Информационное право Лекции2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені Володимира Даля





ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

(тексти лекцій)
для студентів денного та заочного відділення
спеціальності “Правознавство”
























Луганськ 2013


УДК ______

Р е ц е н з е н т :

Гостєв В.В. кандидат юридичних наук, доцент кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, м. Луганськ



Інформаційне право. Тексти лекцій (для студентів денного та заочного відділення спеціальності “Правознавство”) / Укладач: Є.А. Таликін. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2013. – 155 с.

Навчальне видання на основі норм чинного законодавства висвітлює основні правові інститути інформаційного права, проаналізовано чинне законодавство, аналізуються базові принципи та положення інформаційного права, розглядається правове регулювання основних видів інформаційних відносин та інформаційної діяльності. Розраховане на студентів денної та заочної форми навчання спеціальності “Правознавство”та на широке коло читачів, які цікавляться питаннями інформаційного законодавства.





Укладач: __________________________ к.ю.н., доц. Є.А.Таликін

Відповідальний за випуск: ___________ д.ю.н., проф. О.В. Шаповалова

Рецензент: _________________________к.ю.н., доц. В.В.Гостєв




ЗМІСТ


13 TOC \o "1-3" \h \z 1413 LINK \l "_Toc314824455" 14Лекція 1.ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА 13 PAGEREF _Toc314824455 \h 1451515
13 LINK \l "_Toc314824456" 141. Предмет інформаційного права 13 PAGEREF _Toc314824456 \h 1471515
13 LINK \l "_Toc314824457" 142. Метод інформаційного права. 13 PAGEREF _Toc314824457 \h 14141515
13 LINK \l "_Toc314824458" 143. Поняття, система і джерела інформаційного права 13 PAGEREF _Toc314824458 \h 14161515
13 LINK \l "_Toc314824459" 144. Класифікація інформації в законодавстві України. 13 PAGEREF _Toc314824459 \h 14211515
13 LINK \l "_Toc314824460" 14Лекція 2. ПРАВОВІ РЕЖИМИ ІНФОРМАЦІЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ 13 PAGEREF _Toc314824460 \h 14271515
13 LINK \l "_Toc314824461" 141. Поняття і правовий режим інформаційних ресурсів. 13 PAGEREF _Toc314824461 \h 14271515
13 LINK \l "_Toc314824462" 142. Режим доступу до інформації: поняття і зміст. 13 PAGEREF _Toc314824462 \h 14311515
13 LINK \l "_Toc314824463" 143. Основні принципи правового регулювання обігу інформації. 13 PAGEREF _Toc314824463 \h 14341515
13 LINK \l "_Toc314824464" 144. Обмеження щодо розповсюдження інформації 13 PAGEREF _Toc314824464 \h 14381515
13 LINK \l "_Toc314824465" 14Лекція 3. ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ 13 PAGEREF _Toc314824465 \h 14431515
13 LINK \l "_Toc314824466" 141. Поняття і правовий режим державної таємниці. 13 PAGEREF _Toc314824466 \h 14431515
13 LINK \l "_Toc314824467" 142. Державні експерти з питань таємниць 13 PAGEREF _Toc314824467 \h 14481515
13 LINK \l "_Toc314824468" 143. Порядок засекречування інформації. 13 PAGEREF _Toc314824468 \h 14501515
13 LINK \l "_Toc314824469" 144. Звід відомостей, що становлять державну таємницю. Класифікація видів секретної інформації. 13 PAGEREF _Toc314824469 \h 14511515
13 LINK \l "_Toc314824470" 145. Міжнародні передачі таємної інформації. 13 PAGEREF _Toc314824470 \h 14561515
13 LINK \l "_Toc314824471" 14Лекція 4. КОНФІДЕНЦІЙНА ІНФОРМАЦІЯ 13 PAGEREF _Toc314824471 \h 14591515
13 LINK \l "_Toc314824472" 141. Конфіденційна інформація, що є власністю держави 13 PAGEREF _Toc314824472 \h 14601515
13 LINK \l "_Toc314824473" 142. Комерційна таємниця 13 PAGEREF _Toc314824473 \h 14651515
13 LINK \l "_Toc314824474" 143. Професійна таємниця 13 PAGEREF _Toc314824474 \h 14671515
13 LINK \l "_Toc314824475" 144. Банківська таємниця 13 PAGEREF _Toc314824475 \h 14711515
13 LINK \l "_Toc314824476" 14Лекція 5. ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ 13 PAGEREF _Toc314824476 \h 14751515
13 LINK \l "_Toc314824477" 141. Основні моделі правого регулювання інформаційної діяльності 13 PAGEREF _Toc314824477 \h 14761515
13 LINK \l "_Toc314824478" 142. Міжнародно-правові основи регулювання телекомунікацій 13 PAGEREF _Toc314824478 \h 14791515
13 LINK \l "_Toc314824479" 143. Правове регулювання використання радіочастот. 13 PAGEREF _Toc314824479 \h 14821515
13 LINK \l "_Toc314824480" 144. Регулювання ринку телекомунікацій 13 PAGEREF _Toc314824480 \h 14861515
13 LINK \l "_Toc314824481" 145. Основні поняття і принципи функціонування Інтернет, визначені національним законодавством. 13 PAGEREF _Toc314824481 \h 14891515
13 LINK \l "_Toc314824482" 146. Електронні документи та електронний документообіг. 13 PAGEREF _Toc314824482 \h 14921515
13 LINK \l "_Toc314824483" 147. Національна комісія з питань регулювання зв'язку України. 13 PAGEREF _Toc314824483 \h 14941515
13 LINK \l "_Toc314824484" 14Лекція 6. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ 13 PAGEREF _Toc314824484 \h 14981515
13 LINK \l "_Toc314824485" 141. Політико-правовий контекст діяльності у сфері масової інформації 13 PAGEREF _Toc314824485 \h 14981515
13 LINK \l "_Toc314824486" 142. Друковані засоби масової інформації (преса) 13 PAGEREF _Toc314824486 \h 141011515
13 LINK \l "_Toc314824487" 143. Видавнича справа 13 PAGEREF _Toc314824487 \h 141041515
13 LINK \l "_Toc314824488" 144. Інформаційні агентства 13 PAGEREF _Toc314824488 \h 141071515
13 LINK \l "_Toc314824489" 145. Правові основи діяльності електронних ЗМІ 13 PAGEREF _Toc314824489 \h 141101515
13 LINK \l "_Toc314824490" 146. Розповсюдження і демонстрування фільмів 13 PAGEREF _Toc314824490 \h 141151515
13 LINK \l "_Toc314824491" 14Лекція 7. ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ 13 PAGEREF _Toc314824491 \h 141221515
13 LINK \l "_Toc314824492" 141. Основні принципи діяльності із захисту інформації 13 PAGEREF _Toc314824492 \h 141221515
13 LINK \l "_Toc314824493" 142. Захист інформації в інформаційних системах 13 PAGEREF _Toc314824493 \h 141261515
13 LINK \l "_Toc314824494" 143. Технічний захист інформації 13 PAGEREF _Toc314824494 \h 141291515
13 LINK \l "_Toc314824495" 144. Криптографічний захист інформації 13 PAGEREF _Toc314824495 \h 141311515
13 LINK \l "_Toc314824496" 145. Національна система конфіденційного зв'язку 13 PAGEREF _Toc314824496 \h 141331515
13 LINK \l "_Toc314824497" 146. Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України 13 PAGEREF _Toc314824497 \h 141351515
13 LINK \l "_Toc314824498" 14СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 13 PAGEREF _Toc314824498 \h 141381515

15 Вступ


Інформаційне право як галузь права переживає пору свого становлення. Поява цієї галузі зв'язано з визначальною роллю інформації в сучасному суспільстві. Широке поширення комп'ютерних технологій і створення світових комунікаційних мереж створило нові можливості і стимули для розвитку економіки і зміни суспільних відносин, що і привело до виникнення інформаційного суспільства. Разом з тім інформаційна революція привела і до виникнення нових видів правовідносин - інформаційних правовідносин, що вимагають правового врегулювання, що у свою чергу зажадало створення й адекватної правової бази. У зв'язку з цим виникла й активно формується нова галузь права - інформаційне право.
Ключовими проблемами нової галузі права, що визначають прогрес у розвитку інформаційного суспільства, є проблеми дозволу конфлікту між публічними і приватними інтересами (доступ громадян до інформації й обмеження доступу), проблема права власності на інформацію і норм її цивільного обороту, проблема захисту інформації, інформаційних ресурсів і інтелектуальної власності. Особливе коло проблем представляє регулювання правовідносин у сфері комп'ютерної інформації (проблема аутентифікації електронних документів, проблеми в мережі Internet і ін). Інформаційне право є комплексною галуззю, оскільки визначальну роль у ньому грає не метод, а предмет правового регулювання. Серед юристів ще немає однозначної думки з приводу існування нової галузі - одні з їх затверджують, що така галузь сформувалася, інші - заперечують це положення. Проте, у Росії вже існує досить велика законодавча база, що покликана регулювати відносини в інформаційній сфері - специфічній сфері людської діяльності. На основі крапки зору найбільш прогресивних учених - юристів і базується пропонований курс, принаймні, як навчальна дисципліна. Це обставина і визначає позначка і задачі викладання курсу.
Метою викладання дисципліни «Інформаційне право» є навчання студентів основам інформаційного права і змісту інформаційного законодавства України, як правової бази або правового забезпечення інформаційного суспільства, що існує в єдиному інформаційному просторі, що виходить на трансграничні інформаційні мережі, формованому на основі процесів інформатизації держави і суспільства.
У результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати:
- зміст основних зрозуміти: «інформаційне право», «інформаційні права і волі», «інформаційне суспільство», «інформатизація», «інформаційна інфраструктура», «інформаційне законодавство», «нормативні правові акти», «інформаційно-правові норми», «інформаційні ресурси», «інформаційні продукти», «інформаційні послуги», «інформаційна безпеку», «інформаційно-правове забезпечення», «організаційно-правове забезпечення», і інші основні терміни інформаційної сфери;
- яка роль інформаційного права й інформаційного законодавства в сучасному інформаційному суспільстві;
- склад інформаційного середовища – діяльності, зв'язаної зі створенням, перетворенням і споживанням інформації в державі і суспільстві;
- склад інформаційного законодавства України – основної частини правового забезпечення сучасного інформаційного суспільства;
- зміст основних нормативних правових актів інформаційного законодавства України;
- організацію на Україні інформаційно-правового забезпечення органів державної влади, юридичних і фізичних осіб;
- організаційно-правове забезпечення автоматизованих інформаційних систем, банків даних, їхніх мереж, його значення і місце при проектуванні цих об'єктів і засобів їхнього забезпечення;
- свої інформаційні права й обов'язки.
Уміти:
- відшукувати необхідні нормативні правові акти й інформаційно-правові норми в системі діючого законодавства України, у тому числі за допомогою систем правової інформації;
- самостійно застосовувати теоретичні знання для здійснення інформаційної діяльності; вільно орієнтуватися в нормативних актах, що регламентують інформаційні правовідносини; використовувати існуючу нормативну базу для дозволу різних інформаційно-правових ситуацій.
- застосовувати отримані знання в області організаційно – правового забезпечення при розробці автоматизованих інформаційних систем, банків даних, їхніх мереж.
Вивчення цієї дисципліни базується на загальнотеоретичній і галузевій юридичній науках, кожна з яких вивчає свою систему правових норм і відносин, зв'язаних з інформацією й утримується в матеріалах попередніх дисциплін, таких як: Теорія держави і права, Конституційне право України, Цивільне і сімейне право, Карне право, Міжнародне право, Міжнародне приватне право.
При цьому необхідно враховувати, що інформаційне суспільство розвивається такими стрімкими темпами, що право істотне відстає від його потреб, і тому багато суспільних відносин діючі в інформаційній сфері залишаються неурегульованими.

Лекція № 1
ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА
План

Предмет інформаційного права.
2. Метод інформаційного права.
3. Поняття, система і джерела інформаційного права.
4. Класифікація інформації в законодавстві України.

Література:

Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.
Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650.
Закон України “Про Національну програму інформатизації” від 4 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. 1998. № 27-28. Ст. 181.
Закон України “Про Концепцію Національної програми інформатизації” від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27-28. – Ст. 182
Хартия Глобального информационного общества. Принята 22 июля 2000 г., Окинава / Информация. Дипломатия. Психология. – М.: Известия, 2002. – с. 602 – 610.
Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А. Информационное право: Учебник /Под ред. акад. РАН Б. Н. Топорнина. 2-е изд., с изм. и доп.СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005.725 с.
Бачило И.Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации// Государство и право. – 2001. - №2. – С.5-14.
Бачило И.Л. Информационное право: Основы практической информатики: Учеб. пособие/ Институт государства и права РАН. – М.: Юринформцентр, 2001. - 352 с.
Беляков К. Управление и право в период информатизации: Монография. – К.: КВІЦ, 2001. – 307 с.
Копылов В.А. Информационное право. Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1997. – 472с.
Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника. К.: Знання, 2004. 274 с.
Рассолов М.М. Информационное право. Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1999. – 400с.

1. Предмет інформаційного права

Багатоманітність і динаміка інформаційних відносин у сучасному суспільстві є настільки виразними, що навіть немає ще повної визначеності з поняттям самого інформаційного права, яким мають регулюватися ці відносини. Правові норми з питань регулювання певних груп інформаційних відносин (державна таємниця, інформація для службового користування, діяльність ЗМІ, технічні стандарти телекомунікаційних систем тощо) виникали разом із появою та розвитком відповідних суспільних або технічних явищ.
Специфіку правового регулювання в інформаційній сфері почали детально розглядати лише в 70-ті роки XX ст., коли сталися революційні зміни як у кількісних, так і в якісних характеристиках інформаційних відносин, зумовлені технічним та соціальним прогресом людства. Причому іноді подібне правове регулювання чомусь намагалися ідентифікувати з такими "інформаційними" науками, як інформатика и кібернетика. Навіть обстоювалося існування специфічної галузі "правова інформатика" як "міждисциплінарної галузі знання про закономірності й особливості інформаційних процесів у сфері юридичної діяльності, про автоматизацію та використання автоматизованих інформаційних систем".
Подібні міркування заслуговують на увагу, проте нагадують спробу штучно поєднати суспільну та природничу галузь науки, що, з одного боку, є надто вузьким розумінням проблем взаємодії правових норм та інформаційних відносин у суспільстві, а з другого - є дуже ускладненим варіантом суто практичної проблеми використання комп'ютерних технологій у державному управлінні. Хоча не слід забувати про фатальне відставання колишнього СРСР у сфері інформатизації суспільства від США та країн Західної Європи. На думку багатьох дослідників, таке відставання було зумовлене не тільки технічними факторами, а й несприятливими для розвитку інформаційних відносин авторитарною політичною системою та закритим типом суспільства37. Саме тому інформатизація в колишньому СРСР могли застосовувати лише у науці, на виробництві (що не потребувало правового регулювання) або у державному управлінні.
Проте в 1978 р. А. Б. Венгеров порушив питання про виділення самостійної галузі інформаційного права. Згодом він обґрунтував також виділення нової галузі інформаційного права, віднісши її до галузей права, які поки що виокремлюються за своїм суспільно значущим предметом, а метод регулювання може напрацьовуватися.
Демократичні процеси в колишньому СРСР наприкінці 90-х років минулого століття, здобуття незалежності колишніми радянськими республіками, ринкові перетворення сприяли формуванню інформаційних відносин нового типу. Власне новими ці відносини стали лише для пострадянських держав, оскільки в розвинених західних країнах існували вже давно. Але навіть декларативних заяв про бажання приєднатися до загальносвітових інформаційних процесів було достатньо для широкого обговорення проблеми становлення та підвищення ролі галузі інформаційного права.
Наприклад, у 1995 р., Ю. А. Тихомиров, розглядаючи проблему інформаційного права, виділив комплекс специфічних правових питань, що регулюються в рамках цієї галузі, що на його думку, дає змогу розглядати інформаційне право як нову комплексну галузь, що є частиною публічного права. А вже в 2002 р. В. А. Копилов без будь-яких сумнівів характеризує інформаційне право як нову комплексну галузь, що є системою соціальних норм і відносин, які охороняються державою і виникають в інформаційній сфері - сфері виробництва, перевтілення та споживання інформації, а також визначає на предмет правового регулювання інформаційного права - "інформаційні відносини, тобто відносини, що виникають при здійсненні інформаційних процесів - процесів виробництва, збирання, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, розповсюдження та споживання інформації".
Однак, цей підхід до визначення предмета інформаційного права викликає більше запитань, ніж дає відповідей. Адже, як уже зазначалося, людина є істотою соціальною, і будь-яка сфера її діяльності пов'язана з передаванням інформації, тобто з інформаційними відносинами. Наприклад, процес збирання доказів по кримінальній справі можна розглядати як процес збирання інформації, який має регулюватися нормами інформаційного права, хоча насправді цей процес регулюється нормами кримінально-процесуального права. І таких прикладів можна навести безліч. Тобто наведено вище визначення предмета інформаційного права є абсолютно некоректним, оскільки фактично не залишає місця для існування будь-яких інших галузей права, крім інформаційного.
Для розуміння цієї суперечності потрібно більш чітко визначити предмет інформаційного права. З одного боку, ця потреба спонукає багатьох дослідників до запровадження різних синтетичних категорій на кшталт "предметна сфера інформаційного права" або "кілька комплексів суспільних відносин, які цементуються єдністю об'єкта -інформацією", а з другого - створює тенденцію до обмеження кола суспільних відносин, які охоплюються цими категорями. Зокрема, до цих категорій належать:
а) всі види діяльності, пов'язані з інформаційним ресурсом як об'єктом діяльності (продукту інтелектуальної, виробничої, будь-якої іншої соціальної діяльності);
б) управління в галузі відносин, пов'язаних з певним інформаційним ресурсом та окремими видами роботи з інформацією;
в) використання нових технологій роботи з інформацією - формування і забезпечення сумісності інформаційних систем і систем комунікацій в інформаційних системах та мережах;
г) забезпечення безпеки у сфері інформації та інформатизації;
д) реалізація юридичної відповідальності в галузі інформації, інформатизації, телекомунікацій.
Проте, подібна конструкція так само не дає уявлення про предмет інформаційного права, оскільки під дефініціями "всі види діяльності, пов'язані з інформаційним ресурсом" та "певні види діяльності з інформацією" можна розуміти будь-що. А аргументація побудована на тезі про незавершений процес формування галузі інформаційного права може викликати лише пропозицію зачекати з виділенням цієї галузі до завершення її формування.
Значною помилкою при визначенні предмета інформаційного права є розгляд у цій якості виключно суспільних відносин, адже предмет правового регулювання має набагато складнішу структуру, яка охоплює: суб'єкти, об'єкти регулювання суспільних відносин та соціальні факти, з якими пов'язане виникнення відповідних відносин.
Крім того, для чіткого обмеження предметної сфери інформаційного права недоцільно розглядати як предмет регулювання будь-які суспільні відносини, що виникають з приводу інформації чи інформаційних процесів, адже інформація як така є складовою будь-якого типу суспільних відносин. Для інформаційного права важливі лише суспільні відносини, що визначають параметри і характеристики інформаційних процесів, тобто насамперед їх види, форми, засоби, й вже потім змістовне наповнення, яке не завжди має значення для правового регулювання. Наприклад, Закон України "Про інформацію" (ст. 1) визначає останню як "документовані або публічно оголошені відомості", тим самим акцентуючи увагу саме на формальних ознаках. Навіть коли йдеться про специфічні види інформації, наприклад такі як державна таємниця, конфіденційна інформація або інформація (інформаційна продукція), що містить пропаганду війни, насильства, жорстокості тощо, то правові норми, якими регулюються режими суспільного обігу цієї інформації, орієнтовані не на конкретний її зміст, а на мету та наслідки її розповсюдження, тобто на зовнішні характеристики пов'язаних із нею інформаційних процесів. Крім того, з огляду на зазначеної норми ст. 1 Закону України "Про інформацію" серед безлічі інформаційних процесів слід виділити два базових, які роблять виникаючі з їх приводу суспільні відносини предметом правового регулювання, це - процеси документування та публічного оголошення (розповсюдження) інформації.
Іншим елементом предмета інформаційного права є правовий статус суб'єктів інформаційних процесів, причому не в загально-правовому розумінні, а такий, що визначає права, обов'язки та взаємозв'язки цих суб'єктів щодо визначення або дотримання параметрів інформаційних процесів, доступу та прав на інформацію тощо. Велике значення специфіки правового статусу суб'єктів для формування інформаційного права підкреслює В. А. Копилов, висловлюючи думку про те, що основу інформаційного права, його юридичний базис становлять інформаційні права і свободи, забезпечення гарантій яких є основною метою цієї нової галузі права. Конкретніше, ці права і свободи слід розглядати як невід'ємну складову правового статусу людини як суб'єкта інформаційних правовідносин. До того ж, саме з'ясування на міжнародному та національному рівнях низки "інформаційних прав" багато в чому посприяло розвиткові багатьох типів інформаційних відносин і процесів.
Стосовно третього елемента предмета правового регулювання найбільш вдалою є висловлена свого часу В. Д. Сорокіним теза щодо "поведінки поза правовідносинами", за якої дії суб'єктів регулюються системою заборон без виникнення правових відносин. Регулювання цього елемента досягають забезпеченням належного виконання вимог заборонних правових норм, тобто пасивної поведінки щодо дій, які держава вважає як правопорушеннями47. Саме характер заборон мають механізми захисту від неправомірного інформаційного втручання від таємниці приватного життя і закінчуючи заборонами на пропаганду війни, насильства, расової дискримінації тощо. А формування правового регулювання роботи автоматизованих інформаційних систем, зокрема мережі Інтернет, взагалі почалося з вироблення їх користувачами специфічних моральних норм, які дістали назву "мережевого етикету", котрі саме становили систему заборон на певні некоректні дії щодо інших користувачів.
Отже, предмет інформаційного права можна визначити як суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та форм обігу інформації, реалізації інформаційних прав і правового статусу суб'єктів інформаційних процесів і формування їх правомірної поведінки і зв 'язків.
Участь у суспільних відносинах, врегульованих правом, є засобом реалізації на практиці встановлених законодавством прав і обов'язків. Характеризуючи суспільні відносини, що виникають з приводу інформації, вітчизняне законодавство використовує дефініцію "інформаційні відносини". Оскільки ці суспільні відносини є врегульованими правом, їх можна називати інформаційними правовідносинами.
У найзагальнішому вигляді інформаційні правовідносини - це, "врегульовані інформаційно-правовою нормою інформаційні відносини, сторони яких виступають в якості носіїв взаємних прав та обов'язків, встановлених та гарантованих інформаційно-правовою нормою".
Структурними елементами інформаційних правовідносин виступають:
об'єкт - те, у зв'язку з чим або з приводу чого виникають правовідносин;
суб'єкти - учасники правовідносин;
правовий статус права, обов'язки та відповідальність суб'єктів;
поведінка - визначені правовою нормою дії або бездіяльність суб'єктів.
Об 'єктом інформаційних відносин, згідно зі ст. 8 Закону України "Про інформацію", виступає документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.
Система класифікації суб'єктів інформаційних правовідносин, у ній основами їх класифікації виступають такі критерії, як особа суб'єкта та спосіб участі в інформаційних відносинах. Так, згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України "Про інформацію", суб'єктами інформаційних відносин є:
громадяни України;
юридичні особи;
держава.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 цього Закону, суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також:
інші держави;
громадяни та юридичні особи інших держав;
міжнародні організації;
особи без громадянства.
Усі перелічені суб'єкти мають різний правовий статус, який реалізується у процесі інформаційних відносин. Наприклад, іноді участь в інформаційних правовідносинах органів публічної влади пов'язана з виконанням ними своїх владних повноважень. Основою правового статусу фізичної особи як учасника інформаційних відносин є його громадянські права і свободи. Особливості правового статусу юридичних осіб багато в чому зумовлені видом інформаційної діяльності, якою вони мають право займатися згідно із законодавством та статутними документами.
Щодо іноземних та міжнародних суб'єктів законодавство передбачає певні обмеження порівняно з аналогічними національними суб'єктами. Такі обмеження, наприклад, стосуються участі у передвиборній агітації, заснування засобів масової інформації та інформаційних агентств, провадження діяльності із захисту інформації, доступу до деяких видів інформації тощо.
За способом участі в інформаційних відносинах, що відповідно зумовлює комплекс їх прав та обов'язків, виокремлюють такі види суб'єктів, як:
автор інформації- особа, що власними силами створює інформацію;
власник інформації- особа, що має права на володіння, користування та розпорядження інформацією;
споживач інформації- особа що використовує інформацію для задоволення власних інформаційних потреб;
поширювач інформації- особа, що займається діяльністю з розповсюдження, оприлюднення та реалізації інформації;
зберігай (охоронець) інформації- особа, що займається діяльністю із забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв і дотримання режиму доступу до інформації.
Визначення конкретного змісту правового статусу суб'єктів інформаційних правовідносин є складним з огляду на їх різноплановість та нерівноправність і, як правило, визначається правовими нормами, що регулюють кожний конкретний вид інформаційної діяльності.
Проте існує і певний комплекс універсальних прав, обов'язків та відповідальності суб'єктів інформаційних відносин, що є загальним для інформаційного права в цілому. Так, суб'єкти інформаційних відносин мають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.
Кожний суб'єкт інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про:
діяльність органів державної влади;
діяльність органів місцевого самоврядування;
те, що стосується особи.
Основні обов'язки суб'єктів інформаційних відносин є такими:
поважати інформаційні права інших суб'єктів;
використовувати інформацію згідно із законом або договором (угодою);
забезпечувати додержання передбачених законодавством принципів інформаційних відносин;
забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою;
зберігати її в належному стані протягом установленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;
компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.
Поведінка суб'єктів інформаційних правовідносин виявляється у вигляді інформаційної діяльності, яка, згідно зі ст. 12 Закону України "Про інформацію", є сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.
Законодавство, використовує також дефініцію "напрями інформаційної діяльності": політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний та ін. Держава гарантує свободу інформаційної діяльності в цих напрямах усім громадянам та юридичним особам у межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.
Окремо визначено такий напрям, як міжнародна інформаційна діяльність, що реалізується у двох аспектах:
забезпечення громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій офіційною документованою або публічно оголошуваною інформацією про зовнішньополітичну діяльність України, про події та явища в інших країнах;
цілеспрямоване поширення за межами України державними органами і об'єднаннями громадян, засобами масової інформації та громадянами всебічної інформації про Україну.
Видокремлено чотири основних види інформаційної діяльності (ст. 14 Закону України "Про інформацію"):
одержання інформації- набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою;
використання інформації - задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави;
поширення інформації- розповсюдження, оприлюднення, реалізація в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації;
зберігання інформації- забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.
Кожен вид інформаційної діяльності вирізняється специфічними правилами та порядком його здійснення, які встановлюються правовими нормами.

2. Метод інформаційного права

Серед науковців існують значні розбіжності у визначенні методу інформаційного права, оскільки метод конструюється зазвичай з урахуванням особливостей предмета правового регулювання. Тому наводиться переважно приклад так званого "комплексного методу" який, за різними поглядами, може бути собою складною конструкцією, що поєднує в собі два (імперативний та диспозитивний) і більше методів правового регулювання інших галузей права. Так, І. Л. Бачило, характеризуючи цю проблему, стверджує, що "в системі інформаційного права реалізуються методи конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права, процесуальних норм цих галузей, в ньому використовуються методи міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу заходи звичаєвого права та ділових навичок".1 знову, як і в ситуації з предметом інформаційного права, таке визначення методу дає підстави відносити до інформаційного права будь-що й, одночасно нічого, не даючи чіткого уявлення про цю галузь.
У визначенні методу правового регулювання інформаційного права ключовим має бути розуміння того, що специфіка цього методу багато в чому зумовлена характером суспільних відносин, які підлягають регулюванню тією чи іншою сукупністю правових норм. Так, П. М. Рабінович, визначаючи галузь права як систему юридичних норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин, специфічним методом правового регулювання, підкреслює нерівноцінність цих двох елементів, вважає, що "первинним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який... веде за собою метод".
Але ж характеризуючи метод інформаційного права, потрібно відійти від традиційних диспозитивного та імперативного методів правового регулювання чи їх комбінації. Оскільки в такому разі неможливо зробити ніяких висновків, крім констатації тісного зв'язку інформаційного права з іншими галузями права та використання ним норм і методів останніх.
Правове регулювання, маючи складну структуру складається з кількох базових елементів, "цеглин", комбінація яких і дає специфічні методи окремих галузей права. Адже якщо головне значення предмета зумовлює юридичний характер засобів впливу на предмет у цілому і його складові елементи, а відповідно і правову природу методу, то системна структура предмета правового регулювання з такою самою неминучістю визначає відповідно системну структуру самого методу правового регулювання".
Характеризуючи базові елементи правового регулювання, С. С. Алексеев виділив з усієї маси дозволів і заборон загальні дозволи й загальні заборони, які є особливими режимами правого регулювання і "виражають існування двох головних типів (порядків) правового регулювання". Поряд із дозволами та заборонами діє і тертій тип правового регулювання, що грунтується на системі позитивних зобов'язань. Проте такі зобов'язання, на думку Алексеева, якісно відрізняються від двох головних типів правового регулювання, побудованих на дозволах і заборонах, оскільки не мають зв 'язку із суб'єктивними правами.
Існує чотири специфічних види правового регулювання суспільного обігу інформації: закритий, обмежений, відкритий і вільний. Параметри інформаційних процесів, що відбуваються в рамках закритого обігу, визначаються державними органами на основі владних приписів; параметри відкритого обігу - безпосередньо суб'єктами інформаційних процесів на основі реалізації їхніх прав на відповідну інформацію. Обмежений обіг - це комбінація двох перших видів обігу (наприклад, параметри розповсюдження інформаційної продукції еротичного характеру, які також визначає держава, - віковий ценз, та суб'єкти інформаційних відносин - умови передачі інформації"); вільний обіг, безпосереднє правове регулювання якого не здійснюється, представляє якраз і є згаданою вище "поведінкою поза правовідносинами".
Та попри всі відмінності між різними видами суспільного обігу інформації в основі їх правового регулювання лежать однакові принципи і способи, що дає змогу визначати основні характеристики методу інформаційного права.
У методі інформаційного права є зокрема, головний такий базовий елемент, як загальні дозволи. Раніше вже зазначалося визначальне значення для інформаційного права загальновизнаних прав і свобод людини в галузі інформації. У загальному вигляді ці права можна визначити через принцип "свободи інформації", який є загальним дозволом на вільне збирання, зберігання, оброблення та розповсюдження інформації. Так, згідно зі ст. 5 Закону України "Про інформацію", до основних принципів інформаційних відносин належать: гарантованість права на інформацію та відкритість, доступність інформації і свобода її обміну.
Для ефективного практичного застосування загальні дозволи збалансовано та врегульовано за допомогою системи заборон вже як загального, так і приватного характеру (обмеження, вилучення, тощо), які є другим за значенням елементом методу інформаційного права. Слід зазначити, що заборони не лише обмежують інформаційні права і свободи, а й виступають одним із засобів реалізації останніх. Наприклад, забезпечення передбаченої ч. 2 ст. 32 Конституції України таємниці приватного життя, юридично реалізовано саме через заборону збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди.
Проте найбільш характерною ознакою методу інформаційного права є обмежене використання позитивних зобов'язань. Це можна прояснити двома основними причинами. По-перше, це брак зв'язку позитивних зобов'язань із суб'єктивними правами, які становлять базис інформаційного права. По-друге, це загальна спрямованість розвитку інформаційного законодавства, яка характеризується відмовою від використання прямих приписів. Наприклад, норма ч. 3. ст. 15 Конституції України передбачає заборону цензури, тобто заборону прямого втручання держави в інформаційні процеси.
Отже, можна визначити метод інформаційного права як специфічний спосіб правового впливу на характеристики інформаційних процесів, базисом якого є система загальних дозволів і який збалансовується за допомогою системи заборон загального і приватного характеру та обмежено використовує позитивні зобов'язання.


3. Поняття, система і джерела інформаційного права
У визначенні місця інформаційного права в системі права слід враховувати кілька основних позицій.
По-перше, зважаючи на специфіку предмета й метод інформаційного права, можна чітко визначити його відмінність від деяких інших галузей права, до складу яких зазвичай вводилися інформаційні норми. Йдеться про найбільш поширені погляди на зв'язок інформаційного права або з адміністративним, або із цивільним правом.
На відміну від адміністративного права, до предмет якого охоплює сукупність суспільних відносин, які виникають у процесі організації і функціонування) органів державного управління і здійснення ними заходів адміністративно-правового примусу і притягнення до адміністративної відповідальності, до предмету інформаційного права визначення організаційної структури суб'єктів інформаційних процесів не входить. Крім того, в інформаційному праві основу методу правого регулювання становлять загальні дозволи, на відміну від методу адміністративного права, який грунтується на владних приписах.
Щодо зв'язків інформаційного права з цивільним, то останнє передбачає за загальним правилом абсолютну рівність суб'єктів, тоді як в інформаційному праві від початку закладена різноплановість правового статусу суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, органів державного управління, посадових осіб, осіб, які мають допуск до конфіденційної інформації, тощо). Крім того, в регулюванні суспільного обігу деяких видів інформації (державна таємниця, конфіденційна інформація, що перебуває у власності держави тощо) або регулювання певних інформаційних процесів (діяльність систем спеціального та урядового зв'язку) для інформаційного права характерні владні відносини та відносини підпорядкування, які неможливі в цивільному праві.
Отже, можна характеризувати інформаційне право як видокремлену групу правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв'язків суб'єктів інформаційних процесів.
Другим важливим питанням є статус інформаційного права. Існує думка про те, що інформаційне право є комплексною галуззю. Однак зазначимо, що вирішення цього питання багато в чому залежить від доктринальних підходів, оскільки в теорії права спостерігаються як визнання, так і цілковите заперечення існування так званих комплексних галузей. Назагал розвиток поглядів на предмет і метод інформаційного права свідчать, що теоретичних перешкод для визнання інформаційного права самостійною галуззю немає. Але слід враховувати, що нині правове регулювання питань щодо предмета інформаційного права офіційно поєднує конституційне, адміністративне та цивільне право. Разом з тим уже сьогодні можна говорити про інформаційне право як про галузь законодавства, що об'єднує нормативно-правовий матеріал, яким регулюється відносно відособлена група суспільних відносин, застосовуючи при цьому специфічні методи регулювання.
Важливим чинником, є також динамічність інформаційного права, формування якого відбувалося завдяки таким чинникам, як: посилення ролі прав і свобод людини та громадянина в інформаційній діяльності суспільства і держави, розвиток інформаційних технологій, офіційне визнання процесів глобалізації та формування інформаційного суспільства і пов'язаних з ними змін у виробничій, політичній та соціальній сферах суспільного життя. Отже, визначально зростає роль правовового регулювання інформаційних відносин та зацікавленість у формуванні стабільного й самодостатнього правового регулювання в цій сфері.
Інформаційне право, як і будь-яка галузь права, має свою внутрішню структуру - систему. Основними структурними елементами галузі права є норми права та інститути права. В межах інститутів права іноді виділяють менші утворення - субінститути.
Відмінність інформаційно-правових норм від норм в інших галузях права в тому, що вони регулюють відносини, які виникають в інформаційній сфері у зв'язку з реалізацією інформаційних прав і свобод та здійсненням інформаційних процесів при послуговуванні інформацією. Залежно від виду і форми подання інформації, суб'єктів, що діють в інформаційній сфері, особливостей їх поведінки інформаційно-правові норми поділяють на імперативні й диспозитивні.
Ключовими для визначення сутності інформаційного права, безперечно, є диспозитивні норми. Так, визначаючи місце того чи іншого типу правових норм у системі інформаційного права, слід враховувати, що в цій галузі виступають як інформаційні права і свободи людини, зокрема, свобода думки і слова, яка, згідно зі ст. 34 Конституції України, полягає в тому, що "кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір". У більш широкому розумінні такою основою виступає "право на інформацію", яке за ст. 9 Закону України "Про інформацію" визначає, що "всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій".
Установлення певної категорії прав і свобод суб'єктів правових відносин означає насамперед визначену законодавством можливість скористатися (реалізувати) право. А така можливість вибору відповідного типу поведінки характерна саме для диспозитивного типу регулювання.
Таким чином, саме диспозитивні норми формують підвалини інформаційного права, встановлюючи загальні основні дозволи, які, зокрема, регулюють відносини щодо встановлення основних прав і свобод людини, правового статусу інших суб'єктів інформаційного права, основних принципів інформаційного права, серед яких головним є забезпечення свободи збирання та поширення інформації.
Існуючі в інформаційному праві імперативні норми, у свою чергу, залежно від регулятивних функцій, які вони виконують, можна поділити на: норми-принципи, норми-декларації, норми-заборони та норми-приписи.
Однією із особливостей сучасного інформаційного права є відносно щироке порівняно з іншими галузями використання саме норм-принципів та норм-декларацій. Адже важливим аспектом інформаційного права є забезпечення інформатизації та розбудови інформаційного суспільства. Отже, в інформаційному-праві за допомогою норм-принципів та норм-декларацій не лише визначаються звичайні для будь-якої галузі принципи, а й установлюються основи державної інформаційної політики, визначають перспективні плани та програми розвитку. Наприклад, такий нормативно-правовий акт, як Закон України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки", практично повністю складається із норм-принципів та декларацій.
Норми-заборони в інформаційному праві виконують кілька функцій. По-перше, вони збалансовують установлену диспозитивними нормами систему загальних дозволів, формуючи систему винятків щодо права на інформацію - заборони розголошення, заборони збирання, заборони розповсюдження з метою охорони прав і законних інтересів третіх осіб - суб'єктів інформаційних процесів, інтересів держави та суспільства тощо. Наприклад, ст. 49 Закону України "Про інформацію" установлює неприпустимість зловживання правом на інформацію, встановлюючи обмеження щодо вільного розповсюдження та розголошення деяких видів інформації.
По-друге, норми-заборони деколи слугують гарантією реалізації права на інформацію та захисту прав і свобод людини у сфері інформації. Так, норма ч. З ст. 15 Конституції України визначає, що "цензура заборонена", норми ст. 32 Конститутції України забороняють втручання в особисте життя та збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.
Нарешті, норми-приписи в інформаційному праві зазвичай використовують для створення механізмів, визначення конкрентих способів та засобів реалізації прав суб'єктів інформаційних відносин. Норми-приписи в інформаційному праві, зокрема, визначають: компетенцію органів публічної влади щодо регулювання інформаційних відносин, правові режими інформації та інформаційних ресурсів, стандарти і правила інформаційної діяльності та ін. Наприклад, ст. 40 Конституції України визначає зобов'язання органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, розглядати направлені до них звернення громадян і давати обгрунтовані відповіді у встановлений законом строк. Норми ст. 13 і 14 Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" передбачають, контрольні й регуляторні повноваження Нацради щодо телебачення і радіомовлення.
Норми інформаційного права, як і норми більшості галузей права також можна поділити на матеріальні і процесуальні. Якщо порівнювати їх співвідношення, у системі інформаційного права, то більшість становлять матеріальні норми інформаційного права, якими регламентуються права, обов'язки, компетенція суб'єктів, правила та стандарти здійснення інформаційної діяльності, правові режими тощо.
Процесуальні норми інформаційного права є нечисленними і мають переважно характер процедурних норм, визначаючи певну послідовність дій суб'єктів певних видів інформаційних відносин.. До прикладу, у Законі України "Про державну таємницю" ст. 10 визначає порядок віднесення інформації до державної таємниці, а ст. 15 порядок засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації.
Щодо ролі процесуальних норм в інформаційному праві варто зазначити, що в цій галузі для реалізації матеріальних норм широко використовуються процесуальні норми інших галузей права. Зокрема частина норм, що визначають право на інформацію, правила здійснення інформаційної діяльності тощо, реалізовується в процесі діяльності органів виконавчої влади. Це, наприклад стосується надання інформації на запити, реєстрації та ліцензування засобів масової інформації тощо. Отже, виникає добре відома в адміністративному праві ситуація, коли "в ході реалізації адміністративно-процесуальних норм обслуговуються норми не лише матеріального адміністративного права, але й норми інших матеріальних галузей права". Причому в межах управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування можливе застосування не тільки матеріальних, а й процесуальних норм різних галузей права.
Важливим елементом реалізації низки матеріальних норм інформаційного права є судовий захист. Наприклад, ст. 55 Конституції визначає судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Широко відомою є розглянута Конституційним Судом України так звана "Справа К. Г. Устименко" щодо визначення обсягу та порядку охорони конфіденційної інформації про особу. У цьому аспекті матеріальні норми інформаційного права реалізуються в межах процесуальних галузей - цивільного, адміністративного, господарського процесу, процедур Конституційного Суду тощо.
За своєю структурою система інформаційного права поділяється дві частини - загальну й особливу.
До загальної частини інформаційного права належать правові норми, що визначають основи цієї галузі:
загальні поняття та принципи інформаційного права;
предмет і метод інформаційного права;
класифікація інформації.
Крім того, до загальної частини інформаційного права належать кілька універсальних інститутів, що об'єднують близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних відносин:
інститут інформаційних прав і свобод людини і громадянина;
інститут інформаційної безпеки;
інститут правового режиму інформації
інститут правового режиму інформаційних ресурсів;
інститут правових основ розбудови інформаційного суспільства.
Особлива частина інформаційного права охоплює інститутів, в межах яких реалізуються основні права та обов'язки суб'єктів інформаційних відносин, що грунтуються на нормах загальної частини. До інститутів особливої частини інформаційного права, зокрема, можна віднести:
інститут державної таємниці;
інститут конфіденційної інформації;
інститут захисту інформації;
інститут інформаційного забезпечення публічної влади;
інститут телекомунікацій;
інститут мережі Інтернет;
інститут вільної преси;
інститут електронних засобів масової інформації.
Цей перелік, звісно не є вичерпним, але ілюструє основні групи правових норм, що різняться особливостями реалізації регулятивного впливу та певною відокремленістю та суспільним значенням предмета правового регулювання. Крім того, більшість із названих інститутів дістають своє формальне вираження в певних нормативно-правових актах, що регулюють відповідний вид суспільних відносин.
Під джерелами інформаційного права слід розуміти зовнішні форми вираження норм інформаційного права, за допомогою яких відбуваються формування та закріплення цих норм. Система джерел інформаційного права є аналогічною відповідним системам інших галузей вітчизняного законодавства. Таким чином, система джерел інформаційного права представлена як національним законодавством, так і актами міжнародного права.
Міжнародно-правова складова джерел інформаційного права насамперед представлена багатосторонніми (більшою мірою) та двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжнародних міжурядових організацій з питань, що стосуються інформаційної сфери (ООН, Рада Європи, ОБСЄ, Міжнародний союз електрозв'язку, СОТ тощо) та іншими джерелами міжнародного права, визнаними ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Ці джерела визначають, зокрема:
стандарти прав і свобод людини і громадянина у сфері інформації та окремі аспекти реалізації цих прав;
міжнародну співпрацю щодо інформатизації та розбудови інформаційного суспільства;
міжнародне регулювання питань зв'язку й телекомунікацій;
стандарти і співпрацю у боротьбі з правопорушеннями з використанням ІКТ.
питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).
Національними джерелами інформаційного права є:
Конституція України (зокрема норми, що визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);
рішення Конституційного Суду України, що тлумачать відповідні норми конституції та законодавства;
законодавчі акти з питань регулювання інформаційних відносин;
акти Президента України, Кабінету Міністрів України;
-акти міністерств і відомств, галузеві та локальні нормативно- правові акти.
Слід відзначити, що нині в Україні діє близько ЗО законів і понад 400 актів Президента та Кабінету Міністрів України, що регулюють суспільні відносини в галузі інформації. Це без врахування таких джерел, як нормативно-правові акти Міністерства транспорту та зв'язку, Міністерства освіти і науки, Міністерства культури і мистецтв, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Національної комісії з регулювання зв'язку, Національної Ради України з телебачення і радіомовлення, Держкомітету з телебачення і радіомовлення,
Держкомітету архівів, Держкомітету статистки, Адміністрації служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та внутрішньогалузеві акти інших міністерств та відомств. Таким чином, нині в Україні сформувалася широка й розгалужена система джерел, що становлять інформаційне законодавство.

4. Класифікація інформації в законодавстві України

Питання класифікації інформації є важливим для визначення типу правового регулювання, що стосуються суспільних відносин пов'язаних із цією інформацією.
В українському законодавстві є кілька підстав для класифікації інформації залежно від режиму доступу, галузі та виду інформації.
Згідно зі статтями 28-30 Закону України "Про інформацію", залежно від режиму доступу інформація поділяється на вільну та з обмеженим доступом. Інформація з обмеженим доступом, у свою чергу, поділяється на таємну та конфіденційну.
Іншою підставою для класифікації є галузі інформації.
Згідно зі ст. 17 Закону України "Про інформацію" визначають, галузями інформації є сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави. Основними галузями інформації є такі:
політична,
економічна,
духовна,
науково-технічна,
соціальна,
екологічна,
міжнародна.
Найбільш розгалуженою і деталізованою є визначена нормами статей 18-25 Закону України "Про інформацію" класифікація інформації за її видами:
статистична інформація;
адміністративна інформація (дані);
масова інформація;
інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування;
правова інформація;
інформація про особу;
інформація довідково-енциклопедичного характеру;
соціологічна інформація.
Статистична інформація (ст. 19 Закону України "Про інформацію") - це офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя. Більш детально питання статистичної інформації регламентуються Законом України "Про державну статистику". За ст. 6 цього Закону до статистичної інформації належать:
Первинні дані - інформація про кількісних та якісних характеристик явищ і процесів, яка подана респондентами під час статистичних спостережень.
Статистичні дані - інформація, отримана на підставі проведених статистичних спостережень, опрацьована і подана у формалізованому вигляді відповідно до загальноприйнятих принципів та методології.
Зведена знеособлена статистична інформаця (дані) - статистичні дані, що є результатом зведення та групування первинних даних при забезпеченні їх знеособленості.
Аналітичні матеріали - відомості, підготовлені на підставі зазначених вище даних.
До статистичної інформації також належать дані, підготовлені на підставі адміністративних даних, отриманих Національним банком України та спеціально уповноваженими органами державної влади відповідно до їх компетенції: банківська і фінансова статистика, статитстика платіжного балансу, митна статистика.
Важливим аспектом правового регулювання питань статистичної інформації є надання первинним даним статусу конфіденційної інформації та заборона поширення статистичної інформації, на підставі якої можна визначити конфіденційну статитстичну інформацію про конкретного респондента (ст. 21, 22 Закону України "Про державну статистику"). Крім того, за загальним правилом статистичні та первинні дані перебувають у державній власності (ст. 23).
Проте забезпечується відкритий доступ зацікавлених осіб до знеособленої статистичної інформації та аналітичних матеріалів через систематичну відкриту публікацію або надання можливості ознайомлення з нею.
Адміністративна інформація (дані) (ст. 19-1 Закону України "Про інформацію", ст. 1 Закону України "Про державну статистику") - це дані, отримані на підставі спостережень, проведених органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування та іншими юридичними особами відповідно до законодавства та з метою виконання адміністративних обов'язків і завдань, віднесених до їх компетенції. Ця інформація представлена у вигляді офіційних документованих даних, які, зокрема, охоплюють усі інші, крім статистики, форми державної звітності та які збирають, використовують, поширюють та зберігають відповідно до законодавства України.
Адміністративні дані про конкретних респондентів мають статус конфіденційної інформації (ст. 21 Закону України "Про державну статистику").
Масовою (ст. 20 Закону України "Про інформацію") є публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація.
Засобами поширення масової інформації є:
друковані засоби масової інформації - періодичні друковані видання (газети, журнали, бюлетені тощо) і разові видання з визначеним тиражем;
аудіовізуальні засоби масової інформації - радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.
Щодо останніх Закон України "Про телебачення і радіомовлення" окремо виділяє такий тип масової інформації, як аудіовізуальна інформація, що є зоровою інформацією, що супроводжується звуком63.
Особливості розповсюдження окремих видів масової інформації, так само як і порядок створення та функціонування засобів масової інформації визначаються окремими нормативно-правовими актами: Законами "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в України", "Про телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про кінематографію".
Офіційна інформація державних органів та органів місцевого самоврядування (ст. 21 Закону України "Про інформацію", ст. 1 Закону "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації"") - офіційна документована інформація, створена в процесі діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яка доводиться до відома населення в порядку, встановленому Конституцією України та законами України.
Основними джерелами офіційної інформації державних органів та органів місцевого самоврядування є нормативно-правові й ненормативні акти, видані цими органами.
Законодавство встановлює низку особливих вимог до розповсюдження цього виду інформації. Так, засобам масової інформації забороняється:
розрив чи змішування офіційної інформації власними коментарями;
самостійний переклад офіційної інформації з державної мови на іншу мову.
Крім того, нормами Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації"" передбачені випадки обов'язкового висвітлення діяльності, передачі й публікації текстів офіційних та екстрених заяв вищих посадових осіб держави з важливих питань державного життя.
Законодавство також визначає способи і шляхи передачі і розповсюдження певного виду інформації, до яких належать:
публікування в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;
публікування в друкованих засобах масової інформації або публічне оголошення через аудіо - та аудіовізуальні засоби масової інформації;
безпосереднє доведення до зацікавлених осіб (усно, письмово чи іншими способами);
надання можливості для ознайомлення з архівними матеріалами;
-оголошення під час публічних виступів посадових осіб.
Правова інформація (ст. 24 Закону України "Про інформацію") є сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Серед основних джерел правової інформації (ч. 2 ст. 24 цього Закону) названо Конституцію України, інші законодавчі й підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.
Важливим джерелом правової інформації є надання громадянам правової допомоги. Відповідно до ч. 2 ст. 59 Конституції, для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Інформація про особу (ст. 23 Закону України "Про інформацію") є сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
Законом установлена заборона збирати відомості про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Правова регламентація цього виду інформації є важливим елементом захисту одного з ключових громадянських прав права на недоторканність особистого життя, яке визначено нормами ст. 32 та 34 Конституції України64. Зокрема, ст. 32 Конституції вводить поняття "конфіденційної інформації про особу", збирання, зберігання, використання та поширення якої не допускається без згоди цієї особи, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Перелік відомостей, що становлять конфіденційну інформацію про особу, визначено також, у Рішенні Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К. Г. Устименка). За цим Рішенням, "до конфіденційної інформації належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані)". Слід зазначити, що, застосувавши дефініцію "та інші персональні дані", Конституційний Суд установив можливість розширення переліку конфіденційних даних про особу. Наприклад, за ст. 25 Кодексу законів про працю України66 забороняється вимагати в осіб, що приймаються на роботу, відомості про їх партійний стан та національність, походження тощо.
Інформація довідково-енциклопедичного характеру (ст. 24 Закону України "Про інформацію") є систематизованими, документованими або публічно оголошеними відомостями про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище.
За змістом вона є відкритою, оскільки від початку орієнтована на задоволення потреби суспільства в інформації про навколишній світ, явища та процеси, що відбуваються в ньому. Основними джерелами такої інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали, а також довідки, які дають уповноважені на те органи державної влади та місцевого самоврядування, об'єднання громадян, організації, їх працівники та автоматизовані інформаційні системи.
Соціологічна інформація (ст. 25 Закону України "Про інформацію") - документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів. Важлива властивість соціологічної інформації - вона, з одного боку, є одним із інструментів політичного процесу, допомагає визначити політичні орієнтації електорату, що дає змогу формувати стратегію і тактику політичної боротьби, а з другого, розповсюдження соціологічної інформації про рейтинги тих чи інших політичних сил або лідерів, сприйняття суспільством тих чи інших ідей можуть впливати на формування громадської думки.
З цих причин законодавство (наприклад, Закон України "Про вибори народних депутатів України") встановлює правила та обмеження щодо розповсюдження соціологічної інформації під час проведення виборів до органів публічної влади.
Забороняється також оприлюднення в день виборів результатів опитування виборців щодо їх волевиявлення під час голосування до його закінчення. А самі способи проведення таких опитувань мають забезпечувати збереження таємниці голосування опитуваного виборця.
Перелік видів інформації, у Законі України "Про інформацію" не є вичерпним. Національне законодавство та ратифіковані Україною міжнародно-правові акти передбачають ще низку інших видів інформації. Так, згідно міжнародними зобов'язаннями України, було встановлено такий вид інформації, як інформація про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) (ст. 25 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища") - це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про:
стан навколишнього природного середовища або його об'єктів -землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення;
біологічне різноманіття та його компоненти, у т.ч. генетично видозмінені організми та їх взаємодію із об'єктами навколишнього природного середовища;
джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей;
загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;
екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в т.ч. адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища;
витрати, пов'язані зі здійсненням природоохоронних заходів коштом фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.
Основними джерелами такої інформації є дані моніторингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.
Науково-технічна інформація (ст. 1 Закону України "Про науково-технічну інформацію") - "документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності".
Реклама (рекламна інформація) (ст. 1 Закону України "Про рекламу") - інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.
Інформація в автоматизованих системах (ст. 1 Закону України "Про захист інформації в автоматизованих системах") - сукупність усіх даних і програм, що використовуються в автоматизованих системах незалежно від засобу їх фізичного та логічного представлення.
Таким чином, законодавча практика майже так само, як і теорія, йде шляхом багатоманітності визначення поняття інформації залежно від сфери та типу інформаційних відносин, що регулюються тим чи іншим нормативно-правовим актом.

Питання для самоконтролю:


Що являється предметом інформаційного права?
Які методи застосовуються в інформаційному праві?
Як правові інститути представлені в галузі інформаційного права?
Що ви можете сказати про історію формування інформаційного права?
Як розрізняються предмет і об'єкт правового регулювання в інформаційному праві?
Що вивчає наука інформаційного права?
Яка система інформаційного права?
Як пов'язані методи інформаційного права та правовідносини в інформаційній сфері?
Які види джерел інформаційного права ви знаєте?
Які закони України формують основи інформаційного законодавства?
Лекція № 2
ПРАВОВІ РЕЖИМИ ІНФОРМАЦІЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ
План
Поняття і правовий режим інформаційних ресурсів.
Режим доступу до інформації: поняття і зміст.
Основні принципи правового регулювання обігу інформації.
Обмеження щодо розповсюдження інформації.


Література:

Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40 – 44. – Ст. 356.
Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України, 2003, №  18-22, ст..144
Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650.
Закон України “Про державну таємницю” від 21.01.94р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №16. – Ст.93.
Закон України “Про державну статистику” від 17 вересня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 43. – Ст.608 (В редакції Закону № 1922-III від 13.07.2000 / ВВР, 2000. - № 43. – Ст. 362).
Закон України "Про науково-технічну інформацію” / Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 33. - ст. 345.
Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.
Закон України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” від 13 липня 2000 р. № 1908-ІІІ. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 42. – Ст. 348.
Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. № 2887-XII // Відомості Верховної Ради. 1993. N 9. Cт. 62.
Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992  № 2135-XII // Відомості Верховної Ради. 1992. N 22. Ст. 303.
Закон України “Про розвідувальні органи України” від 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради. 2001. № 19. Ст. 94.
Закон України ”Про державну таємницю” // Відомості Верховної Ради України . – 1999. - № 49. - ст. 428.
Закон України “Про бібліотеки та бібліотечну справу” від 27.01.95р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №3. – Ст.45.
Закон України “Про звернення громадян” від 02.10.1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №47. – Ст.256.
Закон України “Про банки та банківську діяльність” від 18.09.91р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №25. – Ст.281.
Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.92р. // Відомості Верховної Ради України. –1992. – №4. – Ст.19.
Закон України “Про державну податкову службу в Україні” від 24.12.93р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №15. – Ст. 45.
Закон України “Про рахункову палату” від 11.07.96р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №43. – Cт. 212
Закон України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року № 3425-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.
Конвенція “Про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища” від 25.07.1998р. // Вісник екологічної адвокатури. – 1998. – №10. – С. 3-25.
Марущак А.І. Інформаційне право: Доступ до інформації: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2007. - 532 с
Іванов В.Ф. Інформаційне законодавство: український та зарубіжний досвід. К.: Центр вільної преси, 1999. 210 с.
Інформація як об'єкт власності та виключних прав. Інформаційні об'єкти інтелектуальної власності, їхні відмінні риси. Ознаки інформації та інформаційних ресурсів як об'єктів речової та інтелектуальної властивості.
Костецька Т.А. Право на інформацію в Україні. К., 1998. 39 с.
Кураков Л.П., Смирнов С.Н. Информация как объект правовой защиты. М.: Гелиос, 1998. 240 с.
Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника. К.: Знання, 2004. 274 с.
1. Поняття і правовий режим інформаційних ресурсів

З огляду на нематеріальний характер інформації, однією із важливих умов виникнення правових відносин щодо неї є встановлення певної сукупності правил, що визначають правовий статус конкретної інформації та її матеріальних носіїв. Так, останнім часом значна увага приділяється питанням правового регулювання формування та функціонування інформаційних ресурсів, а сам цей термін почали широко використовувати в національному законодавстві. Одне з перших тлумачень поняття "інформаційний ресурс" було запроваджено нормами ч. 1 ст. 10 Закону України "Про науково-технічну інформацію", згідно з якою інформаційні ресурси - це "сукупність довідково-інформаційних фондів з необхідним довідково-пошуковим апаратом і відповідними технічними засобами зберігання, обробки і передачі, що є у володінні, розпорядженні, користуванні державних органів і служб науково-технічної інформації, наукових і науково-технічних бібліотек, комерційних центрів, підприємств, установ і організацій".
Таким чином, було запроваджено комплексний підхід до поняття "інформаційний ресурс", згідно з яким останній складається з двох взаємопов'язаних елементів: безпосередньо інформації (сукупність довідково-інформаційних фондів) та певна інформаційна система, що забезпечує користування цим ресурсом (довідково-пошуковий апарат і технічні засобами зберігання, обробки і передачі).
Найбільш універсальне визначення інформаційного ресурсу міститься в Законі України "Про національну програму інформатизації"". Згідно зі ст. 1 Закону, інформаційний ресурс - це сукупність документів в інформаційних системах. Крім того, цією нормою визначаються основні види інформаційних систем, які забезпечують існування й доступ до інформаційних ресурсів, до яких належать: бібліотеки, архіви, банки даних тощо.
На жаль, у національному законодавстві немає єдиного визначення правового режиму інформаційних ресурсів, а більшість нормативно-правових актів регулюють правові режими інформаційних ресурсів в окремих інформаційних системах. Проте саме єдиний правовий режим може бути тією універсальною характеристикою, що об'єднує окремі документи в цілісну інформаційну систему.
Така концепція набула широкого визнання в науковій літературі, де вже достатньо давно використовується поняття правовий режим інформаційних ресурсів, яким характеризується сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини щодо того чи іншого інформаційного ресурсу. "Правові норми в даному випадку встановлюють обов'язкові вимоги, без яких інформаційний ресурс не можна включити до системи правових відносин і отримати повноцінні гарантії в процесі взаємодії суб'єктів з приводу конкретних об'єктів даного ресурсу".
Для більш чіткого розуміння змісту й сутності поняття „інформаційні ресурси" та їх правового режиму звернімося до підписано у рамках СНД Угоди "Про правовий режим інформаційних ресурсів Прикордонних військ держав-членів Співдружності Незалежних Держав". Щоправда, Україна від підписання цієї угоди утрималась, а сама угода виражає переважно концептуальні положення правового регулювання інформаційних ресурсів, що застосовуються в законодавстві Російської Федерації.
Ця угода (ст. 1) визначає інформаційні ресурси як оброблену у визначеному порядку сукупність документованої інформації в інформаційних системах. Відповідно сам документ - це засіб документування, що містить у зафіксованому вигляді згідно зі встановленими формами і правилами інформацію, необхідну для реалізації інформаційних процесів.
Крім того, слід зважити ще на такі два важливих для розуміння змісту поняття інформаційні ресурси, визначення:
матеріальний носій інформації - матеріал із певними фізичними властивостями, який може бути використаний для запису і зберігання інформації;
документована інформація - зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами, що дають змогу її ідентифікувати.
Як уже зазначалося, правовий режим інформаційного ресурсу складається з правових норм, що визначають ключові правила, за якими той чи той інформаційний ресурс може бути залучений в обіг інформації в суспільстві.
Такими нормами, є:
право власності на інформацію, окремі документи та масиви документів в інформаційних системах;
порядок документування інформації, надання документам юридичної сили та її підтвердження;
категорії інформації відповідно до рівня доступу до неї;
мета й порядок захисту інформації;
права суб'єктів, що беруть участь в інформаційних відносинах щодо певного інформаційного ресурсу.
Право власності на інформацію в межах інформаційного ресурсу є складною категорією, адже в рамках одного інформаційного ресурсу може бути використана інформація, права на яку належать різним особам. Це стосується як окремих документів, так і конкретної інформації (даних), що міститься в кожному з документів.
За Законом України "Про інформацію" (ст. 38), право власності на інформацію - це врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування й розпорядження інформацією.
Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Вона може бути таким об'єктом права як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження.
Підставами виникнення права власності на інформацію є:
створення інформації своїми силами і своїм коштом;
договір на створення інформації;
договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.
Важливим є також право власності на масиви документів в інформаційних системах, (ст. 40, 41 Закону України "Про інформацію"). Результатами інформаційної діяльності можуть бути:
інформаційна продукція - матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій;
інформаційна послуга - здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб.
Таким чином, інформаційних ресурс загалом, як сукупність документів, також є об'єктом права власності, яке може відрізнятися від прав власності на окремі документи, що містяться в ньому.
Не менш важливим у правовому режимі інформаційного ресурсу є порядок документування інформації та інколи порядок надання документам юридичної сили та її підтвердження. Порядок документування інформації визначає форму подання документа і вид фізичного носія, на якому його закріплено. Найбільш поширеними носіями документів є паперові, магнітні та оптичні носії. Відповідно, документи можуть бути друковані, рукописні, аудіо, візуальні чи електронні. На носії та форми подання документів встановлені певні технічні стандарти. Порядок надання документам юридичної сили передбачає наявність у документі визначених законодавством обов 'язкових реквізитів, за якими можна визначити авторство, цілісність та достовірність документа.
Інформаційні ресурси поділяють залежно від категорії інформації за доступом до неї. Ці категорії зумовлені режимом доступу до інформації та її матеріальних носіїв, що містяться в конкретному інформаційному ресурсі. За режимом доступу до інформації інформаційні ресурси поділяються на:
- відкриті - інформаційні ресурси загального користування, які створюються для задоволення інформаційних потреб суспільства і право доступу до яких мають будь-які фізичні або юридичні особи;
- з обмеженим доступом інформаційні ресурси, які використовують органи публічної влади, підприємства, установи та організації і їх посадові особи та працівники, відповідно до законодавства і з метою виконання обов'язків та завдань, віднесених до їх компетенції. З огляду на потребу у забезпеченні права власності на інформаційний ресурс та режими доступу до інформації, що міститься в інформаційному ресурсі, визначають і мету і порядок захисту інформації, що відображує діяльність, спрямовану на запобігання несанкціонованим діям щодо інформаційного ресурсу.
Для інформаційних ресурсів загального доступу основною метою захисту інформації є запобігання її блокуванню порушенню цілісності або знищенню інформації.
Для інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, крім зазначеного вище, важливим є запобігання витоку інформації, тобто несанкціонованих дій, внаслідок яких інформація стає відомою чи доступною особам, що не мають права доступу до неї.
Залежно від мети захисту інформації визначають порядок її захисту, тобто заходи її правового, організаційного, технічного та криптографічного захисту.
Введення інформаційного ресурсу в обіг неможливе без установлення прав суб'єктів, що беруть участь в інформаційних відносинах щодо даного інформаційного ресурсу. Такими суб'єктами, можуть бути: власник інформації, власник інформаційного ресурсу, адміністратор інформаційного ресурсу та користувач інформаційного ресурсу.
Власником інформації є особа, наділена правами володіння, користування та розпорядження інформацією, що залучено до інформаційного ресурсу. Він має право вживати певних заходів для реалізації та забезпечення своїх прав і законних інтересів, зокрема, укладенням відповідних угод із власником інформаційного ресурсу, якими визначаються права останнього щодо використання інформації та її розповсюдження.
Власник інформаційного ресурсу це особа у власності якої є сукупність (зібрання) окремих документів та інформаційна система, що становлять інформаційний ресурс. Він визначає організаційні та методологічні принципи створення інформаційного ресурсу, ухвалює рішення про залучення окремих відомостей і документів до інформаційного ресурсу, опрацьовує їх, ідентифікує, класифікує, відповідає за зміст документів, забезпечує їх зберігання і доступ до них, здійснює контроль за порядком користування інформаційним ресурсом та ін.
Адміністратор інформаційного ресурсу це уповноважена власником цього ресурсу особа, яка здійснює супровід інформаційної системи, що є основою інформаційного ресурсу; відповідає за його функціонування, збереження даних і захист їх від руйнування, технічну підготовку документів для внесення їх до інформаційного ресурсу; здійснює обслуговування, веде облік користувачів інформаційного ресурсу та організовує контроль доступу до нього.
Користувач інформаційного ресурсу - будь-яка юридична або фізична особа, якій надано право доступу до інформаційного ресурсу. Користувач має право отримувати відомості й документи з інформаційного ресурсу та несе відповідальність за дотримання правил користування інформаційним ресурсом і використання отриманої інформації.

2. Режим доступу до інформації: поняття і зміст

Ще однією особливістю правового регулювання обігу інформації є те, що залежно від типу інформації існують і відповідні, специфічні правила поведінки при виконанні інформаційної діяльності, встановлені правовими нормами. Законом України "Про інформацію" (ст. 28) такі правила поведінки визначають як режими доступу до інформації. Згідно з нормами цієї статті, "режим доступу до інформації- це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформаціТті. За своїм значенням режим доступу є однією із головних юридичних характеристик інформації, адже ним визначаються конкретні групи правових норм, що застосовуються до тієї чи іншої документованої або оприлюдненої інформації.
За своєю сутністю режим доступу до інформації є різновидом спеціальних правових режимів, які становлять "сукупність правил, закріплених в юридичних нормах, які регулюють певну діяльність людей". Правові режими існують у межах багатьох галузей права Оскільки вже було зазначено, що захист інформації в цілях інформаційної безпеки здійснюється на основі імперативного методу правового регулювання, то відповідні режими доступу до інформації за своїми характеристиками є найбільш близькими до адміністративно-правових режимів.
Особливою ознакою режиму доступу до інформації є специфіка його об'єкта - правові відносини, що виникають з приводу отримання, збереження, використання та розповсюдження інформації. .
Головними характеристиками режиму доступу до інформації є:
суб'єкт визначення доступності цієї інформації;
коло суб'єктів, які мають доступ до цієї інформації;
особливі вимоги і правила зберігання та поширення цієї інформації;
строк дії режиму.
Суб'єктом визначення доступності інформації є особа, до компетенції якої належить вирішення питань щодо встановлення обмежень на доступ до інформації та її матеріальних носіїв, а також надання права доступу до такої інформації.
Суб'єкт, що має доступ до інформації, це особа, якій надано право ознайомлення з матеріальними носіями інформації або їх використання. Надання особі права доступу до інформації з обмеженим доступом зазвичай пов'язане із взяттям нею на себе зобов'язань щодо нерозголошення отриманої інформації.
Режим доступу до інформації означає певну сукупність правил, якими окреслено особливі вимоги і правила зберігання та поширення інформації. Ці правила визначають діяльність осіб, на яких покладена відповідальність за зберігання матеріальних носіїв інформації, установлюють необхідність застосування певних правових, організаційних, технічних та криптографічних засобів захисту інформації. Ці правила також визначають порядок надання доступу до такої інформації.
Нарешті, більшість видів інформації з обмеженим доступом мають визначений законодавством або власником інформації строк дії режиму обмеження доступу до інформації. Цей строк визначають, як правило, під час ухвалення рішення про обмеження доступу до інформації або її матеріальних носіїв. Після закінчення цього строку може бути прийняте рішення або про його поновлення, або про надання інформації статусу відкритої.
Режим доступу до інформації можна також розглядати в рамках правового режиму інформаційних ресурсів, як невід'ємну складову останнього. Проте, саме режим доступу є універсальною характеристикою інформації, оскільки властивий будь-якій інформації, яку введено в обіг.
Режим доступу до інформації не залежить від порядку документування та форми подання інформації.
Режимом доступу до інформації визначаються права і обов'язки суб'єктів інформаційних відносин щодо отримання й поширення інформації.
Нарешті, установлення режиму обмеження доступу до інформації тягне за собою застосування таких механізмів правового захисту інформації, як установлення юридичної відповідальності за несанкціоновані дії з такою інформацією.
Згідно із Законом України "Про інформацію" (ст. 28), за режимом доступу інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом. Основними ознаками відкритої інформації є те, що доступ до неї надається будь-яким зацікавленим особам, а будь-яке обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється.
Закон (ст. 29) також передбачає способи забезпечення доступу до відкритої інформації:
систематична публікація її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);
поширення її засобами масової комунікації;
безпосереднє надання її зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам.
Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну (ст. ЗО Закону України "Про інформацію").
Конфіденційна інформація - це відомості, якими володіють, користуються або розпоряджаються окремі фізичні чи юридичні особи і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
До таємної належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.
Основними характеристиками таємної інформації є те, що: віднесення її до категорії таємних відомостей, доступ до неї громадян, порядок обігу та захисту, порядок і терміни її оприлюднення визначаються законодавством.
Отже, основою класифікації інформації з обмеженим доступом виступає суб'єкт визначення доступності інформації.
Обмеження доступу до конфіденційної інформації належить до компетенції власника цієї інформації або особи, що має право розпоряджатися цією інформацією на законних підставах. Ці особи на власний розсуд визначають як режим обмеження доступу до інформації так і суть цього режиму, зокрема, і потребу застосуванні засобів захисту інформації та визначенні порядку надання доступу до неї. Законодавство ж встановлює права осіб на встановлення обмежень доступу до інформації, юридичну відповідальність за порушення та зловживання цим правом, категорії інформації, доступ до якої не може
бути обмежений.
Обмеження доступу до таємної інформації встановлюється законодавством у разі відповідності інформації певним критеріям. Засекречується інформація незалежно від бажання чи небажання її власника, понад те власник інформації зобов'язаний реалізовувати своє право власності на інформацію з урахуванням встановлених законодавством обмежень, а у разі їх порушення може бути позбавлений права власності на інформацію та її матеріальні носії. Рішення про засекречування інформації ухвалюють уповноважені органи державної влади, а зміст режиму доступу до інформації, засоби її захисту та юридична відповідальність за порушення режиму визначаються законодавством.
Законодавство установлює певні обмеження щодо дотримання режиму обмеження доступу до інформації з міркувань суспільного блага. Так, згідно з ч. 11 ст. ЗО Закону України "Про інформацію", "інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист ". Питання про відповідні умови для поширення інформації з обмеженим доступом без згоди її власника та звільнення від відповідальності осіб, що поширили цю інформацію, вирішуються в судовому порядку.



3. Основні принципи правового регулювання обігу інформації

Проблеми застосування обмежень доступу та поширення інформації можна цілком справедливо вважати найбільш давнім напрямом інформаційної безпеки держави. Від самого виникнення такого інституту, як держава, почала поширюватися практика оголошення різних відомостей таємними та конфіденційними або встановлення обмежень на їх вільне розповсюдження. Не втрачає актуальності ця проблема і в наш час.
Для чіткого визначення правової природи подібних заборон і обмежень потрібно визначитися з основними принципами обігу інформації в суспільстві, зумовленого низкою вчиннків.
По перше, це природні фактори, тобто різні фізичні й фізіологічні закони, які впливають на обіг інформації. До фізичних факторів наприклад, належать: значення швидкості світла, якою обмежуються передача даних за допомогою електронних засобів комунікації; фізичні якості фізичних носіїв інформації, які зумовлюють строк зберігання інформації на цих носіях, можливість її зміни тощо. Діють також, фізіологічні закони, які характеризують властивості індивіда як носія інформації: рівень його інтелекту, який визначає можливості збирання і обробки інформації, його здатність до забування, чим окреслюється строк, за який інформація може залишатися точною без збереження її на фізичних носіях, та ін.
Велике значення для обігу інформації в суспільстві мають суспільні закони: норми моралі та норми права. Саме ці норми визначають основні характеристики процесів, які прийнято називати інформаційними відносинами, що виникають між різними учасниками: фізичними та юридичними особами і державою. Інформаційні відносини - це "процеси створення, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, розповсюдження і споживання інформації"'.
Інформаційні відносини, оскільки суб'єктами передачі інформації в них виступають як індивіди, так і соціальні групи, безумовно, є різновидом суспільних відносин. У цьому разі актуальним є також загальне правило стосовно охорони державою найбільш важливих видів суспільних відносин, що набувають підвищеного суспільного значення. Тому держава встановлює відповідні правові норми, якими регламентуються права, обов'язки та правила поведінки їх учасників.
Отже, врегульованість певних видів інформаційних відносин правовими нормами безпосередньо пов'язана із суспільним значенням конкретних видів інформації, щодо якої вони виникають. Ці правові норми регламентують насамперед параметри інформаційних процесів, за якими відбувається обіг інформації в людському суспільстві. Безумовно, що обіг різних видів інформації (зокрема, відкритої та з обмеженим доступом) регулюється різними правовими нормами, які відповідають їхній специфіці. Залежно від виду інформації законодавство передбачає наявність або відсутність тих чи інших обмежень чи заборон. Але схема "відкритої та закритої інформації" не може до кінця розкрити особливості існуючих в інформаційних правовідносинах обмежень і заборон. Наприклад, схема не розрізняє інформації, яка містить державну таємницю і доступ до якої може бути наданий лише обмеженому колу осіб, та інформацію, яка може бути передана будь-яким зацікавленим особам за відповідну винагороду (ноу-хау), при чому це може бути як передача копії цієї інформації, так і повна передача усіх прав на подібну інформацію.
І відкрита інформація може бути закритою для певного кола осіб. Це наприклад, стосується заборони, відповідно до Положення "Про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів"190, Національною Радою України з питань телебачення і радіомовлення демонстрації по телебаченню фільмів з елементами насильства та еротики до 22.00. Крім того, в рамках такої класифікації абсолютно ігнорується система авторських прав та права власності на інформацію, за яких інформація може бути відкритою для доступу, але мати обмеження щодо розповсюдження або обробки.
Отже система правового регулювання обігу інформації складніша, ніж за режими доступу до інформації або правові режими інформаційних ресурсів, які є лише складовими цього регулювання. Основою класифікації можуть бути методи правового регулювання, які застосовують в регулюванні суспільного обігу того чи іншого виду інформації, - диспозитивний та імперативний.
За диспозитивного методу умови обігу інформації, її використання, розповсюдження, передачі прав на неї третім особам визначаються або власником цієї інформації особисто, або на основі договору з іншими зацікавленими особами. Хоча є нормативно-правове регулювання обігу цієї інформації, в його межах передбачена відповідна свобода дії, наприклад, законодавство про авторські права, про право інтелектуальної власності; законодавство, що охороняє інформацію про особисте життя (адже ці дані також можуть бути оприлюднені за згодою цієї особи) та ін.
Існує специфічний обіг інформації, який регулюється імперативним методом, тобто чіткими законодавчими приписами і нормами поведінки, скасування яких за згодою сторін неможлива. Це стосується, зокрема, встановлених законом прямих обмежень державної, службової, лікарської, адвокатської таємниці, певних видів статистичної інформації, персональних та інших даних.
Застосування до обігу інформації диспозитивного регулювання не виключає одночасного існування певних імперативних заборон та обмежень, і навпаки.
Таким чином, два правових методи регулювання створюють три можливих види правового обігу інформації: відкритий, що регулюються диспозитивним методом (виключно цивільно-правовими нормами); закритий, що регулюються імперативним методом (адміністративно-правовими нормами); і обмежений, до якого застосовуються обидва види правового регулювання. До цих методів також долучається вільний обіг інформації, який безпосередньо правом не врегульований, але щодо якого можуть виникати охоронні правовідносини у разі порушення певних заборон чи обмежень. Причому інформація, змінюючи свою суспільну цінність, може переходити з одного виду обігу до іншого (зняття грифів "таємно", або "для службового користування", закінчення строку дії авторських прав тощо).
Інформація у відкритому обігу представлена всіма видами відкритої інформації, щодо доступу та розповсюдження якої немає жодних обмежень. Такою зокрема, є інформація: масова інформація, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, довідково-енциклопедична, соціологічна, екологічна, науково-технічна, відкрита статистична та інша інформація необмеженого доступу.
Основними характеристиками відкритого обігу інформації є: - відносини щодо даного виду інформації врегульовано законодавством;
кожен суб'єкт інформаційних відносин має право на доступ до цієї інформації або безоплатно, або за певну плату;
обмеження встановлює виключно власник та виключно для забезпечення власних інтересів;
інформаційна продукція може вільно розповсюджуватися у будь-який спосіб.
До інформації в закритому обігу, як уже зазначалося, належить таємна і конфіденційна інформація, яка містить державну таємницю, конфіденційні дані про особу, конфіденційну інформацію, що перебуває у власності держави, комерційну таємницю, банківську таємницю, лікарську таємницю, адвокатську таємницю, таємницю слідства та судочинства, таємницю страхування і таємницю вчинення нотаріальних дій, іншу передбачену
законом таємницю.
Закритий обіг інформації має такі основні характеристики:
інформація вилучена з вільного обігу на підставі закону;
законодавство надає інформації статусу конфіденційної або
таємної;
власник інформації здійснює заходи щодо її захисту;
надання такої інформації третім особам або допуск до неї можливий лише у разі проведення певної процедури.
- отримання такої інформації пов'язане, як правило, із виконанням службових або професійних обов'язків.
Специфічною є інформація в обмеженому обігу, тобто така щодо якої не встановлено обмеженого режиму доступу, але разом з тим існують певні заборони або обмеження в її розповсюдженні, які встановлено зазвичай з метою захисту суспільної моралі та здоров'я і запобігання негативному інформаційному впливу на суспільство або окремі, найбільш вразливі його групи. Обмежений обіг інформації визначається насамперед заборонами щодо її поширення, як, наприклад, правила, встановлені нормами ст. 46 Закону України "Про інформацію", дія яких поширюється на заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. До цієї ж групи належить заборонена в Україні порнографія. Іншу групу становить інформація, щодо розповсюдження якої законодавство встановлює обмеження. Останні можуть стосуватися аудиторії, на яку розповсюджується інформація (діти, неповнолітні), часу розповсюдження через електронні ЗМІ (денний, вечірній, нічний), міць розповсюдження (публічні місця, дитячі, освітні заклади) тощо. Такою, зокрема, є: інформація відео і друкована продукція що містить еротику, елементи насильства та жорстокості, деякі види рекламної інформації тощо.
Обмежений обіг інформації має такі ознаки:
інформація не є конфіденційною або таємною;
законодавство встановлює певні обмеження щодо її розповсюдження;
для отримання такої інформації суб'єкт має відповідати певним вимогам.
Нарешті, найбільш нерегульованою є інформація у вільному обігу, тото така, яка через втрату суспільної цінності або її відсутність вільно розповсюджується в суспільстві. Ця інформація міститься в будь-яких документованих або оприлюднених відомостях, що не належать до попередніх трьох типів обігу інформації. Загальними характеристиками вільного обігу інформації є такі:
- відносини щодо цього виду інформації безпосередньо законодавством не врегульовані;
розповсюдження інформації регулюється виключно морально-етичними нормами;
охоронні правовідносини виникають лише у випадку, якщо розповсюдження такої інформації порушує права третіх осіб.
Важливою особливістю системи обігу інформації в суспільстві є те, що одна й та сама інформація з плином часу або через зміну певних обставин (втрата актуальності, закінчення строку режиму обмеження доступу або його порушення, закінчення строку дії авторських прав) може переміщуватися з одного виду обігу до іншого, відповідно змінюючи свій правовий режим.

4. Обмеження щодо розповсюдження інформації

Обмеження доступу до інформації та обмеження щодо її розповсюдження, хоча і є винятками із загального принципу свободи інформації, різняться способами реалізації. Основні способи обмеження права на інформацію такі:
установлення обов'язків щодо вжиття певних дій із захисту інформації з метою недопущення її несанкціонованого витоку, отримання та збирання;
установлення зобов'язання утриматися від певних дій з метою запобігання розголошенню або розповсюдженню інформації.
Якщо до таємної і конфіденційної інформації застосовуються одночасно обидва способи обмеження, до забороненої або обмеженої до розповсюдження лише останній. Це стосується передбаченого багатьма міжнародно-правовими актами, зокрема Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ч. 2 ст. 10), обмежень для забезпечення територіальної цілісності або громадського порядку, для захисту здоров'я і моралі. В Україні існує система норм, різних законодавчих актів, які обмежують або забороняють розповсюдження інформації з певною метою. Усі заходи досягнення цієї мети можна поділити на три основні групи:
норми, що забороняють або обмежують виготовлення інформаційної продукції;
норми, що забороняють або обмежують ввезення інформаційної продукції на митну територію України;
- норми, що встановлюють особливі правила здійснення інформаційної діяльності з розповсюдження певних видів інформації.
Закон України "Про захист суспільної моралі" (ст. 1) вводить поняття державного регулювання і контролю обігу продукції, що негативно впливає на суспільну мораль, яка представляє собою визначення законом і прийнятими на його основі нормативно-правовими актами порядку й умов обігу відповідної продукції та контроль за ним, вироблення правових механізмів і встановлення прав та обов'язків органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ і організацій усіх форм власності по забезпеченню захисту суспільної моралі.
Основними напрямами державного регулювання обігу інформаційної продукції, що впливає на суспільну мораль, є:
формування єдиної комплексної системи забезпечення захисту моральних засад і утвердження здорового способу життя у сфері інформаційної діяльності, освіти та культури;
недопущення пропаганди в електронних та інших засобах масової інформації культу насильства, жорстокості, поширення порнографії;
впровадження експертного оцінювання відео-, аудіо- та друкованої інформації й інформації на електронних носіях, розроблення механізмів і методик віднесення її до такої, що завдає шкоди суспільній моралі;
підтримка національної культури, мистецтва, кінематографії, книговидання, поліпшення системи пропаганди кращих зразків світової літератури, культури та мистецтва;
заборона демонстрації неліцензійної аудіо-, відеопродукції в усіх національних телерадіокомпаніях;
установлення контролю за обігом продукції, що становить загрозу суспільній моралі;
приєднання до міжнародних договорів з питання захисту суспільної моралі.
Нормами ст. 2 зазначеного Закону встановлено такі обмеження і заборони щодо інформаційної продукції.
забороняється виробництво та обіг у будь-якій формі продукції порнографічного характеру;
забороняється виробництво та розповсюдження продукції, яка:
пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України;
пропагує фашизм і неофашизм;
принижує або ображає націю чи особистість за національною
ознакою;
- пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних
і релігійних святинь;
- принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізич них вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей;
пропагує невігластво, неповагу до батьків;
пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички;
3) виробництво та обіг у будь-якій формі продукції еротичного характеру та продукції, що містить елементи насильства та жорстокості, дозволяються виключно за умови дотримання обмежень, установлених законодавством.
Зазначені обмеження передбачають розповсюдження продукції еротичного характеру та продукції, що містить елементи насильства й жорстокості, у спеціально відведених для цього місцях, визначених цим Законом, та у спосіб, установлений органами державної влади й органами місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, запровадження ліцензування відповідних видів інформаційної діяльності.
Основні функції державного регулювання і контролю обігу продукції, що негативно впливає на суспільну мораль, покладено на Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, яка є постійнодіючим державним експертним і контролюючим органом. Основні завдання цієї Комісії такі:
проведення експертизи продукції, видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру та продукції, що містить елементи або пропаганду культу насильства, жорстокості, порнографії;
проведення аналізу процесів і тенденцій у сфері захисту суспільної моралі, розроблення для органів державної влади та органів місцевого самоврядування рекомендацій з їх правового регулювання;
- здійснення контролю за дотриманням законодавства у сфері захисту суспільної моралі.
Комісія формується з провідних діячів культури, мистецтв, науки і освіти, психіатрів, сексопатологів, фахівців у галузі інформації та інших осіб за рекомендаціями юридичних осіб, у яких вони працюють.
Персональний склад Комісії затверджує Кабінет Міністрів України за поданням її Голови. Строк повноважень членів Комісії - 5 років.
Загальні правила, встановлені Законом України "Про захист суспільної моралі", додатково конкретизуються в законодавчих актах, що регулюють окремі напрями інформаційної діяльності.
Так, Закон України "Про видавничу справу" (ст. 28) передбачає, що діяльність у видавничій справі не може бути використана для закликів, спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. З цією метою, зокрема, забороняється:
виготовляти чи розповсюджувати продукцію, яка містить інформацію, віднесену до недобросовісної реклами, або рекламувати товари, послуги, які можуть завдати шкоди громадянам, підприємствам, установам, організаціям або державі;
виготовляти чи розповсюджувати видавничу продукцію порнографічного характеру і таку, що пропагує культ насильства і жорстокості;
виготовляти чи розповсюджувати видавничу продукцію, що проповідує релігійні віровчення, які загрожують життю, здоров'ю, моралі громадян, порушують їх права і свободи або закликають до порушення громадського порядку.
Норми ст. 13 Основ законодавства України про культуру забороняють розповсюдження творів аналогічного змісту.
Відповідні переліки видів інформаційної продукції, які теле-радіоорганізації не мають права розповсюджувати в своїх програмах, визначені нормами ч. 2 ст. 2. Закону "Про телебачення і радіомовлення".
Регулювання питань захисту моральності та інформаційної безпеки суспільства в галузі виробництва, розповсюдження, зберігання і демонстрування кіно та відеопродукції здійснюється на основі Закону "Про кінематографію".
Ще одна група правових норм спрямована на недопущення ввезення забороненої до розповсюдження інформаційної продукції на територію України або вивезення її з цієї території. Так, згідно із Законом "Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України"198 (ст. 9), не підлягають пропуску через митний кордон України: літературні та художні твори, поліграфічна та інша друкована продукція, кіно-, фото-, аудіо- та відеоматеріали, що пропагують війну, жорстокість, порнографію, расову, етнічну або релігійну ворожнечу, закликають до насильницького повалення конституційного ладу в Україні.
Окремою сферою обмежень щодо розповсюдження інформаційної продукції є комерційна реклама. Так, ст. 7 Закону України "Про рекламу" визначає, що "основними принципами рекламної діяльності є: законність, точність, достовірність, використання державної та інших мов відповідно до законодавства України, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами моральної, фізичної або психічної шкоди". Крім того, цей Закон установлює низку загальних обмежень в рекламній діяльності, серед яких заборони:
поширювати інформацію щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України;
вміщувати твердження, які є дискримінаційними за ознаками походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, за мовними ознаками, за родом і характером занять, місцем проживання, за інших обставин або такі, що дискредитують продукцію інших осіб;
подавати відомості або закликати до дій, які можуть спричинити порушення законодавства, завдають чи можуть завдати шкоди здоров'ю або життю людей та навколишньому природному середовищу, а також спонукають до нехтування засобами безпеки;
використовувати засоби і технології, які безпосередньо діють на підсвідомість споживача;
наводити твердження, що дискримінують осіб, які не користуються продукцією, що рекламується.
Інформаційно-психологічну безпеку особи захищає також норма ч. 8 ст. 20 Закону України "Про рекламу", якою встановлено заборону реклами "лікувальних сеансів, інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу без дозволу Міністерства охорони здоров'я України".
Законодавець приділяє також увагу захисту неповнолітніх від негативного впливу рекламної інформації. Така увага зумовлена підвищеною вразливістю, недостатнім життєвим досвідом цієї соціальної групи, внаслідок чого її представники дуже часто наражаються на вплив сторонніх осіб. Так, у рекламі, розрахованій на неповнолітніх (ст. 19 Закону "Про рекламу"), забороняється використовувати інформацію, яка може підірвати авторитет дорослих або дискредитувати довіру неповнолітніх до них; використовувати легковірність чи брак досвіду у неповнолітніх; використовувати справжню або іграшкову зброю. Крім того, така реклама не повинна містити тверджень або зображень неповнолітніх у небезпечних ситуаціях чи за обставин, що у разі їх імітації можуть завдати шкоди неповнолітнім або іншим особам, а також інформації, здатної викликати зневажливе ставлення неповнолітніх до небезпечних для здоров'я і життя ситуацій.
Додаткові обмеження визначено щодо телевізійної реклами відповідно до ст. 31 Закону "Про телебачення і радіомовлення".
Забороняється переривати з метою розміщення реклами трансляції сесій Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, офіційних державних заходів і церемоній, виступів Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-Міністра України, Голови Конституційного Суду України, народних депутатів України, членів Уряду України.
Для молодшого покоління захист від негативного інформаційного впливу визначено, що реклама не повинна містити в тексті і зображенні того, що може завдати духовної, моральної або психічної шкоди молоді і дітям, а реклама в передачах, розрахованих на дитячу (до 14 років) аудиторію, взагалі забороняється.
Разом з тим у демократичному суспільстві необхідний пошук відповідного балансу між питаннями захисту моральності та правом на інформацію. І в цьому разі випадку на перше місце потрібно ставити право кожної дієздатної людини самостійно вирішувати питання про відповідність її моральним принципам конкретної інформації. І головним стандартом у цій сфері є вимоги щодо обов'язкового попередження про зміст інформаційного продукту та обмеження доступу до такого продукту неповнолітніх. В інших випадках застосування імперативних обмежень певною мірою починає межувати з цензурою та порушенням права на доступ до інформації.
Ще одним важливим аспектом проблеми, який, на жаль, все ще залишається поза увагою законодавця, є необхідність встановлення нормативно-правового регулювання пропаганди вчень та релігійної практики релігійних культів тоталітарного характеру. Проте, за даними досліджень, пропаганда нових релігійних учень та релігійної практики, що включає елементи нейрон-лінгвістичного програмування людини, набуває дедалі більшого поширення, в тому числі з використанням електронних ЗМІ.
Питання для самоконтролю:

Дайте визначення поняття «інформація».
Розкрийте наукові погляди на правову природу інформації.
Які Ви знаєте види інформації?
Які знаєте джерела інформації?
Розкрийте об'єктивний та суб'єктивний зміст поняття «доступ до інформації»
Порівняйте поняття «доступ до інформації» та «свобода слова».
Розкрийте міжнародно-правові гарантії реалізації права громадян на інформацію та на доступ до інформації.
Охарактеризуйте національне законодавство, що гарантує право громадян на доступ до інформації.
Які конституційні гарантії реалізації права на доступ до інформації?
Як забезпечується правова охорона права на доступ до інформації в діючому законодавстві?
Які існують механізми доступу до відкритої інформації?
Що розуміється під інформацією з обмеженим доступом і яка її структура?
Які основні ознаки інформації з обмеженим доступом?
Лекція №3
ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ

План

1. Поняття і правовий режим державної таємниці.
Державні експерти з питань таємниць.
Порядок засекречування інформації.
Звід відомостей, що становлять державну таємницю. Класифікація видів секретної інформації.
Міжнародні передачі таємної інформації.


Література:

Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.
Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650.
Закон України “Про державну таємницю” від 21.01.94р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №16. – Ст.93.
Закон України “Про звернення громадян” від 02.10.1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №47. – Ст.256.
Марущак А.І. Інформаційне право: Доступ до інформації: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2007. - 532 с
Іванов В.Ф. Інформаційне законодавство: український та зарубіжний досвід. К.: Центр вільної преси, 1999. 210 с.
Інформація як об'єкт власності та виключних прав. Інформаційні об'єкти інтелектуальної власності, їхні відмінні риси. Ознаки інформації та інформаційних ресурсів як об'єктів речової та інтелектуальної властивості.
Костецька Т.А. Право на інформацію в Україні. К., 1998. 39 с.
Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника. К.: Знання, 2004. 274 с.
1. Поняття і правовий режим державної таємниці

Найбільш важливою і, відповідно, максимально захищеною вважається інформація, оголошена державною таємницею. Основним нормативно-правовим актом, що визначає режим державної таємниці, є Закон України "Про державну таємницю". Він регулює суспільні відносини, що виникають з приводу віднесення певних відомостей до державної таємниці, їх розсекреченням та захист в інтересах національної безпеки України. Зокрема, цей Закон визначає:
компетенцію органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці;
здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії;
порядок віднесення інформації до державної таємниці;
порядок засекречення і розсекречення матеріальних носіїв інформації;
порядок охорони державної таємниці.
Згідно зі ст. 1 Закону "Про державну таємницю", державна таємниця (секретна інформація) є видом таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.
Отже, основними ознаками секретної інформації є:
належність конкретних відомостей до визначених законодавством про державну таємницю сфер;
наявність потенційної загрози національній безпеці у випадку розголошення цих відомостей;
засекречування інформації відповідно до встановленої законодавством процедури;
- застосування державою заходів щодо охорони такої інформації. Основною підставою класифікації секретної інформації є ступінь
секретності. Ця категорія характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою. Законодавством передбачено три ступені секретності для інформації, що становить державну таємницю: "особливої важливості", "цілком таємно", "таємно".
Зі ступенем секретності безпосередньо пов'язаний і максимальний строк дії режиму секретності інформації. Він не може перевищувати для інформації із ступенем секретності "особливої важливості" - ЗО років, для інформації "цілком таємно" - 10 років, для інформації "таємно" - 5 років. У деяких випадках Президент України може встановлювати більш тривалі строки дії рішень про віднесення інформації до державної таємниці.
При встановленні режиму секретності інформації, що становить державну таємницю, слід виділити дві основні процедури: віднесення інформації до державної таємниці та засекречування матеріальних носіїв інформації.
Віднесення інформації до державної таємниці це процедура ухвалення (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зводу, змін до нього.
Процедура віднесення інформації до державної таємниці стосується не конкретних відомостей або документів, а саме категорій відомостей. Тобто передбачає визначення певного змісту інформації, наявність якого зумовлює необхідність обмеження доступу до конкретної інформації чи документів.
Засекречування матеріальних носіїв інформації означає введення у встановленому законодавством порядку обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної інформації шляхом надання відповідного грифу секретності документам, виробам або іншим матеріальним носіям цієї інформації.
Засекречування матеріальних носіїв інформації здійснюється на підставі рішення щодо віднесення інформації до державної таємниці. Рішення про засекречування матеріальних носіїв інформації ухвалюється у випадку належності інформації, що зафіксована на них, одній з категорій інформації, віднесеної до державної таємниці.
Охорона державної таємниці передбачає впровадження комплексу організаційно-правових заходів, до яких, зокрема, належать:
єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації;
дозвільний порядок провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею;
обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації;
обмеження щодо доступу до державної таємниці іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;
режим секретності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що проводять діяльність, пов'язану з державною таємницею;
спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці;
технічний і криптографічний захист секретної інформації.
Слід зазначити, що віднесення інформації до державної таємниці не виключає регулювання суспільних відносин щодо даної інформації нормами, що визначають право власності на інформацію, авторські права тощо. Згідно зі ст. 6 Закону України "Про державну таємницю", власник секретної інформації або її матеріальних носіїв здійснює своє право власності з урахуванням обмежень, установлених в інтересах національної безпеки України відповідно до цього Закону.
У випадку, якщо обмеження права власності на секретну інформацію або її матеріальні носії завдають шкоди їх власнику, відшкодування здійснюється за рахунок держави у порядку та розмірах, що визначаються у договорі між власником такої інформації або її матеріальних носіїв і компетентним органом державної влади. Подібним договором також визначаються:
порядок та умови охорони державної таємниці, включаючи режим секретності під час користування і розпорядження секретною інформацією та її матеріальними носіями;
обумовлюється згода власника цієї інформації та її матеріальних носіїв на здійснення права власності з урахуванням обмежень, встановлених відповідно до Закону;
взяття власником на себе зобов'язання щодо збереження державної таємниці та ознайомлення його з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.
У випадку відмови власника засекреченої інформації від укладення договору чи його порушення за рішенням суду відповідна інформація або її матеріальні носії можуть бути вилучені у власність держави за умови попереднього і повного відшкодування власникові їх
вартості.
Законодавством визначено перелік інформації що не може бути засекречена. Так, за ст. 8 Закону України "Про державну таємницю" не належить до державної таємниці інформація:
про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту;
про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;
про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена.
Процес надання фізичним особам права на отримання та використання інформації передбачає проведення певної, визначеної законодавством процедури та за умови додержання особою певних вимог. Ця процедура складається з двох основних етапів, першим із яких є надання допуску до державної таємниці, тобто оформлення права громадянина на доступ до секретної інформації. Слід уточнити використання в цьому визначені терміна громадянин, адже за загальним правилом допуск до державної таємниці може надаватися лише дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання.
Форми допуску до державної таємниці встановлюються залежно від ступеня секретності інформації. Законодавство передбачає три форми такого допуску: форма 1- для роботи із секретною інформацією, що має ступені секретності "особливої важливості", "цілком таємно" і "таємно", яка має термін дії 5 років; форма 2 - для ступенів секретності "цілком таємно" і "таємно" з терміном дії 10 років; форма З - для ступеня секретності "таємно" з терміном дії 15 років.
Згідно зі ст. 22 Закону України "Про державну таємницю" надання допуску громадян до державної таємниці передбачає:
визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією;
перевірку громадянина у зв'язку з допуском до державної таємниці;
взяття громадянином на себе письмового зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;
одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв'язку з його допуском до державної таємниці;
ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.
Безпосередньо перелік відомостей, які надає громадянин для оформлення допуску до державної таємниці, а також текст зобов'язання, яке він віддає, затверджено Наказом Голови СБУ "Про затвердження зобов'язання громадянина України у зв'язку з допуском до державної таємниці та анкети для оформлення допуску до державної таємниці".
Законодавством визначається вичепний перелік підстав, на яких громадянину може бути відмовлено у наданні допуску до державної таємниці. Згідно ст. 23 Закону України "Про державну таємницю"
Допуск до державної таємниці не надається у разі:
відсутності у громадянина обгрунтованої необхідності в роботі із секретною інформацією;
сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, а також окремих іноземців чи осіб без громадянства, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України, або участі громадянина в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена у порядку, встановленому законом;
відмови громадянина взяти на себе письмове зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена, а також за відсутності його письмової згоди на передбачені законом обмеження прав у зв'язку з допуском до державної таємниці;
наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку;
наявності у громадянина психічних захворювань, які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці, відповідно до переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України і Службою безпеки України.
У наданні допуску до державної таємниці може бути відмовле-. но також у разі:
повідомлення громадянином під час оформлення допуску недостовірних відомостей про себе;
постійного проживання громадянина за кордоном або оформлення ним документів на виїзд для постійного проживання за кордоном;
- невиконання громадянином обов'язків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше.
Окремою процедурою є надання допуску до державної таємниці керівникові органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, допуск до державної таємниці якого передбачений його службовими обов'язками. В таких випадках допуск до державної таємниці надається наказом чи письмовим розпорядженням посадової особи, що призначає його на посаду.
За наявності у громадянина відповідним чином оформленого допуску до державної таємниці та відповідної потреби або у зв'язку з виконанням службових обов'язків ухвалюється рішення про надання доступу до державної таємниці.
Рішення про доступ до державної таємниці передбачає надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею.
Існує також механізм надання доступу до державної таємниці за посадою, що її займає особа. Так, доступ до державної таємниці усіх ступенів секретності надається після взяття ними письмового зобов'язання щодо збереження державної таємниці Президентові України, Голові Верховної Ради України, Прем'єр-Міністру України, Голові Верховного Суду України, Голові Конституційного Суду України, Генеральному прокурору України, Голові Служби безпеки України, народним депутатам України.

2. Державні експерти з питань таємниць

Проведення процедури віднесення інформації до державної таємниці належить до компетенції державних експертів з питань таємниць. Правовий статус і повноваження державного експерта з питань таємниць визначаються нормами ст. 9 Закону України "Про державну таємницю". При виконанні покладених на нього завдань державний експерт з питань таємниць, зокрема:
приймає щодо віднесення інформації до державної таємниці зміни ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування;
дає висновок про шкоду національній безпеці України у разі розголошення конкретної секретної інформації;
затверджує висновки щодо обізнаності з державною таємницею громадян, які мають чи мали допуск до державної таємниці;
контролює обгрунтованість і правильність надання грифів секретності матеріальним носіям інформації, що становить державну таємницю.
Функції державного експерта з питань таємниць, за законодавством, виконують визначені посадові особи органів державної влади, підприємств, установ та організацій.
У Верховній Раді України функції державного експерта з питань таємниць виконує Голова Верховної Ради України.
В інших державних органах, Національній академії наук України, на підприємствах, в установах і організаціях посадові особи, що виконують функції державного експерта з питань таємниць, визначаються Президентом України за поданням Служби безпеки України на підставі пропозицій керівників відповідних державних органів, Національної академії наук України, підприємств, установ і організацій. Перелік цих посадових осіб визначається Указом Президента України "Про Перелік посадових осіб, на яких покладається виконання функцій державного експерта з питань таємниць".
Законодавством передбачена можливість колегіального вирішення питань, пов'язаних із віднесенням інформації до державної таємниці, та засекречування відповідних матеріальних носіїв інформації. В цьому випадку державними експертами з питань таємниць, а також керівниками підприємств, установ та організацій можуть створюватися експертні комісії з питань державної таємниці.
Можливі два типи експертних комісій: що створюються державними експертами з питань таємниць і такі, що створюються на підприємствах, в уставновах і організаціях.
Основним завданням експертних комісій, які створюються державними експертами з питань таємниць, є розгляд матеріалів та підготовка пропозицій про:
- віднесення інформації до державної таємниці, продовження терміну дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці та скасування рішення про віднесення інформації до державної таємниці;
- визначення та зміну ступеня секретності інформації, віднесеної до державної таємниці.
Основними завданнями експертних комісій, які створюються на підприємствах, в установах і організаціях, є:
підготовка пропозицій про віднесення інформації до державної таємниці,
підготовка проектів рішень про зміну чи скасування грифів секретності, наданих матеріальним носіям секретної інформації;
проведення експертного оцінювання документів, інших матеріальних носіїв інформації, які плануються для передачі іноземним делегаціям, групам чи окремим іноземцям;
проведення експертної оцінки матеріалів, які готуються для публікації матеріалів у друкованих виданнях, передачі на телебаченні та радіо,
Персональний склад експертних комісій з питань державних таємниць визначається керівниками органів державної влади, підприємств, установ та організацій.
Основною формою роботи експертних комісій є засідання, рішення комісії оформлюються відповідним протоколом.

3. Порядок засекречування інформації

Єдиною підставою для встановлення, зміни або скасування режиму секретності інформації є рішення державного експерта з питань таємниць. Законодавство визначає необхідність додержання певної процедури при прийнятті таких рішень, коло суб'єктів, що можуть ініціювати таку процедуру, строки її проведення та критерії, за якими це рішення повинно прийматися.
Ініціювати розгляд питання про віднесення інформації до державної таємниці державний експерт може або за його власною ініціативною, або за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.
Відповідне рішення про віднесення інформації до державної таємниці ухвалюється державним експертом з питань таємниць не пізніше одного місяця з дня одержання звернення відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації чи громадянина.
Згідно із законодавством, рішення про віднесення інформації до державної таємниці має бути мотивованим і прийматися виключно на підставах, передбачених ст. 8 Закону України "Про державну таємницю".
Нормами ст. 11 Закону України "Про державну таємницю" визначено перелік обов'язкових положень, які повинні міститися в рішенні державного експерта з питань таємниць. Цим рішенням визначаються:
інформація, яка має становити державну таємницю, та її відповідність категоріям і вимогам, передбаченим ст. 8 Закону "Про державну таємницю";
підстави віднесення інформації до державної таємниці та обґрунтування шкоди національній безпеці України у разі її розголошення;
ступінь секретності зазначеної інформації;
обсяг фінансування заходів охорони такої інформації;
орган державної влади, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація чи громадянин, який вніс пропозицію про віднесення цієї інформації до державної таємниці, та орган державної влади (органи), якому надається право визначати коло суб'єктів, що матимуть доступ до цієї інформації;
строк, протягом якого діє рішення про віднесення інформації до державної таємниці.
Рішення державного експерта з питань таємниць про віднесення інформації до державної таємниці підлягає реєстрації Службою безпеки України у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю. Після відповідної реєстрації рішення державного експерта з питань таємниць є обов'язковим для виконання на всій території України.
Законодавством передбачена також процедура зміни режиму секретності інформації, яка включає скасування рішення про віднесення інформації до державної таємниці (розсекречування), або прийняття рішення про підвищення або зниження ступеня секретності інформації. Ця процедура може бути ініційована:
у випадку закінчення строку дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці;
державним експертом з питань таємниць за власною ініціативою;
на підставі рішення суду.
У разі ухвалення державним експертом з питань таємниць висновку про скасування рішення про віднесення інформації до державної таємниці він є підставою для вилучення інформації зі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.
Як уже зазначалося, на підставі віднесення інформації до державної таємниці ухвалюється рішення про засекречування матеріальних носіїв інформації. Його здійснюють наданням відповідному документу, виробу чи іншому матеріальному носію інформації грифу секретності - реквізиту, що засвідчує ступінь секретності певної інформації.
Рішення про надання матеріальним носіям інформації грифу секретності проймають посадові особи, визначені керівником органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, що провадить діяльність, пов'язану з державною таємницею.
Гриф секретності та інші відповідні реквізити наноситься або безпосередньо на матеріальний носій інформації, або за неможливості зазначається у супровідних документах. Реквізити кожного матеріального носія секретної інформації повинні містити:
гриф секретності, який відповідає ступеню секретності інформації ("особливої важливості", "цілком таємно", "таємно");
дату і строк засекречування матеріального носія секретної інформації,
підпис, його розшифрування та посаду особи, яка надала зазначений гриф;
посилання на відповідний пункт (статтю) Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.
У разі зміни ступеня секретності інформації або її розсекречування уповноважені посадові особи зобов'язані протягом шести місяців від дати ухвалення відповідного рішення забезпечити зміну грифу секретності на матеріальних носіях інформації або її розсекречування.
Закон України "Про державну таємницю" (ст. 17) передбачає право громадян та юридичних осіб на оскарження Рішення про засекречування матеріального носія інформації в порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі чи до суду.
4. Звід відомостей, що становлять державну таємницю. Класифікація видів секретної інформації

Звід відомостей, що становлять державну таємницю, (ЗВДТ) формує і публікує в офіційних виданнях Служба безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць. ЗВДТ, що становлять державну таємницю - єдина форма реєстрації цих відомостей в Україні206. З моменту опублікування ЗВДТ держава забезпечує захист і правову охорону відомостей, які зареєстровані в ньому. Реєстрація відомостей у ЗВДТ є підставою для надання документу, виробу чи іншому матеріальному носієві інформації, що містить ці відомості, грифу секретності, який відповідає ступеню секретності, установленому для них у ЗВДТ.
Зміни до ЗВДТ, що становлять державну таємницю, публікуються не пізніше трьох місяців від дня одержання відповідного рішення чи висновку.
Сам ЗВДТ є систематизованим переліком відомостей, що становлять державну таємницю. Цей перелік складається зі статей, пунктів та підпунктів. Відомості систематизуються в чотири великі групи (статті) відповідно до сфери державної діяльності:
сфера оборони;
сфера економіки;
сфера зовнішніх відносин;
сфера державної безпеки і охорони правопорядку.
Відомості, що належать до кожної із цих груп, класифікуються на окремі пункти та підпункти за основними характеристиками:
змісту відомостей, що становлять державну таємницю;
ступеня секретності ("особливої важливості", "цілком таємно", "таємно");
строку дії рішення про віднесення інформації у роках (ЗО років, 10 років, 5 років).
Реєстрація відомостей у ЗВДТ є підставою для надання документу, виробу чи іншому матеріальному носію інформації, що містить ці відомості, грифу секретності, який відповідає ступеню секретності, встановленому для них у ЗВДТ. Самі записи в ЗВДТ не повинні містити державних секретів.
Перелік відомостей, що становлять державну таємницю, у рамках визначених Законом "Про державну таємницю" та ЗВДТ чотирьох основних сфер, можна також умовно класифікувати за деякими напрямами та видами інформації. Так, у військовій сфері можна виділити інформацію, що стосуються безпосередньо Збройних сил України, до якої, зокрема, віднесено відомості:
про зміст оперативних планів і документів бойового управління директив, бойових наказів, донесень та зведень;
про підготовку військ до виконання оперативних (бойових) завдань;
про систему бойового чергування;
про стратегічне розгортання та зміст мобілізаційних завдань, оперативно-мобілізаційних заходів;
про зміст закритих навчальних програм у вищих військових навчальних закладах Збройних сил України.
Іншу групу можна кваліфікувати як інформацію військово-технічного характеру. Це, зокрема відомості:
про військові об'єкти, зразки озброєння і військової техніки, органи державної влади і режимні об'єкти, підприємства, установи та організації, що підлягають захисту від засобів технічних розвідок;
про норми технічного захисту інформації, віднесеної до державної таємниці;
про нові зразки озброєння та військової техніки, нові технології створення та модернізації зразків озброєння та військової техніки;
про досягнення науки і техніки, які можуть бути використані для потреб оборони і мають принципове значення для розробки нових видів озброєння та військової техніки;
про систему фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів.
Приділено також увагу захисту інформації, яка стосується заходів захисту населення в умовах можливих військових конфліктів. Так, у ЗВДТ включено інформацію:
про управління системою Цивільної оборони України в умовах військового часу;
про схеми та джерела водозабезпечення, заходи їх охорони;
про особливо важливі та важливі об'єкти, які беруться під військову і воєнізовану пожежну охорону в умовах воєнного стану.
І, нарешті, до державної таємниці у військовій сфері віднесено низку відомостей географічно-топографічного характеру, які мають важливе значення для бойового застосування військ, зокрема:
про результати роботи щодо створення й уточнення державної системи координат і геодезичних параметрів, розробку і застосування національних космічних топогеодезичних засобів для забезпечення Збройних сил України;
геодезичні дані, топографічні і картографічні матеріали з певними характеристиками, оприлюднення яких можливе лише після узгодження відповідно до законодавства.
Наступною сферою класифікації відомостей, що становлять державну таємницю, є сфера економіки. Серед інформації економічного характеру, що її внесено до ЗВДТ, також можна виділити кілька основних груп.
По-перше, це інформація військово-економічного характеру, захист якої є одним із заходів забезпечення функціонування економіки України в умовах воєнного стану, матеріально-технічного забезпечення Збройних сил та підприємств оборонного призначення. Наприклад, до ЗВДТ внесено відомості, які характеризують:
виробничі потужності мобілізаційного призначення галузей національної економіки щодо виробництва оборонної продукції;
заходи для забезпечення сталості функціонування галузей економіки України в умовах воєнного стану;
кількість, вартість, строки постачання озброєння і військової техніки у Збройних силах України та військових формуваннях;
номенклатуру, кількість, строки постачання військових формувань основними видами пального і мастильних матеріалів, речового та медичного майна, продовольства тощо.
Як стратегічну охарактеризовано економічну інформацію, що розкриває характеристики забезпеченості економіки України стратегічними або критично-необхідними сировиною і матеріалами. У ЗВДТ це, наприклад, відомості:
про розміри і розміщення стратегічних запасів та резервів нафти, газу і нафтопродуктів України;
про балансові запаси корисних копалин у надрах та обсяги їх видобутку (виробництва) в Україні;
про балансові запаси урану в надрах України;
оперативно-статистичні дані митних органів про експортно- імпортні операції з окремими стратегічними видами сировини і продукції;
про магістральні або внутрішньозонові лінії зв'язку, мереж і зв'язку загального користування із зазначенням трас проходження через об'єкти зв'язку, що належать до мобілізаційних потужностей господарства України.
Нарешті, останню групу становлять відомості, захист яких здійснюється в інтересах забезпечення нормального функціонування кредитно-фінансової системи України. До цієї групи належать такі відомості:
про номенклатуру та обсяги матеріальних цінностей державного резерву;
про кількість надходження до Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України, про відпуск їх на потреби народного господарства за період від одного року більше, про планові обсяги реалізації золота за вільноконвертовану валюту або кількість золота, яке видано на закупівлю за кордоном товарів, за період від одного року і більше;
про розроблені монетним двором Національного банку України банкноти і монети України нових зразків;
про засоби захисту від підробки банкнот, бланків державних цінних паперів і документів суворого обліку України (крім відомостей про загальновідомі засоби захисту);
про технології виготовлення та застосування спеціальних складових захисних голографічних елементів, які створюються на замовлення органів державної влади, у тому числі для захисту від підробки банкнот, цінних паперів, документів суворого обліку.
У сфері зовнішніх відносин визначено два основних види інформації, що становить державну таємницю і підлягає охороні.
По-перше, це інформація, розголошення якої може завдати шкоди зовнішньополітичній діяльності України, в т. ч. відомості, що містяться в директивах, планах та вказівках делегаціям і посадовим особам, які представляють Україну, розголошення яких розкриває стратегію і тактику зовнішньої політики України.
По-друге, це інформація про деякі аспекти міждержавної військово-економічного співпраці, яка, згідно із законодавством України або її міжнародно-правовими зобов'язаннями, є таємною. Це, зокрема, стосується відомостей про номенклатуру, обсяги та фінансування операцій з експорту, імпорту озброєння, військової техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції, а також відомостей про військову, військово-технічну та науково-технічну співпрацю з іноземними державами тощо.
Ще однією сферою інформації, яка становить державну таємницю, що її виділяє національне законодавство, є сфера державної безпеки і охорони правопорядку. Серед переліку відповідних відомостей, наведених у ЗВДТ, також можна виокремити декілька характерних напрямів.
По-перше, це інформація про деякі аспекти негласної та правоохоронної діяльності, яка впроваджується правоохоронними органами та військовими підрозділами України, а також про особовий склад і підготовку відповідних підрозділів і осіб, що здійснюють подібну діяльність. Зокрема, це інформація:
про зміст, плани, організацію і результати оперативно-розшукової та розвідувальної діяльності, її конкретні засоби, форми і методи;
про отримані результати ведення агентурної та спеціальної розвідки, радіоелектронної розвідки, контролю безпеки інформації та зв'язку тощо;
про штат, штатну розстановку, стан, зміст і організацію бойової і спеціальної підготовки особового складу Служби безпеки України, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, Управління державної охорони.
Наступну групу становить інформація про заходи охорони різних режимних об'єктів, осіб та матеріальних цінностей, які взято під державну охорону. До неї, зокрема, належать відомості:
про технічні системи забезпечення діяльності, охорони, зв'язку, зміст заходів пропускного і внутрішньооб'єктового режиму об'єкта СБУ, Управління державної охорони та Прикордонних військ, на якому впроваджено особливий режим;
про організацію, стан і способи охорони установ кримінально-виконавчої системи;
про заходи охорони органів державної влади, осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона;
про організацію та порядок забезпечення безпеки пересування територією України вищих посадових осіб України та урядових делегацій іноземних держав;
- про строки, маршрути та організацію охорони перевезення банкнот і монет та інших цінностей у системі Національного банку України.
До останньої групи можна віднести інформацію про безпосереднє здійснення заходів захисту інформації та державної таємниці. Це, зокрема, відомості:
про забезпечення безпеки систем урядового та спеціального зв'язку, про зміст заходів щодо комплексного технічного захисту інформації у цих системах від технічних засобів розвідки;
про організацію та фактичний стан охорони державної таємниці тощо.
Слід зазначити, що рівень таємності відомостей, внесених до ЗВДТ, залежить не тільки від їх змісту цих відомостей, а й від конкретного об'єкта, інформацію щодо якого ці відомості розкривають. Наприклад, відомості про зміст оперативних планів щодо Збройних сил України мають гриф "особливої важливості" і мають строк секретності ЗО років, щодо корпусу - "цілком таємно" зі строком секретності 10 років, щодо дивізії - "таємно" зі строком секретності 5 років.
Деякі фахівці вважають за доцільне використання досвіду, коли в подібних нормативно-правових актах визначається коло державних органів, до компетенції яких входить розпорядження (передача, допуск) тим чи іншим видом відомостей, що становлять державну таємницю, як це, наприклад, робиться у сусідній Російській Федерації. Це допомогло б упорядкувати процеси допуску до секретної інформації, визначати органи відповідальні за надання того чи іншого виду секретної інформації, та ін.

5. Міжнародні передачі таємної інформації

Окремим аспектом забезпечення режиму секретності інформації, що належить до державної таємниці, є встановлення особливих правил передачі такої інформації іншим державам.
Згідно зі ст. 32 Закону України "Про державну таємницю", секретна інформація до скасування рішення про віднесення її до державної таємниці і матеріальні носії такої інформації до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або письмового мотивованого розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України.
Основною складністю при цьому є вирішення питань забезпечення режиму секретності інформації на території іншої держави. Як правило, практика знає два шляхи виконання такого завдання.
По-перше, іноді застосовується процедура, за допомогою якої визначають відповідність ступенів секретності інформації в різних державах, і відповідно інша держава забезпечує захист переданої їй секретної інформації за її національним законодавством режимами секретності. Наприклад, за ст. З Закону "Про державну таємницю", передані Україні відомості, що становлять таємницю іноземної держави чи міжнародної організації, охороняються в порядку, передбаченому цим Законом.
По-друге, безпосередньо міжнародним договором можуть визначатися правовий режим обмеження доступу та особливі вимоги до захисту інформації з певним ступенем секретності. В такому разі держава, якій передано секретну інформацію, забезпечує її захист відповідно до режиму обмеження доступу, визначеного нормами міжнародного договору, які можуть відрізнятися від тих, що передбачені національним законодавством.
Слід зазначити, що в рамках міжнародних угод визначаються не лише особливі вимоги до забезпечення режимів секретності інформації, але можуть встановлюватися і особливі визначення та критерії віднесення інформації то таємної та цілі її захисту.
Так, згідно з угодою між Україною і Французькою Республікою (ст. І), застосовуються терміни "таємна інформація та матеріали", під якими розуміють інформацію та матеріали будь-якого характеру, яким був присвоєний ступінь секретності, зазначений у цій Угоді, і які в інтересах національної безпеки відповідно до національного законодавства сторін підлягають охороні від одного з таких випадків:
- компрометації, знищення, нецільового використання, крадежу, розголошення або втрати таємної інформації та матеріалів;
- доступу до такої таємної інформації та матеріалів будь-якої особи, що не має допуску.
При цьому "таємна інформація" визначається як "будь-яка інформація, зміст якої є таємним, незалежно від форми, у якій вона подана, та способу її передачі", що відповідає українському визначенню "секретна інформація". Поняття "таємні матеріали", визначені як "будь-які носії інформації, незалежно від їх виду, зокрема, будь-який документ або виріб, на/в яких таємна інформація записана чи розміщена, не порушуючи їх фізичних ознак", фактично відповідає українському терміну "матеріальні носії інформації".
А от відповідно до угоди між Україною і Німеччиною поняття таємної інформації розглядається в комплексі і визначається (ст. 1): "Таємною інформацією у розумінні цієї Угоди є факти, об'єкти або відомості незалежно від форми їх представлення, які в державних інтересах підлягають збереженню в таємниці. Зокрема, це інформація у будь-якій формі, а також будь-які документи, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких інформація міститься або може бути записана, і які в інтересах національної безпеки Сторін, згідно з їх чинним законодавством, підлягають захисту від несанкціонованого доступу і засекречені відповідним чином. Таємній інформації державним органом або за його розпорядженням надається ступінь секретності, що відповідає необхідному рівню захисту. Сюди також включається таємна інформація, створена організаціями сторін у рамках співробітництва та засекречена на основі чинного законодавства сторін та відповідно до критеріїв цієї Угоди.".
Ця ж угода між Україною та Німеччиною є прикладом одночасного застосування двох підходів до забезпечення відповідного режиму секретності інформації, що передається іншій державі. Так, згідно зі ст. 2 цієї Угоди, запроваджено порівняння режимів таємної інформації. Українському грифу "Цілком таємно" відповідає німецький гриф GEHEIM, а грифу "Таємно" - VS-VERTRAULICH. В Україні щодо отриманої з Німеччини, таємної інформації яка має гриф "VS-NUR FUR DENDIENSTGEBRAUCH" (VS-NfD), застосовується специфічний режим, визначений Додатком до цієї Угоди.
Основна характеристика режиму секретності таємної інформації з грифом VS-NJD - надається доступ до неї тільки особам, для яких він необхідний (принцип: знання тільки тоді, коли воно необхідне). Зміст таємної інформації з грифом VS-NfD має зберігатися в таємниці. Ця інформація зберігається у замкнених приміщеннях, шафах або столах, може бути передана кур'єром або надіслана у запечатаній упаковці. Якщо така інформація обробляється або передається далі за допомогою інформаційної техніки, то обов'язково має бути зашифрованою. Фізичні та юридичні особи, яким передається така інформація, повинні бути ознайомлені з Додатком, що регулює правила поводження з цією інформацією.
З подальшим розширенням міжнародної співпраці України, зокрема у сферах оборони, боротьби зі злочинністю, військово-технічного співпраці, питання міжнародно-правового регулювання захисту таємної інформацію ставатимуть ще актуальнішими.

Питання для самоконтролю:

Що розуміється під державною таємницею як об'єктом права?
У чому полягають особливості захисту прав на державну таємницю?
Поняття і правовий режим державної таємниці.
Розкрийте правовий статус державних експертів з питань таємниць.
Якій порядок засекречування інформації.
Розкрийте основні види секретної інформації.
Розкрийте особливості міжнародні передачі таємної інформації.
Лекція № 4
КОНФІДЕНЦІЙНА ІНФОРМАЦІЯ

План
Конфіденційна інформація, що є власністю держави.
Комерційна таємниця.
Професійна таємниця.
Банківська таємниця.

Література:

Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40 – 44. – Ст. 356.
Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України, 2003, №  18-22, ст..144
Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650.
Закон України "Про науково-технічну інформацію” / Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 33. - ст. 345.
Закон України “Про банки та банківську діяльність” від 18.09.91р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №25. – Ст.281.
Закон України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року № 3425-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.
Марущак А.І. Інформаційне право: Доступ до інформації: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2007. - 532 с
Іванов В.Ф. Інформаційне законодавство: український та зарубіжний досвід. К.: Центр вільної преси, 1999. 210 с.
Інформація як об'єкт власності та виключних прав. Інформаційні об'єкти інтелектуальної власності, їхні відмінні риси. Ознаки інформації та інформаційних ресурсів як об'єктів речової та інтелектуальної властивості.
Костецька Т.А. Право на інформацію в Україні. К., 1998. 39 с.
Кураков Л.П., Смирнов С.Н. Информация как объект правовой защиты. М.: Гелиос, 1998. 240 с.
Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника. К.: Знання, 2004. 274 с.
1. Конфіденційна інформація, що є власністю держави
Основними загальними ознаками конфіденційної інформації, за ст. 30 Закону України "Про інформацію", є неналежність її до державної або іншої визначеної законом таємниці та встановлення обмежень на доступ до такої інформації її власником або особою, що користується та розпоряджається такою інформацією на законних підставах. Відповідно, однією з основ класифікації різних видів конфіденційної інформації є саме форма власності на таку інформації. За цим критерієм можна виділити конфіденційну інформацію, що є власностю держави та комерційну таємницю.
Так, ч. З ст. 30 Закону України "Про інформацію" визначає, що: стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ - надано статус конфіденційної.
Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.
Поняття "конфіденційна інформація, що знаходиться у власності держави", охоплює широке коло відомостей, що збираються, обробляються, зберігаються в процесі діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших державних установ і організацій. Для визначення цього виду інформації використовують також терміни "службова таємниця " та, відповідно до грифу обмеження доступу, що надається її матеріальним носіям, - "інформація для службового користування " (ДСК). Термін "службова таємниця" використовується у зв'язку з тим, що найбільше вид інформації використовують органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, і доступ до її використання безпосередньо пов'язані з виконанням посадовими особами своїх службових обов'язків. В науковій літературі досить поширеним є таке визначення: "Службова таємниця - це конфіденційна інформація, що захищається законом і стала відома в державних органах та органах місцевого самоврядування тільки на законних підставах і у зв'язку виконанням їх представниками службових обов'язків, а також службова інформація про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений законом".
Основні ознаки цього виду конфіденційної інформації такі:
вона є власністю держави.
її використання, поширення і зберігання здійснюють, як правило, посадові особи, які є державними або муніципальними службовцями у зв'язку з виконанням своїх службових обов'язків відповідно до закону;
режим цієї інформації, який визначає: порядок її віднесення до службової таємниці та розсекречування, порядок захисту, зберігання, передачі та доступу до неї, встановлюється спеціальними нормативно-правовими актами.
Ч. 4 ст. 30 Закону України "Про інформацію" дає перелік відомостей, які не можуть бути віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності. Цей перелік містить відомості про:
стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;
аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
стан здоров'я населення, його життєвий рівень, зокрема, харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
стан справ із правами і свободами людини та громадянина, а також факти їх порушень;
незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;
- іншу інформацію, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.
Загальні вимоги до захисту службової таємниці визначено Законом України "Про державну службу". Ст. 10 цього Закону серед обов'язків державного службовця, визначає зокрема, "збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню".
Положення Закону України "Про державну службу" розкриваються також у Загальних правилах поведінки державного службовця, (п. 20): "Державному службовцю забороняється розголошувати довірену йому державну таємницю, іншу інформацію з обмеженим доступом, установлену Законами України "Про інформацію" та "Про державну таємницю", у тому числі й після залишення ним державної служби, а також використовувати таку інформацію для власного інтересу або інтересу інших осіб шляхом порад чи рекомендацій".
Аналогічну вимогу до "збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків, а також іншої інформації, яка згідно із законом не підлягає розголошенню" містять і норми ст. 8 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", якою встановлено основні обов'язки посадових осіб органів місцевого самоврядування.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює питання службової таємниці, є затверджена Постановою Кабінету Міністрів України "Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави".
Відповідно до цієї інструкції органи державної влади розробляють і затверджують відомчі інструкції з питань обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави; та розробляють і вводять в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави.
За цією Інструкцією переліки відомостей, що містять конфіденційну інформацію і є власністю держави і яким надається гриф обмеження доступу "Для службового користування", розробляють експертні комісії і затверджують міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів АРК, облдержадміністрації.
Експертні комісії створюють у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів АРК та облдержадміністраціях. їх особовий склад затверджується керівниками відповідних органів виконавчої влади. У складі експертних комісій працюють представники режимно-секретного та інших структурних підрозділів із найбільш кваліфікованих фахівців.
При вирішенні питань визначення переліків відомостей, яким надається гриф "Для службового користування" використовуються визначені Кабінетом Міністрів "Орієнтовні критерії віднесення інформації до конфіденційної" (Додаток 13 до Постанови КМУ №1893). Згідно з цими критеріями інформація, що міститься в переліках відомостей, що містять конфіденційну інформацію, котра є власністю держави, повинна відповідати таким вимогам:
створюватися коштом державного бюджету або перебувати у володінні, користуванні чи розпорядженні організації;
використовуватися з метою забезпечення національних інтересів держави;
не належати до державної таємниці;
унаслідок розголошення такої інформації можливе:
порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина;
настання негативних наслідків у внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, економічній, військовій, соціальній, гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній сферах та у сферах державної безпеки і безпеки державного кордону;
створення перешкод у роботі державних органів.
Захист конфіденційної інформації та її матеріальних носіїв, яким надано гриф "Для службового користування", здійснюється за допомогою комплексу організаційних та правових заходів. Так, режим обмеження доступу до такої інформації передбачає запровадження особливих порядків реєстрації, зберігання та передачі відповідних документів.
Реєстрації підлягають усі вхідні, вихідні та внутрішні документи з грифом "Для службового користування". Вони обліковуються за кількістю сторінок, а видання (книги, журнали, брошури) - за кількістю примірників.
Зберігаються документи із грифом "Для службового користування" виключно у службових приміщеннях і бібліотеках у шафах (сховищах), які надійно замикаються та опечатуються.
Передача конфіденційної інформації, що є власністю держави, каналами зв'язку здійснюється лише з використанням засобів технічного та (або) криптографічного її захисту.
Законодавство також визначає перелік вимог до працівників організацій, які мають справу з документами із грифом "Для службового користування". Такі працівники перед допуском до роботи з документами з грифом "Для службового користування" обов'язково мають ознайомитися під розписку із зазначеною Інструкцією, що затверджена Кабінетом Міністрів України, та відповідними відомчими інструкціями.
Відповідно до системи обмежень у використанні та розповсюдженні інформації, що міститься в документах з грифом "Для службового користування", працівникам забороняється:
повідомляти усно або письмово будь-кому відомості, що містяться у цих документах, якщо це не викликано службовою потребою;
користуватися відомостями з документів з грифом "Для службового користування" для відкритих виступів або опублікування у засобах масової інформації;
- експонувати такі документи в громадських місцях. Контроль за дотриманням режиму конфіденційної інформації, що перебуває у власності держави, покладено на Службу безпеки України. Цей контроль вона здійснює проводячи планові та позапланові перевірки. Крім того, для вивчення фактичного стану усунення порушень і недоліків, які було виявлено попередніми перевірками, та виконання рекомендацій, наданих за результатами цих перевірок, проводяться контрольні перевірки, проведення цих перевірок віднесено до компетенції Управління охорони державної таємниці СБУ, яке здійснює перевірки в центральних органах виконавчої влади, м. Києві та Київській області, та підрозділів охорони державної таємниці (ПОДТ) регіональних управлінь СБУ, які здійснюють відповідні перевірки в органах влади, підприємствах, установах та організаціях, розташованих в Автономній Республіці Крим, м. Севастополі та областях.
У проведенні перевірок також беруть участь оперативні підрозділи СБУ, у сфері контррозвідувального забезпечення яких перебувають організації, які підлягають перевірці. Ці оперативні підрозділи, отримавши повідомлення про заплановану перевірку, не пізніше ніж за два тижні до початку перевірки письмово інформують ПОДТ про додержання організаціями, що перевірятимуться, законодавства у сфері охорони конфіденційної інформації, що є власністю держави, можливі передумови до розголошення цієї інформації та/або втрати її матеріальних носіїв, надають пропозиції щодо порядку проведення та напрямів перевірки, а також включення до складу комісії співробітників цих підрозділів.
Під час проведення перевірок обігу документів, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, предметами контролю є:
акти попередніх перевірок, матеріали службових розслідувань за фактами розголошення конфіденційної інформації, що є власністю держави, втрати її матеріальних носіїв (були місце такі факти), стан виконання викладених у них рекомендацій;
умови зберігання документів та роботи з ними, включаючи порядок складання, оформлення, друкування, обліку, приймання, розсилання (відправлення), розмноження, використання, знищення, передачі документів на архівне зберігання;
особливості оброблення, зберігання, друкування документів з використанням автоматизованих систем;
порядок передачі документів за кордон;
фактична наявність матеріальних носіїв конфіденційної інформації, що є власністю держави;
порядок охорони конфіденційної інформації, що є власністю держави, під час прийому іноземних делегацій, груп та окремих іноземців.
При створенні відомчих переліків конфіденційної інформації, що перебуває у власності держави, можливе запровадження додаткових класифікацій такої інформації залежно від порядку надання доступу до неї та особливостей застосування заходів щодо її охорони.
Наприклад, згідно з наказом Держмитслужби України "Про електронну інформацію в митній системі України" (п. 2), було встановлено, що будь-яка митна електронна інформація, яка обробляється засобами електронної обчислювальної техніки митної установи, є інформацією з обмеженим доступом. Цю інформацію з обмеженим доступом за ступенем конфіденційності поділяєть на три категорії:
A. Інформація та інформаційно-програмне забезпечення, яке не несе в собі даних, що безпосередньо визначають або зумовлюють характер митної діяльності (технічні дані обладнання, документи про роботу з персоналом, загальносистемне програмне забезпечення для передачі, оброблення та збереження митної інформації, прикладне програмне забезпечення тощо).
Б. Технологічна інформація діяльності митних органів (зміст митних декларацій, провізних відомостей, протоколів порушень митних правил та контрабанди, гарантійних листів тощо) та нормативно-довідкова інформація (кадри, бухгалтерія тощо).
B. Нормативно-правова інформація суто службового призначення, інформація про зовнішньоекономічну діяльність, інформація щодо групових статистичних баз даних.
Відповідно встановлено і порядок доступу до цієї інформації, згідно з яким (п. 4. 2.):
Інформація категорії "А" готується і використовується будь-яким працівником митної установи. Згідно з вимогами авторського права та умовами дотримання права власності на програмне забезпечення, яке виробляється власними силами або купується в інших установах, вона не може розповсюджуватись без відповідного дозволу власника інформації.
Інформація категорії "Б" готується працівником митної установи за розпорядженням керівництва. За розпорядженням або дозволом керівника митної установи інформація цієї категорії може передаватись для використання іншим митним установам України. Передача інформації категорії "Б" відомствам та установам, що не входять в митну систему України, в кожному окремому випадку погоджується з керівництвом Державної митної служби України.
Інформація категорії "В" готується та використовується виключно персоналом, який має спеціальний дозвіл. Ця інформація повинна зберігатись в закодованому вигляді, до неї мають вживатися заходи організаційного та програмно-апаратного захисту. Вона не може бути розповсюджена без письмового дозволу керівництва Державної митної служби України.
Разом з тим законодавство передбачає відповідальність (насамперед дисциплінарну та адміністративну) не лише за порушення правил обігу документів, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, але й за незаконне засекречування інформації та надання їй грифу обмеження доступу.

2. Комерційна таємниця

Комерційна таємниця є одним із видів конфіденційної інформації. Як і щодо службові таємниці, застосування обмежень доступу до цієї інформації, здійснюється за ініціативою її власника. Але основною ознакою є те, що ця інформація, як зазначено в ч. 1. ст. 30 Закону України "Про інформацію", перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб.
Детальніше правове регулювання питань комерційної таємниці визначено в новому Цивільному кодексі України (гл. 46 "Право власності на комерційну таємницю").
Ст. 505 ЦК установлює такі ознаки комерційної таємниці:
інформація є невідомою і не є легкодоступною для осіб, які зазвичай мають справу с інформацією такого роду;
невідомість інформації іншим особам зумовлює її комерційну цінність;
щодо інформації вжито заходів забезпечення її секретності;
обмеження доступу до інформації здійснено особою яка володіє нею на законних підставах.
Нормами ст. 506 ЦК передбачено виключне право власника інформації, що становить комерційну таємницю на встановлення режиму доступу до цієї інформації; надання права на використання та перешкоджання неправомірному розголошенню, збиранню та використанню.
Аналогічна норма міститься і в ч. 2 ст. 30 Закону України "Про інформацію", згідно з якою громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їхнього професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.
Отже, суб'єктом визначення доступності інформації, становить комерційну таємницю, виступає власник відповідної інформації або особа якій надано право розпоряджатися цією інформацією на законних підставах, наприклад керівник підприємства.
Законодавство не містить чітко визначених строків обмеження доступу інформації, що становить комерційну таємницю, порядку надання відповідного грифу матеріальним носіям інформації, способів її захисту, порядку надання доступу до цієї інформації та обов'язків осіб, що отримали доступ до неї.
Усі ці аспекти визначає власник інформації на власний розсуд з урахуванням обмежень, установлених законодавством. З огляду на прямий зв'язок права на встановлення режиму доступу до комерційної таємниці із правом власності на інформацію, саме строком дії цього права (наприклад авторських прав) і обмежується строк дії відповідного режиму.
Одним із обмежень у віднесенні інформації до комерційної таємниці є визначення Кабінетом Міністрів України переліку відомостей, які не можуть становити комерційної таємниці. Згідно з даним переліком комерційну таємницю не становлять:
установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;
інформація за всіма встановленими формами державної звітності;
дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових платежів;
відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;
документи про сплату податків і обов'язкових платежів;
інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;
документи про платоспроможність;
відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;
відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню219.
Установлення переліку відомостей, доступ до яких не може бути обмежений суб'єктами підприємницької діяльності, є однією з гарантій забезпечення поінформованості державних органів та громадськості про важливі аспекти їхньої діяльності.
Надаючи органам державної влади, відповідно до їх компетенції, інформацію, що становить таємницю, на них також покладають обов'язок дотримувати встановленого режиму обмеження доступу. Так, ст. 507 ЦК зобов'язує органи державної влади охороняти комерційну таємницю, яка надана ним у процесі їх діяльності.
Ще один механізм захисту інформації, що становить комерційну таємницю, визначено нормами ч. 4 ст. 25 Господарського кодексу України (ГК)220. які передбачають, обов'язок держави забезпечувати захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання.
Неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці розглядається як вид недобросовісної конкуренції, що вважається правопорушенням (ст. 32 ГК).
Українське законодавство передбачає кримінальну відповідальність за протиправні дії щодо інформації, що становить комерційну таємницю. Так, ст. 231 Кримінального Кодексу України передбачає відповідальність за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю. Незаконними вважаються "умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності".
Інша Стаття 232 КК встановлює відповідальність за "умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності".
Оскільки законодавство встановлює кримінальну відповідальність за розголошення та незаконний доступ до комерційної таємниці, для застосування цих механізмів правового захисту власник цієї інформації повинен встановлювати відповідні процедури визначення інформації комерційною таємницею та взяття з осіб, що отримують допуск до такої інформації, зобов'язань щодо її нерозголошення.

3. Професійна таємниця

Закон України "Про інформацію" (ст. ЗО) називає "інформацією професійного характеру" і передбачає право фізичних та юридичних осіб захищати її. Існує істотна відмінність між комерційної та службовою таємницею. Щодо комерційної таємниці як правило, одна й та сама особа є і суб'єктом визначення доступності, і суб'єктом, що визначає заходи захисту такої інформації, причому і те й інше здійснює на власний розсуд. Розголошення або надання доступу до професійної таємниці перебуває у компетенції її власника, а обов'язки та відповідальність щодо її захисту несе особа, якій цю інформацію довірив власник у зв'язку з виконанням нею своїх професійних обов'язків, як правило, в інтересах власника інформації. Більше того, обов'язки особи щодо захисту професійної таємниці та запобігання її розголошенню без дозволу власника визначаються законодавством, яким регулюється відповідний вид професійної діяльності.
Попри на те, що окремі види інформації, яка становить професійну таємницю, врегульовані правовими нормами різних галузей законодавства, існують певні загальні критерії віднесення інформації до
професійної таємниці:
інформація довірена або стала відомою особі виключно у зв'язку з виконанням нею своїх професійних обов'язків;
особа, якій довірено інформацію, не перебуває на державній або муніципальній службі (в іншому випадку інформація вважається службовою таємницею);
заборону на розповсюдження довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може зашкодити правам або законним інтересам довірителя, встановлено законом;
- інформація не належить до відомостей, що становлять держав ну або комерційну таємницю.
За такими критеріями розрізняю лікарську, адвокатську, нотаріальну, страхову, банківську та деякі інші види таємниці.
Особливі права і обов'язки у суб'єктів певних видів професійної діяльності виникають не просто так. Усі види професійної діяльності: (лікарської, адвокатської, нотаріальної, страхової, банківської та ін) виконують важливу суспільну функцію в громадянському суспільстві. Через це більшість перелічених видів професійної діяльності безпосередньо згадується в нормах Конституції України.
Саме великим суспільним значенням функцій названих видів професійної діяльності і зумовлене застосування додаткових заходів забезпечення цієї діяльності та прав й інтересів тих, хто звертається за
їх послугами.
Особливістю правого регулювання професійної таємниці слід, також вважати те, що відповідні правила поведінки своїм виникненням зобов'язані не загальнолюдським моральним нормам, а нормам корпоративної моралі, або, як її ще називають, професійної етики. Ці норми виникли в процесі здійснення того чи іншого виду діяльності, і для людей, які не належать до відповідної професії, можуть бути неприйнятними. Найбільш яскравим і давнім прикладом професійної таємниці можна вважати лікарську таємницю, корені якої йдуть ще у Давній Греції і яка була викладена у клятві Гіппократа на межі V-IV ст.. до н.е.
В Україні на законодавчому рівні лікарську таємницю закріплено в "Основах законодавства України про охорону здоров'я". Ст. 40 цього Закону визначає, що "медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта".
Таким чином, особливістю лікарської таємниці є конфіденційнійність інформації щодо ідентифікації відомостей медичного характеру з конкретною людиною, за допомогою яких можна дізнатися про стан здоров'я конкретної особи.
З нормами, що регулюють лікарську таємницю, пов'язаний обов'язок лікаря надавати медичну інформацію (ст. 39 "Основ законодавства України про охорону здоров'я"). Згідно з нормами цієї статті, лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в т. ч. наявності ризику для життя і здоров'я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.
В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Так само лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані (ч. З ст. Основ)
Ця норма практично є єдиним випадком, коли людина може бути обмежена в отриманні персональної інформації про себе, яка не становить державної таємниці.
Аналогічні вимоги містить і Закон України "Про психіатричну допомогу". Зокрема, ст. 6 його передбачає, що медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наявність в особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості. Ця інформація може передаватися за згодою особи або її законного представника для проведення обстеження та лікування чи захисту її прав і законних інтересів, для здійснення наукових досліджень, публікацій в науковій літературі, використання у навчальному процесі. А також без зазначеної згоди для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги; для провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду.
Встановлена законодавством адвокатська таємниця, яку адвокат зобов'язаний зберігати, є однією із гарантій сумлінного виконання адвокатом своїх професійних обов'язків та забезпечення прав і законних інтересів його клієнта. Згідно ст. 9 Закону України "Про адвокатуру", предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Крім того, дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.
Слід зазначити, що вимоги щодо збереження адвокатської таємниці не мають строку давності, адже нормами ст. 10 Закону України "Про адвокатуру" взагалі забороняється вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю.
Дотримання цієї норми забезпечується додатковими правилами, а саме:
з питань, що становлять адвокатську таємницю, адвокати й технічні працівники адвокатських об'єднань не можуть бути допитані як свідки;
документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.
законом установлюється особливий порядок надання дозволу на прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю.
Адвокати, винні в розголошенні конфіденційних відомостей, що становлять адвокатську таємницю, несуть дисциплінарну відповідальність, а у разі розголошення ними без дозволу слідчого або прокурора даних попереднього слідства - і кримінальну відповідальність.
Найбільш детально правову й етичну природу професійної адвокатської таємниці викладено в Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. Згідно з п. 2. 3. цього кодексу, особливість професії адвоката полягає в тому, що він одержує від клієнта відомості, які той не буде повідомляти іншій особі, а також іншу інформацію, яку йому належить зберігати в таємниці. Довіра до адвоката може виникнути лише за умови обов'язкового додержання ним принципу конфіденційності. Таким чином, конфіденційність є першорядним і фундаментальним правом та обов'язком адвоката.
Відповідно до цього режим конфіденційності інформації, пов'язаної з професійною діяльністю адвоката, визначається низкою правил:
адвокат зобов'язаний однаковою мірою зберігати в таємниці як відомості, одержані ним від клієнта, так і інформацію про клієнта, надану йому у процесі надання послуг клієнту;
на обов'язок додержання конфіденційності не поширюється дія строку давності;
адвокат зобов'язаний вимагати додержання конфіденційності від помічників і від будь-яких інших осіб, які беруть участь у наданні послуг клієнту.
Таємниця вчинюваних нотаріальних дій, як її визначена в норма ст. 8 Закону України "Про нотаріат"227, полягає в тому, що нотаріуси та інші посадові особи, що вчиняють нотаріальні дії, зобов 'язані додержувати таємниці цих дій. Обов'язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків.
Законом також передбачено деякі гарантії додержання нотаріальної таємниці. Нормами тієї ж ст. 8 Закону України "Про нотаріат" визначено вичерпний перелік випадків розголошення цих відомостей. Так, довідки про вчинені нотаріальні дії та документи і копії з них
видаються:
тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії;
на письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що перебувають у їх провадженні;
на письмову вимогу державної податкової адміністрації, необхідну для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування;
- довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Законом передбачено відповідальність за порушення нотаріальної таємниці.
Дуже схожою за своїми ознаками з нотаріальною є таємниця страхування, передбачена Законом України "Про страхування ", у ст. 19 якого одним з обов'язків страхувальника (п. 6) названо "тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України".

4. Банківська таємниця

Ще Одним специфічним видом конфіденційної інформації є банківська таємниця. В Законі України "Про інформацію" (ст. 30) цей вид конфіденційної інформації названо поряд із професійною та комерційною таємницями, що в принципі дає можливість розглядати банківську таємницю як самостійний вид конфіденційної інформації, хоча банківська таємниця має ті ж самі ознаки і природу, що й професійна. Так, ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначає, що "інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею". Банківською таємницею, зокрема, є:
відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;
операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів;
системи охорони банку та клієнтів;
інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;
інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; коди, що використовуються банками для захисту інформації.
Таким чином, банківська таємниця є специфічним видом конфіденційної інформації, що пов'язана з виконанням юридичними особами банківської діяльності та належністю фізичних осіб до відповідної професії - банківських службовців. Це цілком вкладається в рамки професійної таємниці, адже її суб'єктами є не тільки люди відповідної професії - лікарі, адвокати, працівники страхових компаній, але і юридичні особи - медичні заклади і установи, адвокатські фірми, об'єднання, страхові компанії тощо.
Законодавство визначає особливі вимоги для банківських установ щодо забезпечення відповідного правового режиму та вжиття заходів захисту інформації, що становить банківську таємницю.
Так, згідно зі ст. 61 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки, зокрема, мають обов'язок щодо:
обмеження кола осіб, які мають доступ до інформації, що становить банківську таємницю;
організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;
застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;
застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.
Законодавством встановлено також обов'язки і відповідальність осіб, які мають доступ до банківської таємниці, щодо дотримання режиму обмеження доступу:
працівники банку в разі прийняття їх на роботу підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці
керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.
аналогічний обов'язок щодо охорони довіреної їх банківської таємниці встановлено і щодо приватних осіб та організацій, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку отримали інформацію, що є банківською таємницею.
У разі заподіяння розголошенням банківської таємниці шкоди інтересам банку чи клієнта вона підлягає відшкодуванню за рахунок особи, винної у її розголошенні.
Безпосередньо порядок організації обігу інформації, що становить банківську таємницю, визначено згідно з Постановою Національного банку України "Про затвердження Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці".
Зокрема, цими правилами (п. 2. 1. ) передбачено, що з метою забезпечення зберігання та захисту банківської таємниці банки зобов'язані у внутрішніх положеннях установити спеціальний порядок ведення діловодства з документами, що містять банківську таємницю, зокрема визначити: порядок реєстрації вихідних документів, роботи з документами, що містять банківську таємницю, відправлення та зберігання документів, які містять банківську таємницю, а також особливості роботи з електронними документами, які містять банківську таємницю.
Потреба проставлення на документах грифу "Банківська таємниця" визначається відповідним виконавцем під час опрацювання вхідних документів банку. Наявність на документах та інших матеріальних носіях інформації грифу "Банківська таємниця" зумовлює застосування подальших заходів захисту інформації. Так, під час роботи з документами, що містять гриф "Банківська таємниця", працівники банку мають забезпечити зберігання таких документів у сейфах або шафах, які надійно замикаються і до яких не мають доступу треті особи.
Банки зобов'язані під час відправлення (передавання) інформації, що містить банківську таємницю, забезпечити її гарантовану доставку та конфіденційність. Забороняється відправлення документів із грифом "Банківська таємниця" з використанням факсимільного зв'язку або іншими каналами зв'язку, що не забезпечують захисту інформації.
Автоматизовані системи, які обробляють інформацію, що містить банківську таємницю, мають створюватися банками так, щоб обмежити доступ користувачів лише в межах, необхідних для виконання їх службових обов'язків.
Одним із елементів забезпечення захисту інформації, що становить банківську таємницю, є визначені законодавством особливі підстави та процедура розкриття банками такої інформації. Так, згідно зі ст. 62 Закону України "Про банки та банківську діяльність", інформація про юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:
на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України, Державної податкової служби України (з питань оподаткування або валютного контролю);

спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу або у разі виникнення підозр;
органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів.
Відповідно до зазначених "Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці", затвреджених НБУ, отримавши запит про розкриття інформації, що становить банківську таємницю, банк зобов'язаний розкрити цю інформацію або дати мотивовану відповідь про неможливість надання відповідної інформації протягом 10 робочих днів з дня отримання вимоги.
Важливою вимогою при розкритті інформації, що становить банківську таємницю, є те, що банку дозволяється надавати відомості лише щодо конкретної юридичної або фізичної особи, зазначеної у запиті, та лише у випадку, якщо ця особа є клієнтом цього банку. Розкриття ж інформації про інших осбі не допускається.
Так, банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо вони зазначені в документах, договорах та операціях клієнта, якщо інше не зазначено в дозволі клієнта іншого банку або вимозі, рішенні (постанові) суду.
Крім того, під час надання інформації про операції за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу банк надає інформацію про рух коштів на рахунку клієнта без зазначення контрагентів за операціями.


Питання для самоконтролю:

Що розуміється під комерційною таємницею як об'єктом права?
Що розуміється під банківською таємницею як об'єктом права?
Хто може бути суб'єктом права на банківську таємницю?
Які права має власник банківської таємниці та у чому особливості їхньої правової охорони?
Що розуміється під професійною таємницею як об'єктом права ?
Який порядок пошуку та одержання інформації громадянами?
Що в себе включають персональні дані?
Лекція № 5
ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
План
1. Основні моделі правого регулювання інформаційної діяльності.
Міжнародно-правові основи регулювання телекомунікацій.
Правове регулювання використання радіочастот.
Регулювання ринку телекомунікацій.
Основні поняття і принципи функціонування Інтернет, визначені національним законодавством.
Електронні документи та електронний документообіг.
Національна комісія з питань регулювання зв'язку України.


Література

Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40 – 44. – Ст. 356.
Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України, 2003, №  18-22, ст..144
Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650.
Інформація як об'єкт власності та виключних прав. Інформаційні об'єкти інтелектуальної власності, їхні відмінні риси. Ознаки інформації та інформаційних ресурсів як об'єктів речової та інтелектуальної властивості.
Костецька Т.А. Право на інформацію в Україні. К., 1998. 39 с.
Кураков Л.П., Смирнов С.Н. Информация как объект правовой защиты. М.: Гелиос, 1998. 240 с.
Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника. К.: Знання, 2004. 274 с.

1. Основні моделі правого регулювання інформаційної діяльності

Закон України "Про інформацію" (ст. 12) визначає інформаційну діяльність як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Результатами такої інформаційної діяльності є інформаційні продукти як матеріалізований результат цієї діяльності та інформаційні послуги як певна сукупність дій з доведенню інформаційної продукції до споживачів. Законодавство встановлює державні гарантії прав на інформацію та на свободу інформаційної діяльності всім громадянам і юридичним особам у межах їх прав і свобод, функцій і повноважень. Отже, здійснення інформаційної діяльності є важливим механізмом реалізації визначених законодавством прав і свобод у галузі інформації та критерієм оцінювання стану захищеності прав і свобод людини взагалі. Крім того, нині в умовах глобалізації та інформатизації сфера інформаційної діяльності, яка охоплює такі її основні види, як одержання, використання, поширення та зберігання документованої або оприлюдненої інформації набула величезного економічного, соціального та політичного значення. Сфера інформаційної діяльності багато в чому визначає перспективи подальшого економічного та соціально-політичного розвиту будь-якої сучасної держави.
Таке подвійне значення інформаційної діяльності виявилося в так званій концепції дуалізму публічного і приватного, яка спочатку застосовувалася щодо сфери засобів масової інформації, але може і в більш широкому розумінні характеризувати ключові принципи регулювання основних видів інформаційної діяльності взагалі. Згідно з цією концепцією, товари і послуги, що постачаються засобами масової інформації, одночасно є і чимось приватним, і чимось публічним. Оскільки їх споживають для індивідуальних потреб, вони перебувають у приватній власності і використовуються для одержання прибутку, але є також чимось публічним у розумінні, що вони необхідні для процесу демократичної комунікації в суспільному просторі.
Така подвійна функція основних видів інформаційної діяльності, до яких, зокрема, належать: засоби масової інформації, телекомунікація та зв'язок, видавнича, архівна та бібліотечна справа тощо, зумовлює подвійну специфіку відповідного правового регулювання, яке охоплює відповідну систему дозволів, приписів та обмежень. Так, з одного боку, ці види інформаційної діяльності виконують важливі функції із задоволення інформаційних потреб людини, суспільства і держави. Відповідно правове регулювання публічного аспекту такої діяльності має забезпечувати вирішення комплексу суспільних і державних інтересів. Наприклад, щодо задоволення інформаційних потреб людини та суспільства правове регулювання інформаційної діяльності має забезпечити захист та реалізацію прав і свобод в сфері інформації: свободу слова, право на інформацію, право на повагу до особистого життя тощо. Інформаційна діяльність відіграє важливу роль у державному житті і, отже, інший комплекс правових норм, що регулюють її, має бути спрямований на реалізацію державної інформаційної політики та інформаційне забезпечення діяльності органів публічної влади.
З другого боку, суб'єкти інформаційної діяльності, незалежно від форми власності, діють як суб'єкти господарювання в умовах ринкової економіки та конкуренції. Отже, правове регулювання приватного аспекту інформаційної діяльності має бути спрямоване на створення відповідних економічних умов роботи її суб'єктів, зокрема, на захист чесної конкуренції, сприяння розвитку, заохочення інвестицій, іноді - на державну підтримку певних напрямів інформаційної діяльності тощо.
Поряд із загальною специфікою правового регулювання інформаційної діяльності, що зумовлена зазначеним дуалізмом публічного і приватного її аспектів, виділяють також три основні моделі правового регулювання окремих видів інформаційної діяльності, що зумовлені специфікою кожного з них258, а саме:
модель правового регулювання друкованих ЗМІ (преса, видавнича справа);
модель правового регулювання електронних ЗМІ (телебачення і радіомовлення);
модель правового регулювання зв'язку (послуги телекомунікації та поштового зв'язку).
Як бачимо, ці моделі розміщені в порядку зростання установлених законодавством обмежень цих видів інформаційної діяльності, яка зумовлена специфікою засобів і способів її здійснення.
Найбільш ліберальною є модель правового регулювання діяльності друкованих ЗМІ, асоціюються насамперед із такою категорією, як свобода слова. Це, зокрема, зазначено у нормах ч. 1 ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні. Нині свобода діяльності друкованих ЗМІ, свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів та переконань гарантуються Конституцією України і, відповідно до цього Закону, означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації.
Свобода діяльності друкованих ЗМІ забезпечується відносно простим порядком їх реєстрації, широким колом фізичних та юридичних осіб, які можуть виступати засновниками друкованих ЗМІ, різноманітністю організаційних форм їх діяльності тощо. Фактично обмеження у сфері діяльності друкованих ЗМІ обмежуються лише питаннями захисту прав та інтересів третіх осіб та забезпеченням дотримання режимів доступу до інформації.
Одночасно, Ч. 4 ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" визначає межі втручання держави в діяльність преси як економічної інституції, яке стосується:
гарантування економічної самостійності;
забезпечення економічної підтримки;
запобігання зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції.
Особливості моделі правового регулювання електронних ЗМІ зумовлені насамперед специфікою технічних засобів за допомогою яких розповсюджується інформація (мовлення) електронними ЗМІ, а також тим, що здійснення ефірного мовлення потребує використання радіочастотного ресурсу, який за своєю природою є ресурсом обмеженим і потребує впорядкованого користування.
Отже, особливістю моделі правового регулювання електронних ЗМІ є те, що, поряд із властивими для друкованих ЗМІ питаннями захисту та реалізації прав і свобод у сфері інформації та державним регулюванням господарської діяльності, окремого регулювання потребують і технічні аспекти такої діяльності.
Такі технічні аспекти діяльності електронних ЗМІ стосуються, зокрема: виділення радіочастотного спектра, території та обсягу мовлення, технічних стандартів відповідного обладнання та контролю за дотриманням установлених вимог. Відповідно особливістю моделі правового регулювання електронних ЗМІ є ліцензування телерадіомовлення, яке, згідно з нормами ст. 1 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" полягає у видачі письмового дозволу, що надає право на створення і використання каналу мовлення та часу мовлення.
Нарешті, в моделі правового регулювання зв'язку головною є "ідея рівного, без дискримінації, права на доступ до інформації. Ця модель відображає історичну роль держави в полегшенні комунікації між громадянами за допомогою поштової служби, телефону і телеграфу. Вона пов'язана з універсальним характером комунікаційних служб, які розглядають як суспільні установи, доступні для всіх громадянам. Згідно з цим принципом держава не може заборонити певним категоріям людей користуватися автострадами чи телефонами. Тому режим регулювання зорієнтований не на зміст інформації, а передусім, на ефективне будівництво та експлуатацію підприємств із надання цих послуг, модернізацію їх обладнання та інфраструктури".
Подібна модель реалізована і в національному законодавстві. Наприклад, згідно з нормами ч. 1 ст. 6 Закону України "Про телекомунікації" одним з принципів діяльності у сфері телекомунікацій є "доступ споживачів до загальнодоступних телекомунікаційних послуг, які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі в політичному, економічному та громадському житті"262.
Подібна специфіка телекомунікаційних послуг зумовлює відповідні цілі і завдання державного регулювання цієї сфери. Так, за ст. 16 Закону України "Про телекомунікації"", метою державного регулювання у сфері телекомунікацій є:
максимальне задоволення попиту споживачів на телекомунікаційні послуги;
створення сприятливих організаційних та економічних умов
для залучення інвестицій;
збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості;
розвиток та модернізація телекомунікаційних мереж;
урахування інтересів національної безпеки.
Принципові відмінності моделей правового регулювання різних видів інформаційної діяльності зумовили і особливості формування міжнародно-правових стандартів у цій сфері.
В галузі діяльності друкованих ЗМІ міжнародно-правові стандарти стосуються лише основних прав і свобод людини в галузі інформації, щодо яких друковані ЗМІ виступають одним із засобів реалізації. А дозволені міжнародно-правовими актами винятки та обмеження відповідних прав фактично визначають межі, в яких держава може регулювати цей вид інформаційної діяльності.
Стосовно електронних ЗМІ відповідні міжнародно-правові стандарти йдуть дещо далі, що пов'язано з нематеріальним характером носія інформації, що використовуються цими ЗМІ і для якого державні кордони не є перешкодою: Європейська Конвенція про транскордонне телебачення, Декларація керівних принципів використання мовлення через супутники ЮНЕСКО.
Найбільш врегульованою нормами міжнародного права є сфера телекомунікацій та поштового зв'язку, в якій на міжнародноправовому рівні вирішуються питання розподілу радіочастот, при значення відповідних кодів країн, взаємодії між операторами та провайдерами послуг зв'язку різних країн. Зокрема, ці питання є предметом діяльності Міжнародного поштового союзу та Міжнародног союзу електрозв'язку. Нарешті, в рамках COT діє Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка забезпечує відкритість національних ринків країн-учасниць щодо послуг з-за кордону, зокрема і послуг телекомунікації.

2. Міжнародно-правові основи регулювання телекомунікацій

Розвиток національної системи телекомунікацій неможливий без інтеграції у глобальні телекомунікаційні мережі та ефективної міжнародної співпраці в цій сфері. За ст. 72 Закону України "Про телекомунікації"" основними напрямами міжнародні співпраці у сфері телекомунікацій є:
укладання міжнародних договорів;
участь у роботі міжнародних організацій;
участь у реалізації міжнародних проектів, пов'язаних із створенням глобальної і регіональних телекомунікаційних мереж з урахуванням інтересів національної безпеки України;
гармонізація стандартів, норм і правил з міжнародними стандартами, рекомендаціями, нормами і правилами, які стосуються вимог до технічних засобів і телекомунікаційних мереж, взаємодії операторів телекомунікацій, використання обмежених ресурсів, якості і видів телекомунікаційних послуг.
Основні заходи міжнародні співпраці у сфері телекомунікацій Україна здійснює у межах Міжнародного союзу електрозв'язку, членом якого вона є з 1994 р., та в рамках європейських і регіональних організацій зв'язку і телекомунікацій. Крім того, в рамках Світової організації торгівлі (COT) питання регулювання ринку телекомунікацій розглядаються в Раді торгівлі послугами COT. Представлення інтересів України у цих міжнародних організаціях покладено на Адміністрацію зв'язку та радіочастот України, функції якої виконує Міністерство транспорту і зв'язку України.
Правовою основою діяльності Міжнародного союзу електрозв'язку є такі міжнародно-правові акти, як Конвенція Міжнародного союзу електрозв'язку та Статут Міжнародного союзу електрозв 'язку, які були підписані Україною 22 грудня 1994 р. і ратифіковані в липні 1994 р.
Керівні органи Міжнародного союзу електрозв'язку складаються з Повноважної Конференції, яка є вищим органом Союзу, і Ради, яка діє від імені Повноважної Конфереції та виконує її функції у періоди між проведенням засідань останньої та всесвітніх конференцій з міжнародного електрозв'язку. Функції виконавчого органу Союзу виконує Генеральний секретаріат.
До структури Міжнародного союзу електрозв'язку належать також:
Сектор радіозв'язку, в т. ч. всесвітні і регіональні конференції радіозв'язку, асамблеї радіозв'язку і Радіорегламентарний комітет;
Сектор стандартизації електрозв'язку, у т. ч. всесвітні й регіональні конференції із стандартизації електрозв'язку;
Сектор розвитку електрозв'язку, у т. ч. всесвітні і регіональні конференції з розвитку електрозв'язку;
Основними цілями діяльності Міжнародного союзу електрозв'язку, що визначені ст. 1 його Статуту, є:
розподіл радіочастотного спектра, виділення радіочастот і реєстрація присвоєних радіочастот та відповідних позицій на орбіті геостаціонарних супутників так, щоб уникнути шкідливих перешкод між радіостанціями різних країн;
координація зусиль, спрямованих на усунення шкідливих перешкод між радіостанціями різних країн і на поліпшення використання спектра радіочастот і орбіт геостаціонарних супутників для служб радіозв'язку;
- полегшення міжнародної стандартизації електрозв'язку із за довільною якістю обслуговування.
Для виконання зазначених цілей Союз, окремі його підрозділи або відповідні міжнародні конференції можуть ухвалювати рішення, вносити зміни до чинних міжнародних угод та регламентів і заохочувати країни-члени до підписання нових міжнародних угод.
У Статуті й Конвенції Міжнародного союзу електрозв'язку визначено правовий статус і порядок діяльності цієї організації, права та обов'язки її членів.
Безпосередньо питання електрозв'язку (розподіл радіочастотного ресурсу, відповідні заходи з присвоєння і реєстрації радіочастот, усунення перешкод, взаємодію між операторами телекомунікацій різних країн та пов'язані з цим технічні стандарти) визначаються так званими Адміністративними регламентами:
Регламентом міжнародного електрозв'язку;
Регламентом радіозв'язку.
За правилами, що визначені цими регламентами, створюються багатосторонні регіональні та двосторонні міжнародні угоди й національні нормативно-правові акти у сфері зв'язку й телекомунікацій. Зокрема, згідно з умовним територіально-адміністративним розподілом Міжнародного союзу електрозв'язку, Україна належить до Району 1.
Так, Україна є учасницею Угоди про створення Регіональної співдружності в галузі зв'язку, (РСЗ) підписаної в рамках СНД264. Регіональна співдружність в галузі зв'язку будує свої відносини з Міжнародним союзом електрозв'язку та Всесвітнім поштовим союзом на правах регіонального органу. Згідно зі Статутом цієї організації, її завданнями є:
розширення взаємовигідних відносин між Адміністраціями зв'язку - учасниками РСЗ, гармонізація розвитку зв'язку;
спільне вивчення пропозицій, що подаються на з'їзди й конференції міжнародних організацій зв'язку та в їхні робочі органи, підготовка рекомендацій, що виражають спільний інтерес учасників РСЗ;
розроблення рекомендацій щодо принципів взаєморозрахунків за послуги зв'язку між адміністраціями зв'язку - учасниками РСЗ, а також між ними та іншими державами.
координація діяльності адміністрацій зв'язку - учасників РСЗ з питань електромагнітної сумісності, раціонального використання спектра радіочастот і орбіти геостаціонарних супутників зв'язку й віщання.
Ще один аспект міжнародно-правого регулювання телекомунікацій - міжнародна торгівля послугами, зокрема, й телекомунікаційними, основні принципи якої визначаються нормами Генеральної угоди з торгівлі послугами 1994 р. (ГАТС), яка є невід'ємною частиною багатосторонніх торговельних угод COT (Додаток ЇВ до Угоди про заснування Світової Організації Торгівлі).
Основним завданням ГАТС є укладення багатостороннього зведення принципів і правил торгівлі послугами з метою розширення такої торгівлі на умовах гласності і подальшої лібералізації. Положення цієї угоди стосуються заходів країн-членів, що впливають на торгівлю послугами. ГАТС запроваджує триступеневу систему регулювання таких заходів:
загальні правила і принципи, встановлені безпосередньо нормами ГАТС, які застосовуються всіма країнами-учасницями при проведенні заходів регулюванні будь-яких видів послуг;
додатки до ГАТС стосовно телекомунікацій та переговорів щодо стосовно основних телекомунікацій, якими встановлюються додаткові правила, в торгівлі телекомунікаційнми послугами:
специфічні (індивідуальні) зобов'язання щодо доступу на національний ринок, які беруть на себе країни-члени стосовно конкретних секторів послуг згідно відповідно до підписаних ними списків поступок.
Основними загальними правилами ГАТС є режим найбільшого сприяння та національний режим заходів з регулювання торгівлі телекомунікаційними послугами.
Режим найбільшого сприяння в контексті ГАТС (ст. II) полягає в тому, що в рамках дії положень ГАТС кожен її член повинен надати негайно і безумовно для послуг і постачальників послуг будь-якого іншого члена угоди режим, не менш сприятливий, аніж той, який він надає для таких самих послуг або постачальників послуг будь-якої іншої країни.
Національний режим у цьому разі (ст. XVII ГАТС) передбачає зобов'язання країн членів у секторах, що визначені в їхніх специфічних зобов'язаннях, надавати послугам і постачальникам послуг будь-якого іншого члена щодо всіх заходів, які стосуються поставки послуг, режим, не менш сприятливий, за той, який він надає таким самим своїм послугам або постачальникам послуг.
Специфічні зобов'язання країн-членів ГАТС поділяються на "горизонтальні", що стосуються всіх видів послуг, і "секторальні" - щодо конкретних секторів послуг. Секторальні зобов'язання відповідають на Класифікаторі секторів послуг, прийнятому свого часу в рамках ООН, якій налічує 12 секторів і 155 підсекторів, в тому числі сектор послуг засобів зв'язку, який включає 24 підсектори.
У специфічних зобов'язаннях щодо відповідного виду послуг зазначено:
термін "нічого" (попе), що означає відсутність обмежувальних заходів щодо доступу на ринок послуг;
термін "незв'язаний" (unbound), який означає, що держава може застосовувати будь-які обмеження на власний розсуд;
вичерпний перелік обмежувальних заходів, що застосовуються щодо доступу на ринок в певному секторі послуг.
Питання торгівлі послугами, врегульовані ГАТС, є предметом діяльності Ради з торгівлі товарами COT, а спори щодо застосування тих чи інших положень відповідних угод вирішуються в рамках Механізму врегулювання спорів COT.

3. Правове регулювання використання радіочастот

Одним із важливих аспектів регулювання діяльності засобів телекомунікації та електронних засобів масової інформації є розподіл і присвоєння радіочастот та контроль за використанням радіочастотного ресурсу.
Згідно зі ст. 1 Закону "Про радіочастотний ресурс України", радіочастотний ресурс це частина радіочастотного спектра, придатна для передавання та приймання електромагнітної енергії радіоелектронними засобами, яку можна використовувати на території України та за її межами відповідно до законів України та міжнародного права, а також: на виділених для України частотно-орбітальних позиціях.
Надання права на користування радіочастотним ресурсом реалізується за допомогою триступеневої процедури.
На першому етапі здійснюється розподіл смуг радіочастот, тобто регламентування відповідним записом у Національній таблиці розподілу смуг радіочастот України використання певної заданої смуги радіочастот однією чи кількома радіослужбами.
На другому, відповідно до розподілу смуг радіочастот, здійснюється виділення радіочастот - надання відповідним записом у Плані використання радіочастотного ресурсу України права використовувати певні смуги радіочастот для застосування в Україні визначених цим Планом радіотехнологій.
Нарешті, третім етапом є присвоєння смуг та номіналів радіочастот - реєстрація дозволу на експлуатацію радіоелектронних засобів і випромінювальних пристроїв у реєстрі присвоєнь смуг, номіналів радіочастот з визначенням смуги, номіналу радіочастот, параметрів випромінювання та умов експлуатації конкретного радіоелектронного засобу.
Згідно зі ст. 5 Закону "Про радіочастотний ресурс України", всі користувачі радіочастотного ресурсу України залежно від напрямів його використання поділяються на дві категорії: спеціальні користувачі та загальні користувачі.
До спеціальних користувачів радіочастотного ресурсу України належать:
- підрозділи і організації Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства з надзвичайних ситуацій України та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони, Державного департаменту з питань виконання покарань, Державної податкової адміністрації України (у частині застосування радіоелектронних засобів податковою міліцією), якщо їх діяльність пов'язана з використанням радіоелектронних засобів виключно для виконання функціональних обов'язків і за умови їх фінансування виключно за рахунок Державного бюджету України;
- Міністерства транспорту України в частині застосування радіоелектронних засобів об'єднаної цивільно-військової системи організації повітряного руху України та забезпечення польотів і в частині застосування радіоелектронних засобів Державною спеціальною службою транспорту.
Всі інші користувачі радіочастотного ресурсу належать до категорії загальних користувачів, які поділяються на три групи:
- суб'єкти господарювання, які користуються радіочастотним ресурсом України для надання телекомунікаційних послуг, за винятком розповсюдження телерадіопрограм;
- суб'єкти господарювання, які здійснюють розповсюдження телерадіопрограм із застосуванням власних або орендованих радіоелектронних засобів;
технологічні користувачі і радіоаматори - юридичні чи фізичні особи, які користуються радіочастотним ресурсом України без надання телекомунікаційних послуг.
За використання радіочастотного ресурсу стягується плата, яка розраховується відповідно до ставок, затверджених Кабінетом Міністрів України, щомісячно за кожен 1 Мгц радіочастот у кожному окремому регіоні.
Органами, що безпосередньо здійснюють управління та контроль за користуванням радіочастотним ресурсом України, є:
Генеральний штаб Збройних Сил України, який здійснює виділення радіочастот, надання дозволів на користування радіочастотним ресурсом та контроль за дотриманням законодавства в цій галузі спеціальними користувачами;
Національна комісія з питань регулювання зв'язку (НКРЗ), Державна інспекція зв 'язку (ДІЗ) та Український державний центр радіочастот (УДЦР), які виконують функції щодо виділення радіочастот, ліцензування та контролю за діяльністю загальних користувачів.
Основними нормативно-правовими актами, що безпосередньо визначають розподіл радіочастотного ресурсу, є Національна таблиця розподілу радіочастот та План використання радіочастотного ресурсу України.
Національна таблиця розподілу смуг радіочастот України є нормативно-правовим актом що регламентує розподіл смуг радіочастот радіослужбам в Україні та визначає смуги радіочастот спеціального й загального користування.
Цю Таблицю розробляє Міністерство транспорту і зв'язку України за участю Національної комісії регулювання зв'язку (НКРЗ), Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Генерального штабу Збройних Сил України, інших заінтересованих органів державної влади на основі Регламенту радіозв'язку Міжнародного союзу електрозв'язку та затверджує Кабінет Міністрів України.
Національна таблиця розподілу смуг радіочастот України складається з трьох граф:
У графі першій наведено дані про розподіл смуг радіочастот між радіослужбами і номери приміток згідно з Регламентом радіозв'язку Міжнародного союзу електрозв'язку.
У графі другій визначено розподіл смуг радіочастот між радіослужбами в Україні і номери приміток до нього, що починаються з літери "У", зміст яких викладено в кінці Таблиці.
У графі третій Таблиці вказано призначення смуг радіочастот в Україні: загального користування (ЗК) або спеціального користування (СК).
Радіочастотний ресурс України використовується за Планом використання радіочастотного ресурсу України, який складають відповідно до Національної таблиці розподілу радіочастот з урахуванням рекомендацій Міжнародного союзу електрозв'язку, Європейської конференції адміністрацій пошт та електрозв'язку (СЕПТ) та пропозицій зацікавлених органів державної влади, громадських організацій і суб'єктів господарської діяльності - користувачів радіочастотного ресурсу України.
Цей план є постійнодіючим нормативно-правовим актом, що затвреджується Кабінетом Міністрів України, він складається з двох розділів і додатків. У Розділі І наведено перелік радіотехнологій, які використовуються в Україні, з визначенням смуг радіочастот та служб радіозв'язку, а також строки припинення їх використання. Відповідні дані подано у вигляді таблиці, що складається з восьми граф:
У відповідних графах, зокрема, зазначено:
перша - радіотехнології, що використовуються радіослужбами в Україні;
друга - радіослужби, котрі використовують ці радіотехнології;
третя - вид радіозв'язку, якому відповідає та чи інша радіотехнологія;
четверта і п'ята базові національні стандарти;
шоста - положення: 1) Міжнародного союзу електрозв'язку, 2) Європейської конференції адміністрацій пошт та електрозв'язку (СЕПТ), 3) Європейської комісії з комунікацій (ЄКК), 4) міжнародні угоди, в яких визначаються умови використання радіочастотного ресурсу щодо забезпечення електромагнітної сумісності (ЕМС) радіоелектронних засобів (РЕЗ);
сьома - смуги або номінали радіочастот, виділені для використання в радіотехнологіях;
восьма - особливості застосування радіотехнологій в Україні та умовні позначення ліцензій і дозволів, що дають право на користування радіочастотним ресурсом.
У плані може бути визначений строк припинення використання радіочастоти відповідною службою.
У Розділі II Плану використання радіочастотного ресурсу України наведено перелік перспективних для впровадження в Україні радіотехнологій із визначенням радіослужб, які планують їх використання, смуг радіочастот, а також строки впровадження радіотехнологій.
Присвоюючи конкретним користувачам відповідні смуги та номінали радіочастот, права на їх використання визначають такими документами, як: ліцензія на користування радіочастотним ресурсом та дозвіл на експлуатацію радіоелектронних засобів.
Ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України видаються Національною комісією з регулювання зв'язку України одночасно з видачею ліцензії на вид діяльності у сфері телекомунікацій, що передбачає користування радіочастотним ресурсом України.
Присвоєння радіочастот у смугах радіочастот, виділених для телерадіомовлення, здійснюється на підставі ліцензії на мовлення, яка видається телерадіомовним організаціям Національною радою з питань телебачення і радіомовлення України.
Ліцензія на користування радіочастотним ресурсом України -це документ, який засвідчує право суб'єкта господарювання на користування радіочастотним ресурсом України. При цьому у ліцензії обов'язково зазначають:
термін, протягом якого дозволяється користування радіочастотним ресурсом (як правило, не менше 5 років);
конкретні регіони, в яких ліцензіат має право на користування радіочастотним ресурсом;
- конкретні смуги та номінали радіочастот, які виділяються в користування;
- інші ліцензійні умови, що підлягають виконанню. Ліцензія на право користування радіочастотним ресурсом може
передбачати:
виключне право на користування визначеним у ній радіочастотним ресурсом у межах зазначених регіонів
використання її в межах одного регіону кількома користувачами за умови забезпечення електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів.
Експлуатація конкретних радіоелектронних засобів можлива лише за наявності дозволу на експлуатацію радіоелектронних засобів, який видає Український державний центр радіочастот (УДДР) для загальних користувачів або Генеральний штаб ЗСУ для спеціальних користувачів. Відповідний дозвіл видається на підставі висновку щодо елек-тромагнінтої сумісністі, який також надається зазначеними органами.
Дозволи на експлуатацію радіоелектронних засобів можуть надаватися:
на кожний радіоелектронний засіб, установлений у місці з конкретними географічними координатами;
на кожний радіоелектронний засіб для використання на зазначеній у дозволі території.
Інколи в дозволі можуть бути визначені умови електромагнітної сумісності з іншими користувачами.

4. Регулювання ринку телекомунікацій

Закон України "Про телекомунікаці" (ст. 1) визначає телекомунікації, або електрозв 'язок, як передавання, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах.
Суб'єктами інформаційної діяльності в галузі телекомунікацій є оператори та провайдери телекомунікацій.
Оператор телекомунікацій це - суб'єкт господарювання, який має право на діяльність у сфері телекомунікацій із правом на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж;
Провайдер телекомунікацій - суб'єкт господарювання, який має право на діяльність у сфері телекомунікацій без права на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв'язку;
Органом регулювання у сфері телекомунікацій, за ст. 17 Закону України "Про телекомунікації" визначає Національна комісія з питань регулювання зв'язку України. Основними засобами державного регулювання у сфері телекомунікацій є: нагляд за ринком телекомунікацій, ліцензування діяльності у сфері телекомунікацій, визначення принципів взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж, визначення основ розвитку та надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг, регулювання тарифів і розподіл номерного ресурсу.
Нагляд за ринком телекомунікацій, відповідно до ст. 19 Закону України "Про телекомунікації"", здійснюється шляхом:
контролю за якістю телекомунікаційних послуг;
перевірки додержання ліцензійних умов операторами, провайдерами телекомунікацій;
контролю за додержанням суб'єктами ринку телекомунікацій законодавства, стандартів та інших нормативних актів у сфері телекомунікацій.
Ліцензування у сфері телекомунікацій передбачає такі дії НКРЗ, як: видача, переоформлення, продовження терміну дії, визнання недійсними, анулювання ліцензій, видача копій і дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов;
Згідно зі ст. 43 Закону України "Про телекомунікації", ліцензуванню підлягають такі види діяльності у сфері телекомунікацій:
надання послуг фіксованого телефонного зв'язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв'язку;
надання послуг фіксованого телефонного зв'язку з використанням безпроводового доступу до телекомунікаційної мережі з правом технічного обслуговування і надання в користування каналів електрозв'язку;
надання послуг рухомого (мобільного) телефонного зв'язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв'язку;
надання послуг з технічного обслуговування і експлуатації телекомунікаційних мереж, мереж ефірного теле- та радіомовлення, проводового радіомовлення та телемереж;
надання в користування каналів електрозв'язку.
У ліцензії на здійснення діяльності у сфері комунікацій зазначається конкретний вид діяльності, строк дії ліцензії, який установлюється НКРЗ, але не менш ніж п'ять років, та зазначається територія, на якій здійснюється діяльність у сфері телекомунікацій на підставі
цієї ліцензії.
Ефективне функціонування всієї системи електричного зв'язку України неможливо без взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж, що належать різним операторам телекомунікацій. Під взаємоз'єднанням телекомунікаційних мереж розуміють установлення фізичного та/або логічного з'єднання між різними телекомунікаційними мережами з метою забезпечення можливості споживачам безпосередньо або опосередковано обмінюватись інформацією.
Запобігання зловживанням окремих операторів телекомунікацій та забезпечення функціонування всієї системи зв'язку одним із напрямків державного регулювання ринку телекомунікації є визначення принципів взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж.
За ст. 57 Закону України "Про телекомунікації"", технічні, організаційні та економічні умови взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій, а також розрахункові такси за доступ до цих мереж мають бути предметом договору між операторами телекомунікацій, що взаємопідключаються.
НКРЗ наділена широкими повноваженнями щодо контролю за укладанням договорів між операторами телекомунікацій у цій сфері, який вона здійснює з метою:
забезпечення ефективної конкуренції;
забезпечення умов, які є недискримінаційними, чесними і прийнятними для обох сторін договору;
- забезпечення умов, які є корисними для споживачів.
Згідно із законодавством НКРЗ, за зверненням будь-якої із сторін, повинна втручатись у відносини операторів телекомунікацій при укладанні договорів про взаємоз'єднання їх телекомунікаційних мереж та протягом місяця з дня звернення зобов'язана прийняти відповідне рішення.
Рішення НКРЗ з питань, що виникають між операторами телекомунікацій при укладанні договору про взаємоз'єднання їх телекому- нікаційних мереж, є обов'язковим для виконання операторами теле- комунікацій і може бути скасоване лише за рішенням суду.
Держава визначає основи розвитку та надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг, загальна мета яких полягає у наданні громадянам України, за регульованими державою тарифами, можливості задовольняти власні потреби в телекомунікаційних послугах, визначених цим Законом, повноцінно брати участь у політичному, економічному та громадському житті суспільства.
До загальнодоступних телекомунікаційних послуг (ст. 62 Закону України "Про телекомунікації") належать:
підключення кінцевого обладнання споживача до телекомунікаційних мереж загального користування (універсальний доступ);
послуги фіксованого телефонного зв'язку в межах зони нумерації (місцевий телефонний зв'язок);
виклик служб екстреної допомоги;
- послуги довідкових служб і зв'язку за допомогою таксофонів. Загальнодоступними телекомунікаційними послугами є:
- дзвінки з телекомунікаційних мереж фіксованого телефонного на телекомунікаційні мережі рухомого (мобільного) зв'язку;
- послуги, що надаються з використанням безпроводового доступу.
Ще один напрям регулювання ринку телекомунікацій -регулювання тарифів. За загальним правилом тарифи на телекомунікаційні послуги встановлюють оператори, провайдери телекомунікацій самостійно, але при цьому вони повинні враховувати встановлені законодавством принципи регулювання тарифів, зокрема:
базування розрахунків тарифів на собівартості цих послуг з урахуванням отримання прибутку;
недопущення встановлення демпінгових або дискримінаційних цін з боку окремих операторів, провайдерів телекомунікацій;
стягнення почасової плати за фактичний час отримання споживачем телекомунікаційних послуг.
Одночасно, за нормами ч. 2 ст. 66 Закону України "Про телекомунікації"" державному регулюванню шляхом установлення граничних або фіксованих тарифів підлягають:
- тарифи на загальнодоступні послуги;
тарифи на надання в користування каналів електрозв'язку операторів телекомунікацій, які посідають монопольне (домінуюче) становище на ринку цих послуг.
Нарешті, важливим аспектом регулювання ринку телекомунікацій є формування та розподіл номерного ресурсу. Відповідно до норм Закону України "Про телекомунікації" (статті 69, 70) формування та розподіл номерного ресурсу здійснюються на основі того, що номерний ресурс є технічно обмеженим.
Розроблення та реалізацію технічної політики у формуванні номерного ресурсу здійснює Мінтрансв'язку, затверджуючи Національний план нумерації України, що розробляється згідно з міжнародними вимогами.
Відповідно до Національного плану нумерації, НКРЗ здійснює розподіл, присвоєння, облік номерного ресурсу, видачу та скасування дозволів, нагляд за його використанням.
Номерний ресурс надається оператору телекомунікацій на термін дії відповідної ліцензії для використання без права передачі іншим особам, крім випадків вторинного розподілу відповідно до законодавства, на підставі дозволу, що надається НКРЗ.

5. Основні поняття і принципи функціонування Інтернет, визначені національним законодавством


Розглядаючи правовий режим інформаційних ресурсів і доступу до них, варто зважити на те, що нині найбільш складною є проблема правового регулювання відповідних аспектів функціонування глобальної світової мережі Інтернет. Труднощі починалися навіть від того, що протягом тривалого часу не було чіткого визначення суті цього явища, що для права взагалі є критичним фактором. Адже брак чітко окресленого предмета регулювання стає неефективним або взагалі неможливим саме це регулювання.
Спроби сформулювати його були спрямовані насамперед на групування певних функціональних ознак мережі Інтернет. Наприклад, Інтернет визначали як універсальну систему об'єднаних мереж, які дають змогу забезпечити включення будь-яких масивів інформації для надання її користувачам, надання довідкових та інших інформаційних послуг, а також здійснення різних цивільно-правових угод на основі комбінації інформаційно-комунікаційних технологій. Проте подібні йому формулювання не передбачали головного - можливості чітко окреслити правовий статус цієї системи та суб'єктів, діяльність яких пов'язана з нею.
В українському законодавстві правове визначення поняття Інтернет міститься в нормах ст. 1 Закону України „Про телекомунікації"", згідно з яким Інтернет це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв 'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.21в
На основі цього визначення можна сформулювати низку ключових ознак мережі Інтернет, що виражають особливості правового регулювання окремих її функцій.
По перше, Інтернет - це інформаційна система, тобто сукупність телекомунікаційних мереж і засобів для накопичення, оброблення, зберігання і передавання даних.
Інформаційна система Інтернет має ще дві додаткові ознаки, якими вона відрізняється від різних спеціалізованих, закритих, або локальних, інформаційних систем (наприклад, військових, банківських, локальних комп'ютерних систем і мереж різних установ, підприємств та організацій). Такими додатковими ознаками є всесвітній характер доступу, тобто відкритість Інтернет для доступу з будь-якої можливої точки Світу, де є необхідне обладнання, та загальний характер доступу, тобто можливість будь-якої особи без додаткових обмежень або дозволів отримати доступ та користуватися основними послугами Інтернет.
Невід'ємною характеристикою Інтернет є глобальний адресний простір, тобто сукупність адрес мережі Інтернет, за допомогою яких впорядковуються і зв'язуються між собою окремі інформаційні ресурси (Інтернет-сторінки) і користувач дістає можливість переходити від одного інформаційного ресурсу до іншого.
Згідно із Законом України „Про телекомунікації"", адреса мережі Інтернет - це визначений чинними в Інтернеті міжнародними стандартами цифровий та/або символьний ідентифікатор доменних імен в ієрархічній системі доменних назв. Фактично це назва, яка присвоюється окремому електронному інформаційному ресурсу -Інтернет-сторінці. Наприклад, адресою Інтернет-сторінки Верховної Ради України є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. rada. gov. ua/.
Нарешті, останньою ключовою ознакою Інтернет є використання так званого Інтернет-протокола, який визначається міжнародними стандартами. Це й певний технічний стандарт, використання якого дає змогу окремим електронно-обчислювальним машинам з'єднуватися між собою, використовуючи дротові й бездротові телекомунікаційні мережі. Міжнародний характер цього технічного стандарту зумовлений глобальним характером Інтернет, за якого окремі держави не здатні вводити національні стандарти, що відрізняються від нього, оскільки це виключило б інформаційні мережі такої держави із загальної мережі.
Слід також виділити такий термін, як національний сегмент мережі Інтернет, який використовують у національних і міжнародних актах. Цей термін означає сукупність адрес Інтернет, яким присвоєно код країни, визначений міжнародними стандартами. Кожна держава має право визначати певні нормативно-правові стандарти і правила реєстрації, використання та адміністрування подібних адрес. Український сегмент Інтернет охоплює сукупність електронних інформаційних ресурсів, яким присвоєні адреси, побудовані на домені „ UA ".
На основі зазначеного вище тлумачення сутності поняття „Інтернет" можна визначити основні підходи до правових аспектів цього явища:
Інтернет в цілому не є суб 'єктом права. Це є сукупність інформаційного обладнання та інформаційних ресурсів. Але він не є ні міжнародною організацією, ні юридичною особою, ні будь-якою іншою організованою структурою, яка може вступати в правовідносини.
Інтернет у цілому не є об 'єктом права. В Інтернет немає єдиного конкретного власника, як і немає такого суб'єкта, який би управляв або контролював досить значну частину цієї мережі. Понад те, через технічні особливості жодна складова Інтернет не є критичною для функціонування всієї системи.
Для правильного аналізу видів інформаційної діяльності, що проводиться за допомогою Інтернет, слід також визначити два основні способи розповсюдження інформації за допомогою цієї мережі: активне - через електронну пошту і пасивне - розміщення інформації на електронних сторінках, до яких споживач звертається самостійно. Ці види розповсюдження інформації мають принципово різні основи правового регулювання. Так, активне може здійснюватися проти волі її адресата. Масові розсилання рекламної або іншої інформації, яку
споживач не замовляв, дістали назву „ спам ". Через це спочатку провайдерами Інтернет, а в деяких країнах і на законодавчому рівні застосовуються певні обмеження таких дій. Ключовим мотивом у цьому є те, що споживач змушений оплачувати прийняття електронних листів, які йому не потрібні.
Іншим важливим аспектом є те, що розміщення інформації на електронних сторінках є пасивним способом поширення інформації. Споживач самостійно, на власний розсуд, звертається до такої сторінки. Саме ця особливість поширення інформації в Інтернет дає змогу визначити, що Інтернет в цілому не є засобом масової інформації. Адже законодавство однозначно відносить Інтернет до одного із видів те-лекомунікацій, тобто до засобів передавання і приймання інформації в електронному вигляді. Власник інформаційного ресурсу не робить ніяких активних дій щодо доставки інформації до споживача. Натомість і друковані, і електронні ЗМІ (телебачення та радіомовлення) передбачають певні способи доставки інформації до споживача (розповсюдження через передплату, роздрібну торгівлю, трансляцію тощо). Зазначимо, що спроби визначити Інтернет як якесь специфічне середовище, тобто як певну віртуальну субстанцію, може стати спробою вивести цей засіб комунікації з правового поля, що гарантує свободу слова, конфіденційність кореспонденції тощо. Подібні спроби вже робилися у деяких державах і були припинені лише завдяки ефективній роботі правозахисних механізмів. Так, у червні 1997 р. Верховний Суд США відкинув положення закону „Про пристойність у засобах зв 'язку ", згідно з якими розповсюдження матеріалів непристойного змісту, до яких може отримати доступ неповнолітня особа, кваліфікується як злочин, оскільки це було б порушенням захищеного конституцією права свободи слова.
В аспекті визначення правового статусу інформаційних ресурсів Інтернет та пов'язаних із цим питань захисту прав фізичних та юридичних осіб варто згадати також Постанову Вищого арбітражного суду України "Про питання захисту авторських прав в Інтернеті", яка визнає, що розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їх відтворенням у розумінні ст. 4 Закону України "Про авторське право і суміжні права", у зв'язку з чим на розміщення творів в Інтернеті поширюється дія цього Закону.

6. Електронні документи та електронний документообіг


Важливим кроком у розширенні використання електронних засобів зв'язку і, зокрема, Інтернет стало прийняття у травні 2003 р. Законів України "Про електронні документи та електронний документообіг"287 та "Про електронний цифровий підпис"288.
Закон України "Про електронні документи та електронний документообіг" дав єдине визначення електронного документа, визначив єдині вимоги до реквізитів електронного документа, надав йому юридичної сили.
Закон дає поняття електронного документообігу (ст. 9), як "сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів".
Завданням державного регулювання у сфері електронного документообігу, відповідно до цього Закону (ст. 4), є:
реалізація єдиної державної політики електронного документообігу;
забезпечення прав і законних інтересів суб'єктів електронного документообігу;
нормативно-правове забезпечення технології оброблення, створення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів.
Одним із реквізитів електронного документа є електронний підпис. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про електронний цифровий підпис", електронний цифровий підпис - це вид електронного підпису, отриманий за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача.
Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.
Особистий ключ - це параметр криптографічного алгоритму формування електронного цифрового підпису, доступний тільки підпи-сувачу.
Відкритий ключ - параметр криптографічного алгоритму перевірки електронного цифрового підпису, доступний суб'єктам відносин у сфері використання електронного цифрового підпису.
Чинність і належність відкритого ключа підписувачу засвідчується за допомогою сертифікату відкритого ключа, який є документом, що розповсюджується в електронній формі або на папері та використовується для ідентифікації особи підписувача.
Законодавство виділяє два види сертифікатів ключів - прості й посилені. Останні мають право видавати лише акредитовані центри сертифікації ключів, засвідчувальні центри органів виконавчої влади та центральний засвідчувальний орган за умови повної відповідності параметрів криптографічного алгоритму формування та перевірки електронного цифрового підпису вимогам законодавства.
Електронний цифровий підпис, після необхідної перевірки за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки).
Функціонування системи електронного документообігу забезпечується комплексом спеціальних установ та організацій, до яких законодавство відносить:
Контролюючий орган (його функції виконує Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України), що здійснює перевірку дотримання вимог законодавства центральним засвідчувальним органом, засвідчувальними центрами та центрами сертифікації ключів;
Центральний засвідчувальний орган, який створюється Кабінетом Міністрів України та забезпечує в межах своїх повноважень створення умов для функціонування засвідчувальних центрів органів виконавчої влади або інших державних органів та центрів сертифікації ключів. Основними завданнями центрального засвідчувального органу є обслуговування посилених сертифікатів відкритих ключів центрів, а також їх акредитація.
Засвідчувальні центри органів виконавчої влади, Центри сертифікації ключів, Акредитовані центри сертифікації ключів0 надають послуги, пов'язані з наданням особистих ключів для електронного цифрового підпису, їх сертифікатів, засвідчення їх чинності.
Особливі правила застосування електронного цифрового підпису встановлено для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної форми власності291. Так зазначеним вище установам дозволяється застосовувати електронний цифровий підпис лише за умови використання надійних засобів електронного цифрового підпису.
Така надійність засобів електронного цифрового підпису має бути підтверджена сертифікатом відповідності або позитивним висновком за результатами державної експертизи у сфері криптографічного захисту інформації, отриманим на ці засоби від адміністрації Держспецзв'язку.
Застосування електронного цифрового підпису для вчинення пра-вочинів за участю інших юридичних та фізичних осіб можливе лише за наявності у них посилених сертифікатів відкритих ключів.
Застосування електронного цифрового підпису забороняється:
для складання електронних документів, які не можуть бути оригіналами у випадках, передбачених законодавством;
для вчинення правочинів на суму, що перевищує 1 млн. гривень.
Сучасна система електронного документообігу в Україні лише починає формуватися, але вже існує досвід її застосування, в тому числі і у сфері діяльності органів виконавчої влади.

7. Національна комісія з питань регулювання зв'язку України

Основним органом державної влади, що здійснює регулювання у сфері телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом та надання послуг поштового зв'язку, є Національна комісія з питань регулювання зв'язку України. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про телекомунікації", НКРЗ є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який є підконтрольний Президенту України та діє на підставі Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Основними завданнями НКРЗ є такі:
- проведення єдиної державної політики регулювання в галузі зв'язку;
здійснення державного регулювання та нагляду в галузі зв'язку з метою максимального задоволення попиту споживачів на послуги зв'язку, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості, розвитку та модернізації мереж зв'язку з урахуванням інтересів національної безпеки;
забезпечення ефективного користування радіочастотним ресурсом України і функціонування ринку телекомунікаційних послуг та послуг поштового зв'язку на основі збалансування інтересів суспільства, операторів та користувачів цих послуг;
сприяння розвитку конкуренції та підприємництва, забезпечення однакових умов діяльності суб'єктів усіх форм власності, вдосконалення механізмів регулювання ринкових відносин у галузі зв'язку.
Комісія складається із голови та семи членів, яких призначає на посади та припиняє їх повноваження на цих посадах Кабінет Міністрів України.
Голова і члени Комісії призначаються на посаду строком на п'ять років. Ні голова, ні жоден член Комісії не можуть обіймати посаду більше ніж десять років сумарно.
Законодавством визначені вимоги до голови і членів Комісії: вік -не старше 65 років, вища освіта, наявність практичного й управлінського досвіду, стаж роботи в галузі зв'язку не менше чотирьох років.
Установлено також вимоги до несумісності роботи у складі НКРЗ з певними видами діяльності. Так, голова і члени Комісії не можуть бути власниками корпоративних прав операторів телекомунікаціи і поштового зв'язку, виробників телекомунікаційного обладнання, діяльність яких відповідно до закону регулюється Комісією, отримувати від них фінансову або матеріальну винагороду та допомогу чи обіймати будь-яку посаду, в тому числі на громадських засадах.
Формою роботи НКРЗ є засідання, які вона уповноважена проводити за наявності щонайменше п'яти її членів. Засідання проводяться у формі відкритих або закритих слухань. У разі розгляду питань, що мають важливе суспільне значення, засідання проводяться у формі відкритих слухань, у яких мають право брати участь суб'єкти ринку телекомунікаціи та ринку послуг поштового зв'язку і громадські організації в установленому Комісією порядку. За результатами засідань ухвалюються рішення.
Безпосередньо порядок роботи цієї Комісії визначається Регламентом національної комісії регулювання зв'язку України, за нормами якого (п. 4. 19) на засіданнях НКРЗ, відповідно до її компетенції та вимог законодавства, розглядаються такі питання:
затвердження нормативно-правових актів та нормативних актів із питань, що належать до компетенції НКРЗ, затвердження змін до Регламенту НКРЗ;
ліцензування та реєстрація у сферах надання телекомунікаційних послуг, послуг поштового зв'язку, а також користування радіочастотним ресурсом України;
розподіл і присвоєння номерного ресурсу, видача і скасування дозволів на використання номерного ресурсу;
застосування в установленому законодавством порядку санкцій за порушення законодавства про телекомунікації до суб'єктів ринку телекомунікаціи, послуг поштового зв'язку та користувачів радіочастотного ресурсу;
тарифного регулювання у сфері телекомунікаціи, на послуги поштового зв'язку, установлення розрахункових такс за доступ до телекомунікаційних мереж операторів телекомунікаціи, плати за видачу дозволів на експлуатацію;
досудове вирішення спорів між операторами, провайдерами телекомунікаціи щодо взаємоз'єднання телекомунікаційних
мереж;
- затвердження Статуту Українського державного центру радіочастот та Положення про Державну інспекцію зв'язку;
Частина функцій НКРЗ виконується через підпорядковані йому Державну інспекцію зв'язку (ДІЗ) та державне підприємство "Український державний центр радіочастот" (УДЦР).
Державна інспеція зв'язку є структурним підрозділом НКРЗ. її компетенція визначається нормами Закону України "Про радіочастотний ресурс" (ст. 15) та Закону України "Про телекомунікації". Безпосередньо порядок діяльності ДІЗ визначається Положенням про Державну інспекцію зв'язку, затверджене рішенням НКРЗ.
До основних повноважень ДІЗ, згідно із Законом "Про радіочастотний ресурс України", належать:
здійснення державного нагляду за користуванням радіочастотним ресурсом України та запобігання правопорушенням при користуванні ним у смугах радіочастот загального користування;
підготовка матеріалів для прийняття НКРЗ рішень за наслідками перевірок;
притягнення в установленому законом порядку до адміністративної відповідальності осіб, винних у порушенні законодавства про радіочастотний ресурс України.
- здійснення державного нагляду за ринком телекомунікацій Крім того, відповідно до Порядку здійснення державного нагляду
за ринком телекомунікацій, затвердженого рішенням НКРЗ, на Державну інспекцію зв'язку покладено функції здійснення державного нагляду за ринком телекомунікацій.
ДІЗ очолює начальник, який має трьох заступників, у тому числі одного першого.
Нині до структури центрального апарату ДІЗ входять: Управління державного нагляду, Управління планування та організації державного нагляду, Управління захисту прав споживачів та контролю якості послуг, Управління забезпечення діяльності ДІЗ, відділи кадрового забезпечення та управління персоналом, бухгалтерського обліку та звітності, юридичний.
Крім того, свої функції ДІЗ виконує через свої територіальні підрозділи: Центральне, Південне, Північне, Східне, Західне управління та Кримський відділ.
За ст. 16 Закону "Про радіочастотний ресурс України" державне підприємство "Український державний центр радіочастот " (УДЦР) належить до сфери управління НКРЗ і здійснює свою діяльність на підставі статуту, який затверджується НКРЗ. Повноваження УДЦР поширюються на користувачів радіочастотного ресурсу України, які діють у смугах радіочастот загального користування.
Основні види діяльності УДЦР такі:
присвоєння радіочастот, призначення позивних сигналів радіоелектронним засобам (РЕЗ) у смугах радіочастот загального користування;
ведення реєстру присвоєнь радіочастот;
реєстрація присвоєнь радіочастот РЕЗ України у Міжнародному союзі електрозв'язку та міжнародну координацію присвоєнь радіочастот РЕЗ України й інших країн у прикордонних зонах;
видача дозволів на експлуатацію, ввезення з-за кордону і реалізацію РЕЗ та випромінювальних пристроїв;
здійснення радіочастотного моніторингу використання радіочастотного ресурсу України у смугах радіочастот загального користування;
здійснення технічної експертизи на відповідність параметрам електромагнітної сумісності і вимогам державних стандартів РЕЗ, високочастотних пристроїв, об'єктів і споруд зв'язку перед їх упровадженням;
- проведення робіт із підтвердження відповідності (в тому числі із сертифікації), а також сертифікаційні випробування, приймальні випробування РЕЗ і випромінювальних пристроїв на місці експлуатації.
УДЦР здійснює роботи і надає послуги на договірних засадах. Перелік робіт і послуг, які виконує УДЦР, а також тарифи на них затверджуються НКРЗ у встановленому порядку.

Питання для самоконтролю:

Визначте поняття інформаційної діяльності.
Охарактеризуйте основні моделі правого регулювання інформаційної діяльності.
Розкрийте основні види інформаційної діяльності.
Визначте особливості регулювання ринку телекомунікації.
Визначте особливості функціонування Інтернет, визначені національним законодавством.
Визначте особливості регулювання електронного документообігу.

Лекція № 6
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

План
1. Політико-правовий контекст діяльності у сфері масової інформації.
2. Друковані засоби масової інформації (преса).
3. Видавнича справа.
4. Інформаційні агентства.
Правові основи діяльності електронних ЗМІ.
Розповсюдження і демонстрування фільмів.

Література:

Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40 – 44. – Ст. 356.
Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України, 2003, №  18-22, ст..144
Закон України „Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.
Закон України “Про друковані засоби масової інформації” від 16.11.92р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №1. – Ст.1.
Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.93р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №10. – Ст.43.
Закон України „Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 р. № 1280-IV // Відомості Верховної Ради України – 2004. – № 12. – Ст. 155.
Закон України “Про зв’язок” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №20. – Ст.143.
Закон України “Про видавничу справу” // Відомості Верховної Ради України. - 1997. №32. - ст. 206.
Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”// Відомості Верховної Ради України. – 1997. - №50. - ст. 302.
Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 45. - ст. 284.
Закон України “Про інформаційні агентства” від 28.02.95р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №13. – Ст.83.
Закон України “Про рекламу” від 3.06.96р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №39. – Ст.181.
Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 р. № 540/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 50. – Ст. 302.
Закон України „Про національну систему конфіденційного зв’язку” від 10 січня 2002 р. № 2919-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 15. – Ст.103.
Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 23 вересня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 49. – Ст. 299.
Указ Президента “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні” від 9.12.2000 р. №1323/2000// Офіційний вісник України. – 2000. - №50. – ст.2152.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] / Под ред. Г.В.Винокурова, А.Г.Рихтера, В.В.Чернышова. - М.: Центр "Право и СМИ", 1999. - 32 с. - (Журналистика и право; Вып. 21).
Василик В.В., Павлик В.А. Правове регулювання діяльності журналістів в Україні. -К.,2000.-С.18.
1. Політико-правовий контекст діяльності у сфері масової інформації

Одним із найбільш важливих для окремої людини, суспільства та держави видів інформації є масова інформація. За ст. 20 Закону України "Про інформацію", масова інформація визначається як публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Головним критерієм размежування цього виду інформації й інших видів критерій публічної поширюваності, який означає масове розповсюдження цієї інформації для відносно великого, невизначеного кола осіб. Адже споживачем масової інформації як інформаційного продукту може стати будь-яка зацікавлена особа.
Законодавство визначає також засоби поширення масової інформації, які класифікуються залежно від форми подання інформації друкованої чи аудіовізуальної на:
друковані засоби масової інформації - періодичні друковані видання (газети, журнали, бюлетені тощо) і разові видання з визначеним тиражем.
аудіовізуальні засоби масової інформації - радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.
Як уже зазначалося вище, ключовою для розуміння сутності правового регулювання мас-медіа є їх дуалістична природа, яка полягає в тому, що, з одного боку, вони є звичайними підприємствами, а з другого - трибуною для висловлювання поглядів і демократичної комунікації. У цьому аспекті правові питання діяльності засобів масової інформації є невід'ємною частиною питань організації політичної влади в державі і залежать від ступеня демократичності цієї влади.
Найбільш популярною для визначення ролі і місця засобів масової інформації в сучасному демократичному суспільстві є так звана концепція "ліберального плюралізму". Відповідно до цієї концепції, засоби масової інформації виконують три основні ролі: громадського спостерігача, представника споживача та джерела суспільної інформації.
Виконуючи роль громадського спостерігача, засоби масової інформації мають забезпечувати контроль за публічною владою, прозорість діяльності органів публічної влади, інформуючи громадськість про можливі зловживання та правопорушення в цій сфері, акцентуючи увагу владних інституцій на питаннях що викликають суспільний інтерес. Роль громадського спостерігача історично закріпилася за мас-медіа як одним із засобів захисту прав людини від можливих утисків з боку держави.
Роль засобів масової інформації як представника споживача полягає в тому, що, маючи на меті задоволення інформаційних потреб споживачів інформації, мас-медіа повинні йти назустріч цим потребам. Таким чином, певною мірою зміст інформації, яку поширюють мас-медіа, формується в рамках ринкового механізму, відповідно до попиту і пропозиції. Відповідно через ринкові механізми громадськість, суспільство в цілому та окремі соціальні групи можуть забезпечити представництво своїх інтересів у сфері масової інформації, через ЗМІ, що розраховані на відповідну аудиторію.
Нарешті, в ролі джерела суспільної інформації ЗМІ забезпечують притаманний демократичному суспільству процес вільного висловлювання ідей і поглядів кожним бажаючим та широкого суспільного обговорення важливих проблем державного й суспільного життя. Така роль ЗМІ сприяє формуванню громадської думки та участі громадськості в політичному та суспільному житті держави.
Слід зазначити, що визначена вище концепція може бути реалізована лише за однієї умови - за незалежності ЗМІ. Саме на забезпечення такої незалежності спрямовані більшість правових гарантій діяльності ЗМІ.
Зокрема, слід зазначити, що ч. 2 ст. 15 Конституції України в нашій державі цензура заборонена. Така пряма заборона фактично є ключовою гарантією свободи діяльності у сфері масової інформації. Хоча питання незалежності ЗМІ певною мірою є фікцією, адже всі вони мають своїх власників, які багато в чому визначають напрями діяльності кожного конкретного ЗМІ. Подібний стан речей характеризуються терміном "економічна цензура". В цьому разі слід говорити швидше про норми вже згаданої ст. 15 Конституції України, за якими суспільне життя в Україні грунтується на політичній, економічній та ідеологічній багатоманітності, а жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов'язкова. Саме різноманітність, тобто належність ЗМІ від різних власників і, відповідно, розповсюдження за їх допомогою різних думок, поглядів та оцінок дає змогу створити загальний ефект незалежності ЗМІ.
Наприклад, можна виділити чотири основні види ЗМІ, залежно від статусу їх власників і засновників:
державні (офіційні), засновниками яких є органи публічної влади і які використовуються насамперед для розповсюдження інформації цих органів влади та діють у рамках державної інформаційної політики;
партійні, засновниками яких є політичні партії і які мають відповідне ідеологічне спрямування та використовуються насамперед для проведення політичної агітації;
приватні (незалежні), засновниками та власниками яких є суб'єкти господарської діяльності та які орієнтовані насамперед на отримання прибутку від здійснення інформаційної діяльності. Відповідно зміст діяльності цих ЗМІ визначається вимогами ринку інформаційних продуктів та послуг;
громадянські (неприбуткові), засновниками яких виступають і громадські організації (правозахисні, національні, культурні, релігійні, екологічні, професіональні тощо). Цей вид ЗМІ розрахований передусім на задоволення інформаційних потреб відповідних соціальних груп або інформування суспільства з питань діяльності відповідних громадських організацій.


2. Друковані засоби масової інформації (преса)


Одним із найбільш давніх засобів поширення масової інформації є друковані ЗМІ - преса.
За ст. 1 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва
про державну реєстрацію.
Таким чином, основними характеристиками друкованих ЗМІ є:
періодичність видання (щонайменше один раз на рік);
постійна назва, що об'єднує всі випуски;
державна реєстрація як друкованого ЗМІ.
Відповідно під діяльністю друкованих засобів масової інформації, цей Закон (ст. 6) визначає такі дії, як: збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів.
При цьому продукцією друкованого ЗМІ є виготовлений видавцем тираж окремого випуску видання, підписаний редактором (головним редактором) на вихід у світ.
Законодавство визначає перелік суб'єктів діяльності друкованих ЗМІ, кожен з яких має свій правовий статус і відповідно є носієм комплексу специфічних прав та обов'язків. До основних суб'єктів діяльності друкованих ЗМІ, зокрема, належать:
засновник (співзасновники) - особа, яка заснувала засіб масової інформації, або особи, які об'єдналися з метою спільного заснування видання;
редактор (головний редактор) - керівник редакції, уповноважений на те засновником;
редакція - установа, що здійснює підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації за дорученням засновника;
- журналіст - творчий працівник, який професійно збирає, одер жує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її уповноваженням;
видавець - суб'єкт підприємницької діяльності, який здійснює функції матеріально-технічного забезпечення видання друкованого засобу масової інформації на підставі пред'явлення засновником (співзасновниками) свідоцтва про його державну реєстрацію і укладеного між ними договору;
розповсюджувач - суб'єкт підприємницької діяльності, який продає, надсилає за передплатою чи іншим способом розповсюджує виданий тираж періодичного і такого, що продовжується, видання, є розповсюджувачем продукції друкованого засобу масової інформації.
Виробничі, майнові та фінансові відносини засновника (співзасновників), редакції, видавця, розповсюджувача друкованого засобу масової інформації будуються на основі чинного законодавства і договору.
Слід зазначити, що деякі суб'єкти діяльності друкованих ЗМІ можуть одночасно поєднувати в одній особі функції декількох інших суб'єктів. Так, засновник або співзасновники друкованого ЗМІ може поєднувати в одній особі редакцію, видавця, розповсюджувача. А редакція друкованого ЗМІ має право виступати засновником або співзасновником, видавцем, розповсюджувачем.
Однією з особливостей створення друкованих ЗМІ є достатньо широкий, порівняно з іншими видами ЗМІ, перелік осіб, які мають право виступати як засновники. Так, право на заснування друкованого засобу масової інформації можуть мати:
громадяни України, громадяни інших держав та особи без громадянства, не обмежені в цивільній правоздатності та цивільній дієздатності;
юридичні особи України та інших держав;
трудові колективи підприємств, установ і організацій на підставі відповідного рішення загальних зборів (конференції).
Юридичні особи можуть виступати як засновники друкованих ЗМІ навіть у випадках, коли цей вид діяльності не передбачений їхніми статутами.
Законодавством установлено гарантії від монополізації друкованих засобів масової інформації, які реалізуються встановленням обмежень щодо засновників загальнодержавних і регіональних громадсько-політичних ЗМІ. Фізична або юридична особа не може бути засновником або співзасновником чи контролювати більше як 5
відсотків таких видань.
У вітчизняному законодавстві можна виділити кілька основ класифікації друкованих ЗМІ, які зумовлюють особливості державної реєстрації та застосування до них деяких регуляторних актів щодо оподаткування та державної підтримки. До таких основ класифікації, зокрема, належать: сфера розповсюдження, вид видання, статус видання, програмні цілі або тематична спрямованість, категорія читачів, цільове призначення.
За сферою розповсюдження розрізняють друковані ЗМІ: зарубіжні (більше однієї країни), загальнодержавні, регіональні (дві і більше
областей), місцеві.
За видом видання можна назвати такі друковані ЗМІ, як: газета, журнал, збірник, бюлетень, альманах, календар, дайджест тощо.
За статусом видання можуть бути вітчизняні (засновник або всі співзасновники є фізичними або юридичними особами-резидентами), спільні (хоча б один із співзасновників є іноземною фізичною або
юридичною особою).
Відповідно до категорії читачів визначають ті верстви населення, на які розраховане видання: усе населення, дорослі, молодь, діти, чоловіки, жінки, інваліди, студенти, працівники певної галузі, науковці, педагоги тощо
Програмні цілі (або тематична спрямованість видання) характеризують завдання, які ставить перед собою засновник друкованого ЗМІ.
Нарешті, важливою характеристикою є вид видання за цільовим призначенням: загальнополітичне, з питань економіки і бізнесу, виробничо-практичне, наукове, науково-виробниче, науково-популярне, навчальне, довідкове, літературно-художнє, з питань мистецтва, спортивне, юридичне, для дозвілля, медичне, релігійне, уфологічне, екологічне, туристичне,, інформаційне, для дітей тощо. Окремо слід виділити такі види видань, як рекламне (понад 40% обсягу одного номера - реклама) та еротичне оскільки на дані види видань не розповсюджуються встановлені законодавством пільги, а з останніх стягується більший порівняно з іншими реєстраційний збір.
Друкований засіб масової інформації може бути виданий після його державної реєстрації. Порядок державної реєстрації визначається Законом "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та Положенням про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні.
Зокрема, здійснюється реєстрація друкованих ЗМІ:
загальнодержавної, регіональної та зарубіжної сфери розповсюдження - Міністерством юстиції;
місцевої сфери розповсюдження - Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі.
У заяві про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації мають бути зазначені:
засновник (співзасновники) видання;
вид видання;
назва видання;
мова видання;
сфера розповсюдження (місцева, регіональна, загальнодержавна, зарубіжна) та категорії читачів;
програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямованість;
передбачувані періодичність випуску, обсяг і формат видання;
юридична адреса засновника, кожного із співзасновників та його (їх) банківські реквізити;
місцезнаходження редакції.
Реєструючий орган має право зажадати від засновника (співзасновників) подання документів, якими підтверджується його (їх) цивільна правоздатність та цивільна дієздатність (паспорт, статут, договір між співзасновниками, договір з правонаступником, довіреність тощо).
Заява про реєстрацію друкованого ЗМІ розглядається у місячний строк з дня її одержання реєструючим органом, який за результатами розгляду заяви приймає одне з таких рішень:
про державну реєстрацію;
про відмову в державній реєстрації;
про зупинення строку розгляду заяви про державну реєстрацію;
про визнання недійсним свідоцтва про державну реєстрацію друкованого ЗМІ (на підставі письмового повідомлення засновника (співзасновників), погодженого з редакцією, або рішення суду про припинення випуску друкованого засобу масової інформації).
За державну реєстрацію друкованих ЗМІ сплачується збір у розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України.
Після оформлення реєструвальним органом рішення про державну реєстрацію та сплати збору за державну реєстрацію зареєстрованому друкованому ЗМІ присвоюються відповідний номер і серія, а заявникові видається свідоцтво встановленого зразка. Після державної реєстрації друкованого ЗМІ його редакція набуває статусу юридичної особи.
Законодавство встановлює також певні вимоги до продукції друкованих засобів масової інформації, які стосуються вихідних даних та контрольних примірників видання.
За ст. 32 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", у кожному випуску друкованого засобу масової інформації мають бути вихідні дані: 1) назва видання; 2) засновник (співзасновники); 3) прізвище та ініціали редактора (головного редактора); 4) порядковий номер випуску і дата його виходу в світ; 5) індекс видання, розповсюджуваного за передплатою; 6) тираж; 7) ціна або помітка "Безкоштовно"; 8) адреси редакції, видавця, друкарні; 9) серія, номер і дата видачі свідоцтва про державну реєстрацію; 10) видавець (співвидавці).
Законодавством забороняється розповсюдження продукції друкованого засобу масової інформації без вихідних даних.
Ст. 33 цього Закону вимагає від редакції обов'язково безкоштовно надсилати засновникові (співзасновникам) і реєструючому органу контрольні примірники періодичних і таких, що продовжуються, видань відразу після надрукування.

3. Видавнича справа

З інформаційною діяльністю в галузі друкованої масової інформації тісно пов'язана діяльність у сфері видавничої справи. Ст. 2 Закону України "Про видавничу справу" визначає видавничу справу як сферу суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції.
Складовими частинами видавничої справи є:
видавнича діяльність - сукупність організаційних, творчих, виробничих заходів, спрямованих на підготовку і випуск у світ видавничої продукції;
виготовлення видавничої продукції - виробничо-технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи іншими технічними засобами;
розповсюдження видавничої продукції - доведення видавничої продукції до споживача як через торговельну мережу, так і іншими способами.
Відповідно до визначених складових видавничої справи, цей (ст. 10) виділяє три основних суб'єкти інформаційної діяльності в цій сфері, до яких належать:
видавець - фізична чи юридична особа, яка здійснює підготовку і випуск видання;
виготовлювач видавничої продукції фізична чи юридична особа, що здійснює виготовлення замовленого тиражу видання;
розповсюджувач видавничої продукції - фізична чи юридична особа, яка займається розповсюдженням видавничої продукції.
З метою обліку суб'єктів видавничої справи ведеться Державний реєстр України видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції. Порядок внесення суб'єктів видавничої справи до відповідного Державного реєстру визначена Кабінетом Міністрів України згідно з Постановою "Про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції".
Внесення суб'єктів видавничої справи до Державного реєстру здійснюється Державним комітетом з телебачення і раіомовлення України (Держкомтелерадіо) та його місцевими підрозділами.
Держкомтелерадіо вносить до Державного реєстру суб'єктів видавничої справи, що підпадають під такі категорії:
- видавці - видавництва, видавничі організації, фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності, обсяг випуску видавничої продукції яких становить понад 5 назв на рік;
- виготівники видавничої продукції - випускають видавничу продукцію на суму понад 500 тис. гривень на рік;
розповсюджувачі видавничої продукції - оптово-роздрібні книготорговельні підприємства та інші підприємства і організації, які мають мережу книгорозповсюдження;
суб'єкти видавничої справи, що провадять 2-3 види діяльності у видавничій справі.
Внесення до реєстру решти суб'єктів видавничої справи віднесено до компетенції місцевих підрозділів Держкомтелерадіо.
Внесення суб'єктів видавничої справи до Державного реєстру здійснюється на підставі їх заяви. У відоповідній заяві про державну реєстрацію зазначаються:
засновник (співзасновники), включаючи прізвище, ім'я, по батькові та відповідні паспортні дані (для громадян); повну назву (для юридичної особи); місцезнаходження, номери засобів зв'язку та банківських рахунків;
дані про суб'єкта видавничої справи;
мови, якими планується випускати чи розповсюджувати видавничу продукцію - державною, російською, іншими мовами національних меншин України (конкретно якими), іноземними мовами (якими);
джерела надходження видавничої продукції для розповсюдження - вітчизняні або зарубіжні (з яких країн);
джерела фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції.
До заяви про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру додаються такі документи: 1) нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи чи фізичної особи суб'єкта підприємницької діяльності; 2) нотаріально засвідчені копії установчих документів (статут, положення, якими передбачено провадження видавничої діяльності, виготовлення та розповсюдження видавничої продукції, установчий договір); 3) передбачувані дані про річний обсяг випуску, виготовлення та розповсюдження видавничої продукції.
Заява про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру розглядається у місячний термін. Після прийняття рішення про внесення до Державного реєстру та сплати реєстраційного збору суб'єктові видавничої справи видається свідоцтво встановленого зразка.
Законодавство визначає також види діяльності у видавничій справі, яка може здійснюватися без внесення до Державного реєстру. Зокрема, такою діяльністю можуть займатися:
органи законодавчої, виконавчої, судової влади для випуску у світ офіційних видань з матеріалами законодавчого та іншого нормативно-правового характеру;
підприємства, організації, навчальні заклади, наукові установи, творчі спілки, інші юридичні особи - для випуску у світ і безоплатного розповсюдження інформаційних та рекламних видань.
Закон України "Про видавничу справу" (ст. 6) передбачає надання державної підтримки видавничій справі. Відповідно до норм ч. 2 цієї статті, держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, що випускають або розповсюджують не менш як 50% продукції державною мовою та малотиражні (до 5 тис. примірників) видання мовами нечисленних національних меншин, шляхом надання пільг щодо сплати податків та зборів. Ця державна підтримка полягає у звільненні від сплати ПДВ.
Для набуття статусу друкованого видання та можливості розповсюдження продукції видавець має додержувати вимог щодо обов'язкової наявності вихідних відомостей та обов'язкових примірників видань.
Згідно зі ст. 23 Закону України "Про видавничу справу", вихідні відомості видання - це сукупність даних, які характеризують видання і призначені для його оформлення, інформування споживача, бібліографічного опрацювання і статистичного обліку.
Елементами вихідних відомостей є:
відомості про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання;
назва (основна, паралельна, ключова, альтернативна) видання;
надзаголовкові дані; підзаголовкові дані; вихідні дані;
випускні дані (номер і дата видачі документа про внесення видавця до Державного реєстру, обсяг видання, тираж тощо);
класифікаційні індекси;
міжнародні стандартні номери;
знак охорони авторського права.
Перелік, зміст і порядок оформлення вихідних відомостей для кожного виду видань визначаються стандартами. Вихід у світ видання без обов'язкових для нього вихідних відомостей не допускається.
Обов'язкові примірники видань - це примірники різних видів тиражованих видань, які надсилаються установам і організаціям відповідно до законодавства України. Перелік установ та організацій, яким надсилається обов'язковий примірник видань, пов'язані з цим права та обов'язки установ і організацій-одержувачів та видавців визначаються Законом України "Про обов'язковий примірник документів". Згідно зі ст. 8 цього Закону, видавці зобов'язані доставляти:
обов'язковий безоплатний примірник видань - Книжковій палаті України, національним, у тому числі спеціалізованим, всеукраїнським бібліотекам, Верховній Раді України, Президентові України, Кабінетові Міністрів України, органам виконавчої влади у галузі інформації, на які покладена функція державної реєстрації засобів масової інформації (Мін'юст) та ведення Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції (Держкомтелерадіо);
обов'язковий безоплатний примірник видань, що виготовляються (в тому числі публікуються) на відповідній території- універсальним бібліотекам (Автономної Республіки Крим та обласним);
обов 'язковий безоплатний примірник малотиражних документів (до 100 примірників) - Книжковій палаті України та національним бібліотекам;
обов'язковий безоплатний примірник нормативно-правових актів, довідкових, енциклопедичних, історичних та наукових видань у сфері правознавства - Конституційному Суду України.
Обов'язкові примірники документів доставляються (надсилаються) в день виходу в світ першої частини тиражу.
Важливу роль у веденні обліку друкованих видань відіграє Книжкова палата України (ст. 27 Закону України "Про видавничу справу"), яка є державною науковою установою у сфері видавничої справи та інформаційної діяльності, що здійснює державну бібліографічну реєстрацію та централізовану каталогізацію всіх без винятку видів видань, випущених в Україні;


4. Інформаційні агентства

Одним із важливих суб'єктів інформаційної діяльності в сфері масової інформації є інформаційні агентства. Як правило, саме інформаційні агентства є основним джерелом інформації, що розповсюджується за допомогою друкованих та електронних засобів масової інформації. Відповідно до Закону України "Про інформаційні агентства" (ст. 1), це зареєстровані як юридичні особи суб'єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг.
Хоча насправді інформаційні агентства не лише надають інформаційні послуги шляхом поширення інформаційної продукції, а й створюють власні інформаційні продукти. Адже, згідно зі ст. 5 цього Закону, діяльність інформаційних агентств включає такі дії, як: збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. При чому випуск і розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку з погляду законодавства розглядається як підприємницька діяльність в інформаційній сфері.
Продукція інформаційного агентства - це матеріалізований результат його діяльності, призначений для розповсюдження з метою задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб, держави, і, як правило, є власністю агенства. Основними видами продукції інформаційних агентств є: електронна, друкована, фото-, кіно-, ау-діо- та відеопродукція.
Продукція інформаційних агентств розповсюджується за допомогою засобів комунікації, до яких законодавство відносить: друковані та екранні видання, радіо, телебачення (кабельне, супутникове, глобальне), електричний та електронний зв'язок (телеграф, телефон, телекс, телефакс), комп'ютерні мережі та інші телекомунікації.
Інформаційне агентство може бути створене у будь-якій організаційній формі та має статус юридичної особи, якого набуває з моменту його державної реєстарції. Мета, завдання, функції та порядок діяльності інформаційного агентства визначаються законодавством та його статутом або положенням, яке затвреджується засновником або співзасновниками інформаційного агентства.
До основних суб'єктів діяльності інформаційних агентств законодавство, зокрема, відносить таких як:
засновник (співзасновники) інформаційного агентства;
керівник інформаційного агентства - особа, яка безпосередньо керує всіма підрозділами інформаційного агентства, відповідає за результати його роботи, підписує фінансові документи і виконує іншу роботу згідно з наданими йому засновником (співзасновниками) інформаційного агентства повноваженнями;
журналіст інформаційного агентства - творчий працівник, який збирає, одержує, створює та готує інформацію для інформаційного агентства і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням.

спеціаліст у галузі засобів комунікації - працівник інформаційного агентства, який на професійних засадах здійснює розповсюдження інформаційної продукції через засоби комунікації та несе відповідальність за використання цих засобів виключно на підставі чинного законодавства України.
видавець (виробник) продукції інформаційного агентства саме агентство або суб'єкт підприємництва, який здійснює випуск (тиражування або виробництво) інформаційної продукції на підставі угоди, укладеної між ним та інформаційним агентством;
розповсюджувач продукції інформаційного агентства - саме агентство або суб'єкт підприємництва - власник (користувач) засобу комунікації, через який він розповсюджує продукцію інформаційного агентства в порядку і на умовах, визначених чинним законодавством України та укладеною між ними угодою;
- споживач продукції інформаційного агентства громадяни, юридичні особи, державні органи України та інших держав, які на підставі відповідної угоди з інформаційними агентства ми одержують їх інформаційну продукцію.
Однією з основних відмінностей інформаційних агентств від засобів масової інформації є специфіка відносин між агентством та споживачами його інформаційної продукції, яка надається останнім на підставі раніше укладеної угоди. На відміну від цього продукція ЗМІ, як правило, поширюється для невизначеної кількості споживачів.
Згідно зі ст. 9 Закону України "Про інформаційні агентства" право на заснування інформаційного агентства в Україні належить громадянам та юридичним особам України.
Іноземці та іноземні юридичні особи мають право бути лише співзасновниками інформаційних агентств України. При цьому сукупна частка іноземних співзасновників у статутному фонді інформаційного агентства не може становити більш як 35%.
Залежно від форми власності інформаційні агентства можуть бути державними або недержавними.
Іноземні інформаційні агенства мають право діяти на території України лише шляхом відкриття своїх представництв, які представляють зареєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб'єкт інформаційної діяльності будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або недержавне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни.
Державну реєстраціюя інформаційних агентств в Україні здійснює Міністерство юстиції України", а представництв іноземних інформаційних агенств - Міністерство закордонних справ України.
У заяві про державну реєстрацію інформаційного агентства мають бути зазначені:
засновник (співзасновники) реквізитів;
повне найменування та назва інформаційного агентства;
вид інформаційного агентства та його організаційно-правова форма;
передбачувана сфера розповсюдження інформаційної продукції (місцева, регіональна, національна, національна та зарубіжна, зарубіжна);
мови, якими буде розповсюджуватися інформаційна продукція;
програмна мета та основні напрями діяльності інформаційного агентства;
джерела фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності інформаційного агентства;
місцезнаходження інформаційного агентства.
До заяви про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб'єктів підприємницької діяльності додаються відповідні установчі документи.
Заяву про державну реєстрацію інформаційного агенства розглядає Мін'юст у семиденний термін з дня її одержання.
Підставами для відмови у державній реєстрації інформаційного агентства є випадки, коли:
назва інформаційного агентства, його програмна мета, основні цілі та напрями діяльності суперечать законодавству України;
реєструючим органом уже зареєстровано інше інформаційне агентство з тією ж назвою;
заяву подано до закінчення року з дня набрання законної сили рішенням суду про припинення діяльності цього інформаційного агентства.
З метою забезпечення законності в діяльності інформаційних агентств та можливості ідентифікації інформації, що розповсюджується Законом України "Про інформаційні агентства" (ст. 28) встановлено вимоги щодо обов'язкової наявності вихідних даних продукції інформаційних агентств. Відповідно до цих вимог кожен випуск продукції інформаційних агентств повинен містити такі вихідні дані:
назву інформаційного агентства;
прізвище чергового редактора чи відповідального за випуск та
їх реквізити;
порядковий номер випуску і дату його виходу у світ;
адресу агентства.
При розповсюдженні своєї продукції інформаційні агентства мають переважне право на використання засобів комунікації. Державним інформаційним агентствам надається першочергове право перед іншими інформаційними агентствами на використання засобів комунікації для розповсюдження інформації, яка має особливе значення для держави і суспільства.

5. Правові основи діяльності електронних ЗМІ

Нині найважливішу роль у сфері масової інформації відіграє діяльність електронних засобів масової інформації, до яких належать телебачення і радіомовлення. Як уже зазначалося, особливості правового регулювання їх діяльності зумовлюені використанням ними технічних засобів розповсюдження інформації, а для ефірних ЗМІ - ще й використанням такого вичерпного ресурсу, як радіочастотний, що потребує додаткового впорядкування їх діяльності.
Існують певні міжнародно-правові стандарти діяльності електрс нних ЗМІ, які охоплюють не лише технічну сторону (міжнародне правове регулювання використання радіочастотного ресурсу), а й пеі ною мірою змістов.
Необхідність певною мірою регулювати змістові аспекти діяль ності електронних ЗМІ пояснюється незалежністю розповсюдження їх інформації від державних кордонів і, отже, неможливістю національної держави встановлювати правила розповсюдження інформації на власній території закордонними електронними ЗМІ. Наприклад, можна назвати прийняту ЮНЕСКО Декларацію керівних принципів щодо використання мовлення через супутники для вільного використання інформації, розвитку освіти і розширення культурних обмінів, яка містить низку норм, що спрямовані на вирішення подібних питань, зокрема:
ч. 1 ст. 2 цієї Декларації передбачає, що "при мовленні через супутники повинні поважатися суверенітет та рівність усіх держав";
ст. 10 установлює, що "при підготовці програм прямого мовлення на інші країни потрібно враховувати розбіжності в національних законах країн, об'єктів мовлення";
ст. 11 визначає, що "принципи цієї Декларації повинні застосовуватися з повною повагою до прав людини і основних свобод".
Питанням регулювання діяльності організації телевізійного мовлення, що розповсюджується на іноземні країни, присвячена також і підписана Україною 14 червня 1996 р. Європейська конвенція про транскордонне телебачення, процес ратифікації якої нашою державою, на жаль, затягнуся.
Основним національним нормативно-правовим актом у цій галуіі є Закон України "Про телебачення і радіомовлення".
Згідно із ст. 1 цього Закону, телерадіомовлення - це створення (комплектування та/або пакетування) і розповсюдження програм-пакетів програм, передач з використанням технічних засобів теле-комунікацій для публічного приймання за допомогою побутових теле-та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договірних засадах.
Суб'єктом телерадіомовлення є телерадіоорганізація - зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та/чи пакетує телерадіопрограми і/або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних засобів мовлення.
Законодавство виділяє такі види телеорганізацій: приватні, державні, комунальні, громадські та Суспільне телерадіомовлення:
приватні телерадіоорганізації - це такі, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, які набули права власності на телерадіорганізацію або на частку її статутного фонду шляхом заснування або в інший передбачений законодавством спосіб;
державні телерадіоорганізації- телерадіоорганізації, які є державними підприємствами і засновані органами державної влади;
комунальні телерадіорганізації - телерадіорганізації, які належать територіальним громадам і засновані органами місцевого самоврядування;
громадські телерадіоорганізації - телерадіоорганізації, які відповідно до закону є неприбутковими організаціями, створеними з метою задоволення інформаційних потреб територіальних громад.
Суспільне телерадіомовлення -телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності Українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією. Порядок створення та діяльності суспільного телерадіомовлення визначається Законом України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України".
Згідно зі нормами ст. 12 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", право на заснування телерадіоорганізацій як суб'єктів господарювання в Україні належить юридичним особам України та громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності.
Не можуть бути засновниками телерадіоорганізацій:
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, якщо рішення про їх створення або положення про них не передбачає повноважень засновувати телерадіоорганізації;
юридичні особи, статутні документи яких не передбачають можливість створення телерадіоорганізацій;
іноземні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства;
політичні партії, профспілкові, релігійні організації та юридичні особи, яких вони заснували;
громадяни, які за вироком суду відбувають покарання у місцях позбавлення волі або визнані судом недієздатними.
Допускається участь іноземних фізичних або юридичних осіб у статутному фонді телерадіоорганізацій.
Органом державного регулювання у сфері телебачення і радіомовлення є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення - орган, порядок призначення персонального складу якого прямо передбачений Конституцією України.
Правовий статус і компетенція Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення визначаються Законом України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" Згідно зі ст. 1 цього Закону Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (Національна рада) є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері теле-радіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами.
У склад Національної ради составляє вісім осіб, по чотири з яких призначаються відповідно Верховною Радою України і Президентом України строком на чотири роки. Одна й та сама особа може бути повторно призначена членом Національної ради лише один раз. Національна рада є повноважною у разі призначення не менше як шість її членів.
Повноваження Національної ради, згідно із Законом "Про Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" поділяються на регуляторні (ст. 14) та наглядові (ст. 13).
До регуляторних повноважень, що здійснюються Національною радою у сфері телерадіомовлення, зокрема, належать:
- ліцензування телерадіомовлення;
участь у розробці та погодження проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомовлення;
розробка умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення;
забезпечення і сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи спотворення конкуренції у телерадіоінформаційному просторі;
- ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій України. У рамках своїх наглядових повноважень Національна рада, зокрема, здійснює:
нагляд за дотриманням ліцензіатами вимог законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення;
нагляд за дотриманням ліцензіатами вимог законодавства України щодо реклами та спонсорства у сфері телерадіомовлення;
нагляд за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов та умов ліцензій;
нагляд за дотриманням ліцензіатами визначеного законодавством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній та референдумів;
нагляд за дотриманням стандартів та норм технічної якості те-лерадіопрограм;
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями законодавства України у сфері кінематографії;
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями вимог законодавства України щодо частки вітчизняного продукту у їх програмах (передачах) та щодо вживання мов при здійсненні телерадіомовлення;
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями законодавства у сфері захисту суспільної моралі;
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями вимог законодавства щодо частки іноземних інвестицій у їх статутному фонді;
застосування в межах своїх повноважень санкцій відповідно до закону;
офіційний моніторинг телерадіопрограм.
Частину функцій Національної ради здійснюють Представники Національної ради в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, до компетенції яких (ст. 11) віднесено:
нагляд за дотриманням ліцензіатами вимог законодавства у галузі телерадіомовлення;
нагляд за виконанням ліцензіатами ліцензійних умов та умов ліцензії;
моніторинг телерадіопрограм;
нагляд за дотриманням ліцензіатами визначеного законодавством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній та референдумів, інформування Центральної виборчої комісії, відповідних територіальних виборчих комісій, Національної ради про виявлені порушення;
надсилання до Національної ради подання про факти порушень законодавства у галузі телерадіомовлення.
Цим же Законом (ст. 21) визначено перелік санкцій, які Національна рада може застосовувати до телерадіорганізацій (ліцензіатів) у разі порушення ними законодавства України, ліцензійних умов та умов ліцензій. У таких випадках Національна рада має право:
оголошувати попередження;
накладати штраф;
- звертатися до суду із заявою про анулювання ліцензії.
Єдиним і достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у володільців радіоелектронних засобів передбачених законом дозволів на їх експлуатацію є ліцензія на мовлення, видана Національною радою
Телерадіорганізація-ліцензіант має право розпочати мовлення протягом року з дня набрання чинності відповідною ліцензією, про що в десятиденний термін зобов'язана повідомити Національну раду.
Ліцензуванню підлягають такі види мовлення: 1) супутникове; 2) ефірне; 3) кабельне; 4) проводове; 5) багатоканальне.
Видача ліцензій на мовлення здійснюється:
на конкурсних засадах (за результатами відкритих конкурсів) для ефірного та багатоканального мовлення з використанням радіочастотного ресурсу;
без конкурсів (за заявковим принципом) щодо всіх інших видів мовлення.
Конкурс на отримання ліцензії оголошується Національною радою, причому в оголошенні зазначаються територія розповсюдження, канал та частоти, потужність передавача, обсяг мовлення (годин на добу) тощо.
Національна рада визначає також конкурсні умови, а саме:
ліцензійні умови для відповідного виду мовлення;
вимоги до програмної концепції мовлення;
вимоги щодо організаційно-технічних, фінансових та інвестиційних зобов'язань майбутнього ліцензіата.
Безпосередній перелік таких умов визначається Рішенням Національної ради. Рішення про видачу ліцензії приймається Національною радою після визначення переможця конкурсного відбору і оформляється протоколом, який підписується під час засідання Національної ради. Строк дії ліцензії встановлюється рішенням Національної ради згідно із заявою телерадіоорганізації, але він не може бути меншим за 7 років - для ефірного мовлення і 10 років - для кабельного (проводового) мовлення. Після закінчення визначеного строку ліцензія втрачає чинність, якщо не прийнято рішення про її продовження.
У ліцензії Національної ради, зокрема, зазначаються: назва та вид телерадіорганізації, місцезнаходження, вид діяльності, логотипи та позивні, програмна концепція, територія і спосіб розповсюдження, категорія споживачів, мова програм і передач (із зазначенням відсоткової частки української мови), інформація про засновників.
Інструментом, що забезпечує можливість належної ідентифікації програм та передач і здійснення контролю за додержанням законодавства та ліцензійних умов, є обов'язок телерадіоорганізацій повідомляти вихідні дані (ст. 46 Закону України "Про телебачення і радіомовлення"). До вихідних даних належать:
під час трансляції (ретрансляції) радіопрограми - найменування та позивні телерадіоорганізації, які вона повинна повідомляти не рідше ніж щогодини;
під час трансляції телепередачі - логотип, емблема або інші вихідні дані, які повинні постійно використовуватись.
Крім того, для трансляції телепередач Рішенням Національної ради запроваджено Систему візуальних позначок класифікації кіно-відеопродукції залежно від аудиторії, на яку вона розрахована. Відповідно до цієї Системи, кіновідеопродукція, що транслюється на телеканалах України, поділяється на три категорії, залежно від аудиторії, на яку вона розрахована. її показ по телебаченню має супроводжуватися відповідними візуальними позначками:
категорія І - без обмежень аудиторії (загальнодоступна) - зелений колір;
категорія II- перегляд неповнолітніми глядачами рекомендується разом з батьками або з одним із батьків - жовтий колір;
категорія III- рекомендується тільки для дорослих - червоний колір.
Фільми, заборонені для розповсюдження і демонстрування в Україні та без права показу на телеканалах, не підпадають під жодну категорію.
Під час трансляції візуальна позначка на телеекрані кіновідеопродукції категорій II і III має постійно бути у правому нижньому куті.
Кіновідеопродукція, що належить до категорії І, супроводжується відповідною позначкою на телеекранах протягом перших трьох хвилин трансляції.
Телекомпанії зобов'язані подавати візуальні позначки категорій II (трикутник) і III (квадрат) у друкованих програмах своїх передач.

6. Розповсюдження і демонстрування фільмів
Значна частина розповсюджуваної візуальної масової інформації подається у вигляді кінофільмів та відеофільмів. Закон України "Про кінематографію" (ст. 1) визначає фільм як аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, та який є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників.
Загалом, кінематографія, розглядається законодавством як галузь культури, що по'єднує комплекс видів професійної діяльності, пов'язаної з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням та демонструванням фільмів, навчально-науковою роботою у цій галузі. Але серед напрямів діяльності в галузі кінематографії можна виділити два, безпосередньо пов'язаних з розповсюдженням аудіовізуальної інформації. До них належать розповсюдження та демонстрування фільмів.
Розповсюдження (прокат) фільму - це виготовлення фільмокопій (тиражування), продаж і передача їх у прокат юридичним та фізичним особам. Суб'єктами діяльності щодо розповсюдження фільмів є: виробники, дистриб'ютори (прокатники) фільмів, кінокопіювальні підприємства, фонди фільмів, архіви кіно-, фото-, фонодокументів тощо.
Демонстрування (публічний показ, публічне сповіщення і публічна демонстрація) фільму - це професійна кінематографічна діяльність, що полягає в показі фільму глядачам у призначених для цього приміщеннях (кінотеатрах, інших кіновидовищних закладах), на відеоустановках, а також каналами мовлення телебачення. Суб'єктами діяльності щодо демонстрування фільмів є: кінотеатри, кіноустановки, ві-деоустановки, канали мовлення телебачення (ефірного, кабельного, ефірно-кабельного, супутникового тощо).
Державне регулювання діяльності з розповсюдження та демонстрування фільмів забезпечується шляхом:
установлення загальнобов'язкових технічних стандартів, норм та правил розповсюдження і демонстрування фільмів;
ведення Державного реєстру виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів;
надання права на демонстрування та розповсюдження фільмів у дозвільному порядку.
Органом державного регулювання в галузі кінематографіє є Міністерство культури і туризму України (МКТ), у структурі якого діють Державна служба кінематографії та Експертна комісії МКТ з питань розповсюдження і демонстрування фільмів.
У рамках своєї регуляторної діяльності в галузі кінематографії, Мінкультури встановлює вже згадані технічні стандарти, норми та правила розповсюдження і демонстрування фільмів, дотримання яких є обов'язковим для суб'єктів кінематографії незалежно від форм власності. Крім того, згідно зі ст. 14 Закону України "Про кінематографію", іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов'язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи суб-титровані державною мовою, вони також можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин.
Основні функції регулювання діяльності у сфері кінематографії виконує Державна служба кінематографі (Держкіно), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МКТ і підпорядковується йому .
Основними завданнями Держкіно є:
сприяння відродженню національної кінематографії, посилення її впливу на формування духовних цінностей Українського народу, створення належних правових і економічних умов для розвитку національного кіномистецтва та конкурентоспроможної на міжнародному ринку кіноіндустрії;
участь у межах своєї компетенції у реалізації державної політики в галузі кінематографії;
координація роботи місцевих органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у галузі кінематографії.
Зокрема, в рамках виконання своїх повноважень Держкіно:
веде Державний реєстр виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів;
видає державні посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів.
Порядок ведення Державного реєстру виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів визначається відповідним Положенням, затверджене Кабінетом Міністрів України321.
Одним із головних завдань ведення цього Реєстру є ідентифікація суб'єктів кінематографії, що здійснюють виробництво, розповсюдження і демонстрування фільмів на професійній основі з дотриманням технічних стандартів, норм та правил у цій сфері.
Реєстр складається з трьох розділів: виробники фільмів, розпосю-джувачі фільмів, демонстратори фільмів, у яких відображаються дані:
про виробництво фільмів на власній або найманій (орендованій) виробничій базі з повним технологічним циклом для виготовлення оригіналів фільмових матеріалів на кіноплівці, магнітних чи інших електронних носіях - для виробників фільмів;
про отримання права на виготовлення фільмокопій на кіноплівці, магнітних чи інших електронних носіях, продаж та передачу їх у прокат для демонстрування і для приватного (у домашніх умовах) перегляду; про умови виготовлення фільмокопій: на власній або найманій (орендованій) виробничій базі - для розповсюджувачів фільмів;
- про демонстрування фільмів у призначених для цього приміщеннях - для демонстраторів фільмів.
Внесення суб'єкта кінематографії до Реестра здійснюється на підставі відповідної заяви, яка розглядається в місячний термін з дня отримання її реєструючим органом. За результатами розгляду заяви орган управління кінематографією ухвалює рішення про внесення до Реєстру суб'єкта кінематографії чи про відмову у внесенні до Реєстру. При внесенні суб'єкта кінематографії до Реєстру йому видають свідоцтво встановленого зразка.
Рішення про внесення до Реєстру суб'єкта кінематографії та видачу йому свідоцтва ухвалюють:
Держкіно - стосовно виробників фільмів; розповсюджувачів фільмів, які отримали право на розповсюдження фільмів на всій території України;
місцеві органи управління кінематографією - стосовно розповсюджувачів фільмів, які отримали право на розповсюдження фільмів у межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць; демонстраторів фільмів, які проводять свою діяльність у межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Одним із ключових засобів регулювання розповсюдження і демонстрування на території України всіх видів вітчизняних та іноземних фільмів є видача Державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів (Прокатного посвідчення). Прокатне посвідчення є документом, що засвідчує відповідне право та визначає умови розповсюдження і демонстрування фільмів. Фільми, на які видані державні посвідчення на право розповсюдження і демонстрування, вносяться до Державного реєстру фільмів.
Безпосередньо порядок видачі прокатних посвідчень визначається Положенням про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України.
Прокатне посвідчення дає право розповсюджувати і демонструвати на території України всі види фільмів, вироблених в Україні та за її межами, будь-яким кінотеатрам, кіноустановкам, віде-оустановкам, прокатним пунктам відеокасет, торговельним підприємствам, підприємствам з тиражування, а також телеорганізаціям, у тому числі кабельному телебаченню, незалежно від форми власності.
Згідно з цим Положенням (п. 2), Прокатне посвідчення може засвідчувати два види прав: право розповсюдження фільму та право демонстрування фільму.
Право розповсюдження фільму є виключним (ексклюзивним) або невиключним (неексклюзивним) правом на тиражування, продаж, передавання в прокат, оренду фільму. Це право складається з:
кінотеатрального права (тиражування фільмокопій на кіноплівці, передання їх у прокат, оренду);
права домашнього відео (тиражування фільмокопій на відео-носіях, їх продаж, передавання в прокат);
права публічного комерційного відео (тиражування фільмокопій на відеоносіях, їх продаж, передавання в прокат, оренду для публічного показу через відеопроекцію);
телевізійного права (тиражування фільмокопій на відеоносіях, їх продаж, передавання в прокат для публічного показу каналами мовлення телебачення);
Право демонстрування фільму - це виключне (ексклюзивне) або невиключне (неексклюзивне) право на демонстрування (публічний показ) фільму. Це право складається з:
кінотеатрального права (демонстрування фільмокопій на кіноплівці у призначених для цього приміщеннях: кінотеатрах, кіноустановках);
права публічного комерційного відео (демонстрування фільмокопій на відеоносії у призначених для цього та обладнаних спеціальною відеопроекційною апаратурою приміщеннях або у приміщеннях, безпосередньо не пов'язаних з демонструванням фільмів, обладнаних відеопроекційною апаратурою або телевізійними приймачами);
телевізійного права (демонстрування фільмокопій на відеоносії або кіноплівці каналами мовлення ефірного, супутникового, кабельного телебачення платного чи безоплатного).
Прокатне посвідчення видається юридичній або фізичній особі, яка відповідно до законодавства є суб'єктом підприємницької діяльності. Рішення про видачу посвідчення приймає Держкіно на підставі відповідної заяви.
Прокатне посвідчення видається:
власникам кінотеатрального права - на кожний фільм і кожну фільмокопію на кіноплівці;
власникам телевізійного права, права домашнього відео та публічного комерційного відео - на кожний фільм або кілька фільмів.
Для одержання прокатного посвідчення власник відповідних прав на фільм подає до Держкіно:
заяву про видачу прокатного посвідчення, в якій зазначаються назва фільму мовою оригіналу та українською мовою, країна і студія-виробник, рік випуску;
нотаріально засвідчені копії (ксерокопії) угод (контрактів, договорів), інших документів, які підтверджують право даної особи на розповсюдження і демонстрування фільму, починаючи від першого власника майнових авторських прав;
в) коротку анотацію фільму, довідку про основний творчий склад знімальної групи та про метраж і тривалість фільму, засвідчені підписом власника відповідних прав на фільм;
г) фільмокопію на кіноплівці або інших носіях, яка відповідає технічним вимогам для перегляду, дубльована (озвучена, субтитрована) українською мовою.
Розгляд заяви, ухвалення рішення щодо державної реєстрації фільму або відмови у ній та видача прокатного посвідчення здійснюються протягом 15 днів. У разі позитивного рішення Держкіно реєструє фільм у Державному реєстрі фільмів, присвоює кожному фільму державний реєстраційний номер та видає прокатне посвідчення. Під час реєстрації також встановлюється індекс розповсюдження і демонстрації та визначається глядацька аудиторія фільма.
У разі виникнення розбіжностей щодо визначення індексу фільму за згодою власника відповідних прав на фільм цей індекс визначає Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Держкіно, до складу якої входять незалежні експерти кінознавці, кінокритики, мистецтвознавці, психологи, а також представники заінтересованих міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
Підставами для відмови у державній реєстрації фільму та видачі прокатного посвідчення є:
висновок експертної комісії щодо невідповідності фільму вимогам Закону України "Про захист суспільної моралі";
якщо фільм не дубльований (озвучений, субтитрований) українською мовою на фільмокопії мови оригіналу.
Відмова у державній реєстрації та видачі прокатного посвідчення означає заборону демонстрації та розповсюдження фільму на території України.
Положенням про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів встановлені такі індекси що визначають глядацьку аудиторію та відповідно до неї умови розповсюдження і демонстрування фільмів, які зазначаються у прокатному посвідченні
Для фільмів, що не мають обмеження глядацької аудиторії встановлюються індекси: "ДА " дитяча аудиторія та "ЗА " загальна аудиторія.
Для фільмів, що мають обмеження глядацької аудиторії:
"14" - фільм, перегляд якого дозволяється дітям до 14 років тільки у супроводі батьків. Самостійний перегляд дітям до 14 років забороняється;
"16" - фільм, перегляд якого забороняється особам віком до 16 років;
"18" - фільм, перегляд якого забороняється особам віком до 18 років;
"Х21" - фільм, перегляд якого забороняється особам віком до 21 року.
Відповідно до встановлених індексів, фільми, що мають обмеження глядацької аудиторії, розповсюджуються і демонструються з дотриманням певних вимог та обмежень. Так, продаж, передання в прокат населенню примірників фільмів на відеоносіях здійснюються з дотриманням таких вимог:
наявність на відеоносіях інформації про індекс фільму, який визначає глядацьку аудиторію;
обов'язкове попередженням споживача про встановлені обмеження.
При демонструванні фільмів кінотеатрами і кіновідеоустановками встановлено вимоги щодо попередження глядача про встановлені обмеження та дотримання встановленого часу демонстрування фільму.
Згідно з часовими обмеженнями фільми з індексом обмеження глядацької аудиторії можуть демонструватися:
"14" - на будь-яких сеансах, крім спеціальних дитячих;
"16" - на будь-яких сеансах, крім спеціальних дитячих;
"18" та "Х21" - на вечірніх сеансах з 18 години.
При демонструванні фільмів телеорганізаціями необхідно дотримувати таких вимог: попередження про встановлені обмеження у програмах телепередач; попередження перед початком демонстрування фільму; застосування візуальних позначок класифікації відео-продукції; додержання встановленого часу демонстрування фільму.
Згідно з часовими обмеженнями фільми з індексом обмеження глядацької аудиторії можуть демонструватися на телебаченні:
"14" - з 18 до 6 години;
"16" - з 21 до 6 години;
"18"-з 23 до 6 години;
"Х21"-з 24 до 6 години.
Ще однією вимогою до ідентифікації при демонструванні кінофільмів є встановлена ст. 13 Закону України "Про кінематографію" обов'язковість наявності вихідних даних (титрів) фільму, які повинні розміщуватися на матеріальних носіях на початку або в кінці фільму та підлягають обов'язковому відтворенню на всіх фільмокопіях.
У вихідних даних (титрах) у довільній послідовності зазначаються назва фільму, учасники його створення, знак охорони авторського права, рік його створення. За погодженням із власником, який має виключне право на фільм, у вихідні дані (титри) фільму можуть бути внесені додаткові відомості про учасників його створення.


Питання для самоконтролю:

У чому особливості предмета регулювання права масової інформації як інституту інформаційного права?
Які основні тенденції розвитку права масової інформації в нашій країні?
Визначите правовий зміст свободи масової інформації.
Що представляє собою засіб масової інформації як об'єкт права?
У чому особливості правового статусу журналіста?
Чим відрізняється відповідальність за зловживання свободою масової інформації від адміністративної відповідальності юридичних осіб за порушення законодавства про вибори?
Назвіть основні способи захисту прав у сфері масової інформації.
Лекція № 7
ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ

План
Основні принципи діяльності із захисту інформації.
Захист інформації в інформаційних системах.
Технічний захист інформації.
Криптографічний захист інформації.
Національна система конфіденційного зв'язку.
Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України.



Література:

Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40 – 44. – Ст. 356.
Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України, 2003, №  18-22, ст..144
Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий/ Отв. и науч. ред. С.С.Яценко. – К.: Правові джерела, 1998. – 1085 с.
Закон України “Про захист інформації в автоматизованих системах” від 5 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради. 1994. № 31. Ст. 286.
Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 1, 4, 6, 7, 9, 10 та 11 до Конвенції (Рим, 4.XI.1950) / "European Treaty Series" - № 5.
Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року. /Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – с. 427 – 439.
Баранов А., Брыжко В, Базанов Ю. Защита персональных данных. К.: Национальное агенство по вопросам информатизации при Президенте Украины, 1998. 128с.
Баранов А., Брыжко В, Базанов Ю. Права человека и защита персональних данных. К.: Государственный комитет связи и информатизации Украины, 2000.
Грибанов В.П Пределы осуществления и защита гражданских прав. – М..: Изд-во МГУ, 1972. – 214с.
Компьютерные технологии в криминалистике и информационная безопасность. – М. : Акад. упр. МВД РФ, 1997. – 155 с.
Кузьмин Э.А. Правовая защита коммерческой тайны // Правоведение. – 1992. – N 5. – С. 45-53.
Шиверский А.А. Защита информации: проблемы теории и практики. – М.: Юрист, 1996. – 211 с.
1. Основні принципи діяльності із захисту інформації

Питання захисту інформації є важливим у забезпеченні дотримання відповідних режимів інформаційних ресурсів та доступу до інформації. Слід зазначити, що захист може здійснюватися щодо інформації з будь-яким видом режиму доступу, але мета і завдання такого захисту будуть різними відповідно до вимог відповідного режиму. Зокрема, про таку особливість йдеться у Правилах забезпечення захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах, затверджених Кабінетом Міністрів України, якими розрізняються вимоги до захисту відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом.
Основною вимогою до захисту відкритої інформації є збереження її цілісності, що забезпечується захистом від несанкціонованих дій, які можуть призвести до її випадкової або умисної модифікації чи знищення. Відповідно дотримання режиму доступу до такої інформації передбачає, що:
усім користувачам має бути забезпечений доступ до ознайомлення з відкритою інформацією;
модифікація або знищення відкритої інформації може здійснюватися лише користувачами, яким надано відповідні повноваження;
спроби модифікації чи знищення відкритої інформації користувачами, які не мають на це повноважень, повинні блокуватися.
Захист конфіденційної і таємної інформації передбачає здійснення комплексу організаційних та правових заходів, які забезпечують вирішення низки завдань, до яких належить захист відповідної інформації від: 1) несанкціонованого та неконтрольованого ознайомлення; 2) модифікації; 3) знищення; 4) копіювання; 5) поширення.
Відповідно забезпечення дотримання режиму доступу до таємної або конфіденційної інформації передбачає, що:
доступ до конфіденційної інформації надається тільки користувачам, які мають на це повноваження;
спроби доступу до такої інформації осіб чи користувачів, які не мають відповідних повноважень повинні блокуватися;
користувачеві може надаватися право на виконання однієї або кількох конкретних операцій з обробки конфіденційної інформації або він може бути позбавлений такого права.
Захист інформації зазвичай здійснюється в рамках певних інформаційних систем. Із правового погляду вони становлять "організаційно впорядковану сукупність документів (масивів документів) і інформаційних технологій, в тому числі з використанням засобів обчислювальної техніки і зв'язку, які реалізують інформаційні процеси". Цілком логічним сприймається застереження "в тому числі" стосовно комп'ютерних технологій. Адже автоматизовані засоби оброблення інформації з'явилися за історичними мірками зовсім недавно. І навпаки, протягом кількох тисячоліть існують традиційні способи оброблення та передачі інформації. Вже з початку XX ст. до них поступово додалися телеграфні, телефонні, радіо, телевізійні, комп'ютерні мережі передачі інформації. Слід зазначити, що відповідні цілі діяльності із захисту інформації є універсальними і не залежать від виду інформаційної системи, інформаційного ресурсу або фізичного носія інформації. Адже загальні вимоги однакові до як інформаційних ресурсів так і електронних, паперових та інших фізичних носіях.
Захист інформації є комплексною категорією, що зумовлена багатьма чинниками. Будь-яка інформаційна система, особливо автоматизована, "поділяється на функціональну частину та частину забезпечення, кожна з яких поділяється на складові елементи мінімально можливої розмірності". Функціональна частина інформаційної системи виконує функції і завдання, що підлягають реалізації за допомогою цієї системи. Частина забезпечення представляє - це "наповнення" функціональної частини, за допомогою якого фактично реалізуються функції і завдання системи. Узагальнюючи такий підхід, можна говорити, що інформаційна система функціонує за тими самими правилами й законами, що і будь-який інший вид систематизованої діяльності з розподілом ролей і функцій. Створення будь-якої системи оброблення чи передавання інформації, починаючи від поштової служби і закінчуючи комп'ютерними мережами, охоплює величезну кількість етапів та елементів. До переліку їх належать: створення фізичних об'єктів на яких ця система розміщується; створення технічного і програмного забезпечення; підготовка кадрів; забезпечення фінансовими та енергетичними ресурсами тощо. І загрози, які усуває або яким запобігає система заходів захисту інформації, можуть виникати на будь-якому етапі створення чи експлуатації інформаційної системи.
Винятково важливою є проблема є визначення конкретних чинників, які потрібно враховувати, щоб охарактеризувати безпечність конкретну інформаційну систему. Для цього потрібно зважати на функціональне призначення систем та об'єктів інформаційної системи. Головне їх завдання полягає у реалізації інформаційних процесів. Тому цінною є насамперед та інформація, що обробляється в цих системах. Отже, інформаційна інфраструктура має забезпечувати інформацію або інформаційні ресурси, які обробляються, від "потенційно, або реально можливих дій, що призводять до неправомірного заволодіння відомостями що охороняються".
Неправомірними зокрема, можуть бути такі дії:
ознайомлення з конфіденційною інформацією різними шляхами і способами без порушення її цілісності;
модифікація інформації в протиправних цілях як часткова або значна зміна складу і змісту відомостей;
руйнування (знищення) інформації як акт вандалізму або з метою заподіяння прямої матеріальної шкоди.
Результатом неправомірних дій з інформацією є "порушення її конфіденційності, повноти, достовірності та доступності, що, у свою чергу, призводить до порушення як режиму управління, так і його якості в умовах спотвореної або неповної інформації".
Таким чином, можна стверджувати, що головним об'єктом загрози для інформаційної системи є суспільні відносини які складаються з приводу управління і користування об'єктами. А безпосередній предмет загрози - інформаційні ресурси та інформація, що обробляється. Отже, щодо безпеки інформаційна інфраструктура є певною оболонкою, яка захищає інформацію, що міститься в ній, від негативного впливу зовнішніх чинників.
Останні можна поділити за джерелами на три групи:
Антропогенні (безпосередньо створені людьми):
ненавмисні або навмисні діяння обслуговуючого і управлінського персоналу, програмістів, користувачів, служби безпеки інформаційної системи;
дії несанкціонованих користувачів (діяльність іноземних розвідувальних і спеціальних служб, кримінальних структур, недобросовісних партнерів та конкурентів, а також протиправна діяльність інших окремих осіб).
- Техногенні (зумовлені випадковим впливом технічних об'єктів):
внутрішні (неякісні технічні і програмні засоби оброблення інформації; засоби зв'язку, охорони, сигналізації; інші технічні засоби, що застосовуються в установі);
глобальні техногенні загрози (небезпечні виробництва, мережі енерго-, водопостачання, каналізації, транспорт тощо), які призводять до зникнення або коливання електропостачання та інших засобів забезпечення і функціонування, відмов та збоїв апаратно-програмних засобів;
- електромагнітні випромінювання і наведення, витоки через канали зв'язку (оптичні, електричні, звукові) тощо.
Природні (вплив негативних природних чинників) - стихійні лиха, магнітні бурі, радіоактивний вплив.
Звідси для інформаційної структури взагалі і для кожного її об'єкта, зокрема важливим є забезпечити незмінність внутрішніх умов оброблення інформації за одночасної зміни (в т. ч. і негативного) зовнішніх умов.
Отже, безпеку інформаційних систем можна охарактеризувати як стан забезпеченості необхідних умов і параметрів інформаційних процесів, що реалізуються за їх допомогою, від негативного впливу ззовні.
Відомі два способи регулювання питань захисту інформації. Перший забезпечується державною власністю на найважливіші (стратегічні) інформаційні системи та інформаційні ресурси і полягає в безпосередньому державному управлінні відповідними об'єктами. Другий забезпечується юрисдикцією держави на власній території і полягає в запровадженні єдиних, обов'язкових стандартів інформаційних процесів, яких мають дотримуватися власники або оператори об'єктів інформаційної інфраструктури.
Загалом, коли йдеться про захист інформації, більшість дослідників погоджується з тим, що цей захист може бути лише комплексним. Але в цій комплексній системі можна виділити спектр напрямів діяльності суб'єктів захисту інформації, які характеризуються специфічними методами і способами захисту інформації. Зазвичай виокремлюють:
правовий захист - спеціальні закони, інші нормативні акти, правила, процедури і заходи, що забезпечують захист інформації на правовій основі;
організаційний захист - регламентація виробничої діяльності і взаємовідносин виконавців на нормативно-правовій основі, що виключає або послаблює завдання будь-якої шкоди виконавцям;
інженерно-технічний захист - використання різних технічних засобів, що запобігають спричиненню шкоди інформації.
Зазначимо, що в будь-якому разі основу всіх перелічених вище заходів становлять правові норми, якими регламентується діяльність у сфері захисту інформації. Крім того, правовий захист інформації, який було розглянуто в попередніх розділах, стосується, так би мовити, інформації в "чистому" вигляді, незалежно від її носія. А от наступні - організаційний і інженерно-технічний аспекти захисту інформації спрямовані не безпосередньо на інформацію, а на системи, об'єкти та носії, на яких ця інформація збирається, обробляється й розповсюджується.


2. Захист інформації в інформаційних системах

Нині найбільш актуальним безумовно, є захист інформації, поданої в електронній формі, адже саме цей вид її, з огляду на нематеріальний характер, високу здатність до трансформації й передачі є найбільш вразливим до протиправних дій. Інформація в електронній формі обробляється, передається та розповсюджується за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, будучи їх основним наповненням. В Україні останнім часом створено достатньо широку нормативно-правову базу для проведення діяльності із захисту цього виду інформації. Причому можна виділити два аспекти захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: 1) встановлення стандартів і вимог щодо характеристик інформаційних систем, які мають забезпечувати дієвість цієї системи; безпосереднє правове регулювання діяльності із захисту інформації.
Наприклад, Закон України "Про телекомунікації" (ст. 1) виділяє дві характеристики безпеки інформаційних систем і мереж.
інформаційна безпека телекомунікаційних мереж - здатність мереж забезпечувати захист від знищення, перекручування, блокування інформації, її несанкціонованого витоку або від порушення встановленого порядку її маршрутизації.
сталість телекомунікаційної мережі - властивості телекомунікаційної мережі зберігати повністю або частково свої функції у разі впливу на неї дестабілізаційних чинників.
Ст. 9 Закону України "Про телекомунікації" визначено обов'язки операторів і провайдерів телекомунікацій щодо забезпечення відповідних характеристик і властивостей засобів телекомунікацій.
Правовою основою діяльності із захисту інформації є Закон України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах". Відповідно до ст. 1 цього Закону, захист інформації в системі - це діяльність, спрямована на запобігання несанкціонованим діям щодо інформації в системі.
Сама ж автоматизована система є такою, що виконує автоматизоване оброблення даних і в складі якої є технічні засоби їх оброблення (засоби обчислювальної техніки і зв'язку), а також методи і процедури, програмне забезпечення.
Закон визначає п'ять основних видів несанкціонованих дій з ін формацією:
блокування інформації в системі - дії, внаслідок яких унеможливлюється доступ до інформації в системі;
виток інформації - результат дій, внаслідок яких інформація в системі стає відомою або доступною фізичним та/або юридичним особам, що не мають права доступу до неї;
знищення інформації в системі - дії, внаслідок яких інформація в системі зникає;
порушення цілісності інформації в системі - несанкціоновані дії щодо інформації в системі, внаслідок яких змінюється її зміст.
Важливим аспектом інформаційної безпеки є захист інформації яка передається, зберігається та обробляється за допомогою комунікаційних систем різних типів. Щодо цього в Україні вже створено низку нормативно-правових актів.
Об'єктами захисту від неправомірних зазіхань є:
інформація, що обробляється в автоматизованій системі;
права власників цієї інформації та власників автоматизованої системи;
права користувача.
Захист інформації полягає у застосуванні сукупності організаційно-технічних заходів і правових норм для запобігання заподіянню шкоди інтересам власника інформації чи автоматизованої системи та особам, які користуються інформацією.
Закон України "Про захист інформації в автоматизованих системах" визначає: також відносини між суб'єктами в процесі оброблення інформації в автоматизованих системах, загальні вимоги до захисту інформації в АС і порядок організації цього захисту, відповідальність за порушення норм цього закону та засади міжнародної співпраці України у сфері автоматизованих систем.
Зазначимо, що конкретний зміст вимог до захисту інформації залежить насамперед від права власності на конкретну інформації, що обробляється за допомогою автоматизованої системи. Так, за ст. 11 Закону України "Про захист інформації в автоматизованих системах", вимоги і правила захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації, захист якої гарантується державою, визначаються відповідними нормативно-правовими актами. Ці вимоги є обов'язковими для власників автоматизованих систем, де така інформація обробляється, а для інших суб'єктів права власності на інформацію такі вимоги мають лише рекомендаційний характер.
Політика із захисту інформації в автоматизованих системах визначається Верховною Радою України, а державне управління в цій сфері здійснює Кабінет Міністрів України.
Державне управління у сфері захисту інформації в автоматизованих системах передбачає:
проведення єдиної технічної політики захисту інформації;
розроблення концепції, вимог, нормативно-технічних документів і науково-методичних рекомендацій захисту інформації в автоматизованих системах;
затвердження порядку організації, функціонування та контролю за виконанням заходів захисти оброблюваної в автоматизованій системі інформації, яка є власністю держави, а також рекомендацій щодо захисту інформації - власності юридичних та фізичних осіб;
організації випробувань і сертифікації засобів захисту інформації в автоматизованих системах, в якій здійснюється обробка інформації, що власністю держави;
створення відповідних структур для захисту інформації в автоматизованих системах;
проведення атестації сертифікаційних (випробувальних) органів, центрів і лабораторій, видача ліцензії на право проведення сервісних робіт в галузі захисту інформації в автоматизованих системах;

здійснення контролю захищеності оброблюваної в автоматизованих системах інформації, яка є власністю держави;
визначення порядку доступу осіб і організацій зарубіжних держав до інформації в автоматизованих системах, яка є власністю держави, або до інформації - власності фізичних та юридичних осіб, щодо поширення і використання якої державою встановлено обмеження.
Нормами законодавства встановлено комплексний характер захисту інформації. Зокрема, захист державних інформаційних ресурсів в автоматизованих системах, що належать до інформаційно-телекомунікаційних систем, здійснюється через запровадження комплексної системи захисту інформації (КСЗІ). Ця система складається з комплексу технічних, криптографічних, організаційних та інших заходів і засобів, спрямованих на запобігання блокуванню інформації, несанкціонованому ознайомленню з нею та/або її модифікації. Основними в комплексній системі захисту інформації є технічний та криптографічний захист, а також комплекс заходів організаційного характеру, який передбачає встановлення відповідних режимів діяльності об'єктів інформаційних систем, контроль за дотриманням правил і норм здійснення захисту інформації, контроль за діяльністю суб'єктів захисту інформації тощо.

3. Технічний захист інформації

Згідно з Положенням "Про технічний захист інформації в Україні", яке було затверджене Указом Президента, технічний захист інформації (ТЗІ) - це діяльність, спрямована на забезпечення інженерно-технічними заходами конфіденційності, цілісності та доступності інформації.
Комплекс заходів технічного захисту інформації може бути здійснений лише в інформаційній системі або на іншому об'єкті інформаційної інфраструктури. Рівень безпеки інформації, яка обробляється в системах та на об'єктах інформаційної інфраструктури визначається комплексом таких її властивостей:
конфіденційність - властивість інформації бути захищеною від несанкціонованого ознайомлення;
цілісність - властивість інформації бути захищеною від несанкціонованого спотворення, руйнування або знищення;
доступність - властивість інформації бути захищеною від несанкціонованого блокування.
Лише наявність цих трьох характеристик інформації, що підлягає захисту, є умовою ефективного і безпечного використання суб'єктами інформаційних процесів необхідних об'єктів інформаційної інфраструктури.
В Україні введено державне регулювання діяльність із ТЗІ, яке передбачає:
- ліцензування та надання дозволів на провадження діяльності із ТЗІ;
- сертифікацію та державне експертне оцінювання продукції
у сфері ТЗІ. Процедура надання ліцензії або дозволу визначається змістом завдань, які вирішуються в межах діяльності з ТЗІ:
організації, які виконують діяльність з ТЗІ з метою надання відповідних послуг іншим фізичним та юридичним особам, повинні отримати ліцензію на право проведення господарської діяльності у галузі ТЗІ;
органи державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють роботи з ТЗІ для власних потреб, отримують право на їх проведення у дозвільному порядку.
Нині ліцензування діяльності в галузі ТЗІ та контроль за додержанням ліцензійних вимог здійснюють адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України (Держспецзв'язку). Правила ліцензування цього виду господарської діяльності визначаються "Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності, пов'язаної з розробленням, виробництвом, впровадженням, обслуговуванням, дослідженням ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, наданням послуг у галузі технічного захисту інформації".
Усього в галузі ТЗІ підлягає ліцензуванню 7 видів робіт, а саме:
розроблення, впровадження, дослідження ефективності, обслуговування на об'єктах інформаційної діяльності комплексів (систем) технічного захисту інформації, носіями якої є акустичні поля, надання консультативних послуг;
розроблення, впровадження, дослідження ефективності, обслуговування на об'єктах інформаційної діяльності комплексів (систем) технічного захисту інформації, носіями якої є електромагнітні поля та електричні сигнали, надання консультативних послуг;
розроблення, виробництво, впровадження, дослідження ефективності, супроводження засобів та комплексів технічного захисту інформації в інформаційних системах, інформаційних технологій із захистом інформації від несанкціонованого доступу, надання консультативних послуг;
виявлення та блокування витоку мовної та видової інформації через закладні пристрої на об'єктах інформаційної діяльності, надання консультативних послуг;
виробництво засобів забезпечення технічного захисту інформації, носіями якої є акустичні поля;
виробництво засобів забезпечення технічного захисту інформації, носіями якої є електромагнітні поля та електричні сигнали;
розроблення, впровадження, дослідження ефективності, обслуговування на об'єктах інформаційної діяльності комплексів (систем) технічного захисту інформації, носіями якої є хімічні речовини, надання консультативних послуг.
Для органів державної влади та органи місцевого самоврядування Держспецзв'язку надає дозволи на проведення робіт з технічного захисту інформації для власних потреб і здійснює контроль за проведенням ними визначених видів робіт.
Система оцінювання продукції у сфері ТЗІ, як уже зазначалося, складається з двох процедур - сертифікації засобів ТЗІ та державної експертизи.
Об'єктом сертифікації в галузі ТЗІ є окремі засоби ТЗІ. Сертифікації підлягають:
засоби ТЗІ, які виробляються серійно;
одиничні зразки засобів ТЗІ;
засоби ТЗІ імпортного виробництва.
Процедура сертифікації полягає наданні споживачеві засобів ТЗІ гарантії відповідності цих засобів нормативним документам. Порядок та вимоги до проведення сертифікації засобів ТЗІ визначаються Наказом Держстандарту України "Про затвердження Порядку проведення робіт з сертифікації засобів забезпечення технічного захисту інформації загального призначення".
Сертифікація засобів ТЗІ в Україні здійснюється органами та випробувальними лабораторіями, які є акредитованими в Українській державній системі сертифікації продукції (УкрСЕПРО).
Державна експертиза у сфері ТЗІ здійснюється відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну експертизу" та відповідного "Положення про державну експертизу в сфері технічного захисту інформації".
Замовником державної експертизи у сфері ТЗІ є Держспецзв'язком.
Організаторами експертизи є фізичні та юридичні особи, які на підставі доручення або договору із замовниками організовують та проводять експертизу і подають експертні висновки.
Експертами є фізичні особи, які мають високу кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо здійснюють наукову чи науково-технічну експертизу та несуть персональну відповідальність за достовірність і повноту аналізу, обгрунтованість рекомендацій відповідно до вимог завдання на проведення експертизи.
Організатори експетризи та експерти, яким надано право здійснювати державну експертизу в сфері ТЗІ, підлягають реєстрації у відповідному Реєестрі.
Результати проведеної державної екпертизи у сфері ТЗІ оформляються у вигляді експертних висновків, які видаються щодо окремих засобів технічного захисту інформації, та атестатів відповідності, які видаються на комплексні системи захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах.
Наявність позитивного експертного висновку щодо засобу ТЗІ є підставою для його включення до Переліку засобів технічного захисту інформації загального призначення, які дозволені до використання з метою ТЗІ.
Наявність атестату відповідності є обов'язковою умовою надання власникові інформаційно-телекомунікаційної системи дозволу на оброблення в цій системі інформації, що підлягає захисту, відповідно до вимог законодавства.
Отже, система державного регулювання у сфері технічного захисту інформації має комплексний характер і забезпечується встановленням відповідних правил і стандартів, які стосуються як діяльності у сфері ТЗІ, що включають ліцензування та надання відповідних дозволів, так і спеціальними вимогами до засобів ТЗІ та інформаційно-телекомунікаційних систем, які включають стандартизацію, сертифікацію та атестацію.

4. Криптографічний захист інформації

Криптографічний захист інформації є найдавнішим, оскільки його корені сягають ще IV тисячоліття до н. є., коли в давньому Єгипті, Шумері, Китаї, Індії та Ассирії виникли перші шифри. Але основоположником криптографічної науки вважається К. Шенон, який у 1946 р. видав працю під назвою "Теорія зв'язку в секретних системах", у якій виклав теоретичні основи сучасної криптографії. Саме відтоді застосування криптографічного захисту інформації стало швидко поширюватися не лише у військово-політичній сфері, а й у промисловості, банківській діяльності, приватній кореспонденції тощо.
Криптографія стала справою не лише спецслужб, як би вони того не бажали. У 70 - 80-ті роки. XX ст. підвищується суспільний інтерес до криптографії. Виявилося, що криптографічні засоби можуть бути добрим інструментом захисту прав громадян на конфіденційність листування і переговорів. Цьому сприяло відкриття односторонніх функцій і криптографії з відкритими ключами, так званих "хеш-функцій" (спеціальних ознак повідомлень, за якими легко ідентифікувати повідомлення і виявити його модифікації); механізмів цифрового підпису (аналога звичайного рукописного підпису, який надає електронним документам юридичної сили) тощо.
В Україні нормативно-правове регулювання питань криптографічного захисту інформації розвивається досить швидко. Основою цього виду діяльності є затверджене Указом Президента "Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації", згідно з яким криптографічний захист інформації є таким, що здійснюється за допомогою перетворень інформації з використанням спеціальних даних (ключових даних) з метою приховування (або відновлення) змісту інформації, підтвердження її справжності, цілісності, авторства тощо.
Цей Указ визначає основні терміни, що використовуються у криптографічному захисті інформації:
- засіб криптографічного захисту інформації програмний, апаратно-програмний, апаратний або інший засіб, призначений для криптографічного захисту інформації;
- криптографічна система (криптосистема) - сукупність засобів криптографічного захисту інформації, необхідної ключової, нормативної, експлуатаційної, а також іншої документації (у тому числі такої, що визначає заходи безпеки), використання яких забезпечує належний рівень захищеності інформації, що обробляється, зберігається та (або) передається. Сам же криптографічний захист інформації здійснюється за допомогою відповідної криптосистеми, яка складається із сукупності органів, підрозділів, груп, діяльність яких спрямована на забезпечення криптографічного захисту інформації, та підприємств, установ і організацій, що розробляють, виробляють, експлуатують та (або) розповсюджують криптосистеми і засоби криптографічного захисту інформації. Конкретні вимоги до засобів криптографічного захисту інформації залежать від правового режиму останньої та її суспільного і державного значення.
Так, для криптографічного захисту інформації, що становить державну таємницю, та службової інформації, створеної на замовлення державних органів або яка є власністю держави, використовуються криптосистеми і засоби криптографічного захисту, допущені до експлуатації Держспецзв'язку. Такі криптосистеми і засоби перебувають виключно у державній власності.
Проте засоби криптографічного захисту службової інформації та криптосистеми з відповідного дозволу можуть перебувати і в недержавній власності.
Щодо криптосистем і засобів криптографічного захисту конфіденційної інформації встановлено лише вимогу наявності сертифікату відповідності.
Законодавством також установлено вимоги щодо ліцензування діяльності, пов'язаної з розробленням, виготовленням, ввезенням, вивезенням, реалізацією та використанням засобів криптографічного захисту інформації, а також з наданням послуг із криптографічного захисту інформації. Надійність криптографічного захисту інформації забезпечують не лише якість та характеристики самих криптосистем, а й організаційні заходи, які унеможливлюють витік інформації, що може допомогти у зламі криптографічного захисту. З цією метою встановлено особливий порядок розроблення, виготовлення та експлуатації засобів криптографічного захисту конфіденційної інформації та постачання і використання ключів до цих засобів.
Заходи організаційного забезпечення криптографічного захисту інформації (КЗІ) проводяться через установлення:
режиму безпеки тобто реалізованої системи правових норм, організаційних та організаційно-технічних заходів, яка створюється на підприємствах під час розроблення, дослідження, виробництва та експлуатації засобів КЗІ з метою обмеження доступу до конфіденційної інформації;
спеціальних вимог до КЗІ, тобто вимог до принципів побудови засобів КЗІ і технічної реалізації криптографічних алгоритмів у засобах КЗІ, до криптографічних якостей, а також до захисту від можливих каналів витоку небезпечних сигналів засобів КЗІ.
Головними вимогами до інформаційної безпеки засобів КЗІ є такі:
особи, допущені до розроблення, виготовлення та експлуатації КЗІ, повинні мати допуск, відповідний рівневі таємної або конфіденційної інформації, яку передбачається захищати такими засобами КЗІ;
у засобах КЗІ мають використовуватися криптоалгоритми та криптопротоколи, які є державними стандартами України або рекомендовані Держспецзв'язку;
засоби КЗІ без уведених діючих ключових даних мають гриф обмеження доступу, який відповідає грифу опису криптосхеми;
гриф обмеження доступу засобів КЗІ із завантаженими ключовими даними визначається грифом обмеження доступу ключових документів;
гриф обмеження доступу ключових документів, що використовуються засобами КЗІ, має відповідати максимальному грифу обмеження доступу інформації, яка захищається.
Порядок постачання і використання ключів до засобів КЗІ, та відповідні організаційні й технічні заходи безпеки регулюються спеціальною інструкцією, затвердженою спільним наказом Держстандарту та СБУ, якою запроваджено "єдині вимоги, обов'язкові для виконання юридичними особами будь-яких форм власності, що передбачені чинним законодавством".



5. Національна система конфіденційного зв'язку
Одним із напрямів забезпечення захисту інформації з обмеженим доступом стало створення в Україні загальнонаціональної спеціальної інформаційно-телекомунікаційної системи, яка дістала назву Національна система конфіденційного зв'язку.
Згідно з нормами ст. 1 Закону України "Про Національну систему конфіденційного зв'язку", Національна система конфіденційного зв'язку - сукупність спеціальних телекомунікаційних систем (мереж) подвійного призначення, які за допомогою криптографічних та/ або технічних засобів забезпечують обмін конфіденційною інформацією в інтересах органів державної влади та органів місцевого самоврядування, створюють належні умови для їх взаємодії в мирний час та у разі введення надзвичайного і воєнного стану.
Основними складовими елементами НСКЗ є:
спеціальні телекомунікаційні системи (мережі), призначені для обміну інформацією з обмеженим доступом;
фіксовані й мобільні компоненти відповідних телекомунікаційних систем;
централізовані системи захисту інформації та оперативно-технічного управління.
Державну підтримку НСКЗ, яка полягає у створенні шляхом створення сприятливих правових, економічних та інших умов, здійснює Кабінет Міністрів України.
Управління НСКЗ, її функціонування, розвиток, використання та захист інформації забезпечуються Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України (Адміністрація Держспецзв'язку).
Суб'єктами цієї системи, які беруть участь у її створенні, функціонуванні, розвитку та використанні, можуть бути як органи публічної влади, так і фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками окремих компонентів НСКЗ.
Але, згідно із законодавством, такі компоненти НСКЗ, як централізовані системи захисту інформації та оперативно-технічного управління, перебувають виключно в державній власності і не підлягають приватизації.
Послуги конфіденційного зв'язку за допомогою НСКЗ надаються операторами, які є юридичними особами і мають ліцензії на право надання послуг фіксованого та/або рухомого (мобільного) телефонного зв'язку, а також надання послуг у галузі криптографічного та/або технічного захисту інформації відповідно до законодавства.
Абонентами цієї системи можуть бути як органи державної влади та місцевого самоврядування, так і юридичні та фізичні особи, які отримують відповідні послуги на платній основі.
Але порядок надання послуг конфіденційного зв'язку органам державної влади та органам місцевого самоврядування, державним підприємствам, установам та організаціям визначає Кабінет Міністрів України.
Послуги конфіденційного зв'язку іншим юридичним та фізичним особам надаються відповідно до законодавства на підставі договору між споживачем та оператором. При цьому законодавство встановлює вимогу до розмежування конфіденційної інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших юридичних та фізичних осіб з використанням криптографічних та/або технічних засобів.
Забезпечення відповідного рівня захисту інформації при наданні послуг конфіденційного зв'язку забезпечується комплексом таких організаційних і технічних заходів:
шифрування інформації за допомогою вітчизняних засобів криптографічного захисту інформації;
резервування критичного обладнання та каналів зв'язку,
цілодобовий контроль за функціонуванням системи;
блокування розповсюдження комп'ютерних вірусів;
швидке реагування на можливі спроби несанкціонованого доступу до інформації та ресурсів системи.
Починаючи з 2005 р. у межах цієї системи розвивається Спеціальна мережа стільникового зв'язку НСКЗ, в якій використовуються мобільні термінали, що обладнані системами криптографічного захисту інформації".
В Україні діє також Державна система урядового зв'язку України, яка призначена для передачі інформації, що містить державну таємницю, і використовується виключно органами державної влади.


6. Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України

Питання захисту інформації та організації державного управління у цій сфері неодноразово ставали предметом широких дискусій. Певною мірою це пов'язано із незадовільним станом забезпечення прав і свобод громадян, захисту персональних даних, захисту конфіденційної і таємної інформації, порушення щодо яких ставали причинами резонансних подій у політичному, правовому та економічному житті України. Тривалий час основні питання державного управління у сфері захисту інформації та забезпечення органів державної влади і місцевого самоврядування спеціальним зв'язком належали до компетенції Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України (ДСТСЗІСБУ). Але в 2005 p., Президент України ухвалив Указ, яким передбачалося вжиття ряду заходів щодо забезпечення конституційних прав громадян на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя під час проведення оперативно-технічних заходів та відповідно до ч. 2 ст. 102 Конституції України.
Одим із цих заходів було визначено необхідність створення центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом основними завданнями якого є: реалізація державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, забезпечення функціонування державної системи урядового зв'язку, Національної системи конфіденційного зв'язку, криптографічного і технічного захисту інформації. Таким органом стала Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України (Держспецзв'язку). Правову основу діяльності Держспецзв'язку було створено із прийняттям Закону України "Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України".
Згідно зі ст. 2 цього Закону, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України є державним органом, який призначений для забезпечення функціонування і розвитку державної системи урядового зв'язку, Національної системи конфіденційного зв'язку, захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах, криптографічного та технічного захисту інформації.
Основними завданнями Держспецзв'язку (ст. 3) є:
участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах, криптографічного і технічного захисту інформації;
забезпечення в установленому порядку урядовим зв'язком Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, інших посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів військового управління, керівників підприємств, установ і організацій у мирний час, в умовах надзвичайного та воєнного стану, а також у разі виникнення надзвичайної ситуації;
забезпечення функціонування, безпеки та розвитку державної системи урядового зв'язку і Національної системи конфіденційного зв'язку;
визначення вимог і порядку створення та розвитку систем технічного та криптографічного захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом;
здійснення державного контролю за станом криптографічного та технічного захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, а також за додержанням вимог законодавства у сфері надання послуг електронного цифрового підпису;
охорона об'єктів, приміщень, систем, мереж, комплексів, засобів урядового і спеціального зв'язку, ключових документів до засобів криптографічного захисту інформації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.
Держспецзв'язок має специфічне потрійне підпорядкування, яке було створено з метою забезпечення ефективного контролю за її діяльністю та запобігання можливим зловживанням у цій сфері.
Так, діяльність Держспецзв'язку спрямовується Кабінетом Міністрів України, який здійснює заходи щодо забезпечення її функціонування. До компетенції Кабміну віднесено також призначення Голови Адміністрації Держпецзв'язку, який здійснює керівництво цією службою.
Водночас Держспецзв'язок підконтрольний Верховній Раді України, а з питань забезпечення національної безпеки України підпорядковується і підконтрольний Президентові України.
Безпосередньо порядок організації діяльності Держспецзв'язку визначається Постановами Кабінету Міністрів України "Питання Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації" та "Про затвердження Положення про Адміністрацію Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації" .
Кабінет Міністрів України визначає також структуру і штат Держспецзв'язку та її підрозділів. Структура Дежспецзв'язку є такою:
Адміністрація Держпецзв'язку - центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, структурними підрозділами якої є департаменти та управління, відділи й сектори;
регіональні підрозділи, які забезпечують вирішення покладених на Держспецзв'язку завдань в регіонах України;
територіальні підрозділи, які вирішують завдання забезпечення функціонування системи урядового зв'язку;
підрозділи забезпечення (навчальні та медичні підрозділи, науково-дослідні та науково-виробничі установи);
до сфери державні управління Держспецзв'язку також відносяться державні підприємства, діяльність яких пов'язана із забезпеченням виконання покладених на службу завдань.
Серед підрозділів і установ, що підпорядковані Держспецзв'язку та забезпечують вирішення окремих завдань, що покладені на цю службу, слід назвати:
- Центр забезпечення урядовим зв 'язком Держспецзв 'язку у м.Києві та Київській області, що забезпечує функціонування державної системи урядового зв'язку та безпеку інформації в ній безпосередньо у м. Києві;
- Державний науково-дослідний інститут спеціального зв'язку та захисту інформації, основними завданнями якого є підготовка пропозицій щодо загальної стратегії розвитку спеціальних інформаційно-телекомунікаційних систем, розробка нормативно-правових актів у цій сфері, проектів створення спеціальних інформаційно-телекомунікаційних систем; - Інститут спеціального зв'язку та захисту інформації Національного технічного університету "КІН" для підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі спеціального зв'язку та захисту інформації для Держспецзв'язку та інших органів виконавчої влади, наукових кадрів, перепідготовки і підвищення кваліфікації інженерних кадрів; Державне підприємство "Державний центр інформаційної безпеки " - розробка систем криптографічного захисту інформації для органів державної влади;
Державний центр випробувань засобів технічного захисту інформації- забезпечення органів державної влади засобами технічного захисту інформації, перевіреними на відповідність національним стандартам;
Державне підприємство "Українські спеціальні системи " оператор Національної системи конфіденційного зв'язку, виконує роботи в галузі КЗІ та ТЗІ;
Державне підприємство "Укрінформзв'язок " - оператор Державної системи урядового зв'язку, здійснює виробництво та монтаж систем ТЗІ та апаратури спеціального призначення.

Питання для самоконтролю:

Які способи захисту прав на інформацію ви знаєте?
Чим відрізняється захист права в адміністративному порядку від захисту у судовому порядку?
Які способи цивільно-правового захисту права на доступ до інформації?
У яких випадках може наступити кримінальна відповідальність за порушення права на доступ до інформації?
Як можна захистити результат інтелектуальної діяльності через інститути інформаційного права?
У чому полягає актуальність проблеми захисту здоров'я людини від деструктивного інформаційно-психологічного впливу?
Які державні гарантії захисту від шкідливої інформації?
Які основні способи захисту прав на комерційну таємницю?
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Адміністративне право України. Академічний курс. / За ред. В.Б. Авер'янова. - К., 2004.
2. Адміністративне право України / За ред. С. Ківалова. - Одеса: Юридич-на літ-ра, 2003.
3. Адміністративне право України / За ред. Ю.П. Битяка. - К.: Юрінком-інтер, 2006.
4. Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти. Харків: УВС, 2000.
Бандурка О.М., Тищенко Н.М. Адміністративний процес. - К., 2001.
Баранов О.А. Інформаційне право України: стан, проблеми, перспективи. - К.: СофтПрес, 2005.
7. Бачило И.Л. Информационное право. Основы практической информатики. -М., 2001.
8. Бачило И.Л., Лопатин В.Н., Федотов М.А. Информационное право. -СПб., 2001.
9. БахрахД. Н. Административное право: Учеб. для вузов. - М.: БЕК, 1999.
10. Бернард Г. Сіган. Створення конституції для народу чи республіки, що здобули свободу. - К.: Ін-т демократії ім. П. Орлика, 1993.
11. Василюк В.Я., Климчик CO. Інформаційна безпека держави: Курс лекцій. - К., 2008.
12. Венгеров А.Б. Право и информация в условиях автоматизации управления. -М., 1978.
13. Винер Н. Кибернетика и управление, их связь в животном и машине. - М.: Иностр. Лит-ра, 1958.
14.Виноградова Г.В. Інформаційне право України: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2006.
Гаврилов О.А. Курс правовой информатики. - М.: Изд-во НОРМА, 2000. Гостев И.М. Информационное право в России. // Конфидент. - 2000. - № 1-2.
Доступ до інформації та електронне урядування. - К.: Факт, 2004.
Європа на шляху до інформаційного суспільства // Матеріали Європейської Комісії 1994 - 1995 pp. - К.: Держкомзв'язку та інформатизації України, 2000.
Е-майбутнє та інформаційне право / За ред. М. Швеця. - К., 2006.
Інформаційна відкритість органів державної влади України / За ред. М. Лациби-К.,2005.
Інформаційне забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації. Організаційно-правові питання теорії і практики / За ред. P.А. Калюжного та В.О. Шамрая. - К., 2002.
22. Інформаційне законодавство: 36. законодавчих актів: У 6 т. - К.: Юрид. думка, 2005.
23. Інформація, зв'язок і телекомунікації в Україні: економіка, право, управ ління. / За ред. CO. Довгого, Б.І. Холод - К.: Укртелеком, 2001.
24. Информация. Дипломатия. Психология. - М.: Известия, 2002.
25. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура. Пер. с англ. под науч. ред. О.И. Шкаратана- М.: ГУ ВШЭ, 2000.
Копылов В.А. Информационное право. - М: Юристь, 1997.
Копылов В.А. Информационное право. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристь, 2002.
28. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2004.
29. Кормич Б.А. Інформація як категорія інформаційного права // Актуальні проблеми держави і права. 36. наук, праць - Вип. 16. - Одеса: Юрид. літ-ра, 2002. - с 367-374.
30. Кормич Б.А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України. - Одеса: Юрид. літ-ра, 2003.
31. Крос К., Гакет Р. Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах. Перспективи конкуренції. - К.: Основи, 2000.
32. Курушин В.Д., Минаев В.А. Компьютерные преступления и информационная безопасность: Справ. - М.: Новый юрист, 1998.
33. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., Желіховський В.М.Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції. - К.: КНТ, 2006.
34. Литвиненко О.В. Інформаційна безпека Європи. - К., 1999.
35. Марущак А.І. Інформаційне право: Доступ до інформації: Навч. посібник. - К.: КНТ, 2007.
36. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. - М.: Academia, 1999.
Огляд практики Європейського суду з прав людини. Норми та стандарти Конвенції про захист прав і основних свобод людини. - К.: Мін-во юстиції України, 2002.
Основи інформаційного права України. - К.: Знання, 2004.
Організаційно-правові основи захисту інформації з обмеженим доступом / За ред. В.С Сідака. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2006.
Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / За ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа - К.: Юрид. думка, 2006.
Рабіпович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти). - Л., 2001.
Рассолов М.М. Информационное право. - М., Юристь, 1999.
Северин В.А. Правовое обеспечение информационной безопасности предприятия. - М., 2000.
Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти: 36. ст. за матер, міжнар. конф. - К.: Сатсанга, 2001.
Хрипко С.Л. Інформаційне право: Навч.-метод. посібник. - Донецьк, 2005.
Шеннон К.Е. Работы по теории информации и кибернетике. - М., 1963.
Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. - М.: Мысль, 1980.
Ярочкин В.И. Информационная безопасность. - М.: Междунар. отношения, 2000.
49. Ярочкин. В.И. Информационная безопасность: Учебник. - М.: Фонд
«Мир», 2003.
50. Annual Information Society Report 2007 А Ешореап Information Society for Growth and Employment / COM (2007) 146. SEC (2007) 395. - Volumes 1,2,3-March 2007.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ

Закони України

51. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30 - Ст. 141.
Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26 - Ст. 131.
Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14 лютого 1992 р. № 2117-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 21.-Ст. 294.
Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон України від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII // Відомості Верховної Ради України. -1993.-№4.-Ст. 19.
Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 9. - Ст. 62.
Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121-ПІ // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 5- 6. - Ст. 30.
Про бібліотеки і бібліотечну справу: Закон України від 27 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 7. - ст. 45.
Про вибори народних депутатів України: Закон України в редакції Закону № 2777-IV від 7 липня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 38-39. - Ст. 449.
Про видавничу справу: Закон України від 5 червня 1997 р. № 318/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 32. - Ст. 206.
Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст. 490.
Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України: Закон України від 23 лютого 2006 p. № 3475-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 30. - Ст. 258.
Про державну статистику: Закон України від 17 вересня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 43. - Ст.608 (В редакції Закону № 1922-Ш від 13.07.2000 / ВВР, 2000. - № 43. - Ст. 362)
63. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 16. - Ст. 93. (В ре дакції Закону № 1079-XIV від 21.09.99).
64. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 р. № 2782-ХІІ // Відомості Верховної Ради Укра їни. - 1993.-№ І.-Ст. 1.
65. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України від 31 травня 2005 p. № 2594-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 26. - Ст.347.
66. Про захист суспільної моралі: Закон України від 20 листопада 2003 р. №1296-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 14. - Ст.192.
Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України - 1996. - № 47. - Ст. 256.
Про зону надзвичайної екологічної ситуації: Закон України від 13 липня 2000 р. № 1908-ІП. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 42. - Ст. 348.
Про електронні документи та електронний документообіг: Закон України від 22 травня 2003 р. № 851-IV // Відомості Верховної Ради України. -2003.-№36.-Ст. 275.
Про електронний цифровий підпис: Закон України від 22 травня 2003 р. № 852-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 36. - Ст. 276.
Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.
Про інформаційні агентства: Закон України від 28 лютого 1995 р. № 74/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 13. - Ст. 83.
Про Концепцію Національної програми інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 27-28. - Ст. 182.
Про науково-технічну інформацію: Закон України від 25 червня 1993 р. № 3322-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 33. -Ст. 345.
Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 р. № 51/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995. -№9.-Ст. 56.
Про Національний архівний фонд та архівні установи: Закон України від 24 грудня 1993 р. № 3814-ХІІ // Відомості Верховної Ради України.-1994.-№ 15.-Ст. 86.
Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 р. № 74/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 27-28,.-Ст. 18.
Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення: Закон України від 23 вересня 1997 р. № 538/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 48. - Ст. 296.
Про Національну систему конфіденційного зв'язку: Закон України від 10 січня 2002 р. № 2919-Ш // Відомості Верховної Ради України - 2002 - № 15.-Ст. 103.
Про інформаційні агентства: Закон України від 28 лютого 1995 р. № 74/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 13. - Ст. 83.
Про обов'язковий примірник документів: Закон України від 9 квітня 1999 р. № 595-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 22-23. -Ст. 199.
Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-ХП. // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 22. - ст. 303.
Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки: Закон України від 9 січня 2007 p. № 537-V // Відомості Верховної Ради України - 2007. - № 12. - Ст. 102.
Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. № 964 - IV // Офіційний вісник України. - № 29. - с 38. - Ст. 1433.
Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації: Закон України від 23 вересня 1997 р. № 539/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 49. - Ст. 299.
Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України: Закон України від 13 вересня 2001 р. № 2681-ІШ/Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 1. - Ст. 2
Про радіочастотний ресурс України: Закон України від 1 червня 2000 р. № 1770-ПІ // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 36. - Ст. 298.
88. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 5 березня 1998 року № 183/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998.-№35.-Ст. 237.
Про ратифікацію Статуту і Конвенції Міжнародного союзу електрозв'язку: Закон України від 15 липня 1994 р. № 116/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 33. - Ст. 306.
Про рекламу: Закон України від 3 липня 1996 р. № 270/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 39. - Ст. 181.
Про Службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 р. № 2229-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 27. -Ст. 382.
Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 7 червня 2001 року № 2493-ІИ // Відомості Верховної Ради України. -2001.-№33.-Ст. 175.
Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України: Закон України від 18 липня 1997 р. № 485/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 45. - Ст. 284.
Про страхування: Закон України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 18. - Ст. 78.
Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 р. № 3759-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 10. - Ст. 43.
Про телекомунікації: Закон України від 18 листопада 2003 р. № 1280-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 12. - Ст. 155.
Про Центральну виборчу комісію: Закон України від ЗО червня 2004 р. №1932-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 36. - Ст. 448.
Цивільний кодекс України № 435-IV від 16 січня 2003 р. // Відомості Вер ховної Ради України. - 2003. - №№ 40 - 44. - Ст. 356.

Постанови Верховної Ради України

99. Про Регламент Верховної Ради України: Постанова Верховної Ради України від 16 березня 2006 р. № 3547-IV // Відомості Верховної Ради Укра їни - 2006. - № 23, № 24-25. - Ст. 202.
100. Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні: Постанова Верховної Ради України від 1 грудня 2005 р. № 3175-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. -№ 15.-Ст. 131.

Рішення Конституційного Суду України

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К.Г.Устименка) від 30 жовтня 1997 року № 5-зп. - Справа № 18/203-97.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої статті 17, частин першої, дев'ятої статті 20 Закону України «Про телекомунікації», статті 2 Указу Президента України «Про Національну комісію з питань регулювання зв'язку України» від 8 жовтня 2008 р. № 21-рп/2008 - Справа № 1-42/2008.

Укази Президента України

Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України від 14 жовтня 2005 р. № 1446/2005
Про Воєнну доктрину України: Указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004.
Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів: Указ Президента України від 7 листопада 2005 р. № 1556/2005.
Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні: Указ Президента України від 31 липня 2000 р. № 928/2000.
Про Національну комісію з питань регулювання зв'язку України: Указ Президента України від 21 серпня 2004 р. № 943/2004.
Про Перелік посадових осіб, на яких покладається виконання функцій державного експерта з питань таємниць: Указ Президента України від 29 травня 2006 р. № 452/2006.
Про Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні: Указ Президента України від 22 травня 1998 р. № 505/98.
Про Положення про технічний захист інформації в Україні: Указ Президента України від 27 вересня 1999 р. № 1229.
Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності: Указ Президента України від 10 червня 1997 р. № 503/97. (В редакції Указу Президента України №1235/98 від 10 листопада 1998 р.)
Про Стратегію національної безпеки України: Указ Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105/2007.

Постанови Кабінету Міністрів України

113. Деякі питання організації діяльності Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації: Постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 2006 р. № 869.
Питання Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації: Постанова Кабінету міністрів України від 25 травня 2006 р. № 734.
Питання Державної служби кінематографії: Постанова Кабінету Міністрів України від 7 березня 2006 р. № 251.
Про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1998 р.№ 1540.
Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348.
Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893.
Про затвердження Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 грудня 2005 р. № 1208.
Про затвердження Плану використання радіочастотного ресурсу України: Постанова Кабінету Міністрів України від 9 червня 2006 р. № 815.
Про затвердження Положення про Адміністрацію Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації: Постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 2006 р. № 868.
Про затвердження Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1315.
Про затвердження Положення про Державний реєстр виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня .2004 р. № 27.
Про затвердження Положення про Міністерство культури і туризму України: Постанова Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2006 р. № 1566.
Про затвердження Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 березня 2004 р. № 326.
Про затвердження Положення про Національну комісію з питань регулювання зв'язку України: Постанова Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 р. №971.
Про затвердження Положення про центральний засвідчувальний орган: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. № 1451.
Про затвердження Порядку акредитації центру сертифікації ключів: Постанова Кабінету Міністрів України від 13 липня 2004 р. № 903.
Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним: Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2001 р. № 376.
Про затвердження Порядку застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. № 1452.
Про затвердження Порядку підключення до глобальних мереж передачі даних: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2002 р. № 522.
Про затвердження Правил забезпечення захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 березня 2006 р. № 373.
Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи «Електронний Уряд»: Постанова Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 208.
Про Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 р. № 1550.
Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці: Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611.
Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 р. №3.
Про адміністрування домену «UA»: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 липня 2003 p. N 447-р.
Про затвердження Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 5 травня 2003 р. № 259-р.
Про створення спеціальної мережі стільникового зв'язку Національної системи конфіденційного зв'язку: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2005 р. № 405-р.




Нормативно-правові акти інших органів державної влади

Положення про дозвільний порядок проведення робіт з технічного захисту інформації для власних потреб: Наказ ДСТСЗІ СБУ від 23 лютого 2002р. № 9.
Про затвердження Загальних правил поведінки державного службовця: Наказ Головного управління державної служби України № 58 від 23 жовтня 2000 р.
Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю: Наказ Служби Безпеки України від 12 серпня 2005 р. № 440.
Про затвердження зобов'язання громадянина України у зв'язку з допуском до державної таємниці та анкети для оформлення допуску до державної таємниці: Наказ Служби Безпеки України № 190 від 18 червня 2001 р.Про затвердження Інструкції про порядок здійснення Службою безпеки України контролю за обігом документів, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави: Наказ Служби безпеки України 17 липня 2006 р. № 550.
Про затвердження Інструкції про порядок та умови одержання інформації з інформаційного фонду Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів: Наказ Міністерства юстиції України від 26 червня 2002 р. № 57/5.
Про затвердження конкурсних умов: Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 21 березня 2007 р. № 350.
Про затвердження ліцензійних умов провадження господарської діяльності, пов'язаної з розробленням, виробництвом, впровадженням, обслуговуванням, дослідженням ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, наданням послуг у галузі технічного захисту інформації: Спільний наказ Держкомпідприємництва та ДСТСЗІ СБУ від 29 грудня 2000 р. № 89/67.
Про затвердження Національного плану нумерації України: Наказ Міністерства транспорті і зв'язку України від 23 листопада 2006 р. № 1105.
Про затвердження Переліку конфіденційної інформації: Наказ Міністерства палива та енергетики України від 15 липня 2006 р. № 288.
149. Про затвердження Порядку проведення робіт з сертифікації засобів забезпечення технічного захисту інформації загального призначення: На каз Держстандарту України від 9 липня 2001 р. № 329/32.
150. Про затвердження Положення про державну експертизу в сфері технічного захисту інформації: Наказ ДСТСЗІ СБУ від 29 грудня 1999 р. № 62.
151. Про затвердження Положення про порядок розроблення, виготовлення та експлуатації засобів криптографічного захисту конфіденційної інфор мації: Наказ ДСТСЗІ СБУ 30 листопада 1999 р. № 53.
152. Про затвердження Порядку захисту державних інформаційних ресурсів у інформаційно-телекомунікаційних системах: Наказ ДСТСЗІ СБУ від 24 грудня 2001 р. № 76.
Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 10 жовтня 2004 р. № 1177.
Про затвердження Положення про державну реєстрацію фільмів: Наказ Мінкультури від 31 серпня 2004 р. № 571.
Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації: Наказ Мінприроди України від 18 грудня 2003 р. № 169.
Про затвердження Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля: Наказ Мінприроди України від 18 грду-ня 2003 р. №168.
Про затвердження Положення про щоквартальне інформування населення через ЗМІ про об'єкти, які є найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища: Наказ Мінприроди України від 1 листопада 2005 р. № 397.
Про затвердження Положення про експертні комісії з питань державної таємниці: Наказ Служби Безпеки України від 14 грудня 2004 р. № 696.
Про затвердження Положення про Державну інспекцію зв'язку: Рішення Національної комісії з питань регулювання зв'язку України від 2 серпня 2007 р. № 875.
Про затвердження Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні та Положення про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності: Наказ Міністерства юстиції України від 21 лютого 2006 р. № 12/5.
Про затвердження Положення про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності: Наказ Міністерства юстиції України від 21 лютого 2006 р. № 12/5.
Про затвердження Порядку здійснення державного нагляду за ринком телекомунікацій: Рішення Національної комісії з питань регулювання зв'язку України від 27 жовтня 2006 р. № 426.
Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів: Наказ Міністерства транспорту та зв'язку України від 27 березня 2005 № 153.
Про затвердження Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці: Постанова Національного банку України від 14 липня 2006 р. № 267.
Про затвердження системи візуальних позначок класифікації кіновіде-опродукції залежно від аудиторії, на яку вона розрахована: Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 18 червня 2003 р. № 781.
Про затвердження Тимчасової інструкції про порядок постачання і використання ключів до засобів криптографічного захисту інформації: Наказ Держстандарту України та Служби безпеки України від 28 листопада 1997 р. № 708/156.
Про затвердження Типового положення про правову громадську приймальню: Наказ Міністерства юстиції України від 15 червня 2005 р. № 61/5.
Про питання захисту авторських прав в Інтернеті: Постанова Вищого Арбітражного Суду України від 5 червня 2000 р. № 04-1/5-7/82. // Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 2.
Про положення про веб-сайт Верховної Ради України у глобальній інформаційній мережі Інтернет: Розпорядження Голови Верховної Ради України від 24 травня 2001 р. № 462.
Про Перелік автоматизованих систем інформаційно-технологічного забезпечення діяльності Верховної Ради України: Розпорядження Голови Верховної Ради України від 1 липня 2003 року № 663.
Регламент Національної комісії з питань регулювання зв'язку України: Рішення Національної комісії регулювання зв'язку України від 17 травня 2005р. № 1.

Міжнародно-правові акти

Генеральна угода з торгівлі послугами 1994 р. / Україна і Світова організація торгівлі: Збірник офіційних документів. - К., 2002.
Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18. - Ст. 144.
Декларація принципів Побудова інформаційного суспільства - глобальне завдання в новому тисячоріччі. Женева. 12 грудня 2003 р.
Декларация руководящих принципов по использованию вещания через спутники для свободного распространения информации, развития образования и расширения культурных обменов. ЮНЕСКО. 15 ноября 1972 г.
Декларація тисячоліття Організації Об'єднаних Націй. Затверджена резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї ООН від 8 вересня 2000 p. // A/RES/55/2.
Загальна декларація прав людини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. /Док.ООН/РЕ8/217 А.
Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 28 червня 1998 р. (Ратифіковано Законом України № 832-XIV від 6 липня 1999 р.) // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 34. - Ст. 296.
Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру. Страсбург, 28 січня 1981 р. / Збірка договорів Ради Європи. - Київ: Парламентське видавництво, 2000.
Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 1, 4, 6, 7, 9, 10 та 11 до Конвенції (Рим, 4.ХІ.1950) / «Голос України», 10 січня 2001 р. № 3 (2503) - стор. 6-8.
Конвенція про кіберзлочинність. Рада Європи. Будапешт 23 листопада 2001 р. (Ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність» від 7 вересня 2005 p. № 2824-IV).
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнято 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Док. ООН A/RES/2200 А (XXI).
Рада Європи. Європейська конвенція про транскордонне телебачення ETS № 132. Страсбург. 5 травня 1989 р.
Соглашение о правовом режиме информационных ресурсов Пограничных войск государств-участников Содружества Независимых Государств (Москва, 25 ноября 1998 г.) // Содружество. Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ. - № 3(30). - С. 299 - 304.
Соглашение о создании Регионального содружества в области связи. Подписано в г. Москва. 17 декабря 1991 г.
Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про взаємний захист таємної інформації від 29 травня 1998 р. (Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 1433 від 14.09.98).
Угода між Урядом України та Урядом Французької Республіки про взаємну охорону таємної інформації та матеріалів від 7 грудня 1999 року. (Схвалено і подано на ратифікацію Постановою Кабінету Міністрів № 468 від 06.05.2001).
Хартия Глобального информационного общества. Принята 22 июля 2000 г., Окинава. // Информация. Дипломатия. Психология. - М.: Известия, 2002.















13PAGE 1415415


13PAGE 15






Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 5 Заголовок 6 Заголовок 7 Заголовок 815

Приложенные файлы

  • doc 8905326
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий