місцевості Дніпропетровщини ХУІІ та ХХ століття.

Ремарка: вважати на схемі садибу за № 33 Дрожжина Романа, за № 35 Травенка Терешка.
Схема панської садиби та села Новоселівки складена автором та його братом Сергієм та участю маляра-краєзнавця Петра Гарбуза за інформацією про це колишніх мешканців.
У списку № 9 населених пунктів Почино-Софієвської волості Новомосковського повіту Катеринославської губернії, станом з 1897 на 1898 рік записано село Новоселівка, 22 селянських дворів, у яких мешкало 112 чоловіків та 110 жінок (10).
Велика Копилова була відома своєю панською садибою, ставком. Якщо зацікавитесь точним місцем знаходження цього невеличкого села, то вирішиться це питання просто – на територіально-адміністративній мапі Дніпропетровської області за 1937-1947 роки там, де знаходиться точка зіткнення Магдалинівського, Перещепинського, Новомосковського районів. Такою віхою сьогодні залишилося кладовище на території Магдалинівського району. Зліва від кладовища знаходиться спустошена, а колись мальовнича Губинихська балка,з дзеркальцем ставка, обсадженого вербами та білими, високими осокорами, з протилежного боку якої, вздовж села, знаходилась панська садиба царського, генерала Копилова чи можливого його предка із лав царських службовців чи військових, котрі наділялись землями, після ліквідації Запорізької Січі. Центральний заїзд до садиби був по греблі, через балку. Зліва було дзеркало ставка площею до одного гектара, справа городи та садки селян. Окрім цього, був виїзд з садиби в південно-західному напрямку до селища Губинихи, міста Новомосковська,повітового центру, та в північно-західному напрямку, до села Січкарівки та Почино-Софієвки, волосного центру. Центром садиби був двоповерховий будиночок з верандою, мансардою, з вхідними дверима з чотирьох сторін, великою залою – вітальнею, в якій на почесному місці був портрет предка Копилових у парадному військовому мундирі та фісгармонія, бібліотекою, 4-ма кімнатами відпочинку, дитячої, для прислуги, з винним льохом.
Після Полтавської битви було знищене Запорізьке козацтво, а його землі в міжріччі Орелі та Самари, вздовж берегів річки Кільчень, з 1709 до 1739 року були зайняті кримськими татарами. Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році землі були передані у власність чиновникам, військовикам та духовенству.
У часи більшовицько-радянської влади село Новоселівка за своїм сільськогосподарським статусом було другою бригадою колгоспу «Зоря комунізму», центральна садиба якого знаходилась за три кілометри в сусідньому селі Січкарівці.
Вперше автор цих рядків 4-х річним хлопчиком евакуйованої сім’ї в день приїзду в село з міста Дніпропетровська разом з місцевими мешканцями в обідню сонячну пору 27 вересня 1941 року бачив на пагорбі, за річкою Кільченню, німецький танк з білим хрестом. Деякий час танк постояв, певно німецькі танкісти вивчали стан в селі і, не стріляючи, поїхав. Це був танковий десант з боку Полтави, який закарбував початок окупації села.
Господарська діяльність у селі була така ж, як і за Радянської влади, за винятком того, що керували на вищих щаблях німці. Колгосп перейменували «общественим хазяйством» «Зоря комунізму», керівників призначали представники німецької влади. Сільська Рада була реорганізована на Управу, і на її круглій печатці було викарбувано українською мовою «Січкарівська Сільська Управа Магдалинівського району Дніпропетровської області. У центрі печатки був тризуб, символ бандерівців – українських патріотів–націоналістів, який є малим гербом суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової, соборної Української держави, в якій ми живемо сьогодні.
Замість Голови сільради на загальному сході був обраний старостою Скряга Данило Єрмолайович, а секретарем Марія Козак, мешканці села Січкарівки (11).
Слова комуністи і фашисти схожі за своїм звучанням, близькі одне до одного. Це назва двох партій – конкурентів. Схожі і наслідки їх діяльності. Наслідки ганебних вчинків діяльності комуністів – примусова колективізація і Голодомор.
Характерним результатом цього є опустошення під час колективізації копилівських осель Федора Пашенка, Якова Михайличенка, Трохима Пашенка, Микити Дерев’янка, Мусія Земляного, Бондаренка та інших господарів села та ГОЛОДОВБИВСТВО 22-х мешканців села.
Найтрагічнішим і найстрашнішим днем для Новоселівців було надвечір’я 21 вересня1943р. Селом, з залізничної станції Кільчені на Січкарівку пішли німецькі війська. Після цього німці почали шастати по дворах, забираючи все, що попадеться під руку, виганяли корів, телят, свиней, курей, вантажили на підводи і везли з собою. Останніми їхали п’ять німців, які смолоскипами підпалювали хати села.
Підпаливши хату Гостренка Є.М., вони повернули коней і направились до спільного двору, колишнього обійстя Мусія Пашенка. Невідомий чоловік, заховавшись у кукурудзі, почав кричати і залякувати їх, стріляючи з гвинтівки. Сонце в цей час уже зникло за горизонтом. Німці певно відчули себе у небезпеці, повернули у протилежному напрямку і поїхали у Січкарівку. На наше щастя, залишили не пошкодженою праву частину села, де першою була хата Земляного Максима. Всі мешканці села боялись залишаться ночувати в хатах і пішли в степ, який заріс високими бур’янами. На відстані метрів за 200 на схід від села, серед бур’яну мама побачила копичку сіна, в якім уклала спати нас, трьох малолітніх дітей, віком від 2 до 6 років. Вдосвіта 22 вересня 1943 року, десь о 4-5 годині ми почули незвичний шелест в бур’яні. Мама почала молитись, щоб всевишній нас спас від напасті. Та раптом нас обступили якісь чоловіки в плащ-палатках, пілотках з червоними зірочками. Це були червоноармійці. Незвичним шелестом був шурхіт по бур’яну плащ-палаток. Мама вся тремтіла, почала ридати і не могла нічого сказати нашим солдатам, які запитували, чи є в селі німці. Згодом мама заспокоїлась і розповіла про вчорашній вечір і про відхід німців. Солдати взяли нас на руки, і ми зі сходом сонця зайшли з ними в село. Слідом, через годину-другу, зі сходу пішли червоноармійські війська. У дворі Максима Земляного розгорнули медичний пункт із автомобіля-фургона з червоним хрестом, в якому знаходились різні ліки, а поряд була поставлення палатка, де медичний персонал перев’язував поранених солдат. Один із солдатів-вірмен, від тяжкого поранення помер, і його урочисто, в супроводі військового ескорту похоронили на сільському кладовищі, обгородивши могилку дерев’яним штахетом, і поставили Червону Зірочку.
У селі на ремонт залишилось два танки з екіпажем, які через декілька днів поїхали на фронт.
Опісля стало відомо, що усі ці танкісти загинули під час форсування Дніпра.
У вогні Другої світової війни 1941-1945 рр. на фронтах загинуло 18 чоловіків Новоселівців:
Гостренко Микита Карпович,
Гостренко Василь Карпович,
Остапенко Василь, зять Гостренка Карпа Антоновича,
Пашенко Арсентій Семенович,
Травенко Іван Терентійович,
Гостренко Іван Васильович,
Гостренко Філярей Максимович,
Коцюба Андрій Юхимович,
Михайличенко Микола Якович,
Пашенко Ілля Ілліч, син Сулими Юхима Антоновича та Марини Захарівни,
Сулима Григорій Юхимович,
Сулима Іван Юхимович,
Сулима Василь Юхимович,
Земляний Степан Семенович,
Земляний Максим Свиридович,
Губар Микола Якович,
Солодкий Євгеній Іванович,
Скряга Павло Полікарпович
Спалений фашистами у льосі Земляний Омелько Семенович.
Спалений в концтаборі в Німеччині Дорошенко Дмитро Степанович.
Загинув від вибуху запалу снаряду Солодкий Григорій Євгенович,.
Помер від тяжкого поранення на фронті Скряга Полікарп Платонович.
Німецькі окупанти нанесли суттєву матеріальну шкоду шляхом спалення домівок та пограбування збіжжя, домашньої худоби, курей, речей і зокрема сім’ям Новоселівців у 1943 році:
Прізвище, ім’я та по батькові: кількість членів сім’ї: предмети грабунку: сума збитку.
Пашенко Савелій Іванович 3 корова, теля, кури 13 000 крб.
Новіков Єгор Васильович 1 корова, кури 17500 крб.
Ткаченко Григорій Іванович 1 свиня, кури, штани 7000 крб.
Травенко Терентій Мануїлович 4 теля, свині, кури 26800 крб.
Скряга Полікарп Платонович 3 корова, свиня 11253 крб.
Носенко Кузьма Прокопович 5 кури, порося 2061 крб.
Солодкий Євгеній Іванович 3 кури 1200 крб.
Губар Марфа Петрівна 1 кури 1500 крб.
Скряга Олексій Платонович 3 кури 1500 крб.
Земляний Максим Свиридович 1 бик, кури 8000 крб.
Земляна Васька Федорівна 1 хата, сарай, погрібник, теля, свиня, кури 38807 крб.
Гостренко Пріська Терентіївна 5 хата 19383 крб.
Земляна Єлосовета Олександрівна 1 хата, сарай, корова, свиня, кури 27506 крб.
Сулима Юхим Антонович 4 хата, сарай, збіжжя, корова, свиня 54172 крб.
Магдиш Григорій Романович 2 хата, кури 7430 крб.
Бурба Лукія Архипівна 2 хата, корова, свиня, кури 25894 крб.
Фійова Ганна Сергіївна 1 корова, свиня, кури 25740 крб.
Бондар Гапка Максимівна 1 хата, кролі, збіжжя, взуття 25650 крб.
Козак Денис Степанович 3 хата, корова, теля, кури 31007 крб.
Колосков Афанасій Юхимович 1 хата 15368 крб.
Коцюба Андрій Юхимович 3 хата, корова, свиня, кури 49378 крб.
Пашенко Софія Семенівна 1 хата, корова, теля, свиня, збіжжя, кури 29709 крб.
Онищенко Васька Федорівна 1 хата, свиня, корова, качки 34320 крб.
Пашенко Єлена Єремівна3 хата, корова 39183 крб.
Гостренко Катря Свиридівна 1 хата, корова, теля, кури 30140 крб.
Травенко Єфросинія Яківна 1 хата, свиня, кури 1932 крб.
Гостренко Карпо Антонович 4 хата, збіжжя, одяг, велосипед 64970 крб.
Пашенко Олита Мусіївна 1 хата, корова, теля, кури 38497 крб.
Витяги з погосподарської книги колгоспників села НовоселівкиУ 1953 році в селі Новоселівці Марівської сільради колгосп ім. Жданова Магдалинівського району Дніпропетровської області зареєстровано 34 дворів колгоспників, в яких мешкало 105 членів колгопного двору, в тім числі: 47 працюючих, 19 пенсіонерів та інвалідів з 8-ми дворів, та 39 неповнолітніх та малолітніх дітей.
На присадибних земельних ділянках колгоспників вирощувалось:
5,07га кукурудзи; 4,15га картоплі; 3,5га конюшини; 0,44га суданки; 0,15га кабаків; 0,08га буряків столових; 0,03 га квасолі; 0,04га овочів; 0,01 га тютюну; 0,2га озимої пшениці; 0,11 ярого ячменю; 0,1 конопель; 0,13 фруктового саду; 0,06 ягідників; 0,23 га сінокосу.
Утримувалось 17 корів, 4 поросят, кури, качки, гуси, та інша птиця.
У 1960 році в селі Копилово (так записано в книзі), Марівської сільради, сільгоспартіль ім. Богдана Хмельницького, зареєстровано 31 двір колгоспників, у тому числі 5 дворів пенсіонерів. У них мешкало 97 людей, в тому числі 48 працюючих, 21 пенсіонер, 28 неповнолітніх і малолітніх дітей.
У 1973 році в селі Підгірному, колгосп Леніна, Поливанівської сільради було 15 дворів із них 9 дворів пенсіонерів, всього мешканців 35 людей, 12 працюючих, 20пенсіонерів, 3 малолітніх дітей.
Останній мешканець села Підгірного НОВІКОВ ЄГОР ВАСИЛЬОВИЧ переїхав у сусіднє село Січкарівку в 1981році. Його хата загоріла з невідомих причин 9 травня 1982 року.
Потушити цю пожежу авторові цих рядків разом з братом Миколою, не вдалося. Від хати полум’я перекинулось на сарай. Джерело пожежі знаходилось на солом’яній покрівлі хати, серед поля буйнозеленої озимої пшениці, висотою понад 30 сантиметрів. Людей чи якихось коштовних речей на горищі, в приміщенні хати не виявлено. Не виявлено слідів людей чи транспортних засобів на пшеничному полі, які б могли свідчити про підхід чи відхід та навмисне підпалення оселі. День був сонячний і жаркий. Вдалось зафотографувати мить знищення полум’ям останньої хати Великої Копилової, Новоселівки, Підгірного. Як згадаю побачене та пережите тоді, серце починає млоїти, викликаючи тугу за Романом Гнатовичем Дрожжиним, який збудував цю хату, мріючи про щасливе життя. Згадав про багатодітну сім’ю Оляни Семенівни та Василя Кузьмовича Носенка, які опісля народили і виростили в цій оселі шестеро дітей. Згадав людей села, які пішли з життя і через два-три покоління їх образи, імена зітруться з пам’яті їх нащадків.
Вірю, бо знаю сам по собі, що настане час і нащадки мешканців цих двох маленьких сіл будуть з жадністю читати ці рядочки з надією отримати інформацію про їх предків і пращурів. Одні будуть дякувати, а інші будуть ганьбити. Тому і прошу загоді пробачити, що ця інформація дається не легко, через байдужість багатьох сучасників. Деякі з них вважають, що робити нічого і він відриває їх від важливіших справ. Тому і вирішив тоді залишити про них книгу-пам’ятку.
У різний час, за указаний період, у Новоселівці-Підгірному проживало понад 227 мешканців.

Не залишилось сліду від назви села Мала Копилова, яке знаходилось кілометра за півтора на Захід від села Воскресіньки Голубівської сільської ради Новомосковського району, та кілометрів 6 на схід від сучасного села Січкарівки Магдалинівського району Дніпропетровської області. На сучасній карті Дніпропетровської області на тому місці споруджена гребля, яка перегородила річку Кільчень, утворивши водоймище V образної форми. Це село було місцем народження багатьох наших земляків, яких ми не маємо права забувати (13).

Частка сучасної карти Дніпропетровщини з кладовищем зниклого села Новоселівки біля села Січкарівки в напрямку до залізничної станції Кільчень нижче від села Тарасівки.
У цих двох селах в 1930-33 роках налічувалось порівно по 39 селянських садиб, вони зняті з обліку у зв’язку з виїздом мешканців, але в різні часи. На їх місці залишились залишки кладовищ, на котрих захоронені жертви голодомору. Кладовища – святі пам’ятки двадцятого століття – мусять бути увічнені переліком жертв, облаштовані, повинні зберігатися для прийдешніх поколінь як документ геноциду українського народу.
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ТА РОЗКУРКУЛЕННЯ
селян Новоселівки (Великої Копилови)
як механізм геноциду
Одним із механізмів геноциду була примусова колективізація сільського господарства, яка трагічно вплинула на життя селян. Починалось це з їх ватажків.
У наші часи Катерина Свиридівна Пилипчук та її сестра, колишня власниця будинку №34 на вулиці Магазинній в м. Дніпропетровську, Ганна Свиридівна Орлова, 10 вересня 1912 року народження, ветеран Дніпропетровського комбайнового заводу, (нині небіжчиця), у 1990році автору цих рядків розповідали, що перший голова артілі СОЗ (СПІЛЬНОГО ОБРОБІТКУ ЗЕМЛІ) села НОВОСЕЛІВКИ, де вони народились і виросли, був їхній тато Земляний Свирид Іванович, батько дванадцяти малолітніх дітей. Він був безпідставно звинувачений у розтраті громадського майна, засуджений до позбавлення волі. В тюрмі тато тяжко захворів туберкульозом і після звільнення, через декілька місяців, у 1929 році, помер від тяжкої хвороби. Мама Федора Прокопівна залишилась вдовою з малолітніми дітьми Марусею і Марфушею, які навчались у Січкарівській початковій школі. Під час Голодомору у 1933 році від голоду померла мама, а сестричок у тяжкому фізичному стані направили у Марівський дитячий будинок, де вони померли від дистрофії, як наслідку голоду.
Померла від голоду Палажка, дружина брата Максима. Вона була дуже виснажена,одна шкіра та кістки. Хоронили її молоді чоловіки без труни, обгорнувши рядниною. Коли почали її закидати землею, то піднялася рука небіжчиці, і всім присутнім стало ясно, що вона ще жива. На деякий момент призупинили закидати небіжчицю землею.
Вона все рівно помре або сьогодні, або завтра, нам знову прийдеться її повторно нести на кладовище, – сказав молодий селянин, який копав яму і хоронив небіжчиків за розпорядженням голови колгоспу.
Хороніть, – махнув рукою Максим Свиридович, чоловік небіжчиці, і її ще живою закидали землею у могилі на кладовищі села Новоселівки. Колгоспник, який закидав землею у 1933 році напівживу Палажку, і її чоловік Максим через 11 років померли від тяжкого поранення, отриманого в бою на фронті з німецькими фашистами у 1944році.
Така божа воля.
Після тата ватажком артілі Новоселівців став Колісник Сергій Яремович, який також був несправедливо звинувачений у криміналі, засуджений до позбавлення волі. Повернувшись після відбуття покарання, він також помер від голоду в 1933р.
Цю розповідь підтвердила їхня двоюрідна сестра Оляна Семенівна Носенко (Земляна), мешканка вулиці імені Леніна смт Губиниха Новомосковського району Дніпропетровської області. Вона також розповіла, що в 1933році помер з голоду її старший брат Лука, його дружина і їхня дитина. В його хаті жив менший брат Омелько, якого німці спалили в 1943році.
Від голоду в 1933 році помер не тільки Колісник Сергій Яремович, а і його дружина Олена і старший син. Менший син Борис вижив,його забрали в дитячий будинок.
В його хаті жила сім’я Губаря.
Від голоду в 1933 році помер Павло Пашенко, який жив по сусідству з Пашенком Юхимом.
У Новоселівці в1930 роках був розкуркулений Дерев’янко Микита, патріот рідної землі, який висланий до Новосибірська разом зі своєю дружиною, сином Іваном та донечкою Олею.
Не пішли в колгосп, а збулись свого господарства Мусій Земляний, Яків Михайличенко, Трохим Пашенко, які виїхали до Дніпропетровська і поповнили лави робітничого класу. Їхні земельні наділи та добротні, ошатні садиби були передані в розпорядження сільської влади і колгоспів зокрема.
СВІДЧЕННЯ ЖЕРТВИ ГОЛОДОВБИВСТВА
СІМ’Ї ЮХИМА ПАШЕНКА
Вірив у справедливість більшовицької влади Юхим Пашенко, червоноармієць з дивізії Дибенка, учасник штурму Перекопа в 1920 році.
Саме того року обрадувала його дружина Катерина народженням сина Михайла. В 1922 році народилась донечка Лізонька, в 1925 син Олексій, в 1928 році донечка Марієчка, а в 1930 році син Іван. Плекав надію Юхим, що підростуть помічники і легше буде господарювати. Слава господу Богу, що Катерина має хист швачки і на своїй ЗІНГЕРІВСЬКІЙ, швацькій машині обшиває селян, за помірну плату чи за одробіток, поряд з Юхимом, який день і ніч вештається то в полі, то у дворі біля худоби.
Придбали вони у своє господарство пару коней, корову, реманент.
Відмовився Юхим вступати до СОЗ у, відкинув нову пропозицію до вступу у колгосп. Якось сам упораюсь. А де не зможу, родичі допоможуть, мріяв він.
Та так не сталось, як гадалось.
Відробіток селян на полі та в господарстві Пашенка Юхима за послуги, надані його Катериною, можновладці визнали як використання в господарстві найманої робочої сили і намагалися визнати його куркулем. Та не давало приводу його бідняцьке – патріотичне походження. Тоді місцева влада обклала його продовольчим податком зерна, м’яса, молока, яєць набагато більшим, чим він міг виростити. Не зміг Юхим Алампійович довести несправедливість рішення сільради про підвищення хлібопоставки і був приречений на голодну смерть.
- Мені йшов одинадцятий рік і навчалась у 3-му класі Січкарівської початкової школи, – згадує Єлизавета Шпак, донька Юхима Пашенка, мешканка СМТ ГУБИНИХА, Новомосковського району Дніпропетровської області(14);
- Одного разу, рано-вранці восени 1932 року почала збиратися до школи. Раптом до нашого двору під’їхало дві підводи з молодими людьми. Тато знаходились у хліві біля худоби, а мама готувала сніданок. Молоді хлопці – комсомольці, серед них дві дівчини, з міліціонером і татом зайшли в хату. Один із них прочитав якогось документа, який свідчив, що за навмисне невиконання держаного плану продовольчого податку підлягає арешту все, що знаходиться у власності Юхима Пашенка та інших членів сім’ї. Вони запропонували татові віддати вказані сільгосппродукти та коштовності.
-У мене зараз у такій кількості продовольства немає, – пояснив їм тато, – і прошу скасувати це рішення чи відстрочити його виконання до осені наступного року.
- Та цього було замало і буксири по викачуванні хліба з металевими шпичаками обшукали хату, сарай, клуню, садок, город, забрали все зерно, квасолю, коней, волів, корову, телят, поросят, навіть картоплю. Родичі – дідусь і бабуся, дядько Семен та інші – не могли нам нічим допомогти, бо самим нічого було їсти. Почалось голодування. Тато і мама намагались нас бодай чим підтримати. Не змогли допомогти нам і мамині родичі. Через місяць помер тато Юхим, потім брати Михайло, Олексій, сестра Марія, братик Ваня, а останньою померла мама Катерина із роду Стадників, сусіднього села Голубівки, залишивши мене круглою сиротою. Мене підтримало те, що як кращій учениці, за клопотанням вчителя школи Стряпана, один раз на день у школі мені давали обід.
Інші діти куркулів позбавлялись права на шкільний обід.
Після голодної смерті шести людей сімейної родини сільрада направила мене у дитячий будинок, який був створений при Марівському монастирі. В дитячий будинок цілодобово привозили напівживих дітей дистрофіків, які через два-три дні помирали, і їх складали в дерев’яній коморі на території монастиря. Після цього спеціальна бригада копала канаву і як у кагату складали мертвих дітей, прикривали їх простирадлами і присипали землею. В цій канаві поховано понад сто дітей, школяриків.
У дитячім будинку померли мої односельчанки, сестри сироти Маруся і Марфуша Земляні, яких доставили після смерті їх мами.

Померла моя подружка Марія Шовкопляс із Богданівки, Андрій Семенович Непідбереза з Новомосковська.
Всього в дитячому будинку із 120 дітей залишилось живими 18 дітей, а інші поховані в сестро-братерській могилі кладовища села Богданівки. Особливу турботу відчувала від директора дитячого будинку Борсука Мусія Романовича, від нянь Ніни Донецької та Анастасії Кучеренкової, завдяки їм я вижила. Восени 1933року 4-ий клас розформували і дітей сиріт розподілили по колгоспах, за місцем колишнього проживання. Мене взяли четвертою дитиною на утримання та виховання Федір Григорович та Марфа Іванівна Кириченко, які не мали своїх дітей і виховували трьох дітей сестри Марії Боломси, батьки яких померли з голоду в селі Воскресінці.
Єлосовета Юхимівна не тільки спаслась від голоду, а і народила і виростила синів Анатолія і Миколу та донечку Валю, які безбідно живуть у Дніпропетровську, народили і виховують для неї п’ять онуків і двоє правнуків.
СВІДЧЕННЯ ПРО ГОЛОДОМОР
СТЕПАНИДИ МАКСИМІВНИ ГОСТРЕНКО
5461010795Голодною смертю померли в 1933році наш тато Гостренко Максим Антонович та його брат, дядько Василь, Земляний Лука Семенович з дружиною і донечкою, його брат Іван з дружиною, жінка Земляного Максима – Палажка, Пашенко Іван та інші, – згадує Степанида Максимівна Гостренко, ветеран праці Дніпропетровського меблевого комбінату, уродженка цього села (небіжчиця). – Під час голодомору 1932-1933 років хоронили людей, обгорнутих у простирадло чи у ряднину, бо не було дощок для виготовлення труни. Коли спустили у яму охлялу від голоду і без свідомості Палажку Земляну і почали її накривать землею, вона знайшла в собі сили і підняла руку. Присутні при цьому рідні і односельці сказали, що вона ж жива.
- Вона все рівно завтра помре, а мені прийдеться знову з нею возитись, – сказав сільський комсомолець “М” і з мовчазної згоди рідних і близьких зі своїми товаришами загорнув землею охлялу від голоду жінку, Палажку, дружину Максима Свиридовича Земляного і матір їх сина Василя.
МАРТИРОЛОГ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ
СЕЛА ПІДГІРНОГО (НОВОСЕЛІВКИ – ВЕЛИКОЇ КОПИЛОВИ)
Таким чином, дослідженням жертв примусової колективізації і голодомору в Новоселівці, Січкарівської сільської ради Магдалинівського району, Дніпропетровської області, невеличкому селі із 39 селянських дворів, установлено факти голодомору.
Пропонується мартиролог померлих від голоду в 1932-33 роках:
Гостренко Василь Антонович – дідусь автора цих рядків;
Гостренко Максим Антонович;
Земляний Іван Семенович з дружиною;
Земляний Лука Семенович з дружиною Оленою та донечкою;
Земляна Федора Прокопівна з донечками Марфушею та Марусею;
Земляна Палажка;
Колісник Сергій Яремович, його дружина Олена та син;
Пашенко Іван;
Пашенко Павло;
Пашенко Юхим Алампійович, дружина Катерина, сини Михайло, Олексій, Іван, донечка Марія.
Двадцять дві живих душі,12 чоловіків,10 жінок за один неповний рік залишили святу землю і переселилися на вічний спокій у царство небесне, не віддавши свою енергію на збагачення земних здобутків.
У цім числі померло від голоду вісім дітей, які могли збагатити кількість селян.
Це і є результати ГОЛОДОВБИВСТВА, зорганізованого Радянською владою, під орудою комуністичної партії більшовиків України. Це є кримінальний злочин, за який мусить бути відповідальність.
Окрім цього, під час голоду, в пошуках кусня хліба, покинувши своє обійстя, з села виїхала голодна сім’я Бондаренка.
У хату – пустку, з Січкарівки переїхала сім’я Полікарпа Платоновича Скряги, який відмовився від посади голови і кинув свою печатку на стіл під час засідання правління колгоспу “Зоря комунізму”, – повідомив Іван Григорович Кириченко, мешканець вулиці Героїв Сталінграда, м. Дніпропетровська.
ТРАГІЧНИЙ РЕЄСТР МЕШКАНЦІВ
ЗНИКЛОГО СЕЛА МАЛА КОПИЛОВА
У пошуках мешканців покинутих сіл 25 серпня 1997 року довелось побувати в селі Воскресіньці, зустрітись і поговорити з Вірою Іванівною Боднею, (Кукуза) 16 вересня 1918 року народження, мешканкою вулиці Радянської, с. Воскресіньки, Голубівської сільради Новомосковського району, яка(з її слів) народилась і жила в 1933 році в селі Малій Копиловій, яке перестало існувати з 1971року.
Від Віри Іванівни дізнався, що село Мала Копилова знаходилось на відстані 2-х кілометрів на захід від Воскресіньки, з одною вулицею. По правому боці від Восресіньки знаходились садиби:
Земляного Гната, померли з голоду чоловік і жінка.
Рокотянської Марії.
Митрусенка Филимона Никифоровича.
Томаревського Симона Івановича.
Кукузи Івана Івановича, (сім’я Бодні В.І.) помер, з голоду.Дружина Анна Юхимівна (з роду Тюхтіїв) померла з голоду.
Гапона Луки.
Кукузи Семена Семеновича.
Гапона Федора, з голоду вимерла вся сім’я, 6 людей.
Кукузи Степана та дружина його Оришка.
Кукузи Дарії Марківни.
По лівому боці від Воскресіньки знаходилась садиба:
Кукузи Олександра Семеновича.
Земляного Василя.
Рибки Савелія, з голоду померла його дружина Марфа.
Земляного Степана.
Земляного Федора.
Гапона Сергія.
Земляного Петра Петровича.
Митрусенка Івана – з голоду померли батько і син.
Сулими Петра – з голоду померла дружина Варвара.
Кукузи Андрія.
Кукузи Григорія.
Гапона Мусія – з голоду померли батько і син Михайло.
Бісалея Олександра та Химки, розкуркулені.
Кукузи Афанасія – померли з голоду батько, мати Вустя і донька Серафима.
Сакій (спекулянт скотом). Це сьогодні бізнесмен.
Земляного Івана.
Фійового Дмитра.
Рокотянського Івана.
Земляного Василя.
Земляного Степана. З голоду померла жінка і двоє дітей.
Рибки Вакума.
Івана(Тарасівського).
Земляного Івана.
Земляного.
Земляного...
Земляного Григорія.
Тюхтія Юхима Юхимовича – розкуркуленого.
Тюхтія Петра Юхимовича – з голоду померла жінка Олександра і син Іван.
Земляного Федора.
Таким чином, установлено, що в цім населенім пункті померло від голодомору 24 людини, серед них шестеро дітей. Всі вони поховані на сільському кладовищі.


СПОГАДИ КОПИЛІВСЬКОГО ОСТАРБАЙТЕРА
На вулиці Орловській міста Дніпропетровська мешкає Бурба Григорій Васильович, 23 квітня 1923 року народження, один із мешканців села Новоселівки, яке знято з обліку у зв’язку з виїздом жителів ще у минулому, ХХ-му столітті. Вітаю його кожного разу на державні і православні свята, і завжди він запрошує мене до себе в гості (15).
На день вшанування людей похилого віку вирішив провідати ветерана Другої світової війни, а на моє прохання він написав спогади про своє життя. Він був найменшим сином сім’ї батька Василя Трохимовича і мами Варвари Аврамівни Сизоненко, корінних мешканців селища Губинихи Новомосковського району Дніпропетровської області. Він добре пам’ятає, як в 1933році до них прийшли «буксири» і вигребли всі харчі, навіть і ті, що були в печі.
Весною 1933 року голодною смертю помер тато, а через декілька місяців мама.
Нас двоє дітей залишились сиротами. Мені на той час було 10 років, а сестрі Парасці 18.Старший брат Федір (1910-1977р.р.) вирішив забрати нас обох у свою сім’ю. Згодом він сестру улаштував на роботу.
У 1936 році брат купив хату вимерлої сім’ї Земляного Свирида у сусідньому селі Копиловій Січкарівської сільради Магдалинівського району Дніпропетровської області і працював у місцевому колгоспі «Зоря комунізму». Після закінчення семи класів Григорій навчався в ремісничому училищі в м. Дніпропетровську. Коли отримав спеціальність токаря, його направили на роботу за спеціальністю в Росію в м. Коломну, Московської області на машинобудівельний завод.
На початку війни 1941 р. повернувся в Україну в село Копилову, яку невдовзі окупували німці.
15 листопада 1942 року отримав повістку і був примусово направлений на роботу в фашистську Германію. Працював в Австрії у місті Грац на вагоноремонтнім заводі.
У 1943 році утік з табору і коли відчув, що мене можуть схопити і заслати в тюрму, пристав до табору-розпредільнику, куди привозили людей із Росії та України.
Прізвище Бурба поміняв на псевдонім Дзюбан. Мене разом з іншими в’язнями направили працювати в камінний кар’єр «Афлінського цементного заводу», і жив у таборі цього ж заводу.
Звільнили нас 9 травня 1945 року, радянські та болгарські війська.
Після перевірки польовим військоматом був призваний в лави радянської армії, де з 9травня 1945року служив на посаді радіотелеграфіста в 322 корпусній артилерійській бригаді, 1663 артилерійськім полку і демобілізувався 11 березня 1947року. Повернувся в село Копилову, звідки мене забрали в Германію.
Працював у колгоспі до 1950 року. Життя в селі було дуже тяжке, тому змушений був переїхати в м. Дніпропетровськ, де працював такелажником –вантажником на залізничній станції Дніпропетровськ; 4 роки токарем метизного заводу; 25 років правильником Дніпропетровського заводу металевих конструкцій; 10 років фрезерувальником Дніпропетровського Агрегатного заводу. Після виходу на заслужений відпочинок продовжував працювати комерційним агентом поштарем, охоронником. Разом з дружиною Марією Лук’янівною народили доньку Тамару, 1948р.н., і сина Станіслава, 1951 р. н. які народили і виховали 4 онуків.
У своїй автобіографії він написав; «В 2008 році мені буде 85 років. Дуже турбують болячки. Гарного життя не бачив і певно уже не побачу».
30 червня 2008 року

ВДОВИНА ДОЛЯ ОКСАНИ ФЕДОРІВНИ ЗЕМЛЯНОЇ
Оксана була старшою донечкою в сім’ї Федора Коцюби із козацького роду селян Почино-Софіївки та Коваленків із сусіднього села Королівки. Служила покоївкою з малих літ у сільського батюшки. Згодом, як підросла, пішла служити покоївкою у панський маєток села Великої Копилови – Новоселівки, де вийшла заміж за Василя Гостренка, народила сина Івана, донечку Явдошечку і красуню – донечку Софієчку.
Жаль, у 1933 р. помер Василь, любий чоловік, залишивши її вдовою, а дітей напівсиротами.
Батька в господарстві замінив син Іван, який зажадав женитись на Катрі Земляній, осиротілій після голодомору. Через рік у них народилась донечка Поля. В хаті стало набагато веселіше і тісніше.
Руку і серце запропонував Оксані вдівець Максим Земляний, брат невістки Катерини. З метою створення сім’ї Оксана з донечками перейшли жити в оселю до Максима Свиридовича, звільнивши хату для молодої сім’ї Івана та Катерини.
Згодом Євдокія за комсомольським призивом виїхала до м. Дніпропетровська, де працювала робітницею рудного двору доменного цеху металургійного заводу. Вийшла заміж, народила двох синів і донечку, отримала квартиру 18м2 в робітничім гуртожитку металургійного заводу в кінці Шляхівки, це сучасний проспект імені Петровського.
Та Друга світова війна внесла свої корективи у сімейне життя.
Прийшов з німецького оточення син Іван, який переночував вдома, а вранці голова сільради арештував його як дезертира і відправив у районний центр Магдалинівку. Більше вістей від нього не було. В повоєнні роки його дружині Катерині повідомили, що він пропав безвісті і призначили їй матеріальну допомогу на малолітню донечку до її повноліття. Проте на меморіальну дошку Захисників Вітчизни, які загинули в боях з фашистами, його прізвища не записали. Це свідчить, що син Іван був підступно знищений сталіністами.
У серпні 1941 року до мами Оксани евакуювалась солдатка, донечка Явдошечка з 3-ма малолітніми дітьми. Це не входило в плани вітчима. Весною 1942 року солдатці з трьома дітьми прийшлось зайняти куточок у кімнаті колгоспного шорника, в хаті колишнього дитячого садочка, для евакуйованих біженців. Згодом, після смерті донечки Софії, взимку 1943 року, Євдокія з дітьми повернулась у хату вітчима. Після звільнення від німецької окупації, восени 1943 року, Максима Земляного військкоматом призвали в армію.
А через рік Оксана Федорівна Земляна отримала повідомлення, що її чоловік Земляний М.С. помер в шпиталі від отриманих тяжких поранень. Так Оксана Федорівна, через одинадцять років, вдруге стала вдовою.
Та втретє засватав її Оліян Кукуза, вдівець з сусіднього села Січкарівки, в голодний 1947р. Оксана Федорівна втретє овдовіла і повернулась до дочки та онуків.
- Щиро вдячна Вам за увагу до мене, але мені буде краще жити з сім’єю донечки Явдошечки, – відповіла Оксана Федорівна, випроводжаючи четвертих сватів.
Повернувся в село її зять Павло, який у щасті з донечкою Явдошкою народили ще шестеро дітей, і, на жаль, невдовзі померли, залишивши сиротами неповнолітніх дітей. Оксана Федорівна знайшла в собі сили об’єднати докупи своїх онуків, дочекатись правнуків і з чистою совістю представилась на 95-ім році свого життя.
Похована вона на кладовищі свого рідного села Почино-Софіївки. Понад двадцять літ минуло з тих пір, як пішла вона від нас в царство небесне, але пам’ятають про неї її онуки і правнуки, які з кожним роком збільшують її родове коріння.
Шановний читачу, подивіться на світлинку цієї щиросердної україночки з козацького роду. Вона розміняла дев’ятий десяток, а її очі, ясна і доброзичлива усмішка направлена в майбуття. Її натруджені і міцні руки свідчать, що вона не дає їм лінуватись і повсякчасно готова до рутинної праці на благо своїх дітей, онуків і правнуків.
Про це свідчить фартушок, яким вона кожного разу плекає свої натруджені пальці. Повсякчасною працею рук та пальців цих Оксана Федорівна перемогла усі 4 голодомори української нації, передала досвід звитяжної праці онукам і підвела своїх нащадків до Незалежної України.

Оксана Федорівна Земляна 15.02.1893-29.04.1989рр.
Помираючи, вона заповідала своїм онукам і правнукам:
Знаю, що Ви не вірите в Божу силу. Але упевнена, що Ви незабаром прийдете до Бога, тому і прошу пронесіть з честю, через все життя в своїм серці
ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЗАКОНУ БОЖОГО
Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене.
Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.
Не згадуй імені Господа Бога твого даремно.
Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу, а день сьомий –субота – для Господа Бога твого.
Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.
Не вбивай.
Не чини прелюбу.
Не кради.
Не свідчи неправдиво проти ближнього свого.
Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого.(16)
Ці заповіді мені відомі від батьків моїх, їх ми вивчали і розповідали в школі на уроках Закону Божого. Ми вірили в Бога Христа, намагались творити добрі діла, виконуючи волю Божу. Добрі діла є виявленням нашої любові, а любов є основою всього християнського життя.
Понад двадцять літ минуло з тих пір, як її не стало, але нащадки онуків і понад чверть сотні правнуків завжди будуть пам’ятати про добрі діла і любов її до Бога і своїх ближніх, яким вона дала життя і присвятила себе добрим справам в ім’я майбутнього. Переживши чотири Голодомори, трьох дітей і чоловіків своїх і залишившись з десятьма онуками, Оксана Федорівна, віруючи в Бога, намагалась чесно виконувати ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЗАКОНУ БОЖОГО.
Віримо – її образ залишиться взірцем жінки-матері для нащадків третього тисячоліття.
ГІРКА ДОЛЯ ПЕРШОГО ГОЛОВИ КОЛГОСПУ СЕЛА СІЧКАРІВКИ
Не менше жертв Голодомору було в сусідньому селі Січкарівці, центрі Січкарівської сільради Магдалинівського району Дніпропетровської області.
Про свою юність 1933 року згадує Тимофій Архипович Кукуза, уродженець цього села, мешканець м. Дніпропетровська.
У 1998 році автору цих рядків він розповідав, що по наряду колгоспного бригадира Андрія Івановича Фійового навесні 1933 року запрягав волів у дроги і кожного ранку з своїми товаришами проїздив селом, заходив у двори, з метою підбору і поховання померлих з голоду мешканців села. Хто помер з голоду і кого ховали, Тимофій Архипович не запам’ятав і помер під час створення цієї пам’ятки, не згадавши імен жертв Голодомору.
А чому?
Та цьому в якійсь мірі допомогли інші свідки Голодомору, які підтвердили його слова про масовий Голодомор людей у селі Січкарівці 1933 року.
- Мій тато, Тищенко Євгеній Степанович, уродженець села Миколаївки Новомосковського району Дніпропетровської області, в числі 25-ти тисячників з міста Дніпропетровського направлений в село Січкарівку для створення колгоспу “Зоря Комунізму”, – розповідала Катерина Євгенівна Руденко, мешканка м. Дніпропетровська, екс-завідуюча дитячим комбінатом № 266 Червоногвардійського району, ветеран освітянської праці, автору цих рядків влітку 2000 року, – Весною 1930 року колгоспники почали виходити з колгоспу і розбирати свою худобу і знаряддя праці. Тато змушений був вночі охороняти худобу. Одного разу невідомі намагались забрати худобу з колгоспної ферми, але тато їм перешкодив. Хтось ножем ранив тата в шию. Це сталось з суботи на неділю. Підтримки селян татові не було. В цей день з дніпропетровської школи фабзауча на вихідний приїхав Дмитро Білик, сусід Тищенка Євгена.
З метою підтримки комуніста комсомолець Дмитро Білик проти ночі повернувся на залізничну станцію Кільчень за 8 кілометрів від села, щоб про напад повідомити правоохоронцям обласного центру. Та вранці під двері хати, де знаходився поранений Голова колгоспу Тищенко Є.С., невідомі підсунули папірець з інформацією про те, що комсомолець Білик Митя загинув. Невідомі пошпигали всього, відрізали носа і вуха і повісили комсомольця Дмитра Білика на телеграфному стовпі біля станції Кільчень.
Це означало вбивство з політичних мотивів. Хто скоїв цей злочин, до цього часу не відомо. Тата відправили в Дніпропетровську обласну лікарню ім. І. Мечникова, але через 8 днів він помер. Поховали тата Євгенія Степановича Тищенка, комуніста, поряд з братською могилою комсомольця Дмитра Білика. До Другої світової війни, в день революційного свята 7 листопада місцева влада села Січкарівки організовувала мітинги біля їх могил, а після війни забули, навіть обеліск зник.
Зараз на цій цяточці святої землі селяни випасають телят та кіз.
Чому комуністична організація села забула традицію вшанування героїчно загиблих під час виконання свого службового і партійного обов’язку – комуніста Євгена Тищенка і комсомольця Дмитра Білика?
На нашу думку, це певно з метою вилучення з пам’яті прийдешніх поколінь селян ганебних фактів бузувірського позбавлення свободи вільного життя та землеробства.
Автору цих рядків про героїчну загибель комуніста і комсомольця в роки колективізації стало відомо тільки в результаті ретельних пошуків фактів з історії рідного краю.
Після зустрічі з Руденко К.Є. автор цих рядків побував у сусідньому селі Почино-Софіївці Магдалинівського району, де стрівся з Іваном Яковичем Ковальовим, інвалідом Другої світової війни. Він підтвердив факт вбивства його брата, Білика Дмитра в 1930 році та Голодомору в селі Січкарівці 1932-33 роках, доповнивши спогадами про голодну смерть свого тата Якова Івановича Ковальова, який похований на кладовищі села Січкарівки.
СПОГАДИ МАРІЇ ПОЛІКАРПІВНИ ВЕРГІЛЕС
- У 1933 році у моїм ріднім селі Січкарівці був страшний голод, – згадує Марія Полікарпівна Вергілес (Скряга), мешканка вулиці 20 років Перемоги м. Дніпропетровська.
- Все це від колективізації. У селян забрали у колгосп усіх коней, корів, реманент. Люди згодом стали повертати своє назад. Хто не хотів добровільно вступати до колгоспу, того розкуркулювали і забирали все, навіть одяг. У Січкарівці розкуркулили Ткаченка Андріяна, Скрягу Мефодія, Макаренка Артема. Ткаченко Дуня Андріянівна приносила до нас свою одежу для схову на горищі нашої хати.
Марія Полікарпівна також підтвердила те, що в період колективізації комсомольця Дмитра Білика невідомі люди повісили на стовпі біля станції Кільчені за те, що він підтримував голову колгоспу.
- Нашу сім’ю від голодної смерті спасла коняка, з переломаною ногою, яку тато, Полікарп Платонович, знайшли у степу. Кістки майже усі переварили вщерть. Тато навіть копита обсмалили і приготували із них холодець. Окрім цього, ми ходили в поле, де збирали залишки бульб минулорічної вимерзлої картоплі і вимивали з неї крохмаль, змішували його з мишієм і пекли коржі, які ми називали макоржениками.
Голодною смертю вимерла сім’я Голов’ятенка Микити разом з дружиною Горпиною Петрівною і 9 їх дітей. У сусіднім селі Петровському Новомосковського району такого голоду не було.
Після закінчення початкової школи Марія працювала в колгоспі. Але жили напівголодні. Тому у 1938 році дядько Федір Скряга відвіз п’ятнадцятирічну племінницю у домашні робітниці, на Старотроїцьку слобідку м. Дніпропетровська, де вона працювала 2 роки і 6 місяців.

Після цього поїхала до дядька Олексія, який улаштував її мити посуд у їдальні колесопрокатного цеху Нижньодніпровського трубопрокатного заводу. Перед цим 15 років, у манесманівськім цеху цього заводу, працював її тато, Полікарп Платонович, без паспорта.
У період окупації її відвіз у Нижньодніпровськ для відправки на роботу в Німеччину Андрій Коцюба, який при радянській владі був головою Січкарівської сільради.
Після визволення Марія Полікарпівна повернулась у Дніпропетровськ, народила дочку і сина, які виростили для неї чотирьох онуків.
У роки незалежності України отримала компенсацію за роботу в Австрії під час Другої світової війни
СПОГАДИ ІВАНА ШПАКА ПРО СМЕРТЬ БАТЬКА
За природних умов 1932-1933 роки майже не відрізнялись від інших попередніх, а селяни, які обробляли землю, могли прогодувати себе і забезпечити збіжжям інших.
Та, на жаль у цей процес втрутилась радянсько-більшовицька держава, яка об’єднала землю і хліборобів у колгоспи не з метою покращення їх життя, а з метою забезпечення продовольством амбіційні, економічні плани сталінських п’ятирічок у чотири роки.
-У голодний 1933рік помер мій тато, Тимофій Автономович Шпак, – згадує його син Іван, мешканець СМТ Губиниха, Новомосковського району (17).
З голоду померли Андрій Солод і його донечка Марія, а також Віктор Кирилович Губар.
ДОЛЯ СІМ’Ї ЙОСИПА МИХАЙЛОВИЧА СКРЯГИ
Характерним прикладом геноциду українців є доля Йосипа Скряги та його сина Мефодія, 20серпня 1888року народження, уродженців села Січкарівки, центру сільської ради, батька чотирьох дітей і багатьох онуків. Його онук, найменший син Мефодія, Павло(18) та правнук Василь(19), мешканці м. Дніпропетровська, небіжчики, в дев’яностих роках двадцятого століття, розповідали автору цих рядків, що безпідставно місцева влада віднесла до куркулів Йосипа Михайловича Скрягу за відмову від добровільного вступу в колгосп.
Якось у двір до Йосипа Скряги, власника вітряної мельниці, зайшов Голова Січкарівської сільради і повідомив, що до сільради надійшла анонімна заява, що Скряга не увесь мірчук здає державі.
- Цього не може бути, – відповів Йосип Михайлович. – У нас ведеться книга обліку споживачів, у якій записуються всі послуги та кількість змеленого зерна. Людей усіх Ви знаєте і можете перевірити. Окрім мене та сина Мефодія, муку в моїм млині ніхто не меле. Податок і план мірчуку здаю вчасно, на що маю і зберігаю квитанції заготконтори.
Через деякий час виконавець приніс Йосипу Михайловичу запрошення до сільради.
- На Вас надійшла друга анонімна заява, – повідомив Голова сільради Йосипу Михайловичу, людині похилого віку, який користується повагою мешканців в окрузі.
- Ви використовуєте в приватному господарстві найманих робітників, які не зареєстровані в органах місцевого самоврядування, а тому Ви ухиляєтесь від сплати додаткового податку, як на найману робочу силу.
- Цього також не може бути, – відповів Йосип Михайлович. – Під час гарячих сільгоспробіт не до млина. Уся моя сім’я працює на землі, про це неодноразово говорив селянам. Та, на жаль, приходять просять змолоти. В час, коли я знаходжусь у млині, вони замінюють мене біля чепіг плуга чи на лафеті лобогрійки, чи з ціпом молотять горох. За віком і станом здоров’я мені легше працювати у млині, ніж на сінокосі. Всі ці факти у мене записані в журналі обліку помольців. Споживачі певне підтвердять, що вони працювали на моєму полі за власним бажанням і за їх проханням, за одробіток.
А що стосується анонімних заяв на мене, то Вам, пане Голово сільської Ради, рекомендую не задовольнять пасквілянтів. Все життя прожив, на мене ніколи ніхто не скаржився і раптом за такий короткий час аж дві пасквільні цидулки.
- Чому Ви так себе ведете? – обурився керівник сільської Влади. – Який я Вам пан? Що забулись, де Ви знаходитесь?!
- Це я добре пам’ятаю, – відповів щирий українець. – Пане-товаришу називали один одного наші предки, козаки запорожці, бо вони були вільними в Україні. Панами для них були шляхтичі та москалі. Ваша поведінка, як представника Влади у селі, не товариська, а панська. Тому обурюсь Вашим ставленням до пасквілів на чесну людину. Не люблю і ненавиджу підступність і лукавство! Давайте жити дружньо! Не знав старий нащадок козацький, що цю щиросердну розмову буде передано до відома вищих керівників. Згодом з Магдалинівки, районного центру, в село приїхав якийсь Кухар. На цей час тільки створений колгосп «Зоря Комунізму» почав занепадати. Січкаряни подавали заяви про вихід з колгоспу і, забравши своїх коней, волів, корів та іншу усуспільнену власність, повертались на свої земельні наділи. По селу пішли чутки, що на селян, які вийшли з колгоспу, буде накладатися подвійний податок. Для його стягнення з торгів буде продаватись власність боржника. Винні в цьому одноосібники та куркулі. Вони в свій час надавали можливість тягловою силою та реманентом обробляти землю селянам – біднякам. Зараз, у зв’язку з створенням колгоспів, вони не мають можливості, тому і відмовились від надання таких послуг.
На чергових сільських зборах за пропозицією Голови Сільради якогось Кухара обрали головою колгоспу “Зоря комунізму”. Виконавці сільради почали розносити одноосібникам запрошення до Сільради, де Голова сільради разом з Кухарем та уповноваженим районної Влади пропонували писати заяву про вступ до колгоспу усім мешканцям села. Син Йосипа Михайловича, Мефодій Скряга, відмовився від вступу в колгосп і почав сперечатися з районними уповноваженими. Його забрали в район. У Січкарівці з цього приводу зібрали схід селян, на якому прийняли рішення розкуркулити Йосипа Скрягу та його сина Мефодія. На підставі цього рішення у них забрали вітряка – млина, все збіжжя, коней, худобу, навіть курей. За здійснення спротиву колективізації Мефодія засудили, як за кримінальний злочин, до вісімнадцяти місяців примусової праці в радгоспі “Поливанівський”.
Члени сім’ї Скряги Йосипа, залишившись без засобів виробництва, змушені були подати заяву про вступ до колгоспу, де вони отримували одноразовий обід.
Найтяжче випробування дісталось Павлові, сину розкуркуленого Мефодія Скряги.
У школі, де в обід усі діти сідали за стіл їсти, його виганяли із-за столу, як сина розкуркуленого. Якось голодний, з сльозами в очах він сидів під стінами школи під час обіду. Його побачив вчитель Іван Микитович Скряга, шкільний товариш його старшого брата Дмитра. Дізнавшись про несправедливе ставлення до дитини, Іван Микитович наказав кухарці годувати Павла разом з іншими дітьми.
Мефодій Скряга, після відробітку примусової праці, деякий час працював на заводі у м. Дніпропетровську. Та його тягло додому. Він змушений був подати заяву в колгосп, щоб не вмерти з голоду. Одного разу взимку колгоспний бригадир Андрій Фійовий послав Мефодія в степ, до скирти соломи нарізати худобі січки. Та січкарня була стара, жувала, а не сікла солому. Витягуючи жмут соломи, Мефодій похитнувся і віддав руку під ножа. Йому відрізало праву руку. Біля двох місяців він лікувався в лікарні. Його дружину також прийняли в колгосп до свиней, де вона могла взяти і зварити для сім’ї буряка. Згодом її поставили вівчарем. Вона доїла в степу ярок і пляшку молока приносила для малолітнього сина Павла. Не змогли вони вберегти онука Леоніда, сина Дмитра, який від недоїдання у колгоспних яслах помер.
Голодною смертю в 1933 році померли Віктор Кирилович Губар, сват Мефодія, і його менший брат Федот.
Про це також свідчить Ганна Вікторівна ФІЙОВА, мешканка СМТ Іларіонове Синельниківського району Дніпропетровської області.(20)
Мефодій згодом працював у колгоспі на посадах сторожа на фермі, листоношею.
Всі ті, хто виконував ганебні акції розкуркулення, під час німецької окупації залишились в селі живими до звільнення Червоною армією. Мефодій Йосипович стрів окупацію без радощів і печалі.
- Хрін від редьки не солодший, говорив він не оглядаючись, не підлещуючись до німецької влади. – Жив при царській, при більшовицькій, якось проживу і при німецькій.
І тоді і зараз – неволя.
Він не мстив. Але після звільнення від німецької окупації був засуджений до позбавлення волі за сприяння німецькій владі. Про це свідчить надумана підступна хронологічна довідка, яка зберігається в Дніпропетровськім державнім архіві.(21)
У ній задекларовано...” Зрадники Радянської влади Скряга Мефодій Йосипович, Фійовий Петро Варфоломійович почали подавати заяви на Удовика Титка Степановича, Кукузу Сергія Григоровича, Коцюбу Андрія Юхимовича, Кукузу Івана Архиповича та інших. Після цього вони були викликані в жандармерію і взяті на облік. На особливий облік взяли Коцюбу А.Ю., під розстріл, та його відстояли селяни..”Насправді це була підступна помста більшовицької радянської Влади за їх прихильність до української національної ідеї та незалежної України.
Та указані в підступній довідці надумані жертви вчинків Мефодія Скряги та Петра Фійового, мешканці окупованих сіл були законослухняними для німецької влади. Вони пережили неволю без великих проблем, сприяли і сумлінно виконували розпорядження німецької влади. Коцюба Андрій працював їздовим у колгоспі “Зоря комунізму” і відвозив в Нижньодніпровське молодь для відправки на роботу в Німеччину.
Після звільнення був обраний Головою колгоспу сусіднього села Марівки. Взимку 1944 році мобілізований на фронт і був убитий в бою на території Софіївського району, при звільненні Кривого Рогу від фашистсько-німецьких загарбників.
Удовик Титко Степанович також був мобілізований в армію, після війни повернувся у село, де працював у колгоспі агротехніком, бригадиром городньої бригади.
Кукуза Іван Архипович також після звільнення був мобілізований на фронт, де був тяжко поранений і помер в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова.
Кукуза Сергій Григорович також після звільнення залишився живий, був секретарем Січкарівської сільради, директором сільської початкової школи.
Таким чином, відсутній збиток, на який посилаються автори хронологічної записки як на співробітництво з німцями патріотів незалежної України.
На підставі указаних та інших сфабрикованих документів Фійовий П.В. і Скряга М.Й. в 1943-1944 роках були засуджені до покарання з позбавленням волі.

Доля Скряги М. Й. не відома.

Фійовий П.В. після незаслуженого позбавлення волі повернувся додому, де його чекали дружина Ганна Сергіївна, донечки Марія та Мелашка, син-фронтовик Микола та онуки. При вирішенні питання про призначення пенсії місцеві керівники-комуністи відмовили йому в цьому, посилаючись на те, що перед, цим він не працював у колгоспі(22).
Та обробляючи своїх 0,25 га землі, він вирощував овочі та, отримуючи допомогу від дітей, прожив чесно не один рік і знайшов вічний спокій і похований у рідній землі.
Так за що судили Скрягу М.Й. і Фійового П.В.?
З аналізу обставин, на думку автора, це була помста комуністів патріотам самостійної і незалежної України за непокору духу і відданість українській національній ідеї.
Сьогодні настали часи відродження української самостійної і незалежної держави, національної ідеї і доречно було б переглянути кримінальні справи щодо патріотів України СКРЯГИ М.Й., ФІЙОВОГО П.В. з метою зняття полуди “ворогів народу” і повернення їм святого імені борців за незалежність Батьківщини, рідної України.
Пишаюсь своїми дідами та батьками за відданість Україні, – відповів з сльозами в очах Іван Кулак, онук українця, репресованого Петра Фійового.
СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР ВАСИЛЯ КОЛІСНИЧЕНКА
За проханням автора цих рядків Колісниченко Василь Максимович, мешканець вулиці С. Ковалевської у м. Дніпропетровську, колишній старший майстер колесопрокатного цеху ВАТ “ІНТЕРПАЙП НТЗ”, неповнолітній “остарбайтер”, якому 15 березня 2008 року виповнилося 80 років, написав свої спогади про голод 1933 року під назвою:
“Г О Л О Д О М О Р“ (23).
“Мені було п’ять років, коли був голод 1933 року. Пам’ятаю, просив у мами їсти. Мама зварила суп з мишію, який знайшла у полі в мишаках. Суп і той ріденький, бо мишію було замало. А ходити в поле забороняли.
Мама каже: – Ось тато приїде з роботи, привезе хлібця і тоді всі разом поїмо.
Тато працював на заводі ім. Карла Лібкнехта у балонному цеху слюсарем. Але мені так хотілося їсти, що я не міг себе стримати і ревів: – Дай мамо їсти, дай мамо їсти.
А мама плаче і мене заспокоює. Але я вискакую з хати, кажу мамі: – я піду ляжу під поїзд.
А жили ми в селі Орловщині Новомосковського району. Вискочив із хати і заглядаю у вікно, чи мама встає з печі чи ні. Бачу сидить мама на лежанці і плаче. А я ще дужче реву. Кажу – піду, піду під поїзд. А потім кричу: – Ось як я виросту, оженюсь, жінка напече пиріжків, буду їсти, а тобі не дам, не дам.
Бачу мама встала, вийшла, взяла мене на руки і стала благати, і я заснув.
Увечері тато приніс хліба, але я спав. А вранці мама дала мені дві долі.
Прийшов якось до нас дідусь, мамин тато. Мами не було вдома, ходила в поле по колоски мишію. Там її схопив об’їждчик, привів до сільради, і її тримали там до пізнього вечора. Дідусь, Харьков Іван Іванович, був голодний і просив у нас щось поїсти, але у нас не було нічого. Він позаглядав по казанах, нічого не знайшов. А в закутку стояла діжка з кислими помідорами. Вони були дуже кислі і такі, що ми їх не їли. Дідусь почав їсти ці помідори, їв їх довго і багато. Потім ліг спочити. Коли мама прийшла і його розбудила, то його на можна було пізнати, увесь розпух, очей не видно, лице блищить як чимось помазане. Мама плаче, каже: – Що Ви собі робите? Ви ж так можете померти. Дідусь пішов додому. А вранці другого дня прийшла його сусідка і сказала, що він помер. У неї помер чоловік, і вона зайшла просити, щоб дід допоміг поховати, а він мертвий.
Поховали їх в одній ямі без труни і без попа.
Бабуся померла першою, за нею дід, а потім дядько Федір, дядько Микита, тітка Федора.
Якось прийшов до нас дядько Гриша, мамин брат, і каже: – Мене сусід Савін пригласив на свіжину. Поклав мені в миску м’ясо, а там дитячі пальчики. Він порізав двох дітей. Одне втекло.
Мій дід по батькові – Денис, був середняком. Мав пару коней, одну корову, качки, кури, і город 1 гектар. При радянській владі одержав землю по два гектари на чоловіка. А їх було 4. Все було б хорошо, та началась колективізація, і рядом неврожай.
Дід не захотів іти в колгосп, його зробили куркулем. Забрали все. Коней, зерно, корову. Баба вмерли першою.
Син Федот опізнився на роботу. Звільнили з роботи і дали так званий «вовчий білет». На роботу по цьому документу не брали (Працював на заводі К. Лібкнехта). Карточки хлібні відібрали. Вмер з голоду. Син Тимофій працював у радгоспі. Уже влітку 1933 року з нового врожаю жита спекли хліба, дали Тимофію хлібину. Він з голоду з’їв півхлібини і помер. Дід ішов до Тимофія. Думав у нього перебути голод, але по дорозі помер. Було йому 51 рік.
м. Дніпропетровськ. 23.11.2007р.
МАТЕРИНСЬКІ ЛИСТИ СИНУ АРСЕНІЮ БАГЛІЮ
Мною впродовж 20 років вивчається історія рідної Дніпропетровщини з метою зняти комуністичну полуду, яку створили більшовики на нашій рідній українській землі. Для цього аналізував опубліковані матеріали, архіви, спілкувався з багатьма громадянами з того чи іншого приводу, публікував краєзнавчі нариси в місцевих часописах.
Як результат краєзнавчої діяльності, за моєю безпосередньою участю встановлено 9 бюстів робітникам-залізничникам, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, біля прохідної Нижньодніпровського вагоноремонтного заводу в м. Дніпропетровську.
Серед них пам’ятник БАГЛІЮ Гаврилу Миколайовичу, ім’я якого носить станція Придніпровської залізниці та житловий масив у м. Дніпродзержинську.
У місті Дніпропетровську проживає вдова його сина, Миколи Гавриловича БАГЛІЯ, 02.05.1916 - 13.10.1986 року, учасника Другої світової війни, за що він нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня, який зберігається в сім’ї онуків та правнуків.
З їх допомогою був установлений зв’язок з Арсенієм Андрійовичем БАГЛІЄМ, інженером-конструктором Київського заводу “Арсенал”, племінником Гаврила Миколайовича, краєзнавцем, дослідником стародавнього українського роду Багліїв. Арсеній Андрійович киянин, мешкає неподалік від Верховної Ради України і неодноразово гостинно приймав мене вдома. Він подарував свій рукопис про дослідження свого родоводу. Низько кланяюсь цьому істинному патріоту української землі за те, що він довірив мені вивчити листи своєї мами з селища міського типу Любеча Ріпкинського району Чернігівської області, із яких мною зроблені виписки. Це, на мою думку, важливі документи, які об’єктивно допоможуть депутатам та і іншим громадянам України визначитись у своїй помилковій оцінці життя селян у тридцяті роки ХХ століття.
Ці документи були одним із факторів мого ідеологічного прозріння, чи перебудови.
Неоніла Семенівна БАГЛІЙ, мама Арсенія, прожила 95 років в ріднім Любечі. На час мого знайомства з її листами синові виповнилось 75 років, але він зберігає листи мами, довідки про його соціальне походження.
Із документів, написаних секретарем Сільської Ради на арештантськім бланку начальника районної міліції, нам сьогодні відомо, що Арсеній БАГЛІЙ до 15 років був на утриманні батьків, у яких сім’я була із 5 людей, хати, сараю, хліву, корови, коня, півтори десятини орної землі та стільки ж для випасу худоби. Відносився він до середняків, які звільнялись від оплати податку.
Ці довідки послужили Арсенію амулетом від анонімних звинувачень, написаних на нього наклепниками в 1937 році, коли життя його трималось на соломинці. Характерні фрагменти листів матері до сина яскраво висвічують життя селян в ті часи Голодоморів.
Лист 1. 24 квітня 1929р. «Дорогий Сеню. Сумне тобі повідомлення, Тато помер, вічний спокій йому. Його не стало 19, а поховали 20. Бідненький, тяжка була його смерть, яку він чекав 6 місяців у страшенних муках. Ліки не допомогли. Нам гірко жити без нього. Зараз осінь, роботи багато, копаємо картоплю. Від тебе довго не було листів. Хоча б ти там добре улаштувався. Тримайся сам. Допомогти нічим не можу, так як маю 20 карбованців боргу».
Лист 2. Через місяць. «Сеню ми отримали від тебе перші 10 карбованців. Помаленьку починаємо поправлятися після смерті тата. Картоплі накопали 70 мішків, сіємо жито».
Лист 3. 10 січня 1930 р. «8-го отримала твою посилку Спасибі! Чула, що у Вас по карткам відпускають товар. Забирай все, а то нам не вистачає. Дають цукру дуже мало. Бери котушки ниток, мило, сірники, цукор. Приїжджай! Я копчу для тебе окорок. Навчайсь Сеню!»
Лист 4. 20 березня 1930 р. «...Сеню, вчора 19-го отримала від тебе 10 карбованців. Щире спасибі! А то говорять, що Сеня забув тебе, але ні не забув. У Вас у Києві голодно, а у нас є все своє.
Є молоко. На кожний двір наклали по 8 пудів молока, яке переробляють на масло і відсилають за кордон. У нас в селі зараз справи з колективним господарством кепські, почався якийсь бунт. Можливо ми залишимось без хліба. Брат твій Ваня возить гній всю зиму. Тяжко йому. Коня оцінили в 50 карбованців. Дешево. Я жалкую що не продала його восени. Так за зиму нічого на нім і не заробляємо... Сеню у тебе жалування 100 карбованців, нічого, ще можливо жити при такій дорожнечі?»
Як додаток до листа молодша сестричка Ганна пише; ... «І від мене тобі привіт Сеню. Я ходжу в школу і навчаюсь добре. В колектив ми записались. Тільки мама все плаче від думок, що буде погано в колективі. Я беру книжки з скрині і читаю кожного дня. Ваня читати не бажає і мені не дає, а більше всього ходить на вулицю і грається з хлопцями.
БАГЛІЙ Ганна.»
Лист 5. липень 1930р. «... із твоїх десяти карбованців заплатила 5 карбованців за пофарбування хреста, на могилі тата. Вані нічого робити вдома. Все забрали. В колективі возить гній, косить, рубає дрова, а толку мало. Цукру дають ¼ фунта на місяць. Фунт хліба коштує 50 коп.»
Лист 6. 17 вересня 1930 р. «...Заготовила 7 возів сіна, накопала 20 мішків картоплі.
Земля залишилась погана, кращу забрали в колектив. Купила Нюрі черевики за 70 карбованців. Приїжджай додому, візьми картоплі і будеш вдома сам собі готувати обіди.
Платня у тебе маленька. Менше витрачуй коштів на книжки. У нас їх і так нікуди діти.»
Лист 7. вересень 1930року. «... Лист і 10 карбованців отримала. Спасибі! Зараз 10 карбованців не гроші. Нюрі чоботи 50 карбованців, а великі 70 карбованців. Де ці гроші брати, не знаю. Ти працюй на одному місці. Часто змінювати місце роботи не годиться.»
Лист 8. 30 вересня 1930р. «...Візьми бляхи для тертушки, дроту, калоші на валянки. У нас фунт сала 6 карбованців, масло 5 карбованців, гриби 6 карбованців. Нюра добре навчається в 4-ім класі.»
Лист 9. 5 жовтня 1931 р. «... Отримала листівку, посилочку, 20 карбованців грошей. Спасибі! Кажуть що в Петрограді все таке дороге. Я рада що ти їдеш навчатися так далеко. Візьми з собою подушку, одіяло, не голодуй. Пиши вишлемо посилочку.»
Лист 10. 1932 рік. «...Посилаю тобі посилочку, ковбаски та м’яса....А у мене нічого не залишилось. Свиней нема, так як нічим годувати. Корова та 5 курей. З колгоспу дали 25 пудів хліба, та податком обложили. Ваня гуляє день і ніч. У нас хліб 2карбованці 50копійок за фунт. Сеня не одружуйся на київській панночці, щоб потім не везти її до Харкова. Тай голодно зараз. Спасибі за цукерки. Тепер і у нас буде що їсти. Миша поїхав на військову службу на ”ДНІПРОБУД.”
Лист11. 28 лютого 1933 р. “ Спасибі за 40 карбованців. У мене від них нічого не залишилось, так як я заборгувала 100 карбованців Сільраді. Зараз у нас в ЛЮБЕЧІ ГОЛОД.“
Лист 12. 29 червня 1933 р. «...Отримала від тебе 2 посилки і 30 карбованців. Віднесла в Сільраду податок, а ще облігації, страховку. Жити дуже скрутно. Люди помирають від голоду. Хліб 6 карбованців фунт, картопля 2 карбованці за фунт. Ось і наша бабуся певно помре від голоду.»
Лист 13. 3 жовтня 1933р. «...Дали нам жита 10 пудів, Продати необхідно і віддати в Сільраду 100 карбованців боргу. Груш і яблук в нашім саду не має.»
Лист 14. 2 січня 1934р. “...Живу по старому і голодно і морозно. Посилаю тобі масло і сир від своєї корови. “свої яблучка. Вони мерзлі, але ти їх нагрій і з’їж. Порося забили, всього 5 фунтів сала. Живемо без сала. Молока маємо 20 склянок в день.! Склянка у нас в Любечі коштує 50 копійок.
Лист 15. Весна 1934 р. ”...Вчора дали 20 пудів картонки, 5 соток землі. Посадила 2 мішка картоплі. Грошей нема.“Лист 16. 11 липня 1935 р. “Зайняли кооператори наш двір. Назначили 50 карбованців на місяць.”Лист 17. 4 серпня 1935р “...Бажаю всього найкращого....”
Лист 18. 8 лютого 1936 р. “...Книжок не присилай. У нас в бібліотеці повно. Купила Нюрі туфлі за 40 карбованців. Зараз життя пішло краще. Здали на культ збір 37 карбованців. Про Ваню пишуть в газетах...”
Лист 19. 13 липня 1936 р. ”...До нас приїжджають дачники, використовують наші будинки ”.
Лист 20. 1 вересня 1936 р. “...Отримала 50 карбованців і книжки. Спасибі! Вчора купила Нюрі пальто за 160 карбованців. Дачники платять за квартиру 15 карбованців на місяць. Я рада, що ти добре доїхав на автомобілі...”
Лист 21. ”.... Ваня ударник. В газету фотографували. В президію посадили, купила Вані чоботи за 150 карбованців, а підошва виявилась картонною. Жаль таких грошей....”
Лист 22. 22 січня 1937р.”... Нема корму для корови. На 100 карбованців купила сіна...”
Лист 23. 17 лютого 1937 р. “...Сидимо в холодній хаті. Дрова 20 карбованців. Віз сіна 80 карбованців. Крупи нема, за хлібом черга....”
Лист 24. 1937рік. “...Податками дуже обіклали. За яблука уторгувала 100 карбованців, а податку заплатила 40 карбованців. Цукор коштує 4 карбованці 60 копійок за кілограм.“Листи пересічної жінки-колгоспниці, традиційне джерело спілкування з сином дають можливість сучасному поколінню отримати документальну щиру інформацію із традиційного джерела жінки – матері.
- Чому бабуся Баглія вмерла від голоду?
А це тому, що раз на день усім членам сім’ї давали щось поїсти в колгоспі, в школі. А бабуся знаходилась вдома, де не було чого їсти, тому вона і померла.
Листи були адресовані Арсенію Андрійовичу Баглію,18-річному юнакові, який після закінчення Чернігівського професійно-технічного училища приїхав до Києва, де розпочав своє самостійне життя на посаді кресляра –конструктора заводу “АРСЕНАЛ”, одного із велетнів оборонної промисловості. Отримуючи мізерну платню, Арсеній БАГЛІЙ надавав допомогу мамі, сестричкам та братикові, продовжував навчатися і закінчив Київський індустріальний інститут. На посаді інженера-конструктора цьому велетню оборонної промисловості БАГЛІЙ Арсеній із 5О років трудового стажу віддав 37 років, успішно пропрацював на Арсеналі.
Мама сину повідомляє: у листі № 10 за 1932 рік… «Та й голодно зараз»; №11за 28 лютого 1933 року. «Зараз у нас в Любечі Голод.»; №12 за 12 червня 1933 року « люди мруть від голоду,…Ось і наша бабуся певно помре від голоду»; № 14 за 2 січня 1934р. «...Живу по старому і голодно і морозно…».
Для нас ці листи – живий голос селянської жіночки Чернігівщини – свідчать про ті жахливі роки, які об’єктивно підтверджують факти Голодомору в Україні в 1932-1933 роках.
ПРО СТРАШНІ ГОЛОДОМОРИ СВІДЧИТЬ ЯКІВ ЛЕЛЕКА
У архіві музею Нижньодніпровського вагоноремонтного заводу знаходиться матеріал про вихованця професійно-технічного училища цього заводу Лелеку Якова Олексійовича, 28 квітня 1914 року народження, рід якого пережив декілька Голодоморів.
Автор цих рядків стрівся з Яковом Олексійовичем у березні 1990 року у його квартирі на житловім масиві Комунар (будинок 5а) м. Дніпропетровська. Після цього про долю Якова Олексійовича автор написав краєзнавчий нарис “Балансер”, опублікований на шпальтах заводської газети “Трибуна Кіровця”, №14 (3969), за п’ятницю 13 квітня 1990 року, що свідчить доказом об’єктивності інформації жертв ганебної діяльності комуністично-радянської влади.
Народився Яків Лелека в сім’ї бідного селянина села Варварівки Новостепанівської сільради Новомосковського району Дніпропетровської області.
Його тато – Олексій Артемович Лелека все життя працював у землевласників і під час голоду 1921 року виснажився від недоїдання, захворів і помер від тифу.
Його мама – Ярина залишилась вдовою з трьома малолітніми дітьми.
Довелось Якову замінити тата і з малих літ працювати пастухом.
Восени він пішов у школу і ходив тільки до настання холодів, бо не було в що взуватися. Три роки він був в однім класі. Став переростком. Та невдовзі в селі Попасному, за 15 кілометрів, відкрився робітничий факультет. Та закінчити він його не зміг через нестатки, але йому видали свідоцтво про 6-ти класну освіту. Його призначили помічником колгоспного бухгалтера. Та не сподобалась йому ця робота, його тягло в інший світ. В 1932 році він з мамою вперше приїхав до міста Новомосковська, де його прийняли в агрономічний технікум, з умовою, що, окрім навчання, він буде доглядати за худобою. За це він отримував місце в гуртожитку і безкоштовний обід. Та взимку йому добавили топить ще в 22 грубах. Цього навантаження Яків не витримав і взимку 1933 року повернувся додому. Та в рідному селі він застав голод і холод. Залишатись вдома не було сенсу, це означало приректи себе до голодної смерті. Яків повернувся в м. Новомосковськ.
Йому порадили звернутися в Нижньодніпровську фабрично-заводську школу. Потяг, яким Яків їхав, на полустанку Кирилівка не зупинявся, і він вирішив зіскочити на ходу потяга. При цьому з босої ноги Якова злетіла калоша, в яку він був узутий, і попала під колесо потяга. Яків викинув іншу калошу і босоніж прийшов до прохідної вагоноремонтного заводу.
Люди дивились на нього з острахом.
Та директор школи Костянтин Олексійович Головін повірив йому і прийняв на навчання. Він розпорядився знайти для Якова Лелеки пару черевиків. Але спати йому приходилось їздити на Вокзал.
- Де ви живете? – запитав Якова якось Самійло Львович Генрік, шкільний лікар. Впевнившись в тім, що він безхатній, лікар направив його до коменданта гуртожитку.
Вперше в житті дев’ятнадцятирічному Якову Лелеці прийшлось лягати на білосніжне ліжко. З малих років, в рідній Варварівці, він спав на печі на замурзанім рядні, яким під ранок вкривався, щоб зігрітись. Цей день Яків запам’ятав на все життя. Щасливий Яків вирішив поділитися радістю з мамою. Написав додому листа. Невдовзі лист повернувся з відміткою ”Адресат помер ”.
У розпачі, з листом Яків звернувся до директора школи Головіна К.О., який поспівчував його горю і порадив поїхати додому. За розпорядженням директора Якову на дорогу видали буханець хліба, фунт цукерок і три сухих вобли.
Було літо 1933 року. Яків не пізнав рідного села. Воно було ніби мертве. Рідна хата почорніла. Двері не зачинені, вікна з вибитими шибками. Від побаченого Якову стало страшно. Від сусідів йому стало відомо, що спочатку померла його мама – Ярина, а після неї сестра Галина. Брат Петро збирав кістки, грів їх і гриз, а через тиждень також помер від голоду. Залишився син Галини Володя і її чоловік. Яків віддав їм свій провіант, який вони з жадністю поїли. Незабаром звідкись взялись сільські хлопчаки, які з жадобою жували риб’ячі кістки і навіть луску. Це було прощання з рідними, які через тиждень після цього померли від голодної смерті. У процесі навчання і перші роки праці на посаді слюсаря з ремонту автогальм Яків Лелека брав активну участь у громадському житті колективів, освоїв фотографію, грав на духових музичних інструментах, а згодом став «Балансером», артистом Дніпропетровського цирку вищої категорії оригінального жанру. Під час Другої світової війни за станом здоров’я не підлягав призову на військову службу. Та, незважаючи на це, він домігся призову в армію. Спочатку був музикантом духового оркестру 26 запасної стрілецької бригади. Потім його направили санітаром 27 окремої лижної бригади, стрільцем 940 артилерійського і 541 мінометного полку. І там, на фронті, він не забуває своєї улюбленої професії, своїм талантом надихав солдат на бойові подвиги. Були й інші концерти. При звільненні Польщі, на Віслі, доручили йому сходити за «язиком» в тил ворога. При цьому знадобилось його артистичне уміння і навички володіти тілом, сьоме відчуття. Разом з товаришами він прямо з штабної землянки фашистів витяг з ліжка сплячого офіцера, і доставили командирам полку. За це Якова Лелеку нагородили медаллю «За відвагу», а також «За бойові заслуги». Війну Яків Лелека закінчив у Берліні і брав участь у святковім концерті переможців.
Після закінчення війни він був нагороджений медаллю «За перемогу у війні з фашистською Німеччиною в 1941-1945 роках», а також орденом «Великої Вітчизняної війни».
Знаходячись на відпочинку, Яків Лелека своїми руками створив понад 20 механічних ляльок, які серійно виготовляв Дніпропетровський завод дитячих іграшок.

Світлиночка Якова Олексійовича Лелеки в травні 1945 року в Німеччині.
Тільки зараз можливо було пожалкувати, що захоплення цирковим мистецтвом колись перемогло золоті руки винахідника, єдиного нащадка із української сім’ї села Варварівки Новомосковського повіту, знищеної Голодомором у страшному 1933 році.
А як було в інших селах цього регіону ? *
Заслуговує на увагу дослідження масштабів Голодомору Анатолія Боніфатійовича Джусова, корінного Новомосковця, кандидата технічних наук, комсомольця 1953р., а з 1966 року члена КПРС, до партійного розпаду, яке він закарбував на сторінках своєї праці ІСТОРІЯ НОВОМОСКОВСЬКА, виданої Дніпропетровським видавництвом «Пороги» в 2003 році, подароване автору цих рядків в день відзначення жертв політичних репресій.
_____________________________________________________________
* «На 1 квітня 1922 року в Новомосковську зареєстровано 62 випадки смерті з голоду і один випадок людоїдства. По Новомосковському повіту голодуючих дітей до 4 років – 30260 душ, від чотирьох до 16 років 48873 душі. Дорослих 12295, а всього голодуючих 91428 душ. До 1 травня 1922 року ця цифра збільшилась до 116000 людей.» (с.141)
Таким чином, Анатолій Джусов довів, що в 1922році голодувало не менш 99 відсотків мешканців НОВОМОСКОВЩИНИ - хлібного регіону України.
«… В 1932 році в Новомосковську розпочалось будівництво найбільшого в СРСР жерсть катального заводу… Голод зігнав на будову людей, як із ближніх, так із дальніх поселень. Потік людей збільшився після того, як на будівництві заводу почали видавати хлібні картки. Робітникам основних будівельних професій належало 800грамів хліба на день. Інженерно-технічному персоналу і службовцям – по 500 грамів. На кожного утриманця в сім»ї належало по 300грамів хліба Для тих, хто своєю ударною працею попадав у «відмінники», видавалась «книжка ударника». Вона надавала право отримати в їдальні додатково 50 грамів хліба і стільки ж тюльки в день. На відривному талоні хлібної картки щоденно ставився штамп – «на роботу вийшов». Штампа нема - хліба нема. Хлібний «важіль управління» діяв безвідмовно. Значно ефективніше, ніж партійні лозунги про світле майбутнє, так спрацювала система спеціально спланована і організована найвищим партійним керівництвом СРСР» (с.151-152).
«Зима і весна 1946 року була дуже тяжка. Голод був страшенний. Люди помирали прямо під парканами, на шляхах в пошуках будь-чого їстівного. Опухлі від голоду люди – були звичайним явищем, і нікого це не дивувало. Всі свійські тварини, в тім числі котів і собак – поїли…» (стор.201-202).
Щиро вдячні Анатолію Боніфатійовичу за публікацію правдивого дослідження і оцінку діяльності ганебної комуністичної влади.
ГОЛОДОМОР ОЧИМА ПАТРІОТА УКРАЇНИ ОЛЕКСІЯ – СИНА ГРИГОРІЯ ПИЛИПОВИЧА
МАЛАНЧУКА, ЗАКАТОВАНОГО КОМУНІСТАМИ
По дорозі до місця зібрання до мене підсів ветеран, який назвався Маланчуком Олексієм Григоровичем, 10 вересня 1929 року народження, нащадком безпідставно розстріляного батька.
– А я, краєзнавець, вивчаю історію рідного краю з метою написати пам’ятку родин зниклого села, де родилась наша мама та в 1933 році похований її татусь – Василь Антонович Гостренко, а мій дідусь. Оце і приїхав, щоб знайти будь-кого з очевидців тих страшних часів. Поцікавився біографією співбесідника.
– Мій тато, Григорій Пилипович Маланчук, 1894 – 10.10.1938рр., з села Летня, колишньої Станіславської області, зараз це Дрогобицький район Меденська селищна рада Львівської області, служив у Петлюрівській армії. Під час відступу під натиском червоних частина вояків пішла у Польщу, а тато залишився в селі Нова Чортория Любарського району Житомирської області, де одружився на Цецюрі Марії Дмитрівні, 1892 - 14.11.1970 рр., збудували хату під лісом. Вони, крім мене, народили двох дочок – Явдошечку, 1921року, Аню, 1925 року народження, сина Василя, 1927 року народження.
Голодомор 1933 року ми пережили завдяки жолудям. Восени 1932 року тато домовився з лісником про те, що він не заперечує, щоб ми збирали і заготовляли жолуді для домашньої худоби. Але взимку ми сушили, товкли у ступі жолуді, і мама добавляла їх у тісто при випічці хліба. Окрім цього, вдалось жолудями вигодувати кабана, завдяки його м’ясу і салу наша сім’я пережила голодомор.
Та певно місцевій владі не подобався щирий український патріотизм і те, що тато служив у Петлюри. Земля була передана Зооветеринарному технікумові Її треба було очистити. Під приводом планового переселення нашу сім’ю в 1935 році депортували в село Василівку Солонянського району Дніпропетровської області в садиби селян, які вимерли від Голодомору в 1932-1933 роках. Скільки людей померло у Василівці, не знаю, але було понад десяток вимерлих дворів, в один із яких поселилась наша сім’я. Разом з нами у село Василівку переїхало 5 сімей з Житомирської області, сім’я Похмурко з 9-тьма дітьми з Полтавської області, дві сім’ї Ходуліних – дід з бабою та син з дружиною і дітьми, одна сім’я Новікових із Орловської області, в яких було також по 5-6 дітей. З ними ми навчались у сільській школі, а батьки працювали в колгоспі. Мама на різних роботах, а тато конюхом.
У 1938 році тато та односельці Безун, дяк місцевої церкви, Осадчук, Паламар були арештовані і безпідставно звинувачені в організації антидержавної організації СВУ.
Це була трагедія для нашої сім’ї. Мама поїхала в Дніпропетровськ, щоб дізнатись про долю свого чоловіка.
Їй повідомили, що тата засудили на 10 років, без права на листування. Після цього прямо під тюрмою на вулиці Чичерінській вона народила сина Івана.
Так нашу сім’ю віднесли до ворогів народу.
До нас постійно прискіпувались сільські активісти та колгоспне керівництво.
Під час Другої світової війни ми залишились в окупованім німецькими фашистами українськім краї. Підлягав направленню на роботу один із членів нашої сім’ї. Це була сестра Дуся, але вона була заміжня. Так замість неї в Германію направили сестричку Аню. Після звільнення від німецької окупації мені було 14 років. Працював у кузні молотобійцем, ремонтували сільськогосподарські знаряддя. Весною 1944 року призначили причіплювачем біля тракторів. Невдовзі деяких трактористів забрали на фронт, я вивчив порядок обслуговування і експлуатації трактора і замінив тракториста. Під час прополки був коноводом ручного культиватора. Під час жнив працював на комбайні, розвантажував причіпний візок з соломою, яка збиралась після обмолоту збіжжя. Якось мене заставляли з мамою орати плугом запряженими нашою та сусідськими коровами, які годували нас молоком. Це мене оборювало, і я відмовився працювати, за що на мене голова колгоспу наклав 5 трудоднів штрафу.
Восени 1944 року по рознарядці до колгоспу почали набирати в школу ФЗН.
Мене, 15річного, вирішили направити вчитися на тесляра в Дніпродзержинську школу ФЗН при металургійнім заводі на підставі довідки сільради про те, що мені буцімто виповнилося 17 років. Під час навчання застудив ноги і змушений був повернутись до мами у Василівку. Через деякий час повернувся у школу ФЗН, але професії уже не міг отримати, тому мене направили на розвантаження вагонів з лісоматеріалами.
Згодом мене забрав начальник бази механізації, де я працював учнем кранівника і отримав професійне свідоцтво кранівника баштового крану. Самостійно почав працювати 5 травня 1945 року кранівником на вивантаженні з вагонів металоконструкцій на Дніпродзержинському металургійному заводі. Згодом базу механізації передали в трест Дніпродзержинськбуд. Втричі менше змінились умови оплати праці, і я змушений повернутись в село, де був голод. Їсти дома було майже нічого. Брата Василя забрали в трудармію, сестра Аня поїхала до дядька в Новоросійськ, де голоду не було. Мама залишалась одна з десятилітнім братом Іваном. Тому вирішив повернутися до Дніпропетровська, де поступив навчатися на слюсаря в школу ФЗН Дніпропетровського металургійного заводу. За віком учнів школи був майже однаковий, але мене товариші поважали як досвідченого колегу, який мав досвід навчання в школі ФЗН, мав досвід роботи на заводі, тому мене призначили старостою групи, а при закінченні 6-місячного навчання залишили в школі помічником майстра. Наша група №31 двічі підряд була найкращою в системі трудових резервів Дніпропетровської області. Саме за високі результати навчальної та виховної роботи в 1948 році мене нагородили Почесною грамотою Міністерства трудових резервів СРСР. Після цього мене направили на посаду слюсаря цеху виготовлення товарів широкого вжитку. Через деякий час направили на друге підприємство, де не було забезпечено місця проживання, тому був змушений повернутися на ДМЗ на посаду кранівника будівництва рейкобалкового цеху, де пропрацював до 1955 року. За сімейними обставинами перевівся на металургійний завод у місто Кривий Ріг. Працюючи кранівником на 9-ій доменній печі, у вільний від роботи час брав активну участь у створенні і пропаганді української пісні в хоровім колективі в цеху за місцем роботи. У сімейнім архіві єсть тому підтвердження – дипломи і грамоти з 1963 року в кількості понад 50 штук.
- А чи маєте Ви державні нагороди? запитав у Олексія Григоровича.
- Так. Нагороджений медаллю до 50-річчя від Дня перемоги у Другій світовій війни, Медаллю «Захиснику Вітчизни», відповів Олексій Григорович, пред’явивши документи, і добавив, що у 1967 році секретар парткому заводу об’явив, що мене – Олексія Маланчука – представлено до державної нагороди орденом «Трудового червоного прапора».
Через деякий час він запросив до себе і вибачився, бо відмовлено йому в державній нагороді орденом через те, що тато Маланчука був засуджений до покарання за скоєний державний злочин.
За заявою Олексія Військовий трибунал Київського Військового Округу 24.07.1990 року видав довідку № 171 про те, що «Справа по звинуваченню Маланчука Григорія Пилиповича, 1894 року народження переглянута військовим трибуналом 28 липня 1959 року. Постанова від 14 жовтня 1938 року, скасована і справа припинена за невідповідністю звинувачення. За даною справою реабілітований.»
У сімейнім архіві Олексія Маланчука зберігається також Свідоцтво про те, що тато розстріляний 14 жовтня 1938 року.
- Зараз я лишився один із його дітей, і ці документи для мене є найдорожчі тому, що вбачаю, що наш тато був чесною людиною і щирим патріотом і борцем за Незалежну Україну, ще до дня мого народження.
У 1974 році у 45-річному віці отримав право на заслужений відпочинок, але продовжував працювати до 1980 року артистом, на посаді басу академічного хору Дніпропетровського театру опери та балету, поєднуючи співпрацю на посаді кранівника в рейкобалочнім цеху Дніпропетровського металургійного заводу.
Українська національна ідея для мене над усе. Мені болять трагедії народу України. Саме тому в 2003 році, в день 70-ої річниці голодомору 1932-33 років в Україні написав вірша «Голодомор» як спротив підступним комуністам, котрі не визнають його.
Рукопис вірша дарую:
ГОЛОДОМОР
Прийшла біда – і мор, і горе,
Сумують доли і поля,
Людськими трупами покрилась
Рідна Українська земля.
Ні, не хвиля знахабніла,
Не глиба хлинула із гір, -
На Україну наваливсяГолодомор, як хижий звір.
Сльозами ріки наповнялись
По цій землі і вздовж, і вшир
Від цього страшного нещастя,
Як той вулкан, здригнувся мир.
Як листя у осінню пору
Вітром по полю понесло -
Осиротілими остались
Сім’я, і місто, і село.
Голодомор змітав, як попіл,
Людей рукою сатани,
Жінок, і стариків, і діток,
Без землетрусів і війни!
І трупи градом землю вкрили,
Річки стогнали на Бугу,
У Бога матері просили,
вигнули коліна, як дугу.
Просила мати: Боже, дай же
Хоч трошки хліба малюкам,
А діти, мов горох, котились!
Сталін сказав: А я не дам!
Стояла довго на колінах,
Її найменший - угасав,
Просив: Матусю, трішки хліба,
Помер, - і, як листочок, впав.
А ті, хто в цьому був повинен -
Правителі і палачі,
Безбожно, гидко усміхались,
Пили і їли калачі.
Ганьба вам! І прокляття вічне
Від бога і живих людей!
Ви землю трупами покрили,
Страхіттям варварських ідей»
(52).
У цій поезії автор підкреслює масштаби голодомору, хижого звіра з рукою сатани, матерів, які хліба для малюків у бога просили, а Сталін сказав: А Я не дам. «В Голодоморі повинні правителі – палачі, яких автор ганьбить прокляттям вічним за страхіття варварських ідей.
Він жодного разу не зрадив національної ідеї України і разом з Ніною Никифорівною, любимою і вірною дружиною, понад двадцять років працюють у школі-гімназії № 66, де керують гуртком «Природа і фантазія». Разом з дітьми вони виготовляють різні ляльки, які неодноразово демонстрували на просвітницьких заходах, на багатьох виставках міста Дніпропетровська, супроводжуючи кожен витвір україномовними віршами. За багатолітню і вагому особисту працю з національного виховання молоді Маланчук Олексій Григорович і Ніна Никифорівна понад 50 разів нагороджувались почесними грамотами та дипломами, а їхні декілька десятків оригінальних виробів заслуговують на створення музею народно-декоративного, прикладного мистецтва. На жаль, вони не можуть утворити постійну виставку своїх творів, бо мешкають у однокімнатній квартирі. Вони плекають надію, що їм колись поталанить розширити житлову площу, на якій їх талант буде представлений для постійної демонстрації з метою екологічного і естетичного виховання молоді, зміцнення української національної культури.
СВІДЧАТЬ ДОСЛІДНИКИ ГОЛОДОМОРІВ
Комуністична пропаганда доклала немало зусиль, щоб вичавити з пам’яті людей страшні факти народовбивства Голодомором, приниження гідності гордих козаків українців до стану рабів. Сьогодні ми знаємо, що комуністи обдурювали людей. А ми вірили їм.
ПАТРІОТИ – ЧЛЕНИ «МЕМОРІАЛУ»
Повірили ми і Лідії Коваленко та Володимиру Маняку, членам Всеукраїнського товариства «Меморіал», історикам, журналістам, які написали і видали Народну книгу меморіал «33-ГОЛОД», в якій вони проаналізували діяльність предків наших і стан нашого сьогодення. Вони критично оцінили те, що ми «жили: з дистильованою історією, знеболеною філософією, з мінливою і верткою, як флюгер, політекономією»(25).
Це дійсно так. Ці важливі аспекти автор акцентував на конкретних фактах власного досвіду.
Патріоти – інтелігенти в своїм науково-історичнім збірнику апелювали до нас, читачів, толерантно, по-християнському, знімаючи полуду з очей наших, документально заповняли чорні і білі плями нашої історії, акцентуючи на тому, що: «...минуле не належить нікому зокрема. Воно надбання нинішнього і грядущого поколінь, тільки залишаючись таким, захищеним від монополізму, воно здатне бути дійовою силою у відверненні нових помилок і злочинів, нових спалахів насильств та збудників до братовбивства... не слід заглушувати розбіжності в поглядах, нехай триває вільне дослідництво, суперечка і діалог між людьми, які або професійно, або на самодіяльних засадах звертаються до нашого минулого.
Головне – не дати цим неминучим розбіжностям перерости в безпринципну дуель самолюбства, марнослівства, в міжусобицю, що відкриває шлюзи забобонам і атомізмам давнього і ближнього минулого. Це відповідає плюралістичним принципам нинішньої пори».
Чи можемо сьогодні ми вірити брехливим комуністам – партократам, які, користуючись толерантністю українських патріотів, намагаються паплюжити святе почуття пам’яті жертв Голодомору?
Ні!
ВЧЕНІ–КОМУНІСТИ ПРО ГОЛОДОМОР
Для порівняння і висновку про комуністичну брехню з вагомим внеском у національне відродження патріотів України - членів меморіалу заслуговує на увагу як негативна російськомовна брошура, видана під егідою Всеукраїнського громадського об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм», Г.С. Ткаченка, доктора філософських наук, професора з Київського історичного товариства, під назвою «Міф про голодомор – винахід маніпуляторів свідомістю», яка безкоштовно розповсюджувалась у Дніпропетровську. Передслово до брошури написав Е.Ф. Безрідний, доктор історичних наук, в якім він звинувачує Президента України В.А. Ющенка у відволіканні уваги українського народу від сьогодення та включення в кампанію фальшування історії держави.
Цей учений, апелюючи до пережитого ним відчуття Голодомору, підтримуючи автора, пише: «представляти голод 1932-1933 років як «Голодомор», «етноцид», «злочин проти українського народу», «організоване знищення мільйонів людей» – є не тільки брехня, яка суперечить історичній правді, але й спекуляція на великій трагедії».
Автор брошури Ткаченко, володіючи матеріалом про Голодомор 1932-1933 років, відносить його до міфу як частину «гарвардського спецпроекту », створеного для інформаційно-психологічних диверсій проти СРСР, а опісля Росії.
Аналізуючи опубліковані роботи про Голодомор зарубіжних авторів, він відносить їх до міфу Голодомору. І в той же час факти голоду він відносить до голоду, спричиненого серйозними помилками союзного керівництва і особисто Й.В. Сталіна, якими були:
по-перше, передчасний відхід від НЕПу, що знизило матеріальну зацікавленість селянства в підвищенні сільськогосподарського виробництва;
по-друге, поспішність в об’єднанні селянських господарств з порушенням принципу добровільності, що загострило класову боротьбу та соціальне протиборство;
і втретє – ототожнення з куркулями частини заможних селян, які не експлуатували собі подібних. Їх матеріальний добробут створювався власною працею, і тому конфіскація майна середняка і інші насильницькі заходи по відношенню до нього були помилковими і шкідливими....
Лукавлять вчені – комуністи. Г.С. Ткаченко говорить про міф Голодомору як частину «гарвардського спецпроекту», зарубіжну диверсію проти СРСР, опісля Росії.
При цьому він цілеспрямовано маніпулює свідомістю читача.
Факти подає вибірково, свідомо обдурює громадян України.
Хоч під тиском свідчень самих учасників і очевидців Голодомору він визнає факти голоду 1932-1933 років та називає серйозні помилки союзної влади і особисто Сталіна, проте замовчує масштаби комуністичних злочинів в Україні, не згадує названий І. Багряним, за публікацією «Малої Радянської Енциклопедії», красномовний факт: за переписом 1927 року в Радянській Україні 32 мільйони українського населення,а в 1939 – 28 мільйонів. Г.С. Ткаченко мовчить про те, де поділись 4 мільйони українців та ще природний приріст населення за 12 років - щонайменше 6-7 мільйонів. Він навмисно неправильно інформує громадськість, заперечує жах голоду 1933 року, бо знає, що особи, винні в геноциді, відповідають за міжнародним кримінальним правом.
Фальсифікуючи історію держави, яка зазнала найбільшого в світі геноциду, ігноруючи Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», вчені-комуністи цілеспрямовано гальмують відновлення історичної правди про причини і винуватців трагедії українського народу, усвідомлення ним віддалених наслідків Голодомору, їхній вплив на жалюгідний стан сьогоднішнього села, зникнення сіл з карти України, руйнування духовної культури і етнічної самобутності українців.
Вони нахабно паплюжать всенародно обраного Президента України Віктор Андрійовича Ющенка за його ініціативу усвідомлювати моральний обов’язок перед минулими і майбутніми поколіннями українців та прийняти Верховною Радою Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», що передбачає консолідацію і розвиток української нації, її історичної свідомості та культури.
Для нас ця брошура – пройдений етап комуністичної брехні.
Віримо, що з часом, якщо указані її автори, вчені – комуністи доживуть до більш-менш мирних часів, вони певно будуть жалкувати затраченого часу на створення і видання цього трактату, а ще гірше – буде соромно їхнім нащадкам за недолугість їхніх предків, які таким чином гальмували процес звільнення української нації від комуністичного впливу у всіх сферах життя та НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ДОРОГОЇ НАМ ВІТЧИЗНИ – НЕНЬКИ У К Р А Ї Н И.
КОМЕНТАР НА ПУБЛІКАЦІЮ І. ФЕСЕНКА
Все залежить від порядності людини, до якої можливо б було віднести І. Фесенка, ветерана війни і праці нашого міста Дніпропетровська.
Він 15 років тому опублікував свої спогади очевидця, в яких згадував..: «Мені тоді було дев’ятнадцять літ. Хоча відтоді минуло 60 років, весна 1933-го залишилась у пам’яті на все життя.
І якщо комусь і хотілося відзначити цей сумний ювілей, то треба було робити це весною, щоб відповідало історичній пам’яті.... У 1933 році мені довелося брати участь у виконанні січневого плану виконання хлібозаготівель. Працювати довелось на хуторі Пісочки Лохвицького району. У складі нашої бригади було сім чоловік: п’ять хлопців і дві дівчини. Повернувшись у райцентр, я поклав на стіл секретарю райкому комсомолу доповідну записку про те, що ми хліба більше з’їли, ніж заготовили. На виконання лютневого плану хлібозаготівлі я не поїхав, а продовжив навчання в технікумі.
Денна норма хліба для учнів педагогічного технікуму становила 200 грамів.
Але я стверджую, що на перше лютого 1933 року в хуторі, де я працював, жоден чоловік з голоду не помер.....».
І. Фесенко підкреслює позитивну роль Молотова і Кагановича, які в березні 1933 року побували в Гадяцькому районі.
- «Через тиждень у Москві було прийняте рішення про виділення Україні 229 тисяч тонн зерна на сівбу ярових і 2 мільйони тонн зерна на харчування. Партійне керівництво Лохвицького району було знято з роботи, і на їх місце були призначені нові товариші»
Відчувається, що автор цих спогадів не володіє інформацією про дійсний стан життя хутора Пісочки, підтверджує участь у хлібозаготівлі і відсутність хліба у селян, тенденційно підкреслює відсутність Голодомору на 1-е лютого в1933році.
А що їли селяни хутора Пісочки після, до отримання хліба із Москви в березні 1933 року?
Чому було знято партійне керівництво Лохвицького району?
Цього І. Фесенко – політінформатор і статист обкому партії – не згадує.
А чому? А тому, що певно не знає чи це йому не вигідно.
А його спогади, певне, технологія комуністичної пропаганди.(27).
Інформацію І. Фесенка легко спростовують чи уточнюють інші свідчення сучасників.
СПОГАДИ СВІДКА ГОЛОДОМОРУ ПОЛІНИ МИШУРЕНКО
Мешканка м. Дніпропетровська, Мишуренко Поліна Єгорівна, розповідає:
…«Я народилась у селі Наталівка (Лошкарівка) Нікопольського району Дніпропетровської області. 30 квітня 1933 року мені виповнилось 4 роки. На початку травня, у день Поминок(Проводу і поминання померлих), ми з мамою пішли на гробки. Кладовище знаходилось за селом на рівнинній толоці. По високій зеленій траві вітер котив хвилі.
Селянки стали довгим, рівним рядом, прослали на траву скатертини і виклали на них їжу – по-різному приготовлену картоплю, квасолю, буряк, гарбуз, моркву. Біля кожної скатертини напівлежачи примостились чоловіки, у них довге розкуйовджене волосся, велике, розпухле обличчя синьо – чорного кольору, з світлого самотканого полотна одяг. Вони жадібно руками хапали їжу. Серед них не було жодної жінки чи дитини. А чоловіків було не менше сотні. Зрозуміло, це були останні години їхнього життя.
Побачене вразило мене. Ця картина фрагментарно зафіксувалась у моїй пам’яті на все життя.
Мама сказала мені, що люди з інших сіл прийшли у наше село поїсти.
Всі ті, хто заперечує спланований владою Голодомор, твердять про природний неврожай 1932-1933 років. Це неправда, свідоме обдурювання людей. Стверджую впевнено, бо знаю, на приватних городах у селян був урожай. У день Поминок вони і принесли людям городину.
Для порівняння наведу приклад з урожаєм у нашому краї у 1953-1954 роках.
Сталін уже помер. Всю осінь 1953 року не було жодного дощу, протягом зими не було зовсім снігу, дощу. Навесні 1954 року також не було ні одного дощу. У травні 1954 року не росла зелена трава. Поля і городи були чорні, не ріс навіть бур’ян – курай. Урожай на полі і на городах зовсім не збирали, але голоду не було. Хоч обмежено, однак мали хліб, крупи та інші продукти. Для худоби залізницею привозили тюки спресованого сіна.
Таким порівнянням пропоную недовірливим самостійно зробити висновок «про причини Голодомору».
Отже, вважаємо доведеним, що головна причина Голодомору українських селян - відсутність хліба, який був забраний у них за вказівками Сталіна, Молотова, Кагановича, Косіора, Хатаєвича та інших. Після масового Голодомору вони якусь кількість зерна повернули, щоб показати свою лояльність і безвинність.
Заслуговує на увагу, що понад вісім мільйонів українців загинуло під час голодомору 1932-1933 років саме на підставі кримінальних рішень указаних керівників, прийнятих ними в цей час.
Свідченням цього є державні і партійні документи, і зокрема, постанови політбюро ЦК ВКПБ та ЦК К П (б)У:
05 листопада 1932 року, постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про посилення допомоги в проведенні хлібозаготівлі з боку органів юстиції»;
18 листопада1932 року, «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп»;
27 листопада1932року, «Про вжиття репресивних заходів по відношенню до колгоспників, які саботують хлібозаготівлі».
Саме указані та інші драконівські Постанови політбюро ЦК ВКПБ та ЦК КП(б)У в основному були прийняті у листопаді 1932 року. Про виконання цих постанов свідчитьІ. Фесенко, який чесно підтверджує відсутність хліба у селян. Певно він був чесною людиною, бо відмовився в подальшому виконувати злочинні закони хлібозаготівлі.
ЖЕРТВИ САНДАРМОХУ
У листопаді 1937 року, через п’ятирічку від початку третього і великого Голодомору, в урочищі Сандармох у Карелії було розстріляно 1111 соловецьких в’язнів. Кожен четвертий – наш співвітчизник.
Серед розстріляних з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року є земляки – дніпропетровці;
Вольф Михайло Йосипович – священнослужитель;
Глушман Пандус Гершович, 1899 р., професор історії Дніпропетровського держуніверситету;
Кушнір Яків Мусійович,1912 р.;
Мустангова Євгенія Яківна, 1905 р., службовець;
Петров Іван Петрович, Голова Нікопольського райвиконкому;
Підмогильний Валер’ян Петрович,1901р., письменник, перекладач, як колишній петлюрівець, позапартійний;
Штейнберг Йосип Львович, 1910 р., слюсар заводу ім. Красіна;
Епік Григорій Данилович, 1901 р., письменник; учасник петлюрівської банди, колишній член КП(б)У(28).
Що це за акція, панове-товариші комуністи?
Це було відзначення «чортячою трійкою» – Молотовим, Кагановичем, Сталіними та іншими – заповітів вождя у «Листі В.М. Молотову для членів Політбюро ЦК РКП(б)» – /ленінської інструкції/ від 19 березня 1922 року, щодо вилучення церковних коштовностей для придбання хліба голодуючим, присвячене двадцятиріччю жовтневого перевороту.
У ній Ленін писав «... ми можемо (а тому повинні) забрати церковні коштовності з шаленіючою безпощадною енергією, не зупиняючись перед придушенням якого завгодно спротиву, ...ніякий інший момент, окрім відчайдушного голоду, не дасть нам такого настрою селянських мас.... у зв’язку з голодом, проведемо з максимальною швидкістю і без жалю придушення реакційного духовенства…».
«…Тому я дійшов до беззаперечного висновку, що ми повинні негайно, зараз здійснити найрішучішу і безжалісну битву чорносотенному духовенству і придушити його спротив, з такою жорстокістю, щоби вони не забули цього впродовж декількох десятиліть. Чим більше число представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії удасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба конче зараз провчити цю публіку так, щоби на декілька десятків років ні про який спротив вони не сміли і думати.»(29).
Ми виховувались партійно-номенклатурною пропагандою на беззаперечному безгрішному образі Володимира Леніна /Ульянова/, із інтелігентної вчительської сім’ї, не підозрюючи, що це була тільки маска, шкіра овечки зажерливого і жорстокого вовкулаки, який посягнувся не тільки на коштовності, а і на знищення святих божих проповідників православної церкви.
Чому так відверто Ленін в цілком таємному документі накинувся на православних священиків?
А тому, що він був атеїстом, так ви відповісте. На думку автора, це не зовсім так.
Він народився і виховувався у законослухняний сім’ї високопоставленого освітянського чиновника високого рангу і не міг бути справжнім атеїстом.
Певно атеїзм, невизнання існування бога були підступною позицією Леніна і його партійних оточенців з метою прикриття відступу від православної віри.
Аналізуючи походження родового коріння і оточення Леніна, його вчинки впродовж життя, можливо зробити висновок, що він певно сповідав релігію іудаїзму.
Підтвердженням цієї версії є дослідження фактів діяльності Леніна, здійснені просвітянином Андрієм Кулішем.
Він довів, що в 1917-1921 роках були членами Центрального Комітету соціал-демократичної партії (більшовиків):
Троцький (Бронштейн), Ленін (Ульянов-Бланк), Зинов’єв (Альфельбаум), Ларін (Лур’є), Луначарський (Хаімов), Урицький (Родомисльський), Володарський (Коган), Камєнєв (Розенфельд), Смідовіч, Свердлов (Шварцбаум), Стєклов (Нахакес), Криленко (Абрахамсон). Отже, з 12 членів ЦК євреїв -12, Росіян - 0.
Раду 20-ти народних комісарів очолив –Ульянов (Ленін-Бланк), в якій були майже усі – євреї, за винятком Комісара землеробства – Протіяна – вірменина.
Чисельність єврейської нації на той час в РСФР була 1,1 %.
Відповідно до часу перелічених ганебних вчинків комунобільшовиків по знищенню української нації Указ Президента правильно визначив дату відзначення пам’яті їх жертв. Згідно з Указом Президента України Днем пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій в Україні є четверта – остання субота листопада.
Наш обов’язок, їх нащадків, встановити поіменно всіх жертв Голодомору і увічнити їхню пам’ять, відтворити досить невідомі події та обставини всенародної трагедії.
До нас давно волають їх замовклі голоси, згаслі очі, завмерлі серця і знівечені долі.
Ми, нащадки, багато за що відповідальні перед ними, – в наш час звертаються до нас народні депутати України (30).


ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОСВІТЯНИНА ПРО ПРИЧИНИ І ВИНУВАТЦІВ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНЦІВ

Дослідуючи трагедію Голодомору, іншими очима дивиться на неї Андрій Федорович КУЛІШ, автор нарису науково-публіцистичного видання під назвою «Геноцид. Голодомор 1932-1933. Причини, жертви, злочинці».
Ним на основі документів того часу та наслідків попередньої сільськогосподарської політики доведено, що Голодомор 1932-33 років на етнічних українських землях був зумисне створений з метою винищення українців як етносу.
Андрієм Кулішем аналізуються причини та викриваються злочинці найбільшого за всю історію цивілізації масового винищення населення у мирний час (31 с.2-88).
Він вважає, що голодомор українців 1932-33 рр. є найбільшою трагедією і найтяжчим злочином за всю історію людства. На найродючіших у світі землях, в урожайний рік, було вбито, за різними оцінками, від 7 до 10 млн. Людей...
Про перебіг Голодомору написано понад 10 тисяч статей, свідчень, документів, досліджень науковців. Той додатковий матеріал, що з’являється у наш час, розкриваючи ті чи інші подробиці, вже не може змінити загальної картини жахливого злочину.
Але на два питання: чому був Голодомор? Та хто в цьому винен? – однозначної відповіді фактично немає, а більшість з того що є, не витримує найпростішої критики (31 с.3).
Деякі дослідники Голодомору вважають, що він не був спрямований лише проти українців.
Взагалі, Голодомор лютував на теренах Європейської частини Московської імперії, де жили переважно українці, а карта людомору збігається з етнічною картою Руси-України (31с.4).
Майже всі дослідники вважають, що однією з причин Голодомору було бажання загнати селян до колгоспів.
Голодом були більше всього вражені саме колгоспники. Воно й не дивно: вони жили з того, що їм видавали в колгоспі, а видавали дуже мало та й те при нагоді забирали під виглядом того, що воно «незаконне» або «вкрадене».(31 с.7)... колгоспи були тим інструментом, за допомогою якого більшовики могли користуватися плодами праці селянина на свій розсуд, внаслідок чого селяни потрапили у повну від них залежність. Формально, ще будучи вільними, фактично вони вже стали їх рабами, і не в переносному, а в прямому розумінні цього слова. Через півроку це рабство було закріплене юридично указом про паспортизацію населення.(31 с.19)
Для виконання «плану хлібозаготівлі» почалися масові реквізиції, внаслідок чого у селян, головним чином через колгоспи, до 1 лютого 1933 року було відібрано 255 млн. пудів збіжжя... На покриття плану хлібозаготівлі ледве вистачало валового збору, так що з колгоспниками практично нічим було розраховуватись.
На пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся 5-7 лютого 1933 р., С. Косіор відзначав, що розрахунки з колгоспниками за роботу в 1932 році на 1 лютого 1933р. провели лише 5,2% колгоспів Дніпропетровської області...Та це зовсім не означало, що колгоспники, які отримали повний розрахунок, могли спокійно дожити до нового врожаю. Адже норми видачі на трудодні часто були символічними, а до весни й те забирали різні уповноважені, «буксири», «бригади», під виглядом «вкраденого» та «незаконно придбаного» (31с.25).
7 серпня 1932р. ЦВК та РНК СРСР видають постанову» Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Згідно з цією постановою майно колгоспів та кооперативів, яке було складене самими селянами при вступі до них (приміщення, худоба, сільгоспінвентар тощо), а також вирощений селянами врожай прирівнювалися до державного майна, розкрадання якого каралося розстрілом, а за спрощених обставин – позбавленням волі на строк не менше 10 років. Цією постановою вихід селян із колгоспів або агітація за вихід прирівнювались до державних злочинів.
У народі ця постанова відома як «закон про п’ять колосків». І справді, за кілька колосків, зібраних на стерні уже скошеного поля, багато українських селян і навіть дітей було вбито прямо на місці...
Щоб більше вилучити хліба і не дати можливості селянам закупити його у колгоспах та в одноосібників, політбюро ЦК К П (б)У 9 серпня 1932 р. видає постанову, якою до 15 січня 1933р. забороняє торгівлю хлібом на ринках. Винні у порушенні цього розпорядження притягуються до судової відповідальності...(31с. 25)
А щоб у селян залишилось на зиму як можна менше хліба і щоб вони у колгоспі не нагулювали жирок, УКРКОЛГОСПЦЕНТР видає постанову, якою забороняє видавати селянам хліб при роботі від зорі до зорі, мовляв, до гарячого приварку нехай приносять його з дому...(31 с.26)
Щоб керівників районної ланки надійніше прикріпити до окупаційної адміністрації та зробити слухнянішими, постановою політбюро ЦККП(б)У від 1 листопада 1932 року їм підвищують ставки заробітної платні.
Для прикрашення постачання їх прикріплюють до закритих обласних розподільників, де у повній кількості продовольчі і промислові товари видавались безкоштовно або за символічну платню. Спеціалізованим постачанням було охоплено 23 тис. 900 чоловік. (31 с.26)
На терени, населення яких мусить загинути від голоду, для контролю за діяльністю місцевої колоніальної адміністрації правлячий народ направляє особливо довірених і здатних на будь-який злочин високоповажних виконавців.
Трагічним для України було призначення секретаря Середньоволзького Крайкому партії Менделя ХАТАЄВИЧА, який «уславився» там розкуркуленням та колективізацією, членом політбюро та другим секретарем ЦК К П(б)У на початку жовтня 1932 року. За визначенням відомого дослідника Голодомору Р. Конвеста, М. Хатаєвич був «ОДНИМ З НАЙБРУТАЛЬНІШИХ СТАЛІНСЬКИХ РЕКВІЗИТОРІВ». (31 с.26)
У кінці жовтня в Русь-Україну з Москви відряджаються ще дві...групи:
- в Україну – Молотов(голова), Калманович, Саркіс, Маркевич та Крендель;
- на Кубань – Каганович (голова), Юркін, Чернов та заступник начальника ГПУ Г.Ягода.
Молотов був в Україні майже два місяці, а не дві декади, як передбачалось, а на допомогу йому сюди приїздив ще й Каганович. Фактично вони повністю взяли на себе керівництво та нагляд за вилученням збіжжя в українських селян. Уже після жовтня брати було вже нічого, хіба що вирвати шматочок хліба чи картоплину з рота голодуючих дітей, «активісти», «уповноважені», «буксири» те й робили.
Те, що почалось після прибуття Молотова та Кагановича, можна назвати як добиванням лежачого. В короткий термін була прийнята ціла злива постанов, суть яких зводиться до «посилення хлібозаготівлі» та терору.
«Для прийняття на місцях сумісно з обкомами усіх заходів більшовицької мобілізації сил та забезпечення виконання установленого заключного плану хлібозаготівлі» відповідно до постанови політбюро ЦК К П(б)У від 30 жовтня 1932р. в області направляються відповідальні керівники; на одноосібників, що «Ухиляються від виконання плану», наказується накладати штрафи «в розмірі ринкової ціни хліба», відмовляти їм у відпуску промислових товарів та застосовувати судові репресії; обмежувати забезпеченість промисловими товарами райони та колгоспи, «які не забезпечують виконання плану хлібозаготівлі»… Дніпропетровський обком партії, за який персонально відповідав другий секретар ЦК К П(б)У Мендель ХАТАЄВИЧ,14 листопада 1932року приймає рішення припинити завозити «гостродефіцитні» товари 57 районам (з 82 в області), які незадовільно виконують план хлібозаготівлі.
До гостродефіцитних товарів відносяться: «метрова і штучна мануфактура, взуття, фабрична – готова сукня, калоші, валянки, кожухи, цукор, цвяхи, посуд, трикотаж, махорка, цигарки, кондитерські вироби, господарське мило, віконне скло», цебто товари першої необхідності...
На розвиток та розширення цієї постанови 18 листопада 1932 р. політбюро ЦК К П(б)У видає постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівлі». (31с.27-29), де передбачає:
«1. Повністю припинити...видачу будь-яких натуральних авансів в усіх колгоспах, не виконуючих план хлібозаготівлі»...Цією постановою селянин, який увесь сезон пропрацював у колгоспі й не отримав розрахунку, тепер його вже й не отримає, бо як колгосп не спроможний виконати план хлібозаготівлі.
«2. В колгоспах...розданих понад встановлених натуральних авансів (15% від намолоту) хліб у відповідності з громадського харчування, додаткової видачі різного роду озадків, послідів, відходів, та ін. – негайно організувати повернення незаконно розданого хліба». Це так треба розуміти, що коли при роботі від зорі до зорі колгоспник з’їдав 700гр. хліба, а йому на трудодень положено лише 200грамів зерна, то з»їдене треба повернути. Де ж він його візьме? Навіть виригнути вже не зможе. А ті «озадки, посліди та відходи» звучать як глум, бо раніше ними годували свиней, а тепер і українських селян. За ті озадки та не виригану страву «громадського харчування» треба повертати неіснуюче зерно.
«3. В усіх районах негайно організувати вилучення в окремих колгоспників та одноосібників хліба, вкраденого в колгоспі, радгоспі при збиранні, обмолоті, перевезенні, із комор та ін.»
«4. ...відносно колгоспників, які мають посіви зерна на присадибних землях, повністю зарахувати все отримане ними з присадибних земель зерно в рахунок натуральної видачі по трудодням з вилученням лишків виданого хліба на виконання ними плану хлібозаготівлі.»
«5. В колгоспах, де допущено крадіжку колгоспного хліба та злісне невиконання хлібозаготівлі, застосувати натуральні штрафи у вигляді встановлення додаткового завдання м’ясозаготівлі в розмірі 15-місячної норми здачі для даного колгоспу м’яса як по громадському так і індивідуальній худобі колгоспника.... Накладання штрафу не звільняє колгосп від повного виконання установленого плану хлібозаготівлі. В окремих районах штраф можливе бути встановлений картоплею в розмірі річного плану даного господарства по картоплі.»
Села та райони, які не виконали плану реквізиції хлібозаготівлі, заносились на «чорну дошку». До них застосовувались такі репресивні заходи:
а)негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі та вивіз з відповідних кооперативних лавок всіх наявних товарів;
б) повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників;
в) припинення будь-якого кредитування та дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань;
г) перевірка та очищення колгоспів, «вилучення контрреволюційних елементів-організаторів зриву хлібопоставок»(31 с.31).
5 листопада 1932 р. політбюро ЦК К П(б)У видає постанову «Про посилення допомоги в здійсненні хлібозаготівлі з боку органів юстиції», (31 с.33-34) а насправді це означало посилення терору: «ЦК пропонує:
Зобов’язати судові органи позачергово розглядати справи по хлібозаготівлі, як правило, виїзними сесіями на місці з застосуванням суворих репресій....
Організувати в кожній області не менше 5-10 додаткових роз’їзних судових сесій нарсудів для роз’їздів по районах. Судовий розгляд справ і застосування найсуворіших репресій повинні супроводжуватись... посиленням боротьби за хліб.
Зобов’язати адміністративні органи без вагань проводити усі установлені законом заходи витребування незданого хліба і адміністративні заходи до злісних не здавальників».
Окрім згаданої, виходить ряд інших постанов і партійних директив:
18 листопада 1932 р. «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп»;
27 листопада 1932 р. «Про застосування репресивних заходів по відношенню до колгоспників, які саботують хлібозаготівлі»;
29 листопада виходить постанова, а 5 грудня 1932р. директива «Про заходи по ліквідації саботажу хлібозаготівлі, який ведеться куркульськими елементами»
Всі ці партійні – інструкції приймались при безпосередній участі Молотова, який знаходився в Україні й здійснював нагляд за роботою товаришів нижчого рангу.
Дніпропетровський обласний прокурор Кумпікевич, голова обласного суду Рум’янцев та виконуючий обов’язки зав. Організаційно інструкторським відділом Дніпропетровського облвиконкому Горенштейн 6 грудня 1932 року дали довідку обкому партії
- «Про судові репресії в справах, пов’язаних з хлібозаготівельною компанією в Дніпропетровській області». (31с.37)З боку органів юстиції була надана така «допомога в проведенні хлібозаготівлі»:
За не здачу хліба від початку хлібозаготівлі до 5-7 грудня на різні строки тюремного ув’язнення засуджено 2379 одноосібників;
За розкрадання хліба за той же час засуджено 5215 осіб, з них до розстрілу – 174;
За приховування «розбазарювання», незаконне перемелювання зерна тощо засуджено голів та інших посадових осіб колгоспів – 1062, з них до розстрілу – 59.
Таким чином, лише в Дніпропетровській області від початку хлібоздачі до 5 грудня 1932 року було репресовано 8656 осіб, з них 233 засуджено до розстрілу. Якщо це перевести на всю Русь-Україну, то репресовано було 65000, а розстріляно – біля 1700.
Це була війна, у якій гинули лише українці. Це була етнічна війна, метою якої було винищення нашого народу.
14 грудня 1932 р. виходить підписана Молотовим та Сталіним «Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР по хлібозаготівлі в Україні, Північнім Кавказі і в Західних областях» (31 с.38-40) Нехай читача не збивають з пантелику оті «Західні Області». У постанові їм відведено 4 рядочки, біля 3 відсотків тексту.
Без будь – якого перебільшення це є антиукраїнська постанова, спрямована на:
- подальше прискорення вилучення продовольчих запасів на теренах проживання українців;
- заклик до нещадного терору («проти українізації») на українських землях;
- виселення українців з Кубані.
У цій постанові організація Голодомору - лише один із методів геноциду українців з цілого комплексу заходів, спрямованих на знищення українців як етносу.
А щоб читач мав уявлення про постанову Молотова та Сталіна, наведемо з неї деякі витяги: «Вважаючи...на відсутність революційної пильності низки місцевих парторганізацій України і Північного Кавказу, в значній частині їх районів контрреволюційні елементи – куркулі, колишні офіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської Ради та інші – зуміли проникнути в колгоспи в якості голів чи членів правління, рахівників, комірників, бригадирів біля молотарок і т.п., зуміли проникнути у сільради, земвідділи, кооперацію і намагаються організувати контрреволюційний рух, саботаж хлібозаготівлі, саботаж посівної.
- ЦК ВКП(б) і РНК зобов’язують ЦК К П (б)У, Північно – кавказький крайком, РНК України і крайвиконком Північно – кавказького краю рішуче викорчовувати ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, виселення в концтабори на найдовші строки, НЕ ЗУПИНЯЮЧИСЬ ПЕРЕД ВИКОРИСТАННЯМ ВИЩООЇ МІРИ ПОКАРАННЯ ДО НАЙБІЛЬШ НЕБЕЗПЕЧНИХ З НИХ... найзлішими ворогами партії, робітничого класу і колгоспного селянства являються саботажники хлібозаготівлі з партквитком в кишені... По відношенню до цих переродженців і ворогів Радянської влади і колгоспів ЦК І РНК зобов’язує застосовувати суворі репресії, засуджувати на 5-10 років позбавлення волі в концтаборі, а при відомих умовах - розстріл...
Виселити в найкоротший строк в північні області із станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всіх мешканців... і заселить цю станицю добросовісними колгоспниками – червоноармійцями, працюючими в умовах малоземелля і на непридатних землях в інших краях, передавши їм всі землі і озимі посіви, будівлі, реманент, і худобу виселених.
Відповідальність за здійснення цього рішення покласти на т. т. Ягоду, Гамарника (з заміною т. Буліним) Шеболдаєва і Євдокимова.
Заарештованих зрадників партії в Україні, колишніх секретарів райкомів, голів виконкомів, зав. райзу, голів районних колгоспних спілок... притягнути до суду, давши їм від 5 до 10 років позбавлення волі в концентраційних таборах.
Всіх виключених за саботаж хлібозаготівлі і посівної «комуністів» виселяти в північні області поряд з куркулями.
Пропонувати ЦК К П(б)У і РНК України звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації,.... вигнати петлюрівські і інші буржуазно – націоналістичні елементи із партійних і радянських організацій,.... забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації.
Негайно перевести на Північнім Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також всі друковані газети і журнали, з української мови на російську, як найбільш зрозумілу для кубанців, а також підготовитись і до осені перевести викладання в школах російською мовою... негайно перевірити і покращити склад працівників шкіл в «українізованих» районах, ...надати т. т. Косіору і Чубарю право призупинити забезпечення товарами особливо відстаючих районів до закінчення ними хлібозаготівельного плану.
Ця постанова викликала повстання українців Кубані, яке було жорстоко придушене військами ГПУ. Було розстріляно, засуджено до концтаборів або вислано біля 200 тисяч українців, зокрема, повністю – станицю Полтавську, яка була крупним центром української освіти і культури. Її перейменували в «Червоноармійську» і заселили, як і багато інших станиць, москвинами. Українська література зі шкіл, книгозбірень, клубів та хат-читалень була спалена. Всі українці, котрі відігравали будь-яку роль у культурно-національному житті Кубані, зокрема 1500 вчителів українських шкіл, були фізично знищені або заслані до концентраційних таборів, звідки майже ніхто не повернувся.
Хліба для споживання селянами, ні тим більше товарного хліба в селах вже не було, отже, все населення, а сільське та районне начальство в першу чергу, були «злісними саботажниками» хлібоздачі.
На виконання постанови від 14 грудня, для підсилення терору та щоб «прийняти всі необхідні заходи організаційного і адміністративного порядку, для виконання плану хлібозаготівлі» вже через 5 днів в Україну приїздять КАГАНОВИЧ та ПОСТИШЕВ.
Метою прибулих в Україну КАГАНОВИЧА та ПОСТИШЕВА було як прослідкувати за вилученням будь-яких решток зерна в колгоспах, так і поправити й поставити на свої місця українських «товаріщей».
24 грудня 1932 р. секретарям райкомів та головам райвиконкомів направляється лист «Про обов’язкове вивезення всіх наявних колгоспних фондів, у тому числі й посівного, в рахунок виконання плану хлібозаготівлі».(31с. 41-43) Виходячи з його змісту, це надзвичайно важливий документ:
«1.У всіх колгоспах, не виконуючих плану хлібозаготівлі, В П’ЯТИДЕННИЙ СТРОК ВИВЕЗТИ ВСЕ БЕЗ ВИНЯТКУ, НАЯВНІ КОЛГОСПНІ ФОНДИ, В ТІМ ЧИСЛІ І. НАСІНКОВІ, в рахунок виконання плану хлібозаготівлі.
2. Всіх, хто надає спротив цій справі, в тім числі і комуністів, арештовувати і передавати до суду.
3.Попередити всіх голів колгоспів, що у випадку, якщо після указаного строку будуть виявлені які-небудь невивезені чи сховані фонди, комори і т.п., голови, а також інші винуватці в цьому посадові особи БУДУТЬ ПРИТЯГНУТІ ДО СУДОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ І СУВОРО ПОКАРАНІ.
4.Зобов’язати секретарів РПК, голів РВК і уповноважених обкому в 24 години вручити цю постанову головам колгоспів під розписку.»
Характерно, що саме ЛИСТ, а не постанова політбюро ЦК КП(б)У, а зважаючи на його важливість, лист підписали аж три особи: Косіор, Строганов, Алексєєв, всі – НЕУКРАЇНЦІ.. В ЧІМ ЖЕ СПРАВА, ЧОМУ ТАКИЙ ВАЖЛИВИЙ ДОКУМЕНТ НЕ ПІШОВ ВІД КОЛЕКТИВНОГО КЕРІВНИЦТВА - КОМПАРТІЇ, ПОЛІТБЮРО?.
Незважаючи на те, що політбюро ЦК К П(б)У було лише маріонеткою в руках Москви, незважаючи на тиск Кагановича та Постишева, воно не могло прийняти таку постанову, бо це був смертельний вирок українським селянам. Єдине розумне цьому пояснення – в політбюро була «Українська партія», яка опиралась очевидній смерті мільйонів українців.
Про те, що в політбюро йшла боротьба, свідчить лист Косіора членам та кандидатам у члени політбюро, датований наступним днем, 25 грудня.
У ньому створення насіннєвих фондів він вважає помилковим, а необхідність їх вивезення обґрунтовується боротьбою з куркулями й звалює на них всі негаразди з хлібозаготівлею.
Під тиском КАГАНОВИЧА та ПОСТИШЕВА політбюро ЦК К П(б)У 29 грудня приймає дві постанови, які свідчать про розмах терору, свавілля та розгнузданість окупанта.(31с.43-44) «Про поширення на Дніпропетровську область заходів, вжитих щодо Одеської області:
1.Вислать 700 сімей з 20-25 сіл основних відстаючих районів.
2. Тт.. КАРЛСОНУ(заступник голови ГПУ в УСРР - А.К.) і РЕДЕНСУ(голова ГПУ в УСРР - А.К.) організувати висилку на північ злісних елементів і куркулів(без сімей) в кількості 700 чоловік.
3. Скласти список виключених із партії в кількості до 50 для негайної висилки в концтабір.
Просити ЦК ВКП затвердити це рішення.»
«Про посилення репресій до одноосібників – злісних не здавальників хліба:
Запропонувати Дніпропетровському та Харківському обкомам щодо злісних одноосібників застосувати, на підставі постанови РНК УСРР з 11листопада 1932 р., розпродаж всього їхнього майна, а також позбавлення повнотою всієї садибної землі та всіх будівель. Щодо Харківської області цього заходу застосувати, приміром, до 1000 господарств, по Дніпропетровській області – 500 господарств.».
Крок за кроком, аналізуючи кримінальні вчинки комуністів, автор Андрій Куліш поставив для себе питання – Куди ж поділася вся ота величезна кількість хліба та інших споживчих продуктів, що були відняті в українських селян?
І сам на нього відповідає... «Це був добре організований та добре спланований злочин... було... нічим не виправдане зумисне вбивство десяти мільйонів українців...
Невелика частина вилученого зерна пішла на експорт, частина була з’їдена в містах та промислових центрах, а значна частина, можливо, найбільша, була навмисно або не навмисно знищена... Кілька тисяч тонн картоплі, зваленої на землю під відкритим небом, згнило поблизу Люботина, що під Харковом. Все це звалене, затоплене, негайно обносилось колючим дротом та охоронялось загонам військ ГПУ до повного загнивання, щоб голодні селяни не могли ними скористатись, щоб вони мали можливість померти від голоду.
Автор нарису свідчить: «...На всю потужність працювали спиртзаводи Шарівки і Дублянки, що поблизу мого селища (Богодухівський район Харк. обл. – А.К.), ВКРАЙ ЗІПСОВАНЕ ЗЕРНО В ЯРУГАХ ОБЛИВАЛИ ГАСОМ І СПАЛЮВАЛИ, ЗГОДОМ ЗАСИПАЛИ ЗЕМЛЕЮ. На багатій родючій землі настало пекло» (31 с.45).
«... Умови життя стали настільки нестерпними, що виселення селян на північ і навіть ув’язнення були меншим лихом, ніж залишатися в селі... (31 с.46). Щоб не допустити виїзду українських селян за межі України, не дати можливості їм вижити, приймається цілий ряд заходів. Україна й українські села перетворюються в концтабори, в яких не годують».
Указом від 27 грудня 1932 року «Про паспортизацію» більшовики поновлюють кріпацтво, передбачене способом видачі громадянам паспортів, але не всім.
Сільські місцевості були оголошені не паспортизовані, а значить не мали права на отримання паспорта. Хто не мав паспорта – не міг влаштуватись на роботу в державну установу чи на промислове підприємство, зняти номер в готелі, виїхати на довший строк у місто до родичів, і взагалі залишити місце постійного проживання більше ніж на кілька днів. Указом про паспортизацію фактична дискримінація селян була юридично узаконена. Селянин прикріплювався до села, у якому жив, до колгоспу, цієї єврейсько-більшовицької форми поміщицтва, і, щоб прожити, змушений був задарма працювати на правлячий клас. Фактично працював він за користування присадибною земельною ділянкою, площею 0,5 га, з якої годувалась вся його сім’я. За відмову від роботи на нових господарів присадибна ділянка відбиралась, а виїхати він не міг.
Кріпацтво в СРСР було відмінене в 1974р. (31с.47).
Таким чином, Куліш А.Ф. довів, чому був ГОЛОДОМОР.
Відповідаючи на питання – Хто винен?, А.Ф.Куліш, пише... «голод 1932-33 рр. – то є злочин Сталіна та його оточення. Поняття «оточення» не визначене. Якщо під ним розуміти членів політбюро та секретаря ЦК ВКП(б) – то це одне, а якщо правлячий клас та правлячий народ-то це вже інше (31с.56).
Але відомий вислів, що «оточення робить короля». І це оточення має бути назване.
Звичайно, роль Сталіна в розкуркуленнях, в Голодоморах 1932-1933рр. та пізнішому терорі величезна й незаперечна. Але є вагомі сумніви в тому, що вона була визначальною. Звалювати все чи навіть головне в злочинах 20-30-х років на одну особу-то відводити про відповідальність вбік, прикривати справжніх злочинців, шукати «стрілочника». Після Леніна – Бланка Сталін, очевидно, найбільший злочинець у світовій історії, перед яким бліднуть інквізитор ТОРКВЕМАДА та ЧИНГІСХАН, а Гітлер міг би бути у нього лише бездарним учнем.
Але й Сталін – то лише вершина айсберга, ...коли пишуть про злочини більшовизму, то їх відносять на рахунок поганого характеру Сталіна... МОЖЛИВО, ЦЕ ОДНА З НАЙБІЛЬШИХ ФАЛЬСИФІКАЦІЙ У СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ. І зроблена вона навмисно, щоб від злочинів більшовизму відвести справжніх винуватців, перекинути їх на особу Сталіна.
Сталін був геніальним майстром інтриг. Він ліз до вершини влади В СТВОРЕНІЙ НЕ НИМ ДЕРЖАВНІЙ ТА ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ, яка діяла й існувала незалежно від нього, та серед керівників він був не найгірший.
Авторитет «культ» Сталіна створювався не його діями, а за допомогою ГПУ – НКВС, пропагандою та найближчим оточенням... за злочини «сталінізму» Сталін має відповідати не в першу чергу. Вони занадто грандіозні, щоб першочергову відповідальність за них взагалі несли певні особи.
За злочини «сталінізму» має відповідати народ, що створив ту злочинну політичну систему і на якому вона трималася майже 30 років... та й на вершині влади, принаймні до 1938 року, він був не один. Каганович та Молотов відіграли не меншу роль (31с.57).
Молотов був хитрий, жорстокий та брутальний деспот (31с.59). В усіх питаннях беззастережно підтримував Сталіна, був одним з найактивніших у створенні культу «вождя». На його совісті смерть мільйонів українців і навіть високоповажних партійних функціонерів.
За його прямою вказівкою з двадцяти восьми народних комісарів Раднаркому, який він очолював, більше половини були репресовані.
Разом зі Сталіним Молотов видавав Голодоморні укази, а пізніше схвалив біля 400 списків осіб, справи яких мали розглядатися військовими судами.
Лише 12 грудня 1938 р. Сталін та Молотов дозволили розстріляти 3167 чоловік (31с.60).
Ще один із «чортячої трійці», Лазар КАГАНОВИЧ, народився й довго жив в Україні, але українську мову вважав іноземною. Нормально, адже за поняттями деяких євреїв українці в Україні є окупантами. Малограмотний, отримав початкову юдейську освіту.
З 1922 р. тісно співпрацював зі Сталіним, спочатку як керівник організаційно –інструкторського відділу ЦК компартії, через який йшли призначення на високі партійні посади. Заповзяття, жорстокість та ретельність КАГАНОВИЧА - невігласа імпонували Сталіну, який назвав його «ЖЄЛЄЗНИМ ЛАЗАРЕМ». З 1926 по 1928 рр. КАГАНОВИЧ був призначений першим секретарем ЦК К П(б)У, де гальмував «українізацію». Часто конфліктував з головою РНК УССР Чубарем та керівними працівниками ЦК К П(б)У, що врешті – решт роковим чином вплинуло на їхні долі. З 1929 року у його руках зосереджується надзвичайна влада: він стає першим секретарем Московського міського та обласного комітетів партії, секретарем ЦК К П(б), членом політбюро та наркомом шляхів сполучення. Окрім того, він був завідуючим сільськогосподарським відділом ЦК, а в 1930-1934 роках ще й «Надзвичайним уповноваженим ЦК й Ради Народних Комісарів СРСР по колективізації й хлібозаготівлі.»
У першій половині 30-х років, коли в Україні відбувалось «розкуркулювання», депортація селян та найстрашніший Голодомор, вплив КАГАНОВИЧА на події був особливо великим. Фактично вся верховна влада була в його руках. Він «безпосередньо керував... боротьбою проти організованого куркулями саботажу державних зобов’язань». «Як свідчать самі євреї», КАГАНОВИЧ був особливо видатним у НАЙТРУДНІШУ для Сталіна пору – в період колективізації. ВІН ОРГАНІЗУВАВ СПЕЦІАЛЬНІ ПОЛКИ, ЩОБ РОЗТРОЩИТИ ОПІР СЕЛЯНСТВА... КАГАНОВИЧ же найбільше від усіх причетний до винищення українців....реальним господарем єврейсько-більшовицької імперії був саме КАГАНОВИЧ. «В скритій формі вища влада була в руках Кагана КАГАНОВИЧА та його найближчого юдейського оточення.
Виконавча влада належала його Беку, ДЖУГАШВІЛІ, який був також і «козлом отпущенія» у разі потреби... його безмежний «деспотизм» був лише ілюзією «для простого народу», як кажуть поляки».
Як би там не було, в 30-х роках на чолі правлячої кліки знаходились три особи, які вершили долями 160 млн. людей, християн та мусульман: грузинський жид-вихрест Сталін-ДЖУГАШВІЛІ (у грузинській мові «ДЖУГА» означає єврей, а «ШВІЛІ» – син; повне і справжнє його назвище – Йосип Давид Віссаріонович ДЖУГАШВІЛІ-КОХБА); ШАБЕС-ГОЙ сіоніст Молотов (а чи не прийняв він таємно юдаїзм?) та єврей КАГАНОВИЧ. Але то була лише вершина правлячої піраміди. А хто ж складав саму піраміду?
На її самому нижньому рівні – майстер, бригадир, секретар партосередку, голова сільради, голова колгоспу, рядовий міліціонер, взагалі вся дрібна адміністративно-господарча рать – то гої-туземці; в районній ланці, в керівництві цехом чи заводом, в суді чи прокуратурі починають метляти єврейчики. Але в керівництві обласної й вищої ланки управління вони відіграють вже вирішальну роль (31с.61-62).
Це лиш думка автора указаного ТРАКТАТУ А.Ф. Куліша. Але є й інші прихильники цих деспотів.
КОМЕНТАРІ ДО ОПУБЛІКОВАНИХ ХУДОЖНЬО-ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ТВОРІВ ПИСЬМЕННИКІВ

Правдиву інформацію про страшні роки Голодомору ми отримали з документально-художніх публікацій українських письменників із закордоння, яким поталанило залишитись живими, створити і залишити для нас художньо-документальні пам’ятки тих страшних часів.
До них відносяться:
Василь Кирилович ЧАПЛЕНКО/ЧАПЛЯ/ з села Миколаївки Новомосковського району, який народився 18 березня 1900 року;
Іван Павлович БАГРЯНИЙ (ЛОЗОВ’ЯГА) з міста Охтирки, Сумської області,
19 вересня1906року народження та інші, а також;
Гаврило Никифорович ПРОКОПЕНКО, який народився в селі Жданівці Магдалинівського району;
та живі свідки тих страшних років, учені, дослідники фактів нищення українського народу, корінні мешканці Січеславського краю.
ВАСИЛЬ ЧАПЛЕНКО/ЧАПЛЯ/
Народившись у нашім краї на порозі двадцятого століття, Василь Кирилович Чапленко/Чапля/ відчув на собі усі негаразди страшних років Голодоморів. З молодих років своїми документально-публіцистичними творами він наповняв історичні прогалини, які обходила комуністична система, за що тричі арештовувався органами ЧК, ДПУ, НКВС як троцькіст, український буржуазний націоналіст.
В оповіданні «Зойк» Василь Чапленко /Чапля/ виразно описав голодну смерть свого батька.
Пам’яті сестри Гапки, яка померла з голоду в 1933 році, в ріднім селі Миколаївці, Василь Кирилович присвятив оповідання «М’ясозаготівлі».
Талановитим пером митця письменник намалював, як Гапчину єдину годувальницю-корову влада обклала такою кількістю літрів здачі молока державі, що для неї самої з дітьми мало що й залишалось. Як сплату штрафу за невиконання плану здачі державі м’яса, Опанас, голова сільради, зі своїми помічниками, вночі, немов злодій, забирає з повітки і саму корову, щоб виконати план М’ЯСОЗАГОТІВЛІ.
Корову в сім’ї вважали другою матір’ю – годувальницею. Чорні очі з докором по-людському дивились на оточуючих її людей, які, взявшись за налигач, витягували її з повітки.
«Захищаючи своє добро, Гапка не витерпіла і закричала:
- Чого ж Ви, як злодюги, вночі прийшли? Щоб люди не бачили?!
Корова, ніби зрозумівши господарку, не хотіла виходити і жадібно мукнула.
Гапка кинулась до корови, обняла її за шию і, обливаючись сльозами, почала цілувати її. Панасові посіпаки відірвали і кинули Гапку прямо на землю, вона долонями вдарилась об мерзлі груддя, аж дух її захопило, і знепритомніла. Через деякий час Гапка підвела голову, роззирнувши навколо безпорадне і голе замерзле подвір’я з вбогою похиленою хатиною посередині. Все, що колись оточувало цю прекрасну українську господу, вона побачила в руїні. Зникла ліса від сусідів, сплетена із лозин вишняку. Пропав паркан, який прикрашав господу і прикривав від стороннього ока таїни її сім’ї. Там, де був паркан, ані пенька більше. І ліса з парканом, і садок – усе пішло на паливо. А зверху на все це дивилося холодне око місяця.»
На грані божевілля Гапка торкає лице рукою, щоб перевірити, чи вона не спить.
Але це був не сон. На неї дивились чорною порожньою діркою відчинені двері повітки, там не було її корови.
«М’ясозаготівлі «є своєрідним вступом до страшної симфонії народного лиха, відтвореної в оповіданні Чапленка «Зойк».
З міста у рідне село приїжджає син. І ось що бачить він у рідній, колись радісній оселі: «В хаті ж було мертво. Це була трупарня. З печі звисали на очіпок жилаві, з чорними п’явками вен ноги: мати….. На припічку ницьма – і теж ноги, як у мертвої, неприродно розхилені – розпатлана в гарячці – сестра… А на підлозі-батько, мавши в головах кожух із сивою, стручковатою вовною, кидалися в смертельній знемозі, як риба на сухому - батько, – і щось їм верзлося момотливо»… Наймолодший брат Максим, з’ївши трохи хліба, «благально, по-дитячому попросив: «Ще дай...».Старший брат, який приїхав з міста, вагається: кому давати – вмираючим батькам, сестрі чи Максимові, що був іще при собі? Він з «не хлоп’ячою силою вп’явся щелепами у вузлик», щоб якось його розв’язати. «Дай, дай! Вони не хочуть! Вони не їстимуть!...», – благає брата, охопивши його коліна. Старший син усвідомлює, що він «єдиний тут оборонець», рятівник родини, але стоїть, розгубившись. «Я звів руки над головою, як перевесла, і втопив очі у криваве море заходу. Там божевільне сонце, як велетенський пухир, наливалось червоною кров’ю, і звідти небо кололось, як кривава рана. Гукнув із усієї сили…». Це і є той крик, що дав назву оповіданню, «зойк мого розпачу» – за словами автора. Його твори є автобіографічними, – батько Василя Чаплі також помер навесні тридцять третього (32).

Василь Кирилович Чапленко 18.03.1900 – 10.02.1990рр.
У п’єсі “Чий злочин?” Василь Чапленко /Чапля/ яскраво висвітив процес примусової колективізації та створення більшовиками голодомору – геноциду в 1932-1933 роках.
У ній висвітлена розгорнута трагедія серед вищого прошарку суспільства.
Тут діє уже інтелігенція, еліта української нації.
Як же вона вела себе, коли масово вимирало українське село?
Андрій РЕЧИЦЬКИЙ – головний персонаж п’єси, направлений у село комуністичною партією для завершення хлібозаготівлі. По ходу дії в п’єсі він, член ЦК К П /б/У, перелицьовується із гонителя у гнаного і сесією НАЙВИЩОГО СУДУ присуджується до розстрілу, і таким чином, спокутує свою вину перед своєю нацією.
Ці та інші документи відомий у світі письменник, український учений, Яр Славутич відносить до класичних творів про голодомор. Вони були одним із доказів для визнання “геноциду” українського Народу ООН в 1986 році в Нью-Йорку США (33).
Управлінням культури Дніпропетровської міськради за пропозицією і наполяганням Михайла Рябцева, автора цих рядків, з метою виконання доручення краєзнавців, Василю Чапленку /Чаплі/ на будинку №102 центрального проспекту міста Дніпропетровська споруджений горельєф.
Миколаївська сільська рада повідомила Рябцеву М., що …«За ініціативою сільського голови Куделі П.Г. і ветеранських організацій, при фінансовій підтримці СТОВ «Злагода» та ТОВ «АФ ім. Горького», ще до відповідного Указу Президента України, у с. Миколаївка було увічнено пам’ять односельчан-жертв Голодомору 1932-1933років.»
Нам невідомо, скільки померлих з голоду на батьківщині Василя Чапленка, але сам факт його творів свідчить про трагедію Голодомору в сім’ї письменника, ім’я якого нам стало відоме із-за кордону, через його твори відомі в усьому світі, але, на жаль не вдома, де він народився і в двадцятих-тридцятих роках минулого століття в своїх художньо-публіцистичних творах висвітлював тему Голодомору. Про це розповідали краєзнавці в сільськім палаці культури 18 березня 2000року в день сторіччя від його народження та в трьох двадцятихвилинних телефільмах на каналах Дніпропетровського телебачення.
Коротенька відповідь краєзнавцю свідчить, що на увічненні пам’яті жертв Голодомору поставлена крапка. На жаль, Павло Куделя, сільський голова Миколаївки, не повідомив, чи складений поіменний список 2/3 мешканців села, які померли голодною смертю в 1933 році, чи впорядковані їх могили, чи навчили ми своїх дітей приходити до них. Мовчання на цих могилах засвідчить вшанування і жалобу лише після того, як
Сільський Голова на повний голос перед усією громадою села згадає усіх односельців, які вбиті Голодомором.
Плекаємо надію, що Миколаївська Сільрада та громадськість складе і видасть друкований поіменний реєстр – пам’ятку земляків Голодомору 1932-1933 років, чи спорудить поіменний меморіал на місці їх поховання.
Помаранчеві, на яких посилаються комуністи та їх прибічники, підтверджують факти Голодомору, відображені в художньо-документальних творах Василя Чапленка.
Настав час нашим діячам культури висвітить ці твори на підмостках театрів, на екранах телебачення та радіо, щоб показати підростаючому поколінню правдиву історію Голодомору в УКРАЇНІ в ХХ-му столітті.
ІВАН БАГРЯНИЙ
Шановні земляки, панове (товариші) комуністи, багатьох із Вас та й більшості учасників помаранчевої революції на світі ще не було, як у 1946 році Іван Павлович Багряний, видатний український письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, удостоєний у 1992 році Державної премії України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» (посмертно), писав:... «Візьміть Малу Радянську Енциклопедію» видання 1940 року, розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР», що там написано, це документ.
А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що «Радянська» Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів.
Всього лише 28 мільйонів! Де ж поділися 4 мільйони людей проти 1927 року?
А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?
Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони поділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?
Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлись у мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді у дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадав мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.
Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина(мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі закривавлені тіла з пістолів і реготали… Вони всі гидко лаялись, і під старою посеред пасіки грушею, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалась «варфоломіївська ніч» в тім селі.
Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів і священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреббату». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.
Замучили вони мого діда за те, що він заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917-1918 роках – вояком національної Української Народної Республіки.
За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Іван Павлович Багряний 19.09.1906 – 25.08.1963рр.
Другого мого дядька, що врятувався від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.
Пізніше тим самим шляхом пішов і я, і вся моя родина.
Ось так вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку УРСР. Цебто України, підгорненої під Радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом. Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.
Ось через це я не хочу вертатися під більшовизм.
Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати... (34)
З червня 1959 року... «Іван Павлович Багряний, Голова Української Національної Ради..., перестерігав Америку та вільний світ проти всяких більшовицьких підступів…». Пересторогу висловив п. Багряний у своїх свідченнях під присягою, перед очолюваною Френсісом Волтером в Пенсільванії палатною комісією Конгресу в столиці США розсліду неамериканських діянь, відповідаючи на 25 запитань, які відносились до радянської політики.... «Зокрема широко свідчив п. Багряний про радянське фізичне і моральне народовбивство в Україні, віддаючи окрему увагу радянському теророві та переслідуванням української культури й її творців і діячів» (35).
Небіжчик Іван Павлович Багряний повернувся в Незалежну Україну зі своїми художньо-документальними творами і достойно відзначений державою за його заслужений внесок у відродження української нації посмертно.
Ми, його нащадки, повинні докладати максимум зусиль до згуртування усіх верств української громади навколо національної ідеї України.
Але, окрім закордонних письменників, цю жагучу тему вивчали і закарбували багато інших письменників, науковців, краєзнавців.
ОДИН ІЗ ШІСТДЕСЯТНИКІВ
ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ ПРОКОПЕНКО
6 червня 1922 – 14 червня 2004 років
Так, ніби естафету від старшого покоління тему Голодомору – геноциду українців 1932-1933 років яскраво затаврував і передав для нас Гаврило Прокопенко, який народився і виріс тут, на Дніпропетровщині, через 22 роки після Василя Чапленка /Чаплі/.
Десятирічним хлопчиною він на собі відчув і переніс цей жахливий етап свого життя. Після закінчення середньої школи в ріднім селі Жданівка Магдалинівського району Гаврюша Прокопенко навчався у військово – морськім училищі, брав участь у боях у Другій світовій війні, захищаючи Севастополь. Опісля він кадровий офіцер берегової артилерії ВМФ на Далекому Сході Російської Федерації.
Після звільнення в запас у 1960 році Гаврило Никифорович повернувся на Батьківщину, закінчив філологічний факультет Дніпропетровського національного університету і 13 років викладав українську мову й літературу в міських школах робітничої молоді (36).

Гаврило Никифорович з дружиною Іриною Миколаївною та онукою
Як справжній вчитель, а не заробітчанин, та український патріот Гаврило Прокопенко вивчав історію рідного краю і результати своїх творчих пошуків передавав своїм учням, втілював у свої вірші, які опублікував у декількох збірках, удостоєний честі членства Національної Спілки Письменників України (37).
Тема Голодомору правдиво висвітлена у вірші, написаному ним у 1961 році.
МАРА 33 РОКУ
Наморений день прокульгав і зник
В ріку небуття широку,
В сутінках шепче мені “засни ”
Мара тридцять третього року,
Засни, не тривожся, не думай, спи -
Хіба одному тобі треба,
Ти чуєш як тихо? Мовчать степи,
Німує вечірнє небо.
Хоча й багрянисте, мов кров, отих,
Колись молодих і милих...
Про них, в родинах вже гомін стих:
Давно вони сплять у могилах.
Тобі не підняти їх з чорних ям,
Не дати шматочка хліба,
Нехай же не б’ється журба твоя,
Неначе об кригу риба.
Обставини, мабуть, були такі,
Фатальні та неминучі,
Ото ж і пішли на той світ дядьки,
Дарма що були живучі.
Ну добре, добре! Мовчу, мовчу,
Та бачиш яке тут діло;
В дитинстві не раз од людей я чув,
Що дещо тоді вродило.
Тоді не було бідувань, війни,
Поля сарана не жерла,
Та й люди, здається, не мали вини,
Завіщо ж вони померли?
А місяць тим часом над степом став
І, мружачи око срібне,
Немов насміхався, немов реготав:
Комусь це було потрібно!
МАРА - міфічна істота або предмет, що уявляється комусь, найчастіше в образі злої потворної чаклунки. Цією чаклункою була ганебна радянська система, створена більшовиками під керівництвом Леніна-Сталіна.
Як щирий патріот України,справжній захисник Вітчизни, фронтовик-орденоносець, майор запасу Гаврило ПРОКОПЕНКО приєднав свій голос до шістдесятників, обурюючись негідною позицією можновладців, і через 5 років, в 1966 році написав вірш – клятву пам’яті:
НЕ ЗАБУДУ, НЕ ПРОЩУ
Не забуду, не прощу нічого:
Ні образи, ні малої кпини,
Ні розбою денного й нічного,
Ні сльози, ні крові краплини.
Ні хлібини, ані бадилини –
Видурених, вкрадених, віднятих,
З пожарища жодної вуглини,
Сподівань-потятих, розіп’ятих.!...
Все затямлю; зламану присягу,
Небо чорне від німого крику,
Злиднями зацьковану відвагу,
А відтак-покору без’язику.
Думки, що труїлись навмисне,
Чадом безсоромної облуди,
Мученого слова, болю пісні -
Поки жити буду, не забуду!
Серця невигойної оскоми,
Терну, що не п’яти, душу коле,
Не забуду, не прощаю нікому!
Не забуду, не прощу - ніколи ! (38)
МАРА-33-го. Так митець, щирий патріот – українець Гаврило Прокопенко гіперболізував страшне явище Голодомору, створеного партією більшовиків. На час створення цієї поезії була відсутня кваліфікація кримінальних вчинків комуністів, які сьогодні визначені як «ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ», тому поет використав слово МАРА - нечисту силу, яка косою голодної смерті знищила понад два десятків мільйонів етнічних українців. Це страшне слово не знайшло місця в новім тлумачнім словнику української мови третього тисячоліття. Найвищий законодавчий орган української України, оцінюючи ганебні вчинки комуністів, запозичив його у древніх греків і своїм Законом вписав у наш, український лексикон, щоб ми пам’ятали вічно і завжди про велику трагедію української нації.
Чималу йоту до цього вклав Гаврило Никифорович, щирий і щедрий український патріот, який усі свої кращі роки прослужив у війську далеко від рідної Неньки-України.
Покохавши росіяночку і народивши діточок, він не забув своєї рідної мови, а навпаки, повернувся на Батьківщину, знайшов у собі сили і мужності знову сісти на студентську лаву для студіювання рідної мови, яку втілював в життя робітничій молоді.
Плекаючи рідну українську мову у своїх віршах, Гаврило Прокопенко створив літературний гурток, в який увійшли інші молоді поети та прозаїки, де втілював у їх свідомість любов до рідного українського слова, яке згуртовує і зміцнює духовність нації. В цім гуртку утверджували свої знання української мови і літератури українські патріоти, які справедливо заповнили місця в лавах національної спілки письменників України. Він розповідав своїм молодим побратимам про ті страшенні роки Голодоморів та масові вбивства мільйонів українців у 20-50 роках двадцятого століття.
Саме під впливом його поетично – публіцистичних творів автор цих рядків понад двадцять років тому почав ретельно вивчати історію рідного краю. Результати дослідження привели до висновку про брехливість комуністичної пропаганди.
Це було понад десять років до появлення на політичній арені Віктора Андрійовича Ющенка, справжнього патріота української нації. Саме він після 2000 року згуртував навколо української національної ідеї українських патріотів і разом з ними впевнено втілює в життя відродження української мови, культури, відкриває правдиві сторінки української новітньої історії. Це ті принципи, які не визнають комуністи – партократи, але їх спонукають більшість громадян України підтримувати позицію В.А. Ющенка.
ЗАВДАННЯ НАЩАДКІВ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ
Цей трактат – відповідь комуністам на питання природи і винуватців найбільшого у світі геноциду української нації, перш за все, і українського народу в тому числі.
Цей трактат-доповнення до підмурку фактів кваліфікації кримінального діяння більшовицько-комуністичної ленінсько-сталінської партії, яка замість каяття намагається паплюжити святу ідею національної пам’яті жертв ГОЛОДОВБИВСТВА мільйонів українців.
Цей трактат – свідчення збереження величі духу нащадків пам’яті зганьблених борців за незалежність України-Вітчизни.
Цей трактат – правочин спадкоємців, які продовжують справу батьків і матерів своїх для зміцнення і розквіту духовного життя, менталітету, української мови, культури, національної єдності, відновлення традицій наших пращурів.
Цей трактат – друкований предмет, який висвітлює об’єкти культурної спадщини, охорона яких є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
На нашу думку, депутати Верховної Ради України переглянуть Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000р., зі змінами 16.12.2004 р. і внесуть добавку в ч.2 Історичні об’єкти культурної спадщини геноциду українського народу1932-1933років» п.2, ст.1. речення.. «…окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортацій та політичних репресій на території України, ...» добавлять словами «ПОМЕРЛИХ ВІД ГЕНОЦИДУ».
Кладовища, знятих з обліку населених пунктів, де під час Голодомору здійснювались захоронення жертв вбитих Голодомором, ми повинні упорядкувати, взяти на облік охоронних об’єктів культурної спадщини.
У відповідності з Законом України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» на кожному такому кладовищі з похованням жертв Голодомору необхідно встановити охоронну гранітну брилу з написом та реєстром прізвищ імен та по батькові померлих та похованих в результаті Голодомору 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947 років.
З участю органів місцевого самоврядування, вчених-дослідників, з широким залученням інтелігенції, студентської, шкільної молоді та громадськості написати і видрукувати пам’ятку по кожному такому об’єкту історичної пам’яті Голодомору в Україні, забезпечити ними місцеві загальні та науково-публічні бібліотеки, школи, включити в навчальну програму місцевих шкіл, вузів, в екскурсійні та туристичні маршрути.
У відповідності до статті; Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» необхідно виділити кошти для видання на державному рівні п’єси Василя Чапленка /Чаплі/ «Чий злочин?» та твори інших письменників. Ввести їх у репертуар театрів та створити кінофільми на тему геноциду. У трагедії Голодомору були мільйони дійових осіб. Кожен із них жив у тій більшовицькій системі. Але люди були різні. Одні виносили рішення про підвищення норм хлібозаготівлі. Інші голови колгоспів роздавали той хліб вночі, щоб якимось чином забезпечити життя селянам.
Зрозуміти всі причини, через які став можливим Голодомор, через який люди ставали катами і жертвами, героями і байдужими свідками, є наш обов’язок не лише перед мертвими.
Це наш обов’язок перед нашими дітьми й онуками, яким жити в Україні. Поки нема такого порозуміння, ми не гарантовані, що таке не може повторитися.
Свій обов’язок перед нащадками виконав Пиріг Р.Я., заступник директора Інституту історії партії при ЦК К П У – філіалу Інституту марксизму – ленінізму при Ц К КПРС, який у 1990 році чесно написав: «БЕЗПОСЕРЕДНЬОЮ причиною голоду в республіці стало примусове з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики. Ця трагедія явилась у результаті злочинного курсу Й.В.Сталіна і його ближнього оточення (В.М. Молотова, Л.М.КАГАНОВИЧА) по відношенню до селянства».
Засуджена безпринципна політика тодішнього керівництва республіки (С.В. КОСІОРА, В.Я. Чубаря) в проведенні хлібозаготівлі… «Доповідаючи Сталіну про стан хлібозаготівлі, КОСІОР особливо наполягав на застосуванні репресій: За листопад і 5 днів грудня заарештовано ДПУ 1230 – голів членів правління, рахівників. Окрім цього, заарештовано бригадирів – 140, завгоспів – вагарів 265, інших працівників колгоспів – 195. При цьому ним же повідомлялось, що викрито і передано до суду 206 групових справ куркульських і антирадянських елементів» (39).
Це інформація доктора історичних наук Пирога Р.Я., одного із авторитетних вчених, комуністичних функціонерів, яка мала величезний вплив на перебудову свідомості комуніста Рябцева М.П., автора цих рядків, який мав особисту з ним розмову з цих питань.
У розмові з ним ми були єдині в тому, що необхідно вживати найрішучіші заходи по перебудові пропаганди з відродження української національної ідеї і зокрема відносно колишніх вищеназваних партійних лідерів, які повинні нести відповідальність за скоєння кримінальних злочинів.
Наша зустріч двох комуністів відбулася за часів радянської влади. З тих пір минуло понад два десятки літ. Ми відзначили 17 років НОВОЇ ЕРИ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА.
Але, на жаль, до цього часу в містах і селах України залишились вулиці, підприємства і організації, які носять імена Дзержинського, Жданова, Калініна, Косіора, Леніна, Постишева, Фрунзе, Чубаря, цих катів української нації, що свідчить про нашу неоглядність.
Ми повинні вдивлятися, щоб якомога раніше побачити і бити на сполох, як тільки будуть проявлятися симптоми цієї біди вдома, в Україні і за її кордонами.
Правда і пам’ять про Голодомор мають бути спрямовані не в минуле, а насамперед у сьогодення, в майбутнє.
Світ навколо України переживає все нові і нові тектонічні зрушення.

Важко передбачити, якими будуть його протиріччя через роки.
Українцям потрібно бути готовими й до нових викликів і загроз, навчитися бачити їх тоді, коли вони майже не помітні, Бачити і не мовчати, говорити і діяти, щоб такого не сталося вдруге (40).
Пам’ять про минуле допоможе чи зобов’яже передбачати майбутню загрозу і попередити нас вдруге не наступити наоді і ті ж історичні граблі.
ЕСТАФЕТА ПАМ’ЯТІ ПІДРОСТАЮЧОМУ ПОКОЛІННЮ
ВІД ЖЕРТВ ТА ОЧЕВИДЦІВ ГЕНОЦИДУ
З кожним днем все менше і менше тих, хто переніс трагічні часи геноциду української нації і може донести до нас ті жахливі часи ГОЛОДОВБИВСТВА. Сьогодні вони нам особливо потрібні, щоб розповіли нам, як було насправді. З цією метою намагаюсь брати участь у їх зібраннях.
На свята «День Незалежності» вони приходять до пам’ятника Тараса Шевченка.
Там і намагаюсь познайомитись та поспілкуватись з ними з метою отримати інформацію чи надати їм якусь посильну допомогу або підтримку.
Одним із таких патріотів України є Василь Іванович Сірий, репресований, кавалер держаного ордена України «ЗА ЗАСЛУГИ», якого знаю з 1994 року, чув його виступ на Всеукраїнському зібранні політкаторжан у Дніпропетровському театрі імені Тараса Шевченка. Одного разу він запропонував взяти участь у Мітингу – реквієм на 9-му кілометрі.

Запорізького шосе, де знаходяться могили розстріляних патріотів України у роки радянської влади. Там нас і сфотографував невідомий митець 24 листопада 2007 р. під час руху до захоронень жертв сталінізму на мітинг – реквієм. Колону очолює Сірий Василь Іванович. На другім плані зліва направо: – з державним прапором – Олексій Григорович Маланчук, син репресованого; на милицях – Олександр Васильович Сорокаліт, репресований; з хоругвою Дніпропетровського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих Михайло Павлович Рябцев, онук жертви геноциду, племінник жертви НКВС, дитина війни, краєзнавець; з прапором ОУН Анатолій Олександрович Бурмістренко, син репресованого, дитина війни, які в своїй повсякчасній роботі зустрічаються з школярами, студентами, мешканцями міста Дніпропетровська і несуть правдиву інформацію про свавілля в часи ленінсько-сталінської тиранії над борцями за національне відродження і незалежність УКРАЇНИ - ВІТЧИЗНИ.
СЕРДЕЧНИЙ ПОКЛИК ПАМ’ЯТІ ПРЕДКІВ НАШИХ
З метою забезпечення належного вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років Президент України Віктор Андрійович Ющенко своїм Указом №250/2007 за 28 березня 2007р. постановив:
Кабінету Міністрів України в 2007-2008 роках…
Забезпечити складання списків жертв Голодомору в Україні, формування Національної Книги пам’яті та відповідних регіональних книг пам’яті, а також складання єдиного списку постраждалих від Голодомору;
Встановлення в населених пунктах України, жителі яких постраждали від Голодомору, відповідних пам’ятників та пам’ятних знаків;…
Проведення в населених пунктах України тематичних виступів творчих колективів, діячів культури та мистецтва;…
Організацію в населених пунктах України постійно діючих експозицій, виставок архівних документів, фотоматеріалів, творів мистецтв та літератури, які відображають події, пов’язані з геноцидом Українського народу, формування та оновлення відповідних музейних зібрань, зокрема в краєзнавчих музеях;…
Проведення конкурсів на створення кращого твору літератури, твору образотворчого мистецтва, музичного твору на вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу;….
Видання, перевидання та розповсюдження наукових, науково-популярних, художньо-публіцистичних праць, збірок документів та матеріалів про Голодомор 1932-1933 років в Україні, а також здійснення заходів щодо перекладу та видання іноземними мовами окремих тематичних видань для розповсюдження їх за межами України;….
Проведення у навчальних закладах і військових частинах тематичних уроків, лекцій про історичні події Голодомору 1932-1933 років в Україні;….
Вирішення в установленому порядку питання щодо поглибленого вивчення в загальноосвітніх та вищих навчальних закладах причин та наслідків Голодомору в Україні;
Організацію серед школярів, студентів та педагогічних працівників Всеукраїнського конкурсу науково-пошукових робіт «Голодомор 1932-1933 років. Україна пам’ятає»;…
Започаткування та забезпечення проведення щорічної Всеукраїнської акції «Колосок пам’яті» із покладання учнями загальноосвітніх навчальних закладів колосків пшениці до пам’ятників, меморіалів жертвам геноциду Українського народу;….
Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям:…
Сприяти громадським організаціям, благодійним фондам, окремим громадянам у їх діяльності з вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні, проведення ними науково-пошукової та просвітницької діяльності;…
Забезпечити за участю науковців, дослідників Голодомору в Україні, представників громадських організацій збирання свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років в Україні;…
Створити до кінця 2007 року списки мешканців регіонів, які постраждали від Голодомору 1932-1933 років в Україні, вжити заходів щодо належного впорядкування місць поховань жертв геноциду Українського народу;…
Вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з такими особами.
На жаль, уже друга половина 2008 року, а виконання Указу Президента не відчувається. До цього часу не вдалося бачити перелік жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні.
До цього часу не перейменовані вулиці, завулки, площі, не демонтовані пам’ятники ідолів більшовицького-тоталітарного режиму, який здійснив свій перший етап нищення української нації.
Віддаючи данину вшанування пам’яті предків наших, продовж останніх 40 літ кожного року намагаюсь бути біля пам’ятника–меморіалу села Січкарівки Магдалинівського району Дніпропетровської області, в день 9 травня, де автор цих рядків бере участь у мітингах на означення перемоги над німецьким фашизмом і пам’яті загиблих в боях односельчан у Другій світовій війні. На жаль, меморіалу чи пам’ятного знака жертвам Голодомору 1932-1933 років в Україні в цім селі немає.
Після мітингу кожного разу намагаюсь побувати на кладовищі, де покояться предки наші, і покласти на їх могилки весняні квіточки чи гілочки запашного бузку.
Одного разу на велосипеді об’їхав кладовища сіл, знятих з обліку, на території Почино-Софіївської сільради Магдалинівського району Дніпропетровщини і занотував меморіальні написи на хрестах і пам’ятниках.
Та, на жаль, з кожним роком ці меморіальні пам’ятки зникають, тому і вирішив у трактаті подати як пам’ятку про предків наших.
На кладовищі, де поховані жертви Голодомору 1932-1933 років в Україні, зниклого села Підгірне (колишньої Новоселівки або Великої Копилови) за станом на 9 травня 1982 року, збереглися написи, до яких автором цих рядків додана цифра прожитих років:
1. Іващенко Степан Костянтинович, 1906-1967роки, прожив 61 рік;
2. Клецкова Марія Павлівна, 03травня 1886-2 травня 1969 рік, прожила 83 роки;
3. Козак Денис Степанович, 25 березня 1901- 11 серпня 1974 роки, прожив 73 роки;
4. Пашенко Савелій Іванович, 1898-1976 роки, прожив 78 років;
5. Пашенко Тетяна Миколаївна,1900-1970 роки, прожила 70 років;
6. Сулима Юхим Антонович, 10 травня 1982 – 17 січня 1971 роки, прожив 89 років;
7. Травенко Микола Терентійович, 1909-1967 роки, інвалід другої групи Другої світової війни, прожив 58 років;
На жаль, невідомими вандалами зруйнована могилка Солодкого Григорія Євгеновича, батько якого Євгеній Іванович, колгоспний тракторист, загинув у бою, звільняючи Криворіж-жя, взимку 1944 року.
Гриша, його – синок, учень першого класу, надія матері, удови – солдатки Євдокії Яківни, загинув від розриву запалу до снаряда, з якого він намагався виготовити ножичок, щоб підстругувати олівця, не підозрюючи на смертельну небезпеку.
Зникла табличка з написом про захоронення Фійового Петра Варфоломійовича.
Двічі на кладовищі автором цих рядків висаджувались кущі калини, саджанець горіха. Але, на жаль, невідомі вандали спалили їх, підпалюючи суху траву на кладовищі.
Наше завдання для втілення сердечного поклику пам’яті предків наших установити на кладовищі кам’яну брилу, на якій викарбувати прізвища, імена та по батькові, жертв геноциду українців Голодомору 1932-1933років в Україні, як пам’ятку про пращурів для нащадків третього тисячоліття від Різдва Христового.
Такі три кладовища є на землях Почино-Софієвської сільради Магдалинівського району Дніпропетровської області вздовж балки Куцої, де раніше знаходились садиби мешканців зниклого села Сужено-Варварівки, Кабаківки.
На лівому березі річки Кільчені збереглися залишки кладовища колишнього села Лапівки-Чапаєвки. Всі вони заросли кущами дерев, бур’яну і підлягають упорядкуванню, збереженню і внесенню у список історичних поховань мешканців зниклих сіл України.
Указані небіжчики мають право і заслуговують на увагу пам’яті своїх нащадків. Але, на жаль, багатьох їх також немає на цім світі, а їх онуки та правнуки не знають про місця захоронення своїх пращурів, хоч мають право мати цю інформацію, якою зобов’язані забезпечити їх органи місцевого самоврядування та держави, кошти для цього є, про це заявляв неодноразово Президент України Віктор Андрійович Ющенко (40).
Отже, об’єднаймося для збереження світлої пам’яті наших предків та пращурів, які стали жертвами геноциду українців, в тім числі Голодомору 1932-1933 років в Україні та жертвами страшної Другої світової війни.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ
Рябцев Михайло. «Росіянівські україночки» / Інтерв’ю Волошко Параски Дмитрівни, опубліковане на шпальтах газети «Наше життя» Магдалинівської райдержадміністрації Дніпропетровщини.
Рябцев Михайло. Піснярі Наддніпрянщини / Нариси. - Дніпропетровськ, «Гамалія»,2007. С. 210-219.
Заява фракції комуністів у Верховній Раді України у зв’язку з 70-ти річчям Голодомору в Україні в 1932-1933 роках.
Парламентська газета «Голос України», №26(3026) за 11 лютого 2003р., С.4,7.
Рябцев Михайло. «Піснярі Наддніпрянщини» / Нарис «Пісні і доля», С.294-295.
Рябцев Михайло «Піснярі Наддніпрянщини» / Нарис «Доля нащадка», С. 231-232.
Заява 16 березня 2004 р. та службова записка 19 березня 2004 р. Хоменка Михайла Івановича, мешканця м. Дніпропетровська, ксерокопії у власному архіві автора.
Заява фракції «Наша Україна» у Верховній Раді України про необхідність підтримки поданого Президентом України Віктором Ющенком проекту та прийняття Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні». Парламентська газета «Голос України», №236(3986) за 13 грудня 2006 року.
Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», Парламентська газета «Голос України», № 228(3978) за 01 грудня 2006 р.
Карта Катеринославщини ХVIII століття, подарували автору Санжара Андрій Андрійович, вихованець юридичного факультету Дніпропетровського національного університету, адвокат, та Олександр Олександрович Самойлюк, вихованець Києво-Могилянської академії.
«Список населенных мест Новомосковского уезда», стор.12. Бібліотека Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького. Інвент. №5698.
Мокра печатка про прописку у паспорті Гостренко Явдокії Василівни. Зберігається в сімейнім архіві автора.
Дніпропетровський обласний державний архів: фонд 268, УМВС, опис 3, справа 87, аркуш 47.
Погосподарська книга села Новоселівки–Підгірного. Архів Почино-Софіївської сільради Магдалинівського району Дніпропетровської області.
Рябцев Михайло. «Шановні фронтовики, одіньте ордени!... Пашенківський зять», Магдалинівська районна громадсько-політична газета «Наше Життя» за 01.06.1995 р. № 60.
Список забраних в Германію по Січкарівській сільській раді. Дніпропетровський обласний державний архів, Фонд Р. 2427. Опис 1. Справа 127. Арк. 53, Дніпропетровської обласної комісії по визначенню збитків німецько-фашистськими загарбниками. Тринадцятим записаний Бурба Григорій Васильович, 1923 р., мешканець міста Дніпропетровська, добре знайомий автору впродовж багатьох років. Свої свідчення письмово підтвердив і передав автору.
«ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЗАКОНУ БОЖОГО» у підручнику Протоієрея Серафима Слобінського. «ЗАКОН БОЖИЙ», С. 519. Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату. Київ року Божого 2004, дарована автору на день Ангела Михаїла Митрополитом Дніпропетровським Андріаном. Книгозбірня автора.
Див. 14
Спогади Скряги Павла Мефодійовича, мешканця м. Дніпропетровська, токаря по металу, ветерана праці заводу гірниче-шахтного устаткування, занотовані автором у ХХ-му столітті і зберігаються в архіві автора.
Спогади Скряги Василя Дмитровича, мешканця м. Дніпропетровська, інженера Дніпропетровського машинобудівного заводу, небіжчика, занотовані автором у ХХ-м у столітті і зберігаються в архівах автора. Вони були підтверджені його сестрою Ніною, мешканкою міста Підгороднього.
 Спогади Ганни Вікторівни Фійової, мешканки селища Іларіонове Синельниківського району Дніпропетровщини, ветерана праці, дружини Миколи Петровича Фійового та тітки Василя Дмитровича Скряги, занотовані у ХХ-му столітті і зберігаються в архіві автора.
«Хронологическая справка по периоду временной оккупации населенных пунктов Магдалиновского района», Дніпропетровський обласний державний архів, фонд № 268 архівного відділу УМВС по Дніпропетровській області з 29 березня 1943 до 7 травня 1945 років, арк. 289.
Дніпропетровський обласний державний архів, фонд 5863. Опис 1 Справа 21, аркуш «Про відмову Фійовому П.В. у призначенні пенсії».
Спогади Колісниченка В.М. про Голодомор. Рукопис в архіві автора.
Рукопис вірша Маланчука О.Г. про Голодомор, в архіві автора.
Лідія Коваленко, Володимир Баняк. «33 – Голод». Народна книга меморіал. – Київ: «Радянський письменник», 1991. – С. 7, 8.
Г.С. Ткаченко «Миф о голодоморе – изобретение манипуляторов сознанием». Всеукраїнське Громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм». – Київ – 2006. С. 3, 5, 17, 23.
Свідчення очевидця. І.Фесенко, «Погляд крізь десятиріччя». Газета «Електротранспортник» підприємства «Дні- проелектротранс», № 40 (2357) за 22 квітня 1992 р. С. 2, м. Дніпропетровськ.
«Остання адреса». Збірник свідчень, документів. СБУ. Інститут української археографії та джерелознавства, АН України. Київ: Сфера, 1997. – Т.1. С. 16, 34, 89, 178, 183, 310, 316, 307, 308, 309, 226.
«Ленин. Письмо В.М.Молотову для членов Политбюро ЦК РКП/б/ 19марта 1922 г.». Журнал «Известия ЦК КПСС», №4(303), апрель 1990, ЦК КПСС. Москва С. 190-193.
Вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Парламентські слухання Верховної Ради України. Газета «Голос України» за 14 лютого 2003 року, № 35.
Андрій Куліш. «ГОЛОДОМОР 1932-1933». Причини,жертви, злочинці. Асоціація дослідників Голодоморів в Україні. – Київ, Харків, 2001. – С. №№ 2-77.31. – «- с.3.
29.– «- с.4.
29.– «- с.7.
29.– «-с.19.
29.– « - с.24-25.
29.– « - с. 26.
29.– « - с.31.
29.– « - с.31-36.
29.– « - с.37.
29.– « - с.38-40.
29.– « - с.41-42.
29.– « - с. 43-44.
29. – « - с.45.
29. – « - с.46.
29.– « - с. 47.
29.– «- с. 56.
29. – « - с. 57.
29.– «- с. 60.
29.– «- с. 61.
29.– «- с. 62.
Марія Хижняк. «Він усім серцем любив Україну». Газета «Джерело» Головного управління освіти та науки Дніпропетровської облдержадміністрації за березень 2008 року, №№ 9-11 (417-419).
Яр Славутич. «Розстріляна муза». – Твори в т. 5. – Київ, 2001. – Т.5. С. 465-469, 482.
Іван Багряний. «Чому я не хочу вертатися до СРСР?». У хрестоматії «ВІРЮ!» фундації імені Івана Багряного. Дейтройт - Харків, 2000. С.403.
Іван Багряний «Листування 1946-1963рр.» «Свідчення Багряного перед комісією Конгресу США», С. 493. Упорядник Олексій Коновалов. «Смолоскип». – Київ, 2002.
Гаврило Прокопенко. «Кресало». Поезії. – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002.
Михайло Рябцев: «Любов, що стала казкою» «Ветеран Придніпров’я», №35(59) С. 4, додаток до газети «Зоря» Дніпропетровської Обласної Ради за 04 вересня 2004 р.
Лідія Коваленко, Володимир Маняк «33–Голод». Народна книга меморіал. Київ, Радянський письменник, 1991 р. С. 197.
Пиріг Р.Я. В чому причина голоду в Україні в 30-х роках? Журнал « Известия ЦК КПСС», 1990р., № 9. С.130-131.
Віктор Ющенко. «ГОЛОДОМОР: ПОЧУТИ ГОЛОСИ КРІЗЬ МОВЧАННЯ». Парламентська газета «Голос України» за 11 лютого2003 р., № 26 (3026), С.1,4-5.
ЗМІСТ
Звернення до читача3
Воскресімо правду про Голодомор
(рецензія вченого)5
Передмова6
Чи був геноцидом українців Голодомор?8
Наші факти до підмурку правдивої історії української
нації та перебудова свідомості11
Шлях до вшанування жертв Голодомору19
Закони України про геноцид українців28
З історії села Новоселівки (Підгірного, Великої Копилови)32
Колективізація та розкуркулення селян Новоселівки(Великої Копилови) як механізм геноциду44
Свідчення жертви ГОЛОДОВБИВСТВА сім’ї Юхима Пашенка46
Свідчення про Голодомор Степаниди МаксимівниГостренко49
Мартиролог жертв Голодомору села Підгірного(Новоселівки – Великої Копилови)49
Трагічний реєстр мешканців зниклогосела Малої Копилови51
Спогади копилівського остарбайтера53
Вдовина доля Оксани Федорівни Земляної55
Гірка доля першого голови колгоспу села Січкарівки59
Спогади Марії Полікарпівни Вергілес61
Спогади Івана Шпака про смерть батька63
Доля сім’ї Йосипа Михайловича Скряги63
Спогади про Голодомор Василя Колісниченка69
Материнські листи сину Арсенію Баглію71
Про страшні голодомори свідчить Яків Лелека77
Голодомор очима патріота України Олексія – синаГригорія Маланчука , закатованого комуністами82
Свідчать дослідники Голодоморів88
Вчені-комуністи про Голодомор89
Коментар на публікацію І. Фесенка91
Спогади свідка Голодомору Поліни Мишуренко93
Жертви Сандармоху95
Дослідження просвітянина про причини і винуватцівгеноциду українців98
Коментарі до опублікованих художньо-документальнихтворів письменників115
Василь Чапленко (Чапля)115
Іван Багряний119
Один із шістдесятників – Гаврило Никифорович Прокопенко123
Завдання нащадків жертв Голодомору 127
Естафета пам’яті підростаючому поколінню від жертвта очевидців геноциду131
Сердечний поклик пам’яті предків наших133
Використані джерела інформації138
Автор збірки Рябцев Михайло Павлович
Літературний редактор Мишуренко Поліна Єгорівна
Фото з архіву автора.
Малюнки Костюкової Ольги Володимирівни
Коректор Олена КалагардаТехнічний редактор Юлія МурзінаРепродукція на обкладинці з архіву «Голос України»
Список
Читачів ,яким вручена книга Михайла Рябцева «До пам»ятки жертв геноциду українців з метою запрошення їх автором дляучасті в презентації:
1.Поповський Анатолій Михайлович-31-72-35
2.Мишуренко Поліна Єгорівна-46-49-72
3.Колісниченко Василь максимович 35-88-38
4.Олексієнко Віктор іванович 27-49-24
5.Щедров Іван Іванович 713-44-18
6.Гуцал Денис Васильович 370-14-19,80638488157
7.Єрмоленко Валентин Валентинович809745025208
8.Тягло Любов Василівна 80975783858
9.Заруба Віктор Миколайович
10.Ольшанський Михайло Федорович 375-79-66
11.Маланчук Олексій Григорович 68-19-04
12.Довгаль Сергій Миколаєвич375-04-71
13Ніколенко Віра Іванівна 806770091100
14.Луговой Микола Олександрович 806777621610
15.Сірий Василь Іванович 67-92-70
16.Мітюхін Григорій Кирилович 46-65-27
17.Чередніченко Надія Петрівна 33-09-38
18.Полеся Іванівна 741-35-71,80669368819
19.Тітова Надія Миколаєвна42-31-19
20.Денисенко Юрій миколаєвич80955534353
107
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про заходи у з’язку з Днем пам’яті
жертв голодоморів
З метою гідного вшанування пам’яті жертв геноциду українського народу,
забезпечення належної організації та проведення заходів до Дня пам’яті жертв голодоморів (28листопада 2009 року) ПОСТАНОВЛЯЮ:
1.Кабінету Міністрів України :
1) утворити у десятиденний строк організаційний комітет з підготовки та проведення у 2009 році заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів ( далі –організаційний комітет);
2) розробити з участю організаційного комітету та затвердити у двотижневий строк план заходів на жовтень-листопад 2009 року із вшануванням пам’яті жертв голодоморів,передбачивши в ньому, зокрема:
проведення жалобних заходів у місті Києві, зокрема на території Державного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні»;
проведення 28 листопада2009року Загальноукраїнської акції «Засвіти свічку»;
організацію місті Києві , інших населених пунктах тематичних виставок та експозицій, які висвітлюють події, пов’язані з Голодомором 1932-1933 років в Україні;
проведення в усіх навчальних закладах України «Уроку пам’яті»;
продовження роботи з формування Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні, її регіональних томів;
проведення тематичних заходів у навчальних закладах і закладах культури;
показ фільмів , присв’ячених темі геноциду Українського народу;
додаткові заходи з виявлення дослідження фактів голодоморів в Україні, опору Українського народу політиці тоталітарного режиму з організації геноциду;
3) забезпечити в повному обсязі фінансування проведення заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
4) передбачити під час доопрацювання проекту Закону України «Про державний бюджет України на 2010 рік» кошти на спорудження в місті Києві другої черги Державного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні», а також на здійснення Українським інститутом національної пам’яті досліджень проблем голодоморів в Україні;
5) продовжити роботу з проектування та спорудження пам’ятника жертвам Голодомору 1932-1933 років у місті Вашингтоні (Сполучені Штати Америки), а також вивчення щодо можливості встановлення відповідних пам’ятників в інших іноземних державах.
2.Запропонувати релігійним організаціям провести 28 листопада 2009 року панахиди за жертвами голодоморів, а також протягом жовтня –листопада 2009 року інші заходи із вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу.
3.Оголосити 28 листопада 2009 року о 16.00 на вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу хвилину мовчання , зупинивши в цей час роботу в органах державної влади та органах місцевого самоврядування , на підприємствах, в установах та організаціях (крім підприємств, де це не допускається за технологією виробництва), рух громадського та приватного транспорту з подаванням відповідних звукових сигналів.
На території України 28 листопада 2009року приспустити Державний Прапор України , обмежити проведення розважальних заходів, внести відповідні зміни до програм радіо і телебачення
4. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Свастопольскій міським державним адміністраціям:
Організувати у День пам’ят і жертв голодоморів покладання траурних вінків та композицій із житніх та пшеничних колосків до пам’ятних знаків, місць поховання жертв голодоморів, вшанування пам’яті хвилиною мовчання , запалення свічок та проведення щорічної Загальноукраїнської акції «Засвіти свічку», а також вечорів – реквієм та інших скорботних заходів;
Проаналізувати стан виконання нормативно - правових актів щодо вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні, зокрема Указу Президента України від 12 червня 2009 року № 432 «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні»,та вжити необхідних заходів для забезпечення їх реалізації.
5. Міністерству закордонних справ України:
Забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України у 2009 році заходів до Дня пам’яті жертв голодоморів, а також участь представників дипломатичного корпусу іноземних держав, акредитованого в Україні,в офіційних заходах, які проводитимуться в Україні.
Сприяти українській громадськості за кордоном в організації та проведення заходів із вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу.
6. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації підготовки і проведення у 2009 році в Україні та світі заходів до Дня пам’яті жертв голодоморів.
7. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.
Президент України В.Ющенко.
м. Київ
2 жовтня 2009 року
№ 795/2009
УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про додаткові заходи щодо вшанування
пам»яті жертв Голодомору 1932-1933 років
в Україні
З метою вжиття додаткових заходів із вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні ПОСТАНОВЛЯЮ :
1. Кабінету Міністрів України:
1) розробити та затвердити у двомісячний строк план заходів на 2009-2010роки із вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933років в Україні, дальшого дослідження теми голодоморів в Україні, передбачивши,зокрема:
додаткові заходи щодо поліпшення медичного та соціально –побутового обслуговування, надання матеріальної допомоги , особам які пережили
голодомор 1932-1933 років в Україні, сприяння у веденні ними присадибного господарства;
продовження роботи з формування Національної книги пам»яті жертв Голодомору 1932-1933років в Україні, її регіональних томів та створення електронних баз даних жертв геноциду Українського народу;
заходи з надання правової оцінки діянням на території України у період1932-1933 років, які призвели до геноциду Українського народу;
сприяння у проведенні наукових досліджень голодоморів в Україні, виявленні, опрацюванні і систематизації архівних документів , забезпечення їх оприлюднення;
заходи щодо спорудження у місті Києві другої черги Державного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні».
видання,перевидання та розповсюдження наукових , науково-популярних праць, художньо- публіцистичних творів, збірок документів та матеріалів про Голодомор 1932-1933років в Україні, а також заходи щодо перекладу та видання іноземними мовами окремих тематичних видань для розповсюдження їх за межами України;
забезпечення поглибленого вивчення в загальноосвітніх та вищих навчальних закладах причин та наслідків голодоморів в Україні, активне залучення шкільної та студентської молоді до пошукової та науково-дослідницької діяльності , пов’язаної з дослідженням теми голодоморів в Україні;
створення та забезпечення функціонування діючих тематичних
експозицій, виставок архівних документів, фотоматеріалів, творів мистецтв та літератури, оновлення відповідних музейних зібрань, зокрема ,
у краєзнавчих музеях;
продовження роботи щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом Українського народу, поширення у світі інформації про причини і наслідки голодоморів в Україні;
заходи з широкого інформування громадськості про Голодомор
1932-1933років в Україні;
2) забезпечити розроблення та внести у тримісячний строк на розгляд Верховної Ради України проект Загальнодержавної національно-культурної програми дослідження Голодомору 1932-1933 років в Україні та увічнення пам»яті його жертв на період до 2012року.
2.Українському інституту національної пам»яті забезпечувати координацію роботи з дослідження теми голодоморів в Україні, вшанування пам»яті їх жертв.
3 . Державному комітету архівів України продовжити опрацювання в установленому порядку документів архівних фондів, пов’язаних з темою Голодомору 1932-1933 років в Україні, зокрема, в іноземних державах, разом із Українськими інститутом національної пам’яті, Національною академією наук України вживати заходів щодо вдосконалення методики систематизації архівних документів та інших матеріалів про голодомори в Україні.
4. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити:
розроблення та реалізацію регіональних планів заходів на 2009-2010роки із вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні, дальшого дослідження теми голодоморів в Україні;
сприяння громадськими організаціям, благодійним фондам, окремим громадянам у їх діяльності із вшанування пам’яті жертв голодоморів в
Україні, у здійсненні ними науково - пошукової та просвітницької діяльності , збиранні нових даних щодо геноциду Українського народу;
продовження роботи з виявлення та належного впорядкування місць поховань жертв голодоморів , установлення в населених пунктах України, жителі яких постраждали від голодоморів в Україні, відповідних пам’ятників та пам’ятних знаків, у тому числі здійснення дальших заходів щодо спорудження у місті Києві пам’ятника визначному досліднику Голодомору
1932-1933 років в Україні Джеймсу Мейсу;
Вжиття в установленному порядку додаткових заходів щодо демонтажу пам’ятників і пам’ятних знаків, присв’ячених особам , які причетні до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій в Україні, а також щодо перейменування в установленому порядку населених пунктів,
вулиць,площ, провулків, проспектів ,парків,скверів у населених пунктах України,назви яких пов’язані з іменами таких осіб.
Президент України В.Ющенко
м. Київ
12червня 2009 року
№432/2009
«Урядовий кур»єр»16червня 2009року
вівторок ,№105 ДОКУМЕНТИ стор.13

ВІДГУКИ НА КНИГУ
Свою думку про мої книги письмово підтвердили 35 читачів – ветеранів.
1. Полеся Альона Іванівна, доцент кафедри механіки Придніпровської Будівельно-Архітектурної Академії, член «Просвіти» та конгресу української інтелігенції написала про наступне:
«Є люди яким не байдужий свій край , свій народ, своя рідня, своє дитинство. Вони ніколи не зможуть емігрувати кудись навіть у тяжкі години свого буття.
Для них Батьківщина не просто звук. Вони серцем прикипіли до неї з її радощами і негараздами .Їх душа прагне донести до майбутніх поколінь те, що бачили, що чули, знають. До таких людей належить і Михайло Рябцев - член Всеукраїнського Об»єднання Ветеранів Дніпропетровщини - краєзнавець і патріот.
Його любов до людей, до свого краю – Січеславщин - спонукає до відтворення своїх вражень і почуттів в публікаціях( в газетах»Наше місто», «Зорі» і інших) і в книгах «Піснярі Наддніпрянщини»(2007р.) і «До пам»ятки жертв геноциду Українців(2008р.)про причини і наслідки Голодомору на Дніпропетровщині.»
До речі , видані книги на власні кошти(пенсію).
Невтомна душа.-Він продовжує збирати матеріал для наступних друкувань , скрізь знаходить цікавих людей-оповідачів.
Остання книга присвячена пам»яті предків нашого Січеславського краю. Михайло Рябцев об»їхав багато сіл і міст, спілкувався з свідками голодомору. Побував на цвинтарях , де покояться померлі в ті страшні 1932-1933 роки. Збирав дані про померлих. І навіть сам приймав участь в упорядкуванні поховань. Його неспокійна діяльна натура і увага до свідків підтримувала (піднімала )дух цих людей, а також будила почуття(прагнення) молоді знайти правдиву історію нашого народу.
Ця книга не просто зібрання споминів про Голодомор свідків. Автор аналізує , досліджує події 32-33 років, доводить, що це був дійсно геноцид української нації.
І не голослівно . Він подає архівні матеріали , дослідження науковців і краєзнавців.
Книга написана з любов»ю до нашого краю, і до України. Читається легко, захоплює з першої сторінки до останньої. Обов»язково необхідно, щоб її читали не тільки дорослі, а й молодь та школярі. Дуже прикро, що наклад всього 1000примірників. І охопити навчальні заклади Дніпропетровщини навіть неможливо, хоч автор і пороздавав більшість книг.
Вважаю , що цінність таких книг виховного характеру, які розкривають «Білі» сторінки нашої історії, безперечно дуже велика і авторів треба підтримувати на державному рівні, бо знайти зараз спонсорів-патріотів нелегко. Чим більше таких книг буде запропоновано молоді, тим більше молодих патріотів матимемо в Україні, якій так потрібна їх енергія, запал і розум.
Шана і вдячність тим авторам(і Михайлу Рябцеву), які доносять до молодого майбутнього нашого покоління правду. 27 грудня 2008р. А. Полеся.
м.Дніпропетровськ.»

2.Олексій Григорович Маланчук ветеран металургії України, син репресованого батька в 1938 році.
«Велике горе…Гіркі сльози…
Голодомор ти описав
А я читав,читав і плакав
І сатанистів проклинав
І не затихне,не замовкне
Той біль ні в серці,ні в душі
А комуняки це зробили
Ганьба Вам злющі палачі !
Море сліз Голодомору
Ти , по краплині все зібрав,
І біль, і горе України,
мій друже, в книзі описав.
Я до землі тобі вклоняюсь.
Велику справу ти зробив:
Цю книжку-квіточку правдиву
Ти всім людям подарив.
Від душі вдячний автору Рябцеву М. за велику і правдиву працю.
З повагою Маланчук О.Г.м.Дніпропетровськ.»
18квітня 2009р.
3. Ветеран заводу ВАТ НТЗ «Інтерпайп»Богомаз Володимир Кир»янович.
«Цю книжку неможливо читать без болі в серці.
Чудова книжка – вона ввійде в Український літопис, як правдивий факт і застрога про Радянсько- Більшовицьку дійсність і Російську колонізацію України.
Ця книжка заслуговує на почесне місце в кожній родині Українця. , як пам»ять про мілйони , без вини замучених- кращий цвіт нашої нації.
Ця книжка насичена правдивими подіями тії жахливої пори- колонізації України Більшовицькою Росією.
Із розповіді своїх батьків я чув про ці жахливі події, але вони мене так не вражали, як зараз , коли я прочитав цю книжку.
Які муки приходилось терпіти матерям коли дитина просить у неї кусочок хліба , а у неї нема чого їй дати. Але ж вона й сама голодна.
І, дитина - її дитина, помирає на її очах.
Більшого страхіття як оцей - на землі немає.
Автор книжки вірно сказав, що ми не гарантовані,
що таке не може повторитися.
Агенти Москви не сплять .Українці будьте пильні.
Ця книжка заслуговує на велику нагороду.
Богомаз В.К. 1930р.н. 24.05.2009р.м.Дніпропетровськ.»






Приложенные файлы

  • docx 6556679
    Размер файла: 8 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий