Борець


Борець
[Введіть підзаголовок документа]
Емілія Лоренс
2011р

Пролог.
Маленький Генрі тихо спав у своєму незручному ліжечку. Йому лише шість, а він уже так подорослішав! Навіть уві сні його крихітне личко було наче чимось обтяжене… І горе батькам, які відібрали в хлопчика його дитячі радощі.
Генрі ніколи не був бажаною дитиною в сім’ї. Ейпріл, його мати, народила дитину в дев’ятнадцять. В одному їй пощастило – хлопець, котрого вона кохала, виявився порядним. Вони одружились у маленькій капличці за містом і втекли шукати кращої долі на схід. Оселившись у невеличкому місті Ґарден Сіті, вони почали шукати роботу. ЕрДжей знайшов її досить швидко – у кафе недалечко потрібен був офіціант. А от Ейпріл брати на роботу ніхто не поспішав. Вагітна працівниця нікому не була потрібна. Крім того, вона мала складний характер. Могла влаштувати істерику з дрібниці, швидко розчаровувалась і поводилась, наче королева. Всі навколо змушені були прислуговувати їй – погодьтесь, хамська звичка. Тому вона більшу частину свого часу проводила вдома: куховарила, прала і прибирала. Одним словом, старалась уникати скандальних ситуацій з сусідами. І не даремно. Сусіди одразу зрозуміли, чим вона дише, тому при кожній зустрічі старались ущипнути її словом, образити. Зовсім по-іншому вони ставились до ЕрДжея. Його товариськість та безкорисливість вкупі з почуттям гумору зробили молодого чоловіка душею компанії. У нього з’явились друзі, які його розуміли – вони не раз приходили до їх домівки та веселили Ейпріл. Дивно, як взагалі таке могло бути, але це були єдині люди крім її чоловіка, яким вона була рада.
По народженню Генрі ЕрДжей став найщасливішою людиною на світі. У всьому він допомагав дружині, і навіть робив більше. Він поєднував роботу в кафе з роботою вдома, і це ніколи його не втомлювало; навпаки, приносило радість. А от Ейпріл після пологів почувалась жахливо. Якби не ЕрДжей, хтозна, чи дожив би наш Генрі до шести років. У їх колись затишному будиночку часто роздавався розлючений голос новоспеченої матері. Коли малому виповнився рік, Ейпріл повернула собі пристрасть до алкоголю. Звісно, люблячий чоловік забороняв їй такі захоплення, проте його м’яка натура далась взнаки – і ось Ейпріл зручно вмостилась у нього на шиї і позвішувала ноги. З цього часу кохана людина ЕрДжея перетворилась на демоницю, і він це усвідомлював.
А маленький Генрі ріс і ріс, оточений любов’ю батька. Стараючись зробити дитинство свого сина незабутнім і безвідмовним, ЕрДжей влаштувався на ще одну роботу. Матері у сім’ї наче й не було. Цілими днями вона сиділа замкнена у своїй кімнатці, хіба зрідка виходячи на кухню або в туалет. Бувало й таке, що залишаючись цілими днями вдома, Генрі нічого не їв. Це найбільше хвилювало батька. Але довго переживати йому не довелось – заледве сину виповнилось чотири, дорогою додому ЕрДжея збила машина. Це ще більше підірвало самовладання матері, і змусило Генрі подорослішати в один день.
Розділ 1. Яблуко від яблуньки… (Так має бути)
Я прокинувся від пронизливого свисту чайника. В піжамі і з напіврозкритими очима збіг на перший поверх. Миттю вимкнув плиту і відкрив носик чайника. Дивними клубами з нього повалила пара, така гарна, схожа на різних духів. Я протер сонні очі і роздивився кухню. Сьогодні вона була, безперечно, світлішою, ніж завжди. Сонячні промені довгими смужками проходили через жалюзі і надавали нашій кухні вельми мальовничого вигляду. Я зиркнув на годинник. Е, та ще рано… Мені так хотілось піти назад в свою кімнату і додивитись нічні сни… Але яка з того користь? Полежу трохи в ліжку і знову встану. Ніколи не можу заснути вдруге.
Поки такі думки народжувались у моїй голові, я вже подолав половину шляху з кухні до ванни і стояв на сходах. Зробивши ще один крок, знов зупинився. Тихе квиління привернуло мою увагу. Зубній щітці і пасті доведеться зачекати, поки я не знайду джерело звуку. Я повільно спускався, прислухаючись, з якого боку саме йде писк. Слух привів мене до наших хитких дверей. Обережно прочинивши їх, визирнув на вулицю: в радіусі огляду ніщо не привертало уваги. Чекаючи наступного писку, я переминався з ноги на ногу. Сподіваюсь, ніхто не потрапив у біду. Не знаю, що могло бути гірше, ніж це. Я знав, що хто б то не був, я допоможу всім, чим можу і зроблю все,що від мене залежатиме. Відчував себе захисником того нещасного створіння.
Проте кілька хвилин було так тихо, що я вже повірив, ніби звук лунав просто у моїй голові, і вже готувався зачиняти двері. Проте, сьогодні моя уява відпочивала – хтось знову тихо пискнув. Цього разу я пішов на задній двір. Деякий час визначити точне місце перебування цього таємничого пискуна було неможливо, тому що навкруги все мовчало. Та все ж, один із невисоких гілчастих кущів здався мені підозрілим. Повільно, щоб не налякати свого гостя, я наблизився до рослини і розгорнув гілки, заглядаючи всередину.
О, яке ж ти гарнюнє! Як ти сюди попало?- звернувся я до малого знайди, намагаючись звільнити його від колючих гілок куща,- Хмм… Чий ти, друже? Точно не Джейсі і не Сари – їхнє котенятко біленьке і породисте. Казали, воно дорожезне. А ти, бач, дворняжка… О, та ти ж Томове! А ні, в того під вухом чорна плямка. На Фріца і Вінні ти геть не схожий, Тобі і Тоф – у них інший колір хутра… Всі інші коти в кварталі вже дорослі, а тобі, певно, ще й двох місяців нема… Схоже, тепер я за тебе відповідаю, малий.
Усвідомлення такої приємної відповідальності просто осяювало мене. Я хотів звільнити кота, але побачив, що малий потрапив у пастку: його тіло обплела велика мотузка, яка ніяк не хотіла залишати кота в спокої. Щоб звільнити його від цих мук, я побіг в гараж. Просто туди було ближче йти, та й все. Там я знайшов гострі ножиці, які саме зараз найкраще пригодилися б. Назад я теж поспішав, бо, чесно кажучи, побоювався за долю малого. Можливо, я просто переживав, що хтось забере в мене мого нового друга і, як я щиро сподівався, співмешканця. Кілька акуратних рухів – і кота звільнено. Насолодившись свободою, малий вдячно потерся об мою ногу. Я вирішив потурбуватись про нього, тому схопив кота і побіг додому. Переступивши поріг та зачинивши за собою двері, я дав волю своєму новому другові. Поки малий невпевнено оглядав наші скромні апартаменти, я вирішив помитися. Думки підганяли мене і я вправився з щоденною роботою рекордно швидко. Забіг у свою кімнату, скоренько застелив ліжко і розклав речі на свої місця. Страшенно люблю порядок! Звісно деколи мені подобається хазяйнувати над хаосом, але це буває вкрай рідко. Отож, я навів лад у кімнаті, і тепер з чистою совістю міг спускатись до кота. Я хвилювався, щоб малий не загубився десь по хаті, але, коли побачив його посередині кухні, зітхнув з полегшенням. Щоб не злякати його, я помалу наблизився до холодильника. В нас повинно було залишитись ще хоч трохи молока або ковбаси. Хоч трошечки… Добре, що в нас виявилось і те, і інше.
Я витяг скляну баночку та закутану в папір ковбасу з холодильника і поставив це все на стіл. Потім відкрив шафку, де зберігався весь наш посуд і пошукав найкращу тарілочку для свого улюбленця. Трохи наповнивши її білою рідиною з пляшки, я поставив миску на землю і почав кликати кота. Він довго мене не слухався, тому довелось тягнути його силою. Сподіваюсь, він пробачив мені таку жахливу поведінку, коли зиркнув на їжу. Ніколи раніше не бачив більш голодних очей і кращого апетиту! Малий їв так швидко, що молоко розбризкувалось по підлозі, а його довгі вуса стали білі-білюсінькі. Я подивився на нього ще трохи, а тоді став готувати сніданок собі. Вчора я саме розкрив шоколадні хруставці, тому сьогодні їжа буде смачною… М-м-м… Обожнюю хруставці! Вони такі поживні і, водночас, такі смачнющчі! Гадаю, з молоком вони смакують набагато краще, ніж з кефіром або йогуртом. Принаймні я завжди користуюсь молоком.
Я кинув швидкий погляд на кота. Ну от, він уже все випив! А я ще навіть не починав їсти. Я встав, щоб відрізати тонкий шматок ковбаси своєму новому другові. Все-таки, котику зараз потрібна пожива більше, ніж мені. З цим твердженням категорично не погодився мій шлунок, який заперечно забурчав.
Поки ми обидва їли – я – хруставці, а кіт – ковбасу, – я роздумував над неймовірністю сьогоднішнього дня. Звісно, було б розумніше одразу віднадити малого – наша сім’я не була настільки багатою, щоб утримувати його. Але я б ніколи не наважився і не зміг би це зробити. Вже краще було б переховувати тваринку на даху, потай від всіх, ніж просто викинути надвір. Б-р-р-р… Від таких думок в мене стиснулось серце і заніміли пальці рук. Невже інші люди могли б таке зробити? Так, могли б. І багато людей таке роблять – викидають домашніх улюбленців з дому як тільки вони стануть непотрібні. От, наприклад, кицька дряпнула дитину. Що з нею роблять батьки? В кращому разі просто поб’ють або лишать без обіду. Ну а в гіршому – бувай, кицько! – відвозять за місто і залишають напризволяще. Одного разу я навіть чув, що таких тварин пристрілюють за містом, а дітям кажуть, що хтось їх вкрав або що тварину збив фургон. Дитина трохи поплаче (а є й такі, яким байдуже), їй дадуть цукерок і вона заспокоїться. Але ніхто не думає про ту бідолашну кицю, яку дитина замучила до такого ступеня, що вона змушена була оборонятись і пустити в неї свої гострі пазурі. В неї не було вибору – або дитина задушить кицьку в своїх неконтрольованих обіймах, або її позбудуться потім. По суті, покарали ні за що, за самозахист. Прирекли на страждання. Використали її почуття, її любов до господарів і приязнь. Впевнений, що у таких людей нема серця. Джиммі колись по секрету сказав мені, що в жорстоких людей серце перетворюється на камінь. Уявляю, як він переймався, коли дізнався, що його бабця власноруч втопила трьох кошеняток! Не дивно, що зараз він не їздить до неї. Після такого злочину вона, мабуть, стала страшнючою.
Від таких моторошних спогадів мене аж тіпнуло, тому я мимоволі приклав долоню до грудей. Під нею щось тріпотіло, щось дуже гаряче. Я відчував як від цього місця тепло розходиться по всьому тілу.
Боже! Дякую Тобі, за те, що ти дав мені серце! Я обіцяю берегти Твій дарунок і ніколи не перетворити його на бездушний шматок скелі! Я старатимусь жити в правді і в чесності, завжди допомагатиму знедоленим, ким би вони не були – чи людьми, чи тваринами, і… Гаразд, я любитиму й поважатиму свою маму, якою б вона не була. Але тоді, якщо вже на це пішло, пошли, Господи, моїй мамі прозріння і доброго здоров’я. А також не забудь про моїх найкращих дядьків та цього котика, якого Ти так милосердно послав на мою голову. Амінь.
Ну тепер, коли я стовідсотково був впевнений у тому, що моя душа в надійних руках, я міг розслабитись і подумати про щось приємніше. Наприклад про те, який сьогодні чудовий день. Теплий, світлий, сонячний… На небі ні хмаринки! Погода просто шикарна. В такі дні всі сусідські діти виходять на двір, навіть такі лінюхи, як Том або Тед. Боже мій милий, що то за боягузи! Хоч я й не набагато кращий від них, та я не хапаюсь за штани дядьків, коли ми гуляємо по місту. Одне дивно – як це не заважає оточуючим любити їх? Я постійно почуваюсь чужим в кожній компанії, бо діти мене чомусь обходять стороною. Тому мені завжди було цікаво – чому тих двох плаксіїв так пестять? Коли вони гуляють – звісно, не самі, - літні люди зупиняються, щоб похвалити їх і погладити зарослу чуприну (для них перукарня – це третє коло пекла; є ще лікарі, машини, інші люди і, загалом, все), вгощають їх цукерками просто так; старші діти втішають їх, коли вони падають і одразу починають ревти, навіть штанці їм підтягують. А їм, між іншим, вже по п’ять років! І мені деколи так бракує тої уваги, яку приділяють їм… Я б з великою радістю розповів бабцям віршика про них; допоміг би комусь полагодити машину або велосипед; подивився за сусідським песиком чи позамітав доріжку… Просто так! Без цукерок, печива, лимонаду чи інших винагород. Тільки б хтось попросив мене… Але ніхто цього не робить і не зробить. Колись я запідозрив у такому ставленні до мене свою маму – в неї була не найкраща репутація серед мешканців. Та добре поміркувавши, я зрозумів, що це неможливо. Хіба діти винні у гріхах їх батьків? Не думаю, що інші цього не знають. Та чомусь їхнє ставлення не міняється – я як був чужинцем, так ним і лишився. Добре, хоч діти не слухають своїх батьків і граються зі мною. Бо я б взагалі з глузду з’їхав. Та й ті їхні забавки були такими «веселими», що після п’ятнадцяти хвилин гри мене вже починало нудити. Але я продовжував бути чемним по відношенню до них, тому Бог прислав мені з неба заміну! І це був ніхто інший, як мій новий друг – кіт. Я знову подивився на нього. Зараз він сидів трохи осторонь і старанно вилизував свою забруднену шерстку. Оскільки він все одно лишиться у мене, то непогано було б трохи його причепурити. І першим кроком буде прийняття ванни.
Залишаючи малого на самоті, я знову піднявся сходами догори. Двері ванної відчинились не без скрипу – їх давно вже потрібно замінити. В голові в мене уже прокручувались можливі сценарії купання. Отже, спочатку я витяг середню по глибині зелену миску з невеличкої шафки, доладно пофарбованої в блакитний колір. Тоді наблизився до крана і відкрутив його. Мою спеціально підставлену руку охопив струмінь холодної води. За спиною я відчував табуни мурашок. Така крижана вода не підійде; я повернув кран трохи ближче до червоної крапочки. Тепер вода потепліла. Через кілька секунд відчув, що потрібної температури досягнуто. От тоді я і підставив миску під кран, чекаючи, поки вона наповниться. Це сталося досить швидко, я навіть не встиг приготувати мило. Закінчивши всі приготування у ванні, побіг вниз, за котом. Добре, що він не заснув, бо я б не наважився його розбудити. Підхопивши його я стрімко піднявся нагору, часом навіть перестрибуючи через кілька сходинок. Коли я нарешті досяг ванни, зачинив за собою двері і поклав кота біля миски. Десь хвилину він нерішуче стояв на тім місці, а потім позадкував. Я, звісно, не дав йому втекти, і спробував навіть хлюпнути на нього водою. Кіт заціпенів. Скориставшись з цього, я занурив його в миску. Спочатку він так відчайдушно пручався, що оббризкав мене водою з ніг до голови. Мої пальці відчули, як тіло кота напружилось, з лапок повилазили гострі пазурі. Та потім, коли боягуз впевнився, що втопитись у такій мисці неможливо, розслабився. Я повільно змочив усе його тіло водою, звільняючи кремову шерсть від бруду та реп’яхів. Тоді намилив його, добре почухав за вухами і на лапках. Схоже, процедура йому навіть сподобалась. Хвилин із п’ять я просто розмазував мильну піну по малому. Коли мені здалось, що він уже геть чистий, я вийняв кота з миски і підставив під кран. Від піни не залишилось й сліду, і тепер я побачив такого худого і мокрого, безневинно дитячого кота. Щоб він не змерз я вкутав його в свій рушник і посадив на туалет. Сам тим часом прибирав «сліди злочину»: вилив мильну воду, повитирав бризки на підлозі і забрав звідти мило. Місію було виконано.
Ну що ж, друже, я можу тебе тільки похвалити, - сказав, витираючи його рушником, - ти молодець. Це добре, що ти не встромив у мене кігті за першої-ліпшої нагоди. Ти давай, сохни, а я збігаю до себе – візьму щітку, аби тебе трохи причепурити.
Мені на мить здалось, що кіт добре втямив, про що я, і навіть схвально хитнув головою. Напевно, в мене вже галюцинації. Чого тільки не придумує мій шалений мозок…
Я справді швидко приніс щітку – ванна і моя кімнатка розташовані на одному поверсі. Коли я повернувся, малий лежав на тому ж місці. Одразу ж я приступив до справи і почав чесати його. Якщо він і надалі буде таким слухняним, я назву його Подарунком. До речі, я щось зовсім забув про ім’я. Гадки не маю, як його кликати. Треба придумати щось оригінальне і простеньке у вимові. Ім’я повинно бути поважним – малому ще з ним рости. Було колись у сусідів одне кошенятко… Ги-ги… То вони назвали її Сінні, себто «худенька». Ім’я страшенно пасувало малій, бо вона радше нагадувала сірник, аніж кота. Та от Сінні виросла, і перетворилась на товсту кішку, схожу більше на мішок драглів, ніж на живу істоту. Вона не робила нічого, хіба зрідка вставала, щоб піти поїсти або сходити в туалет. І все! Навіть на двір не виходила. Спочатку господарі забороняли їй гуляти на вулиці – боялись, що вона набереться всякої зарази. Вони робили все можливе, щоб відбити в кицьки найменше бажання вийти за поріг. Мене тут дивує одне: хіба люди не розуміють, що котам потрібна свобода? Сумніваюсь, що людям би дуже припав до душі той спосіб життя, який вони змусили вести бідолашну кицю. Зрештою, її життя звелось до принципу «Спати набридло їсти» і на протязі дня вона ставила коми в різних місцях речення. Це було щось жахливе! Сусіди довго з нею мучились, а потім звикли і перейменували на Фетті. От така історія. Принаймні я знатиму, що називати тварин за зовнішністю не можна. Потім вони можуть змінитись, і всі, хто проходитиме повз вашого улюбленця питатимуть: «Який дурень назвав цю тваринку?». Не дуже приємно, еге ж? Ім’я повинно виражати внутрішній світ. Агресивного кота можна назвати Лайоном або Пумою. Милого – Найсом. Існує стільки гарних котячих імен - Мурчик, Барсик, Сніжок, Сіроманець… Хоча ні, Сіроманець – собаче ім’я. Собак взагалі називати легко. Білий – Біломанець, сірий – Сіроманець, чорний – Чорноманець… А коричневих можна кликати Бімом, бо вимовляти «Коричневоманець» дуже довго. З котами тут інша справа. Цікаво, а як би хотів називатись сам кіт?
З таких важливих думок мене вирвало м’явчання кота. Я поглянув на нього й зрозумів, що він вже висох і був розчесаний ідеально. Я окинув його оком. Зізнаюсь, навіть не думав, що він такий гарний! Шерстка кольору кави з молоком вкривала його тіло, а на мордочці була білою. Темна коричнева пляма, схожа на лапу, прикрашала його ліве вухо і трохи сповзала на чоло. З нею він мав незвичний вигляд, я б сказав, навіть дещо войовничий. Інша пляма, щоправда, біла, вкривала його правий бік від хребта і була схожа на шкаралупку роздушеного горіха. З цими двома позначками кіт був відверто подібний на Наполеона. Напевно, він справляв би враження забіяки і шибайголови, якби на його ніжках не було б тих білих «шкарпеточок». З ними його образ ставав набагато м’якшим і якимось лагіднішим. Остаточно серце топили його глибокі карі очі, в яких відбивалась давня печаль. Він був ще досить молодим, щоб називатись кошеням, та я не міг собі дозволити кликати такого красеня так принизливо. З цього кота вийшов би гарний котячий граф, герцог, чи навіть принц: його довершена постава та граційна хода, підкріплені непомірним спокоєм, свідчили про приховане благородство. Якщо не він, то, певно, хтось із його найближчих родичів був породистим котярою. Таке відкриття тішить, особливо коли розумієш, що кіт твій.
Здавалось, що купання не забрало і тридцяти хвилин. Я спустився на кухню - перевірити, чи це справді так. Кіт одразу попрямував за мною. На кухні ми опинились дуже скоро, бо наш будинок не був великим. Швидше, він був маленьким. Але тут ніколи не було тісно і, сподіваюсь, не буде. Планування дому подобалось мені тому, що все було під рукою. Заходиш з вулиці і перед тобою стільки простору! На перший погляд все таке гігантське… З порога в око одразу впадали масивні сходи, що ведуть на другий поверх. Всім вони завжди здаються такими старовинними, що аж ступити на них боязко. Щодо останнього, то я цілком згодний – коли йдеш по сходах і думаєш про сходи, таке враження, ніби ти станеш останнім, хто пройде по них. Вони були вже такими старими і такими рипучими, що перевершити їх міг тільки дитячий майданчик в парку на Пальм-стріт. Коли сідаєш на гойдалку складається враження, що тисячі тисяч бранців забряжчали своїми ржавими ланцюгами у таємному підземеллі, тільки це підземелля аж надто близько. Від того звуку в мене починає сіпатись око і зводить щелепу, а результат можна прирівняти до кілограму найкисліших вишень, коли-небудь мною з’їдених. Сходи були зовсім інші. Їх скрип був мелодійний і розмірений, більше нагадував музику невправного скрипаля. Я любив їх за те, що вони були широкі і мали заокруглені сходинки, на яких можна було чудово посидіти та поміркувати про будь-що. Коли я був злий, їх глибокий темно-коричневий колір давав відпочинок оку, а лакована поверхня так і просилась погладити сходинку. Але найбільше гостей дивувала темна смуга, яка обхоплювала одне перило. Зазвичай, вони вихваляли її найкращими словами, додаючи, що більш рідкісної породи дуба тут, певно, і не знайти. І ніхто з тих бідолашних гостей навіть запідозрити не міг, що вся та пляма – то лише спроба перефарбувати щось у п’ятирічному віці. Дядьки мене тоді добряче висварили, пам’ятаю… Зліва від сходів розташувалась кухня з її маленьким столиком і багатьма шафами для посуду. Там можна було проводити цілі години: дивитись, як сонячні зайчики пробиваються крізь жалюзі, як золотистий порох літає між променями світла; вдихати приємний аромат розпечених на сонці шаф і попивати міцний солодкий чай. Ввечері тут найкраще світить місяць, можна навіть не вмикати світла. Кілька разів я тут-таки і засинав: приносив теплу ковдру, вмощувався на кріслі, щоб порахувати зорі, і поринав у солодкі сни, де ми з татом грали в теніс і крикет, ловили метеликів і їздили до міста чи в магазин. Ці сни – все, що в мене лишилось. Ніхто й ніколи не розповідав мені нічого про нього. Де татко зараз? Коли приїде, щоб забрати мене? Коли розвеселить появою маму? Коли розповість, нащо покинув мене тут? Навіть дядьки, коли збирались на футбол за баночкою пива, ніколи не заводили мову про нього. Вони говорили про все на світі: про бейсбол і нові турніри, про непривітну продавщицю в супермаркеті і цукерки в золотистій обгортці, про старі сходи і про запланований ремонт у вітальні. Щодо останнього, то я не дозволяв навіть стіни перемалювати в цій кімнаті див. Вітальня простяглась праворуч від сходів. Там не було якихось особливих прикрас, головною її оздобою був великий диван, який роками нагадував старого дідка. Його я любив за те, що там можна було зручно влягтись і не стирчали ноги, та за його темно-коричневі, оббиті зеленим матеріалом, ручки, і за гарні різьблення на підвищенні спинки. Зимовими вечорами не було кращої розваги, як вмоститись на ньому з якоюсь їжею і дивитись якесь захоплююче кіно, як-от «Робін Гуд». Правда, телевізор теж був в роках, але показував він прекрасно і я повинен віддати йому належне. Ще в кімнаті було кілька ослінчиків, невелика книжкова шафа, в якій зберігались старі книги – такі страшенно нецікаві, що мені мимоволі ставало шкода людей, які їх читали, - та кілька маленьких статуеток. На цій шафці стояв мій найбільший скарб – фотокартка, на якій я разом з татом гуляю по місту. На ній ніколи не було пилу, бо я часто її брав. Раніше в мене була ідея перенести фото до себе в кімнату, на другий поверх, але я подумав: хтось же її поставив сюди. Чомусь вона стоїть саме тут, а не деінде. Тож краще було зробити храм для неї, ніж відновити її для храму. Цим храмом стала вітальня, саме тому я і забороняв ремонт. Коли я спитався в дядьків, чи є в нас іще таке фото, вони відповіли, що можливо воно є на горищі. І з цього «можливо» я зрозумів, що та картка, яка в мене – єдиний екземпляр. Крім того, ніякого горища в нас не було, лише другий поверх, де розмістилась моя кімнатка, ванна та кімната матусі. Про останню я майже нічого не знаю, хіба що двері там великі, масивні, чорні та закриваються на ключ. Мені було заборонено заходити туди. Ванна була маленькою, але напрочуд гарною. Інколи мені здавалось, що по її холодних блакитних стінах пливуть кораблики, а лампа на стелі – ніщо інше, як місяць-молодик, який показує вірну путь. Це була третя за моєю відвідуваністю кімната; перше місце, звісно, займає моє королівство – кімната Генрі. В цих чотирьох стінах не було того, чого я не міг знайти з заплющеними очима. Туди я зносив весь непотріб, щоб потім переробити його на щось путнє. Але там завжди було чисто: не було чому плутатись під ногами, не було чому захаращувати кімнатку. Все я роздаровував, не прагнучи отримати хоч щось взамін. Але саме тут і ніде в іншому місці я почувався більшим Генрі, ніж був насправді. Тут народжувались великі плани, будувались гігантські імперії, здобувались найдоблесніші перемоги. Все те було моїм світом… і моїм життям. Та тепер в цей світ ступив новий мешканець – кіт. Щиро сподіваюсь, що він стане гідним громадянином моєї кімнати.
За такими думками я спровадив п’ять хвилин дорогоцінного часу. Що ж, я зовсім не жалкував за ними. Куди краще поміркувати, аніж робити щось навмання. Поглянув на годинник. Тоді, не вірячи власним очам, вщипнув себе. Якщо годинник йде вірно, то ми просиділи у ванні півтори години! Час і справді летить дуже швидко. Але його ще вистачить, щоб пошукати іграшки для кота і облаштувати йому будиночок. Тому не гаятиму час на всякі дурниці.
Шукаючи матеріали для домівки кота я задумався над своєю ж фразою. «Дурниці»? Ні, я, певно, хотів подумати щось зовсім не те… Для мене було важливим просто посидіти чи полежати, вдивляючись в якусь точку, та поміркувати про те, про се. В моєму невеселому асортименті розваг вона займала перше місце. Хтось назве це марнуванням часу, а я візьму і не погоджусь. Краще подумати, заспокоїти душу і з новими силами піти в бій, ніж гнатися за двома зайцями. А можна робити щось і думати. От як зараз – я собі думаю і, водночас, роблю добре діло. Так тримати, Генрі…
Будиночок я зробив дуже швидко. Ним стала стара коробка і якісь обрізки з одягу. Таке королівське ліжко я поставив у своїй кімнаті, щоб котик ночував поряд. З іграшками було важче. В мене і своїх небагато, а що сподобалося б йому, не знав. Подумавши трохи, я віддав кошеняті свого улюбленого ведмедика; як хтось колись його назвав – «пережиток минулого, та його завжди бракуватиме…». Тепер, сподіваюсь, коту тут дуже сподобається.
Я знову спустився на кухню. Залишилась ще одна справа, яку я повинен був зробити. З підлоги я забрав мисочку кота, з якої він уже їв. Добре промивши її водою, я вилив у неї залишки молока. Порожню пляшку я відставив, щоб потім викинути. А тепер уже повну тарілочку відставив в куточок, який тепер призначався для їжі домашнього улюбленця. Я відчував себе дорослим. Відповідальним. Мені тільки шість років, а вже в нашому домі бігає моя радість. От дядечку Біллу, що живе на нашій вуличці, можна тільки поспівчувати. Він вже такий великий, а ще досі живе сам. І коли він був такий як я, в нього теж не було нікого. Він просто боїться. Боїться відповідальності. Боїться думати про свої бажання і здійснювати їх. Так і житиме він, певно, сам. Бідолашний дядечко Білл… Треба знайти якийсь спосіб допомогти йому. Це займе трохи часу. А може…
Я ще раз поглянув на кота. І переконався, що полюбив його. Я не зможу з ним уже розлучитись. Доведеться придумати щось інше. Все, тепер ця проблема на моїх плечах, та я її вирішу.
Хтось постукав у вхідні двері. Цікаво, хто б це міг бути? Я нікого не чекав. Та все ж, побіг відчиняти, заховавши кота в шафу для каструль. Стук повторився; наполегливий, нетерплячий. Після кількох поворотів ключа я відкрив двері навстіж.
Дядечку Х’ю! Дядечку Чак! – вирвалось у мене, - Я не знав, що ви прийдете сьогодні. Вибачте, я б трохи приготувався.
Пусте, малий. Ти вже одягнений? – здивовано запитав дядечко Чак. Високий і худий, він завжди вбирався у костюми. Це дуже турботлива людина і я дуже його люблю. Але він не мав власної сім’ї. Чому, мені не казали, а я й не питався. Та як би там не було, я страшенно жалів дядечка й дуже хотів, щоб і в нього з’явилась родина. Звісно, він перестане приїжджати так часто, як тепер, та він буде більш щасливим – а це набагато цінніше. - Я десять хвилин переконував Х’ю відкривати двері своїм ключем, щоб не розбудити тебе.
Дурниці! Хлопцю потрібен режим, - фиркнув інший дядечко. Він був нижчим, набагато товстішим та страшенно любив посміятись з когось. Родина його – немала: дружина, четверо дітей, плюс велике господарство. Живе дядечко за містом, та все одно не забуває про мене. Дядечко Х’ю – фермер, тримає корів, овець і кіз. На літо я приїжджав до них і це мені страшенно подобалось. Там, на вигонах, бродили вівці, поскубуючи травичку; трохи оддалік розмістились кози, які вже були готові до доїння; біля сараю завжди було шумно від лопотіння курячих крил і фиркання коней. О, коней я любив найдужче. Ці граційні тварини завжди викликали в мене великий захват і захоплення. Я мріяв осідлати такого скакуна і летіти з ним через поля, заквітчані садки і ліски з сосновими деревами. Поки що дядечко не дозволяв мені здійснювати свої мрії, бо я ще надто малий і заледве досягаю стремен. Тому я спробував осідлати козу. Але відчуття були зовсім не ті, що треба – з висоти кінської спини ти такий високий, гордий, величний… А з висоти спини кози ти ще нижчий, ніж є насправді. Доводиться чекати… Так-от, кожного дня дядечко Х’ю вставав дуже рано, тож хотів привчити до такого і мене. В кінці-кінців, його можна спробувати зрозуміти, - Не буде ж він все життя спати до полудня.
От-от! Не буде! Хай хоча б зараз відіспиться, - не здавався дядечко Чак. Коли доходило до суперечок, вони ставали впертими, як два неслухняні осли.
Агов! Будь-ласка не сваріться, - почав зупиняти їх я, - Ви ж, напевно, прийшли, щоб повідомити мені щось важливе.
І наповнити твій холодильник, - підказав дядько Х’ю, - Я тут приніс тобі свіжого сиру. Клянусь, такого ти ще не їв! Моя приготувала його за новим рецептом. От молодчина, еге ж? Сама рецепт придумала!
Мені б таку жінку, дорогий друже, - тужливо промовив інший дядько, наближаючись до кухні. Тим часом я швиденько замкнув двері і побіг до них – дегустувати новий сир.
Е ні, - відповів товстенький дядечко на попередню репліку, витягаючи сир з пакета,- моя дружина – це скарб, який ти ніколи не знайдеш.
Вони відволіклись від своєї захоплюючої розмови щоб взяти ніж та відрізати по шматку соленого овечого сиру. З пакета розливались такі пахощі, що в мене миттю весь рот наповнився слиною.
Ось, тримай, малий, - сказав дядечко Х’ю, поклавши скибку сиру на тарілку і підсунувши її ближче до мене.
Я схопив пахучий об’єкт і відламав шматок. Обидва дядечки пильно дивились на мене. Кілька секунд я вагався, а потім, поспитавшись, чи хтось знає номер швидкої і отримавши ствердні відповіді, запхав шматок до рота.
М-м-м… Тітонька Емма постаралась на славу! Сир шикарний! – констатував я, запихаючи в себе ще один шматочок. Дядьки одразу пожвавішали і також напали на сир.
Ага… Справді, - підтвердив мої слова дядько Чак,- такого в магазині не знайдеш. Я не пожалів би двадцятки за таку насолоду.
Отож-бо, старий друже. Це талант, придумувати такі штуки. Я б ніколи не додумався до такого.
Ну а в чому ж секрет?
Та я, власне, й сам не знаю. Емма сказала, щоб ви його спробували, а якщо вам сподобається, то вона скаже рецепт і мені.
Декілька хвилин ми їли мовчки, таким смачним нам видавався той сир. Та раптом щось загуркотіло, забряжчало і з таким оглушливим звуком впало в шафі, що я миттю повернувся з небес на грішну землю.
Малий, а я й не знав, що в тебе оселився кухонний демон, - з острахом промовив дядько Х’ю, відкладаючи сир на тарілку. Він помаленьку встав, а тоді сказав, - ти знаєш, ми, мабуть, невчасно. Зайдемо пізніше.
Ага, - боязко подав голос дядечко Чак, - потім. Можливо ми до тебе ще завітаємо… Коли ти виженеш цього страхопуда, - його голос смішно зривався, і робивсь жіночим.
Ні-ні! Будь ласка, не йдіть! – зупиняв їх я, панікуючи. А тоді схопився зі свого стільця і наблизився до шафи.
Не роби цього, хлопче, кухонний демон не знає, що таке милосердя! – застеріг мене дядько Чак.
Натомість я рвучко відчинив дверцята під пискляві крики обох дядьків. З шафки радісно вистрибнув кіт і задоволено попрямував гратися. Я сміявся.
Бачите, це ніякий не кухонний демон. Це мій кіт!
Звідки нам було знати, - ображено відмахнувся один з дядьків.
Ти нам нічого не розповів,- додав дядечко Чак, струшуючи штани.
Вибачте, я був надто захоплений поїданням сиру, - понуро сказав я.
Сиру? Ми пробачили тебе, Генрі, - одразу подобрішав дядько-фермер.
То ти залишив у себе кота?
Прискіпливий дядьків погляд окинув мене; від цього по тілу пробіг холодок і моєї сміливості відчутно поменшало. Я почав говорити, але голос був подібний на писк миші, яка розмовляє з котом.
Так, дядечку. Я знайшов його сьогодні вранці в кущі і просто не зміг покинути напризволяще, - зізнався я, чекаючи на догану.
Хмм… Це круто! – нарешті виголосив дядько Чак, беручись до нового шматка.
Ви справді так вважаєте? – полегшено зітхнув я.
Ну… так. До речі, як його звати?
Я ще не придумав йому імені…
Тоді зватимемо його Пан Кіт! – запропонував дядько Х’ю.
Точно! Гарне ім’я. Молодець, дядечку, - похвально підкреслив я.
А ти чому стоїш? Ти вже снідав?
Так, а що?
Мерщій збирайся, ще трохи, і ми вже будемо спізнюватись!
А куди ми так спішимо? – поцікавився я.
Ти що забув? Друже, сьогодні ти йдеш до школи!
Я схвильовано копався в своїй пам’яті. О Боже! Вчора по телефону ми з дядьками домовились, що вони мене заберуть. Як я міг про таке забути?
***
До моєї майбутньої школи ми дісталися за п’ять хвилин. Я дуже хвилювався – всю дорогу м'яв край сорочки. Звісно, я хотів ходити до школи. Це цікаво. Треба буде робити уроки, рано вставати, щоб прийти на заняття без запізнень… І я, нарешті, навчусь читати й писати. Мені дуже прикро, що цього не навчили мене раніше. Зараз я б уже читав газети, як дядечки, і знав би про все на світі! Дивно, що старші від мене учні не люблять ходити до школи. Вони, певно, дуже ліниві. В школі кожен має друзів, або приятелів, або знайомих. З ними можна гратися і завжди є про що поговорити. Дядьки говорили мені, що школа – це місце, де ніколи не можна бути «в хвості». І я не буду. Я хочу стати таким, як дядечки. Тільки не так часто сперечатимусь через дрібниці.
Чесно кажучи, дядьки були повною протилежністю один одного. І я повсякчас дивувався, як настільки різні люди можуть бути найкращими друзями. Дядечко Чак був педантом, дядечко Х’ю любив безпорядок. Дядечко Чак любив рахунки і банківські вклади, бо він любив зберігати гроші; а для дядечка Х’ю не було милішої справи, ніж витрачати ті гроші. В нього взагалі рідко були зайві заощадження, а на фермі повсякчас з’являлось щось нове: чи сідло для кобили, якій не можна їздити, чи шампунь для собак улюбленцеві-котові. Їх об’єднувала одна риса – вони обоє були не зовсім нормальними і полюбляли веселитись. Така дружба ще змалку стала для мене зразком всього сущого. Звісно, мені потрібно ще багато працювати над собою. Виховати себе за один день неможливо. Скажу навіть більше – не у всіх таке виходить. А в мене вийде. Повинно вийти. І для цього потрібна школа.
Віддаючись думкам, я навіть не помітив, як наша машина під’їхала до головного входу школи. Зараз для мене це була проста будівля, навіть не особливо гарна. Але через якісь там три хвилини ця непоказна споруда стане частинкою мого життя.
Хвилюєшся? – поцікавився дядько Х’ю.
Зовсім трішечки,- почувся мій голос. Я не з тих, кого може злякати щось подібне на школу.
А дарма, - відрізав дядечко.
Моя брова сіпнулась вгору. Невже вони приховували щось значуще?
Там, у школі, таке робиться – мати рідна! Страшно аж подумати, не те що говорити. Це так здається, що вчителі раді тебе бачити, а директор щасливий, що зарахував тебе на навчання. Так буде лише в перший день. А потім… Потім вони перетворюються на демонів із пекла та жорстокого завойовника, що вербує собі армію. І вони веселяться не тому, що прагнуть тебе чомусь навчити, а тому, що кожна дитина з твого району в певний час стане їх жертвою. Ви перетворюєтеся на підданих у їх королівстві зла. Вся тяжка робота лягає на ваші плечі. І не пощастить тому, хто зробить щось не так. Потрапити в нелюбов до вчителя – те саме, що підписати собі смертний вирок. Тут тобі і погані оцінки з’являються, і все таке... Викликають до директора (а часом ще й когось привести просять) і жаліються – мовляв, який хлопець невихований, нечемний, непосидючий... Даси йому якесь завдання легесеньке, а він і того не зробить... Але ніколи ці страхопуди не скажуть того, що перед тим, як виконувати ті їхні тупі завдання ти два уроки перекопував шкільну територію, бо директор захотів покращити садок. Це, Генрі, я тільки привів тобі елементарний приклад. Може бути і гірше, безперечно...
Що верзеш, старий ти бовдуре? - обізвався дядечко Чак, - Малого своїми дурощами геть залякав. Замовкни краще, і не псуй нам з Генрі святкового настрою, коли тобі уже щось не так. Не слухай його, хлопче, це лиш виверти сивої голови дядька Х’ю.
Я намагаюся попередити хлопця! – гиркнув дядько Х’ю , - Хочу його застерегти. Щоб не виріс таким ботаном, як дехто. Хай у нього буде власна думка, хай виросте людиною, а не вчительським підлабузником!
А я й не маю нічого проти, щодо гарної людини. Просто наслухавшись твоїх несусвітніх байок, у Генрі зовсім зникне бажання вчитись! А йому треба вирости не тільки гарною, а ще й розумною людиною. Слідувавши твоїм ідіотським порадам він стане двієчником з найгіршою дисципліною в класі. Ти хочеш, щоб його вже на другому році навчання відрахували? Май сором, Х’ю, май сором...
Принаймні я не хочу, щоб дитина, коли виросте, закривалася в кабінеті і прокисала зі своїми паперами до пізньої ночі!
Зате він отримуватиме пристойні гроші, а не пастиме корів, як останній неук!
Моя голова вже розколювалася на дрібненькі частинки. Відчуття було таке, ніби її кінь брикнув, а дядьки з кожною секундою все більше набирали обертів. В такі хвилини моє втручання було просто необхідним. Зазвичай сигналом до цього ставав перехід на особистості, ну як зараз. Навіть уявити боявся, що може бути, якщо я їх не зупиню.
Гей-гей! Дядечки, заспокойтесь! Ми вже прийшли до школи і на вас витріщаються всі перехожі, - останнє було беззаперечним аргументом – вони ненавиділи, коли хтось довго дивився на них. Цю рису я помітив і в себе. Коли хтось задивлявся на мене (а якщо це ще й дівчина!), то у мене з’являлося відчуття, ніби я якийсь музейний експонат. Рефлекторно починав підтягувати штани, поправляти сорочку – одним словом, робити все, щоб відвернути від себе подібну увагу.
Дядечків мій голос начебто призупинив. Вони кинули один одному сердиті погляди, які говорили: «Ми ще поговоримо, тільки в менш людному місці!». Решту дороги вони йшли спокійно, лише зрідка видаючи якісь бурчання.
Коли ми зайшли в саму школу, мені стало страшнувато. Я згадував слова дядька Х’ю, сказані декілька хвилин тому, відчайдушно сподіваючись, що це черговий жарт. Вони взагалі любили жартувати. І робили це постійно. Їхніми жертвами міг стати будь-хто – поштар, продавець, навіть простий перехожий. Ну і, звісно, я. Часом вони жартували навіть з моїх сусідів. Їх витівки видавалися мені трохи жорстокими (як, наприклад, тоді, коли вони повдягали на голови панчохи і почали «красти» дітей з моєї вулиці; або коли вилили відро води на поштаря з другого поверху). Та часом я просто не міг втриматись від сміху. Це були ті часи, коли дядьки грали ігри на бажання. Хто програвав – повинен виконати бажання переможця. Пам’ятаю, як дядечко Чак знайомився з однією тітонькою. Він одразу оцінив її як «реальну дівку», хоча я й не помітив в ній чогось особливого. Отож, за бажанням дядечка Х’ю, він підійшов до неї і сказав:
Привіт... Може, познайомимось? Як тебе звати?
Та відповіла досить охоче. Вже не пам’ятаю, як її там звали – Аманда чи Аліса – це не дуже важливо. Потім тітонька спиталась, як звати дядька. А він їй:
Я солодка Анжела!
Бачили б ви реакцію жіночки. Особливо її вираз обличчя. Спочатку вона вилупилась на дядечка так, що мені здалось, ніби її й без того величенькі очі зараз будуть на підлозі. Дядечко Чак, щоб нічого не зіпсувати, привітно посміхався і навіть підморгував. Тітонька завмерла на місці. Вона не рухалась, не робила нічого щоб прогнати свого співбесідника або піти геть самій. Кілька хвилин вони так і сиділи, аж потім наспів дядечко Х’ю, здалека покликавши «Анжелу» на каву. Так вони і розійшлись. А потім ще довго згадували цей жарт, і починали сміятись, навіть почувши, що якась дівчина носить таке ім’я.
Поринувши у спогади, я геть забув про реальність. Ми пересувались шкільними коридорами, шукаючи потрібний кабінет. Дядьки щохвилини просили один в одного папірець, на якому він був позначений, і щоразу, як папірець переходив в інші руки виявлялося, що ми вже давно його пройшли. Нарешті в когось з них вистачило розуму спитатись дорогу в якогось учителя. Так ми нарешті і потрапили в мій клас.
Ну Слава Богу, ми дійшли сюди! – полегшено зітхнув дядечко Чак, поправляючи краватку.
Якби ти слухав мене одразу, то ми були б тут вже п’ятнадцять хвилин тому! – ущипливо підкреслив інший. При цьому він глибоко і так гучно вдихав повітря, що здавалось, ніби він пробіг кілометр кросу.
Нічого подібного! Ти вів нас взагалі іншою дорогою. Якби ти постійно не заперечував, то я б завів вас сюди, одразу зайшовши в школу.
Може, вони сперечались би і далі, але до нас уже підійшла молода жіночка, років двадцяти п’яти. Вона відрекомендувалась як моя перша вчителька, місіс Гілфрі. З виду вона була приємною, мило усміхалась. Проте згадавши слова дядька Х’ю про те,що я став лише черговою жертвою, мені почало здаватись, ніби її ангельська посмішка змінилась на злорадну насмішку. Я зрозумів, що зовнішність оманлива. За гарно змайстрованою маскою може ховатись і серійний убивця. А тут мова йде ще й про таке створіння, як вчителька.
Поки дядьки балакали з місіс Гілфрі, я роздивлявся клас. Він не був якимось дуже особливим, але тут поміщалось все необхідне для навчання. Найбільше увагу притягували три ряди парт, що займали майже всю площу кімнати. Позаду виднівся ігровий куток, а також все, що потрібно, аби розважитись. Посередині гордо виокремлювалось місце для учителя – масивний, широкий письмовий стіл – і шафки для одягу. На стіні навпроти парт висіла чорна дошка. Але найбільше мені сподобались вікна. Сам не знаю, чому. Вони були великими, а на підвіконнях можна навіть сидіти. А так – нічого особливого. Прості білі жалюзі… Але щось там було. Щось привертало мою увагу, проте я не знав, що саме.
Поки інші діти та їх батьки приходили до класу, я з дядьками зайняв собі місце. Вони обрали першу парту в третьому ряду, аргументуючи це тим, що звідти і все видно, і списувати легко. З кожною секундою, з кожною новою дитиною в класі хвилювання моє росло. Я не міг пояснити, чого боявся. Лише відчував, як всередині все холоне і перевертається…
Нарешті настав заповітний момент. Всі зібрані. Вчителька займає своє місце. Зараз мало статись щось страшне.
Діти, цього чудового дня ми зібралися з вами, щоб почати новий шлях – шлях, що веде до добра і миру, - почала місіс Гілфрі. В повітрі запахло нудьгою. Ненавиджу такі промови. Від них тхне завченістю і фальшивістю. Тому всю головну частину я думав про те, що ж на мене чекає. І вирішив, що найстрашніше станеться, якщо вчителька випровадить дорослих за двері. Тоді вона нас і порішить. Можливо, просто заріже бензопилою. Та скоріше за все вона катуватиме нас. Буде відрізати по шматочку тіла, а кров змішає, і вип’є з чаші. Я бачив, як таке витворяли. Правда, в кіно. То було просто жахливо, - Батьки, - продовжувала наша убивця, - ви можете пройти до іншого кабінету – там на вас чекає сюрприз. Я хочу трохи ближче познайомитись з вашими діточками, - приязно гомоніла місіс Гілфрі.
Раптом серце моє зупинилось. Долоні спітніли. Язик перестав ворушитися, бо в горлі застряг комок. Я глянув на дядечків. Вираз їхніх облич був нічим не стривожений. Але в очах я помітив хвилювання. Нутрощі мої переверталися, було таке враження, ніби мене запхали до пральної машини.
Веди себе достойно, - промовив дядечко Х’ю, і це звучало як : «Помри з гордістю». Безперечно, вони знали. І я вирішив не очорняти їх добре ім’я та загинути, як герой.
Я не здамся без бою, - промимрив крізь сльози я.
Вона тебе не переможе, - кинув дядько, перед тим, як двері класу зачинилися.
Тепер я був з нею один на один.
Діти, будь ласка, займіть парти поближче, - провадила вчителька, - Так-так, пересядьте з останніх рядів до дітей з перших.
Нічого не підозрюючи, діти повставали і почали виконувати її вказівки. Біля мене вона посадила якогось хлопчика. Не знаю чому, але він виглядав досить жваво. Найперше, що впадало в очі – це його біла чуприна. Світліших людей я ще досі не бачив.
Привіт, - одразу озвався він, - Як тебе звати?
Щ-що?
Звати тебе як? Ну, ім’я твоє.
Генрі, - відказав я, насилу видушуючи з себе хоч якийсь звук. Навіщо його лякати? Хай хоча б не переживає перед смертю.
А я Майкл. Можеш називати мене просто Майкі. Ти вже з кимось тут познайомився?
Ні… Я тут нікого не знаю.
Жаль. Бо я знаю кількох. Вони зі мною в один садок ходили. Он ту дівчину бачиш, - він показав на смугляву дівчинку з темним волоссям.
Ага, - тільки й сказав я. Вперше її бачив.
Діана. Ми сусіди. Вона до мене постійно цілуватися лізла.
Він хихикнув. Що смішного він тут знайшов? Я міг тільки пожаліти його через те, що в нього така вульгарна сусідка.
А от там, бачиш ту коротко стрижену блондинку?
Ну? Ще одна сусідка?
Ні… Емілі… Вона завжди в центрі… - він прицмокнув язиком, дивлячись на ту дівчину, - Ну, ти хоч щось мені розкажеш?
Було б що, то розказав би. Живий – і то добре, - я хотів сказати це піднесеним тоном, але скрушне зітхання, яке вихопилось само собою, зіпсувало мій план.
Еге, та ти жартун, - підсміхнувся Майкі, - Прикольненько. Люблю людей з почуттям гумору.
Та ну, який з мене там «жартун». Це я від дядечків нахватався. Ти б бачив які вони веселі!
Якщо ти вважаєш, що такий серйозний, можу собі уявити їх, - прокоментував він, - А які в них жарти? Розкажи хоча б один.
Тут був мій вихід. Я одразу розповів йому про все, що пам’ятав, і тільки спостерігав, як він душить сміх у собі. Та раптом в класі запала мовчазна тиша. Я обернувся, озираючись на весь клас. Усі дивились на мене. В найгірший та найгнітючіший момент мої очі зустрілись з очима вчительки. Я підскочив. Проковтнув комок у горлі і слабким голосом спитав:
Що, місіс?
Я сказала дітям, аби кожен з них по черзі вставав і називав своє ім’я. Черга дійшла до тебе, але ти мовчиш, - голос її був крижаним, як і обличчя, - Ти не слухав мене?
Що ви, пані. Звісно слухав, - збрехав я, - Просто коли всі почали дивитись на мене я подумав, що роблю щось не так.
Тоді чому ти говорив до нього? - спитала вона, показавши на Майкла.
Я… хотів познайомитись, - виправдовувався я.
Ну, гаразд, - заявила вона вже нормальним тоном, - Кажи, як тебе звати.
Генрі. Генрі Фокс.
Тепер розкажи мені, Генрі, яка цікава подія сталась з тобою недавно.
Ну… - почав був я. Яка ще подія? Не ставалось зі мною ніякий подій. Хіба що… - Сьогодні вранці я знайшов кота. І тепер він живе у мене.
Добре, - сухо констатувала вчителька, окидаючи мене прискіпливим поглядом. Хвилину вона наче вагалась, а потім наважилась: - Можеш розказати нам якийсь коротенький віршик?
Так, місіс, - відказав я і розпочав свій улюблений вірш.
Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.
В тріумфі бурянім, серед шумливих стін,
Що вгору зносяться в безумній круговерті,
Ступив на корабель жорстокий геній смерті,
Як воїн, що іде на приступ між руїн.
Півмертві там лежать; той руки он ламає,
А той товаришам прощання посилає,
Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.
Один лиш із гурта — самотній чужаниця —
Гадає: щастя той у світі міг найти,
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.
Місіс Гілфрі напівроззявила рота. В її виразі лиця можна було вловити захоплення й ревнощі. Звісно, вона не хотіла, щоб діти довго роздивлялись на її істинний вигляд, тому вона швидко опанувала себе і сталевим голосом звернулась до мене:
Хлопче, чи знаєш ти, хто автор цього вірша?
Так, місіс. Це сонет Адама Міцкевича, польського поета.
Вона нахмурилась ще більше; на виду проблискувала такої сили нелюбов до мене, що найбільшим моїм бажанням стало втекти. Брови зімкнулись на переніссі, чоло зорали зморшки і вчителька, схожа на іспанського бика, вичавила:
Хто ж навчив тебе такого вірша, любчику?
Тітка. Це її улюблений вірш, – я намагався говорити якомога холоднокровніше.
Добре. Сідай.
Тепер я міг сісти і зітхнути з полегшенням. Здається, я непогано провів раунд. До мене прийшло усвідомлення, що вчителям можна – ба навіть треба – брехати. Тоді вона тебе пощадить. І ти зможеш ще трішки пожити.
Від роздумів мене відвернув Майкл, який теж уже відмучився.
Кажеш, у тебе кіт є, - поцікавився він.
Ага.
А я думав, ти все це вигадав, ну, про те, що ти його знайшов.
Про це? Ні, це щира правда.
А як ти його назвав? Будь ласочка, скажи, що ти не придумав йому імені!
Я…
Так і знав! Дякую, дякую, друже! Я великий майстер придумувати імена тваринам. Зараз ти в цьому пересвідчишся!
Я хотів спинити його, і сказати, що в Пана Кота вже є ім’я, але Майкі зовсім мене не слухав. Час від часу, правда, він подавав мені нові списки «котячих назв», та всі вони мені не подобались, бо були дуже аж примітивними. Відкидаючи його пропозиції, я почувався не дуже зручно, бо боявся чимось образити хлопця. Та Майкі, здається мої відмови не дуже зачіпали.
Нарешті місіс Гілфрі закінчила допитувати моїх однокласників; я зрозумів це з того, що в кабінеті її не було. Спочатку я трохи заспокоївся, але потім прийшла думка, що вона вийшла за бензопилою. Ну звісно! А куди ж іще може вийти учителька під час уроку? І хоч холодок поповз моєю спиною, ніщо не змушувало мене переживати більше, ніж за свого кота. Тепер його благородне ім’я, дане дядьком Х’ю, було у небезпеці. Майкл дуже хотів, щоб я назвав малого одним з імен у списку. Я почувався жахливо.
В мене більше нема варіантів, - похмуро заявив Майкі, присуваючи до мене листок паперу. Це було чудово, але я вдав сум.
Нічого, може, завтра тобі прийде в голову щось більш геніальне. Не засмучуйся…
Ні, ім’я має бути дане сьогодні! – вперся він, - Народ! - крикнув мій новий друг до класу.
Тільки не це… - прошепотів я.
Поки я рвав на голові волосся, він уже зібрав консиліум з приводу мого кота. Тепер не тільки він, а ще й весь клас пропонував тупі варіанти.
Назви його моїм іменем, - благала якась дівчина в рожевому.
Ні, того кота буде звати Ведмідь!
Ведмідь? Ти що, на сонці перегрівся?
Нормальне ім’я!
Нічого не нормальне! Це ім’я для придурка!
О мій Боже… - тяжко видихнув я, сідаючи за парту. В мене не було ніяких шансів зупинити цей балаган, тому я просто вирішив поберегти сили.
В кінці-кінців, через якісь-там десять хвилин вони приперли до мене і почали вимагати справедливого суду. Дурня якась, правда? Я повинен був вибрати одне ім’я з запропонованих для свого котика.
Ну будь ласка, Генрі! Хіба тобі важко? Обіцяю, ніхто не ображатиметься, якщо програє, - благав Майкл.
Точно? Просто для мене це дещо незручно, адже … - почав я.
Ура! Дякую, я знав, що ти погодишся. Народ! Давайте сюди!
О мій Боже, - знову тихо прошепотів я.
Я не мав вибору. Тому рішення прийшло майже одразу – таки проведу той бісів суд, але так, що не переможе ніхто. План здавався простим і геніальним. Я почав вислуховувати дітей і один по одному відхиляв найгірші варіанти. Таким чином залишилось два імені – Майклів «Тигр» та «Кейсі», який запропонувала Емілі. На цій завершальній ноті я й випалив, що обидві назви дуже гарні, і оскільки я не можу вибрати одразу два імені, то не виберу жодного. Але тут мене чекав підступ. Раптом Емілі (ну вміє все зіпсувати!) на думку спало організувати чесне голосування. Тепер я повинен був опитати всіх учнів класу, а кожен з них проголосувати за одне з імен-фіналістів. Яке набере більше голосів, те й переможе. Як на зло, іншим така ідея припала до душі. Знову глухий кут. Ну скільки можна?
Ми таки провели це голосування. І на 99% воно було нечесним. Річ у тому, що дівчат у нашому класі було більше, ніж хлопців. Звісно, знаючи, що в битві приймає участь дівчина, всі інші голосували за свою. Таким чином виграла Емілі. Тепер мовчати було просто дурницею.
Послухайте мене, люди! – відважився я, - У мого кота вже є ім’я. Я намагаюся сказати вам це з самого початку, але мене ніхто не слухає!
Тобто ти не збираєшся називати котика Кейсі? – здушено прошепотіла Емілі.
А як ти його назвав? – поцікавився хтось з натовпу.
Мій дядько дав йому чудове ім’я: малого звати Пан Кіт.
Пан Кіт? – зі зневагою перепитав Майкл, - Пхе…
Так. І я не збираюсь нікого перейменовувати.
Але ти ж можеш просто додати ще одне малесеньке ім’ячко до Пана Кота, - запищала Емілі. Проте побачивши мою тупу реакцію, вона пояснила, - Ну, нехай твій кіт називатиметься Пан Кіт Кейсі. Ну, як?
Я замислився. Зважив усі за і проти… В принципі мені сподобалась така ідея. Ім’я здавалось мені благороднішим і цікавішим. До остаточного рішення мене спонукали ще й благальні очі Емілі. Я спостеріг в собі принизливу рису – не можу нікому відмовити.
Гаразд… Кіт називатиметься Паном Котом Кейсі. Дякую за ідею, Емілі.
Для тебе просто Ем.
Гаразд. Ще побачимося, - натякнув я дівчині на прощання.
Та вона нібито й не збиралась іти. Мене врятувала місіс Гілфрі, яка саме зайшла до класу і повідомила, що ми можемо йти додому. З полегшенням я розпрощався з новими знайомими і рушив до дядьків, які чекали біля виходу.
Йдучи до машини я мовчав; аналізував сьогоднішній день. Як я міг так просто піддатися? Я ж не хотів щоб хтось чужий називав мого кота. Чому? Відповідь просилась сама собою. Звісно, мій мозок пручався на саму думку про таке. Але десь в глибині душі знав, що це правда. Я дуже гнучкий за характером. Мене можна у всьому переконати. Жахлива риса. Треба добряче попрацювати над нею.
Дядьки теж мовчали. Може, думали про своє, або просто сильно наїлися. Коли ми підійшли до нашого транспорту і дядько Чак відкрив мені задні двері, я відчув, що тиша стає незручною. Але існувала малюсінька проблемка – я не знав, як розпочати такі розмови.
А що ви там робили, в іншому кабінеті? – боязко почав я якраз тоді, коли дядько Х’ю заводив авто. Я прекрасно знав відповідь, бо ще раніше зауважив, що рот його ввесь у шоколаді.
Ти що не помітив? Я знову взув товстуна Х’ю, і змусив його вимазати всенький рот цукерками, - радісно заявив дядько. Це означало, що вони, поки мене не було, грали на бажання. Ех, таке пропустив…
Авжеж, я помітив. Просто я подумав,що це випадково.
Бачив би ти як на нього витріщалася твоя кера, - не вгавав дядечко Чак.
Спір є спір, тут нічого не вдієш – констатував інший, - ти краще розкажи, Генрі, як ти в класі поводився. Сподіваюсь, ти нас не зганьбив?
Що ви, дядьку! Звісно що ні! Хоча мені і було дещо страшно…
В машині знову запала мовчанка. Тільки шум мотора порушував її. Пару хвилин ми так і мовчали. Я вирішив, що одної порушеної тиші на мене сьогодні вистачить, тому сидів і витріщався в одну точку, як і всі.
Погляд мій зупинився на дядькові Х’ю. Він точно був чимось засмучений. Я розпізнав його почуття по насуплених бровах і відсутності цікавості. Тоді я поглянув на іншого дядька. Підборіддя його злегка сіпалось, він швидко моргав. Мені здалось, що це вже у мене галюцинації, тому заплющив очі і спробував думати про щось приємне.
Так ми і добрались додому. Я першим вбіг у хату і став шукати Пана Кота. Дядьки зайшли пізніше. Оскільки на першому поверсі слідів перебування кота не було, я подався нагору. Судячи зі звуків, дядечки хотіли заварити чай. Я пішов у свою кімнату. Після коротких пошуків, я надибав малого під ліжком. Оскільки котик уже зголоднів, мозок прийняв рішення приєднатись до дядьків. Сходи ми з Паном Котом подолали за дві секунди, і я вже хотів із криками вбігти на кухню, але…
А де Генрі? – поцікавився голос дядька Чака.
Він у себе, нагорі. Побіг шукати кота.
ЕрДжей завжди хотів кота, Х’ю, пам’ятаєш?- хлипнув дядько,- Тільки й торочив нам про кремового кота, достоту такого самого, як отой. І знаєш, як він хотів його назвати?
Знаю, знаю, Чак. Не треба. Тому я і запропонував це ім’я. Так усе буде правильно. Все піде своїм шляхом. Крім того, подивись на Генрі. Та це ж його копія! Навіть характер схожий. Емма недавно на горищі прибирала і знайшла старі фото. Потім іще питалась, чому це я Генрі фотографую на чорно-білий фотоапарат.
Ну і справи…
От-от… А я про що. Не чіпаймо малого, Чак. Не нам писати його долю.
Я притулився спиною до стіни і присів. Мозок відмовлявся обробляти інформацію. Я відчував, як рот відкрився, а руки почали труситися. Я поглянув на кота. Він сидів рівно, ніби розумів, що до чого. Після всього почутого, це вже не було просто дивно.
Розділ 2. Чому життя минає?
(Цукру присвячується)
Кінець навчального року невпинно наближався. Так само, як я наближався до дванадцяти. Мені сумно це визнавати, але то щира правда. Отже, пройшов час…
З тих пір, як я пішов до школи, життя змінилось. Мені доводилось важко працювати, аби підтримувати свою репутацію. Зі всіх сил я намагався добре вчитися, але так не завжди виходило. Чому? Це може здатись дивним, але страх перед вчителями, що зародився у мені в перший день, переслідував мій мозок усі ці роки. Вдома я справді готувався до уроків і коли дядьки перевіряли, знав усе напам’ять. Але коли мене викликали до дошки, починав щось розгублено белькотіти, мимрити, а часом взагалі боявся розтулити рота. Крім того, сам я ніколи не піднімав руки – боявся отримати погану оцінку. А контрольні завжди писав на дев’ять. Так було з математики. Ця клята наука завжди псувала мій табель. А ще я незлюбив фізкультуру. Сам уже не пам’ятаю, чому.
Так, певно, було б і далі, та на мене чекав екзамен, що вирішував усю мою майбутню долю. Готуючись до нього я зрозумів, що не маю вибору: я хотів продовжувати навчання, стати успішною людиною, а не розвантажувати вагони, чи ще щось у цьому роді. На той час такий вид діяльності, приходив до мене в нічних кошмарах. Йдучи до школи, я бачив людей, робота яких жахала мене: вони лізли до каналізації, прокладали дорогу, в страшенну спеку розносили пошту чи з раннього ранку підмітали вулиці. Згодом я зрозумів, що робота таких служб вкрай важлива, і ці самі люди почали викликати в мене захват; та я все-рівно не хотів стати одним із них. Звісно, я склав той іспит. Так добре, як міг. І мене перевели до класу «А». Проте переді мною постала складніша місія – за літні вакації мені потрібно було змінитися. І ззовні, і всередині. Чому? Тому, що мене не влаштовувала повна байдужість класу до мене – не помічали, наче мене і не було. Навіть Майкі користувався кращим авторитетом, хоча я міг закластися, що більш нудного співрозмовника ще не бачив. Він торочив лиш про своє, наче завис на власній хвилі; його зовсім не обходило те, чого хотів я. Напевне, я змалював його в надто сірих тонах. Так і є, але я завдячую йому багато чим… Наприклад тим, що в мене був друг. Та така дружба мене не зовсім тішила.
Я конкретно взявся за голову. Треба було щось змінювати, щось робити… Aut nunc, aut numquam , як то кажуть. Часу для вагань не лишилось майже зовсім; крім того, все моє єство голосувало за зміни. Важливим кроком стала для мене перемога над фобією вчителів. Це виявилось майже легким, адже в середній школі в нас змінився весь учительський склад. Я дуже з цього радів, бо ці вчительки були набагато добріші, лагідніші та спокійніші за минулих. Завдяки їм в мене одразу пробудилось бажання вчитись – навіть з математики! – і вже скоро я став відмінником. Завдяки цьому в мене теж з’явились нові друзі, бо деяких я цікавив лише з метою списати. Та то було не так вже і зле. А ще, нами опікувалась пречудова керівничка. Та на неї півкласу молилось! Вона нам дозволяла практично все і стала для нас справжньою класною мамою. Все це позитивно вплинуло на мене; я почувався майже щасливим. Природно, що я старався більше дізнатись про свій клас: гуляти з друзями якомога частіше, разом ходити на футбол. І коли пройшло досить часу, сам здивувався, як міг не знайомитись з такими цікавими людьми. Я почувався в класі, як риба в воді; тільки тут двадцять двоє людей розуміли твої жарти, читали однакові книги і дивились ті самі фільми. З ними ніколи не доводилось шукати тем для розмови і це мене страшенно тішило. Тут завжди можна обговорити вчителів, уроки, домашні завдання і тому подібні дурниці. З цього всього я виніс один важливий урок: школа зближує як ніщо інше.
Все пішло як по маслу. Я багато про що дізнався, і багато що зрозумів. Найголовнішим моїм усвідомленням був аналіз… мого друга.
Ще раніше я десь у глибині душі розумів, що Майкі – не мій тип. Але я просто не мав інших друзів, не мав з ким порівнювати. Та коли достеменно вивчив усіх своїх однокласників, то збагнув, що з іншими хлопцями мені набагато цікавіше, ніж з моїм найкращим другом. Тому… Ну, коротше кажучи, Майкі залишився моїм другом, але далеко не кращим. На вакантному місці Майкла я уявляв особу, більш-менш споріднену зі мною. Основні критерії: відкритий розум, відвертість, доброта, виняткова любов до читання, чесність, хороше почуття гумору, і, само собою, відсутність занудства. Майкі був щирим, добрим, чесним, відкритим; та по іншим критеріям він не проходив навіть з натяжкою, не дотягував до моєї планки. Що не день, то більше мене дратувала його лінивість, байдужість до всього, що він робив, безвідповідальність. Так, він був розумним хлопцем, просто не хотів розвивати цей дар у собі; поки ледь не зовсім деградував. А я був не таким. Я прагнув більше дізнатись, вивчити більше мов, хотів стати людиною у цьому нестабільному світі. Майкі впевнено належав до типу «пофігіст» у моїй системі типів характеру.
Так от, спочатку я дуже здружився з Лео. Він повністю відповідав моєму уявленню справжнього друга. Але після кількох місяців проведених з ним разом, я втямив, що друг, який бреше, щоб виглядати крутішим, мені не підходить. Спочатку я старався його терпіти, але це швидко набридло. Скінчилась наша «дружба» однією з тих багатьох тогочасних сварок, в яких я намагався не виступати наперед, проте зазвичай неминуче ставав одним з головних дійових осіб конфлікту.
Тоді я став краще придивлятись до Біллі, який теж практично відповідав стандарту друга. Але в нього була одна жахлива риса – він постійно хвалився. Це завдавало важких ударів моїй скромності. А ще він любив пліткувати. Я ж навпаки старався придушувати в собі таку рису, тож, виходило, що Біллі здійснював на мене негативний вплив. Коротше кажучи, з ним я теж довго не витримав. І тут у моєму житті з’явився Метт.
Я вже не пам’ятаю, як і за яких обставин ми зійшлись, але то, безсумнівно, був найкращий день мого життя. Метью майже постійно перебував в хорошому гуморі, завжди піднімав мені настрій, коли я сумував. Він не обожнював навчання, проте зазвичай сумлінно робив уроки. Його голова завжди залишалась відкритою для нових ідей – навіть коли всі повторювали, що «зараз нам не до того», - тож ми ніколи не нудьгували разом. Боже, що ми тільки не витворяли! Знущалися з шкільних книжок, перероблюючи у них всякі тексти і віршики, дописували туди власні, передаючи так привіти наступному поколінню учнів. На перервах ми грали футбол разом з іншими і придумували сотні тисяч способів на те, як бути в одній команді. Ми йшли додому по сорок хвилин, хоча тут йти всього десять. Взимку грались у сніжки, а навесні, коли вже добряче тепліло – катались на гойдалках у сусідньому дворі. І ми ніколи не йшли від самої школи самі. Хтось постійно до нас набивався в друзі. Зазвичай це була Емілі, яка навіть просила почекати на неї, коли ми, вже одягнені, збирались втекти. Звісно, це трохи бентежило… Ми потім ще півдороги сміялись з наших супровідників, коли позбувались їх та ішли самі.
Метт жив трохи далі від мого дому і ще далі від школи. Але мешкали ми порівняно близько, і в нас склалась свого роду традиція ходити до школи разом. Перед тим, як вийти з дому ми зідзвонювались мільярд з хвостиком разів, і зрештою, хтось з нас таки спізнювався. Але не було нічого кращого, ніж стояти прохолодного ранку з ранцем за плечем і вдивлятися далеко за ріг, знаючи, що от-от звідти вигулькне така знайома, така рідна постать і привітно махне тобі рукою! І який би в мене не був настрій, ще здалеку завбачивши Метта, вуста осявала посмішка й не сходила аж до кінця дня. Школа – то було місце зустрічі, яке не можна змінити. Але ходити на цю зустріч із вчителями, предметами, контрольними, оцінками куди приємніше в супроводі такого друга! Метт став мені навіть більше, ніж другом. Ми неодноразово задумувались над питанням: чому такі люди, як ми, народжуються в різних сім’ях? Я і Метт – брати найвищого ґатунку. Колись в нас була мрія – вирости, вивчитись і збудувати собі будинки так близько, щоб ми не розлучались ніколи; кожного ранку ми мали б виїжджати в парк на кінну прогулянку (ясно, що на власних конях). І ми були щиро переконані, що колись-та наша мрія здійсниться.
В мене ніколи не було секретів від Метта. Що було сказано мені зі словами: «Тільки нікому…» ніколи не стосувалося мого вірного побратима. Я справді міг покладатись на свого друга і ніколи не почувався з ним зайвим або стороннім. Ми вже більше не були просто Генрі чи просто Метт, ми були одним цілим… Думаю, що наш сміх запам’ятався всім як взірець щирого сміху, а наше «пам’ятаєш?» - як символ непідробної дружби. З нами ставалось стільки пригод, що всіх і не перелічити! І безліч з них потрапляли до списку «Те, що я ніколи не забуду». Ось така наша дружба. Для мене Метт – це сейф, якому можна довірити будь-які, навіть надсекретні документи… Це людина, яка змусила мене вдихнути на повні груди і почуватися щасливим від самої його присутності… Так, Метт перевернув мій світ.
Але перед тим, як моїм найближчим другом став Метт, було ще дещо. Точніше, в той час ми вже товаришували, але ще не так потужно. Думаю, саме в цій частині слід згадати про Ніколь.
Ніколь, або Нікі, як ми всі її називали, користувалась великою популярністю в класі. І хто б що не казав, вона все одно набагато комунікабельніша і жвавіша, ніж її опонентка – Емілі. Нікі володіла чудовим мистецтвом прославлятись в будь-якій компанії, навіть у хлопчачій. За те ми її дуже любили і цінували. Але особисто мене притягувало її неймовірне вміння зацікавити всіх будь-якою грою. О, вона ввійшла у вічність як гарний гравець. Завжди розбавляла нашу сіру компанію і робила дні коротшими і легшими.
Цілі перерви весь наш клас сидів в кабінеті, тим часом як діти зі всієї школи поспішали надвір. В такий час на вулиці ставало дуже тісно, а в школі для нас були вільні усі коридори… Там ми займали собі стільки місця, скільки хотіли, грали у футбол з ким схочемо, одним словом – почувались справжньою сім’єю.
Поки ми, справжні хлопці, гасали по поверхах бавлячись у «лови», «хованки», футбол або щось інше, дівчата стрибали собі в «резинки». Але траплялись і такі щасливі дні, коли дівчата й хлопці об’єднувались під егідою Азарту і грали у щось разом. Це було вдвічі веселіше. Не знаю, що я б віддав, аби знов зіграти з дівчатами в «резинки», або подивитись, як вони відскакують від м’яча у футболі. А як вони пищали, коли забивали випадковий гол! Бігали по всьому коридору, співали, танцювали. Словом, то були емоції. Не віриться, що кажу таке, але як гордились хлопці, коли їм вдавалось вибити найпростіше з того, що витворяли з резинкою дівчата!..
Я завжди тримався поряд Ніколь. Вона радо приймала пропозиції пограти у щось разом, тоді як інші дівчата ставились до нас досить упереджено. І поки її подруги лупали на нас своїми довгими віями, Ніколь забавлялась та перебувала в центрі уваги. Це може смішно звучати, але ми були ідеальною парою. Вона постійно жартувала, але і в мене був гострий язик. Вона подавала ідеї, а я їх вдосконалював і приймав. Ми були як два дзеркала, поставлені паралельно – ми відображали один одного, і бачили в сусідові себе. Це виглядало приблизно так:
Футбол (гра, де хлопці встановлюють свої правила і де втручання сторонніх у гру може закінчитись не зовсім без травм)
Наша тактика дуже проста, Нікі. Ти стоїш на воротах і ловиш м’яч. Не заходь за цю лінію, і весь час пасуй мені. Ок?
Ясно. Тільки ти роби так, щоб м’яч не дуже сильно об мене бився.
Не сильно, кажеш? – підсміхувався я.
Генрі! Перестань, ну я ж серйозно! Ти ж знаєш, я боюсь м’яча.
Я сама серйозність. Ну добре, тільки заради тебе спробую стримувати їхні удари і битиму по тобі сам.
Ну блін, Генрі! Якщо так будеш продовжувати, то гра почнеться, а я піду. Будеш сам свої ворота захищати.
Це був заборонений удар, Нікі. Так і бути, доведеться мені попотіти. І ще одне...
Що?
Знаєш, що я тобі подарую на день народження?
Що? – тоді її очі горіли вогнем. Які то були чудові очі!
Футбольний м’ячик.
Знаєш що, жартівнику? Марш на поле, виконувати свої прямі обов’язки!
Найголовніше те, що, обговоривши тактику гри, ми ніколи її не дотримувалися. Коли м’яч був у мене, вона кричала і намагалась настановити мене на щось путнє, а коли гравці наближались до воріт – кричав уже я. Як не дивно, ми завжди вигравали (Нікі – наш місцевий символ перемоги; завжди вигравала команда, за яку вона виступала). Після кожного мого голу Нікі покривала мене бурними оплесками і підбадьорливими вигуками на очах у супротивника, який скалив зуби. А от коли забивала вона, кричати вже не було сенсу.
- Урааааа! Ви бачили? Я це зробила! Гооол!!! П’ять два в нашу користь! Єс! We are the champions, we are the champions of the world!
І все це супроводжувалось хаотичним біганням по полю і вказуванням та тупих супротивників.
«Резинки» (дівчача гра, де хлопці розуміють, що все те, чим вони займались раніше, тут не допоможе)
Якщо я затуплю, ти виб’єш за мене?- благальним голосом шепотів я.
Добре. Ти тільки старайся, попробуй хоча б. Якщо вже конкретно зависнеш, то я виб’ю. Просто далі буде важче і мені було б непогано економити сили.
Ясно. Буде зроблено. А в мене є якісь шанси проти Шона? Тільки чесно.
Ну... Залежно як ти себе покажеш. Ага, і ще одне – ми повинні зробити так, щоб бути останніми.
Нащо? Так наші шанси падають!
Якраз навпаки. Якщо ми будемо в кінці, то право замовляти буде за нами. Я виберу щось таке, що сама з легкістю пройду, а вони будуть мучитись на перших.
Жорстокий план, Нікі. Мені підходить.
Тільки не подавай виду, що ми раді, ніби останні. Підіграй мені.
Це починає бути схожим не на просту гру. Обман супротивника, перегрупування, пастки...
Так. Ти правий, тут як на війні – всі засоби добрі.
Тоді вона усміхалась, так гарно-гарно, і бажала мені не вдаритись лицем об підступи супротивника. Ніколь була низенька, тому вибити третіх навіть не могла, зате мала тонюсіньку ніжку. Це давало їй навіть більшу перевагу. Я любив бути в її команді. Коли вона хворіла (а траплялось це частенько), я йшов до інших дівчат, але то було уже зовсім не так… З нею я міг подолати хоч усі перешкоди. Був здатен за один, випадково нею кинутий, підбадьорливий крик або усміх боротись до кінця. Я зовсім забував про час… Вона була наче… наче моїм джерелом. Вона живила мене. Її очі завжди давали мені силу. Щирість і дитячий захват – ось за чим я любив спостерігати під час гри. Серйозне лице у напружений момент… Це була та Нікі, яку я знав, і яку любив, як сестру.
Пам’ятаю, одного весняного дня Нікі принесла до школи кота. Не треба дивуватись, це цілком у її репертуарі. Вона дуже любила тварин. Хоча… Деколи мені здавалось, що це лише гра. Щоби більше подобатись мені. Безглуздо, але ж… Всі хлопці в ті часи дивились на неї особливо. Я сміявся – нам лиш по одинадцять, схаменіться! Але вони не казали їй нічого. Можливо, колись підійдуть і спитають, чи зробила вона домашнє. На таке вона рідко відповідала – просто витягувала зошит і, не задумуючись, віддавала його «залицяльнику». Нікі не розуміла натяків. Частково, тим вона була схожа на хлопця. За те я поважав її ще дужче. Всі інші дівчата думали лиш про те, як сподобатись комусь, обирали і «хомутали» своїх «коханих»… А вона просто жартувала, без жодних підтекстів, без фальшу і підлабузництва. Я бачив, як іноді важко їй стримувати свої емоції – завжди говорила те, що думала.
Повернусь до теми. Так от, одного разу Ніколь принесла до класу кота. Він тинявся коло школи, жалібно м’явчав… Одним словом, робив усе, щоби над ним змилувались. Я знав, у Нікі слабі нерви… Тим не менше, я щиро радів такому завершенню цієї історії. Отже, дівчина запхала кошеня в сумку і без проблем перейшла шкільного прикордонника. А потім – руки в ноги і мерщій до класу. Трапилось усе це ще рано-вранці – Нікі завжди приходила до школи на годину раніше, хоча жила в найближчому до місця навчання будинку, – тож вона сама доглядала за ним, а коли мене сповістили (в нашім класі таємниці довго не живуть), передала кота мені. Я, як досвідчений котячий батько, відмінник і просто друг крутої Нікі, одразу отримав право стати його охоронцем. Важко знайти слова, аби описати наш екстаз… Бігати по класу і збирати їжу для малого (цитую: «ну віддай ковбасу з канапки, ти ж все одно вдома поїв»), радитись щодо його майбутньої долі, захищати від поглядів вчителів… Просто сидіти і відчувати неабияку відповідальність за чиєсь перебування тут! Це просто треба було пережити.
Спочатку ми вирішили сховати кота в шафі. Але йому це місце не припало до душі. Можливо, боявся темноти або смороду спортивних форм. До того ж, ми розуміли: шкребучі звуки, які він видавав, одразу нас спалять. Тоді я пішов на ризик:
Давайте я сяду з ним на останню парту. Засунемо стілець, ніхто і не помітить…
Та ти що! Тут без шансів… - заперечила Нікі,- Помітять.
А якщо поставити книжку от сюди…портфель отак…Ну? – переможно заперечив я.
Чекай, сяду на місце вчителя… Супер! Не видно.
А…якщо хтось буде ходити по класу? – голос збоку.
Так він же під партою. Геніально!- підтримала Ніколь.
Так, план був справді геніальний… Ми не врахували тільки одного – кіт жива істота. Уже на уроках я усвідомив свою помилку. Добре, що кіт поїв і спав солодким сном. Але по тому, як він проснувся, почалися проблеми…
Якраз почався урок природи. Учителька в нас іще та «приколістка», але інколи здається, що її мозок уже заражений інфекцією старечого маразму. Так от, якраз на її уроці кіт не всидів і відчайдушно м’якнув. За лічені секунди мене кинуло з жару в холод. Зупинити цю самоволку миттєво не вдалось, та я, все ж, спромігся затулити коту рота. Нікі зреагувала ще швидше і на запитання вчительки вона почала впевнено імітувати м’явчання нашого підопічного. Підключились також і інші: хтось почав голосно задавати питання по темі, хтось церемонно м’явкав, а ті, хто взагалі не докумекали що до чого, просто сміялись. Поки з тою ватагою справлялась учителька, я інтенсивно погладжував котеня то спині. Зрештою, він заснув.
Перерву ми провели у переговорах. Кожен пропонував якісь варіанти сховку для нашого нового друга, проте серйозними залишались лише я та Нікі. Перерва закінчилась скоро, а ми так нічого і не придумали…
Наступний урок – історія. При одному цьому слові у всіх аж жижки трусились. Просто вчителька у нас… ну дуже строга. Ми боялися її і так, а в такий момент просто опускались руки. Я сидів на останній парті першого ряду і молився. Принаймні тоді мені здавалось, що це – єдиний вихід.
Продзвенів дзвінок. Серце моє розпачливо тьохнуло. Хотілось просто вибігти зі школи разом з тим котом, прибігти додому, нагодувати його. Заховати, в кінці-кінців, від всіх природичок, історичок, географічок і їм подібних людей. Але я не міг цього зробити. Бо школою правили котоненависники. От дивишся їм в очі, а вони такі: «Уті-путі… Що за гарнюнє кошенятко…». А в думках: «Та щоб його машина за рогом переїхала!». Таких багато. Це навіть не кото-, це твариноненависники! Вони бридяться всього живого і гарного, натомість поклоняючись штучним квітам і фігуркам тварин.
Одною з таких осіб була і наша історичка. Навіть вигляд говорив про це. Копиця сіна на голові, вузькі окуляри і щурячі очі… Б-р-р-р… Страшно згадати. Її суворий погляд перебивав дихання. Чому вона була злюкою? Звичайно, в лице вона нам цього ніколи не говорила. Ми записали її в цей розряд через її жорстоку систему опитування. Учні не люблять додаткових питань. А її додаткові питання вони просто терпіти не могли.
Так от, сиджу я на останній парті. Молюся. Чую по коридору стукіт каблуків – серце в п’яти… Рипають двері. В клас заходить історичка… Починає урок стандартно, проте я не чую і того. Всі думки літають коло того комочка тепла справа від мене. Бачу, що всі сидять тихо, намагаються не нервувати вчительку. Кілька разів я в думках подякував їм. Але… це не вберегло мене від ходіння між рядами. Коли ця машина для вбивств сунула між першим і другим рядом, я ледве міг дихнути. Серце гупає, як навіжене, а в мозку: «Отче наш, ти, що єси на небесах…». Загроза підходила все ближче і ближче. Уважно скинула на мене оком і… розвернулась. На серці відлягло. «Хух» - єдине, що спадало на думку. Та, здається, кіт не погодився зі мною. Він прогнув спину і… «М’яв!» . Його чарівний голос розлився по всьому кабінету; та історичка не оцінила його.
Що то було?
Дівчата хотіли уже щось сказати, аби відволікти її, але я просто був впевнений, що тут уже нічого не поробиш. Вони боялись її, тому, так само як і я, сиділи в ступорі. Над моєю головою нависла постать історички. Мозок просто відключився. Страшно… Одним впевненим рухом вона відсунула стілець з котом. Не розуміючи, що кою, я машинально закрився від неї руками.
Хто приніс сюди кота?
Відповідь – мовчанка. Вона почала розпитувати нас про котеня доти, доки не почула всю історію – і про ранок, і про природичку… Потім додала щось, типу: «Щоб після цього уроку ви винесли його надвір!» і все таке. Ми змирились. І тут – барабанний дріб – сталося чудо! Вчителька бере кота на руки і, погладжуючи та походжаючи з ним по класу, приступає до вивчення нової теми. Ніхто навіть не сподівався на таке закінчення! А в кінці уроку вона ще й пообіцяла не розповідати всю цю пригоду в учительській. В цей день історичка перетворилась на ангела.
Ми довго думали що робити з тим котом. Більшість наших однокласників або уже мали домашніх тваринок, або мали батьків-твариноненависників. Нарешті, мені спала на думку пречудова ідея; я давно мізкував над нею, але ніяк не попадав під руку живий організм. Ні-ні, я не хотів зробити його піддослідним кроликом. Думав про те, як подарувати кота своєму одинокому сусідові – дядькові Біллу. І от, так і вийшло. Після уроків Нікі та я пішли до його будинку і, в прямому розумінні, впхали котеня тому дядечку. Він довго пручався, ледь змусили. Та тепер навіть нас цукерками за це вгощає.
Отож, шкільне життя налагодилось. А от вдома панував моральний хаос.
Десь у класі третьому мама заявила, що хоче влаштуватися на роботу. Це стало для мене шоком. Не тому, що не хотів, аби вона стала приносити користь у сім’ю, чи через щось інше… Відверто кажучи, я просто страшенно її боявся. Цілими днями я її не бачив, але знав, де вона – у своїй кімнаті. Мені було заборонено туди заходити, та я і не дуже хотів. Там було моторошно. Одного разу я прослизнув туди – чисто з цікавості – і побачив той жах. Повсюди розбиті пляшки і сміття... І такий запах... По ньому я навіть міг визначити, в яких кімнатах мама сьогодні бувала. Знаю, це не найкращий подарунок – мама-п’яниця. Та це стало звичним. Для мене побачити маму в діловому костюмі стало б таким самим шоком, як для нормальної дитини побачити маму п’яною. Навіть не підозрюю, як мені вдалось пережити її пориви до соціального життя. Коли вона влаштовувалась на роботу і її звідти черговий раз випихали через зловживання алкоголем, мені було не солодко, якщо виражатись дуже делікатно. Досі пам’ятаю ту першу ніч. Маму саме звільнили з квіткового магазину, і вона була зла, наче чортяка. Додому вона повернулась вночі, страшенно п’яна. Одразу зайшовши у будинок, вона пішла до моєї кімнати. Я хотів сховатися, але в шафі вона мене зразу б знайшла, а під ліжком я б не помістився. Тому і прикинувся, ніби сплю. Як потім зрозумів – це було найтупішою ідеєю, яка могла спасти мені на думку. Все так швидко відбулося, що я навіть не встиг отямитись. В той вечір вона просто злетіла з гальм. Кидала в мене все, що потрапляло під руку, кричала що ненавидить мене і що її життя склалось би, безперечно, краще, якби не я. Це вбивало більше, ніж усі фізичні рани. Я більше не міг стерпіти таку наругу; тому і втік. Коли вона почала щось шукати, просто прослизнув крізь двері, а потім біг щосили з дому, тікав по незнайомих вулицях, боячись погоні. Але її не було. Усвідомлення цього тільки погіршувало мій душевний стан. Відчував, що нікому не потрібен. Єдине, про що я мріяв – аби з якогось темного закапелка вискочив бандит і убив мене. Але ніхто не вискакував. Як на диво, погода стояла така чудова, що не помітити її не зміг навіть такий заплаканий малий, як я. Не відаючи, куди йду, дійшов до місця, де дорога кінчалась. Горе затуманило мій мозок; я продовжував іти, аж поки не зрозумів, що опинився в лісі.
Ліс прийняв мене з розпростертими обіймами. Було сухо і не дуже холодно, як на осінню ніч. Я ще тоді подумав, що зазвичай у такі моменти повинен лити дощ, ніби навіть природа розуміє твій біль і оплакує його разом з тобою. Але ж ні; то була чудова, тиха ніч. Навкруги все спало. Високі буки, загорнені у сувої пітьми, височіли в гордому, твердому спокої; місяць лиш краєчком прозирав з-поміж густих мереж гілок. Дерева стояли ще вбрані, проте під ногами уже відчувались м’які шари опалого листя. Життя у лісі завмерло. Пташки не цвірінькали, білки й інша лісова звірина поховались в очікуванні нового дня. Правда, час від часу моторошну тишу розтинали підозрілі звуки, від яких мене кидало в жар; та я відчайдушно переконував себе, що так має бути, і замість кровожерливого Бабайка уявляв, приміром, що це хрускає гілкою їжак або торкається чогось кігтями сова.
Нічний ліс заворожував. Я уже й забув, через що схлипував. Раптом на душі стало світліше, негаразди вдома лишились далеко звідси. Вертатись навіть не думав, тому зручно вмостився біля поваленого дерева. Босий, з одягу мав на собі лише піжаму; але повне злиття з природою не дозволяло думати про такі дрібниці. Того дня я знайшов місце, в якому вся суєта реальності відступала назад. Ліс став мені другом, якого завжди так бракувало. «І якщо колись тебе охопить біль і страждання, ти завжди знатимеш, куди прийти...»
Наступного дня я теж не хотів іти додому. Вже навіть придумав, де житиму, і готувався весь день провести у будівництві майбутньої оселі. Та під обід мене знайшли дядечки, які прийшли разом з поліцейськими та собаками. Безперечно, я довго пручався, але їм таки вдалось забрати мене з лісу. Проте, я не забув того дня і приходив туди іще не раз.
Чорною ниткою цей день пройшов крізь мою свідомість. Тікати з дому, як диверсант? Ні. Та про обачність і обережність не забув: попрохав дядечка Чака поставити мені в кімнаті замок. Відтоді мамині невдачі вже не сприймались мною так близько до тіла, а такий поворот подій вже можна назвати перемогою.
Минаючи болючу тему, скажу, що за цей рік зі мною сталось багато пригод, приємніших та куди безпечніших за спілкування з мамою. От, наприклад, у вісім років я знайшов свою рідню.
По суті, з родичів я мав лише маму. Дядечки були мені як рідні, проте в генеалогічне дерево ніяк не вписувались. Звісно, я ніяковів, коли однокласники чи інші діти розпитували про моїх бабусь та дідусів. Незручно, нічого не скажеш, але я нічого не міг вдіяти. Брехати тут – найбільша дурість.
Та на восьмий день народження дядечки влаштували мені сюрприз. На жаль, той день трохи стерся з моєї пам’яті, тож опис не дуже детальний. Дядьки запросили моїх бабусь до нас у будинок (на превеликий жаль, жодного з дідусів я так і не застав живим). Від радості я ледь тримався на ногах. Обидві вони дуже гарні, навіть молоді, а того дня мені ввижалось, ніби це двоє грецьких богинь. Одна з бабусь, Клементина, мала прекрасне обличчя: дещо аристократичне, з прямим носом та тонкими губами, практично ідеально гладке. Спочатку я зробив висновок, що таке лице говорить про складність характеру та численні примхи; а її строгий арктичний голос змушував долоні безпідставно пітніти. Бабуся Глорія – наче її протилежність. Вона нижча, трохи повніша, з простим, відкритим обличчям. В куточках її губ та біля очей гуртувались великі купи зморшок. Але очі світилися добротою, щирістю, а її характер я визначив як відкритий та веселий.
Бабуся Клементина належала до типу «король». Вона звикла всім керувати, ніколи не бралась до тяжкої роботи; безкорисливість – не її риса. Аби здогадатись, від кого ж моя мама унаслідувала подібні замашки, не доводилось довго міркувати. Відповідальна, привчена до порядку у всьому, вона ніколи нікого не обговорювала. Її не цікавило, яку машину купив сусід, або з ким зустрічається донька бізнесмена. Ця риса подобалась мені найдужче, навіть викликала захват, адже ця людина зуміла придушити в собі природну цікавість.
Тип характеру бабусі Глорії я назвав «відкритий соціальний». Комунікабельна, дуже енергійна, ця жінка за столом ніколи не нудьгувала – постійно жартувала та веселилась. А чудові якості лідера дозволяли з легкістю влитись у будь-яку компанію. Всім вона дарувала тепло та любов. Найбільше в ній я цінував відвертість, щирість, чесність та безкорисливість. Проте, навіть на сонці є плями: жахливою її рисою була захланність та безмірність. Вона як потяг, який зірвався з рейок; машина смерті, яку не зупинити. Образити когось й не помітити – це в репертуарі бабусі Глорії. На відміну від бабці Клементини, вона не розуміла натяків і деколи бувала страшенно набридлива.
Я одразу полюбив своїх нових родичів і навчився просто не звертати увагу на їхні недоліки. А по правді, то мені рівним рахунком байдуже, хто мої родичі, де вони працюють, як живуть. Аби вони були. Яка різниця, чи приїздить до тебе дідусь так часто, як до друга? Що бабуся дарує на Різдво? Невже це важливо? Просто прокидатись вранці з усвідомленням, що десь є людина, яка згадує про тебе. Хай раз на місяць. Хай раз на рік. Але вона є.
Так і минало моє життя – школа, дім, двір, школа, дім… Здавалося – ніякої різноманітності. Але насправді кожен день приносив щось нове,особливе, незабутнє. Принаймні, для нас із Меттом. Вік ще дозволяв нам дуріти, веселитись та відриватись; користуючись цим, ми робили все, щоб потім мати хоч з дюжину згадок, які викликають напади дурнуватих усмішок та підморгування.
Звісно ж, життя не перетворилось на «Bounty» - райську насолоду – домашнє пекло топило шоколад шкільного щастя. Настрій вдома завжди падав. Сказати, що я не люблю дім – це сказати, що я ненавиджу наш будинок. Але ж ні, проблема крилась глибше: я ненавидів атмосферу цього дому. Настільки, що якби вона прийняла образ живої істоти, задушив би її. Якби не прив’язаність до житла, якби не Пан Кіт, якого просто не міг кинути напризволяще, давно б утік. Кляте капіталістичне суспільство! Чому воно вказує, як мені жити?
Гроші, всюди гроші… Вони захопили світ. Байдуже, що я живу, помираючи; нікому я не потрібен, а без цих засмальцьованих банкнот кінець візьме мене за руку і міцно затисне у своїх смертельних обіймах. Хто переймається тобою і твоїм життям? Немає чим заплатити – здихай з голоду! Кінець неминучий, тобі лишається тільки вибрати його. Ловив себе на думці – байдуже, хоч завтра в морг. Один лиш Пан Кіт стояв між мною і тим світом.
Пан Кіт став сенсом мого життя. Знаєте, як для людей в безнадії промінчиком стає дитина, яка потребує їжі, одягу й тепла рук; і ця людина напружено працює, зносить усі незгоди й примхи Долі, аби лише з цією дитиною нічого не трапилось. То ось, Пан Кіт і є моєю дитиною. Я зможу стерпіти наругу, зможу перенести побої й знущання. А він не витримає… Його доля цілком залежить від мене, від того, скільки ще я стоятиму на ногах. В свою чергу, я триматимусь доти, доки його крихітне сердечко битиметься під густою довгою шерсткою.
Ніщо не могло розлучити мене з Паном Котом довше, ніж школа. На літо ми обоє гостювали в дядечка Х’ю; кота там дуже полюбили. Особливо тітка Емма. Її улюбленці – галасливі, неслухняні, спроможні навіть підняти лапу й озброїтись заточеними кігтями, якщо щось піде не за їхнім планом. А Пан Кіт інший: лагідний, домашній. Вдень його шукати не треба – ходить весь час за тобою, що б ти не робив. Копаєш город – він бавиться поряд з листочками. Годуєш хазяйство – риється в соломі. Часом навіть на тракторі з дядечком їздив, я сам бачив.
Замітив я за Паном Котом незвичайний дар. Одного, цілком звичайного, дня він грався кубиками з намальованими буквами. Я, нічого не підозрюючи, не звертав на нього уваги й спокійнісінько робив уроки. Пан Кіт м'явкнув, тож я одразу обернувся до нього: зазвичай, він ніколи не відволікав мене просто так. І от – уявляєте, так? – розвертаюсь я на сто вісімдесят градусів, звертаю очі додолу… в мене стається серцевий напад: на землі рівним рядком викладено слово «привіт». Протираю очі. Щипаю себе. Воно не зникає! Пішов на кухню, накапав заспокійливого. Не допомогло. На підлозі й далі лежав отой «привіт», а Пан Кіт сидів поруч, гордовито випинаючи груди. Наступного дня я спитався у вчительки, яка ймовірність того, що із 33 кубиків з літерами кіт самостійно складе існуюче слово. Спершу вона сказала – нуль. Потім помізкувала хвильку і змінила свою думку на 0,004%. Це мене не втішило, адже однаково без тренувань це нереально.
Та тепер я уже звик. Я навіть навчився говорити з ним, тож ми прекрасно почуваємося разом. А свої фокуси «а-ля людина» він показує нечасто. Найцікавіше: ніколи й нікому, крім мене, Пан Кіт своїх над здібностей не виставляє напоказ. Кілька разів я намагався змусити його «виступити» перед моїми друзями, та він тільки байдуже махнув хвостом, звів на мене свої стомлені очі і втік. За це в дворі мене прозвали «чокнутим ботаном», хоча я міг вперто із цим сперечатись. Окрім Метта, який єдиний серйозно сприймав мої слова щодо кота з людським мозком, мені ніхто не вірив. Та й то лише тому, що мій друг виявився забобонним і вірив у магію. З тих пір я теж почав у таке вірити. Читаючи різні фантастичні книги, я дякував Богу за те, що мій кіт не перетворюється на дракона чи не виє на місяць.
Взагалі, мене залякували таким з дитинства. Від тітки Емми я часто чував оповідки про різних дивних істот: гномів, ельфів, фей, тролів, драконів, вовкулак, перевертнів, вампірів і їм подібних створінь. Ввечері я випрошував одну історію за іншою, та залишившись в кімнаті з вимкненим світлом і братами (діти дядька й тітки, ми звали одне одного братами), яких аж розпирало від мрій вночі схопити мене за ногу з криками: «Віддай свою душу!», мені аж тельбухи тіпало. Тим не менше, успішно переночувавши, я знову брався за своє і наступного вечора знову через силу ковтав слину, наближаючись до ліжка (під яким, ймовірно, щось причаїлось). Я не з тих дітей, які на одну згадку про найбанальнішого чаклуна уже роблять під собою добру калюжу; повірте, історії тітки Емми справді моторошні. Навіть дядько Х'ю прикидається хворим, аби не слухати вивертів її уяви.
Я стабільно лишався улюбленцем тітки Емми – найпильніший слухач, як-не-як, – принаймні, поки я лишався одним з них. Доля таки примхлива панянка, коли захотіла, аби сталось саме так.
У п’ятому класі до моєї свідомості достукався голос природи. Річ у тім, що я страшенно люблю тварин. Можливо тому, що сам маю кота, може, того хочуть небеса. Але як би там не було, я зрозумів одне – не можу їсти тих, кого люблю. Це огидно. Це низько. Це неприпустимо. Так, я став вегетаріанцем. Звучало якось тупо та несумісно: хлопець-вегетаріанець. Та, клянусь, це правда! Ніхто не хотів вірити. Чому? Мене оточували м’ясоїди і, попри все бажання зрозуміти хід моїх думок, ніхто не міг второпати, звідки така ідея могла потрапити в мою дитячу голову. Надовго я став всезагальним посміховиськом; для дядечків перестав «бути чоловіком» (так ніби, хто більше вб'є, той і чоловік), для однокласників перетворився на дивака з ошалілими тарганами. Мене не розуміли, а я просто не міг пояснити свої почуття. Не міг, або не хотів. Навіщо? Я викладу їм свою душу, а вони посміються і втопчуть її в сміття.
Єдиним винятком став Метт – він теж відмовлявся від цієї бридкої їжі. Та навіть тут ми були не зовсім схожими. Він не їв м’яса, бо його нудило при самому вигляді будь-якого такого делікатесу і доля тих бідолашних корів, овець, свиней чи, навіть, коней його не дуже турбувала. Я ж бридився того їдла, оскільки це – плоть убитих тварин.
Не розумію одного: чому так? У світі існує п’ять джерел енергії, п’ять стихій – називайте як хочете – земля, вода, повітря, вогонь і плоть. Якщо з першими чотирма людина ще так-сяк мирилась, то останню вона просто зненавиділа. Хоча, слово «мирилась» не зовсім точно описує відносини між стихіями і людиною; радше, «любляче проклинала». Неважко навести приклад: по телевізору часто показують різні повені й тому подібні катаклізми, де в інтерв’ю населення просто флеш-моб з ненависті організовує; «Вода вже задовбала, топить і топить», «Це дебілізм, а не природнє явище», «Нам затопило будинок. Я продам душу дияволу, аби ця клята вода перестала прибувати» - ось що найчастіше можна почути. Короткочасна в них пам'ять, коли забули, що все їх тіло – сама майже вода! Людям взагалі важко догодити: падає дощ – вони хочуть сонечка, гріє сонце – вони просять хоч краплю вологи, сипле сніг – проклинають Природу, бо не можуть вилізти з машини. А з п’ятою все ще складніше. Плоть убиває плоть – як таке можливо? Невже жорстокість – єдина риса людей? Чому вона так затьмарює їх розум? Як взагалі сміють такі маленькі створіння, як люди, перечити величі нашої Матері?! Вони зазнались, їх мозок турбує лиш власна персона. Навіть про особин свого виду не дбають – залишають на вулицях, в сиротинцях чи будинках престарілих. А потім будуть ще щось щебетати про «найвищий щабель розвитку» та «інтелект». Повірте, вовки куди кращі за людей. Хех! Людина – цар природи! Та хто взагалі таку дурню придумав?! Людина – тільки маленька часточка від всього великого і неосяжного світу. Я не сперечаюсь з одним – Бог залишив нас наче намісниками на Землі, щоби ми могли піклуватись про наших менших братів. Ми погано виконуємо наші обов’язки; якщо так взагалі можна назвати цей дикий потяг до руйнації. Коли щось стається, починаємо благати про допомогу Всевишнього, забуваючи, що самі наче маленькі боги. Ми можемо врятувати, захистити… Варто лиш захотіти. Але ми вперто й самовпевнено відмовляємося від Божого благословення, стаючи незгіршими від тварин. А може, навіть гіршими. Складається враження, що люди прагнуть одного – витіснити з цього світу всі інші організми. Бути царем нічого – ось мета?! Не сперечайтесь, таких людей до біса. Про мене, то я сам би повбивав кількох.
Кажуть, коли хтось починає надто сильно любити тварин, він починає ненавидіти людей. Це правда. Не можу сказати, що я взагалі здатен когось ненавидіти, та щоночі молився, аби людська свідомість еволюціонувала до рівня фізичних можливостей і я нарешті зміг повністю поважати двоногих.
Між іншим, побачив за собою дивну тягу до Бога. Моя родина – якщо можна вжити таке слово – не дуже переймалась моєю духовною освітою; довелось виправляти це власноруч. Відверто кажучи, я щиро цим пишався.
Вже не пам’ятаю, коли, де і як на думку мені спало піти до церкви, але відчуття від того дня збереглись надовго. Я знав, що безліч моїх друзів ходять до тієї непримітної будівлі, та не розумів, навіщо. Дядьки говорили, що це повна маячня і марна трата часу. І я вірив їм, поки був малим та несвідомим, аж ось цікавість змінила мій світогляд.
Ту першу літургію запам’ятав навік. Боязко ввійшов до храму, роззираючись навсібіч та шукаючи хоча б одне знайоме лице. Хоча… Єство розривалось між двома протилежними бажаннями – одна частина хотіла зустрічі з кимось знайомим, інша ж, навпаки, воліла прикрити мої невміння і сховатись від сторонніх очей. Зрештою, я зрозумів, що потрібно лише уважно слідкувати за рухами інших та слухати священника. Його промова справила на мене глибоке враження. Він говорив наче до мене єдиного, висвітлював мої проблеми, давав мудрі поради. Я мовчки стояв і відчував лише, як теплий струмінь розходиться по всьому тілу; відчував блаженство, духовну насолоду. Далі заспівав хор. Спів гримів, як ковадло, яким надавали ідеальної форми мечеві, такий проникливий та палкий, що душа просто виривалась з тіла. «Ех, якби я знав слова…» - майнуло в голові. З цього часу і почалось моє духовне життя. Купив Біблію та ревно вчив молитви, потрібні для богослужінь, засів за читання Псалмів та пісень. Так за недовгий час я спромігся стати досить обізнаним у цій галузі науки. Хоча, тут можна впевнено сперечатись: до галузі чого належить богослов’я? Як на мене, то швидше до галузі культури. Бо релігія приводить до ладу наші думки, ґрунтує вчинки, остерігає від певних дій. Певним чином релігія наводить в суспільстві мир: навчає любові та поваги один до одного, називаючи всіх братами та сестрами; змушує людину задуматись над одвічним питанням: «Для чого я живу? Для всіх цих розваг й непотрібних навіть мені принад? Чи не час зупинитись і піти за чимось вищим?». Осягнувши таку мудрість, я й сам став кращим: відпустив злопам’ятність та навчився з легкістю прощати. Та навіть такі теми не минули безслідно для моєї тонкої душі – після того, як я про все це дізнався, в мені поселився дивний острах потрапити в пекло. Тому я намагався не піддаватись спокусам та не віддавати душу дияволу.
О, мені доводиться боротись із дияволом щодня. Деколи навіть не вірю, що досі стою проти нього на крихітному острівці, не заплямленому ненавистю.
Мама. Це слово раніше не міняло стан справ. Та не тепер… Моїй матусі «нарешті» таки вдалось побороти алкоголізм і тепер вона з диким ентузіазмом кинулась наздолужувати згаяне. Вона стисла мене зусібіч, обмеживши мій простір до кількох хвилин у душі. Приходиш зі школи – дзвінки, робиш уроки – вона отирається поруч, хочеш піти гуляти – напрошується в компанію. Це мене просто бісило! Звісно, я не хотів її розчаровувати, бо глибоко в душі розумів та любив. Але як же я скучив за тією самотністю, яку мав раніше! Вже не було часу просто полежати на ліжку і подумати, або погортати сторінки книг, або помедитувати врешті-решт. Вона змушувала мене постійно працювати. «Ти не повинен сідати, це марнує час», - безперестанку повторювала вона. А я не можу весь час діяти! Я дуже розмірений. Для мене полежати в ліжку і подумати – необхідна умова існування. Тож, моїм найпершим бажанням стало з’їхати з цієї божевільні під назвою дім чимшвидше.
Я – кіт, що воліє ходити сам по собі. Коли я справді потребував маминої помочі й турботи, вона зачинилась у своїй кімнатці, плюючи на мене з кілометрової гори. А тепер… я зміг встати з колін, а зі мною піднявся й Пан Кіт. Тепер ми – нерозлучна команда. Ми змогли вижити в цім бурхливім вирі життя, тож тепер, коли все втрамбувалось, допомога ні до чого. Та матуся не розуміла, що стала третьою зайвою. Вона продовжувала штурмувати мою фортецю, так і не розуміючи, що я не здамся. Зрештою, в мене залишався один вихід – закритися так глибоко в собі, щоб жодна душа не змогла знайти мене, і, врешті-решт, відшукати закуток у своїй свідомості, де панувала лише моя думка і моя воля. Це не так просто, як здається на перший погляд, та мені це вдалось. Потім уже зрозумів, що поплатився дорогою ціною. Джерело доходів – мама, отже я перетворився на слухняну іграшку в її руках. Вона могла дорікати мені, сварити; але я не слухав, бо в голові крутилась тільки одна думка – де взяти гроші?
Я таки знайшов собі нормальну роботу, хоч директор спочатку поводився дещо упереджено щодо мене. Пізніше він сказав мені так:
Синку, я взяв тебе на роботу і платитиму тобі стільки, скільки ми домовились. Але якщо до нас прийде поліція – ти нічого не знаєш і прийшов сюди подивитись. Добре? Трудовий кодекс – такі порядки…
Спочатку я трохи обурився, та потім зрозумів, що хай там воно як, та я працюю і отримую зарплату – що ще мені потрібно? $4 в день – як на мене, пристойний заробіток. Правда, мама образилась, імітувала серцевий напад, благала звільнитися. Та я сказав, що вже дорослий, і не повинен висіти на шиї в батьків. Ця фраза їй зовсім не припала до душі, але мені вона здавалась просто неземною. Грошей цілком вистачало, щоб погодувати мене та Пана Кота. Саме цього я і прагнув.
Мама постійно дорікала мені, мовляв, ще холодильник постав собі в кімнаті. Я справді жив наче окремо. І мені це подобалось. Ех… Солодке слово «свобода»… Тепер я справді міг похвалитись нею.
Поки я насолоджувався перемогою над Цербером удома, в школі все пішло невлад (так завжди траплялось). Нам поміняли класного керівника. Для нас, хлопців, це був великий шок, дівчата плакали навзрид. Голосили так, як за померлою. Ми з Меттом вже хотіли їм щось сказати, проте й самі розуміли, що без керівнички нам всім просто капут. Як Гітлеру.
Я задоволено розсівся на ліжку. Підсумки року мене наче задовольнили. Так, бувало важко – але я боровся. І виборював досить непогані хвилини радості, адже мав Метта і Пана Кота. О, ця парочка приносила мені стільки щастя…
Пан Кіт згорнувся клубочком на покривалі і солодко муркотів.
Чому я так тебе люблю? – несподівано випалив я.
Кіт поворухнувся, щось мугикнув собі під носа, мовляв, не лізь зі своїми сентиментами. Я знав, він не переносив всіх цих ніжностей. Але заради мене вже деколи терпів мої раптові припливи любові.
З думок мене вирвав несподіваний дзвінок.
Здоров, друзяко! – знайомий голос.
Привіт, Метте!
Годі скніти над книжками, ходи, провітримось! Диви яка сьогодні погодка видалась. Я можу взяти м’яч.
Не знаю… До історії треба готуватись. Сам знаєш - контрольні.
Та знаю, знаю… Хотів сідати за уроки, але голова болить… От, виганяють гуляти.
Я подумав хвилини дві. Ідея непогана, але совість мене просто замучить. Взяв підручник з ненависної історії, погортав, порахував сторінки до кінця. «Там ще трохи» - переконав себе, а в слухавку сказав:
Так тому і бути, Метт. Виходимо. Але тільки на годинку, добре? – я сказав це просто так; звісно, ми гулятимемо щонайменше години дві.
Jawohl, mein Führer! Я за тобою зайду.
Замість голосу Метта я почув лише набридливе «пі-пі-пі», тому вимкнув телефон. Добре, коли тобі хтось отак безпідставно дзвонить. Покликати гуляти або просто поговорити. Чудово знати, що ти комусь потрібний, не байдужий.
На такій хвилі думок я взяв куртку, взувся, повідомив Панові Коту про те, що на найближчу годину зникну і закрив за собою двері. Знав, що десь за кілька метрів від мене зрине фігурка Метью й привітно помахає мені рукою. І я забуду про все: про нудну історію, про проблеми… Будемо лише він і я, сонечко грітиме наші усміхнені обличчя, а вітер розвіватиме волосся…
Розділ 3. Про плинність часу, або
Випадковості, яких не буває. (Доля зводить)
Рік минав за роком і ось я уже учень старшої школи. Час пролетів, як хвилина. О, за ці роки ставалось різне… Приміром, посварився з Нікі. Уявити не можу! Зі своїм ідеалом… Уже не згадаю, через що ми погризись, але факт залишається фактом – ми не розмовляли практично два роки. Тепер ми вже помирились, але… то вже не та Ніколь, котру я раніше знав. Вона так змінилась… Стала якимось клоуном для Емілі. Підлещується, гнеться перед нею… Взагалі гордість втратила. Шмата. Тепер я з її хорошого товариша перетворився на об’єкт для списування. Чому вона так змінилась? Корислива… А колись це відрізняло її від інших. Так хотів сказати їй це в очі, заглянути в лице і спитати: «Де стара Нікі?». Але це все одно нічого б не змінило. Хоч вона й намагалась ставитись до мене так-сяк люб’язно, та говорила виключно перед контрольними або самостійними. Вона втратила для мене сенс. Прикро це усвідомлювати, але вона пішла з мого життя. Лишила по собі лиш пекучу згадку про минуле, та й годі. Напевно, так вже мало бути…
Сидячи в шкільному садку під час перерви, я розмірковував про плинність часу. Все довкола нас змінюється. Хто на краще, хто на гірше… Але ж змінюється. Чому так? Невже нічого не можна лишити старим? От чому я можу бути собою за всіх обставин? Чому ті, кого я любив, зникають у небутті часу? Ніби вони тут – до них можна торкнутися, можна поговорити. Але вони чужі. Далекі. І між нами – жахлива, бездонна прірва, в якій потонуло минуле. Ми різні. Їх стара оболонка, така чудова, спала, як шаль під поривом вітру. І лишилась лиш підгнила середина. Більш нічого.
А Метт? Метт, єдина людина, якій я міг довіряти? Чому він мене покинув? Він просто вмертвив моє серце, в один момент перекресливши все, що нас пов'язувало. Це найгірша тема, але нікуди від неї не втечеш. Мені так прикро, що я втратив його… Клята випадковість! Я втратив найкращу людину у світі, я втратив ліпшого друга! Чому? Захворів. Вітрянкою. Довгі тижні на самоті удома… І ось, перший день у школі. І що я бачу? Замість радісних криків однокласників зустрів тільки понурі погляди й невеселі усмішки. За моєї довгої відсутності вони навчились обходитись і без мене, а я, зі своєю дурнуватою щирістю, сам отруював себе переконаннями, що все ще їм потрібен. Метт здружився з Лео і, по правді, мене це дуже здивувало. Коли раніше ми обговорювали товариство, згадувати про цього підступного і зрадливого типа навіть не хотілось (бачте, для нього нема нічого святого, в нього «совість спить»). Я твердо стояв на своєму місці, але Метт… Певно, Лео мусив добряче вплинути на мого колишнього друга, щоб так перевернути його світогляд. Він став чужим і геть не схожим на того, якого я так добре знав. Навіть його смаки змінились. Те, що він ненавидів раптом стало привабливим і навпаки. Це дуже мене смутило; я повсякчас ходив понурий з тою ідіотською натягнутою посмішкою, що мені самому ставало огидно. Слово честі, я пробував вернути його! Але зрозумів, що не зможу силою прив’язати Метта до себе. Потім вийшов би винним. Це погана ідея - напрошуватись у компанію, де ніхто тобі не радий. Вони з Лео постійно вештались разом, а його пропозиції, кинуті про людське око, типу: «Ходімо з нами!» я чемно відхиляв. Думаю, якби мій найкращий друг раптом став уникати мого товариства, я хоча б запитав про причину такої поведінки, хіба ж ні? Метту стало байдуже і, отримуючи мою чергову формальну відмову, він радісно прямував до свого «справжнього» друга. Не знаю, чи бачив він, що Лео просто використовує його? Чи була їх дружба такою ж щирою, як наша? Досі думаю над цим… Коли ми говорили востаннє, сказав йому в очі все. Так, я міг погарячкувати, але… взамін почув стільки «добрих» слів про себе, що до горла підкотився гігантський комок. Просто не витримав того урагану слів, який, наче той ножака, різав серце на частини. Я відпустив його… Тепер, як і раніше, часто згадую ті щасливі дні разом… Я зробив правильний вибір, проте надто дорогою ціною…
Я став більш суспільною людиною, нажаль. І, особливо в той час, покинутий, забутий, я не міг жити сам, без людини, яка б підтримала. Шукав собі друга з великою відразою… Шукав заміну Метту. Коли такий друг нарешті знайшовся – а це був Біллі, хвастун,- я був вже надто мертвим, щоб відчувати людей поруч. Я сміявся. Але мій мозок не сприймав жартів. Я робив так, як всі. Проте, я безмежно вдячний Біллі – він, як-не-як, звеселив моє життя і прибрав темний трагізм. Певно, завдячую йому життям. Раніше – можливо, це через вік – я, мов омела, прив’язувався до людей так міцно, що коли їх відбирали, безвільно падав додолу. Біллі не дав впасти. Здається, все чудово, чи не так? Я навіть думав, що все – про Метта забуто. Він минуле. А минуле не вернеш. Повсякчас повторював собі фразу: «Коли люди йдуть – відпускай. Значить, їхня роль в твоєму житті зіграна». Але від тої фрази не ставало краще, бо мій мозок не хотів вірити в те, що Метт отак просто зник. То був найгірший рік; бо це згаяний, змарнований, зведений нанівець рік. А яким йому іще бути, коли в той час мене охоплювало лиш одне бажання, і з кожним днем воно все міцніло, - померти. Як там, в Шекспіра?
Заснути, вмерти —
І все. І знати: вічний сон врятує,
Із серця вийме біль, позбавить плоті,
А заразом страждань. Чи не жаданий
Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.
І спати. Може й снити? Ось в чім клопіт;
Які нам сни присняться після смерті,
Коли позбудемось земних суєт?
В тім то й була вся річ і вся причина. Якби не страх перед Богом, давно б наклав на себе руки. А поштовх такий банальний! Просто відчув, що всередині щось обірвалось; тільки в цей жахливий час спустошення прийшло усвідомлення того, ким був для мене мій друг. Я зажив наче без душі; говорив, та в словах не було запалу; жартував, та усмішка спадала вже в середині жарту; думав, та в голову лізли самі лиш спомини – старі рани, які завжди приносять щось гірке і сумовито-печальне в наше, здавалось, безтурботне життя. Раптом зникла суть життя. Звісно, я переконував себе… Від того самонавіювання наче й існувати стало легше, проте це не була справжня легкість, радше спустошеність. В голові порожньо – ні ідей, ні того вогника, що зазвичай пробуджує інтерес до життя…
І все одно, мені було майже добре; я відчував, що потрібен бодай комусь. Спочатку я подолав байдужість, потім бачити Біллі стало необхідністю. Зрештою, він став людиною, яка на мене чекає, а мені усвідомлення, що хтось потребує моєї компанії, перетворилось на повітря. Без цього я почувався нічим.
Друзями з Біллі ми стали вже потім, роки через два. А тоді… Самотній, принижений, зраджений… Хіба я міг спілкуватись з кимось взагалі? Не міг. Але змушував себе. З одного боку – розчарування в людях, з іншого - потреба в них. З кожним днем я все більше божеволів.
І в цьому маренні про дружбу я віддалявся від істини, віддалявся від Метта. Ми довго не говорили; за той час я встиг ідеалізувати його до найвищого степеня і цілком упевнився – в нашій сварці лише моя вина. Сказати, що я картав себе… Ні, скоріше… Важко описати відчуття, коли раптом починаєш ненавидіти всіх і все. Тягнешся до друзів, але на найневинніші жарти й підколи, без яких не обходиться в жодній компанії, реагуєш різко, майже з жорстокістю. Вони швидко про все забули, на щастя, перестали мене жаліти і згадувати… Вони знов жартували, наче нічого й не ставалось, а я тільки терпів і мовчав, мовчав, мовчав…
Друзі стали моєю останньою надією. Надією вижити. І в цій безвиграшній боротьбі за виживання я застряг ой як надовго, помилково вважаючи цю драму в рядовому театрі з поганенькими акторами гарною житейською комедією.
Боже, з тими заморочками про життя і смерть вже сам собі набрид. Суть насправді дуже проста: я вже помер. В душі. Але сталося чудо; дякуючи йому, я зрозумів свої помилки і те, що їх вже не виправити. Одного прекрасного дня Метт просто вибачився. Мир! О, це було все, чого я прагнув довгий рік. Спогади заволоділи мною; наче переживав все те, що з нами відбувалось, знов і знов.
Згадав про той день, коли ми вдвох з Меттом знайшли мертвого кота на дорозі і вирішили його поховати. Слід згадати й передісторію; саме на попередньому уроці ми ворожили на Біблії. Знаю, робити таке не можна… Але що поганого в отримуванні відповідей від Святої Книги? Одним словом, ми вголос задавали питання, а тоді відкривали, не підглядаючи, книгу і навмання вказували на якісь рядки. І от, на наше «що нам робити, аби стати відмінниками?» Письмо відповідає щось на кшталт «треба робити добро». Ми, ясна річ, одухотворені розмовою з Богом, повертались зі школи і тут – наче навмисне, чесне слово! – прямісінько на моїй вулиці бачимо бездиханне тіло, яке люди обачно обходять стороною. Після кількахвилинних дебатів вирішили – поховаємо, так і бути. Постала нова проблема – чим копатимемо яму? Оскільки діло було навесні, око одразу впало на далекого сусіда, який хвацько орудував лопатою біля своїх клумб. Сказати, що сором і страх просочили кожну клітинку нашого тіла – не сказати нічого… Дяка Богові, дядько зглянувся на нас і погодився позичити інструмент. Найгірше, здавалось, позаду… Аж ні, при спробі перекласти кота на поліетиленовий мішок, ми необачно підняли тіло так, що око кота розплющилось! Ох, всі маніяки світу здавались білими й пухнастими в порівнянні з цими хвилями жаху! Спочатку ще надіялись – а може, живий? Та машина, яка збила тварину, не лишила йому шансів… Ми перенесли кота в ліс і поховали під деревом, як годиться, з квітами й хрестом. Та на цьому наша «місія добра» не завершилась. Вертаючись, ми натрапили на труп голуба. Зітхнувши, – ну, а що робити, лопата ж є, – взялись за успішне переправлення на той світ і його душі. До всього нашого здивування, голуб лежав не один; ми знайшли аж вісім тіл! Щоб довго не морочитись, зробили Братську могилу (орудувати велетенською лопатою не так вже легко й зручно), принесли букет щойно зірваних квітів і помітили місцину хрестом. Найцікавіше, що після такої тригодинної роботи гробаря, ми, усвідомлюючи, що виконуємо Божий наказ, почувались прекрасно, навіть краще, аніж вранці.
Не забув мій мозок і про те, як ми випадково затримались на секції в школі, й нас зачинили всередині. Як згадаю той день – до сих пір руки трясуться… Гірше, ніж в фільмі жахів. В коридорах темно, не чути ні душі… Ми починаємо бігти… миттю злітаємо сходами вниз, з полегшенням наближаємося до виходу… Тягнемо за дверну ручку… і в шаленому страху розуміємо, що двері замкнені! Ми ходили, кричали на поміч хвилини три; потім зрозуміли, що це марно й вирішили діяти на власний розсуд. Що може бути кращим, ніж два Шерлоки, в яких аж жижки трусяться? Перше, що нам спало на думку – взяти з кімнати прибиральниць ключ від якогось кабінету на першому поверсі та вилізти крізь вікно. Так і зробили… Ні, щоб заглянути на другий поверх, в учительську, чи там хтось сидить… Ні, ми одразу – шусть, через вікно! І ще раді, що вибрались звідти… Тільки потім виявилось, що в кабінеті секретаря увесь час сиділа одна жіночка; а не чула вона наших криків, бо взагалі ледве чує! Який страх і сором був нам іти на наступний день до школи… Навіть коли згадую, відчуваю заніміння пальців рук. Ця подія, безумовно, входить до списку «Те, що я ніколи не забуду».
Звісно, не кожного дня ми потрапляли в халепу; зазнали й радості, і безтурботних веселощів. Пам’ятаю, як ми склали власну мову і таємно переписувались нею, вигадуючи різні кумедні прізвиська нашим однокласникам… Суть мови проста: кожній букві зі звичайного алфавіту відповідає якийсь вигадливий знак. Ніхто не розумів наших ієрогліфів, а публічні підморгування щодо того чи іншого напису на дошці доводили дівчат до сказу. Десь в глибині їх душ цікавість боролась з острахом – про що ж ми пишемо, про що говоримо? Скільки наш священний блокнот з алфавітом пережив викрадень і замахів на своє життя!.. Ясна річ, таємниця лишилась таємницею; нікому не вдалось розшифрувати нашу мову (не дивно, ми перестрахувались кілька разів. По-перше, алфавіт наш починався з «я» і закінчувався «а», по-друге, писали ми зверху вниз, по-третє… хіба ми настільки дурні, аби носити відгадку – абетку – до школи? Вона спочивала на столі вдома, поки хворі від нашої загадковості дівчата з’їжджали з глузду).
Ні, всього я не згадаю… Ми ж сміялись з будь-чого! О так, саме це називають часами щастя… І от, нарешті знову міг розмовляти з людиною, яка розуміла мене! Емоції били в голову, все життя в ту мить стало для мене байдужим… Але розум надто швидко спустив на землю і на цей раз завдав неймовірного удару. Я просто замислився: а які спогади лишаються в мене від дружби з Біллі? Відчайдушно порпався в пам’яті, але не було нічого… Лише якісь неясні згадки про похід в кіно чи дивну розмову. Ото й усе. В той час я й зрозумів справжню ціну такої дружби… Хоча Біллі винити не варто; всі ці роки він не мав справжнього побратима, тож просто не розумів, що то таке – дружба. Боже, яке солодке слово!
Тисячі разів в думках я говорив з Меттом начистоту – про все, що накипіло, що так рвалось назовні. Сказати несказане. І що? Кожного разу при зустрічі ми відбувались легкими усмішками чи ледь помітними змахами рук. Яка гірка іронія! Невже це все, чого я прагнув? Ні. Та яка тепер різниця?! Він пішов з нашої школи. Так і лишились мої гарячі слова лише в думках. Чому?
Та що гадати! З тих часів минув рік. Ще гірший рік. Я зрозумів, що шукати Метта марно; мабуть, тому відсторонився від інших та почав одиноке, сповнене згадок життя. І хоч як би мені не було самотньо і сумно без справжнього друга, залишався автономним. Не знаю, навіщо. Може, боявся знов комусь легковажно довіритись?
Оце тоді я й зауважив – наука така нудна! Не дивно, що учні не горять бажанням осягнути її глибини. Колись уроки минали набагато швидше… Час від часу депресія брала наді мною гору і тільки останні слова Метта – «Не плач, бо це минуло. Усміхнись, бо це було!» – змушували з новою силою випрямляти груди.
Недалечко від того місця, де я сидів, зібралась купка дівчат з мого класу – так би мовити, на розмову. Ой, не любив я їхніх розмов… Зазвичай, вони закінчувались не зовсім без травм. Банда цих осіб жіночої статі (важко підібрати підхоже слово для таких мужикоподібних створінь, як ці бабо-хлопи) просто знущалась із тих, хто «перегинав палицю» щодо до них. Дівчат вони хапали за волосся, дряпали пазурами лице, кусали, а хлопців – били що є сили. Можливо, звучить воно жорстоко, але раніше я ніколи не бачив, щоб вони розправлялись із кимось невинним. Хоча останній випадок засмутив мене (дівчата накинулись на бідного хлопчину через те, що він не схотів зустрічатись з їхньою подругою), та поки він лишався «одним», я не зосереджувався на цьому питанні. Зазвичай жертвами ставали особи, яким я й сам з радістю ввігнав би ножаку в спину.
Вони поволі окружили якусь дівчину, яка поспішала зайняти столик. Ніколи ще не бачив її в нашій школі, хоч міг просто не зауважити новеньку, що прийшла минулого року (я так заглибився в самопоїдання власної душі, що взагалі перестав бачити). Я заметушився в передчутті чогось недоброго і почав складати свої речі до ранця. Зазвичай школярі навпаки збиралися, щоб побачити, з ким сьогодні розправлятиметься «Дівоче правосуддя»; тому я, щоб не викликати зайвих підозр (знаєте, як найбільші довбні захочуть познущатись привід знайдеться сам), підніс телефон до вуха і ніби швиденько про щось побалакав. Тоді скривився і почав активно пакуватися, мовляв, терміновий дзвінок і все таке. Намагався не дивитись в сторону побоїща…
Не знаю, чи цікавість, чи совість, чи якесь інше почуття змусило мене підвести погляд.
Холодок пробіг тілом; я заціпенів і вже просто не міг відвести очей. Невідому мені дівчину затисли в міцне вузьке коло. Кричали, кидали образи в обличчя…
Жах. Розпач. Тремтіння рук. Погляд… Погляд загнаної антилопи, яку ось-ось має розірвати на шматки зграя диких шакалів. Розтріпаний хвостик. Червона щока. Вона відступала; куди? Мовчазний крик. Дівчина мовчала, але я чув її страх. Вже не просьба, не думки типу: «Швидше би позбутись їх»; а крик, сповнений болю і страждань. Він черкнув мене по серцю.
Поки я вагався, двійко задирак накинулись на неї; люті, дикі, безжальні, тільки завдяки іншим їх вдалось відтягти. По її переніссю збігла цівка крові; перемішавшись із сльозами, вона досягла підборіддя і впала на траву. Я стояв, прикутий до землі. В повітрі мигнула її рука, вона зникла з очей. Озлоблена банда накинулась на дівчину, збивши її з ніг.
Одним рухом я підвівся. Швидше вітру підбіг до групи, розштовхуючи їх. Крики… Удар… Це одна з дівчат вмазала мені по пиці. Обмежився штурханом.
Генрі?! – залунало в групі.
Ви хворі?! – натомість вигукнув я, беручи незнайомку на руки, - Та ви ж вб’єте її!
Дівчата наче зупинились і я зміг скористатись цим, щоб винести жертву з ворожого табору. Здається, втратила свідомість; так безвільно висіли її руки. Приклав вухо до серця – жива! Дякувати Богу!
На ходу підхопивши її та свої речі я дременув додому, забуваючи про все.
Швидко-швидко перебираючи ногами дійшов до будинку. Кров з мого носа кілька разів капнула на сорочку незнайомки. Чорт! Що за день? Якби ключ не повернувся з першого разу, я, певно, вибив би двері. Дякувати Богові, обійшлось. Миттю вмостив дівчину на диван, сам пришпарив на кухню. Схопив рушник і кинув його в умивальник, ввімкнувши воду. Дістав лід і нашатир. Повернувся. Серце гупало, дихання перебивалось. Обережно присів на крайчику дивана, поплескав дівчину по щоці. Очі закриті. Дав їй нюхнути нашатирного спирту. Ніби спрацювало… Так. Дівчина поволі-поволі відкрила очі, глипнувши на мене.
Спокійно,- прошепотів я, - краще не рухайся.
Ти… хто? – здивовано.
Генрі. Генрі Фокс.
А… де…
Ти в мене вдома, - перебив її я.
Подив застиг у її очах.
Ти хоч щось пам’ятаєш?
Дівчина заперечно хитнула головою. «Погано»,- подумав собі я.
Що зі мною? – її скалічена щока така ж, як і її скалічена англійська.
Тебе… Побили.
Мене?
Я кивнув.
Побили?
Кивнув вдруге. Не хотілось дуже розговорювати її зараз, для неї важливий спокій.
Хто? – не вгамовувалась.
Це може дивно звучати, але повір мені – так воно і є. Тебе побили… дівчата.
Дівчата?
Не хотів би кивати ще раз… Але все ж, кивну. Так, тебе побили дівчата. Не дивуйся, в нас таке буває… - на мої слова вона перелякано скрутилась в клубочок. Я спробував перевести тему, - Де болить?
Лице пече…
Зараз, прикладу лід, - промовив я на півдорозі до кухні. Це не забрало багато часу; та все-таки довелось повертатись за мокрим рушником. Акуратно присівши на край дивану, я змив з її обличчя залишки крові і травинки. Приклав лід. Здається, їй полегшало. – Як ти? Краще не розмовляй, ти довго була непритомна… Може нашкодити.
Угу.
Будеш показувати мені своє самопочуття на мигах.
Вона ствердно кивнула. Минав час. Я ненадовго замислився – міркував про майбутнє. Що буде завтра? Як відреагують на мій вчинок однокласники? Зрозуміють чи засудять? Чи дізнається про це директор? Чи не розійдуться чутки? Чи опинюсь я на місці цієї дівчини, замкнутий у коло злих дівчат?
Раніше мене ніколи не били. Мене поважали. Чому? Сам не знаю. Казали, я добрий. Я, до певної міри, з ними згодний. Я справді відрізнявся від інших своєю чуйністю й м'якістю. Тільки не знав, як на це реагувати – як на дар, чи як на прокляття. Адже воно проносило багато проблем. Але за цією непідробною добротою і бажанням допомогти ніхто не помічав моїх інших рис; я ставав якийсь стандартний та заїжджений, як персонаж в казці – або добрий, або злий. Однохарактерний. А їм було все-рівно. Клас, як стадо баранів: хитріші стають на його чолі, а інші йдуть за ними, навіть не розуміючи, що роблять. Мені такий варіант розвитку подій геть не подобався; увесь час намагався зламати систему, щось змінити в свідомості людей, які мене оточували. Вдавалось, правда, не завжди, адже відомо – баран істота вперта. Тож деколи навіть слово вставити не давали. Потім, звісно, нарікали: «Треба було слухати Генрі!» чи «А я вам що казав?». Але тоді вже зазвичай пізно, нічого не можна змінити. І от зараз… Чи зможуть зрозуміти мої мотиви інші? Побачимо…
Незнайомка нервово засовалась на дивані. Я повернувся в реальність.
Тобі щось потрібно?
Води… - тихо прошепотіла. І як це я не додумався напоїти її? Ото вже маєш! Геть відключився.
З кухні я приніс прозору склянку з водою і підніс її до дівчини. Та залпом випила, насолоджуючись кожним ковтком. Я відчував це. Вона була так близько до мене, що міг почути, як вода проходить по її горлу аж в шлунок. Мимоволі усміхнувся. Вона запитально зиркнула, але я лише похитав головою, мовляв, не звертай уваги. Так ми і сиділи: вона відпочивала після важкого дня, а я акуратно змивав її обличчя і прикладав лід, щоб не було синців.
Важко назвати людину з роздертим обличчям красивою. Але вона таки красива. Довге волосся кольору темного каштану, але шоколадне, не чорне. Коли сніп світла проходив крізь пасма, вони ставали світлі-світлі, мов пелюстки звіробою на сонці, і вона світилась, як ангелятко. Очі такі ж темні; як дубова кора, але з якимось вогником, добрі, ласкаві. Коли я випадково зачіпав болюче місце, в тих очах пролітав вираз жаху; а тоді вони знов тепліли й полегшено ковзали поглядом.
Вона примружилась і, наче крізь сон, то ойкала, то легенько відсовувалась від холодного рушника з льодом, то блаженно всміхалась. Боже, її усміх мене обеззброював! Часом вона розплющувала очі й зачудовано мене розглядала, тоді на одну мить маленька ямочка з'являлась на її щоці. Я зловив себе на думці, що якби ангел захотів стати людиною, то, мабуть, обрав би саме такий образ, проте, швидко струснувши головою, відкинув подібні порівняння.
Пройшло вже добрих півтори години, тому вирішив, що час її розговорювати.
Наперед вибачаюсь, - соромливо потяг, - бо я не лікар, і гарантувати, що на обличчі не лишиться слідів від побоїв не можу.
Пусте… Я така вдячна тобі… Боюсь, не зможу виразити це на словах… - з її твердого голосу я зробив висновок, що дівчині полегшало.
Вона має нестерпно солодкий голос! Певно, я виглядаю ідіотом, та що ж вдіяти? Коли вона говорила жваво, голос її звучав дзвінко, наче відбивали ритм маленькі дзвіночки, а коли сміялась… ця дзвінкість карамелізувалась, м'якшала, нагадуючи мову грайливого кота.
Я бачив цю дівчину вперше, й, скоріш за все, востаннє, тому не думаю, що грішив, насолоджуючись її манерами.
Не переймайся… - хотів ще щось додати, але втратив думку, тому вирішив заговорити про інше:- Раніше не бачив тебе в нашій школі… Ти прийшла недавно?
Так, перейшла в старшу школу.
О! – не стримався від вигуку – Ти вже обрала профіль? Біологія чи математика?
Так, сьогодні балакала з директором… Що, профіль? Ах так, біологія…
«А це вже недобре» - мигнуло в голові.
А ти де навчаєшся? – запитання побудовано не найкраще, та суть я зрозумів.
Також учень старої школи; також біологія.
О… То ми ще й однокласники… - вона раптом зойкнула, коли я зачепив рану на брові.
«Ото ж-бо й воно! Ти, звісно, чарівна незнайомка, але бачити тебе щодня мені не можна! Ах! А що, як вона вб'є собі в голову дурниці на кшталт «давай будемо разом?» О, ні! Тільки не це!»
Ти не бійся, зараз я оброблю всі рани… Будеш як новенька, - я спробував перейти на нейтральну тему.
Добре, - тінь легкої усмішки майнула на її обличчі.
Як тебе звати? Пробач, не запитав раніше…
Звісно, важко оцінити ситуацію як «підходящу для знайомства»… Та що поробиш? Я Кетрін Верес. Але заради всього святого – називай мене просто Кеті .
Гаразд, - здивовано відказав я, - Звідки ти? – одразу приступив до питання, яке мене найдужче цікавило.
Чому питаєш? – злякано запитала.
Та… акцент в тебе якийсь… До того ж, прізвище незвичне… - я виразився дуже м’яко – її англійська залишала бажати кращого. Вона нестерпно довго думала, перш ніж відповісти, та й відповідала якось… формально, чи що?
Я з Європи, - усміхнулась.
Та невже? З якої країни?
З України… Чував про таку?
Не зовсім впевнений… - зам’явся.
Ну, нічого, я це швидко поправлю, - напівжартома, напівсерйозно махнула рукою.
«Що це ти маєш на увазі?» - подумки підняв брову.
Я й не сумнівався у твоїй допомозі, - намагався віджартуватись я, але вийшло якось… примітивно.
Ох, ти теж маєш гострий язик, Генрі! А я вже подумала, що ти геть святий.
Я усміхнувся. Ця дивна, маленька істота поряд раптом змусила мене поводитись зовсім неприродно. Я зі всіх сил намагався розмовляти так, як звично, але тільки-но відкривав рота, морозив якусь дурню. Раніше не помічав за собою такого підозрілого збою при спілкуванні з протилежною статтю, завжди був спокійним і… адекватним. А вона… Я підводив очі, бачив її усмішку і втрачав дар мови.
Секундочку, мадам… Мені потрібно обробити рани… Зараз збігаю за дечим…- спантеличений її реплікою, я швидко змився на кухню. Вернувшись, трохи помовчав, подумав, що моя запопадливість дратує мене самого, і перевів тему, - І за що вони тебе так, Кеті? Наскільки я знаю, вони не кривдять просто так.
Її обличчя перекривилось.
Ти про це… Я стояла під кабінетом директора, коли до мене причепились двоє дівчат; одна така висока, блондинка, а інша нижча, теж білява. Вони довго отирались поруч, потім почали вголос мене висміювати. От я і не змовчала. А тільки-но вийшла в садок…
Судячи зі всього, ти завдала особистої образи нашій Емілі… Це майже те саме, що серійне вбивство.
Чому? Ця Емілі у вас кримінальний авторитет?
Ох, порівняла! Гірше. Вона – королева; всі інші – її піддані. Та я сумніваюсь, що вони чіпатимуть тебе вдруге.
Впевнений?
Краще обходь її десятою дорогою, – трохи помовчав, зітхнув, а потім додав: - Я обробив усі рани. Спробуй встати. – її безладні спроби підвестись закінчились моєю пропозицією допомогти, – Де болить?
Ребра болять… і рука.
Погано… Давай тебе лікувати.
Вимушена згодитись, - усміхнулась. Потім задумливо мовила,- А інші? Невже вони згодні з тим, що ця ваша Емілі керує?
Наскільки знаю, не всі. Але тільки жменька людей не прогинається перед нею. Взагалі, Емілі не така вже й погана… Просто у неї зіркова хвороба.
А… - вона широко відкрила рота і промовисто кивнула, - Хоча, це нічого не міняє… - запала тиша; мабуть, обдумувала щось, - А ця «банда»… вони нею задоволені?
Я голосно випустив повітря з легень.
Ці дівчата… вони просто тупі. Їм би лише помучити когось. А вона це дозволяє, тільки в міру. Раніше вони відбирали в малих гроші, а тепер б’ють тільки за щось серйозне… Вони змінились на краще… І якщо вони не люблять її, то дуже сильно поважають. Вона зробила з них людей. Яких-не-яких, та людей.
Вона знов замовкла.
Так… Це справді заслуговує на повагу. Мабуть, не така вона вже й страшна. Треба з нею просто поговорити…
Не варто, - перебив її я,- це нічого не змінить. Якою вона не здавалася б, це лише оболонка. Швидше Емілі змінить тебе; надто вже вона вкоренилася в нашому класі. Подивися на Ніколь, її найкращу подругу… Це просто персональний клоун. Емілі її нахабно використовує. Не займай їх, це марно…
Жаль… Я хотіла…
Давай краще побалакаємо на іншу тему…
Кеті схвально кивнула.
Коли ти приїхала? Навчальний рік розпочався вже місяць тому.
Знаю… Проблеми з паспортом. Поки його виготовляли, всі квитки на серпень вже розкупили. Довелось чекати до вересня. Сподіваюсь, я все наздожену.
Можеш не хвилюватись, початок року завжди пустий. Серйозного матеріалу ще не викладали.
А… Це добре.
Я почувався дещо незручно, випитуючи в неї подробиці приїзду, але мовчанка доводила до божевілля.
А де ти оселилась? Знімаєш квартиру?
Ні. В мене тут тітка живе. Правда, є куди їхати… Але загалом, мене все влаштовує. Тут так багато місця… Дихати легше. Мені взагалі ваше місто до вподоби. Тепле таке… Про нього все життя мріяла.
Воно ж таке крихітне… Ти могла вибрати і більші міста. Сюди доїхати – стільки клопоту…
Не в цьому річ. По-перше, я сама проти великих міст. Там так тісно, просто жах. Там завжди все є, тож ти перестаєш думати, як вижити і покращити своє життя. По-друге, в мене тут тітка, забув? Все-таки, хтось знайомий.
А… Може, воно і є так, як ти кажеш. А чим ти займаєшся?
Ще не вирішила, - по довгій паузі відповіла співбесідниця.
Ні, я не про вступ. Про хобі. Що любиш робити?
Ух… - вона важко видихнула і замислилась. Мабуть, долання мовного бар’єру виснажувало, - Важко сказати… Є люди, які люблять творити. Я називаю їх веслярами. А є інші, які лише споглядають твори. Це – човни. Хоча, бути рабом мистецтва – непогана перспектива.
Здається, ти не належиш до жодного з них. Філософи – окрема група людей.
Але я не філософ.
Ти можеш просто цього не знати.
Вона замислено хмикнула.
Можливо… Та все ж, мені здається, я – човен. Я не вмію нічого творити, але мистецтво приносить мені шалене задоволення.
І якому виду мистецтва ти надаєш перевагу?
Сама не знаю. Музиці… Чи кіно? Або літературі… Так, мабуть літературі.
Я теж. Що читаєш?
Не можу сказати. Ти не зрозумієш.
Якщо я зрозумів тебе до цього моменту, повір, зрозумію і потім, - усміхнувся я. Раптом мені стало так цікаво – яку ж таємницю приховує ця незнайома мені особа?
Іншим разом, гаразд? Бо я бачу, ти захоплюєшся філософією і наукою, - вона кивнула на книжкову шафку із старими зібраннями всього непотребу.
Фу! Як ти могла подумати? Я схожий на бовдура?
Якраз люди, не схожі на дурнів, найдурніші, - підкреслила, окидаючи мене поглядом. І це її я рятував?
Дякую за комплімент, але я не читаю цей непотріб, - мене аж в холодний піт кидало від стосу томів Фрейда, - Моя бібліотечка на горі, в кімнаті. Подивишся?
З твого дозволу. Але можна трошки пізніше? Не хочеться вставати…
Так-так, авжеж! Як скажеш.
«Боже, який же я ідіот! Що зі мною? Приводжу додому якусь незнайому дівчину і запопадливо цікавлюсь її думками щодо мого життя. Ще й підлаштовуюсь під неї, наче вона тут керує! В голові не вкладається… Геть здурів! Боже, допоможи позбавитись цих манер…»
Запала тиша. В мені боролось двоє протилежних думок: одна підштовхувала мій язик натякнути на прощання, інша провокувала напади сумління, мовляв, май совість, дівчина хвора, а ти з нею отак. Окинувши оком її роздряпане лице, прийняв рішення – треба провести огляд.
Без зайвих вступів я приступив до роботи: попросив її підвестись і одне за одним перевіряв болючі місця, аби виключити переломи чи гематоми. Не дивуйтесь, наші «дівчатка» ще ті бійці; минулого року вони одну задираку відправили в реанімацію.
Хотілось заговорити, але притримував язика, щоб не ляпнути чергову дурницю; перебуваючи з нею, ідіотизм по-дружньому мене обіймав. Минуло кілька хвилин у мовчанні, коли вона наважилась порушити тишу:
То як ти тут живеш? Як в школі? Розкажи щось…
Розказати? Що ж тобі розповідати? Зараз щось пригадаю… - монотонно вимовив, уже поглинутий лікарською роботою.
З кожним новим словом пелена незручності й упередженості спадала. Весела, чарівна й кокетлива, ця добродушна українка викликала в мене все більше довіри й захоплення. І, хоча я й належу до типу людей, яким легко запудрити мізки, думка про те, що такі щирі очі можуть брехати навіть не планувала мене відвідувати. Розмова стала настільки невимушеною і легкою… Таке враження, що ми знали одне одного вже кілька років!
Вважаючи себе невідповідним співрозмовником (мені важко завести мову з людиною, яка мене геть не знає; постійно боюсь, що вона почне розпитувати про сім'ю – завдасть забороненого удару), я відмовчувався і переводив стрілки, прикриваючись лікарською зосередженістю на огляді, а вона без кінця теревенила, розпитувала про школу, вчителів, друзів, музику, кіно, книжки, попкорн і булочки з корицею. Розповідала про свою домівку, про людей, про стан речей та про інші філософські дурниці. Вперше я відчув себе так просто; вона не жартувала наді мною, не намагалась випитати потрібну інформацію, не грузила серйозністю. Вона не лізла в душу, як це зазвичай роблять наші дівчата, при першій зустрічі, не набридала ідіотськими темами про стосунки як надважливу місію для сьогоднішнього покоління (я б радше назвав це галочкою в списку ванільних дуреп). Тільки загадково всміхалась і продовжувала свою насичену жестами оповідь про нанороботів з турбобластерами, яких винайде якийсь божевільних пристарілий професор в помсту науковцям, які викрали проект його креслень штучної Землі.
Розмова ввірвалась раптово; я обережно підвів очі (ніби боявся злякати її). Складені на колінах руки, хвиля волосся, що спадало на плече і відсутній погляд, спрямований крізь вікно; цей вигляд спантеличив мене й викликав раптову хвилю думок.
Свобода на барикадах – такою я бачив її зараз.
Втомлена, скалічена, але не зламана, вона важко опускала вії і повільно похитувала головою, наче стримувала горе за втраченою волею. Не побивалась, не плакала, не звинувачувала нікого у своїй поразці; тільки дихала, дихала і непорушно вдивлялась в одну точку, мовби перед очима її пропливали кадри з фільму. Про що вона гадала? Кого бачила на тих невидимих мені стрічках споминів? Чи малювала за вікном негоду, чи сонячне проміння і пташок уявою творила? Не знаю-бо, лице її лишалося німим. Велика, горда… тиха й мовчазна. Подвійно створена. Обличчя Музи, яку потрібно оточити світлом і лити відрами на неї щастя… Обличчя воїна. Рішуча, впевнена, вона ітиме до кінця, якщо побачить сенс у цій ходьбі. Нейтральна ззовні. Хто ж побачить, що всередині б’ються кров і крига? Хто зрозуміє, що під поглядом ховає порив до бою і бажання жити, благальне «залишися» і смертельну втому?
Пробач… Мені пора додому.
Вона різко підвелась; вираз сорому і незрозумілої мені незручності ніс погляд, який вона старанно ховала.
Так скоро? – не втримався я. Обдумавши сказане, почервонів.
Що ж поробиш? Мушу… Хоч і не хочеться… - усміхнулась.
Не знав, як відреагувати, тому просто змовчав.
Ще раз дякую, Генрі,- різко вдихаючи, мовила вона й підвелась, - Таких як ти бракує… Ти врятував мені життя. Я не забуду… - вона всміхнулась, зібрала свої речі і підійшла до дверей. Я підбіг до неї, в душі бажаючи зупинити, – А школа звідси далеко?
Хвилин десять пішки.
Як ти приніс мене? Я важка…
Я цього не зауважив, - відповів із штучною ввічливістю; я й справді не зауважив, як опинився з нею вдома, - Тебе провести? Вже стемніло…
Дякую, я сама. Зо може злякати мене після сьогоднішнього ранку? – вона розвернулась зі сміхом на вустах, вже на ходу махаючи: - До завтра!
Ага… - промимрив сам до себе. Насправді, ніякого «завтра» не буде і бути не може.
Двері зачинилися і я залишився наодинці з думками. Час, проведений з цією чарівною незнайомкою здався мені першим щасливим моментом за останні шість місяців. Вона, наче веселка серед сірих барв мого життя, зійшла після грози; хай на мить, але зійшла.
Дивно, але чомусь це нагадало мені про Метта.
Наша ера тотожна цій швидкоплинній миті. Ми балакали, не думаючи уже ні про що: ні про уроки, ні про батьків, ні про час. Та, мабуть, про час, все ж, слід було говорити. Саме він розвів нас. Напевно, ми могли б якось убезпечити себе від такого жахливого кінця. Час – жахлива річ. Його можна і любити, і ненавидіти водночас. Він нікому не підвладний і нікого не слухається. Коли ти хочеш затримати мить, він, як на зло, прискорює свій хід, пролітає ще швидше; а як молиш про те, аби минув хутчіш – тягнеться століттями.
Генрі, я вдома! – почувся голос матері, – Чому ти не поприбирав?
«Господи, помилуй» - подумав я, а вголос сказав:
Не встиг.
«Як добре, що Кеті пішла п’ять хвилин по тому… - промайнуло в голові, - Зараз таке б влаштувала!»
А я все маю встигати, так? Я стараюсь, працюю для тебе день і ніч! А ти не цінуєш цього! Невдячний! На людях ти такий добренький, а зі мною ось як?! – скипіла мати. - Що в мене зараз, друга зміна роботи, вдома? Я зовсім для себе часу не залишаю, не жалію себе. А ти тим користуєшся!
Якби ця драма розігрувалась вперше, я б змовчав. Я завжди мовчав. Постійно. Ображають, принижують – мовчу. Не тому, що паленію від сорому; ні. Просто знаю, що мама пересердиться, охолоне і забуде, я ж зможу тримати все в собі, зберігаючи її нерви від взаємних скандалів.
Я завжди мовчав. Правий я, чи ні, я мовчав. Вислуховував потік гидоти і мовчки продовжував жити. Скільки ще так триватиме? Сьогодні мені набридло грати роль ненависного всім блазня.
Досить! – крикнув. Всередині все кипіло і вирувало, - Я - невдячний? За що ж маю подякувати тобі, мамо? За роки пиятики? Дякую. За те, що виховали чужі люди? Дякую! За те, що не мав дитинства? Спасибі! Я – не ціную? За що ж мені тебе цінувати, мамо? Що ти мені дала? За те, що я такий, який є, щиро дякую дядечкам; вони справді люблять мене. Коли я потребував їхньої помочі, вони прибігали в ту ж мить. Вони платили за будинок, годували мене. За те, що ходив чисто вбраний та здоровий, я дякую тітці Еммі. Її руки прали мій одяг і варили мені їсти, а вуста – співали колискових і читали книжки. Вона мене виховала! Чи чуєш ти тут якісь слова про себе? Дивно, правда ж? Ти ж так старалась для мене, пила цілими днями… Ха! Та що мені з того? Я хотів стати людиною, тому брав приклад з достойних… Чому ти займаєш мене тепер, коли допомога не потрібна? Я працюю і добре вчусь… Я ніколи не стану на твій шлях. Чому, мамо? Чому? – поволі переставав кричати, та говорив впевнено.
А що ти хотів? Батько помер, а знаєш як мені було? Я зробила це для тебе, Генрі! Я змінилась, щоб стати гарною матір’ю…
Батька ти не чіпай! Він загинув. Він ніс останнє в сім’ю. Він загинув, бо спішив до мене, додому… А як ти мала почуватись? Що ти хотіла? Який чудовий вихід – спитись! Прекрасно! Браво! Щоб стати гарною матір’ю? Мамо, ти себе чуєш? Мені вже давно не потрібний нагляд. Я виріс з пелюшок. Тепер ти ніби змінилась, і – ось!- подивіться на цю чудову жінку, яка самотужки виховала сина! Ні, такого не буде. Якщо вже й дякувати комусь, то не тобі, – я спостерігав за мамою дуже уважно. В кінці мого сердитого монологу вона так награно схопилась за груди, що мене це не на жарт розізлило, - І не хапайся за серце, мамо, я вже давно в це не вірю!
А тоді просто розвернувся і пішов сходами нагору. З-за дверей моєї кімнати вилетів розлючений Пан Кіт; зупинився посередині сходів і грізно засичав. Я виглянув – там досі стояла мама, яка тепер звернула увагу на появу мого захисника.
Ану геть, паршивцю! – крикнула, кидаючи в Кота капець, - І який чорт тебе сюди приніс?!
Пан Кіт ухилився від небезпеки. Він підняв передню лапу, випустив пазурі й люто дряпнув повітря.
Я його сюди привів! – заступився за улюбленця. – І поки я живий, ніхто не має права чіпати його без мого дозволу! Не дивно, що він тебе не любить…
Все що твоє – моє! І я маю на нього таке ж право!
Не змушуй мене злитися, - просичав я; остання крапля щойно пробила сталеву прошивку мого терпіння,- Бо я не буду за себе відповідати…
Як тобі не соромно?!
Наші шляхи давно розійшлися, мамо. – холодно відказав. Я намагався погамувати лють і стиснув кулаки з шаленою силою. Суглоби повипиналися з-під шкіри, жили аж тріскотіли. Розвернувшись, покликав Кота: - Ходімо, мій маленький друже. Тут надто спекотно.
Я рушив до дверей, інстинктивно відчуваючи, що Пан Кіт робить те саме. Пропускаючи улюбленця вперед, побачив його гордо підняту голову. Як же я його люблю!
Кинув останній погляд вниз… Мамині очі були сповнені ненависті й бажання вбити. Гидко. Я пішов, гучно гупнувши дверима і повернув у щілині ключ.
Тебе не пошкоджено, малий? – кинув через плече, перевіряючи надійність замка, а тоді приземлився біля щойно виготовленого кубельця Пана Кота на моєму ліжку, – Ти гарний котик. І мій найкращий друг, – проказував, погладжуючи йому спинку.
Кіт замуркотів і я почав потрохи заспокоюватись.
***
Прийшов у школу я не дуже веселий. Можна сказати, навіть дуже невеселий. Все через вчорашній вечір. Думки про сварку з матір’ю навалювалися все з більшою і більшою силою, розбиваючи вщент останні аргументи на виправдання.
А що я міг зробити? Мовчати? Досить вже з мене цього мовчання. Воно не приносить нічого доброго і тільки дає змогу тебе переконати. А навіщо мене переконувати? Я вже такого наслухався, що мене ніщо не врятує. Хоча, до чого тут це? Завжди один вихід – тримати все в собі. Але, здається, прийшов час проламувати стіну і робити евакуацію. За все життя в моїй душі назбиралось стільки лайна, що я почав у ньому тонути. Настав час прийняти ванну для душі.
Не можна все лишати так, як є.
Почекати ще кілька років? А там доведеться поступати в університет, може, і переїхати… Зніму собі маленьку квартирку і житиму там з Паном Котом. Тільки він і я… Ось де щастя. Тоді всі проблеми зникнуть самі собою…
Але зараз я ще вчусь, а про переїзд годі й думати. Доведеться вирішувати проблеми, а не тікати від них. Поміркуймо, що можу зробити. Чого я хочу взагалі?
Я хочу спокою. Хочу жити самостійно, без втручання в особисте життя. Без дорікань, образ і дитячих вичиток на постійно змінювані теми типу: «Чого це ти не помив посуд, га?». Ну, загалом, на цьому все і будується. Мама перестане лізти до мене – мама перестане сварити мене – я перестану тікати з дому. Геніально! Питання: як змусити маму лишити мене в спокої? Як двоє людей можуть вжитись під одним дахом без докорів та ущипливих зауважень?
Сусід! Звісно ж. Нейтральна особа, до якої ти не відчуваєш нічого крім формальної ввічливості. Жодних «покажи мені свій конспект з математики» та «скільки можна читати, встань і йди працювати»; лише «доброго ранку» та «ти б не міг допомогти принести пакунки?». Хіба погано? Крім того, сподіваюсь відпочити від настирливості та все-таки ближче спілкуватись з мамою; якби не її вічне пиляння, давно б називав її найкращою на світі.
Отже, сьогодні ж поговорю з мамою і укладу угоду. Житимемо, як сусіди. Платитимемо за будинок навпіл, їжу купуватимемо кожен сам собі. Я ще й Пана Кота маю, тож сумувати не доведеться… Тільки як про це сказати мамі?Думаю, я зможу. Потренуюсь вдома, як слід. Так, все вирішено. Сьогодні ж.
Велика каменюка скотилася з моїх пліч. Я, сам того не бажаючи, всміхнувся і рішуче кивнув головою.
До занять лишалось небагато, учні мало-помалу підтягувались в клас. Жваві розмови, сміх і тихе шепотіння, які відбивали шкільні стелі, не стосувались мене; вони існували поза межами мого існування. Люди жили своїм життям, байдуже обминаючи тих, які відставали від веселощів хоча б на мить.
Соціум описати важко, особливо підлітковий, так би мовити, окремий його шар. Якщо просто: в будь-якій компанії завжди є лідер, який своїм прикладом спричиняє тотальне наслідування з боку однолітків та мальків; що б він не робив (а, в основному, це речі, які не схвалюються дирекцією школи, – так канатохідці по линві закону і заробляють свій авторитет) інші повинні якщо не повторювати, то хоча б «підтримувати форму» й вигадувати свої способи привернути його увагу. Лідера постійно оточує своєрідний почет - приближені, щасливці, яким дозволено купатись в променях слави шкільного авторитета. Решта ж учнів повинні напружено працювати, аби Його Високість звернув на них свій зір. Працювати (себто веселитись) обов'язково безперервно, постійно; інакше лідер зневажатиме тебе. І – кульмінація – якщо хтось впадає в депресію, сумує, або раптово ігнорує всі їхні затії, він автоматично «відкидається» від групи, незалежно від причин чи чинників, які вплинули на його поведінку. Одним словом, якщо в когось помер пес і він пропустив вечірку, другом лідера йому вже не стати ніколи. Звісно ж, смерть собаки для багатьох не така вже й сумна подія, аби пропускати чергові збори; маються на увазі серйозніші, набагато серйозніші речі. В такому випадку всі «друзі по чарці» випаровуються, в момент зникають, і людина, якій особливо потрібна підтримка, лишається геть самотня.
У сучасному морально занепалому суспільстві не так важливо, що ти думаєш і відчуваєш, яким тоном розмовляєш, головне – що ти говориш. Все в порядку? От і прекрасно! Байдуже, що ти ледь не захлинаєшся слізьми, видушуючи фразу. Люди з хорошим настроєм не бажають спілкуватись з такими, як, приміром, я – замкнутими й похмурими – не хочуть переймати чужі проблеми на свою шкуру. Гарно мати сплячу совість, хіба ні? Сьогодні ти мені друг, а завтра я обговорю твої таємниці за обідом. І ніхто не доведе, що я скотина, (хоч деколи перед сном я не можу стулити очей через ці думки) бо я ж ходжу до церкви і все таке. Моя хата скраю – ось кредо нашого суспільства, з яким воно іде по життю. Поки твоя проблема мене не стосується, це тільки твоя проблема і мені байдуже, закінчиш ти в петлі, чи ні.
Керуючись такими міркуваннями, я дозволяв собі лиш краєчком пальців торкатись соціуму; більш-менш нормально спілкувався з однокласниками, але за партою сидів сам, воліючи не наближати себе до повторення комедії з Меттом. Довелось докладати чималих зусиль, аби не тільки лишатись у гордій одинокості, а й доводити, що мені таке підходить. Насправді ж, самотність – це жахливо. А самотність під час уроків – це подвійне самогубство.
Щоб не вирізнятись з-поміж інших учнів, я витяг з ранця грубу книжку та кілька зошитів і став їх поволі гортати. Коли пальці уже напам’ять вивчили кожну списану сторінку зшитків, перейшов до книги. Розгорнувши її на початку, втупився в чорно-білий текст, навіть гадки не маючи його читати. У такі моменти любив віддаватись думкам, та щось мене непокоїло. Я бачив це по своїх руках – вони переставали слухатись, нервово сіпали сторінки, незграбно складали зошити. Це дратувало, але з досвіду я вже знав, що краще сісти та добряче подумати: може, знайдеться причина хвилювань. Так і зробив: дивлячись крізь книгу, намагався до найдрібніших деталей відтворити події останніх днів, шукаючи ключ до моїх тривог.
Учні все прибували і прибували, я незграбно вітався, щораз знову поринаючи у глибину своєї свідомості. І тільки-но добрався до кульмінації… зрозумів, що розгадка надійно схована за сімома замками. Всі старання штурмувати той провал в пам’яті нічого мені не дали. Загалом, в мене таке частенько: ніби і знаю, що було вчора, а згадати детальніше – ну хоч трісни, не пам’ятаю. Доводиться чекати знаків, які б викликали асоціації в моїй голові; тоді я вже згадував все. Ці асоціації приводили в рух всю систему спогадів, наче вогонь, який біг по доріжці з бензину. В якому б місці не запалити доріжку, полум’я все-рівно охопить її всю, не минаючи жодного закапелка. Не лишалося нічого іншого, як чекати, поки в абсолютно звичайних речах Бог дасть мені змогу побачити той «вогник» і скинути з пліч ще один тягар.
Продзвенів дзвінок, даючи школярам знати, що вже через п’ять хвилин розпочнуться заняття. До класу забігали останні спізнілі учні, похапцем стягаючи з себе верхній одяг та займаючи свої звичні місця. Відсутнім поглядом я втупився у вікно в кінці класу, аж поки постать, яка приязно махнула мені рукою, не вивела мене з трансу.
«Кеті!» - зринуло в думках.
Придивившись ближче, справді впізнав її.
Шаровари баби Зіни!.. Я ж мав поговорити з Емілі! Який же я лось… Нічого, поговорю на наступній перерві. Ось-ось почнеться урок.
Вилаявши себе за самонавіювання та ухиляння від важкої, проте необхідної, розмови, я кинув довгий проникливий погляд через плече, в душі сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку, аби перенести виконання задуманого на потім.
Над зляканою, тремтливою фігуркою Кеті нависли дві грізні постаті: королеви – Емілі, та її вірного блазня – Ніколь. Її короткий нажаханий погляд ковзнув по мені.
Не розумію, що коїться. Ми взагалі не знайомі, якщо так можна сказати. Якого дідька я взагалі про неї думаю? Чому легкий рух, яким вона відкидає волосся за вухо, крижаними поколюваннями проноситься моїм тілом? І взагалі, чому поряд з нею я такий дурний?
Звісно ж, я не піду. Ні за що не влазитиму в ці бабські розборки! Хай, вчора мені довелось рятувати її, ситуація межувала з життям і смертю. А сьогодні… Зрештою, їй ще вчитись у нашому класі; рано чи пізно, доведеться протистояти дівчатам. От і взнаємо, що вона за супчик. Може, вона лише чергова шмата і дарма я її рятував… А може, вона взагалі наркодиллер? Або наркоманка? Чого ж це в неї так сльозяться очі? І зіниці збільшені… І настрій міняється часто, то задумана, то белькоче без упину… Стривайте, та ж вона вагітна! Точно, так і є. Певно, залетіла і втекла з дому. А що, як вона взагалі повія? Хто його знає, що в тій Україні твориться, які там люди? Та вона сто відсотків з неблагополучної сім'ї… Ні, хай сама розбирається…
Я зітхнув, встав зі свого нагрітого стільця і рішучою ходою попрямував до групки людей.
Доброго ранку, чарівні мадемуазель! – звернувся я до Емілі,– Чудовий вигляд, Ем. Нікі, в тебе день народження?
«Та що ж за день такий, га? З якого це дива я верзу такі дурниці? Язик, ти будеш слухатись, чи тебе вирізати?»
Та ні… - сором’язливо відказала вже моя жертва, – А що?
Нічого… Ти просто так гарно вирядилась… Ви з Емілі, як квіточки на фоні нашого класу.
«Що? Що я сказав? Візьми себе в руки, Генрі, ти ж мужик! Давай, вертайся до нас, поки не пізно!»
Нам дуже приємно це чути, Генрі, – скупо, але задоволено відказала Ем.
Дорога Еміліє, - стандартно виразився, - я вельми не вдоволений вчорашньою поведінкою твоєї армії.
«“Дорога”? Це «Снікерс» дорогий! Отямся, солдате!»
Генрі, це…
Можливо, ти не розумієш, про що я, Ем, - перебив її фразу, перейшовши від джентльменського тону до панібратського, - та ваша поведінка не виправдовується. Ви могли нанести непоправної шкоди цій панянці.
«“Панянці”? Це ж скільки треба викурити, щоб таке нести?»
«Панянка» прикипіла до землі, настільки ж шокована моїми словами, як і я сам. На мить мені здалось, що її вираз – сама розгубленість, та вже за хвильку насуплені брови і гострий, скерований мені просто в серце, погляд, не залишив сумнівів: це – злість.
Не тобі вирішувати, дорогенький, - відрізала головнокомандувачка.
Хочу милостиво повідомити, що відсьогодні ця скромна дама під моєю протекцією, – сухо та зрозуміло кинув.
Я спостеріг три здивовані дівчачі погляди на собі; відчував себе повним дебілом.
Що робить розумна людина у такому незручному становищі? Є безліч варіантів. Перший: розумна людина не потрапляє в такі ситуації. А якщо вже й потрапила, то вчасно зупиняється і не допускає кульмінації позору. Другий: сміється і вже нормально пояснює, що все це – жарт. А чом би й ні? Всі з легкістю видихають і повертаються до своїх звичних справ, забуваючи про цю невдалу витівку. Третій: винувато вибачається, розігруючи сценку, ніби просто пожартував і вирішив розіграти дівчат. Теж непогано. Кілька драматичних слів, театрально кидаєшся на когось, а тоді голосно, по-гамлетівськи, скрикуєш: «І все ж, я правильно зробив, що випив ту отруту!», а за мить хапаєшся за горло, стогнеш і падаєш на землю в конвульсіях. Правда, згадуватимуть тобі це до кінця життя, особливо, якщо на останніх діях до класу зайде вчителька. Але вже краще, ніж вистоювати, як дурник.
І ось, – увага! – що роблю я:
Ем, можна тебе на кілька слів? – хапаю її за руку і тягну до найближчої парти, – Присядьмо, – ми сіли на стільці один напроти одного. Я зазирнув в її очі, - За що?
Генрі… - почала.
Знаєш чому я не виступав проти твоєї компанії? Тому, що… ви карали по заслугах. Я навіть був вдячний тобі. Але тепер ти перегнула палицю. За що? Її могли вбити! Вбити, саме так! Ти розумієш про що я? А минулий випадок? Думаєш, я нічого не знаю? Та вся школа просто гуде! Це може плачевно закінчитись. Ти граєшся з вогнем…
Зрозуміла я, не тупа. Скажи мені одне: чому вона?
Пояснюю. Замість того, аби виплутуватись зі скрутного становища, я, неначе справді притрушений, хапаю дівчину за руку, відводжу вбік і починаю читати їй мораль. Геніально!
Інколи мені здається, що насправді в мені живе ще якась людина, яка деколи управляє тілом без мого відома. Такий-собі двійник. Найгірше те, що в найжахливіший момент цій істоті набридає говорити замість мене і вона просто кидає моє тіло напризволяще, змушуючи розбиратись зі всіма новоствореними проблемами самотужки. Наближення до кульмінації супроводжувалось стандартними симптомами: неприйнятна для мене міміка й жести, часто панібратські, або ж навіть розпусні, голос твердішає і майже не зривається, говорити починаю швидше і експресивніше, ледве встигаючи усвідомлювати сказане. Дурні вчинки допускаються.
Чому? – усмішка майнула на моєму обличчі. Ну от, починається… «Тільки сьогодні і тільки зараз! Вхід та перебування у божевільні «Сонечко» абсолютно безкоштовний!» - Тому що вона – жертва. І під моїм крилом опиниться кожен, хто так чи інакше постраждає від твого зброду. Будь то хлопець, дівчина, чи яка тварина. Ясно? Від сьогодні щоб про побиття для задоволення я навіть не чув! Сподіваюсь, ти приймеш потрібні рішення. Ти ж знаєш, я тебе поважаю. Думаю, всі тебе поважають. Тож, не падай в наших очах… Плюс, не змушуй мене вплутувати в це правоохоронні органи.
Різким рухом я підвівся і повернувся на своє місце дорогою запримітивши схвильоване обличчя Нікі та роздратоване, майже сповнене ненависті лице Кеті. Здригнувшись, підкликав другу до себе. Повільно, як тигриця, якій перед носом махнули вогнем, вона наблизилась і окинула мене таким всепронизуючим поглядом, що мій «двійник» випарувався в той же момент. Її промовистий вираз вимагав пояснень, а я ледь-ледь міг ворушити язиком; все, як завжди.
Кеті, я…
Що це все мало б означати?
Стоп! Давай поговоримо після уроку. Поки що сиди тут. Звісно, ніхто тебе не тримає. Але з огляду на те, що вільні місця лишились лише біля тих смердючих збоченців, я вперто проситиму тебе залишитись тут. Іде?
Двері до класу відчинились – зайшла вчителька. Кеті зневажливо хмикнула, але сіла поряд.
Урок розпочався, та я зовсім не слухав. Щось нотував, щось писав… Але думки, які після тривалої відсутності впливу на мої дії напосіли на голову, кружляли навколо одного питання: що я їй скажу? Обережно, навіть злякано, боковим зором поглядав на згорблену постать справа; її повністю зосереджений на уроці вираз, глибокий і по-професорському напружений погляд, здавалось, свідчив про те, що вона вже про все забула. Принаймні, я на це сподівався.
Не можу пояснити, чому страх циркулював моїм тілом; проте зараз більш за все на світі я боявся побачити пару карих очей, розлючено втуплених в мене…
Знаєте, так боляче, коли гинуть ідеали. Мабуть, я боявся загинути. Для цієї незнайомки. Вчора вона бачила в мені героя, рятівника і, скоріш за все, вважала Суперменом. А сьогодні… Вона зустрічає лише хирлявого хлопця із середніми розумовими здібностями, дурним виразом обличчя та запопадливою мовою. Крах неминучий.
Минуло півстоліття, перш ніж рятівний дзвінок сповістив про кінець одних мук і початок нових. Цікавість, напруженість, сконцентрованість – все, що наповнювало її обличчя під час уроку моментально зникло; холодний, навіть крижаний погляд, кинутий спідлоба, розтрощив всі мої надії на прощення.
Мозком прошмигнула одна думка.
Люди, яких ти знаєш мільйон років часто навіть не здогадуються, який твій улюблений колір; натомість якийсь незнайомець може за мить стати рідним.
Вона стала моєю.
Це неможливо пояснити, навіть якщо дуже старатись; це треба пережити. Я просто бачу її яскравіше, ніж інших. Я просто дивлюсь і розумію, про що вона думає. Я просто боюсь образити її, як бояться завдати болю найдорожчим людям. Але я також відмовляюсь вірити в те, що чийсь погляд може змусити мене переживати такі душевні муки.
Ми мовчки рухались коридорами школи в напрямку виходу у шкільний сад. Нависла тиша сповільнювала мої розумові процеси, від її міцно стиснутих щелеп перебивало подих. Щоб не виглядати ще дурнішим, я не зупинявся – навіщо вистоювати на одному місці, коли промова не готова? – та вона, вочевидь, почула мої думки: різко розвернулась до мене обличчям і грізно мовила:
Я чекаю пояснень.
Почуття винуватості і розгубленості повністю заволоділи моїм мозком.
Щодо чого? – спробував зіграти дебіла; так ніби на сьогодні не досить.
Генрі! Що то було? Що за підлабузництво? І про що ми вчора говорили? Ти виявився звичайним хвальком, таким, як всі інші! А я повірила! Я повірила тобі, Генрі!
«Нічого собі, говорить так, ніби я її старий приятель…»
Ти все не так зрозуміла, Кеті… - забелькотів.
Як все стандартно!.. – зітхнула і підвелась. – Нам нема про що розмовляти. Я помилилась.
Стій! – взяв себе в руки і зі всіх сил спробував знайти до неї підхід, – Ти навіть не даси мені шанс усе пояснити? Ти ж мене зовсім не знаєш! Як ти можеш судити про мене лиш з одної розмови?
«Оце я щойно виправдовувався?»
Та ти скакав перед ними на задніх лапках!
Я відключився.
Вона розпочала свою гнівну тираду, пересипаючи свої недосконалі формальні англійські фрази, невідомими мені словами, проте мозок мій вже літав десь далеко, ввімкнувши режим «без звуку».
Це вперше мене отак строїла дівчина.
Наші дівчата, якщо вже і втягували мене в такі сварки, ніколи не говорили по ділу; постійно лаяли мене всіма їм відомими словами, кричали і принижували, як тільки могли, а потім, дні через два-три, вибачались за свою дурість. Так само прилюдно, так само театрально. Для мене це не мало значення: американська лялька вилаяла мене, вона ж і перепросила – мінус на плюс дорівнює нейтральності.
А ця… Вона сварила так, що мені хотілось провалитись крізь землю. Рум'янець заливав щоки, очі горіли вогнем; здавалось, ще кілька слів і з цих очей бризне полум’я. Неслухняне пасмо волосся, яким безжально крутив вітер, постійно падало наперед, змушуючи її акуратно заправляти його знов і знов.
Я не слухав, не міг. Те, що вона говорила, могло зіпсувати красу її образу.
Вона насправді красива. Тільки не так, як більшість, не такою… фізичною красою. Якщо дивитись під таким кутом, назвати її правильніше симпатичною: гострі скули, якесь не то кругле, не то квадратне обличчя, обрамлене рідкуватим шатеновим волоссям. Вона красива своєю справжністю.
Своїми запальними очима. Своєю щирою усмішкою. Своїм рухом, яким відкидає волосся.
В цих простих речах і полягала її чарівність, її шарм. Вона не кокетлива, не запопадлива, не вульгарна; не має тих оболонок, якими наші дівчата старанно полірують свою красу. Вона красива своєю відкритістю.
«Боже, яка ж вона красива!» - вигукнув у своїх думках.
Що? – її тон різко змінився; я виявився неготовим до таких змін.
Повітря затремтіло, передвіщаючи щось незрозуміле. Думки покинули мене, мозок відчайдушно намагався розібратись в Знову ти за своє! – обурення в її очах дорівнювало злості жінок, коли їх чоловіки приходять пізно з роботи.
Ти про що? – під натиском заточився я.
Навіщо ці красиві слова? Навіщо ти хвалиш мене? Так, ніби на мене це подіє!
А що мені не можна сказати тобі комплімент?
Ні!
Гаразд, беру свої слова назад, - чесно, я злякався її. Боже, ці вже мені дівчата… Ще й ніяк не вдається приборкати балакучий язик… - Відтепер жодних гарних слів.
Відтепер? Не буде ніякого «відтепер»!
«Та що ж ти хочеш, в кінці кінців!?»
Ти можеш мене спокійно вислухати? Я не хочу щоб ти зараз пішла отак просто, навіть не почувши правди.
Не хочу нічого чути. Все, забудь, – вона підвелась, піднявши руки вгору жестом «я не при справах», розвернулась і попрямувала назад до школи.
«Увага! Об'єкт віддаляється! Треба якось її вернути… бо вже починаю відчувати себе винним… Тільки пам'ятай: спочатку думаєш, тоді говориш, спочатку думаєш…»
Кеті! Ти звинувачуєш мене? Добре, я визнаю свою вину, хоч не розумію, чому. А як же ж ти? Ще вчора ти казала мені: «Дякую, Генрі. Я ніколи цього не забуду!». А вже сьогодні ти забула про це! Я повірив тобі, чуєш! Повірив, бо думав, що ти справжня. А ти така, як і решта! Я побачив себе в тобі, Кеті! Невже ти не зрозуміла, що я хотів захистити тебе? Вчора, сьогодні, завтра… Будь-коли, Кеті! Бо я ніколи не кидаю тих, кому допоміг! Ти зрадила мої надії, ти зрадила мене!
Вона повернулась і непевною ходою наблизилась до мене. Впритул притиснувшись, вона прошипіла:
Зараз мене охоплює невимовне бажання вдарити тебе.
То зроби це. Тільки поясни, за що.
Хвилини дві вона вагалась. Я не міг пояснити їй того, чим керувався.
За все. – вона замахнулась.
Конкретніше, будь-ласка, - затримав її руку я.
За… За… Генрі, як так вийшло? Ще хвилину тому я була стовідсотково впевнена у твоїй провині. Але не тепер… не тепер. Що ти зробив? Дав мені зілля?
Просто правим був я.
Чому ж ти так скакав перед дівчатами?
Бо до них нема іншого підходу. Спочатку я їх задобрив, потім шокував. Коли я відвів Емілі вбік, вона лишилась без підтримки, тому я легко переконав її в хибності дій «Дівочого правосуддя». Вона дала слово. А обіцянки вона ніколи не порушує. Я використав її – так, тут я винуватий. Не сперечаюсь. Але я не міг чекати, поки твої зуби порахують паркетні штахетини. Я зробив цей вийняток виключно для тебе. – я поглянув на Кеті, намагаючись говорити спокійно і переконливо.
То ти знову врятував мене?
А як ти вважаєш?
І тут сталось щось зовсім непередбачуване: її руки міцно обплели мій пояс, очі зволожились.
Пробач, Генрі, що накричала на тебе,- захлипала вона. – Я не хотіла… Я не розуміла…
Ну-ну, тихенько, Кеті, - заспокоював її я, погладжуючи її волосся. – Не плач. Я знаю, ти ненавмисне. Я не хотів робити тобі боляче, навіть словами. Все, заспокойся, бо я зараз сам заплачу…
Добре…
Нарешті я озирнувся. На нас безсоромно витріщались десь із десяток людей.
Ну от, завтра вже вся школа знатиме… - тихо зітхнув я.
Про що? – перепитала моя нова подруга, засліплена сльозами.
Хай знає! – раптом вирвалось в мене, - Байдуже!
Діючи, немов в екстазі, та частково бажаючи розігріти публіку, я сказав Кеті:
Ну що, вертаймось?
Вона кивнула, і тоді я підхопив її на руки. Спочатку вона щось пищала, дриґала ногами і сміялась крізь сльози, а потім наче змирилась і обхопивши руками мою шию, прихилила свою голову до мого плеча. В тому місці я відчував, як її сльози просочуються крізь мою сорочку. Я всміхнувся. Не існувало нікого – тільки я і Кеті.
То що, пробачаєш мене? – примирливо сказав я.
Куди ж я дінусь? – всміхнулась Кеті.
Друзі?
Друзі… - промурмотіла, і знов сховала своє обличчя на моєму плечі.
Я не міг пояснити своїх дій. Біля неї геть втрачав клепку. Я знав її заледве кілька годин, а вона вже, грайливо всміхаючись, відібрала в мене керування мозковим центром і сама керувала всіма моїми рухами й чуттями. Як це називається? Коли дивишся і розумієш, що хочеш бачити ці очі щодня? Господи, про що я думаю? Що зі мною? Мабуть, в мене сонячний удар. Або лихоманка. Або даунізм. А є така хвороба, коли не можеш встояти перед людиною?
Так я і доніс її до нашого класу. Коли ми йшли, всі зглядались і шепотілись… А я діставав від того шалене задоволення. В класі я посадив Кеті на парту. Вона лише засміялась і пообіцяла, що більше такого ніколи не буде. Коли я окинув оком клас, мені здалось, що кілька дівчат з радістю вп’ялись би Кеті в горлянку, так вони скреготали зубами. Якраз почався урок. Ми розклали на парті свої речі і мовчки сіли. До кабінету вбігла захекана Емілі в супроводі кількох дівчат. Побачивши, що вчительки іще нема, вона спокійно пішла до свого місця. Дівчата з класу поманили її до себе. Я ніби дивився в інший бік, проте боковим зором все фіксував. Вона зиркнула на мене і вдоволено всміхнулась. Тоді розвернулась і попрямувала до мене. Підійшла, сперлась обома руками на парту і тихенько мовила:
Протеже, кажеш?
Я зазирнув в її очі. Всередині них грали вогники, а усмішка була така хитрюща, що я не втримався:
Впізнаю цю посмішку! – посварив я на неї пальцем і, пропускаючи повз вуха її слова, додав: - Невже мама лишила тобі гроші на морозиво?
Її усмішка вмить перетворилась на тонку риску, а в очах запалав вогник приниження. Кинувши на мене недобрий погляд, вона обернулась і пішла. Я зиркнув на Кеті. Вона стримувала сміх.
Так достатньо? – перепитав я.
Цілком.
Після такого деньочка мені зовсім не хотілось вертатись додому. Вперше я почувався по-справжньому щасливим. Ми ходили разом на заняття, сміялись, розмовляли, веселились… Звісно, всі навколо одружили нас не один раз… Це було воістину кльово! Ну, мушу погодитись, ми трохи нагадували парочку. І що з того? Кеті з того приводу такий жарт видала… І все. На тому все і закінчилось. Себто, не дружба, а розмови про любов. Мені здалось, що я знайшов собі сестру. Та все ж, довелось повертатись додому. Як би прикро мені не було про це думати, але мені конче треба було поговорити з моєю матусею.
Після довгого чекання на мамин прихід наступив момент істини. Ми вечеряли, здавалось, вона була у непоганому настрої. Тож я мусив скористатись моментом.
Мамо… Нам потрібно поговорити… - почав я.
Ну, кажи… - здивовано зиркнула вона.
Мамо…- зам’явся я, шукаючи підхожі слова, - ти розумієш, ми трохи – та чого вже брехати! – ми зовсім різні люди. Тому я, довго роздумуючи, знайшов вирішення всім нашим проблемам.
І?
Нам потрібно пожити, як сусідам.
Що?! – ледве не вдавилась хлібом мама.
Так. За будинок платитимемо порівну. Ти не пхаєшся до моїх справ, я не лізу до тебе. Як тобі?
Звісно, ні.
Гаразд, я так і думав. Мамо, це ж шанс для нас зрозуміти один одного. Та й не тільки! Для тебе це шанс почати життя знову, з нової сторінки! Невже це так погано? Це ж лише експеримент. Якщо не вийде – що ж, продовжимо сваритися як два пси.
Генрі, ти розумієш… Це надто ризиковано. Це неправильно. Я повинна забезпечувати твоє життя до повноліття.
То хіба ти не хочеш скинути з себе цей тягар? Я вже давно не та дитина, якій потрібна опіка. Мамо, це найкращий варіант.
Ну, не знаю…
«Ага, вагається… Це вже на краще. А там, диви, і згодиться…» - подумав я, а вголос сказав:
Тобі не буде сумно, мамо. Ти зможеш робити все що хочеш! І тобі не доведеться постійно про мене думати. Бо я вже самостійний.
Я подумаю.
Ні, мамо. Мені потрібна відповідь. Просто зараз. Чи я багато просив у тебе? Але мені це потрібно, мамо. Якщо ти зможеш зробити щось для мене, то саме це. – говорячи це, я спостеріг на її обличчі такі сильні сумніви, що одразу зрозумів – я на правильному шляху. – То як, мамо?
Ну… добре. Але я це роблю виключно з великої любові до тебе.
Дякую, - тільки й сказав я, в душі просто співаючи від щастя і вже зовсім не звертаючи увагу на її вихваляння.
Після вечері я стрімголов збіг сходами до своєї кімнати. Пан Кіт вирішив приєднатися до мене і задля цього він навіть встав з дивану. Закривши двері зсередини, я… Боже! Та я просто не тямився з щастя! Я кричав так голосно, щоби все моє щастя вивільнилося і розсіялося на інших! А потім… Я вже не пам’ятаю, що робив. Я просто заліз на ліжко і стрибав, співаючи… Я почувався на сьомому небі. Мені хотілось… Волати на всенький світ… Щоб тітонька доля почула мене і усміхнулась…
Розділ 4. Менше знаєш – краще спиш.
Ну?
Що?
Як я виглядаю? – Кеті запитально зиркнула на мене.
Я не можу виразитись звичайними словами, - обмежився компліментом я.
Не зрозуміла…
Приїхали… Ти що, забула?! Ти ж сама заборонила мені нахвалювати тебе.
Коли це було! Я вже давно забула про це.
То чому ж ти не повідомила? Я ж, як бачиш, свято тримаю слово.
Добре, добре… Беру слова назад. Тепер кажи. Тільки правду!
Я ще раз окинув оком вбрання Кеті. Сукня кольору небесної блакиті легко облягала стан дівчини. Кравчиня спеціально вибрала атласну тканину, щоб підкреслити легкість рухів. Крім того, на світлі плаття приємно вигравало різними відтінками синього. Загалом, на ньому не було ніяких зайвих прикрас, що деколи так відволікають увагу. Декольте було там дуже доречним. Воно було якраз: не занадто відвертим і не скупим. Рукави-ліхтирики додавали образу Кеті ще більшого шарму, і вона ставала схожою на хмаринку. Пояс оповивала широка біла стрічка, яка ззаду переходила у бант. Від талії сукня вільно спадала, що вигідно підкреслило тонесенькі форми, і довжиною сягала підлоги. Взагалі у Кеті було пряме волосся, але сьогодні вона його накрутила і зв’язала в якусь хитромудру зачіску. Срібляста діадема підтримувала її кучері та чудово доповнювала картину. Кеті була чарівною.
Прекрасна леді, чи могли ми бачитися колись раніше? Я просто не впізнаю вас!
То як? Я… гарна?
Ти просто неземна, Кеті!
Вона сором’язливо всміхнулась.
Тобі теж дуже личить фрак. – сказала, підправляючи чорний метелик на моїй шиї.
Мені? Ти що! Та я на фоні тебе буду як в порваних джинсах.
Перестань так жартувати! Якби в мене не було такого чудового супутника, мені не було б для кого так вдягатись. – її обличчя розцвіло, коли вона вимовила ці слова. Почекавши хвильку, вона додала: - Давай краще поспішимо. Не хочу спізнюватись.
Відтоді, як ми з Кеті стали кращими друзями і я міг бачити її та чути її сміх так часто, як тільки бажав, я знов повернувся до свого нормального стану. Її очі стали для мене наркотиком. Відмовишся – смерть. Покохаєш – теж смерть. Залишалось лиш вслухатись в її усмішку і вмирати під м’яке кліпання її вій.
Я подав Кеті руку і допоміг їй подолати сходи вниз. Ми були в мене вдома, тому дійти до школи було зовсім неважко. Я усвідомлював, що для неї цей вечір був важливим, хоча вона робила вигляд, ніби йде через силу. Саме тому я забрав її вбрання ще вчора та привіз до свого дому. Тут не було так шумно, як в квартирі Кеті, та й відстань до школи набагато коротша. Коли ми тільки дізнались про шкільний бал, я скривився. Хто ж любить такі заходи? Тільки ті, які хочуть похизуватись вбранням і партнером. Крім того, Кеті була моїм вірним другом, тож я не міг запросити її просто так. В душі я відмовився від цієї ідеї. Але коли я побачив захват Кеті, коли вона прочитала оголошення на шкільній дошці, і коли почув її благальну просьбу, я просто не зміг сказати їй «ні». Вона була щирою прихильницею подібних заходів, але прийти самій вона не могла. Я зрозумів, що вдруге просити вона мене не буде, а нікого іншого просто не запросить, тому не став розбивати її мрії і погодився. І от, настав цей день. Ми, незвично вбрані, йдемо попід руку знайомою вулицею до школи. Серце тріпоче в передчутті чогось грандіозного. «Добре, що нема дощу, а то б довелось викликати лімузин. Бо якщо ми приїдемо на звичайному авто, наш вигляд вже не буде таким шикарним…» - подумалося мені.
Ну як? – наважився почати розмову.
Що, як? – істерично хихонула вона. Я відчув, що вона просто захлинається від щастя.
Як відчуття?
Кілька хвилин вона просто мовчала і вдивлялась то в небо, то в далекі темні дерева. «Напевно, не хоче говорити. Що ж, доведеться мовчати аж до школи…»- зітхнув вже було я, аж раптом Кеті незвичним мрійним голосом мовила:
Гарно, так?
Ага… - лиш відмовив я.
Дякую, що згодився піти. Я знаю, ти зробив це заради мене. Але я не хочу, щоб тобі було нудно, бо потім почуватимусь винною. Я ж тебе сюди затягла…
Ти права, але ти й помиляєшся. Мені справді не подобались такі вечори. З одної простої причини: там не було тебе. А тепер все по-іншому, і милуватись тобою в платті – це найкраща забава для мене на весь вечір.
Знову ти зі своїми жартами!
Ні, я серйозно.
Її обличчя якось невдоволено насупилось.
Все-рівно, нам краще триматись разом. Я, чесно кажучи, сама вже не хочу на той вечір.
Чому?
Та… Боюсь. Там ж все буде інакше. Там буде ціла купа різних пар, вони тільки ходитимуть і витріщатимуться на нас. Бо ж всі знають, що ми – лиш друзі. А тут – на бал…
Не переживай! Я постійно буду поруч. Ще не було чогось такого, щоб ми вдвох не подолали, так?
На частку секунди мені здалось, що її лицем майнув невдоволений вираз. Щось в цій темі розмови мене насторожило, і я вирішив непомітно її перевести:
А чому ти так захотіла на бал? Невже у твоїй колишній школі, на Батьківщині, не було такого?
Та… Як тобі сказати? Саме в моїй школі таке не любили, а ходити кудись іще я страшенно не хотіла. Та й то, напевно, мрія кожної дівчини – піти на бал з кимось в парі.
Для чого ти сюди приїхала?
Тобто?
Ну… Я маю на увазі, тільки на навчання?
І вчитись, і жити. Думаєш, я повернуся в ту діру? Ага, вже. Та моє Богом забуте містечко нікому не потрібне. А тут - можливості… Живеш собі, як людина.
Я добряче замислився над її словами. Що змусило її приїхати сюди? Хіба дім не найкраще місце на світі?
Невже в Україні все так погано? Там неврожай? Голод? Часті напади терористів? А, війна! В твоїй країні війна?
Генрі, ти що?! Звідки ти це взяв? Звісно, ні! В Україні мир і врожай, родючі ґрунти і працьовиті люди.
І ти поїхала з такої країни?
Так.
Ну тоді нічого не сходиться. Навіщо?
По-перше, тут я зможу здобути нормальну освіту. По-друге, значно вища зарплатня. Та й жити тут легше.
Ти не любиш своєї держави? Ти вже пробач, але мені, як людині, що не бувала далі за дядькову ферму, цікаво, що змусило тебе покинути державу і пролетіти тисячі миль понад океаном. Невже лише гроші?
Чому? Я люблю Україну. Але про мене, то я волію бути патріотом з грошима в кишені, а не голодувати під парканом.
Ти що? Я з тобою не згоден. Взагалі. Ти виїхала, щоб шукати кращого життя, замість того, щоб покращувати світ там. Хіба це патріотично? Сьогодні емігруєш ти, завтра ще хтось і так далі, аж поки такої нації не стане взагалі. Ти змусила мене прочитати кілька книг про Україну. Ви так довго боролись за незалежність, і от – ви виграли свій приз. Так, пройшло ще мало років від того часу. Америці в перші роки незалежності теж важкувато було, але ми це пережили. І ви переживете! Ви маєте те, чого добивались століттями, то чому ж ти покидаєш країну? Кожен громадянин на рахунку молодої держави. А молодий студент – тут вже і мови нема! Якщо населення і далі буде продовжувати таку політику – відчуження – то вже недовго вашій державі лишилось існувати. Росія зразу вас захапає. Тож хіба це розумно – втекти? «Борися і страждай, але своєї волі нікому не віддай…» - хіба не цим повинна керуватися всяка людина? Не розумію…
Здається, Кеті мої слова стривожили і засмутили. Я зупинився. От і маєш – з вогню та в полум’я. Почуваючись винним, я закрив свою пельку. Звідки ж я міг знати, що ця тема її так зачепить?.. Я ж хотів лише переконати її… Хотів, щоб вона зрозуміла, що немає нічого кращого, ніж ходити по рідній землі. Мабуть, перестарався…
Решту дороги ми йшли мовчки. Я картав себе за дурну поведінку і був впевнений, що вже зіпсував вечір. Легенький вітерець вже не так приємно обвівав обличчя, а нічні птахи своїми траурними співами тільки роздроблювали рештки мого єства. Я пожалів, що згодився.
Але тим не менше, ми йшли і скоро попереду стало видно будівлю школи. Повільні кроки наближення до кінцевої мети нашого походу лунко відбивались всередині мене. Пульс прискорився, серце закалатало шаленим темпом і я навіть відчув легке запаморочення. Мої очі вздріли червоний килим, який вів до головного входу. Намагаюсь перевести подих і ступаю на доріжку. Цікаво, їй теж так страшно? Здається, вона трохи зблідла. А, може, це просто погане освітлення. Я спробував відстежити її погляд. І я ручаюся, він вів якраз до того гарно вбраного швейцара біля входу. Тільки не це, тільки не…
Як тільки ми переступили поріг школи мої ноги перестали бути моїми. Я побачив всі ті декорації, які так нагадували зал справжнього балу. Грала музика. Здається, якийсь вальс. Посередині зали кружляло кілька пар, але і вони зовсім скоро приєдналися до своїх знайомих, які розливали шипуче шампанське і частувались апетитними на вигляд тістечками. Це все було так… незвично. До нас повільно підійшов якийсь незнайомий мені хлопець. Кілька хвилин він стояв осторонь, а потім підійшов і зробив пропозицію, яка геть збила мене з пантелику:
Можна запросити вашу чудову супутницю до танцю?
В голові майнули слова Кеті про те, щоб ми старались триматись разом. Але ж… Вона ж образилась… Що робити? Я глянув на неї. Вона хотіла глянути на мене, але передумала, і легенько відпустила мою руку. Я швидко кивнув хлопцю, щоб він не встиг помітити напруження між нами. Та й, зрештою, ми ж лише друзі, тому вона може танцювати з ким хоче. А я буду щось на зразок старшого брата.
Я вирішив не шукати собі заміну Кеті, тому пішов до розставлених посередині диванів, де, як мені здалось, відпочивали мої однокласники. Ще здалеку я махнув їм рукою і швидким та рішучим кроком наблизився до друзів. Деякі з них сиділи на дивані, хтось вмостився на бильцях, а хтось – просто на підлозі. Вони уважно слухали оповідача. Я став поряд з Біллі, перекинувся з ним кількома словами і зі всієї сили зосередився на історії. Але це не завжди мені вдавалось, я був як в тумані. Час від часу переді мною виринав образ Кеті, і я зовсім збивався з оповіді. Та й те, що я слухав, приносило мало користі – сум від мовчазної сварки з Кеті полонив все моє єство, весь мій розум, тож я не міг робити нічого – ні танцювати, ні думати; тому за першої ж нагоди я вмостився на дивані, підсунув до себе тацю з тістечками і почав їсти. Офіціанти час від часу поповнювали стратегічні запаси мого антистресу. Один навіть спитався, з чим принести цього разу, але я не зрозумів, що він іронізує, і відповів щиро: «Шоколадних, будь-ласка». Диван тим часом то пустував, то наповнювався вщерть. Але я не збирався здавати свої позиції. Не було що робити. Я нудився і скоро мені захотілось померти саме в цю мить. Може, я би сидів в такому ступорі й далі, якби в пік танців до мене не підсіла б сумна на вигляд дівчина. З гіркою усмішкою вона прошепотіла:
Мій хлопець і твоя дівчина… Яка іронія…
Що? – перепитав я, почувши слова «твоя» і «дівчина» в одному реченні.
Вона пропустила моє питання крізь вуха:
Заїдаєш депресію? Ха-ха… Її треба не заїдати, а запивати! – з цими словами вона дістала з таці пляшку шампанського, келих і налила собі чималу дозу. При цьому більшу частину вона розлила, і я зрозумів, що дівчина вже не на жарт п’яненька.
Та ти ж в дупу п’яна! – виразив свої емоції я.
Ще ні. – похитала пальцем перед моїм носом. Тоді залпом випила алкоголь, - А тепер… - деякий час вона мовчала, а потім почала хихикати, - Все-рівно, ще ні.
«Тікати б звідси, та по швидше» - була моя остання думка і бажання перед тим, як я покинув зал.
Отак мене і виселили з комфортного куточка на дивані. Покидаючи свою неприємну співрозмовницю, я роззирався, шукаючи нового прихистку. Та й не тільки… Я вже давно не бачив Кеті, і згадка про неї невтішно лягла на моїм серці. Спочатку я хотів стати біля стіни, але поговоривши з кількома учнями, які вже там були, і вдосталь надихавшись від них перегаром, я покинув і це місце. Це була одна з причин моєї нелюбові до таких зборищ – ніхто ніколи не зупинявся на досягнутому ефекті від алкоголю. В такий час я, зазвичай, тікав, проте зараз я був надійно прив’язаний до моєї супутниці. Раптом мене охопило невимовне бажання провітритися. Так, це було те, що треба. Частково заспокоївшись я рушив до дверей у задній двір.
Прохолодний потік повітря торкнувся обличчя. Я глибоко вдихнув, і від цього голова трохи закрутилась. Спинившись біля перил, я спрямував погляд на зоряне небо. Воно було чаруючим. Я ніби вдивлявся в вічність. Десь на краю небосхилу додолу скотилась зірка, тягнучи за собою довгий вогненний шлейф. Як виявилось, я стояв не сам – якийсь молодик запропонував мені закурити. Я ввічливо відмовився, в душі щиро обурюючись – невже всі повинні курити? Тим часом моєю увагою заволоділи двоє хлопців. Вони теж замріяно вдивлялись в небо, тільки от в дещо дивний спосіб: лежали на траві, розмірено рухаючи руками то вверх, то вниз. Їхні костюми були геть брудні, а самі хлопці – вже добряче п’яні. Я засуджував такі речі, але глянувши на їхні щасливі лиця, мимоволі всміхнувся. Як двоє дітей: безтурботні, так ніби то була їх найперша ціль – напитись; щирі, неторкнуті тягарем долі. «Може, і мені випити?» - майнуло в голові, але я одразу придушив в собі цю думку. Я відносився до алкоголю різко негативно, адже вже змалку усвідомив, яким може бути життя алкоголіка. І цим прикладом послужила для мене матуся. Прикро… але так воно є.
З задуми мене вирвав крик. Від доносився здалеку: можливо, з середини школи, а, може, з протилежної сторони. Цей вереск був якийсь незрозумілий, бо, зазвичай, одразу можна було зрозуміти, хто кричав – чоловік, чи жінка; а в цьому випадку можна було посперечатись. «От, сволота, - подумав я,- напились і буянять». Я зовсім не хотів іти туди, не те що вже встрявати в якусь бійку. Але крик повторився. На цей раз він став значно виразніший і більше нагадував жіночий. Серце моє оповила тривога, я відчув, як по всьому тілу струменіє гарячий потік. Такі незвичайні відчуття змусили мене засумніватись. З одного боку я не хотів покидати це чудове мрійливе місце, а з іншого - інтуїція переконливо стукала в мою свідомість, змушуючи діяти, поки не пізно. Кілька хвилин я вагався. Інтуїція не завжди виправдовувала мої сподівання, тому вірити їй отак просто – то була дурість. Але що я втрачаю? Прогуляюсь туди і назад, робити все одно нічого… «Ну, добре, добре… Піду подивлюсь. Але лізти в бійку – ні за що!».
Я вирішив обійти школу довкола. Щоправда, це було трохи дивно. Уявіть тільки, людина після балу вирішує намотати пару кругів біля школи. Взагалі, що я тут роблю? Кеті, певно, вже давно пішла кудись з тим кавалером. Або поїхала додому. І я зараз повинен дзвонити до неї і просити вибачення, а не кружляти у пошуках істини. «Істина могла вибрати собі і приємніше місце, куди приємніше, ніж задній двір школи…» - подумалось мені.
В той час, повільно ідучи по посипаній гравієм стежечці я наче опирався сам собі. Щось підказувало мені йти далі, а інша частина мене з цим категорично не згоджувалась. Вона наче казала:
Гей, хлопче, навіщо тобі вся ця маячня? Скоріш вертайся назад, набирай побільше шоколадних тістечок і біжи вибачатись за довгий язик! Що тобі важливіше – власні справи, чи доля якихось п’яних покидьків, чиє життя не варте і бідона з молоком?
Але я не хотів вислуховувати всі ці аргументи до кінця: надто вже егоїстичними видались вони мені. Тому я твердо постановив – обходжу школу і марш додому!
Крик, який я чув на початку, вже більше не повторювався, тому я подумав, що скоріш за все, якась літня жіночка підвернула ногу, гуляючи пізно ввечері з собакою, або убивця вже замочив того, кого хотів.
І навіщо я сюди попер? Вже останній поворот, і я знов вийду до парадних дверей… Ех, стільки часу вбив… Хоча, напевно це на краще. Мені до повного щастя тільки свідком убивства стати не вистачає.
Ну от. Останній ріг. Я завертаю за нього і бачу…
В ту мить я, мабуть, виглядав, як чоловік після фрази: «Милий, я вагітна». Я заціпенів на одному місці, рот якось самовільно роззявився, в думках я забрав все сказане мною раніше, назад… Одним словом, для завершення образу бракувало лише підставленої під підборіддя тарілочки, щоб очі випали не так боляче. Картина була просто шокуюча: на добре освітленій, рівній дорозі, десь за метрів сто від мене якийсь худорлявий чоловік відчайдушно намагався вирвати сумочку з рук молодої дівчини. Але сили були нерівні; вірніше, хлопцеві бракувало сили, аби вирвати жаданий об’єкт з рук панянки, але віддавати не так сумочку, як її вміст, в плани дівчини теж не входило. От вони і стояли посеред дороги, марно намагаючись вирвати дорогоцінну річ одне в одного. Я вже навіть схилився до думки, що допомога дівчині і не знадобиться, проте як то кажуть: «Що баба, то не хлоп». Хлопчина відчув, що його жертва вже змучилась і що їй шкода псувати манікюр, впинаючи нігті в міцну тканину дамського аксесуару. Я миттю вибіг з-за рогу і, набираючи максимальну швидкість, готувався збити супротивника з ніг і дезорієнтувати. Проте грабіжник побачив мене раніше, ніж треба було, та так перелякався, що зі всіх сил сіпнувши за сумку, дав драпака. Я кинувся було за ним, але він біг зі швидкістю світла, тримаючи в руках відірвані ручки від сумочки. Я крикнув йому щось вслід, щось на кшталт: « Забирайся геть з мого району!», але пожалів лише про одне – про те, що з собою в мене не було телефону. Вийшло б непогане відео. Хоча я й дуже сумніваюсь, що цей хлопчина хотів би стати героєм Інтернету.
Поки я отак сміявся, грабіжника і слід простиг, тому я вирішив повернутись до дівчини та пересвідчитись, що з нею було все гаразд. Довго йти мені не довелось, оскільки «жертві» і самій не терпілось подивитись на наслідки цієї дивної погоні.
Пробачте, пані, - першим заговорив я, - але грабіжник таки втік, і разом з собою забрав і ручки від вашої сумочки. Дивно, як через ту шкарпетку він ще дорогу побачив.
Генрі, ти що, образився? Ти мене ненавидиш? – пробелькотіла дівчина.
Що? Це ти, Кеті? – я був шокований.
Так, ти мене ненавидиш. – констатувала вона.
Ні, - лише спромігся я.
Ти мене не ненавидиш?
Ні.
Легка усмішка осяяла її обличчя, але вона миттю стримала її.
Заради Бога, Кеті, що то було?
Пробач…
Та ні! Оце, щойно. Що за цирк?
Та я сама не в’їхала… Не повіриш – сміх та й годі!
Він тебе що, пограбувати хотів?
Кеті замислилась; а секунд через десять, прицмокуючи язиком відповіла:
Ну… Це було подібним на пограбування. Пам’ятаєш того хлопця, який запросив мене до танцю з самого початку? Так-от, він причепився до мене, наче кальмар: ходив за мною, танцював… Потім запропонував прогулятись. Ми дійшли до цього місця і він сказав, аби я почекала на нього тут. Я чекала-чекала, але замість того хлопчини з’явився грабіжник. Зізнаюсь, я злякалась, адже він накинувся ззаду і почав виривати сумку. Але він був таким слабким, що мені вдалось вхопитись за частину тканини. Я тягла її на себе, а він – на себе. Ти прийшов дуже вчасно, хоч я не впевнена, коли точно ти прийшов, бо руки мої спітніли і сумка почала вислизати. Аж раптом він її як рвонув! Я думала, що він з моїми руками побіжить, чесне слово! Ішла подякувати за спасіння, аж тут ти мені: «Добридень, панянко!» В мене аж в голові закрутилось. А як ти знайшов мене? Ти що, слідкував?
Не доведи, Господи! Просто почув, що хтось крикнув, вирішив обійти школу… Не повіриш, хотів уже вертатись. Але щось мені підказало обійти школу до кінця.
Ми втішно засміялись. Добре, що все обійшлось.
Ех, Кеті, не вдалось нам потанцювати сьогодні, так?
Егеж… Пробач мене, Генрі. Якби не мої дурні образи, цей день міг би стати зовсім іншим.
Не нарікай на себе. Крім того, подивімось правді в очі – це був хороший урок для нас обох. Для мене – не ставити ідіотських питань, а для тебе – не носити телефон в сумочці.
Та в мене і не було телефону в сумочці.
Стоп! – зупинився на ходу я, - Що ж тоді там було?
Та, власне кажучи… нічого.
Як так?!
А отак. Коли я її купувала, всередину напхали спеціального паперу, ну, щоб вона форму тримала. Я вдома папір вийняла і сумочка стала якась не така пишна. Тож я пішла на бал так.
Ситуація стає все комічнішою і комічнішою. Тобто сумочка була наповнена папером?
Кеті кивнула.
Тоді навіщо ти так пручалась, забирала сумку? Вона ж була порожня!
В мене просто спрацював інстинкт сумкозахисту.
Так, жінок справді не зрозуміти. Гаразд, тобі додому їхати вже справді марно – тільки тітку будити. Давай-но переночуєш в мене.
Гаразд, - відповіла вона якось незрозуміло дивно. Складалось таке враження, ніби вона зібралась спати просто тут.
Але спочатку нам потрібно дістатись до мого дому, - повільно роз’яснив я.
Я знаю, - повільно роз’яснила Кеті.
Давай просто додамо ходу, щоб швидше прийняти теплий душ, добре?
Вона кивнула і ми пішли швидше. Дорогою я намагався завести мову про щось нейтральне, але Кеті вперто поверталась до зіпсованого дня. Це мене трохи дратувало, оскільки день, а точніше, вечір, був не найкращим в моєму житті, тож нагадувати зайвий раз про всі ті образи не хотілось. Але час минав, і ми успішно добрались додому. Я обережно ввімкнув світло – щоб, бувало, не розбудити маму,- вмостив Кеті на дивані і подався шукати їй пристойний одяг.
Ти куди? – прошепотіла дівчина.
Принесу тобі одяг і рушники. Готуйся, зараз підеш в душ, а я тим часом приготую все для сну. Давай, я миттю.
Я намагався ступати якомога м’якше, пробираючись сходами нагору. Прошмигнувши до свого королівства – точніше, в кімнату, - я схопив пару рушників та довгу сорочку. Пан Кіт невдоволено засичав, тому я шикнув на нього. Тихенько закривши за собою двері, я поклав речі на бильце сходів і поманив до себе Кеті. Наслідуючи мене, вона тихо пробралась нагору.
Ось, візьми… Пробач, сьогодні тобі доведеться поспати в цій жахливій одежині.
Чому жахливій? В порівнянні з моєю сумочкою, від якої лишилась тільки ріжки та ніжки, це найкраща річ в світі.
Я всміхнувся, спантеличений.
Гаразд, іди швиденько помийся, а я тим часом постелю тобі ліжко і приготую щось перекусити… Ти казала, що зголодніла, так?
Та ні, не варто… - хотіла було заперечити Кеті.
Це не обговорюється. З нас двох тільки мені випала нагода скоротити світові запаси шоколадних тістечок.
Вона кивнула, всміхнулась і зникла за дверима ванної. Тоді я зітхнув, чомусь так важко, що сам налякався. Треба приступати до роботи. Я одразу вирішив, що спати Кеті в вітальні не може, бо якщо вранці мама проснеться першою, в неї буде шок. Тому я пішов до своєї кімнати, витяг комплект чистої постелі і почав ретельно перестеляти своє ліжко. В кінцевому результаті воно стало білим-білим, і я навіть подумав, що Кеті це сподобається. Пан Кіт здивовано дивився за мною.
Що ж, друже, сьогодні нам доведеться перебитись на дивані – ми повинні уступити місце прекрасній дамі.
Кіт, видно, зрозумів мене, бо розвернувся і попрямував сходами вниз. Я вже закінчив свою роботу і збирався спускатись, але якась сила змусила мене зупинитись біля книжкової шафи. Серед безлічі книг моє око одразу вирвало улюблені: вони стояли окремо, гордо розставивши свої палітурки та поблискуючи при світлі лампи.
Ерагоне Шуртугале, тобі пощастило, що ти не на моєму місці… Хоча… Мабуть, тобі було б легше, адже в тебе є магічні здібності і подібні невеселі моменти нашого існування не так сильно відбиваються на загальній картині твого життя… - по тих словах я ледь чутно зітхнув і вийшов з кімнати.
Хоч я і падав з ніг, я старався не сідати – щоб потім не доводилось з кректанням віддирати дупу від дивану. На мене ще чекала робота, а Кеті от-от вийде з ванни. Тому я не гаяв часу а, прихопивши з собою постіль, спустився і заходився застеляти диван. Це забрало не більше п’яти хвилин. Загалом, це була основна частина задуманих мною справ. Коли я витягав з шафки на кухні печиво і шоколадні кульки, двері ванни прочинились – це означало, що я виконав свою скромну місію, і встиг зробити все.
Ти де, Генрі? – почувся стурбований голос Кеті.
Я тут, внизу, на кухні.
Ще кілька хвилин я слухав, як дріботіли її ніжки по підлозі, перш ніж побачив її в новому образі. Моя сорочка сягала їй колін, і якби Кеті не була такою пригніченою, я б сказав, що вона виглядає привабливо.
Ну, от. Ти вже виглядаєш набагато краще.
Спасибі… Душ творить дива! Я вже майже не відчуваю докорів сумління за жахливий вечір.
Я спробував усміхнутись, але моє лице виглядало швидше пригнічено-втомленим, ніж радісним.
Гаразд, Кеті. Пробач, не встиг приготувати царський стіл, достойний твоєї уваги. Проте цього цілком вистачить, щоб не знепритомніти по дорозі до ліжка. Смачного.
А ти?
Що, я?
Хіба ти не їстимеш разом зі мною?
Я почекаю на тебе, потім покладу тебе спати, піду в душ і ляжу сам.
Ні, ну це вже хамство! – твердим голосом заперечила дівчина, - Таке нікуди не годиться! Значить так, ти зараз ідеш в душ. Тим часом я ставлю чайник і заварюю нам по чашці міцного солодкого напою. Потім ти виходиш з душа, ми п’ємо чай, їмо печиво і, зрештою, лягаємо спати. Так що зараз – бігом в душ!
Її впевнений тон остаточно мене переконав; та й настрою сперечатись я якось не мав. Тому я скорився і пішов до ванни – змивати з себе сліди «прекрасно проведеного» балу. Скинув з себе костюм – його віддав мені дядечко Чак на початку року, - і залишив думки за дверима, поринаючи в монотонний плюскіт води й насолоджуючись кожною секундою…
В душі я був недовго – освіжившись та злегка збадьорившись я спустився вниз. Там на мене, з готовим чаєм та печивом, чекала Кеті. Я здивувався, як вона змогла так швидко зорієнтуватися в чужому домі, але відкинув ці думки. Ми сіли за стіл і хвилин з п’ятнадцять просто їли і пили. Коли шлунки не були вже такими порожніми, ввімкнувся мозок і розмова полилася сама собою. Дивно, але ця скромна пожива розв’язала нам язики, тож ми почали сміятися, говорити всілякі дурниці та розповідати анекдоти, які ми б нізащо не розказали один одному за інших обставин. Чай подіяв як вино.
Все…- сказала Кеті, все ще сміючись,- Годі тобі! В мене починає боліти живіт від сміху… Хи-хи-хи… Невже прямо так і завалила йому в пику?
Ага… Він її легенько на сніг поклав, а вона… Мати рідна! А вона бере в руку сніг, затискає в кулаку… і… і… І по носі!
Я не можу! Досить, Генрі! Боженьки… Чого ж ти мені раніше не розказував?
Не знаю… Не було нагоди.
О, так, зараз саме час для жартів! От ти собі уяви: просипається твоя мама. І що вона бачить? Як ти в присутності неналежно вдягнутої дівчини, сам в піжамі, ржеш, як кінь в полі!
Та що ти з тим конем мене вічно порівнюєш? І що, як мама проснеться? Ми що робимо щось погане? Хіба що… - я пирснув від сміху,- вона може подумати, що ми вже щось зробили…
Кеті розвела руками і хитнула на знак згоди.
Добре, я перестаю жартувати. Здаюсь!- промовисто заявив я.
Ще хвилинки дві ми мовчки сьорбали чай. Кожен думав про щось своє. Я – про те, що буде завтра, а Кеті… Як же мені хотілось взнати, про що вона думала! Попри всю нашу дружбу і теплі відносини мені завжди здавалось, що вона щось недоговорює. Наче соромиться, або боїться образити когось своїми словами. І це все залишається тільки всередині неї, глибоко поховане під її кам’яним виразом обличчя. О, деколи в Кеті було таке лице, що мені аж страшно ставало. Чесно. Складалось враження, ніби вона мізкує про те, коли і де краще нападати на монстрів, та як їх вбивати. Аж мороз за спиною пробігав. Але я не міг назвати Кеті якоюсь замкнутою, недовірливою чи лукавою. Ні в якому разі! Просто… Ех, в кожного в голові свої таракани.
Поки такі і їм подібні думки розгулювали моєю свідомістю, тіло просило одного – сну. Боже, який я виснажений! Мабуть, навіть більше психологічно, ніж фізично. І це жахливо, враховуючи, що завтра понеділок і доведеться йти в школу знов. Та як би там не було, я подякував Кеті за компанію і запропонував провести її в кімнату. Тепер можна і йти спати. Я просто не відчував ніг під собою, очі стали, немов у китайця - вузенькі-вузенькі, і я ледь переборював бажання заснути просто тут. Я глянув на подругу – вона була така ж виснажена. Аж не віриться, що все це відбулось в один день! Це сон… Це тільки сон…
Але щось це не зовсім нагадувало сон – коли ми піднімались сходами, я відчував, як вони рипають під нашою вагою. Я чудово бачив обличчя Кеті – таке світле, добре і, водночас, сумне. Для перевірки я зиркнув у вікно – надворі глупа ніч, так би мовити, все як мало б бути.
Гаразд, маленька забіяко,- спробував розрядити мовчанку я,- нумо, лягай в ліжко й насолоджуйся законним відпочинком. Ні про що не думай – просто спи.
Я ще не встиг договорити, як вона вже залізла під ковдру і згорнулась клубочком. Я не вмикав світла, тому розгледіти її обличчя мені не вдалось.
Солодких снів, Кеті…- сказав я, розвертаючись.
Чекай! Чекай, Генрі! Ну ще хоч хвилиночку, хоч секундочку, посидь біля мене!
Її благальний голос просто збив мене спантелику. Я відчував, як серце моє гучно калатало, коли я сідав на край ліжка.
Гаразд… Тільки не довго, добре?
Так-так, авжеж… Лягай ось сюди, бо тобі, певно, незручно там…
Хвилину я роздумував над її словами. Пропозиція пролунала якось надто підозріло. Але з голосу та інтонації дівчини було зрозуміло, що вона повинна сказати щось непросте. Я не ставив їй питань про сьогоднішні пригоди за столом, а коли і намагався обережно натякнути, то вона ухилялась від відповіді. Напевно, прийшов час щоб відкритися. Тому я обережно приліг, всередині просто згоряючи від цікавості і, водночас, засуджуючи себе за це. Коли моє тіло розслабилось, я відчув приплив сил. Нарешті я міг нормально думати, що цілковито налаштувало мене на серйозну розмову.
Спасибі, так справді набагато краще.
Вона мовчала. Я боявся почати розмову, та й не хотів збивати її з думки. Нарешті момент істини настав.
Добре говорити в темряві, еге ж? Ніби говориш сам до себе, але знаєш, що тебе хтось почує.
Я ствердно кивнув, знаючи, що вона помітить. Вона знову замовкла, але я знав, що ненадовго. Зрештою, так і сталось.
Пробач, Генрі, що не сказала цього раніше… Просто мені так соромно… Це вже вдруге ти мене рятуєш… Я не сказала тобі… Але я бачила, як той грабіжник витягував ніж… Він… хотів було ним скористатися… Я… могла померти… Або, принаймні, сильно постраждати… Але ти… Коротше, якби не ти, не відомо, чим це все могло закінчитись… - я чув, як її голос зривається. Вона втупилась поглядом в стелю, тому я змовчав, розуміючи, що це ще не все. – Генрі, ти герой… Дякую тобі… Ти просто не уявляєш, як я жалкую про те, що не казала цього раніше…
Ти даремно себе виниш, люба Кеті. Ти робила все добре, мабуть, тому ми і досі не посварились… Але я хочу, щоб ти знала – я завжди готовий на таке заради… Ну, ти розумієш. Ти ж мені, як сестра… Не хвилюйся і спокійно засинай. Я все розумію.
То ти вбачаєш мене?
Тільки якщо ти вибачиш мене.
Добре-добре… Я з радістю це зроблю.
Тоді між нами все ок?
Вона злегка усміхнулась і кивнула. Я наготувався, щоб вставати, але відчув, як вона схопила мене за руку.
Ще трошечки, благаю!
Я мовчки сів. Така вже воля Божа - доведеться пожертвувати ще кількома хвилинами сну.
Твоя постіль так пахне… тобою,- мовила вона, позіхаючи.
Я всміхнувся, але відповідати не став. Тільки дивився як вона засинала, згорнута клубочком, притискала до себе край ковдри і дихала… Той звук наповнював кімнату, він був таким солодким, що одразу став музикою для моїх вух. Я відчував, як очі поступово закриваються, повіки важчають, мозок перестає працювати… Але я пообіцяв собі, що не піду, поки Кеті не засне. Поки що вона тільки неспокійно вовтузилась в ліжку, тому я вирішив почекати. Якщо вона так не хоче мене відпускати, значить, я для неї багато значу. Такі були мої останні свідомі думки…
Я прокинувся від доторку. До того я лиш дрімав, тому мозок швидко ввімкнувся, коли Кеті поклала свою голівку мені на груди. Серце неспокійно забилось. Це поганий знак… Вона тихенько зітхнула. Провела пальцем по моїй руці, яка лежала на ковдрі. Я зрозумів, що вона не спить, але не став подавати виду. Прикинувся, ніби я вже давно дав хропака. Деякий час вона так і лежала, а потім якось перевернулась і я відчув її подих на щоці.
Ой, Генрі, милий Генрі! – шепотіла вона,- Якби ти знав, які в тебе очі! Глибокі, і прозорі, як краплинка води на сонці. І чому я тобі не казала? А твоя усмішка? Та вона мене просто зводить з розуму… І голос такий… Схожий на голос соліста з групи С.К.А.Й. Мелодійний… Таке гарне лице! Я так звикла до нього… Благородне, мужнє і, водночас, таке дитяче і миле! Ти найкраща людина в світі, любий Генрі. Ти такий добрий, щирий, справедливий… Я з тобою не зрівняюсь. Ти – ідеал людини. Принаймні, для мене. Яка ж у тебе погана риса? Гмм… Не згадаю… Може, ти надто… дивний. Я не завжди розумію тебе. Але що тут поганого? Це я дурна, а не ти. Ти мене постійно рятуєш, а чим я можу віддячити? От зараз, приміром. Ти мене вирвав з обіймів монстра, а я затягла тебе в ліжко. Хаха… Що я несу? Хаха…
Я зробив неймовірне зусилля, щоб не пирснути зі сміху. То була та Кеті, якої я ще ніколи не знав. Якась… жіночніша? Так… Ніжна. Така сама і не схожа на себе. Вона була права: я часто хвалив її, але ж я і подумати не міг, що вона хоче сказати мені. Вона говорила тільки те, що вважала за потрібне, а я й гадки не мав, що в неї на думці… То от ти яка, моя люба Кеті! Завтра можеш очікувати на підколювання з мого боку. Але в думках я відійшов від її слів, тому знову зосередився.
Ні, останній рядок не дуже підходить. Ми ж друзі… Ти мені - найкращий друг. Знаю, я ніколи не говорила тобі цього, але ти не уявляєш, як мені без тебе! Ти завжди веселий – це раз. Навіть коли мені хочеться повішатись, ти вмієш підняти настрій. По друге, ти завжди ставиш мене на перше місце щодо своїх інших друзів. Боже, як це мене тішить! Мені аж деколи хочеться… Пищати від радості. Так, пищати! І з тобою ніколи не нудно. Але, знаєш… Я вже давно над цим думаю. Особливо після сьогоднішнього. Ти говорив до мене… Ти не думай що я там вслухалась, чи що,- але в твоєму голосі було стільки почуттів! Невже це лише дружба? Ти надто міцно прив’язав мене до себе. Я не бачу нікого, окрім тебе. Навіть коли танцювала з тим типом, я бачила в ньому тебе. Ти чарівник, Генрі! Я не можу сказати тобі це в очі, але я страшенно хочу це зробити. Бачиш, я так хвилююсь, що навіть не можу спати! Генрі, я закохалася…
Це було все. Мій мозок закостенів, потім заморозився, подрібнився на блендері, зварився і,кінець-кінцем, просто вибухнув. Це були найгірші слова на світі. Боже, чому я проснувся? А хоча… Тепер в мене буде можливість звести її з якимось красенем, щоб в неї все було добре. Вона про мене забуде… Так, звісно. Я переконував себе, бо знав – вона влучила в саме яблучко. Між мною і нею була єдина прогалина, яка з кожним днем все росла і росла. І це була… Так, якраз оця штучка, про яку вона згадала! Страшенно не люблю такі розмови… Добре, що вона не знає, що я не сплю…
З кожною секундою серцевий ритм прискорювався. Чому? З однієї дуже простої причини. Річ у тім, що… я теж був небайдужим до неї. Але я переконував сам себе в тому, що це лише братерські відносини. Я не можу, я просто не можу дозволити їй бути зі мною… Це важко пояснити… Я спробую.
В кожної людини на цій землі є якесь особливе призначення, так би мовити, місія. Хтось іде за покликом долі, хтось – ні. А от уявімо складніше – а що як знати своє життя наперед? Саме так, навіть коли помреш. І от, уявімо, цією людиною є я. І як я, знаючи, що помру рано, і що мені не судилось щастя, можу дозволити Кеті – цьому божественному створінню – хоча б полюбити мене? Я хочу, щоб вона була щасливою. Ось що має вагу. Все інше, навіть я, - відходить на другий план. І, здавалось, що може бути простішим, ніж відмовитись від свого призначення? Але то найлегший і найдурніший шлях. Бо тоді я стану непотрібним на цім світі. Така вже моя доля, тож я не можу і не хочу змінювати її.
Я продовжував лежати нерухомо. Минула майже ціла вічність, перш ніж тихе мурмотіння Кеті перетворилось на розмірене дихання. Я обережно переклав її голову на подушку. Спочатку вона щось гмукнула, але сон надійно обняв її, тож я спокійнісінько зліз з ліжка, закутав Кеті в ковдру щільніше і зник за дверима, поспішаючи впасти в ніжні обійми дивана.
Коли моя мрія нарешті здійснилась, я зміг ретельно обдумати слова і дії Кеті. Я розумів, що потрібно якось поговорити про це з нею. Але як? Я страшенно боюсь розмови віч-на-віч. Але при всіх таке теж не говорять. Що ж робити… Треба якось… Якась подія потрібна. Ага, щоб можна було приурочити. Так, сьогодні яке число? 15 лютого. О, мати Василева! Звичайно, ще довго… Але можна почати готуватись вже зараз. За два дні такі речі не готують. Коли в неї день народження? В серпні. 12 серпня, якщо не помиляюсь. Те, що треба. І що ж я можу зробити? Часу достатньо… Головне не виказати себе своєю поведінкою. Треба сказати їй щось так, щоб чули всі, але зрозуміла лиш вона… Гаразд, подумаю про це завтра.
Я проказав коротеньку молитву, закутався в ковдру і поринув у сон, відчуваючи присутність Пана Кота.
Розділ 5. Відверта розмова.
Генрі? Генрі, ти мене чуєш? Поворухнися, благаю! Невже… Ні-ні, тільки не це! Прошу тебе, благаю, не покидай нас! – так в мою свідомість пробивався голос матері. Я перевернувся, щоб не чути його, оскільки страшенно хотів спати. Але чиясь рука дала мені лункого ляпаса, тож я був змушений відкрити очі. – Дякувати Богу! Прокинувся!
Мамо, ти совість маєш? Я тільки-но заснув! Що ж ти будиш мене серед ночі, мені ж в школу вранці!
Ото на маєш! Так сказати, привіт! Генрі, я на обід з роботи приїхала! Вже третя година дня!
Що?! Як?!- зірвався з місця я.
А отак! Ти проспав більше, ніж півдоби.
Та я іще півдоби проспав би,- широко позіхнув я.
Гаразд, сонько, іди вмивайся. Сніданок вже на столі. І… ще щось… Ага, я в твоїй кімнаті вікно відкрила – там взагалі не було чим дихнути.
В моїй кімнаті?!
Та не переживай ти так, бачила я вже твою таємницю. Мила дівчина. І довго ви разом?
Ну що за дурацьке питання?
Ми друзі,- вичавив я, піднімаючись сходами до ванної.
Дивно, вона сказала те ж саме.
От вже ті мами! Поки всього не вивідають, не заспокояться. Але якщо подумати, то вони мають на це право. Так я розмірковував, спокійно ідучи, аж поки звідки не візьмись з’явився Пан Кіт.
Боже, моє звірятко! Зовсім про тебе забув – пробач! Вибачиш старого склеротика Генрі?
Котик ствердно потерся об мою ногу і замуркотів.
В тебе сьогодні лікувальне голодування, чи хтось таки дав тобі їсти?
Пан Кіт, недовго думаючи, м’явкнув. Я знав, що це значить. За роки проживання я навчився чудово розуміти його мову, так само, як він мою. Тож те, що збоку виглядало, як розмова глухого з німим, мало успішне завершення.
Бачу, ти добре з нею ладиш, еге ж? Ну, гаразд, розказуй, що вона там тобі про мене наплела? Сподіваюсь, ти захищав мою честь? Та ти що, друже? Хех… Чекай, я вмиюсь.
Він тихо присів на порозі ванни. Такий рідний і близький… Це була людина в подобі кота. Так, важко повірити, але це було правдою. Я навіть майже був впевнений у тому, чия душа живе в цьому кремовому красені. В будь-якому разі, це була ще одна пара моїх очей, та ще чотири лапи мені в допомогу. Я міг довірити йому все, хоч ніколи цього не робив. Він же все розуміє, все бачить! Йому ще тільки щось розізнати… Я швидко витерся рушником і побіг до кімнати – взяти якийсь одяг. Це я зробив набагато швидше, ніж зазвичай. Сьогодні я почувався набагато краще, хоч моральний бік справи був трохи невеселий. Я просив Кота розповісти щось, та він був незвично мовчазним. Може, він знає щось важливе? Ні, тоді б він одразу мені все розказав…
Коли я, при повному параді, спустився в вітальню, мама вже була готова до виходу.
Мій час вже закінчився, я побігла.
Бувай, мамо! – кинув я, махнувши рукою. Кілька хвилин я ще дивився їй вслід, та потім повернувся до реальності і попрямував на кухню. Зізнаюсь, я ще ніколи так не хвилювався. Мені здавалось, що кров нагрілась мінімум на п’ять градусів за Цельсієм, і тепер ця пекельна суміш розтікалась по всьому тілу. Але я зміг взяти себе в руки і переступити поріг кухні.
По кімнаті метушилася Кеті – вона була така заклопотана, що навіть мене не помітила. Тож я тихенько присів на стільчик і спостерігав, як вона бігає то до плити, то до холодильника, то до дощечки та ножа. Фартушок, зав’язаний на бант, тріпотів від кожного її поруху. Що тут приховувати: Кеті він личив набагато більше, ніж мені, чи мамі. Кінець-кінцем, вона таки обернулась і побачила мене. Спочатку вона верескнула з несподіванки, а потім добряче тріпнула мене рушником.
Дурнику, нащо ж так лякати мене?
І тобі доброго ранку, Кеті. Пробач, я задивився на тебе. Ти надзвичайно гарна, коли отак куховариш.
Вона трохи засоромилась, тому відвернулась і взялась помішувати якусь страву. Пройшло трохи часу, коли вона нарешті наважилась щось сказати.
Як ти себе почуваєш?
Спасибі, просто пречудово! Твої руки просто цілющі, Кеті. Від одного твого дотику почуваєшся зовсім новим. А ти як? Ти вже стільки всього зробила, коли ж ти встала? Сподіваюсь, ти добре виспалась?
Так, дякую. Нове місце не далось взнаки – я наче спала в себе вдома. В тебе чудова кімната. Але встала я зовсім недавно – години дві-три тому. До речі, твоя мама дуже мила жінка.
Сподіваюсь, вона не ставила тобі незручних питань?
Це речення, здавалось, спантеличило її.
Гмм… Та ні… Але я почувалась вельми незручно під її пильним поглядом.
Добре, що ти взагалі не втекла.
Кеті усміхнулась.
Не хвилюйся, до сніданку ще трохи, - мовила вона, спостерігаючи мій голодний погляд в бік паруючих каструль,- Ти ж не ображаєшся, що я так непрохано ввірвалась на вашу кухню?
Та що ти? Я дуже тобі вдячний. Навіть не знаю, що б ми без тебе їли. І, до речі, окреме спасибі, що нагодувала Пана Кота.
Прошу… Я просто побачила, яким поглядом він дивиться на будь-яку їжу, тож вирішила не мучити його.
Все-рівно дякую – без тебе він би точно схуд.
Я замовк, але не надовго. Ще раніше я поклявся собі всіляко уникати розмови з Кеті про щось «таке». Принаймні, до її дня народження. Потім я вже щось придумаю, це вже точно. Я ж генератор ідей. От я і зроблю щось геніальне, щось таке, щоб Кеті забула про моє існування. Не надто приємна процедура, але вкрай потрібна…
Так я міркував собі, сидячи за кухонним столом. Виглянув за вікно – яка ж краса! Світ такий ідеальний! Принаймні, світ природи. Зараз уже наближалась весна, тому все тануло, іскрилось і вигравало в променях сонця. Чудова пора – зима. А якщо подумати, всі пори року гарні. Певно, люди, які піклуються про Матінку Природу дуже щасливі…
Тим часом Кеті вже поспішила взяти тарілку, накласти туди по ложці їжі з кожної каструльки і підсунути мені її під ніс. Я вдихнув аромат страви і весь мій рот миттю наповнився слиною. Я сам не міг розібрати, що то було, але запах і вигляд їжі дуже вабив до себе. Тим часом Кеті присіла навпроти мене.
Кеті, а де ж твоя тарілка?
Дякую що спитав, але я вже снідала разом з твоєю мамою. Але за компанію можу з’їсти огірок.
Так, негайно їж огірок, - підбадьорливо-весело скомандував я.
Кеті усміхнулась, взяла огірок з тарілки на столі і почала його хрумати, попередньо піднявши його високо в повітря. Цей знак мав означати те, що в її планах цей огірок слугує обідом, і ніхто не зможе його відняти. Я ж почав придивлятись до страви, шукаючи, з якого боку краще підібратись до неї.
Можеш не хвилюватись, - мовила Кеті, спостерігаючи мої безладні спроби почати їсти, - там зовсім немає м’яса. Я ж бо знаю, що ти в нас вегетаріанець.
О, ні-ні! Я й не думав про це! – заперечив я, - Просто… Ех, не зважай, це такий ритуал.
Ритуал? – перепитала Кеті, сміючись.
Не знайшовши слів для того, щоб пояснити свої нестандартні дії, я просто кивнув. Під благально-очікувальним поглядом Кеті я вирішив, що пора приступати до їжі.
Ммм… Кеті, та ти просто шеф-кухар! Що ж ти таке зготувала? Боже, яка смакота… Все, я готовий на будь-що заради ще одної порції.
Та я готова тобі її дати просто так, - сказала задоволена Кеті, кладучи на мою тарілку добавку, - На, тримай.
Деякий час ми просто сиділи мовчки: я їв, смачно прицмокуючи, а Кеті спостерігала за мною, очевидно щаслива з того, що я оцінив її кулінарні здібності.
Дякую… - спромігся вимовити я, відсуваючи від себе спорожнілу тарілку. Мій шлунок був уже вщерть заповнений, і від цього я почувався набагато краще, – А що це була за страва?
Ааа,- посварила вона на мене пальцем,- хочеш все знати! Не скажу. Секрет фірми.
Ну, раз в тебе вже свої кулінарні секрети, рекомендую поступати на кухаря. Повір, ти будеш дуже успішною в цій справі.
Можливо… Але я думаю поступати на ветеринара. – при цих словах я ледь не вдавився. Як? Це ж моя професія! Це мій шлях! Як же так?! – Я розумію, це була твоя ідея… Проте останнім часом я стала відчувати якийсь потяг до цієї справи. Знаєш, щось таке, чому хочеш присвятити життя.
Я кивнув. Вчорашнє нічне зізнання Кеті само прийшло мені на думку. Якщо вона вже збирається і в інститут зі мною поступати… То це буде дуже важко – ігнорувати її. Ба більше – це буде неможливо! Боже, як я вже змучився від того всього! Ну невже не можна просто жити – без всяких проблем і зайвих думок? Невже не можна зробити так, щоб ми нічого не почували одне до одного?
Генрі, щось не так? – вирвала мене з роздумів стурбована Кеті.
Ні, все гаразд… А що таке?
Та не знаю… Просто ти так сидів, не рухався… Здається, навіть не дихав! Я вже було подумала, що тобі зле.
Ні-ні, я просто задумався…
Задумався? – перепитала дівчина, всміхаючись, - А про що? Може, поділишся секретом з найкращим другом?
Її посмішка… Вона така чудова… За неї я міг віддати багато чого. Мабуть, нічого таки не подієш. Я завжди любитиму її – як сестру, подругу, або… Та доля – примхлива штуковина. Ніколи не підозрюєш, який черговий сюрприз вона готує – приємний, чи не дуже. Я знаю і розумію, що мені доведеться відпустити Кеті. Питання одне – коли? Сподіваюсь, не сьогодні…
Так, Кеті. Є справді одна важлива річ, яку нам потрібно обговорити. І оскільки зараз ми вдома самі, ніхто не підслуховує і не підглядає, я пропоную почати зараз.
Я спостеріг кілька змін на обличчі Кеті за короткий час моєї репліки. Спочатку її обличчя було добрим. Потім воно стало таким, як у дитини, батьки якої вимагають щоденник. Якимось переляканим, так наче її застукали на чомусь незаконному або соромливому. І, зрештою, Кеті геть пополотніла. Вона присіла на край стільця і сперлась на стіл.
Я уважно слухаю, - ледве вичавила вона.
Кеті, я хочу тобі дещо розповісти, - почав я, - Я можу сказати це тільки тобі і нікому більше. Але перед цим я хочу взяти з тебе слово, що ти нікому і ні за яких обставин не розкажеш подробиць цієї бесіди. Добре? Я можу тобі довіряти?
Так, Генрі, звісно. Обіцяю, це залишиться лише між нами.
Переляк трохи зповз з лиця дівчини; вона зрозуміла, що мова йтиме про щось інше, не про те, чого вона так злякалась. Тепер її карі очі загорілись вогнем цікавості, тож я зрозумів, що вона цілком і повністю налаштована на серйозну розмову. Я вже хотів було почати… Але не знав, з чого. Як їй сказати?Тут і не натякнеш, і не підведеш до такої бесіди… І чому в мене немає таланту гарно говорити?
Гаразд, тоді… - я замислився. Раніше я нікому такого не говорив. Я тільки думав про це. А з собою значно легше… Кеті повинна зрозуміти мене правильно. Боже, як же я хвилююсь! – Все в нашому житті залежить від вибору, правда ж? Ти робиш вибір і наслідком цього стає ще один вибір. Але хіба не буває такого, що вибір уже зроблено за тебе і ти повинен лише виконувати наказ?Як це назвати?
Робот? – питально глянула Кеті.
Я засміявся. Від цього напруга нашої серйозної розмови відчутно послабшала.
Так, бачу – не моє це діло – вступи робити. Давай зразу до справи.
Давай, - вже нормальним голосом сказала подруга.
Кеті… - я хотів це вимовити, але язик ніби сам застряг в горлі, тож я сидів і мекав-бекав хвилини ще зо дві, - Я знаю, коли я помру.
Що?! – очі Кеті стали надивовижу круглі, як ті дві сливи налиті, а пика стала, як кавун отой південний – от-от репне.
Я знаю, ти шокована… Але благаю, повір мені! Я нормальний! Я не хворий, я проходив психіатра два роки назад!
Та це якась дурня!
Ааа! Не говори так, мені соромно!
Генрі, ти просто не виспався. Можеш іти ще прилягти на годинку-другу. Не хвилюйся, все буде нормально, я – твій друг…
Кеті, послухай! Я вже давно не маленька дитина. Подивись мені в очі. Дивись! – Кеті відвернулась, уникаючи мого погляду. Я встав зі свого стільця і підійшов до неї, сідаючи навпочіпки, - Вір мені… Поглянь сюди, люба Кеті. А тепер слухай уважно. Слухай і запам’ятовуй. Можливо, колись ти ввімкнеш телевізор і побачиш… Гаразд. Так-от. Я помру у 38 років. Точної дати я поки що не знаю. Це станеться під час промови, я загину від пострілу. Але це буде найщасливіший день мого життя, бо я виконаю те, що мені суджено… - я мрійливо всміхнувся.
Та що ти мелеш?! Генрі, не лякай мене!
Кеті, послухай…
Ні-ні-ні! – раптом закричала вона. Десь всередині я відчув, що розмову продовжувати не можна: Кеті щосекунди наближалась до істерики. Вона зірвалась зі свого місця і, в буквальному сенсі слова, відскочила від мене в інший бік.
Я знав, що це буде важко… Але я щиро надіявся, що ти мене зрозумієш… - розпачливо сказав я, - Пробач, я забрав в тебе час.
Поволі підводячись з стільця, я захопив свою брудну тарілку і поклав її в умивальник. Погляд помандрував кудись за вікно – в прекрасну країну довершеної природи. Я задумався.
Кеті, ти можеш робити в моєму домі будь-що. Але краще іди-но подивись телевізор – там якраз розпочалось дуже цікаве телешоу.
Нею просто трусило. Ніколи не бачив подібної реакції, тож навіть сумніваюсь, що це було реально. Вона стала якоюсь дикою – сміялась, кричала… і одночасно я бачив, як сльози стікають по її щоках. Я хотів було підійти до неї, але вона не підпускала мене і на сантиметр ближче. Я був страшенно спантеличений. Ба навіть більше – я був в ауті!
Кеті, моя хороша, іди-но до вітальні… Заспокойся як слід… Гаразд? – спробував піти на контакт я, - Поміркуй собі про все… Кухонними справами займусь я, тож можеш не хвилюватись.
Спершу в мене склалось враження, що вона взагалі не зрозуміла, про що мова. Вона стояла наче вкопана, загрозливо зиркаючи на мене. Я теж завмер нерухомо, очікуючи її реакції. Хвилин через п’ять до Кеті повернувся здоровий глузд. Вона щось бурмотіла собі під ніс, взагалі не звертаючи на мене уваги, так наче мене там і не було. Вже на виході з кухні вона схопилась рукою за голову, підтримуючи її на плечах. Вона йшла повільно, раз по раз човгаючи капцями по немолодому паркеті. Зрештою, я побачив, як вона перебралась до вітальні, тож я зачинив за собою двері, в душі бажаючи розтрощити свою голову об баняк з картоплею, який парував на плиті.
Чорт! – крикнув я. Від цього крику частина енергії наче вивільнилась і мені значно полегшало. Боже… Якби я знав, що вона це так сприйме, я б ніколи не наважився відкритись їй. Який же я бовдур! А як по-іншому це можна сприйняти? Це для мене то лише звична річ, а в дівчини шок! Вона не звикла до таких потрясінь…
Я почав прибирати зі столу, водночас шукаючи вихід із даної ситуації. А який може бути вихід? Вернути назад нічого не можна, тому лишається одне – заспокоїтися і спробувати ще раз поговорити з Кеті. Але вже спокійно, без всяких там жартиків і тому подібного. Треба достукатись до її свідомості. Але як це зробити? Що казати? В мене нема ні найменшого бажання продовжувати цю розмову ще раз. Ой-ой-ой… Як же я не люблю ці ситуації… Останнім часом їх кількість різко збільшилась.
Гаряча вода, що струменіла з-під крану, стала просто окропом, тому я трохи збільшив кількість подачі холодної води. Посуду було не багато, і такий хід справ мене не дуже тішив – це лише прискорить час важкої розмови. В мене є хвилини три від сили до того моменту, коли я, закінчивши всю роботу, відчиню двері кухні і впевненою ходою піду до Кеті – так би мовити, з’ясовувати стосунки. Головне – не налякати її. Я ж розумію, якими здаються мої слова… Але це правда! Вона повинна знати. Напевно, я б ніколи їй не сказав про це, але її слова підштовхнули мене на такий крок. Я сподівався на одне – вона зрозуміє цей натяк і те, що я зовсім не той хлопець, з яким їй судилось щастя. Так, це буде важко. Мені буде важко. Але цей крок – єдине що в мене лишилось для того, щоб врятувати її від руйнування власного життя. Звичайно, нормальні люди сказали б: «Не хвилюйся! Можна чудово поєднувати роботу з родиною і отримувати подвійне задоволення від цього!» Але ці слова, на превеликий жаль, зовсім не про мене. Моє життя буде схожим на спалах – раз, і нема. От кидаєш газету в вогонь: спочатку вона горить яскраво, а язики полум’я дістають аж до пояса. А потім раз – і затухає… І про багаття нагадує тільки жменька попелу. Тож зараз я стояв, наче на розпутті: щиро бажаючи залишити Кеті в своєму житті я наражався на небезпеку втратити ціль свого існування. В мене наче був вибір, але його не було. Вірніше, я міг зробити вибір. Бог дав мені таку можливість, мовляв, не хочеш нести цей хрест – живи спокійно, але потім звинувачуй себе… А, може, це лише перевірка? Так, Кеті була моєю найбільшою спокусою; і я повинен був пожертвувати нею заради чогось більшого. Я навіть не впевнений, заради чого саме я повинен її жертвувати! Хай там як, я не відступлюсь від свого, якою ціною воно б мені не дісталось...
За час моїх роздумів я вже встиг покінчити з миттям посуду. Повільно підійшовши до дверей, я глибоко вдихнув.
«З Богом», - це було єдине, про що я думав на той момент.
Двері кухні повільно прочинились під натиском моєї руки. Я боязко переступив поріг, і, все ще прикриваючись дверима, гукнув Кеті. Відповіла мені тільки тиша. Я гукнув ще раз – тепер вже голосніше і впевненіше. Але ніхто не відповів і на цей раз. Раптом мені стало страшно. Дуже страшно. Серце просто вистрибувало зсередини в передчутті чогось недоброго. Я побіг до вітальні, роззирнувся… І ледве не зомлів. Біля перил, обличчям на сходах, лежала Кеті – скоріше за все, без пам’яті. Я кинувся до неї, перевертаючи горілиць.
Кеті! – верещав я, трясучи її, - Кеті, прокинься!
За цими словами послідував лункий ляпас. Кеті здивовано розплющила очі.
Що сталось? – наче сонним голосом промимрила вона.
Ти що знущаєшся? Кеті, я думав, ти вже померла!
Чого?
Як чого? Я виходжу з кухні і що я бачу? Ти лежиш на землі заледве не трупом! Що сталось?
Та я, власне, те саме хотіла спитати.
Як так сталось? Ти що, йшла і втратила свідомість?
Напевно… Я зовсім не пам’ятаю, як опинилась тут, лицем на сходинці…
А що ти пам’ятаєш?
Я йшла… А потім мені закрутилась голова і я схопилась за перило…
Боже, - зітхнув я, присідаючи на сходинку поряд з Кеті, - В мене аж руки трусяться… І ноги.
Кеті усміхнулась. Я бачив її лице, тож можу сказати одне – то був просто жах. Воно було біліше за фарбу, яку рекламують по телевізору! Я так перелякався за неї, що моє тіло геть судомило, а вся сила, набута за час хорошого сну, покинула мене у самий відповідальний момент.
Кеті, ти зможеш встати? – запитально зиркнув я.
Так, скоріше за все, зможу.
Може тоді перейдемо на диван? Ти там хоч ляжеш…
Не варто. Давай посидимо тут.
Гаразд, - погодився я. Може в Кеті і вистачить сили, аби дійти до дивану, а от чи вистачить її мені – то було питання.
Ми сиділи і просто мовчали. Кеті схилилась на перило, і по зміні кольору її обличчя я бачив, що їй вже легше; а я просто сперся руками об коліна і приводив себе до тями. Певно, ми б сиділи так і далі, якби Кеті, скрушно зітхнувши, не спитала б мене:
Невже це правда?
Що? – перепитав я.
Те, про що ти говорив.
Я зітхнув. Зараз найбільшою моєю мрією було сказати «ні», і щоб ці слова були правдою. Я не хотів продовжувати розмову. Хотів кудись втекти. Кудись далеко-далеко від всіх проблем і переживань щоденного життя. Але що ж поробиш – я звичайна людина і мені не по зубам така річ. Що я міг зробити? Хіба що не зупинятись.
Так, - тихо, навіть ледь чутно проказав, пильно вглядаючись в підлогу.
Кеті глибоко вдихнула. Вона не розуміла, як поставитись до цього. Я теж не розумів. Я намагався лише пояснити. Боже, як давно мені хотілось просто поговорити з кимось про це! Довгий час перебуваючи наодинці зі своїми роздумами мені так кортіло їх з кимось перетерти! Просто сказати: «Друже, а я ж помру в 38», а навзаєм почути: «Ти зможеш це зробити, я в тебе вірю!» Я подумав про єдине – про те, що Кеті зможе стати тією людиною. Нажаль, наша дружба цілком засліпила мене і я лише дарма відкрився їй. Вперше я пожалкував про те, що сказав щось Кеті.
З таких і подібних роздумів мене вирвав голос Кеті. Вона не дивилась на мене, як зазвичай; натомість її очі свердлили паркет. Я зауважив це лише кутиком ока, бо й сам боявся глянути на лице дівчини.
Отже, ти стверджуєш, що ти – екстрасенс? – спитала вона.
Ні-ні, що ти… - заперечливо хитнув головою.
Тоді як ти це назвеш?
Я… не знаю…
Я зовсім тебе не розумію… Благаю тебе, поясни мені! Що з тобою, Генрі? – майже плачучим голосом звернулась до мене Кеті.
Обіцяй лише одне – сприйми це як належить, гаразд? Я знаю, це важко усвідомити… Але ти спробуй, добре? Просто слухай, так наче дивишся кіно.
Кеті кивнула.
Те що я не екстрасенс і не якийсь маг – очевидно. Але, розумієш… Дещо я знаю. Не про тебе, дядьків… Я знаю, як складеться моє життя. Це щось на кшталт… От, приміром, ти знаєш, що трава зелена. Звідки ти це знаєш? Хто тобі таке сказав? Не відомо. Але ти твердо переконана, що трава зелена, і коли тобі хтось заявить, що вона блакитна, ти скажеш: «Гей, хлопче, та ти божевільний!» От так і зі мною. Я просто знаю, як воно буде, і все.
І… Коли ж тебе так «осінило»?
Сам не знаю… Мабуть з того часу, як став вегетаріанцем. А, можливо, і ні. Просто одного разу в мої думки прийшло це усвідомлення, і я звик жити з ним вже багато років.
Я все одно нічого не розумію… Навіщо тобі все це знати?
Бог його знає… Це я в прямому розумінні. Можу сказати лише одне – я щиро вірю в те, що це Бог дає мені таке завдання, а не хто інший. Для чого це все знати? Хех… Мабуть, щоб мати вибір. Адже я можу відмовитись від цього всього, відступивши зі свого шляху. Але я не хочу нічого міняти. Поглянь на мене, Кеті! Я ідеально підходжу для втілення Божих планів в життя. По суті, мені нема що втрачати. В мене нема нікого, кому б моя смерть принесла справді багато горя. За винятком Пана Кота, звісно…
А як же мама?
Мама… За неї я вже не переживаю. Вона зуміла повернутись до нормального життя, тож моя підтримка їй уже не потрібна. Дядьки? Так, довгий час вони побиватимуться. Але час все лікує. В них є важливіші справи, ніж я. І я кажу це зі здоровим глуздом, а не з метою викликати жалість…
А як же… А як же я? – хлипнула подруга.
Питання загнало мене в глухий кут. Я підсунувся ближче і легенько обняв її, аби мої слова остаточно не порушили її психіку.
Заспокойся… Все буде гаразд. І ти це переживеш. Просто потрібен час… Знаєш, ми так довго дружимо… Розумію, тобі буде важко. Напевне, найважче, після Пана Кота. Ти ж приглянеш за ним після похорону, так? – я глянув не Кеті. Вона вже не плакала, вона просто ридала. Ото бовдур! Нащо я це ляпнув? Я спробував заспокоїти дівчину: - Кеті, заспокойся, люба. До кінця ще нічого не відомо. Але я можу пообіцяти тобі – ти будеш найщасливішою людиною! Будеш?
Ні… - плакала вона.
Спокійно, Кеті. Слава Богу, мені зараз не 37, і мені не завтра помирати. Та в нас все життя по переду! Не сумуй, будь-ласка…
Я вже не знав, яким ще способом я міг заспокоїти бідолаху. Тому я просто сидів поруч, погладжуючи її час від часу по спині і примовляючи: «Все буде добре, Кеті, все буде добре…» Як не дивно, але минув час і схлипування дівчини скоротились, і я відчув, що вона вже виплакала весь запас сліз. Вона легенько пригорнулась до мене і ми сиділи так десь з годину. Зрештою, я побачив, що Кеті, стривожена стількома подіями, просто заснула… Обережно, так щоби не розбудити подругу, я переніс її і поклав на диван, зручно обклавши подушками і вкривши теплим пледом.
«Сподіваюсь, ти зрозуміла, до чого це все, Кеті…» - подумки промовив я, залишаючи сплячу дівчину саму.
Піднявшись нагору, я взявся робити уроки, адже завтра нам все одно доведеться йти до школи, виконаємо ми домашнє, чи ні. Точніше, один з нас – я, – виконає його, а інший – Кеті, – спише. Я з такою неохотою робив ті уроки, що здавалось, ніби мене вжалила гігантська бджола і з хвилини на хвилину моя голова перетвориться на велику ґулю. Мене все дратувало, навіть улюблені предмети; руки зовсім не слухались, голова відмовлялась працювати. Тож я знайшов компроміс – зробив лише половину (причому меншу) зі всіх завдань на завтра. Решту можна буде доробити на перерві – принаймні таке самонавіювання часто звільняло мене від зайвої роботи. Я вирішив якось розслабитись і відпочити. Для цього я знав лише один спосіб – тихо ввімкнути музику з одного зі своїх улюблених дисків, а самому лягти на ліжко і жити піснею, думати про пісню, вникати в сенс пісні. Після години такої релаксації я почувався цілком новою людиною – все те, що мені так надокучало, відходило на задній план, думки освіжались і я знову був здатен жити. Зараз така терапія була мені необхідна більше, ніж можна було уявити. Я дістав свій CD-плеєр зі шкільного ранця, одягнув навушники, зручно вмостився на ліжку і натиснув кнопочку «Play» на одному з його боків. Приємний голос соліста зазвучав у моїх вухах. Я слухав слова тієї пісні і в душі обливався слізьми. Це було дивно, бо слухаючи цю композицію сотні разів я ніколи не звертав уваги на глибину її слів. Але зараз все змінилось. Одні рядки так запали мені в душу, що я перемотував пісню назад разів п’ять. Для людини цілком звичайної вони не мали б такої ваги, як для мене. Ось що то були за рядки:
“When it`s time to live and let die
And you can`t get another try
Something inside this heart has died
You`re in ruins… ”
Кожного разу, коли стається щось жахливе або непередбачуване для мене, я вмикаю яку-небудь пісню і шукаю в її рядках слова про себе. Щось таке, що чіпає тебе за живе і ти змушений думати: «Господи, ця пісня написана про мене!» Я робив так постійно. І, зізнаюсь, це мені дуже допомагало. Я задумувався над тим, що я зробив і з якою метою, аналізував свої дії… І рішення «що робити» приходило наче само. Хтось в таких випадках радиться з найкращим другом, хтось відвідує психолога… Але, погодьтесь, в кожного з нас є такі речі, якими ми не можемо поділитись з людьми, навіть з найближчими. Це щось таке, що лежить на самісінькому денці нашої душі, закрите за сімома замками. Ми боїмось навіть подумати про ці речі. Для когось це – помилки минулого, рани, які ніколи не заживуть; зрештою, просто слова, сказані вам зопалу, або солодкі спогади. А в мене, нажаль, все не як у людей. Для мене заборонена тема – це майбутнє. Деколи я просто замислююсь над ним, та частіше – оминаю. Ще не закінчилось теперішнє для того, щоб думати про майбутнє. Крім того, це так страшно… Так страшно уявити собі, що ти живеш лише коротку мить. Подумати про те, що сьогодні ти ще навчаєшся в школі, а завтра вже зустрічатимеш свій останній схід сонця. Я думаю про це – і не вірю. Не вірю, що все це стається. Інколи мене охоплюють дивні відчуття, наче всі мої дії – наслідок лише якоїсь чудернацької програми, а моя свідомість знаходиться десь збоку, не розуміючи, як все це може ставатись так швидко. Ніби хтось керує мною замість мене. Він може загасити свічку твого життя, якщо йому здасться, що ти вже зробив достатньо; а може прив’язати ще трохи ґніту, аби ти мав час на виправлення власних помилок. Ти думаєш, що ти робиш, що хочеш? Ні, дорогенький. Ти лише частина плану Господа.
Я відчував, як мої очі змикаються, а голова важчає. Тому я поспішив вимкнути музику і поринути в той світ, про який я зараз мріяв понад усе – світ сну. Зараз була година дев’ята, тож я роздумував: варто подрімати зараз, чи краще зібратись з силами і лягти спати через годину? Питання розв’язалось само собою – сил не було навіть на те, щоб піти до ванної, не те щоб займатись іншими справами. Я не думав ні про що, забув навіть про Пана Кота. До речі, десь він сьогодні загуляв…
Все. Більше не було сил пручатись. Я просто зімкнув повіки і дозволив своїм ретельно прихованим переживанням і відчуттям оволодіти мною. Хоча б вві сні.
***
Це було дивно. Дуже дивно. Я стояв на якійсь людній вулиці. Натовп був просто шалений – люди наче йшли просто на мене, чи то не помічаючи, чи просто з байдужості штовхаючи врізнобіч. Мабуть, якби я вчасно не встигав відходити, вони просто збили б мене з ніг і пробіглись по мені, як стадо скажених носорогів. Я хотів зупинитись, щоб краще роздивитись все навкруги, але люди продовжували відштовхувати мене все далі і далі, затягуючи в темний провулок. Хоч я намагався маневрувати між всіма тими людьми, поволі-поволі вони разом зі мною віддалялись, тягли мене всередину, не даючи навіть можливості пробратись між ними на волю. Я бачив світлу вулицю, бачив силу-силенну людей, що сунула на мене… Там було спокійніше. А тут так моторошно! Але я не міг повернутись назад, бо мені заважав натовп. Раптом щось змінилось. Ні, не тут, на цій жахливій, вузькій та смердючій вуличці. Щось в моїй голові перемкнуло і я став мислити інакше. Чому це я не можу йти проти натовпу? Я обернувся лицем до світлої вулиці і побіг вперед. Я не замислювався, штовхаю я когось, збиваю з ніг, чи, можливо, сильно ображаю своєю поведінкою. Байдуже. В мене була ціль, і я повинен був дістатись до неї за будь-яку ціну. Я витрачав всі свої сили на боротьбу з натовпом, але складалось враження, ніби я навіть не зрушив з місця. Я все ще лишався на тому самому місці, де й був хвилину назад. Я намагався вхопитись за стіну одного з будинків, але він став крижаним і мої руки зісковзували з каміння. Я пручався, як міг, але нічого не виходило. Нарешті я обернувся назад і побачив, що весь цей час я був намертво прив’язаний до якоїсь людини. Вона тягла мене за собою, не звертаючи ніякої уваги на мої слова і звертання до неї. Вона йшла далі, з кожним кроком заглиблюючись у непросвітну темряву провулка. Боже, як мені було страшно! Я кинув погляд на світлу вулицю. Ні! Я не хочу бути тут, не хочу! Я схопив ножа і перерізав пута, які так сковували мої рухи. Щойно я це зробив, як опинився просто посередині світлої вулиці. Я стояв біля якогось ліхтаря і натовп оминав мене. Так! Я це зробив! Я досяг мети… Тепер я міг спокійно роздивитись і вулицю, і людей, і темний провулок, куди мене ледь не затягло, мов в порохотяг. Свій огляд я почав з місця, на якому саме стояв. Це була старовинна брукована вуличка, не велика і не мала, геть вся заставлена квітами. Навіть на ліхтарі, біля якого я зараз стою, висять два горщики з квітами. Будиночки тут теж були дуже мальовничі: з великого тесаного каменю, такі монументальні і, водночас, такі крихітні. Тут дуже гарно. Багато сонця і… тут почуваєшся, як вдома. Але ці всі люди… Вони такі підозрілі… Всі одинакові – це я в прямому розумінні. Всі вони були одягнуті однаковісінько – в чорні штани, сорочки, піджаки і черевики. Навіть жінки. Вони йшли в одному напрямку і я ще подумав, нащо їм всім в той жахливий провулок? Невже не можна піти кудись деінде? Скоріше за все, то були якісь сектанти. Так-так, сектанти. Ці люди наче відмовлялись чути здоровий глузд, а лише сліпо йшли на власну погибель, вважаючи її порятунком. Я перевів погляд на таємничий провулок, намагаючись розгадати секрет його популярності. Я глянув – і занімів. В кінці проходу гігантського розміру чорна діра затягувала людей всередину, перетворюючи їх на попіл.
Агов! – щосили крикнув я, - Не йдіть туди! Ви всі помрете! Чуєте?!
Але ніхто навіть уваги на мене не звернув. Вони йшли далі, як роботи. Якийсь дядько проходив повз мене і я кинувся стримувати його. Я вперся руками в його живіт і намагався зупинити. Але він йшов далі. Він навіть оком не кліпнув. Мої ноги стали зсовуватись з місця і я встиг відскочити майже в останню мить перед тим, як натовп знову поглинув би мене.
Та що з вами таке?! – знову закричав я.
Та реакція людей не змінилась. Вони продовжували свій шлях до самовбивства. Вони не хотіли чути мене, вони хотіли лише померти. Принаймні мені так здалось.
Народ! Там чорна діра! Вона вас затягне! Озирніться! Я кому кажу? Та ви всі виздихаєте як динозаври!
Ніщо не працювало. Ні просьби, ні конкретні дії. Навіть грубощі. Які ж вони все-таки дурні! Я не зможу врятувати їх, якщо вони самі цього не захочуть. Я повернувся в той бік, звідки йшли люди. Їй мільйони, мільярди! Раптом мою увагу привернула маленька дівчинка. Вона стояла зовсім поряд, біля того ж ліхтаря, що й я. Я сам здивувався, як міг її не побачити.
Вона була зовсім іншою. Не такою, як всі ті люди. Дівчинка залишалась на своєму місці, задумливо вглядаючись в далечінь. Я підійшов до неї і присів навпроти, щоб бути такого ж зросту, як вона. Цій дівчинці було три або чотири роки від сили. І вона була вдягнута дуже дивно. Завелике не неї блакитне платтячко сягало трохи нижче колін; великі (може 39 розміру, а може і більші) червоні туфлі на високих підборах просто поглинули її крихітні ніжки; білий капелюшок накрив її золотаве волосся разом з бездонними голубими очима. О, яке в неї волосся! Коротеньке (навіть не сягало підборіддя), але пишне і трохи кучеряве. Такого золотого кольору кіс я не бачив ніколи. Можливо, саме вогонь її волосся запалював її оченята – такі прозоро-блакитні, світлі та добрі, і разом з тим дуже глибокі. Загалом личко дівчинки було дуже дитячим, ніжним і чистим. Вираз на її лиці був таким розгубленим, що я аж розчулився. Я звернувся до неї, але вона мене не почула. Я простежив її погляд; дівчинка була наче загіпнотизована тією чорною дірою. Не встиг я й оком змигнути, як вона повернулась в реальність, глипнувши на мене зацікавленим поглядом. Я нічого не говорив, вірніше, не міг сказати – мене просто зачарувала дитяча краса цієї малої. Раптом рожевенькі губки дівчинки розтяглися в широкій посмішці, показуючи її ріденькі зубки і милі ямочки не щічках.
Таточко! – крикнула вона, повісившись мені на шию, - Татусю, ти прийшов!
Я хотів щось заперечити, але її рученята так міцно і переконливо обняли мене, що в мене просто не було слів. Я відчував, як дівчинка плакала, тож хотів витерти її сльози, але вона просто вчепилася в мене, не відпускаючи ні на мить. Вона так боялась мене втратити! Це був такий душещипаючий момент… Я й сам, тримаючи в руках цю крихітну істотку, ридав, мов немовля.
Раптом хтось дряпнув мене за ногу. Я повільно відкрив праве око і побачив… Пана Кота. Я акуратно підвівся… Ні, ну я так не граю. Моя кімната? А як же світла вулиця, натовп і дівчинка, що назвала мене татом? Це лише сон?
Я скрушно зітхнув. Це було все, що я міг зробити, нажаль. Ех… А вві сні все було так ідеально… Просто нереально ідеально. Так, я міг здогадатись, що це все був сон. Але я так цього не хотів… Я хотів і далі відчувати теплі обійми тієї дівчинки і жити, наче в казці… Але сувора реальність не здатна подарувати мені навіть щось подібне.
Думаючи про свій сон, я обіймав ковдру. Ааа… Деколи мені сняться такі сни, що коли я прокидаюсь, мені хочеться аж пищати. Зараз був саме той час. Я не хотів забувати той сон, тому знов і знов заплющував очі, намагаючись відтворити в пам’яті світлі образи своїх сновидінь. І ніщо не відірвало б мене від цієї приємної процедури, якби не Пан Кіт, який роздратовано повідомив, що він вже давно зголоднів. Я підводився з ліжка з великою неохотою – мабуть, боявся забути пережите уві сні.
Поки я збирався і спускався до кухні, Пан Кіт не зводив з мене очей. Він йшов за мною, спостерігаючи, чи не зверну я часом в інший бік перед тим, як його нагодувати. По сходах я йшов просто на пальчиках, зі всіх сил намагаючись не розбудити Кеті. Але Панові Коту не подобався темп моєї ходи, тож він почав плутатись в мене під ногами. Напевно думав, що якщо я зашпортаюсь, впаду і скочусь додолу, ми значно швидше наблизимось до кінцевої мети нашого походу.
Гей, Пане Кіт! Відійди в бік, інакше шукатимеш їжу сам! – шикнув на улюбленця я.
Я не сплю, - повідомив чийсь голос з дивану.
На мить я просто завмер в одному положенні. Тільки через декілька секунд мій здоровий глузд підказав мені, що цей голос належить нікому іншому, як Кеті. Тоді я перестав поводитись як ніндзя (в нас в школі кажуть: “feel like a ninja”) і вже цілком нормально спустився вниз.
Чого не спиш? – розірвало тишу моє тупе питання.
Не хочеться. А ти?
Теж… Мене Пан Кіт розбудив, просить, щоб його нагодували. Зачекай хвильку, я зараз прийду, гаразд? Тільки нікуди не йди!
Таке враження, ніби я можу кудись піти. Саме зараз, о четвертій годині ночі.
Коли?!
Ти що, на годинник не дивився?
Та в мене в кімнаті і годинника нема.
Ааа… Ну тоді…
Я скоренько дістав з холодильника пакет сметанки і начавив трохи в мисочку Пана Кота. Він глянув на мене поглядом «Знову сметана?», але до їжі все ж взявся. Я вирішив не заглядати йому до рота і залишив його насамоті з вечерею. Хоча, то, мабуть, був сніданок. Ні, то був нічний перекус. О, так краще. Словом, я покинув кухню і перейшов до вітальні, де в напівтемряві сиділа загорнута в плед Кеті.
Ти виспалась? – запитав я про перше, що спало на думку.
Так, почуваюсь чудово. В нас якось збився ритм – в день спимо, вночі встаємо…
«Режим кажана активовано», - підсміхнувся я.
Так… - усміхнулась Кеті. Вона трохи помовчала, а потім дещо розчаровано додала: - Блін, нам же завтра до школи!
Точніше, нам сьогодні до школи.
Це ще більший блін, - зітхнула дівчина.
Та не хвилюйся, деякі уроки я вже зробив, тож списати я тобі дам.
Ой, Генрі, мені так незручно…
Та ну тебе, ти якась смішна. Для того друзі і потрібні!
Дуже дякую… - після цих слів знову запала мовчанка, - Ти хочеш спати?
Чесно – ні. Не знаю, коли більше я встиг виспатись – сьогодні чи вчора, але я почуваюсь бадьорим і повним сил. А тобі хочеться спати?
Ні, що ти… Я вже виспалась. Та й заснути вдруге я не зможу…
Розумію…
Як поспав?
Тобто?
Не знаю, що в тебе спитати, тому спила, як ти поспав.
Ааа… Та нормально… Мені такий сон наснився, не повіриш! – після цих слів я детально переказав своє сновидіння Кеті, прикрашуючи деякі моменти красивими словами.
Коли я говорив, Кеті мовчала. Але по закінченні розповіді вона трохи безжально коментувала його, назвавши черговим сном ні про що. Можливо то й так, але ж… Я вирішив не сперечатись, принаймні сьогодні, але з її словами не погодився.
То що робитимемо зараз? – завела мову про інше подруга.
Не знаю… Слухай, може прогуляємось? Давай! Я знаю одне місце, де дуже мальовничо сходить сонце… До школи все одно встигнемо.
Геніально! Я ще ніколи не зустрічала схід сонця.
Ніколи? О, ти багато втратила, люба Кеті. Скоріше збирайся, а я бігом за портфелем.
То ми вдягаємося так, як до школи?
Так. Звідти до школи – рукою подати. Не хотілось би знову вертатись додому, - сказав я, піднімаючись по сходах, - Я через три хвилини буду готовий.
Я перша! – грайливо гукнула Кеті, поспішаючи скласти плед і привести себе до ладу.
Ідея зустріти схід сонця припала до душі нам обом – це було помітно з темпу наших зборів. Спішили ми з двох причин: чимшвидше вийти з дому і вдягнутись скоріше, ніж інший. Це було щось не зразок одягання наввипередки. Десь через хвилин п’ять марного суперництва Кеті переможно спостерігала як я зав’язував шнурівки на своїх черевиках в той час, коли вона вже була готова.
Так не чесно, в тебе немає шнурівок на взутті! – з досадою буркнув я.
Не бери це близько до серця, Генрі, це всього-на всього гра.
І ти в ній завжди виграєш!
Ну що поробиш? Я як в армії – вдягаюсь, поки сірник не згорить.
Ти хочеш сказати, що я – черепаха, завжди всюди спізнююсь і вдягаюсь повільніше дівчини?
Ну… Щось в такому роді, - жартівливо гмукнула Кеті, вискакуючи надвір.
Чекай! – крикнув я, побоюючись, що Кеті піде без мене, - Куртку візьми, там холодно!
Але крім Пана Кота, який вже довгий час отирався поряд, мене вже ніхто не почув. Я старався не спішити, але руки самі хапали все підряд, а ноги несли на вулицю. Нарешті мені таки вдалось покинути периметр власного дому і опинитись на свіжому ранковому повітрі. Кеті застигла посеред брукованої стежечки, глибоко вдихаючи і насолоджуючись кожним ковтком життєдайного кисню.
Генрі… - зрештою мовила вона, - О, це просто неперевершено…
Було ще досить темно, тож я прихопив з собою ліхтарик. Не думаю, що він нам насправді знадобиться, але так завжди буває: коли чогось немає, тобі воно просто життєво необхідне. Я мовчки подав куртку Кеті та й сам почав одягати свою. Не можу сказати, що було насправді холодно, але прохолода просочувалась крізь наші не надто теплі кофтини, спричиняючи напади дрижаків. Повністю екіпірувавшись, ми розпочали наш неблизький шлях до місця, де сонце сходить красивіше, ніж будь-де в Ґарден Сіті. Йшли ми досить активно – того вимагала ще нічна прохолода, - проте майже не говорили. Лише зрідка Кеті запитувала, куди нам повернути чи скільки нам ще йти, а я впевнено давав відповідь на будь-яке її питання. І хоча ми йшли мовчки, тиша зовсім не заважала нам. Нашим душам було просто добре… Це несказанне щастя йти отак спозаранку по темних безлюдних вуличках, вдихати холодне, але таке приємне повітря, і відчувати, як по всьому тілу розливається спокій. Спокій… Він був усюди. В темних будиночках, високих струнких ліхтарях, що мов пагони пшениці чи вівса, проросли крізь сірий асфальт… Навіть в сюрчанні коників і цикад вчувалась нічна симфонія спокою. Таксі, автобуси та інші машини ще не поспішали першими об’їхати всі міські вулички; поштарі ще не читали адреси на листах, які сьогодні отримають мешканці; молочарі не бряжчали скляними банками; двірники ще додивлялись останні солодкі сни. Тільки ми з Кеті, наче двійко самотніх заблукалих пілігримів, мандрували відомими і не зовсім вуличками і провулками у пошуках сонця. І найбільше зараз ми боялися – ні, не маніяків, убивць чи грабіжників, - ми боялись, що сонце зійде, перш ніж ми дістанемось до місця, де сонце сходить красивіше, ніж будь-де в Ґарден Сіті. Ми блукали ще трохи довго, до того часу, як перша польова вуличка замайоріла на нашому обрії. Тоді ми ще пришвидшили хід, бажаючи чим скоріше опинитись зовсім близько до золотаво-червоної кулі Сонця. За що я люблю польові дороги? Мабуть за те, що позаду залишаються застигла лава асфальтів і масивні споруди будинків, які деколи так заважають бачити красу світу. На польових дорогах майже немає руху – водії оминають їх, вважаючи поганими. Та це дуже добре, бо йдучи по ній ти почуваєшся вільним та величним… Наче весь світ належить лише тобі і сонце сходить лише для тебе. Ти відчуваєш, як важко дихає змерзла зимова земля, як під кожним подихом вітру колишеться одинока стеблинка край пилюжної дороги, як шурхотить каміння й білявий пісок під підошвами твого взуття… Я люблю польову дорогу за її неповторність. Тут кожен сантиметр не схожий на попередній. Я люблю розглядати чудернацьке каміння на цій дорозі. Один камінчик схожий на хмаринку, інший – ідеально круглий, третій нагадує котячу голову. І ніде більше я не бачив такої, чи хоча б подібної польової дороги. Вона просто унікальна в своїй красі, величі, багатстві… Просто треба побачити цю гармонію у повільних її закрутах, відчути ритм коливання високої трави та поодиноких кущів, проникнути в саму сутність дороги, знайти її душу. І тоді просте бродіння напівтемною холодною кам’яною доріжкою стане для вас справді казковим і набуде свого, неповторного сенсу. Цю дорогу не можливо забути. Ви можете захотіти стерти її з пам’яті, але вона приходитиме до вас у снах, водячи вас по невідомим раніше поворотам і співаючи свою пісню, пісню торжества над всім буденним і звичним, всім фальшиво красивим і не по-справжньому солодким… Напевно, пісня цієї дороги – гімн краси.
Дорога простягалась собі далі й далі, тягнучись ще далеко за місто. Але нам з Кеті не потрібно було йти так далеко. Ми звернули з дороги і пішли крізь високу придорожню траву до пагорба, що здіймався над всім цим рівнинним морем з рослин. Пробиратись до нього було досить важко, адже не було ні стежки, ні хоча б якоїсь прокладеної доріжки; трава біля землі була дуже густа і часто в ній заплутувались черевики. Але пагорб з кожним кроком ставав все ближчим і ближчим, а наше бажання дістатись до нього – все сильнішим. Зрештою ми таки подолали цю дистанцію і дістались своєї мети. Правда, довелось подолати ще кілька метрів вгору по пагорбу, але то вже були дрібниці в порівнянні з попередніми перешкодами. Я скинув з себе портфель і витяг з нього старе цупке покривало, що я його використовував для пікніків. Ми постелили його якраз на спуску, з протилежної сторони від тої, якою ми підіймались. Загалом пагорб був невисоким і досить пологим. Його західна сторона була крутіша, а східна – трохи пряміша. На верхівці практично не було місця, тож ми повсідались на імпровізовану лавочку з покривала і стали чекати на схід сонця. Пройшло хвилин п’ять, а темрява все не відступала. Я попросив Кеті подати мені ранець і витяг звідти годинник.
Кеті, нам ще як мінімум пів години чекати… - мовив я після того, як побачив годину, - Та це нічого, я тут дещо захопив з дому…
Я помаленьку витяг з портфеля невеличкий термос та коробочку печива.
Справді, єдине, що ми забули – так це поїсти, - коментувала мої дії подруга, - Ти взяв шоколадне печиво? Ммм…
Так, але чай доведеться заварити в польових умовах. Вдома я не встиг закип’ятити чайника, тому…
Ти хочеш розпалити багаття?
Ні, що ти… Нам же зараз в школу, ми будемо смердіти димом… В мене є спеціальна мандрівнича штуковина, яка саме в цю мить зможе нам допомогти.
По цих словах я витяг з іншої кишені портфеля маленьку залізну підставку, металеве горнятко і таблетку сухого спирту.
В мого тата теж таке було! – зраділа Кеті, зауваживши знайомі речі, - Тільки я думала, що тепер ним вже ніхто не користується…
Мандрівники не знають, що таке старомодні речі. Можливо, воно вже не популярне, але замінити його нема чим… - мовив я, шукаючи якусь рівну ділянку. Кеті попрямувала слідом.
Це ти правильно сказав. Деколи мені здається, що колись люди придумували щось набагато корисніше і більш путнє, ніж зараз.
Цілком можливо… - замислено відповів я, підпалюючи сухий спирт. Він загорівся скоро, пускаючи вгору зелені, сині і помаранчеві язики полум’я. Я акуратно встановив чашку з водою на підставку і задоволено потер руки, - Але хто його знає, що винайдуть через десять років? Можливо щось навіть краще, ніж велосипед, - у відповідь на мої слова Кеті кивнула, - Через кілька хвилин в нас сніданок – готуйся.
Як же мені готуватись?
Я не знаю… Можеш піти разом зі мною шукати заварку.
А ти що не взяв з дому пакетики чаю?
А навіщо?
Ну я не знаю… Щоб пити чай, наприклад.
Ні, такий чай ми і вдома сидячи поп’ємо. А я тобі зараз такий польовий чай заварю, що ти його на все життя запам’ятаєш.
Сподіваюсь, я запам’ятаю його не як найгірше, що я коли-небудь пробувала.
Я усміхнувся, рухом руки показуючи Кеті, що я миттю. Це місце я знав, як свої п’ять пальців, адже влітку майже кожного дня тут бував. Я приходив сюди з таким же набором харчів, як зараз, урізноманітнюючи його дарами природи. Спочатку мої спроби були не дуже вдалими, але потім я наловчився серед купи різних трав вибирати ті, які годяться для тої чи іншої страви. Признатись чесно, то я й гадки не мав, як ті трави називаються – я просто експериментував, надіючись на те, що жодна з цих рослин не отруйна. Але зараз в мене не було часу для експериментів, бо я дуже хотів вразити Кеті своїм «фірмовим» напоєм. Зараз була зима, тож сподіватись на те, що кущі і трави буятимуть не було сенсу; та все ж більшість інгредієнтів я таки знайшов. Переважно то були листочки деяких дерев, гілочки кущів і кілька видів трав. Я впорався з цим завданням дуже швидко і повернувся на пагорб скоріше, ніж вода в металевій чашці закипіла. Щоб не гаяти багато часу, я просто повкидав все зірване в чашку, жестом показавши Кеті, що я в цьому ділі – професіонал. Ця робота відняла в мене всього кілька секунд. Я сів поруч з Кеті, перед тим зиркнувши на годинник.
Так гарно… - мрійливо мовила Кеті, - Ми питимемо гарячий чай і дивитимемось на схід сонця…
Певно, Кеті хотіла сказати не «гарно», а «романтично», проте статус найкращих друзів викреслював з лексикону такі і подібні слова. Я намагався завести мову про щось «не романтичне», себто про щось таке, до чого ніяк не можна прив’язати романтику:
Так, чай буде чудовим – це я тебе запевняю… До речі, піду гляну, як він там, - сказав я, підводячись. В голові я перебирав всі можливі варіанти подальшого розвитку нашої розмови і вже думав над тим, як уникати небажаних тем. Але придумати щось у такий короткий термін – ні, це не про мене. От вже потім, коли прийду додому, ляжу в ліжко і згадуватиму день – от тоді я буду крутим. А зараз… Я витяг маленьку ложечку зі свого портфеля і помішав нею чай в чашці. Він кипів вже деякий час, тому став такого коричнево-жовто-зеленого кольору – таким, яким він і мав стати. Я набрав трохи напою в ложечку і спробував на смак. Ммм… Чай був трошки солодкий, трошки терпкий і божественно пахнув – всього в міру. Я налив напій з металевої чашки у дві, заздалегідь приготовані мною похідні кружечки, та піднесено вручив Кеті одну з них: - Тримай обережно – чай дуже гарячий.
Дякую, - прошепотіла Кеті, делікатно беручи чашечку з моїх рук. Чай був справді окропом, тож їй довелось відставити його на траву поруч, - Ммм… Пахне пречудово!
Це ти ще його на смак не пробувала, - сказав я, щиро потішений її словами.
Я вкотре поглянув на годинника. Тепер схід сонця був уже зовсім близько. Здавалось, що зараз ще дуже темно і день розпочнеться через години дві-три, але сонце завжди любить так сходити – спочатку його нема і нема, а потім раз – і ти вже все пропустив. Ми сиділи на покривалі, час від часу доторкаючись до чашок (перевіряли, коли вже вони вистигнуть) або вмочуючи в чай печиво. Ми сиділи і боялись говорити – ану сонечко налякаємо! Зрештою, час і прохолодне повітря зробили своє, і от ми обоє вже вдивлялись за обрій, задоволено посьорбуючи чаї.
Раптом навкруги посвітлішало. Спочатку ледь-ледь, а потім вже сильніше. Можна було сказати, що навкруги розвиднілось. Тепер пагорб і поле переставали бути чорними незрозумілими об’єктами; вони заграли всіма своїми барвами у променях вранішнього сонця. Але самого сонця ще не було видно. Ми лише знали – з хвилини на хвилину ця велика жарка куля вирине на поверхню і тоді розпочнеться життя. Долину заполонили сумні трелі поодинокої ранньої пташки. Спочатку пісня була тужлива, важка, як краплі холодного осіннього дощу; та потім акорди стали іншими, нагадуючи пуп’янок молодої троянди, який розпускався і готувався стати найпрекраснішою квіткою на землі. Спів цієї пташки лунав по-особливому. Адже вона була першою, працювала, наче будильник для всіх інших. Вона співала і співала, а переливи її ніжного голосу торкались аж до струн наших душ. Мабуть, вона сама не знала, яка сили таїться в її тоненькому голосі. Не знала і ніколи не дізнається. Та й чи треба їй це? Її пісня, мов стрімкий річковий потік, будила з глибини душі найкращі спогади і переживання, піднімала бажання любити. Та й як можна було не любити цю красу?! Навкруги було тихо і безвітряно. Ні шелесту, ні помаху крил, ні скрипу кори віковічних чи молодих дерев... Лише музика цієї пташини. Ми ніяк не могли бачити цю маленьку музикантку, але якби побачили, то дуже б здивувались – невже в такому крихітному тільці може жити такий сильний голос? Краще навіть по-іншому сказати – її голос мав велику силу. Він був не просто гучний, він був володарем людських сердець. Напевно, не один запізнілий перехожий тішився цією піснею, і його очі знов зарогались надією знайти дім; не одну, замисливши зробити щось лихе, людину вона змушувала плакати і каятись в своїх грішних думах; не одним дітям вона нагадувала про стареньких батьків, які ще досі, зібравши останні немічні сили, чекають своїх рідних біля холодного вікна; не одну матір ця пісня змусила зберегти свою ненароджену дитину; не одному музиканту чи поету вона подарувала музу. Її пісня - рентген душі. Саме силами цієї маленької пташини тут і зараз царювала така несказанно-піднесена атмосфера ранку, безтурботного радісного життя і яскравого сонячного світла, яке заповнювало кожен куточок світу, здається навіть проникнувши всередину тебе. Я відчував, як теплий промінчик оселився в мені, зігріваючи і вселяючи непідробну впевненість в можливості досягнення ідеалу… Через деякий час солодку музику пташини підхопили інші птахи – вони цвірінькали, щебетали, тьохкали і видавали ще безліч звуків, від яких і тобі хотілось співати.
А сонце! Воно було наче диригентом всього їхнього оркестру. Спочатку воно так довго ховалось, змушуючи нас згорати від нетерпіння відчути на шкірі теплі промені його; а потім поставало у всій своїй величній красі, у всій своїй пишноті і грації. Його одежа була сумішшю різних кольорів: ніжно-рожева, як ранні літні яблука на старих крислатих гілляках; осяйно-жовта, мов сліпуча щира усмішка дитини;насичено-помаранчева, наче іскри великого багаття, що, потріскуючи, відлітають то з одного, то з іншого боку ватри; злегка червоняста, схожа на відблиск призахідного сонця в дзеркальній гладіні озера; та геть-геть трішечки фіолетова, подібна на добірний стиглий виноград темних сортів. Вона продовжувалась довгим осяйним шлейфом, який охопив всенький обрій. Аж не віриться, що стільки тонів поєдналось в одних, найбагатших шатах. Природа навмисне показувала нам таку неймовірну красу, немов говорячи: «Друже, створи щось подібне, створи шедевр!» Скільки художників світу марно намагались створити щось хоча б на одну соту таке ж геніальне, розчаровуючись після чергових невдач. Та ті, які все ж не здались і спробували малювати на полотні душею, отримували визнання на все своє життя. Деколи мені робилось так прикро за тим, що не дано мені перекласти пензлем і фарбою не розшифровану досі мову природи. Але я міг зберігати ці враження від побаченого, міг ділитись ними і показувати іншим. А це теж чогось варте, хіба ні? Сонечко піднімалось швиденько, сонно протираючи очі зі сну. Воно усміхалось, радіючи, що настав новий день, і ми усміхались разом з ним. Сонячні рученята так і обіймали весь світ, примовляючи: «Ой, і як же ми скучили за вами за всю ніч!» А наші душі, охоплені неймовірними почуттями від побаченої краси, були умиротворені та, водночас, збуджені. В ту мить ми твердо знали: так звучить щастя…
О Генрі, це так шедеврально… - мовила Кеті, вражена побаченим.
Весь час до того ми не спустили ні пари з вуст, захоплені виром гармонії та краси, та тепер нам більш за все хотілось поділитись один з одним тими незабутніми відчуттями, які переслідуватимуть нас решту життя. Але я не знав, з чого починати таку розмову; не хотілось псувати її пустопорожніми іржавими фразами, навпаки, хотілось мовити щось таке ж красиве, як схід сонця. Кеті схилила голову на моє плече; її обличчя осявала безумно гарна усмішка, яка йшла наче з середини.
Генрі… - вона затихла, а потім продовжила: - Я буду поряд, коли ти помиратимеш…
Вона не плакала, ні, вона зрозуміла те, що я їй так довго намагався пояснити. Вона відпустила всі емоції, залишивши лише здоровий глузд і довіру до мене. Я був їй безмежно вдячний за ці слова. Але я не хотів порушувати ідеальність атмосфери навколо нас, тому просто обережно поклав свою руку на плече подруги, ніби ззаду обнявши її. Ми так сиділи десь із півгодини. Нам було так добре вдвох… Можливо, це чарівне місце? Місце, де сонце сходить красивіше, ніж будь-де в Ґарден Сіті…
Пізніше ми почали збиратись, пакуючи все моє похідне причандалля до ранця. Ми попрощались з цим чудовим пагорбом, який подарував нам таке місце для споглядання сходу , попрощались з співочою пташкою і ясним сонцем. Спустились в долину, повернулись на польову дорогу… І продовжили свою мандрівку, тримаючись разом і усміхаючись самі до себе. А шалені флюїди збирались навколо нас і танцювали свої хитрі, нікому не зрозумілі танці.
Розділ 6. Свято.
Все було майже готово. Бракувало лиш одної речі, яка і становила оце «майже». І це була винуватиця свята – Кеті. Нарешті настав той день, на який я чекав ще десь із травня. Сьогодні було саме 12 серпня, день її народження. Я так хвилювався, що не міг нічого робити, навіть просто стояти на місці. Я вже тричі дзвонив на її номер, і вже тричі голос Кеті відповідав мені, що уже вона уже виходить. Не знаю, мабуть минуло справді не так вже й багато часу, проте кожна секунда для мене тривала здебільшого годину. В мене навіть думка майнула, що Кеті так спеціально. А, може, вона заблудилась? ЇЇ пограбували? Газова атака на її дім? Двері не відкриваються? Порвала весь свій одяг і пішла в магазин за новим? Тітка не пускає її? Тяжко і раптово захворіла? А, може… Я тривожно схопив телефон і став вкотре набирати номер. Пальці так трусились, що деколи потрапляли не на ті цифри і доводилось починати все з початку. Зрештою, я зміг опанувати себе на кілька секунд і почав переживати вже з тої хвилини, коли в слухавці почулись довгі гудки.
Алло!
Привіт, Кеті! – мовив, відчуваючи значне полегшення, - З тобою все гаразд?
Так, зі мною все пречудово, Генрі. Ти питався про те ж саме п’ять хвилин назад.
Пробач, що так часто дзвоню… Але ти коли вже нарешті вийдеш?
Через три хвилини дев’ятнадцять секунд.
А швидше не можеш? В мене станеться розрив серця перш ніж ти сюди приїдеш. Може я краще зараз за тобою пришлю таксі? Або велосипед…
Не варто. Заспокойся, Генрі і дай мені врешті-решт нормально зібратись.
Ти збираєшся дуже довго!
Так, в мене сьогодні день народження, значить – маю право. Все, я пішла знімати бігуді, так що більше не турбуйся за мою безпеку і тому подібне… Нікуди я не дінусь. Все, до зустрічі!
На цьому наша розмова закінчилась. Я хотів хоч щось вставити, але… Кеті мені не дала слова. Я присів на краєчок дивану і добряче подумав. А й справді, чого аж так перейматись? Їй справі потрібен час для того, щоб зробити свій образ ідеально-довершеним, а я зі своїми тупими дзвінками тільки відволікаю її. Боже, ці дівчата… Вони такі чепурухи. Це добре, жаль тільки, що на це йде так багато часу.
До дня народження свого найкращого друга я організував вечірку. Правда, в школі. Я довго думав і дійшов висновку, що запрошувати стількох людей до себе додому трохи небезпечно – потім навряд чи я зможу це все прибрати. А так і вигідніше, і легше. Крім того, всі наші друзі знають, де школа, а от мій будинок їм доведеться шукати. Я ледве вмовив директора школи дозволити нам цю вечірку! Наш директор – чоловік строгий і подібні ідеї йому не дуже припадають до душі. Але мені вдалось його трохи перехитрити. Я заздалегідь підготував запрошення і дав одне сину директора. Він хоч за нас і трохи молодший, але хлопець хороший. Веселий, добрий – одним словом, нормальний. Але він такий мазунчик! Як взнав, що його тато заборонив нам влаштовувати вечірку, аж на колінах благав, а все-таки його вмовив. Не подумайте наперед – я не з тих, хто просто маніпулює дітьми директорів. Я збирався запросити його так чи інак, адже ми з Кеті його добре знали і товаришували з ним. До речі, він і сам пропонував мені допомогу в організуванні вечірки, та я відмовився. Звісно, я щиро подякував йому за проявлену ініціативу; та я волів усе зробити по-своєму, без коментарів і поправок з чужої сторони. От таким чином мені і вдалось це все організувати. Тільки зараз я зміг повністю оцінити зроблене і усвідомити, якою працею воно все дісталось. Серйозно задумався над цим святкуванням я вже з початку весни, адже доводилось добряче економити, аби все виглядало на вищому рівні. Хоч я, бувало, не купував собі обід до школи, зараз я почувався пречудово. Я був гордий, адже все було так красиво… Багато друзів, гарно прикрашений зал, море закусок і напоїв, легка музика… Все це так тішило моє серце і самооцінку, що я мимоволі всміхнувся. А ще був запрошений шкільний музичний гурт, який мав впродовж всього свята забавляти гостей своїми власними та іншими піснями. Зараз ішли останні приготування до приходу Кеті – музики настроювали інструменти, приходили останні гості та з хвилини на хвилину кур’єр мав привезти величезного торта, який пекар згодився виготовити за моїм замовленням. Загалом повинно було зібратись не багато не мало – вісімнадцятеро гостей. Я розставив стільці, столи і диванчики так, щоб їм було зручно сидіти і щоб в гігантському актовому залі стало трохи менше місця. Все виглядало б не дуже гарно, якби місця було надто багато – утворилась би така собі порожнеча. Але недарма я сьогодні зразу після закінчення занять не пішов додому, а взявся за роботу до приготування вечірки. Звісно, сам я б нічого не зміг зробити – мені допоміг мій найкращий друг-хлопець – Біллі.
Важко переоцінити роль цього скромного та напрочуд розумного хлопця в моєму житті. Зараз я вже не міг уявити собі життя без нього! А раніше… Боже, як мені соромно за те, що я думав про нього раніше! Це був просто не я. Як же я міг не розгледіти тонку натуру митця за непроникним бронежилетом байдужості та пихатості? Біллі був людиною іншою, він не належав до жодного пункту з моєї системи типів характеру. Радше, він був їх об’єднанням. Коли ти знайомишся з ним вперше в тебе складається одна думка про нього, коли в нього кепський настрій він поводиться по-іншому, коли він надто веселий – теж не та людина. Одним словом, те що він показував людям не було тим, чим він був насправді. Тільки після довгої дружби з ним я зрозумів, що ця людина для мене значить і взагалі полюбив його, як брата. Він за термін нашого знайомства теж змінився, і, мабуть саме його зусилля над собою перетворили його ім’я з хвастуна і пихатого задираки в ім’я доброго, завжди готового допомогти, веселуна. З приходом Кеті все в моєму життя взагалі перевернулось з ніг на голову. Проте так і мало бути, адже хіба людину не повинно оточувати щастя? Втрьох ми стали взагалі нерозлучною командою, особливо за останні пів року. Ми стали дружніші не тільки між собою – атмосфера нашого спілкування притягувала багатьох людей. Так ми стали тісніше спілкуватись з Шоном та Бобом – цими друзями-нерозлучниками. І ми побачили, що це брак розуміння зробив їх жарти і вислови не дуже вдалими. Спочатку нас це навіть трохи дратувало, але вони тяглися до нас, а ми до них і це саме в результаті цього ми стали близькими і головне – хорошими товаришами. Ми частіше гуляли, частіше бачили одне одного і в лексиконі нашої компанії вже було багато слів, що мали значення лише для нас п’ятьох: лелека, штора, Тормоз,Сонечко, Одновусий, Слизун, Лістік, або Ференц Ліст, Бурат, Ігор та Надя, Сисун (він же Сисунич), Аскариди, Термос, Заборонена Картина (З.К), Шварцнегер, Цахес, Бакота, гомотетія, Миколка та Михайлик, Ахмет, гінеколог (і ще деякі слова з цього розряду), Банан, Бобер, префікси підо- та недо- , Унітаз, грабітєлі п’ятого дня (не грабіжники, а саме «грабітєлі»), Уганда та інші словечка, при яких ми самовільно усміхаємось.
В кожного з нашої дружної компанії було своє прізвисько, яким його могли називати лише ми, «свої». Біллі був Артемоном, оскільки був надивовижу кучерявим; Боб став для нас символом вічної молодості, бо його кличка була – дід Гриць; Шона кликали Совою, але в міру, бо він ображався, коли ми з дикими криками «Сова-а-а!» літали по шкільних коридорах; Кеті часом називали Жорою і я сам не знав чому; а я в записках підписувався скромним іменем Артьом, або Артемцьо – залежно від настрою.
Якщо вже говорити про Біллі, то слід додати, що він дуже ініціативна людина. Він завжди щось пропонує і не відмовляється від чужих ідей. Без нього як без рук і лівої півкулі головного мозку. От і сьогодні він врятував день народження Кеті своїми руками і головою. Разом ми за досить короткий термін справились з більшістю запланованих справ. Біллі допомагав у всьому – пересувати дивани, розкладати по столах тарілки з їжею та напоями, прикрашати зал і дав мені ще слонячу купу порад, з якими ми закінчили ще швидше. Взагалі-то, ми організовували це свято разом, так би мовити, наполовину, але оскільки сам задум був мій, почесним головним директором назначили саме мене. Та всі ці формальності не заважали нам готуватись до свята спільно; Біллі навіть наполягав на його безпосередній участі у приготуванні. Я був страшенно вдячний йому за те, що він сам напросився на цю роботу, адже я б сам ніколи не попросив його про таке. Він мені так допоміг, що я вже третю годину підряд засипав його вдячними словами.
Щодо Шона та Боба, то я був впевнений – якби я не сказав їм про вечірку вчора, вони обов’язково прийшли б на допомогу. А так вони прочісували магазини нашого містечка в пошуках подарунка для сьогоднішньої іменинниці. Я не ображався ні краплини, і навіть трохи був радий робити щось насамоті з моїм єдиним найкращим другом-хлопцем. Останнім часом (я маю на увазі останні 3-4 місяці) я взагалі рідко коли спілкувався з Біллі сам-на-сам, частіше ми зустрічались втрьох чи вп’ятьох. Наодинці з Кеті я взагалі не бував і якомога частіше старався зблизити її з ким-небудь іншим, з кимось таким, хто не належав до нашої компанії. Я хотів знайти їй нових знайомих, нових друзів… Можливо навіть, нову любов. Але Кеті – це просто заглухлий трактор посеред поля. Вона така страшенно вперта, що навіть слухати про когось іншого, навіть абстрактно, не хотіла. І цим самим вона знов і знов руйнувала мої плани зробити її життя не таким катастрофічно сумним, чого вона, здавалось, прагнула більш за все. Збоку, мабуть, здавалось, що я хотів її позбутись. Ні! То було не так. Я був прив’язаний до неї. Так міцно, як лише можна уявити. Я боявся її втратити, я боявся жити без неї… Але більше цього всього я боявся зламати її життя. Я знав – це звучить, наче вирок. Але так буде краще.
Сидячи на дивані, пустими очима я спостерігав за діями вже прибулих гостей; тим часом думки роїлись в моїй голові. Поки що ніхто новий не приходив, ніхто мене не відволікав від моїх всепоглинаючих роздумів, тож я насолоджувався кожною миттю самотності. Але цокання годинника швидко розбурхало мою свідомість, сповіщаючи про невідкладну потребу повертатись до дійсності. Я встав і почвалав до одинокої постаті біля сцени. Вона виглядала такою нещасною, стовбичачи на одному місці геть сама, без єдиного друга, без товариша, навіть без співрозмовника. Всі минали її, чи то не маючи часу на знайомство, чи просто не звертаючи увагу на неї. Ззовні вона виглядала абсолютно спокійно, проте в мене склалось враження, що вона зараз заплаче.
Привіт, Нікі! – привітав подругу я.
О, Генрі! Привіт…
Як справи?
Та нічого… От, спостерігаю, як музиканти настроюють гітари.
Та зараз ще не час на них дивитись, - усміхнувся я, - От коли вони гратимуть…
Ну це само собою, але, знаєш, цікавий сам процес, такий залаштунковий момент, якого не побачиш на жодному концерті.
І це правда. Як ти добралась? Знайшла школу з першого разу?
Так, дякую, - засміялась у відповідь Нікі, - Взагалі, дякую, що покликав.
Та ну, пусте. Ти саме одна з тих нормальних людей, яких наша компанія вся без винятку хотіла бачити тут.
Не перехвалюй мене, мабуть для мене це шкідливо.
Чого б це?
Сам знаєш.
Якщо чесно, то я не знав і навіть не припускав, куди хилить Нікі, але впевнено кивнув у відповідь на її слова.
Ти прийшла сама? Щось не бачу Емілі…
Так, сама.
Ти їй не сказала?
Ні, я не хотіла. Я хочу трошки відпочити від неї… Та й в неї сьогодні не виходило – вона поїхала в село, до бабусі й дідуся.
Ясно. Але це ж не головна причина.
Тобто?
Це не головна причина того, що ти її не запросила. Хай це залишиться між нами, але скажи, чому?
Пройшло кілька мовчазних хвилин, перш ніж вона зважилась:
Просто… Вона зіпсувала б Кеті свято.
Я знав, що так і буде. Але мені було незручно запрошувати тебе без найкращої подруги. Хоча, деколи мені здається, що це тільки статус. Хіба ні?
Генрі, якби ти тільки знав, як вона мені обридла!
То чому ж ти і далі з нею спілкуєшся?
Я не зможу тобі цього пояснити. Просто… Ти знаєш, яка вона месниця. Я її боюсь.
Я хотів було сказати одне, але розум зупинив мого плескатого язика:
Не переймайся, ще якийсь там рік і ви розійдетесь по різних університетах і коледжах.
Так, саме на це я і надіюсь…
Хоч ти сьогодні і сама, знай, що ми всі тобі однакові друзі і можеш почувати себе, як вдома.
Я не сумнівалась в твоїй гостинності, Генрі, - перевела мову Нікі з вивертання душі на щось приємніше.
Двері залу прочинились і з коридору всередину зайшло двоє хлопців, в яких я одразу впізнав Боба та Шона. Я махнув їм рукою, підкликаючи до нас із Нікі. Вже через секунду хлопці вже привітно здоровкались зі мною та моєю співрозмовницею, розпитуючи про всякі дрібниці та перепрошуючи за спізнення. Після кількох хвилин такого теплого вітання, я вирішив, що пора йти, аби дати хлопцям можливість обдивитись тут усе і щоб не залишати Нікі самою.
До речі, - мовив я перегодом, - ви ніде Біллі не бачили? Хотів спитати його про… Коротше, організаційні моменти.
Ааа… Я, здається, не бачила.
Та й ми теж, - мовив Боб за двох.
Тоді піду його пошукаю, добре? З хвилини на хвилину має прийти Кеті, а ще не все ідеально.
Можемо чимось допомогти?
Ні-ні, дякую, - відказав я, залишаючи гостей і прямуючи назустріч Біллі.
«З ними Нікі точно не сумуватиме, Боб зазвичай приділяє їй аж забагато уваги», - мізкував я, хитро всміхаючись.
Я підійшов до виходу з зали і вже було вхопився за ручку, аби відкрити двері, проте хтось з іншого боку зробив те саме на секунду швидше, і я ледве встиг відскочити, щоб двері мене не оглушили.
Ой, вибач! – сказав голос з-за великої коробки.
Нічого… Я саме за тобою, Біллі. Що це в тебе?
Ходи сюди, в коридор я покажу, - по цих словах мій друг попрямував у безлюдний і страшний коридор, подалі від чужих очей. Я слідував за ним.
Давай допоможу нести, ти вже он як змучився! – запропонував я.
Та ні… - відказав Біллі, і з його голосу і інтонації було однозначно зрозуміло, що пора перекладати відповідальність за коробку на когось іншого. Я перехватив ношу з його рук і пішов трохи швидше, щоб він не намагався забрати її в мене. Але вже скоро спішити я перестав, оскільки вміст загадкової коробки був досить-таки важкуватим.
Стій! – гукнув Біллі, - Став її сюди і відкривай.
Таку пропозицію я сприйняв «на ура», одразу взявшись за діло. Я нетерпляче віддирав скотч, шматував обгортки, які заважали побачити мені захований всередині об’єкт. Уже після кількох хвилин роботи назовні показався гігантський, ароматний, слинопускаючий шоколадний торт.
Ого-го! – спромігся я,- Ти забрав торт з кондитерської? Зізнаюсь, вражає…
Не те слово, як вражає! Це шедеврально!
Абсолютно згоден, - знову додав я, поглядом облизуючи і обнюхуючи це творіння мистецтва, - Дякую, що забрав його… Я саме збирався туди. Щиро дякую, я цього ніколи не забуду!
Не варто, - поблажливо махнув рукою Біллі, - Треба подумати, куди б нам його заховати.
Точно… От блін… Може, під стіл?
Щоб шоколад пропахся запахом ніг?! Знаєш, що? Та ти ґвалтівник тортів! – він засміявся з власного жарту, заражаючи своїм сміхом і мене.
Та ну тебе! Я хотів поставити його під стіл з подарунками.
Ідея! – мовив Біллі, піднісши пальця високо вгору, - Ти Кеті дзвонив? Коли вже вона з'явиться?
Я дзвонив, але вже і час минув. Вона вже давно мала б приїхати.
Та це ж добре, що її нема! Як тоді ми занесемо торт?
Ну так… Але там і зараз повно народу! А торт мав бути сюрпризом!
От засада… - похмуро мовив мій друг, присідаючи просто на шкільний паркет біля мене, - А де стоїть стіл для подарунків?
В самісінькому кінці залу, біля старих колонок.
Ууу… Як же це паскудно… Боже, в мене і так руки трусяться, а тут ще й це…
І не кажи, я від самого ранку нічого не їв, а ноги зараз, як в танцюриста-чечіточника, якого переїхав асфальтний каток.
Дуже мальовничо, Генрі! Я цілком зрозумів, як тобі кепсько. Передчуваю, що якщо Кеті не прийде в найближчі п’ять хвилин, то твого танцюриста каток переїде вдруге.
Ми обоє втішно засміялись, даючи своїм стомленим фізичною і психологічною роботою, мізкам відпочити. Хвилини зо дві ми взагалі мовчали, не починаючи жодних розмов, а просто насолоджувались солодкими митями усамітнення. Після сьогоднішнього дня (хоч саме свято ще й не починалось) в мене була єдина мрія – просто лягти чи сісти і мовчати, відчуваючи, як з твого тіла виходить втома і життя знову оселяється там. Звучить банально, але вантажники меблів мене зрозуміють.
Я вже думав ніколи не побуду з тобою наодинці, - сумливо почав Біллі.
О так… - вичавив я.
Слухай, в тебе теж так кістки в спині хрустять?
Спитав! Вони не те що хрустять, вони ледь тримаються там!
Так…
Мовчанка знов заволоділа коридором. Десь в глибині душі я розумів, що Біллі хоче про щось поговорити, але я був настільки змучений, що зловив себе на думці, що мені геть байдуже. Врешті-решт, хлопець сам наважився:
Можна тебе про дещо спитати?
Звісно, ні.
Генрі, я ж серйозно!
Але я відчуваю, як ти смієшся!
Та ну тебе…
Все-все, питайся, я серйозний як ніколи.
Гаразд… - він замовк. Що ж він таке питати зібрався? – Тільки чесно, добре?
Та добре-добре! Питайся вже, а то згорю зараз від нетерпіння!
Слухай… Ви з Кеті разом, чи як?
Що-о? – мій роззявлений рот був як завжди красномовним.
Ти нічого не подумай, просто… Ви двоє…
Боже, хто тобі таке сказав?!
Чесно? Ніхто. Я сам так подумав. Просто… Ні, я не проти, ти що, просто ви… так схожі на парочку.
Що-о?! – повторив я, дякуючи Богові, що в темряві не помітно, як я червонію.
Це значить ні?
Звісно! Не хочу ображати Кеті, хоч її тут і нема, але ми з нею лише друзі і не більше. Боже, Біллі, ти що думав, що ми разом?
Як бачиш… Слухай, а чого це ви не разом? – Біллі намагався якнайповніше втамувати свою цікавість, ставлячи мене все в не зручніше положення.
Бляха-муха, що це в тебе за питання? Ну і як я тобі відповім? – я сміявся, дико сміявся. В мене так завжди – як дуже переживаю, то приступи сміху досягають апогею активності.
В мене просто таке враження, що ти до неї не рівно дишеш.
Так, так… Аякже! – завжди відповідав щось подібне, коли ситуація потребувала негайної відповіді.
Послухай, чого це ти її уникаєш? Значить – або вона така страшна, що ти її боїшся, або ти її дуже сильно кохаєш і тому боїшся. Перший варіант для Кеті не підходить, тому…
Знову ти за своє! Біллі, досить вже з мене твоїх демагогій. Просто я звик думати про неї як про хлопця, як про найкращого друга, а не як про якусь там дівчину. Кеті мені друг і крапка. Що, не віриш, що дружба між хлопцем і дівчиною можлива?
Просто в таких випадках хтось з них обов’язково любить іншого.
Та ну тебе з твоїми любовами! Все, я не хочу продовжувати цю безглузду розмову.
А вона тебе любить, - знову порушив моє самовладання Біллі.
Перестань, твої жарти не смішні, - говорив я, відчуваючи, як серце вискакує з грудей.
Вона сама мені сказала!
Так-так, аякже. Все, давай встаємо, - мовив я, піднімаючи коробку з тортом і прямуючи в сторону залу. Весь час я щось бубонів до Біллі, бо боявся, щоб він знов не завів мову про… Ну, зрозуміло про що. Моє лице аж пашіло, серце калатало на всю школу, долоні спітніли, в роті щось лоскотало. Це були миті жаху. Жаху і сорому.
Сам не знаю, як я витримав дорогу до залу. Мною аж теліпало, зате Біллі не почувався особливо збентеженим. Ну чому він завів мову саме про це? Невже не можна було витратити ті десять хвилин на розмову про майбутній рік, про подарунки для Кеті, про наших друзів, про Нікі, про шкільний сад, про що завгодно! Але ж ні, нам потрібно поговорити, чи зустрічаюсь я з Кеті. Чи Кеті зустрічається зі мною! Абсурд! Що за дурня? Давненько я не бував у такому незручному положенні… І мені було просто прекрасно! Було собі п’ятеро друзів, то хай і лишаються друзями, а не крутять шури-мури! Хіба не так? Але ж ні, мусить знайтись хтось такий, кому ну по заріз треба почати розмову про щось любовне, романтичне і таке сопливе, що тебе аж вивертає він самої думки про це!
Я був страшенно злий, злий сам на себе. Я не винив Біллі, хоча незручні питання він ставити просто мастак; я звинувачував себе. За те, що не зупинив цю розмову і дав їй можливість продовжитись. Я широко відкривав очі, щоб не думати і не уявляти те, що так завзято намагався довести мені мій друг. Але в глибині душі, десь в темному закутку мого розуму ховалась справжня відповідь на мою злість – правда. Я розумів, що геть не зміст розмови так мене бентежив.
Коробка з надзвичайно шоколадним тортом легко помістилась під столом з подарунками. Взагалі-то, я сам був шокований: я пройшов всю залу, несучи велетенську коробку, а ніхто й оком не моргнув у мій бік! Біллі стояв при вході з виразом «What?» на обличчі, на що я тільки розпачливо розвів руками – сам не знав, як мені це вдалось. Мабуть, я так замислився, що не помічав ніщо і нікого навколо себе… Ні, це реально схоже на мене.
Чувак, як ти це зробив? – вичавив Біллі, коли я повернувся до нього.
Сам в шоці, - була моя відповідь.
Гаразд, головне – місію виконано, тому можемо повертатись до решти справ.
До якої ще решти? Все й так готово, можемо відпочити, - абсолютно рівним тоном відказав я, проте потім я пригадав нашу розмову і додав: - Ти йди вже до гостей, а я перевірю списки.
Може, разом?
Не хвилюйся, я й сам впораюсь! Йди, розважай народ своїми ультрасмішними історіями.
Біллі щось гмукнув і пішов, а я зітхнув з полегшенням і заходився шукати списки гостей. Марна, непотрібна робота. Але вона відволікала, а це було вже чогось варте. Я вирівняв дихання і серце перестало так калатати. Звісно, все вийшло не з першого разу – моторошні думки гігантськими хвилями накочувались на мою свідомість, раз по раз руйнуючи мій захист. Врешті-решт я таки виграв, і мій розум сповнився єдиною думкою – думкою про гостей, які прийшли, яких ми чекаємо з хвилини на хвилину і яких не побачимо сьогодні взагалі. Коли я вже вивчив весь список напам'ять, я спробував у своїй голові відтворювати свої улюблені пісні. Я не тільки співав, я уявляв звуки гітар, барабанів та клавішних, згадував уявну пісню до найменших подробиць. Це було класне заняття, особливо коли ти відчував, що має статись щось жахливе. Вже в середині пісні я так захоплювався, що починав зображувати в руках гітару, а головою махав, наче скажений пес, якого намагаються помити.
Change everything you are
And everything you were
Your number has been called
Fights and battles have begun
Revenge will surely come
Your hard times are ahead
Best, you've got to be the best
You've got to change the world
And use this chance to be heard
Your time is now
Якщо чесно, то деколи мені просто здавалось, що саме оця пісня написана про мене. Вона мене дуже надихала, нагадувала про мою високу місію і закликала до дії. Кожен рядок переповнював зміст, а приспів був просто симфонією геніальності. Самі знаємо – битви почались вже давно. Битви за власне життя. Мова не про справжні війни, зі зброєю, танками і солдатами, а про битви всередині тебе. Все що ти робиш – це намагаєшся жити, намагаєшся виграти війну. Але кожна битва, як і кожна мить нашого життя розігрується по-різному: в одній ми отримуємо навіть більше, ніж бажали; в інших втрачаємо геть все, залишаючись самі зі своєю поразкою; від інших не отримуємо нічого, але нічого і не втрачаємо – вони не мають сенсу, але вони нагадують, що ти ще живий. Життя як кардіограма – є відрізок, коли риска йде вгору, а є риска, яка йде вниз. В деякому сенсі поразка навіть краща, ніж перемога. Адже вона дає тобі зрозуміти, хто ти, для чого ти прийшов і що робитимеш далі. Якщо ти витримуєш натиск долі, не гнешся і не ламаєшся – ти будеш почутий світом. Не здавайся, адже це твій час. Це має бути мить твого тріумфу. Всі твої важкі часи попереду – згадай це і забудь про минуле. Живи сьогодні, живи думкою про свою мету і ти будеш найкращим. Бо ти маєш ним бути.
Така психологічна підживка в годину сорому для мене була ковтком свіжого повітря. Я боявся. Якщо Біллі вже стільки всього придумав, то що думають інші? Мене не цікавила думка людей, коли вони говорили правду – образливу, чи навпаки, втішну. Але коли вони починали придумувати щось, перекручувати в своїх спраглих до сенсацій мізках будь-яку інформацію – о, людино! Бійся всього, що вони скажуть, адже це все неправда, вигадка, яку так важко спростувати. Я боявся. Боявся, бо з хвилини на хвилину мала прийти людина, якої я тепер так боявся. «Дурню, це ж її день народження! – говорив мій внутрішній голос, - Вона прийде так чи інак! А те, що ти її боїшся, вона й не підозрює. Заспокойся і веди себе природно! А то ти зі своїми тупими переконаннями прикликаєш забагато уваги…» Певною мірою, воно так і було. Гаразд, прийду додому і буду трястись від переживання. А зараз – яка різниця? Зараз в нас свято.
Я рішуче всміхнувся сам до себе і попрямував до двох своїх знайомих, привітатись. Я говорив з ними, намагався жартувати… Та всередині чомусь не було звичної легкості. Якась каменюка лягла на мою душу і весь час нагадувала про себе.
О, невже ви почали вечірку без мене? – привернув до себе увагу голос постаті, яка з'явилась біля входу в залу.
Біллі уже стояв біля іменинниці, очами вишукуючи мене серед всіх тих гостей, яким нетерпілось першими привітати Кеті та вручити їй святковий подарунок. Я махнув Біллі рукою і поспішив приєднатись до нього. Зізнаюсь, зробити це було не просто: щоб пробратись між всіма цими тісно скупченими людьми «без черги» потрібно бути Суперменом, не менше. Друзі всі ці люди тобі, чи прості перехожі, коли вони чують, що хтось йде без черги вони стають просто дикі, злі і некеровані. Своїми власними та зусиллями Біллі мені пощастило таки побороти всі ці барикади і дістатись до своїх друзів.
Дорога наша, всіма любима, Кеті! – офіційним тоном почав Біллі. Я стукнув його ліктем, аби не розтягував свої промови надовго, - У цей прекрасний літній день наш дружній щирий колектив прагне від всього серця привітати тебе з твоїм сімнадцятиріччям! Хочемо побажати тобі…
Коротше, Кеті, - не витримав довгої нудної промови я, - Зараз перед тобою стоять ті люди, життя яких змінилось за останній рік. З твоїм приходом наші уявлення про світ різко змінились і ми всі цьому шалено раді. Ми святкуємо день народження не просто якоїсь дівчини з нашого класу – ми святкуємо день народження нашого брата по духу – кількість хлопців у цьому залі це підтверджує. Залишайся такою ж, якою ти є, Кеті, бо саме такої, справжньої особистості нам не вистачало. Ми святкуємо твоє свято, як власне – бо ти тепер невід'ємна частина нашої великої компанії! З днем народження!
Сам не знаю – вийшло в мене привітання, чи ні, але Кеті виглядала явно присоромлено. Зрештою, вона напівплачучим голосом подякувала нам з Біллі і міцно обійняла нас вдвох. Моє серце ледве не покинуло тіло від теплого доторку її рук.
Отже, святкування дня народження Кеті вважаю офіційно відкритим! – заверещав Біллі, додаючи жару нашій вечірці. Отак все й почалось.
З того моменту музики не переставали грати, а гості, впізнаючи знайомі пісні, не переставали підспівувати їм. Паркет аж тріщав від несамовито активних танців, столи з закусками все порожніли й порожніли. Атмосфера вечора стала неймовірно легкою, невимушеною і справді зближувала. Зараз розмови між дівчатами і хлопцями стали відкритими і щирими, всі вони говорили те, що думали. Хлопці жалілись дівчатам на те, що вони завжди вибирають старших, а дівчата – що вони безвідповідальні, і їм ніколи не можна довіряти. Спочатку розмова в’язалась не дуже, проте вже через якусь там годину всі вісімнадцятеро людей утинали такі бугі-вугі, що мама не горюй. Звичайно, все було в рамках дозволеного.
Кеті виглядала просто приголомшливо. Вона світилась геть вся, випромінювала радість і щирий захват від вечірки. Я ще ніколи не бачив, щоб вона так усміхалась. Все навколо так тішило її, що, здавалось, вона зараз вибухне від позитиву. Я дивувався одному – чому вона так довго збиралась? Вона не вдягала ні сукні, ні якоїсь розкішної спідниці зі шлейфом, чи з чим там ті дівчата їх одягають. Зовсім ні! Вона була вбрана в легку широку білу кофтину та свої звичні джинси. І ще тепер вона була кучерявою. Признаюсь чесно, їй це навіть личило, але кучерява Кеті не могла зрівнятись із не кучерявою. Вона була просто чарівною! Мабуть, якби вона одягла якесь вишукане вбрання, під тією оболонкою з одягу не видно було б справжньої Кеті, такої веселої, доброї та усміхненої. Хтось скаже, що вона буденна, але, вірте мені, все це було не так. Більш святкової Кеті я ще в житті не бачив! Вона була… довершена. Точно! Її образ нагадував ангелика, який спустився з неба, аби засліпити весь світ своєю красою – як внутрішньою, так і зовнішньою.
Давайте танцювати паровозиком, як китайці на Новий рік! – заверещав Боб, хапаючи Кеті ззаду, і почав весело хвицати ногами в різні боки.
Китайці не танцюють паровозиками, особливо на Новий Рік, - додав чийсь голос зі сторони.
А ми потанцюємо! Давай, затягуйте нашу, богатирську!
І з цими словами всі почали чіплятись до нашого заводили, дзвінко сміючись і викрикуючи слова зі всім знайомої «Oh McDonald has a farm…». Наш співочий потяг кружляв по кімнаті туди-сюди, обходячи диванчики та маневруючи між столиками з напоями. Музиканти завзято підхопили нашу пісню, і вже через якісь там п’ять хвилин вся школа аж підстрибувала від синхронного тупотіння вісімнадцяти пар ніг. Зізнаюсь, такого веселого танцю я ще в житті не бачив. Все виглядало настільки безтурботним та радісно-збудженим, що мою втому як рукою зняло. Я разом зі всіма носився між рядами, не жаліючи шкільного паркету, сміявся і горлав пісеньки зі шкільного репертуару. Ми хоч і нагадували коней, які скакали по полям, втомились ми значно швидше, тож розбрелись по всіх кутках, скупчуючись біля стільців, диванчиків та столиків з напоями, які після таких активних забавок користувались особливою популярністю. Я з великою охотою підживляв своє черево різного роду їжею; те саме робили й інші, втішно сміючись чи просто насолоджуючись коротким перепочинком. Музики теж спустились зі сцени до нас, аби трохи прочистити горлянки та дати рукам трохи відпочити від гітар, барабанних паличок та мікрофонів. В залі запала майже тиша: чути було лише якісь тихі розмови або сміх. Де-не-де поодиноко дзенькали склянки, супроводжувані тостами за здоров'я, щастя і довге життя. На якісь десять хвилин все наче завмерло, перестало дихати. Разом з цією тишею прийшов і спокій. То були хвилини блаженства. Мовчання не тиснуло на нас, навпаки, царювала атмосфера релаксації і ейфорії. Навіть я, на початку свята збентежений неприємною розмовою, зараз почувався прекрасно. Танці добре впливають на людей. Хоч зараз тут і зібрались персони, які насправді танцювати не дуже і вміють, проте всі недолугі спроби колись перетворюються на щось гармонійне, чи не так? Я не міг похвалитись особливими успіхами у цій галузі мистецтва, проте в колі своїх друзів я хоч не соромився показати, на що здатний. Після танцю вся негативна енергія зникає з твого тіла і думок, ти наче розквітаєш душею… В той момент мені було так хороше, що я й передати свої почуття не міг. Але всяка насолода коли-небудь закінчується. Для мене цей момент настав, коли троє музикантів підійшли до мене та покликали на розмову.
Генрі, здається, саме час для твого сюрпризу, - загадково прошепотів соліст.
Вже? – наполохано перепитав я.
Ну так, - підхопив гітарист групи, - Це ідеальний час! Гості вже трохи ввійшли курс вечірки, вони відпочили і саме готові знову обтрусити штукатурку на поверсі нижче! Давай, потім вже не той ефект буде!
Пацани, я боюсь, - тремтячим голосом заявив я.
Чувай, не дрейф! Все буде в шоколаді! Давай, іди й покажи, на що ти здатен!
Я зі всіх сил намагався заперечити, але вони просто силоміць дотягли мене до сцени, тримаючи попід руки. Вже коли ми підійшли до своєї цілі я отямився і твердим голосом сказав:
Добре-добре, хлопці, не соромне мене. Я вийду. Дайте тільки хвилинку зібратись морально.
Вони кивнули. Сказати, що я переживав – це не сказати нічого. Руки геть мене не слухались, ноги підкошувались, відмовляючись нести мене на сцену. Серце впало кудись у шлунок і почало там голосно гупати, так голосно, що, здавалось навіть хлопці-музиканти чули ці звуки. В мене навіть тиск підвищився з переляку! Чесне слово, я чув, як піт заливає моє розпашіле обличчя і від цього мені ставало ще моторошніше. Але я не міг більше гаяти ні хвилини! Тож я стис кулаки і кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, так що аж в голові запаморочилось.
Все, я йду, - мовив я, проте подумавши, сказав: - Ні, знаєте, я не йду.
Гей, друзяко, ти не можеш отак просто взяти і здатись! Давай, йди вже, не будь малою дитиною!
Як би я не боявся, я знав, що хочу цього і що це потрібно зробити. Лишалось одне – ще раз глибоко зітхнути та лишити всі переживання, піднімаючись східцями на сцену.
Три маленькі рипучі сходинки не були великою перешкодою на моєму шляху, тож я швидко опинився нагорі, на сцені, а за тим до мене прикипіла увага цілого залу. Я кинув останній погляд на хлопців-музик, а вони, всміхаючись, показали мені три пари стиснутих кулаків на знак підтримки. Обережно я наблизився до мікрофона і тремтячим голосом промовив:
Пані та панове! Хвилинку вашої уваги! Ви знаєте, сьогодні особливий день… Тож я б хотів, щоб він запам’ятався вам всім якнайкращим… Ви знаєте…
Чувак! – шикнув на мене соліст шкільної рок-групи і скорчив пику, яка мала б показати мені, що мій вступ дуже тупий.
Коротше, найкращому другові присвячується! В мене їх аж двоє, проте день народження, нажаль, лиш в одного з них. Не судіть мене строго… Що ж… - я сів на стілець, заздалегідь приготовлений саме для мене і присунув мікрофон ближче.
Чувак, гітара! – нагадав мені соліст шкільної рок-групи.
Блін, точно! – вилаяв себе я, беручи з рук хлопця дорогоцінний інструмент. Потім я знову сів, морально настроївся і взяв до рук медіатор. З цієї миті хвилювання мене залишило, - Танцюють всі! - підбадьорливо крикнув я, зауваживши, що мої слова всі сприйняли пречудово.
Я просто взяв потрібний акорд і почав. Граючи та співаючи, я уявляв, що сиджу в себе вдома, а мій єдиний слухач – мій Пан Кіт, якому всяка моя самодіяльність припадала до душі. Дивно, що сидячи в своїй кімнаті я завжди уявляв себе на сцені, перед велетенським натовпом, а коли вже реально опинився там, то уявляв себе вдома, де нікого немає. Парадокс якийсь, та й годі. Взагалі-то, моя пісня була сюрпризом. Навіть Біллі не знав про неї, тож я переживав ще дужче. Я готував її вже давно: вчився грати на гітарі, співати (здається, в мене це не дуже виходило) і найголовніше – вчив українську мову. О, це було найважче, це було просто пекельно! Вивчити американцеві українську мову – те ж саме, що спробувати пошити плащ із бліх. Цікаво, а Кеті теж було так важко вчити англійську? Певно ні, бо тоді вона б ніколи сюди не приїхала. Заручившись допомогою Google-перекладача, я вперто тренувався у вимові. Деколи мені геть нічого не вдавалось, і я так нервувався, що клявся більше ніколи цим не займатись; проте знов і знов тягся до роздрукованих транскрипцій і перекладений слів з пісні. Не знаю, для чого я це робив? Щоб вразити Кеті? Вечірки для цього було цілком достатньо… Щоб забавляти гостей іноземними пісеньками? Навряд…
В пам'яті спливали її слова з одної-єдиної нічної розмови… Я боявся. Я розумів – мені потрібно поговорити з нею. Але я так боявся залишитись з нею наодинці і дивлячись в очі сказати… О, ні! Я ніколи не зміг би, не зможу і не збираюсь цього робити. Тож в душі я знайшов компроміс – заспівати пісню, яка б змістом передала всі мої почуття і дала їй зрозуміти, що нічого й бути не може. Це було б не так страшно, і не так образливо. Але якби я співав на англійській, то весь зал зрозумів би зміст пісні і вже назавтра вся школа розпускала б плітки, які б ще більше ранили душу Кеті. О ні, вчинити так було б ще жорстокіше, ніж просто поговорити. Але зараз я співав на українській, тож єдиною людиною, яка могла мене зрозуміти була Кеті, заради якої все і робилось. Ну хіба ж я не геній?
Перша пісня була вступною, її активний ритм дозволяв гостям відриватись на танцмайданчику на повну. Загалом вона мені імпонувала тим, що була дуже весела і навіть життєрадісна. Думаю, тема найкращого друга – одна з найкращих і з найважчих. Всі можуть писати про любов, навіть ті, хто ніколи не любив. А от описати найкращого друга, коли ось він стоїть перед тобою – це завдання для професіоналів. Вона подобалась мені так, що я навіть став говорити деякими фразами з пісні, а коли вивчив її напам'ять, писав де тільки можна, щоб не забувати українські букви.
Помічав, останнім часом
Перемін сталось багатоІ великих і малих і так
Рідних лиць бувало доситьВірних тем лунало вдостальТи спитаєш чомуІ я одразу ж тобі відповімЩо ти кажеш? Я не чую
Ні, ти вибач, я просто рахуюСкільки було колись неприємних і дурних тем
Та й без них, ти знаєш, нудно
Це не нормально коли все стабільноМи ж тільки люди і постійно змінюєм темп
Тому що в тебе має бути тільки best друг
Один, але надійний тільки best друг
Старий, перевірений давно, тільки best друг
І я не буду робити тут ігри на слух
Це дуже тонка тема і тут треба глуздПроте я точно знаю хто такий the best друг
Хтось давно полетів на крилах своїх снівВ ті краї де поки що нас немаЯк в кіно, у житті ми залазимо в крайнощіСобі й нікому такого б не побажавШвидко все так... болить голова
Але є надія ще одна, однаТому що в тебе має бути тільки best друг
Один, але надійний тільки best друг
Старий, у біді вірний, тільки best друг
І я не буду робити тут ігри на слух
Напевно тут всі знають хто такий друг
І хтось називає тебе також the best друг
Тебе також... тебе також...
Я співав, мої пальці легко і швидко перебирали струни гітари, видобуваючи надивовижу мелодійні звуки. Гості вдоволено танцювали; зрештою, їм було байдуже, якою працею дісталась мені ота трихвилинна слава. На кілька секунд я вийшов із свого трансу, аби окинути оком зал. Танцювали всі, окрім двох людей, які замріяно притулились на одному з диванчиків, вловлюючи кожен порух моїх рук, кожне слово, кожен мій подих. Мабуть, їх обом було байдуже, що мій голос трохи подібний на крик помираючого лебедя, байдуже, що вимова слів схожа на розмову балакучого японця, який набрав повен рот капусти, байдуже, що рука тримає гриф і трясеться, як при хворобі Паркінсона. Я був на тисячу відсотків упевнений: жоден з них завтра не плескатиме язиком про те, який я невдаха; навпаки, ця пісня здавалась їм найпрекраснішою зі всіх досі створених людством.
Адреналін пульсував по моїх судинах, і я це відчував. Мені зараз дико хотілось сміятись, прилив енергії змушував кричати, нервово розмахувати руками та ногами. Але я стримувався, тож кулька радіоактивної енергії накопичилась всередині мене, готуючись рознести цей світ з миті на мить. Я закінчив пісню під оплески і для мене це було хорошим знаком. Кеті витирала раптово набіглі сльози, складалось враження, що вони з Біллі зараз не на мене дивились, а на те, як служба контролю за тваринами приймає пологи в корови.
Це так зворушливо… - мовила іменинниця, - Дякую, Генрі, це був найкращий подарунок!
Щиро дякую, так, дякую, щиро дякую, - присоромлено і вдоволено відмахувався я. Тепер я почувався набагато впевненішим, ніж коли виходив на сцену, - А тепер кавалери, будьте добрі, запросіть дам на повільний танець! Ті, кому пари не вистачило, танцюйте з хлопцями! Тут же всі свої…
Гості розбрелись по залі в пошуках партнерок та партнерів, а я тим часом мав секунду для психологічного настроювання. Я видихнув геть все повітря з легень, а тоді глибоко-преглибоко вдихнув. Довелось зібрати всі сили в кулак, адже такі душевні пісні, як ця важко співати, навіть на мові, яку розуміє всього-на-всього одна людина із цілого залу.
У тобі так багато сторін.
Я просто не розумію,
Я просто хочу спитати тебе:
Чому ти настільки красива!?
Чому в мене ціла купа дивних речей,
Яких я не розумію,
Яких я не відкриваю тобі,
Бо це все може вбити,
Тебе це може вбити.
Трошки більше, ніж навхрест,
Зав’язались вузлики,
І не розірвати, і не розв’язати.
Доторкнутись до зіниць...
Я навік в тобі застиг...
Все це так спонтанно
І чомусь банально.
Знати, думати, себе побачити зі сторони,
можливо, все в житті можливо!
З двадцять другої весни
Я закину свої принципи;
Це буває рідко, але так помітно...
Друзі всі здуріли, мов
Всіх понесло на любов,
І ніхто не вправі,
Тут вже ніхто не вправі
Стримати чи зупинити... це ж нормально...
Треба бути нам... якось жити нам!..
Поволі закінчуючи пісню, я з острахом глянув на зал: гості безтурботно відкланювались одне одному, плескали в долоні, переходили від танців до диванів, стільців та закусок. Одна лиш Кеті сиділа осторонь на дивані, задумано вдивляючись десь у мій бік. З її лиця зовсім не видно було її реакції: вона залишалось таким нерухомо-мертвотним, майже кам’яним, що я аж злякався спускатись зі сцени. Вона просто сиділа, не виражаючи жодних почуттів, міркуючи про щось своє, глибоке і дуже сокровенне… Сподіваюсь, не про те, як мене прикінчити.
Щойно я спустився зі сцени, вмліваючи від пережитого страху, до мене підбіг Біллі, лице якого було трохи красномовнішим, ніж обличчя Кеті.
Боже, Генрі, це було щось фантасмагоричне! Ти геній, це було прекрасно, ідеально, шедеврально! Як ти міг приховувати такий талант!
Дякую, дякую, друже!
Ні, ну це було… це було щось! Ти давно це готував? Як ти міг тримати це в собі, і навіть мені нічого не розказати, навіть не обмовитись! Чувак, ну ти даєш!
Та, знаєш, і хвалитись особливо нема чим… Якби ти знав, як воно мені давалось, ти б не питав. Слухай, йдемо щось поп'ємо, а то в мене від цього стресу вже водний дисбаланс в організмі…
Давай, ходімо. Але як ти заспівав! Як горобчик ранній защебетав! Як зозуля лісна закукав! Як…
Біллі, судячи з твоїх порівнянь голос в мене паскудний…
Ні-ні, що ти… Він великий!
Я звичайно розумію, співаю я, як різана свиня, або як півень перед Різдвом, але невже все так погано? Невже все так жахливо?
Та ну тебе! Я ж зі всієї душі тобі дякую! Така пісня крута, супер! І ти класно співав, не треба себе перехвалювати!
Та я ж жартую, мій юний друже! Давай вип'ємо по склянці цього чудового апельсинового соку, аби ця пісня співалась про нас ще довго-довго…
Скоріше за все, найближчу годину я перебував у стані, наближеному до шокового. Я начебто і не почувався зле, але я сидів і нічого не робив: не пив, не їв, не повертав головою… Навіть не думав! Я просто завмер у страшному чеканні на щось неминуче, боячись усвідомити це. Але потрохи-потрохи стрес від мого виступу відійшов. Взагалі, я чекав на дещо інше. Я думав, що зійду зі сцени і тут же мене закидають з ніг до голови квітами, а фанати вже будуть стояти в черзі за автографами. Але ж ні! Уважно прокручуючи в голові свій виступ я зловив себе на думці, що, може, я ще й не виступав, а все це – лише вибрики моєї хворої уяви. Проте навіть така уява, як в мене, не змогла б створити такі сильні, такі реальні відчуття: страх, бажання, віра, полегшення, вдячність… Ні, то таки було насправді.
Озирнувшись на всі боки, я поглядом зафіксував людину, заради якої я зараз переживав цей стан. Її реакція була геть протилежна моїй: вона швидко-швидко говорила, теребила свою легку білу кофтину між пальцями, наче страждаючи від тремору, або надто сильного припливу радості. Буває такий стан, коли емоції виливаються через край, і тоді людина геть не контролює свої почуття. З'являється страх, переживання, які точать тебе з середини. Мова стає дуже швидка, ти вже й сам не пам’ятаєш, про що говорив секунду назад; говориш про одне, а в думках зовсім інше. Це наче психоз, істерика, раптовий спазм мозку, від якого людина забуває, що таке легкість. На щастя, він триває не довго і зникає так само раптово, як і приходить.
Я вичекав мить, коли вона лишиться геть сама, а поблизу не буде нікого. Довгенько мені довелось вичікувати, адже стан, в якому зараз перебувала Кеті, вимагав постійного спілкування. Все ж, такий момент настав і я, зібравши всі свої сили, рушив до неї. Важко описати мої почуття. З кожним кроком я наближався до серйозної розмови, проте я не знав і не міг ручатись за те, що в самий відповідальний момент я не засміюсь. Я навіть не знав, про що говорити і як починати. Твердо розумів лиш одне – зараз або ніколи. Я вже робив таку помилку, коли відтягував розмову з Меттом. І це закінчилось другим варіантом. Не думаю, що втрачу більше, якщо просто поговорю з Кеті.
Коли Кеті побачила на обрії мене, вона, мабуть, пережила напад білої гарячки. Хоча руки в неї тремтіли, складалось враження, що зараз вона роздере свою одежу зі страху. Бідолаха аж задихалась з переляку. В цей момент мені страшенно закортіло звернути в інший бік, відійти подалі від дівчини, не мучити ні себе, ні її. Проте відійти означало здатись і загубити, можливо, єдиний шанс в моєму житті. Достатньо наблизившись, мовчки втупився в підлогу. Паніка заволоділа всіма клітинами мого мозку і зараз я був не підвладний навіть самому собі.
«В порівнянні з моєю реакцією, дівчина ще добре тримається», - майнула ідіотська думка.
Ти… - вирішила порушити мовчанку Кеті, але так і не довела речення до кінця.
Ага… - відповів на це я.
Ааа… - протяжливо, з розумінням промовила дівчина.
Можна… поговорити з тобою? – ледь-ледь народив я хоч якусь путню фразу.
Не знаю… - нажахано вимовила вона.
Будь-ласка…
Я кілька разів хитнув головою у бік дверей – це мало означати, що я пропоную вийти. Здавалось, Кеті зрозуміла мій дивний жест, бо й сама пару раз кивнула. З певним острахом вона встала зі стільця і поволі попростувала до виходу. Я, озираючись, йшов за нею.
«Добре, що вона мене зрозуміла, а то довелося б говорити!» - здригнувся я.
Музики вшкварили якийсь рок-н-рол, і всі гості вдоволено дуріли (танцями назвати ОТО було просто неможливо). Ніхто не бачив нашого відходу; принаймні на це я дуже сподівався. Вже дуже скоро ми вдвох опинились на свіжому повітрі. Прохолодний вечірній вітерець охолоджував мій киплячий мозок, легка темрява огортала тремтяче тіло. З грудей вирвався полегшений видих, від якого в голові прояснилось. Кеті збентежено переминалась з ноги на ногу, мабуть очікуючи початку розмови. Але тут, прямісінько біля входу до школи, нас міг хтось побачити. Якийсь цікавий друг, чи знайомий-пліткар. Звісно, я трохи перебільшував… Просто мені було дуже важко почати розмову, і я зі всіх сил намагався відтягти цей момент. Я запропонував пройтись.
Сходи і шкільна доріжка пропливли під нашими ногами, ландшафт навколо мінявся дуже різко: певний відтинок пришкільної території займала трава, яка у напівтемряві здавалась синьою, потім темний простір розтинали грізні дерева, що росли тут споконвіку. Шкільний майданчик, на якому завжди можна було почути дитячий сміх, зараз і сам спав солодким сном, як та дитина. Птахи вдоволено переводили подих від спекотного дня; одні щойно вставали, щоб потішити нічну публіку своїми трелями, інші співали для себе колискову. Заповзятливі цвіркуни з великою охотою видзвонювали своїми ніжками неповторні звуки. На шкільних клумбах привільно росла матіола – вечірня квітка з неймовірно солодким ароматом. Він п’янив мою і так не дуже тямовиту голову своїми дурманами і мені здавалось, що за час вдиху переді мною проносились всі найкращі миті мого життя. Матіола нагадувала мені про дитинство. В тітки Емми ця квітка росла всюди, але найбільші її кущі зосереджувались на веранді. Літніми вечорами, коли пил жаркого дня прибивала нічна прохолода, ми любили всією родиною зібратись там, аби попити чаю зі смачною домашньою випічкою та послухати чергові несусвітні байки дядечка Х’ю. О, то були гарні часи… І хоч зараз я вже не той семирічний хлопчик, і жодному байкарському слову дядечка не вірю, бажання посидіти на веранді тітоньки Емми не зникає ніколи.
Ну? – голос Кеті вирвав мене зі спогадів.
Що?
Ти говоритимеш, чи ні? Для чого ми сюди йшли?
Ааа… Точно, пробач. Ти права, є розмова.
Кеті виглядала не на жарт роздратовано. Я боявся починати, бо не знав, як вона сприймала і як сприйме мої слова. То була чиста лотерея. Або все, або нічого.
Присядьмо? – запропонував я, зауваживши на горизонті непримітну лавочку. Я ладен був на все, аби відтягти момент важкої розмови.
Вона погодилась, і ми пішли. Десь через хвилину ми сіли і я відчув, як болять мої стомлені ніженьки. Здавалось, що ж далі? Треба говорити, але горло передавило шнуром невпевненості і страху. Я відкрив рота і набрав повні легені повітря, готуючись з видихом зробити перший крок у розмові.
Еее… - вичавив я, розуміючи, що повітря вже закінчилось.
Ти пробач, Генрі, але я щось сьогодні зовсім не налаштована для розмов. Давай іншим разом, га?
Ні-ні-ні! Не можна! Благаю, дай хвилину зібратись… Так нелегко все це пояснити… Ти ж пам’ятаєш, чим закінчилась моя остання спроба тобі щось роз’яснити.
Не знаю, чи згадала вона, та я відтворив все у своєму мозку з точністю до 0,0001 моменту. І зараз в мене не було ані найменшого бажання все це повторювати. Треба було почати розмову так, щоб Кеті сама розказала мені, що саме її турбує. В таких тонких речах я не те що не майстер, я просто олень з невідполірованими рогами і тупим всепронизуючим поглядом.
Ти образилась на мене? – спитав я по короткому мовчанні, зі спробою випитати з неї хоч щось.
А на що я повинна була ображатись? – зруйнувала мої жалюгідні намагання дівчина.
Ну… На все оце… - узагальнив.
На що «оце»?
Ти ж знаєш… - пробував викрутитись я.
Не маю жодного припущення, - після цих її слів в мене склалось враження, що вона слідує тому ж принципу, що й я, намагаючись мінімілізувати свою роль у розмові. Але так нічого б не вийшло, тому мені довелось відкинути цю ідею і першому ступити у розжарену лаву не найприємнішого діалогу.
Просто я хотів би тобі дещо пояснити… - незграбно розпочав боротьбу я, - Тільки благаю, не дивись на мене, а то я зараз згорю від сорому! – це вперше мені було так незручно говорити з істотою протилежної статі.
Як хочеш, - з притиском відказала Кеті, повертаючи голову в бік близьких будинків. Хвилину я мовчав, і хвилину вона розглядала цегляні хрестики на стінах тих домів.
Не ображайся, просто мені так важко дивитись тобі в очі… - вона з розумінням кивнула у відповідь на мої слова. Зараз вже пора було приступати до суті розмови, та я все ніяк не міг відважитись на це. В голові весь час я складав нові і нові початкові фрази, та всі вони з тріском вилітали з мого мозку. Вкінці-кінців, я просто прогугнявив: - Ти вибач мене за ті мої дурацькі пісеньки… Погана була ідея…
Чому ж? Пісня про друга була мені до вподоби.
А інша?
Що, «інша»?
Інша пісня?
Я… - дівчина завагалась, - Я не дуже її зрозуміла. До чого б це все?
«А по твоєму вигляду і не сказати!» - докорив я їй в думках і миттю вилаяв себе за це.
Зараз була моя репліка, та я не знав, що казати. «Мені здається, що ти до мене не рівно дишеш», чи, краще «Знаєш, люди кажуть, що ти до мене небайдужа». Після таких слів зазвичай слідує лункий ляпас і розмова на цьому закінчується як мінімум на кілька років. Це зовсім не входило до мого плану повільного відторгнення.
Добре говорити в темряві, еге ж? Ніби говориш сам до себе, але знаєш, що тебе хтось почує.
Десь я вже це чула, - констатувала Кеті. Її правда! Я лиш повторив її слова. Тільки тепер все змінилось. Ніч, Кеті, відверта розмова… Здавалось, пройшло пів року, а нічого так і не змінилось. Все було так само, тільки тепер прийшов час мені відкривати свою душу перед нею. Важко. Страшенно важко бути хлопцем.
Я ще помовчав, відчуваючи, як Кеті напружено чекає початку.
Ай, хай там як, мені вже нема що втрачати! – з удаваною байдужістю крикнув я, готуючись завести мову про те, чим ніколи не можна ділитись, - Ми з тобою, Кеті, вже трохи менше ніж рік як друзі нерозлийвода, правда хороша дата? – зпоносив чергову дурницю. Та часу виправлятись вже не було, тож я просто продовжив: - За цей короткий час ми взнали один одного краще, ніж деякі люди за все своє життя… Ти пробач мені, бо навіть не уявляєш, як важко мені оце все казати… То от, як би прикро це не звучало, але… ми більше не можемо так близько спілкуватись. Ні-ні, не подумай, я так щиро ціную твою дружбу, - пришвидшив темп своєї мови, наче побоюючись, що вона встане і піде, так і не дослухавши до кінця, - Ти ж пам’ятаєш, що я казав тобі раніше? Пам'ятаєш той день після балу? Я просто не можу більше наражати тебе на небезпеку…
О, Іроде! – раптом скрикнула дівчина, - Та ти себе сам чуєш? «Не хочу наражати тебе на небезпеку…» Ми що, в бойовику, чи що? Аж бридко, чесне слово! Як не пробую тебе зрозуміти – ніяк не можу. То ти кожен Божий день поруч, отираєшся, підлизуєшся, мило в очі пускаєш; то ігноруєш без жодної причини, десятою дорогою обходиш. Тут хоч Оксфорд закінч – все одно не зрозумієш. Я думала, що так тільки тупі дівчата поводяться, аж ні, є ще наш Генрі! А тепер що це все за вистава? Та в мене вже ніякі нерви не витримують! – її крик проймав кожну клітину мого тіла.
Пробач… - шоковано вичавив я.
Пробач, вибач! Досить вже! Тобі все байдуже, тобі взагалі на чиїсь почуття наплювати! Тільки про себе думаєш! Егоїст триклятий! Думаєш, я дякую тобі за наше знайомство? Краще мене б тоді вбили, чесне слово! Бо ти мені зараз ще болячіше робиш! Так, що тобі я – лише одна тимчасова забаганка, до якої так скоро втрачаєш інтерес! Навіть на гадку не спаде, що ти мене кожного дня вбиваєш! Своєю сраною поведінкою, своєю мовою! «Не хочу ображати твої почуття…» І як же це все пафосно! Навіщо це все? Візьми ножа і вбий вже мене нарешті, бо я вже не витримую! – голос її зривався, вона ледь-ледь себе стримувала, аби не заплакати. Та й я вже поволі закипав від її промови, - Досить комедію ламати! Сказав би просто: котись на всі чотири вітри, ти мені вже не потрібна! Ти ж ніколи мене не любив, ніколи…
Та вся в тому й річ, Кеті! – кричав тепер я, зірвавшись зі свого місця, як кришка зривається з киплячого чайника, - Я завжди тебе любив! З першого погляду, з першого подиху! І зараз люблю! Більше, ніж ти можеш уявити, більше за життя! Ти не розумієш! Я просто не можу, мені не можна…
Що ти сказав? – прошепотіла дівчина.
Я замовк. Лице горіло рум'янцем червонішим, ніж світло світлофора. Було темно, та я все одно відвернувся від дівчини, закриваючи обличчя руками. Жар від лиця вмить перекинувся на долоні, і я відчув справжній дотик сорому. З хвилину я стояв нерухомо, ледь-ледь відчуваючи, як мій світ трясеться під моїми ногами, готуючись от-от розвалитись; зрештою, тремтячі ноги вже не захотіли тримати мене, тож я, як лантух проса, звалився на лавочку.
Це було трохи легше, ніж я думав… - стиха мовив я, звертаючись радше сам до себе. Кеті не казала нічого. Може, вона й не чула цієї репліки, а може, просто не знала, що казати. Зараз більше всього в мені горіло бажання піти геть, але я не міг. Бо це ще був не кінець. Починати розмову знов я боявся, тож чекав, поки Кеті все обдумає і сама виголосить мені вирок. Проте час минав, а мовчанка не порушувалась.
Серце моє тривожно закалатало. Дивитись собі під ноги вже не було так цікаво; я бажав чимшвидше закінчити цю набридливу гру в «хто кого перемовчить», та якось язик не повертався щось сказати. Спідлоба я кинув погляд на Кеті: вона наче завмерла, втуплюючи свій погляд у небесну далечінь. Я дивився і не міг відвести очей від її чистого обличчя, чарівного, як і всякий літній вечір. Раптом вона стрепенулась, хлипнувши і тихо шморгнувши носом. Тепер я зрозумів, чого вона нічого не говорила! Я підсунувся трохи ближче.
Кеті, ну чого ти, - заспокійливо мовив я, пригортаючи її до себе, - Не плач, моя люба, все ж добре, ніхто не вмер! – на ці слова подруга відповідала лише схлипуваннями. Тепер, коли я вже бачив, як сльози котяться її обличчям, дівчина перестала стримувати свої почуття. Вона не відверталась від мене, не відштовхувала мою руку зі своїх пліч, навпаки, вона ще сильніше притулилась до мене, ховаючи обличчя на моїх грудях.
Зі всіх сил я намагався заспокоїти дівчину, та як я міг її заспокоїти, коли я не знав, чого вона плаче? Тому я просто замовк, вслухаючись в музику вечірнього вітру. Зрідка до нас доносились самотнє пугукання сови, або інші звуки, викликані гучною людською діяльністю в сусідніх будинках. Мені було трохи моторошно на вулиці в таких час, адже бурхлива уява враз малювала, як мене грабують і по-звірячому вбивають, викрадають і катують, аби я розказав державну таємницю, або просто пускають на органи. В наш час слово «трансплантолог» означало «легальний убивця». Звичайно, в словнику ви такого не знайдете, але достатньо вийти на вулицю і зупинитись біля одної з веранд, де зазвичай збираються всі охочі поділитись своїми фантазіями. Останнім часом історії про те, як викрадають дітей, для того, щоб вирізати їх нирки, печінку або серце і продати комусь, тут набули особливої популярності і їх можна було почути вдвічі частіше. Звісно, нічого такого і близько не було. Може в газеті десь і описали раз, що знайшли труп без кількох внутрішніх органів, а наші вже не юні фантазери додумали такі жахи, що довгий час батьки дітей на вулицю не випускали взагалі. Завжди, опиняючись у вечірній час на вулиці, в голові воскресали ці картини, і я приходив додому весь в холодному поту. Та тепер мені було на диво… інакше. Мені було страшно, але я боявся не маніяків, а чогось гіршого. Мені було тепло і хороше, бо я відчував присутність найдорожчої в світі людини поруч із собою. Якби не треба було нічого пояснювати, не треба було хвилюватись, я міг би з легкістю назвати себе найщасливішою людиною в світі…
Зрештою, час та легкий вітерець заспокоїли мою подругу і тепер вона просто прихилилась до мене, відміряючи своїм рівним диханням час нашої розлуки. Вона була така крихітна, коли, тулячись до мене, ніби просила захисту від жорстокого навколишнього світу! Я відчув, як її маленький пальчик водить візерунки по моїй долоні і мені стало так лоскотно, що я навіть всміхнувся. Вперше за весь день – принаймні, мені так здавалось. Незрозумілі почуття бродили моїм тілом і я їх боявся. Ворога треба знати в обличчя, тоді ти його вже не боїшся. А тут… Ми далі мовчали, тільки-от мовчанка ця була приємна, як колискова. Вона не краяла наші душі, навпаки, зціляла вже майбутні рани юних сердець. І від цього ставало трохи легше. Взагалі, я сам ненавидів примітивних малих діток, які в одинадцять-дванадцять корчили любовні трагедії. Мене аж нудило від них, так і хотілось підійти і сказати: «Слухай, ти вже свій чупа-чупс доїв, щоби тут на такі теми говорити?» Мене дивували компанії, де хлопці обговорювали дівчат, а дівчата хлопців; де було тільки два способи самовираження – любовні інтриги або банка пива, сигарета і міцне слівце. Мене вони просто бісили, та я все одно дякував Богу – за те, що не один з них. Тому я вважав себе старомодним і пишався цим, бо «старомодний» - це не тупий і відсталий, це мудрий і вічно молодий. Повірте мені, як людині, яка прочитала вдосталь романів, щоб зробити висновок: «Зустрічатись зі всіма дівчатами підряд, говорити їм одне й те ж, робити вигляд, що любиш – все це марно. Ти ж не помідори на базарі вибираєш, що кожен мусиш попробувати, помацати, перевірити. Свою людину ти зразу впізнаєш, адже ваші серця вже давно разом…»
Що сталося? – м’яко спитав я, стараючись оминати болючі теми, - Чого ти плакала, Кеті? Я тебе чимсь образив? Я щось не те сказав?
Ні-ні… - легко, але якось байдуже відказала дівчина, - Я сама винна. Я просто заплуталась… Я… я нічого не розумію…
Гаразд, давай розберемося в цьому раз і назавжди, щоб нікому з нас нерозуміння не заважало спокійно жити, добре? Просто кажи, що тебе хвилює, а я постараюсь відповісти.
Я не можу зрозуміти… - розпочала дівчина по короткій мовчанці, - Ти кажеш, що нам не можна бути друзями, чи як ти там виразився, - я уважно вслухався в її слова, ловлячи кожну дрібничку, - Але ж ти сам щойно сказав, що… ну… - ми обоє прекрасно знали, що я, на свою голову, сказав, але обоє соромились вимовляти ці слова вголос, - І я нічого не розумію…
Я зловив твій хід думок, Кеті, - розпочав я, - Так-от… Розумієш, я, нібито звичайнісінька людина: дві руки, дві ноги, тіло, голова… Тільки-от життя в мене не зовсім звичайне буде. Це життя – драма, в якому щастя буває тільки в антракті. Я й сам ще не до кінця розібрався в собі, та я твердо переконаний, що якщо це не зроблю я, то не зробить і ніхто. В мене є певне завдання, і після того, як я його виконаю, Бог не довго триматиме мене на землі. Я це розумію, тому дуже сильно боюсь тягнути когось за собою в ту прірву… І якби то ще мені було байдуже до тебе, то мої дії виправдовував сякий-такий егоїзм… Скажи, чи маю право я погубити людину, життя якої ціную більше, ніж власне? Хіба я можу подарувати тобі стільки сліз? Ні, така людина, як ти, заслуговує лише на щастя…
Кеті понурено мовчала. Звісно, не все з моєї промови їй було зрозуміле, та я сподівався, що скоро всі ці недомовки перестануть руйнувати наші життя. Коли ти чогось не розумієш, тілом і розумом володіють дивні неприємні відчуття. Наче щось гризе тебе зсередини, а ти не знаєш що це і ніхто не може тобі про це сказати. Кеті були потрібні факти. Якісь конкретні слова, підтверджені мудрим висловом, аби вона змогла знову мені довіряти. Але як я можу пояснити їй щось, коли й сам не до кінця все розумію? Я почуваюсь психом. Мене охопило божевілля… І я не міг ніяк викинути його зі свого розуму.
Це якась дурня, вибач, Генрі, - твердо заявила Кеті.
Та сам знаю…
Що за завдання? Тобі не здається, що ти сам все це придумав?
Чесно кажучи, деколи мені саме так і здається… Але я не можу порушити клятву, розумієш?
Ти одержимий!
Можливо… Скоріше за все, так і є. Хтось каже мені, що робити, і я робитиму це до скону. Звісно, я маю право вибору… Та чи варто ускладнювати собі життя, якщо я створений для цього?
Можливість вибору робить людину людиною. Однак саме це найбільше ускладнює людині життя… - вдумливо мовила дівчина, і я відчув, як вона насупилась.
Правда… - спромігся у відповідь.
Я зрозуміла.
Справді?
Так. Ти – душевно хвора людина. Таке буває, знаєш, приховані форми, - вона замовкла, а я не міг сказати й слова, - Але є й інший варіант. Якщо все, що ти кажеш – правда. Воно все не схоже на правду. Але ж вигадку пояснити було б важче. Припустимо, ти знаєш, для чого ти народився на світ. І що ж це тоді?
Поки не знаю, - просто відповів я, - Ще не час.
Ага… - заглибилась в роздуми подруга, - Тобто ти всього не знаєш. Значить, можливість того, що тебе хтось «веде» зростає. Все ясно. Крім одного – причому тут я?
Еее… - красномовно почав я, - Розумієш, по плану я маю йти сам.
Але ж ти не знаєш плану до кінця! – викрикнула дівчина, і я зрозумів, що вона права.
Так, не знаю. Але я знаю кінцівку цієї далеко не казки. Я не хочу, аби ти страждала через мене. Я боюсь зробити тобі боляче своєю смертю…
Ти ідіот? – знову твердо спитала дівчина, - Ти хоча б чуєш, що несеш? Яка смерть?
Моя. Ні-ні, я помиратиму жахливо, але мені буде дуже добре… Бо це буде кінець моїх страждань…
Генрі, не лякай мене. Скажи, що ти пожартував.
В цьому й проблема – я не жартую!
Тоді скажи ще раз – до чого тут я?
Я не мав відповіді на це питання. А може, мав, але боявся сказати це вголос. Кеті все ще тулилась до мене своєю теплою щокою і я хотів тримати її так вічно. Щоб раз і на все життя. Але не міг. Не міг…
Вона легенько підвела свою голову, пильно вдивляючись в моє лице, наче вивчаючи кожну риску. Мені стало трохи не по собі від її нищівного погляду. Опустивши голову, мої очі зустрілись з її очима. Було темно, тож я не бачив їх кольору. Та й не треба було. Я вже давно знав у них кожен перелив від кольору сонячних зайчиків до кольору дубової кори. Я дивився і пив мед її очей, які чарували мене своїм магнетизмом, затягували у невідомий досі вир почуттів та нездійсненних бажань. Інстинктивно я потягся до її обличчя і вона зробила те ж саме. Мозок помер на цю мить, і я не збирався воскрешати його. Наші обличчя повільно зближались, наближаючи неповоротне. Зрештою, коли до доторку наших губ лишився якийсь дюйм, кров вдарила в мою голову і свідомість повернула мене з небес на землю. Мозок зненацька знову повернувся на пост президента, скинувши революціонера-серце. Він верещав і лаяв мене, він ненавидів мене. «Ідіот! Що ти накоїв?! Навіщо ти даєш дівчині шанс? Ти думаєш тільки про себе! Дурень! Нащо?..» Я відвів обличчя і втупився в зоряне небо. Я прийняв владу розуму. Кеті сховала своє лице від мене, проте не відсторонилась, залишаючись в моїх обіймах. Її щока раптово потепліла градусів на п’ять. Хоча, можливо, це закипіла кров всередині мене давалась взнаки. Я намагався стримати своє серце, яке скакало, як десяток диких коней. І вона відчувала, як сильно воно б'ється.
Мовчання розітнуло хор співаючих ангелів. Воно знову заповнило весь світ, показуючи владу над нами. Це було мовчання сорому, бо ніхто з нас не наважувався заговорити першим. Нарешті я зрозумів, який я бовдур. Та якою ціною? Жах, мабуть, я ніколи ще так не почувався… От тепер я почувався винним.
Хвилин через десять я розтулив рота, аби просто перевірити, чи мій голос все ще існує.
Сьогодні прекрасне небо… - голос підскакував, як і серце.
Авжеж… - видихнула Кеті. Вона не хотіла згадувати про те, що щойно сталось, наче нічого і не було. Так само, як і я.
Я замовк, складаючи в своєму мозку завершальну фразу. Я готував її довгенько, бо це вже був фінал. Крах надій і сподівань. Кінець початку і початок кінця.
Розумієш… Кохання – це божевілля. А божевільні не тямлять, що роблять. Я не маю права на любов… Мій розум завжди повинен бути світлим…
Ясно… Але ж ми зможемо бути друзями?
Звісно! – збадьорився я, очевидно радий з її реакції.
За цим ми б мали встати, і, звеселені тим, що врешті-решт зрозуміли одне одного, попрямувати назад, до гостей. Але нічого не було. Мозок твердо тримав свою владу наді мною, проте і він не був таким жорстоким, як здавалось. Він дозволив нам останнє побачення перед тим, як ми станемо віддалятись. Спочатку друзі, потім знайомі… Можливо, вона навіть забуде моє ім'я. Бо я ніколи її не забуду… Мозок вже достатньо насварив на мене, для того, щоб дати серцю трохи потримати віжки моєї свідомості. Я дякував їм обом за цей дар, і сидів, віддаючи Кеті, мабуть, останнє тепло часів нашого знайомства.
Теплий літній вітерець водив моїм волоссям оманливі танці. Спочатку він просто рухав ним туди-сюди, та потім зірвався і почав куйовдити його зі всією своєю вітровою силою. Кеті не було чого переживати. Я надійно сховав її від всяких вітрів, і їй не лишалось нічого, як тільки подумки прощатись зі мною. Якщо добре розміркувати, то аж таких спогадів в нас було не багато. Та я згадував кожен її погляд, кожнісіньке слово, кожен рух, яким вона поправляє волосся – кожну хвилину я ловив поглядом Кеті і тепер прокручував всі ці спогади в голові, як кіно. Мені було дуже гарно на душі. Не можу сказати, що легко, бо якийсь нестерпний хробак підказував, що вже завтра від всіх цих хороших чуттів лишаться лиш спомини; але я переживав стан, коли мрієш лише про одне – зупинити час і залишатись тут довіку. Я навіть трохи всміхався, радіючи хоч раз в житті відчути щось подібне. Я відчував – я божеволію, і так далі тривати вже не може, та я не уявляв свого життя без теплої посмішки Кеті, такої сліпучо-щирої, що я й сам мимоволі всміхався. Боже, як же я житиму? Сподіваюсь, ми часто будемо бачитись… Який же я бовдур! Я прощаюсь з нею, аби сподіватись на те, що буду її часто бачити? Звісно, ні. Просто зараз мені хотілось в це вірити.
Вітер став холоднішим, ніби нагадуючи нам про час. Крони далеких дерев почали гнутись в один бік, як групка танцюристів, що виконують один танок. Місяць ласкаво дивився на їх незграбні спроби привернути до себе увагу і тільки ширше всміхався своїми дірчастими зубами. Дивно, наскільки місяць важливий для нас. Ніби сонце і світить яскравіше, і супроводжує людину довше… Але в пам'яті довше лишається саме місять. Молодик, або повний, вони заворожують людські серця і дарують їм певну силу. Когось місяць змушує писати вірші, когось – відкрити в собі хист до малювання, інших – просто зустрітись в якомусь тихому місці вночі і дивитись на нього, милуватись місячним світлом, яке так ніжно обіймає місто вночі.
Зі споглядання довершеної природи мене вирвала чиясь постать, яка раптово з'явилась з-за рогу школи. Вона йшла повільно, оглядаючись, і ніби щось шукала. Побачити, хто це, мені точно не судилось, принаймні на такій відстані, оскільки я мав поганий зір. Стратив очі, читаючи книжки в яких тільки можна позах. Звісно, тепер я жалів за тим, та не дуже журився, бо прожити мені судилось недовго. От і зараз, людину, яка йшла в наш бік, я не бачив, проте мені здалось, що кілька разів я почув далеке «Генрі!» і від цього в мене аж дрижаки по спині пробігли. Кеті теж щось почула – вона повернула голову в ту сторону, звідки прийшов той чоловік (а це був саме чоловік, я був впевнений). Хвилину вона придивлялась, хоч і мала стовідсотковий зір, адже темрява заважала розгледіти особу. Раптом вона різко підвелась і відсіла від мене практично на інший бік лави. Мабуть, вона впізнала цю людину.
Пройшов деякий час, перш ніж здалека я зміг розпізнати знайомі риси обличчя. Кеті підвелась і помахала рукою тому хлопцю, видаючи наше місце розташування. Він відповів тим самим, запрошуючи нас приєднатись до нього.
Ходім, - стиха мовила Кеті, звертаючись ніби не до мене, - Біллі кличе.
Я не відповів, проте встав і пішов за дівчиною, яка бігла до нашого друга підстрибом, виглядаючи абсолютно щасливою. Казка закінчилась.
Де це ви були? – було перше питання, яким зустрів нас Біллі, - Я обшукав всі околиці школи, думав вже про найгірше, чесне слово! – він намагався говорити строго, проте було видно, що в душі він стримує щирі веселощі від того, що йому вдалось застати нас удвох.
Ми шукали тут котенятко, ти не бачив нікого? – миттєво відреагувала Кеті.
Ні… Проте шукають вас, і то вже давно. Генрі, ти що забув про наш план? – спитав друг, роблячи наголос на останні слова.
Ой, блін… - спромігся я, згадуючи про те, що мало б бути зараз.
Ну от, - дорікнув мені хлопець, - Давайте, бігом до школи!
Чомусь при цих обставинах ця фраза лякає мене набагато менше, - всміхнулась Кеті, а потім додала: - Ну що, хлопці, наввипередки?
Тільки не махлювати! – підхопив Біллі, стартуючи.
«Це найменше з того, чого б я зараз хотів» - відповів я, намагаючись догнати двох своїх друзів-шибайголів.
Коли ми нарешті переступили поріг школи, нас зустріли гучними оваціями. Ні, не тому, що вони були аж так раді нас бачити, а тому, що прийшов час скуштувати того гігантського шоколадного красеня, що мозолив очі всім сімнадцятьом гостям. Сама іменинниця, коли побачила свій головний сюрприз вечора, аж рота роззявила. Мабуть тому, що серед всього цього теперішнього гармидеру виділявся метровий торт, з верхнього до нижнього коржа вкритий шоколадом. Зроблений він був у три яруси, які послідовно зменшувались від низу до верху. По боках кожного ярусу красувалась біла вершкова окрайка в формі легких дуг. Зверху на торті виділявся білий напис: «З днем народження, Кеті!». Здавалось, прикрас було небагато, проте цього було досить, аби побачити вісімнадцять відкритих ротів.
Прийшов час задмухувати свічки! – проголосив Біллі, готуючи до дії сірники. Він хвацько повстромляв маленькі різнобарвні свічечки в шоколадну глазур і скомандував вимкнути світло. Щоправда, в темряві йому було дещо важко запалити всі ті свічки, та він з таким запалом взявся за цю роботу, що навіть темряві довелось підкоритись йому, - Що ж, Кеті, - повагом мовив, коли всі сімнадцять вогників освітили кімнату, - Загадай бажання і дуй щосили!
Кеті вдячно всміхнулась і дещо з острахом наблизилась до торта. Абсолютно всі гості, наче зачаровані, спостерігали за тим, як вона сильно замружує очі, аби загадати бажання. Впевнений, тоді у кожного на думці було лиш одне питання: що вона загадала? Звісно, мене теж відвідувала подібна думка, проте я одразу вигнав її зі своєї голови. Біллі допоміг вийти з екстазу, змушуючи народ затягувати іменинних пісеньок на кшталт «З днем народження тебе». Кеті поволі відкрила очі, набрала в легені повно повітря і… само собою, задмухнула всі свічки на своєму іменинному торті. Цю «незвичайну» подію супроводжували оплески, які наче виривались зсередини кожної людини.
Ну що ж, - задоволено крикнув Біллі, - Другу частину свята можна відкривати! Кому шматочок торту?
Гості задоволено застрибали, бажаючи першими спробувати цю пекельно солодку шоколадну суміш. Біллі був, як завжди, на розрізі – завжди і всюди саме його орлине око розрізало піцу, пироги, торти і взагалі все що тільки можна розрізати.
В передчутті чогось неймовірного, гості кинулись підставляти свої тарілки прямісінько під ніж та руку Біллі – я хвилювався, аби нікого випадково не зачепило гострим кінчиком ножа, проте хлопець тільки тішився з такої раптової популярності. Біллі роздавав порції з нечуваною швидкістю і вже через кілька хвилин по всій залі залунали захоплені цмакання. Торт справив потрібне враження і своїм виглядом, і смаком, і навіть ароматом. Пекар постарався на славу, тож в мене визрів намір заглянути в пекарню з вдячними словами.
Вечір добігав кінця. Здається, всім все сподобалось; задоволені та розслаблені лиця наших друзів поволі відкланювались і покидали приміщення, яке на один день стало місцем возєднання цілої зграї наших знайомих. Зрештою, Нікі останньою покинула велику шкільну залу, залишаючи мене, Біллі та Кеті наодинці. Тепер вже можна було не приховувати своєї втоми і скинути ті тупі натягнуті посмішки. Ми довгенько мовчали, лежачи в всіх можливих позах, яких тільки дозволяло тіло. Я розлігся на диванчику, закинувши ноги на його бік; Біллі валявся на сцені, зображаючи ангелика руками і ногами. З нас Кеті видавалась найкультурнішою – вона знайшла собі ідеальне місце на одному з столів. Це було блаженство – просто лежати горілиць і чути, як важке ніби натискає на тебе згори. Напевно, варто було б про щось говорити, проте я не хотів цього робити, та й інші, мабуть, теж. Пройшло досить часу, бо я вже відчував, що засну з секунди на секунду, коли втома відступила, дозволяючи розтулити рота.
Кеті, тобі хоча б сподобалось святкування? – порушив тишу Біллі.
Так… Дякую, хлопці, це було незабутньо, - мені здалось, що ці слова містять дорікання мені.
Котра година?
За вісім хвилин десята, - відповів я, глянувши на годинника.
Як?! – зірвався з місця Біллі, - Мені треба в десятій бути вдома!
Тоді до роботи, друже, - піднімаючись, сказав я, - Кеті, ти, певно, вже йди додому. Ти дійдеш сама?
І кинути вас тут разом з всім цим гармидером? Дзуськи!
Так ми стали до роботи втрьох, і, признаюсь, ще одна пара рук значно пришвидшила непростий процес прибирання. Було кілька хвилин по десятій, коли ми, вдоволені власною результативністю, вийшли на свіже нічне повітря. Наша дорога додому була трохи закрученою: спочатку ми провели Кеті на автобусну зупинку і впевнились, що вона сіла саме на той автобус; потім я провів Біллі аж до самісінького дому і попрощався з ним; зрештою, почвалав до своєї хатини, пришвидшуючи хід думками про маніяків і голодного Пана Кота.
Розділ 7. Кінець казки.
Пан Кіт невдоволено і навіть сердито кружляв навколо мене, вимагаючи приділити його ясновельможності хоч крихту уваги.
Хочеш дивитись, то сідай, - кинув йому я, вказуючи на місце поряд зі мною, - А ні, то не заважай. Лишився всього тиждень до школи, тож я маю подивитись чим більше фільмів за цей час. То як?
Панові Коту моя ідея геть не сподобалась – він почав точити свої гострі пазурі об диван, наче попереджуючи, що наступним предметом для сточування нігтів може стати і моя нога. Він робив це навмисно; коли я хотів погратись з ним, він лише гордливо виляв хвостом і мерщій тікав надвір, проте коли я дивився кіно, читав книгу чи просто говорив по телефону – настрій для гри з'являвся в ту ж мить. Не подумайте – якщо я відволікався від своїх справ, щоб присвятити йому якийсь час, Пан Кіт довго не думав і шпарив на подвір'я, лишаючи мене в сум’ятті та здогадках. Такий спосіб привертати увагу був невід'ємною часткою його невгамовного єства. Я не злився, навпаки, мені навіть подобалось його королівське поводження. Вдома ми ніколи з ним не грались. Взагалі. Я хочу побавитись? Ні, Пан Кіт не потакатиме моїм жалюгідним примхам! А як в нього самого прокидається ігровий запал – ні, він не принижуватиметься і не проситиме мене ні про що, крім їжі. З цього приводу я не дуже переймався: у важкі часи навчального року мені з ним взагалі мороки не було. Приходжу зі школи, а він вже летить з верхнього поверху – зустрічає. Потреться об ногу, отримає щось смачненьке і повертається в своє тепле гніздечко, аби знову бачити сни. Проте влітку настають такі щасливі часи, коли Генрі та Пан Кіт разом пакують свою валізу, аби на місяць перебратись до дядечка Х’ю. О, там ми вже дуріємо досхочу! Хоч більшу частину дня доводиться проводити в щоденних турботах, допомагаючи дядечку з його фермерськими обов’язками, ми завжди знаходимо вільну хвилинку, щоб схопити один одного за хвіст або ногу, полити струменем льодяної води або до смерті налякати. Я не ображався на свого друга, які б котячі пакості він не витворяв. Одного разу він нагидив у мої чорні високі чоботи (я й досі ламаю голову над тим, як він це зробив, бо чоботи сягають мені до колін) і я не замітив ніякого підступу, аж доки не вдягнув їх. Кілька разів прикидався мертвим; вночі пробирався в мою кімнату, залазив на мене і будив голосним сичанням, причому робив він це тільки після того, як ми з моїми двоюрідними братами і сестрами дивились фільм жахів; було раз стрибнув на мене з дерева – я тоді мало не наробив дурниць прямо на місці. Проте я теж був не ликом шитий! Коли Пан Кіт мирно посапував собі на веранді, я підклав йому жабу – найбільшу з тих, яких міг зловити і, мабуть, найслизькішу; іншого разу він заснув на невеличкій піщаній гірці, прогрітій сонечком за весь день, а мені треба було висипати туди тачку піску – не довго думаючи, я вивантажив її прямісінько на свого Сплячого Красеня. Коли в саду дядечка було повно вишень, я стріляв в кота кісточками (хоча майже ніколи не попадав, зате як він кумедно вивертався!), коли копали картоплю – норовив прикинути його грудкою землі. Всі ці ігри (за винятком тачки піску) були добрими і не могли аж так зашкодити нам. Ферма дядечка Х’ю була просто раєм: там ми обоє забували про свої усталені звички і молодшали років на п’ять. Тільки-от важко потім той рай залишати, вертаючись додому, де нема ні жаб, ні грядок картоплі, ні тачок піску, ні бажання гратись.
Пан Кіт знову незадоволено м’явкнув, порушуючи ланцюжок тих ідеально-рожевих спогадів, які накотились на мою хворобливу уяву.
Хочеш гратись? Пішли! – сказав я, встаючи з дивану особливо повільно, щоб не пропустити важливий момент з фільму, - Тільки будь вдома, бо надворі зараз дуже жарко.
І що ви думаєте? Тільки я підійшов до свого улюбленця, як він узяв руки в ноги (точніше, лапи в лапи) і прожогом чкурнув на вулицю. Я повернувся до телевізора, уявляючи, яким задоволеним почувається Пан Кіт через те, що бодай на хвилинку відірвав мене від екрану. Добре, що я знав всі його штучки, бо пропустити це кіно означало прожити решту життя з самознищувальним почуттям цікавості та питанням «що ж далі?». Останнім часом мене відверто потягло на фільми з апокаліптичним змістом, хоч в наш час, як такого, вибору стрічок в цьому жанрі не було. Доводилось дивитись і щось інше. Я вибирав кіно під настрій: деколи я прокидався вранці і в мене аж випирало бажання подивитись якесь кіно, будь-яке, головне – ходити потім під враженням і розказувати всім друзям про те, яке ж воно класне; іншим разом почував у собі потребу подивитись щось кумедне, але реально кумедне, а не таке, що після перегляду аж плакати хочеться від їхнього гумору; колись хочеться переглянути щось сумне, щось таке сумне, щоб аж плакати хотілось. Та мушу визнати, шанс переглянути якийсь фільм випадав мені нечасто, особливо, коли я був сам. Свій вільний час я жертвував роботі, Панові Коту і друзям, з яким в останні дні літа ми майже взагалі не спілкувались. До речі, з нашої школи пішли двоє моїх хороших друзів – Шон та Боб. Це жахливо, особливо той момент, що до нас мають прийти ще нові хлопці, аби псувати нашу дружню атмосферу ідеальності. Не те щоб я їх ненавидів – половину з новеньких я й не знав, - проте не хотілось мені знову знайомитись, робити справу, яку я ніколи не любив і не вмів робити. Наші старі однокласники знають про мене все, вірніше, все з того, що мають знати, а цим новачкам все пояснювати-роз’яснювати треба, розказувати щось про себе і свої звички. А нащо? Засуджую себе за свою упередженість, та, водночас, виправдовую. Боюся, що нові хлопці вплинуть на наших дівчат і вже не буде тих жартівливих боягузок, до яким ми так звикли. Боюсь, що вони розрушать наш хлопчачий колектив, перемішають всіх і все, як це було два-три роки назад. Боюсь… Боже, який же я дурень! Всього я боюсь! Якийсь боягуз, чесне слово… Все, від сьогодні я не думатиму про це аж до того дня, коли доведеться перший раз цього навчального року волочити своє тіло до школи. А зараз ще можна подивитись трохи фільмів, з'їсти трохи шоколаду і побайдикувати, набираючись сил перед безсонними ночами, контрольними і домашнім завданням.
Ні-і-і! – протяг я, коли по телевізору почалась реклама, - Ну як завжди – на самому цікавому місці! Тепер тільки через п’ять хвилин я взнаю, врятував він песика, чи ні!
Пана Кота вже не було вдома, тож моя звичка говорити самому до себе проявилась разом з початком реклами. Щоб не сумувати і не гризти свій мозок цікавістю, я вирішив піти на кухню і зробити собі чаю з печивом, яке мало б підкріпити мене і мій шлунок. На кухні я провозився незвично довго – чайник закипів, та в ньому виявилось замало води, тож тепер, з другої спроби, він вже не збирався закипати так швидко. Він прагнув змусити мене розриватись між кухнею і телевізором і неодмінно розплескати трохи чаю по дорозі в вітальню. Та це йому не вдалось – коли пронизливий свист розітнув кухонний спокій, реклама все ще тривала, і я з глибоким сміхом вказав чайнику на його промах. Якраз в той момент, коли гаряча вода наповнювала мою чашку, в двері хтось постукав.
Іду-у! – крикнув я здалека, намагаючись цим затримати свого нетерплячого відвідувача. Стук був зовсім не схожий на мамин: коли вона стукає, я в ванній його почую. А цей був невпевнений, тихий. Схожий на Пана Кота, проте йому я дверей не зачиняв. Мені було трохи цікаво, хто ж там, проте з хвилини на хвилину мало б початись моє кіно, а мені було просто безумно цікаво, врятує він того песика, чи ні. Тому рішення було однозначним – хто ю то не був, чимшвидше спровадити його. Я відкрив двері широким жестом і посміхаючись. На порозі стояла Кеті, - О, привіт, Кеті! – раптово зраділим голосом вигукнув я, - Заходь хутчіш – з хвилини на хвилину розпочнеться суперцікаве кіно. Ти влаштовуйся, а я тобі зараз коротенько перекажу початок…
Генрі, я на хвилинку. В мене немає часу на кіно.
Гаразд… - тихіше і понуріше мовив я, - Тоді проходь.
Кеті переступила поріг, затягнувши в хату невелику помаранчеву валізку на коліщатках. Тільки тепер я звернув увагу на одяг дівчини – вона була готова до подорожі.
Кудись вирушаєш, Кеті? Трохи запізно, вже менше ніж тиждень до нового навчального року. Ну, хіба що на кілька днів…
Генрі, я прийшла попрощатись, - перебила мене дівчина, випаливши словами, як з автомата.
Так, я вже зрозумів… Ти надовго?
Назавжди, - її слова звучали холодно і впевнено.
Як так, куди це ти? Жартуєш, а як же…
Я повертаюсь додому.
А… а… школа? Невже ти кинеш…
Так, в нас, в Україні, виходить, що я можу спокійно поступити в якийсь коледж абощо. Мені обридли ці ваші американські штучки, я хочу додому, - вона почала говорити легко, навіть якось весело… це було жахливо.
А твоя тітка?
А в тітки і своїх клопотів досить – в неї з синочок маленький, три рочки буде в грудні. Так що за неї я не переживаю. Знаєш, я відчула раптовий прилив патріотизму, який відчуваєш лише перебуваючи на чужині. Це така неймовірна тяга назад, до чогось рідного… Я скучила за своїми рідними, за знайомими… До того ж, я б хотіла працювати в себе вдома, використовуючи досвід, який набула тут.
Так, - спромігся я, відчуваючи, як тіло м’якшає.
Напевно, я б і не заходила, - легковажно продовжила подруга, голосом, який був таким далеким від її реального, - Проте вирішила подякувати. Без тебе я б тут пропала. В мене ж тут ні друзів, ні знайомих… А тепер я тут, як на знімній квартирі себе почуваю. От… Дякую, Генрі.
Ага…
Ну ти смішний! Я думала, ти порадієш за мене! Ти мені колись докоряв браком патріотизму, пам’ятаєш?
Ага…
Ну, чого ж ти не радий?
За тебе я радий Кеті, справді радий. Вітаю, ти молодець… Що ще там говорять?
То чого ж ти такий пригальмований? – здавалось, її цікавить лише правда.
Я за тебе радий. А за себе – не радий…
Стоп-стоп! Ти ж сам казав…
Все-все-все! Забудьмо! Я щиро радий, що твій патріотизм не покинув тебе навіть на такій відстані. Я й тобі подякувати хотів… Це був найкращий рік мого життя. Чесно, я не перебільшую! Ти пробач мене… Я не навмисно. Дякую, хоч попрощатись прийшла.
В останній момент вирішила, якщо чесно. Думала-думала… А потім сказала собі, що так було б негарно. Я б не хотіла піти так негарно.
Краще ти б взагалі не йшла… - прошепотів я.
Що?
Кажу, що добре що ти прийшла. А з іншими ти теж попрощалась?
Так, щойно від Біллі. А хлопцям я по телефону сказала – часу вже до них іти нема.
Біллі мені не дзвонив…
Так, я його просила. Не сердься на нього. Ну все, мій час вже закінчується, тому – всього тобі доброго і бувай.
Чекай! Ти… не попрощалась з Паном Котом! Він образиться. Чекай, хвилинку, секундочку! Я покличу його, зараз, стій тут… - я вибіг на двір, очима шукаючи друга, а потім покликав: - Пане Кіт! Пане Кіт, бігом сюди! Кеті їде! Назавжди… - мій голос здригнувся, а в горлі став такий комок, що я навіть рота більше роззявити не міг. Сусіднє дерево зашаруділо і повз мене, як кремова блискавка промчав мій улюбленець, вриваючись в розчинені двері з великою спритністю і гуркотом. Коли я зайшов всередину, Кеті вже тримала його на руках, а він, чіпляючись кігтями за її одяг, не хотів відпускати дівчину, - Він дуже прив’язався до тебе, Кеті… - лише зміг вичавити я.
Так, ми встигли з ним подружитись, - з усмішкою провадила дівчина, - Гаразд, друже, це серйозно. Я згадуватиму про тебе, злазь-но з моїх рук і дозволь прийти в аеропорт без шерсті на одязі.
Пан Кіт слухняно виконав її прохання, але почав з муркотінням тертись об її ноги, виказуючи неймовірну любов.
От любчик! – жартівливо вела Кеті, звертаючись до Пана Кота, - Гаразд, Генрі, мені пора. Бувай і ще раз дякую!
Зачекай! Я напишу тобі свою адресу, - мовив я, біжучи на кухню за лиском паперу і ручкою. Вже за мить я повертався з нашкрябаними адресою, телефоном і своїм підписом, - Ось, на, візьми. Писатимеш, як тільки випаде така можливість, а краще, ще частіше, - Кеті з великою неохотою взяла листок і байдуже запхала його до кишені джинсів. Здавалось, вона зараз розвернеться і піде, проте поки що вона стояла тут, чекаючи на ще щось. Я вирішив знову поновити розмову, виводячи її на більш відвертий шлях спілкування: - Я не можу повірити, що ти поїдеш.
Доведеться, - лише відказала вона, скрушно зітхнувши.
Кеті розвернулась, попрямувавши до виходу, а разом з нею розвернулась і її помаранчева валізка. Вже на порозі вона ще раз махнула мені рукою і почала спускатись сходами, повільно виходячи з мого життя.
Кеті! – крикнув я вже тоді, коли вона опинилась на моріжку, - Скажи одне, тільки чесно! Обіцяй!
Хах, - байдуже кинула дівчина, - А якщо не захочу?
Одне-єдине питання, я ж не прошу багато!
Ну давай… - зверхньо мовила.
Коли ти купила квиток?
Вона замовкла і на мить мені здалось, що всі справжні почуття, які приховувало це театральне прощання зараз вихлюпнуться назовні. Та вона лише глибоко вдихнула, видихнула і твердо промовила:
Тринадцятого серпня.
Після того вона знову махнула мені рукою, розвернулась і попрямувала впевненим кроком до свого старого життя, залишаючи мене самого-самісінького. Я зайшов до хати як зомбі, став дивитись за нею у вікно. Скоро вона зникла за сусідніми кущами і деревами, тож я перейшов на кухню, аби знову бачити її. Дівчина пройшла ще кілька кроків, озираючись назад, мовби перевіряючи, чи ніхто не слідкує за нею. Потім вона обережно дістала невеличкий листочок з кишені своїх джинсів, розправляючи його, вона просто дивилась всередину, читаючи-перечитуючи кілька рядків, некрасиво начерканих моєю рукою. На хвильку вона завмерла, а тоді різко притулила папірчик до свого лиця, цілуючи цінні строчки. Акуратно, бережно, наче кришталеву вазу, вона переставила його до своєї сумочки, закриваючи її на замок. Мить вона ще стояла там, а потім рушила, однією рукою тягнучи за собою валізку, а іншою затуляючи обличчя, аби випадкові перехожі не бачили її сліз.
***
Минуло три місці, перш ніж я отримав першу звістку про неї. Три довгі, вимучені нудьгою місці. Я відчував, що щось всередині мене наче тріснуло… Більше не було усмішки, коли прокидався вранці, вже не біг підстрибом до школи, поспішаючи побачити своїх друзів… Та й з друзів лишився один Біллі – решта з нашої компанії розбрелась по школах всього світу, якщо так можна сказати. Одним словом, вже не було нічого з того, що дала мені Кеті. Вона поїхала і забрала з собою веселу частину мене. Я не впізнавав себе – життя втрачало сенс, хоча чи був він до цього? Не виключено. Все частіше я ловив себе на думках про суїцид. Я злився сам на себе, я кричав: «Що ж ти в біса робиш зі своїм життям, Генрі?». Але й це не допомагало… Зрештою, я став якимось живим мерцем. Хоча, ззовні ознак спустошення майже не було. Сторонні люди навіть запідозрити не могли, як я почуваю себе. Не знаю… Чи мені так гарно вдавалось все це приховувати? Певно, ні. Актор з мене поганенький, якщо не сказати «жахливий». Може, я просто придумував собі всю цю печаль, а нічого і не було? Тобто, Кеті ж не могла лишити по собі такий великий шрам? Ні, безсумнівно, могла. Важко переоцінити її роль в моєму житті. Дякуючи їй я зміг зрозуміти купу речей… Це було б щонайменше несправедливо, звинувачувати її хоча б в чомусь. Та й до чого тут вона? Я – ось хто винуватець всіх цих бід. Я сам згризаю себе зсередини. Ніби і знаєш свого ворога, але зупинити це не можеш. Хочеш… а може, і не хочеш? Може, мені подобається завдавати собі такого болю? Навряд, треба бути вже реально з протікаючим дахом, аби свідомо робити таке. Відчуття…
Take away the sensations inside
Bitter sweet migraine in my head
It’s like a throbbing tooth ache of the mind
I can’t take this feeling anymore
Просто деколи на мене нападає хвиля суму, і я замислююсь над тим, кого можу називати близькими людьми. Можу посперечатись, що коли весела, жартівлива людина перетворюється на абсолютно пасивну, апатичну і понуру – перепрошую, мої друзі, але це вже мало б бути помітно! Навіть з тої музики, яку слухає ця людина, можна вгадати, що вона переживає. Так, я картав себе за те, що дозволяю собі впадати в таку-собі депресію; але яка ж з того різниця? Дві особи – Біллі та Пан Кіт, - помітили, що щось зі мною не так. А решта? А решта – «друзі». Проте, коли перший лист опинився в моїх руках, на кілька годин це навіть змусило мене усміхатись! В думках.
Отже, одного взагалі непримітного, сірого дня, до мого дому завітав поштар – людина, яка відверто рідко бувала в наших широтах. Спочатку я подумав, що це знову мамі пишуть про якісь знижки в магазинах з непотребом. Однак на сніжно-білому конверті красувалось моє ім'я, саме моє! Загадка була в тому, що ні зворотної адреси, ні хоча б якоїсь зовнішньої підказки, ні навіть натяку на вміст паперового пакетика не було. Я поспішив до своєї кімнати, згораючи з нетерпіння побачити, що ж там за послання, яке боги з милості доправили до мене. Ножицями, обережно, аби не пошкодити те, що всередині конверта, я відкрив його і дістав складений втроє листок. Тут я так розхвилювався, що перед тим, як прочитати цей лист, кілька разів глибоко вдихнув і стиснув кулаки, щоб все хвилювання пішло геть. Більше зволікати я не міг, тому просто взяв і розгорнув його. Раптом мої руки затремтіли, заповітний лист сам впав на стіл. Моє серце билось зі скаженою швидкістю, долоні спітніли і я відчув, як радість виходить назовні. Відчуття були, наче мене вдарило струмом.
Пане Кіт! – заверещав я, - Пане Кіт, сюди! Сюди! Пане Кіт! О, Боже, невже?!.
Вже за хвилину мій вірний друг перебував поруч, збитий спантелику тим, що я так радісно верещав. Йому було цікаво, заради чого я відірвав його від пообіднього сну, проте докорів в свій бік я не чув. Я просто тицяв йому під ніс листом і пищав з такої несподіванки. Потім я просто стрибав по кімнаті під гучні крики «Ура», «Так» і «Єс», обнімаючи того листа. Потім я знову пищав. Потім… Одним словом, Пан Кіт дивився на мене поблажливим поглядом з виразом «Дитина…» аж поки я не заспокоївся і зміг нормально пояснити, що ж сталось.
Кеті прислала листа! – вигукнув я, коли нарешті трохи змучився і сів перевести подих, - Це її почерк, точно тобі кажу! Дивись! – Пан Кіт не поділив моєї радості, лише банально вказавши на підпис внизу листа, - Ааа… Точно, вона ж написала «Щиро ваша, Кеті»… То як, читати вголос?
Пан Кіт задоволено хитнув головою і заліз на моє ліжко, влаштовуючись слухати. Перші три секунди я жалів, що запропонував йому почути зміст лита, якого ще й сам не читав; проте потім подумав, що Кеті не з тих людей, які б писали про щось відверте отак в листі. Отже, я сам влаштувався в своєму кріслі і поринув у світ, яким живе Кеті зараз, далеко від мене, Пана Кота та нашої дружньої компанії…
«Здоров, Генрі!
Якщо так можна сказати, то я щойно ступила на тверду породу рідної землі та асфальту. Ти навіть не уявляєш, як я почуваюсь! Все навколо таке… Українське! Я чую рідну мову і мені більше не доводиться думати про те, як я говорю. Тобі нема з чим порівнювати, проте я запевняю – ці відчуття шалено пречудові!
Тепер, коли емоції трохи вгамувались, дозволь переказати мою подорож від самісінького початку. Я успішно сіла на дальній автобусний рейс і з комфортом приїхала в інше місто, де є аеропорт. Всю дорогу я переживала, що спізнюсь, проте все обійшлось. Коли я вже опинилась в літаку, згадала, як воно було летіти в Ґарден Сіті. Думала, буде гірше… Але все було просто на вищому рівні, так що скаржитись нема на що. Батьки не знали про мій приїзд – листи тут приходять через три місяці після відправлення, - тому довелось їхати додому на автобусі. Мабуть, ще ніколи автобус не приносив мені стільки радості! Збоку якийсь дядечко намагається розштовхати всіх людей, аби пробратись до виходу; якісь бабулічки перемивають кісточки котромусь нещасливцю; старша жіночка намагається впхати кудись ящик з яблуками… Як же ж я жила рік без цього всього? Та це ж просто неможливо, як я скучила за своїм діалектом і звичним сусідським акцентом. Якщо в тебе майне думка, що я пишу це в образу – я негайно повернусь, аби добряче провчити тебе якоюсь дровенякою! Щоб знав, що зі мною такі жарти не пройдуть . Це все – невід'ємна частка нашого життя. Розумієш, український автобус – це чакра звільнення від негативу. І це ж прекрасно! Адже люди не несуть зло з собою, вони лишають його в автобусах. Дивись, чоловік і жінка, які живуть разом так довго, що вже встигають добряче набриднути один одному, повертаються зі своїх робіт і замість того, щоб сваритись через всілякі дурниці, вони виливають всю свою киплячу лють на автобус. Один розказує, що якась настирна дамочка віддавила йому всі ноги, а на його нових білих туфлях лишились темні сліди. Жінка пожаліє його, дасть йому щось смачненьке поїсти, ще й візьметься чистити ті туфлі, та так, що на наступний день вони будуть, які нові. Взамін вона поділиться тим, що всю дорогу до неї тиснувся якийсь п’яниця, який, в кінці-кінців, розірвав знизу її блузку, яку вона тільки вчора забрала з ательє. Чоловік пригорне свою дружину, втішить її і лишить грошей, аби вона змогла віднести порвану річ до кравчині та втішити свою душу ще якоюсь маленькою покупкою. І – вуаля! Всі щасливі, дружні і задоволені сьогоднішнім днем. Ще й ходять і примовляють: «Боже, яка ж в мене дружина – золоті руки, а яка добра… Слів мало…» або «Моєму чоловіку на мене нічого не шкода, він в мене самий ліпший в світі!» Висновок: автобуси зближують людей! О, Генрі! Як же мені жаль, що американські автобуси такі далекі від ідеалу!
Зараз я сиджу в себе в кімнатці, згадую всі хороші моменти, які переживала в ній, і всміхаюсь. Ти, певно, і не уявляєш, як це воно – повертатись додому… Можеш трохи позаздрити мені, я не ображусь. В нашій сім'ї все без змін: мама то на роботі, то на городі; тато працює день і ніч; брат, щоправда, одружився. Зовсім недавно, десь місць назад. Мама вислала мені листа, але він ще не дійшов. Вдома – порядок.
В коледж мене цього року, очевидно, не візьмуть – не встигла подати документи, - тому повернусь у свою рідну школу. Перспектива не дуже втішна, але побачити своїх друзів кортить. Не уявляю, що піду в школу, де вже не буде тебе, Біллі, Шона, Боба, Нікі… І навіть Емілі. Зате там буде Галя та Іванка, дві мої більш-менш нормальні однокласниці. Вони живуть недалеко, так що скоро я вже їх побачу.
Отаке-от в мене намічається життя. А ви там не сумуйте без мене, я писатиму! Можливо навіть щодня. Ти хлопцям цього листа теж прочитай, бо ж в мене тільки твоя адреса є (до речі, дякую, що ти її дав, а то як би ми тримали зв'язок?). За номер телефону теж дякую, проте дзвонити я не буду – гроші закінчаться, перш ніж підуть гудки. За мене не хвилюйтесь, не переживайте… але і не забувайте!
P.S. Вже сумую за Паном Котом, так що йому теж привіт! І ще… Вибачайте, не попередила, що листи приходитимуть тільки через три місяці; такий розклад у поштових кораблів. Дякую за все, це був найкращий рік мого життя, хлопці!
Щиро ваша,
2.09.1991 р. Кеті »
Лист закінчився і мені довелось важко видихнути. З одного боку я був страшенно радий, що з Кеті все гаразд. Здавалось, настрій в неї пречудовий і вона вже готується залишити нас всіх в минулому житті. Для мене це теж було добре, адже розставатись повільно – дуже важко, а жити і весь час бачити здалека людину, яка змінила твоє життя… Певно, це ще гірше. Вона поїхала і принесла користь нам двом: мені полегшила (якщо так тільки можна сказати) життя, а своїй державі подарувала ще одну пару рук. З другої сторони, вже важко було уявити свої життя без безтурботного обличчя Кеті, без її усмішки і її жартів. Крім того, наші друзі порозходились, тож всередині мене була якась пустка, яка заважала жити повним життям.
Отже, Кеті почувалась цілком щасливою. Принаймні, такий висновок я зробив з її листа. Одне мене дуже здивувало – чого ж вона не написала своєї адреси? Як я зможу відписати їй? Було лише одне логічне пояснення – вона не хотіла, аби я їй писав. Звичайно, не хотіла. В мене було три місяці, щоб зрозуміти причину її від'їзду. Варіант напрошувався сам собою, плюс ті останні слова, які вона сказала, коли прощалась… Так, очевидно, причиною був я. Зараз я її пречудово розумію і все складається приблизно в таку картину: дванадцятого серпня, якраз у її день народження, ми мали неприємну, жахливо незручну розмову. І вона образилась. Важко зрозуміти почуття дівчат, та я припускаю, що ці почуття нагадують образу. Тому наступного дня вона поїхала і купила квиток в один кінець. Весь час вона мовчала – певно, не хотіла, щоб її відговорювали. Так і прийшов той день, коли вона назавжди покинула наше скромне тепле містечко Ґарден Сіті. Як же все просто! Тільки тепер прийшов мій час розплачуватися – і я платив за її від’їзд щоденними докорами сумління. Я винив у всьому себе, бо більше ніхто не міг нарубати таких дров.
Радісне збудження від листа не покидало мене, змушуючи, хоч і марно, взятись за ручку і написати відповідь. Відправляти своє послання я не збирався – адреси не було, - проте мені хотілось це зробити. Мабуть, надіявся на те, що Кеті якимсь чудним чином його прочитає. Робити було нічого, тому чистий листок досить скоро вкрився рядками з моїм почерком. Вийшло ось що:
«Привіт, Кеті!
Ти би знала, який я радий отримати від тебе хоч якусь звістку! Бачила б ти, як я стрибав по хаті з твоїм листом! Певно, Панові Коту аж соромно стало мати такого господаря.
Я дуже щиро радий за тебе. Ти права, я не уявляю, як ти почувалась в літаку, в дорозі до рідного дому. Але одне можу додати – слово «дім» воістину священне! Буду лиш сподіватись, що ти отримала купу позитивних емоцій від свого перельоту. Важко передати мої враження від листа, тому я виражатимусь по пунктах:
Мені дуже жаль, що в нашому маленькому місті не знають, що таке тиснява в автобусах. Мабуть, це справді чудодійне зілля від всіх сварок. Ти права – злі пасажири у всіх бідах винять водія та автобус, а злий водій – пасажирів. В результаті ніхто не постраждав, але всі задоволені.
О, я від всього серця вітаю твого брата з одруженням! Нехай просто буде щасливим і робить щасливою свою обраницю.
Співчуваю, що не зможеш поступити цього року, проте не дуже переймайся! Побути студентом ти ще встигнеш, будь впевнена! А своїми старими подругами дорожи: пройшло вже досить часу для того, аби вони стали більш цікавими для тебе.
В Пана Кота аж шерсть дибки від радості стала, коли я читав йому листа; думаю, це можна розцінити як великі вітання.
Я дуже радий, що ти написала, тільки шкода, заставила так довго чекати. Обіцяю, лист хлопці почують обов'язково, одразу ж як ми знову зберемося разом. Боже, ти ж не знаєш! Шон та Боб перейшли до іншої школи! Це жах, уявляєш? І ми з Біллі тепер вдвох намагаємося відстояти честь нашого колективу. Нам важко, зізнаюсь, тебе дуже бракує. Проте ми справді раді чути від тебе такі втішні речі. Ми за тебе дуже переживаємо, ти нам як сестра стала за цей рік, так що пиши як можна частіше, добре?
Розповім тобі трохи і про нас. Спочатку не хотів засмучувати тебе непотрібними дурницями, проте не можу стриматися. Закладаюся, ти й уявити собі не можеш, як нас підставила падлюка Емілі! Одним словом… Я не покладав надій, що вона вгомониться і припинить чіплятися до нас із Біллі. Коли наша компанія розпалася, вона активізувала всі ресурси свого виснаженого рожевими думками мозку і докладала всіх зусиль, аби нашкодити нам. Спочатку ми просто не звертали на таке увагу, та згодом це стало нестерпно!Весь час вона жорстоко жартувала з Шона і Боба (на той час їх у школі вже не було), виставляла на глум саме нас двох! А Ніколь не робила нічого, нічогісінько щоб заступитися за нас! Зізнаюсь, колись я мав на них більше впливу… Приміром, минулого понеділка Емілі підставила нас і ми тиждень лишалися після уроків, а позавчора навмисне перед уроком заховала мій реферат і я отримав двійку. Це нормально? Вже би хай обзивалась собі, як так хоче, але її знущання переходить всі межі! Ще одна така витівка, і я клянусь, вона стане шкільним посміховиськом до кінця навчання! Ех, знаю, не варто було тобі все це розказувати… Просто цікаво, що б ти зробила на нашому місці?
Буду закінчувати листа… і чекати на новий!
Ще раз дякую, що не забуваєш про нас)
3.12.1991 р.Твій друг,
Генрі.
+ Біллі та Пан Кіт »
Я склав листа, який вийшов в мене набагато коротшим, ніж в Кеті, і поклав його в одну з шухляд столу. Адреси на конверті не було, тому відправити я його не міг ніяк… Але коли я писав його, було таке враження, ніби Кеті справді його отримає…
Наче блискавка, біг я до телефону. Набрав знайомий номер і покликав Біллі:
Привіт, колего! – майже кричав я у слухавку, - Ти ніколи не вгадаєш, яка в мене новина!
Яка? – поцікавився друг, явно не розділяючи мого запалу.
Здогадайся з трьох спроб!
Це щось матеріальне?
Так!
Воно велике за розмірами?
Ні.
А для тебе?
Тобто?
Для тебе воно багато значить?
Авжеж! Скажу більше – для тебе теж.
Еее… Ти збив мене спантелику…
Коротше кажучи… Кеті прислала листа!
Що?! Невже? Боже, я біжу до тебе, я не можу в це повірити! Наша Кеті? Заварюй чай!
На цьому наша розмова закінчилась. Радість переповнювала мене і вилазила з мене зі всіх боків… Я ще ніколи не почувався так добре за останні три місяці.
***
Після візиту Біллі я почувався ще ліпше. Коли я вголос зачитував листа, ми ледь не плакали, як малі діти. Важко передати ті відчуття… Я б сказав, навіть неможливо. Мені так хотілось дізнатися продовження її розповіді… Я щиро надіявся на те, що через тиждень-другий прийде ще одна звістка, проте в глибині душі розумів, що це останній лист від Кеті… Я жорстоко вигнав її і не маю права навіть слова з її вуст почути… Але ж надія вмирає останньою?
Я прожив цю середу як найбуденнішу середу в році. Якби ж я тільки знав! Обов'язково одягнув би свій найкращий одяг. Одним словом, поштар знову потішив мене, принісши мені листа…
Цього разу він був уже не один, конвертів було двоє. І обидва – без зворотної адреси. Це могло вказувати тільки на одне – на Кеті. Пройшов тільки один день з дати отримання першого листа, але моя реакція цього разу була іншою – тихо, щоб ніхто нічого не запідозрив, я заховався у своїй кімнатці щоби наодинці насолодитися її письмом. Потім мені було ой як соромно за свою скритість, проте на той момент я володів чимось таким… священним, таким, що не було ні в кого іншого… Я поспішно відкрив перший конверт і поринув у солодке забуття…
« Привіт, компаніє!
Я багато чого б віддала, аби на ті кілька секунд, коли ви разом читали листа, опинитися з вами і поспостерігати за вашими обличчями! Як вам сюрприз? Не чекали? Присягаюсь, не чекали. Я так сумую за вами, що від сьогодні писатиму кожен день! От побачите. Принаймні, доки не закінчаться гроші.
Отже, почну з того, що сьогодні я вперше після річної перерви пішла до рідної школи. Це жахливо, бо це ностальгічно і сумно… Я ходила коридорами сама-самісінька, ніхто не вітався до мене, ніхто не питав, як справи, ніхто не жартував… Сьогодні я зрозуміла, що я втратила, коли поїхала від вас. Немає більше навіть Емілі, не те що вас! Але найгірше… Я втратила себе! Тут я вже більше не те що не ваша Кеті; я взагалі не Кеті! Я стала якоюсь… Катериною… Катею… Уявляєте, хлопці?
Це і справді жахіття! Як бідолашна Кеті там ще досі тримається? Боже, я й уявити не міг, що мої дурні примхи (гаразд, не такі вже й дурні, але все ж) можуть тягти за собою такі наслідки! Це я у всьому винен… Кеті, пробач мене, якщо зможеш!
Саме це не можна ні з чим порівняти… Думаю, ви розумієте, про що я.
Ще одною річчю, яка зіпсувала мені сьогоднішній третьовересневий день стало відношення до мене інших учнів школи В класі мене ненавидять. Згадую собі перший день по приходу в ваш клас… я теж була об’єктом для насмішок. Дякую, що ви змилосердились наді мною і взяли до своєї компанії. Декому я завдячую навіть життям. Тільки тоді з мене сміялись, бо я була некрасиво одягнута і говорила англійською, як переїхана трактором макака. А тут… Мене ненавидять, бо в мене модніші речі і я володію мовою! (Між іншим, окреме спасибі за те, що кожного дня повчали мене «правильної» англійської; тепер мої каракулі логічно зв’язні!) Хіба це справедливо? В Америці я була дурепою, вдома стала вискочкою! Мені аж страшно подумати, що буде далі…
Мені прикро це казати, але наша скромна сільська школа не розрахована на отримання знань. Тобто, сама школа звичайна, проте діти в ній чомусь придушують будь-яку розумну істоту. Вони роблять все, аби учні з сяким-таким потенціалом сходили на пси, про від природи розумних дітей я промовчу взагалі. Пам'ятаєте дівчат з банди Емілі? А хлопців-старшокласників, які цієї весни влаштували таку бучу через спиртне? Ото і є весь мій клас. І я, зі своїми тупими жартами і категоричними поглядами на алкоголь і сигарети. Найгірше й те, що все це – мої колишні однокласники. Я вчилась у цій школі перед тим, як приїхати до вас, пам’ятаєте, я розповідала? Згодна, мій клас ніколи не був відповіддю на мої молитви, проте все це можна було терпіти! За рік тут все стало зовсім іншим. Вони всі без винятків лицем лежать у багнюці… Кожен курить, кожен п’є. Кожен відноситься до мене, як до помийного відра. Тут вже не до веселощів…
Крім того, вдома в мене просто пекло!Як я вже казала, брат мій одружився і разом з молодою дружиною надумав покинути родинне гніздо. Вони придбали хату і саме зараз переїжджають. Це жах. Ні, за брата я рада, проте ви й уявити собі не можете, що тут твориться! Всі бігають, метушаться, щось вивозять, щось заносять… Ааа… Після напруженого дня в школі мене це дратує! Проте, може це й на краще: ніхто не розпитує, як мій перший день.
Вибачте, що написала вам усе це; просто і ви зрозумійте – нема з ким поділитись своїми переживаннями. Ви мої єдині друзі, де б ви не були… Зізнаюсь, спочатку хотіла написати, що в мене все добре і таке-сяке… Але просто рука не піднімалась так вас дурити. Я можу сподіватись, що такі відносини в школі швидко виправляться; проте пошуки кращої школи я не припинятиму.
Хлопці! Я дуже щиро дякую вам за те, що ви були в моєму житті і залишаєтеся в ньому! Ви – подарунок долі! Не знаю, як житиму без вас…
3.09.1991р.
Щиро ваша,
Кеті»
Не знаю, які відчуття охоплювали Кеті, коли вона писала цього листа, проте в мене вже очі були повні сліз… Я акуратно запакував цінний папір і, перевівши подих, приступив до розпечатання нового, ще більш інтригуючого листа.
« Мої вітання, Генрі!
Сьогодні я вперше пішла до школи, і, зізнаюсь, я така зла, що ладна тебе вбити! Не дивись на цей папір такими баранячими очима; ти, ти, тільки ти винен у тому, що мені доводиться так страждати! Коли я вперше приїхала в Ґарден Сіті я була самотня, покинута… Але щаслива! Так, ніхто не сперечається з тим, що мені було дуже важко вчитись і взагалі важко перебувати в новому світі. Але, твою Дарданеллу, я була хоча б живою! Батьки любили мене, брат називав своєю надією… А тепер вони ненавидять мене так само, як і всі мешканці села! Я не змогла виправдати їх довіру, я скористалась їх добротою, я потвора! Вони важко працювали все своє життя, тішили себе лиш однією думкою: випровадити мене у люди, дати мені шанс жити нормально! І що тепер? Все пропало! Все! Я змарнувала рік свого життя, і десять років життя батьків, бо не змогла повернути ті гроші, які були вкладені на моє навчання! Я не сперечаюсь – я, тільки я купувала квитки, я сідала в літак! Але ти… Чому ти був таким жорстоким зі мною? Чому ти скористався моєю довірою? Чому ти вирвав з мене серце? Що я тобі зробила? Невже я не заслужила хоча б поваги з твого боку? Хоча б співчуття? Невже?.. Я знаю, такі виродки, як ти знущаються над людьми заради свого задоволення. Розумію, побавився, і досить… Розумію, і відмовляюся розуміти. За що, скажи мені, за що?
Ти був моїм героєм ще з першого дня нашого знайомства. Ти був тим ідеалом, заради погляду котрого я ладна була піти на суїцид. Ти був… завжди поряд. Ти був схожий на ангела, покликаного врятувати моє життя. Коли ти говорив, серце моє зупинялося, такою впевненістю і філософією дихали твої слова. Я вважала себе не гідною і стояти поруч із тобою: я навіть не могла виразити свою думку послідовним ланцюгом слів. Тобі не варто було навіть розмовляти зі мною. Чуєш! Не варто було! Бо ти прив’язав мене до себе. Дурню! Я ніколи не дізнаюсь,чи значила щось для тебе, чи ні… Та мені й байдуже. Я пишу це для того, аби отруїти твою свідомість. Ти завжди казав, що помста – справа імпульсивних дурнів. Пригадуєш? Хаха! То ось що я тобі скажу: ти і є тим імпульсивним дурнем! Ти егоїст! Ти ніколи не звертав уваги на чиїсь почуття! Ти самозакоханий ідіот! Ти зруйнував моє життя! Ти розбив мрії! Ти, ти, ти!!!
Дванадцяте серпня. Який то мав бути прекрасний день! Доки він не став фатальним… Чи пам’ятаєш ти, що ти тоді сказав? Ні? А я добре пам’ятаю. Ті слова врізались в мою пам'ять і приходять до мене вночі, озиваючись з глибини серця. І той карбунок, залишений тобою, пече мій розум, моє серце… Обпікає, обпалює мої крила, спускає додолу з мрійливих хмар. Ти був сам не свій… Останні три місяці ти взагалі був якийсь дивний… Чи не захворів ти? Белькотів весь час про смерть, про якихось екстрасенсів, про якесь майбутнє… Пробач, зараз скажу тобі правду: я й гадки не маю, що ти намагався мені розповісти. Я лише підігравала тобі, боячись тебе втратити… Хах! Тільки в тебе такого страху не було, еге ж? Та й байдуже… Того дня я хотіла накласти на себе руки. Серйозно. Але виявилася надто слабкою, аби це зробити. Вже коли заспокоїлась, обдумала всі вчинки і слова, зрозуміла, що мені навіть помирати нема за кого!Уявляєш? Нема! Мені важко це говорити, і єдине, що змушує продовжувати – я вже ніколи не побачу твоїх блакитних очей і залишусь при своїй думці… Господи! Невже в тобі немає нічого живого? Я не вірю, Генрі! Не вірю! Наостанок задам тобі лише одне питання: якого біса я тобі зробила, що ти так жорстоко познущався з мене?»
Господи, невже Кеті і справді вважає мене монстром? Невже всі події цього року стали для неї таким ударом? Як я міг стати її убивцею? Як?! Інші б на її місці взагалі не відреагували. Або влаштували б сцену, з метою розжалити своїх подруг… Так зробила б кожна дівчина з тих, котрих я знаю. Всі, але не Кеті. Ні, Кеті зовсім не така… Кеті ніжна… добра… легка. Вона горда, вона має межу, за яку пересічній людині не дозволено переходити. Коли вона приходила прощатися… Коли це було? Цього серпня? Не так вже й багато часу минуло… Вона всміхалась, навіть пробувала жартувати. Знаю, в неї не дуже це виходило… Але вона не могла просто взяти і показати свою слабкість. Вона сміялась мені в обличчя, в душі відчуваючи, як рветься її серце… А я! Я й справді ідіот, коли дозволив їй отак поїхати навіть без вибачення! Я завдав її чуйності непоправного удару… Я винен у всьому, що сталось… Якби не мої дурні забаганки і страхи, дівчині не довелося б так страждати! Я безхребетна тварина, яка своїми необдуманими словами перекладає свій тягар на крихітні плечі! Якби я тільки подумав про наслідки! Господи! Навіщо, навіщо я це зробив? Навіщо так спаскудив наші відносини? Якби тільки можна було повернутися у минуле… Якби ж… Боже, клянусь, я б ніколи не образив Кеті! Як я міг?
Глибокий вдих. Видих. Це мало б заспокоїти мене. Не можна панікувати і дозволяти думкам роз'їдати залишки мого жалюгідного мозку. Треба щось робити. Що? Треба вибачитись. Але як? Вона там, я тут. Треба неодмінно все виправити. Треба купити квиток на літак, треба їхати до неї, треба покласти до її ніг весь світ, треба відмовитися від свого покликання заради її щастя, треба…
Я схопився з ліжка і кинувся до письмового столу. Сказати, що мною керував розум? Ні, такого сказати точно не можу… Я витягнув чистий листок, схопив ручку і в пориві шаленства почав щось писати… Спочатку я писав завзято; думка випереджала ручку, ручка випереджала думку. За хвилини три більша частина аркуша була списана… Тепер я починав думати поважніше, міркувати над побудовою речень… А з рештою зупинився, здивований, звідки взялись всі ці речення. Я анітрішечки не пам’ятав, що писав і кому. Наче моя підсвідомість сама взялась за направлення ситуації. На той час, коли я перестав писати, емоції від листа Кеті відійшли на другий план і розум знову взяв верх наді мною. При повному глузді я прочитав написане…
«Кеті, Кеті! Я не вірю своїм очам, я не вірю, що міг тебе так образити! Єдине, чого я зараз справді бажаю – впасти перед тобою навколішки і молити про прощення… Чи може таке чудовисько, як я, благати тебе ще про щось?
Ти ніколи не прочитаєш цих вибачень, проте дозволь мені бодай слово сказати на свій захист. Мені нема виправдання. Ти права – я бездушна істота. Я клянуся всім на світі, у мене і думки не було скривдити тебе! Твій образ святий, Кеті!
Якби не зла доля, мені б ніколи не довелось би цього говорити. Мені не довелось би ігнорувати тебе і приносити у твою чисту душу неприємні роздуми… Чи пам’ятаєш ти перший день нашої зустрічі? Гадаю, так. Я вже тоді знав – ти особлива людина. Коли ти намагалась зліпити філософський афоризм зі свого бідного запасу слів, я зовсім не дратувався… Мене захоплювала твоя впевненість, рішучість, гордість… чарівність. Ти ніколи не звертала уваги на свою усмішку? О, зроби ласку. Поглянь, яка вона чарівна. Мені хотілось робити все для того, аби ти завжди всміхалася. Коли ти дивишся на мене, або думаєш про мене, моє серце стукотить нашу пісню… Я згадую, як ми ходили зустрічати схід сонця… Тоді я ще не розумів, у що вплутався. Коли я побачив тебе вперше, я подумав: «О, вона прекрасний друг!» І за цей рік я переконався в цьому.
Чи знаєш ти, хто такі аскети? Думаю, чула. Ці монахи самовільно йдуть на відчуження від суспільства. Проте це не дія під впливом якогось імпульсу, так? Якби їх вибір був необдуманим, вони б не скніли у печерах протягом стількох років. Чи є в монахів якась мета? Безперечно. Тільки сумніваюсь, що вони самі до кінця це розуміють.
Я дурний. Проте я схожий на того аскета, який самохіть позбавляє себе багатьох переваг життя. Я маю певну мету в цьому житті; вона дещо незвична і трохи серйозніша ніж цілі багатьох звичайних людей. Оскільки вона трохи більша, ця мета займає більше місця в моєму житті. Доводиться щось з нього викидати. Доводиться чимось жертвувати. Ще до того, як ти перевернула мій крихітний світ своєю появою я поклявся. Поклявся, що ніколи в житті не піддамся мозкозатьмарювальному почуттю – любові. Якщо ти справді знаєш мене, то знаєш, скільки важить клятва у моєму житті. Я приніс свою жертву. Але потім… Долі заманулося випробувати мою клятву. І вона прислала тебе. Я втратив голову, Кеті. Пробач. А коли отямився, зрозумів, що радше ляжу під поїзд, ніж… забуду тебе. Вперше в житті мені доводилось обирати між серцем і розумом. Але я не міг і не можу покинути свою ціль, Кеті! Лише по всьому я зрозумів, якою великою була моя жертва…
Пробач мене, якщо зможеш…»
Я зціпив зуби і просидів так кілька хвилин. І хто писав цю дурню? Явно не я. Я ж ніколи не вірив у владу серця і тому подібні шмаркаті штуки… Що це зі мною? Геть розкис. Я зовсім себе не впізнаю! Таке враження, ніби на Кеті стояв весь мій світ! Стоп, дурнику, пора злазити з атракціону і ставати на тверду землю. Звичайно, деякий час в тебе ще крутитиметься голова… Але і це мине. Все стане на свої місця.
Я тримав у руці папірець із посланням до Кеті. Ще раз зиркнув на нього… Мене охопила ненависть до нього. Ненависть і сором. Не можна випускати цю частину себе назовні – вона коїть неприпустимі речі! Я зірвався зі свого місця і злетів на кухню. Схопив коробку сірників і знову повернувся у свою кімнату. Ти повинен загинути, жалюгідний прояве слабкості! Згори, перетворись на попіл, розвійся за вітром!
Чирк! Сірник запалав. Я повільно підніс його до паперу… Клаптик зайнявся легко, полум’я витанцьовувало на ньому, добираючись до букв. Вогонь сміявся з мене. Він кричав: «Зараз я заберу від тебе все і полину з ним в небуття!» Сірник догорав, полум’я кілька разів облизало мій палець. Агов, що я роблю? Я з силою дмухнув на папір і вогонь згас.
Господи, клятва ще не порушена. Але благаю, залиш мені її!
Розділ 8. Поранені душі живих кораблів.
Хіба то життя, Біллі? Я знав, що коли-небудь нам доведеться поступити в якісь університети. Але я щиро надіявся, що ми не розійдемося! Шон та Боб про нас геть забули – не пишуть, не дзвонять, не заходять. Певне, якби я перетнувся з кимось із них на вулиці, він би і не поздоровався… Кеті – і та вже не пише, мабуть, і собі нове житті знайшла…
Справді не пише?
Біллі, я ж зачитував тобі кожнісінького листа! – а в думках додав: «Кожнісінького, адресованого тобі».
Ні-ні, не це я мав на увазі. Може, вона якимсь іншим способом до нас вісточки шле? Може, листи не доходять? Може, готує нам якийсь сюрприз?
Може може, а може й не може. Я сподівався на це десь… півроку назад. А тепер… Подумай логічно: колись я отримував листа щодня; значить, вона писала щодня. Потім листи почали приходити рідше: спочатку раз в тиждень, потім тричі на два тижні… В кожному з них вона щиро вибачалась за те, що пише все рідше і рідше. Казала, нема часу. Я справді вірив їй. Спочатку…
Генрі, ти ж сам розумієш, що її треба відпустити. Не забути, а відпустити. Я сумую за Кеті не менше, ніж ти; а місцями навіть більше. Проте здоровий глузд змушує мене бути холодним. Крім того, всі ми сильно любили Кеті, а знаєш, як кажуть? Якщо любиш – відпусти. Вона знайшла краще життя, і сама ця думка робить мене щасливим.
Я задумався над словами Біллі. Так, в них можна було б повірити… Якби він справді знав усе. Річ у тім, що весь час до мене приходили два листи: один для всіх, інший – для мене. В першому Кеті описувала красу природи, поведінку своїх нових друзів і мало що говорила про себе. В моїх листах вона відкривала свою душу, сподіваючись хоч з кимось поділитись своїми переживаннями. Кожного дня я перечитував всі її послання і роблю так досі. Деколи навіть ловлю себе на тому, що говорив фразами з листа. Всіх їх я знаю напам'ять…
На наступний день після обурливого листа до мене прийшов лист інший. До того я був такий пригнічений, що не сподівався більше почути від Кеті хоч якусь звістку. Проте вже наступного дня я зрозумів, що глибоко помилявся.
«Привіт, Генрі…
Ти мені вибач за вчорашнє. Я погарячкувала і дарма відправила того листа… Чесно, мені дуже прикро. Я знаю, що образила тебе і мені навіть уявити боляче твій вид, коли ти його читав… Повір, я була сама не своя, я запізно зрозуміла свою помилку…
Генрі, в мене навіть думки не дуло тебе у чомусь звинувачувати. Клянусь. Просто в мене був жахливий день і мені треба було кудись вилити весь той бруд. Вибач, що тобі довелось перейматися через мене. Я справді жалію про те, що зробила. Насправді я зовсім не хочу, аби зв’язки між мною та тобою так-от порвалися. Через якогось-там листа, навіть не поговоривши віч-на-віч. Сподіваюсь, ти зможеш зрозуміти і вибачити мене.
Мені справді прикро таке казати, та в листі до вас всіх я не була відвертою. Я писала, що в мене все прекрасно і я нарешті змогла влитися в колектив класу. Не думай, що я тебе хочу засмутити. Ні! Просто я знаю, що ти мене зрозумієш. А це додає мені сил.
Загалом, сили майже немає – я не витримую того шаленого тиску, який здійснюють на мене люди. Мені бракує вас. Тебе особливо. Ти завжди вмів сказати так, що твої слова западали в душу людям. Чому в мене немає такого дару? Коли я ось зараз пишу тобі, я почувають не такою вже і відчуженою. Я уявляю, як зараз сиджу разом з тобою у тебе вдома на кухні. Ми п’ємо чай і розмовляємо. Ти розповідаєш мені про те, що скоро має вийти нова книга Крістофера Паоліні, а я випитую в тебе подробиці її написання. Ти ділишся зі мною секретом, ніби десь через рік має вийти кіно, і ми обоє домовляємося піти на прем’єру, чого б нам це не коштувало…
А зараз пам'ять переносить мене на океанський пляж. Пам'ятаєш нашу традицію? Кожного літнього місяця першого числа ми повинні були їхати на пляж і влаштовувати пікнік. Шона весь час мордували: «Ти повинен взяти з собою покривало, на чому ж ми будемо лежати?», а він тільки невдоволено згоджувався, хоча зовсім на нас не ображався. Боб божився, що візьме з собою бадмінтон, проте коли ми приїжджали на пляж виявлялося, що він забував воланчик. Ми засмагали і грали карти. О, хто програвав, той мав першим занурюватися в холоднючу воду. В червні ми всі після такого купання лежали вдома хворі, проте всі до єдиного були впевнені, що воно було того варте. Біллі любив до почорніння лежати на сонці, Боб – до посиніння сидіти в воді. Я будувала замки з піску і дрібної гальки, а ти і Шон завжди допомагали мені. Потім ми бігали і збирали мушлі на бажання. Ви чомусь завжди мені піддавались, проходили повз і ніби не зауважували найбільших мушель. Потім імітували здивування і змушували мене загадувати бажання. А в мене ж слабка фантазія на такі штуки! Я загадувала якісь дурниці… Ми сміялись, бігали по набережній і співали якісь пісеньки незрозумілого змісту… Біллі робив мільярди фотографій зі свого апарату, а потім ми разом ходили проявляти їх. До речі, в Біллі і досі є та машина для зйомок (інакше цей гігантський фотоапарат я й не назву)?
Мені дуже прикро, що більше цього вже не буде. Я сумую, справді сумую, бо ви (хоч і хлопці) стали моїми кращими друзями. Генрі, важко недооцінити твою роль в моєму житті. Ти подарував мені всю цю шалену компанію. Ти допоміг мені вижити і стати саме тою Кеті, яку ви всі знаєте. Якщо Біллі, Боб та Шон були є для мене найкращими друзями, то ти най-найкращий мій друг! Не ображайся на мене і спробуй забути минулого листа.
4.09.1991 рік
Кеті)»
Важко описати мій стан тоді, коли я читав її листи. Я був загіпнотизований її словами. Вона піднімала з дна моєї душі найкращі і найтепліші спогади за минулий рік… Вона нагадувала про себе і змушувала мене жити. Потім було ще багато листів. Точніше, сім. Кожен з них по мірі свого надходження ставав… теплішим… щирішим… ніжнішим. Я не впізнавав Кеті, проте як вона мені подобалась такою! Щораз більше місця в листі відводилось під її зізнання. Вона розповідала мені про життя в Ґарден Сіті своїми очима. Вона розповідала, як сильно прив’язалась до мене і водночас сама соромилась своїх слів. Я відписував на кожен її лист. Сам не знаю, навіщо. Вона ніколи не зазначала зворотної адреси ні на конверті, ні в листах, тому відправити їй якийсь з тих листів я ніяк не міг. Навіщо я це робив? Сам не знаю. Так треба було. Просто мені було приємно писати щось для Кеті, думаючи про Кеті, сподіваючись, що Кеті саме зараз лине думкою до мене. До того ж, після отримання її листів я почувався так схвильовано, що тільки відписування допомагало мені повертати душевний спокій. За собою я помічав не схожі на мене речі. Підсвідомо я розумів, що Кеті ніколи не прочитає моїх листів, тож дозволяв собі гратись з уявою не думаючи про наслідки. Я писав їй про те, як вона змінила моє життя, які в неї очі і як сильно я за нею сумую. Я давав волю своїм почуттям… В ті миті мені здавалося, ніби Кеті з-за океану чує мене, розуміє мої слова…
«Люба моя Кеті!
Я пережив ще один день без твоїх медових очей. Мені тебе бракує. Я й не уявляв, що зможу коли-небудь сказати комусь, що не можу без нього жити. В листах ти постійно нагадуєш мені про ті дні, коли індикатор щастя досягав позначки вище 100. Думаєш, я про них не згадую? Я живу тільки цими днями! Кеті, я живу днями, де була ти, я живу тобою! Мій мозок зараз вибухне. Знаєш, чому? Ти перевернула мій світ, ти поставила мене на ноги. А зараз все пішло не так. Кеті… повертайся. Байдуже, які будуть наслідки. Про це я подумаю потім. А може, не подумаю взагалі.
Ти пам’ятаєш, як ми ходили до лісу? Ти ще не згадувала про цей день. Дозволь подражнити тебе. Ми запаслися солодкою водою і вирушили назустріч невідомому, просто йшли вперед і не думали про дорогу. Коли ми опинилися в лісі, я запропонував піти на галявину, і ми попрямували вперед. Дорогою ти захотіла пити і ми відкоркувати пляшку… Чекай, як називалася та вода? Пам'ятаю, вона була червоного кольору. Ти пила, а я, дурень, вирішив пожартувати з тебе… Перехилив пляшку і раптом на тобі опинилась половина її вмісту… Ти стояла, не знаючи, що робити; я, геть не сподіваючись на такий поворот подій, стояв ще більше спантеличений. Ти дивилась на свій мокрий одяг і кипіла від люті. Я чекав твоєї реакції, не кажучи нічого. Ні з того, ні з сього, ти вилила на мене залишки води з пляшки. Тепер і я стояв геть мокрющий… «Справедливо» - тільки й відказав я. Потім ми вдвох засміялись… Липкий від солодкої води одяг поприлипав до тіла, волосся лізло на обличчя… «я сміюся, та я все ще ображена!» - гордо заявила ти. «О, Кеті, чи можу я якось загладити свою вину? Я ненавмисне, вибач!» - починав я, а ти зупинила мене і лише вимовила: «Джерело». Ми бігли до джерела як ошпарені… По дорозі солодку воду почув рій диких ос, який жив у дуплі. Хаха! Тоді було зовсім не смішно. Ти пищала не своїм голосом; я й сам кричав, як недорізаний… Ми кинулись у воду прямісінько в одязі, змивали все те, що так приваблювало ос. Коли вони нас наздогнали, ми занурилися під воду і лише час від часу набирали повітря. В мене було таке враження, ніби ми просиділи там цілу вічність! Оси давно полетіли, а ми ще довго хлюпались у воді. Якби ми тоді розказали друзям, що сталось, ніхто б не повірив. Я б сам не повірив. А знаєш чого? Тому, що двоє людей ну ніяк не можуть поміститися в тій калабані, яку ми назвали джерелом! Ми вилізли з води… До одягу поналипав мул і дрібні камінці; вони були всюди, навіть у волоссі. Але ми сміялися… Ти сказала, що якби не мої дурні жарти, нічого не сталося… «Ось чому я люблю, коли ти жартуєш!» - додала. Ми знов і знов сміялися, жартували, співали… Я був дурним, але щасливим. Тоді ти була поруч.
Кеті, повертайся. Знаєш чому? Не тому, що хлопці сходять з розуму без тебе. Не тому, що я не можу жити без тебе. Тому, що ми ще не ходили в печери, де живуть кажани. Так, кажани… Страшні, чорні летючі миші. Повертайся Кеті, я згораю від нетерпіння!
4.12.1991 р.
Навіки твій,
Генрі»
Потім були листи, спогади і… настав кінець. Одного разу вона так і написала: «Попереджаю, тепер писатиму рідше. Мені вже нічого згадувати)» . І ніби вона це сказала жартома, проте який глибокий зміст крився в цих словах! Вона почала забувати… Через тиждень знову прийшов лист. Він був коротший, набагато коротший і вона постійно повторювала, що поки не може сказати мені щось важливе, але через деякий час обов'язково розповість. Казала, ніби не хоче зурочити. Я згорав від цікавості. Пройшло кілька днів, чергова звістка опинилась в моїх руках. На той час листів до всіх нас Кеті вже не писала давно. Тепер вона сміялась, розповідала, що все добре, що її нові друзі не дають їй сумувати за нами… Вона ображала мене.
Я не знав, що думати. Останній лист розставив всі крапки. Кеті писала, що нарешті знайшла свою любов. Вона описувала свого коханого, розповідала, як солодко їй в його обіймах і інші бридкі речі. Звичайно, тон її слів був скоріше зухвалим; вона зі всіх сил намагалась показати мені, що я втратив. В деяких місцях на папері було видно цятки, на яких ніби потрапила вода… Ні, вона не забула. Вона плакала, пишучи того проклятущого листа. Писала, щоби я забув про неї…
Агов, є хто вдома? – стривожено питав Біллі, махаючи рукою перед моїм лицем, - Чуваче, ти так не жартуй! Що за гіпнози?
Вибач, задумався…
Та ладно… Тільки не роби так більше. Страшно…
Слухай, все хочу спитати в тебе… Як там навчання? І досі так важко?
Поки що не можу нічого сказати. Я завжди думав, що філологія – одна з найлегших наук. Проте коли ти вчиш теорію… Ааа… Це просто дратує. Крім того, сам розумієш – пройшло надто мало часу і я ще не встиг добре розпізнати своїх одногрупників… В тебе як справи?
Що розказувати? Я завжди знав, що ветеринарія – моя стихія. Проте, на жаль, поки що я цього не відчув.
Чого так?
Тому що теорія – справді нудна штука. Проте в моєму майбутньому ділі вкрай необхідна. В мене більше проблем виникає в спілкуванні з одногрупниками. Ти ж знаєш, я – категорична людина. Ніяк не можу звикнути, що тебе немає; а з іншими намагаюсь не спілкуватися.
Генрі, при всій повазі до твоїх поглядів, я б не радив робити такого. Думаю, ти й сам розумієш, що тобі з тими людьми ще ойойой скільки років вчитися, тому не варто було одразу справляти негативне враження.
Сам знаю. Ніяк не можу себе побороти. Добре хоч, що вдома справи пішли на краще. Ти ж знаєш, в моєї мама почались проблеми з печінкою… Але після госпіталізації і недовготривалого лікування їй значно полегшало… Боже, знав би ти, як я тоді налякався!
Уявляю… Такого, вибачай, ворогові не побажаєш. Обов'язково постав за здоров'я мами свічку в церкві.
О, я саме так і робив. Треба буде знову поставити… Боюсь, другого такого стресу я вже не переживу. В той час мені дуже допомогли дядечки… Знаєш, стільки років пройшло з тих часів, а вони ніколи не забували про мене і маму! Дуже шкода, що дядечко Чак так і не одружився…
Генрі, ти все сприймаєш занадто близько до серця! Нервові клітини не відновлюються, пам’ятаєш?
Ай, ну їх, ті клітини. До речі, як сестричка твоя?
Пішла в перший клас… Знаєш, хто веде їх клас? Наша місіс Гілфрі! Можеш таке уявити?
Боже мій… Співчуваю. Як то кажуть, Господи, помилуй. І які відгуки про свою керівничку виражає твоя сестра?
Поки нічого не каже, проте вже встигла нахапатися дурних слів на кшталт «сволота». Жахіття! Вчора: бігає по хаті, зашпорталася за килим і впала. Мало того, що забилася; на всю хату верещить: «От сволота!» Тато аж отетерів. В мами взагалі шок. Хоч мені було дуже смішно, я звів брови і схрестив руки на грудях, типу показуючи, що так не робиться.
Класно отак мати меншу сестру, ні?
Воно то так… Тільки знаєш, воно тільки так зараз все так мило. Коли вона народилася, я був сам не свій від злості. Точніше, від ревнощів. Думаю, ти розумієш, як я почувався… Але потім вона трохи виросла… Була такою смішною. Вона мене дуже любить, тому я при всьому своєму небажанні полюбив і її. Зрештою, вона трохи і мене змінила. Ти ж знаєш, я був страшним егоїстом!
Не був!
Був! А тепер можу сказати, що я змінився…
Ох, друже, якби ти знав, як мені хороше оце зараз сидіти з тобою в кафе і балакати!
А коли в тебе зміна починається?
Через півгодини.
Ого, час швидко пролетів… Як тобі тут працюється? Подобається?
Не думай, що я підлизуюсь, але пан Ханінгтон просто золото! Погодься, важливо, щоб шеф був не тільки гарним босом, а й гарною людиною… Я працюю тут… десь дев'ять років, і за весь час від нього і слова поганого не почув. Тьху-тьху-тьху! – додав я, постукуючи по столу.
Як це, працювати в кафе, Генрі?
Хмм… Класно. Серйозно, не смійся! З інституту одразу біжу сюди. А тут все таке рідне… і зелене. «Зелений лист» - частина мене. Тут я забуваю думати і від цього мені стає дуже легко. А ти не думаєш влаштовуватись на роботу?
Я? Поки ні. Не хочу псувати свою трудову книжку всілякими забігайлівками-кафе типу «Зелений лист». Я хочу зразу мати високий старт, - гордовито заявив Біллі, навіть не помічаючи, як щойно образив мене.
Ясно… Коли ти будеш вільний? Коли знову зустрічаємося?
Не знаю, в мене навчання…
Коротше кажучи, матимеш вільну хвилинку – забігай в «Зелений лист». Я працюю тут щодня. Тільки справді заходь, добре?
Гаразд, біжи вже.
Я не заставив вмовляти себе двічі. Я любив балакати з Біллі; проте у будь-якій розмові з ним наставив «час прощання». Це була саме та гаряча точка, з якої може вирости сварка.
«Нічого подібного, «Зелений лист» не якась-там тобі забігайлівка, друже! – подумки заперечив я, - Я присвятив цій справі купу років і можу сказати тільки те, що на Землі нема кращого місця, аби поїсти!»
Генрі, синку, ти сьогодні знову раніше прийшов? – як завжди люб’язно запитав шеф.
Ну… як сказати…
Чекай, сьогодні який день? Середа? В тебе ж немає зміни; ти вільний!
Спасибі, дякую, але можна я залишусь?
Навіщо, синку? Поглянь, надворі така краса! Йди відпочивай, я ж не доплачую за понаднормові, сам знаєш.
А я доброволець. Сьогодні в мене хороший настрій і я готовий працювати задарма!
Хаха! Жарти жартами, Генрі, проте я серйозно питаю: чому ти приходиш сюди щодня? Якщо я скажу, що за сьогоднішню зміну не заплачу працівникам ні цента, через тридцять секунд тут і душі не буде.
Тоді в мене з'явиться робота! – вдаваним захватом вимовив я.
Скажи-но мені чесно, хлопче, чого-бо ти сюди як додому приходиш? Чи не задумав мене пограбувати?
Що?! Пане Ханінгтон, як ви могли таке…
Та жартую я!
Та ну вас!
А чесно?
Сказати по-чесному? – після цих слів я спостеріг, як він кілька разів кивнув головою, - Звик я до вас. Тут така тепла атмосфера, що я чую себе навіть краще, ніж вдома.
Маєш якісь проблеми?
Ні…
Ага, будеш мені, старому, очі милити. Друже мій, ти працюєш тут не перший день, ба не перший рік. Я, хоч і дуже старий, та все ж людей трохи помічаю. Ти ніколи так раніше не робив. Не хочеш повертатись додому, бо мама знову почала пити? Знаю, ти б не хотів говорити…
Ні, ви що! – не дав договорити пану Ханінгтону я, - Зовсім ні. Сплюньте! – я почекав, доки чоловік тричі сплюнув, а тоді продовжив: - Моя мама ні до чого. Вона хороша. І вона жалкує за тим, що провела півжиття таким способом.
Як вона після приступу?
Дякую, нічого… Оклигує. Багато в чому нам зараз допомагають дядьки, бабуся.
Може потрібна якась матеріальна допомога? Або якісь імпортні ліки… Ти тільки скажи, я одразу допоможу.
Ні-ні, що ви. Та я б від вас і нічого не взяв.
Хлопче, це добре, що ти маєш чоловічу гордість. Але коли мова йде про життя, тим більше про життя матері…
Ну ви самі подивіться: лікарі виписали маму з лікарні і назначили строгу дієту, якої мама поки що дотримується. Кажуть, відновлення печінки – не проста справа. Особливо, коли здорової печінки у мами практично і не лишилося. Ех… Призначили якісь ліки, але дядечки уже їх придбали. Тому, щодо ліків… Ми забезпечені. Доглядати за мамою приїхала бабуся Глорія, вона слідкує, аби мама вчасно приймала ліки і тому подібне…
А інша твоя бабуся не пропонувала свою допомогу?
Бабуся Клементина померла цієї зими, у лютому. Після того маму знову підкосило… От тобі і приступ. Дякую за вашу доброту, пане Ханінгтон. Ви й не уявляєте, як добре поговорити з небайдужою людиною…
Чому не уявляю? Уявляю! Це дуже важливо, коли важко на серці, виговоритися людині, яка вміє слухати. Я людина проста; в мене тільки два таланти: вміти куховарити і вміти слухати.
Все одно дякую. Інший би на вашому місці й уваги на мене не звернув би, а ви отак зі мною побалакали, то мені аж від серця відлягло.
І я радий це чути. Гаразд, раз ти уже прийшов, допоможи-но на кухні. Чака сьогодні не було, та й, думаю, не буде. А місіс Дін потрібний помічник.
О, а ви ще казали, аби я йшов додому. Та без мене тут половина відвідувачів лишаться голодними! – на цих словах я побіг, вже на ходу дякуючи панові Ханінгтону за те, що допустив мене на кухню.
Я працював у «Зеленому листі» з того моменту, як вперше в житті влаштувався на роботу. Не пам’ятаю, скільки мені поді було років… Зі всіх робочих місць Ґарден Сіті тільки пан Ханінгтон погодився нелегально взяти мене працювати. Я ріс, росла і моя зарплатня. Люди, які ніколи не тримали в руках чесно зароблені гроші, не зрозуміють мене.
Пан Джон Ханінгтон був людиною старшою. На вигляд йому було років сімдесят, проте насправді він був набагато молодший. Це маленький, пузатенький сивобородий чоловічок, який завжди одягав усе біле, як справжній шеф-кухар. Його шкіра поморщилась не стільки від віку, стільки від пари, окропу і льоду, з якими він постійно мав справу. Колись він розповідав мені, як відкрив своє кафе. Після того, як він закінчив кулінарну школу (чи інститут, сам не знаю), він довгий час працював на одну тітоньку. Її ресторан користувався попитом, проте хитра і підступна жіночка, замість того, аби доплачувати пану Ханінгтону за його кулінарні шедеври, привласнювала собі і його славу, і його гроші. Бідолашний жив як якийсь обірванець, а ця пані купалась в грошах. Зрештою, після п’яти років праці, пан Ханінгтон звільнився, крім того ще й перейшов на роботу в ресторан конкурентів. Бізнес злої жіночки швидко занепав і її справа закрилась. З тих пір пану Ханінгтону поталанило; він зібрав грошенят і поїхав у Ґарден Сіті за порадою якогось недурного хлопця. Тут він купив нерухомість за пів ціни і його ресторан-кафе швидко набуло популярності. Проте, яким багатим пан Ханінгтон не був, він завжди залишався Людиною. Ще з тих часів, коли він узяв мене на роботу, моє ставлення до нього було якимось… Він був святою людиною для мене. Ніколи не кричав, ніколи не сварився, коли щось виходило не так. А навпаки, показував, як має бути, навчав… Я завжди старався робити все ідеально, тому він не мав до мене претензій. Шеф завжди був люб'язний не тільки до мене, а й до всіх працівників свого кафе. Він судив по справедливості: якщо працівник добре працював, старався, справлявся зі своїми обов’язками, він нагороджував його премією, якщо ні – не звільняв одразу, просто робив попередження.
Здавалося, все у людини є – багатий, добрий, розумний, працьовитий… Проте, пан Ханінгтон і досі залишався самотнім. В нього не було сім'ї, а про родичів він не говорив (він завжди повторював, що якщо не можеш сказати про людину щось хороше, краще не говорити взагалі). Він жив на вулиці з акацієвими алеями в просторому будинку. Жив він не сам, у нього був пес, Говард, та домашня робітниця, яка доглядала його дім з ранку до вечора. Колись його робітницею була місіс Дін. Вона сумлінно виконувала всі обов’язки по дому, проте коли вона запропонувала панові Ханінгтону куховарити для нього, він одразу заперечив. Сказав: «Не для того я вчився на кухаря, аби в себе вдома мені їсти готували». Так вона працювала кілька років, аж доки шефові стало важко стояти біля плити (в нього-бо хворе серце). Коли місіс Дін приготувала йому першу страву, він скуштував, похвалив її і… взяв на роботу в «Зелений лист». Отак вона і стала су-шефом.
Я прийшов на кухню і поглядом знайшов місіс Дін. Вона гонорово походжала по кухні, вказуючи кухарчукам що робити. Важко було повірити, що на цій худенькій, змореній жіночці тримались всі наповнені шлунки відвідувачів.
Місіс Дін! Місіс Дін! – прокричав я, помахуючи рукою, - Шеф сказав мені, що вам потрібна допомога. Кажіть, що робити.
О, привіт, Генрі. Чака сьогодні немає, тому працюватимеш замість нього. От, іди чисть цибулю, нам потрібна засмажка.
Цибулі треба максимально багато? Чи в міру?
В міру.
Через тридцять секунд все буде готово!
Я метнувся в інший кінець кухні за ножем, прихопив кілька цибулин і сів на «чистий ослінчик» - так ми називали низькі стільці, сидячи на яких зручно було що-небудь чистити.
Я задумався. Минув рік з того часу, як я востаннє бачив Кеті. Живу Кеті, справжню, не ту, яка щодня мені сниться. Якщо Кеті в моєму житті була білою смугою, то тепер можу з впевненістю сказати, що настала чорна. Так, я вступив до інституту. Вчитися важко, і я ніколи й подумати не міг, що колись таке скажу. Тут навіть не так грає питання самих лекцій, стільки взаємовідносини з людьми, з якими я тепер вчуся. Не можу нічого з собою зробити, проте після першого ж дня нашого знайомства я став відлюдьком. Чому? Та тому, що не вмію я здобувати нових друзів. Не вмію знайомитися зі всіма підряд. На перший погляд серед всіх тих студентів не було жодної людини, з якою я б міг подружитись. То навіщо пробувати?
Та біс з ним. Найбільше мене непокоїть здоров'я мами. Смерть бабусі Клементини відкинуло її далеко назад, дуже близько до тої ями, з якої спільними силами її вдалось витягти – алкоголізму. Що ж це в мене за сім'я така? Мама залежна від спиртного, бабуся померла від туберкульозу легень – курила, як паровоз. Хоч би хтось природньою смертю помер. Лікарі взагалі сказали, що якби бабця не курила хоча би останні три роки, могла прожити ще бозна-скільки. Зараз мою маму охоплювали суперечливі почуття: з одного боку – сум від смерті її матері та образа на неї. Чому образа? Вісімнадцять років тому, коли моя мама і мій тато втекли з рідного містечка в Ґарден Сіті, батьки відреклися від них. Бабуся Клементина була дуже зла і пориві шаленства написала заповіт, в якому все майно її та її чоловіка переписала на сусіда. Пройшла купа років, батьки і діти давно помирились; проте бабця просто забула про той заповіт. У лютому, коли її не стало, документи знайшли. В результаті, гігантський будинок з тридцятьма гектарами землі, машина і цінні акції дісталися її сусіду, який кілька років тому, через розрив з жінкою, почав сильно пити. Не здивуюсь, якщо половину грошей він уже розтринькав.
Загалом, мені абсолютно байдуже, отримали ми ту спадщину, чи ні. Я, хоч і повинен був би обстоювати матір, вважаю, що ми з нею не гідні ані цента з гаманця бабусі. Вона приїжджала до нас, хай рідко, але приїжджала, дарувала подарунки, допомагала мамі влаштуватись на роботу. Ми ж зі свого боку не могли дозволити собі дати їй хоч десяту часку з того, що вона дала нам. Сподіваюсь, що сусід, який отримав весь спадок, нарешті перестане пити і повернеться до нормального життя. Зрештою, так хотів Бог.
Місіс Дін, ось ваша цибуля. Я її вже мив.
Дякую, Генрі. Будь-ласка, винеси сміття.
Буде зроблено!
І пластикові пляшки не забудь!
Я повернуся за ними.
Швидкі кроки за короткий проміжок часу перемістили мене до коробки зі сміттям. Я підняв її, та ледве не заточився, такою важкою вона була. Обережно просуваючись біля шаф, я прослизнув надвір, а звідти – до смітників. Небагато часу я змарнував і на те, аби повернутися на кухню і захопити всі пластикові пляшки, використані за день.
Бажаєте ще чогось? – поспішно поцікавився я у су-шефа.
Хаха, це все, що входить в обов’язки Чака. Ти вільний!
Ну дайте хоч якусь роботу! Можна, я піду допомагати Еллен?
Хочеш – іди. Тільки спершу руки помий! І щоб до продуктів брудними не торкався, чув!
Так! – кинув я, спішно долаючи відстань між мною та кімнаткою, де мили посуд.
Еллен була посудомийкою. Вона була жіночкою пенсійного віку, однією з тих, яким не сидиться вдома. Взагалі, їй не можна було довго перебувати у місці з підвищеною температурою повітря – у неї швидко підіймався тиск і робилося зле. Не раз доводилось викликати швидку. Проте Еллен (вона веліла мені називати себе саме так) не звільнялась, а пан Ханінгтон мені щодо цього сказав так: «Поглянь на Еллен. Вона має родину, проте вона для них – тягар. Її дочка і син давно виросли з пелюшок, мають свої мороки, дітей. Живуть всі на купі – в невеликому будиночку… Закладаюся, про першій-ліпшій нагоді вони б одразу спровадили її в будинок престарілих. Для неї робота – це єдина точка опору. Це те, задля чого вона вранці прокидається і для чого береже сили. Якщо відібрати в неї роботу, вона швидко зачахне… Вона готова виконувати будь-яку роботу, а я готовий платити їй. Якби не її божевільне бажання працювати, робити щось, я б платив їй гроші просто так. Тільки тому, що можу собі це дозволити…»
Я люблю Еллен. Вона добра. А добрим людям мені приємно робити приємність. При першій можливості я біг на кухню аби допомогти посудомийці, прямісінько, як зараз. Я Забіг в її маленьку комірчину і щосили заволав:
Еллен! Привіт!
Вона повернула до мене свою голову, як завжди вбрану в тісний чепчик.
Генрі? Привіт, хлопчику мій! – ніжно мовила вона, перекриваючи воду в крані та витираючи руки, - Ходи до мене, дай я тебе обійму! – міцно затисла мене в своїх обіймах.
Годі, - легенько пручався я, боячись водночас образити жінку, - Ми ж тільки вчора бачились!
А й справді. Я й забула… Сідай на ослінчик, я вгощу тебе чимось дуже смачненьким!
Е ні, я сюди не відпочивати прийшов, а на допомогу. Сідай-но на ослінчик, а я заміню тебе.
Не варто, Генрі… Я сама…
А де це мій фартушок? Не бачила?
Генрі, перестань, мені не потрібна допомога…
А осьдечки він! – скрикнув я, знайшовши потрібну річ. Швидко зав’язав фартушок, відсторонив Еллен від умивальника і мовчки зайняв її місце. Я відкрутив кран з водою і начавив піну на миючу губку
Дякую, Генрі, - зітхнула жінка.
Еллен, розкажи-но мені якусь історію, будь-ласка!
А чи не застарий ти став для цього?
Ну будь-ласка!
Хаха… Гаразд, так тому й бути. Одного дня, вже не пам’ятаю, в яку саме пору року, двері в наш «Зелений лист» відкрилися для дивного відвідувача. То був маленький хлопчик, ось такий на зріст, - вона показала собі на пояс, - Бідолаха ледве досягав до барної стійки. Він був такий схвильований, що боявся й слово мовити, тільки підійшов до прилавка і стояв…
«Ага, уже здогадуюсь, хто то був!» - підсміхнувся я.
Зрештою він набрався мужності та покликав «головного», - продовжила Еллен, - Пан Ханінгтон покликав його до свого кабінету і вони про щось розмовляли… Довго розмовляли… - вона зітхнула і зробила паузу, аби перевести дух і згадати, що ж було далі. Згодом вона продовжила: - А наступного дня цей хлопчик прийшов з самого ранку. Він зайшов на кухню, привітався з паном Ханінгтоном… Шеф голосно сказав: «Увага! Від сьогодні в нас новий працівник. Прошу познайомитися – це… - Еллен запитально глянула на мене.
Ммм… Хто б це міг бути? – вдавано замислено відповів я, - Невже Генрі?
Так воно і було.
Пам'ятаю, до мене тоді тільки ти, пан Ханінгтон і місіс Дін нормально ставилися… Всі інші кепкували, бо я був малий і ні на що не пригожий.
Але ж ти навчився! Дивись, зараз без тебе на кухні просто не обходяться.
Ага, не обходяться… Хіба, якщо сміття треба винести, або відкрити банку. Ото й усе…
Хіба тобі тут погано?
Ні, мені тут справді добре…
То чого сумний такий? Ану негайно підніми кутики вгору! І так, щоб зуби видно було!
Перестань…
Ой, здається я зараз ображуся…
Я широко усміхнувся, дивлячись на неї.
То як, тепер ти задоволена?
Абсолютно…
Еллен, мені залишилось мити зовсім трохи. Може, підемо випити по чашечці чаю чи чого-небудь іншого?
Гарна ідея. Я сама так пити хочу, жах! За цілий день настоїшся тут, біля умивальника, то враження таке, ніби вода з мене теж виходить…
Чого ж ти сидиш біля мене, як біля малого дитяти? Ану бігом йди налий собі води! А ще краще – компоту.
А ти не сумуватимеш?
Ба більше: я ображусь, якщо ти так не зробиш.
Маленька кругленька Еллен швидко покинула гаряче приміщення посудомийної. Дивно, чому вона розказала саме цю історію. Зазвичай вона розповідала мені про зайчиків, віслючків і пташенят. А тут чомусь згадала про той день, коли я вперше прийшов влаштовуватись на роботу. Пам'ятаю, пан Ханінгтон дав мені випробувальний термін – тиждень, аби він зміг зрозуміти, чи справді з мене може щось вийти. А вже через три дні його зняв, сказав, що такий як я цілком його задовольняє.
Генрі! Приймай добавку, - сказав, підійшовши до мене один з офіціантів. Він віз гігантський візок, наповнений нічим іншим, як брудним посудом, - Ось, це вже ніби остання порція. Скоро закриваємося, поспіши.
Дякую, що привіз. Я старатимусь встигнути.
Я уважно слідкував за хлопцем, поки той не вийшов з кімнати. Коли його вже не було поруч, я важко зітхнув. Для мене мити посуд – це була велика каторга. Я робив вигляд, що мені це подобається тільки для того, аби допомагати Еллен. Я ненавидів це заняття, проте на роботі (звісно, не в свою зміну) найчастіше саме цим і займався. Тут гора посуду, а якщо офіціанти вже закінчили свою роботу, то зараз десь година… восьма. Ого, треба чим швидше закінчувати з цим. Вдома мама переживатиме.
З головою поринувши у відмивання тарілок, ложок, виделок, ножів та каструль, я зовсім дезорієнтувався в часі. Посудомийна кімната була відокремлена від решти кухні, тому я не міг бачити, залишився ще хтось з поварів у кафе, чи ні. Офіціанти завжди йшли раніше – разом з останніми відвідувачами. Кухарі лишались довше – в їх обов’язки входило не тільки приготування самих страв, а й прибирання робочого місця після офіційного закриття кафе. Пан Ханінгтон ніколи не йшов з роботи в числі перших. Він чекав до останнього робітника, аби самому перевірити все і з легким серцем закрити ресторан.
Я чув, ти відбираєш мою роботу, - почувся чийсь голос прямісінько біля мене. Від такої несподіванки я аж відсахнувся.
Господи, Чаку, не лякай ти мене так! – знервовано мовив я до нашого новенького. Це був малий хлопчина одинадцяти років, точнісінько як я кілька років назад, - Ти хотів чогось? Пан Ханінгтон сказав, тебе сьогодні не буде.
То й що! Тобі ніхто не давав права ставати на моє місце і забирати мої гроші.
Ти про що? Я ніяк не зрозумію…
Ти навіщо на кухню приперся? Сьогодні не твоя зміна, то й вимітався би звідси!
Гарно ж ти, Чаку, зі старшими говориш. Одразу видно – хлопець культурний, вихований. Роботи я твоєї не відбираю; подумаєш, підмінив раз. І то ж тобі краще – на роботу не прийшов, гроші отримав. Ще й не задоволений ходить, дується на мене. А за що, питається? Місіс Дін сказала допомогти, я допоміг. Те що тебе сьогодні не було на роботі не значить, що сміття повинне стояти до завтра.
Я ж спеціально прибіг, щоб зробити все!
Чаку, я ж тобі нічого не кажу. А ти мене в чомусь звинувачуєш…
Ага, я вас знаю, спочатку «я підмінив», а як зарплату видавати будуть, то «давай сюди, я за тебе робив»!
Друже мій, не претендую я на твої гроші! Я так працюю, задарма. Просто допомагаю. Просто, без усякої там користі.
Не вірю я тобі.
То що мені, танцювати тут, аби ти мені повірив? Не віриш – твої справи, я нікого не змушую вірити.
Я просто не хочу, аби ти розкрадав мій заробіток. Я працюю, стараюсь… Зрозуміло, тобі легше винести те саме сміття, аніж мені, але це моя робота! Не твоя! Тому не лізь.
Хлопче, вгомонися. Я ж сказав, що не чіпатиму твоїх грошей і коли тобі дадуть зарплату, не вимагатиму ні цента.
Клянешся?
Я людина слова.
Мене все-рівно мучитиме совість за те, що я сьогодні нічого не зробив… Як мені потім тримати ті гроші в руках, знаючи, що один день я таки змарнував?
В цьому я можу тобі допомогти. Подумай сам: сміття вже немає, більшість людей вже давно вдома… А в мене тут гора посуду. Не хотів би допомогти? Виходить, день ти не тільки не змарнуєш, навіть зробиш більше.
А що робити? – поцікавився малий, ніби обдумуючи мою пропозицію.
Он, дивися, на рушнику я викладаю мокрий посуд, щоб він стікав. Візьми собі чистого рушника і перетирай його. Осилиш?
Давай… - зітхнув Чак, проте таки пішов за рушником і взявся за роботу. Не пройшло і десяти секунд як він запитав: - А куди складати сухі тарілки?
А он туди, в шафу… Ти що, ніколи не допомагав Еллен?
А хто то?
Ну як, Еллен, жінка, що миє посуд.
А як вона виглядає? Така стара, і в чепчику весь час?
Не називай її старою. Вона не заслуговує цього… Познайомся з нею, це дуже хороша людина. Ти в «Зеленому листі» відколи працюєш?
З минулого тижня.
І як тобі? Подобається?
Сам не знаю… - замислився хлопчина, - Ніби так.
Як тобі наш колектив? Місіс Дін не свариться на тебе?
Нормально… Та стара карга весь час засипає мене роботою! І сісти не встигаєш!
Гей, не забувайся! Місіс Дін старша за тебе, чому ж ти її обзиваєш? В неї важка робота, вона ж дивиться за всією кухнею! Май до неї повагу. А ти ж сюди не як відвідувач прийшов, а працювати.
Сам знаю. Нудний ти якийсь.
Дякую. Проте я тут працюю відносно довго і не хочу, щоб при мені псували чесні імена цих людей.
Ти дуже старомодний. Бе… Терпіти не можу таких людей. З тобою навіть не весело!
А як же ж тобі весело?
От коли ми з Джимом зловили на вулиці котяру і прив’язали йому до хвоста банку… Ото було сміху!
Боже, який жах! – аж здригнувся я, - Як ти міг таке робити з бідною твариною? В тебе вдома є якась тваринка?
Ага, сестра моя. Скотина!
Боже, Чаку, ти чуєш, як ти говориш? Батьки не роблять тобі зауважень? Бодай зауважень?
Батькам наплювати на мене. В них є моя сестра. Її вони люблять, а я як вітер в полі…
О… Пробач, я не знав. Слухай, якщо я скажу тобі дещо ти подумаєш над цим?
Можливо, - без жодного інтересу кинув він.
Коли мені було чотири роки, мого батька збила машина. Він помер прямісінько в лікарні, від розриву плеври легень, - я ковтнув клубок, який раптово підкотився до мого горла, - Після цього моя мати пристрастилася до спиртного і протягом майже п’яти років безпросвітно пила. Мене виховували дядьки, які, в принципі, були чужими мені людьми. Пройшло не так багато часу з того моменту, коли спільними силами ми витягли маму з її становища. Все було дуже добре, аж доки не померла моя бабуся. Моя мама знову вирішила шукати забуття в алкоголі і дуже скоро опинилася в лікарні через те, що розруйнувала власну печінку. Я розповідаю тобі це не для того, аби ти сьогодні ж розніс це по місту. Подумай, через що мені довелося пройти. Я не можу назвати себе ідеальною людиною, героєм… Проте можу сказати, що проживши все це, я залишився людиною… Чаку, все те, що ти робиш – це вияв слабкості. Навіщо ти ображав бідолашного кота? Він же не міг нічим себе захистити. Це не весело, коли ти завдаєш комусь болю. Я знаю, всередині ти добрий хлопчина. Краще не роби вигляд поганця, це нікому не личить…
Ні, сильніший той, хто ображає. Тоді його всі слухаються.
Але його всі ненавидять. Так, його слухають, але поза спиною моляться, аби він скоріше помер.
Може, так воно і є…
А що там з твоєю сестрою?
Вона… - мабуть, він хотів знову сказати якусь гидоту, проте подумавши, замінив це іншим словом, - погана людина. Як йти працювати, то вона не хоче, а як треба гроші, то відбирає в мене! Я працюю щодня, аби зібрати гроші… А вона весь час забирає все до копійки! А я так мріяв про велосипед… На нашій вулиці він вже у всіх є, крім мене. А батькам байдуже, вони й слухати не хочуть.
Тепер принаймні зрозуміло, чому ти гризешся за кожну копійку… А якщо зробимо так: ти збиратимеш гроші і віддаватимеш їх мені на зберігання. Я живу з мамою та Паном Котом, і ніхто з них не зможе взяти твоїх грошей. Коли треба буде щось купити чи що, ти приходь до мене, без проблем.
А як я знатиму, що ти говориш правду?
Хіба що перевіриш. Я чесна людина. Крім того, це непоганий вихід із ситуації – твоя сестра мене і знати не знає, крім того, де я живу, вона не вгадає точно. Так ти швидше збереш гроші на велосипед. Що скажеш?
Може, ти й правий… Тільки пообіцяй, що не чіпатимеш моїх грошей!
Ти ж будеш сам все перераховувати. Так що не переймайся.
Хлопець обдумував мою пропозицію, а я механічно мив посуд. Боже, як його багато! Не уявляю, як бідолашна Еллен справляється з цим…
Може, я зробив помилку, повідавши неотесаному хлопчині про своє життя? Не треба було цього робити… Сусіди тільки-но почали вітатися зі мною… Назавтра все місто буде мене сторонитися… Боже, коли вже я навчуся тримати язика за зубами?
Навіщо я це зробив? Сам не знаю. Просто мені завжди здавалось, що все пізнається в порівнянні. Навіть найогидніша людина на світі здатна співчувати, хай не всім, але ж здатна… Я зовсім не хотів викликати в нього ні співчуття, ні якогось іншого почуття. Я хотів показати, що кожна людина – закрита книга. Ми можемо проходити на вулиці повз тисячі людей, не відаючи ні про їхні проблеми, ні про їх переживання. Проте не варто засуджувати, сердитися і заздрити людям, які, можливо, дуже і дуже страждають.
Надворі стемніло. Останнім часом я часто звертав увагу на вечори Ґарден Сіті. Як я міг не помічати тієї бездушної самотності, якою накриває місто після настання темряви? Холодно, вогко… Загрозливо пугукають сови, ніби попереджаючи про якусь приховану небезпеку… Відчуття, ніби от-от з-за рогу вискочать кілька кремезних молодиків і ввічливо попросять тебе витрясти кишені. Ти йдеш, боячись навіть озирнутись назад. Страх володіє не тільки твоїм розумом, а й тілом… Поруч немає нікого, ліхтарі давно не працюють… Біля вітрин магазинів ошиваються якісь непевні дамочки і їх ще більш непевні кавалери. В парках не чути навіть шелесту листя… Тиша нависає над містом, душить перехожих, змушує їх чимшвидше тікати… Дивно! Чомусь раніше я зовсім не помічав всього цього. Після роботи я веселим кроком повертався додому, вдихаючи свіже повітря і милуючись вечірнім небом… Перехожі не здавались мені такими страшними; швидше веселими і добрими. Тиша здавалась мені гарною… Колись таке і справді було?
Гей, ви ще тут? – поцікавився пан Ханінгтон, який саме перевіряв, чи всі працівники пішли додому. Він робив так кожного дня, навіть не показуючи, як сильно він хоче опинитися в теплому будинку з чашкою гарячого чаю або какао. Він завжди чекав, поки всі повністю вийдуть з кухні, сам усе перевіряв і замикав на ключ.
Боже, що ж ви так лякаєте мене! – скрикнув я, вийшовши із задумливого трансу. Чак кинув на мене погляд, який говорив: «Ти що, якийсь переляк?». Насправді, я таки був тим переляком, тому що мене завжди щось лякало.
Хлопці, довго ви ще збираєтесь тут стирчати?
Особисто я – ні, - чомусь зраділо мовив Чак, - Генрі, давай швидше! Вже всі пішли, навіть Еллен, якій ти так люб’язно допомагаєш.
Еллен уже заслужила свій відпочинок, Чаку. А мити залишилося мені… як в горобця під колінком, тобто, майже нічого.
Ну давай вже!
Малий, я тебе тут не тримаю! Хочеш, хоч зараз біжи додому, - сердито буркнув я, а потім загробним голосом додав: - Тільки обережно, там надворі купа вбивць, маніяків і охочих скривдити маленьку дитину… А є ще викрадачі, які хапають малих дітей, коли вже стемніє, і пускають їх на органи…
Генрі, перестань лякати новобранця! – втрутився в розмову шеф.
А що, я чув, таке справді є, - здивовано і злякано твердив Чак. Напевно, сподівався, що пан Ханінгтон скаже, що все це – неправда.
Гаразд… Ви домивайте… А я ще на секундочку в кабінет піду…
Добре, шеф. Нам ще трохи, - відповів я, а Чаку сказав: - Що, помічнику, обдумав мою пропозицію?
Обдумав.
І що вирішив?
Ти такий з виду мужик нормальний, можна повірити… Я згоден.
Мужик?
Тільки не починай прикопуватися до слів!
Знаєш, скільки живу, мене ще «мужиком» ніхто не називав. Я думав, це звання прилипає десь з років 25.
Просто ти не розумієш сучасної крутої мови. Ти залишився ще у тому часі, коли… - він не договорив. Не тому, що боявся мене образити, а тому, що почув, як щось гучно впало, - що б це могло бути? – спитав він мене, натякаючи на той звук.
Піди, глянь, - лише відказав я, сам переймаючись через це. В мене був страх на серці, страх і передчуття…
Генрі!!! – загорлав Чак.
Я кинув все, що робив і, як блискавка побіг на голос. Ноги не слухали мене, в голові помутніло…
Сюди, сюди! – волав малий на всю горлянку.
Після того, як я став на порозі кабінету, переді мною відкрилась жахлива картина. На землі, біля столу, лежало бездиханне тіло пана Ханінгтона. Біля нього, плачучи і верещачи, отирався Чак. Я кинувся до шефа.
Що з ним? – кинув я.
Я не знаю! – скиглив Чак, - Я прийшов, а він тут лежить!
Я перевірив пульс. Стуку не було чути. Послухав серце – зупинка.
Викликай «швидку», бігом! – заволав я, - Так, чого нас там в школі вчили? Точно, непрямий масаж серця! – з цими словами я перевернув шефа на спину (він-бо лежав долілиць), сам зайняв рятувальну позицію і став тиснути долонями на його серце, голосно рахуючи.
Я подзвонив!
Добре, без паніки. Підійди сюди. Коли я буду казати «три», затуляй йому носа і роби штучне дихання.
Рот в рот? Я не хочу…
Ідіот, він помре зараз!
Добре-добре, - запобігливо залепетав Чак.
Ми проробили процедуру кілька разів, десь три, або чотири. Врешті, я почув, як Серце пана Ханінгтона помаленьку почало працювати.
Відбій, - мовив я і впав поряд з віджилим шефом.
Чаку не потрібно було казати ще щось. Він і сам ліг на підлогу, виснажений раптовим стресом.
Через кілька хвилин в двері «Зеленого листа» ввірвалася «швидка». Я встав і пішов, аби їх зустріти. Лікарі швидко поставили діагноз – серцевий напад. Вони зробили шефу якийсь укол, дали кілька пігулок і той потихеньку очуняв.
Як це сталось? – допитувались в нас лікарі.
Ми почули, як щось впало на землю, прибігли сюди – а пан Ханінгтон тут лежить… Я перевірив, пульсу не було, серце не билось. Разом ми зробили непрямий масаж серця і штучне дихання… Коли серце почало працювати, ви і приїхали.
Хлопці, ви врятували цій людині життя. Чи були у нього такі напади раніше?
Щодо цього не знаю, проте знаю, що шеф мав хворе серце. Точно не скажу, що саме, здається, серцеву недостатність.
Ясно. Ми дали йому потрібні ліки і зараз же госпіталізуємо його. Передзвоніть, будь-ласка, його родині, скажіть, що ми його забрали.
Добре, пане.
Молодці, хлопці, - кинув він на прощання, поки інші вкладали на носилки пана Ханінгтона та завантажували його в машину.
Ми простояли так ще кілька хвилин, поглядом проводжаючи карету швидкої допомоги. Зрештою, я почовгав на кухню, перекрив там воду і вимкнув світло. Чак сунув за мною. По тому я пішов у кабінет пана Ханінгтона, вимкнув світло і там, взяв ключі.
Ходімо додому, Чаку. З нас на сьогодні вистачить.
А як же передзвонити додому до пана Ханінгтона? Ми не зробимо цього?
Я сам все зроблю. Не хвилюйся… Давай зараз закриємо кафе. Ти надійний хлопець, Чаку? – на мої слова він тільки здивовано моргнув, - Вмієш тримати язика за зубами?
Угу…
Тоді про те, що сьогодні сталось – ні слова. Поки пан Ханінгтон в лікарні, ніхто не повинен про це знати. Працівники почнуть панікувати та перестануть слухатись без нього… А коли він повернеться, ми все й розкажемо. Добре?
Угу…
Ти молодчина, Чаку. Ти герой!
Кількома обертами ключа я зачинив чорний вхід до «Зеленого листа». Ми почимчикували дорогою, досі шоковані побаченим і почутим. Чак сновигав, немов уві сні. Через п’ятсот метрів він сказав:
Там за рогом мій дім.
Я поведу тебе, - намагався спокійно говорити я.
Після того, як Чак опинився вдома, я повернувся назад і пішов зовсім іншою вулицею. Я точно знав, куди мені треба прийти, і це місце не було моїм домом. Я поспішав опинитися на алеї акацій, аби самому повідомити робітниці пана Ханінгтона про те, що сталось півгодини назад.
Розділ 9. Чорна стрічка.
Ура! Генрі, привітай мене! – протяжно проспівала мама, заледве не танцюючи в кухні.
А з чим?
Кілька хвилин назад дзвонив мій лікар. Аналізи досить хороші, тож я можу повертатись на роботу! Уявляєш?
Вітаю! А що ще він говорив? Як щодо лікування? Може, давав якісь настанови?
Так, але все це були якісь дрібниці. Сказав мені дотримуватись дієти, а я вже давно на ній…
Справді, з того часу, як в мами почались проблеми з шлунково-кишковим трактом все смажене, гостре і пересолене зникло з нашого столу. Бідна моя мама, для неї робота – єдина втіха… Як то людині, якій крім пігулок практично нічого їсти не дозволяють? Мабуть, жахливо… Вона тільки недавно поправилась після госпіталізації, точного діагнозу я не пам’ятаю, але це якийсь гепатит, або гострий, або хронічний. Тільки тепер, коли вилізли всі ці проблеми зі здоров'ям, мама зрозуміла, що нездоровий спосіб життя, навіть у хвилини, коли він приносить задоволення, зовсім не вартий того, що за нього потім платять. Звісно, те, що до мами нарешті прийшло власне, ніким не примушене, усвідомлення своїх хиб, це дуже добре. З іншого боку - усвідомлення прийшло надто пізно.
Ти не радий за мене? – трохи сумно перепитала мама, споглядаючи моє мовчання.
Та ні, я дуже радий… Тільки-от думаю, чи не зарано тобі на роботу, мамо? Там тобі доведеться увесь час сидіти на одному місці, а я навіть не зможу перевіряти, чи приймаєш ти всі таблетки… А якщо захочеться прилягти? Знаєш, хвору людину завжди хилить донизу…
Дурниці! Я цілком здорова і повносправна. Я володію руками, ногами і головою, а це все, що потрібно, аби успішно дістатись на роботу і працювати там… дев'ять годин. Ого, аж дев'ять годин! – із захватом повторила вона.
Це дуже добре, що до тебе повертається бажання працювати… Але твій стан залишає бажати кращого…
Якщо ти про болі в печінці, то їх уже нема. Та й байдуже, я вже подзвонила своєму босові і сказала, що виходжу з завтра на роботу.
Тобто ти спочатку подзвонила босові, а тоді вже сказала мені? Мамо, невже моя думка нічого не важить для тебе?! Отже, навіть якби я був би категорично проти твого виходу на роботу, ти б переступила через мене і зробила б так, як хочеш сама?
Генрі, перестань. Звісно, твоя думка важлива… Але ти ж іще дитина, тож не тобі вирішувати.
Дякую. Тоді знай – я за тебе не радий! Ні крихти! Дзвони своєму босу і радій з ним, - зі злості кинув я і роздратовано пішов з кухні у свою кімнату, навіть не доївши сандвіч.
Ну хіба так робиться? Тобто я – взагалі ніхто? Так собі, доглядальник, посторонній відвідувач в домі! Мені можна щось сказати, але моєї думки ніхто і чути не хоче, правильно? Жах. Може, я й дарма так розлютився через дрібницю… Але настрій в мене з самого ранку був кепський, тож мамині слова просто розпалили жевріюче вогнище, що і стало причиною моєї легкозаймистої розлюченості. Як би там не було, я був ображений.
День почався просто фантастично. Для початку я проспав. Чудово, особливо, якщо перша пара – самостійна з літератури. Звісно, хоч я й не поїв і не застеляв ліжка, на пару я спізнився і пропустив два питання. Боюсь навіть уявити результати самостійної. Ще з ранку починав накрапати дощ, а коли я повертався з академії, почалась просто злива. Я ніколи не маю звички брати з собою парасольку, тому сподівався лише на одне – швидко сісти на автобус. Та не сталося, як гадалося. На зупинці я прочекав п'ятнадцять хвилин і змок до нитки. Настрій і так був паскудний, та коли я нарешті повернувся додому, зауважив, що і досі не годував Пана Кота. Звісно, він лютував. Тут ще й мама…
Раптом продзвенів дзвінок. Я чув, як внизу мама підняла слухавку і про щось говорила. Через кілька хвилин вона покликала до телефону мене. Цікавість змушувала мене бігти, адже я й гадки не мав, хто б то міг бути, проте гордість стримувала. Я йшов навмисне повільно, ображено відвертаючи обличчя і понуро піднімаючи очі. Коли телефонна слухавка опинилась у мене в руках, мені стало трохи не по собі.
Здоров був, Генрі! - почувся веселий голос з телефону.
О, добридень, дядечку Х'ю. Як поживаєте?
Та нічого, ти ж недавно тільки гостював у нас, так що сам знаєш, яка тут робота… Все кипить, все бурлить. Я на кілька хвилин, побалакати треба…
Так, звісно. Щось серйозне? Я слухаю…
Я чув, маму звільняють з ліжкового режиму? Є таке?
Та щось подібне… Он, завтра вже на роботу зібралась. І це після того, як ми два тижні її відкачували!
Як думаєш, чи варто дзвонити лікарю?
Думаю, так. Мама явно щось недоговорює… Щойно питаю її, які настанови давав лікар. А вона каже, що жодних. Спочатку мені так шкода її стало, все-таки, то в лікарні, то вдома… Думав, що вдасться її переконати. Але де там! Вже подзвонила своєму босові і сказала, що з завтра виходить на роботу! Хіба так робиться? Невже вона не розуміє, що це вже далеко не застуда?
Хлопче, ти правий. Я сам зателефоную лікареві. Розпитаю, як там і що там. Взагалі сумніваюсь, що він дозволив їй іти працювати…
От-от.
Гаразд, посидь біля телефону, я побалакаю з лікарем, а тоді знову тебе наберу.
Ага, я чекатиму.
Тільки той факт, що я можу надіятись на підтримку дядечка Х'ю, вже мене тішив. Мама просто вперлась і не хоче нікого слухати, незалежно від того, добра їй бажають, чи зла. І це було просто жахливо! Ще не встигнеш нічого й мовити, як все – ти вже ворог народу. Ну що ж за характер такий?!
Я сидів у вітальні, де в нас стояв телефон, і мовчки витріщався на підлогу. Думки оволоділи моїм мозком. Я не мав ані найменшого бажання прислухатись хоча б до одної з них, проте зробити щось, аби їх позбутись, мені було ліньки. Машинальна думка перенесла мене до майбутнього завтра. Завтра знову рано вставати і йти на навчання… Треба було б ще підготувати деякі лекції, але сам помисел про це відпадав від мого мозку, як відморожений осінній листок. Зараз тільки обід, а мені вже нема чим зайнятись. Хотілось би подивитись якесь хороше кіно… Але вдома була мама. А вона не розуміє, що крім уроків і хатньої роботи можна ще відпочивати дивлячись кіно, читаючи книгу або слухаючи музику. Для неї відпочинок – це заміна одного виду діяльності іншим, тобто якщо я сиджу за уроками, то миття посуду для мене – це вже блаженство. А я так не вмію. Я розмірений і не можу весь час бути зайнятим. В мене все залежить від настрою. А сьогодні в мене поганий настрій, значить, мені треба його покращити за допомогою чогось розслаблюючого…
Дзелень! О, мабуть це знову дядечко…
Алло!
Генрі? Привіт. Слухай, дзвонив я до лікаря…
І що ж?
Ти уявляєш, він і справді дозволив мамі йти на роботу завтра!
Я не вірю своїм вухам… Як? Тільки десять днів тому він казав, що в неї гострий стан!
Лікарі… Як же я їх ненавиджу. Але послухай, що ще він мені сказав. Він сказав, що бачить, як вона чахне без діла, без роботи. Тому й відважився на такий ризикований учинок. При цьому всьому він призначив їй додаткові ліки, я записав, які саме. Це для підтримки печінки та нормалізації функцій шлунково-кишкового тракту. Завтра мені доведеться їхати до міста, заразом куплю і ці препарати. Ти будеш вдома, щоб я зміг віддати їх тобі з рук в руки?
Так, звісно, дядечку. Тільки знаєте, чого я боюся? Не стане вона всі ті ліки приймати. Принаймні мене точно не послухає. Вважає, що я ще дитина, щоб їй вказувати. Я ледь-ледь не зірвався!
Хлопчику мій, тримайся, як можеш. Зараз їй заборонені всілякі стреси. Та й крім того, ти єдина людина, яка може чинити на неї хоч якийсь вплив. Дядечко Чак обіцяв завітати до вас у гості найближчим часом, тож він допоможе тобі провести профілактичну роботу.
О, дядечко Чак приїде? Я й не знав! А щодо мами… Я вам серйозно кажу, вона геть виходить з-під контролю, - шепотів у слухавку я, - Це що значить, як вона лежала в лікарні і навіть встати не могла, то ми були найкращі друзі, а зараз все, навіть порадитись важко?
Гай-гай! Не забувайся, хлопче! Яка б вона не була, вона твоя матір.
Дядечку, я хіба щось кажу? То треба мати елементарну вдячність, ми ж піклуємось про неї…
Мої слова перебив дзвінок у двері.
Я відчиню! – бігла мама, як ні в чому не бувало.
Там хтось прийшов до нас, - продовжив розмову з дядечком я.
Ясно, тоді я вже мабуть прощаюсь.
Та ні, то, певно, поштар або ще хтось такий… Краще розкажіть, як там тітонька Емма?
Добре. В нас все по-старому, все без змін… На фермі все в порядку. Чуєш, наша Вуллі вчора вночі народила!
І ви ні слова, ні півслова! Ай-ай-ай! Як маленькі ягнятка, гарненькі?
Не те слово! Вони такі манюні, такі гарнюні… Ти б сам подивився, то вмлів би! Минулого року Вуллі народила тільки одне ягнятко, а цього аж двох! Уявляєш?
Зізнаюсь, я трохи відволікся від слів дядечка Х'ю. Той дзвінок розтривожив мою душу. Я б не хвилювався так, якби не бачив, що мама вийшла надвір, аби побалакати з тим незнайомцем, який так непрохано ввірвався в наш дім. Якби то був хтось звичайний, мама неодмінно запросила б його зайти, а не стояла б із ним на порозі… Але ж ні, вони обоє заховалися від мене…
Генрі? Ти чуєш мене? Я ж сказав, аби ти приїжджав на вихідні. Чи ти не хочеш?..
О, звичайно хочу, це було б прекрасно!
Ми могли б піти…
Що ж там таке робиться? Розмови майже не чути. Серце моє ніяк не вгомониться, скаче… Ніби чує щось підозріле… А все, що підозріле – недобре.
Дядечку Х'ю, підіграйте мені, будь-ласка! – з цими словами я поклав слухавку на диван і поспішив до вхідних дверей.
«Для початку перевіримо, чи це справді ворог» - мислив я, причаюючись за дверима.
Це так смішно! Я обов'язково розповім про це в офісі! – хихотіла мама.
Тоді ти надовго станеш загальною улюбленицею, - якимось підозрілим тоном говорив до неї чоловік. Тепер я був точно впевнений, що то чоловік.
О, так! – вже кокетливо додала мама.
Ммм… Якщо серйозно… То я б не відмовився провести з тобою вечір… де-небудь в ресторані, - додав він якимсь звабливо-розбещуючим голосом.
Тільки з радістю!
«Операція «Врятувати маму» розпочинається зараз», - тільки й встиг подумати я перед тим, як кинувся за телефонною слухавкою. Я не біг, я мчав за нею. Нарешті я повернувся, аби знову підслухати їх розмову і зірвати ці блювотно-солоденькі пестощі.
Мамо, тебе до телефону! – крикнув я, одночасно відкриваючи двері.
«Таки правду серце говорило, - сказав собі я, зауваживши вкрай бридку картину: якийсь гидотний підозрілий тип обійняв мою матір, дивлячись, до того всього, на неї роздягаючим поглядом! – Головне, не спізнився! Таточку, мама геть втратила клепку, ти сам це чудово бачиш. Рятуймо її!»
Що це… - почав я, розгубленим поглядом вказуючи на те, що бачив.
Так, йди роби уроки. Я саме йду в кафе.
Мамо, в тебе голова на в'язах чим тримається? Який ресторан, в тебе печінка хвора! Тобі зі всього меню тільки салат з оливковою олією можна буде, та й то тільки після того, як ти таблетками заправишся!
Замовкни!
Що замовкни? Скільки ж можна, га? То це дядечко Х'ю завтра тобі за ліками поїде, а ти підеш вина нахлебчешся? То ось так робить людина, яка думає про сім'ю? Ми тебе на ноги нащо ставили? Щоб ти завтра тими ж ногами собі могилу пішла шукати? Йдеться про твоє здоров'я!
Мені байдуже!
Я це давно зрозумів. Тільки шкода, що за твою байдужість платять інші.
Мама замахнулась, аби вдарити мене, проте мені вдалось уникнути удару. Роздратований всім на світі, я впхав підозрілому дядьку телефонну слухавку, яку й досі тримав у руках, зі словами: «Ти тварюка!» і кинувся бігти з дому…
Стопи важко опускалися на асфальт, наче грузнучи у ньому. Пройшло лише кілька митей швидкого бігу, а мені вже було душно від червоного вечірнього сонця і несправедливості. Зупинився. Від дому я вже відбіг далеченько… Надворі не було нікого. Рідко який перехожий виднівся десь через кілька вулиць… Обернувся. Ніхто не йшов за мною, нікому я був не потрібен… Я знав, що залишуся сам. Проте до останньої миті сподівався на чудо, на те, що мама вибере мене. Звісно, шансів не було… Була лиш надія і любов. Тож через що засмучуватись? Я знав, що мамі байдуже де я, що я роблю і що думаю. Я знав, що мама обере його, того незрозумілого дядька, який навіть не зателефонував, коли мама лежала вдома хвора. Я знав, що мама не послухає свого сина, який справді бажає їй тільки добра. Знав… Чому ж мені так боляче? Чому так важко на серці? Чому на очі наступають сльози? Як важко любити, коли тебе міняють на халявну випивку… Усвідомлюю це, і не можу повірити, що думаю таке про свою маму, про святу людину, яка дала мені життя. Як таке може бути? Чи всі матері так поводяться зі своїми дітьми? Ні, не всі. От хоча би тітонька Емма… Вона краща, ніж сто моїх мам. Я їй навіть не племінник, а вона не забуває подзвонити і перепитати, як пройшли мої заняття і чи я взагалі їв. А людина, з якою я живу купу років плювати на мене хотіла! Їй навіть на думку не спаде запитати, що зі мною, коли я не йду в інститут. Для неї мене не існує! Тільки я чомусь не можу чинити так, як моя мати. Совість не дає. Мабуть, вона вже давно її пропила. Деколи мені здається, що я взагалі не її дитина, а якась постороння особа, яка з якогось дива лізе в її життя. Знаю, я вже давно чийсь раб. Моя мати продала мене…
Ситуація була напрочуд знайомою. Ще з далекого дитинства, тоді, коли Генрі ще був зовсім маленьким і беззахисним. Він тікав з дому, коли мама приходила з роботи п’яна і знущалась над ні в чому не винною дитиною… Він просив Бога забрати її геть, але Бог знов і знов відповідав: «Полюби її такою, яка вона є. Може, ти теж комусь не подобаєшся». І от нарешті він міг сказати, що насправді любить свою маму…
В Ґарден Сіті було тільки одне місце, куди я йшов у такому стані – робота. Вона завжди відволікала мене від бентежних думок і заспокоювала розхитані нерви. Весь день я проведу там, а надвечір, як завжди, по мене приїде дядечко Чак. Він не дасть мені розкиснути, забере мене до себе додому, напоїть гарячим чаєм… О, дядечко Чак піклується про мене багато більше, ніж мама. Вона, як і завжди, не зауважить навіть мого зникнення… Вранці я забіжу за підручниками додому, поїду в інститут… А по тому знов на роботу…
Тепер я повільно човгав вулицею в напрямку «Зеленого листа». Голови м’яко торкалось сонячне проміння, але я не робив нічого, аби цьому завадити. «Не плач, Генрі, - повторював собі я час від часу, - Хіба для цієї людини ти хотів би плакати?»
Відвідувачів у кафе не було. Це я зауважив ще з вулиці, стоячи далеченько від ресторану. Це мене насторожило: у таку пору в кафе досить спекотно. Купа людей, купа замовлень, купа роботи… Я підбіг ближче і притулився до вітрини, аби краще розгледіти, що всередині.
«Нікого? Сьогодні що, якесь свято? Підозріло…»
Я ще не встиг нічого вирішити, як ноги самі понесли мене до чорного входу, яким користувались всі працівники ресторану. Тут щось не так… Серце стиснулось від тривоги, в голові пульсувала тільки одна думка: «Хоч би то просто був жарт, хоч би то просто був жарт…» За рогом кафе я зіткнувся з одним з офіціантів. З одним із тих, хто мене терпіти не міг.
А, Генрі… - спитав він мене напрочуд тонким голосом, без грубості й підколів, як зазвичай, - Ти що тут робиш? – може, мені й здалось, але було таке враження, ніби він зараз заплаче.
Що сталось? Що з тобою? Чому кафе закрите?
Ти хіба не знаєш?
Що?..
Пан Ханінгтон… - тільки й вимовив він.
Я кинувся до заднього входу. Біля дверей стояла «швидка» і міліція. Не пам’ятаю, як я опинився всередині. Просто біг туди, де були люди. Я розштовхував всіх підряд, не розбираючись і не вибачаючись, як завжди.
Зупиніть його! Не можна його пускати! – крикнув хтось.
Генрі, чекай, ні!
Біля кабінету пана Ханінгтона зібралося повно людей. В безумстві від страху і жахливих думок, я прорвався через живий ланцюг і опинився в кімнаті…
На підлозі лежав пан Ханінгтон. Лицем униз, безпорадно розпластавши руки… Я кинувся до нього, не тямлячи себе.
Йому погано! Чому ніхто йому не допоможе?! – кричав я, перевертаючи його на горілиць, - Ви всі стоїте тут і ніхто не додумається допомогти?
Генрі… Вже пізно… - тихо мовила місіс Дін, намагаючись забрати мене.
Я торкнувся руки шефа, аби перевірити пульс. Шкіра була холодна, як лід, навіть трошки синя. Я відсахнувся. Серце пана Ханінгтона не озивалося.
Генрі, він помер! – крикнув хтось із натовпу, немов до розумово відсталого.
Ні! Ні, цього не може бути. Не брешіть. Не брешіть мені! Не жартуйте так! Пане Ханінгтон, вставайте! Я повірив, повірив, вставайте! Ну хоч дихніть, ну будь-ласка, будь-ласочка!.. Ні! Пане Ханінгтон, ні! Не залишайте мене! Ви не лишите мене, я знаю вас, не лишите! Ні, пане Ханінгтон, ви добрий, ви не лишите! Ви житимете, так, житимете! Тільки вставайте. Вставайте, пане Ханінгтон, вставайте! Ну ні, не помирайте! Як я зможу?.. Я ж люблю вас! Ні! Не забирай його, Господи! Він повинен жити! Ні, забери мене, мені нема для кого! Господи, забери мене, лиши його, лиши! Я не зможу жити без пана Ханінгтона, не зможу! Він же мені як батько був! Боже, чому ти такий жорстокий до хороших людей? Чому, Боже? Тату, куди ж ти дивився? Де я був, Боже, чому ти не сказав мені, що йому потрібна допомога? Ні, я б не кинув його, не кинув би! Господи, я б його не кинув! Це все я винен! Боже, вбий мене, забери мене геть, лиши його, тільки його лиши… Якби тільки я вчора прийшов на роботу… Чому? Чому саме так? Ні, пробачте мене, пане Ханінгтон, пробачте… Я мав би… Мав би… Я не догледів! Я винен! Я винен в тому, що ви лежите зараз такі холодні і нічого не говорите… Пане Ханінгтон, ну ви ж не можете отак просто взяти і померти! Ну не можете ж! Ви повинні лишитись. Все має бути, як було. Має бути кафе, має бути місіс Дін, Еллен і пан Ханінгтон! Без вас все пропаде! Я не вартий того, аби Бог повертав вас заради мене… Я винен… Верніться заради Говарда… Заради місіс Дін… Він любить вас. Як він житиме? Хто буде готувати йому його улюблений пиріг? Хто чесатиме його за вушком, хто дивитиметься з ним телевізор? Ну озвіться нарешті, озвіться! Пане Ханінгтон! Ні, ні, ні!
Чиясь важка рука вперлась мені в плече, ніби притискаючи до землі. Через кілька секунд в очах мені побіліло, тіло зм'якло і я вирубався.
***
Три дні по тому невеличка групка людей у чорному прощалась з паном Ханінгтоном.
Це була групка ідіотів, які купували новий одяг для того, аби піти на похорон. І я був серед них. Хіба це не блюзнірство? Це ніби не зі мною. Не відчуваю рук, ніг… Ніби на міні підірвався. Навколо туман, якісь незрозумілі люди сновигають туди-сюди і тягнуть мене з собою. Я навіть не можу розібрати, що то за люди – мутна пелена надійно сховала їх від мого зору. Радий був би щось спитати… але щелепу як защемило. Навіть не пам’ятаю, де я… Все злилось докупи: сни, вигадки, реальність. Тепер я не міг виокремити одне від іншого, все перемішалось і лізло мені до голови, бажаючи перевантажити її і спричинити мою смерть.
Генрі, випий оце, - пошепки мовив хтось і, не чекаючи жодних дій з мого боку, силою залив якусь гірку рідину мені до рота. Я ковтнув через біль, - Зараз полегшає…
Не пам’ятаю, сидів я, чи стояв… Мабуть, таки сидів, бо голова крутилась так, що стояти я б не зміг. Відкрити очі я навіть не намагався. Почувався, як після запою…
Минула ціла вічність перш ніж мені «полегшало». Краще не пив би я тої отрути взагалі. Я почав розрізняти людей. Зір повернувся, туман більше не стояв в очах. Я навіть спромігся підняти руку і помацати своє обличчя. Тепер я точно знав, що сиджу, спираючись на спинку стільця.
Тупа валеріанка! Який придурок напоїв мене цією витверезливою гидотою? Вам що, вже взагалі на всіх наплювати?! Ідіоти! Тепер я бачу не тільки вас, убогих імбецилів, а й найкращу людину на світі, бачу свого названого батька, який лежить в труні! Подобається вам таке? Подобається? Тепер я усвідомлюю те, що все, що я бачу – реальність, сувора, дебільна Реальність, яка кинула мене в блювотиння Долі, а зараз ще з знущається. Тепер я можу підняти руку, можу встати, взяти якого ножаку і зарізати себе до бісової матері! Придурки, нащо ви зі своєю дебільною фармацевтикою пхаєте людину на самогубство?
Люди ідіоти. Що вони всі взагалі тут роблять? Стоять всі такі в чорному, типу реально співчувають і плачуть. Та вони в носі мають цей похорон! Їм байдуже, їм настільки байдуже, що вони думають тільки про те, чим їх тут будуть годувати. Стоять в жалобі і думають про попкорн. Деякі навіть таку важливу проблему, як постачання їжі на поминки, не соромляться вголос обговорювати. Можеш ридати навзрид; ти нічим не доведеш їм, що можна по-справжньому перейматись через чиюсь смерть. Якщо вони стоять в кутку і, нікому не кажучи й слова, думають собі про своє, це ще півбіди. Але коли вони виголошують ці довбані промови! Боже, як я ненавиджу людей, які своїми стандартними, фальшивими словами намагаються впарити тобі, що вони єдині на світі люди, які любили померлого, і що жаль всіх інших вкупі – нуль, в порівнянні з їх болем. Ці люди схожі на банани. От підходиш до прилавка, вибираєш банан… Здається, знайшов ідеальний. Береш в руки, крутиш з усіх боків і думаєш, що знайшов найкращого представники бананоподібних. А приходиш додому, знімаєш з нього шкурку… а він гнилий. Зсередини. Хоча своїм зовнішнім виглядом він ніяк не виказував свого внутрішнього стану. І ці люди такі ж. Людина як людина: дві руки, дві ноги, голова… Погляд навіть добрий, жалісливий. Тим не менше, навіть не треба бути екстрасенсом, щоб вирізнити таких з-поміж натовпу. О, візьмемо місіс Дін. Досить одного погляду, щоб зрозуміти, що з неї ніби серце вирвали. Еллен? Так, вона хороша людина, але їй властива байдужість. Вона навіть посміхається іноді.
Неймовірним для мене лишається Джек, один з наших кухарчуків. Він завжди був на хорошому рахунку в пана Ханінгтона. Завжди веселий, постійна жартівливість не покидала його й зараз. Було відчуття, ніби він їхав на весілля і випадково потрапив на похорон. Інакше як пояснити? Інші хоч думають кожен про своє, а цей відкрито жартує, всміхається собі…
Ай! Кожен може інших обговорювати. Я ж теж не ідеальний. Аж соромно за себе, чесне слово. Сиджу тут… Я не знаю… Хоч би плакав, чи що? Дурна валеріанка заблокувала мої сльозові протоки і скривила м'язи лиця в той дурнуватий вираз, який осів на моєму обличчі. Я силував себе, клянусь, думати про сумне, але в голові було так легко і порожньо, що мимоволі мене огортало блаженство і спокій. Жодна думка не хотіла розвиватись в моєму мозку, тому я сидів, наче дурник, з отим тугим виразом на лиці. Чому я не побивався? Напевне тому, що просто не вірив, що пана Ханінгтона більше немає. Хто повірить у таку нісенітницю?!
***
В академію я не пішов. Вже п’ятий день прогулював заняття. Слово «прогулював» якраз точно описує мій стан – ще досвітками я виходив з дому і бродив вулицями міста, не думаючи ні про що. Деколи навіть ночувати не вертався. Який сенс?
Сьогодні зробив так само. Докори сумління вже взялись за мою свідомість, тихенько шепочучи: «Тебе виженуть з інституту…» або «Повертайся, ти не можеш ночувати, як безпритульний…». Я поспішно відганяв від себе ці думки і невпевненим сумним кроком цілував гарячий асфальт вулиці.
Свою траурну ходу завжди починав з будинку пана Ханінгтона. Кожен день був однаковий: ранок, ванна, кухня, Пан Кіт, двері, вулиця, спека, акації, будинок, вся в чорному робітниця, вітання, Говард… І, врешті-решт, довільна програма. У робітниці мого покійного шефа я забирав собаку – Говарда. Жінка була надто виснажена, аби гуляти з таким великим песиком, а відпускати його бігати самого боялась: вже не було пана Ханінгтона, який міг знайти свого улюбленця будь-де. Сьогодні все було стандартно.
Ти прийшов раніше, - холодно мовила жінка в чорному, коли я прочинив двері будинку. Вона казала це просто, аби сказати: після смерті свого роботодавця з її лиця взагалі стерлись будь-які емоції.
Я нічого не відповідав, лише легенько свиснув, підкликаючи Говарда. Запитальний погляд жінки вп'явся в мене, розриваючи тіло на шматки. Розуміючи її докір, я підняв догори руку, перев’язану чорною стрічкою. Жінка кивнула і пішла на кухню. Її психологічна хватка відпустила мене, проте я відчував, що сили мене покидають. Річ у тім, що всі дні до того я приходив у чорному, але мій єдиний в гардеробі чорний костюм став брудним, тому мені довелось змінити одяг. На знак трауру я перев’язав праву руку чорною стрічкою…
Легким собачим кроком в кімнату забіг Говард. Не так, як завжди, весело кидався на мене, намагаючись збити з ніг; він заходив спокійно, тихо підходив до мене і чекав, поки я одягну на нього нашийник. Сумував. Він розумів, що сталось. Говард все прекрасно розумів. Він теж був на похороні. Бідолаха втратив багато більше, ніж я. В нього теж була чорна стрічка – нею був перев’язаний нашийник.
Я поплескав собаку по плечу, мовби казав: «Тримайся, братику, не падай духом», кивнув робітниці і покинув будинок шефа.
Акації розчулювали мене. Коли ми з Говардом проходили під ними, завжди плакали. Обоє. Акації цвіли ніжно, духмяно; їх солодкий запаморочливий аромат заплутувався в волоссі й на віях, намагаючись затримати тебе біля дерев довше і з ніг до голови вкрити білим пелюстковим снігом.
Ми ніколи не зупинялись під цими деревами, як колись. Знаєте, якщо ваш найкращий друг помре від отруєння шоколадкою, ви вже ніколи не зможете дивитись на цю, здавалось, прекрасну річ. Для вас вона завжди нестиме щось темне, підступне, неочікуване і жахливо неприємне. Тому ми й не любили акацій: ми воліли згадувати нашого найкращого друга в місці, де його присутність відчувалась би менше. Тут спогадів було забагато, це відчував навіть Говард.
Генрі! – долинув чийсь голос з далини.
Говарде, - тихенько прошепотів я, - Ти теж це чув?
Пес схвально кивнув. Ми пришвидшили темп. Я ж-бо вірю, що привиди існують. І духи. Здавалось, дух пана Ханінгтона знайшов нас на алеї акацій…
Генрі!
Мене наче струмом вдарило. По тілу побігли дрижаки, хотілось тікати стрімголов з того місця, але мозок закостенів, відмовляючись віддавати будь-які команди.
Та стій нарешті, я вже не можу бігти!
Навряд чи дух казав би таке, еге ж? Від серця відлягло і ми спокійно обернулись до таємничого «духа». Ним виявилась робітниця пана Ханінгтона, яка бігла до нас, розмахуючи чимось в повітрі.
Ми рушили назустріч. Вже через хвилину захекана робітниця намагалась пояснити нам, що сталось.
Телефонувала місіс Дін, - почала вона і з сумним притиском додала: - Ти маєш піти в «Зелений лист»…
Ні, я не піду, - я намагався говорити рівно, але блідості, яка вмить кинулась на моє обличчя та нервового блукаючого погляду було не сховати від погляду жінки.
Зібрались всі…
Не всі! І мене там не буде!
Генрі, послухай. Я знаю, як тобі важко. Повір, знаю. Але ти не можеш ігнорувати збори команди, принаймні, пан Ханінгтон не хотів би, щоб ти так робив. Піди в кафе. Прошу. Голос місіс Дін був дуже схвильованим, вона розшукувала тебе по всіх усюдах.
Навіщо?
Прийшов… нотаріус. Він оголошує останню волю пана Ханінгтона. І без тебе… вони не почнуть. Ти маєш бути там, чуєш…
Я не хочу туди йти… Там… все нагадує про те, що… все порожнє… більше немає його… і я не хочу… бути там…
Будь мужнім, хлопче. Зберися. Візьми Говарда з собою… Хоча, мабуть я теж з вами піду. Вважатиму за честь вислухати останнє слово господаря, - голос робітниці затремтів.
Я не хотів змушувати її впрошувати мене піти до кафе, хоч як цього і не хотів. Мозок розривався надвоє: одна половина вимагала негайно бігти в ресторан, дізнаватись зміст заповіту (так би мовити, віддавати честь), а інша впиралась, аргументуючи свої дії болем від втрати. «Зараз я думаю лише про себе, - переконливо мовив я сам до себе, - панові Ханінгтону було б справді приємно, якби я…»
Ви зачинили будинок? – спитав я, а отримавши схвальну відповідь, вичавив: - Пішли.
Від «Зеленого листа» нас відділяла тільки акацієва алея, половину якої ми вже минули, та ще кілька метрів під палючим сонцем. Йшли ми швидко і мовчки, можливо, тому дорога видавалась довшою. Коли ми зупинились за кілька метрів від кафе, Говард кинувся до заднього входу, ніби ще досі відчував там присутність хазяїна, проте, розчарувавшись, голосно заскавчав…
Після смерті шефа кафе не відкривалось. На дверях головного входу розкішно красувалась велика фотографія пана Ханінгтона у всьому кухарському екіпіруванні, перев’язана чорною стрічкою. Та чорна стрічка зовсім не пасувала до його усміхненого, доброго, життєрадісного обличчя. Світлина виглядала б куди краще, обрамована зеленою, блакитною або помаранчевою стрічкою. А так вона навівала тільки сум і нагадувала про багато хороших моментів, які відійшли у небуття.
Думки і спогади заволоділи мною, тож я навіть отямитись не встиг, як ми втрьох опинились всередині кафе. Прохолода ніжно торкалась моєї шкіри, очі поступово призвичаювались до помірного освітлення. Я мружився, тому не одразу помітив, що нас уже всі чекають.
На кухні було чоловік десять. Зібрались найголовніші особи життя пана Ханінгтона – друзі, знайомі… Жодного родича. Мабуть, ніхто з них навіть не здогадується, що їх двоюрідний брат чи дядько дивитись на них з того світу. Шеф ніколи не розповідав про свою родину. Не знаю, чому … Хіба буває таке, щоб людина за власним бажанням відрікалась від своєї родини? Він навіть не писав їм листи, не телефонував. А пан Ханінгтон був не з тих, які забувають про хороших людей. Він був гуманістом з великої букви. Любив людей, любив робити їх щасливими. Він постійно повторював: «Якщо не можеш сказати про людину щось хороше, не кажи взагалі». Можливо, це якось пов’язане з його родиною? Що могли зробити такій щирій людині його найближчі, що він не зміг їх пробачити? Може, спробувати розшукати їх?
З іншого боку, якщо за життя пан Ханінгтон не волів спілкуватись з ріднею, мабуть, на те були серйозні причини. Як я вже казав, він не з тих, що кидають в біді, він не егоїст. Він ніколи б не втоптував в багно людей, які допомагали йому. Зрештою, він ніколи б нікого не втоптував в багно. Я завдячую панові Ханінгтону своїм характером. Від нього я навчився так безкорисно любити, поважати інших, приймати з піднятою головою те, що дає нам Бог. Він був моїм кумиром, хоча навряд чи це слово підійде для його скромного образу.
Я легенько кивнув, відповідаючи на привітання. Люди про щось говорили; я ніби й слухав їх, проте не чув. Думки накочувались, збиваючи слуховий апарат з ніг. Якась мара водила мою свідомість навколо пальця, лишала в тумані і швидко тікала. Тільки-тільки свідомості вдавалось повернутись в мою голову, мара знову нападала, забираючи з собою всі ознаки мого життя.
Уявляю, як я виглядав збоку. Напевне, мішок картоплі був би і то уважнішим слухачем. Час від часу мене навіть штурхали в бік, щоб повернути до тями. То був не я. Звісно, деколи я бував сумним, або задуманим, або розлюченим. З ким не буває? В житті різне трапляється… Але щоб я був настільки тупим… Навіть при найскладніших життєвих обставинах мені вдавалось зберігати координацію рухів і яку-не-яку світлість розуму. Смерть пана Ханінгтона вибила мене з колії. Якби зараз почався землетрус, я б навіть не поворухнувся, щоб встати і покинути небезпечне приміщення. Я збайдужів.
Не було ні істерики, ні психічних припадків. Я спокійно сидів і думав про захід сонця десь на березі лазурового моря. Тіло наливав свинцевий спокій. О, чайки! Милі створіння. Як вони легко злітають в повітря, як майстерно витворяють піруети. Наче купаються в повітрі. Пісок ніжно торкається моїх ніг… Тепло і гарно… Шум моря змушує мене рухатись в такт прибою… Туди-назад, туди-назад… Сонце падає за небокрай, як червона вишня, якою кондитер завершує свій кулінарний твір…
Серце забилось швидше. Завжди так! Невже я не можу отак просто взяти і подумати про щось нейтральне? Невже мозку необхідно у всьому бачити щось знайоме, щось, що нагадує мені про…
Е-е-ей, - протяжно оголосив я, відчуваючи на ребрі чийсь лікоть, - Я слухаю!
Генрі, ти з нами?
Вибачте, надалі я буду уважніший.
Ти чув, про що я щойно читав? – якось по-злому спитався дядечко нотаріус.
Ні… Пробачте, справді. Ви вже мені даруйте, мені мабуть краще піти, - з цими словами я встав зі стільця, щоб здійснити свою «погрозу».
Агов, Генрі! Чекай! – озвався хтось з присутніх, - Ти не можеш піти! Що тоді буде з кафе?
Звідки мені знати? Я що, схожий на екстрасенса? – розлючено кинув я у відповідь на банальне питання.
Пан Ханінгтон заповів «Зелений лист» тобі. Ти повинен прийняти спадок…
Ресторан твій. Вітаю, свого ти домігся!
Я пополотнів з гніву.
Ти дебіл і жарти в тебе дебільні! – просичав я, уявляючи, як Джека розриває на дрібнюсінькі шматочки прихована граната. Боже! Який я жорстокий!.. Що зі мною? Господи, ти чуєш?..
Гей, хлопці! Перестаньте! Джеку, як ти так можеш?.. Негайно вибачся, - наказала місіс Дін.
Хай котиться під три чорти! Значить цьому сраному підлабузнику ресторан, а нам тільки річну зарплату виплатити? Дякую, шеф, цінуєте ви мене!
Джек, подумай, що говориш!
Що, правда очі коле? Я вам зараз ще щось скажу. Більше скажу. От і добре, що той старий прищ здох! Я його ненавидів все своє життя, скнара противнючий. Він ніколи не вмів розбиратись в людях… - бідолаха не встиг договорити. Йому забракло повітря від мого удару під дих.
Люди кинулись нас рознімати. Жаль. Впевнений, я би зміг всадити йому ще пару соковитих хуків. Або зламати ребро, якщо вдалося б. Щоб він потрапив до лікарні. За таке навіть в тюрму сісти не шкода. Або взагалі, задушити б його до бісової матері. На світі на одну погань стане менше. Мені ще хтось подякує. Не його батьки, звісно, але хтось-та точно подякує. Так, батьки точно не подякують… Хоча, знаєте, як то кажуть: «В сім'ї не без виродка». Так що може, його батьки цілком нормальні. Може, навіть вони подякують за те, що побив їхнього «виродка».
Холодні руки торкались мого тіла. То до руки, то до лиця… Крижані краплі лунко збуджували нервові клітини, які передавали тривожні імпульси в мозок. Бідолашний мозок, він зараз шкварчав, як яйце, розбите на гарячу пательню.
Щось таки сталось. Всередині мене. Я ще ніколи не почував таких нападів жорстокості. Навіть до людей, яких ненавидів. Я ніколи не бажав їм смерті. Але не зараз. Тепер я не тільки бажав йому смерті, я готовий був наблизити цю мить.
Думки охололи разом з тілом, на яке вилили відро води. Напевно, я буянив без тями і це штовхнуло присутніх на такий учинок. Дякую. Мені полегшало. Чому я не робив так раніше?
Тобі, мабуть, і справді краще було б повернутись додому, - ласкаво промовила місіс Дін, турботливо схиляючись біля мене та обтираючи мокре лице хустинкою.
Ні. – незвично твердо мовив я, - В мене немає дому. Я хочу роз’яснити все тут і тепер. Кажіть.
Любий, тобі погано. Ти весь гориш! Послухай…
Кажіть! – крикнув я не своїм голосом.
Моя поведінка лякала їх, та мені було байдуже. Нотаріус зрозумів, що зараз я налаштований більш-менш серйозно, тому розпочав свою промову знову, остерігаючись потрапити в немилість до мене в моєму стані:
Хмм… Отже, давайте я прочитаю заповіт ще раз, - він прокашлявся і урочисто (мабуть, вже звик) розпочав: - «Я, Джон Ханінгтон, 1935 року народження, заповідаю розподілити своє майно (рухоме та нерухоме), а також цінні папери і кошти після своєї смерті у чітко вказаних частинах у такому порядку:
Кожному працівнику кафе «Зелений лист» незалежно від стажу і кількості виконаної ним/нею роботи одразу по моїй смерті має бути виплачена сума, що дорівнює його/її річному заробітку. Працівники кафе не мають права бути звільнені не за власним бажанням, а також повинні й надалі отримувати заробітну плату не меншу, ніж за мого життя. Кожний працівник «Зеленого листа» зберігає за собою всі привілеї, премії, а також обов’язки, які він мав.
Місіс Дін, яка віддано працювала су-шефом протягом багатьох років, після моєї смерті стає шеф-кухарем у закладі харчування «Зелений лист». Відповідно, її заробітна плата збільшується згідно з системою оплати праці. Оскільки я знаю цю людину дуже давно і впевнено довіряю їй, прошу одразу по моїй смерті перевести на її рахунок (у разі його відсутності, створити) всі мої банківські заощадження.
Всі цінні папери, які належали мені, прошу передати дитячому будинку в Рівер-Стоуні, в якому я виховувався більш як п'ятнадцять років.
Свій будинок я охоче віддаю міс Гелен Пріш, домашній робітниці, яка чесно виконувала свої обов'язки вже багато років. Вона отримує всі права на будинок одразу після моєї смерті, а також несе відповідальність за Говарда, мого собаку. Вона повинна дбати про нього так, як це робив я до смерті, інакше будинок перейде у власність притулку для тварин.
Заклад харчування «Зелений лист» по моїй смерті переходить Генрі Фоксові»
Всі згодні з таким розпорядженням покійного? – спокійно завершив промову нотаріус.
Ні, - прошепотів я, відчуваючи, що мені спирає дух.
Тобто Ви, містере Фокс, відмовляєтесь прийняти спадщину?
Я не можу її прийняти.
Подумайте дуже добре. Адже це – чималі гроші, а наскільки…
Та чхати хотів я на ваші гроші! Хто замінить мені його?!
Нотаріус поблажливо всміхнувся, і це мене розлютило. Він озирнувся по кімнаті, мовби шукаючи щось, а тоді підійшов до свого портфеля і витяг з кишені якийсь папірець. Самовдоволений вираз обличчя не зник навіть по тому, як він повернувся на своє місця і винувато кинув:
Ви пробачте; це найдивніша справа, яку я коли-небудь мав.
Ніхто з присутніх і оком не моргнув, вочевидь навіть не передбачаючи, що саме цей чоловік мав на увазі. Руки його тремтіли коли він розгортав невеличку записочку, губи нервово посіпувались. Зрештою, він глибоко вдихнув і почав.
Агов, Генрі! Я чув, ти не хочеш приймати спадщини? Ай-ай-ай… Хто ж так робить? – нотаріус зробив паузу для того, аби глянути на мене; в голосі його почувалась хиткість.
Я був паралізований жахом, дивом, радістю, смутком, трепетом, страхом, тремтінням – всіма існуючими почуттями. Напевно, на моєму обличчі відбився вираз невимовного жаху; я почувався неймовірно холодним і блідим. Повільно перевів очі на стіну, яку прикрашала фотографія пана Ханінгтона, знову ж таки перев'язана чорною стрічкою: раптом мені примарилось, ніби його образ лагідно всміхнувся і по-доброму посварився на мене пальцем, ніби повторюючи: «Ай-ай-ай… Хто ж так робить?» Я розвернувся до фотографії і простяг до неї тремтячі руки.
Але ж… але ж… Пане! – шепотів-кричав я, відчуваючи, що сльози заволокли мені світ.
І чого б це ти не хотів прийняти кафе? Ти ж казав, що це твій дім, хіба ні?
Так! Але…
Що «але»?
Але тепер він порожній! В ньому немає Вас! Навіщо…
Це не так, Генрі, не так. Кафе поглинуло мою душу, тож я завжди залишатимусь тут. Крім того, це було б справедливою відплатою за все те, що ти зробив для мене…
Мені не треба відплати за те, що я робив безкорисно!
…хоч я знаю, що тобі не треба відплати за те, що ти робиш безкорисно. Я довго думав і вирішив, що ти – найбільш підходяща людина для того, аби продовжувати і підтримувати роботу в кафе. Знаю, після моєї смерті рестораном сподівався заволодіти Джек, бо серед кухарів він був перший у мене на рахунку. Проте управляти повинен не стільки гарний кухар, скільки гарна людина. Ти знаєш всі мої звички і поділяєш всі принципи, тому тобі довірити «Зелений лист» я не боюсь.
Це з-занадто велика ч-честь для мене, пане. Ні, я н-не можу…
Оу-оу! Чекай! Ти подумай, що буде з рестораном. Його віддадуть у власність міста і, в кращому разі, перетворять на дешеву харчевню. Я аж здригаюсь від думки, що хтось чужий хазяйнуватиме тут.
Але…
Ну ж-бо! Згоджуйся!..
Я не певен…
Інших кандидатів на таку відповідальну роботу я не знайшов. Будь-ласка. Заради мене…
Заради В-Вас?
Ага.
Тільки якщо т-так…
Ура! Я знав, що ти мене не покинеш! Чого ж ти стоїш, пане нотаріусе? Бігом давай йому листа! А сам випроваджуй всіх і йди до свого сумного кабінету оформляти мою останню волю! Дякую всім, що прийшли. Готуйтесь до роботи: я вірю в тебе, Генрі!
Глибоке ридання вирвалось в мене з грудей; так, то був пан Ханінгтон, зі своїм підбадьорливо-веселим тоном, легкістю і теплом. То був пан Ханінгтон, якого я втратив!
Гов! – легенько торкнувся мого плеча дядечко нотаріус. Я не піднімав голови, спертий на обидві руки, тому не бачив, чи змінився його вираз лиця. Проте чомусь мені здалось, що змінився, - Слухай… Можна звертатись на «ти»? Одного дня… це було десь роки два-три тому… до мене в офіс прийшов чоловік і попросив затвердити його заповіт. Я здивувався, прочувши про його вік (йому було 53, не більше), та він пояснив, що страждає на хворобу серця і ніхто не може гарантувати скільки… ну… Заповіт у нього був сам по собі незвичний, бо він виріс у дитячому будинку і не мав жодного родича, а одружитись йому не пощастило. Але це дурниці. Він був людиною багатою, тому… Він розподілив майно між друзями, але сказав мені таке: «Оцей хлопець точно не погодиться. То от Вам записка; прочитаєте, коли він одмовиться двічі». Я розгорнув записку і побачив діалог… Тоді я й сказав: «Пане, це божевілля! Неможливо передбачити його репліки!». От ми і заклались на тисячу доларів, що як він передбачить твої слова, то я повинен буду віддати цю тисячу тобі. Ось, візьми. Я з тих людей, які завжди чесно тримають слово, хоч про нашу домовленість ніхто і не знав, - мабуть, він чекав чогось від мене, та я лише безвільно лив гіркі сльози, не зважаючи на його присутність і щиру промову.
Зрештою, дядько побачив, що я не налаштований на розмову, тож поклав на столі біля мене якийсь документ і тихенько вийшов.
Я просидів отак ще з годину; то заспокоювався, то знову заходився плачем, піднімаючи очі на фотографію пана Ханінгтона. Кінець кінцем, очі мої так напухли, що мені було й дивитись боляче, а тіло так розм’якло і ослабло, що я присунувся ближче до столу, поклав голову на складені руки і заснув.
Вибило четверту, коли я врешті прокинувся. Почувався вельми погано – голова боліла якось так невиразно, томно, ніби я приспав біль. Хвилин через десять я пригадав собі, що до чого, і похнюплено простягся на столі. Рука натрапила на якийсь папір і я підвівся, щоб оглянути його.
На столі лежали гроші – тисяча доларів купюрами по п’ятдесят – та конверт з моїм іменем. Я витяг конверт з-під банкнот і, акуратно розірвавши, почав досліджувати його вміст.
Лист був досить великий, написаний твердою рукою пана Ханінгтона; цього вистачило, щоб я негайно почав читати.
«Любий мій хлопчику!
Генрі, за життя я багато страждав (не тільки від того, що говорив і вислуховував неприємні речі, а й тому, що не зміг сказати багато чого хорошого). Кожен день був для мене прикрим тоді, коли не міг або через власну дурість не хотів висловити того, що мав на душі. Думаю, це було б гріхом – померти і так і не сказати тобі…»
Мені стало страшно і я гарячково став читати далі. Рядки розпливались; я доклав чимало зусиль, аби розгледіти наступне:
«Хто б міг подумати…дев'ять (?) років тому, що якийсь малий хлопчисько підозрілої зовнішності та репутації зможе тримати мене на землі? Думаю, ти й сам би не повірив, а я тим більше. Пам'ятаю, ти вперше прийшов сюди, коли ти заледве досягав до прилавка. І коли таке-от чудо висловило бажання працювати в мене, я ледь не пирснув від сміху. Крім того, як тільки я почув, що ти Генрі Фокс – той самий, сім'ю котрого любила «перебирати» вся наша округа – все моє єство рішуче запротестувало проти тебе. Але якось ти випадково обмовився, що «Зелений лист» - не перше місце, куди ти прийшов у пошуках роботи і мені стало тебе жаль. Думаю, хай попрацює, а як не виправдає себе – звільню, розмова проста. Я й не думав, що ти так радітимеш.
Зізнаюсь, спочатку я шукав розмови тільки тому, що хотів слідкувати за тобою: боявся, що ти спробуєш мене обікрасти. Не знаю, чому я так думав; зрештою, кожного колись охоплювали думки, за які шкодуємо тепер. Та потім я дізнався про тебе більше… зрозумів тебе… прив’язався…
Не маю сил, аби описати почуття, які охоплюють мене зараз – сльози набігають на очі, хоч в душі я почуваю радість. Від чого? Радість від того, що Бог подарував мені людину, яку я люблю більше, ніж… ніж все. Людину, заради якої я багато років ковтав пекучі таблетки. Заради якої йшов на роботу. Людину, заради якої я жив! Почуваю радість від того, що Бог подарував мені тебе, Генрі.
Не знаю, чи ставишся ти до мене так, як я ставлюсь до самих думок про тебе. Це моя провина, адже я ніколи не говорив, наскільки ти цінний для мене. Залишається лише сподіватись, що ти не кинеш мою сповідь на глум (звісно, я жартую, я навіть і подумати не можу, що ти б зробив таке). Проте я хочу, щоб ти все-таки знав: ти став мені сином, якого в мене ніколи не було… Хоча, це речення не точне. Ти став мені рідним сином, про котрого я мріяв усе життя…»
Господи! Невже пан Ханінгтон і справді так думав? Я ж… Я весь час гадав, що він просто добрий до мене, як і до всіх інших… Якби він знав! Якби я знав! Я б сказав йому, як любив його я. Він не знав, а я тихцем називав його батьком, не татом, яким був мені ЕрДжей Фокс, а кимось вищим, наче святим. Він був моїм героєм, моїм духівником… Він завжди вітався до мене «синку» або «хлопчику», але я думав, що він звертається так до всіх… Боже, як страшно! Чому ми боялись правди?
«Знаєш, спочатку я думав переписати на тебе будинок; ти хлопець розумний і, якщо вже не жив би там сам, то принаймні мав би з нього непогані гроші. Але якось ти сказав мені, що для тебе немає місця на Землі кращого, ніж «Зелений лист» і я подумав… Знаю, ти вже дорослий, та й формально батьки в тебе є; та все ж, я хотів би вважати тебе власною дитиною і передати тобі справу всього свого життя у спадок, щоб колись ти міг зробити так само і віддати кафе своїм дітям.
Я точно знаю, що спочатку ти довго відмовлятимешся і не схочеш прийняти спадок. Що ж, це твоє право… Проте, якщо в твоєму серці був хоч закапелочок для мене, я просив би тебе стати на чолі «Зеленого листа». Я розумію, що ти вибрав інший шлях, ти не кухар, але ж… Якщо я справді щось для тебе значу – благаю, не продавай ресторану, принаймні не продавай будь-кому. Я люблю його майже так само сильно, як тебе, тому…
Довіряю тобі свою душу, синку…
Навіки твій,
Джон Ханінгтон»
Я знов опустив голову на стіл і тяжко заридав: тепер моя, і без того болісна втрата, була ще тяжчою, ще безнадійнішою.
***
Ніч. Я знову заснув від плачу і геть втратив почуття часу. Щоб якось зменшити почервоніння обличчя і прийти до тями, пішов до мийки і, відкрутивши кран з холодною водою, підставив під струмінь лице. Важкі краплі пекли, різали очі, але я більше не міг плакати. Сів. Мокре волосся прилипло до чола, вода потьоками стікала по шиї. Він хоче, щоб я продовжив справу його життя. Так воно і буде.
Коли я переступив поріг дому, сумний, набундючений, задуманий, але вже не ридаючий, мама накинулась на мене з радісними криками.
Ура! Генрі, ура! Ми багаті! Мені вже про все розповіли: померлий дядько заповів тобі ресторан. Не можу повірити! Тепер я зможу дозволити собі будь-що!
Ні, мамо. Ти не зможеш. Ти кажеш правду. Я справді тепер… господар ресторану. Я, не ти. І не має приводу веселитись.
Я пройшов повз з такою кам’яною блідістю, що мама закусила губу. Але це хвилинне переживання швидко минуло – не встиг я і нагору піднятись, як з кухні вже долинали радісні співи.
В моїй кімнаті Пана Кота не було. Останнім часом він старається не потрапляти мені на очі і за це я йому дуже вдячний. Я люблю його і не хочу, аби він бачив мене таким слабким.
«Він хоче, щоби я продовжував справу його життя… Я не маю права підвести. Хай, я – майбутній ветеринар, але відсьогодні святий обов’язок, покладений мені на плечі паном Ханінгтоном, буде стояти нарівні… ну, на півсходинки нижче, ніж обов’язок, покладений на мене Богом. Досить скиглити! Завтра я пропускаю академію востаннє».
По цих словах я пішов шукати телефон; вже через півгодини кожен працівник «Зеленого листа» знав, що завтра – робочий день.
Розділ 10. Знову стрічка.
Гарячий червневий день – це день, коли роботи в ресторані вистачає всім. Люди ліниво заходять і виходять, розморені високою температурою, прагнуть охолодити мозок за допомогою кількох порцій морозива або пива. Офіціанти плутаються між десятками однакових замовлень, а кухарі нервово теревенять, чекаючи страв, які вимагають хоч якогось приготування. «Три морозива за перший столик! Коктейль за четвертий!» - долинає то з одного, то з іншого кінця.
Я чув все це, сидячи в кабінеті пана Ханінгтона і підраховуючи прибутки та видатки цього місяця, проте не поспішав на допомогу. Не міг же я змусити відвідувачів у таку спеку замовляти гарячі обіди. Добре, що людей багато. Маємо шанс перевищити прибуток самого пана Ханінгтона минулої декади. Цікаво, чи спричинило ажіотаж серед покупців розширення асортименту морозива? Минув тиждень з часу впровадження «Лісової насолоди», а я й досі не знаю, чи сподобалась вона людям.
Крім крихітних змін у літньому меню, все в кафе залишалось стабільним. Все і всі працювали як раніше, так ніби пан Ханінгтон просто поїхав відпочивати, залишаючи «Зелений лист» на свого помічника. Принаймні, я робив усе, аби стороннім так і здавалося.
Що ж, після того, як «пан Ханінгтон просто поїхав відпочивати», мені довелось пройти через багато випробувань. Як виявилось, керувати – важка штука! Особливо, якщо більшість підлеглих вважають тебе за підлабузника, а дехто навіть не приховує своїх міркувань і відкрито виражає їх. Мені пощастило, що шеф-кухар – людина, яку всі дуже поважали – виявилась на моєму боці. Справді, якби не місіс Дін, я б навіть не зміг змусити кухарів готувати, так вони мене ненавиділи. Принаймні, на початку. Та й тепер без вульгарних жартів в мій бік не обходиться жоден працівник (крім місіс Дін та Еллен) і кожна зміна починається словами: «Добридень, містер Фокс. Чи не бажаєте кави до свого кабінету?». Я й досі не знаю, що відповідати на такі слова, тому просто відмовчуюсь, вдаючи, ніби й не чув нічого.
Фактично, я залишився офіціантом у «Зеленому листі». Я і надалі працював ним, але вже не так безкорисно, як раніш, а виключно по своїх змінах; по-перше, в мене взагалі було обмаль часу – доводилось поєднувати інститут, роботу (між іншим, дуже відповідальну) та дім, а по-друге, мені було насправді дуже важко виконувати перше правило офіціанта – завжди усміхатись. Проте на роботі я був щодня, незалежно від погоди, справ і обставин. Кожного ранку, рівно о сьомій тридцять, я стояв на порозі «Зеленого листа» з в’язкою ключів, прочиняючи двері у новий незбагненний світ робочого дня. Десь із півгодини я возився з різними дрібницями в ресторані: провітрював приміщення, розсував фіранки, підправляв скатерки. Приблизно о восьмій приходила місіс Дін, якій я з великою охотою передавав керівництво, а сам, біжучи швидше, ніж босий кріль розпеченим піском, поспішав встигнути на автобус, який би успішно доправив мене до академії. Після занять я, зазвичай, вертався додому – годував Пана Кота, приділяв йому дорогоцінні миті, брав підручники і зошити, потрібні на завтра, і знову рушав до ресторану – контролювати виробничий процес і робити уроки.
Зізнаюсь, я дуже втомився від такого життя. Минув тільки місяць, один жалюгідний місяць, а я вже через силу змушував себе продирати очі вранці та повзти до ресторану в обід. Мало того, що робота виснажувала мене фізично, моральний бік виявився не солодшим. Всі дурні жарти і підколи були краплею в морі від того, яку внутрішню боротьбу я переживав по дорозі до кафе. Адже, як би мені не хотілось в таке вірити, пан Ханінгтон більше не зустрічав мене на порозі ресторану своєю доброю усмішкою і моє серце стискалось від самого вигляду місця, в якому я бачив його щодня.
Зі всіх сил я намагався не показувати своєї слабкості, приховувати зблідле обличчя і тремтячі руки, які часто не могли відкрити ключем двері з першої спроби, щоб це не стало новим поштовхом для насмішок і брудних глузувань. Але вечорами, коли мозок ще не був виснажений до краю, все це навалювалось на мене з такою силою, що ні молитва, ні робота, ні роздуми не могли прибрати того чорного туману, який обплутував розум безнадійно важким трагізмом.
Якби не було Пана Кота, я б точно скінчив життя на мотузці. Ніхто не розумів мене в моєму горі, крім нього. Навіть дядечки, які на початку дуже підтримували мене, почали вважати, ніби за якісь два-три тижні я і думати про це забуду. Мама – та взагалі раділа. Я уникав її так часто, як тільки міг. Вона розраховувала на те, що матиме чималий зиск з ресторану, забувши, що мені давно виповнилось вісімнадцять і вона не зможе вичавити й цента з «Зеленого листа». Можливо, це видається жорстоким, проте на мій погляд, я роблю правильно, не дозволяючи їй отримувати безкоштовну випивку, яка й так вкорочує їй віку. До того ж, оскільки пан Ханінгтон заповів всі свої збереження місіс Дін, рахунок ресторану був порожнісінький і доводилось тяжко працювати, хоча б для того, аби виплатити працівникам зарплату. Минув майже місяць, а прибутки залишали бажати кращого – наразі я б навіть не зміг заплатити всім робітникам, що вже говорити про якісь вигоди для себе. Мамі було наплювати на всі ці підрахунки, вона бажала легким безоплатним методом родича користуватись всіма благами закладу. Мене це доводило до безумства, адже думка допомогти у роботі в її голові навіть не ночувала, зате як використати плоди моєї праці вона знала найперша. Ми часто сварились з цього приводу; вочевидь, я таки дав мамі зрозуміти, що свого вона не доб’ється, хоч як би кричала на мене і погрожувала. Все це давно не лякало мене, адже я міг просто взяти Пана Кота і піти ночувати в «Зелений лист», лишаючи її на поталу докорам сумління.
Я акуратно поскладав папери, розкидані по всьому столу, і поклав їх до спеціальної папки з великим написом «Витрати». Це просто божевілля! Не уявляю, як пан Ханінгтон розбирався у всьому цьому. Якісь цифри, незрозумілі речення і підрахунки…
Боже!.. Як я стомився…
Щось я зовсім розклеївся. Пора брати себе в руки. Ого, вже пів на п’яту… За тридцять хвилин прийде Боб: я просив його допомогти. Він зараз навчається на правознавчому факультеті і казав, що непогано тямить в юридичних штуках. От я і подзвонив йому, мовляв, Бобе, братику, приїжджай, виручай! Звісно, він погодився і назначив зустріч на сьогодні. Хоч би швидше! Вмираю з нетерпіння розібратись у документації податкової. Я прекрасно розумію, що сам я ніколи в житті не розберусь і з половиною всіх цих паперів, так що Боб – моя остання надія хоч щось зрозуміти, не наймаючи юриста чи бухгалтера для ведення таких справ.
Після затяжної тригодинної лекції на тему «Необхідні знання для керування «Зеленим листом»», я був занадто виснаженим для того, аби розмовляти про щось нейтральне. Боб перебував у хорошому гуморі – жартував, всміхався і всіляко намагався збити мене з чітко накресленого плану і заговорити про особисте. Я тримався як міг, і тільки тоді, коли світло знань більш-менш просвітило темні закапелки «паперової» полиці пана Ханінгтона, я відважився перевести тему. Проте, навіть розмовляючи про те, як хто влаштувався в житті після довгої шкільної розлуки , я думав, як вставатиму завтра вранці та чи згадаю хоч щось з сьогоднішнього заняття. Весь час я детально, крок за кроком конспектував кожнісіньке слово мого наставника, та зараз хвилювався, чи зможу відтворити все це за його відсутності. Зрозуміло, ніякої розмови в нас не вийшло: я був жахливим слухачем та ще гіршим співрозмовником. Через сорок хвилин такої муки я вибачився, розповів, як виснажує мене вся ця робота, «заплатив» Бобові за його понаднормові старання п’ятдесят доларів і винувато попрощався, обіцяючи обов'язково організувати кращу зустріч. Звісно, найближчий місяць я і думати про таке не зможу, проте трохи пізніше можна буде спробувати зробити щось подібне.
З лиця Боба я зрозумів, ніби він почуває себе використаним, та я був настільки змученим, що не мав сили навіть пояснити йому, що до чого. Я був просто зруйнований одними лиш думками про те, що в подальшому мені доведеться тягатись з тими документами сюди-туди по всіх можливих інстанціях; що в кінці місяця повинна прийти ревізія і перевірити порядок в паперах, якого поки що немає, і санстанція… а потім ще пожежні, міліція і… Господи, дай мені хоч хвилину спокою! Просто зупинити час, піти і добре виспатись. А там…
Я важко переводив дух, коли побачив, що Боба вже немає поруч, і розпластавшись на столі, намагався привести до себе тями.
В двері хтось легенько постукав; я зірвався з місця, вдаючи, ніби був серйозно заклопотаний і поважним тоном гукнув щось ніби «Заходьте!». Скрип засвідчив, що хтось зайшов всередину і я діловито зиркнув з-за паперів на постать, яка «порушила мою робочу ідилію». На щастя, цією особою була місіс Дін, тож я з полегкістю зітхнув, відкладаючи вбік теки з документами та скидаючи неприродній вираз з лиця.
Вже майже дев'ята, Генрі, - тихенько розпочала вона, - Ми вже все закінчили і збираємось додому.
Дев'ята? Боже, як летить час! Звісно, я вас не затримаю, місіс Дін. Можете передати всім, що вони молодці і можуть із чистим сумлінням іти додому.
А як щодо тебе?
Я затнувся, не знаючи, що казати.
Мабуть, я ще посиджу трохи над ось цими дозволами на паркування. Небагато. Десь годинку, або дві.
Ти дуже стомлений, Генрі. Іди додому. Завтра прийдеш зі свіжими думками…
Який сьогодні день? – перебив шеф-кухаря неочікувано для самого себе.
Четвер.
Стогін сам вирвався у мене з грудей. Завтра знов на навчання! Проте я одразу опанував себе, виказуючи цю слабкість, підвівся з-за столу і швидко заговорив:
Ви вже пробачте мене, місіс Дін. Я не смію затримувати Вас своїми пустопорожніми проблемками. Дякую… Я зачиню ресторан сам.
Вона лише запитально глянула на мене, проте помітивши, що зараз я геть ніякий, вирішила не сперечатись і, побажавши скоро покінчити з роботою, вийшла. Я сів на ослінчик біля дверей, прихилився до стіни і ще хвилин з п’ять вслухався в жваві розмови кухарів та офіціантів, які повагом розходились додому. Нарешті все стихло; я пішов на кухню, закрив чорний вхід і повимикав світло, яке де-не-де лишила місіс Дін. Потім я повернувся до кабінету пана Ханінгтона і взявся до роботи.
Годинка або дві! Боже, кого я намагаюсь обдурити? Звісно, мені доведеться ночувати тут. Я просиджу щонайменше годину над документами, а тоді буду змушений підготуватись до лекцій в академії – за сьогодні я ще ні разу не відкривав підручника. Добре, що я здогадався залишати в шафі чистий костюм на випадок, якщо ніч застане мене на роботі. Ніхто ніколи не знатиме, скільки разів твердий дубовий стіл пана Ханінгтона ставав м'якою периною для моєї важкої голови. Адже зранку я завжди з'являюсь перед працівниками в чистому одязі, і тільки великі сині круги під моїми очима свідчать, що щось було негаразд. Пан Кіт вже теж звик до того, що я можу не прийти додому. А вранці він навчився сам діставати собі їжу, тому немає потреби навіть заходити в дім, одразу вранці прямуєш собі в інститут.
За таким коротким планом я і пережив ніч, і небагато минуло часу, як пообіді я знову опинився на тому ж місці. Тепер була п’ятниця, тож я міг з головою поринути в роботу, слідуючи настановам Боба. Мені пощастило – більшість його вчорашніх тлумачень таки вчепились в мій мозок, тому тепер перегляд документів займав хоч трохи, та таки менше часу і я навіть зловив себе на тому, що мені цікаво. Справді, коли ти сидиш серед купи незрозуміло чого, почуваючись, наче яка дровеняка, мало приємних речей стається в такий момент. Зовсім по-іншому ти дивишся на справу, коли маєш хоч віддалене уявлення про те, що робиш. От і я зараз, розуміючи, які папери куди відносяться та про що в них говориться, тихцем всміхався собі під ніс.
Через п'ятнадцять хвилин сумлінної праці я відчув, що моє тіло заклякло, тому з певною полегкістю відсунувся від робочого столу і широким кроком задоволеної собою людини попрямував геть з кабінету.
О, невже сам містер Фокс завітав сьогодні на кухню? – так почалась злива іронії, якою вітали мій прихід всі працівники.
Напевно, змучились весь час за столом просиджувати? Може, зробити Вам чаю з тістечками? Ну, чого мовчите? – хихотіли всі навколо, покинувши свою роботу.
Дякую за таку турботу, але не варто, - чемно відповів я, не бажаючи витрачати на них свій добрий настрій, - Я от чого прийшов… Прибутки цього місяця такі собі… Тож, мабуть, мені доведеться затримати зарплату комусь… І я підозрюю, що це буде людина з хорошим почуттям гумору, - я зробив паузу, ніби обмірковуючи, кому ж це так не пощастить цього місяця,- Є добровольці? Тоді за роботу. Удачі!
На цьому я невисоко підняв стиснутий кулак у повітря, ніби умовно бажаючи всім успіху, коротко кивнув і прослизнув через чорних вхід надвір, поки ніхто не встиг як слід отямитись і наговорити мені ще сім мішків образ і саркастичних насмішок. Насправді, я не збрехав. Я підраховував прибутки дуже ретельно, та навіть за найоптимістичнішими прогнозами нам не вдасться заробити суму, потрібну для покриття всіх витрат. Тож таки доведеться залишити одного працівника без платні. Зараз я використовував цей факт як спосіб полегшити тягар знущань, хоча по правді кажучи, я вже давно знав, хто пожертвує своїми кровними грішми заради добробуту ресторану. Принаймні, я сподівався, що Гермес буде милостивим до мене як до власника ресторану і погодиться прийняти скромну жертву у вигляді місячної зарплатні скромного офіціанта Генрі Фокса.
Генрі! Де ти? Сюди! – розшукував мене стурбований жіночий голос. Спочатку я зачаївся, сподіваючись, що мені врешті дадуть спокій, проте як завжди, легковажність поступилась місцем розсудливості і я виказав своє місцезнаходження напівтихим вигуком, - Тебе до телефону, - якось схвильовано повідомила місіс Дін, знайшовши мене, - Давай швидше, це щось серйозне.
Боже! Тільки б не з податкової! – зітхнув я і активно почалапав всередину.
Слухавка вже чекала на мене біля столика замовлень на кухні. Я підійшов, налаштувався на серйозну розмову і поважним тоном сорокарічного дядька мовив:
Доброго дня, Генрі Фокс слухає.
Добридень… Вас турбує містер Карт… Ви знаєте мене? – здавалось, ніби минула вічність поки він нарешті закінчив свою репліку.
Ні.
Емм… Я роботодавець Вашої матері, місіс Ейпріл Фокс. Розумієте…
Та кажіть вже як є! – не втримався я. Його манера розтягувати речення дратувала до нестями.
Річ у тім… У Вашої матері стався приступ… Вірніше, ні…. Як сказати?..
Я зробив над собою гігантське зусилля для того, аби втриматись на ногах.
Що з нею? – ледь мовив, не впізнаючи власного голосу.
Її ось щойно забрала «швидка»… Знаєте…
Куди?
Еее… Що саме Ви маєте…
Куди її забрали?! – напруження сягнуло апогею, я відчував, що якщо він знову почне тягти, я вирву телефон зі стіни.
Не знаю точно… Мабуть, в дорослу лікарню…
Я кинув слухавку. Щока діткнулась до чогось крижаного і це привело мене до тями; мабуть, в очах потемніло і я сперся на стінну плитку.
Місіс Дін! – горлав я і біг, збиваючи всіх на своєму шляху, - Ви – за старшу. Немає часу пояснювати!
Напевно, вона мало що зрозуміла з мого нерозбірливо швидкого потоку слів, та коли вона відкрила рота, аби повідомити мені про це, я був уже далеко, кілометровими кроками віддаляючись від «Зеленого листа» і наближаючись до лікарні.
Мені було дуже страшно, але швидкий біг заглушував стукіт серця і це полегшувало моє становище. Де лікарня я знав лише приблизно, проте не зупинявся й на мить, аби подумати про траєкторію свого руху або перевести дух. Я не міг спізнитись! Лікарям точно знадобиться моя допомога, вони ж-бо не знають, що вона страждає на гепатит… Боже!.. Швидше, швидше!
Вічність. Тепер я бачу лікарню. Не знаю, як я дійшов сюди. Швидше! Не можна зволікати. Останній ривок. Двері. Реєстратура.
Фокс! Де Фокс?! – кричав я, задихаючись, медсестрі.
Що Вам потрібно, юначе? Та не кричіть Ви так, це ж лікарня!
Куди поклали Ейпріл Фокс?
Як Ви… Фокс?
Так, так! Швидше! Ну? Чого Ви нічого не шукаєте? Ну!
Заспокойтеся… Просто… місіс Фокс не поклали до нашої лікарні…
А до якої ж тоді?!
Ні до якої… Вона… померла дорогою до госпіталю…
Ні! Ви не розумієте! Це не та, не та Фокс! Я кажу Вам про свою маму! Де вона? Їй потрібна моя допомога! Де?
Мені шкода, сер…
Ха-ха-ха! Ну й коміки ж ви тут, у лікарні. І що я Вас такого запитав? Мою маму саме госпіталізували чи реанімували – звідки мені знати? – а ви навіть не хочете зізнатись, що вона тут! От дав Бог пригоду на мою голову!
Містере, я розумію, що Вам важко…
Мовчіть!.. Ви несете якісь нісенітниці. Тсс!.. О, пане! Пане! Ви ж лікар. Підкажіть, куди направили місіс Фокс, яку сьогодні забрала «швидка» з приступом. Не знаєте? А хто ж підкаже? Ні, ця жіночка не тямить, що каже. Вона несповна розуму. Чомусь вбила собі в голову, ніби моя мама – померла. Ви чули? Померла! То як, не знаєте? А Ви, дядечку? Чому це ви мене в’яжете? Що я вам зробив? Люди! На допомогу! Люди! Убивають! Мамо, мамусю, що ж сталось?! Пустіть! Я маю… мамо… мамо…
***
Генрі. Випий…
Рішучим рухом руки я відштовхнув присунуту до мене склянку. Знаю, що за отрута ховається під безвинним корком пляшечки валеріани.
Ти даремно відмовляєшся… Тобі полегшає…
Я не відповів, тільки мовчки встав і вийшов. Мені було байдуже, що зараз про мене думає дядечко Чак.
Чому все в житті має обурливу здатність повторюватись двічі? Що я зробив Богові, що Він так жорстоко карає мене? За що? Чому я маю бачити всі ці смерті, цей жах? Чому я маю переживати це? Чому я маю переходити через це? Невже я не заслужив хоч крихти спокою? Хоч крихти щастя? Ні? Ну чому?
«Тобі полегшає»… Я вже чув це! І мав дурість повірити в це пустопорожнє обіцяння. А може, я не хочу, аби мені полегшало? Може, я не хочу сміятись, як того вимагає рідина у пляшечці? Може, я хочу щоб замість крові жилами текло горе і, дійшовши до серця, розірвало його!
Я б хотів ридати так, щоб утопитись у власних сльозах. Померти, але не потрапити ні в рай, ні в пекло; померти назавжди, навіки, померти і знати, що ти ніколи не зможеш думати знову, ніколи не згадаєш все це, навіть як страшний сон.
Мамо! Що ти робиш зі мною?
Ти знущалась наді мною все життя, чому мучиш мене після смерті? Пусти мене! Пусти! Я не хочу про тебе думати! Що ти дала мені, що я так люблю тебе? Скажи, що? Я вірю в привидів. Вірю! О, твоїй душі не буде спокою, поки не скажеш мені! Зізнавайся! Ти, катівнице! Скільки… Скільки ще…мук… ти мені приготувала? Скільки моїх безсонних ночей ти пропила? Скільки моїх надій ти розтоптала залізним каблуком свого егоїзму? Скільки моєї любові ти обміняла на фальшиву ухмілку свого шефа?
Мамо! Скажи, яка мара змушувала мене тремтіти за твоє здоров'я стільки років? Чому?.. Чого… я так любив тебе… Любив! Чуєш? Мамо… Не ти повинна була помирати… Ні! Ти маєш жити! Ти маєш змінитися! Мамо… Розбуди мене, скажи, що все це сон! Ну, відкрий очі! Відкрий! Нумо, вставай з цієї огидної страшної коробки, так недбало прикрашеної квітами. Вставай! Ти не повинна тут лежати, не повинна тримати цю свічку… Мамо! Ну чому Бог забирає найкращих людей? Я знаю, ти любила мене, тільки не виказувала цього… Ти мені… потрібна! Мамо! Потрібна, чуєш? Як я зможу жити далі, коли не можна буде нікого контролювати, не треба буде за тебе переживати? Що заповнить порожнину в моїй душі, коли я приходитиму в самотній будинок після занять? Хто надокучатиме своїми немудрими настановами? Мамо! Я звик! Ти не можеш кинути мене зараз! Будь-коли, але не зараз! Ти не можеш…
Мамо! Стільки років я терпів твоє існування, не міг змиритись з тим, що моя матір... Але не тепер! Вісімнадцять років я прожив у страху за життя. П’ять - за своє, і десять - за твоє. Я боявся, зневажав, соромився... Все що завгодно! Тільки не любив тебе... Ти була мені сусідкою, про яку я з якогось дива дбав. Принаймні, я завжди так думав. Завжди, але не зараз...
Я ненавиджу все, що тебе стосується!Чому... Чому я люблю тебе?
Ти померла і я усвідомлюю це краще, ніж будь-що інше. Померла! Тебе більше немає тут, поруч зі мною. Померла моя мама! Матуся! Невже це справедливо?
Боже, чому ти такий… жорстокий? Я виконую…твою волю… нащо ти знущаєшся?
Розділ 11. Воскресіння.
Я здригнувся, коли у двері подзвонили: не чекав нікого. Мовчки встав і повільно підійшов, аби відчинити. Машинально. Не пам’ятаю, коли востаннє якісь емоції відбивались на моєму обличчі; зрештою, цього вимагали дві чорні стрічки, пов’язані на моїй руці.
В дверях, переминаючись з ноги на ногу, стояла давня постать з помаранчевою валізкою.
Генрі! – вона кинулась до мене в припадку тремтіння, кидаючи на землю всі речі, - Генрі! Генрі… - тільки й шепотіла, міцно стискаючи мене в своїх гарячих обіймах.
Велика хвиля розжареної лави ринула до голови, спричиняючи повну дезорієнтацію. Ноги й руки трусилися, холодний піт виступив на чолі, в скронях пульсувала тільки одна думка…
Який… солодкий… сон, - врешті видихнув я, бо дух мені перехопили її палкі обійми.
Ні, дурнику! То не сон, - здригалась вона, конвульсійно стискаючи мої холодні руки.
Ти…плачеш? Кеті!..
У відповідь вона зайшлась нестримним риданням; я не втримався і пригорнув її рукою до себе. Вона сховала своє обличчя на моїх грудях і так навіжено стискала мене в своїх обіймах, що я відчув, ніби тіла наші злились докупи, а світ поплив перед моїми очима.
Після такого божевільного вітання ми перемістились на диван у вітальні і довго дивились одне на одного; мовчки, без зайвих слів – все, що треба було, говорили наші очі. Байдуже, скільки часу ми провели отак, то були такі терпко-солодкі миті! Пан Кіт вдоволено муркотів на колінах Кеті, тручись кремовою голівкою об її безвільно покладену руку, і я відчував легкі напади ревнощів – він ніколи не приділяв стільки уваги мені. Що ж, ми обоє любили нашу гостю і боролись за її прихильність, як могли; визнаю, поки що перемога була на боці кота.
Ти такий блідий, Генрі! – мовила вона після того, як Пан Кіт зістрибнув з дивану і подався вирішувати власні справи.
Це через освітлення так здається, - мій голос звучав, як з домовини.
Вона не сказала нічого, тільки підсунулась ближче і сперлась на моє плече. Мені зробилось якось… не по собі; аж сорочка тремтіла від серцевої аритмії. Я боявся, що її налякає або ж просто насмішить моя вразливість до таких невинних виявів дружби. Неможливо було не чути, як голосно (здавалось, на всю кімнату) гупало моє серце, проте, напевно, Кеті вирішила не звертати на це уваги. Вона просиділа так, не рухаючись, хвилин п’ять, а тоді обережно взяла мою праву руку і міцно стиснула її. Дві сумні чорні стрічки, які надійно скували мою правицю, не могли бути не поміченими меткими карими очима Кеті. Я дивився на неї. На її обличчі відбився вираз жаху, змішаного з почуттям безнадійності розради. Від цього по тілу в неї пробігла легка дрож і вона ще сильніше притулилась до мене. Я вирішив не залишати все це без пояснень і, зібравшись духом, сказав:
Стрічки, це… Два роки тому…
Не треба, я знаю все. Не розповідай, тобі боляче.
Звідки? – запитально піднялась моя брова, - Ти підтримувала зв'язок з кимось з наших?
Ні, аж ніяк. Я не писала нікому, не написавши тобі, - вона зробила багатозначну паузу, - Це звучатиме дивно… Але так вже є. Я заїхала на ферму до дядечка Х'ю, він і розповів мені все…
До дядечка? Нічого не розумію. Навіщо?
Лице її спочатку почервоніло, а потім спохмурніло, ніби вона підбирала слова для того, аби пояснити свою цікаву поведінку. Вона мовчала довго, мабуть надіючись на те, що я переб'ю її роздуми і переведу тему. Але я потребував пояснень. Вона все заглиблювалась в спогади, тікала, тікала від мене і зовнішнього світу, а я мовчав і чекав розв'язки.
Це дуже довга і заплутана історія, - повела вона після обтяжливого мовчання, - Я б не хотіла…
І все ж. Скажи хоча б, навіщо ти їхала до дядечка?
Просто… Хотіла спитати, як ти.
Ти могла написати мені!
Ні, ти не розумієш… Як я б могла… жити далі, якщо би приїхала і… порушила твою ідилію? Пройшла купа років і… звідки мені було знати, як склалось твоє життя? – вона затиналась, підбираючи м'які слова, аби виразити те, що лежало на душі. Згодом вона зупинилась, набралась сміливості і випалила: - А якби я отак неждано-негадано звалилась, коли ти б, припустимо, був… одружений? Я б ніколи не змогла пробачити цього собі, адже це було б надто егоїстично і…
Тобі нема про що хвилюватись; я ж колись казав тобі, що ніколи не одружусь.
Ну… Я пам’ятаю… Але то було так давно. До того ж, якби в тебе все було гаразд, я б тільки розворушила нам обом душі, а це нікуди не краще.
І тому ти спочатку поїхала до дядечка?
Я вирішила приїхати і розпитати в нього, що та як. А з його розповіді вже зробити висновки: вертатись додому чи все-таки відвідати тебе. Ось як це було. Я довго шукала його по всій фермі, після того, як вилізла з автобуса разом зі своєю вічною супутницею, - вона вказала на помаранчеву валізку, яка стояла в кутку, сперта на стіну, - В кінці кінців таки надибала його. Підійшла і кажу: «Доброго дня, містере. Я Кеті, давня подруга Генрі Фокса. Мені треба поговорити з Вами…». Звісно, він отетерів, але, прийшовши до тями, запросив мене додому. Тітонька Емма – зізнаюсь, неймовірна жінка! – зготувала нам по чашці чаю і за нею я й дізналась про все, що сталось з тобою за весь той час. Спочатку мене охопили сумніви і я вже було вирішила вертатись; та як тільки дядечко розповів про те, що сталось з паном Ханінгтоном і з твоєю матір'ю… - вона замовкла, але потім продовжила: - Я ні миті не сумнівалась і от, приїхала так швидко, як тільки змогла. Пробач…
Дякую.
Вона притихла, вочевидь, спантеличена моєю реакцією. Я відкинув голову назад і прикрив очі. Тепер я ламаю життя ще й цій дівчині! Замість того, аби насолоджуватись радощами, які нам дарує Господь, вона мчить сюди, до мене, в це похмуре царство пітьми і намагається витягти хлопця з тягучої трясовини смутку, в якій він загруз вже по пояс. Яка душа!
Тобі треба більше спати: поглянь, які в тебе синці! – турботливо почала вона.
Не можу.
Але ти геть охляв! Схуд, змарнів… Як живий… - вона затнулась, боячись образити мене.
Мрець, - докінчив я, - За це не хвилюйся; я не в силі тримати гнів.
Боже! Що сталось з Генрі, якого я лишила тут в дев’яносто першому році? Генрі! Генрі! Чому ти так збайдужів? Де твоя усмішка, де ентузіазм? Де все, взагалі? Ти геть порожній, зовсім, повністю! Ну, скажи хоч щось, скажи!
Кеті… Не ятри душу…
Чекай. Мисли тверезо. Тільки не ображайся – я скажу те, що маю на думці. Якщо це не так, ти виправиш мене, добре? Так-от… Я пам’ятаю, колись ти казав мені… - вона затнулась, але рішуче продовжила, - Ти казав, що «ця жінка мало нагадує матір»… Чому тоді після її…
Не говори так про мою маму.
Це твої слова.
Тоді не повторюй їх; багато дурниць можна зробити в сімнадцять і ще більше наговорити. Тепер все інакше. То була неправда.
Мені здавалось, що… Принаймні, на мій погляд, її не було за що… любити…
Ах, Кеті! Мабуть, в нас різне розуміння поняття любові. Я б не хотів зачіпати цю тему, та ще більше я не хочу, аби ти неправильно сприймала мене. Про неї багато що можна сказати; та я хочу, щоб ти знала – я любив її сильно, сильніше, ніж багато, дуже багато речей!
Запала мовчанка.
Послухай, я розумію, що рани від втрат не загоюються швидко; але посуди сам! Надворі дев’яносто п’ятий рік!
Що з того, який рік надворі, коли сам я ще досі в дев’яносто третьому?
Розмова ввірвалась: то була тверда, як камінь, правда, кинута мною незвично різким тоном. Її докази були розбиті, я бачив це по змінах на обличчі. Щоб мовчання не обтяжувало нас, я перевів тему.
Ти казала про якусь довгу історію. Розкажи її, будь-ласка. Я так хочу чути твій голос; а про мене ти й так усе знаєш.
Ці слова зависли в повітрі і довго ще на них не було відповіді. Врешті-решті, вона заговорила. Як завжди – м’яко, тепло, ніжно… Її голос був схожий на в’язкий мед.
Що ж, для початку мені слід було б вибачитись за ті дурні листи, які я так необдумано надсилала. Мабуть, це було жахливо і кожен день, коли приходив поштар, ти проклинав.
Ну це вже ні! Негайно забирай свої слова назад. Я не стерплю і натяку на щось подібне. А коли й треба комусь вибачатись, то це мені. Ти писала правду: я зламав тобі життя і прогнав, Боже, як жорстоко це було! Що ж я за людина? Що я накоїв?..
Ні-ні, я не хочу, аби ми зараз впадали в спогади і розбирались, хто правий, а хто винен. Давай забудемо всю ту історію. Прошу.
Ми можемо не говорити про це, але хіба це звільнить від мук сумління? Ах, хоча, давай справді не балакати про це; я не витримаю і половини, - ми мовчали, та раптом щось сяйнуло в моїй голові і я підскочив, як від удару, - Чекай! Я маю щось показати тобі!
Я покинув Кеті всього лиш на мить, і вже за хвильку повертався із своєї кімнати, несучи в руках невелику коробочку. Вмостившись на своєму колишньому місці, я подав її Кеті. Вперше за два роки я відчув, як щось подібне до усмішки торкнулось мого лиця.
Що це? – цікавість грала в її очах.
Листи. Ти сама нагадала.
Вона поспішно відкрила коробочку і бережно витягла увесь її вміст. То були всі її листи, які вона надіслала ще роки чотири тому, і всі мої відповіді, які я старанно писав кожні три місяці за винятком сумного дев’яносто третього року. Спочатку Кеті, здавалось, не зрозуміла, що до чого, бо лише спрямувала на мене свій запитальний погляд. Я повільно розвернувся до місця на дивані, на якому вона розклала всі конверти і лагідно пояснив:
Ось, твої листи. Невже не впізнаєш? Вони в білих конвертах, ну он, глянь, - я виокремив кілька для прикладу, - А це мої відповіді. Вони в блакитних конвертах. От і вся наука.
Але… - її голос затремтів, - Блакитних конвертів… так багато! Невже ти писав мені відповіді?
Звісно. І я б надсилав їх, якби дехто спромігся нашкрябати зворотну адресу.
З її похмурого вигляду мені нічого не було ясно. Я навіть трохи злякався – чи не образив я її часом якимось необміркованим словом? Здавалось, вона не збиралась порушувати навислої тиші, тож я ризикнув:
Чому ти не писала адреси? – щось сталось з моїм голосом: він був на диво м'яким і тихим.
Невже ти не зрозумів?
Я думав… через образу ти хотіла швидше забути і мене, і всіх нас… Тому й писала листи так, аби це зараховувалось, ну, не бажаючи отримувати відповіді.
Дурнику! – так само м’яко відповіла Кеті, - Ти, певне, таки не читав тих листів. Інакше, як би ти міг подумати?.. Я б ніколи не могла б писати таке з фальшивими намірами…
Що ж тоді?
Невже ти досі не зрозумів? Генрі, я нікуди не їхала.
Напевне, я отетерів. Ні, я таки отетерів. Мене кидало то в жар, то в холод; серце то гуло, як мотор, то завмирало, дар мови, здавалось, вже більше не повернеться до мене. Вона зловила мій тупий погляд і жалісливо всміхнулась.
Вірніше, я таки поїхала… З Ґарден Сіті. Але я не покидала Штатів. Батьки б убили мене, якби я повернулась додому.
«Добре, а то я б убив себе, якби не помітив, що вона залишилась тут» - міркував я, а вголос сказав:
І ти мовчала весь цей час! Жахіття!
Не забувай, ти сам натякнув, що мені слід піти.
Я замовк. Мені було нестерпно соромно за те, що я колись зробив, байдуже, що це було правильним.
Давай краще розкажи мені все по порядку… В мене зараз голова трісне!
Вона засміялась; легко, по-доброму, наче і глузуючи, і жаліючи мене одночасно.
Що ж… Тоді одразу вибачай: я говоритиму все, як є. І не картай себе за це, за чотири роки зі мною сталось не тільки багато поганого. Отже, з чого почати? Дванадцятого серпня тисяча дев’ятсот дев'яносто першого року до мене прийшло усвідомлення, що світ знущається наді мною і я вирішила, не гаючи часу, покинути його. То було важке рішення: один Бог знає, як я мучилась, йдучи купувати квитки. Спочатку я й справді хотіла кинути цю остогидлу Америку і повертатись додому, проте, добре зваживши всі «за» і «проти», я побачила, що вдома навряд чи зрадіють моєму приїзду. Отже, я зібрала всі речі і ранком наступного дня пішла прощатись до друзів. Це місце я пропущу, ти ж знаєш, як воно було… Ну от, я сіла на автобус, який робив дальні рейси і переїхала до… О Боже! Можна, я не називатиму тобі місто? Одним словом, після кількох пересадок і стомлюючої поїздки американською залізницею я прибула на місце… На свої скромні заощадження я зняла квартиру… Не розповідатиму, якою працею мені вдалось знайти пристойну роботу. Зауваж, слово «пристойна» я вживаю в прямому значенні. Вже починався навчальний рік, тож я подала документи до тамтешньої школи… Не можу похвалитись, що мене прийняли особливо дружньо. Скоріше, мене ненавиділи. От. Закінчила навчання і вступила до ветеринарного інституту, - вона спеціально зиркнула на мене, - Ну, чого ти так зблід?
Не думав, що ця професія колись цікавила тебе, - з острахом відказав я.
Ех… - вона затнулась, наче вирішуючи, казати мені правду чи ні, - Насправді я була таки зла на тебе, коли їхала. І вступила до інституту почасти з помсти, щоб довести тобі, що я чогось варта. Але, знаєш, ні краплі не жалкую: якби не вся та історія, я б ніколи не знайшла себе.
Напевно, я таки зблід, бо після її слів похолов і здерев’янів. Мені пощастило, що я сидів: в голові запаморочилось, в очах миготіли якісь незрозумілі вогники. Страх охоплював через те, як близько підійшла Кеті до мене тепер.
В її очах тьмяно світився тріумф; мабуть від того, що вона таки справила враження на мене, колись такого самовпевненого і дурного. Я поділяв її радість, але навряд чи робив би так само на її місці. Зараз вона видавалась куди більш штучною, ніж півгодини раніше – гордість, змішана зі зверхністю полірувала маску болю, жалю і безнадії на її обличчі. Я не любив, коли вона так виглядала, бо вона не була такою; та страх, що ця «штучність» - риса, якої, можливо, я не бачив раніше - стала звичайним її виглядом за довгі чотири роки.
Вона зловила мій погляд, повний суміші почуттів, і машкара переможниці вмить злетіла з її лиця.
«Таки маска… Дяка Богові, Кеті, ти все ще та сама» - подумав я з якоюсь підозрілою надією.
Твоя англійська неперевершена, - порушив мовчання я.
Так, дякую. Мабуть, це дуже відчутно. Пам'ятаєш, як я говорила, коли тільки приїхала? Мені довелось відвідати кілька курсів молодого американця; зрештою, треба було витрачати на щось вільні гроші, адже в мене вже не було вас, щоб тринькати їх на всяку всячину.
Тоді все вийшло навіть на краще, - сумно затяг я.
Байдужим рухом руки вона копирсалась в купі листів, які ще досі лежали розкидані на дивані. Я не смів починати розмову знов: її, здавалось, поглинуло беззмістовне перебирання конвертів. Деякий час я напружено спостерігав за нею, а тоді відвів погляд геть, з полегшенням видихаючи. Неможливо було далі дивитись на неї! Всі мої спогади накочувались з такою впертою настійливістю, що я відчував, як вони душать мене своєю безповоротною вагою. Мене ще ніколи так не катували. Ніби тобі розтинають груди і по шматочку вирізають серце. Нестерпно! Як я міг радіти з її приїзду, коли вже завтра мені доведеться повторити розмову дванадцятого серпня? Коли знову доведеться переживати біль минулого, так старанно притуплений вдаваною безтурботністю! Я ледь жив, знаючи, як сильно образив її, а тепер вона повертається, аби я завдав їй цього удару знов! Які муки, Боже, які муки!
Генрі, - тихий шепіт вивів мене із задуми, - Невже ти справді так… думаєш?
Я відволікся від копирсання у власних почуттях і перевів погляд на Кеті, так сильно чимось стривожену. В її руках тріпотів якийсь папірець; напевно, вона прочитала якийсь лист поки я літав під хмарами докорів. Враз гаряча краска залила моє лице. Я так необачно показав їй свою душу, даючи прочитати та осудити все те, що переповнювало моє серце! Чим я думав, коли так відверто, ніби нема чого боятись, кинув їй всі ці листи? Вона ж висміє мене!
Ти дозволиш мені прочитати решту? – запитала вона по хвилинній мовчанці.
Емм… Ні, напевно, не варто… Там багато… такого, що…
…що я б ніколи не мала прочитати, так? Тому я і прочитаю! Ти такий незрозумілий. Може, хоч з цього я знайду відповіді на деякі свої питання.
По цих словах вона рішуче відсунулась на інший край дивану і, підсунувши до себе всю купу конвертів, зосереджено почала вивчати вміст кожного з них. Спочатку я трохи… збентежився… Тоді злегка… спантеличився… А коли вона дійшла до одного з листів, за реакцію на зміст якого я боявся найдужче, я не втримався:
Кеті! Будь-ласка, перестань!
Чому? Ці листи адресовані мені, тож я маю право прочитати їх.
Але ж я не надсилав їх! Вони повинні згоріти в небутті. І взагалі…
Будемо вважати, що надсилав. Друже, тобі не вдасться відмовити мене, навіть не намагайся.
Якби я їх надсилав, я хоч би думав, що пишу, - буркнув я, розуміючи, що все марно.
Вона засміялась.
Тим краще!
Хіба для тебе, - продовжив я.
Її напружене читання доводило мене до сказу. Так пильно вона вдивлялась між рядки, писані моєю рукою, так зосереджено вдумувалась в кожне слово, намагаючись розгадати таємний підтекст, який я, сам того не бажаючи, вкладав туди. Ще кілька разів я повторив спробу відволікти її, але кожна з них провалювалась із щораз більшим тріском. В мене не було настрою гратись; дуже скоро мені стало байдуже, хоч час від часу мурашки від згадок про написане пробігали моїм тілом. Я посидів біля неї трохи, а по тому пішов. Нагодував Пана Кота та зайнявся звичними вечірніми справами. Аж зі шкури пнувся, так я намагався відтворювати стандартні рухи, до яких звик за останні два роки. Після того, як мама… зникла з мого життя, я перетворився на машину. Хоч сам цього і не розумів. А може, розумів, але не хотів заважати цьому. Мені було добре, коли голову не обтяжували зайві роздуми, руки не тремтіли, витискаючи зубну пасту, як зараз, а тіло, перевтомлене (чому я особливо сприяв) після важкого дня, впадало в коматозний стан при першому доторку до подушки. Я лягав і вставав, як робот, механічно їв і виконував необхідні завдання. Майже не розмовляв. Для чого? З ким? Навіщо? Нащо прив’язуватись до людей, коли так важко прощатись з ними? Ні, краще жити, як машина. Так легше.
Я робив так два роки поспіль, що сталось зі мною зараз? Чому серце б'ється неприродно швидко, незважаючи на те, що я сумлінно відпрацював свою зміну офіціанта і практично не їв? Воно б мало битись ледь чутно, благаючи дати йому поживи. А воно, мов навіжений кінь, голодне і стомлене, мчить, як в молоді роки. З організмом щось не те. Ясне діло! Можливо, він перевтомився, дав збій через постійні недосипання, недоїдання і стреси. Так, найімовірніше, так воно і є. Від цього – і тремтіння рук, і незв’язна мова, і запаморочення. Але чому зараз, чому саме сьогодні? Чи не пов’язано все це з… Ні! О, Господи!.. Так! Звісно так! Це – емоції! Це – хвилювання! Боже… Якими чужими здаються мені всі ці очевидні речі!
Що робити? Як повернути свій колишній стан? Я не витримаю, якщо знов доведеться переживати спогади про… Ні, тільки не це! Треба щось робити. Випити заспокійливого. Точно. Завтра встану, як дитина, і забуду про всі ці дурні почування. Але… як я зможу спокійно встати, коли, прокинувшись, я побачу її лице? Як я йтиму на роботу, знаючи, що вдома мене чекає людина? І що ця людина – Кеті! Я ж помру від розриву серця.
Я думала, ти ліг спати, так і не дочекавшись мене, - тихий голос позаду вирвав мене з думок. Я здригнувся.
Просто… чистив… зуби…
Так. Я ж бачу, - запала мовчанка, - Ти не проти… Вже пізно, а мені нікуди іти… Якщо можна…
Звичайно. Моя кімната до твоїх послуг.
Ні, що ти. Я не посмію тіснити тебе. Якщо дозволиш, я примощусь на дивані у вітальні.
Навіть не сперечайся. Ти читала листи – тепер твоя черга поступатись.
Думаю, десь в душі вона всміхнулась, але на вид не подала нічого. Обоє ми говорили притишеним тоном, ніби боялись розбудити когось у домі, але голоси наші були якимись вимученими, стомленими, неначе ціла буря людських лих пронеслась над нами, та ми, вцілілі, здибались тут, у ванній і говорили, боячись, аби зла Доля не почула нас знову.
Кеті не сперечалась зі мною; вона відчувала, що я надто сумний, щоб реагувати. Вона мовчки скорилась і понуро почалапала в мою кімнату, тягнучи за собою свою помаранчеву валізку. Ми знов перестали розмовляти – не від того, що набридли один одному, ні, просто один з нас впав духом, а інший не знав, з якої сторони підійти, аби підняти його. Я вже не намагався порушити цю навислу гробову тишу; в цей час раніше я вже давно спав і зараз мені було просто байдуже. Кеті дивилась на мене з почуттям глибокого жалю і співчуття, в її карих очах відбивалось бажання допомогти мені будь-якою ціною. Спочатку це навіть дратувало мене. Але щось… Щось змінилось і я вже не хотів бути тою машиною, якою був доти. Я знову хотів відчувати, а вона була єдиною на світі людиною, здатною змусити мене робити це.
Час тік дуже повільно. Кеті виглядала помітно знервованою; спочатку я грішив на важкий день, та потім побачив, що це щось серйозніше. Вона ще довго відмовчувалась, та коли все було приготоване для сну, відважилась висловитись. Я сів, безмовний, точно колода або камінна статуя, і втупився в одну точку, марно намагаючись сконцентруватись на її безперервному покусуванні губ і теребінні пальців.
В нас склалась якась дурна традиція балакати поночі, - повагом мовив я, простягаючись впоперек ліжка у своїй кімнаті. Це мало б полегшити її відчайдушні спроби завести розмову.
Вона скрушно всміхнулась на знак згоди. Щось важке було на її душі, якийсь камінь, який вона відчайдушно намагалась скинути. Я мимохіть подумав, що ладен зробити все, аби пособити їй у цьому. Вона відвернулась, очевидячки не бажаючи перетинатись зі мною поглядом.
Ти не проти, якщо я заплющу очі? Я не спатиму, клянусь, я слухатиму. Просто вони так не по-людськи печуть, що я не можу зосередитись ні на чому більш важливому, - звісно, очі мене таки боліли, бо година вже була досить пізня, проте сказав я це лише з міркування, що це додасть їй упевненості.
Розмова все не починалась і я вже почав дрімати. Повіки обважніли і мені з кожною хвилиною все тяжче і тяжче ставало вловлювати нерівномірне дихання своєї подруги. Врешті я піднявся, окинув оком задуману фігуру (на мить мені здалось, що з її вух вилітає пара, так напружено працював її мозок) і сказав, що, мабуть розмову доцільніше було б перенести на ранок, адже таке пусте сидіння не приводить ні до чого. Її втуплені в землю очі враз заворушились, почувши мою фразу. Вона благально простягла до мене руки і я мовчки скорився. Певно, її гнітив якийсь незрозумілий страх чи розпач, бо на лиці відбивались похмурі наслідки внутрішньої боротьби.
Кеті, люба, скажи це вголос, - лагідно мовив я в спробі вивести її з того стану, - Тобі важко розібратись у собі, давай спробуємо зробити це разом. Я знаю, порадник з мене ніякий, але я впевнений, що коли голосно кажеш про те, що турбує, розв’язання приходить швидше. Як ти думаєш, навіщо тоді я весь час розмовляю сам із собою?
На хвилину її лице осяяв вираз, подібний до тіні усмішки, та вже зовсім скоро похмура гримаса болю знов запанувала над її настроєм.
Розумієш… - почала вона, бачачи, що мені це мовчазне шоу зовсім не до вподоби, - Мені просто… незручно… говорити все це… тобі…
О, розумію, - докинув я, пригадуючи, як довго колись підбирав слова для розмов з нею.
Як не як, але ти – хлопець, і я не впевнена… що ти сприймеш все правильно…
Кеті, давай одразу домовимося: жодних страхів з цього приводу. Кажи, як є. Якщо я чогось не зрозумію, або ще щось подібне, я одразу ж скажу тобі, а ти спробуєш пояснити це місце знову. Тоді ти не перейматимешся, що я хибно сприйняв твої слова і ми зможемо беззастережно довіряти одне одному. Іде?
Вона кивнула на знак згоди. Минуло ще кілька дорогоцінних хвилин, перш ніж вона важко видихнула:
Стільки всього в один день! Мій мозок просто кипить.
Так, це правда. Здається, в тебе навіть пара з вух іде.
Це зауваження її збентежило: мабуть, через мій серйозний тон вона не одразу зрозуміла, що то був жарт. Не знаю, що саме додало їй впевненості, але вона заговорила знову:
Я не знаю, з чого починати. Дуже багато питань. Давай, почну з тебе, - вона замовкла, але я не відреагував, тож почала знову, - Ти мене хвилюєш. Я дуже переживаю через твоє здоров'я, особливо душевне. Ну, поглянь сам, - вона говорила вже не так різко, як хвилину тому, - Ти доводиш себе до краю. Ти ж ніколи таким не був! Перестань бути зомбі. Ти навіть з вигляду нагадуєш їх. Я вже не кажу про манеру ходити, говорити і взагалі, робити що-небудь. Дядечко Х'ю попереджував мене, що ти в жахливому стані, але… цей «робот-Генрі» мене вбиває! Що сталось?..
Я просто помер, – від слів віяло байдужістю.
Не можна так казати!
Чому? Це всього-на-всього правда. Я насправді помер, якщо ти маєш на увазі мене, а не цю огидну оболонку.
Тіло – не огидна оболонка. Ти ж сам казав, що це храм душі.
Але по смерті душі воно таки стає огидною оболонкою, повір.
Я не хочу сперечатись, просто… я не зможу допомогти тобі, якщо ти не захочеш цього сам.
Дякую, проте мені вже ніщо не допоможе. Та й… знаєш, тобі краще вертатись назад. Я мертвий, та останки конаючої гордості не хочуть, аби ти бачила мене таким… слабким.
Слабким?! Генрі, ти точно здурів. Якщо ти називаєш це слабкістю… Після розповіді твого дядечка… я взагалі дивувалась, як ти витримав все це і не намагався покінчити з собою.
Я думав це зробити; та я надто слабкий, не здатен на таке.
Це називається витривалістю!
Це називається запаленням егоїзму. Мало того, що я сам ступаю на той світ, я ще й волочу за собою купу хороших людей, які все життя піклувались про мене.
Ти… про маму?
Я про дядечків. І про… тебе.
Не розумію!
Замість того, аби стулити свою пельку і мовчки помирати я змушую вас турбуватись про мене, старатись допомогти і тому подібне. Якщо чесно, єдине, чого я зараз насправді хочу – щоб ви всі забули про мене і були багато щасливішими.
Оце вже егоїзм! Ти не думаєш, що деякі люди горять бажанням витягти тебе з цієї сумної прірви, а ти позбавляєш їх такої нагоди? Ух, як це жорстоко!
Я замислився. Вічно все вона перекручує! Всю мою впевненість як рукою змело.
Ти мене дезорієнтуєш…
І ще. Я відкрито кажу тобі: я прочитала кожнісіньке слово з твоїх листів і вже нікуди не поїду!
Тобто?
Мені вже не сімнадцять і я, хоч і не набагато, та стала розумнішою за всі ці роки. Мені байдуже, що ти казатимеш – то будеш говорити не ти. Я залишаюсь тут, поряд з тобою. Ти ж сам цього хочеш.
Моя брова запитально вигнулась в ту ж мить, коли ці слова злетіли з її вуст.
Оригінально, - це було перше, що спало мені на думку, - Щось я не зовсім зрозумів…
Що тут розуміти? Я вже просто усвідомила, що справу мені доведеться мати з двома Генрі; один каже те, що не думає, а інший думає те, що не каже. Ти весь час намагаєшся прогнати мене. Принаймні, ти так говориш. Але пишеш ти те, що думаєш – просиш мене вернутись назад і зізнаєшся, що сумуєш. Для нормальної людини це не властиво, але це ж Генрі.
Господи, Кеті! Ти – вулкан! – скрикнув я, не розуміючи, що вона робить зі мною.
Хіба я винна, що в тебе блакитні очі? – дорікнула вона солодко.
Мій мозок був пошматований.
Ти щось не правильно розтлумачила… Я ніколи не намагався прогнати тебе…
Що ти не кажеш? – знов дорікнула вона, але вже якось… серйозно.
Ніхто не каже, що ти не можеш бути мені другом; але в ту мить, коли ти перестаєш бути моїм другом, я справді щиро бажаю втекти від тебе.
Он як! Тобто ти вважаєш, що всі ці «послання», які ти писав впродовж чотирьох років, суто дружнього змісту?
Авжеж.
Тобі що, зачитати пару абзаців? Ні-ні, я зараз так і зроблю. Ось, моє улюблене місце. «О, люба Кеті! Якби ти знала, яким сірим і нудним стало життя після твого від'їзду. Якби ж я колись міг сказати тобі, наскільки феєричними були миті, проведені в твоєму товаристві! Тоді б ти ніколи не поїхала… Ні, ти зробила все правильно: я не заслуговую і на тінь твою ступати. Але… Боже, ти зводиш мене з розуму!». Ну, і що? – тріумфувала вона.
Що? – якнайбайдужіше мовив я, - Звичайнісінький лист.
Звичайнісінький? А, по-твоєму це звичне діло – писати дівчатам, як ти за ними сумуєш.
Ой-ой-ой… Хто б казав! – насмішкувато випалив я, тягнучись по один з конвертів у коробці, - Поглянемо, що мені писала ти. Та й взагалі, по-твоєму, це звичне діло – писати по два листи: один для всіх, а інший персонально для одного хлопця? Хмм?
Кеті зашарілась, явно розуміючи свій промах.
Все одно! – відчайдушно намагалась викрутитись вона, готуючись покрити мене зливою аргументів.
Ха-ха-ха! – мій наглий сміх перебив її старання, - Не говори нічого: ми з тобою в однаковому становищі!
Я й далі сміявся, а Кеті, здавалось, не покидала спроб знайти докази, що я виражаю свою «дружбу» куди палкіше, ніж вона. Марна справа – ми таки однаково вгрузли в багно, яке в народі називають ко… Ні, не можна. Я ідіот.
Якщо ти готова це визнати, я зізнаюсь, - врешті мовив я, коли сп'янілий від перевтоми розум послабив свою хватку.
Визнати що?
Те, що ти думаєш про мене, як про «друга» рівно стільки ж, скільки я про тебе.
Вона замовкла: певно, моя дурнувата відвертість була сприйнята як спроба залізти в душу. Я спробував вибачитись:
Слухай, Кеті… Давай будемо чесними один з одним. Ти права, нам уже давно не сімнадцять і ми повинні хоч раз нормально сісти і поговорити віч-на-віч про все, що на душі. Я готовий. Ти?.. – так, «спробою вибачитись» це назвати важко… Я точно зійшов з розуму.
Скрушно зітхнувши, Кеті мовила:
Так, ти правий. Я згодна. Тільки… Можна тебе попросити… щоб все це залишилось між нами…
Питаєш!.. – дорікнув за недовіру я.
І щоб без підколів, бо мені якось…
Я піднявся з ліжка і сів. Напустивши на лице найсуворішого вигляду, який воно тільки могло приймати, серйозним голосом повільно, карбуючи кожне слово, протяг:
Скажи, саме зараз я схожий на людину, яка здатна когось підколювати? – розпатлане волосся і бліде, синювате обличчя довершили мій образ і Кеті кивнула на знак того, що угоду укладено.
І без образ? – докинула вона, побоюючись.
Можу сказати те ж, - втомлено пробурмотів я, - Давай, починай. Я почну дебати при першій же нагоді, не сумнівайся.
Важким лантухом я впав на ліжко по цих словах. Кеті, мабуть, зрозуміла, що слухати я ще сяк-так зможу, а от сидіти – навряд. Її зосереджене лице говорило про те, що розмова от-от почнеться.
Тоді скажи мені – хто ми?
Ми? Ах, ми – найкращі друзі, які не можуть жити один без одного.
Знаєш, люди трактують це інакше, - вона промовила це з натиском, так, ніби хотіла вибити з мене зізнання.
Люди ж не знають ситуації. Вони дивляться на речі лише з одного – солодкого – боку.
Якщо ми тільки невинні друзі, то як ти поясниш все це? – вона чітко вказала на коробку з листами.
Хмм… Гаразд, введу поправку. Ми – друзі, які залишаються друзями тільки тому, що багато чого приховують. А це – свідчення.
Тобто насправді…
Насправді ж ми найкращі друзі, які не можуть жити одне без одного і які залишаються друзями тільки тому, що багато чого приховують, але те, що вони приховують не дозволяє їм бути навіть друзями.
Друзі, друзі… Мабуть, ти не розумієш, що значить це слово!
Alter ego est amicus, - спокійно відказав я.
І це людина, яка хоче спати! Говори простіше! – роздратовано скрикнула дівчина у відповідь на мої знання латини.
Вибач, після дванадцятої мене виносить… Що я там казав? Ах, давай поясню. Я не знаю, як це називається. Коли ти просто хочеш бачити людину, чути, як вона розмовляє і ловити її посмішку. Тобі не потрібно нічого від неї; просто бачити б її щасливою… щодня. Це якась дурня, божевілля, але…
Це називається скороминуче захоплення, - тяжко зітхнула Кеті, потупивши очі.
Ні, це щось потужніше, набагато потужніше! Радше якесь… боготворіння, чи що.
Я люблю тебе за те, що ти дивний, - раптом випалила вона.
Я не змусив себе довго чекати – голос, користуючись дрімотою мозку, сам виразив те, що було на думці:
А я тебе за те, що ти мене витримуєш.
Вона засміялась – з мене був ніякий конспіратор.
Оце я розумію, правда! – сплеснула руками, - Чого ж ти боїшся, ми ж домовлялись!
Що казати? – неохоче відмовчувався я, молячись, аби вона не змусила мене видавати все з тельбухами.
Те, що мав. Ти казав про людину, яку обожнюєш. Хто це?
Ніби ти не знаєш!
Не маю ані найменшого припущення, - вона схрестила руки на грудях, чекаючи, що я знову ухилятимусь.
На цей раз я вирішив збити її з ніг, тож, глибоко видихнувши, прошепотів:
Ти.
Присягаюся, вона точно не чекала цього! На її лиці осів такий спантеличений вираз, що руки безвільно впали на постіль.
Можливо, в тебе теж є людина, яку ти обожнюєш? – пішов у наступ я.
Ні.
Тепер настала моя черга дивуватись. Я майже був впевнений, що вона скаже…
Є тільки людина, якій я готова віддати життя, а вона мене вперто ігнорує.
Це хоч щось, - з полегшенням видихнув я, ще не розуміючи, що це образа, - А ти не думала, що ця людина ігнорує тебе тільки тому, що ти готова віддати їй життя?
Як це?
Ох… Тримай своє життя сама; Бог дає його не для того, щоб ми обмінювались ним.
Мабуть, ти не зрозумів, на кого я натякаю.
Та невже? Ну, і хто ж цей безжалісний викрадач дівочих сердець?
Вона скорчила промовисту міну, яка наче промовляла: «Я зараз тобі вріжу» і, знов схрестивши руки, буркнула:
Ти.
Я приклав долоню до рота, імітуючи здивування. Потім засміявся.
Тоді ти неправильно трактуєш мою поведінку. Я аж ніяк не ігнорую Кеті як свого друзяку. Я ігнорую її як дівчину, яка «любить мене за те, що я дивний». Тепер ти розумієш?..
Ти хочеш сказати, що поки я мовчу про те, що я думаю і не виражаю це, ми можемо відкрито спілкуватись, але як тільки зв'язок стає міцнішим – до побачення, Кеті! Який парадокс!
В житті багато парадоксів…
Це, мабуть, найпарадоксальніший… Добре, я зрозуміла. Мене це влаштовує.
Тобто?
Мені підходить таке, я погоджуюсь бути лиш твоїм другом.
Як? Тобі це не може підходити! Ти ж… Ти ж нормальна людина! Я знаю, що тобі підходить; але я не можу тобі цього дати. І не потрібно робити подвиг – його і так нікому оцінити.
Генрі, тобі не набридло вирішувати за всіх? «Мені не можна, тож відвали…» Супер! Знаєш, якщо тобі не можна шоколаду, не заважай їсти іншим. Які твої умови? Ділове партнерство? Як це назвати?.. «Нічого особистого»? Я згодна. Я згодна! Чуєш?..
Певно, я й справді був надто змученим, щоб відреагувати адекватно. Спочатку я занурився у роздуми, прикопуючись до кожної дрібниці, яка зв’язувала мене і Бога в святій справі. У відчайдушному порив я вишукував будь-яку заборону, яка могла б суперечити її палкій промові. Але це невинне «нічого особистого» не входило в жодну з категорій. В душі я розумів – я ще пожалкую за те, що даю їй шанс. Та то буде не зараз… А з часом багато що може змінитись…
Якщо так, тоді лишайся, - мовив я по короткій паузі.
Де? Як?
Лишайся в мене. На скільки сама схочеш.
В тебе?
Тобі нікуди іти; а мені цей дім видається гробом без жодної живої людини (як ти розумієш, себе в цю категорію я не включаю). Залишайся, я з радістю прийму тебе.
Справді? Ого… Я й не знаю, що казати. Я вже приготувалась до тригодинної суперечки, аби цього домогтись.
Ми замовкли; мабуть через те, що остання фраза Кеті була не дуже вдалою. Зрештою, цього слід було очікувати – ми домовлялись говорити так, як думаємо.
Якщо це все, що ти хотіла б вияснити, і ми дійшли в цім питанні певної згоди, я б не відмовився піти спати: завтра вранці на роботу.
Ем… Якщо чесно, то це ще не все… На роботу? Хіба в тебе зміна не у вівторок, четвер та суботу? Змінився розклад?
Ні, зміна в мене як і раніше. Але треба прийти раніше, аби відкрити ресторан і підготувати його до приходу відвідувачів.
Вираз повного нерозуміння застиг на її обличчі і цей вираз неабияк перелякав мене – я не знав, що він значить. Хвилину ми просто мовчки витріщались один на одного, чекаючи, що хтось з нас та проллє світло на ситуацію.
Навіщо тобі йти відчиняти ресторан? – врешті спитала Кеті, не приховуючи свого здивування.
А хто ж це зробить, як не я? – так само здивовано запитав я.
Звідки мені знати?
Кінець кінцем мою стомлену голову осінило:
Дядечко Х'ю, мабуть, не розповів тобі… Пан Ханінгтон заповів «Зелений лист»… мені.
Тобі? Як? З паном Ханінгтоном… щось сталось?
Я затнувся в нажаханому мовчанні. Вона не знає! Боже, тільки не змушуй мене говорити це вголос!
Генрі! – перелякано прошепотіла Кеті, вдивляючись в моє обличчя, - Що сталось?
Ні! Я не можу! Ні, тільки не змушуй!
Її трусило. Мій перестрашений вид зароджував найгірші думки в її голові. Я міцно заплющив очі і, переступаючи через себе, видихнув:
Кеті… Пан Ханінгтон… помер.
Що?!
В цю мить вона виглядала так, ніби всі найгірші думки в її голові стали реальністю. Зараз я б мав кинутись заспокоювати її, але я не мав душі, аби робити так. Я відвернув голову, щоб вона не побачила, як по щоці стекла велика сльозина.
Ні! Він не міг! Не міг!- відчайдушно волала вона, перелякано водячи очима, - Скажи, Генрі! Ну, скажи! Це ж неправда!
Я звів свій затуманений погляд на неї; холодне, безвиразне моє обличчя наткнулось на її гарячий, сповнений суперечливих емоцій вираз і тільки мокрий слід на щоці доводив, що все це – таки правда. Вона не втрималась – закрила обличчя руками. Я знову відвернувся, аби не бачити, як судорожно здригаються її плечі.
Ми ще довго сиділи так, аж поки вона не заспокоїлась і, закинувши голову назад, тихо спитала:
Коли це сталось?
Ох, Кеті, я благаю! – у відчаї я простяг до неї руки,сподіваючись, що вона змінить тему.
Генрі, прошу! – в її крику було стільки розпачу, що я мовчки скорився.
За місяць до смерті матері… Дванадцятого травня тридцять третього.
Вона заскиглила, стримуючи новий напад ридань. Я продовжив:
Напад… Той раз він не пережив. І мене не було поряд! Не було! – тепер з розпачем кричав уже я.
Я не вірю… Чому?.. Боже, чому саме він? Він завжди був таким добрим! Таким… Боже! – у відчаї заломлювала руки вона.
Ще довго ми мовчки слухали її пошморгування носом. За той час мені вдалось взяти себе в руки і самому привести себе до тями. Це було нелегко – своїм приїздом Кеті й так розхитала мої і без того неміцні нерви, а перебирати лихі години свого життя я був просто не в силі. По затяжній мовчанці ми перекинулись кількома фразами щодо тієї події; коли біль був нарешті втамований, Кеті перейшла на іншу тему. Тепер предметом обговорення став сам «Зелений лист» за відсутності свого справжнього шефа. Я не став розповідати дівчині про відносини між мною і персоналом, обмежившись пустими відмовками, натомість звернув її увагу на проблему нестачі коштів. Ми заглибились у дискусію, вирішуючи це питання, та єдиним виходом, який бачила Кеті було звільнення кількох «зайвих» людей.
Ти не розумієш! Я б зробив так уже давно, але у заповіті пана Ханінгтона чітко сказано, що ніхто з працівників не має права бути звільненим не за власним бажанням. Я не можу порушити це!
Тоді не знаю… Може, організувати якусь рекламну акцію?
По-перше, це надто дорого. По-друге, людська психологія нас обмежує: люди вірять, що коли щось починають рекламувати, це значить, що з тих чи інших причин бізнес занепадає. Одним словом, те, що рекламують – завжди погане. Я зовсім не хочу, аби про нас так думали.
Я б посперечалась з тобою, проте, на жаль, це надто очевидно. Можливо, краще буде скоротити поставки?
Куди вже далі скорочувати? Влітку я обмежував постачання овочів до мінімуму; все решта, особливо фрукти та молочні вироби, були дуже необхідні на кухні. Зараз гарячий сезон минув, і десерти з морозивом не такі популярні страви, як гарячі супи і салати. Спробуй тут щось скоротити…
Хмм… А ти не пробував шукати нового постачальника? Цілком ймовірно, що на ринку є й інші, дешевші та нічим не гірші овочі та фрукти.
Навряд чи мені вдасться знайти людину, якій я довірятиму.
Знов проблема. Хто в нас є зі знайомих, який би міг знати якогось фермера, або… Еврика! - скрикнула вона і її очі засяяли, - Треба домовитись про співробітництво з дядечком Х'ю!
О ні! Ти що? Як ти собі це уявляєш? Я й гадки не маю, як укладаються подібні договори, крім того, не чесно було б кидати старого постачальника…
Але ж про це нічого не сказано в заповіті!
Так, але…
Пообіцяй мені, що поговориш з дядечком на цю тему. Хто знає, може, йому самому не припаде ця думка до душі. А якщо він не погодиться, то ми матимемо чисте сумління, адже ми й справді шукали вихід з ситуації.
Я знесилено кивнув. А й справді, чого я не подумав про це раніше? Адже дядечко, мабуть, тільки й шукає такої нагоди. Треба буде справді замислитись над цим. Розмова ввірвалась і я радів з цього, хоч розумів, що це ще не кінець. Звісно, я не подавав виду, аби не образити Кеті, та я лежав і тільки й думав про те, скільки годин сну в мене залишилось. За моїми розрахунками, була година третя. Зрозуміло, мій непідкупний будильник не зважатиме на цей факт і вже о шостій розірве блаженну тишу своїм різким пронизливим дзвенінням. Так мало, так мало сну… Добре хоч на роботі не передбачається нічого надзвичайного. Але все одно, доведеться просидіти в кабінеті увесь день, роблячи… Господи, в мене ж завтра екзамен! Я готувався до нього? Готувався… Чи ні?
В пам'яті я гарячково перебирав останні дні, проте чим більше я надривався, тим менше міг згадати. Проте через кілька хвилин напруженого копирсання у собі я таки дійшов думки, що до екзамену я готовий. Я ж не міг про нього забути! Чи міг?..
Тепер я зрозуміла, чому їх дві, - перебила мої роздуми Кеті і тепер я мав зосередитись на її словах.
Кого «їх»?
Стрічок. На твоїй руці.
Я не став відповідати, не бажаючи вертатись до цієї теми. Щоб питання не виглядало безглуздим, я вичекав кілька хвилин, а тоді поцікавився:
Кеті, який сьогодні день?
Це залежить, котра зараз година, - безтурботно відповіла дівчина. Добре виспана, вона зовсім не відчувала часу.
Третя година ночі, - я карбував кожне слово.
Тоді середа.
Різким рухом я зірвався зі свого місця і кинувся до письмового столу в пошуках записника. Я хотів перевірити, чи не варто мені зараз засісти за книгу з латини.
Недовгі пошуки нотатника увінчались успіхом. Яким же було моє здивування, коли, знайшовши потрібну сторінку, я побачив, що екзамен був… позавчора! Я навіть не пам’ятаю його!
Сміючись, я підійшов до Кеті.
Все, лягаймо спати. Ха-ха-ха, мені таки знадобиться твоя допомога!
По цьому я вийшов, регочучи, і пішов до вітальні, аби провести в компанії теплого покривала останні крихти ночі.
***
Вранці я прокинувся так, ніби то був лиш сон. Тільки незвична сонливість бентежила мій розум.
Сяк-так продерши очі, я відкинув покривало. Стоп! З якого це дива я сплю у вітальні?
Так… Чого не придумаєш собі після тривалої офіціантської зміни! Напевне, вирішив, що в кімнаті щось не те. Дурник! Піду ліпше вмиюся, бо вже минуло п’ять хвилин, поки я отак вилежувався.
Спокійним, твердим кроком я піднявся сходами і направився у ванну. Це якась галюцинація, жахіття серед білого дня!.. Око одразу вихопило помаранчеву валізку, яка акуратно примостилась біля дверей до моєї кімнати. Невже це все…
Я акуратно прочинив двері; в моїй кімнаті нікого не було, все лежало на своїх місцях. Здається, все в порядку. Тоді звідки ж ця…
Хлопче, ти здурів. Заспокойся. Дихай глибоко і йди вмиватись. Тобі на роботу. Це сатана спокушає тебе. Іди і воно само зникне.
Радий такій постанові, я пішов займатись вранішнім туалетом. Умившись і вдягнувшись, я спустився вниз, аби підживити тіло склянкою кефіру і якимось фруктом, а також нагодувати Пана Кота, який вже знай терся біля моїх ніг. Прочинивши двері кухні, я сторопів.
Доброго ранку, Генрі, - ласкаво, трошки сонно мовила власниця помаранчевої валізки, - Ти казав, що тобі на роботу, тож я встала раніше, аби приготувати тобі сніданок. Сідай, все готово.
Ти що, приїхала?.. – випалив я.
Так, я заїжджа балерина, погостюю в тебе два дні і станцюю «Лебедине озеро», - сміялась вона, накладаючи на тарілку овочеве рагу, - Смачного. Ходи сюди, Пане Кіт, я маю і для тебе щось.
По цих словах вона поклала щось і в його мисочку; Пан Кіт поглянув на мене з докором і вдячно потерся до ніг годувальниці.
Напевне, я виглядав, як дебіл, бо за час сніданку не сказав жодного слова, та й вийшов з дому в похмурому мовчанні. Здивований і несподіваною радістю від прибуття Кеті, і власним ідіотизмом, я дійшов до «Зеленого листа» і, як завжди, зайнявся повсякденними справами. День минав дуже швидко, хоч як я не намагався його зупинити – півдня в академії минули, як година; навіть за переглядом нудної документації дві години, призначені цій справі, пролетіли, наче мить. Я почувався дуже збудженим; серце постійно вискакувало з грудей, груди часто підіймались від глибокого, нерівномірного дихання, пальці тремтіли, увага розсіювалась. Я не міг спокійно сидіти! Тільки-но, здавалось, сконцентруюсь на ринкових цінах тепличних огірків, як доброю примарою в мою голову вдирається Кеті; я знов стаю незібраним, розманіженим, ні до чого не здатним. І це мене дико дратує! Якщо я не виконаю план на сьогодні, хто це зробить за мене?
Та з собою, незважаючи на всі надлюдські зусилля, важко було щось зробити, тож я вже змирився з думкою, що завтра ночуватиму в кафе.
Надворі було відчутно холодно – грудень цьогоріч видався зимовим і Різдво обіцяло бути сніжним. По закінченні робочого дня я подався по крамницях: сьогодні вже тринадцяте число, свята вже на носі і я хотів чимскоріше придбати різдвяні подарунки для всіх; та й піднесений настрій сприяв цьому.
У нас склалась цікава традиція святкувати Різдво. Всі ми збирались на віллі у дядечка Х'ю: його родина, дядечко Чак та я. Тітонька Емма поралась на кухні, відганяючи бажаючих скуштувати страв, не дочекавшись святкового столу, а табун хлопчаків, на чолі з дядечками, прикрашали ялинку. То була нелегка робота, бо ялинка була не одна, а аж чотири. Одна з красунь, вбрана найпишніше, виблискувала вдома, в вітальні, решта знаходились надворі. Ми з дядечками завжди грали на бажання, кому випаде йти вбирати ялинки на подвір’ї. Дядечки, як звично, по-доброму сварились (зрідка – не без цього – їх сварки ставали не зовсім таки добрими) і змушували нас, хлопців, виконувати всю роботу. Спочатку ми обурювались, та потім, розуміючи, що краще прикрашати ялинку самим, ніж лишитись без неї взагалі, таки брались за діло. При першій же нагоді, яка випадала, я прошморгував до тітоньки Емми на кухню. Я любив дивитись, як вона куховарить, та й кухонна ідилія видавалась мені приємнішою, ніж дядечкові, хоч і добрі, та все ж чвари. Тут я допомагав збивати білки для пирогів, терти шоколад, чистити і нарізати овочі та фрукти, бігав до підвалу за борошном, цукром або варенням. На кухні можна було навчитись чогось набагато більше, ніж в чоловічій зоні – вітальні. Тітонька Емма, навчаючи свою доньку, Дейзі, докладно пояснювала рецептуру кожної страви, відкриваючи багато секретів юної господині. Справа суто жіноча, але мені було так цікаво, що як я не старався, не міг завалитись на диван разом з іншими хлопцями після незначної роботи у вигляді вбирання святкового дерева і проводити час за читанням газет або журналів, чекаючи, поки покличуть до столу. Мені було дивно, чому інші хлопці так спокійно гаяли час; мені аж серце стискалось від того, що поки я отак байдикую, двоє жінок самі-самісінькі порядкують на кухні в марних спробах нагодувати десять душ.
В дядечка Х'ю я ніколи не почувався зайвим або непотрібним, проте якийсь внутрішній докір за те, що ці люди сприймають мене, як члена родини, змушував вибиратись на дядечкову віллу за тиждень до Різдва і всіляко допомагати у святкових приготуваннях. Це було не так легко, адже будинок дядечко мав чималий, крім того, прибрати годилось і на фермі, яка була просто гігантська. Хоч нас і було п’ятеро – я, троє синів дядечка Х'ю і він сам – не кожного року нам вдавалось зробити ідеальний порядок у всіх закутках. Кожного року тітонька повторювала одне і те ж: «Дякую, Генрі, але не варто, не приїжджай», проте в її голосі вчувалось таке полегшення від того, що я сам пропоную допомогу, що я не вагався ні миті. Був лише один такий рік, коли я справді не зміг приїхати – коли мама потрапила в лікарню і мені доводилось чергувати біля її ліжка. Зрештою, я спробував відпрацювати їх доброту на Пасху та завдяки подарункам, переданим через дядечка Чака.
Мені треба було б бути мільйонером, аби втілювати всі свої подарункові ідеї в життя. Весь рік я працював, аби зібрати гроші на Різдво та Великдень, щоб потім за один день походу по крамницях спустити все нажите добро. Рідко коли випадала можливість потішити приємною дрібничкою себе – як я вже казав, мої скромні статки не дозволяли бути марнотратом, але якщо вже й справді залишались вільні гроші, то я зазвичай витрачав їх на солодощі та смаколики до святкового столу.
І ось зараз, пригадавши, що Різдво не за горами, я направився в сторону вуличок, рясно всіяних крамничками різних відтінків. Я не став чекати кінця робочого дня, доручивши місіс Дін відповідальну місію закриття ресторану; я робив так лиш два рази на рік, перед святами. Лишалось не так вже й багато часу, адже з наступного тижня я вже покину галасливе містечко заради святої справи допомоги на фермі, тож непогано було б вирушити за подарунками саме сьогодні. З цими думками я успішно відвідав купу магазинчиків, через дві години походеньок вдоволено усвідомлюючи, що справу зроблено. Я придбав відро білої фарби за непоганою ціною для дядечка Х'ю (він заїкнувся, що давно хотів пофарбувати веранду в білий колір, та все ніяк руки-ноги не доходили до магазину), забрав замовлені раніше кілька футболок і металевих значків з емблемами улюблених груп хлопців та ексклюзивне видання роману «Овід» для Дейзі (я колись брав цю книгу в бібліотеці, а коли порадив дівчині, вона вже ніде не могла знайти її), а також насіння нового сорту духмяного горошку для тітоньки Емми (вона вже давно мріяла про клумбу). Для дядечка Чака я ще заздалегідь придумав подарунок – це мала бути шкіряна (звісно, не зі справжньої шкіри – мої переконання не дозволили б убити тварину, навіть заради дядечка Чака) куртка з вибитим на спині металевими кнопками гігантським написом «Чак всемогутній». Колись ми з дядечками, жартуючи, вигадали таку штуку і тепер частенько звертались до дядечка «О, зглянься, всемогутній оракуле!» або «О, всемогутній Чаку, налий-но мені чашку зеленого». Думаю, такий подарунок буде чудовим доказом моєї любові. Проте, хоч і куртку, і кнопки мені вдалось знайти на прилавках крамниці, готовий дарунок я зможу забрати лише завтра – дівчата з ательє довго сміялись, перш ніж я вмовив їх взятись за таку роботу. Для Пана Кота я теж знайшов чудову забавку – велике безформне крісло з якогось божественного на дотик матеріалу. В кінці кінців, придбавши ще кілька дрібничок для друзів по ресторану, Біллі, Шона, Боба та Нікі, я подався додому, щиро радіючи з того, що втілив всі плани в життя.
Вже звертаючи на вулицю, яка вела додому, я одумався і згадав, що забув про головний подарунок – для Кеті. Не довго думаючи, я повернувся назад, озлоблено волочачи за собою надважке, дурнувате крісло, яке було надто велике і весь час било мене по ногах. В першій же крамничці я під милість Бога попросив дівчат придивитись за всіма цими подарунками; дяка Богові, вони зглянулись на мене. Вже без своєї непосильної ноші я знов відправився в мандрівку між прилавками, вишукуючи подарунка для своєї подруги. Ще ніколи я не був таким прискіпливим! Ніщо мені не підходило. Все було якесь… не її. Ніби хороша книжка… але не для неї, не підходить! Отак я прогаяв ще з годину і домовився з собою дійти тільки до кінця ряду, готовий вже був купити будь-що. Байдуже проходячи повз одну з вітрин, я раптом зупинився: з одного з манекенів на мене дивилась Кеті! Шокований, я спробував заплющити очі і відігнати примару від себе, та вона тільки посміхнулась, крутнулась раз в біленькій сукні і зникла. Широко розплющеними очима я дивився на манекен з восковим обличчям і спробував розібратись в тому, що щойно бачив. Зрештою, око моє звернуло свій зір на саму сукню: білосніжну, без зайвих прикрас, з помірно глибоким вирізом і вузькою талією. Щоб краще роздивитись, я зайшов всередину.
Плаття було не довгим і не коротким – якраз закривало коліна. Верхня частина була тісною, обтікаючою, широке, ідеально кругле, проте не дуже відверте декольте гармонувало з широкими бретельками. Рукавів не було. По талії сукня йшла, обтягуючи тіло, але на стегнах розширювалась за допомогою плавного переходу, розчепірювалась і спадала дуже вільно. Нижня частина плаття загалом нагадувала добряче розкритий тюльпан і була пошита з іншого матеріалу, менш ніжного, ніж верхня. На спині був імітований корсет на шнурочках, який додавав образу легкості, пишності і робив сукню подібною до суконь балерин.
З першого погляду я зрозумів – це те, що я шукаю. Особливих проблем з розміром не виникло, бо колись я мав змогу бачити, який їй підійде, та й продавець (дуже мила дівчина) фігурою була подібна на Кеті, тож змогла підказати мені, як правильно вибрати ідеальну сукню. Дивно, але це плаття було єдине, його привезли лише в одному екземплярі – тому, що на вітрині, але продавці не дуже суперечили моєму бажанню придбати його. Проблема виникла лише на касі.
Необачно витративши майже всі свої заощадження, я з острахом наближався до касового апарату. «Боже, тільки б не дорожче за $200! Я не маю більше ні цента!» Та я так бажав купити цю сукню, що готовий був бігти додому і здавати золото в ломбард.
Я сторопів, коли продавець, пробивши на касі мою покупку, голосно виголосила ціну: $230. Мовчки ковтаючи слину, я вже було розтулив рота, благаючи попросити дівчат, аби не продавали цю сукню до завтра. Але приємний голос касирки випередив мене:
Скоро Різдво, тож ми маємо спеціальну знижку. Ви маєте змогу самі випробувати удачу і виграти знижку від 5 до 15%. Ось скринька, тягніть кульку.
В маленькій корзинці було небагато кульок, таких, якими прикрашають ялинку. Всі вони були різного кольору, але я, довго не вагаючись, обрав блакитну. Не знаю, чого. Щось ніби мені підказало.
Вітаю, пане. Ви отримуєте знижку 15%. Сума до сплати – $195.50.
Не розуміючи, що сталось, я витяг з кишені двістідоларову банкноту і мовчки простяг дівчині.
Можливо, Ви бажаєте упакувати подарунок? На здачу.
Я коротко кивнув. Не минуло і п’яти хвилин, як я, з величезною коробкою в яскравому папері і зі ще більшою усмішкою, задоволено прямував вулицею, насвистуючи і пританцьовуючи з такого неочікуваного дарунку Фортуни. На радощах я ледь не забув, що всі попередні пакунки я залишив під опікою в одному з магазинів. Що ж, мало радості було на обличчі продавців, коли я зайшов – робочий день добігав кінця і вони вже хотіли було закриватись. Та при вигляді мого сяючого обличчя вони й самі подобрішали. Звісно, по дорозі додому моя радість трохи розвіялась і я вже було ледь не проклинав ту сукню, запаковану в таку гігантську, таку важку коробку, а також крісло, яке важило десь з півтонни.
Отак доповзши до свого будинку, я прожогом метнувся в гараж (який виявився обачно мною закритий) і після довгих, але успішних спроб пробратись з тими всіма пакунками через вікно, спокійно заховав усе в надійному місці, думаючи при першій же нагоді перенести це багатство додому.
Я відкрив вхідні двері будинку рухом людини, яка очевидно задоволена собою. Звісно, моїй любій подрузі не варто було знати про причини такої радості, та оскільки вона була надто явною, аби її приховати, я «згрішив» на те, що божевільно радий від того, що Кеті приїхала. Видно, Кеті й сама сьогодні мала успішний день – вона світилось, як нова копійка, а коли я висловив свої почуття з приводу її повернення, взагалі зашарілась.
Виявилось, що вона не стала чекати мого приходу біля екрану телевізора і з самого ранку поїхала в магазин по продукти. Останні два роки я був дуже невибагливим у їжі і дві пляшки кефіру з в’язкою бананів – то був увесь вміст мого холодильника. Тепер з кухні приємно потягувало якоюсь випічкою й мої ноги, незважаючи на божевільну втому, самі понесли мене в цей центр місцевої кулінарії. Здивуванню не було меж. На плиті – каструлі чотири наповнені всілякими тушкованими овочами, різними кашами і підливками. В духовці рум'янився якийсь пиріг, своїм ароматом викликаючи напади неймовірного голоду; миска уже спечених пиріжків стояла осторонь, прикрита рушником. З виваленою щелепою я звернувся до господині:
Це все… - навіть не міг підібрати слів для вираження свого стану.
В холодильнику ще десерт, - усміхнулась Кеті, тішачись з моєї розгубленості.
На це відповіді в мене не було. Я склав руку у вигляді пістолета і застрелився. Кеті відверто сміялась – певно, чогось подібного вона і чекала.
Поки я приходив до тями, вона поспішно викладала на стіл тарілки та інше начиння, все тихенько усміхаючись сама до себе. По вечері я проголосив п’ятнадцятихвилинну тираду з приводу її кулінарного таланту, та це була крапля в морі в порівнянні з тим ураганом емоцій, який був у мене на душі.
Я став помітно живіший, мабуть, далась взнаки хороша і ситна вечеря; тож після трапези ми безугаву балакали. В подяку за неймовірну кулінарну пригоду я взявся мити посуд, а Кеті, всівшись на стілець біля мене, розпитувала, як минув мій день і розповідала про свій.
Ми умовились не розповідати друзям про те, що Кеті приїхала до мене і нічого не казала їм цілісінький день, аби ті «нічого не подумали». Тож по короткій дискусії вирішили, що наймудрішим буде, якщо Кеті сама зателефонує всім і повідомить про свій приїзд, заздалегідь доклавши, що збирається зупинитись у мене. З цим проблем не виникне, я був певен – хоч всі наші друзі люди щирі і хороші, без дозволу батьків ніхто з них не міг би прихистити нашу гостю. А я був сам собі пан (хоч і не радів з цього).
Ввечері я передзвонив до дядечка Х'ю і в жарт насваривши його за те, що не признався, що Кеті вернулась, розповів йому про наш план бізнес-партнерства. Не впевнений в надійності телефонних слів, дядечко обіцяв завтра заскочити в «Зелений лист» і обговорити все як слід.
Як виявилось, Кеті збиралась провести з нами тільки зимові канікули; потім їй, як і мені, доведеться повертатись на навчання. Вона успішно здала всі екзамени екстерном (я навіть трохи позаздрив її успіхам, по-доброму, звісно) і, добре зваживши все, подалась у свою мандрівку. Мені й не снилось таке щастя. Отже, вона проведе цілих три тижні невідлучно від мене. Думаю, дядечко Х'ю не дуже заперечуватиме, якщо це Різдво вона проведе з нами. У всякому разі, я щиро на це надіявся.
Ти ж повернешся на літо? – поцікавився я по короткому мовчанні.
Тільки якщо ти запрошуєш.
Жартуєш? Ще й питає таке! Безперечно, приїжджай. Я чекатиму.
Я ще не їду, заспокойся, - всміхнулась вона, дивлячись на мене співчутливо-лагідним поглядом.
На цьому ми й поклали. Я вже малював в уяві сцени її літнього візиту, не знаючи, як переживу довгі місяці розлуки.
Якесь невідоме почуття блаженства огорнуло мою душу і я почувався, наче дитина, яку везуть до Дісней-ленду. Вже коли ми вкладались спати (вже не так пізно, як вчора) і тепла вода душу освіжила мою голову, я помітив чорний мотузок, незграбно пов'язаний на правій руці Кеті. Я взяв її руку, здивовано розглядаючи новий атрибут, і запитально поглянув на подругу.
Я не настільки добре знала твою матір, аби… сумувати за нею… Але пан Ханінгтон… - вона безмовно похитала головою, заплющуючи очі.
Не бажаючи завдавати болю ні їй, ні собі, я покинув маніпуляції з її правицею і, аргументуючи це тим, що завтра важкий день, побажав дівчині доброї ночі. Душу переповнювали суперечливі почуття; але хіба могло бути інакше після такого урагану?
***
Цього року літо прийшло незвично швидко. А разом з літом повернулась і Кеті.
Треба віддати їй належне – вона, як добра чарівниця, розірвала чорну пелену, яка огорнула мене жахливого тридцять третього року, даючи мені стимул діяти. Як там не було, але ні Бог зі своєю святою справою, ні пан Ханінгтон зі своєю святою справою не змогли вернути мене до життя за два довгі роки; вона ж зробила це за два дні. Певно, Господь довго думав, перш ніж дати мені такого янгола-охоронця.
Наступного дня, коли дядечко Х'ю заїхав до нас поговорити про договір про поставки, вони з Кеті тріскотіли, як двоє давніх-предавніх друзів. Сказати, що я сидів з відкритим ротом… Одним словом, помітивши мою раптову зацікавленість до роботи, дядечко весь час благословляв «мадонну Кеті», соромлячи мене і доставляючи їй чимало приємності. Врешті, він сам запропонував їй приєднатись до нас у святкуванні Різдва, на що дівчина дала охочу згоду. Тож уже в неділю ми спакували свої речі і, затрамбувавшись в невеличку машину дядечка Чака, вирушили в путь-дорогу, на ферму.
Зізнаюсь, приїзду Кеті раділи всі, навіть ті, хто до того її не знав. Побачивши, що до на кухні з'явилась нова помічниця, тітонька Емма не приховувала свого задоволення, та й сама Кеті раділа можливості набратись нового досвіду. Разом вони впорались набагато швидше і, може вперше за всі роки, спокійно сіли випити по чашці чаю ще до того, як ми закінчили прикрашати будинок.
Різдво в нас випало веселе. Кожен безтурботно співав, радів і жартував, а всі ми разом нагадували якусь чудну, велику, але дуже дружну родину. Спочатку я переймався, як поставляться до моєї подруги сини дядечка, та, на щастя, жодному з моїх побоювань не судилось здійснитись. Хлопці відверто тішились її товариством, змушуючи мене навіть трошки ревнувати. Але слід бути чесним – вона направду тримала своє слово щодо «нічого особистого», тож я й зовсім забув про якісь суперечки з цього приводу, які були між нами в минулому. У домі витав такий легкий різдвяний дух, що неможливо було тримати на душі якусь тривогу.
Між іншим, приїзд Кеті став чудовою нагодою зібрати нашу стару компанію докупи. На радостях дівчина обдзвонила всіх і просто змусила з'явитись на порозі мого дому. На наше щастя, ніхто не запідозрив, що ми з Кеті (вперше за всю історію нашої спільної дружби) приховали від них маленький факт. Не пам’ятаю, коли ми востаннє так добре проводили час. Балакали, розповідали кожен про своє, ділились радостями й невдачами та повільно посьорбували гарячий чай. Дівчата цокотіли без угаву, безумно щасливі побачити одна одну після чотирирічної розлуки, хлопці поважно обговорювали останні новини зі всіх світів. На душі було неймовірно добре після такого вечора і я почув, як рани на серці потрохи затягуються.
Отож, найкращі свята в моєму житті минули гарно, проте надто швидко. Не встиг я й отямитись, як Кеті вже тужливо стояла на моєму порозі зі своєю помаранчевою валізкою, палко обіцяючи повернутись на літо. Я намагався вмовити її приїхати ще й на Великдень, та вона відмовилась: надто вже важко фінансово давались їй такі подорожі. Проте на цей раз прощання було якесь радісне – вона дала мені свою адресу і просила писати так часто, як тільки зможу. Я старанно виконував цей обов’язок; тепер наше листування було більш гармонійним – двостороннім.
Важко забути її очі, які ледь стримували сльози, в день її від'їзду. Як я не хотів підколоти її з цього приводу – прощання ж було не назавжди! – так і не наважився. Цього разу все було інакше: я провів її аж до зупинки, впевнився, що вона сідає на той автобус. В останню мить прощання вона схопила мою руку, вклала туди щось і гаряче стисла її в своїх долонях. Потім коротко обійняла мене, так, що я не встиг і отямитись, і зникла. Поглядом я проводжав її автобус доти, доки він зовсім не зник з очей. Прийшовши до тями, я розтиснув долоню: там лежала маленька записочка, поспішно зібгана своїм автором. Руки тремтіли, коли я бережно розгортав її. Там було всього два слова: «Vivere memento» . Я всміхнувся.
Майже шість довгих місяців я провів в очікуванні її повернення; цей факт весь час підштовхував мене до діла, аби (не дай Боже!) Кеті знов не знайшла мене в такому занедбаному стані, як тоді. Я з більшою цікавістю занурився в роботу – і вона стала приносити прибуток. Незважаючи на те, що Кеті не була фінансовим генієм, її поради виявились дуже цінними; я й досі користуюсь ними. Дядечко Х'ю таки погодився на угоду; хоча його довго стримувало небажання вплутуватись у бізнес з другом. Пройшло небагато часу, перш ніж він таки зізнався, що наша співпраця значно спростила його життя. Знаєте, бути фермером – така важка справа! Весь рік ти вирощуєш овочі та фрукти, дбайливо доглядаєш за ними, щоб восени якийсь підозрілий дядько скупив у тебе все це за копійки, яких часто не вистачає навіть на розсаду. Дослідивши ринкові ціни (а не ті, які зазвичай встановлюють такі «дядьки») ми уклали вигідну обом сторонам угоду: дядечко отримував більше грошей за свої послуги, а я платив менше. Адже як виявилось, багато постачальників які купували у фермерів продукти задешево, продавали її ресторанам утридорога. Таким чином, ми обоє користали з нашої спільної справи. До того ж, особисто мені було вигідно мати справу з дядечком – часом траплялись ситуації, коли терміново потрібен був якийсь інгредієнт, тоді дядечко посилав свого найстаршого сина, Тома, привезти чи то ящик помідорів, чи кілограм сиру, чи ще щось. Отак за шість місяців бізнес розцвів і я вперше почув волю людини, яка не рахує кожну копійку. Це блаженство.
Коли Кеті їхала, вона сказала мені: «Залиш минуле минулому. Їм не треба сліз, їм потрібен спогад…» Замислившись над її словами, я таки дійшов, що вона права. Тепер я ходив у «Зелений лист» з легкістю на серці. А з першого ж великого прибутку замовив нову вивіску для кафе. Тепер воно стало «Зеленим листом пана Ханінгтона». Отак я зробив відчайдушну спробу нагадати жителям про цю неймовірно чудову людину. Між іншим, працівникам ресторану моя витівка припала до душі і всі чвари, які були між нами, поглинув час. Тоді, коли підтримка в тилу зросла, я зміг впровадити кілька реформ у кафе. По-перше, тепер цей заклад ставав вегетаріанським. Спочатку кухарі негативно сприйняли мою пропозицію відмовитись від страв з мертвечини, проте, оскільки меню в нас стало більш розлогим і їм не доводиться нудьгувати, змирились. До того ж, новинка в містечку справила великий ажіотаж і нам вдалось зацікавити багатьох нових клієнтів. Разом з місіс Дін ми придумали кілька програм лояльності, які дозволяли отримувати невеличкі знижки або приємні додатки до замовлень, тож наш колишній «Зелений лист» перетворився на затишне місце для проведення часу для всіх верств населення.
Змінилось дещо і в інтер’єрі ресторану. Маючи вільні гроші, я перефарбував стіни у приємний зелений колір, проте де-не-де зробив смішні безформні різнокольорові плями, на які ми начепили цікаві картини легкого змісту. Важкі ресторанні штори я обачно замінив на легші фіранки, які пропускали більше світла (це також дало можливість зекономити на електроенергії). Ця нова обстановка вкупі з старовинним умеблюванням виглядала дещо незвично, але і мені, і нашим працівникам все подобалось. Раніше обстановка якось гнітила: темно-бордові стіни, важкі штори і грубі гардини, які скрадали загальний обсяг приміщення, великі, звисаючі на метр зі стелі люстри зовсім не гармонували з навколишнім середовищем. Тепер все стало якимось… життєрадіснішим, чи що. Звісно, я не забув про свого наставника: одразу при вході красувався портрет Пана Ханінгтона на всю стіну з невеличкою табличкою, в якій було описано коротку історію закладу. Загалом, відвідувачів такий меморіал не бентежив, а мені було куди легше й приємніше щодень відчиняти ресторан.
Також я запровадив нову традицію – вшанування дня народження і дня смерті нашого шефа. Цього року, дванадцятого травня, ми вперше разом всією командою пом'янули пана Ханінгтона. В цей день кожен офіціант одягав чорний фартух. Між іншим, на цю подію прийшла і колишня робітниця шефа. Востаннє в ресторані я її бачив на оголошенні заповіту; з тих пір вона старанно оминала кафе. Проте з появленням меморіалу вона таки заглянула до нас. Наодинці зізналась, що боялась приходити. Боялась побачити, що всі в ресторані живуть своїм життям і давно забули про її улюбленого господаря. Коли ж побачила, що кафе так і світиться пам’яттю про пана Ханінгтона, відважилась прийти. Та ще й не сама, а з Говардом! Вона відвернулась, затуляючи лице хустинкою, коли пес, радісно помахуючи хвостом, кинувся на велике фото шефа. Серце в мене стислось. Говард, здається, не розумів, що сталось, так жалібно він скавулів, вимагаючи образ зійти з фотографії… А щодо дня народження, то це мало бути заледве не всенародне гуляння.
Маючи снагу до роботи, я затіяв косметичний ремонт вдома і його жертвою стала мамина кімната. Я не відважувався заходити туди після її смерті, проте після довгих роздумів таки вирішив оглянути там все.
Моєму здивуванню були межі, та все ж, я був здивований. В кімнаті мало що асоціювалось з тими часами, відколи я вперше прослизнув туди. Мабуть, після затяжної хвороби мама таки замислилась над своїм життям. Тут було в міру прибрано, правда, все наскрізь пропахло алкоголем, навіть стіни. На підлозі виднілись великі водяні плями від розлитих напоїв, які вже не можна було нічим вивести, проте сама підлога була чистою. Такі й інші суперечливі штуки в цій кімнаті штовхнули мене розпочати ремонт. Час я вибрав дуже вдалий – саме перед Великоднем і, по короткому походу за фарбами-лаками-інструментами, я розпочав роботу. Працював сам, навіть дядечкам не признався, що потай здираю паркет і штукатурку. Ремонт виявився штукою затяжною, тож, ясне діло, до Пасхи я не встиг, та вже місяць по тому мав повністю реабілітовану кімнату.
Тепер кімната стала досить цікавого, «осіннього» кольору, який чимось нагадував колір опалого листя – темно-помаранчевий, чи якось так. Приміщення було просто створене для цього кольору: ввечері, коли призахідні сонячні промені великим снопом вривались через вікно, ставало настільки тепло, що хотілось пищати від задоволення. Меблі довелось замінити повністю: старе ліжко було надто розвалене, з шаф безнадійно вивалювались полиці, дзеркало комоду було надбите. В одного з місцевих столярів я замовив цілу композицію – велике дубове ліжко, дві масивні шафи для одягу та одну засклену, для книг, письмовий стіл та шикарне дзеркало в вишуканій дерев'яній рамі. Коротше кажучи, умеблював все приміщення. Я не жалів грошей на ремонт: головне, щоб зроблений він був якісно, щоб все служило ще дуже довго. Такими постановами в нас удома з'явився маленький оазис.
І знову ж таки, переробляючи кімнату покійної я не забув про неї. Переглядаючи мамині речі я знайшов багато цікавого – фотографії, листи, записки. Зі всього цього я створив домашній архів (чи щось в цьому роді). Одну з світлин, з весілля батьків, я надрукував у портретному розмірі і, вправивши в хорошу раму, почепив у найпомітнішому місці в вітальні. Буду чесним – моя думка про маму росла з кожним днем. Я перечитав всі ті листи, переглянув всі фото… Як виявилось, моя мама весь час почувалась непотрібною як в сім'ї, так і серед друзів, тому алкоголь став її розрадою. Бабця зовсім не підтримувала її, ні в повсякденному житті, ні коли дізналась, що я маю народитись. Якби не татова рішучість, хто знає, чи з'явився б я на світ взагалі.
Побачивши, яку ягідку я зробив з колишнього притону, дядечки, м’яко кажучи, випали в осад. Тепер вони ще більше поважали мене і ще гарячіше благословляли «мадонну Кеті». Мені було смішно і трохи соромно, проте я не ображався на дядечків, бо дуже їх любив.
До речі, мій різдвяний подарунок дядечку Х'ю, а також мій власний приклад стали поштовхом для нього і тепер веранда їх вілли була виконана у прованському стилі. Загалом, мої подарунки цього Різдва були дуже вдалі і я цим дуже пишався. Тітонька Емма нарешті втілила свою давню мрію і насадила велику клумбу духмяного горошку біля веранди. Неможливо передати емоції від пахощів, які линуть з веранди денно і ночно. Тітонька лишилась задоволеною. Хлопці щиро кайфували від отриманої музичної символіки, Дейзі зачитувалась новим романом. Я й уявити не міг, що він так захопить її (так, як і колись мене). Одного разу вона підійшла до мене і сказала:
Знаєш, Генрі, а Овід таки зневірює. Чому Бог такий жорстокий?
Я лагідно усміхнувся, пригадуючи себе в п’ятнадцятирічному віці. Тоді я ставив собі таке ж питання, проте таки знайшов на нього відповідь, яку урочисто, як якусь науку, оголосив:
Бог не жорстокий. Він справедливий. «Овід» показує, що всі ми колись відповімо за свої вчинки. Якби Монтанеллі тримав обітницю, йому ніколи б не довелось вбивати сина, тим паче двічі. Бачиш-но, Дейзі, якщо вже дав клятву, то повинен жити так, аби ніхто, навіть ти сам, не міг закинути тобі щось…
Маленька дівчинка (в порівнянні з мною, двадцятидворічним, вона була таки маленькою) жадібно вслухалась в мої «проповіді» й тлумачення. Розмови з нею приносили мені найбільше задоволення, бо вона ніколи не ображала моїх переконань та ідей. Ми завжди були хорошими друзями і книжки були надійним мостиком між нами.
Звісно, «Чак всемогутній» став хітом сезону. Я затамував подих, коли дядечко розкривав пакет. І ось, він витягує подарунок, дивлячись тільки на передній бік… Тим часом дядечко Х'ю, який сидів напроти дядечка Чака, падає на підлогу в раптовому приступі сміху, жестами вказуючи на куртку, яку ще й досі тримав Всемогутній. Коли вже всі мали змогу поглянути на напис, веселощі й здивування, а також дружні (і не зовсім) підколи дядечка Х'ю залили всю кімнату. Цілісінький день вдоволений подарунком дядечко проходив у куртці (по хаті).
Проте найбільше я чекав реакції на подарунок Кеті. Це було не зовсім звично, зрештою, це було зовсім незвично – щоб хлопець дарував дівчині-другу сукню. Тому я трошки боявся, та й дядечкові підколи з цього приводу могли добряче зіпсувати настрій. Що ж, коли Кеті впоралась з упакуванням гігантської коробки і підняла краєчок кришки, аби зазирнути всередину, велике протяжне «Ааа!» вирвалось з її грудей, а сяюче лице було промовистішим за всі слова. По тому вона закрила коробку і з проханням не дивитись подарунки без неї втекла в іншу кімнату. Десь хвилин через десять напруженого стукотіння мого серця вона виплила до нас, як білий лебідь в прекрасному одіянні. Найголовніше було те, що розмір таки підійшов. Кеті була просто ангеликом, який зійшов благословити наш дім. Сукня ідеально їй пасувала і, незважаючи на те, що вона не є прихильником суконь, по-справжньому подобалась їй. Здається, я був ще більш вдоволений, ніж сама подруга.
Ці, а також багато нових відкриттів розм’якшили мою душу і я знов став колишнім Генрі. Тепер сама думка про це гріла мене, як палюче липневе сонце.
Що ж, цього разу приїзд Кеті уже не був несподіванкою, тож я міг як слід приготуватись до нього. Я не став витрачати час і гроші на банальні речі типу прикрашання будинку у стилі «з поверненням». Для початку я здав у хімчистку свій святковий костюм і придбав два квитки на прем’єру нової вистави у театрі. Далі по плану я окупував кухню і чотири дні провів у відчайдушній боротьбі приготувати святкову вечерю. Поняття не маю, як жінки це роблять. Це ж так втомлює! Простоявши години дві біля плити я вже чув, як ноги відмовляли, а попереду мене ще чекала неймовірна «кулінарна пригода» у вигляді приготування тіста. Як на першу серйозну замашку на кухарську справу я пишався собою. Проте, як я б собою не пишався, мій «Наполеон» вийшов не зовсім-таки красенем і навряд чи хорошим завойовником голодних шлунків. Звісно, багато в чому я себе недооцінив, проте знаючи як Кеті готує… Я відверто боявся, що мої витвори мистецтва не сподобаються їй.
На святкову вечерю в честь нового приїзду нашої подруги зібрався Круглий Стіл в повній комплектації – Шон, Боб, Біллі, Нікі та я. В такій великій, але тихій-мирній компанії ми провели весь вечір і засиділись аж допізна. Важко було уявити, як я жив без такого спілкування всі ці роки. Бо після школи ми ще сяк-так тримали зв'язок, а після смерті пана Ханінгтона і мами… І знову ж таки, треба віддати належне Кеті. Навіть після її від'їзду наші зустрічі «випускників», як ми їх називали, стали частішими. Схоже, вона була миротворцем, бо все, до чого торкалась, розквітало.
Коли я надав у розпорядження Кеті воскреслу мамину кімнату, сплеску її емоцій не було краю. Старовинний стиль, який я намагався відтворити, припав їй до душі, тож тепер мені не доводилось спати у вітальні, а їй – шукати місце для своїх речей. Своєю усмішкою Кеті винагородила всі мої старання і я був абсолютно задоволений.
Наступного дня після нашої святкової вечері, ввечері, ми з Кеті збирались використати ті квитки в театр, які я з якогось дива придбав.
Я буду готова за мить, - повідомила мене Кеті десять хвилин тому.
І ось, сиджу я тут, у вітальні, чекаючи на свою подругу, в старому, але досить гарному костюмі і з передчуттям дежавю. Вже разів з п’ять я бачив, як вона бігає сюди-туди з ванни в кімнату, не звертаючи на мене уваги. Гарячий червневий вечір стомлено усміхався, даруючи нам останні промені сонця. Надворі було сухо, тепло і м’яко – як і вимагали щирі обійми Червня з Липнем.
Мій день народження, що припадав на день літнього сонцестояння, вже минув, і минув він, як і кожного року, дуже сумно. Всі вважали мене ненормальним; мабуть, так воно і було. Бо хто ж з нормальних людей ненавидить святкування власного дня народження? Для мене це було геть не свято, воно нагадувало мені про скороминущість життя і про те, що день за днем я наближаюсь до смерті. Таке усвідомлення додавало мало приємності до загального настрою. Та друзі вже звикли до таких моїх примх, хоча, як і раніше, гаряче вітали мене. Крім того, незадовго до цієї «радісної» події випадала сумна – смерть матері, тож загальний запал помітно похолов. На моє прохання приїхати після дня народження Кеті відповіла з великим розумінням, хоча й відправила листівку з вітаннями. Та ті нейтральні вітання принесли мені більше радості, ніж печалі.
Я готова! – тріумфально виголосила Кеті, навстіж прочиняючи двері.
Щелепа моя опинилась на старому килимі. Вона таки одягла ту сукню, яку я подарував їй на Різдво, проте надто вже «цікаві» аксесуари підібрала до неї. На ногах у неї були чорні «шкіряні» чобітки на шнурівку, з великою підошвою, на правій руці – чорний «шкіряний» браслет зі срібними шипами, прямісінько як в байкерів або рокерів, шию оперізував такий же «нашийник» з шипами. Довершувала образ її зачіска – ні, не ірокез – оригінально закручений хвостик, який стирчав зліва, як шпичаки їжачка. Вона засміялась, побачивши мою реакцію, і прудкою ланню злетіла сходами.
Боюсь, я буду недоречно вдягнений поруч з тобою, - відважився я, ковтаючи слину.
А ти метелик зніми! – тільки й відповіла вона, вже допомагаючи втілити в життя свою пораду.
Після кількох штрихів щодо зовнішнього вигляду ми стали перед дзеркалом, уважно оглядаючи кожну дрібницю. Зізнаюсь, виглядали ми досить гармонійно: моя подруга-рокер і я, в піджаку, в білій сорочці, не застібнутій на перший ґудзик, як відвідувач літературного салону дев’ятнадцятого століття. Спочатку мене трохи бентежив наш вид, але потім мені подумалось, що головне, аби нам самим так було комфортно. Тож, сміючись, ми взялись попід руки і весело попрямували містом, привертаючи загальну увагу.
Розділ 12. Перший крок.
В одному з листів Кеті я написав: «Отримуєш диплом і одразу пакуєш речі. Одразу! Першим же рейсом до Ґарден Сіті. І спробуй тільки не приїхати…»
Зважаючи на мій настирний тон, Кеті погодилась на цю авантюру. І як тільки її долоні стиснули диплом про закінчення університету, вона сіла на поїзд і вирушила у довгу мандрівку до Ґарден Сіті, тепер вже для того, аби ніколи його не покидати.
Як виразився дядечко Чак, «парнокопитний дав своє». Моя найперша мрія була здійснена – зараз я вмів усе, що треба вміти для того, аби рятувати життя братів наших менших (і деяких видів «братів наших більших»). Мені довелось багато подолати, щоб вступити до академії. Звісно, сьогодні я згадую все з усмішкою, проте в ті далекі роки мені було не до жартів. На вузьку непролазну стежку ветеринарії я став вже давно, ще в класі п’ятому. Проте поділитись своїми планами щодо вступу наважився лише у старшій школі. Ще коли Кеті була з нами, я якось не звертав уваги на постійні нав’язливі переконання, але коли вона поїхала… Дядечко Х'ю був єдиним, хто підтримував мене у моєму ветеринарному пориві. Він весь час повторював: «Що ти собі думаєш? Вівці ще досі не щеплені, коли ти вже станеш лікарем?». Решта всі – друзі, знайомі, родичі – або просто залишались байд