Видавнича справа та редагування


Купрієнко В. М.
ВтаР
Відповіді до іспиту
Питання:
Теоретичні питання:
1. Діяльність Йоганна Гутенберга.
2. Значення друкарства в контексті цивілізаційного поступу людства.
3. Кириличні друки поза етнічними українськими землями: випуск перших українських друкованих книг Швайпольдом Фіолем.
4. Перші видання Києво-Печерської друкарні.
5. Перші автори, редактори, переписувачі та видавці книг у після прийняття християнства в Київській Русі.
6. Видавнича справа Франції, Німеччини та Італії ХVІІ – ХVІІІ ст.
7. Проаналізувати український видавничий рух 1860-90-х рр. в умовах цензури.
8. Проаналізувати концепції витоків друкарства в українських землях.
9. Визначити принциповість з’ясування парадигми походження рукописного і друкованого слова того чи іншого народу. 10. Проаналізувати друкарську діяльність Лазаря Барановича в Новгород-Сіверському і в Чернігові.
11. Для створення тематичної презентації з історії світової видавничої справи змоделювати історію видавничої справи європейських країн ХVІІ – ХVІІІ століть.
12. Охарактеризувати принципи функціонування книговидання та книгорозповсюдження в ХVІІІ ст. в Європі.
13. Літературне, художнє та технічне редагування видань.
14. Методика роботи з композиційною, тематичною і фактологічною структурами тексту видання, його лексико-стилістичним оформленням.
15. Редакторські професії та функціональний розподіл праці.
16. Типові психологічні помилки редакторського втручання в авторський текст.
17. Технологія редагування тексту.
18. Редакторська підготовка складових авторського оригіналу.
19. Особливості редагування навчальної і довідкової літератури.
20. Загальнотеоретичні питання редагування навчальних і довідкових видань.
21. Зародження і розвиток енциклопедичного книговидання у світі та в Україні.
22. Редакційно-видавничий процес підготовки навчальної літератури.
23. Редакторська підготовка довідників, словників.
24. Редакторська підготовка енциклопедій.
25. Редакторська підготовка бібліографічних видань.
26. Редакторська підготовка підручника, навчального посібника.
27. Зміст роботи редактора над апаратом видання.
28. Особливості редагування наукової, науково-популярної і ужиткової літератури.
29. Універсальні норми редагування наукової, науково-популярної і ужиткової літератури.
30. Робота редактора над апаратом наукового видання.
31. Редагування наукової, науково-популярної і ужиткової літератури як вид професійної діяльності.
32. Проблеми мовностилістичного вдосконалення наукового тексту.
33. Особливості редагування суспільно-політичної літератури.
34. Видавничі і поліграфічні норми редагування суспільно-політичних текстів.
35. Завдання редактора суспільно-політичної літератури.
36. Основні складові процесу літературного редагування текстів суспільно-політичної літератури.
37. Уявлення про загальне та спеціальне редагування текстів суспільно- політичної літератури.
38. Типові мовностилістичні помилки у текстах суспільно-політичних видань.
39. Особливості редагування художньої і дитячої літератури.
40. Редагування текстів художньої літератури.
41. Робота редактора над елементами тексту художньої і дитячої літератури.
42. Специфіка редагування текстів, написаних дітьми.
43. Теорія редагування творів для дітей.
44. Редакторський аналіз навчальних видань.
45. Редакторський аналіз довідкових видань.
46. Редакторський аналіз мовностилістичних особливостей текстів суспільно-політичної літератури.
47. Редакторський аналіз текстів літературно-художніх творів.
48. Аналіз композиції навчальних і довідкових видань.
49. Проаналізувати психологічні причини авторських помилок.
50. Охарактеризувати особливості редакторського читання тексту.
51. Проаналізувати типові психологічні помилки редакторського втручання в авторський текст.
52. Проаналізувати психологічні засади роботи редактора над текстом.
53. Проаналізувати соціальні норми редагування (юридичні, політичні, релігійні, етичні й естетичні).
54. Охарактеризувати позитивний та негативний зміст екранного комп’ютерного редагування.
55. Охарактеризувати основні випадки творення комп’ютерними програмами смислових і граматичних помилок у роботі редактора з текстами різних типів літератури.
56. Описати методику редакторської роботи над фактичним матеріалом.
57. Охарактеризувати основні етапи редагування.
58. Структура книговидавничої галузі України.
59. Класифікація видавництв, типова структура видавництва.
60. Етапи випуску видань.
61. Редакційно-видавничі процеси.
62. Економічні ресурси видавництва.
63. Нормування та оплата праці у видавництві.
64. Організація та економіка видавничої справи за кордоном.
65. Охарактеризувати організаційно-правові засади книговидання в Україні.
66. Охарактеризувати функції типових підрозділів видавництва.
67. Здійснити аналіз стану та прогноз розвитку книжкового ринку.
68. Охарактеризувати ціноутворення у книговидавничій справі.
69. Охарактеризувати показники доходності, прибутковості і рентабельності видавництва.
70. Схарактеризувати структуру витрат на конкретне видання.
Практичні питання:
1. Для створення тематичної презентації з історії української видавничої справи змоделювати історію книжкових виставок-ярмарків в Україні та світі.
2. Для створення тематичної презентації з історії української видавничої справи змоделювати історію видавничої та редакторської діяльності Б.Д. Грінченка.
3. Для створення тематичної презентації з історії світової видавничої справи змоделювати історію розвитку ілюстрації та гравюри в друкованих книгах.
4. Для створення тематичної презентації з історії світової видавничої справи змоделювати історію друкованої книги як елемент технічного прогресу та інформаційної революції.
5. Проаналізувати запропонований текст з погляду композиційної майстерності, рівня редагування різних видів текстів, надрукованих там. З’ясувати вправність редактора в роботі над рубрикацією.
6. Знайти у запропонованому газетному тексті мовностилістичні помилки. Визначити їх тип.
7. Виявити в тексті лексичні росіянізми, інші помилки у слововживанні. Виконати правку.
8. Проаналізувати композицію тексту. З’ясувати, які редакторські виправлення сприятимуть досягненню цілісності поданого тексту.
9. Виявити відхилення від норм орфографії та інші помилки. Внести відповідні виправлення у речення.
10. Виявити відхилення від норм пунктуації та інші мовностилістичні помилки. Виконати правку тексту.
11. Виявити у запропонованому тексті логічні помилки і виконати правку тексту.
12. Виявити у текстах різних типів літератури помилки різних видів. Визначити вид помилки. Внести відповідні виправлення у речення.
13. Застосувати метод фразового членування твору до запропонованого викладачем тексту. Написати редакторський висновок на проаналізований текст.
14. Застосувати метод пофразового визначення тематичної системи твору до запропонованого викладачем тексту. Написати редакторський висновок на проаналізований текст.
15. Проаналізувати запропонований твір, написати редакторський висновок. Виконати редакторську правку тексту.
16. Виконати редакторську правку запропонованого викладачем тексту. Теоретично обґрунтувати виконану правку (написати короткий підсумок). Виявити у творі особливості індивідуального авторського стилю.
17. Зробити редагування тексту (з вмістом бл. 1000 символів кожний) різних типів літератури згідно з нормами літературного редагування, що відповідають даній тематиці видань.
18. Скласти анотацію до видань різних типів літератури.
19. Скласти реферат до видання різних типів літератури.
20. Здійснити редакторський аналіз запропонованого видання за планом (проаналізувати правильність оформлення вихідних відомостей; проаналізувати текстову частину видання: композиція, архітектоніка, стиль викладу відповідно до цільового призначення видання тощо; проаналізувати нетекстові елементи видання: ілюстрації, таблиці, формули тощо; проаналізувати додатки, бібліографічний опис, покажчики, пошукові компоненти у виданні (якщо наявні); проаналізувати художнє оформлення і поліграфічну якість видання).
Відповіді:
Теоретичні питання:
1. Діяльність Йоганна Гутенберга.
Йо́ганн Генсфляйш цур Ляден цум Гу́тенберг (нім. Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg; *1397–1400, Майнц, Німеччина — 3 лютого 1468) — німецький ювелір і винахідник. Прецизійний механік шляхетного роду.
У середині 1440-х років створив європейський спосіб друкарства рухливими літерами, що поширився усім світом та зробив величезний вплив не лише на європейську культуру, але і на всесвітню історію.
Ґутенберг народився в Майнці або Страсбурзі в кінці ХІV ст., точні дані не відомі. В деяких документах майбутній винахідник називається Ґенсфлейш. Це було прізвище його батька, а ім’я Ґутенберг пішло від назви родового дому «Zum Gutenberg», котрим здавна володіли предкийого матері. Нещодавно підтверджено гіпотезу про те, що Й. Ґутенберг закінчив Ерфуртський університет, тобто був високоосвіченою на той час людиною. За даними німецьких архівів, Ґутенберг почав займатися друкарством у Страсбурзі ще на початку 30-х років ХV ст., причому тримав свої досліди в таємниці. Що саме надрукував Й. Ґутенберг у цей час, невідомо. Скоріш за все, невеликі листівки чи брошури. Найстарішою з них вважають уривок середньовічної «Сивіліної книги», яка розповідала про страшний суд. Навіть при першому погляді видно, що друкар ще не досвідчений, він лише опановує мистецтво друкування. Невдовзі Ґутенберг переїжджає до Майнцу, архівні документи реєструють його перебування та друкарську діяльність тут з 1448 року. Спочатку він друкує невеликі видання, серед них кілька разів латинську граматику Елія Доната, що користувалася колосальною популярністю в середні віки і почала називатися просто «донати». Випускав він і невеликі календарі-листівки: «Астрономічний календар на 1448 рік», «Турецький календар на 1455 рік» та ін. Друкував Ґутенберг також індульгенції – свідоцтва, котрі церковники видавали на знак відпущення гріхів. Слід підкреслити, що на жодному з цих видань немає ні імені Ґутенберга, ні зазначення місця й часу друкування. Майже всі ці видання дійшли до нашого часу в невеликих фрагментах. Вони швидко зачитувались, а ті аркуші, що залишалися, використовувалися згодом палітурниками для підклеювання корінців і палітурних кришок. Протягом двох останніх століть вчені знаходять у старих оправах фрагменти перших друкованих книг. Зокрема, в 1935 р. у Києві співробітник відділу стародруків Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) Б. І. Зданевич знайшов у палітурці старої Біблії майже повний текст невідомого більш у світі друку Ґутенберга, що містив список єпархій католицької церкви, так зване «Provinciale Romanum». Випущені великими тиражами і продані за готівку ці невеликі видання дали можливість Й. Ґутенбергу покрити початкові витрати і приступити до друкування великої книги – Біблії, справжнього шедевру поліграфічного мистецтва. Фінансову позику надав йому житель Майнца Йоган Фуст. Протягом кількох років Ґутенберг з учнями, не покладаючи рук, працювали над цим колосальним виданням – першою друкованою Біблією. Але робота виявилась більш складною, ніж друкар передбачав, і Ґутенберг, узявши Фуста за компаньйона, позичив у нього ще гроші під проценти. Термін договору закінчився, і Фуст почав вимагати повернути йому борг, який з процентами складав величезну суму – 2020 гульденів. Таких грошей у Ґутенберга не було, і Фуст звернувся до суду. У винахідника відібрали частину його друкарського обладнання і весь тираж надрукованої вже великоформатної Біблії. За кількістю рядків на кожній сторінці її називають 42-рядковою. На цій книзі також не зазначені ні ім’я друкаря, ні дата випуску в світ. Вважається, що розпочата робота над нею була приблизно 1452 року, а закінчена 1455. Як йдеться в тогочасному листі, Ґутенберг прагнув до того, аби в цьому виданні була відтворена вся краса рукописної книги – не лише складні ініціали, рубрики, але й багатство шрифту. З цією метою друкар виготовив 290 різних літер, включаючи характерні для манускриптів лігатури та скорочення. Це готична текстура, якою користувалися при друкуванні донатів, але значно стрункіша й елегантніша. Набір відбувався в дві колонки. Кожна сторінка й кожна колонка вражають чудовими пропорціями. В пов- ному примірнику цього видання Біблії 1282 сторінки, її звичайно оправляли в два томи досить значних розмірів. Пагінації (нумерації сторінок), сигнатури (нумерації зшитків) немає. Титульний аркуш відсутній. Поліграфічним способом відтворений лише текст, а всі елементи художнього вбрання – кіноварна (червоною фарбою) рубрикація, ініціали, орнаментика на полях – відтворені вручну талановитими художниками, хоча на кількох сторінках є двоколірний друк, але, мабуть, час не дозволив першодрукареві перейти повністю на двоколірний друк, це значно уповільнило б справу. Тираж не зазначений, вважається, що Ґутенберг надрукував приблизно 150 примірників 42-рядкової Біблії на папері і 35 на пергаменті. На сьогодні збереглося 60 примірників і близько 150 невеликих фрагментів цієї визначної книги. Ґутенбергу приписують друкування і інших видань: 36-рядкова Біблія, Католікон, Трактат Матвія Краківського та ін. Помер великий винахідник 3 лютого 1468 року і був похований у францисканській церкві. На жаль, церква пізніше перебудовувалася, і могила Ґутенберга не збереглася. Нема і його справжнього портрету, а той, що друкується в різних виданнях, є фантазією художника.
У чому ж полягає суть винаходу Й. Ґутенберга?
В першу чергу, в раціональному та продуктивному способі лиття друкарських знаків. Спочатку з твердого металу виготовлявся штамп (пуансон), на якому рельєфно в дзеркальному зображенні гравірувався буквений знак. Пуансон вдавлювали в матрицю – пластинку, зроблену з м’якого металу, наприклад, з міді, внаслідок чого виходило поглиблене пряме зображення знаку. Матрицю вставляли в словолитну форму й заливали розплавленим металом, який повинен був легко плавитись при порівняно невисоких температурах, не бути дуже в’язким у розплавленому виді й швидко застигати при охолодженні. Жодний природний метал таких властивостей не має, і в результаті тривалих дослідів Ґутенберг вибрав сплав – гарт, який складався зі свинцю, олова та сурми. Після охолодження металу одержували металеву літеру з рельєфним дзеркальним зображенням букви. Словолитний прилад забезпечував масове виробництво ідентичних літер, які далі розміщували в набірній (складальній) касі (ящику, розділеному перегородками на окремі відділення за кількістю шрифтових знаків). Складальник брав їх звідти і складав із них у спеціальному інструменті – верстатці – слова і рядки. На набірній дошці з цих рядків складали друкарську форму. Для змащення металевих літер не підходили чорнила, які застосовувались для ксилографічного друку. Ґутенберг почав виготовляти друкарську фарбу із сажі та оліфи. Щоби одержати з покритого фарбою набору якісний відбиток, йому знадобився прес, основною частиною якого були плита, що за допомогою гвинта притискалася до набору, вкритого аркушем паперу. З винаходом Й.Ґутенбергом способу відливання літер, набірної техніки, друкарської фарби і друкарського верстата були створені основи того традиційного друкарського процесу який згодом став застосовуватись в усьому світі.
2. Значення друкарства в контексті цивілізаційного поступу людства.
Друга половина XV століття була часом тріумфальної ходи друкарства по Європі - Італія (1465), Швейцарія (1468), Франція, Угорщина, Польща (1470), Англія, Чехословаччина (1476), Австрія, Данія і т.д. Книги, видані до 1500 р., прийнятим називати інкунабули, по-латині - «в колисці», тобто в колисці друкарства. Європейські книги, надруковані з 1500 по 1550 р. включно, зазвичай іменуються палеотипи, тобто стародавні видання. До 1500 р. в Європі було видано більше десяти мільйонів примірників книг, в тому числі і на слов'янській мові. «Першодруковані книги збереглися у вкрай незначному числі примірників; вони абсолютно схожі з рукописними книгами як у шрифті, так і по своїй зовнішності. Першодрукарі в усьому наслідували рукописів, бо останні цінувалися набагато дорожче, та й публіка в перший час за звичкою вимагала рукописи, підозрюючи у пресі втручання диявола; на перших друкованих примірниках, що випускалися у вигляді рукописів, не відзначалося ні року, ні місця надрукування, ні імені друкаря »(10.-С. 57). Винайдений Гутенбергом новий спосіб друкування книг не міг довго утримуватися в таємниці. Вже в 1460 р. Ментель мав друкарню в Страсбурзі, Пфістер - в 1461 р. в Бамберзі. Після взяття Майнца герцогом Нассаускім, коли друкарня Шеффера і Фуста була знищена, працівники, або, як їх називали, «діти Гутенберга», розбіглися в усі сторони і рознесли з собою і друкарське мистецтво. У Кельні Ульріх Целль працював вже в 1466 р., за ним слідують Базель, з 1471 р.; Аугсбург, де Гюнгер Цайнер працював з 1468 р.; Ульм - з 1469 р.; Нюрнберг - Генріх. Кеффер і Іог. Зензеншмідт, з 1470 р. Для північної Німеччини найраніше було засновано друкарню у Франкфурті-на-Майні, а потім в Любеку, Лейпцигу, Ерфурті та ін У Відні перша друкарня відкрилася в 1482 р., але постійна - лише в 1491 р. Загалом, до кінця XV століття в Німеччині було понад 50 друкарень, а друкарів - понад 200. З Німеччини нове мистецтво поширилося по інших країнах. «В Італії першими друкарями були німці Конрад Свейнгейм і Арнольд Паннартц, які були запрошені ченцями з Субиако, поблизу Риму, в 1465 р., а в 1467 р. переїхали до Риму. У Венеції Йоганн Шпейерский отримав привілей на друкування книг в 1469 р.; він помер наступного року, і його справа продовжував його брат, Венделін Шпейерский, в співтоваристві з Іоганном Кельнським; в тому ж році там оселився майстерний гравер Микола Женсон, за походженням француз . Взагалі, друкарська справа в Венеції досягло високого ступеня розвитку, так що налічують в XV в. до 250 друкарень; тоді ж була заснована знаменита друкарня Альдова (1495). За Венецією слідують Болонья (1471), Неаполь (1471), Флоренція (1472) та ін »(12.-С. 8). В Іспанії перша друкарня була заснована в 1474 р. в Валенсії; першими друкарями були німці та голландці. У Португалію, вперше, друковане мистецтво було занесено євреями в 1484 р., у м. Лейрії; в 1495 р. королева Елеонора викликала в Лісабон німецьких друкарів. «У Франції перша друкарня виникла порівняно пізно. Жоден з «дітей Гутенберга», розсіялися по різних країнах, що не прибув до Парижа : ймовірно, вони не були допущені туди підступами переписувачів і книгопродавців, які побоювалися що виникала конкуренції. Тим часом Фуст двічі привозив до Парижа і продавав там у великій кількості свої твори. Лише в 1470 р. завдяки старанням двох професорів Сорбонни, Йоганна Гейліна з Штейна (de Lapide) поблизу Констанца і Вільгельма Фіше з Савойї, до Парижа були викликані три німецьких друкаря з Мюнстера : Ульріх Герінг, Михайло Фрібургер і Мартін Кранц. Перша надрукована ними книга була «Gasparii (Barsisii) Pergamensis epistolae» (1470); потім вони продовжували друкувати книги гуманістичного спрямування, але, коли їх покровителі покинули Париж, вони почали друкувати більш ходку твори теологічно-канонічного змісту і популярні книги. У 1477 р. Кранц і Фрібургер покинули Францію, а замість них з'явилися інші друкарі, наприклад, Паск'є Боном, надрукували першу книгу на французькій мові : «Les Grandes Chroniques» (1477), і Антуан Верард, видавець поетів і лицарських романів; вони ввели у вживання шрифт, подібний французькому письма (так званий батард), і взагалі звертали особливу увагу на витончену обробку книг. За Парижем слід Ліон, де перша книга була видрукувана в 1473 р.; потім там виникло до кінця XV в. понад 50 друкарень; Ліон мав велике значення також як книжковий ринок »(12. - С.9). У Нідерландах перше місто, в якому була заснована друкарня, став Утрехт (у 1473 р., Миколою Кетелером і Жераром фон Леемптом), за ним слідують Лувен (1474),Брюгге (1475) і Антверпен (1476). В Англії перша друкарня заснована Вільгельмом Какстон близько 1474 р. спочатку в Вестмінстері, потім у Лондоні; число його видань перевищує 400. Взагалі, книгодрукування в Англії не поширилося з такою швидкістю, як на континенті: до кінця XV ст. друкарні були засновані тільки в Оксфорді. У Скандинавських країнах книгодрукування введено в Одензее (Фіона) в 1482 р. Іоанном Снелльлем; в Копенгагені - в 1490 р. Готфрідом фон Гемене; в Стокгольмі - в1483 р. У Христиании перша друкарня заснована лише в XVII в. «Таким чином, книгодрукування вже в XV ст. поширилося майже по всій Європі; відомо до 1000 імен друкарів того часу, число ж видань, мабуть, доходить до 30000; 6/7цієї кількості становлять твори релігійні та схоластичні, решта - наукові та древня і нова література. Формат - in folio, розділений на два стовпці, або in quarto. Шрифт залишився колишній - письмовий готичний прямокутний. Тільки в Італії друкарі почали застосовувати вживався там ще з XIV в. круглий шрифт, так званий римський, який згодом і витіснив готичний »(5. - С.62). У XVI ст. друкарська справа все більш і більш поширювалося: релігійні суперечки давали величезний матеріал для друку. У Франції Сорбонна всіма силами намагалася накласти заборону на книгодрукування. Франциск I в 1534 р. видав наказ закрити всі друкарні, але опір парламенту врятувало друкарів від загрожувала їм небезпеки. В Англії було обмежено число друкарень; взагалі у всіх країнах, крім Німеччини, був встановлений пильний нагляд за друкарнями. «У цьому столітті особливо відомий венеціанський друкар і гуманіст Альдо Манучо: він багато дбав про видання грецьких і латинських класиків, при виданні яких вперше застосував формат in octavo, раніше вживався лише для богослужбових книг; він же ввів новий італійський шрифт, названий Альдінская. Він поставив справу підготовки книг на наукову основу. Тридцять найвизначніших вчених збиралися у нього обговорювати видаються книги, редагувати їх. Цей гурток отримав назву «Нової академії», а його видання прославилися ретельною підготовкою і оформленням »(5. - С.63). За прикладом Альдо друкування класичних творів поширилося по всій Європі. Особливу популярність отримав Етьєнн в Парижі: його видання завдяки красивим буквах, якості паперу і чорнила, витонченості і багатства орнаментних малюнків доставили йому видатне місце в ряду інших сучасних видавців. В Антверпені жив знаменитий друкар Христофор Плантен, що заснував друкарню в 1555 р.; за дорученням Філіпа II він надрукував [Біблію] Роliglota, латинською, грецькою, єврейською, сирійському і халдейською мовах (1569 - 1573). Плантен був монопольним видавцем церковних книг для всіх іспанських володінь; він видав 60 тис. молитовників, 100 тис. требників і 400 тис. часословів, а всього до 1500 видань; він став родоначальником цілої династії друкарів, Плантенов-морето. У 15 столітті вплив друкарства на політичну, культурну та соціальне життя суспільства було ще не дуже значним, воно помітно посилилося в 16-17в. Найбільше поширення друковане слово отримало в епоху Реформації і Селянської війни в Німеччині. Цю епоху можна вважати часом друкованого листка-прокламації. У друкарською продукції, на книжковому ринку домінувала публіцистика. Прокламації, листівки, памфлети і т.п. заповнили книжковий ринок. Солідні фоліанти, якщо їх зміст відповідав духовним потребам часу, також отримували велике поширення. «До 1500 року біля 70 відсотків усіх книг видавалося на латині. Лише в Англії та Іспанії на початку 16 ст. книг на місцевих мовах виходило більше, ніж на мові католицької церкви. Положення змінилося лише через півстоліття; так, у Франції в 1601 р. книги французькою становили 55 відсотків усіх книг, виданих у Парижі. А от у Німеччині наукова література видавалася на латині до середини 17в »(11. - С.308). Помітно змінилася і тематика друкованих видань. До кінця 16в. лише половина з них була світського змісту, а в 17 ст. такі книги складали не менше 67 відсотків, навіть, незважаючи на те, що загострилася релігійна боротьба викликала приплив полемічної богословської літератури. У 15 в. було видано 3000 книг наукового змісту. Найбільше такої літератури друкувалося в Італії та Німеччині, на останньому місці - 23 книги - була Англія. Видавалися в основному праці античних і середньовічних вчених, більшість оригінальних наукових праць з'явилося тільки в 16 - 17 століттях. Винахід друкарства створило сприятливі умови для оперативного та широкого розповсюдження інформації. Вже на початку 16 ст. з'явилися плакат і афіша. «Також отримали повсюдне поширення рукописні або друковані брошури з описом того чи іншого сенсаційного події - своєрідні прообрази газет. Так, про відкриття Америки люди дізналися з реляції Колумба "Про знову відкритих островах". У ці століття друкована продукція стала набагато різноманітніше: політичні прокламації і памфлети, папські булли, розпорядження влади, календарі та наукові журнали, довідники по сільському господарству і галузям промисловості, карти та географічні атласи, журнали мод, партитури опер і т.д. і т.д. Все це робило грамотного людини тих століть набагато більш поінформованим, ніж його попередники »(8. - 193). Книгодрукування сприяло широкому поширенню знання в усьому культурному світі. Воно зробило доступними для всіх опису світу природи, особливо його знову відкритих областей, а також вперше в історії опису прийомів, застосовуваних в ремеслах і різних професіях. що відкрило чималі можливості для здійснення великих технічних і наукових змін. Друковані книги зробили грамотність для ремісників спочатку можливою, а потім необхідною і дозволили їм використовувати в трансляції знань і досвіду універсально-понятійний спосіб кодування. Наведені в книгах опису технічних процесів і в ще більшому ступені ілюстрації допомогли вперше встановити тісний зв'язок між виробничими професіями, ремеслами і вченими. 
3. Кириличні друки поза етнічними українськими землями: випуск перших українських друкованих книг Швайпольдом Фіолем.
КИРИЛИЦЯ (кирилівський, кириличний алфавіт) – одна з двох слов’янських азбук, назва якої походить від імені проповідника християнства у слов’ян просвітителя Кирила. Одержала розповсюдження у багатьох слов’янських народів (Ковальчук Г., Рукописні книги та стародруки).
Фіоль Швайпольт (нім. Schweipolt Fiol, також Sweipolt Fiol, Sebald Vehl або Veyl; близько 1460 — між 7 травня 1525 і 16 травня 1526) — український першодрукар німецького походження.
Достеменно відомо (це якщо не зважати на вітчизняні гіпотези щодо ранньої дати початків українського друкарства – в 60-х рр. ХV ст. у Львові Степаном Дропаном, не підтверджених досі матеріальними доказами – тогочасними книгами), що слов’янське друкарство кириличним шрифтом розпочалося в Кракові. На перший погляд, тут є певна загадка, невідповідність: Краків тоді був столицею католицької Польщі, ворожої до православ’я, шлях якого тісно пов’язаний з кирилицею. Але парадоксальність ця лише зовнішня. Річ у тому, що до складу Польсько-Литовської держави в кінці ХV ст. входили багаті землі, населені білорусами та українцями, котрі сповідували православ’я. Державною мовою Великого князівства Литовського на той час була старобілоруська, яку самі її жителі називали руською. В Краківському університеті навчалося багато українців і білорусів. Звідси ті сприятливі умови, що виникли в Кракові в кінці ХV ст. для створення кириличної друкарні. Друкаря звали Швайпольт Фіоль (або Феоль). Про його життя та діяльність розповідають 49 документів з краківських архівів, знайдені в ХХ ст. Документи свідчать, що Ш. Фіоль був членом краківського цеху золотих справ майстром, деякий час золотошвеєм, крім того ремісником, підприємливим комерсантом, механіком-винахідником відкачки води із шахт. Невідомо, де він засвоїв друкарське мистецтво – самоучкою в Кракові, або знав його ще в Німеччині. У колофоні двох його видань надруковано, що ці книги «докончані» «Шваиполтомъ, Ф оль, изн мецьнемецкогородоу [так в оригіналі!], франкъ». Твердження деяких авторів, що він був українцем із роду лемків і звали його Святополком Фіолою, чи що він друкував книжки у Грушеві, документального підґрунтя не мають. Проте церковнослов’янська мова, якою надруковані його книжки, густо пронизана українськими й білоруськими словами тогочасної народної мови. Найвірогідніше, що літери шрифту для нього малювали, а згодом, коли вони були відлиті, набирали й корегували текстові форми невідомі нам за документами українці чи білоруси. Відомо 4 видання Швайпольта Фіоля: Октоїх (Осмогласник), Часослов, Тріодь пісна, Тріодь цвітна. Все це літургійні книги православної церкви. Октоїх та Часослов (найбільше пов’язані з українськими тогочасними рукописами; особливо близькі до україномовних післямови книжок) мають колофон, у якому названо ім’я друкаря і вказано рік і місце виходу цих книжок в світ – 1491 р., Краків. У Тріоді цвітній вихідних відомостей нема, проте є друкарська марка Ш. Фіоля. Надрукована тим же шрифтом Тріодь пісна – анонімна, тут у жодному з відомих на сьогодні примірників нема ні колофону, ні друкарського знаку. Це дозволяє припустити, що ці дві книжки були надруковані або раніше двох датованих, або після арешту та ув’язнення Фіоля краківською духовною інквізицією (в кінці 1491 р.), приблизно 1493 р. Щодо мови, в обох Тріодях використано текст південнослов’янської редакції, що була дуже поширена і у східних слов’ян. Отже, саме за мовою, а не за національністю друкаря чи місцем видання, друки Фіоля умовно, з великими застереженнями, можна вважати українськими, усвідомлюючи, разом з тим, що української мови в повному розумінні в XV ст. ще не було – церковнослов’янська мова цих видань, незважаючи на певні діалекти, була спільною для різних православних слов’янських народів. Першою українською друкарнею можна вважати друкарню Ш. Фіоля ще в тому сенсі, що вона, судячи зі всього, видавала книжки для українців (хоча й для інших православних також). Книжки Фіоля надруковані крупним шрифтом характерного малюнку. Набір ще не дуже мистецький, на деяких сторінках нема проміжків між словами, неправильно виключені рядки і їхні кінці з правого краю створюють нерівну лінію. Пагінація відсутня, але в Часослові є доситьсвоєрідна сигнатура. В четверту частину аркуша випущений Часослов, інші книжки – форматом у 2˚ (друкарський аркуш складено вдвічі). Графічне оформлення досить скромне. Разом з тим, за зразком рукописних книг, друкар щедро використовує червону фарбу. Двоколірний друк Фіоль одержував, друкуючи з однієї форми в два прогони: окремо чорну частину на одній сторінці, окремо червону. Книги, надруковані Швайпольтом Фіолем, зіграли значну роль в духовній освіті східнослов’ян- ських народів. За Часословцем навчалися грамоті. До наших часів збереглося близько 130 примірників видань Фіоля, включаючи фрагменти. Більшість з них зберігається в книгосховищах України, Білорусі, Росії, що свідчить про їх відповідне розповсюдження. Друга слов’янська друкарня з кириличним шрифтом була заснована 1493 р. чорногорським господарем Д. Црноєвичем в м. Цетін’є (Чорногорія). Друкарем тут працював талановитий і винахідливий ієромонах Макарій. Про нього майже нічого не відомо. В Чорногорії він надрукував принаймні 4 книги: Октоїх першогласник, що вийшов у світ 4 січня 1494 р., Псалтир з розслідуванням (вересень 1495 р.), Октоїх п’ятигласник і Молитовник, які збереглися у фрагментах. Знайдена також рукописна копія ще одного видання – Четвероєвангелія, яке до нашого часу не дійшло. Октоїх 1494 р. – повний збірник церковних співів, розрахований на 2 томи. Всього на сьогодні є інфорація про близько 100 примірників видання, включаючи й ті, що зникли при бомбардуванні Югославії під час другої світової війни. З книгою можна ознайомитись за чудовим факсимільнимвиданням, випущеним у бібліофільському виконанні 1987 р. тиражем 600 нумерованих примірників. Це чудово видрукована книга. В ній красиві заставки й дуже багато червоної фарби, якою друкар іноді відтворює цілі рядки. Октоїх п’ятигласник був задуманий Макарієм як особливо розкішне видання. Кожний новий розділ починається з нової непарної полоси. Попередню їй парну полосу займає фронтиспіс –гравірована на дереві ілюстрація. Надрукована книга форматом в аркуш. Цьому виданню не поталанило, відоме воно лише у фрагментах. 1496 р. турки вигнали Д. Црноєвича з Чорногорії. Друкарня була зруйнована. У 1508–1512 рр. книги, підписані тим же ім’ям, починають виходити в Тирговишті, на території сучасної Румунії. Проте вчені досі сперечаються, той самий це Макарій чи інший друкар. Книжки двох друкареньдосить різні. Значення Чорногорської друкарні полягає в тому, що вона стала плацдармом для розповсюдження друкарства серед південних слов’ян.
ОКТОЇХ (грец. oktōēchos, oktō – вісім і ēchos – звук, голос), Осмогласник (Восьмигласник) – літургійна книга, що містить піснеспіви добових служб для всіх днів седмиці богослужіння православної церкви. Октоїхом також називають книги співів. Створення Октоїху звичайно приписують Іоану Дамаскіну, що жив у кінці VІІ ст.
ЧАСОСЛОВЕЦЬ (ЧАСОСЛОВ, ЧАСОВНИК) – церковно-богослужбова книга, яка містить перелік усіх щоденних служб, окрім Літургії, й служить для читців та співців на кліросі.
ТРІОДЬ ПІСНА – церковно-богослужбова книга, що містить молитвослови на дні Великого посту й на підготовчі тижні до нього.
ТРІОДЬ ЦВІТНА – церковно-богослужбова книга, що містить співи від Пасхи до Троїці.
4. Перші видання Києво-Печерської друкарні.
Києво-Печерська друкарня в Києві - 1615 р. при Києво-Печерській лаврі Єлисей Плетенецький створив друкарню, використавши для цього обладнання Стрятинської друкарні, купленої у Г.Балабана. 20 грудня 1616 року в Києві видали першу книгу — «Часослов».1616—1624 — Є.Плетенецький видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру, зокрема, Антологіон (1619), Номоканон (1620, 1624), Служебник (1620).Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток учених, просвітників, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній Танасій та багато інших. Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли «Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь»,«Акафіст» тощо.
Більшість видань друкарні виходило старослов'янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.
Характерною особливістю було намагання видавців наблизити книги до читача через переклад деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували «Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань Св. Ап. Павла» (1623) та «Бесіди Іоана Златоуста на дії Св. Апостолів» (1624).
1625 — у Лаврській друкарні видали ще один значний богословський твір «Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова».
Великою популярністю користувалось «Євангеліє учительне» (1637) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.
Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з «Часословом» видала «Лексикон слав'янороскій», укладений Памвою Бериндою.
Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму й унії.
Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість із них, особливо богословські твори, видавались форматом «в аркуш». Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, коштували дорого. Книги, розраховані на масовіший вжиток («Часослов», «Псалтир», «Лексикон»), віршована література друкувалась в піваркуша.
Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначалися рік і місце видання. Зі зворотної сторони вміщували герб меценатів друкарні і вірші, які тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.
Папером Лаврську друкарню забезпечувала папірня в Радомишлі.
Друкарня Києво-Печерської лаври випускала літературу таких тематичних напрямків:
Церковно-службова
Богословська
Навчальна
Світсько-полемічна література та віршовані твори
Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли «Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь»,«Акафіст» тощо.
Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з «Часословом» видала «Лексикон слав'янороскій», укладений Памвою Бериндою.
Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму й унії
Іноке́нтій Ґі́зель (1600 - 1683) — український православний діячнімецького походження. Родом з соціанської прусської сім'ї. Вчений-богослов, філософ, історик. Священнослужитель Київської митрополії, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1656—1683). Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України. За дорученням православного київського митрополита П.Могили керував Печерською друкарнею.
З 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661) Ґізелю приписують авторство «Синопсиса» — першого нарису історії України. Автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У своїх розмірковуваннях Ґ. використовував філос. спадщину античності, патристики, схоластики, особливо другої; з новітніх вчених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін.
Автор філософсько-богословських праць: «Твір про всю філософію» (1645—1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).
У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов'янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є «Синопсис» (від грецького «огляд»), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці «Про народ Роксоланський і його наріччя» цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.
Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська. Гізель вважав підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату антиканонічним і гріховним діянням. У 1667 р. він разом з іншим київським духівництвом на бенкеті відмовився підняти чарку за здоров'я київського воєводи П. Шереметьєва і ставленика Москви гетьмана І. Брюховецького, назвавши останнього лиходієм.
5. Перші автори, редактори, переписувачі та видавці книг у після прийняття християнства в Київській Русі.
VІІІ – на поч. ІХ ст. серед предків сучасних словенців, хорватів, чехів, поляків християнство розповсюджували західні місіонери й відчувався вплив римської (католицької) церкви. Тому західнослов’янські народи прийняли християнство за західним, римсько католицьким обрядом. Разом з новою релігією вони перейняли й латинське письмо, пристосувавши його до особливостей своїх мов. Але більшості народу латинь – мова богослужіння, науки та літератури – залишалася незрозумілою, а це обмежувало можливості культурного розвитку. Центрами книжності у західних слов’ян були скрипторії католицьких монастирів. Найдавніші пам’ятки писемності Польщі, Чехії писані латиницею. У південних і східних слов’ян християнство було прийнято в його східних, візантійських формах. Мовою писемності тут стала старослов’янська або давньоцерковнослов’янська мова – південнослов’янська в своїй основі. Оскільки слов’янські діалекти були ще дуже близькі один до одного, то і мовна ситуація, що склалася в південно- та східнослов’янських землях після введення у них власної фонетичної писемності, принципово відрізнялася від двомовності середньовічної західної Європи. Це робило писемність значно більш доступною для широких верств населення, а також для обміну книжковими цінностями. Проте важливими були й традиції дохристиянської культури та писемності. Про існування у слов’ян якихось систем письма в дохристиянський період існує немало фактів, свідчень і гіпотез. Насамперед, це таке достовірне джерело, як трактат «Про письмена» болгарського монаха, відомого під іменем Чорноризця Храбра (кінець ІХ – поч. Х ст.). Храбр розповідає про три умовних періоди розвитку слов’янської писемності. Перший – користування «чертами і різами» за часів язичництва. Це підтверджують і археологічні знахідки: т. зв. Рубцівська знахідка 1937 р. на Донеччині – горщик з письменами (зрубна культура), численні сарматські знаки, пам’ятки черняхівської писемності. Деякі відомості про найдавніші писемні пам’ятки слов’ян наводять арабські мандрівники X ст. Другий етап – використання латинських і грецьких літер «без устроєнія», тобто без пристосування їх до фонетичних особливостей слов’янської мови. За свідченням Храбра, таке використання продовжувалось дуже довго. Про існування у слов’ян у дохристиянський період алфавітної системи письма свідчать також договори слов’янських князів з Візантією VІІІ–Х ст. Договори завжди передбачають створення тексту двома мовами. Найбільш цікаве свідчення про писемність на Русі ще в IX ст. знаходиться в грецькому рукописі «Житіє Костянтина Філософа» (йдеться про легендарного винахідника слов’янського алфавіту Кирила). В цьому рукописі розповідається, що на шляху до хозарів 860 р. Кирило Філософ зустрів у Корсуні (Херсонесі, в Криму) людину, в якої бачив Євангеліє і Псалтир, «руськими письменами писані». Далі в цьому рукописі говориться про те, що Кирило швидко навчився читати ці книги. Інформативне значення цього повідомлення важко переоцінити. Воно засвідчує цілий ряд таких явищ, які рішуче суперечать поширеним уявленням. 3 нього випливає, що Київська Русь часів Аскольда (60-ті роки IX ст.) мала багато християн і вже почала створювати власну церковну літературу, тобто переклади християнських книг на слов’янську (руську) мову існували ще до відповідної діяльності Кирила та Мефодія. На жаль, ми не знаємо, з використанням якого алфавіту ці книжки були написані, а отже не можемо певно сказати, яку азбуку створив Кирило. Починаючи від Храбра, створення слов’янської азбуки за традицією пов’язується з іменами візантійських місіонерів, видатних слов’янських просвітителів, братів Кирила та Мефодія. Відомо, що у 862 р. до Константинополя прибули посли моравського князя Ростислава з проханням до імператора і патріарха направити до Моравії (Чехія) проповідників, які б могли вести проповіді не на латині, а зрозумілою слов’янською мовою. 3 цією метою до Моравії були направлені сааме «Солунські брати» (Кирило та Мефодій були родом із Солуні, Салоників), напівслов’яни за походженням, ймовірно, болгари, високо освічені вчені. Там у 863 р., вважається, Кирило й створив слов’янську азбуку, за допомогою якої брати переклали основні богослужбові книги. Питання про те, який саме алфавіт був тоді винайдений, лишається досі відкритим. Найдавніші пам’ятки слов’янської писемності написані за допомогою двох різних алфавітів – кирилиці та глаголиці, котрі графічно відрізняються одна від іншої, але мають певні аналогії в зображенні та назві букв, однаковий порядок розташування літер, тобто свідчать про сильний вплив однієї азбукина іншу. Абсолютно точно відомо, що глаголиця мала розповсюдження серед західних слов’ян, де й проповідував Кирило, і це явно штучний алфавіт, як вірменський чи грузинський. У східних слов’ян поширення набула кирилиця, як більш проста й зручна азбука, що, ймовірно, еволюціонувала з грецької протягом довгого часу та була остаточно закріплена в кінці IX ст. учнем Кирила в Болгарії, куди перемістився в цей час центр православної просвіти. Берестяні грамоти були відкриті археологами вперше в 1951 р. при розкопках в Новгороді. Це були, як правило, клаптики березової кори (берести) з прорізаними на них текстами. Інструменти – загострені та відполіровані кістки – «писала» – також виявлені при розкопках. На сьогодні відомо вже сотні берестяних грамот, знайдених не лише в Новгороді, але й у Пскові, Рязані, Смоленську, Вітебську, тобто в північній частині давньоруських земель, де завдяки сильній вологості ґрунту вони збереглися. Кількість рукописних книг, створених на Русі у ХІ–ХІІ ст., була, без сумніву, значною, протее до нашого часу дійшла лише маленька частка цього багатства – Євангелія, Ізборники, службові Мінеї, Псалтирі, Повчання, Требники, Житія, Патерики та інші твори. Їх можна поділяти на оригінальні, тобто створені на Русі, та перекладні – як правило, з грецької чи болгарської. Крім того, їх можна поділити умовно ще на три великих групи – богослужбова, літургійна література (для відправлення служб у церквах); література релігійного змісту для читання (т. зв. четьї книги); література не релігійного змісту, світська (збірники законів, літописи, художня література). Написані всі книжки на пергамені кирилицею трьома різними видами почерків – уставом (коли всі літери великі, квадратні, не зв’язані між собою), півуставом (літери менші, виписані не так старанно, як в уставі) і, пізніше, скорописом. Заголовки писали в’язью. Серед ранніх давньоруських рукопи- сів ХІ ст. є чотири великі рукописні книги із зазначеною датою створення.
1) 1056–1057 рр. Остромирово Євангеліє- Найдавніша точно датована рукописна книга наших предків. Переписана найвірогідніше в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. Книга великого формату й обсягу (35х30 см, 294 арк., по 18 рядків, два стовпці) на пергаменті, розкішно та старанно виконана, прикрашена трьома кольоровими мініатюрами на повну сторінку, заставками з орнаментами рослинного типу, ініціалами з зображеннями людських облич, а також тіл реальних і фантастичних тварин чи птахів. Книга свідчить про сталі традиції книжкової культури в Київській Русі. Письмо – устав чотирьох почерків, наявність південнорусизмів. Книга зберігається в Російській національній бібліотеці в Санкт- Петербурзі.
2) 1073 р. Ізборник Святослава-Збірник, що складається з 383 статей та виписок релігійного, філософського, історичного змісту, серед них – список книжок «істинних і ложних»; своєрідна енциклопедія свого часу. Переписаний на пергаменті дияконом Іоанном для київського князя Святослава уставом. Великоформатна книга (33,6х24,8 см, 266 арк., по 29 рядків на сторінці, два стовпці), багато прикрашена, містить 6 мініатюр на повну сторінку, виконаних фарбами і золотом, серед них зображення Святослава в колі сім’ї – найдавніший вітчизняний портрет; архітектурні зображення, малюнки птахів та звірів. Є заставки, ініціали, кінцівки. Мовні особливості – численні південнорусизми. Оригінал зберігається в Державному історичному музеї в Москві.
3) 1076 р. Ізборник Складений переписувачем Іоанном з рукописів великокняжої бібліотеки як перекладних, так і оригінальних, переважно релігійно-моралістичного характеру. Формат зменшений (16х12 см, 277 арк.), письмо – устав, має південнорусизми. Оформлений дуже скромно, на гіршому пергаменті й майже без орнаменту. Зберігається в Російській національній бібліотеці.
4) 1092 р. Архангельське Євангеліє Знайдено в Архангельську в кінці ХІХ ст., звідси назва. Формат 20,5х16,6 см, 178 арк., рядків 21, є 22, 24, 25 на сторінці. Походження південноруське. Письмо – устав, подібний до почерку попередніх рукописів, в один стовпчик. Оформлення бідне:заставки, кінцівка, ініціали. Зберігається в Російській державній бібліотеці в Москві
5) «Повість временних літ», створена у 1111 – 1113 рр. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором.
6) До ХІ–ХІІ ст. належать різні редакції юридичного збірника Київської Русі – «Правди Руської», величного кодексу норм феодального права.
7) Особливе місце в оригінальній давньоруській писемності займали патерики – розповіді про отців церкви, наприклад високохудожній «Києво-Печерський патерик».
Бібліотеки: Ярослава Мудрого, монастирські бібліотеки (Києво-Печерської лаври, Софії Київської, Соловецький монастир).
6. Видавнича справа Франції, Німеччини та Італії ХVІІ – ХVІІІ ст.
Франція
У XVII ст. книгодрукування Франції почало занепадати, оскільки абсолютистська королівська влада підтримувала тільки тих книговидавців і друкарів, які давали згоду працювати на потреби короля, кардинала Рішельє та високопосадових осіб.
Одним із відомих книговидавців першої половини XVII ст., діяльність якого підтримувала королівська влада, був Антуан Вітре. Протягом 1628—1645 рр. у його друкарні по бачила світ багатомовна Біблія в 10 томах форматом інфоліо.
У 1640 р. в Дуврі за ініціативою кардинала Рішельє створено першу державну друкарню — Королівську — для виготовлення перевірених і виправлених богослужбових книжок. Пізніше, крім богослужбових видань, друкарня почала виготовляти книги, які прославляли абсолютистську королівську владу Франції. Королівська друкарня видала безпосередньо для спадкоємця французького престолу твори давніх класиків із науково-популярними коментарями. Серія налічувала 64 томи форматом інкварто. Розкішно оформлені книги друкувалися на чудовому папері шрифтами великих кеглів.
У 1692 р. Людовік XIV доручив створити новий шрифт спеціально для Королівської друкарні. Креслення цього шрифту розробила комісія Академії наук під керівництвом математика Ніколя Жожона. Ескіз кожної літери був акуратно накреслений у квадраті, поділеному на 2304 дрібних квадрати. Цей шрифт назвали королівською антиквою.У 1702 р. була надрукована перша книжка королівською антиквою — «Медалі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого».
До початку XVIII ст. у Франції законодавство про видавничу справу складалося з безлічі виданих у різний час регламентів, ордонансів, едиктів та розпоряджень. Об'єднати й узгодити весь цей законодавчий матеріал узяв на себе Людовик XV (1715-1774), з ім'ям якого пов'язаний перший у Франції цензурний кодекс, а саме: Регламент 28 лютого 1723 р. Спочатку він діяв y межах лише Парижа, але за наказом королівської ради 24 березня 1723 р. став законом для усієї країни. 31 березня 1739 р. Людовик XV знову регламентував друкарську справу. Для всієї Франції дозволялося тільки 250 друкарів, з них - 36 для Парижа, по 24 для Ліона та Руана, по 10 для Бордо та Тулузи, по 6 для Страсбурга та Ліля, для більшості ж міст по одному.
З 20-30-х роки XVIII ст. у європейському мистецтві почав формуватися новий стильовий напрям — рококо (з франц. - декоративний мотив у вигляді мушлі). На зміну пишним бароковим формам прийшли граціозні, вигадливі декоративні прикраси, складені з асиметричних орнаментальних форм рокайлевого характеру.
У галузі книжкового мистецтва також відбулися суттєві стильові зміни. Книги повністю змінили свій зовнішній вигляд: їхні формати стати вузькими і видовженими, знаки у рядках на вузьких шпальтах почали складати щільніше, але з використанням великого інтерліньяжу та широких книжкових полів.
До середини XVІІІ ст. кожен словолитник робив на замовлення шрифти довільних розмірів, а це значно ускладнювало процес виготовлення книжок у друкарнях.
Тексти книжок доби рококо супроводжувалися численними, виконаними на міді ілюстраціями еротичного змісту. Тематичний реєстр еротичної літератури включав твори давніх римських і грецьких ліриків.
Для виконання ілюстрацій запрошували таких видатних французьких художників, як Франсуа Буше (1703-1770), Жан Оноре Фраґонар (1732-1806), Шарль Ейзен (1720-1778). Гравюри на міді створювали П'єр Філігга Шофар (1730-1809), Ноеле Лемір (1724-1801), Філіпп Леба (1707-1783), Жан-Клод Рішар де Сен-Нон (1727-1821) та ін.
Багато перевидань витримали книги з чудовими ілюстративними серіалами: «Казки» Лафонтена (художник Ф. Буше, гравер П. Шофар), «Метаморфози» Овідія (художники Ф. Буше, Ш. Ейзен). Протягом 1761-1798 рр. «Орлеанська діва» М. Вольтера витримала 16 перевидань (деякі з них супроводжувались ілюстраціями майже порнографічного характеру). З'явилися книжки, які були повністю награвійовані — і текст, і малюнки — на мідних пластинах. В останнє десятиріччя XVIII ст. у Франції виникла кольорова ілюстрація. Книга Дж. Мільтона «Втрачений рай» була видана з 12 кольоровими ілюстраціями, виконаними на міді.
Серед перелічених видань, з погляду книжкового мистецтва, є справжні шедеври. Французькі художники-гравери досягли у другій половині XVIII ст. високого професійного рівня: у невеличких за розмірами ілюстраціях гравери вирізьблювали цілі сцени з найдрібнішими деталями, демонструючи чудеса технічної майстерності.
В останню чверть XVIII ст. привернула до себе увагу видавнича діяльність драматурга П'єра Оґюстена Карона де Бомарше (1732-1799). Купивши за великі гроші шрифти англійського друкаря Дж. Баскервілла, він, починаючи з 1783 р., надрукував твори М. Вольтера двома великими серіями: перша серія складалася з 70, друга — з 92 томів. Книги видавалися невеликими форматами.
У Франції також користувалися попитом скромно оформлені книги таких письменників і філософів-просвітників, як Шарль Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро та Жан Лерон д'Аламбер. Через пильну цензуру більшість книг цих авторів було видано за межами Франції.
Події Великої Французької революції (1789—1799), внаслідок яких були зруйновані основи феодалізму та знищено режим королівського абсолютизму, знайшли своє відображення і в книжковому мистецтві. У 1791 р. побачили світ два томи офортів гравера П'єра Ґабріеля Берто, створених за документальними малюнками художників Франсуа Свебаха та Луї Прієра Молодшого, під назвою «Події Французької революції».
Виникла і почала міцніти політична карикатура, яка набула характеру народного лубка. Це були маленькі, розфарбовані від руки офорти з гострими, дотепними підписами, виконані здебільшого невідомими народними майстрами. Особливою популярністю користувалися карикатури на короля з його родиною («Рідкісні тварини», «Повалений деспотизм»), на духівництво, дворянство, армію контрреволюційної коаліції.
Серед французьких діячів XVIII ст. у галузі поліграфічного та паперового виробництва, книжкової справи і книготоргівлі найбільшу славу здобули представники родини Дідо. Їхні творчі досягнення характеризують стан книговидавничої справи у Франції XVIII ст.
Засновником фірми був Франсуа Дідо (1689—1757), який відкрив у 1713 р. в Парижі друкарню та книжковий магазин. Нагромадивши великий капітал, фірма Дідо у другій половині XVIII ст. стала найпотужнішою в Європі і виготовляла друковану продукцію для багатьох країн. Фірма розробляла і виливала друкарські шрифти, друкувала книги та журнали, володіла численними книжковими крамницями. Дідо створив чудовий антиквений шрифт, який одержав назву дідо-антиква.
Прекрасно оформлені книги П. Дідо (сина), виготовлені на високоякісному цупкому папері чудовими антиквеними шрифтами, вилитими його братом Ф. Дідо, конкурували з книгами видатного італійського друкаря Дж. Бодоні.
Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. з'явився новий напрям у палітурному мистецтві Франції, одним із головних гасел якого стала відмова від надмірного прикрашання книги. Наприклад, оправи для книг Людовіка XIV оздоблювалися так: по краях палітурних кришок витискали тонкі золоті бордюрні рамки, а посередині лицьової кришки оправи розміщували або суперекслібрис у вигляді герба, або подвійну монограму.
На початку XVIII ст. відомі французькі палітурники з родини Паделуп започаткували нову художню систему оздоблення оправ дрібними штампами: мереживний стиль(дентель), який також став широковідомим у країнах Західної Європи.
Починаючи з кінця XVII ст. французькі художники перехопили у німецьких майстрів пальму першості в галузі мистецтва оздоблення екслібрисів. Композиції геральдичного характеру значно ускладнились.
У 1670 р. була винайдена машина-рол, за допомогою якої механізували процес розмелювання рослинної маси, що дало можливість виготовляти значно більше якісного паперу. Однак цей винахід, як і інші технологічні вдосконалення у галузі паперовиробництва, зробив актуальною потребу механізувати весь паперовиробничий цикл.
Німеччина
Книгодрукування в Німеччині в XVІ ст.
В XVІ ст. в Німеччині починаює свою діяльність великий реформатор Мартін Лютер. З його допомогою починається друкування книг не латинею, а німецькою мовою.
Мартін Лютер (1483—1546)
В 20-х рр. XVI ст. Біблія була перекладена багатьма мовами Європи: німецькою, англійською, голландською, польською, румунською, чеською та іншими.Відомий друкар Ганс Люффт видавав німецькою мовою переклади Мартіна Лютера: “Новий Заповіт” (1522), “Пятикнижжя Мойсея” (1523), “Біблію” (1534).
“Біблія” (1534)
Великі географічні відкриття та нові дослідження в галузі природознавства дали поштовх до нової книжкової тематики.Себастьян Брант написав книгу “Корабель дурнів”, Еразм Роттердамський видав книгу “Похвала глупості” (1511), виходить енциклопедія з географії “Космографія, або Опис усіх країн світу” Себастьяна Мюнстера (1541) і “Анатомія” Андреаса Везалія (1543), виходить енциклопедія “Історія тварин” у 5 томах.
“Корабель дурнів” Себастьяна Бранта (1494)
Еразм Роттердамський (1469—1536)
“Похвала глупості” Еразма Роттердамського (1511)
Андреас Везалій (1514-1564)
“Анатомія” Андреаса Везалія (1543)
В II пол. XVI ст. друкарі спеціалізувалися на виданні підручників, науково-популярних книжок з історії, географії, астрономії, права і художньої літератури. Ілюстрували такі відомі художники, як Йост Амман, Віргіл Золіс, Ганс Зебальд та інші. Починається використання в книзі гравюра на міді.
Одна з робіт Віргіла Золіса
Одна з робіт Ганса Зебальда
В кінці XVI ст. німецькою мовою книги друкувалися у 140 містах (Берлін, Штутґарт, Лейпціг).
Італія
Твори античних авторів і літературу світського характеру друкували антиквеними шрифтами, а церковнослужбові та духовні книги і в XVI ст. продовжували друкувати готичними. Провідним осередком книгодрукування в Італії була Венеція, де працювала багато друкарів, що приїхали сюди з європейських країн.
Проте загальна культура книги - якість шрифту, складання, верстка та друк залишалися на досить низькому професійному рівні. Друкарське мистецтво певною мірою підтримували майстри книги, які обслуговували папську друкарню (створена у 1626 р.). Тут виготовлялися богослужбові та духовні книги, численні словники й церковні довідники; для цієї друкарні пуансоніст Стефано Паоліно створив 23 друкарських шрифти, в тому числі й кириличний.
Відродження традиційно високого мистецького та друкарського рівня італійської книги почалося тільки в першій половині XVIII ст. і було пов'язане з активною діяльністю венеціанських друкарів, художників і граверів. У Венеції виникають численні творчі та наукові об'єднання, розквітає театр, музика й образотворче мистецтво. Широковідомим стає вчення англійського математика та фізика І. Ньютона (1643—1727), яке включає закон всесвітнього тяжіння, основи небесної механіки, основні закони класичної механіки, корпускулярну теорію світла та ін.
Згодом культурний рух охопив майже всі економічно потужні італійські міста. Так, у Мілані друкувалися добре оформлені (з використанням мідьоритів) наукові та науково-популярні видання, зокрема такі, як історичне дослідження вченого Л. Мураторі «Творчість італійських письменників» (1723). Друкарня належала науково-творчому об'єднанню «Палатіна». А в Римі у власній друкарні відомий італійський гравер-офортист Джованні Баттіста Піранезі (1720—1778) почав друкувати створені ним величезні графічні аркуші естампів із циклу «Види Риму», які відзначалися складністю композиції та філігранною офортною технікою.
Реформи в галузі книгодрукарської справи, які відбулися протягом XVIII ст. у багатьох країнах Європи, активно підтримав видатний італійський книговидавець Джамбаттіста Бодоні (1740—1813). Саме йому належить слава відродження високих художніх традицій у книжковому мистецтві Італії.
У 1791 р. Дж. Бодоні заснував при королівському палаці власну друкарню. І в Королівській, і у власній друкарнях він приділяв велику увагу шрифтовій культурі. Спочатку Дж. Бодоні використовував шрифт і складальні прикраси, створені французьким майстром книги П'єром Сімоном Фурньє (1712— 1768), а згодом почав виготовляти власні шрифти.
Протягом свого життя Дж. Бодоні створив понад 400 шрифтів і видав понад тисячу книг, серед них такі зразки друкарства, як зібрання творів Т. Тассо (1789), Горація (1791), Вергілія (1793), Гомера (1808) та ін. У 1806 р. він надрукував визначне видання «Оratio Dominica» («Отче наш»), у якому ця молитва подавалася 155 мовами.
Починаючи з другої половини XVI ст. і на довгий період пальма першості у розвитку палітурного мистецтва переходить від італійських майстрів-палітурників до французьких. Протягом кількох століть вони стають законодавцями моди в галузі зовнішнього оздоблення європейської книги.
7. Проаналізувати український видавничий рух 1860-90-х рр. в умовах цензури.
Цензура в ЗМІ — це будь-яка вимога з боку органів державної влади або інших структур, спрямована, зокрема, до журналіста, власника, редактора або іншого працівника засобу масової інформації, узгоджувати певну інформацію перед її оприлюдненням, заборона її поширювати чи перешкоджання її тиражуванню і розповсюдженню в будь-який інший спосіб з метою забезпечення політичних, економічних чи інших інтересів цієї структури.
З державних та суспільних підприємств – це друкарні університету св. Володимира, губернського правління та Києво-Печерської лаври, з приватних – підприємства М. Т. Кор-чак-Новицького, С. В. Кульженка, І. І. Чоколова, І. І. Кушнерьова і спілки. Саме між ними передусім відбувається розподіл сфер діяльності в поліграфічному виробництві міста. В промисловості країни набувають поширення й так звані трудові артілі, серед яких бути і друкарські.
Українська ліберальна буржуазія та буржуазно-націоналістичні кола здійснювали активну видавничу діяльність через громади ,”Просвіти”, земства тощо.
Якщо в Галичині видавничий рух розвивався й далі, в Наддніпрянщині його перервали жорстокі репресії. Їхній ініціатор міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв став виразником позиції тодішніх російських урядових кіл, переляканих розвитком національних рухів у Польщі й Україні. 1862 р. розпорядженням Валуєва заборонено недільні школи, деякі з українських освітніх діячів були арештовані і вислані до Сибіру. У відповідь на подання про надрукування підготованого Пилипом Морачевським українського перекладу Євангелія міністр заборонив друкування не тільки Євангелія, але й будь-яких книг українською мовою, крім художньої літератури. В інструкції 30 липня 1863 р., інформуючи міністра освіти про цю заборону, він вказав мотив: "ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і не може бути" 
Валуєвський циркуляр наніс непоправного удару справі українського книговидання, яке починало так обнадійливо розвиватися. Якщо 1862 р. у Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 р. — 15, а в наступні роки публікувалися лише окремі книги, зокрема фольклорні збірники і два різні видання "Кобзаря", здійснені 1867 р. в Петербурзі Дмитром Кожанчиковим та Іваном Лисенковим.
Тут нема змоги викладати всі перипетії історії українськомовного друкарства в підросійській Україні, де чергувалися періоди поліційних репресій з роками деякого послаблення цензурного режиму. Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Безпосередньою реакцією на Емський указ стало заснування М. Драгомановим за дорученням Київської громади Вільної української друкарні в Женеві. 
Найвідоміші женевські видання-редаговані Драгомановим збірники "Громада" (т.1-5, 1878-1882) і однойменний журнал (1881), твори самого Драгоманова і Сергія Подолинського. 1876 р. на кошти київської Старої громади надруковано у Празі Шевченків "Кобзар", другий том якого містив заборонені в Росії твори; 1878 р. видано мініатюрного формату "Кобзар" у Женевській друкарні.
Проводячи великодержавну шовіністичну політику, царський уряд переслідував національні культури народів, що населяли Російську імперію, у тому числі й українського народу. Валуєвський циркуляр 1863р. та Ємський акт 1876р. обмежували видання книг українською мовою. Їх намагалися друкувати в Москві, Петербурзі й за кордоном (Лейпцніг, Женева та ін). Книгодрукування українською мовою проводилося здебільшого на громадських засадах на кошти окремих осіб і громадських організацій. На Західних українських землях після конфіскації „Русалки Дністрової” (1837) друкування книг українською мовою було заборонено аж до революційних подій 1848р. На початку XIX в. книги друкувалися переважно в казенних друкарнях — Сенатської, Академії наук, друкарні військового міністерства і морської друкарні — в Петербурзі; Університетської і Синодної — в Москві. У 1807 р. був виданий високий рескрипт про відкриття друкарень у всіх губернських містах. Підпільні друкарні РСДРП — це нелегальні друкарні с.-д. організацій, що діяли на тер. Росії з кінця 90-х рр. 19 ст. до лютого 1917. Історія с.-д. руху в Росії, в т. ч. на Україні, особливо з часу утворення РСДРП, нерозривно пов'язана з організацією і діяльністю підпільних друкарень. Свої перші видання с.-д. орг-ції розмножували на гектографах, друкарських машинках, мімеографах тиражем 100—300 примірників. У кін. 90-х рр. 19 ст.— на поч. 20 ст., коли с.-д. орг-ціям удалося придбати перші друкарські верстати, тираж видань зріс. Осн. джерелом фінансування П. д. РСДРП були внески робітників; значну матеріальну допомогу подавали передові діячі культури, зокрема М. Горький, В. Ф. Коміссаржевська. Однією з перших П. д. РСДРП на Україні була друкарня київського "Союзу боротьби за визволення робітничого класу", в якій друкувалися листівки, брошури, два номери "Рабочей газеты". Виникнення "Искры" і іскрівських орг-цій сприяло розвиткові робітн. преси (див., зокрема, іскрівські організації на Україні). Першими великими П. д. РСДРП, які виконували роль центральних, були друкарні "Искры" в Баку ("Ніна", діяла 1901—05) та Кишиневі (1901—02). В організації Кишинівської друкарні брали участь київ. і полтав. іскрівці. Центр. експедиція друкарні містилася в Києві. В 1901—03 за ініціативою "Искры" в Росії організовано П. д. РСДРП в Авлабарі (передмістя Тифліса), Нижньому Новгороді (тепер м. Горький). В липні 1903 Бюро орг. к-ту по скликанню II з'їзду партії з допомогою Київ. та Одес. к-тів РСДРП влаштувало іскрівську П. д. РСДРП в Умані. Редакція "Искры" підтримувала з нею постійний зв'язок. У друкарні було передруковано 41 та 43 "Искры" по 3 тис. примірників кожний. Осн. склад видань друкарні містився в Києві, звідки газету доставляли в Харків, Полтаву, Херсон, Миколаїв, Одесу, Катеринослав, за межі України — в Москву, Новгород, Самару та ін. міста. В 1903—07 П. д. РСДРП працювали в Москві, Виборзі, Ризі, Петербурзі та ін. містах. Свої П. д. на Україні мали с.-д. орг-ції Києва, Миколаєва, Херсона, Катеринослава, Одеси, Полтави, Єлизаветграда та ін. міст. На гектографах, склографах і мімеографах видавали свої видання іскрівці Луганська, Бердичева, Мелітополя, Бахмута та ін. міст. У П. д. РСДРП друкували листівки, передруковували статті В. І. Леніна, матеріали з'їздів тощо. П. д. Київ., Полтав. і Харків. орг-цій РСДРП перевидали Програму партії. Деякі с.-д. орг-ції, що мали добре технічно обладнані друкарні, приступили до видання своїх друкованих органів. У різні роки в П. д. РСДРП виходили газети в Москві ("Рабочий", 1905, "Голос труда", 1904—05), в Петербурзі ("Казарма", 1906—07), Виборзі ("Вперёд", 1906—08; "Пролетарий", 1906—07), Ризі ("Голос солдата", 1905—07), Києві ("Киевский социал-демократический листок", 1902—03; "Голос солдата", 1906; "Железнодорожный пролетарий", 1908), Катеринославі ("Летучий листок", 1903; "Жизнь солдата", 1906—07; "Текущий момент", 1907); Харкові ("Харьковский пролетарий", 1901; "Голос социал-демократа", 1916), Миколаєві ("Борьба", 1908), Севастополі ("Солдат", 1906—08, "Рабочий", 1907—08), Єлизаветграді ("Голос рабочих", 1905), Одесі ("Семафор", 1906, "Одесский рабочий", 1908, "Рабочий", 1910) та ін. В 1910—14 найбільше П. д. мали Петерб., Моск. та Бакинська орг-ції РСДРП. У 1914—17 найзначніші II. д. мав Петерб. к-т РСДРП. Працюючи в підпіллі, П. д. РСДРП не раз зазнавали розгрому поліцією. Після Лютн. революції 1917 більшовицькі видання почали виходити легально.
Літ.: Техника большевистского подполья. Сборник статей н воспоминаний. М., 1924; Иванов Ю. Г. Подпольные типографии ленинской "Искры" в России. 1901 —1903 гг. Кишинёв. 1962; Левитас И. Г., Москалёв М. А. Фингерит Г. М. Революционные подпольные типографии в России (1860— 1917). М., 1962.
Т. Б. Слюдикова.
8. Проаналізувати концепції витоків друкарства в українських землях.
На сьогодні в історії видавничої справи не існує єдиної точки зору на походження українського друкарства, і основною причиною недослідженості проблеми є те, що в умовах царської, а потім ірадянської цензури ця тема не могла бути об’єктивно вивчена.
Назва концепції Дата Першодрукар Суть концепції Аргументи і документальне підтвердження Примітки  
Російська (радянська) концепція (П. Попов, 0. Сидоров, А. Зернова, 0. Дей та ін.) Іван Федоров Після заснування першої друкарні в Росії в 1564 р. (рік виходу «Апостола» в Москві) перший російський друкар Іван Федоров через вісім років, прибувши через Білорусію в Україну (до Львова), засновує там друкарню і 1574 року видає «Апостола» Надрукована книга «Апостол» 1) за радянських часів - пропагування цієї концепції, проведення урочистостей («Українська книга. Збірник, присвячений 400-літтю російського книгодрукування») 2) на сучасному етапі - заперечення російськими вченими появи укр-книгодрукування раніше російського, незважаючи на ряд нових архівних документів  
Концепція західних учених (Єжи Бандтке, Денис Зубрицький) До   До прибуття І. Федорова у Львів і заснування ним у 1572-1573 рр. друкарні та видання у 1574 р. «Апостола» на західноукраїнських землях існувало книгодрукування Післямова львівського «Апостола», у якій сам І. Федоров зазначає про існування друкарства у Львові до його приходу [і ми*- « дж€а&%4€Ш£гіс Концепція не може вважатися упередженою на користь першості укр. друкарства над російським, оскільки Є. Бандтке -польський патріот, Д. Зубрицький послідовно і активно заперечував можливість самостійного розвитку української мови  
Концепція Івана Огієнка (продовжили 0. Лотоцький, Д. Антонович, 0. Орос) Швайпольт Фіоль Поділ раннього книгодрукування на два періоди: 1) поза етнічними українськими землями - у 1491 р. у Кракові на замовлення української громади німецький друкар ПІ. Фіоль випускає у світ кириличним шрифтом «Часословець» і «Октоїх»; 2) власне в Україні - у 1569 р. у м. Заблудів (українсько-білоруський кордон) Іван Федоров по дорозі до Львова через Литву і Білорусію друкує «Учительне Євангеліє» Проведена наукова експертиза видань Фіоля: загальна стилістика оформлення і мовні та правописні особливості видань вказують на їх українське походження: першоджерела, з яких складалися першодруки -це рукописи, створені у ХІУ-ХУ ст. у Грушевському монастирі (зараз - район на Закарпатті). 0. Орос на основі нещодавніх відкриттів робить припущення, що ці кнги лише додруковувались у Кракові, а уся Чернова робота проводилася у Грушевському монастирі. І. Огієнко не мав доступ до багатьох джерел, тому його припущення вимагають обов'язкової перевірки Концепція Ореста Мацюка і Якима Запаска (підтримали М. Марченко, Г. Тургай, П. Плющ, 0. Губко, М. Кубанська- Попова, М. Савка, М. Тимошик) Степан Дропан У архівному документі, знайденому у Львові Орестом Мацюком, йдеться про суперечку між монахами Львівського монастиря Св. Онуфрія та провізорами ставропігійського братства щодо власності на друкарню, яку у 1460 р. подарував монастирю Львів'янин Степан Дропан. 1) Документи з Львівського архіву, датовані 23 липня 1791 р. та 20 жовтня 1792 р., про друкарню Степана Дропана 2) Документ з Львівського архіву, датований 1826 роком, - інвентар книг, серед яких зазначено 6 видань, надрукованих тогочасною українською мовою, вказані дати: з 1511 по 1566 рр. 1) концепція документально підтверджена; 2) високий рівень економічного і культурного розвитку Львова на той час, тісні зв'язки із західними, зокрема німецькими містами. Узагальнення концепцій(слід враховувати мовно-стилістичні особливості та оформлення видань):
1) Друкарство прийшло в Україну не зі Сходу, а 3 Заходу (від німців). 2) дата виникнення друкарства в Україні - 1460 р.
3) Перший український друкар - Степан Дропан. 4) Іван Федоров - фундатор постійного книгодрукування в Україні.
Найголовніші осередки раннього українського друкарства:
1) Галичина і Волинь,
2) Києво-Печерська лавра (Київ),
3) Чернігів.
9. Визначити принциповість з’ясування парадигми походження рукописного і друкованого слова того чи іншого народу.
Проблема з’ясування походження і рукописного, і друкованого слова кожного народу має принципове значення, оскільки йдеться про стан розвитку культури цього народу, його роль у загальному цивілізаційному поступі. Надто ж для українців. Адже саме історія української книги як найважливішого чинника культури в умовах багатолітньої бездержавності нації дає багато матеріалу для роздумів на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.
Давні київські літописи донесли сучасникам цікаві свідчення особливо шанобливого, навіть побожного ставлення наших пращурів до книжки. Ось з яким глибоким переконанням і вірою в просвітницьку силу книжкового слова пише про це знаменитий автор «Повісті минулих літ»: «Велика користь буває людині од учення книжного. Книги є ріки, що наповнюють увесь Всесвіт. Се є джерела мудрості, бо в книгах є незмірна глибина».
Такі писемні свідчення переконують у тому, що наші пращури мали не лише загальне уявлення про книгу, а й були добре обізнані з нею — уміли її не лише читати, глибинно поціновувати, а й творити.
Раніше стверджували, що джерела рукописної справи, запровадженої нашими пращурами на праукраїнських землях, можна вивчати лише з початку одинадцятого століття, тобто від часу після офіційного прийняття й поширення християнства в Київській Русі. Але вже в життєписі великого болгарського просвітителя та проповідника Константина, який прибув на землі наших пращурів як місіонер, читаємо, що в Києві він знайшов Євангеліє та Псалтир, писані «руськими письменами».
Ще давнішими за релігійні книжки є рукописні твори, виконані на кістяному знарядді так званим піктографічним письмом, віднайдені археологами на Київщині. Створення цього малюн-кового тексту (групи знаків, що нагадують свастику, зиґзаґ, дерево, хвилю тощо) датують четвертим-п’ятим століттям нашої ери.
У тому, що в дохристиянські часи наші предки мали письмо, переконують нові знахідки й відкриття вітчизняних і зарубіжних дослідників як давнішого, так і останнього часу. Одне з переконливих свідчень — тексти в печерах і гротах святилища Кам’яна Могила на Запоріжжі. Тепер це Державний історико-археологічний музей-заповідник «Кам’яна Могила», який у майбутньому, певне, уважатимуть ще одним чудом світу.
Світова слава до цього своєрідного жовтого кам’яного острова в безмежному приазовському степу прийшла порівняно недавно, коли археологи відкрили тут дивовижну колекцію написів на плитах, захованих у великих печерах і гротах. Вік написання текстів
На них датується сьомим-третім тисячоліттями до Різдва Христового. У шістдесяти печерах віднайдено майже сто п’ятдесят текстів, написаних малюнковим письмом.
Добутий і ретельно досліджений матеріал дає підстави авторові вважати, що грандіозне святилище-архів Кам’яна Могила таїть у собі одну з редакцій першої у світі рукописної книги — епічного твору «Сказання про Гільгамеша», а також писемні на-бутки наших пращурів у період творення трипільської та інших археологічних культур.
10. Проаналізувати друкарську діяльність Лазаря Барановича в Новгород-Сіверському і в Чернігові.
Лазар (у миру Лука Баранович) (1620 — †3 (13) вересня 1693) — український церковний, політичний діяч другої половини 17 століття, Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Руської Православної Церкви.
Заснування і розвиток постійного друкарства на Лівобережжі стали безперечною заслугою визначного письменника і впливового церковного ієрарха Лазаря Барановича, який упродовж 37 років (з 1657 р. до своєї смерті 1693 р.) був чернігівським владикою, спершу в сані єпископа, а з 1667 р. — архиєпископа.
Попри свою активну участь у керівництві церквою і в політичному житті, Баранович вважав себе також письменником. Він автор численних збірок проповідей, панегіричних передмов, українських та польськомовних віршів. У проповідях, і особливо у віршах не обмежувався релігійною тематикою, справи церковні тісно пов’язував зі світськими. Як вихованець Києво-Могилянської академії, а згодом її професор і ректор, Баранович зберіг добрі зв’язки з київськими діячами культури. Першу свою велику працю, гарно ілюстровану збірку недільних казань "Меч духовний", він видав у друкарні Києво-Печерської лаври. Однак за друкування довелося заплатити чималі гроші, до того ж, живучи постійно в Чернігівській єпархії, автор не мав змоги перевіряти коректуру і контролювати якість друку так, як йому того хотілось би. Тим-то у Лазаря Барановича виникла думка заснувати власну друкарню. Як слушно припускає І. Огієнко, до цього міг заохочувати владику і його добрий знайомий і близький співробітник Йоаникій Ґалятовський, теж зацікавлений у публікації своїх творів. На думку створити власне видавниче підприємство мала вплив також невдача спроб видати книжку "Труби словес проповідних": лаврська друкарня зажадала надто високої оплати за друк, московська спершу погодилась видрукувати власним коштом, але врешті повернула рукопис авторові. Ось тоді, 1671 року, Баранович визнав за необхідне заснувати друкарню і доручив своєму писареві/241/ Семенові Ялинському зайнятися цією справою 19. На облаштування підприємства і видання великої за обсягом книги "Труби словес проповідних" архиєпископ асигнував Ялинському 4 тис. золотих, крім того, передав прибутки від млина.
Хоча з 1672 р. Баранович оселився в Чернігові, місцем для друкарні було обрано його попередню резиденцію — Спасо-Преображенський монастир в Новгородку (Новгороді-Сіверському). В самому Чернігові на той час ще не знайшли відповідного приміщення для друкарні, крім того, в околицях Новгородка були маєтки архиєпископії, звідкіля друкарі забезпечувалися харчами й дровами. Семен Ялинський поїхав навчатися друкарського ремесла до Вільнюса і хоч, врешті-решт, набув необхідної кваліфікації, Баранович вважав, що підготовка до відкриття друкарні триває надто довго. Незадоволення архиєпископа-письменника можна зрозуміти: "Труби словес проповідних" йому довелося таки друкувати в Києво-Печерській друкарні, витративши на це ще чотири тисячі золотих.
У листі, датованому 1674 роком, Лазар Баранович скаржився на невтішні обставини життя у Чернігові й поганий настрій і додавав: "Думав був прогнати меланхолію заведенням друкарні, — але й тут довга проволока завела мене тільки в розпуку" 20.
Все ж протягом 1674 р. комплектування друкарні в Новгороді-Сіверському закінчилося і на початку наступного року вийшли з друку окремими брошурами проповіді Лазаря Барановича /242/ "Слово на Благовіщення", "Слово на св. Тройцю" і "Слово на Воскресіння". Того ж року опубліковані збірка віршів Барановича польською мовою "Filar wiary y grunt prawdy" (3.I., 526) і "Псалтир" (З.І., 535) 21. У післямові останнього зазначено, що книжку видрукувано друкарем Симеоном Ялинським заходами "архимандрита Новгородка Сіверського". Це, мабуть, не сподобалось архиєпископові Лазарю, тим більше, що, як він писав, друкар і архимандрит діяли на шкоду його, "власного тоєї друкарні господаря". На думку Барановича, Ялинський і архимандрит заробили понад півтори тисячі золотих, видрукувавши без відома власника друкарні "три тисячі книжечок, то єст Кграматички, Часловці, Елементарі". Йшлося про дуже популярні навчальні посібники, зокрема букварі кириличні ("граматики") і латинські ("Elementa puerilis institutionis"). B подальшому, мовляв, друкуючи книги тиражем, що доходив до 1500 примірників, архимандрит і друкарня віддавали господареві лише 500 з них, а дві третини ділили між собою 22.
Хоч взаємні претензії про поділ прибутків у подібних випадках майже неминучі, з наведених фактів можна зробити висновок, що підприємство було прибутковим і для головного власника — архиєпископа, і для майстра-друкаря, і для майстрового спільника — архимандрита. Проте, крім названих малоформатних Букварів та Часословців, прибуток давали головно богослужбові книги. Такими були лише дві з 21 відомого нині новгород-сіверського видання: згадуваний Псалтир 1675 p. (З. І., 525) і Анфологіон 1678 p. (З. І., 555). Оформлення їх типове для українських друкарень, головними його елементами були форти — оздобні титульні аркуші, орнаментальні й сюжетні гравюри (всього в розпорядженні друкарні було три форти, 21 кліше гравюр на дереві, одне на міді, 16 заставок і кінцівок) 23.
Анфологіон — єдина книжка цієї друкарні, видана великим форматом (фоліо, тобто 2°). Його прикрашає форта, де поєднано /243/ зображення Христа й святих з малюнком архітектурного ансамбля — Спаський собор у Новгороді і два будинки, очевидно бурса та друкарня 24. Форту і заставки виконав гравер В.Л. Навчальні книжечки трьох найменувань були зовсім маленьких розмірів (в 12 частку аркуша), всі інші друкувалися "середнім" форматом — кварто, тобто в Чверть аркуша, і прикрашалися лінійним обрамленням сторінок. Цей формат і таке оформлення були найпоширенішими і в інших друкарнях при виданні псалтирів, авторських літературних творів. А останніх з 21 новгород-сіверськрго видання аж 14: сім творів самого Лазаря Барановича, п’ять його приятеля Йоаникія Ґалятовського, по одному Олександра Бучинського і Дмитра Туптала (Ростовського). Літургійно-навчальною була одна книжка (Псалтир), чисто літургійною теж одна -Анфологіон. Таким чином, у Новгород-Сіверській друкарні бачимо співвідношення тематики видань, якого не було в жодній православній друкарні другої половини XVII — першої половини XVIII ст.: не менше двох третин всієї продукції становили авторські літературні твори. При цьому значна частина останніх відома в одному примірнику, і це дозволяє припустити, що насправді таких друків було більше, але не всі збереглися. Репертуар видань підтверджує те, що випливає з листування Барановича: друкарню створено для оприлюднення творчості тогочасних авторів і насамперед його самого. При цьому власник дбав і про прибутки, але, в остаточному підсумку, їх не могло забезпечити друкування літературних творів великого обсягу: нагадаємо, що за "Труби словес проповідних" довелося заплатити києво-печерській друкарні чотири тисячі золотих.
Баранович нарікав на недостатню якість поліграфічного виконання новгород-сіверських друків Ялинського Очевидно, йому мріялись книги на рівні найкращих зразків тодішньої поліграфії. Але, враховуючи умови, в яких діяла друкарня, і необхідність підготовки на місці працівників, слід визнати безперечним досягненням те, що новгород-сіверські друки не відставали від аналогічних за жанром друків Польщі та інших сусідніх країн.
Відразу ж після початку діяльності Новгород-Сіверської друкарні Лазар Баранович задумав перенести її до Чернігова. В 1675 р. він писав: "Друкарня в Новгородку, і для перевезення цієї черепахи потрібно добрих пегасів" 25. Врешті, пожежа міста Новгорода- Сіверського і Спасо-Преображенського монастиря, де була друкарня, яка сталася 7 липня 1679 р. (ця пожежа згадана у Літописі Самовидця), змусила негайно перевезти до Чернігова друкарню і все її обладнання, в тому числі кліше: дереворитів та одного мідериту 26. Жодних матеріалів друкарні Ставровецького в Чернігові не залишилося.
Хоч Баранович і мав до друкаря чимало претензій, іншого майстра знайти не зміг, тому був змушений укласти писемну угоду з Ялинським. Цей цікавий документ, підписаний архиєпископом 7 вересня 1679 р., має назву "Пункти на спорядження друкарні". У преамбулі архиєпископ відзначив, що Ялинський ще /244/ не повністю виконав зобов’язання "досконале нам друкарню виставити", але обіцяє і пильно над цим працює. Тому Баранович і прийняв всі умови, запропоновані друкарем. Йшлося про те, що з тиражу кожної друкованої книжки майстер отримуватиме для вільного збуту на свою користь значну кількість примірників: видань формату фоліо — по 100, кварто — по 150, октаво — 150-200, залежно від обсягу книжки. Архиєпископ зобов’язувався давати кошти друкареві на оплату найманих працівників, а також на виливання літер, постачати матеріали для виготовлення шрифтів і друкарської фарби, оплачувати ремонтні праці ремісникам (столяреві, слюсареві, золотареві). При відсутності роботи архиєпископ мав давати винагороду працівникам, щоб вони не відійшли, — якщо б це сталося, залучення працівників теж мав би оплатити власник друкарні. Він також обіцяв постачати "товариству куншту друкарського" питний мед на початок роботи, а під час праці — пиво й горілку, залежно від того, "як велика робота". На місці мав залишатися і спадкоємець Семена Ялинського, якщо б побажав оволодіти друкарським ремеслом 27.
Того ж дня, що й "пункти", Лазар Баранович підписав Ялинському універсал, де обіцяв ці пункти виконувати, мати в протекції друкаря і його нащадків, крім того, на утримання майстрові надавався водяний млин. Отже, Баранович був змушений прийняти умови майстра, застерігши лише, що той втратить привілей і має повернути 4000 золотих, отриманих ще раніше, якщо своєчасно не впорається із зобов’язаннями.
Уже в 1680 р. у Чернігові в Троїце-Іллінському монастирі* видрукувано Псалтир і дві польськомовні книжки Лазаря Барановича ("Notiy pięć, ran /245/ Chrystusowych pięć" та "W Wieniec Bozey Matki ss. Oycow Kwiatki") 28. Псалтир наслідування новгород-сіверського видання 1675 p. з незначними відмінностями 29 . Натомість обидва твори Барановича були написані прозою і віршами, з численними цитатами латинською і церковнослов’янською мовами. Отже, праця пішла вже второваним шляхом, однак Баранович і далі мав претензії до друкаря, зокрема, щодо якості шрифту та друкарської фарби. Цим, мовляв, майстер скомпрометував чернігівські видання: "ніхто не хотіл і глядіти на так темноє письмо". Звільнивши врешті Ялинського, Баранович прийняв на його місце майстра Лукаша з Вільнюса, який довів друкарню до ладу, але незабаром помер. Маючи документи із зобов’язаннями Барановича супроти нього, Семен Ялинський у 1689 р. подав гетьманові Іванові Мазепі скаргу на власника друкарні за звільнення його та інші кривди. Уникаючи тяганини, Баранович пішов на значні поступки: залишив за Ялинським і його нащадками млин, зобов’язався давати підданих для ремонту якихось дворів друкаря в Новгородку, врешті дозволив дітям майстра безоплатно "до двадцяти аркушов друковати". Навіть, якщо б не все це майстра задовільнило, то, незважаючи на обурення його поведінкою, Баранович погоджувався прийняти Ялинського на службу: "нехай знову до друкарні приступуєт". З цього видно, що принаймні частина претензій друкаря були слушними. Взаємини Барановича з Ялинським заслуговують на увагу, бо засвідчують і те, як дбав видавець про якість друку, і те, наскільки цінувалася друкарська праця.
Спершу Чернігівська друкарня була під наглядом київських митрополитів, коли ж Баранович домігся ставропігії для своєї архиєпископії, він сам став головним цензором видань власної друкарні  30.
Лазар Баранович помер 1693 р. За його життя у Чернігові надруковано не менше, ніж 33 видання, з яких 19 — твори тогочасних українських авторів: п’ять самого Барановича, вісім — Йоаникія Ґалятовського (якого Баранович призначив ігуменом Чернігівського Єлецького монастиря), три — Дмитра Туптала, по одному — Лаврентія Крщоновича, Стефана Яворського, Івана Величковського, І. Богдановського, Івана Орновського. Якщо п’ять останніх представлені лише як автори панегіриків, то Баранович видавав свої панегірики, польські релігійно-моралізаторські вірші і проповіді. Серед творів Ґалятовського були також полемічні трактати, спрямовані і проти католиків, і проти мусульман, і проти "різних єретиків". Ґалятовський писав українською та польською мовами, Дмитро Туптало — українською і церковнослов’янською. 1683 р. надруковано книжку Дмитра Туптала "Руно орошенноє", перше видання якої вийшло 1677 року у Новгороді-Сіверському під назвою "Чуда Пресвятої і Преблагословенної Діви Марії, діючіїся от образа єї чудотворного в монастиру св. славнаго Пророка Ілії Черніговском". Ця популярна книжечка передруковувалася в Чернігові багато разів — 1689, 1691, 1696, 1697, 1702 рр. і пізніше.
Типовим зразком багатомовності Чернігівської друкарні та її власника є невелика книжечка Лазаря Барановича "Слово на Рождество Христово" 1682 р. Основний текст — вірш церковнослов’янською і почасти українською мовою, далі подано латинськомовний вірш "Prima trias virgo est...", його український переклад і польськомовний вірш з латинським заголовком "Aurora musis amica". B кінці книжки вказано: "Слово сіє от трудолюбія Лазара Барановича іздадеся в типографії монастира с[вя]тотроєцкого Іліїнского Черніговского року 1682" (З.І., 603). Цікавим виданням є вірш польською мовою з латинськими вставками (цитатами з творів Овідія та інших авторів), які Іван Величковський написав від імені працівників друкарні — "товариства куншту типографічного" (З.І., 622) 31. Польською мовою видано панегірик Орновського гетьманові Іванові Мазепі "Muza Roxolanska". Значно менше, ніж літературних творів, видано за життя Барановича богослужбових видань. Чисто літургійних дві книги — Охтоїх 1682 р. і Тріодь цвітна 1685. Псалтир міг використовуватися як на богослуженнях, так і для домашнього читання, ще вісім книжечок, судячи з їх малого формату, призначалися для читання вдома і навіть у подорожах (чотири видання Молитвослова, Часослов в 12 частку аркуша та ін.).
За життя Барановича друкарня вважалася його власністю. Під час хвороби архиєпископа київські друзі майже вмовили його заповісти друкарню Лаврі, все ж цього не сталося. Після смерті власника друкарня перейшла у власність Чернігівського Іллінського монастиря *, хоч найбільший вплив на її діяльність продовжували мати архиєпископи. Папірня в Білиці Ямпільської сотні Ніжинського полку (діяла в 1689-1781 рр.) випускала папір для потреб друкарні. Очевидно їй належить папір, філіграні якого зображають св. Бориса і Гліба, герб Івана Мазепи, емблему архиєпископа Івана Максимовича 32.
*. На початку XVIII ст. друкарня була завантажена релігійними віршами нового чернігівського архиєпископа Івана Максимовича ("Алфавіт рифмами зложений...", 1705; "Богородице діво...", 1707; "Осм блажеств євангельських", 1709), а також здійсненими ним перекладами творів західноєвропейських авторів Амброзія Мерліака ("Феатрон...", 1708), Бенедикта Гефтена ("Царскій путь Креста господня", 1709), Йогана Ґергарда ("Богомисліє", 1710 і 1711), Гієремії Дрекселя ("Іліотропіон", 1714).
Друкувалися також богословські твори українських авторів — перевидання Катехизиса Петра Могили, приписуваний Сильвестрові Косову трактат "О семи сакраментах". 1704 р. видано Служебник у незвичному для цієї книги форматі октаво, 1715 р. — Октоїх у форматі кварто, 1717 р. Євангеліє у тому ж форматі. Поза тим і далі видавалися малоформатні книги, зручні не лише вдома, але й в подорожі, зокрема у форматі 1/24 аркуша Псалтир 1712 і 1716 рр., Молитослов 1714 р.
Як здається, після переведення Івана Максимовича в 1712 р. на митрополичу кафедру до Тобольська (де він і помер 1715 р.), чернігівське книговидання втратило притаманну йому раніше орієнтацію на друкування творів сучасних авторів. Завдяки літературним нахилам попередніх чернігівських владик Лазаря Барановича та Івана Максимовича, в продукції друкарні літургійні видання становлять менший відсоток, ніж це було в більшості тогочасних українських друкарень. З другого боку, найбагатше оздобленими, природно, були саме літургійні друки, як Тріодь цвітна 1685 р., Служебник 1697 р., Новий Завіт 1717 р. Дбайливо оформлені й літературні твори на релігійні теми. У деяких з них досить оригінальна композиція: в форті "Руна орошенного" (1696) сюжетні зображення закомпоновані в хрестовидну фігуру, в "Алфавіті" І. Максимовича 1705 р. заголовок вміщено в овальний вінок з лаврового листя. Внизу форти "Алфавіта", як і низки інших видань, було зображення церкви Іллінського монастиря, де діяла друкарня 33.
В заставках книги Максимовича "Богородице діво", виконаних Яковом Сацьким, у рослинний орнамент оригінально закомпоновано заголовки в’яззю й сюжетні зображення.
Для чернігівських видань дереворити виконували вже згадуваний Семен Ялинський, Никодим Зубрицький, Никон Фігурський /248/ (чи не тому так названий, що різьбив фігури), Інокентій Піддубний, Макарій Синицький. Широко використовувалися також гравюри на міді того ж Н. Зубрицького, О. Тарасевича, І. Щирського, І. Стрельбицького. Інокентій Щирський виконав для Чернігівської друкарні високомистецькі ілюстрації до видання 1696 р. "Руна орошенного" Дмитра Туптала 34, йому ж досить обґрунтовано приписують не цілком завершену серію гравюр Богородиці з деревами, кліше якої щасливо збереглися у Чернігові 35. Гідно продовживши започатковані у Львові та Києві засади декоративного оформлення книжок, Чернігівська друкарня внесла в мистецтво книги і свої оригінальні риси 36.
Укази 1721-1724 рр., про які піде мова далі, нанесли по чернігівському друкарству ще відчутніший удар, ніж по київському.
11. Для створення тематичної презентації з історії світової видавничої справи змоделювати історію видавничої справи європейських країн ХVІІ – ХVІІІ століть.
Франція
У XVII ст. книгодрукування Франції почало занепадати, оскільки абсолютистська королівська влада підтримувала тільки тих книговидавців і друкарів, які давали згоду працювати на потреби короля, кардинала Рішельє та високопосадових осіб.
Одним із відомих книговидавців першої половини XVII ст., діяльність якого підтримувала королівська влада, був Антуан Вітре. Протягом 1628—1645 рр. у його друкарні по бачила світ багатомовна Біблія в 10 томах форматом інфоліо.
У 1640 р. в Дуврі за ініціативою кардинала Рішельє створено першу державну друкарню — Королівську — для виготовлення перевірених і виправлених богослужбових книжок. Пізніше, крім богослужбових видань, друкарня почала виготовляти книги, які прославляли абсолютистську королівську владу Франції. Королівська друкарня видала безпосередньо для спадкоємця французького престолу твори давніх класиків із науково-популярними коментарями. Серія налічувала 64 томи форматом інкварто. Розкішно оформлені книги друкувалися на чудовому папері шрифтами великих кеглів.
У 1692 р. Людовік XIV доручив створити новий шрифт спеціально для Королівської друкарні. Креслення цього шрифту розробила комісія Академії наук під керівництвом математика Ніколя Жожона. Ескіз кожної літери був акуратно накреслений у квадраті, поділеному на 2304 дрібних квадрати. Цей шрифт назвали королівською антиквою.У 1702 р. була надрукована перша книжка королівською антиквою — «Медалі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого».
До початку XVIII ст. у Франції законодавство про видавничу справу складалося з безлічі виданих у різний час регламентів, ордонансів, едиктів та розпоряджень. Об'єднати й узгодити весь цей законодавчий матеріал узяв на себе Людовик XV (1715-1774), з ім'ям якого пов'язаний перший у Франції цензурний кодекс, а саме: Регламент 28 лютого 1723 р. Спочатку він діяв y межах лише Парижа, але за наказом королівської ради 24 березня 1723 р. став законом для усієї країни. 31 березня 1739 р. Людовик XV знову регламентував друкарську справу. Для всієї Франції дозволялося тільки 250 друкарів, з них - 36 для Парижа, по 24 для Ліона та Руана, по 10 для Бордо та Тулузи, по 6 для Страсбурга та Ліля, для більшості ж міст по одному.
З 20-30-х роки XVIII ст. у європейському мистецтві почав формуватися новий стильовий напрям — рококо (з франц. - декоративний мотив у вигляді мушлі). На зміну пишним бароковим формам прийшли граціозні, вигадливі декоративні прикраси, складені з асиметричних орнаментальних форм рокайлевого характеру.
У галузі книжкового мистецтва також відбулися суттєві стильові зміни. Книги повністю змінили свій зовнішній вигляд: їхні формати стати вузькими і видовженими, знаки у рядках на вузьких шпальтах почали складати щільніше, але з використанням великого інтерліньяжу та широких книжкових полів.
До середини XVІІІ ст. кожен словолитник робив на замовлення шрифти довільних розмірів, а це значно ускладнювало процес виготовлення книжок у друкарнях.
Тексти книжок доби рококо супроводжувалися численними, виконаними на міді ілюстраціями еротичного змісту. Тематичний реєстр еротичної літератури включав твори давніх римських і грецьких ліриків.
Для виконання ілюстрацій запрошували таких видатних французьких художників, як Франсуа Буше (1703-1770), Жан Оноре Фраґонар (1732-1806), Шарль Ейзен (1720-1778). Гравюри на міді створювали П'єр Філігга Шофар (1730-1809), Ноеле Лемір (1724-1801), Філіпп Леба (1707-1783), Жан-Клод Рішар де Сен-Нон (1727-1821) та ін.
Багато перевидань витримали книги з чудовими ілюстративними серіалами: «Казки» Лафонтена (художник Ф. Буше, гравер П. Шофар), «Метаморфози» Овідія (художники Ф. Буше, Ш. Ейзен). Протягом 1761-1798 рр. «Орлеанська діва» М. Вольтера витримала 16 перевидань (деякі з них супроводжувались ілюстраціями майже порнографічного характеру). З'явилися книжки, які були повністю награвійовані — і текст, і малюнки — на мідних пластинах. В останнє десятиріччя XVIII ст. у Франції виникла кольорова ілюстрація. Книга Дж. Мільтона «Втрачений рай» була видана з 12 кольоровими ілюстраціями, виконаними на міді.
Серед перелічених видань, з погляду книжкового мистецтва, є справжні шедеври. Французькі художники-гравери досягли у другій половині XVIII ст. високого професійного рівня: у невеличких за розмірами ілюстраціях гравери вирізьблювали цілі сцени з найдрібнішими деталями, демонструючи чудеса технічної майстерності.
В останню чверть XVIII ст. привернула до себе увагу видавнича діяльність драматурга П'єра Оґюстена Карона де Бомарше (1732-1799). Купивши за великі гроші шрифти англійського друкаря Дж. Баскервілла, він, починаючи з 1783 р., надрукував твори М. Вольтера двома великими серіями: перша серія складалася з 70, друга — з 92 томів. Книги видавалися невеликими форматами.
У Франції також користувалися попитом скромно оформлені книги таких письменників і філософів-просвітників, як Шарль Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро та Жан Лерон д'Аламбер. Через пильну цензуру більшість книг цих авторів було видано за межами Франції.
Події Великої Французької революції (1789—1799), внаслідок яких були зруйновані основи феодалізму та знищено режим королівського абсолютизму, знайшли своє відображення і в книжковому мистецтві. У 1791 р. побачили світ два томи офортів гравера П'єра Ґабріеля Берто, створених за документальними малюнками художників Франсуа Свебаха та Луї Прієра Молодшого, під назвою «Події Французької революції».
Виникла і почала міцніти політична карикатура, яка набула характеру народного лубка. Це були маленькі, розфарбовані від руки офорти з гострими, дотепними підписами, виконані здебільшого невідомими народними майстрами. Особливою популярністю користувалися карикатури на короля з його родиною («Рідкісні тварини», «Повалений деспотизм»), на духівництво, дворянство, армію контрреволюційної коаліції.
Серед французьких діячів XVIII ст. у галузі поліграфічного та паперового виробництва, книжкової справи і книготоргівлі найбільшу славу здобули представники родини Дідо. Їхні творчі досягнення характеризують стан книговидавничої справи у Франції XVIII ст.
Засновником фірми був Франсуа Дідо (1689—1757), який відкрив у 1713 р. в Парижі друкарню та книжковий магазин. Нагромадивши великий капітал, фірма Дідо у другій половині XVIII ст. стала найпотужнішою в Європі і виготовляла друковану продукцію для багатьох країн. Фірма розробляла і виливала друкарські шрифти, друкувала книги та журнали, володіла численними книжковими крамницями. Дідо створив чудовий антиквений шрифт, який одержав назву дідо-антиква.
Прекрасно оформлені книги П. Дідо (сина), виготовлені на високоякісному цупкому папері чудовими антиквеними шрифтами, вилитими його братом Ф. Дідо, конкурували з книгами видатного італійського друкаря Дж. Бодоні.
Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. з'явився новий напрям у палітурному мистецтві Франції, одним із головних гасел якого стала відмова від надмірного прикрашання книги. Наприклад, оправи для книг Людовіка XIV оздоблювалися так: по краях палітурних кришок витискали тонкі золоті бордюрні рамки, а посередині лицьової кришки оправи розміщували або суперекслібрис у вигляді герба, або подвійну монограму.
На початку XVIII ст. відомі французькі палітурники з родини Паделуп започаткували нову художню систему оздоблення оправ дрібними штампами: мереживний стиль(дентель), який також став широковідомим у країнах Західної Європи.
Починаючи з кінця XVII ст. французькі художники перехопили у німецьких майстрів пальму першості в галузі мистецтва оздоблення екслібрисів. Композиції геральдичного характеру значно ускладнились.
У 1670 р. була винайдена машина-рол, за допомогою якої механізували процес розмелювання рослинної маси, що дало можливість виготовляти значно більше якісного паперу. Однак цей винахід, як і інші технологічні вдосконалення у галузі паперовиробництва, зробив актуальною потребу механізувати весь паперовиробничий цикл.
Німеччина
Книгодрукування в Німеччині в XVІ ст.
В XVІ ст. в Німеччині починаює свою діяльність великий реформатор Мартін Лютер. З його допомогою починається друкування книг не латинею, а німецькою мовою.
Мартін Лютер (1483—1546)
В 20-х рр. XVI ст. Біблія була перекладена багатьма мовами Європи: німецькою, англійською, голландською, польською, румунською, чеською та іншими.Відомий друкар Ганс Люффт видавав німецькою мовою переклади Мартіна Лютера: “Новий Заповіт” (1522), “Пятикнижжя Мойсея” (1523), “Біблію” (1534).
“Біблія” (1534)
Великі географічні відкриття та нові дослідження в галузі природознавства дали поштовх до нової книжкової тематики.Себастьян Брант написав книгу “Корабель дурнів”, Еразм Роттердамський видав книгу “Похвала глупості” (1511), виходить енциклопедія з географії “Космографія, або Опис усіх країн світу” Себастьяна Мюнстера (1541) і “Анатомія” Андреаса Везалія (1543), виходить енциклопедія “Історія тварин” у 5 томах.
“Корабель дурнів” Себастьяна Бранта (1494)
Еразм Роттердамський (1469—1536)
“Похвала глупості” Еразма Роттердамського (1511)
Андреас Везалій (1514-1564)
“Анатомія” Андреаса Везалія (1543)
В II пол. XVI ст. друкарі спеціалізувалися на виданні підручників, науково-популярних книжок з історії, географії, астрономії, права і художньої літератури. Ілюстрували такі відомі художники, як Йост Амман, Віргіл Золіс, Ганс Зебальд та інші. Починається використання в книзі гравюра на міді.
Одна з робіт Віргіла Золіса
Одна з робіт Ганса Зебальда
В кінці XVI ст. німецькою мовою книги друкувалися у 140 містах (Берлін, Штутґарт, Лейпціг).
Італія
Твори античних авторів і літературу світського характеру друкували антиквеними шрифтами, а церковнослужбові та духовні книги і в XVI ст. продовжували друкувати готичними. Провідним осередком книгодрукування в Італії була Венеція, де працювала багато друкарів, що приїхали сюди з європейських країн.
Проте загальна культура книги - якість шрифту, складання, верстка та друк залишалися на досить низькому професійному рівні. Друкарське мистецтво певною мірою підтримували майстри книги, які обслуговували папську друкарню (створена у 1626 р.). Тут виготовлялися богослужбові та духовні книги, численні словники й церковні довідники; для цієї друкарні пуансоніст Стефано Паоліно створив 23 друкарських шрифти, в тому числі й кириличний.
Відродження традиційно високого мистецького та друкарського рівня італійської книги почалося тільки в першій половині XVIII ст. і було пов'язане з активною діяльністю венеціанських друкарів, художників і граверів. У Венеції виникають численні творчі та наукові об'єднання, розквітає театр, музика й образотворче мистецтво. Широковідомим стає вчення англійського математика та фізика І. Ньютона (1643—1727), яке включає закон всесвітнього тяжіння, основи небесної механіки, основні закони класичної механіки, корпускулярну теорію світла та ін.
Згодом культурний рух охопив майже всі економічно потужні італійські міста. Так, у Мілані друкувалися добре оформлені (з використанням мідьоритів) наукові та науково-популярні видання, зокрема такі, як історичне дослідження вченого Л. Мураторі «Творчість італійських письменників» (1723). Друкарня належала науково-творчому об'єднанню «Палатіна». А в Римі у власній друкарні відомий італійський гравер-офортист Джованні Баттіста Піранезі (1720—1778) почав друкувати створені ним величезні графічні аркуші естампів із циклу «Види Риму», які відзначалися складністю композиції та філігранною офортною технікою.
Реформи в галузі книгодрукарської справи, які відбулися протягом XVIII ст. у багатьох країнах Європи, активно підтримав видатний італійський книговидавець Джамбаттіста Бодоні (1740—1813). Саме йому належить слава відродження високих художніх традицій у книжковому мистецтві Італії.
У 1791 р. Дж. Бодоні заснував при королівському палаці власну друкарню. І в Королівській, і у власній друкарнях він приділяв велику увагу шрифтовій культурі. Спочатку Дж. Бодоні використовував шрифт і складальні прикраси, створені французьким майстром книги П'єром Сімоном Фурньє (1712— 1768), а згодом почав виготовляти власні шрифти.
Протягом свого життя Дж. Бодоні створив понад 400 шрифтів і видав понад тисячу книг, серед них такі зразки друкарства, як зібрання творів Т. Тассо (1789), Горація (1791), Вергілія (1793), Гомера (1808) та ін. У 1806 р. він надрукував визначне видання «Оratio Dominica» («Отче наш»), у якому ця молитва подавалася 155 мовами.
Починаючи з другої половини XVI ст. і на довгий період пальма першості у розвитку палітурного мистецтва переходить від італійських майстрів-палітурників до французьких. Протягом кількох століть вони стають законодавцями моди в галузі зовнішнього оздоблення європейської книги.
Україна
Києво-Печерська друкарня в Києві - 1615 р. при Києво-Печерській лаврі Єлисей Плетенецький створив друкарню, використавши для цього обладнання Стрятинської друкарні, купленої у Г.Балабана. 20 грудня 1616 року в Києві видали першу книгу — «Часослов».1616—1624 — Є.Плетенецький видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру, зокрема, Антологіон (1619), Номоканон (1620, 1624), Служебник (1620).Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток учених, просвітників, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній Танасій та багато інших. Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли «Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь»,«Акафіст» тощо.
Більшість видань друкарні виходило старослов'янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.
Характерною особливістю було намагання видавців наблизити книги до читача через переклад деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували «Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань Св. Ап. Павла» (1623) та «Бесіди Іоана Златоуста на дії Св. Апостолів» (1624).
1625 — у Лаврській друкарні видали ще один значний богословський твір «Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова».
Великою популярністю користувалось «Євангеліє учительне» (1637) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.
Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з «Часословом» видала «Лексикон слав'янороскій», укладений Памвою Бериндою.
Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму й унії.
Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість із них, особливо богословські твори, видавались форматом «в аркуш». Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, коштували дорого. Книги, розраховані на масовіший вжиток («Часослов», «Псалтир», «Лексикон»), віршована література друкувалась в піваркуша.
Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначалися рік і місце видання. Зі зворотної сторони вміщували герб меценатів друкарні і вірші, які тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.
Папером Лаврську друкарню забезпечувала папірня в Радомишлі.
Друкарня Києво-Печерської лаври випускала літературу таких тематичних напрямків:
Церковно-службова
Богословська
Навчальна
Світсько-полемічна література та віршовані твори
Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли «Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь»,«Акафіст» тощо.
Більшість видань друкарні виходило старослов'янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.
Характерною особливістю було намагання видавців наблизити книги до читача через переклад деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували «Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань Св. Ап. Павла» (1623) та «Бесіди Іоана Златоуста на дії Св. Апостолів» (1624).
1625 — у Лаврській друкарні видали ще один значний богословський твір «Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова».
Великою популярністю користувалось «Євангеліє учительне» (1637) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.
Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з «Часословом» видала «Лексикон слав'янороскій», укладений Памвою Бериндою.
Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму й унії
Іноке́нтій Ґі́зель (1600 - 1683) — український православний діячнімецького походження. Родом з соціанської прусської сім'ї. Вчений-богослов, філософ, історик. Священнослужитель Київської митрополії, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1656—1683). Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України. За дорученням православного київського митрополита П.Могили керував Печерською друкарнею.
З 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661) Ґізелю приписують авторство «Синопсиса» — першого нарису історії України. Автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У своїх розмірковуваннях Ґ. використовував філос. спадщину античності, патристики, схоластики, особливо другої; з новітніх вчених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін.
Автор філософсько-богословських праць: «Твір про всю філософію» (1645—1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).
У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов'янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є «Синопсис» (від грецького «огляд»), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці «Про народ Роксоланський і його наріччя» цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.
Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська. Гізель вважав підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату антиканонічним і гріховним діянням. У 1667 р. він разом з іншим київським духівництвом на бенкеті відмовився підняти чарку за здоров'я київського воєводи П. Шереметьєва і ставленика Москви гетьмана І. Брюховецького, назвавши останнього лиходієм.
Острозька друкарня в Острозі - найдавніший після Львова осередок книгодрукування на українських теренах. Заснована Іваном Федоровичем з ініціативи і на кошти князя Костянтина Острозького у 1577—1579 роках.
Головною метою князя Острозького був видрук повного тексту Біблії церковно-слов'янською мовою. Вже з 1570-х років князь почав шукати необхідні для публікації біблійні списки. Водночас він підшукував вчених людей, які були б здатні реалізувати цей амбітний проект.
Близько 1574 року князь Острозький запізнався з московським вигнанцем, друкарем Іваном Федоровичем і в травні місяці того ж таки року запросив до себе на службу. Невдовзі Федорович переїхав до Острога. Проте друкування довелося відкласти, оскільки наявні списки не відповідали вимогам князя та його вчених людей. Посланці князя обійшли багато монастирів у Греції, Сербії, Болгарії, відвідали Рим і Константинополь.
Тим часом князь Острозький призначив Федоровича управителем друкарні Дерманського монастиря. Федорович пропрацював там два роки, очікуючи повернення всіх посланців князя зі списками Біблії.
Нарешті в 1576 році Федорович переходить до Острога й остаточно упоряджує друкарню за перше півріччя 1577 року. За допомогою Лавріна Пилиповича, можливо у Львові, а не в Острозі Федорович відливає біблійні черенки. Друкарня почала повноцінно працювати в першу половину 1577 року. Робота почалася зі славнозвісної Біблії. Проте праця застрягла на півдорозі, оскільки основний текст вироблявся Острозькою Академією надто повільно.
Тим часом князь Острозький розпорядився надрукувати Новий Завіт та Псалтир, який був надрукований в 1580 році й став першою книжкою друкарні. Одночасно на 52 листах було надруковано предметний покажчик до Нового завіту.
Повний текст біблії, після багаторічної роботи, було надруковано 12 серпня 1581 року. Острозька біблія — найважливіша книжка, надрукована в Острозі. Біблія друкувалася окремими частинами, що пояснює окрему пагінацію цих частин (276, 180, 30, 56, 78 листів та 8 листів передмов, разом — 628 листів, або 1256 сторінок). Біблія мала передмову, написану князем Острозьким. Кілька сот примірників біблії Федорович продав у Львові.
У 1582 році після непорозуміння з князем Острозьким Федорович повертається до Львова. Проте друкарня продовжує працювати. Загалом тут було надруковано не менше 25 назв книжок.
Доля Острозької друкарні остаточно не з'ясована. За одними свідченнями, вона була передана княгинею Анною єзуїтам. Існує також переказ, що Лаврська друкарня почалася з друкарні Острозької. 1648 року козаки, розбивши польське військо Д. Заславського, взяли Острог і спалили костел, єзуїтську колегію та друкарню. 
Відомі твори: Часослов (1602), Лямент (1603), Требник (1606), Молитвослов (1606), Лікарство на оспальний умисл (1607), Житіє Марії Єгипетської тощо.
Дерманський монастир — православний монастир, один з осередків антиуніатської боротьби в Україні в кінці 16 — 1-й пол.17 ст. Заснований в кінці 15 ст. українським магнатом князем К. І. Острозьким в с. Дерманіна Волині. Утримувався коштом князів Острозьких.
Свою давню думку про заснування в Дерманськім монастирі культурно-освітнього центру Костянтин Острізький здійснив лише 1602 р. В цім році, 5 липня, князь, з благословення патріарха Мелетія, цілком перероблює Дерманський монастир: заводить тут киновію, засновує школу, а також і друкарню при ній; багатому й до того монастирю князь дарує нові маєтки.Та й для самого монастиря князь поставив нові умови — він хотів зібрати до нього лише освічених ченців.
В 1574—1575 рр. управителем монастиря був російський першодрукар І.Федоров. У 1602 р. князьК. К. Острозький подарував монастиреві друкарню, внаслідок чого Д. М. на деякий час став осередком книжкової справи. Першим ігуменом Д. М. був І.Борискович. Ченці вчили грецької, латинської і слов'янської мов і займалися перекладами. Архімандритом Д. М. був (1625—1633 рр.) полоцький архієпископМ.Смотрицький після переходу на унію. Пізніші митрополити та єпископи: Терлецький, Жоховський (17 ст.).
Сучасний вигляд монастря
У 18 столітті — Вінницький, Володкович, Максиміліян Рилло, Ростоцький. 1821 р. російський уряд відібрав Д. М. у василіан і передав православним ченцям з Острога. До 1920 р. в Дермані існувала церковно-учительська школа. Пізніше була відкрита єпархіальна дівоча школа, згодом перетворена на українську приватну гімназію (до початку 30-х рр.).
Відомі твори: "Охтаиксиреч осмогласник", "Лист Мелетія святейшого патріархи Александрійского до велебного єпископа Ипатія Потея", "Граматики".
Львівська братська друкарня в Львові - в Львові - видавниче підприємство при Львівському братстві.
Створена на базі обладнання друкарні І.Федорова, викупленого після його смерті у лихварів, з 1608 р. діяла вже при Онуфріївському монастирі. У 1609 р. тут видано Часослов і Псалтир. У 1628 р. у друкарні сталася пожежа. Вціліле обладнання передано до братської школи. У 1633—1634 рр. для друкарні добудовують другий поверх школи. У 1630—1644 рр. у братській друкарні виготовлено 18 видань, з них 14 церковнослужбових. У 30-40-х роках 17-го сторіччя друкарня Львівського Успенського братства видає декілька багатоілюстрованих видань — зокрема Євангелія 1636 р. (понад 50 дереворитів).
Відомі твори: «Іоанна Златоустого книга о священстві» (1614), «Собор в богоспасаємом граді Вілні бившій» (1614), «На рожство Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа» (1616), Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого» (1631), Служебник (1637).
Унівська друкарня - - видавничий заклад, що діяв при монастирі у селі Уневі (Перемишлянський район Львівської області).
Заснована на базі Львівської друкарні єпископа Арсенія Желіборського, діяла у 1648—1699 і 1732—1770 рр.
Друкувала книги старослов'янською і українською мовами (у т. ч. букварі, твори Ф.Софоновича, К.Ставровецького, україномовне "Житіє святого Володимира").
Видала також переклади митрополита Досифея Сучавського з старослов'янської на румунську мову.
Керівниками унівської друкарні у різний час були відомі українські друкарі А.Скольський, Д.Кульчицький, С.Ставницький.
1618 ігумен Кирило Транквіліон-Ставровецький почав друкувати на пересувній друкарні «Зерцало богословія». В 1648-1770 рр. при лаврі діяля Унівська друкарня, де було надруковано ряд відомих стародруків. Тут працювали українські друкарі Андрій Скольський, Дмитро Кульчицький, Симеон Ставницький, а книжки прикрашали гравюрами Іллі, М.Зубрицького, Є.Завадовського, Мини, М. Фуглевича.
Справжню друкарню в Уневі заснував львівський єпископ Арсеній Желиборський, який перевіз сюди львівську друкарню, з 1646 у ній працював відомий друкар А. Скульський.
В Уневі видано «Псалтир», «Пѣтныи Акафісты» (1660). Опіку над уневською друкарнею продовжував архимандрит Варлаам Шептицький (1670 — 1710), за якого друкарі Симеон і Василь Ставницькі видали «Выкладъ о церкви святой» (1670), а Дмитро Кульчицький «Псалтир» (1678). У 1673 в унівській друкарні молдавський митрополит Дософтей (Доситей) Барила видав румунською мовою кирилицею відомий віршований «Псалтир» («Psaltirea pre versuri tocmită») за зразком Я. Кохановського, «Акафісти» (1673) і «Літургіон» (1679), перекладені з українських видань. За єпископа Афанасія Шептицького (1722 — 46) в унівській друкарні видано «Собраніє припадковіъ» (1732) і «Служебникъ» (1733). За весь час в унівській друкарні видано близько 60 книг, друк яких відзначався добрим поліграфічним виконанням. У 1770 унівська друкарня занепала через суперництво Львівського Ставропігійського Братства.
Відомі твори: «Выкладъ о церкви святой» (1670), «Собраніє припадковіъ» (1732), «Служебникъ» (1733).
Почаївська друкарня — видавничий заклад при монастирі у Почаєві на Волині (тепер у Тернопільській обл.), важливий осередок українського культурного життя у 18 - на початку 19 ст.
З 1618 р. у Почаєві діяла мандрівна друкарня К. Т. Ставровецького, близько 1730 року засновано друкарню при монастирі василіан заходами луцького греко-католицького єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького та ігумена Гедеона Козубського.
Першим великим книжковим виданням друкарні був «Служебник» (1734 —1735). Крім літургічних книг, видавались проповіді, повчання, панегірики, підручники. До найважливіших друків належать збірка «Гора Почаєвська», яка включала між іншим житіє Йова Залізо (кілька видань), нотний «Ірмологіон» (1766 і 1775), збірка повчань і проповідей «Народовіщаніє» (перше видання 1768), «Богословія наравоучителная» П. Антуана (перше видання 1776), «Богогласник» (1790 —1791), «Біблія» (1798, передрук з київського видання).
Наприкінці 18 ст. Почаївська друкарня була єдина, що випускала книжки українською мовою, близькою до розмовної (правила доброго тону «Політика світська», порадник І. Лемкевича «Книжиця для господарства...», «Науки парохіяльнія» Ю. Добриловського, 1792, 1794 та ін.). Видавалися повчальні і богословські твори українських письменників, що писали мовами церковнослов'янською (Йоасаф Кроковський, Иосиф Торжевський, Амплій Крижанівський), латинською (Мануїл Ольшавський, Корнило Срочинський, Т. Щуровський), польською (Порфирій Важинський, Панталеон Кульчицький, Гнат Филипович). Латинською мовою надруковано посібники з граматики, риторики і філософії, тези філософських диспутів у василіянських монастирях уЛуцьку й Підгірцях, документи з історії української церкви, каталоги ченців, польською — посібники з фізики й геометрії, книжку про мінеральні води, вірші, п'єси і промови польського письменника Вацлава Жевуського, програми вистав з Володимирської василіянської школи. Друкувалися також книги на замовлення російських старообрядців. Найбільший український стародрук, який видано у друкарні — «Євангеліє, або благовістя благодухновенних євангелістів».
У 18 — на початку 19 ст. тут було надруковано більше оригінальних творів українських письменників, ніж в усіх інших друкарнях України. Всупереч вказівкам ієрархії Почаївська друкарня підтримували зв'язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею працівниками і виданнями, сприяла в поширенні книжок.
У різний час префектами (керівниками) друкарні були Адріян-Антін Громачевський (1739-1741), Спиридон Коберський (кін. 18 ст.), редакторами і коректорами Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. До оформлення друків залучалися визначні гравери А. Голота, Й. Гочемський, Ф. Стрільбицький.
3 1831 року монастир передано Російській Православній Церкві і названо лаврою. У другій пол. 19 — на поч. 20 ст. (до 1914) Почаївська друкарня друкувала релігійну літературу, збірки пісень (у тому числі перевидання «Богогласника»), «Волинські єпархіальні відомості», чорносотенний«Почаївський листок».
Відомі твори: «Служебник» (1734 —1735), «Богогласник» (1790 —1791), «Біблія» (1798).
Новгород-Сіверська та Чернігівська друкарні- Засн. 1674 у Спасо-Преображенському соборі в Новгороді-Сіверському на кошти черніг. архієпископа Л. Барановича. Тех. керівником був С. Ялинський. Більшість видань Н.-С. д. становлять полемічні та моралізаторські тво ри Л. Барановича й І. Галятовського Тут надруковано також "Анфологіон", вірш О. Бучинського "Чигирин..." про героїчну оборону міста від тур.-тат. військ 1677, букварі та ін. навч. посібники. В 1679 устаткування Н.-С. д. перевезено до Чернігова, де засн. Чернігівську друкарню.
Відродження друкарства відноситься до часу, коли посаду архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського займав відомий літературний та політичний діяч XVII ст. Лазар Баранович. У 1670-х роках він відкрив друкарню в Новгороді-Сіверському. Роботи з її створення і функціонування очолив безпосередньо Симеон Ялинський. Судячи з видань цієї друкарні, вона почала функціонувати близько 1675 року. Книги одразу почали друкуватись українською і польською мовами. Друкувались богослужебні книги. Більшість видань складали твори, написані власне Лазарем Барановичем та його друзями — Іонакієм Галятовським, Дмитром Ростовським. Живучи в Чернігові, Л.Баранович не мав можливості приділяти друкарні належної уваги. Джерела засвідчують, що він був незадоволений її роботою, зокрема з великою кількістю орфографічних помилок у текстах та шахрайствами з боку С.Ялинського.
Відомі твори: "Анфологіон", "Чигирин".
Лазар Баранович (у миру — Лука) (1616 —1693) — український церковний, політичний та літературний діяч другої половини 17 століття, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський.
Народився в 1616 році в Україні. Існують припущення, що його батьківщиною була Чернігівщина .
Навчався у школі Київського Братського Богоявленського монастиря. Остаточну освіту отримав у польських колегіях у Вільно (тепер Вільнюс, Литва) і Каліші (тепер Польща).
З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській колегії (академії), з 1650 року — її ректор й ігумен Братського училищного монастиря, а з 1651 або 1652 року — і Києво-Кирилівського монастиря.
В 1651 році залишив академію і мешкав у монастирях Києво-Кирилівському, Куп'ятицькому і Дятиловецькому.
З 1653 року завідував Єлецьким монастирем Чернігівської єпархії.
8 березня 1657 у Ясах митрополитом Гедеоном Молдавським рукопокладений на єпископа Чернігівського, але тому що старий архієпископ Чернігівський Зосима був живий, поселився в Новгород-Сіверському Преображенському монастирі і до смерті Зосими в Чернігівській єпархії було два єпископи.
Близько 1666 р. призначений місцеблюстителем Київської митрополії.
У 1657 році висвячений на Чернігівського і Новгород-сіверського єпископа.
8 вересня 1667 р. зведений у сан архієпископа.
В 1674 році заклав друкарню при Спасо-Преображенському монастирі уНовгороді-Сіверському, у 1679-му переніс її до Чернігова. За його життя було надруковано понад 50 книг.
У 1657, 1659—1661, 1670—1685 рр. він був місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри.
В 1692 р. звільнений на спочинок.
Помер 3 (13) вересня 1693 р. Похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі.
Відомі твори: «Меч духовний» (1666, 1668), «Лютня Аполлонова»( 1671), «Труби словес проповідних» (1674, 1679).
12. Охарактеризувати принципи функціонування книговидання та книгорозповсюдження в ХVІІІ ст. в Європі.
Особливості розвитку видавничої справи в Західній Європі: Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, тощо. Особливості розвитку видавничої справи в Східній Європі: Угорщина, Польща, Румунія, Чехія. Особливості розвитку видавничої справи в Росії. Особливості розвитку видавничої справи в США. Провідні видавництва різних країн у ХVІІІ ст. Тематика і типи видань. Газетно-журнальне виробництво європейських країн у ХVІІІ ст. Принципи книговидання. Формування типів видання (бук трейд). Асоціація лондонських книгорозповсюджувачів. Видавництва Тонсонів, Бакклі, Бенджаміна Моті, родини Додслі, Уільяма Блейка, Джона Баскервіля. Суспільно-політичні умови розвитку книговидання Німеччини. Провідні видавництва Німеччини: Бреткопфа, Унтера, Георга Гешена. Просвітницький характер видавництв. Розвиток журналістики: тематика і жанрова палітра. Вплив національно-визвольного демократичного руху в Італії на розвиток книговидання. Діяльність Джамбатіста Бодоні, Антоніо Центи, Антоніо Валларді. Регламентування видавничої справи ордонансами та едиктами. Цензурний кодекс Людовіка ХV
Україна:
Почаївська друкарня — видавничий заклад при монастирі у Почаєві на Волині (тепер у Тернопільській обл.), важливий осередок українського культурного життя у 18 - на початку 19 ст.
З 1618 р. у Почаєві діяла мандрівна друкарня К. Т. Ставровецького, близько 1730 року засновано друкарню при монастирі василіан заходами луцького греко-католицького єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького та ігумена Гедеона Козубського.
Першим великим книжковим виданням друкарні був «Служебник» (1734 —1735). Крім літургічних книг, видавались проповіді, повчання, панегірики, підручники. До найважливіших друків належать збірка «Гора Почаєвська», яка включала між іншим житіє Йова Залізо (кілька видань), нотний «Ірмологіон» (1766 і 1775), збірка повчань і проповідей «Народовіщаніє» (перше видання 1768), «Богословія наравоучителная» П. Антуана (перше видання 1776), «Богогласник» (1790 —1791), «Біблія» (1798, передрук з київського видання).
Наприкінці 18 ст. Почаївська друкарня була єдина, що випускала книжки українською мовою, близькою до розмовної (правила доброго тону «Політика світська», порадник І. Лемкевича «Книжиця для господарства...», «Науки парохіяльнія» Ю. Добриловського, 1792, 1794 та ін.). Видавалися повчальні і богословські твори українських письменників, що писали мовами церковнослов'янською (Йоасаф Кроковський, Иосиф Торжевський, Амплій Крижанівський), латинською (Мануїл Ольшавський, Корнило Срочинський, Т. Щуровський), польською (Порфирій Важинський, Панталеон Кульчицький, Гнат Филипович). Латинською мовою надруковано посібники з граматики, риторики і філософії, тези філософських диспутів у василіянських монастирях уЛуцьку й Підгірцях, документи з історії української церкви, каталоги ченців, польською — посібники з фізики й геометрії, книжку про мінеральні води, вірші, п'єси і промови польського письменника Вацлава Жевуського, програми вистав з Володимирської василіянської школи. Друкувалися також книги на замовлення російських старообрядців. Найбільший український стародрук, який видано у друкарні — «Євангеліє, або благовістя благодухновенних євангелістів».
У 18 — на початку 19 ст. тут було надруковано більше оригінальних творів українських письменників, ніж в усіх інших друкарнях України. Всупереч вказівкам ієрархії Почаївська друкарня підтримували зв'язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею працівниками і виданнями, сприяла в поширенні книжок.
У різний час префектами (керівниками) друкарні були Адріян-Антін Громачевський (1739-1741), Спиридон Коберський (кін. 18 ст.), редакторами і коректорами Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. До оформлення друків залучалися визначні гравери А. Голота, Й. Гочемський, Ф. Стрільбицький.
3 1831 року монастир передано Російській Православній Церкві і названо лаврою. У другій пол. 19 — на поч. 20 ст. (до 1914) Почаївська друкарня друкувала релігійну літературу, збірки пісень (у тому числі перевидання «Богогласника»), «Волинські єпархіальні відомості», чорносотенний«Почаївський листок».
Відомі твори: «Служебник» (1734 —1735), «Богогласник» (1790 —1791), «Біблія» (1798).
Унівська друкарня - - видавничий заклад, що діяв при монастирі у селі Уневі (Перемишлянський район Львівської області).
Заснована на базі Львівської друкарні єпископа Арсенія Желіборського, діяла у 1648—1699 і 1732—1770 рр.
Друкувала книги старослов'янською і українською мовами (у т. ч. букварі, твори Ф.Софоновича, К.Ставровецького, україномовне "Житіє святого Володимира").
Видала також переклади митрополита Досифея Сучавського з старослов'янської на румунську мову.
Керівниками унівської друкарні у різний час були відомі українські друкарі А.Скольський, Д.Кульчицький, С.Ставницький.
1618 ігумен Кирило Транквіліон-Ставровецький почав друкувати на пересувній друкарні «Зерцало богословія». В 1648-1770 рр. при лаврі діяля Унівська друкарня, де було надруковано ряд відомих стародруків. Тут працювали українські друкарі Андрій Скольський, Дмитро Кульчицький, Симеон Ставницький, а книжки прикрашали гравюрами Іллі, М.Зубрицького, Є.Завадовського, Мини, М. Фуглевича.
Справжню друкарню в Уневі заснував львівський єпископ Арсеній Желиборський, який перевіз сюди львівську друкарню, з 1646 у ній працював відомий друкар А. Скульський.
В Уневі видано «Псалтир», «Пѣтныи Акафісты» (1660). Опіку над уневською друкарнею продовжував архимандрит Варлаам Шептицький (1670 — 1710), за якого друкарі Симеон і Василь Ставницькі видали «Выкладъ о церкви святой» (1670), а Дмитро Кульчицький «Псалтир» (1678). У 1673 в унівській друкарні молдавський митрополит Дософтей (Доситей) Барила видав румунською мовою кирилицею відомий віршований «Псалтир» («Psaltirea pre versuri tocmită») за зразком Я. Кохановського, «Акафісти» (1673) і «Літургіон» (1679), перекладені з українських видань. За єпископа Афанасія Шептицького (1722 — 46) в унівській друкарні видано «Собраніє припадковіъ» (1732) і «Служебникъ» (1733). За весь час в унівській друкарні видано близько 60 книг, друк яких відзначався добрим поліграфічним виконанням. У 1770 унівська друкарня занепала через суперництво Львівського Ставропігійського Братства.
Відомі твори: «Выкладъ о церкви святой» (1670), «Собраніє припадковіъ» (1732), «Служебникъ» (1733).
Гражданський шрифт — шрифт, розроблений митрополитом Київським Петром Могилою та запрваджений у Російській імперії Петром I у 1708—1710 роках для друку світських видань у часи першої реформи російського письма.
За цією реформою з російського кириличного алфавіту усунуто як непотрібні літери ѡ («от», омега), Ѱ («псі»), Ѯ («ксі»),ѕ («зело»), ѵ («іжиця»), остаточно вилучено Ѫ («юс великий») і Ѧ («юс малий»), впроваджено літеру е замість ѥ, узаконено спорадично вживану раніше літеру я замість ıа тощо. Проте в алфавіті ще залишалися літери ѳ («фіта»), ѣ(«ять»). Спрощено також друкований шрифт, що дістав назву «гражданська азбука».
Її метою було надати російській книзі, яка до цього друкувалась півуставом, вигляд, характерний для європейської книги того часу.
На початку 1701 року Петро I реорганізував Монастирський наказ, начальником якого призначив одного з найосвіченіших бояр того часу —
 Івана Олексійовича Мусіна-Пушкіна. Йому було доручено керувати всіма видавничими справами, друкарнями, зокрема, і Друкованим двором. Під його керівництвом здійснювалося й друкування російських книг в Амстердамі. Церковнослов'янський напівустав став архаїчним для нових видань світського та наукового змісту, і перед Петром I постала важлива проблема — створення нового гражданського (тобто світського, цивільного) друкарського шрифту.
Як зазначають дослідники, аналіз писемності кінця XVII — початку XVIII століття дає підставу стверджувати, що першоосновою російського гражданського шрифту стало певною мірою московське громадянське письмо початку XVIII століття, перероблене на основі латинської антикви. Особливості шрифту антиква — побудова букв на основі кола і квадрата, плавний контраст між основними та з'єднувальними штрихами, характер зарубок, все це також знайшло відображення в російському гражданському шрифті.
У січні 1707 Петро I власноруч намалював ескізи, за якими кресляр і малювальник Куленбах, що служив при штабі армії для креслення мап і диспозицій (в ті роки Росія воювала зі Швецією), зробив малюнки тридцяти двох малих літер нового алфавіту, а також чотирьох великих літер "А", "Д", "Е" і "Т".
У червні 1707 Петро I отримав з Амстердама проби шрифту середнього розміру, а у вересні — відбитки пробного набору шрифтами великими й дрібними. Потім у Голландії придбали друкарський верстат і інше друкарське обладнання, запрошено майстрів-друкарів для роботи в Росії та навчання російських фахівців.
1 січня 1708 Петро підписав указ: "... тими азбуками надрукувати Геометрію російською мовою ... і іния гражданськії книги друкувати темиж новими азбуками ...".
Перша книга, надрукована новим гражданськім шрифтом, вийшла в світ 17 березня 1708. Вона мала заголовок: "Геометрiа славенскi землемѣріе" (підручник геометрії). Букви "я" Петро не передбачив, її функції виконувало сполучення букв - "і" десяткове і "а".
Однак гражданська азбука ще не була остаточно вироблена. Протягом двох років, з 1708 по 1710, Петро постійно вносив різні зміни. У листі до графа Мусіна-Пушкіна від 25 січня 1709 він говорив: "Я тільки писав, щоб сили (наголос) ставили, а нині й сил ставити не вели". У своєму листі государ також помічав, що "друк товстий перед колишнім — чаю від того, що слова вже стали тяжкі — чого треба дивитися і частіше переливати". Угледівши "кривизну" в новому друці, Петро дав таке розпорядження графу Мусіну-Пушкіну (4 січня 1709 року): "літеру 'буки', також і 'покой' вели переправити: зело погано зроблені". Кілька разів государ вніс зміни в новий шрифт, намагаючись його вдосконалити, для чого неодноразово Друкарський Двір представляв государю пробні відбитки азбуки. Тільки на початку 1710 вироблено зразок, який влаштував государя.
Схвалений Петром I відбиток азбуки під заголовком: "Зображення давніх і нових письмен слов'янських, друкованих та рукописних" надіслано 10 лютого 1710 до друкарні з власноручним написом Петра: "Цими літерами друкувати історичні та мануфактурні книги, а які підчорнені, тих у вище написаних книгах не вживати". У цьому зразковому відтисненні він перекреслив усі великі та прописні слов'янські літери і абсолютно виключив літери "от", "омегу" та "псі".
В архіві друкарні зберігається такий документ. "1710 января в 29 день великий государ цар і великий князь Петро Олексійович всієї Великої і Малої і Білої Росії самодержець вказав за іменним своїм государевим указом в наказі книг друкарської справи надалі з вище писаного числа всякі історичні та рукописні (на полях: мануфактурні) книги та які будуть надіслані переклади друкувати амстердамським щойно виданими літери ... ".
Новий гражданський шрифт остаточно увійшов в ужиток до середини XVIII століття, коли він став звичним для покоління, яке по ньому навчалося грамоти. І в незмінному вигляді проіснував аж до реформи 1918 року.
Старослов'янський шрифт, який до реформи використовувався в офіційних виданнях та побуті, стали називати церковнослов'янським. Ним в церковній практиці користуються досі.
Новіков Микола Іванович (1744—1818) - російський просвітитель, письменник, видавець.
Народився 27 квітня ( 8 травня ) 1744 в родовому маєтку Тихвінської-Авдотьино , поблизу села (нині міста) Бронниці Московської губернії . Батько - Іван Васильович Новіков ( 1699 - 1763 ). Його сім'я належала до дворянам середнього достатку. У дитинстві він навчався в сільського дячка, потім, у віці 11-16 років, у Московській дворянській гімназії при Московському університеті (1755-1760), звідки був виключений «за лінощі і нехожденіе в класи».
На початку 1762 поступив на службу в лейб-гвардії Ізмайловський полк і, як вартовий біля підйомного мосту Измайловских казарм в день воцаріння Катерини II , був зроблений в унтер-офіцери. Вже під час служби в полку Новиков виявляв «смак до словесних наук» і схильність до книжкової справи: видав дві перекладні французькі повісті і сонет ( 1768 ).
У 1767 Новиков був в числі молодих людей, яким було доручено ведення протоколів в комісії депутатів для твору проекту «Нового Уложення». Імператриця вважала це доручення справою високої важливості і наказала «до триманню протоколу визначити особливая дворян зі здібностями». Новиков працював в малій комісії про середньому роді людей і у великій комісії. Участь у роботах комісії ознайомило Новікова з багатьма важливими питаннями, висунутими російської життям, і з умовами російської дійсності, стала важливим етапом у формуванні його просвітницьких поглядів. При доповідях про роботи комісії Новиков став особисто відомий Катерині.
У 1769 Новиков вийшов у відставку і став видавати щотижневий сатиричний журнал « Трутень ». Журнал « Трутень » (1769-1870) роводив думку про несправедливість кріпосного права, протестував проти зловживань поміщицької владою, бичував неправосуддя, хабарництво і т. п., виступаючи з викриваннями проти дуже впливових сфер, наприклад, проти придворних. З питання про зміст сатири «Трутень» вступив у полеміку з «Всяка всячина», органом самої імператриціКатерини II . У полеміці брали участь і інші журнали, які розділились на два табори. «Всяка Всячина» проповідувала помірність, поблажливість до слабостей, «улибательную сатиру», засуджуючи «всяке зачіпання особ».«Трутень» стояв за сміливі, відкриті викриття. Боротьба, однак, була нерівна: «Трутень» спочатку повинен був стримати тон, абсолютно відмовитися від обговорення селянського питання, а потім Новиков, отримавши натяк про можливе закриття журналу, в квітня 1770 року перестає його видавати.
У 1772 Новиков виступив з новим сатиричним журналом - « живописців », кращим періодичним виданням XVIII століття . «Живописець» проводив ті ж ідеї, що і «Трутень»: у ряді статей, з яких одні належали І. П. Тургенєва , інші приписувалися А. Н. Радищеву , він сильно і гаряче ратував проти кріпосного права .
Одним з найважливіших завдань Новиков вважав боротьбу проти схиляння дворянства перед іноземщиною, за національні основи російської культури.Одночасно з сатиричними журналами він випустив ряд історичних видань.Серед них книга «Досвід історичного словника про російських письменників» (1772), а також «Давня Російська Вівліофіка ...» - видавалися щомісяця пам'ятники російської історії ( 1773 - 1776 ), «Давня Російська Ідрографія» ( т. I, 1773 - опис московської держави, складене при Федора Олексійовича ), та інші видання історичних матеріалів. Він першим видав «Скіфську історію» А. І. Лизлова . Новиков усвідомлював необхідність у виданні історичних пам'яток Палеографічний точності, склепіння разноречий, складання алфавітних покажчиківі т. п., іноді докладав ці прийоми при користуванні декількома списками (наприклад, в «Ідрографіі»). Матеріал для своїх видань пам'яток старовини Новіков черпав з древлехраніліще приватних, церковних, а також державних, доступ до яких був дозволений йому імператрицею в 1773 . Новиков сам склав собі зібрання рукописів історичного змісту. Багато матеріалів доставляли йому Міллер, князь Щербатов, Бантиш-Каменський та інші, також Катерина II, яка підтримала видання «вівліофіка» щедрими субсидіями.
У 1777 Новиков випустив 22 номери «Санкт-Петербурзьких вчених ведомостей»  , що виходили щотижня і примикали ще до першого періоду його діяльності.
Повчальний елемент в «Відомостях» був ще слабкий, але він став панівним у «Ранковий світло» ( 1777 - 1780 ).
У 1779 Херасков , який був куратором Московського університету і також масоном, запропонував Новікову взяти в оренду університетську друкарню й видання «Московських Відомостей». Новиков переїхав до Москви, і тут починається третій і найбільш блискучий період його діяльності. Швидко навівши порядок і значно розширивши університетську друкарню, Новиков менш ніж на три роки надрукував в ній більше книжок, ніж скільки вийшло з неї в 24 роки її існування до надходження в руки Новикова.
Поряд з видавництвом книг, Новіков підняв і значення «Московских ведомостей», до яких став докладати додавання різноманітного змісту; число передплатників збільшилася всемеро (з 600 до 4000). У 1781 Новиков видавав продовження «Ранкового Світла», під назвою «Московського щомісячного видання». Потім йшли періодичне видання «Міська і сільська бібліотека» (1782-1786), в 1782 «Вечірня Зоря», в 1784 - 1785 «спочиваючої трудолюбец», в якому Новіков відновив свою боротьбу з кріпосним правом, перший російський дитячий журнал «Дитяче читання» ( 1785 - 1789 ). Своєю видавничою діяльністю він хотів створити досить рясний і легко доступний запас корисного і цікавого читання для широкого кола читачів, зовсім не обмежуючись пропагандою своїх містичних поглядів.
З метою здешевлення книг Новиков вступив у зносини з усіма що існували тоді книжковими крамницями, заводив комісіонерів, відпускав книгопродавца на пільгових умовах товар в кредит, іноді десятками тисяч примірників, влаштовував книжкову торгівлю не тільки в провінційних містах, але і в селах. У Москві, де досі існували тільки дві книжкових лавки, з оборотом в 10 000 рублів, при Новикова та під його впливом число їх зросло до 20. Вони продавали книг щорічно двісті тисяч. Також він заснував в Москві першу бібліотеку для читання.
У суспільстві, де навіть звання письменника вважалося ганебним, треба було мати чималу частку рішучості, щоб стати типографщика і книжковим торговцем і бачити в цих заняттях своє патріотичне покликання. Люди, близькі до того часу до Новікову, стверджували, що він не поширив, а створив у нас любов до наук і охоту до читання. Крізь викликану їм посилену роботу перекладачів, письменників, друкарень, книжкових крамниць, книг, журналів і порушені ними толки стало, за зауваженням В. О. Ключевського , пробиватися те, з чим ще не був знайомо російське освічене суспільство: громадська думка.
12 августа 1818 помирає.
Франція
У XVII ст. книгодрукування Франції почало занепадати, оскільки абсолютистська королівська влада підтримувала тільки тих книговидавців і друкарів, які давали згоду працювати на потреби короля, кардинала Рішельє та високопосадових осіб.
Одним із відомих книговидавців першої половини XVII ст., діяльність якого підтримувала королівська влада, був Антуан Вітре. Протягом 1628—1645 рр. у його друкарні по бачила світ багатомовна Біблія в 10 томах форматом інфоліо.
У 1640 р. в Дуврі за ініціативою кардинала Рішельє створено першу державну друкарню — Королівську — для виготовлення перевірених і виправлених богослужбових книжок. Пізніше, крім богослужбових видань, друкарня почала виготовляти книги, які прославляли абсолютистську королівську владу Франції. Королівська друкарня видала безпосередньо для спадкоємця французького престолу твори давніх класиків із науково-популярними коментарями. Серія налічувала 64 томи форматом інкварто. Розкішно оформлені книги друкувалися на чудовому папері шрифтами великих кеглів.
У 1692 р. Людовік XIV доручив створити новий шрифт спеціально для Королівської друкарні. Креслення цього шрифту розробила комісія Академії наук під керівництвом математика Ніколя Жожона. Ескіз кожної літери був акуратно накреслений у квадраті, поділеному на 2304 дрібних квадрати. Цей шрифт назвали королівською антиквою.У 1702 р. була надрукована перша книжка королівською антиквою — «Медалі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого».
До початку XVIII ст. у Франції законодавство про видавничу справу складалося з безлічі виданих у різний час регламентів, ордонансів, едиктів та розпоряджень. Об'єднати й узгодити весь цей законодавчий матеріал узяв на себе Людовик XV (1715-1774), з ім'ям якого пов'язаний перший у Франції цензурний кодекс, а саме: Регламент 28 лютого 1723 р. Спочатку він діяв y межах лише Парижа, але за наказом королівської ради 24 березня 1723 р. став законом для усієї країни. 31 березня 1739 р. Людовик XV знову регламентував друкарську справу. Для всієї Франції дозволялося тільки 250 друкарів, з них - 36 для Парижа, по 24 для Ліона та Руана, по 10 для Бордо та Тулузи, по 6 для Страсбурга та Ліля, для більшості ж міст по одному.
З 20-30-х роки XVIII ст. у європейському мистецтві почав формуватися новий стильовий напрям — рококо (з франц. - декоративний мотив у вигляді мушлі). На зміну пишним бароковим формам прийшли граціозні, вигадливі декоративні прикраси, складені з асиметричних орнаментальних форм рокайлевого характеру.
У галузі книжкового мистецтва також відбулися суттєві стильові зміни. Книги повністю змінили свій зовнішній вигляд: їхні формати стати вузькими і видовженими, знаки у рядках на вузьких шпальтах почали складати щільніше, але з використанням великого інтерліньяжу та широких книжкових полів.
До середини XVІІІ ст. кожен словолитник робив на замовлення шрифти довільних розмірів, а це значно ускладнювало процес виготовлення книжок у друкарнях.
Тексти книжок доби рококо супроводжувалися численними, виконаними на міді ілюстраціями еротичного змісту. Тематичний реєстр еротичної літератури включав твори давніх римських і грецьких ліриків.
Для виконання ілюстрацій запрошували таких видатних французьких художників, як Франсуа Буше (1703-1770), Жан Оноре Фраґонар (1732-1806), Шарль Ейзен (1720-1778). Гравюри на міді створювали П'єр Філігга Шофар (1730-1809), Ноеле Лемір (1724-1801), Філіпп Леба (1707-1783), Жан-Клод Рішар де Сен-Нон (1727-1821) та ін.
Багато перевидань витримали книги з чудовими ілюстративними серіалами: «Казки» Лафонтена (художник Ф. Буше, гравер П. Шофар), «Метаморфози» Овідія (художники Ф. Буше, Ш. Ейзен). Протягом 1761-1798 рр. «Орлеанська діва» М. Вольтера витримала 16 перевидань (деякі з них супроводжувались ілюстраціями майже порнографічного характеру). З'явилися книжки, які були повністю награвійовані — і текст, і малюнки — на мідних пластинах. В останнє десятиріччя XVIII ст. у Франції виникла кольорова ілюстрація. Книга Дж. Мільтона «Втрачений рай» була видана з 12 кольоровими ілюстраціями, виконаними на міді.
Серед перелічених видань, з погляду книжкового мистецтва, є справжні шедеври. Французькі художники-гравери досягли у другій половині XVIII ст. високого професійного рівня: у невеличких за розмірами ілюстраціях гравери вирізьблювали цілі сцени з найдрібнішими деталями, демонструючи чудеса технічної майстерності.
В останню чверть XVIII ст. привернула до себе увагу видавнича діяльність драматурга П'єра Оґюстена Карона де Бомарше (1732-1799). Купивши за великі гроші шрифти англійського друкаря Дж. Баскервілла, він, починаючи з 1783 р., надрукував твори М. Вольтера двома великими серіями: перша серія складалася з 70, друга — з 92 томів. Книги видавалися невеликими форматами.
У Франції також користувалися попитом скромно оформлені книги таких письменників і філософів-просвітників, як Шарль Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро та Жан Лерон д'Аламбер. Через пильну цензуру більшість книг цих авторів було видано за межами Франції.
Події Великої Французької революції (1789—1799), внаслідок яких були зруйновані основи феодалізму та знищено режим королівського абсолютизму, знайшли своє відображення і в книжковому мистецтві. У 1791 р. побачили світ два томи офортів гравера П'єра Ґабріеля Берто, створених за документальними малюнками художників Франсуа Свебаха та Луї Прієра Молодшого, під назвою «Події Французької революції».
Виникла і почала міцніти політична карикатура, яка набула характеру народного лубка. Це були маленькі, розфарбовані від руки офорти з гострими, дотепними підписами, виконані здебільшого невідомими народними майстрами. Особливою популярністю користувалися карикатури на короля з його родиною («Рідкісні тварини», «Повалений деспотизм»), на духівництво, дворянство, армію контрреволюційної коаліції.
Серед французьких діячів XVIII ст. у галузі поліграфічного та паперового виробництва, книжкової справи і книготоргівлі найбільшу славу здобули представники родини Дідо. Їхні творчі досягнення характеризують стан книговидавничої справи у Франції XVIII ст.
Засновником фірми був Франсуа Дідо (1689—1757), який відкрив у 1713 р. в Парижі друкарню та книжковий магазин. Нагромадивши великий капітал, фірма Дідо у другій половині XVIII ст. стала найпотужнішою в Європі і виготовляла друковану продукцію для багатьох країн. Фірма розробляла і виливала друкарські шрифти, друкувала книги та журнали, володіла численними книжковими крамницями. Дідо створив чудовий антиквений шрифт, який одержав назву дідо-антиква.
Прекрасно оформлені книги П. Дідо (сина), виготовлені на високоякісному цупкому папері чудовими антиквеними шрифтами, вилитими його братом Ф. Дідо, конкурували з книгами видатного італійського друкаря Дж. Бодоні.
Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. з'явився новий напрям у палітурному мистецтві Франції, одним із головних гасел якого стала відмова від надмірного прикрашання книги. Наприклад, оправи для книг Людовіка XIV оздоблювалися так: по краях палітурних кришок витискали тонкі золоті бордюрні рамки, а посередині лицьової кришки оправи розміщували або суперекслібрис у вигляді герба, або подвійну монограму.
На початку XVIII ст. відомі французькі палітурники з родини Паделуп започаткували нову художню систему оздоблення оправ дрібними штампами: мереживний стиль(дентель), який також став широковідомим у країнах Західної Європи.
Починаючи з кінця XVII ст. французькі художники перехопили у німецьких майстрів пальму першості в галузі мистецтва оздоблення екслібрисів. Композиції геральдичного характеру значно ускладнились.
У 1670 р. була винайдена машина-рол, за допомогою якої механізували процес розмелювання рослинної маси, що дало можливість виготовляти значно більше якісного паперу. Однак цей винахід, як і інші технологічні вдосконалення у галузі паперовиробництва, зробив актуальною потребу механізувати весь паперовиробничий цикл.
Німеччина
Книгодрукування в Німеччині в XVІ ст.
В XVІ ст. в Німеччині починаює свою діяльність великий реформатор Мартін Лютер. З його допомогою починається друкування книг не латинею, а німецькою мовою.
Мартін Лютер (1483—1546)
В 20-х рр. XVI ст. Біблія була перекладена багатьма мовами Європи: німецькою, англійською, голландською, польською, румунською, чеською та іншими.Відомий друкар Ганс Люффт видавав німецькою мовою переклади Мартіна Лютера: “Новий Заповіт” (1522), “Пятикнижжя Мойсея” (1523), “Біблію” (1534).
“Біблія” (1534)
Великі географічні відкриття та нові дослідження в галузі природознавства дали поштовх до нової книжкової тематики.Себастьян Брант написав книгу “Корабель дурнів”, Еразм Роттердамський видав книгу “Похвала глупості” (1511), виходить енциклопедія з географії “Космографія, або Опис усіх країн світу” Себастьяна Мюнстера (1541) і “Анатомія” Андреаса Везалія (1543), виходить енциклопедія “Історія тварин” у 5 томах.
“Корабель дурнів” Себастьяна Бранта (1494)
Еразм Роттердамський (1469—1536)
“Похвала глупості” Еразма Роттердамського (1511)
Андреас Везалій (1514-1564)
“Анатомія” Андреаса Везалія (1543)
В II пол. XVI ст. друкарі спеціалізувалися на виданні підручників, науково-популярних книжок з історії, географії, астрономії, права і художньої літератури. Ілюстрували такі відомі художники, як Йост Амман, Віргіл Золіс, Ганс Зебальд та інші. Починається використання в книзі гравюра на міді.
Одна з робіт Віргіла Золіса
Одна з робіт Ганса Зебальда
В кінці XVI ст. німецькою мовою книги друкувалися у 140 містах (Берлін, Штутґарт, Лейпціг).
Італія
Твори античних авторів і літературу світського характеру друкували антиквеними шрифтами, а церковнослужбові та духовні книги і в XVI ст. продовжували друкувати готичними. Провідним осередком книгодрукування в Італії була Венеція, де працювала багато друкарів, що приїхали сюди з європейських країн.
Проте загальна культура книги - якість шрифту, складання, верстка та друк залишалися на досить низькому професійному рівні. Друкарське мистецтво певною мірою підтримували майстри книги, які обслуговували папську друкарню (створена у 1626 р.). Тут виготовлялися богослужбові та духовні книги, численні словники й церковні довідники; для цієї друкарні пуансоніст Стефано Паоліно створив 23 друкарських шрифти, в тому числі й кириличний.
Відродження традиційно високого мистецького та друкарського рівня італійської книги почалося тільки в першій половині XVIII ст. і було пов'язане з активною діяльністю венеціанських друкарів, художників і граверів. У Венеції виникають численні творчі та наукові об'єднання, розквітає театр, музика й образотворче мистецтво. Широковідомим стає вчення англійського математика та фізика І. Ньютона (1643—1727), яке включає закон всесвітнього тяжіння, основи небесної механіки, основні закони класичної механіки, корпускулярну теорію світла та ін.
Згодом культурний рух охопив майже всі економічно потужні італійські міста. Так, у Мілані друкувалися добре оформлені (з використанням мідьоритів) наукові та науково-популярні видання, зокрема такі, як історичне дослідження вченого Л. Мураторі «Творчість італійських письменників» (1723). Друкарня належала науково-творчому об'єднанню «Палатіна». А в Римі у власній друкарні відомий італійський гравер-офортист Джованні Баттіста Піранезі (1720—1778) почав друкувати створені ним величезні графічні аркуші естампів із циклу «Види Риму», які відзначалися складністю композиції та філігранною офортною технікою.
Реформи в галузі книгодрукарської справи, які відбулися протягом XVIII ст. у багатьох країнах Європи, активно підтримав видатний італійський книговидавець Джамбаттіста Бодоні (1740—1813). Саме йому належить слава відродження високих художніх традицій у книжковому мистецтві Італії.
У 1791 р. Дж. Бодоні заснував при королівському палаці власну друкарню. І в Королівській, і у власній друкарнях він приділяв велику увагу шрифтовій культурі. Спочатку Дж. Бодоні використовував шрифт і складальні прикраси, створені французьким майстром книги П'єром Сімоном Фурньє (1712— 1768), а згодом почав виготовляти власні шрифти.
Протягом свого життя Дж. Бодоні створив понад 400 шрифтів і видав понад тисячу книг, серед них такі зразки друкарства, як зібрання творів Т. Тассо (1789), Горація (1791), Вергілія (1793), Гомера (1808) та ін. У 1806 р. він надрукував визначне видання «Оratio Dominica» («Отче наш»), у якому ця молитва подавалася 155 мовами.
Починаючи з другої половини XVI ст. і на довгий період пальма першості у розвитку палітурного мистецтва переходить від італійських майстрів-палітурників до французьких. Протягом кількох століть вони стають законодавцями моди в галузі зовнішнього оздоблення європейської книги.
13. Літературне, художнє та технічне редагування видань.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Літературне редагування.
Загальне редагування, Партико

Книга для автора, редактора, видавця, Тимошик

Предметом “Літературного редагування” як наукової дисципліни є редакторська праця з підготовки до друку текстового матеріалу, яка
містить такі складові:
1) аналіз тематичної організації твору (визначення головної і побічних тем, робота над тематичними відхиленнями);
2) аналіз композиційної структури твору, перевірка її логічності;
3) роботу з фактологічним матеріалом, перевірку його точності і достовірності;
4) виявлення і виправлення порушень логічних зв’язків у тексті;
5) мовну правку;
6) редакційно-технічну обробку (робота із зверстаним текстом (виправлення порушень технічних правил набору і верстання).
Методи.
Метод редагування – це послідовність процедур, що дає змогу відшукувати в окремих компонентах повідомлення відхилення від норм та виправляти їх. Різновиди методів: методи контролю, методи виправлення.
Класифікація методів контролю: параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні,
спеціальні. 
Послідовність операцій контролю – це умова ефективної роботи редактора. Вимоги до послідовності операцій контролю: мінімізація ступеня редагованості повідомлення, усунення можливості повторного виправлення фрагментів тексту. 
Класифікація методів виправлення. Існує розмаїття класифікацій методів виправлення. Типологія виправлень з позицій варіантності
означає однозначні, неоднозначні, багатозначні виправлення. Сучасна класифікація методів виправлення повідомлень така:
формалізовані (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні виправлення), неформалізовані (творчі) (скорочення,опрацювання, перероблення). 
Методи виправлення.
1) формалізовані (нетворчі) виправлення:
переставлення компонентів;
видалення компонентів;
заміна одних компонентів іншими;
вставлення (додавання) нових компонентів;
спеціальні виправлення, які стосуються переважно нетекстових компонентів
2) неформалізовані (творчі) виправлення;
скорочення;
опрацювання;
перероблення.
Переставлення.
Переставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення помилки компонент повідомлення переміщають в іншу позицію.
Видалення.
Видаленням називають такий метод формалізованого виправлення, при якому з повідомлення усувають компонент, що містить помилку.
Заміна.
Заміною називають такий метод формалізованого виправлення, коли в повідомленні на місце видаленого компонента, що містив помилку, вставляють інший, без помилки. Метод заміни використовують тоді, коли відхилення неможливо позбутися ні методом протиставлення, ні методом видалення.
Вставлення.
Вставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення з повідомлення помилки в позицію, де вона є, додають потрібний компонент.
Спеціальні методи.
Спеціальні формалізовані методи використовують здебільшого для виправлення компонентів нетекстової частини оригіналу. До числа спеціальних методів належать:
виправлення таблиць (наприклад, треба переставити назви стовпців на місце назв рядків, а назви рядків - на місце назв стовпців);
виправлення ілюстрацій (наприклад, треба змінити насиченість кольору);
виправлення проекту видання (наприклад, необхідно втягнути абзац на задану величину вліво).
Скорочення.
Скороченням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення, коли методом видалення окремих компонентів з повідомлення скорочують його обсяг. При цьому зовсім не обов'язково, щоби компоненти, які видаляють, містили помилки.
Художнє редагування
Загальне редагування, Партико

Книга для автора, редактора, видавця, Тимошик

Технічне редагування
Книга для автора, редактора, видавця, Тимошик


Технічне редагування – це процес, що втілює в матеріалі художній і графічний задум видання.
Етапи технічного редагування
Унормування технічних параметрів складання і верстки
Формат макету повинен відповідати виду видання та вимогам поліграфії. Наприклад, макет журналу повинен бути у форматі PDF і мати випуск за обріз 5мм. Завдання технічного редактора – проконтролювати, формат макету та його відповідність вимогам видавництва. Ілюстрації у виданні повинні мати кольорову схему CMYK та розрішення 300 dpi. Завдання технічного редактора – унормувати всі ілюстрації видання.
Контроль шрифтової палітри
Видання не повинно бути перевантажене шрифтовими гарнітурами. Рекомендується використовувати не більше трьох гарнітур. Також шрифти повинні підходити за стилістикою. Завдання технічного редактора проконтролювати підбір шрифтової палітри. Крім того, не кожен шрифт можна якісно роздрукувати. Зокрема формат шрифтів, які придатні для друку –ttf (True Tipe). Завдання технічного редактора – проконтролювати, щоб всі шрифти, які використані в макеті мали такий формат. Необхідно також слідкувати за кеглем шрифтів. Заголовки, підзаголовки, основний текст повинні скрізь мати сталу величину. Завдання технічного редактора уніфікувати розмір шрифту, якщо існують відхилення.
Контроль за відступами
У виданні величина відступів повинна бути сталою. Завдання технічного редактора прослідкувати, щоб відступи були уніфіковані.
Контроль за форматуванням тексту
Текст видання повинен бути розміщений так, щоб читачу було максимально зручно користуватись виданням. Помилки в розміщенні тесту ускладнюють читання. У тексті можуть бути висячі рядки, тобто весь абзац розміщено на одній сторінці, і лише одна стрічка тексту – на іншій. Завдання технічного редактора – усунути цю проблему шляхом зміни інтерліньяжувидання та відступів. Текст може містити забагато переносів. Рекомендується – не більше трьох переносів підряд. Завдання технічного редактора – проконтролювати і усунути цю проблему.
14. Методика роботи з композиційною, тематичною і фактологічною структурами тексту видання, його лексико-стилістичним оформленням.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Структура тексту — поняття, формування якого ще не завершено, хоча структура є природною властивістю тексту. Стосовно тексту це означає, що будь-яка теорія, яка прагне адекватно його описати, повинна відобразити його структурність.
Композиційна структура тексту видання, його лексично-стилістичне оформлення
Книга для автора, редактора, видавця, Тимошик

Лексика (від дав.-гр. τὸ λεξικόν — сукупність слів якоїсь мови чи діалекту та словниковий склад мови письменника чи художнього твору[1]) — словниковий склад мови. Наука, яка вивчає словниковий склад, називається лексикологією.
Лексика (від дав.-гр. τὸ λεξικόν — сукупність слів якоїсь мови чи діалекту та словниковий склад мови письменника чи художнього твору[1]) — словниковий склад мови. Наука, яка вивчає словниковий склад, називається лексикологією.
При розбивці тексту на глави і параграфи необхідно дотримуватися таких правил:
Ділене має дорівнювати сумі його частин. У цьому випадку за своїм смисловим змістом тема дослідження здається ширше загального обсягу складових її частин - голов. Можлива й інша помилка, коли тема вже загального обсягу складових елементів.
Принцип поділу повинен бути єдиний для всіх частин. У цьому випадку члени поділу будуть частково збігатися один з одним через змішування принципів класифікації.
Члени поділу не повинні співвідноситися між собою як частина і ціле.
Безперервність поділу. У процесі розподілу не можна перескакувати через найближчі види поділу.
Ці більші в порівнянні з абзацами рубрики (частина, розділ, глава, параграф) позначаються римськими чи арабськими цифрами і іменуються.
Наприклад:
1. Загальні положення.
2. Обов'язки.
3. Права.
Композиція як системно-структурна організація твору. Характеристика компонентів композиції: композиційні одиниці, композиційні зв’язки. Класифікація композиційних зв’язків: за формою (послідовність, підпорядкованість, незалежність, перехрещення), за семантичним наповненням (часові, причиново-наслідкові, класифікаційні).
Композиційна структура як сукупність композиційних одиниць, об’єднаних композиційними зв’язками. Види композиційної структури: оповідна, описова, наукова, діалогічна, ієрархічна, архівна, циклічна, вкладена, гіпертекстова, комбінована. Одномірна і двомірна структури композиції. Типологія оповідної композиції: пряма хронологічна, зворотна хронологічна, одночасова багатосюжетна (“паралельна”), багаточасова, змішана хронологічна.
Специфіка описової композиції, її відмінність від оповідної; типи описів: аналітичний, синтетичний, аналітико-синтетичний. Залежність наукової композиційної структури від будови доведення; сутність і структура доведення: теза, база, сукупність аргументів; форми наукової композиції: індуктивна, дедуктивна, індуктивно-дедуктивна. Особливості діалогової композиції. Показники ієрархічної композиції. Специфіка використання архівної композиції.
Характеристика циклічної композиції. Обмеження вкладеної композиції. Гіпертекстова композиція як панівний тип Інтернет-повідомлень. Основні типи композиційних шаблонів: триблочний, “перевернута піраміда”, інтерв’ю, алфавітний, дипломатичний, наказу, реферативний, енциклопедичний, дисертаційний.
Особливості застосування методів контролю. Положеннєві, шаблонні, структурні методи як основні методи контролю композиції. Контроль різних за обсягом повідомлень.
Логічність композиції як редакційна умова. Логічні правила ділення поняття як засіб перевірки логічності композиції: обґрунтованості ділення, співрозмірності, взаємовиключення, безперервності ділення.
Рубрикація як контроль повідомлень великого обсягу. Робочий зміст повідомлення. Дрібність рубрикації. Ступені рубрикації. Підпорядкованість рубрик. Різновиди рубрик та їх вибір. Нумерація рубрик. Зміст і словесна форма рубрик.
Рубрикація — це поділ тексту на логічні складові частини, які графічно 
відокремлюються одна від одної. Для цього використовують також заголовки,
систему нумерації, колір чи фактуру паперу та ін., що в кінцевому рахунку
     виражає зовнішню будову (композицію) всього документа і вказує на його складність.
Композиційна структура. Композиція аналізованого тексту може розглядатися в межах кожної теми. Це змістова структура конкретної теми. Так, тема певного тексту може мати таку композицію:
констатуючу частину;
деталізуючу частину.
Ця композиція зазвичай тільки частково репрезентує зміст тексту, оскільки текст в більшості випадків багатотемний. Тоді текст фактично має кілька різнотемних композиційних структур, що безперечно є явищем небажаним. На рівні перцепції композиція тексту у межах певної теми буде сприйнята за тої умови, якщо тема буде виділена реципієнтом.
Тематична структура тексту видання, його лексично-стилістичне оформлення
Тематична організація твору: однотемна і багатотемна. Тематично однорідна (тематично цілісна) і тематично неоднорідна (тематично розірвана) структури твору. Тематично аморфна структура як різновид тематично неоднорідної текстової структури. Зв’язки в тематично однорідній структурі: основний, субтематичний, макротематичний. Зв’язки в тематично неоднорідній структурі: асоціативний формальний, асоціативний змістовий. Різновиди асоціативно-змістового зв’язку: ситуативний, предикативний.
Тематична авторська структура. Тематичній структурі протиставляється атематична структура, в якій відсутні будь-які тематичні зв'язки. Для нормального мовлення в цілому атематизм невластивий. Він може бути результатом побічних, немовленнєвих впливів на мовця або результатом невдалого редагування текстів, наприклад пов'язаного зі скороченнями авторського твору.
Тематична структура охоплює весь текст і виявляється у тематичних зв'язках між фразами. Кожна наступна фраза має бути зв'язана з попередньою тематичним зв'язком. Тематичні структури бувають однорідні й неоднорідні. Однорідною структурою називається така тематична структура, яка має одну тему, що проходить через усі фрази. При цьому в тематичній структурі можуть бути наявні тематичні відхилення не більше ніж на одну фразу. Інакше виникнуть побічні теми й однорідна тематична структура перетвориться в неоднорідну.
Неоднорідною тематичною структурою називається така структура, яка має мінімум дві теми, одна з яких може бути основною. Неоднорідна тематична структура, в якій важко виділити основну тему, називається аморфною. Для однорідної тематичної структури властиві такі зв'язки:
основний тематичний зв'язок (фрази зв'язані одним і тим же предметом розповіді);
субтематичний зв'язок (наступна фраза ієрархічно підпорядкована попередній — від загального до конкретного, від загального до деталі тощо);
макротематичний зв'язок (наступна фраза є вершиною ієрархії відносно попередньої фрази від конкретного до загального).
Неоднорідні тематичні структури включають:
асоціативний формальний, наприклад звуковий, зв'язок (утворюється паралельна тема на основі звукової асоціації);
асоціативний змістовий зв'язок (наступна фраза виражає тему, яка асоціативно зв'язана з попередньою); цей зв'язок може бути різних типів:
ситуативний асоціативний зв'язок (наступна фраза є висловлюванням про предмет, що має просторове або часове відношення до предмета попередньої фрази — утворення суміжних тем);
предикативний асоціативний зв'язок (наступна фраза виражає причину, наслідок, атрибут, місце, час дії основного предмета розповіді).
Фактологічна структура тексту видання, його лексично-стилістичне оформлення
Акишина А. А. Структура целого текста. — М.: Прогресе, 1979. — С. 24
Основою фактологічної структури є логіко-поняттєві й асоціативні зв'язки між фактами. Елементом структури виступає факт. Фактологічна система тексту — річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким. Членування змісту тексту на факти залежить як від об'єктивних факторів (видільна роль рубрики, заголовка; архітектонічні елементи тексту, що допомагають виділити факт; мовні засоби, які виділяють факт, і т. д.), так і суб'єктивних: читач вважає фактом щось, що його цікавить, хоч воно у тексті і не виділене чітко як факт.
15. Редакторські професії та функціональний розподіл праці.
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Редактор займається не тільки обробкою авторських матеріалів, переробляє у відповідний формат того чи іншого засобу масової інформації або книжкового видавництва. До обов'язків редактора належить і така робота, як розподіл авторських завдань і контроль за їх своєчасним і якісним виконанням, популяризації компанії, в якій він працює. Саме тому вся інформація повинна бути актуальною, точною, грамотно подано і викладено повною мірою
художній редактор
технічний редактор
редактора телебачення
літературний редактор
редактор фільму
музичний редактор
Художній редактор[ред. • ред. код]
Фахівець у галузі технічного та художнього оформлення видань.
Обов'язки
редагування видань та їх художнє ілюстрування;
брати участь у розробці проектів технічного та художнього оформлення видань;
визначати які саме авторські оригінали придатні для поліграфічного відтворення;
якісно виконувати графіки видань;
виконувати коректуру тексту пробних відбитків ілюстрацій;
оцінювати якість кожного розвороту і шпальти, набору, давати друкарні необхідні вказівки про усунення допущених помилок і недоліків при наборі художнього оформлення;
готувати до друку обкладинку з технічним редактором.
Технічний редактор[ред. • ред. код]
Це працівник видавництва, який займається технічним редагуванням видання. Він перевіряє, наскільки оригінал видання відповідає нормативним вимогам, розмічає оригінали до набору, верстки, перевіряє за коректурним і пробним відбитках, як виконані друкарнею художньо-оформлювальні та технічні вказівки видавництва.
Фахові вимоги редактора:
1)Працівник редакторського-видавничого цеху має отримати вищу гуманітарну освіту, яка передбачає знання з таких дисциплін, як філософія, політологія, культурологія, економіка, історія, правознавство, соціологія, психологія, логіка, українська та зарубіжна література. Основна вимога до редактора — це володіння державною та однією-двома іноземними мовами.
2) Кваліфікований редактор-видавець повинен орієнтуватися в таких дисциплінах:
історичний (історія видавничої справи — в світі і в своїй державі, історія редагування);
теоретичний (основи видавничої справи та редагування, теорія масової комунікації, теорія твору, текстознавство);
творчий (редагування за видами видань, художнє та технічне редагування, редакторська майстерність)
організаційно-практичний (вступ до спеціальності, організація і планування видання, коректура, поліграфія, режисура та архітектоніка видання);
нормативно-правничий (видавничі стандарти, авторське право, правові основи масової комунікації);
маркетинговий (видавничий бізнес, видавнича справа за кордоном, електронна комерція).
3) У зв'язку з комп'ютеризацією редакційно- видавничого процесу фахівець повинен обов'язково володіти із зміною технології підготовки видавничих оригіналів. Це означає, що у видавництвах оператори комп'ютерного складання повинні вміти набирати тексти у відповідні формати й одразу вдосконалювати текст, розумітися в електронних таблицях, текстових, графічних та ілюстративних редакторських програм. Для цього потрібно володіти такими предметами, як «Система верстки», «Дизайн видання», «Макетування і верстка».
Для того, щоб стати редактором друкованого періодичного видання, необхідно протягом декількох років пропрацювати журналістом. Редакторам інтернет-порталів важливо знати і розуміти принципи інтернет-просування. Редактори книг, як правило, починають з позицій помічників. Особливо довгим є кар'єрний шлях редакторів на телебаченні і радіо.
Функції редактора:
ґрунтовне ознайомлення з авторським оригіналом та підготовка аргументованого редакторського висновку;
формулювання письмових вимог до автора;
редагування затвердженого головним редактором авторського оригіналу;
ознайомлення автора з внесеними правками;
надання авторові необхідної допомоги щодо архітектоніки тексту;
редагування ілюстративних матеріалів;
перенесення авторських виправлень до верстки;
підготовка каталожної картки видання;
візування видавничого оригіналу;
брати участь у розробці проекту художнього оформлення.
Сфера застосування:
1) [Видавництва. Де займаються підготовкою, опрацюванням, випуском і реалізацією різних видів видавничої продукції.
державні видавництва сфери управління Держкомтелерадіо України
видавництва сфери управління іншими державними організаціями
видавництва інших форм власності
2) Різноманітні організації, фірми, агентства, підприємства, інституції, окремі особи, які мають право займатися видавничою діяльністю.
3) Органи масової та спеціальної комунікації.
4) Редакції газет та журналів.
5) Редакції радіомовлення та телебачення
6) Рекламні агенції та рекламні відділи
7) Державні органи законодавчої та виконавчої влади різних видів
8) Маркетингові відділи
9) Бібліотечні або наукові-дослідні установи
10) Центри, організації, які займаються багатопрофільною виставкою, ярмарковою діяльністю.
16. Типові психологічні помилки редакторського втручання в авторський текст.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Редагування в ЗМІ, Капелюшний
1. Активізація гостя студії (чи інтерв'юйованого під час збирання матеріалу для журналістського твору) через навмисне його (гостя) провокування, принижування, через глузування з його діяльності чи з його професії, внаслідок чого гість (інтерв'юйований) замикається в собі в той час, як інші люди після таких журналістських провокувань, навпаки, найповніше розкривалися, розговорювалися, дискутували перед телекамерою: стиль ведучого в "П'ятому куті" та меншою мірою в "Епіцентрі" (1+1"). 2. Застосування стандартного підходу до інтерв'юйованого (неврахування його психології, його індивідуальних рис як особистості): ведучі програми "Саме той" (ТК Травіс" на каналі УТ-1). 3. Прагнення самоутвердитися через приниження гостя студії (інтерв'юйованого), продемонструвати свої найкращі риси на тлі найгірших рис інтерв'юйованого: "П'ятий кут" (1+1"). 4. Перетворення інтерв'ю на монолог журналіста, якого не цікавить особистість запрошеного в студію, його думка: ведучий у "П'ятому куті" та в "Епіцентрі" (1+1"). 5. Перетворення інтерв'ю на монолог гостя студії, далекого від інтересів глядацької аудиторії, від особливостей її психології сприйняття (коли гість студії настільки захоплений предметом розповіді, що гадає, ніби він так само цікавить усіх людей навколо). Надмірна делікатність журналіста в цій ситуації (журналіст не перериває розповідь гостя студії), особливо тоді, коли інтерв'юйований - високопоставлений чиновник, спричиняє в аудиторії несприйняття обох: ведучі "Діалогів у прямому ефірі" (ЛТБ); Ведуча "Аудитори" (ЛТБ). 6. Занадто впевнена поведінка журналіста перед телекамерою, що тільки підкреслює невпевненість гостя, який уперше потрапив у незвичну для нього обстановку. 7. Невпевненість журналіста, яка передається гостеві студії. 8. Часта зміна формату передачі, що не дозволяє глядачам (слухачам) до неї звикнути. 9. Недостатня уважність до "дрібниць", що призводить до неточностей в ефірі, до помилок у газеті (неуважне вичитування, внаслідок чого залишаються невиправленими "помилки набору"). 10. Помилки занадто великої активності автора (багатослівність пропускання необхідних ланок у ланцюзі роздумів тощо). 11. Помилки втомленості автора (повтори, неточність у слововживанні, в аргументуванні тощо). 12. Помилки браку творчої уяви в автора, творчого підходу до написання тексту (стандартизованість викладу, робота за схемою, побоювання, комплексування в разі потреби відійти від знайомої схеми тощо). 13. Помилки під час перекладу "внутрішньої мови" на "зовнішню" (зредукованість ланок у ланцюзі роздумів; виникнення непередбачуваних самостійних слів на стикові двох слів у мовленні на радіо й на телебаченні, пропускання логічних суб'єктів та обставинних концентрів і оперування переважно логічними предикатами). 14. Недостатня популярність викладу як наслідок невдалого перекладу з "внутрішньої мови" на "зовнішню", нерозв'язання основної суперечності творчого процесу - суперечності між думкою і словом, між індивідуальним (автор) і соціальним (маса читачів, слухачів, глядачів). 15. Відсутність суспільно важливої мотивації в діяльності журналіста, внаслідок чого виникає байдужість автора, поверховість у сприйнятті явищ дійсності й висвітленні їх у ЗМІ, нігілізм. 16. Неглибоке усвідомлення тексту позаштатного автора чи слів людини, в якої журналіст бере інтерв'ю, внаслідок пасивного сприймання цього тексту, а не активної роботи над ним. 17. Застосування методів антиципації там, де без них можна обійтися, надто підозріливе ставлення до тексту, до фактів і явищ дійсності, безпідставне прагнення передбачити перебіг подій, розвиток думки інтерв'юйованого і задати випереджувальне запитання чи зробити заздалегідь певні висновки, внаслідок чого журналіст потрапляє в полон схеми під час сприймання тексту чи явищ дійсності. 18. Неврахування на ТБ психології домашнього сприймання телепередач. 19. Нехтування особливостями впливу на слухача сили звуку (скажімо, неврахування того, що голосна розповідь дратує, а тиха змушує напружувати слух). 20. Менторський тон ведучого теле- чи радіопрограми замість спокійного, врівноваженого тону, який найбільше імпонує слухачам. 21. Зловживання інтимними інтонаціями на ТБ, неврахування того, що телебачення й так за своєю специфікою інтимне. 22. Мовлення ведучого телепрограми, інтонаційно й за тональністю розраховане на масову аудиторію (наслідок неврахування специфіки ТБ як засобу масової інформації, його інтимності). 23. Неврахування тієї особливості психології сприймання теле- й радіо- тексту, за якою увага слухачів, глядачів з перебігом передачі притупляється, і, щоб активізувати сприймання, необхідно використовувати перебивки, "розряджати" передачу: Діалоги в прямому ефіріЛТБ. 
17. Технологія редагування тексту.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Методика і технологія правки
Правка – це практична реалізація висновків редакторського аналізу, що передбачає внесення змін до тексту. Основні завдання правки: усунення огріхів, виявлених під час редакторського аналізу і не виправлених під час авторського доопрацювання; досягнення виразності і ясності формулювань; перевірка фактичного матеріалу; усунення хиб структури, мови і стилю; ідейне збагачення твору. Основні правила виправлення тексту: доречність, одноступеневість, зрозумілість, компактність.
Різновиди правки такі: за ступенем і характером змін у тексті (правка-скорочення, правка-обробка (правка-доопрацювання), правка-переробка, правка-вичитування), за суб’єктом виконання (авторська, редакторська, коректорська). Правка-скорочення – це спосіб досягнення стислості викладу без втрат для змісту. Чинники, що викликають правку-скорочення: нестача місця на шпальті, недоліки літературної форми твору, перевищення договірного обсягу матеріалу, невідповідність матеріалу його жанру, причини кон’юнктурного характеру. Типологія скорочень: скорочення змістових блоків, внутрішньотекстові. Способи правки-скорочення: посилання, умовні скорочення, абревіатури, скорочення абзаців, використання шрифтів дрібнішого кеглю.
Правка-обробка (правка-доопрацювання) на сьогодні найбільш поширений різновид редакторської роботи. Розмаїття операцій правки-обробки: скорочення, дописування, усунення логічних помилок і композиційних недоліків, удосконалення мовностилістичних засобів, зміна заголовків тощо.
Правка-переробка виступає як різновид творчості, що передбачає кардинальну зміну первісного авторського варіанту тексту. Причини правки-переробки: погане стилістичне оформлення матеріалу, жанр не відповідає темі, надмірна кількість логічних помилок, тема не розкрита. Редактори, як правило, обережні в застосуванні правки-переробки
Правка-вичитування – це читання тексту “наскрізь”. Різновиди правки-вичитування: редакторська, коректорська. Загальна методика вичитування включає аспекти попередньої роботи над рукописом: з’ясування незрозумілих літер, цифр і знаків, повторюваних знаків, що потребують одноманітного оформлення, особливостей орфографії та пунктуації, авторського стилю і манери викладу. Методичні прийоми вичитування: одночасність сприйняття змісту тексту і типових повторюваних операцій; вертикальний контроль (контроль за відхиленнями в оформленні однотипних елементів); двоступеневе вичитування.
Компенсаційна коректурна правка – це спосіб збереження необхідного обсягу тексту. Види компенсаційної правки: правка при вставленні додаткового тексту, правка при видаленні тексту або незаповнених місць полоси. Основні прийоми компенсації при вставленні додаткового тексту: видалення тексту, без якого можна обійтися; зменшення до мінімуму міжслівних пробілів; зменшення міжлітерних просвітів під час фотонабору; вгонка коротких кінцевих рядків (її різновиди); об’єднання двох або декількох абзаців (за умови, що кількість знаків у кінцевих рядках менша, ніж місткість рядка даного формату); видалення міжрядкових пробілів шляхом заміни кількох заголовків врозріз тексту заголовками у підбір з текстом.
Основні прийоми компенсації при видаленні тексту або незаповнених місць полоси: вставлення нового тексту замість видаленого (коли видалення призводить до необхідності набирати багато рядків); збільшення міжслівних пробілів до гранично припустимого розміру у виправленому і сусідньому (сусідніх) рядків; вигонка повних кінцевих рядків, коли через видалення або технічні умови кількість рядків на полосі менша за норму; розподіл абзацу на декілька; виведення частини тексту у виноску; введення додаткового ступеня рубрикації.   
Методи.
Метод редагування – це послідовність процедур, що дає змогу відшукувати в окремих компонентах повідомлення відхилення від норм та виправляти їх. Різновиди методів: методи контролю, методи виправлення.
Класифікація методів контролю: параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні,
спеціальні. 
Послідовність операцій контролю – це умова ефективної роботи редактора. Вимоги до послідовності операцій контролю: мінімізація ступеня редагованості повідомлення, усунення можливості повторного виправлення фрагментів тексту. 
Класифікація методів виправлення. Існує розмаїття класифікацій методів виправлення. Типологія виправлень з позицій варіантності
означає однозначні, неоднозначні, багатозначні виправлення. Сучасна класифікація методів виправлення повідомлень така:
формалізовані (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні виправлення), неформалізовані (творчі) (скорочення,опрацювання, перероблення). 
Методи виправлення.
1) формалізовані (нетворчі) виправлення:
переставлення компонентів;
видалення компонентів;
заміна одних компонентів іншими;
вставлення (додавання) нових компонентів;
спеціальні виправлення, які стосуються переважно нетекстових компонентів
2) неформалізовані (творчі) виправлення;
скорочення;
опрацювання;
перероблення.
Переставлення.
Переставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення помилки компонент повідомлення переміщають в іншу позицію.
Видалення.
Видаленням називають такий метод формалізованого виправлення, при якому з повідомлення усувають компонент, що містить помилку.
Заміна.
Заміною називають такий метод формалізованого виправлення, коли в повідомленні на місце видаленого компонента, що містив помилку, вставляють інший, без помилки. Метод заміни використовують тоді, коли відхилення неможливо позбутися ні методом протиставлення, ні методом видалення.
Вставлення.
Вставленням називають такий метод формалізованого виправлення, коли для усунення з повідомлення помилки в позицію, де вона є, додають потрібний компонент.
Спеціальні методи.
Спеціальні формалізовані методи використовують здебільшого для виправлення компонентів нетекстової частини оригіналу. До числа спеціальних методів належать:
виправлення таблиць (наприклад, треба переставити назви стовпців на місце назв рядків, а назви рядків - на місце назв стовпців);
виправлення ілюстрацій (наприклад, треба змінити насиченість кольору);
виправлення проекту видання (наприклад, необхідно втягнути абзац на задану величину вліво).
Скорочення.
Скороченням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення, коли методом видалення окремих компонентів з повідомлення скорочують його обсяг. При цьому зовсім не обов'язково, щоби компоненти, які видаляють, містили помилки.
18. Редакторська підготовка складових авторського оригіналу.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Приклад навчальних видань:
НАВЧАЛЬНІ ВИДАННЯ
20.1.1. Специфіка типологічного ряду.Приступаючи до редагування навчальних видань, редакторові належить передусім розібратися в їх типології. Типологічний ряд кожного виду видань найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером інформації. Це дає змогу з'ясувати специфічні характеристики, які властиві тому чи іншому виданню найперше з точки зору методики редакторської підготовки.
   У науці про видавничу справу та редагування існують різні підходи до формування типологічного ряду навчальних видань. Так, московські дослідники О. Гречіхін та Ю. Древс, узявши в основу функціональний аспект навчальних видань, поділяють їх на такі групи: програмні, теоретичні, популярні, методичні, інформаційні. Інші російські вчені (авторський колектив за редакцією С. Антонової) пропонують згрупувати навчальні видання за цільовим призначенням. За цією методикою сформовані чотири блоки: програмно-методичний, навчально-методичний, навчальний, допоміжний.
Ми ж, дотримуючись типології цього типу видань у новому українському стандарті та прагнучи зобразити типологію навчальних видань простішою і зрозумілішою для редактора-практика, спробуємо вибудувати її за місцем і поширеністю кожного з цих видів видань у редакційно-видавничій діяльності. Отож, навчальні видання поділяються на такі види:
• підручник;
• навчальний посібник;
• наочний посібник;
• курс лекцій;
• практикум;
• збірник вправ (або задач);
• хрестоматія;
• книга для читання.
Слід пам'ятати, що існують й інші види навчальних видань, які менш поширені у видавничій практиці:
• навчальна програма;
• методичні вказівки;
• методичні рекомендації.
Мала поширеність таких видань в оперативних планах діяльності видавництв пояснюється кількома причинами: мізерний обсяг (здебільшого брошури), обмежений наклад (від 50 до 300 примірників), службовий характер користування (необов'язковість вміщення вихідних відомостей), спрощеність художньо-технічного оформлення (шрифтове одноколірне вирішення). Як правило, така видавнича продукція твориться силами кафедр навчальних закладів, ними ж здебільшого й поширюється серед студентів та бібліотек й істотно не впливає на тематику, зміст і характер навчальних видань.
Специфіку навчальних видань легко помітити, якщо порівнювати їх зміст і структуру, скажімо, з науковими чи науково-популярними. Для перших характерні:
• послідовність і строга системність подачі матеріалу (від простого до складнішого);
• доступність викладу, зорієнтована на вікові особливості та освітній рівень читача;
• чітка й детальна структурованість усіх складових змістової частини;
• відповідність змісту та проблематики затвердженій програмі;
• відібраний і перевірений практикою фактичний матеріал;
• відсутність полеміки;
• наявність блоків для самостійних завдань, контрольних запитань і вправ;
• регламентоване державними стандартами художньо-технічне оформлення та високоякісне поліграфічне виконання.
Акценти, таким чином, робляться на навчальних, методичних і виховних аспектах пропонованої до друку праці.
Редактори видавництв найчастіше мають справу з найпоширенішими видами цього ряду, якими є підручник і навчальний посібник.
За новим українським Держстандартом, підручником прийнято називати навчальне видання із систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке. Натомість, навчальний посібник є своєрідним додатком до підручника. Призначення навчальних посібників — розширювати, доповнювати, поглиблювати знання, передбачені програмою нормативного курсу. Структура цього видання не така строга, як у підручнику. Оскільки часто навчальні посібники покликані висвітлювати актуальні проблеми, сучасні тенденції галузі чи маловивчені аспекти цілісного нормативного курсу, тут виправдані, до певної міри, і нау  ковість, і полемічність викладу. Навчальні посібники, в результаті значного доопрацювання і переробки авторами, нерідко "переростають" згодом у підручники з нових нормативних курсів.
Зовнішньою ознакою підручника чи навчального посібника є наявність грифа Міністерства освіти і науки України (або іншого міністерства, в компетенції якого перебуває підготовка спеціалістів відповідного профілю — медичного, культурологічного тощо) про офіційне затвердження видання як підручника чи навчального посібника.
Редактору слід також пам'ятати, що існує спеціальний порядок надання навчальній літературі спеціальних грифів, а також вимоги до видавництв, які самостійно готують оригінал майбутнього видання та всі необхідні документи для подання на отримання грифа. У більшості видавництв, які спеціалізуються на виданні навчальної літератури, всю організаційну роботу, пов'язану з отриманням грифа на конкретне, видання, виконує його редактор.
Процедуру грифування та організацію роботи щодо експертизи підручників та навчальних посібників здійснюють структурні підрозділи відповідних міністерств. Туди видавництво має підготувати й подати такі документи:
• авторський або видавничий оригінал підручника (посібника), роздрукованого на папері;
• дві рецензії на оригінал авторитетних фахівців, які не працюють у навчальному закладі, де виконувалася ця робота.
Інформацію про зміст грифа розміщують на титульній сторінці після назви видання, а на звороті титулу зазначають номер і дату рішення відповідного міністерства. Подамо, для прикладу, текст про гриф на підручник "Історія видавничої справи", що вміщується:
а) на титулі
 
Затверджено
Міністерством освіти і науки України
як підручник для студентів
вищих навчальних закладів,
які навчаються за спеціальностями
"Журналістика" і "Видавнича справа
та редагування"
 
б) на звороті титулу:
 
Затверджено Міністерством освіти і науки України (Лист № 14/18.2-2117від 13.11.2002р.)
 
20.1.2. Загальна методика роботи редактора.Навчитися розрізняти специфіку різних видів навчальних видань перед початком їх редагування вкрай необхідно. Адже структурно-змістові особливості, скажімо, підручника зовсім відмінні від хрестоматії чи практикуму. Водночас один і той же вид видання нерідко потребує зовсім інших редакторських прийомів під час редагування залежно від адресного призначення. З цієї причини не можна в однаковій мірі застосовувати одні й ті самі редакторські прийоми, скажімо, до підготовки підручника для першокласника, десятикласника і студента-старшокурсника.
Проте, незважаючи на специфіку різних типів навчальних видань, практика видавничої справи виробила загальну методику роботи редактора над підготовкою їх до друку. Способи застосування цієї методики під час роботи над оригіналом доцільно розглядати в такій послідовності:
а) структурування змістової частини;
б) забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту;
в) забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу.
Коротко розглянемо кожну з означених тез.
Ø Структурування змістової частини. Роботу редактора над структурою підручника чи навчального посібника можна розділити на два етапи: ознайомлення з авторським оригіналом з метою зіставлення його із навчальною програмою та чітке структурування майбутнього видання. Розглянемо ці етапи детальніше.
1. Загальне ознайомлення з оригіналом та зіставлення його із затвердженою навчальною програмою з цього предмета.
Зміст і побудова підручника мають відповідати змісту програми. У випаду, якщо не всі розділи чи теми з цієї програми належно представлені в поданому оригіналі, його варто повернути авторові на доопрацювання.
 2. Відпрацювання такої структури видання, яка б відповідала типовій схемі для підручника.
Згідно із затвердженими у липні 2005 року Міністерством освіти і науки України "Методичними рекомендаціями щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів", обов'язковими складовими структури цих видів видань мають бути:
• зміст (перелік розділів);
• вступ (передмова);
• основний текст;
• питання, тести для самоконтролю;
• обов'язкові та додаткові задачі, приклади;
• довідково-інформаційні дані для розв'язування задач(таблиці, схеми тощо);
• матеріали для орієнтації в книзі (предметний, іменний покажчики).
Зміст. Заголовки змісту повинні точно відтворювати такі самі заголовки, що подані в тексті. Не вносяться до змісту лише заголовки, набрані впідбір тексту. Заголовки у змісті не можна редагувати, скорочувати чи подавати в абревіатурі, якщо це не зроблено в основному тексті.
На відміну від радянської практики видавничої справи, зміст у навчальному виданні доцільно розміщувати на Його початку, після звороту титульної сторінки видання. Це відразу орієнтує читача і в загальній проблематиці видання, і в пошуку потрібної теми. До речі, цей елемент у зарубіжних виданнях завжди вміщується на початку.
Вступє обов'язковим для навчального видання. Тут зазначається його актуальність, місце курсу серед інших дисциплін; формулюються основні завдання, що ставляться перед тими, хто вивчатиме предмет; подаються поради щодо самостійного опрацювання підручника.
Основний текст. На цьому етапі робота з текстом полягає в чіткому і рівномірному поділу його структурних елементів згідно з обраною автором системою рубрикації. Скажімо, може бути така послідовність рубрикації: частина, розділ, параграф, "ліхтарик". Якщо головним структурним елементом даного підручника обрано розділ, то в цілому зміст його має бути певною сходинкою для школяра чи студента в оволодінні матеріалом усієї книги й охоплювати завершений об'єкт вивчення. Відпрацювавши за визначеною схемою перший розділ, редактор зобов'язаний витримати таке підпорядкування тексту (і в приблизно такій пропорції за обсягом) в усіх наступних розділах майбутнього видання.
У видавничій практиці існує класичний і сучасний варіанти оформлення тексту в межах певної структурної одиниці. Проілюструємо це на конкретному прикладі. Для розгляду візьмемо редакторське відпрацювання (класичний варіант) одного розділу підручника "Історія видавничої справи" (видавництво "Наша культура і наука". — К„ 2003.-496 с):
 
Тема 1. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)
§ 1. Попередники сучасних видань
Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання
Перлинний видавничий матеріал
Форми книг
§2. Ранні осередки рукописної книги
Ассирія
Єгипет
Китай
Індія
Палестина та Ізраїль
Греція і Рим
§ 3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі
Причини поширення рукописання
Становлення книгозбірень
Книга в долях Горація та Овідія
Вимоги до переписувачів книг
 
У випадку, коли б редактором був обраний сучасний варіант відпрацювання структури розділу, він мав би такий вигляд:
 
    І. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)
1. Попередники сучасних видань
1.1. Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання
1.2. Первинний видавничий матеріал
1.3. Форми книг
2. Ранні осередки рукописної книги
2.1. Ассирія
2.2. Єгипет
2.3. Китай
2.4. Індія
2.5. Палестина та Ізраїль
2.6. Греція і Рим
3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі
3.1. Причини поширення рукописання
3.2. Становлення книгозбірень
3.3. Книга в долях Горація та Овідія
3.4. Вимоги до переписувачів книг
 
На запитання: який варіант кращий, однозначної відповіді бути не може. Обидва мають право на існування. Все залежить від побажання автора, смаків редактора, виробленої в кожному видавництві традиції подання тексту.
Тут ми не торкаємося технічного редагування цього фрагмента тексту. Взаємозв'язок і підпорядкованість заголовків у межах одного розділу можна зримо відтворити за допомогою застосування різних розмірів шрифтів, їх насиченості, а також курсиву, розрядки тощо.
Інформаційно-пошуковий текст. Йдеться про добре продуману систему покажчиків та додатків, наявність яких вказує на високий методичний рівень підготовки навчального видання.
Бажаними в підручнику є іменний, предметний, географічний покажчики, глосарій, список умовних скорочень. Ці структурні підрозділи видання створюються, як правило, після останньої верстки, оскільки вони остаточно "прив'язуються" до конкретних сторінок. Незалежно від того, хто виконує цю чорнову, але вкрай потрібну роботу — автор чи редактор — за достовірність покажчиків несе відповідальність редактор видання. Будь-які зміни в тексті підручника після завершення формування покажчиків (скорочення, доповнення, правки, що неминуче призводять до зміни пагінації сторінок) складають загрозу їх точності. Про це редактору необхідно пам'ятати на останніх стадіях роботи над оригіналом.
Ø Забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту. Працюючи над текстом, редактор повинен знати найважливіші завдання конкретного навчального видання:
по-перше, дати учневі (студентові) певну систему знань;
по-друге, допомогти йому легко засвоїти навчальну дисципліну;
по-третє, активізувати творчий потенціал;
по-четверте, сприяти формуванню особистісних начал.
Виконанню цих завдань має бути підпорядкований наскрізь відпрацьований належний навчально-методичний рівень тексту. Досягнути цього не можна, не спираючись на такі критерії, як системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність.
Тут, як і у випадку з підготовкою деяких інших видань, зокрема енциклопедичних чи довідкових, важливо відпрацювати в усіх розділах і параграфах єдиний стиль викладу тексту. Особливо це стосується введення в текст і використання термінів та понять, окреслення контрольних запитань і завдань, постановки проблем та розгортання міркувань довкола них, наявності сюжетного розвитку подій, формулювання висновків.
Так, подвоєну увагу мають викликати в редактора терміни і поняття, які вводить до оригіналу видання автор. Чи не несе в собі даний термін двозначності (а то й багатозначності), яка форма визначення терміна (скорочена чи повна) використана, чи доцільно в одному параграфі вводити таку кількість термінів? — ось запитання, які не просто має поставити перед собою автор, а й дати на них однозначну відповідь.
  Визначенням переліку контрольних запитань і завдань має завершуватися кожна тема (розділ, частина) навчального видання. Функції цього структурного елементу видання досить вагомі й відповідальні. Пошук відповідей на поставлені запитання чи виконання завдань спонукають учня (студента) до уважного прочитання теми, виділення в ній головного, вироблення звички самоконтролю, формують навички самостійного мислення, пошуку й читання додаткової літератури.
Уважний аналіз випущених різними видавництвами навчальних видань цих своєрідних розділів, які нерідко називаються "Запитання і завдання для самоконтролю" і виділяються відмінними від основного тексту шрифтом та розташуванням на шпальті, дає підстави робити висновки про неоднакове ставлення авторів та редакторів до цього важливого елементу внутрішньої частини видання. Прикладом легковажності обох сторін можна вважати вибір після кожної теми однотипної форми запитань, яка передбачає всього лиш запам'ятовування прочитаного матеріалу: які, коли, скільки, хто? Натомість правильно роблять ті редактори, які розбавляють запитання й завдання складнішими формами, що спонукають того, хто вивчає дисципліну, застосовувати складніші мисленнєві та практичні дії, а відтак глибше й повніше розуміти проблему, залучати більшу кількість самостійно опрацьованих джерел. Йдеться про постановку запитань і завдань у форматах: чому, як, назвіть характерні тенденції, дайте порівняльну характеристику, аргументуйте тезу..., ваша думка з приводу... тощо.
Ø Забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу.Не вдаючись до детальної характеристики типологічного ряду ілюстративного матеріалу, варто лише наголосити, що в навчальних виданнях найбільш поширеними є такі види ілюстрацій: репродукції, малюнки, фотографії, карти, діаграми, схеми, таблиці, графіки.
Функції, які виконують ілюстрації в навчальному виданні, — найрізноманітніші. З-поміж найголовніших слід виділити наочну, доповнювальну, поглиблювальну, пояснювальну, виховну, естетичну.
Про кількість і характер ілюстрацій у майбутньому виданні треба вести мову ще на підготовчому етапі редакційно-видавничого процесу. Робота редактора на цьому етапі полягає в наступному.
1. Визначення критеріїв відбору ілюстративного матеріалу. Залежно від адресного призначення видання визначається концепція зображального ряду: в підручниках для початкових і частково для середніх класів будуть домінувати образні малюнки, зображення предметів, виконані в кольорі. У підручниках з літератури й історії доцільно використовувати портрети авторів творів та їх героїв, репродукції відомих художників. Підручникам для ВНЗ більше властивий комбінований підхід до подачі ілюстративного матеріалу. В них домінуватимуть схеми, таблиці, графіки.
2. Визначення місця розміщення ілюстрацій за текстом. Важливо, аби ілюстрації були максимально "прив'язані" до тексту. Ця вимога є абсолютною для шкільних підручників. Тут зображення І пояснювальне його слово чи фраза мають однозначно збігатися. Для підручників ВНЗ ця вимога є бажаною. Нерідко видавці, аби не мати мороки з різноформатним ілюстративним рядом за текстом, вміщують його окремими блоками (чи аркушами) всередині або наприкінці книги. Такий підхід може бути виправданим тоді, коли подані ілюстрації доповнюють суть викладеного матеріалу. У випадках же, коли фотографії конкретизують, поглиблюють розповідь, їхнє місце безперечно повинно бути саме на відповідних сторінках тексту.
Окремої уваги заслуговує редагування текстівок. Вони мають бути лаконічними, конкретними і точними. Кінець останнього речення текстівки, як І автономного від тексту заголовка чи підзаголовка, не виділяється крапкою.
19. Особливості редагування навчальної і довідкової літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
4.8 навчальне виданняВидання систематизованих відомостей наукового або прикладного характеру, викладених у зручній для вивчення і викладання формі
4.10 довідкове виданняВидання коротких відомостей наукового чи прикладного характеру, розміщених у порядку, зручному для їх швидкого пошуку, не призначене для суцільного читання
Особливості редагування навчальної літератури
НАВЧАЛЬНІ ВИДАННЯ
20.1.1. Специфіка типологічного ряду.Приступаючи до редагування навчальних видань, редакторові належить передусім розібратися в їх типології. Типологічний ряд кожного виду видань найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером інформації. Це дає змогу з'ясувати специфічні характеристики, які властиві тому чи іншому виданню найперше з точки зору методики редакторської підготовки.
   У науці про видавничу справу та редагування існують різні підходи до формування типологічного ряду навчальних видань. Так, московські дослідники О. Гречіхін та Ю. Древс, узявши в основу функціональний аспект навчальних видань, поділяють їх на такі групи: програмні, теоретичні, популярні, методичні, інформаційні. Інші російські вчені (авторський колектив за редакцією С. Антонової) пропонують згрупувати навчальні видання за цільовим призначенням. За цією методикою сформовані чотири блоки: програмно-методичний, навчально-методичний, навчальний, допоміжний.
Ми ж, дотримуючись типології цього типу видань у новому українському стандарті та прагнучи зобразити типологію навчальних видань простішою і зрозумілішою для редактора-практика, спробуємо вибудувати її за місцем і поширеністю кожного з цих видів видань у редакційно-видавничій діяльності. Отож, навчальні видання поділяються на такі види:
• підручник;
• навчальний посібник;
• наочний посібник;
• курс лекцій;
• практикум;
• збірник вправ (або задач);
• хрестоматія;
• книга для читання.
Слід пам'ятати, що існують й інші види навчальних видань, які менш поширені у видавничій практиці:
• навчальна програма;
• методичні вказівки;
• методичні рекомендації.
Мала поширеність таких видань в оперативних планах діяльності видавництв пояснюється кількома причинами: мізерний обсяг (здебільшого брошури), обмежений наклад (від 50 до 300 примірників), службовий характер користування (необов'язковість вміщення вихідних відомостей), спрощеність художньо-технічного оформлення (шрифтове одноколірне вирішення). Як правило, така видавнича продукція твориться силами кафедр навчальних закладів, ними ж здебільшого й поширюється серед студентів та бібліотек й істотно не впливає на тематику, зміст і характер навчальних видань.
Специфіку навчальних видань легко помітити, якщо порівнювати їх зміст і структуру, скажімо, з науковими чи науково-популярними. Для перших характерні:
• послідовність і строга системність подачі матеріалу (від простого до складнішого);
• доступність викладу, зорієнтована на вікові особливості та освітній рівень читача;
• чітка й детальна структурованість усіх складових змістової частини;
• відповідність змісту та проблематики затвердженій програмі;
• відібраний і перевірений практикою фактичний матеріал;
• відсутність полеміки;
• наявність блоків для самостійних завдань, контрольних запитань і вправ;
• регламентоване державними стандартами художньо-технічне оформлення та високоякісне поліграфічне виконання.
Акценти, таким чином, робляться на навчальних, методичних і виховних аспектах пропонованої до друку праці.
Редактори видавництв найчастіше мають справу з найпоширенішими видами цього ряду, якими є підручник і навчальний посібник.
За новим українським Держстандартом, підручником прийнято називати навчальне видання із систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке. Натомість, навчальний посібник є своєрідним додатком до підручника. Призначення навчальних посібників — розширювати, доповнювати, поглиблювати знання, передбачені програмою нормативного курсу. Структура цього видання не така строга, як у підручнику. Оскільки часто навчальні посібники покликані висвітлювати актуальні проблеми, сучасні тенденції галузі чи маловивчені аспекти цілісного нормативного курсу, тут виправдані, до певної міри, і нау  ковість, і полемічність викладу. Навчальні посібники, в результаті значного доопрацювання і переробки авторами, нерідко "переростають" згодом у підручники з нових нормативних курсів.
Зовнішньою ознакою підручника чи навчального посібника є наявність грифа Міністерства освіти і науки України (або іншого міністерства, в компетенції якого перебуває підготовка спеціалістів відповідного профілю — медичного, культурологічного тощо) про офіційне затвердження видання як підручника чи навчального посібника.
Редактору слід також пам'ятати, що існує спеціальний порядок надання навчальній літературі спеціальних грифів, а також вимоги до видавництв, які самостійно готують оригінал майбутнього видання та всі необхідні документи для подання на отримання грифа. У більшості видавництв, які спеціалізуються на виданні навчальної літератури, всю організаційну роботу, пов'язану з отриманням грифа на конкретне, видання, виконує його редактор.
Процедуру грифування та організацію роботи щодо експертизи підручників та навчальних посібників здійснюють структурні підрозділи відповідних міністерств. Туди видавництво має підготувати й подати такі документи:
• авторський або видавничий оригінал підручника (посібника), роздрукованого на папері;
• дві рецензії на оригінал авторитетних фахівців, які не працюють у навчальному закладі, де виконувалася ця робота.
Інформацію про зміст грифа розміщують на титульній сторінці після назви видання, а на звороті титулу зазначають номер і дату рішення відповідного міністерства. Подамо, для прикладу, текст про гриф на підручник "Історія видавничої справи", що вміщується:
а) на титулі
 
Затверджено
Міністерством освіти і науки України
як підручник для студентів
вищих навчальних закладів,
які навчаються за спеціальностями
"Журналістика" і "Видавнича справа
та редагування"
 
б) на звороті титулу:
 
Затверджено Міністерством освіти і науки України (Лист № 14/18.2-2117від 13.11.2002р.)
 
20.1.2. Загальна методика роботи редактора.Навчитися розрізняти специфіку різних видів навчальних видань перед початком їх редагування вкрай необхідно. Адже структурно-змістові особливості, скажімо, підручника зовсім відмінні від хрестоматії чи практикуму. Водночас один і той же вид видання нерідко потребує зовсім інших редакторських прийомів під час редагування залежно від адресного призначення. З цієї причини не можна в однаковій мірі застосовувати одні й ті самі редакторські прийоми, скажімо, до підготовки підручника для першокласника, десятикласника і студента-старшокурсника.
Проте, незважаючи на специфіку різних типів навчальних видань, практика видавничої справи виробила загальну методику роботи редактора над підготовкою їх до друку. Способи застосування цієї методики під час роботи над оригіналом доцільно розглядати в такій послідовності:
а) структурування змістової частини;
б) забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту;
в) забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу.
Коротко розглянемо кожну з означених тез.
Ø Структурування змістової частини. Роботу редактора над структурою підручника чи навчального посібника можна розділити на два етапи: ознайомлення з авторським оригіналом з метою зіставлення його із навчальною програмою та чітке структурування майбутнього видання. Розглянемо ці етапи детальніше.
1. Загальне ознайомлення з оригіналом та зіставлення його із затвердженою навчальною програмою з цього предмета.
Зміст і побудова підручника мають відповідати змісту програми. У випаду, якщо не всі розділи чи теми з цієї програми належно представлені в поданому оригіналі, його варто повернути авторові на доопрацювання.
 2. Відпрацювання такої структури видання, яка б відповідала типовій схемі для підручника.
Згідно із затвердженими у липні 2005 року Міністерством освіти і науки України "Методичними рекомендаціями щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів", обов'язковими складовими структури цих видів видань мають бути:
• зміст (перелік розділів);
• вступ (передмова);
• основний текст;
• питання, тести для самоконтролю;
• обов'язкові та додаткові задачі, приклади;
• довідково-інформаційні дані для розв'язування задач(таблиці, схеми тощо);
• матеріали для орієнтації в книзі (предметний, іменний покажчики).
Зміст. Заголовки змісту повинні точно відтворювати такі самі заголовки, що подані в тексті. Не вносяться до змісту лише заголовки, набрані впідбір тексту. Заголовки у змісті не можна редагувати, скорочувати чи подавати в абревіатурі, якщо це не зроблено в основному тексті.
На відміну від радянської практики видавничої справи, зміст у навчальному виданні доцільно розміщувати на Його початку, після звороту титульної сторінки видання. Це відразу орієнтує читача і в загальній проблематиці видання, і в пошуку потрібної теми. До речі, цей елемент у зарубіжних виданнях завжди вміщується на початку.
Вступє обов'язковим для навчального видання. Тут зазначається його актуальність, місце курсу серед інших дисциплін; формулюються основні завдання, що ставляться перед тими, хто вивчатиме предмет; подаються поради щодо самостійного опрацювання підручника.
Основний текст. На цьому етапі робота з текстом полягає в чіткому і рівномірному поділу його структурних елементів згідно з обраною автором системою рубрикації. Скажімо, може бути така послідовність рубрикації: частина, розділ, параграф, "ліхтарик". Якщо головним структурним елементом даного підручника обрано розділ, то в цілому зміст його має бути певною сходинкою для школяра чи студента в оволодінні матеріалом усієї книги й охоплювати завершений об'єкт вивчення. Відпрацювавши за визначеною схемою перший розділ, редактор зобов'язаний витримати таке підпорядкування тексту (і в приблизно такій пропорції за обсягом) в усіх наступних розділах майбутнього видання.
У видавничій практиці існує класичний і сучасний варіанти оформлення тексту в межах певної структурної одиниці. Проілюструємо це на конкретному прикладі. Для розгляду візьмемо редакторське відпрацювання (класичний варіант) одного розділу підручника "Історія видавничої справи" (видавництво "Наша культура і наука". — К„ 2003.-496 с):
 
Тема 1. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)
§ 1. Попередники сучасних видань
Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання
Перлинний видавничий матеріал
Форми книг
§2. Ранні осередки рукописної книги
Ассирія
Єгипет
Китай
Індія
Палестина та Ізраїль
Греція і Рим
§ 3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі
Причини поширення рукописання
Становлення книгозбірень
Книга в долях Горація та Овідія
Вимоги до переписувачів книг
 
У випадку, коли б редактором був обраний сучасний варіант відпрацювання структури розділу, він мав би такий вигляд:
 
    І. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)
1. Попередники сучасних видань
1.1. Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання
1.2. Первинний видавничий матеріал
1.3. Форми книг
2. Ранні осередки рукописної книги
2.1. Ассирія
2.2. Єгипет
2.3. Китай
2.4. Індія
2.5. Палестина та Ізраїль
2.6. Греція і Рим
3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі
3.1. Причини поширення рукописання
3.2. Становлення книгозбірень
3.3. Книга в долях Горація та Овідія
3.4. Вимоги до переписувачів книг
 
На запитання: який варіант кращий, однозначної відповіді бути не може. Обидва мають право на існування. Все залежить від побажання автора, смаків редактора, виробленої в кожному видавництві традиції подання тексту.
Тут ми не торкаємося технічного редагування цього фрагмента тексту. Взаємозв'язок і підпорядкованість заголовків у межах одного розділу можна зримо відтворити за допомогою застосування різних розмірів шрифтів, їх насиченості, а також курсиву, розрядки тощо.
Інформаційно-пошуковий текст. Йдеться про добре продуману систему покажчиків та додатків, наявність яких вказує на високий методичний рівень підготовки навчального видання.
Бажаними в підручнику є іменний, предметний, географічний покажчики, глосарій, список умовних скорочень. Ці структурні підрозділи видання створюються, як правило, після останньої верстки, оскільки вони остаточно "прив'язуються" до конкретних сторінок. Незалежно від того, хто виконує цю чорнову, але вкрай потрібну роботу — автор чи редактор — за достовірність покажчиків несе відповідальність редактор видання. Будь-які зміни в тексті підручника після завершення формування покажчиків (скорочення, доповнення, правки, що неминуче призводять до зміни пагінації сторінок) складають загрозу їх точності. Про це редактору необхідно пам'ятати на останніх стадіях роботи над оригіналом.
Ø Забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту. Працюючи над текстом, редактор повинен знати найважливіші завдання конкретного навчального видання:
по-перше, дати учневі (студентові) певну систему знань;
по-друге, допомогти йому легко засвоїти навчальну дисципліну;
по-третє, активізувати творчий потенціал;
по-четверте, сприяти формуванню особистісних начал.
Виконанню цих завдань має бути підпорядкований наскрізь відпрацьований належний навчально-методичний рівень тексту. Досягнути цього не можна, не спираючись на такі критерії, як системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність.
Тут, як і у випадку з підготовкою деяких інших видань, зокрема енциклопедичних чи довідкових, важливо відпрацювати в усіх розділах і параграфах єдиний стиль викладу тексту. Особливо це стосується введення в текст і використання термінів та понять, окреслення контрольних запитань і завдань, постановки проблем та розгортання міркувань довкола них, наявності сюжетного розвитку подій, формулювання висновків.
Так, подвоєну увагу мають викликати в редактора терміни і поняття, які вводить до оригіналу видання автор. Чи не несе в собі даний термін двозначності (а то й багатозначності), яка форма визначення терміна (скорочена чи повна) використана, чи доцільно в одному параграфі вводити таку кількість термінів? — ось запитання, які не просто має поставити перед собою автор, а й дати на них однозначну відповідь.
  Визначенням переліку контрольних запитань і завдань має завершуватися кожна тема (розділ, частина) навчального видання. Функції цього структурного елементу видання досить вагомі й відповідальні. Пошук відповідей на поставлені запитання чи виконання завдань спонукають учня (студента) до уважного прочитання теми, виділення в ній головного, вироблення звички самоконтролю, формують навички самостійного мислення, пошуку й читання додаткової літератури.
Уважний аналіз випущених різними видавництвами навчальних видань цих своєрідних розділів, які нерідко називаються "Запитання і завдання для самоконтролю" і виділяються відмінними від основного тексту шрифтом та розташуванням на шпальті, дає підстави робити висновки про неоднакове ставлення авторів та редакторів до цього важливого елементу внутрішньої частини видання. Прикладом легковажності обох сторін можна вважати вибір після кожної теми однотипної форми запитань, яка передбачає всього лиш запам'ятовування прочитаного матеріалу: які, коли, скільки, хто? Натомість правильно роблять ті редактори, які розбавляють запитання й завдання складнішими формами, що спонукають того, хто вивчає дисципліну, застосовувати складніші мисленнєві та практичні дії, а відтак глибше й повніше розуміти проблему, залучати більшу кількість самостійно опрацьованих джерел. Йдеться про постановку запитань і завдань у форматах: чому, як, назвіть характерні тенденції, дайте порівняльну характеристику, аргументуйте тезу..., ваша думка з приводу... тощо.
Ø Забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу.Не вдаючись до детальної характеристики типологічного ряду ілюстративного матеріалу, варто лише наголосити, що в навчальних виданнях найбільш поширеними є такі види ілюстрацій: репродукції, малюнки, фотографії, карти, діаграми, схеми, таблиці, графіки.
Функції, які виконують ілюстрації в навчальному виданні, — найрізноманітніші. З-поміж найголовніших слід виділити наочну, доповнювальну, поглиблювальну, пояснювальну, виховну, естетичну.
Про кількість і характер ілюстрацій у майбутньому виданні треба вести мову ще на підготовчому етапі редакційно-видавничого процесу. Робота редактора на цьому етапі полягає в наступному.
1. Визначення критеріїв відбору ілюстративного матеріалу. Залежно від адресного призначення видання визначається концепція зображального ряду: в підручниках для початкових і частково для середніх класів будуть домінувати образні малюнки, зображення предметів, виконані в кольорі. У підручниках з літератури й історії доцільно використовувати портрети авторів творів та їх героїв, репродукції відомих художників. Підручникам для ВНЗ більше властивий комбінований підхід до подачі ілюстративного матеріалу. В них домінуватимуть схеми, таблиці, графіки.
2. Визначення місця розміщення ілюстрацій за текстом. Важливо, аби ілюстрації були максимально "прив'язані" до тексту. Ця вимога є абсолютною для шкільних підручників. Тут зображення І пояснювальне його слово чи фраза мають однозначно збігатися. Для підручників ВНЗ ця вимога є бажаною. Нерідко видавці, аби не мати мороки з різноформатним ілюстративним рядом за текстом, вміщують його окремими блоками (чи аркушами) всередині або наприкінці книги. Такий підхід може бути виправданим тоді, коли подані ілюстрації доповнюють суть викладеного матеріалу. У випадках же, коли фотографії конкретизують, поглиблюють розповідь, їхнє місце безперечно повинно бути саме на відповідних сторінках тексту.
Окремої уваги заслуговує редагування текстівок. Вони мають бути лаконічними, конкретними і точними. Кінець останнього речення текстівки, як І автономного від тексту заголовка чи підзаголовка, не виділяється крапкою.
Особливості редагування навчальної літератури
При роботі над текстами навчальної та наукової літератури перед редактором постають не лише очевидні вади та огріхи комп'ютерного перекладу, до яких вже звикли і навчилися їх розпізнавати і виправляти (на кшталт дедукція – перехід від загального до приватного; залучення уваги; абзац – це дві чи більше пропозиції; згодні звуки; ув'язнені у дужки; у кінці пропозиції коштує крапка; букватурні джерела), а й своєрідні "підводні рифи", на перший погляд непомітні, але дуже суттєві помилки. Редактор повинен бути дуже уважним і повсякчас пам'ятати про них. Найпоширенішими є:
1. Неправильний переклад усталених лексем та мовних конструкцій наукового стилю.
У науковому стилі російської мови, наприклад, часто вживаються мовні звороти "представляет собой", "отсюда вытекает", які часто перекладаються і комп'ютером, і власне автором помилково: "уявляє собою", "представляє собою", "звідси витікає" тощо. Притаманні науковому стилю лексеми "следует", "протекание" трансформуються у "слідкує" та "протікання". Зрозуміло, що вислів "протікання хімічної реакції" є прикрою вадою тексту.
Поширеною помилкою є вживання слів у невластивому їм значенні: задачі дослідження замість завдання; неправильне використання слів рішення – вирішення – розв'язання, область – сфера – галузь – зона; вираз – вираження; вид – вигляд; середа – середовище; точка – крапка; рисунок – малюнок; зв'язок – сполука; загальний – спільний; єство – сутність; додавання – доповнення (наприклад, рішення задачі, рішення питання; область використання, область поширення, в області промисловості; алгебраїчне вираження; у виді рідини; повітряна середа; матеріальна крапка; зв'язок водню з киснем; спільний вигляд; єство проблеми; вносити додавання до тексту).
2. Неточності у використанні термінології.
На особливу увагу редактора заслуговує відстеження у наукових та навчальних тестах порядку і частоти вживання спеціальної термінології [3, 29].
Часто трапляються терміни, які важко знайти навіть у спеціальній довідковій літературі. Наприклад, термін “травление” у галузевому словнику був відсутній. У тексті він був помилково перекладений як травлення. Хоча правильним варіантом, найімовірніше, є травління. Відсутність українських варіантів термінів на кшталт “пустографка”, “ростиск” викликає необхідність створення авторської термінології. Тут важливо звертати увагу на правила створення, перекладу термінів та їх написання.
Редактор і коректор мають обов'язково відрізняти терміни і професіоналізми, насамперед вузькоспеціальні. Терміни перекладаються відповідно до літературної мови, закріпленої в академічних словниках, професіоналізми, якщо можна, замінюються термінами або передаються опосередковано [6, 17].
Ігнорування цих вимог призводить до появи в українськомовних текстах слів "многоколонний", "незжатий" (файл), "відточчія" та ін. Причини їх виникнення – невдале калькування внаслідок відсутності мовної культури. Наприклад, російське слово "отточие" (довгий рядок крапок) не може бути перекладене як "відточчія", адекватним варіантом перекладу буде, скоріше, словосполучення рядок крапок.
Іноді в текстах трапляються помилки, пов'язані з зовнішньою схожістю термінів: водная среда – водневе середовище замість водяне/водне середовище.
Труднощі виникають також з науковими поняттями, що склалися історично. Наприклад, начала термодинамики – це принципи, засади або щось інше, але аж ніяк не початки.
3. Помилки в абревіатурах та скороченнях.
Автор часто, вживаючи абревіатури та скорочення на кшталт "вуз", "районо", "зам.", "стр.", не усвідомлює їх іншомовності та необхідності перекладу.
Абревіатури типу ООО, ОАО, ЗАО, МЧС, ФРГ, ГОСТ, ГСТУ потребують розшифрування та перекладу кожного компонента. У текстах трапляються абревіатури вузької спеціалізації, до яких редактор повинен бути особливо уважним. Треба з'ясувати, наприклад, що таке МИС, ИАМС, щоб уникнути можливої помилки.
Комп'ютерний переклад додає своїх помилок: див замість см (сантиметри), ін. Леніна (пр. Леніна – проспект). У тексті з молекулярної фізики комп'ютер у формулах латинську літеру u скрізь замінив на та.
Якщо в тексті трапляється назва організації Міжнародна комісія з висвітлення (CIE), редактор мусить спочатку з'ясувати повну англійську назву, потім звернутися до кваліфікованого перекладача або довідкових джерел.
4. Помилки при перекладі власних імен.
Не завжди впадає у вічі редактора помилка в ініціалах. Але А. А. Петров (російський варіант) може бути Анатолієм Андрійовичем, Олександром Олексійовичем або Олексієм Аркадійовичем. Треба пам'ятати, що змінюються ініціали при перекладі імен Николай, Никита, Екатерина, Елена та інших, і звертатися до першоджерел або довідкової літератури.
Помилка може також трапитися при перекладі прізвищ. Наприклад, розбіжність у відмінюванні прізвищ у російській та українській мовах може призвести до "зміни статі людини". Перекладаючи словосполучення работы А. Н. Бойко, необхідно знати – це чоловік чи жінка (праці Бойка чи Бойко).
5. Неправильне вживання дієприкметників.
Для науковців, особливо технічного напряму, які здебільшого мають справу з російськомовними джерелами, характерним є часте використання дієкприкметників (навіть утворення власних за російською моделлю). У текстах трапляються "виконуєма робота", "розробляєма проблема", "результуюча функція", "інтегруючий показник", "спливаюча палітра", "використовуваний прилад", "відображуваний матеріал", "застосовуваний метод" та ін.
6. Помилки у цифрах, які виникли у результаті сканування.
Посиленої редакторської уваги потребує цифровий ряд. При скануванні він може зазнавати певних змін. Такі помилки є недопустимими у навчальних виданнях [5, 286]. Часто в текстах цифра 30 передається, як ЗО, 111 – як ІІІ, 6 – як б, 8 – як О та ін.
Навчальний посібник повинен мати належний навчально-методичний рівень тексту. Критеріями його є системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність [5, 311]. Поширеною помилкою багатьох авторів, та й редакторів, є нерозуміння того факту, що автор, який більше знає про предмет мовлення, ніж говорить, не завжди в змозі зрозуміти, що в його творі буде неповним або незв'язаним. Точніше, автор не завжди може у зовнішньому мовленні відтворити те, що є в його внутрішньому мовленні [7, 121].
Іноді у тестах, які доводиться редагувати, трапляються, можна сказати, "темні місця", які неможливо ні зрозуміти, ні відредагувати. Наводимо зразки:
1) якщо в чи таблиці виводузустрічається хоча б одне п'ятизначне (чи більш) число, то всі числа, починаючи з чотиризначних, повинні бути розьити на розряди вузькими нерозривними пробілами (по трьох цифри, вважаючи правовуч).
2) викличте палітру керівника командою Вікно – Показати палітру керівника і вивчите можливості оперативного управління точним розміщенням. розміром і поворотами графічних і текстових об'єктів (за допомогою меню Допомога, Допомога, вкладка Зміст, Палітри, виберіть палітра "Керівника в режимі "Об'єктів (за допомогою меню Допомога, Допомога, вкладка Зміст, Палітри, виберіть палітра "Керівника в режимі "Об'єкт, кнопка Відкрити, у вікні допомоги, що відкрилося, клацніть по невідомій кнопці, спливе" підказка).
Тільки тісна співпраця з автором дозволяє зробити текст зрозумілим, причому часто це передбачає переписування наново таких фрагментів.
Поширеною є думка, що у навчальному процесі у вищій школі практично з усіх дисциплін можуть використовуються наукові видання замість підручників і посібників, написання і видавнича практика яких є тривалим і складним процесом. У закордонній системі вищої освіти саме наукова книга найчастіше використовується замість навчальної, тому підручники пишуться лише для дуже стабільних, нормативних дисциплін вищої школи. "Західна модель" здобування вищої освіти передбачає самостійну роботу з численними науковими джерелами, внаслідок чого за час навчання студент опрацьовує значно більше саме наукових книжок і публікацій у періодичних чи продовжуваних виданнях, аніж підручників і посібників [8, 36].
Можна цілком погодитися з такою думкою, але слід зауважити, що вища освіта на периферії має певну специфіку, по-перше, обмежений доступ до наукової літератури порівняно з центральними вищими навчальними закладами, по-друге, традиційна звичка студентів працювати з підручником, вироблена школою, по-третє, суворі вимоги міністерства щодо обов'язкового написання навчальних посібників є факторами, що зумовлюють необхідність створення власної навчальної бази. Слід зазначити також, що наукова література, за рідкісним винятком, не має дидактичної функції, виклад матеріалу іноді занадто складний, зрозумілий тільки фахівцю належного рівня. Підручник необхідний як видання, що систематизує, узагальнює наукові набуття, адаптує їх до сприйняття, містить матеріал для закріплення і самоконтролю.
Отже, створення навчальних видань є необхідністю, і писатися, редагуватися та видаватися вони будуть переважно університетами. Це передбачає вироблення певної культури (авторської, редакторської, видавничої), кожен із учасників процесу підготовки навчального видання має відповідально ставитися до своєї праці.
Особливості редагування довідкової літератури
Редагування довідкової літератури — це багатоаспектний процес редакційного опрацювання довідкової літератури, метою якого є якісна та ґрунтовна підготовка видання до друку.
Робота над загальною концепцією довідкового видання
Підготовка довідкового видання - це процес, в якому важливе місце займає підготовчий період. Ключовий момент підготовчого періоду - розробка концепції майбутнього видання. Концепція довідкового видання являє собою цілий комплекс організаційних та творчих питань. До організаційних можна віднести:
чітке з'ясування читацького призначення,
передбачуваний попит на книговидавничому ринку;
економічні можливості видавництва щодо забезпечення якості майбутнього видання;
підбір авторського колективу та створення спеціальної редакторської групи[1].
Серед творчих питань найважливішими є:
складання словника;
розробка методичних рекомендацій для авторів;
з'ясування загальних принципів відбору і систематизації матеріалу[1].
Концепція довідкового видання розробляється в першу чергу вченими-лексикографами, але саме редактор є тим фахівцем, який поєднує авторський задум з його практичним втіленням. Потрібно починати з підбору та систематизації матеріалу, від яких залежить визначення конкретних методів підготовки видання. Під час аналізу концепції майбутнього видання, редактор починає від найзагальніших характеристик (цільового призначення та аудиторії) до конкретних (розташування елементів статті один щодо одного, уніфікована система виділень, позначень, скорочень). Чітке визначення цільового та читацького призначення видання — центральне завдання у розробці концепції, виходячи з якого визначається характер читацьких запитів і принципи підбору матеріалу і його подачі, а саме: обґрунтовується структура видання. Структура довідкових видань підпорядковується єдиному принципу організації матеріалу. Як правило, він розчленовується на окремі ділянки тексту - статті, фрагменти. Кожна стаття є мінімальною структурною одиницею видання та описує той чи інший об'єкт (об'єкт опису). Всі довідкові статті незмінно взаємозв'язані один з одним, та являють собою комплекс, що відображає систему накопичених знань з різних питань. Комплекс статей є, своєю чергою, певною системою органічно пов'язаних між собою розділів і циклів.
Робота над структурною одиницею видання
Довідкове видання характеризується особливими способами подачі матеріалу. Досить часто матеріал подається у вигляді довідкових статей, які можна назвати мінімальними структурними одиницями видання. Матеріал, який буде поданий в енциклопедії, повинен підбиратися цілеспрямовано, має забезпечувати комплексне висвітлення як окремого предмета, явище чи події, так і їх сукупності. Важливою якістю матеріалу є достовірність та науковість, відповідність сучасному рівню знань з певної області. Редактор має сумлінно стежити, щоб статті не дублювали одна одну. Щоб усунути повтори, якщо раптом вони виникнуть, варто використовувати систему внутрішньо текстових посилань і відсилань на певну статтю, де можна знайти необхідні відомості. Словарну статтю не можна розглядати як самостійну одиницю – вона є лише частиною сукупності усіх статей, про що редактор повинен пам’ятати. Зв’язки між статтями є запорукою того, що певне явище буде висвітлене максимально повно та ґрунтовно.
Редактор має слідкувати за тим – чи однорідно описуються схожі між собою явища. Статті про явища одного характеру мають бути приблизно однакові за структурою та об’ємом. Дуже важливо прослідкувати за зв’язками між заголовком статті (явищем, яке описується) та її наповненням.
Усі елементи статті потребують уваги редактора, окрім цього, його обов’язком є перегляд великої кількості статей на предмет уніфікованої структури. Для цієї мети, ще на етапі написання статей використовують типову статтю – еталон, зразок для полегшення подальшої роботи авторів та редакційної обробки матеріалів. Типових статей може бути кілька – для описів різних понять: країн, персоналій, наукових термінів тощо.
Необхідно також пам’ятати, що критеріями редакційного аналізу стають також інформаційна насиченість та ступінь розгорнення інформації.
Інформаційна насиченість енциклопедичної статті визначається кількістю використаних для опису об'єкта фактів, узятих в чистому вигляді, без оціночних положень, засобів зв'язку структурних компонентів статті, посилань, цитат (якщо вони не містять тих же самих фактів) і т.д. Це об'єктивний показник довідково-інформаційної цінності статті, її корисності для споживача, зорієнтованого на об'єктивні, перевірені, усталені відомості з даного питання.
Ступінь розгорнення інформації. Цей аспект логічно продовжує попередній: в статтях з рівним ступенем інформаційної насиченості можуть використовуватися різні засоби, лаконізуючи виклад або, навпаки, розширюючи його рамки. Однак компактність опису може призвести до втрати частини інформації, при цьому стаття може постраждати у таких аспектах, як доказовість, переконливість, доступність, виразність[2].
Редакторська підготовка матеріалів
Після отримання статей від авторів, їх систематизації згідно із словником, а також після рецензування (потребу в цьому визначає редактор видання, керівник редакторської групи чи головний редактор) починається редакторське опрацювання. Варто окреслити лише найважливіші моменти, які постійно мають бути в полі зору редактора на цьому етапі.
робота над фактологічним матеріалом (з’ясування ступеня новизни інформації, врахування нових джерел, що з’явилися друком у процесі підготовки матеріалу, перевірка дат, цифр, прізвищ та ініціалів);
удосконалення змісту (популяризація викладу, вилучення повторів, малозрозумілих слів, уникнення зайвої деталізації;
уніфікація тексту (принцип однотипності скорочень, дат за старим чи новим стилем, написання великих і малих літер, абревіатур, оформлення бібліографічного опису тощо);
ретельна перевірка розробленої системи посилань, відсилань та покажчиків.
Остання позиція для довідкових видань має особливо принципове значення, оскільки допущена редактором через неуважність будь-яка неточність, двозначність або неповнота помітно знижує якість такого видання і згодом негативно може вплинути на репутацію видавництва в цілому.
Робота над ілюстраціями та художньо-технічним оформленням
Найважливішим напрямком в роботі редактора є робота над художньо-технічним оформленням та ілюстраціями видання. Ілюстрації в довідкових виданнях – одне із істотних прийомів збагачення їх інформативності. Вимога до ілюстрування – логічний та органічний зв’язок зі змістом. Сумлінно підібрана ілюстрація, яка має добре складений підпис, дозволяє суттєво спростити статтю чи відповідний текстовий фрагмент в систематичному виданні. Під час розробки плану ілюстрування варто враховувати характеристики конкретного видання, в тому числі предметні. Особливу роль відіграють ілюстрації в довідкових виданнях з мистецтва. Наприклад, популярні енциклопедії з мистецтва, де в основному переважають репродукції та інший ілюстративний матеріал, здатні встановлювати прямий контакт зі світом мистецтва, започатковують смакові переваги людини.
Важливе значення набувають коментарі до кожної ілюстрації, яка розкриває художні особливості творів. У довідниках, які присвячено лікарським рослинам, ілюстрування також займають показове місце. Зрозуміло, що опис певної рослини має бути доповненим високоінформативною та якісною ілюстрацією. В одному з подібних видань ілюстрацій ний матеріал до кожної статті складений з трьох основних видів ілюстрацій: кольорове фото рослини в тій фазі, коли відбувається збір сировини; малюнок, який відображає листя, корінь, стебло, квіти і т.д.; кольорове фото, яке показує, як саме виглядає сировина. Ілюстрації вдало доповнюють тексти статей і стають самостійним джерелом інформації, яким можна користуватись і поза зв’язком із статтями.
Редактор не повинен забувати, що при підготовці ілюстрацій можна обмежуватися оцінкою їх оригіналів. Також варто враховувати, яким буде якість виконання ілюстрацій при друці та чи виконають вони поставлене перед ними завдання певною мірою. Наприклад, якщо та ж само лікарська рослина вийде на знімку розмитою, змазаною й нечіткою, то ілюстрація не просто потрапить до інформативності, а й цілком можливо, що введе читача в оману.
20. Загальнотеоретичні питання редагування навчальних і довідкових видань.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
4.8 навчальне виданняВидання систематизованих відомостей наукового або прикладного характеру, викладених у зручній для вивчення і викладання формі
4.10 довідкове виданняВидання коротких відомостей наукового чи прикладного характеру, розміщених у порядку, зручному для їх швидкого пошуку, не призначене для суцільного читання
Особливості редагування навчальної літератури
НАВЧАЛЬНІ ВИДАННЯ
20.1.1. Специфіка типологічного ряду.Приступаючи до редагування навчальних видань, редакторові належить передусім розібратися в їх типології. Типологічний ряд кожного виду видань найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером інформації. Це дає змогу з'ясувати специфічні характеристики, які властиві тому чи іншому виданню найперше з точки зору методики редакторської підготовки.
   У науці про видавничу справу та редагування існують різні підходи до формування типологічного ряду навчальних видань. Так, московські дослідники О. Гречіхін та Ю. Древс, узявши в основу функціональний аспект навчальних видань, поділяють їх на такі групи: програмні, теоретичні, популярні, методичні, інформаційні. Інші російські вчені (авторський колектив за редакцією С. Антонової) пропонують згрупувати навчальні видання за цільовим призначенням. За цією методикою сформовані чотири блоки: програмно-методичний, навчально-методичний, навчальний, допоміжний.
Ми ж, дотримуючись типології цього типу видань у новому українському стандарті та прагнучи зобразити типологію навчальних видань простішою і зрозумілішою для редактора-практика, спробуємо вибудувати її за місцем і поширеністю кожного з цих видів видань у редакційно-видавничій діяльності. Отож, навчальні видання поділяються на такі види:
• підручник;
• навчальний посібник;
• наочний посібник;
• курс лекцій;
• практикум;
• збірник вправ (або задач);
• хрестоматія;
• книга для читання.
Слід пам'ятати, що існують й інші види навчальних видань, які менш поширені у видавничій практиці:
• навчальна програма;
• методичні вказівки;
• методичні рекомендації.
Мала поширеність таких видань в оперативних планах діяльності видавництв пояснюється кількома причинами: мізерний обсяг (здебільшого брошури), обмежений наклад (від 50 до 300 примірників), службовий характер користування (необов'язковість вміщення вихідних відомостей), спрощеність художньо-технічного оформлення (шрифтове одноколірне вирішення). Як правило, така видавнича продукція твориться силами кафедр навчальних закладів, ними ж здебільшого й поширюється серед студентів та бібліотек й істотно не впливає на тематику, зміст і характер навчальних видань.
Специфіку навчальних видань легко помітити, якщо порівнювати їх зміст і структуру, скажімо, з науковими чи науково-популярними. Для перших характерні:
• послідовність і строга системність подачі матеріалу (від простого до складнішого);
• доступність викладу, зорієнтована на вікові особливості та освітній рівень читача;
• чітка й детальна структурованість усіх складових змістової частини;
• відповідність змісту та проблематики затвердженій програмі;
• відібраний і перевірений практикою фактичний матеріал;
• відсутність полеміки;
• наявність блоків для самостійних завдань, контрольних запитань і вправ;
• регламентоване державними стандартами художньо-технічне оформлення та високоякісне поліграфічне виконання.
Акценти, таким чином, робляться на навчальних, методичних і виховних аспектах пропонованої до друку праці.
Редактори видавництв найчастіше мають справу з найпоширенішими видами цього ряду, якими є підручник і навчальний посібник.
За новим українським Держстандартом, підручником прийнято називати навчальне видання із систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке. Натомість, навчальний посібник є своєрідним додатком до підручника. Призначення навчальних посібників — розширювати, доповнювати, поглиблювати знання, передбачені програмою нормативного курсу. Структура цього видання не така строга, як у підручнику. Оскільки часто навчальні посібники покликані висвітлювати актуальні проблеми, сучасні тенденції галузі чи маловивчені аспекти цілісного нормативного курсу, тут виправдані, до певної міри, і нау  ковість, і полемічність викладу. Навчальні посібники, в результаті значного доопрацювання і переробки авторами, нерідко "переростають" згодом у підручники з нових нормативних курсів.
Зовнішньою ознакою підручника чи навчального посібника є наявність грифа Міністерства освіти і науки України (або іншого міністерства, в компетенції якого перебуває підготовка спеціалістів відповідного профілю — медичного, культурологічного тощо) про офіційне затвердження видання як підручника чи навчального посібника.
Редактору слід також пам'ятати, що існує спеціальний порядок надання навчальній літературі спеціальних грифів, а також вимоги до видавництв, які самостійно готують оригінал майбутнього видання та всі необхідні документи для подання на отримання грифа. У більшості видавництв, які спеціалізуються на виданні навчальної літератури, всю організаційну роботу, пов'язану з отриманням грифа на конкретне, видання, виконує його редактор.
Процедуру грифування та організацію роботи щодо експертизи підручників та навчальних посібників здійснюють структурні підрозділи відповідних міністерств. Туди видавництво має підготувати й подати такі документи:
• авторський або видавничий оригінал підручника (посібника), роздрукованого на папері;
• дві рецензії на оригінал авторитетних фахівців, які не працюють у навчальному закладі, де виконувалася ця робота.
Інформацію про зміст грифа розміщують на титульній сторінці після назви видання, а на звороті титулу зазначають номер і дату рішення відповідного міністерства. Подамо, для прикладу, текст про гриф на підручник "Історія видавничої справи", що вміщується:
а) на титулі
 
Затверджено
Міністерством освіти і науки України
як підручник для студентів
вищих навчальних закладів,
які навчаються за спеціальностями
"Журналістика" і "Видавнича справа
та редагування"
 
б) на звороті титулу:
 
Затверджено Міністерством освіти і науки України (Лист № 14/18.2-2117від 13.11.2002р.)
 
20.1.2. Загальна методика роботи редактора.Навчитися розрізняти специфіку різних видів навчальних видань перед початком їх редагування вкрай необхідно. Адже структурно-змістові особливості, скажімо, підручника зовсім відмінні від хрестоматії чи практикуму. Водночас один і той же вид видання нерідко потребує зовсім інших редакторських прийомів під час редагування залежно від адресного призначення. З цієї причини не можна в однаковій мірі застосовувати одні й ті самі редакторські прийоми, скажімо, до підготовки підручника для першокласника, десятикласника і студента-старшокурсника.
Проте, незважаючи на специфіку різних типів навчальних видань, практика видавничої справи виробила загальну методику роботи редактора над підготовкою їх до друку. Способи застосування цієї методики під час роботи над оригіналом доцільно розглядати в такій послідовності:
а) структурування змістової частини;
б) забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту;
в) забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу.
Коротко розглянемо кожну з означених тез.
Ø Структурування змістової частини. Роботу редактора над структурою підручника чи навчального посібника можна розділити на два етапи: ознайомлення з авторським оригіналом з метою зіставлення його із навчальною програмою та чітке структурування майбутнього видання. Розглянемо ці етапи детальніше.
1. Загальне ознайомлення з оригіналом та зіставлення його із затвердженою навчальною програмою з цього предмета.
Зміст і побудова підручника мають відповідати змісту програми. У випаду, якщо не всі розділи чи теми з цієї програми належно представлені в поданому оригіналі, його варто повернути авторові на доопрацювання.
 2. Відпрацювання такої структури видання, яка б відповідала типовій схемі для підручника.
Згідно із затвердженими у липні 2005 року Міністерством освіти і науки України "Методичними рекомендаціями щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів", обов'язковими складовими структури цих видів видань мають бути:
• зміст (перелік розділів);
• вступ (передмова);
• основний текст;
• питання, тести для самоконтролю;
• обов'язкові та додаткові задачі, приклади;
• довідково-інформаційні дані для розв'язування задач(таблиці, схеми тощо);
• матеріали для орієнтації в книзі (предметний, іменний покажчики).
Зміст. Заголовки змісту повинні точно відтворювати такі самі заголовки, що подані в тексті. Не вносяться до змісту лише заголовки, набрані впідбір тексту. Заголовки у змісті не можна редагувати, скорочувати чи подавати в абревіатурі, якщо це не зроблено в основному тексті.
На відміну від радянської практики видавничої справи, зміст у навчальному виданні доцільно розміщувати на Його початку, після звороту титульної сторінки видання. Це відразу орієнтує читача і в загальній проблематиці видання, і в пошуку потрібної теми. До речі, цей елемент у зарубіжних виданнях завжди вміщується на початку.
Вступє обов'язковим для навчального видання. Тут зазначається його актуальність, місце курсу серед інших дисциплін; формулюються основні завдання, що ставляться перед тими, хто вивчатиме предмет; подаються поради щодо самостійного опрацювання підручника.
Основний текст. На цьому етапі робота з текстом полягає в чіткому і рівномірному поділу його структурних елементів згідно з обраною автором системою рубрикації. Скажімо, може бути така послідовність рубрикації: частина, розділ, параграф, "ліхтарик". Якщо головним структурним елементом даного підручника обрано розділ, то в цілому зміст його має бути певною сходинкою для школяра чи студента в оволодінні матеріалом усієї книги й охоплювати завершений об'єкт вивчення. Відпрацювавши за визначеною схемою перший розділ, редактор зобов'язаний витримати таке підпорядкування тексту (і в приблизно такій пропорції за обсягом) в усіх наступних розділах майбутнього видання.
У видавничій практиці існує класичний і сучасний варіанти оформлення тексту в межах певної структурної одиниці. Проілюструємо це на конкретному прикладі. Для розгляду візьмемо редакторське відпрацювання (класичний варіант) одного розділу підручника "Історія видавничої справи" (видавництво "Наша культура і наука". — К„ 2003.-496 с):
 
Тема 1. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)
§ 1. Попередники сучасних видань
Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання
Перлинний видавничий матеріал
Форми книг
§2. Ранні осередки рукописної книги
Ассирія
Єгипет
Китай
Індія
Палестина та Ізраїль
Греція і Рим
§ 3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі
Причини поширення рукописання
Становлення книгозбірень
Книга в долях Горація та Овідія
Вимоги до переписувачів книг
 
У випадку, коли б редактором був обраний сучасний варіант відпрацювання структури розділу, він мав би такий вигляд:
 
    І. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)
1. Попередники сучасних видань
1.1. Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання
1.2. Первинний видавничий матеріал
1.3. Форми книг
2. Ранні осередки рукописної книги
2.1. Ассирія
2.2. Єгипет
2.3. Китай
2.4. Індія
2.5. Палестина та Ізраїль
2.6. Греція і Рим
3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі
3.1. Причини поширення рукописання
3.2. Становлення книгозбірень
3.3. Книга в долях Горація та Овідія
3.4. Вимоги до переписувачів книг
 
На запитання: який варіант кращий, однозначної відповіді бути не може. Обидва мають право на існування. Все залежить від побажання автора, смаків редактора, виробленої в кожному видавництві традиції подання тексту.
Тут ми не торкаємося технічного редагування цього фрагмента тексту. Взаємозв'язок і підпорядкованість заголовків у межах одного розділу можна зримо відтворити за допомогою застосування різних розмірів шрифтів, їх насиченості, а також курсиву, розрядки тощо.
Інформаційно-пошуковий текст. Йдеться про добре продуману систему покажчиків та додатків, наявність яких вказує на високий методичний рівень підготовки навчального видання.
Бажаними в підручнику є іменний, предметний, географічний покажчики, глосарій, список умовних скорочень. Ці структурні підрозділи видання створюються, як правило, після останньої верстки, оскільки вони остаточно "прив'язуються" до конкретних сторінок. Незалежно від того, хто виконує цю чорнову, але вкрай потрібну роботу — автор чи редактор — за достовірність покажчиків несе відповідальність редактор видання. Будь-які зміни в тексті підручника після завершення формування покажчиків (скорочення, доповнення, правки, що неминуче призводять до зміни пагінації сторінок) складають загрозу їх точності. Про це редактору необхідно пам'ятати на останніх стадіях роботи над оригіналом.
Ø Забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту. Працюючи над текстом, редактор повинен знати найважливіші завдання конкретного навчального видання:
по-перше, дати учневі (студентові) певну систему знань;
по-друге, допомогти йому легко засвоїти навчальну дисципліну;
по-третє, активізувати творчий потенціал;
по-четверте, сприяти формуванню особистісних начал.
Виконанню цих завдань має бути підпорядкований наскрізь відпрацьований належний навчально-методичний рівень тексту. Досягнути цього не можна, не спираючись на такі критерії, як системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність.
Тут, як і у випадку з підготовкою деяких інших видань, зокрема енциклопедичних чи довідкових, важливо відпрацювати в усіх розділах і параграфах єдиний стиль викладу тексту. Особливо це стосується введення в текст і використання термінів та понять, окреслення контрольних запитань і завдань, постановки проблем та розгортання міркувань довкола них, наявності сюжетного розвитку подій, формулювання висновків.
Так, подвоєну увагу мають викликати в редактора терміни і поняття, які вводить до оригіналу видання автор. Чи не несе в собі даний термін двозначності (а то й багатозначності), яка форма визначення терміна (скорочена чи повна) використана, чи доцільно в одному параграфі вводити таку кількість термінів? — ось запитання, які не просто має поставити перед собою автор, а й дати на них однозначну відповідь.
  Визначенням переліку контрольних запитань і завдань має завершуватися кожна тема (розділ, частина) навчального видання. Функції цього структурного елементу видання досить вагомі й відповідальні. Пошук відповідей на поставлені запитання чи виконання завдань спонукають учня (студента) до уважного прочитання теми, виділення в ній головного, вироблення звички самоконтролю, формують навички самостійного мислення, пошуку й читання додаткової літератури.
Уважний аналіз випущених різними видавництвами навчальних видань цих своєрідних розділів, які нерідко називаються "Запитання і завдання для самоконтролю" і виділяються відмінними від основного тексту шрифтом та розташуванням на шпальті, дає підстави робити висновки про неоднакове ставлення авторів та редакторів до цього важливого елементу внутрішньої частини видання. Прикладом легковажності обох сторін можна вважати вибір після кожної теми однотипної форми запитань, яка передбачає всього лиш запам'ятовування прочитаного матеріалу: які, коли, скільки, хто? Натомість правильно роблять ті редактори, які розбавляють запитання й завдання складнішими формами, що спонукають того, хто вивчає дисципліну, застосовувати складніші мисленнєві та практичні дії, а відтак глибше й повніше розуміти проблему, залучати більшу кількість самостійно опрацьованих джерел. Йдеться про постановку запитань і завдань у форматах: чому, як, назвіть характерні тенденції, дайте порівняльну характеристику, аргументуйте тезу..., ваша думка з приводу... тощо.
Ø Забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу.Не вдаючись до детальної характеристики типологічного ряду ілюстративного матеріалу, варто лише наголосити, що в навчальних виданнях найбільш поширеними є такі види ілюстрацій: репродукції, малюнки, фотографії, карти, діаграми, схеми, таблиці, графіки.
Функції, які виконують ілюстрації в навчальному виданні, — найрізноманітніші. З-поміж найголовніших слід виділити наочну, доповнювальну, поглиблювальну, пояснювальну, виховну, естетичну.
Про кількість і характер ілюстрацій у майбутньому виданні треба вести мову ще на підготовчому етапі редакційно-видавничого процесу. Робота редактора на цьому етапі полягає в наступному.
1. Визначення критеріїв відбору ілюстративного матеріалу. Залежно від адресного призначення видання визначається концепція зображального ряду: в підручниках для початкових і частково для середніх класів будуть домінувати образні малюнки, зображення предметів, виконані в кольорі. У підручниках з літератури й історії доцільно використовувати портрети авторів творів та їх героїв, репродукції відомих художників. Підручникам для ВНЗ більше властивий комбінований підхід до подачі ілюстративного матеріалу. В них домінуватимуть схеми, таблиці, графіки.
2. Визначення місця розміщення ілюстрацій за текстом. Важливо, аби ілюстрації були максимально "прив'язані" до тексту. Ця вимога є абсолютною для шкільних підручників. Тут зображення І пояснювальне його слово чи фраза мають однозначно збігатися. Для підручників ВНЗ ця вимога є бажаною. Нерідко видавці, аби не мати мороки з різноформатним ілюстративним рядом за текстом, вміщують його окремими блоками (чи аркушами) всередині або наприкінці книги. Такий підхід може бути виправданим тоді, коли подані ілюстрації доповнюють суть викладеного матеріалу. У випадках же, коли фотографії конкретизують, поглиблюють розповідь, їхнє місце безперечно повинно бути саме на відповідних сторінках тексту.
Окремої уваги заслуговує редагування текстівок. Вони мають бути лаконічними, конкретними і точними. Кінець останнього речення текстівки, як І автономного від тексту заголовка чи підзаголовка, не виділяється крапкою.
Особливості редагування навчальної літератури
При роботі над текстами навчальної та наукової літератури перед редактором постають не лише очевидні вади та огріхи комп'ютерного перекладу, до яких вже звикли і навчилися їх розпізнавати і виправляти (на кшталт дедукція – перехід від загального до приватного; залучення уваги; абзац – це дві чи більше пропозиції; згодні звуки; ув'язнені у дужки; у кінці пропозиції коштує крапка; букватурні джерела), а й своєрідні "підводні рифи", на перший погляд непомітні, але дуже суттєві помилки. Редактор повинен бути дуже уважним і повсякчас пам'ятати про них. Найпоширенішими є:
1. Неправильний переклад усталених лексем та мовних конструкцій наукового стилю.
У науковому стилі російської мови, наприклад, часто вживаються мовні звороти "представляет собой", "отсюда вытекает", які часто перекладаються і комп'ютером, і власне автором помилково: "уявляє собою", "представляє собою", "звідси витікає" тощо. Притаманні науковому стилю лексеми "следует", "протекание" трансформуються у "слідкує" та "протікання". Зрозуміло, що вислів "протікання хімічної реакції" є прикрою вадою тексту.
Поширеною помилкою є вживання слів у невластивому їм значенні: задачі дослідження замість завдання; неправильне використання слів рішення – вирішення – розв'язання, область – сфера – галузь – зона; вираз – вираження; вид – вигляд; середа – середовище; точка – крапка; рисунок – малюнок; зв'язок – сполука; загальний – спільний; єство – сутність; додавання – доповнення (наприклад, рішення задачі, рішення питання; область використання, область поширення, в області промисловості; алгебраїчне вираження; у виді рідини; повітряна середа; матеріальна крапка; зв'язок водню з киснем; спільний вигляд; єство проблеми; вносити додавання до тексту).
2. Неточності у використанні термінології.
На особливу увагу редактора заслуговує відстеження у наукових та навчальних тестах порядку і частоти вживання спеціальної термінології [3, 29].
Часто трапляються терміни, які важко знайти навіть у спеціальній довідковій літературі. Наприклад, термін “травление” у галузевому словнику був відсутній. У тексті він був помилково перекладений як травлення. Хоча правильним варіантом, найімовірніше, є травління. Відсутність українських варіантів термінів на кшталт “пустографка”, “ростиск” викликає необхідність створення авторської термінології. Тут важливо звертати увагу на правила створення, перекладу термінів та їх написання.
Редактор і коректор мають обов'язково відрізняти терміни і професіоналізми, насамперед вузькоспеціальні. Терміни перекладаються відповідно до літературної мови, закріпленої в академічних словниках, професіоналізми, якщо можна, замінюються термінами або передаються опосередковано [6, 17].
Ігнорування цих вимог призводить до появи в українськомовних текстах слів "многоколонний", "незжатий" (файл), "відточчія" та ін. Причини їх виникнення – невдале калькування внаслідок відсутності мовної культури. Наприклад, російське слово "отточие" (довгий рядок крапок) не може бути перекладене як "відточчія", адекватним варіантом перекладу буде, скоріше, словосполучення рядок крапок.
Іноді в текстах трапляються помилки, пов'язані з зовнішньою схожістю термінів: водная среда – водневе середовище замість водяне/водне середовище.
Труднощі виникають також з науковими поняттями, що склалися історично. Наприклад, начала термодинамики – це принципи, засади або щось інше, але аж ніяк не початки.
3. Помилки в абревіатурах та скороченнях.
Автор часто, вживаючи абревіатури та скорочення на кшталт "вуз", "районо", "зам.", "стр.", не усвідомлює їх іншомовності та необхідності перекладу.
Абревіатури типу ООО, ОАО, ЗАО, МЧС, ФРГ, ГОСТ, ГСТУ потребують розшифрування та перекладу кожного компонента. У текстах трапляються абревіатури вузької спеціалізації, до яких редактор повинен бути особливо уважним. Треба з'ясувати, наприклад, що таке МИС, ИАМС, щоб уникнути можливої помилки.
Комп'ютерний переклад додає своїх помилок: див замість см (сантиметри), ін. Леніна (пр. Леніна – проспект). У тексті з молекулярної фізики комп'ютер у формулах латинську літеру u скрізь замінив на та.
Якщо в тексті трапляється назва організації Міжнародна комісія з висвітлення (CIE), редактор мусить спочатку з'ясувати повну англійську назву, потім звернутися до кваліфікованого перекладача або довідкових джерел.
4. Помилки при перекладі власних імен.
Не завжди впадає у вічі редактора помилка в ініціалах. Але А. А. Петров (російський варіант) може бути Анатолієм Андрійовичем, Олександром Олексійовичем або Олексієм Аркадійовичем. Треба пам'ятати, що змінюються ініціали при перекладі імен Николай, Никита, Екатерина, Елена та інших, і звертатися до першоджерел або довідкової літератури.
Помилка може також трапитися при перекладі прізвищ. Наприклад, розбіжність у відмінюванні прізвищ у російській та українській мовах може призвести до "зміни статі людини". Перекладаючи словосполучення работы А. Н. Бойко, необхідно знати – це чоловік чи жінка (праці Бойка чи Бойко).
5. Неправильне вживання дієприкметників.
Для науковців, особливо технічного напряму, які здебільшого мають справу з російськомовними джерелами, характерним є часте використання дієкприкметників (навіть утворення власних за російською моделлю). У текстах трапляються "виконуєма робота", "розробляєма проблема", "результуюча функція", "інтегруючий показник", "спливаюча палітра", "використовуваний прилад", "відображуваний матеріал", "застосовуваний метод" та ін.
6. Помилки у цифрах, які виникли у результаті сканування.
Посиленої редакторської уваги потребує цифровий ряд. При скануванні він може зазнавати певних змін. Такі помилки є недопустимими у навчальних виданнях [5, 286]. Часто в текстах цифра 30 передається, як ЗО, 111 – як ІІІ, 6 – як б, 8 – як О та ін.
Навчальний посібник повинен мати належний навчально-методичний рівень тексту. Критеріями його є системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність [5, 311]. Поширеною помилкою багатьох авторів, та й редакторів, є нерозуміння того факту, що автор, який більше знає про предмет мовлення, ніж говорить, не завжди в змозі зрозуміти, що в його творі буде неповним або незв'язаним. Точніше, автор не завжди може у зовнішньому мовленні відтворити те, що є в його внутрішньому мовленні [7, 121].
Іноді у тестах, які доводиться редагувати, трапляються, можна сказати, "темні місця", які неможливо ні зрозуміти, ні відредагувати. Наводимо зразки:
1) якщо в чи таблиці виводузустрічається хоча б одне п'ятизначне (чи більш) число, то всі числа, починаючи з чотиризначних, повинні бути розьити на розряди вузькими нерозривними пробілами (по трьох цифри, вважаючи правовуч).
2) викличте палітру керівника командою Вікно – Показати палітру керівника і вивчите можливості оперативного управління точним розміщенням. розміром і поворотами графічних і текстових об'єктів (за допомогою меню Допомога, Допомога, вкладка Зміст, Палітри, виберіть палітра "Керівника в режимі "Об'єктів (за допомогою меню Допомога, Допомога, вкладка Зміст, Палітри, виберіть палітра "Керівника в режимі "Об'єкт, кнопка Відкрити, у вікні допомоги, що відкрилося, клацніть по невідомій кнопці, спливе" підказка).
Тільки тісна співпраця з автором дозволяє зробити текст зрозумілим, причому часто це передбачає переписування наново таких фрагментів.
Поширеною є думка, що у навчальному процесі у вищій школі практично з усіх дисциплін можуть використовуються наукові видання замість підручників і посібників, написання і видавнича практика яких є тривалим і складним процесом. У закордонній системі вищої освіти саме наукова книга найчастіше використовується замість навчальної, тому підручники пишуться лише для дуже стабільних, нормативних дисциплін вищої школи. "Західна модель" здобування вищої освіти передбачає самостійну роботу з численними науковими джерелами, внаслідок чого за час навчання студент опрацьовує значно більше саме наукових книжок і публікацій у періодичних чи продовжуваних виданнях, аніж підручників і посібників [8, 36].
Можна цілком погодитися з такою думкою, але слід зауважити, що вища освіта на периферії має певну специфіку, по-перше, обмежений доступ до наукової літератури порівняно з центральними вищими навчальними закладами, по-друге, традиційна звичка студентів працювати з підручником, вироблена школою, по-третє, суворі вимоги міністерства щодо обов'язкового написання навчальних посібників є факторами, що зумовлюють необхідність створення власної навчальної бази. Слід зазначити також, що наукова література, за рідкісним винятком, не має дидактичної функції, виклад матеріалу іноді занадто складний, зрозумілий тільки фахівцю належного рівня. Підручник необхідний як видання, що систематизує, узагальнює наукові набуття, адаптує їх до сприйняття, містить матеріал для закріплення і самоконтролю.
Отже, створення навчальних видань є необхідністю, і писатися, редагуватися та видаватися вони будуть переважно університетами. Це передбачає вироблення певної культури (авторської, редакторської, видавничої), кожен із учасників процесу підготовки навчального видання має відповідально ставитися до своєї праці.
Особливості редагування довідкової літератури
Редагування довідкової літератури — це багатоаспектний процес редакційного опрацювання довідкової літератури, метою якого є якісна та ґрунтовна підготовка видання до друку.
Робота над загальною концепцією довідкового видання
Підготовка довідкового видання - це процес, в якому важливе місце займає підготовчий період. Ключовий момент підготовчого періоду - розробка концепції майбутнього видання. Концепція довідкового видання являє собою цілий комплекс організаційних та творчих питань. До організаційних можна віднести:
чітке з'ясування читацького призначення,
передбачуваний попит на книговидавничому ринку;
економічні можливості видавництва щодо забезпечення якості майбутнього видання;
підбір авторського колективу та створення спеціальної редакторської групи[1].
Серед творчих питань найважливішими є:
складання словника;
розробка методичних рекомендацій для авторів;
з'ясування загальних принципів відбору і систематизації матеріалу[1].
Концепція довідкового видання розробляється в першу чергу вченими-лексикографами, але саме редактор є тим фахівцем, який поєднує авторський задум з його практичним втіленням. Потрібно починати з підбору та систематизації матеріалу, від яких залежить визначення конкретних методів підготовки видання. Під час аналізу концепції майбутнього видання, редактор починає від найзагальніших характеристик (цільового призначення та аудиторії) до конкретних (розташування елементів статті один щодо одного, уніфікована система виділень, позначень, скорочень). Чітке визначення цільового та читацького призначення видання — центральне завдання у розробці концепції, виходячи з якого визначається характер читацьких запитів і принципи підбору матеріалу і його подачі, а саме: обґрунтовується структура видання. Структура довідкових видань підпорядковується єдиному принципу організації матеріалу. Як правило, він розчленовується на окремі ділянки тексту - статті, фрагменти. Кожна стаття є мінімальною структурною одиницею видання та описує той чи інший об'єкт (об'єкт опису). Всі довідкові статті незмінно взаємозв'язані один з одним, та являють собою комплекс, що відображає систему накопичених знань з різних питань. Комплекс статей є, своєю чергою, певною системою органічно пов'язаних між собою розділів і циклів.
Робота над структурною одиницею видання
Довідкове видання характеризується особливими способами подачі матеріалу. Досить часто матеріал подається у вигляді довідкових статей, які можна назвати мінімальними структурними одиницями видання. Матеріал, який буде поданий в енциклопедії, повинен підбиратися цілеспрямовано, має забезпечувати комплексне висвітлення як окремого предмета, явище чи події, так і їх сукупності. Важливою якістю матеріалу є достовірність та науковість, відповідність сучасному рівню знань з певної області. Редактор має сумлінно стежити, щоб статті не дублювали одна одну. Щоб усунути повтори, якщо раптом вони виникнуть, варто використовувати систему внутрішньо текстових посилань і відсилань на певну статтю, де можна знайти необхідні відомості. Словарну статтю не можна розглядати як самостійну одиницю – вона є лише частиною сукупності усіх статей, про що редактор повинен пам’ятати. Зв’язки між статтями є запорукою того, що певне явище буде висвітлене максимально повно та ґрунтовно.
Редактор має слідкувати за тим – чи однорідно описуються схожі між собою явища. Статті про явища одного характеру мають бути приблизно однакові за структурою та об’ємом. Дуже важливо прослідкувати за зв’язками між заголовком статті (явищем, яке описується) та її наповненням.
Усі елементи статті потребують уваги редактора, окрім цього, його обов’язком є перегляд великої кількості статей на предмет уніфікованої структури. Для цієї мети, ще на етапі написання статей використовують типову статтю – еталон, зразок для полегшення подальшої роботи авторів та редакційної обробки матеріалів. Типових статей може бути кілька – для описів різних понять: країн, персоналій, наукових термінів тощо.
Необхідно також пам’ятати, що критеріями редакційного аналізу стають також інформаційна насиченість та ступінь розгорнення інформації.
Інформаційна насиченість енциклопедичної статті визначається кількістю використаних для опису об'єкта фактів, узятих в чистому вигляді, без оціночних положень, засобів зв'язку структурних компонентів статті, посилань, цитат (якщо вони не містять тих же самих фактів) і т.д. Це об'єктивний показник довідково-інформаційної цінності статті, її корисності для споживача, зорієнтованого на об'єктивні, перевірені, усталені відомості з даного питання.
Ступінь розгорнення інформації. Цей аспект логічно продовжує попередній: в статтях з рівним ступенем інформаційної насиченості можуть використовуватися різні засоби, лаконізуючи виклад або, навпаки, розширюючи його рамки. Однак компактність опису може призвести до втрати частини інформації, при цьому стаття може постраждати у таких аспектах, як доказовість, переконливість, доступність, виразність[2].
Редакторська підготовка матеріалів
Після отримання статей від авторів, їх систематизації згідно із словником, а також після рецензування (потребу в цьому визначає редактор видання, керівник редакторської групи чи головний редактор) починається редакторське опрацювання. Варто окреслити лише найважливіші моменти, які постійно мають бути в полі зору редактора на цьому етапі.
робота над фактологічним матеріалом (з’ясування ступеня новизни інформації, врахування нових джерел, що з’явилися друком у процесі підготовки матеріалу, перевірка дат, цифр, прізвищ та ініціалів);
удосконалення змісту (популяризація викладу, вилучення повторів, малозрозумілих слів, уникнення зайвої деталізації;
уніфікація тексту (принцип однотипності скорочень, дат за старим чи новим стилем, написання великих і малих літер, абревіатур, оформлення бібліографічного опису тощо);
ретельна перевірка розробленої системи посилань, відсилань та покажчиків.
Остання позиція для довідкових видань має особливо принципове значення, оскільки допущена редактором через неуважність будь-яка неточність, двозначність або неповнота помітно знижує якість такого видання і згодом негативно може вплинути на репутацію видавництва в цілому.
Робота над ілюстраціями та художньо-технічним оформленням
Найважливішим напрямком в роботі редактора є робота над художньо-технічним оформленням та ілюстраціями видання. Ілюстрації в довідкових виданнях – одне із істотних прийомів збагачення їх інформативності. Вимога до ілюстрування – логічний та органічний зв’язок зі змістом. Сумлінно підібрана ілюстрація, яка має добре складений підпис, дозволяє суттєво спростити статтю чи відповідний текстовий фрагмент в систематичному виданні. Під час розробки плану ілюстрування варто враховувати характеристики конкретного видання, в тому числі предметні. Особливу роль відіграють ілюстрації в довідкових виданнях з мистецтва. Наприклад, популярні енциклопедії з мистецтва, де в основному переважають репродукції та інший ілюстративний матеріал, здатні встановлювати прямий контакт зі світом мистецтва, започатковують смакові переваги людини.
Важливе значення набувають коментарі до кожної ілюстрації, яка розкриває художні особливості творів. У довідниках, які присвячено лікарським рослинам, ілюстрування також займають показове місце. Зрозуміло, що опис певної рослини має бути доповненим високоінформативною та якісною ілюстрацією. В одному з подібних видань ілюстрацій ний матеріал до кожної статті складений з трьох основних видів ілюстрацій: кольорове фото рослини в тій фазі, коли відбувається збір сировини; малюнок, який відображає листя, корінь, стебло, квіти і т.д.; кольорове фото, яке показує, як саме виглядає сировина. Ілюстрації вдало доповнюють тексти статей і стають самостійним джерелом інформації, яким можна користуватись і поза зв’язком із статтями.
Редактор не повинен забувати, що при підготовці ілюстрацій можна обмежуватися оцінкою їх оригіналів. Також варто враховувати, яким буде якість виконання ілюстрацій при друці та чи виконають вони поставлене перед ними завдання певною мірою. Наприклад, якщо та ж само лікарська рослина вийде на знімку розмитою, змазаною й нечіткою, то ілюстрація не просто потрапить до інформативності, а й цілком можливо, що введе читача в оману.
21. Зародження і розвиток енциклопедичного книговидання у світі та в Україні.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
4.8 навчальне виданняВидання систематизованих відомостей наукового або прикладного характеру, викладених у зручній для вивчення і викладання формі
4.10 довідкове виданняВидання коротких відомостей наукового чи прикладного характеру, розміщених у порядку, зручному для їх швидкого пошуку, не призначене для суцільного читання
12.28 енциклопедіяДовідкове видання зведення основних відомостей з однієї чи усіх галузей знання та практичної діяльності, викладених у коротких статтях, розташованих за абеткою їхніх назв або в систематичному порядкуПримітка. Розрізняють: універсальну (загальну), спеціалізовану (галузеву), реґіональну (універсальну або спеціалізовану) енциклопедії.
12.29 енциклопедичний словникЕнциклопедія, статті якої викладені у стислій формі та розташовані за абеткою їхніх назв.
Світ:
Перші енциклопедії
Хоча сам термін «енциклопедія» увійшов у побут тільки в XVI столітті, енциклопедичні праці відомі з давніх часів. Термінологічні словники складалися вже в Давньому Єгипті в період Середнього царства (2 тисячоліття до н. е.). Збірки знань складалися і в Стародавньому Китаї (XII століття до н. е. — X століття до н. е.). Енциклопедії були популярні в християнському світі в період раннього Середньовіччя: на заході прикладом можуть служити твори Ісидора Севільського, на сході — візантійський словник «Суда». Найбільша праця Ісидора «Етимології» є енциклопедією тодішніх знань, взятих переважно з античності. У 20 розділах своєї книги Ісидор виклав відомості з граматики, риторики, математики, медицини, історії, права, космології, теології, агрономії,зоології та інших галузей знань. Книга користувалася надзвичайною популярністю в середні віки: до нашого часу збереглися понад тисячу її рукописних примірників. Крім того, Ісидор Севільський є автором численних праць з природознавства, граматики, теології, історії. Для історії церкви надзвичайно важлива його «Книга канонів», у котрій зібрані постанови соборів, що проходили в усьому християнському світі в античності і з початком Середньовіччя. Він написав дві хроніки, у яких коротко виклав історію від створення світу. Найціннішими з його історичних творів є «Історія готів, вандалів, і свевів».
Візантійський словник "Суда" являє щось середнє між звичайними в Візантії лексиконами, в яких наведено лише слова з похідними формами, і енциклопедіями у сучасному уявленні . Філологічний матеріал (граматика, лексика, історія та література) переважає у Суді. Філософія, природна історія і географія представлені слабше. Особливо цінні біографічні та історико-літературні статті, що частково компенсують численні прогалини в античній літературі і роблять словник незамінним посібником для історика та філолога. Питання про джерела, якими користувався автор, представляється досить складним. Словник складено лише частково на підставі самостійних досліджень. Частіше автор слідував звичайному тоді методу запозичень та компіляцій. Найбільше матеріалу Суда включила зі словників Гарпократіона і Гелладія, збірки схолій Сіммаха, історичної компіляції Костянтина Багрянородного (для ранніх епох) і хроніка Георгія Амартола (Монаха) (для пізніх).Біографічні та історико-літературні статті запозичені, головним чином, зі скороченої переробки «Ономатолога» Ісіхія Мілетського. Для граматичної частини, автор вдавався до самостійних досліджень в античній літературі, оскільки візантійські лексикографи обмежувались невеликим числом авторів, у той час як автор Суди прагнув представити у своїй праці всі віки і всі роди літератури. Водночас частково використані роботи Луція Юлія Вестіна. Словник містить деякі недоліки. Відсутність методу та історичної критики, а також часта плутанина імен та речей, ще збільшена пізнішими інтерполяціями, робить користування словником досить важким. Так, наприклад, відомий давньогрецький логограф Ферекід, званий і Леросським, і Афінським описується як дві особи окремо. Саме розташування статей значно ускладнює читання сучасному вченому, який звик до алфавітного порядку. У словнику Суда проведена звичайна на той час антистихічна система, заснована на вимові. Наприклад, після літери «ξ» поміщені статті на «ει», «η» та «ι», так як ει та η у грецькій мові вимовляються як звук «i».
У зрілий період Середньовіччя на заході Європи склалося кілька видів енциклопедичних праць: зерцала (лат. speculum), компендіуми (compedium), суми (summae), які служили в основному навчальними посібниками для студентів «нижчих» загальноосвітніх факультетів університетів. Прикладом може служити праця домініканського ченця Вінсента з Бовесередина XIII століття) «Bibliotheca Mundi» («Всесвітня бібліотека»), інакше «Велике зерцало» (лат. Speculum majus). Енциклопедія складається з 4 частин:
Зерцало природне (Speculum naturale)
Зерцало віронавчальне (Speculum doctrinale)
Зерцало історичне (Speculum historiale)
Зерцало моральне (Speculum morale)
Енциклопедія містила багато інформації з філософії, історії, природничих наук. У ній коментувалися уривки з античних авторів,богословські труди. В цілому «Велике зерцало» являє собою систематизацію знань того часу з різних питань. Написаналатиною, складається з 80 книг і 9885 глав. Це найзначніша енциклопедія Середньовіччя.
У першій частині розглядається широке коло природничих дисциплін — астрономія, алхімія, біологія тощо.  у другій ідеться пробогословські питання; у третій розглядається історія людства від створення світу до 1254 року; в четвертій — піднімаються питання моральності та моралі.
Енциклопедія була перекладена на безліч мов і користувалася великим впливом та авторитетом протягом декількох століть.
Великий поштовх енциклопедична культура отримала в епоху Ренесансу в XIV-XVI століттях, в тому числі завдяки винаходу книгодрукування Йоганном Гутенбергом. У XVI-XVII століттях з'являється термін «енциклопедія» (а також «циклопедія») в його сучасному значенні.
Томас з Кантімпри «Про природу речей» (1230–1245)
«Liber Rerum Natura» (Про Природу речей) було написана фламандським католицьким священиком Томасом з Кантімпри (1201–1272) між 1230 та 1245 роками. У цій енциклопедії Томас підсумовує фізичні знання його часу. Він описує людей, тваринне царство, флору, каміння, Метали, астрономічні явища, явища погоди й казкові істоти, які населяють регіони невідомої природи. Він використовував ці міфічні істоти, щоб зробити моральні зауваження для напоумлення. Все це мало бути вступом до фізичного і духовного буття людини. Ця енциклопедія складалася з двадцяти книг на наступні теми:
1. Анатомія людського тіла2. Серце3. Жахливі чоловіки з Сходу4. Тварини, (чотириногі)
5. Птахи6. Морські монстри7. Риби8. Змії9. черв'яки, (комахи)
10. Дерева11. Ароматичні і лікарські дерева
12. Властивості ароматичних і лікувальних рослин13. Влада і джерела (письменники)
14. Дорогоцінні камені15. Сім Металів16. Сім небесних сфер
17. Сфери в Землі і сім планет18. Рух повітря, (погода і вітер)
19. Чотири елементи20. Eclipse і рух небесних тіл.
Написану латинською мовою енциклопедію Томаса використовували як основу пізніші енциклопедії.
Енциклопедії XVII–XIX століття
Хоча сама ідея універсальної і загальнодоступною енциклопедії з'явилася ще до XVIII ст., Циклопедія або універсальний словник наук і мистецтв Е. Чемберса (1728), «Енциклопедія, або Тлумачний словник науки, мистецтва й ремесел» Дідро і д'Аламбера (початок випуску 1751), а також Енциклопедія Британіка, Енциклопедія Брокгауза та інші енциклопедії того часу були першими серед тих, що мали цілком сучасний вигляд, звичний для нас. Статті у цих виданнях були одночасно доступними за стилем викладу та глибокими за змістом, систематично розташованими в передбачуваному порядку. Однак, навіть у найбільш ранної з них, енциклопедії Чемберса 1728 року, був попередник, Лексикон Технікум Джона Гарріса (1704), який також за змістом та назвою був «Універсальним англійським словником мистецтв і наук, що тлумачить не тільки терміни мистецтв, а й самі мистецтва».
Вже в епоху французького Ренесансу енциклопедії прагнули описати не настільки кожен факт, відомий людству, як знання найнеобхіднішого, а необхідність оцінювалася за різними критеріями, в результаті чого енциклопедії значно відрізнялися за своїм обсягом. Серед них були, наприклад, енциклопедії про моральні норми. Великий вплив на європейський енциклопедизм мала популярна свого часу робота англійського лікаря і філософа Томаса Броуна Псевдодоксія епідеміка або Помилки і вульгаризми (1646), що витримала до 1672 року п'ять видань і була перекладена латиною, французькою, німецькою та голландською мовами. У передмові автор вже називав її енциклопедією і ставив перед собою мету розвіяти помилки та забобони своєї епохи. Ця праця була, однак, викладена ще не в алфавітному, а у традиційному ще дляСередньовіччя ієрархічному порядку і систематизував окремо мінерали, рослини, тварин, світ людини, небесні світила й космологічні уявлення.
Найпоширеніший у наш час алфавітний порядок, мабуть, вперше застосував Джон Гарріс в енциклопедії Лексикон Технікум. Сам Ньютонопублікував у другому томі Лексикону, що вийшов 1710 року, свою єдину статтю з хімії. Енциклопедія Гарріса була, в основному, присвячена науці, але в тому розумінні, яке існувало на початок XVIII ст., і який у наш час назвали б наукою і технологією. Утім, значна кількість статей стосувалося гуманітарних наук, образотворчого мистецтва, законодавства, комерції, музики та геральдики. Порівняно невеликий за обсягом, близько 1200 сторінок, Лексикон можна назвати швидше енциклопедичним словником, ніж енциклопедією в сучасному розумінні цього слова. Сам Гарріс вважав його словником; справді, це один з перших технічних словників всіх часів і народів.
Двотомна Циклопедія Чемберса крім алфавітного порядку ввела ще одне нововведення: внутрішні посилання з одних статей на інші. Її французьким перекладом надихалися автори найбільш відомої нині енциклопедії XVIII століття, що мала значний вплив на культурне і політичне життя Європи напередодні французької революції.
«Енциклопедія, або Тлумачний словник науки, мистецтва й ремесел» («Encyclopédie ou dictionnaire raisonné des sciences, des arts et des métiers») за редакції Дідро і д'Аламбера видавалася з 1751 по 1772 рік і вийшла у 28 томах, над ще 7 томами допоміжних матеріалів, опублікованих до 1780, працювали інші редактори. Історичне значення саме цієї енциклопедії зумовлене тим, що вона містила систематичний огляд ідей французького Просвітництва, викладений самими просвітителями, прозваних свого часу какуаками, на чолі з Дідро[2][3][4].
Дідро виклав свої погляди на те, якою має бути енциклопедія, у статті з однойменною назвою. На його думку, досконала енциклопедія повинна бути чимось більшим, ніж сума її складових частин. «Навіть якщо б аналітичний словник наук і мистецтв був лише методичною комбінацією своїх окремих елементів, я все ж запитав би, хто відповідає за підбір цих елементів?»[5] Дідро вважав, що енциклопедія повинна встановлювати зв'язки між поняттями. Розуміючи, що весь масив людських знань неможливо викласти в одній роботі, він все ж вважав, що в ній можна, принаймні, показати взаємозалежність між ними.
Французька Енциклопедія, у свою чергу, стала надихаючим прикладом для створення знаменитої«Британської енциклопедії» або Британіки. Її початок в Шотландії 1768–1771 рр. був скромним: у той час вона складалася з усього трьох томів і 2391 сторінок. Але коли до 1797 р. було завершено її третє видання, Британіка складалася вже з 18 томів, а серед її авторів були найавторитетніші вчені свого часу.
У Німеччині в 1732–1754 рр. була видана найоб'ємніша енциклопедія XVIII століття — «Великий повний універсальний лексикон всіх наук і мистецтв» («Grosses vollstandiges Universal-Lexikon aller Wissenschaften und Kunste», 68 томів, 750 тис. статей), випущена в ЛейпцигуІ. Г. Цедлером. У порівнянні з ним Енциклопедичний словник Ф. А. Брокгауза, також вперше виданий в Лейпцигу німецькою мовою у 1796–1808 рр., був зовсім невеликим, всього шість томів. Скорочення обсягу в порівнянні з попередніми енциклопедіями пояснювалося міркуваннями доступності для розуміння. Енциклопедія не ставила собі за мету замінити підручники, а лише популярно і без надмірних подробиць викласти результати досліджень і відкриттів того часу. Такий підхід, прямо протилежний стилю Британіки, був згодом перейнятий більшістю енциклопедій XIX століття як у Європі, так і в Сполучених Штатах.
У XIX столітті важливу роль зіграли німецький «Великий енциклопедичний словник Мейєра» (1839–1852, 46 томів, згодом ще 6 додаткових), французький Великий універсальний словник XIX століття (Grand dictionnaire universel du XIXe siècle, 17 томів з додатками, видані в 1866–1890 рр.) та англійська «Пенні Циклопедія», випуски якої виходили щотижня і коштували всього пенні кожен. Таке видання користувалося попитом в епоху широкого поширення середньої освіти. Доступні за ціною енциклопедії широко видавалися і в XX столітті.
До кінця XIX століття власні національні енциклопедії з'явилися в Італії, Австрії, Польщі, Данії, Швеції, Португалії, Нідерландах,Чехії, а також в Австралії і США.
Енциклопедії XX століття
Найвідомішою енциклопедією XX століття стала «Британська енциклопедія», права на яку належать американським видавцям. У1985 році вийшло 16-е видання, що включає 32 томи.
Поряд з традиційними енциклопедіями з'являються енциклопедичні словники школяра.
У 90-х роках XX століття з розвитком мультимедійних технологій з'явилися електронні енциклопедії на компакт-дисках. Комп'ютерні технології істотно змінили характер доступу до енциклопедичних даних — пошук статей став практично миттєвим, з'явилася можливість вставляти в статті не тільки якісні фотографії, але і звукові фрагменти, відео, анімацію. Найбільш значущим стало видання в 1993 «Encarta» американською корпорацією Майкрософт, і у 1994 електронної версії «Британіки».
Вільна енциклопедія — Вікіпедія
З розвитком інтернет-технологій стала можливою поява Вікіпедії — енциклопедії, яка створюється та редагується усіма охочими. Незважаючи на вседоступність, в тому числі і для деструктивного впливу, за охопленням Вікіпедія (англійська версія містить понад 4 мільйони 184 тисяч статей на 14 березня 2013 року), як мінімум, не поступається всесвітньо відомим виданням. Як інтернет-довідник Вікіпедія є найбільшою (з 2007 року, до того часу найбільшою енциклопедією була Енциклопедія Юнле) і найпопулярнішою серед подібних ресурсів. За обсягом відомостей і тематикою Вікіпедія вважається найповнішою енциклопедією, яка коли-небудь створювалася за всю історію людства. Однією з переваг Вікіпедії є можливість представлення інформації рідною мовою.
Засновники Вікіпедії — Ларрі Сенгер і Джиммі Вейлз. Офіційне відкриття відбулося 15 січня 2001 року.
Україна:
Історія видання довідкової історичної літератури в Україні розпочинається у XVII столітті з виходу «Синопсиса» (1674 р.) — першого короткого систематичного викладу історичних подій в Україні та Росії з найдавніших часів до останньої чверті XVII століття. Додаток до книжки містив відомості за кілька століть про князів, воєвод, київських митрополитів. Автором «Синопсиса» був відомий український історик, культурний діяч І. Ґізель. Упродовж XVII–XIX століть «Синопсис» витримав кілька десятків видань.
Першим створювачем українського енциклопедичного словника у 1836 р. став Маркевич Микола Андрійович. Своєрідним енциклопедичним виданням з історії українського народу і в цілому з проблем українознавства була підготовлена після видання першого тому «Історії України» у1898 р. за ініціативою видатного українського історика М. Грушевського у двотомній праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем».
У 1927 році було засновано видавництво «Українська Радянська Енциклопедія» (УРЕ). Серед його фундаторів — Всеукраїнська академія наук (тепер НАН України) та Наркомат освіти республіки. Першим головним редактором став відомий державний діяч, академік ВУАНМ. О. Скрипник. Видавництво розпочало випуск перших томів Української Енциклопедії, однак за традиційним у ті часи звинуваченням в«українському буржуазному націоналізмі» та «шкідництві» діяльність УРЕ було припинено. В 1944—48 роках мала місце друга спроба відновити єдину енциклопедичну інституцію в Україні, проте лише 1957 знову постало енциклопедичне видавництво — Головна редакція Української радянської енциклопедії у складі АН УРСР. Її організатором та головним редактором (до 1983) був видатний діяч культури, академік АН УРСР М. П. Бажан. У 1989 році Головну редакцію УРЕ перетворено на видавництво «Українська радянська енциклопедія» з присвоєнням йому імені М. П. Бажана. Серед визначних учених, які входили до складу Головної редколегії УРЕ, були академікиВ. М. Корецький, Б. М. Бабій та інші. За роки своєї діяльності видавництво випустило сотні томів різних видань: першу в історії українського народу Українську Радянську Енциклопедію (УРЕ: 1-е вид. — т. 1-17, 1959-65; 2-е вид. — т. 1-12, 1977—85), Український Енциклопедичний Словник (1-е вид. — т. 1-3, 1964—67; 2-е вид. — т. 1-3, 1986—87); фундаментальну «Історію міст і сіл Української РСР» (т. 1-26, 1967-74), «Історію Академії наук Української РСР» (т. 1—2, 1976—77); багатотомні енциклопедії історії України, народного господарства, сільського господарства, кібернетики, мистецтва, літератури тощо; енциклопедичні словники — юридичний, політичний, філософський, економічний тощо.
У 1955–1984 роках у Нью-Йорку випущено унікальну багатотомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією В.Кубійовича. У десяти томах цього видання висвітлена історія України з найдавніших часів до 60-х років XX століття, широко представлена історична біографістика.
УСЕ — універсальний словник-енциклопедія містить близько 25000 статей, 3200 ілюстрацій, фото, карт, схем, таблиць: найновіші факти,історія та сучасність, наука і техніка, культура і спорт, географія і медицина, персоналії та реалії, Україна і світ. Підготовлено на основі міжнародного проекту EUROPEDIA, автор проекту шведський енциклопедист, засновник і президент Шведської Академії Вербовізуальної Інформації Свен Лідман. В Україні виходить регулярно від 2001.
У 2012 році вийшло унікальне енциклопедичне видання «Морська енциклопедія Одеси» про розвиток мореплавства, морського порту й пов'язаних галузей в Одесі[6].
2 січня 2013 року Президент України Віктор Янукович доручив Кабінету Міністрів забезпечити підготовку і видання до 2020 року Великої української енциклопедії, для чого на базі видавництва «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана має бути створено Енциклопедичне видавництво імені М. П. Бажана[7].
Нині найбільшим енциклопедичним проектом в Україні, який реалізується з постанням незалежності, є Енциклопедія сучасної України.
22. Редакційно-видавничий процес підготовки навчальної літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
4.8 навчальне виданняВидання систематизованих відомостей наукового або прикладного характеру, викладених у зручній для вивчення і викладання формі
Така сукупність дій досить складна в реальному втіленні різноманітних функціональних обов'язків працівників видавництва і досить тривала в часі. Тому для кращого розуміння і сприйняття початкуючим видавцем, редакційно-видавничий процес доцільно розділити на кілька етапів:
підготовчий;
редакційний;
виробничий;
маркетинговий.
Розглянемо кожен з цих етапів більш детально.
1) Підготовчий етап
Цей етап починається задовго до того, як редактор за допомогою електронного або механічного пера почне працювати з авторським оригіналом.Створений конкретним автором, такий оригінал ще потрібно знайти. Видавцеві також необхідно переконатися в тому, що саме цей оригінал відповідаєпрофілю видавництва, і якщо його втілити в книжкове видання, він знайде споживача і окупить понесені витрати.
Таким чином, пошук потрібного автора та оригіналу є чи не найважливішою справою на цьому етапі дій видавця або редактора.
Авторським оригіналом називається створена автором і представлена ​​для редакційно-видавничої обробки творча чи наукова робота з усіма її необхідними компонентами (основний, допоміжний і додатковий тексти, а також оригінали ілюстрацій з необхідними до них підписами).
Видавничим оригіналом називається той же авторський оригінал після його обробки у видавництві аж до готовності виведення оригінал-макету на плівках з доданими оригіналами зовнішнього оформлення та видавничої специфікацією.
Як потрапляють авторські оригінали до видавництва?
Існує декілька найбільш поширених шляхів:
«Самопливом»;
через літературних агентів;
через виставки, ярмарки та інші книговидавничі заходи;
за індивідуальними замовленнями авторам.
«Самопливні» авторські оригінали у досвідчених видавців особливої ​​довіри не викликають. Перш за все, тому, що дуже рідко у видавництва потрапляють справді вартісні твори. У недавні радянські часи таких рукописів було дуже багато, і робота з ними відбирала багато дорогоцінного часу, тому що за вимогами директивних органів, іздателелі вимушені були детально розглядати всі без винятку (надіслані поштою або передані власноруч) рукописи і готувати у встановлені терміни обгрунтовані відповіді. Найчастіше вони були негативними.
Зараз видавництва самі вирішують розглядати авторський оригінал чи ні. У зв'язку з цим, деякі автори йдуть на різні хитрощі: у видавництва не тільки звичайної, але й електронною поштою розсилаються повні (або скорочені) варіанти оригіналів або окремі їх розділи з інтригуючими анотаціями.
Шлях від автора до видавця нерідко пролягає через літературного агента. Останні роки в розвинених країнах Заходу вже стало правилом: відомий і поважає себе автор ніколи не буде виконувати сам всю «чорнову» роботу «пристрою» і видання власного твору. Вони працюють тільки лише через літературних агентів. На Заході виконання цих функцій вже поставлено на професійну основу - їх готують на відповідних факультетах університетів. Ряди літературних агентів поповнюють високопрофесійні фахівці видавничої справи та авторського права, які добре обізнані з літературно-науковим середовищем, тенденціями книжкового і мультимедійного ринків. Вони виступають своєрідними посередниками між видавцем і автором, хоча однозначно представляють інтереси останнього. Завданням літературних агентів є відбір з наявних пропозицій або пошук такого оригіналу, який можна вигідно запропонувати до видання і отримати свій відсоток від обумовленої суми авторської винагороди. На жаль, в країнах з нерозвиненим книговидавничого бізнесу, до яких належить і Україна, редактору рідко доводиться працювати з літературними агентами.
В даний час все більш результативним стає спосіб виходу на майбутнє видання через виставки, ярмарки та інші книговидавничі заходи. На міжнародних виставках-ярмарках вже з давніх пір успішно працюють своєрідні авторські майданчика. У Москві навіть виходить періодичне видання, яке має назву «Біржа авторських прав». Вміщені тут матеріали діляться на такі рубрики: «Каталог» (пропозиції видання книг за тематичним принципом), «Проекти серій», «Знайомство з автором», «Представляємо видавництва», «Ярмарку, семінари, тусовки». Матеріали «Біржі» стали поширюватися через Інтернет. В Україні щось подібне намагалася свого часу робити «Літературна Україна», періодично знайомлячи своїх читачів з ненадрукованими напрацюваннями письменників. Однак, до широкого кола видавців така інформація поки що не доходить.
Найвірогідніше з точки зору доцільності та ефективності виходу на реалізацію конкретного видавничого проекту виглядає четвертий із запропонованих шляхів отримання кондиційного авторського оригіналу - за індивідуальними замовленнями авторам. Відповідно до профілю видавництва і розробленої програмі, яка редактор сам шукає такого автора і запрошує його у видавництво. Очевидно, що видавець, який, перш за все з економічної сторони дуже зацікавлений у реалізації такого замовлення, піде на те, щоб укласти договір з автором ще до написання оригіналу, і виплатити йому певну суму авансу. В іншому випадку, автор просто проігнорує замовлення або після його виконання запропонує твір іншому видавцю на більш вигідних для себе умовах.
Наступною складовою підготовчого етапу редакційно-видавничого процесу є прийом авторського оригіналу.
У методичних матеріалах радянських часів, адресованих редакторам, наводився досить чималий перелік вимог, яких повинні були дотримуватись автори, подаючи оригінали у видавництва. Авторам видавалися навіть спеціальні інструкції, існував також окремий галузевийстандарт, яким встановлював нормативні вимоги до оригіналів.
З переходом видавничо-поліграфічної галузі на ринкові умови обидві сторони перестали дотримуватися більшості вимог. І все ж, незважаючи на "віртуозність" в технічному забезпеченні сучасних видавництв, ігнорування низки вимог, сформульованих попередниками, досить часто веде до негативних наслідків на різних етапах редакційно-видавничого процесу.
Правильно роблять у тих видавництвах, де поряд з електронною версією оригіналу вимагають його «тверду» копію, тобто роздруківку на папері.Перше знайомство з «плюсами» та «мінусами» оригіналу все ж таки краще з паперового варіанту. Що ж стосовно самої електронної версії, то редактору на етапі прийому оригіналу важливо з'ясувати, в якій програмі здійснювався набір, в чому виконані графічні матеріали, які шрифтивикористовувалися, чи будуть стикуватися надані автором файли з програмами, які використовуються у видавництві. Особливої ​​уваги заслуговують електронні версії текстів, набраних за кордоном. Початківець видавець нерідко не відає, що переважна більшість текстів, скажімо, в Канаді чи США набирається на комп'ютерах з системою Macintosh, тоді як у Європі перевага віддається системі Windows. Звичайно ж, файли можна перегнати з однієї системи в іншу, але це повинні зробити професіонали.
У зв'язку з цим, редактор автору пред'являє такі обов'язкові вимоги:
оригінал має бути підписаний автором із зазначенням дати подання його у видавництво;
оригінал має бути комплектним і повністю закінченим.
Кілька зауважень щодо цих вимог.
Підпис і дата, зазначені рукою автора, можуть бути важливими під час визначення термінів підготовки оригіналу та інших умов договору.
Комплектність оригіналу передбачає наявність в ньому всіх його складових: змісту, анотації, бібліографічних посилань, передмови (післямови), покажчиків, додатків та інших елементів, залежно від вигляду і складності видання, а також ілюстративного матеріалу.
Повністю закінчена автором твір - гарантія того, що в процесі редакційної підготовки не виникнуть проблеми з дотриманням графіка проходження різних стадій підготовки оригінал-макету у видавництві та випуску готового видання на поліграфічному підприємстві.
Поспішність, обіцянку автора донести останні розділи «найближчим часом», або зробити необхідні вставки вже у верстці видання можуть дорого обійтися за часом самому видавництву і викликати претензії автора до видавництва.
Щоправда, бувають випадки, коли видавництво свідомо приймає «сирий» оригінал. Це коли тема дуже «гаряча», сенсаційна, а автор, володіючи фактами, не здатний надати йому прийнятною літературної форми. Або ж, коли замовник повністю фінансує витрати. Наприклад, це можуть бути термінові видання до яких-небудь пам'ятних або ювілейним подіям. У таких випадках видавництво терміново шукає «співавтора», яким, як правило, виступає досвідчений і надійний редактор.
Редактор на цьому етапі також готує первинні документи для закладу «Облікової картки видання».
До них відносяться:
творча заявка від автора, написана на ім'я керівника видавництва;
розгорнута анотація або план-проспект видання;
інформація про самого автора, включаючи точні паспортні дані.
Ігнорувати на початку такими, на перший погляд, дрібницями не можна. Адже наявна в цих документах інформація необхідна для складання проекту угоди з автором, почала редакторської роботи з оригіналом.
2) Редакційний етап
Після узгодження всіх питань підготовчого етапу (пошук потрібного автора, прийом авторського оригіналу та збір первинних документів для оформлення облікової картки видання) починається новий етап редакційно-видавничого процесу, який називається редакційним.
Перед тим як поставити отриманий оригінал на конвеєр редакційної обробки, редактору в деяких випадках доведеться вирішити ще одне питання, пов'язане з рецензуванням.
У яких випадках рецензування майбутнього видання є обов'язковим? Тоді, коли готуються до друку:
підручник або навчальний посібник з грифом міністерства освіти і науки;
будь-який вид навчального видання з рекомендацією навчального закладу або наукової установи, якщо це видання здійснюється не на договірних засадах;
довідкове, енциклопедичне видання;
наукове, науково-популярне видання.
Питання спрощується, коли до видавництва надходить оригінал вже з рекомендаційним грифом. Це означає, що непросту процедуру рецензування взяв на себе автор або навчальний заклад, де він працює. Як правило, це буває з нормативними підручниками, авторами яких є відомі у своїй галузі фахівці. У більшості ж випадків «прибиванням» грифів займаються самі видавці. Для цього слід упевнитися, що запропонований до видання оригінал є у всіх відносинах якісним. Такої впевненості можуть додати (або розвіяти) рецензії фахівців.
Рецензією прийнято називати критичний документ, в якому розглядається і оцінюється опублікований твір (зовнішня рецензія, призначена для публікації в пресі) або оригінал майбутнього видання (внутрішня рецензія, виконана на замовлення видавництва або навчального закладу).
Надсилаючи оригінал на рецензування, видавництво підписує угоду з рецензентом, в якому чітко обумовлює терміни подачі рецензії та розмір винагороди за виконану роботу.
Редактор, приймаючи рецензію, повинен звернути увагу, наскільки правильно і повно вона оформлена. Як правило, цей жанр складається з трьох частин: загальної, посторінкового розгляду і виводу.
Вимогами змістовної частини рецензії є обов'язковий розгляд повноти твори за такими параметрами:
місце рецензованої роботи серед вже опублікованих на цю тему;
новизна роботи;
актуальність теми;
повнота охоплення матеріалу;
відповідність відібраного ілюстративного матеріалу теми;
доступність стилю викладу читацької аудиторії, якій буде призначено видання.
Якщо в рецензії вказані істотні зауваження до структури або змісту, їх доведеться усувати авторові до початку редагування. Зауваження та побажання, які істотно не впливають на структуру твору, можуть бути враховані в процесі редагування.
У видавничій практиці нерідко зустрічаються випадки, коли видавці ігнорують оцінки рецензентів, які переконливо і професійно обгрунтовують висновок «не рекомендується друкувати» і все ж таке видання випускають. При цьому переслідуються, перш за все, комерційні цілі, хоча грубо порушуються не лише норми видавничої етики, а й авторські права.
Так, наприклад, вчинила видавництво «Юрінком Інтер», яке в 1999 р. випустило «Українсько-англійський словник правничої термінології», незважаючи на те, що рецензія викладача кафедри англійської мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка О. Купрієвіч на запропонований для професійної оцінки оригінал словника носила різко негативний характер. Більш того, видавництво без вісті рецензентка поставило її прізвище на звороті неякісно підготовленого видання як наукового редактора. О. Купрієвіч подала позов про захист честі, гідності і ділової репутації та стягнення моральної шкоди. Незважаючи на судову тяганину з вини видавництва (справа дійшла аж до Верховного Суду України), позивачка виграла справу.
Отже, після рецензування починається безпосередньо редагування.
У зв'язку із суцільною комп'ютеризацією видавництв і перенесенням сюди з поліграфічних підприємств практично всіх процесів, пов'язаних з набором, версткою, макетуванням і виведенням готового оригінал-макету видання, придатного для поліграфічного відтворення, редакційна процес у видавництвах різного типу організований по-різному.
У переважній більшості малих видавництв, які лише стають на ноги і випускають в рік від одного до десяти назв, мало не всі функції підготовки до друку видання (набір, верстка, редагування, включаючи технічне та художнє, коректура) здійснює одна людина. У принципі, поєднання в одній людині кількох важливих функцій редакційно-видавничого процесу можливе. Однак це неминуче відіб'ється на якості підготовки видання.
Практика видавничої справи вже показала, що одна людина не може бути і редактором, і коректором одного і того ж видання. Яким би грамотним і досвідченим він не був, помилки в оригінал-макеті будуть неминучими. Пояснення просте: при повторному читанні одного і того ж тексту відбувається процес звикання до нього, тому видавничі й коректорські «чортики» вже не так помітні. Потрібна «свіжа голова».
В даний час, деякі вчені і практики, що поспішають зробити «революцію» у редагуванні (завдяки появі на столі редактора комп'ютера) поспішили оголосити коректуру зайвою ланкою редакційно-видавничого процесу, а сам цей процес спростити ще й за рахунок ліквідації коректурного обміну версток на папері.
До чого призводить така непрофесійна поспішність - в цьому легко переконатися, коли дивишся новинки деяких так званих нових комерційних видавництв. Верстку поки що не можна доводити до кондиції лише на екрані - без паперового її варіанту. Ця вимога особливо актуально, коли мовайде про серйозні, престижних виданнях.
Таким чином, не беручи до уваги «новаторства» малих видавництв, зосередимо увагу на одному з оптимальних варіантів порядку проходження оригіналу в редакції середнього або спеціалізованого видавництва.
Отже, порядок проходження оригіналу редакційного етапу
1. Перше читання (або детальний перегляд) оригіналу редактором на екрані комп'ютера або на папері. (Раніше обов'язковою умовою завершення першого читання було складання редакторського висновку та затвердження його головним редактором. Нині переважна більшість видавців це давнє вимога радянського видавничого процесу ігнорують).
2. Редагування тексту редактором на екрані комп'ютера у форматі А-4. (У ряді випадків, для прикладу, коли у виданні передбачений науковий редактор, таке редагування може здійснюватися на папері, з подальшим внесенням оператором виправлень редактора на екрані комп'ютера).
3. Робота з відредагованим текстом технічного та художнього редактора перед версткою (вибираються гарнітури та розміри шрифтів основного, допоміжного, службового текстів, заголовків, а також різноманітні виділення, відступу, спуски; вказуються місця для елементів художнього оформлення, колонтитулів, колонцифр і т.п.) .
4. Верстка відредагованого тексту в конкретному форматі і відповідно до вказівок технічного та художнього редактора. (Здійснюється оператором або верстальником).
5. Читання першого верстки, звірка редакторських виправлень, внесених у форматі А4. Коректорські процеси зчитування та вичитування. (Ці два процеси важливо розрізняти. Зчитування - є зіставленням зверстаного після редагування варіанту видання з його оригіналом; вичитування передбачає усунення орфографічних, пунктуаційних і буквених помилок, правильна розстановка розділових знаків, дотримання принципів уніфікації та однакового стилю представлення тексту).
6. Висновок підписаний верстки на папір. Остання звірка попередніх виправлень.
7. Висновок оригінал-макету на плівки.
8. Виготовлення, редагування, звірка та виведення на плівки художнього оформлення зовнішньої та внутрішньої частин видання (здійснюється спільно редактором і художнім редактором або художником (дизайнером)).
3) Виробничий етап
Виробничий етап редакційно-видавничого процесу починається з вибору видавництвом поліграфічного підприємства та складання договору з ним на друк видання та передачі оригінал-макету з усіма необхідними документами (лист видавництва, комплектний оригінал, технічна видавнича специфікація і договір з поліграфічним підприємством).
З цієї хвилини вся подальша робота з перетворення оригінал-макету в конкретне видання здійснюється поза межами видавництва. І хоча серйозне поліграфічне підприємство саме зацікавлене у якісному виконанні замовлення видавця (адже від цього залежить подальша співпраця партнерів), на цьому етапі є кілька важливих процесів, які не можуть завершитися без участі редактора.
1. Звірка та підписання до друку відбитків художнього оформлення, зроблених після кольороподілу.
2. Звірка та підписання до друку чистих аркушів внутрішньої частини видання перед формуванням книжкового блоку.
3. Звірка та підписання до друку сигнального екземпляра.
Видавнича практика переконує, що редакторський контроль на цьому, завершальному відрізку складного шляху проходження видавничого оригіналу таїть у собі чимало прикрих несподіванок.
Наведемо деякі з них.
Можливі помилки в художньому оформленні:
невідповідність гами кольорів, запропонованих у макеті художником видавництва, і реальним друкованим відбитком (певний колір може зникнути або замінитися на іншу в результаті якогось дрібного втручання оператора-комп'ютерщіка на етапі кольороподілу після підписання макета художнього оформлення до друку);
літерні помилки в прізвищах авторів і заголовках видань, які з'явилися в результаті поверхневого читання редактором (наприклад, Макаренко замість Маренко).
літерне або і текстове розбіжність між написами на обкладинці і корінці видання;
розбіжність у назвах розділів змістовної частини видання та шмуцтитул.
Можливі помилки в книжковому блоці:
численні випадки буквених помилок (культура видання вимагає в спеціальній вклейці перед кінцевим форзаці вказати виявлені на етапі звірки сигнальних примірників помилок і правильного варіанту прочитання);
незаповнені текстом суміжні сторінки будь-якого листа;
невідповідність ілюстрації змісту тексту;
перегорнута сторінка (а то й цілий лист).
Як бачите, якісне завершення виробничого етапу, як і в цілому редакційно-видавничого процесу, значною мірою залежатиме від того, наскільки злагоджено попрацювали всі служби видавництва на двох попередніх етапах. Якщо не враховувати технічних недоліків друку, які іноді трапляються з вини друкарні, витоки всіх інших, явних і прихованих, помилок, які стають помітними вже після виготовлення готового тиражу, беруть початок все ж таки у видавництві. А якщо користуватися давнім визначенням редактора як директора конкретного видання, тоді зрозумілою стає роль івідповідальність представника цієї професії в створенні і подальшому побудові будь-якого видавничого продукту.
4) Маркетинговий етап
Непросто визначити, звідки починається цей етап. У переважній більшості середніх і великих видавництв він наступає після отримання редактором первинних документів від автора. Адже чим раніше буде продуманий і організований комплекс заходів, спрямованих на просування на книжковому ринку конкретного видавничого продукту, тим успішніше можна його реалізувати.
Завданням редактора на цьому етапі є написання такого рекламного тексту, який би відразу «заробив» на створення високого іміджу майбутнього видання. Нерідко буває, що слабке зміст книги компенсується успішної рекламою та іншими маркетинговими акціями. І, навпаки, прекрасне за змістом видання може осісти на складі, так як і каталожна картка, і анотація, і рекламні тексти для друку зроблені бездушно і не професійно.
Одне істотне зауваження щодо форми реалізації редакторських виправлень і вказівок на всіх етапах редакційно-видавничого процесу. Будь-які письмові вказівки редактора іншим учасникам видавничого процесу (оператору, автору, верстальщику, технічному або художньому редактору) є недоречними, оскільки на книжкових гранках для цього немає місця. Видавничо-поліграфічна практика виробила цілу серію простих, доступних для розуміння знаків, які стали називатися «коректурним». Вони існують вже протягом століть і дійшли до сучасного, майже повністю комп'ютеризованому, видавничої справи практично без істотних змін. До того ж, коректурні знаки, як і знаки дорожнього руху, дуже схожі між собою і в інших країнах. Незнання цих знаків, або невміння ними користуватися (незалежно від того, є у видавництві коректорська служба чи ні) однозначно буде характеризувати професійний рівень працівників такого видавництва, загальну культуру організації видавничого процесу.
23. Редакторська підготовка довідників, словників.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
12.34 довідник Довідкове видання прикладного характеру, побудоване за абеткою назв статей або в систематичному порядкуПримітка 1. За цільовим призначенням розрізниють: науковий, громадсько-політичний, виробничо-практичний, навчальний, популярний, побутовий та інші довідники
Примітка 2. За характером Інформації можна виділити довідники: статистичний, біографічний, бібліографічний тощо
12.27 словникДовідкове видання упорядкованого переліку мовних одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів, імен, знаків), доповнених відповідними довідковими даними
12.30 мовний словникСловник переліку мовних одиниць з їхніми характеристиками або перекладом іншою (іншими) мовою (мовами)
12.31 тлумачний словник Мовний словник, що пояснює значення слів певної мови, дає граматичну, стилістичну характеристики, приклади застосування та інші відомості
12.32 термінологічний словник Словник термінів та визначень певної галузі знання




Особливості редагування довідкової літератури
Редагування довідкової літератури — це багатоаспектний процес редакційного опрацювання довідкової літератури, метою якого є якісна та ґрунтовна підготовка видання до друку.
Робота над загальною концепцією довідкового видання
Підготовка довідкового видання - це процес, в якому важливе місце займає підготовчий період. Ключовий момент підготовчого періоду - розробка концепції майбутнього видання. Концепція довідкового видання являє собою цілий комплекс організаційних та творчих питань. До організаційних можна віднести:
чітке з'ясування читацького призначення,
передбачуваний попит на книговидавничому ринку;
економічні можливості видавництва щодо забезпечення якості майбутнього видання;
підбір авторського колективу та створення спеціальної редакторської групи[1].
Серед творчих питань найважливішими є:
складання словника;
розробка методичних рекомендацій для авторів;
з'ясування загальних принципів відбору і систематизації матеріалу[1].
Концепція довідкового видання розробляється в першу чергу вченими-лексикографами, але саме редактор є тим фахівцем, який поєднує авторський задум з його практичним втіленням. Потрібно починати з підбору та систематизації матеріалу, від яких залежить визначення конкретних методів підготовки видання. Під час аналізу концепції майбутнього видання, редактор починає від найзагальніших характеристик (цільового призначення та аудиторії) до конкретних (розташування елементів статті один щодо одного, уніфікована система виділень, позначень, скорочень). Чітке визначення цільового та читацького призначення видання — центральне завдання у розробці концепції, виходячи з якого визначається характер читацьких запитів і принципи підбору матеріалу і його подачі, а саме: обґрунтовується структура видання. Структура довідкових видань підпорядковується єдиному принципу організації матеріалу. Як правило, він розчленовується на окремі ділянки тексту - статті, фрагменти. Кожна стаття є мінімальною структурною одиницею видання та описує той чи інший об'єкт (об'єкт опису). Всі довідкові статті незмінно взаємозв'язані один з одним, та являють собою комплекс, що відображає систему накопичених знань з різних питань. Комплекс статей є, своєю чергою, певною системою органічно пов'язаних між собою розділів і циклів.
Робота над структурною одиницею видання
Довідкове видання характеризується особливими способами подачі матеріалу. Досить часто матеріал подається у вигляді довідкових статей, які можна назвати мінімальними структурними одиницями видання. Матеріал, який буде поданий в енциклопедії, повинен підбиратися цілеспрямовано, має забезпечувати комплексне висвітлення як окремого предмета, явище чи події, так і їх сукупності. Важливою якістю матеріалу є достовірність та науковість, відповідність сучасному рівню знань з певної області. Редактор має сумлінно стежити, щоб статті не дублювали одна одну. Щоб усунути повтори, якщо раптом вони виникнуть, варто використовувати систему внутрішньо текстових посилань і відсилань на певну статтю, де можна знайти необхідні відомості. Словарну статтю не можна розглядати як самостійну одиницю – вона є лише частиною сукупності усіх статей, про що редактор повинен пам’ятати. Зв’язки між статтями є запорукою того, що певне явище буде висвітлене максимально повно та ґрунтовно.
Редактор має слідкувати за тим – чи однорідно описуються схожі між собою явища. Статті про явища одного характеру мають бути приблизно однакові за структурою та об’ємом. Дуже важливо прослідкувати за зв’язками між заголовком статті (явищем, яке описується) та її наповненням.
Усі елементи статті потребують уваги редактора, окрім цього, його обов’язком є перегляд великої кількості статей на предмет уніфікованої структури. Для цієї мети, ще на етапі написання статей використовують типову статтю – еталон, зразок для полегшення подальшої роботи авторів та редакційної обробки матеріалів. Типових статей може бути кілька – для описів різних понять: країн, персоналій, наукових термінів тощо.
Необхідно також пам’ятати, що критеріями редакційного аналізу стають також інформаційна насиченість та ступінь розгорнення інформації.
Інформаційна насиченість енциклопедичної статті визначається кількістю використаних для опису об'єкта фактів, узятих в чистому вигляді, без оціночних положень, засобів зв'язку структурних компонентів статті, посилань, цитат (якщо вони не містять тих же самих фактів) і т.д. Це об'єктивний показник довідково-інформаційної цінності статті, її корисності для споживача, зорієнтованого на об'єктивні, перевірені, усталені відомості з даного питання.
Ступінь розгорнення інформації. Цей аспект логічно продовжує попередній: в статтях з рівним ступенем інформаційної насиченості можуть використовуватися різні засоби, лаконізуючи виклад або, навпаки, розширюючи його рамки. Однак компактність опису може призвести до втрати частини інформації, при цьому стаття може постраждати у таких аспектах, як доказовість, переконливість, доступність, виразність[2].
Редакторська підготовка матеріалів
Після отримання статей від авторів, їх систематизації згідно із словником, а також після рецензування (потребу в цьому визначає редактор видання, керівник редакторської групи чи головний редактор) починається редакторське опрацювання. Варто окреслити лише найважливіші моменти, які постійно мають бути в полі зору редактора на цьому етапі.
робота над фактологічним матеріалом (з’ясування ступеня новизни інформації, врахування нових джерел, що з’явилися друком у процесі підготовки матеріалу, перевірка дат, цифр, прізвищ та ініціалів);
удосконалення змісту (популяризація викладу, вилучення повторів, малозрозумілих слів, уникнення зайвої деталізації;
уніфікація тексту (принцип однотипності скорочень, дат за старим чи новим стилем, написання великих і малих літер, абревіатур, оформлення бібліографічного опису тощо);
ретельна перевірка розробленої системи посилань, відсилань та покажчиків.
Остання позиція для довідкових видань має особливо принципове значення, оскільки допущена редактором через неуважність будь-яка неточність, двозначність або неповнота помітно знижує якість такого видання і згодом негативно може вплинути на репутацію видавництва в цілому.
Робота над ілюстраціями та художньо-технічним оформленням
Найважливішим напрямком в роботі редактора є робота над художньо-технічним оформленням та ілюстраціями видання. Ілюстрації в довідкових виданнях – одне із істотних прийомів збагачення їх інформативності. Вимога до ілюстрування – логічний та органічний зв’язок зі змістом. Сумлінно підібрана ілюстрація, яка має добре складений підпис, дозволяє суттєво спростити статтю чи відповідний текстовий фрагмент в систематичному виданні. Під час розробки плану ілюстрування варто враховувати характеристики конкретного видання, в тому числі предметні. Особливу роль відіграють ілюстрації в довідкових виданнях з мистецтва. Наприклад, популярні енциклопедії з мистецтва, де в основному переважають репродукції та інший ілюстративний матеріал, здатні встановлювати прямий контакт зі світом мистецтва, започатковують смакові переваги людини.
Важливе значення набувають коментарі до кожної ілюстрації, яка розкриває художні особливості творів. У довідниках, які присвячено лікарським рослинам, ілюстрування також займають показове місце. Зрозуміло, що опис певної рослини має бути доповненим високоінформативною та якісною ілюстрацією. В одному з подібних видань ілюстрацій ний матеріал до кожної статті складений з трьох основних видів ілюстрацій: кольорове фото рослини в тій фазі, коли відбувається збір сировини; малюнок, який відображає листя, корінь, стебло, квіти і т.д.; кольорове фото, яке показує, як саме виглядає сировина. Ілюстрації вдало доповнюють тексти статей і стають самостійним джерелом інформації, яким можна користуватись і поза зв’язком із статтями.
Редактор не повинен забувати, що при підготовці ілюстрацій можна обмежуватися оцінкою їх оригіналів. Також варто враховувати, яким буде якість виконання ілюстрацій при друці та чи виконають вони поставлене перед ними завдання певною мірою. Наприклад, якщо та ж само лікарська рослина вийде на знімку розмитою, змазаною й нечіткою, то ілюстрація не просто потрапить до інформативності, а й цілком можливо, що введе читача в оману.
24. Редакторська підготовка енциклопедій.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
12.34 довідник Довідкове видання прикладного характеру, побудоване за абеткою назв статей або в систематичному порядкуПримітка 1. За цільовим призначенням розрізниють: науковий, громадсько-політичний, виробничо-практичний, навчальний, популярний, побутовий та інші довідники
Примітка 2. За характером Інформації можна виділити довідники: статистичний, біографічний, бібліографічний тощо
12.27 словникДовідкове видання упорядкованого переліку мовних одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів, імен, знаків), доповнених відповідними довідковими даними
12.28 енциклопедіяДовідкове видання зведення основних відомостей з однієї чи усіх галузей знання та практичної діяльності, викладених у коротких статтях, розташованих за абеткою їхніх назв або в систематичному порядкуПримітка. Розрізняють: універсальну (загальну), спеціалізовану (галузеву), реґіональну (універсальну або спеціалізовану) енциклопедії




Особливості редагування довідкової літератури
Редагування довідкової літератури — це багатоаспектний процес редакційного опрацювання довідкової літератури, метою якого є якісна та ґрунтовна підготовка видання до друку.
Робота над загальною концепцією довідкового видання
Підготовка довідкового видання - це процес, в якому важливе місце займає підготовчий період. Ключовий момент підготовчого періоду - розробка концепції майбутнього видання. Концепція довідкового видання являє собою цілий комплекс організаційних та творчих питань. До організаційних можна віднести:
чітке з'ясування читацького призначення,
передбачуваний попит на книговидавничому ринку;
економічні можливості видавництва щодо забезпечення якості майбутнього видання;
підбір авторського колективу та створення спеціальної редакторської групи[1].
Серед творчих питань найважливішими є:
складання словника;
розробка методичних рекомендацій для авторів;
з'ясування загальних принципів відбору і систематизації матеріалу[1].
Концепція довідкового видання розробляється в першу чергу вченими-лексикографами, але саме редактор є тим фахівцем, який поєднує авторський задум з його практичним втіленням. Потрібно починати з підбору та систематизації матеріалу, від яких залежить визначення конкретних методів підготовки видання. Під час аналізу концепції майбутнього видання, редактор починає від найзагальніших характеристик (цільового призначення та аудиторії) до конкретних (розташування елементів статті один щодо одного, уніфікована система виділень, позначень, скорочень). Чітке визначення цільового та читацького призначення видання — центральне завдання у розробці концепції, виходячи з якого визначається характер читацьких запитів і принципи підбору матеріалу і його подачі, а саме: обґрунтовується структура видання. Структура довідкових видань підпорядковується єдиному принципу організації матеріалу. Як правило, він розчленовується на окремі ділянки тексту - статті, фрагменти. Кожна стаття є мінімальною структурною одиницею видання та описує той чи інший об'єкт (об'єкт опису). Всі довідкові статті незмінно взаємозв'язані один з одним, та являють собою комплекс, що відображає систему накопичених знань з різних питань. Комплекс статей є, своєю чергою, певною системою органічно пов'язаних між собою розділів і циклів.
Робота над структурною одиницею видання
Довідкове видання характеризується особливими способами подачі матеріалу. Досить часто матеріал подається у вигляді довідкових статей, які можна назвати мінімальними структурними одиницями видання. Матеріал, який буде поданий в енциклопедії, повинен підбиратися цілеспрямовано, має забезпечувати комплексне висвітлення як окремого предмета, явище чи події, так і їх сукупності. Важливою якістю матеріалу є достовірність та науковість, відповідність сучасному рівню знань з певної області. Редактор має сумлінно стежити, щоб статті не дублювали одна одну. Щоб усунути повтори, якщо раптом вони виникнуть, варто використовувати систему внутрішньо текстових посилань і відсилань на певну статтю, де можна знайти необхідні відомості. Словарну статтю не можна розглядати як самостійну одиницю – вона є лише частиною сукупності усіх статей, про що редактор повинен пам’ятати. Зв’язки між статтями є запорукою того, що певне явище буде висвітлене максимально повно та ґрунтовно.
Редактор має слідкувати за тим – чи однорідно описуються схожі між собою явища. Статті про явища одного характеру мають бути приблизно однакові за структурою та об’ємом. Дуже важливо прослідкувати за зв’язками між заголовком статті (явищем, яке описується) та її наповненням.
Усі елементи статті потребують уваги редактора, окрім цього, його обов’язком є перегляд великої кількості статей на предмет уніфікованої структури. Для цієї мети, ще на етапі написання статей використовують типову статтю – еталон, зразок для полегшення подальшої роботи авторів та редакційної обробки матеріалів. Типових статей може бути кілька – для описів різних понять: країн, персоналій, наукових термінів тощо.
Необхідно також пам’ятати, що критеріями редакційного аналізу стають також інформаційна насиченість та ступінь розгорнення інформації.
Інформаційна насиченість енциклопедичної статті визначається кількістю використаних для опису об'єкта фактів, узятих в чистому вигляді, без оціночних положень, засобів зв'язку структурних компонентів статті, посилань, цитат (якщо вони не містять тих же самих фактів) і т.д. Це об'єктивний показник довідково-інформаційної цінності статті, її корисності для споживача, зорієнтованого на об'єктивні, перевірені, усталені відомості з даного питання.
Ступінь розгорнення інформації. Цей аспект логічно продовжує попередній: в статтях з рівним ступенем інформаційної насиченості можуть використовуватися різні засоби, лаконізуючи виклад або, навпаки, розширюючи його рамки. Однак компактність опису може призвести до втрати частини інформації, при цьому стаття може постраждати у таких аспектах, як доказовість, переконливість, доступність, виразність[2].
Редакторська підготовка матеріалів
Після отримання статей від авторів, їх систематизації згідно із словником, а також після рецензування (потребу в цьому визначає редактор видання, керівник редакторської групи чи головний редактор) починається редакторське опрацювання. Варто окреслити лише найважливіші моменти, які постійно мають бути в полі зору редактора на цьому етапі.
робота над фактологічним матеріалом (з’ясування ступеня новизни інформації, врахування нових джерел, що з’явилися друком у процесі підготовки матеріалу, перевірка дат, цифр, прізвищ та ініціалів);
удосконалення змісту (популяризація викладу, вилучення повторів, малозрозумілих слів, уникнення зайвої деталізації;
уніфікація тексту (принцип однотипності скорочень, дат за старим чи новим стилем, написання великих і малих літер, абревіатур, оформлення бібліографічного опису тощо);
ретельна перевірка розробленої системи посилань, відсилань та покажчиків.
Остання позиція для довідкових видань має особливо принципове значення, оскільки допущена редактором через неуважність будь-яка неточність, двозначність або неповнота помітно знижує якість такого видання і згодом негативно може вплинути на репутацію видавництва в цілому.
Робота над ілюстраціями та художньо-технічним оформленням
Найважливішим напрямком в роботі редактора є робота над художньо-технічним оформленням та ілюстраціями видання. Ілюстрації в довідкових виданнях – одне із істотних прийомів збагачення їх інформативності. Вимога до ілюстрування – логічний та органічний зв’язок зі змістом. Сумлінно підібрана ілюстрація, яка має добре складений підпис, дозволяє суттєво спростити статтю чи відповідний текстовий фрагмент в систематичному виданні. Під час розробки плану ілюстрування варто враховувати характеристики конкретного видання, в тому числі предметні. Особливу роль відіграють ілюстрації в довідкових виданнях з мистецтва. Наприклад, популярні енциклопедії з мистецтва, де в основному переважають репродукції та інший ілюстративний матеріал, здатні встановлювати прямий контакт зі світом мистецтва, започатковують смакові переваги людини.
Важливе значення набувають коментарі до кожної ілюстрації, яка розкриває художні особливості творів. У довідниках, які присвячено лікарським рослинам, ілюстрування також займають показове місце. Зрозуміло, що опис певної рослини має бути доповненим високоінформативною та якісною ілюстрацією. В одному з подібних видань ілюстрацій ний матеріал до кожної статті складений з трьох основних видів ілюстрацій: кольорове фото рослини в тій фазі, коли відбувається збір сировини; малюнок, який відображає листя, корінь, стебло, квіти і т.д.; кольорове фото, яке показує, як саме виглядає сировина. Ілюстрації вдало доповнюють тексти статей і стають самостійним джерелом інформації, яким можна користуватись і поза зв’язком із статтями.
Редактор не повинен забувати, що при підготовці ілюстрацій можна обмежуватися оцінкою їх оригіналів. Також варто враховувати, яким буде якість виконання ілюстрацій при друці та чи виконають вони поставлене перед ними завдання певною мірою. Наприклад, якщо та ж само лікарська рослина вийде на знімку розмитою, змазаною й нечіткою, то ілюстрація не просто потрапить до інформативності, а й цілком можливо, що введе читача в оману.
25. Редакторська підготовка бібліографічних видань.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
5.2 Бібліографічне виданняІнформаційне видання упорядкованої сукупності бібліографічних записів.
Бібліографічний посібник − упорядкована множина бібліографічних записів; документальна форма існуваннябібліографічної інформації, за допомогою якої вона фіксується і зберігається в часі та розповсюджується в просторі у вигляді документа.
Бібліографічний посібник – це основний вид бібліографічної продукції, результат практичноїбібліографічної діяльності, засіб бібліографічного обслуговування і використання бібліографічної інформації. 
Існують різні класифікації даних посібників, які розподіляються за видами і у свою чергу виділяються за різними ознаками: за змістом – універсальні, галузеві, тематичні, краєзнавчі, персональні з часу видання – поточні, ретроспективні, перспективні, кумулятивні (об'єднуючі матеріали, що вийшли раніше випусків) за повнотою відбору – реєстраційні, вибіркові, сигнальні, анотовані за способом угрупування матеріалу – алфавітні, предметні, словникові, систематичні, хронологічні. За формами: - рукописна (машинописна) - несамостійно видавнича (внутрішньокнижкові, внутрішньожурнальні, внутрішньогазетні, прикнижкові, пристатейні посібники) - карткова (каталоги і картотеки) - машиночитаючі (електронні бази і банки даних) - бібліографічні видання (посібники, видані друкарським способом).
Бібліографі́чний пока́жчик — загальний термін для позначення декількох видів бібліографічних посібників (див.: Бібліографія), тобто списків опублікованих документів (книг,газетних і журнальних статей тощо), об'єднаних якою-небудь ознакою і забезпечених допоміжними індексами, що полегшують пошук і угруповання матеріалів.
Бібліографічний список – бібліографічний посібник з простою структурою. До цього жанру відносять бібліографічні посібники, що складаються з обмеженої кількості бібліографічних записів і мають просту структуру, без допоміжного апарату.
Бібліографічний огляд – бібліографічний посібник, в письмовій або усній формі представляє собою зв’язне оповідання. Розрізняються за призначенням (інформаційні, рекомендаційні) і за змістом (універсальні, галузеві, тематичні, персональні).
Бібліографічний словник. Сам жанр бібліографічного посібника визначає принцип його побудови. Як правило, складається з статей, в кінці яких приводиться бібліографія. Статті в бібліографічному словнику подаються в алфавіті чи то предметів, об’єднаних темою посібника, чи то прізвищ видатних особистостей. Кожна стаття містить важливу інформацію про значення і проблематику предмета або основні факти біографії особи і його творчості.
Бібліографічний журнал. Бібліографічний журнал, як правило, вміщує бібліографічні повідомлення різноманітних жанрів: рецензії, анотації, бібліографічні огляди і списки, критико-бібліографічні статті та інші публікації.
Редакторська підготовка бібліографічних видань
ВИМОГИ ДО СТВОРЕННЯ БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСІБНИКІВ Загальна методика підготовки бібліографічних посібників. По-перше, перш ніж приступати до його складання, потрібно визначитися з типом і видом посібника. Укладання бібліографічного посібника складається з наступних етапів: підготовчого, основного та заключного.
Підготовчий етап складання бібліографічного посібника включає в себе вибір та вивчення теми, розробку плану-проспекту, виявлення документів по темі посібника. - вибір і вивчення теми Тема вивчається в різних аспектах: з точки зору новизни, актуальності, інтересу до неї читачів, забезпеченості літературою, відповідності профілю і можливостям бібліотеки. Тема має бути: - актуальною і суспільно значимою, відповідати можливостям бібліотеки, економічному і культурному профілю району обслуговування, бібліографічним запитам користувачів; - бібліографічно незабезпеченою. Важливо знати, що вже видано з даної теми, що передбачає видати бібліотека. - розробка плану-проспекту Це основний документ, який визначає напрями подальшої роботи над бібліографічним посібником. У ньому визначається: цільове та читацьке призначення посібника, хронологічні рамки посібника (виходячи із середніх термінів старіння інформації, це повинна бути література останніх років видання), види видань, визначається структура бібліографічного запису (чи вона буде складатися тільки з бібліографічного опису або повинна супроводжуватися анотацією; які передбачаються анотації - довідкові або рекомендаційні), визначається структура посібника (спосіб групування матеріалів: алфавітна, хронологічна, систематична або тематична) і дати перелік якщо не всіх, то найважливіших розділів, рубрик і підрубрик, визначається склад довідково-методичного апарату посібника - передмова, допоміжні покажчики, додатки, вступної статті. - обґрунтування цільового і читацького призначення Цільова адреса має бути вказана максимально точно і конкретно: чи то на допомогу професійно-виробничій діяльності, освіті, самоосвіті, 11
агітаційно-пропагандистській чи масовій роботі, підвищенню кваліфікації, для початкового знайомства з темою, інше. Щодо читацького призначення, то в деяких випадках вона безпосередньо виходить із цільового призначення. А в тому випадку, коли документи однієї тематики і одного цільового призначення пропонуються різним за ступенем підготовки або за професійними інтересами споживачам, слід уточнити читацьке призначення посібника, особливо, рекомендаційного. - виявлення літератури по темі посібника. Виявлення - пошук документів з метою їх подальшої бібліографічної обробки. Роботу з виявлення документів для бібліографічного посібника слід починати з виявлення кола джерел: основних і додаткових. Основними джерелами для відбору документів є, передусім, каталоги і картотеки бібліотеки в традиційному і електронному варіантах, додатковими – електронні каталоги інших бібліотек, видання галузевої і сигнальної інформації, реферативні журнали. Це джерела інформації, що найповніше розкривають світовий документальний потік. Особливу увагу слід приділити і прикнижковій бібліографії, що допоможе не тільки доповнити посібник літературою (і причому, найбільш значимою), але й краще орієнтуватись у її проблематиці, цим же полегшуючи кінцевий відбір. Доцільно звернутись і до інших, первинних по своїй суті, видань – журналів, тематичних збірників, хрестоматій, антологій, зібрань творів і т. і.
Опрацювання документів. Укладання посібника. На даному етапі передусім необхідно звірити бібліографічні описи документів з оригіналом, оскільки описи багатьох документів запозичено з основних і додаткових бібліографічних джерел. Жодне найавторитетніше джерело не гарантує від неточностей. До того ж, бібліографічні записи, взяті зі старих джерел не відповідають сучасним вимогам бібліографічного опису. На наступному етапі слід попрацювати над структурою, або композицією посібника, і стилем (способом) викладення матеріалу. Визначається місце і співвідношення всіх частин посібника: вступу чи передмови, основних розділів, допоміжного матеріалу, ілюстрацій, довідкового апарату, розташування всіх частин. Групування бібліографічних описів документів всередині розділів може здійснюватись в алфавітному або хронологічному порядку. Вибір порядку розміщення бібліографічних описів залежить від мети висвітлення документів. 12
13. Особливу увагу слід приділити мові: треба чутливо ставитися до авторської мови при викладі матеріалу, зберегти її індивідуальність.
Довідковий апарат бібліографічного посібника. До складу довідкового апарату входять: - передмова, - вступна (ввідна) стаття, - допоміжні покажчики, - додатки, - зміст, - методичні поради.
На Основному етапі здійснюється бібліографічний відбір і бібліографічне угрупування записів Він поділяється на аналітичний і синтетичний етапи. Аналітичний етап. Мета цього етапу: підготувати бібліографічні записи про документи у відповідності з певною в плані-проспекті структурою і методичних вимог посібника.
Аналітичний етап передбачає роботу з кожним документом. На цьому етапі здійснюється бібліографічний відбір, тобто відбираєте найбільш цінну літературу по вашій тематиці, підхожий за цільовим і читацьким призначенням - відомості про кожний твір друку записуються на картки (так зручніше) - розтягуєте літературу по рубриках - по можливості, всі документи переглянути, тому що назви деколи бувають сліпі, перевірити бібліографічний опис документів. Якщо книга багатоаспектна, її розумніше помістити в загальний розділ, а в інших зробити посилання - анотування документів Характеризуючи анотації, слід показати їх роль в ознайомленні читачів з документами, назвати види анотацій, що використовуються в даному посібнику. Недостатньо просто перерахувати наявні допоміжні покажчики, треба звернути увагу читача на особливості їх побудови і можливості практичного використовування. У передмові обов’язково вказується верхня хронологічна межа відбору матеріалу (рік, місяць, число). Згідно з призначенням розрізняються довідкові та рекомендаційні анотації. Довідкова анотація уточнює назву твору і повідомляє додаткові (переважно фактичні) відомості про автора, про форми, жанри, призначення і інші особливості документа, які відсутні в бібліографічному описі, 13
14. найчастіше складаються для наукових, навчальних і довідкових видань. Повинна бути дуже короткою. У рекомендаційній анотації дається ваша оцінка книги, статті. Головне завдання - зацікавити читача. Обсяг рекомендаційних анотацій зазвичай значно перевищує обсяг довідкових, хоча вимоги стислості й точності і тут залишаються в силі. Як правило, публічні бібліотеки готують посібники популярно- просвітницького, самоосвітнього призначення. Отже, анотації мають бути рекомендаційними. По другій ознаці - способу характеристики документів - анотації поділяються на загальні (характеризує твір у цілому), аналітичні (якщо у виданні звертається увага на один розділ або частина), групові (об’єднує кілька близьких за змістом документів). Кодекс вимог до анотацій, створений у Бібліотеці Академії наук СРСР включає наступні положення: 1. Анотація має бути лаконічною (довгі анотації не завжди дочитуються до кінця), але в той же час достатньо конкретною, з посиланням, у разі потреби, на факти, імена, дати і т. д., цілком зрозумілою без перечитування. В анотаціях слід уникати складних додаткових речень, важких синтаксичних зворотів, довгих визначень. Треба уникати в анотації зайвих слів. Не слід починати анотації зі слова “про”. 2. Анотація не повинна повторювати відомостей, що містяться в заголовку, і перефразовувати їх. 3. Бажано для кожного бібліографічного запису складати анотації приблизно однакового об'єму і витримувати логічний порядок відомостей, що приводяться, незалежно від того, як вони подані в документі, що анотується. 4. Наукова термінологія, що приводиться в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань. Маловідомі і застарілі терміни, що приводяться в бібліографічному описі, або, терміни, що використовуються тільки даним автором, слід пояснювати. 5. Необхідно стежити за тим, щоб не було суперечностей або невідповідності анотацій систематизації. Анотація повинна доводити і підтверджувати віднесення роботи до певного розділу посібника. У тексті анотації, особливо довідкової, словам має бути тісно, а думкам — просторо. Синтетичний етап. На цьому етапі узагальнюється вся робота. Перевіряється структура посібника, угрупування - дивимося, може деякі 14
15. розділи покажчика мало наповнені, їх прибираємо чи доповнюємо, перевіряємо порядок їх слідування один за одним. Приступаємо до нумерації, нумерація необхідна. Перевіряємо, щоб кожен документ зайняв своє місце в потрібному розділі, рубриці і т.д., тобто займаємося бібліографічним угрупуванням. Вона допоможе читачам краще орієнтуватися в посібнику, швидко знаходити потрібні матеріали.
Заключний етап підготовки бібліографічного посібника включає в себе: - підготовку довідково-методичного апарату; - редагування; - оформлення бібліографічного посібника. До складу довідково-методичного апарату входять:
Передмова (або звернення до читача), яким має відкриватися будь- який, навіть порівняно невеликий посібник. Тут обов'язково наводяться відомості про призначення посібника; дається характеристика відображених у посібнику документів; пояснюється спосіб розміщення матеріалу (а не просто перераховуються назви розділів і підрозділів, для такої мети служить зміст); називаються види анотацій (довідкові, рекомендаційні), які використовуються в даному посібнику; перераховуються наявні допоміжні покажчики (треба звернути увагу читача на особливості їх побудови та можливості практичного використання); вказується хронологічна межа відбору матеріалу (рік, місяць, число).
Вступна стаття потрібна не до всіх посібників. Пишеться в основному до великих посібників спеціальної ретроспективної бібліографії або персональним покажчикам. Характеризує тему покажчика і основну літературу по ній. Зазвичай до написання залучають фахівців у цій галузі знань.
Допоміжні покажчики. Допомагають розкрити зміст посібника щодо інших аспектів. Найпоширеніші допоміжні покажчики: - покажчик авторів і назв (найпростіший в алфавіті авт. і загол.); - іменний покажчик. Він включає прізвища всіх персоналій: і авторів, і перекладачів, і ілюстраторів, і художників і осіб про яких написано у виданнях - в цьому випадку номери документів про них беруться в дужки. Може складатися самостійний персональний допоміжний покажчик; - географічний покажчик - відображаються географічні назви, про яких йдеться в тексті документа; 15
16. - предметний покажчик - перелік предметів, зазначених у документах, навіть якщо їх немає в назві або анотації, тобто приховані теж потрібно виносити, це дуже трудомістка робота. Становлять також тематичні, систематичні, хронологічні допоміжні покажчики. Додатки. До складу додатків до бібліографічних посібників входять списки переглянутих джерел (каталоги, картотеки, прикнижні і пристатейні списки літератури, бібліографічні посібники і т. д.- наводяться всі джерела, які були переглянуті укладачем), списки умовних скорочень, списки документів, що вийшли після закінчення роботи над посібником. Робота над посібником завершується його редагуванням і зовнішнім оформленням бібліографічних посібників. В процесі редагування перевіряється правильність бібліографічного опису, виправляються стилістичні помилки та неточності, повтори, невдалі вираження і т.д. Як і будь-яке видання, бібліографічний посібник відкривається титульним листом. На ньому або на обороті слід указувати прізвище (прізвища) укладача і його ініціали. На титульному листі приводиться також заголовок покажчика, підзаголовок (відомості про жанр посібника, перевидання, редактора і ін.), вихідні дані, а в надзаголовкові — найменування установи, що підготувала роботу (бібліотеки). В необхідних випадках використовуються контртитули (найменування серії і переклад титулу на інші мови), шмуцтитули (для позначення назв розділів і підрозділів), колонтитули (для рубрик і підрубрик на кожній сторінці основного тексту). Посібники, що відображають велику кількість аналітичних описів статей з журналів і видань, що продовжуються, слід забезпечувати списками умовних скорочень. При цьому в бібліографічних описах посилання на джерело дається в скороченій формі (наприклад, ДАН — Доповіді Академії наук, БТІ — Бюро технічної інформації і т.п.), а в списку скорочень приводяться повні найменування видань. Для набору різних структурних частин посібника (передмови, вступної статті, основного тексту, допоміжних покажчиків і т. д.) застосовуються шрифти різних кеглів. Так, анотації зазвичай набираються дрібнішим шрифтом, ніж бібліографічні описи. Порядкові номери записів повинні бути виділені напівжирним шрифтом, анотації - відділятися від описів пропуском і починатися з червоного (нового) рядка. Різні шрифти використовуються для заголовків розділів, підрозділів, рубрик і підрубрик. 16
17. Суттєве значення, (що не завжди враховується на практиці), має правильне оформлення змісту (зміст): при наборі назв розділів, підрозділів, рубрик і т.д. повинні застосовуватися вставки (вставка - відступ в друкарському наборі з однієї або обох сторін для виділення частин тексту), щоб добре було видно їх взаємозв’язок і внутрішню підпорядкованість. Різні шрифти використовуються також для назви розділів, підрозділів, рубрик і підрубрик. Художнє оформлення бібліографічних посібників передбачає широке застосування різних ілюстративних матеріалів: фотокопій обкладинок або титульних листів найцікавіших і найзначніших видань, портретів діячів науки, культури, мистецтва (в персональних покажчиках і бібліографічних словниках), карт (в країнознавчих і краєзнавчих посібниках). Важливо при цьому, щоб картографічні додатки були не тільки доповненням до покажчика, але і за допомогою географічних “ключів” зв’язувалися з основним текстом посібника. Яскрава виразна обкладинка, особливо в рекомендаційних посібниках, прикрашає видання і привертає до нього увагу користувачів. Елементи зовнішнього оформлення повинні розкривати основний зміст посібника, а якщо воно серійне, то необхідно витримувати єдині принципи художнього оформлення в усіх випусках серії.
26. Редакторська підготовка підручника, навчального посібника.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
ПідручникНавчальне видання з систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке.
ПосібникВидання, призначене на допомогу в практичній діяльності чи оволодінні навчальною дисципліною
наочний посібникВидання, зміст якого передається, в основному, зображувальними засобами
практичний посібник (С. 17)Виробничо-практичне видання, призначене практичним працівникам для оволодіння знаннями та навичками при виконанні будь-якої роботи, операції, процессу
навчальний посібникНавчальне видання, що доповнює або частково (повністю) замінює підручник та офіційно затверджене як таке
навчальний наочний посібникНавчальне образотворче видання матеріалів на допомогу у вивченні, викладанні чи вихованні
навчально-методичнии посібникНавчальне видання з методики викладання навчальної дисципліни (її розділу, частини) або з методики виховання
Різниця між підручником і навчальним посібником полягає в тому, що в підручнику теоретичні основи курсу викладаються в строгій відповідності з програмою, а в навчальному посібнику — без урахування такої. До навчальних посібників відносяться також хрестоматії, книги для читання, таблиці, атласи, окремо видані частини курсу, навчальні наочні посібники. 
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
4.8 навчальне виданняВидання систематизованих відомостей наукового або прикладного характеру, викладених у зручній для вивчення і викладання формі
Така сукупність дій досить складна в реальному втіленні різноманітних функціональних обов'язків працівників видавництва і досить тривала в часі. Тому для кращого розуміння і сприйняття початкуючим видавцем, редакційно-видавничий процес доцільно розділити на кілька етапів:
підготовчий;
редакційний;
виробничий;
маркетинговий.
Розглянемо кожен з цих етапів більш детально.
1) Підготовчий етап
Цей етап починається задовго до того, як редактор за допомогою електронного або механічного пера почне працювати з авторським оригіналом.Створений конкретним автором, такий оригінал ще потрібно знайти. Видавцеві також необхідно переконатися в тому, що саме цей оригінал відповідаєпрофілю видавництва, і якщо його втілити в книжкове видання, він знайде споживача і окупить понесені витрати.
Таким чином, пошук потрібного автора та оригіналу є чи не найважливішою справою на цьому етапі дій видавця або редактора.
Авторським оригіналом називається створена автором і представлена ​​для редакційно-видавничої обробки творча чи наукова робота з усіма її необхідними компонентами (основний, допоміжний і додатковий тексти, а також оригінали ілюстрацій з необхідними до них підписами).
Видавничим оригіналом називається той же авторський оригінал після його обробки у видавництві аж до готовності виведення оригінал-макету на плівках з доданими оригіналами зовнішнього оформлення та видавничої специфікацією.
Як потрапляють авторські оригінали до видавництва?
Існує декілька найбільш поширених шляхів:
«Самопливом»;
через літературних агентів;
через виставки, ярмарки та інші книговидавничі заходи;
за індивідуальними замовленнями авторам.
«Самопливні» авторські оригінали у досвідчених видавців особливої ​​довіри не викликають. Перш за все, тому, що дуже рідко у видавництва потрапляють справді вартісні твори. У недавні радянські часи таких рукописів було дуже багато, і робота з ними відбирала багато дорогоцінного часу, тому що за вимогами директивних органів, іздателелі вимушені були детально розглядати всі без винятку (надіслані поштою або передані власноруч) рукописи і готувати у встановлені терміни обгрунтовані відповіді. Найчастіше вони були негативними.
Зараз видавництва самі вирішують розглядати авторський оригінал чи ні. У зв'язку з цим, деякі автори йдуть на різні хитрощі: у видавництва не тільки звичайної, але й електронною поштою розсилаються повні (або скорочені) варіанти оригіналів або окремі їх розділи з інтригуючими анотаціями.
Шлях від автора до видавця нерідко пролягає через літературного агента. Останні роки в розвинених країнах Заходу вже стало правилом: відомий і поважає себе автор ніколи не буде виконувати сам всю «чорнову» роботу «пристрою» і видання власного твору. Вони працюють тільки лише через літературних агентів. На Заході виконання цих функцій вже поставлено на професійну основу - їх готують на відповідних факультетах університетів. Ряди літературних агентів поповнюють високопрофесійні фахівці видавничої справи та авторського права, які добре обізнані з літературно-науковим середовищем, тенденціями книжкового і мультимедійного ринків. Вони виступають своєрідними посередниками між видавцем і автором, хоча однозначно представляють інтереси останнього. Завданням літературних агентів є відбір з наявних пропозицій або пошук такого оригіналу, який можна вигідно запропонувати до видання і отримати свій відсоток від обумовленої суми авторської винагороди. На жаль, в країнах з нерозвиненим книговидавничого бізнесу, до яких належить і Україна, редактору рідко доводиться працювати з літературними агентами.
В даний час все більш результативним стає спосіб виходу на майбутнє видання через виставки, ярмарки та інші книговидавничі заходи. На міжнародних виставках-ярмарках вже з давніх пір успішно працюють своєрідні авторські майданчика. У Москві навіть виходить періодичне видання, яке має назву «Біржа авторських прав». Вміщені тут матеріали діляться на такі рубрики: «Каталог» (пропозиції видання книг за тематичним принципом), «Проекти серій», «Знайомство з автором», «Представляємо видавництва», «Ярмарку, семінари, тусовки». Матеріали «Біржі» стали поширюватися через Інтернет. В Україні щось подібне намагалася свого часу робити «Літературна Україна», періодично знайомлячи своїх читачів з ненадрукованими напрацюваннями письменників. Однак, до широкого кола видавців така інформація поки що не доходить.
Найвірогідніше з точки зору доцільності та ефективності виходу на реалізацію конкретного видавничого проекту виглядає четвертий із запропонованих шляхів отримання кондиційного авторського оригіналу - за індивідуальними замовленнями авторам. Відповідно до профілю видавництва і розробленої програмі, яка редактор сам шукає такого автора і запрошує його у видавництво. Очевидно, що видавець, який, перш за все з економічної сторони дуже зацікавлений у реалізації такого замовлення, піде на те, щоб укласти договір з автором ще до написання оригіналу, і виплатити йому певну суму авансу. В іншому випадку, автор просто проігнорує замовлення або після його виконання запропонує твір іншому видавцю на більш вигідних для себе умовах.
Наступною складовою підготовчого етапу редакційно-видавничого процесу є прийом авторського оригіналу.
У методичних матеріалах радянських часів, адресованих редакторам, наводився досить чималий перелік вимог, яких повинні були дотримуватись автори, подаючи оригінали у видавництва. Авторам видавалися навіть спеціальні інструкції, існував також окремий галузевийстандарт, яким встановлював нормативні вимоги до оригіналів.
З переходом видавничо-поліграфічної галузі на ринкові умови обидві сторони перестали дотримуватися більшості вимог. І все ж, незважаючи на "віртуозність" в технічному забезпеченні сучасних видавництв, ігнорування низки вимог, сформульованих попередниками, досить часто веде до негативних наслідків на різних етапах редакційно-видавничого процесу.
Правильно роблять у тих видавництвах, де поряд з електронною версією оригіналу вимагають його «тверду» копію, тобто роздруківку на папері.Перше знайомство з «плюсами» та «мінусами» оригіналу все ж таки краще з паперового варіанту. Що ж стосовно самої електронної версії, то редактору на етапі прийому оригіналу важливо з'ясувати, в якій програмі здійснювався набір, в чому виконані графічні матеріали, які шрифтивикористовувалися, чи будуть стикуватися надані автором файли з програмами, які використовуються у видавництві. Особливої ​​уваги заслуговують електронні версії текстів, набраних за кордоном. Початківець видавець нерідко не відає, що переважна більшість текстів, скажімо, в Канаді чи США набирається на комп'ютерах з системою Macintosh, тоді як у Європі перевага віддається системі Windows. Звичайно ж, файли можна перегнати з однієї системи в іншу, але це повинні зробити професіонали.
У зв'язку з цим, редактор автору пред'являє такі обов'язкові вимоги:
оригінал має бути підписаний автором із зазначенням дати подання його у видавництво;
оригінал має бути комплектним і повністю закінченим.
Кілька зауважень щодо цих вимог.
Підпис і дата, зазначені рукою автора, можуть бути важливими під час визначення термінів підготовки оригіналу та інших умов договору.
Комплектність оригіналу передбачає наявність в ньому всіх його складових: змісту, анотації, бібліографічних посилань, передмови (післямови), покажчиків, додатків та інших елементів, залежно від вигляду і складності видання, а також ілюстративного матеріалу.
Повністю закінчена автором твір - гарантія того, що в процесі редакційної підготовки не виникнуть проблеми з дотриманням графіка проходження різних стадій підготовки оригінал-макету у видавництві та випуску готового видання на поліграфічному підприємстві.
Поспішність, обіцянку автора донести останні розділи «найближчим часом», або зробити необхідні вставки вже у верстці видання можуть дорого обійтися за часом самому видавництву і викликати претензії автора до видавництва.
Щоправда, бувають випадки, коли видавництво свідомо приймає «сирий» оригінал. Це коли тема дуже «гаряча», сенсаційна, а автор, володіючи фактами, не здатний надати йому прийнятною літературної форми. Або ж, коли замовник повністю фінансує витрати. Наприклад, це можуть бути термінові видання до яких-небудь пам'ятних або ювілейним подіям. У таких випадках видавництво терміново шукає «співавтора», яким, як правило, виступає досвідчений і надійний редактор.
Редактор на цьому етапі також готує первинні документи для закладу «Облікової картки видання».
До них відносяться:
творча заявка від автора, написана на ім'я керівника видавництва;
розгорнута анотація або план-проспект видання;
інформація про самого автора, включаючи точні паспортні дані.
Ігнорувати на початку такими, на перший погляд, дрібницями не можна. Адже наявна в цих документах інформація необхідна для складання проекту угоди з автором, почала редакторської роботи з оригіналом.
2) Редакційний етап
Після узгодження всіх питань підготовчого етапу (пошук потрібного автора, прийом авторського оригіналу та збір первинних документів для оформлення облікової картки видання) починається новий етап редакційно-видавничого процесу, який називається редакційним.
Перед тим як поставити отриманий оригінал на конвеєр редакційної обробки, редактору в деяких випадках доведеться вирішити ще одне питання, пов'язане з рецензуванням.
У яких випадках рецензування майбутнього видання є обов'язковим? Тоді, коли готуються до друку:
підручник або навчальний посібник з грифом міністерства освіти і науки;
будь-який вид навчального видання з рекомендацією навчального закладу або наукової установи, якщо це видання здійснюється не на договірних засадах;
довідкове, енциклопедичне видання;
наукове, науково-популярне видання.
Питання спрощується, коли до видавництва надходить оригінал вже з рекомендаційним грифом. Це означає, що непросту процедуру рецензування взяв на себе автор або навчальний заклад, де він працює. Як правило, це буває з нормативними підручниками, авторами яких є відомі у своїй галузі фахівці. У більшості ж випадків «прибиванням» грифів займаються самі видавці. Для цього слід упевнитися, що запропонований до видання оригінал є у всіх відносинах якісним. Такої впевненості можуть додати (або розвіяти) рецензії фахівців.
Рецензією прийнято називати критичний документ, в якому розглядається і оцінюється опублікований твір (зовнішня рецензія, призначена для публікації в пресі) або оригінал майбутнього видання (внутрішня рецензія, виконана на замовлення видавництва або навчального закладу).
Надсилаючи оригінал на рецензування, видавництво підписує угоду з рецензентом, в якому чітко обумовлює терміни подачі рецензії та розмір винагороди за виконану роботу.
Редактор, приймаючи рецензію, повинен звернути увагу, наскільки правильно і повно вона оформлена. Як правило, цей жанр складається з трьох частин: загальної, посторінкового розгляду і виводу.
Вимогами змістовної частини рецензії є обов'язковий розгляд повноти твори за такими параметрами:
місце рецензованої роботи серед вже опублікованих на цю тему;
новизна роботи;
актуальність теми;
повнота охоплення матеріалу;
відповідність відібраного ілюстративного матеріалу теми;
доступність стилю викладу читацької аудиторії, якій буде призначено видання.
Якщо в рецензії вказані істотні зауваження до структури або змісту, їх доведеться усувати авторові до початку редагування. Зауваження та побажання, які істотно не впливають на структуру твору, можуть бути враховані в процесі редагування.
У видавничій практиці нерідко зустрічаються випадки, коли видавці ігнорують оцінки рецензентів, які переконливо і професійно обгрунтовують висновок «не рекомендується друкувати» і все ж таке видання випускають. При цьому переслідуються, перш за все, комерційні цілі, хоча грубо порушуються не лише норми видавничої етики, а й авторські права.
Так, наприклад, вчинила видавництво «Юрінком Інтер», яке в 1999 р. випустило «Українсько-англійський словник правничої термінології», незважаючи на те, що рецензія викладача кафедри англійської мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка О. Купрієвіч на запропонований для професійної оцінки оригінал словника носила різко негативний характер. Більш того, видавництво без вісті рецензентка поставило її прізвище на звороті неякісно підготовленого видання як наукового редактора. О. Купрієвіч подала позов про захист честі, гідності і ділової репутації та стягнення моральної шкоди. Незважаючи на судову тяганину з вини видавництва (справа дійшла аж до Верховного Суду України), позивачка виграла справу.
Отже, після рецензування починається безпосередньо редагування.
У зв'язку із суцільною комп'ютеризацією видавництв і перенесенням сюди з поліграфічних підприємств практично всіх процесів, пов'язаних з набором, версткою, макетуванням і виведенням готового оригінал-макету видання, придатного для поліграфічного відтворення, редакційна процес у видавництвах різного типу організований по-різному.
У переважній більшості малих видавництв, які лише стають на ноги і випускають в рік від одного до десяти назв, мало не всі функції підготовки до друку видання (набір, верстка, редагування, включаючи технічне та художнє, коректура) здійснює одна людина. У принципі, поєднання в одній людині кількох важливих функцій редакційно-видавничого процесу можливе. Однак це неминуче відіб'ється на якості підготовки видання.
Практика видавничої справи вже показала, що одна людина не може бути і редактором, і коректором одного і того ж видання. Яким би грамотним і досвідченим він не був, помилки в оригінал-макеті будуть неминучими. Пояснення просте: при повторному читанні одного і того ж тексту відбувається процес звикання до нього, тому видавничі й коректорські «чортики» вже не так помітні. Потрібна «свіжа голова».
В даний час, деякі вчені і практики, що поспішають зробити «революцію» у редагуванні (завдяки появі на столі редактора комп'ютера) поспішили оголосити коректуру зайвою ланкою редакційно-видавничого процесу, а сам цей процес спростити ще й за рахунок ліквідації коректурного обміну версток на папері.
До чого призводить така непрофесійна поспішність - в цьому легко переконатися, коли дивишся новинки деяких так званих нових комерційних видавництв. Верстку поки що не можна доводити до кондиції лише на екрані - без паперового її варіанту. Ця вимога особливо актуально, коли мовайде про серйозні, престижних виданнях.
Таким чином, не беручи до уваги «новаторства» малих видавництв, зосередимо увагу на одному з оптимальних варіантів порядку проходження оригіналу в редакції середнього або спеціалізованого видавництва.
Отже, порядок проходження оригіналу редакційного етапу
1. Перше читання (або детальний перегляд) оригіналу редактором на екрані комп'ютера або на папері. (Раніше обов'язковою умовою завершення першого читання було складання редакторського висновку та затвердження його головним редактором. Нині переважна більшість видавців це давнє вимога радянського видавничого процесу ігнорують).
2. Редагування тексту редактором на екрані комп'ютера у форматі А-4. (У ряді випадків, для прикладу, коли у виданні передбачений науковий редактор, таке редагування може здійснюватися на папері, з подальшим внесенням оператором виправлень редактора на екрані комп'ютера).
3. Робота з відредагованим текстом технічного та художнього редактора перед версткою (вибираються гарнітури та розміри шрифтів основного, допоміжного, службового текстів, заголовків, а також різноманітні виділення, відступу, спуски; вказуються місця для елементів художнього оформлення, колонтитулів, колонцифр і т.п.) .
4. Верстка відредагованого тексту в конкретному форматі і відповідно до вказівок технічного та художнього редактора. (Здійснюється оператором або верстальником).
5. Читання першого верстки, звірка редакторських виправлень, внесених у форматі А4. Коректорські процеси зчитування та вичитування. (Ці два процеси важливо розрізняти. Зчитування - є зіставленням зверстаного після редагування варіанту видання з його оригіналом; вичитування передбачає усунення орфографічних, пунктуаційних і буквених помилок, правильна розстановка розділових знаків, дотримання принципів уніфікації та однакового стилю представлення тексту).
6. Висновок підписаний верстки на папір. Остання звірка попередніх виправлень.
7. Висновок оригінал-макету на плівки.
8. Виготовлення, редагування, звірка та виведення на плівки художнього оформлення зовнішньої та внутрішньої частин видання (здійснюється спільно редактором і художнім редактором або художником (дизайнером)).
3) Виробничий етап
Виробничий етап редакційно-видавничого процесу починається з вибору видавництвом поліграфічного підприємства та складання договору з ним на друк видання та передачі оригінал-макету з усіма необхідними документами (лист видавництва, комплектний оригінал, технічна видавнича специфікація і договір з поліграфічним підприємством).
З цієї хвилини вся подальша робота з перетворення оригінал-макету в конкретне видання здійснюється поза межами видавництва. І хоча серйозне поліграфічне підприємство саме зацікавлене у якісному виконанні замовлення видавця (адже від цього залежить подальша співпраця партнерів), на цьому етапі є кілька важливих процесів, які не можуть завершитися без участі редактора.
1. Звірка та підписання до друку відбитків художнього оформлення, зроблених після кольороподілу.
2. Звірка та підписання до друку чистих аркушів внутрішньої частини видання перед формуванням книжкового блоку.
3. Звірка та підписання до друку сигнального екземпляра.
Видавнича практика переконує, що редакторський контроль на цьому, завершальному відрізку складного шляху проходження видавничого оригіналу таїть у собі чимало прикрих несподіванок.
Наведемо деякі з них.
Можливі помилки в художньому оформленні:
невідповідність гами кольорів, запропонованих у макеті художником видавництва, і реальним друкованим відбитком (певний колір може зникнути або замінитися на іншу в результаті якогось дрібного втручання оператора-комп'ютерщіка на етапі кольороподілу після підписання макета художнього оформлення до друку);
літерні помилки в прізвищах авторів і заголовках видань, які з'явилися в результаті поверхневого читання редактором (наприклад, Макаренко замість Маренко).
літерне або і текстове розбіжність між написами на обкладинці і корінці видання;
розбіжність у назвах розділів змістовної частини видання та шмуцтитул.
Можливі помилки в книжковому блоці:
численні випадки буквених помилок (культура видання вимагає в спеціальній вклейці перед кінцевим форзаці вказати виявлені на етапі звірки сигнальних примірників помилок і правильного варіанту прочитання);
незаповнені текстом суміжні сторінки будь-якого листа;
невідповідність ілюстрації змісту тексту;
перегорнута сторінка (а то й цілий лист).
Як бачите, якісне завершення виробничого етапу, як і в цілому редакційно-видавничого процесу, значною мірою залежатиме від того, наскільки злагоджено попрацювали всі служби видавництва на двох попередніх етапах. Якщо не враховувати технічних недоліків друку, які іноді трапляються з вини друкарні, витоки всіх інших, явних і прихованих, помилок, які стають помітними вже після виготовлення готового тиражу, беруть початок все ж таки у видавництві. А якщо користуватися давнім визначенням редактора як директора конкретного видання, тоді зрозумілою стає роль івідповідальність представника цієї професії в створенні і подальшому побудові будь-якого видавничого продукту.
4) Маркетинговий етап
Непросто визначити, звідки починається цей етап. У переважній більшості середніх і великих видавництв він наступає після отримання редактором первинних документів від автора. Адже чим раніше буде продуманий і організований комплекс заходів, спрямованих на просування на книжковому ринку конкретного видавничого продукту, тим успішніше можна його реалізувати.
Завданням редактора на цьому етапі є написання такого рекламного тексту, який би відразу «заробив» на створення високого іміджу майбутнього видання. Нерідко буває, що слабке зміст книги компенсується успішної рекламою та іншими маркетинговими акціями. І, навпаки, прекрасне за змістом видання може осісти на складі, так як і каталожна картка, і анотація, і рекламні тексти для друку зроблені бездушно і не професійно.
Одне істотне зауваження щодо форми реалізації редакторських виправлень і вказівок на всіх етапах редакційно-видавничого процесу. Будь-які письмові вказівки редактора іншим учасникам видавничого процесу (оператору, автору, верстальщику, технічному або художньому редактору) є недоречними, оскільки на книжкових гранках для цього немає місця. Видавничо-поліграфічна практика виробила цілу серію простих, доступних для розуміння знаків, які стали називатися «коректурним». Вони існують вже протягом століть і дійшли до сучасного, майже повністю комп'ютеризованому, видавничої справи практично без істотних змін. До того ж, коректурні знаки, як і знаки дорожнього руху, дуже схожі між собою і в інших країнах. Незнання цих знаків, або невміння ними користуватися (незалежно від того, є у видавництві коректорська служба чи ні) однозначно буде характеризувати професійний рівень працівників такого видавництва, загальну культуру організації видавничого процесу.
27. Зміст роботи редактора над апаратом видання.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Службова частина (апарат) видання — це напрацьований історичним досвідом і регламентований певними нормами, зразками, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих інформаційних матеріалів видавничого походження, який вміщується, здебільшого, на початкових і прикінцевих сторінках видання з метою його ідентифікації користувачами як у середині країни, так і за рубежем, а також для бібліографічного опрацювання та статистичного обліку (за М.Тимошиком).

Апарат видання складався з чотирьох блоків:
розпізнавально-відмітний;
довідково-пошуковий;
довідково-пояснювальний;
бібліографічний.
Елементами вихідних відомостей
назва видання;
надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані;
класифікаційні індекси;
макет анотованої каталожної картки;
анотація;
міжнародні стандартні номери;
знак охорони авторського права;
випускні дані.
Відомості про автора (авторів)
Назва видання
Надзаголовкові дані
Надзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують у верхній частині титульного аркуша над прізвищем автора і назвою видання.
У цих даних міститься така інформація:
назва організації, від імені якої випускається видання;
назва серії (підсерії), до складу яких входить видання.
Підзаголовкові дані
Підзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують на титульному аркуші під назвою видання і над вихідними даними. 
Вихідні дані
Вихідні дані — це елемент вихідних відомостей, які повідомляють про місце, назву видавництва чи ім'я видавця та рік випуску видання. 
Зворот титулу
Авантитул
Авантитул — це перша сторінка видання, в якому є розгорнутий титул. У виданнях, що друкуються в оправі ця сторінка, лівий край якої приклеєний до форзаца, є малопомітною.
Є такі варіанти текстового або графічного наповнення авантитулу:
повтор деяких даних з титульної сторінки;
логотип видавництва;
назва серії;
пов'язана зі змістом видання цитата із зазначенням автора;
посвята.
Надвипускні дані
Це частина вихідних відомостей, які повторюють дещо в іншій формі найважливішу редакційно-видавничу інформацію про конкретне видання, — повну назву, повну форму імені автора (авторів) чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників редакційно-видавничого процесу за найголовнішими функціональними обов'язками: художнього, технічного редактора, художника, оператора комп'ютерного складання, верстальника, коректора. Тут же повідомляється про мову видання, якщо воно здійснене недержавною мовою. Такі дані редактори та видавці ще називають передвипускними, бо вони вміщуються перед специфічною інформацією про випуск видання. Надвипускні дані розміщуються у верхній половині прикінцевої сторінки видання.
Випускні дані
Це частина вихідних відомостей, у яких подається виробничо-поліграфічна характеристика видання.
Випускні дані повинні містити:
формат паперу та частку аркуша;
наклад (тираж);
обсяг видання в умовних друкованих аркушах;
номер замовлення виготівника видавничої продукції;
назву та місцезнаходження видавця;
відомості про видачу видавцю свідоцтва про внесення до Державного реєстру України видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції (далі — Державний реєстр);
назву та місцезнаходження виготівника видавничої продукції, а також відомості про його внесення до Державного реєстру.
Довідковий апарат бібліографічного посібника. До складу довідкового апарату входять: - передмова, - вступна (ввідна) стаття, - допоміжні покажчики, - додатки, - зміст, - методичні поради.






28. Особливості редагування наукової, науково-популярної і ужиткової літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
Наукове виданняВидання результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до публікації пам’яток культури, історичних документів та літературних текстів.
Науково-популярне виданняВидання відомостей теоретичних та (чи) експериментальних досліджень в галузі науки, культури і техніки, викладених у формі, зрозумілій читачам-нефахівцям.
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Особливості редагування наукової, науково-популярної і ужиткової літератури
Особливості редагування наукової літератури
Етапи редагування та їх особливості
Редагування – це приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту. Складається з двох рівноправних процедур: контролю (аналізу) та виправлення (реконструкції) авторського оригіналу [10, с. 465].
Види редагування:
- загальне й галузеве;
- нормативне й творче.
Практику редагування досліджує теорія редагування, яка, поряд із теорією видавничої справи є складовою едитології (едитологія – прикладна суспільно-інформологічна наука, яка досліджує методологічні засади готування повідомлень у процесі їх публікування / оприлюднення в ЗМІ) [12].
Аспект редагування – це редагування повідомлення на основі якогось одного чи одночасно кількох видів норм. Кожен такий аспект, як правило, має окрему назву [17]. У літературі найчастіше виокремлюють такі аспекти редагування:
- літературне (здійснюють одночасно на основі кількох видів норм: інформаційних, композиційних, логічних, лінгвістичних і психолінгвістичних);
- технічне (на основі поліграфічних норм або норм, які встановлює технічне обладнання чи технологія електронних ЗМІ);
- політичне (на основі політичних норм);
- художнє (на основі естетичних норм);
- наукове (на основі норм тієї науки, фактичний матеріал якої описують у повідомленні) [1, с. 48].
Існують такі етапи редагування:
- перше, наскрізне, читання;
- доведення (спільно з автором) оригіналу до комплектності;
- робота над структурою (композицією);
- визначення єдиного стилю представлення тексту;
- робота з допоміжною або службової частинами видання;
- робота над заголовками;
- редакційна правка (із застосуванням різних видів редагування) [18].
1. Перше, наскрізне читання
На підготовчому етапі редакційно-видавничого процесу редактор в загальних рисах вже міг скласти перше враження про оригінал, який йому буде необхідно готувати до друку. Але перш ніж взятися за ручку (або почати правити на екрані комп’ютера), він зобов’язаний прочитати весь твір [1, с. 48].
2. Доведення (спільно з автором) оригіналу до комплектності
На цьому етапі редагування слід уточнити, спільно з автором, склад представленого оригіналу, виявити відсутні складові, і прийняти рішення: або відкласти роботу, або почати правити, домовившись з автором про кінцеві терміни ліквідації недоліків [1, с. 49].
3. Робота над структурою (композицією) оригіналу
Це відповідальний етап, від виконання якого залежатиме якість змістовної частини майбутнього видання. Мова йде, перш за все, про структурну організацію всього тексту, логічного взаємозв’язку всіх його частин, незалежно від того, це – журналістський твір або книжкове видання. Звичайно ж, книга вимагає більше уваги редактора [1, с. 51].
4. Визначення єдиного стилю представлення тексту
Дотримуючись в цілому загальних вимог підготовки для газетно-журнального і книжкового ринку друкованої продукції (випуску в ефір радіо-та телепрограм), кожна редакція або видавництво може мати свій власний стиль подання текстів чи програм. Йдеться зокрема про форми розміщення основного, службового чи допоміжного текстів, змісту, виділення заголовків, повноту опису бібліографічних посилань. Є цілий ряд особливостей і в уявленні деяких складових тексту. Так, наприклад, у наборі прізвищ ряд видавництв сповідує європейський стиль – лише повні ім’я та прізвище, інші дотримуються старого підходу – або вживання ініціалів, або повне написання імен, по батькові та прізвищ. Те ж стосується і цифр, особливо в назвах століть, років, а також географічних назв. Слід дотримуватися єдиних критеріїв і в скороченому написанні окремих слів [18].
5. Робота з апаратом видання
Наявність і повнота в майбутньому оригінал-макеті допоміжної частини видання (додатків, бібліографічних описів, покажчиків, словників, посторінкових виносок, змісту) також залежить від редактора, його тісної співпраці з автором. Зазначені складові тексту, як правило, редагуються після завершення роботи над основною частиною оригіналу. Але можуть перебувати в роботі і паралельно. Це ж стосується і службової частини видання (авантитулі, розгорнутого титулу, колонцифр, колонтитулів) [2, с. 123].
6. Робота над заголовками
Найбільша робота над заголовками чекає редактора в книжковому, добре структурованому, виданні. Оскільки назви тут даються всім підрозділам книги (глави, розділи, параграфи тощо), і всім структурним частинам рубрик (допоміжні покажчики, таблиці, ілюстрації та ін.) [2, с. 124]. Заголовки виконують у тексті кілька важливих функцій:
* полегшують роботу читача з виданням;
* організовують процес читання;
* дають можливість читачеві осмислено працювати з окремими частинами видання;
* готують читача до сприйняття нового, щодо закінченого, цілого твору;
* забезпечують зручність в пошуку вибіркової інформації;
* дають можливість глибше засвоїти матеріал.
Головним завданням редактора на цьому етапі є досягнення оптимальної відповідності заголовків змісту текстових фрагментів.
7. Редакційна правка (із застосуванням різних видів редагування)
Редакційна правка – це остання складова етапу редагування, проте не остання за серйозністю виконання редактором [18].
Здійснювати необхідні виправлення в тексті редактор починає після першого наскрізного читання. Сутність редагування полягає в тому, що в окремих словах, пропозиціях, а то і фрагментах тексту редактор може здійснювати наступні операції:
- заміну;
- вставку;
- видалення;
- перестановку;
- скорочення;
- переробки [14].
Головними завданнями такого редагування є усунення неточностей, повторів, досягнення чіткості формулювань, логічності викладу, мовностилістичні грамотності [5, с. 241].
Отже, будь-які виправлення, внесені під час редагування обов’язково повинні узгоджуватися з автором. Необхідно уникати категоричності суджень обґрунтовуючи необхідність виправлень. Протягом всього періоду роботи з автором потрібно зберігати поважні взаємини.
Специфіка редагування науково-популярних текстів
Науково-популярними прийнято називати такі видання, які, як і наукові, містять результати теоретичних чи експериментальних досліджень у галузях науки, культури, мистецтва і техніки, однак матеріал у яких викладений у доступній для читача – не спеціаліста, формі. Основне призначення таких видань – популярно подати нефахівцям з даної проблематики певні наукові знання. На початку підготовки до друку кожного такого видання важливо уявити коло потенційних читачів (покупців, споживачів) нового видавничого продукту. Як правило, це неспеціалісти із тієї галузі знань, якій присвячена книга. Коло таких читачів-неспеціалістів може бути надзвичайно широке як за віковими категоріями, так і рівнем професійної підготовки [5, с. 264]. Умовно виокремити його можна серед таких основних категорій:
- читач з вищою освітою і досить високою професійною підготовкою, який постійно проявляє інтерес до новинок науки, техніки і культури;
- читач із середньою або середньою спеціальною освітою, для якого читання такого виду літератури є засобом поглиблення самоосвіти;
- читач, який є спеціалістом із суміжних галузей науки і який об'єктивно зацікавлений у результатах наукового пошуку колег, які працюють «на стику» близьких наук;
- старшокласники і студенти, які завжди проявляли підвищений інтерес до знань за принципом «будь-які знання не бувають зайвими» або «колись у житті стануть у пригоді» [19].
Зважаючи на те, що за підготовку науково-популярних видань беруться багато вчених, перед ними незмінно виникає ще одне запитання: яка книга з науково-популярного блоку матиме в сучасного читача підвищений попит? Відповідь уже відома: та, що виділяється з-поміж інших за такими ознаками:
- зовнішнім дизайном і внутрішньою художньо-технічною «начинкою»;
- рівнем застосування прийомів популяризації викладу матеріалу.
На відміну від наукових видань, де такій стороні редакційно-видавничого процесу не надається великого значення, у цьому випадку ігнорувати внутрішнім і зовнішнім оформленням недоречно. Нерідко буває, що вдало придумані художником деталі стають цементуючим стрижнем видання, викликають увагу читача й спонукають його прочитати книгу до кінця. Ілюстративний матеріал, будучи складовою частиною відтворення наукового змісту, у виданнях виконує також і кілька важливих функцій: пізнавальну, інформаційну, виховну. Водночас авторові слід пам’ятати, що перенасичення тексту ілюстративним матеріалом (скажімо, однотипними графіками, схемами, таблицями) може ускладнити сприйняття тексту читачем, відволікти його увагу. Не зайвим буде загострити увагу на підготовці текстівок. Вони повинні бути «прив’язані» до тексту і виконувати додаткову інформаційну функцію [19].
Прийомів популяризації викладу будь-якого складного за тематикою тексту є чимало. Залежить це передусім від особливостей авторської манери розповіді та майстерності редактора. Виділимо деякі з них:
- сюжетний розвиток подій (віднайдені ученим історичні факти і явища будуються за законами художнього твору – зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка);
- логічна послідовність наукових аргументів та наведення до кожного з них цікавих прикладів (скажімо, етапи освоєння людиною космосу подаються на фоні успішних і невдалих випадків запуску керованих апаратів з конкретними прізвищами, датами і цифрами);
- вставки-відступи від основної розповіді, які узагальнюють сказане автором у цій частині книги (так, у науково-популярній книзі з історії видавничої справи Київського університету редактор видавництва «Наша культура і наука» доречно запропонував вставити до тексту авторської розповіді короткі блоки під рубрикою «Коротка історична довідка», набраних і зверстаних іншим шрифтом);
- авторські відступи від строго визначеної канви розповіді (вони забезпечують цілком протилежний від попереднього ефект: послідовний виклад серйозної наукової інформації раптом скрашується емоційно або динамічно насиченою авторською ремаркою, яка робить своєрідну паузу, спонукає до певної реакції самого читача);
- нестандартне введення в текст термінології та спонукання читача до її мимовільного засвоєння (на початку – перелік найголовніших його особливостей; знайомство з терміном через цікаві приклади; розшифрування складного терміна ніби ненароком, через уточнення або взяття його в дужки) [5, с. 279].
Отже, значною мірою піднімають «читабельність» науково-популярних видань, сприяють запам’ятовуванню прочитаного, простота і ясність, публіцистична наснага й експресія, образність мови, влучні порівняння, речитативні запитання до читача, що властиві для стилю окремих авторів.
Особливості редагування ужиткової літературиВидання для дозвілля містить загальнодоступні відомості з виготовлення або експлуатації різних предметів у побуті, за різноманітних форм самодіяльної творчості, захоплень. Вони близькі до виробничо-практичних та науково-популярних видань. Однак відрізняються від них своїм цільовим призначенням [15].
За характером інформації видання для дозвілля поділяються на два види: практичні видання для аматорів, розважальні видання [15].
Практичні видання для аматорів покликані дати певну суму знань і допомогти виробити необхідні вміння та навички в непрофесійній діяльності з метою отримати той чи інший практичний результат. До них відносяться: книги на допомогу молодій сім’ї, на допомогу молодій матері, книги по садівництву, фото і кінозйомки, шиттю, в’язанню, спортивної гімнастики, косметиці і т.п. Це можуть бути практичні посібники і керівництва, буклети, буклети-визначники, робочі таблиці [10].
Розважальні видання представлені спортивними, комп’ютерними та іншими інтелектуальними іграми, кросвордами, гороскопами, ворожіннями, збірками пісень, віршів до різних святкових дат та ін. [16].
Характерною особливістю оформлення видань даного виду є велика кількість ілюстрацій, часто багатоколірних. Серед них багато видань, в яких більшу частину обсягу займають зображення [16].
Рекламне видання містить викладені у привабливій формі відомості про вироби, послуги, заходи з метою створення попиту на них. Воно містить коротку інформацію про споживчі властивості товарів і різних видах послуг з метою їх реалізації, створення попиту на них, а також відомості про особу, організації, творах мистецтва, літературно-художньому виданні і т.п. з метою їх популяризації [7, с. 236].
Цільове призначення рекламного видання – сприяти реалізації товарів і послуг, створити попит на них. Воно може бути розраховане на масового споживача і на фахівця [7, с. 237].
Специфіка інформації, зафіксованої в рекламному виданні, полягає в тому, що тут поєднується популярний, довідковий і оціночно-рекламний текст. Більшість цих видань випускається у вигляді каталогів, проспектів і афіш [16].
Каталог містить систематизований перелік наявних у наявності предметів і послуг [9, с. 326].
Проспект містить перелік предметів і послуг, планованих до випуску, продажу чи показу [9, с. 326].
Афіша – видання з інформацією про який-небудь культурний захід і призначене для розклеювання (концертна афіша) [10, с. 25].
Значне місце серед рекламних видань займають буклети – видання у вигляді одного аркуша друкованого матеріалу, сфальцьованого будь-яким способом у два згини або більше [14, с. 18].
Оформляються рекламні видання барвисто. Текст у них супроводжується великою кількістю ілюстрацій, часто багатоколірних. Велику групу складають видання, у яких переважають зображення, а текст виконує допоміжну функцію [14, с. 20].
Таким чином, метою видань для дозвілля є сприяння раціональному використанню читачами вільного часу, розвитку аматорської творчості і т.п. У той же час ці видання мають гедоністичну спрямованість, вони розважальні, допомагають приємно, весело і цікаво провести час.
ОСОБЛИВОСТІ РЕДАГУВАННЯ НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
2.1 Аспекти наукової літератури
Наукові видання є давнім, випробуваним і авторитетним в усьому світі засобом фіксації та поширення інформації, створеної творчою працею вчених [15]. Такі видання одночасно виконують кілька функцій:
- підсумку результатів теоретичних чи експериментальних досліджень одного або цілої групи вчених;
- стимулу подальших наукових досліджень у зазначеній проблематиці;
- закріплення результатів наукового пізнання;
- передачі знань наступним поколінням і групам споживачів [20].
Окрім видань, що мають у своїй змістовій основі результати означених досліджень, до цього блоку також відносимо науково підготовлені до друку пам’ятки культури та історичні документи. Характерним прикладом таких видань можуть слугувати томи міжвидавничих серій, які з успіхом почали здійснюватися в Україні від перших років проголошення її незалежності, – «Літературні пам’ятки України», «Пам’ятки історичної думки України» [9, с. 196]. Важливо на початку окреслити й засвоїти типологічний ряд наукових видань, складники якого мають свою структуру, обсяг та принципи творення.
За характером інформації наукові видання поділяємо на такі види:
- монографія;
- автореферат дисертації;
- стаття;
- наукова доповідь (тези доповіді) [20].
За складом основного тексту:
- моновидання (в основі – один твір, скажімо, монографія або автореферат дисертації);
- тези доповідей чи повідомлень (наукової конференції, симпозіуму, з'їзду);
- матеріали конференції (симпозіуму, з'їзду);
- збірник наукових праць [20].
Практика підготовки до друку такого виду літератури виокремила кілька аспектів, на які повинен звернути автор особливу увагу: ознайомчий, структурний, змістовий [13, с. 193].
1. Ознайомчий аспект
Під час першого читання оригіналу важливо з’ясувати для себе кілька принципових позицій, від чого залежатиме прийняття рішення: випускати чи не випускати книгу в світ, якою буде міра авторського чи редакторського втручання в текст під час його підготовки до друку [13, с. 194]. А саме:
- актуальність та новизна теми;
- ступінь її розробки;
- адресне призначення;
- рівень використання автором найновішої літератури, залучення архівних матеріалів.
На цьому етапі можна легко виявити, що запропоноване автором «наукове відкриття» вже давно відкрите його попередниками; що тема лише окреслена, але сповна не розроблена; що адресована, скажімо, аспірантам і викладачам книга нічого нового їм не дасть, оскільки базується на застарілому, скомпільованому з чужих текстів, матеріалі; що значна частина розділів чи підрозділів «скачана» з інтернет-сайтів тощо. Постановка і пошук відповідей на зазначені питання саме в такій площині показує, яким серйозним набором кваліфікаційних характеристик має володіти рецензент чи автор наукового видання [13, с. 196].
2. Структурний аспект
Уважне прочитання та глибоке осмислення змісту оригіналу дає змогу визначити «плюси» й «мінуси» структурної його побудови. Багаторічна редакторська практика автора цих рядків засвідчує, як багато є ще наукових текстів, які щодо організації викладу матеріалу не витримують ніякої критики. Розділи таких «монографій» становлять здебільшого окремі шматки чорнового лабораторного або архівного матеріалу, неоковирно «зшиті» логічно невмотивованими містками чи відступами. Пояснення цього поширеного й досі в нашій науці явища лежить у кількох площинах: невміння автора логічно мислити, недостатнє вивчення ним проблеми через брак повноти зібраного емпіричного матеріалу, непродуманість плану роботи [6, с. 303]. Саме з аналізу плану роботи, точніше, внутрішньої побудови складових її частин – вступної, основної та завершальної – починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом:
- систематизації зібраного матеріалу;
- дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин);
- чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного;
- строгої логіки викладу;
- написання серйозних узагальнень;
- вироблення самостійних висновків;
- виявлення і ліквідації повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою» [7, с. 304].
3. Змістовий аспект
Гармонійне поєднання форми і змісту будь-якого, надто ж наукового, є особливо актуальним [20]. Важливо на початку проявити чітке розуміння існуючих у науці методів викладу поданого вченим для оприлюднення матеріалу:
- індуктивного (від окремого до загального);
- дедуктивного (у зворотному, від загального, напряму);
- логічного (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти);
- історичного (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності) [20].
При написанні своїх праць учені користуються і складнішими методами: метод сходження від абстрактного до конкретного; метод спіралі, який передбачає поступовий розвиток думки шляхом її повторення щоразу на більш узагальнюючому рівні. Вільне «вловлювання» цих методів під час написання текстів, що гарантує логічність, послідовність і доказовість викладу, завжди буде насторожувати автора, скажімо, під час неминучих скорочень. Лаконічність і стислість абзаців чи цілих розділів тоді буде забезпечуватись не шляхом викидання якоїсь важливої складової в ланцюгу доказів, а найперше за рахунок «видавлювання води», тобто багатослів’я, розтягнутості, довгих речень, повторюваності, другорядності тощо. Нерідко саме через багатослів’я, складну конструкцію довгих речень важко зрозуміти смисл наукових аргументів автора. Досвідчений рецензент зразу відчує, де самостійно виконаний твір, а де – побудований на суцільній компіляції. В останньому випадку нерідко сказане в першому абзаці суперечить викладу матеріалу в наступному. З подібним доводиться стикатися у випадках – з аналізом занадто складних за конструкцією і довгих реченнях. Такі роботи нерідко написані за принципом «чим не зрозуміліше, тим науковіше». На особливу увагу заслуговує відстеження в наукових текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо простежити, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, зазначалися його етимологія чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, вживання в значенні терміна професійного жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання – це науковий текст) [7, с. 307].
Отже, наукові видання, як ніякі інші, потребують ретельної підготовки складових його службової частини. Ними, як відомо, є передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків, бібліографічний опис. Щодо останнього, то він вимагає від автора подвійної уваги. Допущена помилка в посиланні щодо прізвища автора, року випуску джерела в світ, тому, частини чи сторінки значно знижує якість видання. Віддавна в науковій громаді, яка найчастіше користується таким видом літератури, це вважалося грубою помилкою редактора і видавництва. Крім того, слід пам’ятати, що в наукових виданнях бажано робити повний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва.
2.2 Робота над науковим твором
Редактор має вирішити низку питань під час ознайомлення, оцінювання і редакційної підготовки оригіналу [6, с. 73].
Перше питання, яке має вирішити редактор, – це доцільність видання, тобто актуальність його теми, ступінь авторської оригінальності роботи, місце в асортименті літератури, на якого читача воно розраховане. Друге питання – це визначення правильності фактичних даних оригіналу. Це стосується дат, цифр, імен, розрахунків, формул. Особливої уваги потребують таблиці, їхня будова, і розміщення, назви та нумерація, а також точність, вивіреність, перевірка цитат і посилань на джерела.
Третє питання, яке має вирішити редактор, – це ілюстративний матеріал. Він перевіряє відповідність ілюстрацій даній темі, їх якість, виразність, розмір. Важливо перевірити текстівки, креслення, графіки, схеми, цифри, діаграми [6, с. 76].
Наступним етапом роботи є уважне вивчення структури оригіналу, встановлення її логічності, рівномірного розподілу тексту між розділами і частинами. Структура повинна сприяти викладу змісту [6, с 77].
Перевірка доцільності здійснюється власне ще й через рецензування майбутнього твору. Зрозуміло, що редактор не завжди може бути достатньо компетентним в оцінюванні оригіналу – у такому випадку необхідно звернутися по допомогу до спеціалістів. При передачі рукопису рецензенту редактор ні в якому разі не визначає заздалегідь висновок рецензента, не нав’язує йому свою думку, однак редактор чітко формулює завдання, наголосити на особливості внутрішньо-видавничої рецензії і вказує, що відрізняє авторський оригінал від рецензії на готову книгу. Мета внутрішньо-видавничої рецензії – допомогти правильно оцінити рукопис, виявити її недоліки і вказати, як їх усунути [8, с. 55]. Тому робоча рецензія зводиться до конкретного розбору твору, посторінкових зауважень і пропозицій щодо виправлення. Перед внутрішньо-видавничим рецензентом слід поставити обмежене завдання. Так, в книзі з фотосинтезу, твір, приміром, автора-біолога у якому є і новизна, і оригінальність, і змістовність описаних ним експериментів, може не підлягати сумніву, проте слід перевірити ті частини у рукописі, які стосуються фізики. Очевидно, що у такому випадку як рецензента запрошують не біолога, а фізика, і завдання рецензента має бути обмежене лише тим, що стосується фізики [8, с. 55]. Не визначивши завдання перед рецензентом, ми можемо замість зауважень до рукопису і замість конкретних рекомендацій, як їх усунути, отримати великі трактати на ту ж тему, яку висвітлює автор [8, с. 70].
У науковій та довідковій літературі велике значення мають таблиці. При обробленні таблиць слід завжди пам’ятати, що читач звертається до них частіше навіть, ніж до тексту. Таблиці є самостійним довідковим матеріалом. Таблиця повинна мати назву, таблиці без назви можуть бути незрозумілими для читача. Так трапляється, коли полосні таблиці даються без заголовку, безпосередньо під колонтитулом [13, с. 322].
Високі вимоги при редакційному обробленні таблиць ставляться при оформленні боковика і головки. Вони є підметом і присудком таблиці. Підметом табличної форми є ті об’єкти, назви, статті, які характеризуються цифровими покажчиками та іншими ознаками. Підмети розміщуються у лівій стороні таблиці, тобто у боковику [13, с. 323].
Присудок таблиці – це ознаки, які характеризують підмет. Кожна така ознака окремо являє собою показник присудка. Присудок зазвичай розміщують у правій стороні таблиці [13, с. 323].
У складній таблиці статті підмета можуть бути розділені на групи, розділи, параграфи, пункти. Присудок також може складатися зі складних показників. Він може вміщувати у собі, приміром, характеристику видів матеріалу не лише за показниками кількості, ціни і вартості, але за ознаками руху їх за надходженням, витратами і залишком [20].
Ретельна перевірка і правильне оброблення у науковій книзі цифр, формул, символів потребує неабиякої уваги редактора. Редактору необхідно не лише перевірити правильність і точність усіх позначень. Але й досягти дохідливості у оформленні, не допустити неясності або різного їх тлумачення. Помилки у цифрах і формулах підривають довіру до книжки. У редакційному обробленні цифр, формул, символів потрібно дотримуватися уніфікованості. У такому разі слід завжди перевіряти усі дані з видавничими стандартами. Редакційне оброблення формул досить складний процес. І хоча вважають, що за правильність даних повністю відповідає автор, редактор видавництва враховуючи велику небезпеку, що являють собою помилки у формулах, зазвичай проводить суцільну чи вибіркову перевірку. Суцільній перевірці підлягають задачі у підручниках і наукових посібниках [20].
У редакційній практиці нерідко автори в одному дослідженні дають результати з різними точностями, причому більше число десятинних знаків отримано не завдяки більшій точності експерименту, а за допомогою підрахунків [20].
Звичайно редактор не має змоги перевірити практично усі формули у науковій книзі, але він може виявити помилки по самій формулі. Тобто за невідповідністю цих формул законам математики [20].
Ілюстрації у науковій книзі є дуже важливим елементом. А іноді є основним об’єктом викладу, а текст слугує коротким поясненням до малюнків чи графіків та різних креслень. У підготовленні ілюстрацій слід дотримуватися певних вимог, які позначенні у ДСТУ [4].
Звичайно у редакційній практиці часто трапляється типові недоліки у оформленні ілюстрацій. Приміром, відрив ілюстрацій від тексту, і підписів під малюнками. Або відсутність у підписі основного змісту і графічного сюжету [20].
До оброблення ілюстрацій слід підходити с точки зору типу видання і аудиторії, на яку вона розрахована. Редактор має підібрати у книгу справді точні, доречні цікаві ілюстрації. А також перевірити їх відповідність з текстом [3, с. 59].
Наукові видання, як і інші, потребують ретельної підготовки складових її службових частин. Це, зокрема передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків бібліографічний опис. Щодо останнього, то він вимагає від редактора подвійної уваги. Допущена помилка в посиланні щодо прізвища автора, року випуску джерела в світ, тому, частини чи сторінки значно знищує якість видання. Крім того, слід пам’ятати, що у наукових виданнях бажано робити певний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва [3, с. 62].
Покажчики бувають предметні, іменні, географічні, покажчики заголовків з твору і т.д.
У предметному покажчику вміщені усі основні поняття, які зустрічаються у тексті і відносяться до викладеного у книжці питання. переліком взятих без винятку усіх термінів, понять, іноземних слів присутніх у книзі [3, с. 63].
Іменні покажчики складаються з переліку власних імен, які є у тексті книги. При цьому даються не лише прізвища, але й псевдоніми та ініціали.
Покажчики географічних назв складаються з географічних назв країн, міст, річок, морів, гір. У процесі редагування географічного покажчика проводиться контрольне редагування назв, вони уточнюються і уніфіковуються, усуваються помилки [20].
Бібліографія буває обліково-реєстраційна, анотована, реферативна, критична, рекомендаційна, плинна, ретроспективна, загальна і галузева і т.д. Бібліографія складається з таких елементів: автор, назва книги. Далі йдуть підзаголовні відомості: видання (перше видання не помічають), за чиєю редакцією, том, частина, випуск. Потім розміщують вихідні дані: місце видання, видавництво, рік [4].
При редагуванні чи складанні бібліографії редактор має точно звірити книжку, тобто ім’я автора, назву книги підзаголовні відомості та інші які вміщує у собі бібліографія. Грамотно оформлена бібліографія підвищує довіру читача до книжки [22].
У науковому видання обов’язково є передмова чи післяслово. Редактор теж має слідкувати за тим, чи дотримані певні вимоги у передмові. А саме передмова повинна показати читачеві у чому особливість видання і що він найде у цій книжці. Для цього потрібно назвати основні проблеми, які викладені у творі, порушити питання про повноту висвітлення певних сторін у темі. А також сказати про коло читачів, на яких видання розраховане. А післямова допомагає читачеві вже знайомому з текстом краще зрозуміти прочитане [22].
Коментарі є важливим елементом у книзі. В деяких видавництвах коментарі і примітки вживають як синоніми, і це неправильно, бо між ними є різниця. Мета коментарів – тлумачення тексту, додаткове роз’яснення фактів і подій. Завдання примітки – подати коротку довідку, посилання на джерело. Подати переклад іноземного тексту. Повідомити додатковий факт. Коментарі бувають таких видів: редакційно-видавничий, реальний, літературно-критичний, лінгвістичний. Видавничий коментар має вміщувати у собі принципи, які покладені в основу даного видання [22].
Структура книги може поділятися на частини, розділи, глави, параграфи. Все це відображається також у змісті, який розміщується у кінці або на початку книги [22]. Функції службової частини, який полегшує користування книжкою виконують також титульні елементи – обкладинка, титул, контртитул, заголовки [20]. Обкладинка рукопису – це прізвище автора, назва книги, том, частина чи випуск, назва видавництва і його марка. Іноді зверху розміщують назву наукового інституту або серія. Повний і остаточний текст має бути готовий вже до передачі рукопису у виробництво, підписаний автором і редактором. Текст на корінці обкладинки вміщує у собі прізвище автора і назву книги, тільки прізвище автора, тільки назву книги. Крім того, на корінці можуть бути позначені номер тому, частини, випуску, рік видання. На вузьких корінцях текст зазвичай не дається [20].
Титульним листом називається перша сторінка книги, яка вміщує більш детальні, ніж на обкладинці відомості: повна назва, наукового закладу, номер тому, частини, випуску, а також що являє собою даний текст (збірник статей, монографія, навчальний посібник). Іноді титульний лист повністю повторює обкладинку. На звороті титульного листа розташовують прізвища відповідального редактора, членів редколегії, осіб, які брали участь у участь у його редагуванні та написанні. Усі дані на звороті титулу мають подаватися автором перед здаванням рукопису у видавництво. Редактор має перевірити правильність ініціалів і написання прізвищ. Правильність дат та інших вказаних відомостей. Шмуцтитул є необов’язковим для видань, проте для якості художнього оформлення може використовуватися Колонтитули у науковій літературі є обов’язковими, адже це полегшує пошук певних розділів, частин наукового твору [22]. Отже, редактор наукової книжки має бути спеціалістом в тій галузі знань, якій присвячена література, яку він редагує. Книжку з хімії найкраще відредагує хімік, з геології – геолог, з економіки – економіст, з історії – історик. Ця схема Лінхтенштейна ідеалізована, адже в реальності вона не застосовується. У більшості сучасних видавництв редагує такі книжки спеціаліст – редактор, який оволодіває певною наукою у процесі роботи. Або видавництво має позаштатних наукових редакторів, які займаються суто науковим редагуванням і не втручаються у літературне.
2.3 Структура наукового тексту
Саме з аналізу плану роботи, власне її побудови (вступної, основної, заключної частин), починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом: систематизації зібраного матеріалу, дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин), чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного, строгої логіки викладу, написання серйозних узагальнень, вироблення самостійних висновків, виявлення і ліквідація повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою» [21]. Пильної уваги потребує передмова, вступ, післямова, анотація і її відповідність змісту рукопису, доречність епіграфів, посвят. Посилання на джерело, список використаних джерел, рекомендована література, порядок розміщення довідкового апарату та посилань у тексті [21]. Наявність і повнота в майбутньому оригінал-макеті допоміжної частини видання (додатків, бібліографічних описів, покажчиків, глосаріїв, посторінкових зносок, змісту) також залежність від редактора, його тісної співпраці з автором. Зазначені складові тексту, як правило, редагуються після завершення роботи над основною частиною оригіналу. Можуть також перебувати у роботі паралельно. Це ж стосується і службової частини видання (авантитулу, розгорнутого титулу, звороту титулу, колонцифр, колонтитулів). Опрацьовуючи текст основної частини, редактор завжди має пам’ятати, що будь-яка внесена тут правка має автоматично відбитися у службовій чи допоміжній частині. Найперше це стосується змісту, написів на колонтитулах [13, с. 27].
Мова наукового і довідкового текстів має бути чіткою, точною, ясною. На особливу увагу редактора заслуговує відстеження у текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо простежити, аби при першому вживанні певного терміна подавалося його пояснення, вказувалося на етимологію чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл і дисциплін, вживання в значенні терміна професіонального жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання – це науковий текст) [13, с. 29].
Таким чином, редактор, працюючи над структурою наукового тексту повинен поліпшити її шляхом: систематизації зібраного матеріалу, дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту, чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного, строгої логіки викладу, написання серйозних узагальнень, вироблення самостійних висновків, виявлення і ліквідація повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою». Пильну увагу приділити передмові, вступу, післямові, анотації і її відповідності змісту рукопису, доречність епіграфів та посвят.
29. Універсальні норми редагування наукової, науково-популярної і ужиткової літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
Наукове виданняВидання результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до публікації пам’яток культури, історичних документів та літературних текстів.
Науково-популярне виданняВидання відомостей теоретичних та (чи) експериментальних досліджень в галузі науки, культури і техніки, викладених у формі, зрозумілій читачам-нефахівцям.
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Норма - це параметр, список, шаблон, структура (модель) чи положення, які в оптимальних повідомленнях служать для вираження компонентів їх структури. Проте, існують і інші визначення норми.
Норми редагування–це норми редагування, щовизначають правильне використання того, що входить у видання (лінгвістичні, видавничі, ).
Загальні норми (постулати).
У літературі з редагування постулати явно не наводять, хоча під час опрацювання повідомлень ними завжди користуються. Думаємо, що їх фіксація дасть змогу краще усвідомити особливості редагування.
Перелічимо постулати, які, на нашу думку, повинні бути прийняті в редагуванні:
Повідомлення обов'язково повинно містити нову для реципієнта інформацію.
Повідомлення повинно мати визначену модальність.
Повідомлення повинно бути адаптоване до часу, місця і ситуації, в яких його сприйматиме реципієнт.
Автор повинен використовувати мову й значення слів, відомі реципієнтам.
Повідомлення повинно бути адаптоване до тезауруса реципієнта.
У повідомленні повинні бути реалізовані механізми тільки сприймання інформації реципієнтом.
У повідомленні повинні бути реалізовані засоби, що змушують реципієнта його сприймати.
Повідомлення повинно бути захищене від потрапляння у нього шумів.
У повідомленні повинні бути дотримані норми, прийняті в конкретний час у конкретному суспільстві.
Будь-яку загальну (постулат) чи конкретну норму можна порушити, якщо це веде до поставленої мети.
Норми редагування:
Видавничі норми редагування цитат, чисел, знаків, переліків, скорочень, дат і часу тощо.
Загальні норми редагування:
1. Повідомлення обов'язково повинно містити нову для реципієнта інформацію.
2. Повідомлення повинно мати визначену модальність (реальну чи ірреальну).
3.  Повідомлення повинно бути адаптовано до часу, місця і ситуації, у яких його сприймає реципієнт.
4.   Автор повинен використовувати мову й значення слів, відомі реципієнтам.
5.   Повідомлення повинно бути адаптоване до тезауруса реципієнта.
6.   У повідомленні повинні бути реалізовані механізми, що змушують реципієнта сприймати інформацію.
7.   Повідомлення повинно бути захищене від потрапляння в нього інформаційних шумів.
8.  У повідомленні повинні бути дотримані норми, прийняті в конкретний час у конкретному суспільстві.
9.  Будь-яку загальну чи конкретну норму можна порушити, якщо це виправдано - призведе до поставленої мети.
Конкретні норми редагування Види норм (за змістом):
1)   лінгвістичні;
2)    психолінгвістичні;
3)   логічні;
4)    композиційні;
5)   наукові;
6)   видавничі;
7)   юридичні;
8)   політичні;
9)   поліграфічні;
10)   етичні;
11)   естетичні.
Цей перелік може доповнюватись.
Інформаційні норми редагування
Щодо цих норм основне завдання редагування полягає в тому, щоб: а) повідомити реципієнтам лише нову для них інформацію; б) привести кількість інформації, поданої в повідомленні автором, у відповідність із можливістю реципієнтів її сприйняти; в) повідомити реципієнтам лише цінну для них інформацію; г) скомпресувати інформацію повідомлення.Соціальні норми редагування (юридичні, політичні, релігійні, етичні й естетичні)
Етичні норми
У видавничій практиці використовують цілу низку етичних норм редагування (найширше — в пресі, телебаченні та радіомовленні, обмеженіше — у книговидавничій справі). Етичні норми прийняті як в окремих країнах, так і на міжнародному рівні. Кілька етичних норм практично в усіх країнах зведено до рангу юридичних і зафіксовано в законодавчих актах: норми щодо образи, наклепу та прихованої реклами (див. вище розділ 10.1.2). Більшість етичних норм, не зведених до рангу юридичних, як правило, прийнята спілками журналістів різних країн.Естетичні нормиКрім перелічених вище юридичних та етичних, редактор завжди повинен враховувати ще й естетичні норми редагування, іншими словами — норми прекрасного. Без дотримання таких норм будь-яке повідомлення, навіть і з найбільшою кількістю нової інформації, реципієнт може поминути як не варте уваги. Норми прекрасного стосуються не лише образних повідомлень, а й образно-понятійних та виключно понятійних.
Композиційні норми редагування.
Композиційні норми редагування надзвичайно важливі, і, може, навіть важливіші, ніж це традиційно вважають. Вдало вибрана композиція значною мірою забезпечує успіх повідомлення.Основні завдання контролю за дотриманням композиційних норм полягають у тому, щоби виявити, чи відповідає логіка матеріалу композиції повідомлення і чи відповідає запропонований автором ступінь складності композиції можливостям реципієнтів її сприйняти.
30. Робота редактора над апаратом наукового видання.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Службова частина (апарат) видання — це напрацьований історичним досвідом і регламентований певними нормами, зразками, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих інформаційних матеріалів видавничого походження, який вміщується, здебільшого, на початкових і прикінцевих сторінках видання з метою його ідентифікації користувачами як у середині країни, так і за рубежем, а також для бібліографічного опрацювання та статистичного обліку (за М.Тимошиком).

Апарат видання складався з чотирьох блоків:
розпізнавально-відмітний;
довідково-пошуковий;
довідково-пояснювальний;
бібліографічний.
Елементами вихідних відомостей
назва видання;
надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані;
класифікаційні індекси;
макет анотованої каталожної картки;
анотація;
міжнародні стандартні номери;
знак охорони авторського права;
випускні дані.
Відомості про автора (авторів)
Назва видання
Надзаголовкові дані
Надзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують у верхній частині титульного аркуша над прізвищем автора і назвою видання.
У цих даних міститься така інформація:
назва організації, від імені якої випускається видання;
назва серії (підсерії), до складу яких входить видання.
Підзаголовкові дані
Підзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують на титульному аркуші під назвою видання і над вихідними даними. 
Вихідні дані
Вихідні дані — це елемент вихідних відомостей, які повідомляють про місце, назву видавництва чи ім'я видавця та рік випуску видання. 
Зворот титулу
Авантитул
Авантитул — це перша сторінка видання, в якому є розгорнутий титул. У виданнях, що друкуються в оправі ця сторінка, лівий край якої приклеєний до форзаца, є малопомітною.
Є такі варіанти текстового або графічного наповнення авантитулу:
повтор деяких даних з титульної сторінки;
логотип видавництва;
назва серії;
пов'язана зі змістом видання цитата із зазначенням автора;
посвята.
Надвипускні дані
Це частина вихідних відомостей, які повторюють дещо в іншій формі найважливішу редакційно-видавничу інформацію про конкретне видання, — повну назву, повну форму імені автора (авторів) чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників редакційно-видавничого процесу за найголовнішими функціональними обов'язками: художнього, технічного редактора, художника, оператора комп'ютерного складання, верстальника, коректора. Тут же повідомляється про мову видання, якщо воно здійснене недержавною мовою. Такі дані редактори та видавці ще називають передвипускними, бо вони вміщуються перед специфічною інформацією про випуск видання. Надвипускні дані розміщуються у верхній половині прикінцевої сторінки видання.
Випускні дані
Це частина вихідних відомостей, у яких подається виробничо-поліграфічна характеристика видання.
Випускні дані повинні містити:
формат паперу та частку аркуша;
наклад (тираж);
обсяг видання в умовних друкованих аркушах;
номер замовлення виготівника видавничої продукції;
назву та місцезнаходження видавця;
відомості про видачу видавцю свідоцтва про внесення до Державного реєстру України видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції (далі — Державний реєстр);
назву та місцезнаходження виготівника видавничої продукції, а також відомості про його внесення до Державного реєстру.
Довідковий апарат бібліографічного посібника. До складу довідкового апарату входять: - передмова, - вступна (ввідна) стаття, - допоміжні покажчики, - додатки, - зміст, - методичні поради.






31. Редагування наукової, науково-популярної і ужиткової літератури як вид професійної діяльності.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
Наукове виданняВидання результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до публікації пам’яток культури, історичних документів та літературних текстів.
Науково-популярне виданняВидання відомостей теоретичних та (чи) експериментальних досліджень в галузі науки, культури і техніки, викладених у формі, зрозумілій читачам-нефахівцям.
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
Особливості редагування наукової, науково-популярної і ужиткової літератури
Особливості редагування наукової літератури
Етапи редагування та їх особливості
Редагування – це приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту. Складається з двох рівноправних процедур: контролю (аналізу) та виправлення (реконструкції) авторського оригіналу [10, с. 465].
Види редагування:
- загальне й галузеве;
- нормативне й творче.
Практику редагування досліджує теорія редагування, яка, поряд із теорією видавничої справи є складовою едитології (едитологія – прикладна суспільно-інформологічна наука, яка досліджує методологічні засади готування повідомлень у процесі їх публікування / оприлюднення в ЗМІ) [12].
Аспект редагування – це редагування повідомлення на основі якогось одного чи одночасно кількох видів норм. Кожен такий аспект, як правило, має окрему назву [17]. У літературі найчастіше виокремлюють такі аспекти редагування:
- літературне (здійснюють одночасно на основі кількох видів норм: інформаційних, композиційних, логічних, лінгвістичних і психолінгвістичних);
- технічне (на основі поліграфічних норм або норм, які встановлює технічне обладнання чи технологія електронних ЗМІ);
- політичне (на основі політичних норм);
- художнє (на основі естетичних норм);
- наукове (на основі норм тієї науки, фактичний матеріал якої описують у повідомленні) [1, с. 48].
Існують такі етапи редагування:
- перше, наскрізне, читання;
- доведення (спільно з автором) оригіналу до комплектності;
- робота над структурою (композицією);
- визначення єдиного стилю представлення тексту;
- робота з допоміжною або службової частинами видання;
- робота над заголовками;
- редакційна правка (із застосуванням різних видів редагування) [18].
1. Перше, наскрізне читання
На підготовчому етапі редакційно-видавничого процесу редактор в загальних рисах вже міг скласти перше враження про оригінал, який йому буде необхідно готувати до друку. Але перш ніж взятися за ручку (або почати правити на екрані комп’ютера), він зобов’язаний прочитати весь твір [1, с. 48].
2. Доведення (спільно з автором) оригіналу до комплектності
На цьому етапі редагування слід уточнити, спільно з автором, склад представленого оригіналу, виявити відсутні складові, і прийняти рішення: або відкласти роботу, або почати правити, домовившись з автором про кінцеві терміни ліквідації недоліків [1, с. 49].
3. Робота над структурою (композицією) оригіналу
Це відповідальний етап, від виконання якого залежатиме якість змістовної частини майбутнього видання. Мова йде, перш за все, про структурну організацію всього тексту, логічного взаємозв’язку всіх його частин, незалежно від того, це – журналістський твір або книжкове видання. Звичайно ж, книга вимагає більше уваги редактора [1, с. 51].
4. Визначення єдиного стилю представлення тексту
Дотримуючись в цілому загальних вимог підготовки для газетно-журнального і книжкового ринку друкованої продукції (випуску в ефір радіо-та телепрограм), кожна редакція або видавництво може мати свій власний стиль подання текстів чи програм. Йдеться зокрема про форми розміщення основного, службового чи допоміжного текстів, змісту, виділення заголовків, повноту опису бібліографічних посилань. Є цілий ряд особливостей і в уявленні деяких складових тексту. Так, наприклад, у наборі прізвищ ряд видавництв сповідує європейський стиль – лише повні ім’я та прізвище, інші дотримуються старого підходу – або вживання ініціалів, або повне написання імен, по батькові та прізвищ. Те ж стосується і цифр, особливо в назвах століть, років, а також географічних назв. Слід дотримуватися єдиних критеріїв і в скороченому написанні окремих слів [18].
5. Робота з апаратом видання
Наявність і повнота в майбутньому оригінал-макеті допоміжної частини видання (додатків, бібліографічних описів, покажчиків, словників, посторінкових виносок, змісту) також залежить від редактора, його тісної співпраці з автором. Зазначені складові тексту, як правило, редагуються після завершення роботи над основною частиною оригіналу. Але можуть перебувати в роботі і паралельно. Це ж стосується і службової частини видання (авантитулі, розгорнутого титулу, колонцифр, колонтитулів) [2, с. 123].
6. Робота над заголовками
Найбільша робота над заголовками чекає редактора в книжковому, добре структурованому, виданні. Оскільки назви тут даються всім підрозділам книги (глави, розділи, параграфи тощо), і всім структурним частинам рубрик (допоміжні покажчики, таблиці, ілюстрації та ін.) [2, с. 124]. Заголовки виконують у тексті кілька важливих функцій:
* полегшують роботу читача з виданням;
* організовують процес читання;
* дають можливість читачеві осмислено працювати з окремими частинами видання;
* готують читача до сприйняття нового, щодо закінченого, цілого твору;
* забезпечують зручність в пошуку вибіркової інформації;
* дають можливість глибше засвоїти матеріал.
Головним завданням редактора на цьому етапі є досягнення оптимальної відповідності заголовків змісту текстових фрагментів.
7. Редакційна правка (із застосуванням різних видів редагування)
Редакційна правка – це остання складова етапу редагування, проте не остання за серйозністю виконання редактором [18].
Здійснювати необхідні виправлення в тексті редактор починає після першого наскрізного читання. Сутність редагування полягає в тому, що в окремих словах, пропозиціях, а то і фрагментах тексту редактор може здійснювати наступні операції:
- заміну;
- вставку;
- видалення;
- перестановку;
- скорочення;
- переробки [14].
Головними завданнями такого редагування є усунення неточностей, повторів, досягнення чіткості формулювань, логічності викладу, мовностилістичні грамотності [5, с. 241].
Отже, будь-які виправлення, внесені під час редагування обов’язково повинні узгоджуватися з автором. Необхідно уникати категоричності суджень обґрунтовуючи необхідність виправлень. Протягом всього періоду роботи з автором потрібно зберігати поважні взаємини.
Специфіка редагування науково-популярних текстів
Науково-популярними прийнято називати такі видання, які, як і наукові, містять результати теоретичних чи експериментальних досліджень у галузях науки, культури, мистецтва і техніки, однак матеріал у яких викладений у доступній для читача – не спеціаліста, формі. Основне призначення таких видань – популярно подати нефахівцям з даної проблематики певні наукові знання. На початку підготовки до друку кожного такого видання важливо уявити коло потенційних читачів (покупців, споживачів) нового видавничого продукту. Як правило, це неспеціалісти із тієї галузі знань, якій присвячена книга. Коло таких читачів-неспеціалістів може бути надзвичайно широке як за віковими категоріями, так і рівнем професійної підготовки [5, с. 264]. Умовно виокремити його можна серед таких основних категорій:
- читач з вищою освітою і досить високою професійною підготовкою, який постійно проявляє інтерес до новинок науки, техніки і культури;
- читач із середньою або середньою спеціальною освітою, для якого читання такого виду літератури є засобом поглиблення самоосвіти;
- читач, який є спеціалістом із суміжних галузей науки і який об'єктивно зацікавлений у результатах наукового пошуку колег, які працюють «на стику» близьких наук;
- старшокласники і студенти, які завжди проявляли підвищений інтерес до знань за принципом «будь-які знання не бувають зайвими» або «колись у житті стануть у пригоді» [19].
Зважаючи на те, що за підготовку науково-популярних видань беруться багато вчених, перед ними незмінно виникає ще одне запитання: яка книга з науково-популярного блоку матиме в сучасного читача підвищений попит? Відповідь уже відома: та, що виділяється з-поміж інших за такими ознаками:
- зовнішнім дизайном і внутрішньою художньо-технічною «начинкою»;
- рівнем застосування прийомів популяризації викладу матеріалу.
На відміну від наукових видань, де такій стороні редакційно-видавничого процесу не надається великого значення, у цьому випадку ігнорувати внутрішнім і зовнішнім оформленням недоречно. Нерідко буває, що вдало придумані художником деталі стають цементуючим стрижнем видання, викликають увагу читача й спонукають його прочитати книгу до кінця. Ілюстративний матеріал, будучи складовою частиною відтворення наукового змісту, у виданнях виконує також і кілька важливих функцій: пізнавальну, інформаційну, виховну. Водночас авторові слід пам’ятати, що перенасичення тексту ілюстративним матеріалом (скажімо, однотипними графіками, схемами, таблицями) може ускладнити сприйняття тексту читачем, відволікти його увагу. Не зайвим буде загострити увагу на підготовці текстівок. Вони повинні бути «прив’язані» до тексту і виконувати додаткову інформаційну функцію [19].
Прийомів популяризації викладу будь-якого складного за тематикою тексту є чимало. Залежить це передусім від особливостей авторської манери розповіді та майстерності редактора. Виділимо деякі з них:
- сюжетний розвиток подій (віднайдені ученим історичні факти і явища будуються за законами художнього твору – зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка);
- логічна послідовність наукових аргументів та наведення до кожного з них цікавих прикладів (скажімо, етапи освоєння людиною космосу подаються на фоні успішних і невдалих випадків запуску керованих апаратів з конкретними прізвищами, датами і цифрами);
- вставки-відступи від основної розповіді, які узагальнюють сказане автором у цій частині книги (так, у науково-популярній книзі з історії видавничої справи Київського університету редактор видавництва «Наша культура і наука» доречно запропонував вставити до тексту авторської розповіді короткі блоки під рубрикою «Коротка історична довідка», набраних і зверстаних іншим шрифтом);
- авторські відступи від строго визначеної канви розповіді (вони забезпечують цілком протилежний від попереднього ефект: послідовний виклад серйозної наукової інформації раптом скрашується емоційно або динамічно насиченою авторською ремаркою, яка робить своєрідну паузу, спонукає до певної реакції самого читача);
- нестандартне введення в текст термінології та спонукання читача до її мимовільного засвоєння (на початку – перелік найголовніших його особливостей; знайомство з терміном через цікаві приклади; розшифрування складного терміна ніби ненароком, через уточнення або взяття його в дужки) [5, с. 279].
Отже, значною мірою піднімають «читабельність» науково-популярних видань, сприяють запам’ятовуванню прочитаного, простота і ясність, публіцистична наснага й експресія, образність мови, влучні порівняння, речитативні запитання до читача, що властиві для стилю окремих авторів.
Особливості редагування ужиткової літератури
Видання для дозвілля містить загальнодоступні відомості з виготовлення або експлуатації різних предметів у побуті, за різноманітних форм самодіяльної творчості, захоплень. Вони близькі до виробничо-практичних та науково-популярних видань. Однак відрізняються від них своїм цільовим призначенням [15].
За характером інформації видання для дозвілля поділяються на два види: практичні видання для аматорів, розважальні видання [15].
Практичні видання для аматорів покликані дати певну суму знань і допомогти виробити необхідні вміння та навички в непрофесійній діяльності з метою отримати той чи інший практичний результат. До них відносяться: книги на допомогу молодій сім’ї, на допомогу молодій матері, книги по садівництву, фото і кінозйомки, шиттю, в’язанню, спортивної гімнастики, косметиці і т.п. Це можуть бути практичні посібники і керівництва, буклети, буклети-визначники, робочі таблиці [10].
Розважальні видання представлені спортивними, комп’ютерними та іншими інтелектуальними іграми, кросвордами, гороскопами, ворожіннями, збірками пісень, віршів до різних святкових дат та ін. [16].
Характерною особливістю оформлення видань даного виду є велика кількість ілюстрацій, часто багатоколірних. Серед них багато видань, в яких більшу частину обсягу займають зображення [16].
Рекламне видання містить викладені у привабливій формі відомості про вироби, послуги, заходи з метою створення попиту на них. Воно містить коротку інформацію про споживчі властивості товарів і різних видах послуг з метою їх реалізації, створення попиту на них, а також відомості про особу, організації, творах мистецтва, літературно-художньому виданні і т.п. з метою їх популяризації [7, с. 236].
Цільове призначення рекламного видання – сприяти реалізації товарів і послуг, створити попит на них. Воно може бути розраховане на масового споживача і на фахівця [7, с. 237].
Специфіка інформації, зафіксованої в рекламному виданні, полягає в тому, що тут поєднується популярний, довідковий і оціночно-рекламний текст. Більшість цих видань випускається у вигляді каталогів, проспектів і афіш [16].
Каталог містить систематизований перелік наявних у наявності предметів і послуг [9, с. 326].
Проспект містить перелік предметів і послуг, планованих до випуску, продажу чи показу [9, с. 326].
Афіша – видання з інформацією про який-небудь культурний захід і призначене для розклеювання (концертна афіша) [10, с. 25].
Значне місце серед рекламних видань займають буклети – видання у вигляді одного аркуша друкованого матеріалу, сфальцьованого будь-яким способом у два згини або більше [14, с. 18].
Оформляються рекламні видання барвисто. Текст у них супроводжується великою кількістю ілюстрацій, часто багатоколірних. Велику групу складають видання, у яких переважають зображення, а текст виконує допоміжну функцію [14, с. 20].
Таким чином, метою видань для дозвілля є сприяння раціональному використанню читачами вільного часу, розвитку аматорської творчості і т.п. У той же час ці видання мають гедоністичну спрямованість, вони розважальні, допомагають приємно, весело і цікаво провести час.
ОСОБЛИВОСТІ РЕДАГУВАННЯ НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
2.1 Аспекти наукової літератури
Наукові видання є давнім, випробуваним і авторитетним в усьому світі засобом фіксації та поширення інформації, створеної творчою працею вчених [15]. Такі видання одночасно виконують кілька функцій:
- підсумку результатів теоретичних чи експериментальних досліджень одного або цілої групи вчених;
- стимулу подальших наукових досліджень у зазначеній проблематиці;
- закріплення результатів наукового пізнання;
- передачі знань наступним поколінням і групам споживачів [20].
Окрім видань, що мають у своїй змістовій основі результати означених досліджень, до цього блоку також відносимо науково підготовлені до друку пам’ятки культури та історичні документи. Характерним прикладом таких видань можуть слугувати томи міжвидавничих серій, які з успіхом почали здійснюватися в Україні від перших років проголошення її незалежності, – «Літературні пам’ятки України», «Пам’ятки історичної думки України» [9, с. 196]. Важливо на початку окреслити й засвоїти типологічний ряд наукових видань, складники якого мають свою структуру, обсяг та принципи творення.
За характером інформації наукові видання поділяємо на такі види:
- монографія;
- автореферат дисертації;
- стаття;
- наукова доповідь (тези доповіді) [20].
За складом основного тексту:
- моновидання (в основі – один твір, скажімо, монографія або автореферат дисертації);
- тези доповідей чи повідомлень (наукової конференції, симпозіуму, з'їзду);
- матеріали конференції (симпозіуму, з'їзду);
- збірник наукових праць [20].
Практика підготовки до друку такого виду літератури виокремила кілька аспектів, на які повинен звернути автор особливу увагу: ознайомчий, структурний, змістовий [13, с. 193].
1. Ознайомчий аспект
Під час першого читання оригіналу важливо з’ясувати для себе кілька принципових позицій, від чого залежатиме прийняття рішення: випускати чи не випускати книгу в світ, якою буде міра авторського чи редакторського втручання в текст під час його підготовки до друку [13, с. 194]. А саме:
- актуальність та новизна теми;
- ступінь її розробки;
- адресне призначення;
- рівень використання автором найновішої літератури, залучення архівних матеріалів.
На цьому етапі можна легко виявити, що запропоноване автором «наукове відкриття» вже давно відкрите його попередниками; що тема лише окреслена, але сповна не розроблена; що адресована, скажімо, аспірантам і викладачам книга нічого нового їм не дасть, оскільки базується на застарілому, скомпільованому з чужих текстів, матеріалі; що значна частина розділів чи підрозділів «скачана» з інтернет-сайтів тощо. Постановка і пошук відповідей на зазначені питання саме в такій площині показує, яким серйозним набором кваліфікаційних характеристик має володіти рецензент чи автор наукового видання [13, с. 196].
2. Структурний аспект
Уважне прочитання та глибоке осмислення змісту оригіналу дає змогу визначити «плюси» й «мінуси» структурної його побудови. Багаторічна редакторська практика автора цих рядків засвідчує, як багато є ще наукових текстів, які щодо організації викладу матеріалу не витримують ніякої критики. Розділи таких «монографій» становлять здебільшого окремі шматки чорнового лабораторного або архівного матеріалу, неоковирно «зшиті» логічно невмотивованими містками чи відступами. Пояснення цього поширеного й досі в нашій науці явища лежить у кількох площинах: невміння автора логічно мислити, недостатнє вивчення ним проблеми через брак повноти зібраного емпіричного матеріалу, непродуманість плану роботи [6, с. 303]. Саме з аналізу плану роботи, точніше, внутрішньої побудови складових її частин – вступної, основної та завершальної – починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом:
- систематизації зібраного матеріалу;
- дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин);
- чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного;
- строгої логіки викладу;
- написання серйозних узагальнень;
- вироблення самостійних висновків;
- виявлення і ліквідації повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою» [7, с. 304].
3. Змістовий аспект
Гармонійне поєднання форми і змісту будь-якого, надто ж наукового, є особливо актуальним [20]. Важливо на початку проявити чітке розуміння існуючих у науці методів викладу поданого вченим для оприлюднення матеріалу:
- індуктивного (від окремого до загального);
- дедуктивного (у зворотному, від загального, напряму);
- логічного (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти);
- історичного (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності) [20].
При написанні своїх праць учені користуються і складнішими методами: метод сходження від абстрактного до конкретного; метод спіралі, який передбачає поступовий розвиток думки шляхом її повторення щоразу на більш узагальнюючому рівні. Вільне «вловлювання» цих методів під час написання текстів, що гарантує логічність, послідовність і доказовість викладу, завжди буде насторожувати автора, скажімо, під час неминучих скорочень. Лаконічність і стислість абзаців чи цілих розділів тоді буде забезпечуватись не шляхом викидання якоїсь важливої складової в ланцюгу доказів, а найперше за рахунок «видавлювання води», тобто багатослів’я, розтягнутості, довгих речень, повторюваності, другорядності тощо. Нерідко саме через багатослів’я, складну конструкцію довгих речень важко зрозуміти смисл наукових аргументів автора. Досвідчений рецензент зразу відчує, де самостійно виконаний твір, а де – побудований на суцільній компіляції. В останньому випадку нерідко сказане в першому абзаці суперечить викладу матеріалу в наступному. З подібним доводиться стикатися у випадках – з аналізом занадто складних за конструкцією і довгих реченнях. Такі роботи нерідко написані за принципом «чим не зрозуміліше, тим науковіше». На особливу увагу заслуговує відстеження в наукових текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо простежити, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, зазначалися його етимологія чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, вживання в значенні терміна професійного жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання – це науковий текст) [7, с. 307].
Отже, наукові видання, як ніякі інші, потребують ретельної підготовки складових його службової частини. Ними, як відомо, є передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків, бібліографічний опис. Щодо останнього, то він вимагає від автора подвійної уваги. Допущена помилка в посиланні щодо прізвища автора, року випуску джерела в світ, тому, частини чи сторінки значно знижує якість видання. Віддавна в науковій громаді, яка найчастіше користується таким видом літератури, це вважалося грубою помилкою редактора і видавництва. Крім того, слід пам’ятати, що в наукових виданнях бажано робити повний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва.
2.2 Робота над науковим твором
Редактор має вирішити низку питань під час ознайомлення, оцінювання і редакційної підготовки оригіналу [6, с. 73].
Перше питання, яке має вирішити редактор, – це доцільність видання, тобто актуальність його теми, ступінь авторської оригінальності роботи, місце в асортименті літератури, на якого читача воно розраховане. Друге питання – це визначення правильності фактичних даних оригіналу. Це стосується дат, цифр, імен, розрахунків, формул. Особливої уваги потребують таблиці, їхня будова, і розміщення, назви та нумерація, а також точність, вивіреність, перевірка цитат і посилань на джерела.
Третє питання, яке має вирішити редактор, – це ілюстративний матеріал. Він перевіряє відповідність ілюстрацій даній темі, їх якість, виразність, розмір. Важливо перевірити текстівки, креслення, графіки, схеми, цифри, діаграми [6, с. 76].
Наступним етапом роботи є уважне вивчення структури оригіналу, встановлення її логічності, рівномірного розподілу тексту між розділами і частинами. Структура повинна сприяти викладу змісту [6, с 77].
Перевірка доцільності здійснюється власне ще й через рецензування майбутнього твору. Зрозуміло, що редактор не завжди може бути достатньо компетентним в оцінюванні оригіналу – у такому випадку необхідно звернутися по допомогу до спеціалістів. При передачі рукопису рецензенту редактор ні в якому разі не визначає заздалегідь висновок рецензента, не нав’язує йому свою думку, однак редактор чітко формулює завдання, наголосити на особливості внутрішньо-видавничої рецензії і вказує, що відрізняє авторський оригінал від рецензії на готову книгу. Мета внутрішньо-видавничої рецензії – допомогти правильно оцінити рукопис, виявити її недоліки і вказати, як їх усунути [8, с. 55]. Тому робоча рецензія зводиться до конкретного розбору твору, посторінкових зауважень і пропозицій щодо виправлення. Перед внутрішньо-видавничим рецензентом слід поставити обмежене завдання. Так, в книзі з фотосинтезу, твір, приміром, автора-біолога у якому є і новизна, і оригінальність, і змістовність описаних ним експериментів, може не підлягати сумніву, проте слід перевірити ті частини у рукописі, які стосуються фізики. Очевидно, що у такому випадку як рецензента запрошують не біолога, а фізика, і завдання рецензента має бути обмежене лише тим, що стосується фізики [8, с. 55]. Не визначивши завдання перед рецензентом, ми можемо замість зауважень до рукопису і замість конкретних рекомендацій, як їх усунути, отримати великі трактати на ту ж тему, яку висвітлює автор [8, с. 70].
У науковій та довідковій літературі велике значення мають таблиці. При обробленні таблиць слід завжди пам’ятати, що читач звертається до них частіше навіть, ніж до тексту. Таблиці є самостійним довідковим матеріалом. Таблиця повинна мати назву, таблиці без назви можуть бути незрозумілими для читача. Так трапляється, коли полосні таблиці даються без заголовку, безпосередньо під колонтитулом [13, с. 322].
Високі вимоги при редакційному обробленні таблиць ставляться при оформленні боковика і головки. Вони є підметом і присудком таблиці. Підметом табличної форми є ті об’єкти, назви, статті, які характеризуються цифровими покажчиками та іншими ознаками. Підмети розміщуються у лівій стороні таблиці, тобто у боковику [13, с. 323].
Присудок таблиці – це ознаки, які характеризують підмет. Кожна така ознака окремо являє собою показник присудка. Присудок зазвичай розміщують у правій стороні таблиці [13, с. 323].
У складній таблиці статті підмета можуть бути розділені на групи, розділи, параграфи, пункти. Присудок також може складатися зі складних показників. Він може вміщувати у собі, приміром, характеристику видів матеріалу не лише за показниками кількості, ціни і вартості, але за ознаками руху їх за надходженням, витратами і залишком [20].
Ретельна перевірка і правильне оброблення у науковій книзі цифр, формул, символів потребує неабиякої уваги редактора. Редактору необхідно не лише перевірити правильність і точність усіх позначень. Але й досягти дохідливості у оформленні, не допустити неясності або різного їх тлумачення. Помилки у цифрах і формулах підривають довіру до книжки. У редакційному обробленні цифр, формул, символів потрібно дотримуватися уніфікованості. У такому разі слід завжди перевіряти усі дані з видавничими стандартами. Редакційне оброблення формул досить складний процес. І хоча вважають, що за правильність даних повністю відповідає автор, редактор видавництва враховуючи велику небезпеку, що являють собою помилки у формулах, зазвичай проводить суцільну чи вибіркову перевірку. Суцільній перевірці підлягають задачі у підручниках і наукових посібниках [20].
У редакційній практиці нерідко автори в одному дослідженні дають результати з різними точностями, причому більше число десятинних знаків отримано не завдяки більшій точності експерименту, а за допомогою підрахунків [20].
Звичайно редактор не має змоги перевірити практично усі формули у науковій книзі, але він може виявити помилки по самій формулі. Тобто за невідповідністю цих формул законам математики [20].
Ілюстрації у науковій книзі є дуже важливим елементом. А іноді є основним об’єктом викладу, а текст слугує коротким поясненням до малюнків чи графіків та різних креслень. У підготовленні ілюстрацій слід дотримуватися певних вимог, які позначенні у ДСТУ [4].
Звичайно у редакційній практиці часто трапляється типові недоліки у оформленні ілюстрацій. Приміром, відрив ілюстрацій від тексту, і підписів під малюнками. Або відсутність у підписі основного змісту і графічного сюжету [20].
До оброблення ілюстрацій слід підходити с точки зору типу видання і аудиторії, на яку вона розрахована. Редактор має підібрати у книгу справді точні, доречні цікаві ілюстрації. А також перевірити їх відповідність з текстом [3, с. 59].
Наукові видання, як і інші, потребують ретельної підготовки складових її службових частин. Це, зокрема передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків бібліографічний опис. Щодо останнього, то він вимагає від редактора подвійної уваги. Допущена помилка в посиланні щодо прізвища автора, року випуску джерела в світ, тому, частини чи сторінки значно знищує якість видання. Крім того, слід пам’ятати, що у наукових виданнях бажано робити певний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва [3, с. 62].
Покажчики бувають предметні, іменні, географічні, покажчики заголовків з твору і т.д.
У предметному покажчику вміщені усі основні поняття, які зустрічаються у тексті і відносяться до викладеного у книжці питання. переліком взятих без винятку усіх термінів, понять, іноземних слів присутніх у книзі [3, с. 63].
Іменні покажчики складаються з переліку власних імен, які є у тексті книги. При цьому даються не лише прізвища, але й псевдоніми та ініціали.
Покажчики географічних назв складаються з географічних назв країн, міст, річок, морів, гір. У процесі редагування географічного покажчика проводиться контрольне редагування назв, вони уточнюються і уніфіковуються, усуваються помилки [20].
Бібліографія буває обліково-реєстраційна, анотована, реферативна, критична, рекомендаційна, плинна, ретроспективна, загальна і галузева і т.д. Бібліографія складається з таких елементів: автор, назва книги. Далі йдуть підзаголовні відомості: видання (перше видання не помічають), за чиєю редакцією, том, частина, випуск. Потім розміщують вихідні дані: місце видання, видавництво, рік [4].
При редагуванні чи складанні бібліографії редактор має точно звірити книжку, тобто ім’я автора, назву книги підзаголовні відомості та інші які вміщує у собі бібліографія. Грамотно оформлена бібліографія підвищує довіру читача до книжки [22].
У науковому видання обов’язково є передмова чи післяслово. Редактор теж має слідкувати за тим, чи дотримані певні вимоги у передмові. А саме передмова повинна показати читачеві у чому особливість видання і що він найде у цій книжці. Для цього потрібно назвати основні проблеми, які викладені у творі, порушити питання про повноту висвітлення певних сторін у темі. А також сказати про коло читачів, на яких видання розраховане. А післямова допомагає читачеві вже знайомому з текстом краще зрозуміти прочитане [22].
Коментарі є важливим елементом у книзі. В деяких видавництвах коментарі і примітки вживають як синоніми, і це неправильно, бо між ними є різниця. Мета коментарів – тлумачення тексту, додаткове роз’яснення фактів і подій. Завдання примітки – подати коротку довідку, посилання на джерело. Подати переклад іноземного тексту. Повідомити додатковий факт. Коментарі бувають таких видів: редакційно-видавничий, реальний, літературно-критичний, лінгвістичний. Видавничий коментар має вміщувати у собі принципи, які покладені в основу даного видання [22].
Структура книги може поділятися на частини, розділи, глави, параграфи. Все це відображається також у змісті, який розміщується у кінці або на початку книги [22]. Функції службової частини, який полегшує користування книжкою виконують також титульні елементи – обкладинка, титул, контртитул, заголовки [20]. Обкладинка рукопису – це прізвище автора, назва книги, том, частина чи випуск, назва видавництва і його марка. Іноді зверху розміщують назву наукового інституту або серія. Повний і остаточний текст має бути готовий вже до передачі рукопису у виробництво, підписаний автором і редактором. Текст на корінці обкладинки вміщує у собі прізвище автора і назву книги, тільки прізвище автора, тільки назву книги. Крім того, на корінці можуть бути позначені номер тому, частини, випуску, рік видання. На вузьких корінцях текст зазвичай не дається [20].
Титульним листом називається перша сторінка книги, яка вміщує більш детальні, ніж на обкладинці відомості: повна назва, наукового закладу, номер тому, частини, випуску, а також що являє собою даний текст (збірник статей, монографія, навчальний посібник). Іноді титульний лист повністю повторює обкладинку. На звороті титульного листа розташовують прізвища відповідального редактора, членів редколегії, осіб, які брали участь у участь у його редагуванні та написанні. Усі дані на звороті титулу мають подаватися автором перед здаванням рукопису у видавництво. Редактор має перевірити правильність ініціалів і написання прізвищ. Правильність дат та інших вказаних відомостей. Шмуцтитул є необов’язковим для видань, проте для якості художнього оформлення може використовуватися Колонтитули у науковій літературі є обов’язковими, адже це полегшує пошук певних розділів, частин наукового твору [22]. Отже, редактор наукової книжки має бути спеціалістом в тій галузі знань, якій присвячена література, яку він редагує. Книжку з хімії найкраще відредагує хімік, з геології – геолог, з економіки – економіст, з історії – історик. Ця схема Лінхтенштейна ідеалізована, адже в реальності вона не застосовується. У більшості сучасних видавництв редагує такі книжки спеціаліст – редактор, який оволодіває певною наукою у процесі роботи. Або видавництво має позаштатних наукових редакторів, які займаються суто науковим редагуванням і не втручаються у літературне.
2.3 Структура наукового тексту
Саме з аналізу плану роботи, власне її побудови (вступної, основної, заключної частин), починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом: систематизації зібраного матеріалу, дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин), чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного, строгої логіки викладу, написання серйозних узагальнень, вироблення самостійних висновків, виявлення і ліквідація повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою» [21]. Пильної уваги потребує передмова, вступ, післямова, анотація і її відповідність змісту рукопису, доречність епіграфів, посвят. Посилання на джерело, список використаних джерел, рекомендована література, порядок розміщення довідкового апарату та посилань у тексті [21]. Наявність і повнота в майбутньому оригінал-макеті допоміжної частини видання (додатків, бібліографічних описів, покажчиків, глосаріїв, посторінкових зносок, змісту) також залежність від редактора, його тісної співпраці з автором. Зазначені складові тексту, як правило, редагуються після завершення роботи над основною частиною оригіналу. Можуть також перебувати у роботі паралельно. Це ж стосується і службової частини видання (авантитулу, розгорнутого титулу, звороту титулу, колонцифр, колонтитулів). Опрацьовуючи текст основної частини, редактор завжди має пам’ятати, що будь-яка внесена тут правка має автоматично відбитися у службовій чи допоміжній частині. Найперше це стосується змісту, написів на колонтитулах [13, с. 27].
Мова наукового і довідкового текстів має бути чіткою, точною, ясною. На особливу увагу редактора заслуговує відстеження у текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо простежити, аби при першому вживанні певного терміна подавалося його пояснення, вказувалося на етимологію чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл і дисциплін, вживання в значенні терміна професіонального жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання – це науковий текст) [13, с. 29].
Таким чином, редактор, працюючи над структурою наукового тексту повинен поліпшити її шляхом: систематизації зібраного матеріалу, дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту, чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного, строгої логіки викладу, написання серйозних узагальнень, вироблення самостійних висновків, виявлення і ліквідація повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою». Пильну увагу приділити передмові, вступу, післямові, анотації і її відповідності змісту рукопису, доречність епіграфів та посвят.
32. Проблеми мовностилістичного вдосконалення наукового тексту.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
Наукове виданняВидання результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до публікації пам’яток культури, історичних документів та літературних текстів.
Медіа-лінгвістика – нова галузь філології, що системно аналізує різні типи медіа-дискурсу, зокрема, дискурс газет, радіо, телебачення та Інтернету, з позицій когнітивно-комунікативної парадигми філології. У медіа-лінгвістиці інтегровано теорії стилістики, комунікативної та когнітивної лінгвістики, що необхідно для створення нового підходу до аналізу систем масової комуніка- ції, які наразі стрімко розвиваються. Завдяки технологічному прогресу прин- ципи створення і сприйняття медіа-текстів радикально змінюються, що вима- гає наукового осмислення механізмів функціонування медіа-дискурсу як осо- бливої мисленнєво-комунікативної мовленнєвої діяльності комунікантів, за- фіксованої медіа-текстом.
Медіа-лінгвістика як наука.
Три напрямки медіа-лінгвістики: медіа- стилістика, медіа-когнітивістика, медіа-дискурсологія. Специфіка стиліс- тики медіа-дискурсу: фасцинативна стратегія адресата і стилістичні засоби її реалізації. Медіа як комунікація. Непряма комунікація як “змістовно ускладнена комунікація. Точка відліку – інтерпретація сказаного адреса- том. Репрезентативна, експресивна, апелятивна функції комунікації. Моделі комунікації (кодова, інференційна, інтеракційна). Кодова мо- дель: інформація передається в закодованому вигляді від адресанта до ад- ресата. Конвенції співвідносять мовну одиницю зі значенням. Адресат де- кодує інформацію. Можлива наявність шуму й перешкод у каналі зв'язку. Неідентичність коду на вході й виході, наявна у медіа-дискурсі. Інферен- ційна модель: комунікант реалізує свій намір за допомогою висловлень. Висловлення мають прагматичне значення. Експліцитно й імпліцитно ви- ражені частини значення у медіа-дискурсі. Принцип кооперації. Інтерак- ційна модель комунікації: демонстрація смислів адресантом та їхня інтерп- ретацію адресатом. Навмисно й ненавмисно передана інформація у медіа- дискурсі. Поведінкові аспекти комунікації. Теорія мовленнєвих актів (Дж. Остін, Дж. Серль). Локуція, іллокуція, перлокуція. Антропоцентричний погляд на мови медіа. Недоліки теорії мовленнєвих актів. Гомогенні й модулярні концепції індиректності, реле- ванті для аналізу медіа-дискурсу. Теорія імплікатур (Г. П. Грайс). Експліцитно й імпліцитно виражена пропозиція. Закономірність комунікації: «Твій комунікативний внесок на певній стадії діалогу має відповідати обопільно прийнятним цілям або на прямкам цього діалогу». Дискурсивні максими. Конвенціональні і дискур- сивні імплікатури у медіа-дискурсі. Медіа-дискурс. Мотиви, стратегії і тактики дискурсу (О. С. Іссерс, Т. А. ван Дейк). Теорія когнітивної метафори (Дж. Лакофф). Метефора як одна з форм концептуалізації. Поняття “концепт”. Понятійні та ціннісні особливості вербалізації концептів у медіа-дискурсі.
Науко̃вий стиль мо̃влення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення,пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.
Основні ознаки:
ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень,
логічна послідовність і довідність викладу,
узагальненість понять і явищ,
об'єктивний аналіз,
точність і лаконічність висловлювань,
аргументація й переконливість тверджень,
однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,
докладні висновки.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:
значною кількістю наукової термінології,
наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних,хімічних та інших знаків і позначок,
оперуванням абстрактними, переважно іншомовними словами,
уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,
залучуванням цитат і посилань на першоджерела,
здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивноїлексики,
наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи,частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової аболітерної нумерації),
наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,
специфічною монологічністю текстів,
переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).
33. Особливості редагування суспільно-політичної літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
До суспільно-політичним текстам ставляться виступи державних, партійних і громадських діячів; публікації міжнародних, урядових і громадських організацій; статті, присвячені боротьбі за мир, розрядці міжнародної напруженості, скорочення і обмеження озброєнь, національно-визвольному руху, економічним відносинам і т. д.
Характерною особливістю суспільно-політичного тексту є те, що він виступає не просто як деякий змістовне ціле, т. Е. Не тільки несе інформацію про які-небудь події або проблеми, але також виконує і інші функції.
Суспільно-політичний текст - це, насамперед, вираз певної точки зору з даного питання. Він покликаний створити деякий умонастрій, спростувати ті чи інші погляди, зміцнити прихильність яким-небудь принципам, зламати упередження. Іншими словами, громадсько-політичний текст призначається для агітаційно-пропагандистського впливу на аудиторію [1].
Як зазначає А. В. Федоров, суспільно-політичній літературі притаманна полемічність, пристрасність тону, і специфіка стилю полягає тут у злитті елементів наукової мови і різних засобів емоційності та образності [2].
У творах суспільно-політичної літератури кошти синтаксису відіграють активну роль, вони характеризуються такими особливостями:
а) відсутністю довгих складних речень.
б) чіткістю побудови фрази, абзацу, ланцюги абзаців.
в) параллелизмами (а також синонімами), що слід прізнать.частним, але характерним проявом стислості стилю,
г) повторення важливих за змістом слів, словосполучень, пропозицій, які економно та ефективно виділяють відповідну думку.
У жанровому плані суспільно-політичні матеріали вельми різноманітні. Ми поділяємо точку зору Е.В.Чубуковой, классифицирующей їх на 3 групи [3]:
документально-ділові матеріали (конституції і законодавчі акти, статути, статути партій, дипломатичні документи - ноти, декларації, комюніке, договори і т. п.).
інформаційно-описові матеріали (інформаційні замітки, довідкові матеріали, історичні описи і образи, статті оглядового характеру з нагоди якої-небудь події, проблемно-тематичні статті і т. п.).
публіцистичні статті у вузькому сенсі слова (полемічні статті, памфлети, мови і т. п.).
Для документально-ділових матеріалів характерно велика кількість спеціальної термінології, використання реалій, вживання особливих стійких зворотів мови (кліше). Інформаційно-описові матеріали містять терміни, реалії, цитати, лексику і вирази, пов'язані з поточними політичними собитіямі. В публіцистичних матеріалах (у вузькому сенсі слова) використовуються крилаті слова, вислови.
Таким чином, документально-ділові матеріали в більшій кількості, ніж інформаційно-описові та публіцистичні містять спеціальні терміни. Специфіка стилю останніх полягає у злитті, з одного боку, елементів наукової мови, і, з іншого, різних засобів емоційності та образності. Для інформаційно-описових матеріалів показовим в області лексики є поєднання загальновживаної лексики з термінологією.
Що стосується складу лексики текстів суспільно-політичного змісту, то ми розрізняємо дві підсистеми - суспільно-політична лексика та суспільно-політична термінологія.
Під СПТ ми розуміємо слова або словосполучення, співвідносні в суспільній свідомості з конкретними поняттями суспільно-політичному житті; СПТ емоційно нейтральні і нерухомі. СПЛ включає в себе емоційно забарвлені лексичні одиниці, що виконують ідеологічну функцію.
У тематичному плані СПЛ і СПТ вельми різноманітні. Тексти суспільно-політичного змісту включають в себе лексику і термінологію, що ставиться до військової сфери, дипломатії, виборчою системою, державному управлінню, економіці, громадської діяльності і т. Д. Істотно відзначити при цьому, що класифікація СПЛ і СПТ збігається в багатьох аспектах.
Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає:
— контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття;
— «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;
— «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин тощо);
— оптимізацію повідомлення за низкою параметрів, тобто його творче удосконалення.
Редакторський аналіз (РА) — це процес оцінювання текстів і пошуку засобів вдосконалення.
Редакторський аналіз - це критика, звернена насамперед до автора.
Мета її - вказати на конкретні хиби, сприяти вдосконаленню рукопису.
Це - докладний розгляд тексту, потрібний і самому редакторові, оскільки визначає його дальшу роботу з підготовки твору до оприлюднення.
Завдання та правила РА:
Другий аспект роботи редактора над текстом - практична реалізація висновків, які зроблено внаслідок редакторського аналізу, тобто правка тексту.
Основні її завдання - усунення огріхів, які виявлено під час редакторського аналізу тексту й не виправлено під час авторського його доопрацювання, надання творові належного політичного звучання, ідейне його збагачення, досягення виразності та ясності кожного формулювання, перевірка фактичного матеріалу, усунення хиб структури, мови й стилю, проведення редакційно-технічного опрацювання рукопису.
У теорії та практиці редагування традиційно наголошують на таких основних правилах виправляння тексту:
Правка є доречною тільки тоді, коли її потрібність можна довести. Редактор має в разі потреби пояснити, чому він прийняв те чи інше рішення. При цьому докази на кшталт "звучить", "не звучить", "не подобається" тощо, звичайно, не можна визнати переконливими.
Правка має бути одноступеневою: виправляючи рукопис, треба намагатися усувати всі (навіть дрібні) хиби одразу.
Всі виправлення треба вносити якнайретельніше; вони повинні легко читатися й займати на сторінці щонайменше місця.
У всіх підручниках, посібниках наведено чотири види правки: правку-вичитування, правку-скорочення, правку-доопрацювання та правку- переробку.
Правка-вичитування
Мета редакторської правки-вичитування - читання тексту "наскрізь". Вичитувач має зауважити його змістові, композиційні, стилістичні хиби, перевірити правильність написання географічних назв, імен та прізвищ, точність цитат, цифр, дат, зіставність одиниць вимірювання. До обов'язків вичитувача входить також перевірка відповідності заголовків текстові, підтекстівок фотографіям та малюнкам. Правці-вичитуванню підлягають досконалі авторські тексти, які не потребують редакторського втручання. Завдання редактора тут зводиться до перевірки фактів, уточнення положень, апробації визначень. Тільки вичитуються також офіційні документи, всі види передруків, матеріали інформаційних агентств. У них усувають орфографічні помилки, позначають абзаци, звіряють цифри.
Правка-скорочення
Правка-скорочення як особливий вид опрацювання рукопису має на меті досягти максимального лаконізму без втрат для змісту. Часто метою правки-скорочення в ЗМІ є зменшення обсягу тексту, доведення його до певних розмірів, до певного хронометражу. Цей вид правки - це пряме втручання в текст, тому редактор має врахувати особливості його змістової й синтаксичної структури. Характер змін, що вносять звичайно в текст за його скорочення, дозволяє розподілити їх на дві групи: скорочення тексту частинами й скорочення, які умовно називають внутрішньотекстовими. У першому випадку вилучають частини тексту, що є певними змістовими ланками. Вони здебільшого оформлені композиційно й синтаксично. Скорочення однотипних прикладів, фактів одного змістового ряду, подробиць не викликає труднощів під час редагування. Якщо скорочення намічено правильно, вони не спотворюють змісту й не суперечать манері автора, а отже, текст після них потрібно мінімально додатково опрацьовувати. Насамперед ідеться про опрацювання "стиків" між частинами тексту які тепер опинилися поряд, щоб досягти його зв'язності. Скорочуючи текст, редактор має завжди пильно стежити за тим, щоб епізоди й факти, вилучені під час правки, не згадувалися непрямо в наступному викладі. Коли зв'язок між змістовими ланками необхідний, скорочення великими частинами неможливе. В цьому разі вдаються до внутрішньотекстових скорочень, пов'язаних з більш глибоким утручанням у текст. Скорочення в сторінці, як правило, має виконувати відділ, що готував матеріал до друку, або сам автор.
Правка-доопрацювання
Правка-доопрацювання - найпоширеніший вид редакторських виправлень у журналістських текстах. Його найчастіше використовують у редакторській діяльності. Мета правки-доопрацювання - вдосконалення тексту, зокрема його форми, уточнення ідеї автора, його задуму. За своїм характером зміни, які вносять при цьому в текст, різноманітні: скорочення, дописування окремих фрагментів, заміна слів і зворотів, зміна синтаксичних структур, удосконалення композиції. Особливостей манери викладу автора, його стилю правка-доопрацювання змінювати не повинна. Редактор виправляє також логічні й фактичні помилки, замінює не цілком переконливі аргументи іншими. Проте переважно доводиться поліпшувати форму викладу через удосконалення мовностилістичних засобів. Найдоцільніше й найкраще виправити такий текст може сам автор. Після зауважень редактора він зрозуміє вимоги засобу масової інформації, збагне суть помилок і належно поліпшить власний рукопис. Проте оперативність мас-медіа не завжди дозволяє попрацювати з автором, тому правку-доопрацювання виконують здебільшого без автора. Залишаючись у межах авторського тексту, редактор надає рукописові сильнішого політичного звучання, найбільшої точності й виразності.
Правка-переробка як різновид творчості
Правка-переробка є специфічною формою редагування. її використовують щодо текстів авторів, які слабко володіють навиками літературної праці. Скажімо, часто листи читачів не можна віддати до друку в тому вигляді, в якому вони надійшли до редакції. Мета цього виду правки - створення нового варіанта тексту на основі матеріалу, поданого автором. Базуючись на фактах, які повідомив автор, журналіст утілює думку автора в літературну форму. Тут редагування мало чим відрізняється від самостійної творчості. Й це не суперечить настанові про додержання авторського стилю. В такому випадку, по-перше, важко говорити про наявність в автора творчого почерку, а, по-друге, турбота про читача тут відсуває турботу про автора на другий план. Проте редактор усе одно має дбати про те, щоб не нав'язувати дописувачеві чийогось способу викладу. Правка-переробка, як і всі інші форми виправлення тексту, не повинна знеосіблювати авторський текст; вона, навпаки, має бути спрямована на те, щоб зауважувати й розвивати ті індивідуальні, неповторні риси, які має автор. Правка-переробка близька до такої особливої форми творчої праці, як літературний запис. Зауважимо насамкінець, що, як свідчить редакційна практика, під час підготовки тексту журналістського твору до друку часто поєднуються всі види правки. Застосування одного виду правки в "чистому" вигляді трапляється лише зрідка.
Потреби:
Пояснити, чому редактор виправив помилку. При цьому докази на кшталт «звучить», «не звучить», «не подобається», не можна визнати переконливим.
Звертатись до загальних та галузевих енциклопедій, енциклопедичним словникам, особливо, що вийшли в спеціалізованих академічних видавництвах («Українська енциклопедія», «Большая российская энциклопедия», «Наукова думка»).
Звіряння факту з джерелом.
Для звіряння статистичних відомостей треба звернутись до офіційних видань Держкомстату України (щорічники).

34. Видавничі і поліграфічні норми редагування суспільно-політичних текстів.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95
3.1 виданняДокумент, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконанняПримітка 1. Під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання в часі та просторі.Примітка 2.Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим
До суспільно-політичним текстам ставляться виступи державних, партійних і громадських діячів; публікації міжнародних, урядових і громадських організацій; статті, присвячені боротьбі за мир, розрядці міжнародної напруженості, скорочення і обмеження озброєнь, національно-визвольному руху, економічним відносинам і т. д.
Характерною особливістю суспільно-політичного тексту є те, що він виступає не просто як деякий змістовне ціле, т. Е. Не тільки несе інформацію про які-небудь події або проблеми, але також виконує і інші функції.
Суспільно-політичний текст - це, насамперед, вираз певної точки зору з даного питання. Він покликаний створити деякий умонастрій, спростувати ті чи інші погляди, зміцнити прихильність яким-небудь принципам, зламати упередження. Іншими словами, громадсько-політичний текст призначається для агітаційно-пропагандистського впливу на аудиторію [1].
Як зазначає А. В. Федоров, суспільно-політичній літературі притаманна полемічність, пристрасність тону, і специфіка стилю полягає тут у злитті елементів наукової мови і різних засобів емоційності та образності [2].
У творах суспільно-політичної літератури кошти синтаксису відіграють активну роль, вони характеризуються такими особливостями:
а) відсутністю довгих складних речень.
б) чіткістю побудови фрази, абзацу, ланцюги абзаців.
в) параллелизмами (а також синонімами), що слід прізнать.частним, але характерним проявом стислості стилю,
г) повторення важливих за змістом слів, словосполучень, пропозицій, які економно та ефективно виділяють відповідну думку.
У жанровому плані суспільно-політичні матеріали вельми різноманітні. Ми поділяємо точку зору Е.В.Чубуковой, классифицирующей їх на 3 групи [3]:
документально-ділові матеріали (конституції і законодавчі акти, статути, статути партій, дипломатичні документи - ноти, декларації, комюніке, договори і т. п.).
інформаційно-описові матеріали (інформаційні замітки, довідкові матеріали, історичні описи і образи, статті оглядового характеру з нагоди якої-небудь події, проблемно-тематичні статті і т. п.).
публіцистичні статті у вузькому сенсі слова (полемічні статті, памфлети, мови і т. п.).
Для документально-ділових матеріалів характерно велика кількість спеціальної термінології, використання реалій, вживання особливих стійких зворотів мови (кліше). Інформаційно-описові матеріали містять терміни, реалії, цитати, лексику і вирази, пов'язані з поточними політичними собитіямі. В публіцистичних матеріалах (у вузькому сенсі слова) використовуються крилаті слова, вислови.
Таким чином, документально-ділові матеріали в більшій кількості, ніж інформаційно-описові та публіцистичні містять спеціальні терміни. Специфіка стилю останніх полягає у злитті, з одного боку, елементів наукової мови, і, з іншого, різних засобів емоційності та образності. Для інформаційно-описових матеріалів показовим в області лексики є поєднання загальновживаної лексики з термінологією.
Що стосується складу лексики текстів суспільно-політичного змісту, то ми розрізняємо дві підсистеми - суспільно-політична лексика та суспільно-політична термінологія.
Під СПТ ми розуміємо слова або словосполучення, співвідносні в суспільній свідомості з конкретними поняттями суспільно-політичному житті; СПТ емоційно нейтральні і нерухомі. СПЛ включає в себе емоційно забарвлені лексичні одиниці, що виконують ідеологічну функцію.
У тематичному плані СПЛ і СПТ вельми різноманітні. Тексти суспільно-політичного змісту включають в себе лексику і термінологію, що ставиться до військової сфери, дипломатії, виборчою системою, державному управлінню, економіці, громадської діяльності і т. Д. Істотно відзначити при цьому, що класифікація СПЛ і СПТ збігається в багатьох аспектах.
Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає:
— контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття;
— «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;
— «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин тощо);
— оптимізацію повідомлення за низкою параметрів, тобто його творче удосконалення.
35. Завдання редактора суспільно-політичної літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Ред́актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).
До суспільно-політичним текстам ставляться виступи державних, партійних і громадських діячів; публікації міжнародних, урядових і громадських організацій; статті, присвячені боротьбі за мир, розрядці міжнародної напруженості, скорочення і обмеження озброєнь, національно-визвольному руху, економічним відносинам і т. д.
Характерною особливістю суспільно-політичного тексту є те, що він виступає не просто як деякий змістовне ціле, т. Е. Не тільки несе інформацію про які-небудь події або проблеми, але також виконує і інші функції.
Суспільно-політичний текст - це, насамперед, вираз певної точки зору з даного питання. Він покликаний створити деякий умонастрій, спростувати ті чи інші погляди, зміцнити прихильність яким-небудь принципам, зламати упередження. Іншими словами, громадсько-політичний текст призначається для агітаційно-пропагандистського впливу на аудиторію [1].
Як зазначає А. В. Федоров, суспільно-політичній літературі притаманна полемічність, пристрасність тону, і специфіка стилю полягає тут у злитті елементів наукової мови і різних засобів емоційності та образності [2].
У творах суспільно-політичної літератури кошти синтаксису відіграють активну роль, вони характеризуються такими особливостями:
а) відсутністю довгих складних речень.
б) чіткістю побудови фрази, абзацу, ланцюги абзаців.
в) параллелизмами (а також синонімами), що слід прізнать.частним, але характерним проявом стислості стилю,
г) повторення важливих за змістом слів, словосполучень, пропозицій, які економно та ефективно виділяють відповідну думку.
У жанровому плані суспільно-політичні матеріали вельми різноманітні. Ми поділяємо точку зору Е.В.Чубуковой, классифицирующей їх на 3 групи [3]:
документально-ділові матеріали (конституції і законодавчі акти, статути, статути партій, дипломатичні документи - ноти, декларації, комюніке, договори і т. п.).
інформаційно-описові матеріали (інформаційні замітки, довідкові матеріали, історичні описи і образи, статті оглядового характеру з нагоди якої-небудь події, проблемно-тематичні статті і т. п.).
публіцистичні статті у вузькому сенсі слова (полемічні статті, памфлети, мови і т. п.).
Для документально-ділових матеріалів характерно велика кількість спеціальної термінології, використання реалій, вживання особливих стійких зворотів мови (кліше). Інформаційно-описові матеріали містять терміни, реалії, цитати, лексику і вирази, пов'язані з поточними політичними собитіямі. В публіцистичних матеріалах (у вузькому сенсі слова) використовуються крилаті слова, вислови.
Таким чином, документально-ділові матеріали в більшій кількості, ніж інформаційно-описові та публіцистичні містять спеціальні терміни. Специфіка стилю останніх полягає у злитті, з одного боку, елементів наукової мови, і, з іншого, різних засобів емоційності та образності. Для інформаційно-описових матеріалів показовим в області лексики є поєднання загальновживаної лексики з термінологією.
Що стосується складу лексики текстів суспільно-політичного змісту, то ми розрізняємо дві підсистеми - суспільно-політична лексика та суспільно-політична термінологія.
Під СПТ ми розуміємо слова або словосполучення, співвідносні в суспільній свідомості з конкретними поняттями суспільно-політичному житті; СПТ емоційно нейтральні і нерухомі. СПЛ включає в себе емоційно забарвлені лексичні одиниці, що виконують ідеологічну функцію.
У тематичному плані СПЛ і СПТ вельми різноманітні. Тексти суспільно-політичного змісту включають в себе лексику і термінологію, що ставиться до військової сфери, дипломатії, виборчою системою, державному управлінню, економіці, громадської діяльності і т. Д. Істотно відзначити при цьому, що класифікація СПЛ і СПТ збігається в багатьох аспектах.
Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає:
— контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття;
— «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;
— «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин тощо);
— оптимізацію повідомлення за низкою параметрів, тобто його творче удосконалення
36. Основні складові процесу літературного редагування текстів суспільно-політичної літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
До суспільно-політичним текстам ставляться виступи державних, партійних і громадських діячів; публікації міжнародних, урядових і громадських організацій; статті, присвячені боротьбі за мир, розрядці міжнародної напруженості, скорочення і обмеження озброєнь, національно-визвольному руху, економічним відносинам і т. д.
Характерною особливістю суспільно-політичного тексту є те, що він виступає не просто як деякий змістовне ціле, т. Е. Не тільки несе інформацію про які-небудь події або проблеми, але також виконує і інші функції.
Суспільно-політичний текст - це, насамперед, вираз певної точки зору з даного питання. Він покликаний створити деякий умонастрій, спростувати ті чи інші погляди, зміцнити прихильність яким-небудь принципам, зламати упередження. Іншими словами, громадсько-політичний текст призначається для агітаційно-пропагандистського впливу на аудиторію [1].
Як зазначає А. В. Федоров, суспільно-політичній літературі притаманна полемічність, пристрасність тону, і специфіка стилю полягає тут у злитті елементів наукової мови і різних засобів емоційності та образності [2].
У творах суспільно-політичної літератури кошти синтаксису відіграють активну роль, вони характеризуються такими особливостями:
а) відсутністю довгих складних речень.
б) чіткістю побудови фрази, абзацу, ланцюги абзаців.
в) параллелизмами (а також синонімами), що слід прізнать.частним, але характерним проявом стислості стилю,
г) повторення важливих за змістом слів, словосполучень, пропозицій, які економно та ефективно виділяють відповідну думку.
У жанровому плані суспільно-політичні матеріали вельми різноманітні. Ми поділяємо точку зору Е.В.Чубуковой, классифицирующей їх на 3 групи [3]:
документально-ділові матеріали (конституції і законодавчі акти, статути, статути партій, дипломатичні документи - ноти, декларації, комюніке, договори і т. п.).
інформаційно-описові матеріали (інформаційні замітки, довідкові матеріали, історичні описи і образи, статті оглядового характеру з нагоди якої-небудь події, проблемно-тематичні статті і т. п.).
публіцистичні статті у вузькому сенсі слова (полемічні статті, памфлети, мови і т. п.).
Для документально-ділових матеріалів характерно велика кількість спеціальної термінології, використання реалій, вживання особливих стійких зворотів мови (кліше). Інформаційно-описові матеріали містять терміни, реалії, цитати, лексику і вирази, пов'язані з поточними політичними собитіямі. В публіцистичних матеріалах (у вузькому сенсі слова) використовуються крилаті слова, вислови.
Таким чином, документально-ділові матеріали в більшій кількості, ніж інформаційно-описові та публіцистичні містять спеціальні терміни. Специфіка стилю останніх полягає у злитті, з одного боку, елементів наукової мови, і, з іншого, різних засобів емоційності та образності. Для інформаційно-описових матеріалів показовим в області лексики є поєднання загальновживаної лексики з термінологією.
Що стосується складу лексики текстів суспільно-політичного змісту, то ми розрізняємо дві підсистеми - суспільно-політична лексика та суспільно-політична термінологія.
Під СПТ ми розуміємо слова або словосполучення, співвідносні в суспільній свідомості з конкретними поняттями суспільно-політичному житті; СПТ емоційно нейтральні і нерухомі. СПЛ включає в себе емоційно забарвлені лексичні одиниці, що виконують ідеологічну функцію.
У тематичному плані СПЛ і СПТ вельми різноманітні. Тексти суспільно-політичного змісту включають в себе лексику і термінологію, що ставиться до військової сфери, дипломатії, виборчою системою, державному управлінню, економіці, громадської діяльності і т. Д. Істотно відзначити при цьому, що класифікація СПЛ і СПТ збігається в багатьох аспектах.
Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає:
— контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття;
— «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;
— «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин тощо);
— оптимізацію повідомлення за низкою параметрів, тобто його творче удосконалення
Процес літ. редагування являє собою систему таких дій: 1. редакторське читання; 2. редакторський аналіз (визначення актуальності теми через співвідношення з проблемою; аналіз розкриття теми: хар-ка якості фактичного матеріалу і композиції); 3. ред.. висновок; 4. ред.. правка (корекція розкриття теми і корекція композиційної структури твору).
Літературне редагування - система виробничих дій, що забезпечують підготовку матеріалу до друку або озвучення чи показу в ефірі. Підготовка матеріалу до друку на рівні літературного редактора включає за необхідністю роботу з автором і обов'язково редакторську правку. Редактор через автора або найчастіше самостійно здійснює: —актуалізацію (корекцію) теми, —селекцію фактичного матеріалу, —корекцію композиційно-архітектонічної організації матеріалу, —мовно-правописну правку.
Редакторський висновок може бути зроблений тільки на основі редакторського аналізу матеріалу.
Редакторська критика тексту обов'язково має кінцевою метою удосконалення його, практичне усунення явних недоліків, досягнення такого результату, при якому можна було б отримати максимальний ефект у пізнавальному, освітньому та виховному смислі. Редагування починається з того, які видання, на які теми, з якими особливостями розробки, викладу й оформлення сьогодні потрібні найперше, і продовжується як підбір авторів, формування творчих колективів, своєрідне керування їхньою працею. Потім робота над конкретним рукописом, редактор оцінює і обробляє його як складову певної інформаційної системи, зіставляючи з тим, що вже є на книжковому ринку і в бібліотеках і що потрібно відповідним групам читачів... Процес редагування складається з редакторського аналізу рукопису, його оцінювання, допомоги авторові у виробленні програми його удосконалення і безпосереднього удосконалення рукопису автором (разом із редактором чи під впливом його обґрунтованих зауважень) або редактором (при обов'язковому погодженні з автором усіх редакційних змін).
Редакторський аналіз (РА) — це процес оцінювання текстів і пошуку засобів вдосконалення.
Редакторський аналіз - це критика, звернена насамперед до автора.
Мета її - вказати на конкретні хиби, сприяти вдосконаленню рукопису.
Це - докладний розгляд тексту, потрібний і самому редакторові, оскільки визначає його дальшу роботу з підготовки твору до оприлюднення.
37. Уявлення про загальне та спеціальне редагування текстів суспільно- політичної літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
До суспільно-політичним текстам ставляться виступи державних, партійних і громадських діячів; публікації міжнародних, урядових і громадських організацій; статті, присвячені боротьбі за мир, розрядці міжнародної напруженості, скорочення і обмеження озброєнь, національно-визвольному руху, економічним відносинам і т. д.
Характерною особливістю суспільно-політичного тексту є те, що він виступає не просто як деякий змістовне ціле, т. Е. Не тільки несе інформацію про які-небудь події або проблеми, але також виконує і інші функції.
Суспільно-політичний текст - це, насамперед, вираз певної точки зору з даного питання. Він покликаний створити деякий умонастрій, спростувати ті чи інші погляди, зміцнити прихильність яким-небудь принципам, зламати упередження. Іншими словами, громадсько-політичний текст призначається для агітаційно-пропагандистського впливу на аудиторію [1].
Як зазначає А. В. Федоров, суспільно-політичній літературі притаманна полемічність, пристрасність тону, і специфіка стилю полягає тут у злитті елементів наукової мови і різних засобів емоційності та образності [2].
У творах суспільно-політичної літератури кошти синтаксису відіграють активну роль, вони характеризуються такими особливостями:
а) відсутністю довгих складних речень.
б) чіткістю побудови фрази, абзацу, ланцюги абзаців.
в) параллелизмами (а також синонімами), що слід прізнать.частним, але характерним проявом стислості стилю,
г) повторення важливих за змістом слів, словосполучень, пропозицій, які економно та ефективно виділяють відповідну думку.
У жанровому плані суспільно-політичні матеріали вельми різноманітні. Ми поділяємо точку зору Е.В.Чубуковой, классифицирующей їх на 3 групи [3]:
документально-ділові матеріали (конституції і законодавчі акти, статути, статути партій, дипломатичні документи - ноти, декларації, комюніке, договори і т. п.).
інформаційно-описові матеріали (інформаційні замітки, довідкові матеріали, історичні описи і образи, статті оглядового характеру з нагоди якої-небудь події, проблемно-тематичні статті і т. п.).
публіцистичні статті у вузькому сенсі слова (полемічні статті, памфлети, мови і т. п.).
Для документально-ділових матеріалів характерно велика кількість спеціальної термінології, використання реалій, вживання особливих стійких зворотів мови (кліше). Інформаційно-описові матеріали містять терміни, реалії, цитати, лексику і вирази, пов'язані з поточними політичними собитіямі. В публіцистичних матеріалах (у вузькому сенсі слова) використовуються крилаті слова, вислови.
Таким чином, документально-ділові матеріали в більшій кількості, ніж інформаційно-описові та публіцистичні містять спеціальні терміни. Специфіка стилю останніх полягає у злитті, з одного боку, елементів наукової мови, і, з іншого, різних засобів емоційності та образності. Для інформаційно-описових матеріалів показовим в області лексики є поєднання загальновживаної лексики з термінологією.
Що стосується складу лексики текстів суспільно-політичного змісту, то ми розрізняємо дві підсистеми - суспільно-політична лексика та суспільно-політична термінологія.
Під СПТ ми розуміємо слова або словосполучення, співвідносні в суспільній свідомості з конкретними поняттями суспільно-політичному житті; СПТ емоційно нейтральні і нерухомі. СПЛ включає в себе емоційно забарвлені лексичні одиниці, що виконують ідеологічну функцію.
У тематичному плані СПЛ і СПТ вельми різноманітні. Тексти суспільно-політичного змісту включають в себе лексику і термінологію, що ставиться до військової сфери, дипломатії, виборчою системою, державному управлінню, економіці, громадської діяльності і т. Д. Істотно відзначити при цьому, що класифікація СПЛ і СПТ збігається в багатьох аспектах.
Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає:
— контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття;
— «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;
— «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин тощо);
— оптимізацію повідомлення за низкою параметрів, тобто його творче удосконалення
Процес літ. редагування являє собою систему таких дій: 1. редакторське читання; 2. редакторський аналіз (визначення актуальності теми через співвідношення з проблемою; аналіз розкриття теми: хар-ка якості фактичного матеріалу і композиції); 3. ред.. висновок; 4. ред.. правка (корекція розкриття теми і корекція композиційної структури твору).
Літературне редагування - система виробничих дій, що забезпечують підготовку матеріалу до друку або озвучення чи показу в ефірі. Підготовка матеріалу до друку на рівні літературного редактора включає за необхідністю роботу з автором і обов'язково редакторську правку. Редактор через автора або найчастіше самостійно здійснює: —актуалізацію (корекцію) теми, —селекцію фактичного матеріалу, —корекцію композиційно-архітектонічної організації матеріалу, —мовно-правописну правку.
Редакторський висновок може бути зроблений тільки на основі редакторського аналізу матеріалу.
Редакторська критика тексту обов'язково має кінцевою метою удосконалення його, практичне усунення явних недоліків, досягнення такого результату, при якому можна було б отримати максимальний ефект у пізнавальному, освітньому та виховному смислі. Редагування починається з того, які видання, на які теми, з якими особливостями розробки, викладу й оформлення сьогодні потрібні найперше, і продовжується як підбір авторів, формування творчих колективів, своєрідне керування їхньою працею. Потім робота над конкретним рукописом, редактор оцінює і обробляє його як складову певної інформаційної системи, зіставляючи з тим, що вже є на книжковому ринку і в бібліотеках і що потрібно відповідним групам читачів... Процес редагування складається з редакторського аналізу рукопису, його оцінювання, допомоги авторові у виробленні програми його удосконалення і безпосереднього удосконалення рукопису автором (разом із редактором чи під впливом його обґрунтованих зауважень) або редактором (при обов'язковому погодженні з автором усіх редакційних змін).
Редакторський аналіз (РА) — це процес оцінювання текстів і пошуку засобів вдосконалення.
Редакторський аналіз - це критика, звернена насамперед до автора.
Мета її - вказати на конкретні хиби, сприяти вдосконаленню рукопису.
Це - докладний розгляд тексту, потрібний і самому редакторові, оскільки визначає його дальшу роботу з підготовки твору до оприлюднення.
Етапи редагування:
1) перше, наскрізне, читання;
2) доведення (що з автором) оригіналу до комплектності;
3) робота над структурою (композицією);
4) визначення єдиного стилю уявлення тексту;
5) робота з допоміжної та службовою частинами видання;
6) робота над заголовками;
7) редакційна правка (із застосуванням різних видів редагування).
Доцільно розглядати дві основні блоку видів редагування:
• загальне (універсальне);
• спеціальне.
Розглянемо змістове наповнення кожного з цих блоків.
Загальне (універсальне) редагування
Такий вид редагування передбачає цілісну систему роботи редактора над оригіналом, що забезпечує його досконалість за змістом, форми і зручності для користування читачем (споживачем).
Основними складовими цього виду редагування є:
1. Усунення логічних помилок.
Типові логічні помилки:
а) змішування порядку викладу (Йшов дощ і двоє студента. Один вранці, а інший - до університету),
б) неправильне обгрунтування мотивації дії (На Всеукраїнській нараді книговидавців головним було запровадження міста новими тролейбусами);
в) його присутність серед пропозиції понять, які взаємно виключають одне одного (Золоту медаль отримав аутсайдер змагань).
2. Усунення фактологічних помилок.
а) історичного характеру (вибухнула Перша світова війна почалася 1924 року);
б) географічного характеру (У південних області України - Одеської, Херсонській та Сумській областях - почалося збирання ранніх зернових);
в) друкованого характеру (Населення України становить
сьогодні близько 48.000.000 мільйонів);
р) «цифрового характеру» (З випущених 3000 примірників книжок 2500 було подаровано бібліотекам, 1500 - передана у вищі навчальні заклади).
буд) «візуального» невідповідності (фотографія Алли Пугачової за підписом «Крістіна Орбакайте»).
До цього блоку редагування належать і проблеми тематики, композиції, авторської позиції, розстановку політичних акцентів.
Спеціальне редагування
Цей блок можна розділити таких підвиди редагування:
• літературне;
• наукове;
• художественно-техническое.
Літературний редагування.
Головна мета такого виду редагування є аналіз, оцінка та виправлення переважно літературною частиною твори. Йдеться, насамперед про удосконаленні мови та стилю оригіналу, усунення граматичних, синтаксичних і стилістичних помилок.
Якими ж критеріями повинен керуватися редактор, обираючи вдосконалення твори?
Критерії під час виборів лингвостилистических коштів:
- доступність мови відповідної групі читачів;
- промовистість, ясність викладу;
- відповідність лексичного низки думкам героя твору чи автора;
- відповідність стилістики викладу жанру конкретного твори.
Приклад. Останнім часом на книжковому ринку з'явилися видань авторів, хто був раніше заборонені. Здебільшого це твори, які писалися в двадцятих-тридцятих роках. Що стосується перевидання таких творів перед редактором виникає непросте питання: який правописної системи дотримуватися? Більшість видавців такі тексти викликають відповідність до сучасним правописом, зберігаючи лексичні, морфологічні і фонетичні особливості мови автора. Узгоджуючи з сучасними нормами пунктуацією книжок, редактора, проте, прагнуть зберегти основний характер авторського синтаксису.
Наукове редагування
Нерідко, враховуючи складність чиархиважность видання, які готуються у печатку, виникла потреба запрошення головного спеціаліста у тому або інший галузі. Такий фахівець у тому випадку здійснює наукове редагування оригіналу. Основне його завдання - аналіз, оцінка твори виправлення неточностей з наукової боку.
І це мають на увазі, як у деяких публікаціях йдеться про титульному редагуванні. Ім'я такого редактора проставляється на титулі, який є для читача гарантією високої якості та солідності видання.
Відповідно до вимог видавничих стандартів ім'я наукового редактора відзначається на титулі чи обороті титульної сторінки.
Художественно-техническое редагування
Ставиться до різновидам спеціального редагування. Здійснюють його видавничі працівники. Художній редактор у видавничому підрозділі, зазвичай, є фахівцем із вищоюхудожественно-полиграфическим освітою.
Процес художнього редагування включає: замовлення художнього оформлення видання, оцінка ескізів, пробних відбитків і елементів художнього оформлення обкладинки та змістової частини видання з і поліграфічної боку.
Технічне редагування передбачає детальне собі втілення у матеріалі художнього та графічного задуму видання: технічні параметри набору і верстки,шрифтовая палітра набору, величина шрифтів, відступи, спуски, тощо.
38. Типові мовностилістичні помилки у текстах суспільно-політичних видань.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.
Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.
Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.
Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.
До суспільно-політичним текстам ставляться виступи державних, партійних і громадських діячів; публікації міжнародних, урядових і громадських організацій; статті, присвячені боротьбі за мир, розрядці міжнародної напруженості, скорочення і обмеження озброєнь, національно-визвольному руху, економічним відносинам і т. д.
Характерною особливістю суспільно-політичного тексту є те, що він виступає не просто як деякий змістовне ціле, т. Е. Не тільки несе інформацію про які-небудь події або проблеми, але також виконує і інші функції.
Суспільно-політичний текст - це, насамперед, вираз певної точки зору з даного питання. Він покликаний створити деякий умонастрій, спростувати ті чи інші погляди, зміцнити прихильність яким-небудь принципам, зламати упередження. Іншими словами, громадсько-політичний текст призначається для агітаційно-пропагандистського впливу на аудиторію [1].
Як зазначає А. В. Федоров, суспільно-політичній літературі притаманна полемічність, пристрасність тону, і специфіка стилю полягає тут у злитті елементів наукової мови і різних засобів емоційності та образності [2].
У творах суспільно-політичної літератури кошти синтаксису відіграють активну роль, вони характеризуються такими особливостями:
а) відсутністю довгих складних речень.
б) чіткістю побудови фрази, абзацу, ланцюги абзаців.
в) параллелизмами (а також синонімами), що слід прізнать.частним, але характерним проявом стислості стилю,
г) повторення важливих за змістом слів, словосполучень, пропозицій, які економно та ефективно виділяють відповідну думку.
У жанровому плані суспільно-політичні матеріали вельми різноманітні. Ми поділяємо точку зору Е.В.Чубуковой, классифицирующей їх на 3 групи [3]:
документально-ділові матеріали (конституції і законодавчі акти, статути, статути партій, дипломатичні документи - ноти, декларації, комюніке, договори і т. п.).
інформаційно-описові матеріали (інформаційні замітки, довідкові матеріали, історичні описи і образи, статті оглядового характеру з нагоди якої-небудь події, проблемно-тематичні статті і т. п.).
публіцистичні статті у вузькому сенсі слова (полемічні статті, памфлети, мови і т. п.).
Для документально-ділових матеріалів характерно велика кількість спеціальної термінології, використання реалій, вживання особливих стійких зворотів мови (кліше). Інформаційно-описові матеріали містять терміни, реалії, цитати, лексику і вирази, пов'язані з поточними політичними собитіямі. В публіцистичних матеріалах (у вузькому сенсі слова) використовуються крилаті слова, вислови.
Таким чином, документально-ділові матеріали в більшій кількості, ніж інформаційно-описові та публіцистичні містять спеціальні терміни. Специфіка стилю останніх полягає у злитті, з одного боку, елементів наукової мови, і, з іншого, різних засобів емоційності та образності. Для інформаційно-описових матеріалів показовим в області лексики є поєднання загальновживаної лексики з термінологією.
Що стосується складу лексики текстів суспільно-політичного змісту, то ми розрізняємо дві підсистеми - суспільно-політична лексика та суспільно-політична термінологія.
Під СПТ ми розуміємо слова або словосполучення, співвідносні в суспільній свідомості з конкретними поняттями суспільно-політичному житті; СПТ емоційно нейтральні і нерухомі. СПЛ включає в себе емоційно забарвлені лексичні одиниці, що виконують ідеологічну функцію.
У тематичному плані СПЛ і СПТ вельми різноманітні. Тексти суспільно-політичного змісту включають в себе лексику і термінологію, що ставиться до військової сфери, дипломатії, виборчою системою, державному управлінню, економіці, громадської діяльності і т. Д. Істотно відзначити при цьому, що класифікація СПЛ і СПТ збігається в багатьох аспектах.
Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає:
— контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття;
— «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;
— «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин тощо);
— оптимізацію повідомлення за низкою параметрів, тобто його творче удосконалення
Типові мовностилістичні помилки
Існує кілька груп помилок. Перша – лексико-стилістичні помилки. Вони пов’язані з невиправданим вживанням жаргонізмів, діалектизмів, архаїзмів та інших маркованих слів. Сюди також належать помилки анорфемно-стилістичного характеру, які пов’язані з неправильним використанням слів з зменшувально-пестливих суфіксами; синтаксико-стилістичні стилістичні помилки (неправильне вживання причетних оборотів в реченні); логіко-стилістичні помилки.
Наступна група помилок пов’язана з недостатнім володінням ресурсами мови. До таких помилок відносяться:
1. Недоречне повторення слова або однокореневих слів у вузькому контексті.
2. Вживання Плеоназм – словосполучень із зайвою смисловим компонентом.
3. Тавтологія – повторення однокореневих слів або сказаного іншими словами.
4. Багатослівність через використання універсальних слів.
5. Багатослівність, викликане заміною дієслова поєднанням дієслова з широким значенням і отглагольного іменника.
6. Вживання мовних штампів – побитих виразів зі змазаним лексичним значенням і потьмянів експресивністю.
7. Вживання слів-паразитів.
8. Недоречне вживання нелітературних слів.
9. Одноманітне побудова речень.
10. Відсутність образних засобів у тексті там, де вони необхідні.
Існує також група помилок, які пов’язані з недостатньо розвиненим стилістичним чуттям.До таких помилок відносяться такі недоліки:
1. Недоречне використання епітетів, метафор, порівнянь та інших стилістичних прийомів.
2. Змішання лексики, що відноситься до різних стилів.
3. Неблагозвучність, викликане надмірним скупченням голосних або приголосних.
4. Порушення загальної цілісності тексту.
5. Неправильний порядок слів.
Також, дуже багато таких помилок як:
1) Морфологічних помилок - регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами.
2) Синтаксичних помилок - регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень.
3) Орфографічних помилок - написання слів.
4) Пунктуаційних помилок - вживання розділових знаків.
Інформаційні помилки.
Серед інформаційних можна виділити помилки в контексті, реципієнтський, суспільній інформації. Бувають також помилки, не пов'язані з кількістю інформації в інформаційній одиниці повідомлення.
Наприклад.1. Автор повідомляє уже відому реципієнтові інформацію (публікує в газеті факти, які позавчора багаторазово передали по радіо і телебаченні) або автор надає для рецинієнтів надто багато нової інформації (наприклад, багато нових слів у підручнику іноземної мови). В цих випадках є помилки, пов'язані з кількістю нової реципієнтської інформації.
2. У дитячому журналі для першокласників вживають слово наука. Очевидно, що реципієнти журналу не можуть сприйняти через наявність у ньому дуже важливої кількості інформації.
Модальні й фактичні помилки.
Генеруючи текст, автори в переважній більшості випадків знають, у якому відношенні до дійсності перебуває їх повідомлення. Проте іноді трапляється, що самі реципієнти помилково сприймають модальність повідомлення. Так, майже завжди як реакцію на першоквітневі рецепти на позбавлення облисіння ЗМІ упродовж одного чи двох місяців отримують обурені листи реціпієнтів про неефективність пропонованих засобів.
Окремим підвидом модальних помилок є фактичні. До них належать такі твердження, модальність яких є реальність, проте ці висловлювання - хибні.
Наприклад. Рекорд світу в стрибках у довжину становить 7,25 м.
Для більшості видів повідомлень фактичні помилки є нейнебезпечнішими, особливо коли повідомлення стосуються життя людей (наприклад, інструкції щодо експлуатації зброї).
Проте існують, як відомо, й такі повідомлення, які описують псевдореальність (ймовірну реальність), але стосовно яких уважають, ніби вони відтворюють реальність (це художня та частково публіцистична література).
Наприклад. Роман І. Багряного "Тигролови" - це псевдореальність. Проте, якби в цьому романі було написано, що головні герої ловили тигрів за допомогою гри на чарівній сопілці, то всі реціпієнти сказали б, що це - вигадка (хибне твердження). Але в казці, тобто ірреальному повідомленні, таке твердження, звичайно, сприймуть як істинне.
Темпоральні, локальні й ситуативні помилки.
Темпоральні помилки виникають внаслідок відхилення часу, вказаного в повідомленні, від часу в світі, описуваному в повідомленні.
Наприклад. Повідомлення починається з такого речення: Вчора у Братиславі відбулася зустріч офіційної делегації...
Коли реціпієнти отримують повідомлення лише наступного дня, то вони сприймуть інформацію помилковою (у них час буде зсунуто вперед на один день).
Локальні помилки виникають внаслідок відхилення місця, вказаного у повідомленні, від місця в світі, описуваного в повідомленні.
Наприклад. Повідомлення починають з такого речення: Двадцять першого травня відбувся страйк шахтарів і залізничників у Донецьку та Луганську. Тут робітники вимагали...
Очевидно, реципієнтові буде незрозумілим значення слова „тут": у Луганську, у Донецьку чи і в Луганську й Донецьку одночасно?
Ситуативні помилки виникають внаслідок відхилення ситуації, вказаної в повідомленні, від ситуації в світі, описуваної в повідомленні. Можуть виникати також внаслідок відхилення ситуації, на яку під час сприйняття повідомлення реципієнтами розраховував автор, від ситуації, яка виникла у час його сприйняття насправді.
Наприклад. Як відомо, Закон "Про мови в Укаїнській РСР" державною затверджує українську. Проте частина населення України домагається надання статусу державної також російській. Один український політик, відвідавши Канаду, в найбільшій газеті штату Квебек опублікував статтю про безпідставність надання російської мови в Україні статусу державної. Позицію українського політика (загалом правильну для умов України) реципієнти штату сприйняли вкрай негативно, хоча українці Канади її підтримали. Справа, як виявилося, полягала в тому, що стаття була опублікована в штаті, де більшість населення становлять франкомовні канадці, які домагаються визнання державною мовою французької (поряд з англійською).
Семіотичні помилки.
Включають кодувальні, відображувальні, значеннєві помилки.
Кодувальні помилки полягають у тому, що в коді знака (слова) є відхилення від норми. Тому кодувальними помилками є, наприклад, більша частина спотворень. Кодувальні помилки можуть бути й складнішими.
Наприклад. У книзі з географії для школярів повідомляють, що „Найвищою вершиною світу є Еверест", а через кілька сторінок, - що це... „Джомолунгма".
Звичайно, реципієнти сприйматимуть одне з цих тверджень як хибне, хоча відомо, обидва вони є істиними (Еверест і Джомолунгма - це синонімічні назви).
Тезаурусні помилки.
Помилки стосовно тезауруса виникають у реципієнтів, тоді, коли в повідомленні вживаються знаки (слова), які відсутні в їх тезаурусі або не мають жодних зв'язків з іншими словами тезауруса. Такі помилки можна ще назвати релятивними (вони є помилками лише якоїсь певної групи реципієнтів).
Наприклад. Для учнів основної школи підготували підручник з етики, в якому є певна кількість термінів, що відсутні в тезаурусі школярів і не пояснені в його тексті. Ця книга буде містити помилку для учнів основної школи, проте не для її студентів.
Копіювальні помилки.
Копіювальні помилки виникають тоді, коли повідомлення копіюють (наприклад, авторський оригінал передруковують у ЗМІ після редагування, проект видання передають каналом зв'язку із ЗМІ в друкарню тощо). Для пошуку й видалення спотворень з повідомлень у видавничій справі проводять коректуру.
Виділяють два типи спотворень: внутрілексемні та полілексемні.
Внутрілексемне спотворення - це ланцюжок літер у межах слова в копії повідомлення від першої їх розбіжності стосовно оригіналу до найближчого збігання.
Поліксемне спотворення - це ланцюжок літер у копії повідомлення (у межах усього повідомлення) стосовно його оригіналу від першої їх розбіжності до найближчого їх збігання.
Наприклад. У тексті авторського оригіналу написано: „Мама купила цікаву книгу". Внаслідок дії випадкових чинників оператор набрав таку копію: „Мама купила цікаву книгу". Отже, в тексті копії наявні спотворення.
Існують такі причини виникнення спотворень, які вносять до певних етапів опрацювання повідомлень:
сприймання уривку тексту (20-35%);
інтерпретація уривку тексту, що пов'язана з процесом його запам'ятовування, коли вступає в дію механізм асоціації (20-35%);
відтворення, тобто набирання уривку тексту на клавіатурі;
слідкування за наступним уривком тексту, пов'язане з процессом фіксації та переключення уваги (20-25%).
Нормативні помилки.
Нормативні помилки виникають тоді, коли в повідомленні є відхилення від конкретних норм, встановлених суспільством (конкретно державою).
Наприклад. Зараз згідно зі стандартом у бібліографічному описі назву міста Києва подають як К. (згідно з колишнім радянським стандартом назву „Київ" не скорочували); скорочення назви міста Львів - Л. (у радянському стандарті цим скороченням позначали місто Ленінград); скорочена назва Харкова - Х. (у радянському стандарті такого скорочення не було взагалі).
Вичитування, доопрацювання, переробка, скорочення, обробка.
У методиці редагування прийнято розрізняти чотири виду правки:правку-вичитку,правку-сокращение,правку-обработку іправку-переделку.
Правка-вичитка
Цілі коректорської і редакторської вичитування різні. Коректор,вичитивая підготовлений до друку текст, домагається його повного збіги з текстом авторським, вивіреним, вносячи необхідні виправлення. Мета редакторськоїправки-вичитки – читання тексту "наскрізь".
>Вичитчик мушу зазначити його смислові, композиційні, стилістичні недогляди, звернути увагу до правильність написання географічних найменувань, імен і прізвищ, на точність цитат, цифр і дат, перевірити порівнянність одиниць виміру. У його обов'язок належить перевірка відповідності заголовків тексту та відповідності підписів під ілюстраціями зображенню. Наведемо приклад тексту, котрий вочевидь ні вичитаний.
Правка-сокращение
Метаправки-сокращения – зменшити обсяг тексту, довести до заданого розміру. Зазвичай скорочення як спеціальний вид правки бувають викликані необхідністю внести кон'юнктурні зміни чи різними технічними міркуваннями.Правка-сокращение на відмінуправки-вичитки вже пряме втручання у текст, тому редактор має враховувати особливості його значеннєвий і синтаксичної структури. Характер змін, внесених зазвичай, у текст за скорочення, дає змогу розподілити їх у дві групи: скорочення тексту частинами та скорочення, які ми умовно назвемо внутрітекстовими. У першому випадку виключаються частини тексту, які становлять певні смислові ланки. Вони, зазвичай, оформлені композиційно і синтаксично. Скорочення однотипних прикладів, фактів одного значеннєвого ряду, приватних подробиць бракує труднощів при редагуванні. Якщо скорочення намічені правильно, не спотворюють смислу і не суперечать манері автора, текст після нього потребує мінімальної додаткової обробці "стиків" між які виявилися після правки поруч частинами тексту. Вона необхідна задля досягнення йогосвязности.Сокращая текст, редактор завжди має старанно стежити, щоб епізоди і факти,исключенние у процесі правки, не згадувалися побічно у майбутньому викладі.
Правка-обработка
Обробка – самий поширений вид правки. Її завдання – підготовка до друку остаточного варіанта тексту, у цілком враховані результати редакторського аналізу. Мета обробки – літературна оздоблення тексту, вдосконалення його форми, уточнення ідеї автора, його задуму. За своїм характером зміни, внесені причому у текст, різноманітні: скорочення, дописування окремих фрагментів, заміна слів і зворотів промови, зміна синтаксичних структур, вдосконалення композиції. Особливості авторської манери викладу, його стильправка-обработка змінювати має. Наведемо прикладправки-обработки.
Правка-переделка
Метаправки-переделки – створення нової варіанта тексту з урахуванням матеріалу, що був автором. Суворо виходячи зсообщенних фактах, журналіст висловлює думку автора в літературної форми. Зміна жанрової структури твори, обробка тексту у разі зміни його цільового призначення також здійснюєтьсяправкой-переделкой. Близька за методикою доправке-переделке літературна запис – специфічний вид творчої співпраці редактора автором.
У наведеному нижче прикладі, з погляду, жанр інтерв'ю недоречний, оскільки у статті описані лише враження дівчини об Франції. Інтерв'ю потрібно було б послуговуватись, якби матеріал великий і досконально знайомив читачів з країною, а тут коротка замітка. Отже, виникла потреба провести редакторськуправку-переделку, після якого матеріал прибрав вигляд монологу, оповідання ТетяниСемашкевич, який записала юна журналістка.
Стандартні коректурні знаки.
Коректу́рні зна́ки — система умовних графічних знаків, які застосовують для розмітки оригіналів та виправлення різноманітних помилок в коректурних відбитках. Вони вказують на місце і характер виправлення помилок в тексті або ілюстративному матеріалі. Графічне креслення цих знаків наведені в «СИБИД. ГОСТ 7.62-90 Знаки для разметки оригиналов и исправления корректируемых и пробных оттисков. Общие требования», який набув чинності 1 січня 1991 р. і написаний російською мовою на основі радянських стандартів.
Всі коректурні знаки й виправлення чітко пишуть чорними, синіми або фіолетовими чорнилами, але не олівцем. Пояснення до виправлень оформлюють на берегах сторінки.
В зошиті всі коректурні знаки.
39. Особливості редагування художньої і дитячої літератури.
Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.
Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.
Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.
4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:
Підготовчий.
Редакційний.
Виробничий.
Заключний.
Підгото