DEK_istoriya


№ 6 Виникнення держави у східних слов*ян та основні етапи її історичного розвитку
Давньоруські літописи висвітлюють історію східних слов'ян лише з часу, коли вони почали розселятися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. У складеній київським ченцем Нестором близько 1111 р. «Повісті временних літ» намальовано барвисте, вражаюче історичним розмахом полотно того розселення: «Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами. а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвалися дреговичами (від слова «дрегва», болото. — Авт.), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами,— за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям — словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. Ось так розповсюдився слов'янський народ, а за його ім'ям і грамота назвалась слов'янською». Процес розселення слов'ян почався наприкінці V і в цілому завершився в VIII—IX ст.
Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості, що й відбито в літописі Нестора: «Мали бо вони (племінні союзи. — Авт.) звичаї власні й закони батьків своїх і сказання, кожний свій норов». Мовлене літописцем підтверджується пам'ятками археології. Відмінності в культурі й побуті між племінними об'єднаннями так і не були подолані в часи існування Давньоруської держави та її народності (ІХ-ХІІІ ст.).
Породження родоплемінного ладу — великі й малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня — племінні княжіння. Нестор-літописець розповідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива «почав рід їх тримати княжіння у полян». Далі він повідомляє: «А у древлян своє княжіння, а у дреговичів своє, а у словен своє в Новгороді, а інше — на Полоті, де полочани». По тому говориться про кривичів, сіверян, весь, мурому, черемисів, мордву, тобто про слов'ян і не слов'ян, що теж мали власні княжіння. Час утворення тих племінних княжінь: на півдні Східної Європи — VIII, а на півночі — IX ст.
Їх створення зумовлене виникненням приватної власності і пов'язаним з нею майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Ті княжіння були до державними об'єднаннями, що заклали фундамент східнослов'янської державності. Вони передували першій східнослов'янській державі, що склалася навколо Києва в середині IX ст., яку умовно можна назвати Київським князівством Аскольда.
Могутність і влада глав племінних княжінь грунтувалися на розгалуженій системі укріплених поселень-градів, величезну кількість яких (по кілька сотень у кожному княжінні) зафіксувало германське джерело другої половини IX ст. — так званий Баварський географ. Частина тих градів, найперше Київ, були протомістами і у VІІІ-Х ст. перетворилися на справжні феодальні міста. Можна припустити наявність примітивного апарату влади у цих племінних княжіннях. Але в них ще не існувало соціально обособленої потомственої знаті з князем на чолі.
Своєрідність суспільного поступу східних слов'ян характеризується й тим, що племінні княжіння зберігалися ще протягом століття по тому, як виникла Давньоруська держава. «Світлі й великі князі» угод Олега з Візантією 907 і 911 рр. — не хто інші, як глави княжінь. Лише Володимиру Святославичу в 80-рр. X ст. удалося зламати їх владу й остаточно приєднати землі племінних княжінь до складу держави.
Східнослов'янська держава — Київська Русь (IX—XI ст.)
Формування й розвиток відносно єдиної Київської держави були складним процесом, який можна розділити на кілька етапів. Основним змістом першого етапу були становлення та еволюція державних структур Русі. Внутрішню сутність цього етапу визначали розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед у прагненні київського державотворчого осередку до підкорення своїй владі окремих східнослов'янських племінних княжінь - окняження території. Характер і форму окняження київським центром східнослов'янських союзів, яке передбачало поширення на підкореній землі полянської системи управління й судочинства, на думку вчених (В. Ричка), найповніше відображає полюддя. Воно здійснювалося взимку після закінчення збирання врожаю і тривало до весни. О тій порі князь зі своїми військовими слугами-дружинниками (майбутнім державним апаратом) перебував на повному утриманні слов'янських громад. Користуючись монопольним правом застосування сили й оподаткування, київський князь підпорядковував на правах васальної залежності місцевих (племінних) князів, які сплачували йому данину й залучалися як союзники до участі в зовнішньополітичних акціях Русі.
Більш або менш стійка й тривала державна організація на Русі встановилася з припиненням походів князівських дружин із метою полюддя та із законодавчою регламентацією відносин київського центру з підвладними племінними княжіннями. Першим серйозним поступом до цього з боку центральної влади стало проведення княгинею Ольгою адміністративно-фінансової реформи. Встановлення більш суворого порядку збирання данини, визначення його терміну і певних місць (погости), регламентація податків (уроки) були вирішальними кроками на шляху "одержавлення племінних княжінь і перетворення їх, земель на державну територію Київської Русі" (М. Котляр). Важко сказати, чи було підкріплено ці рішучі дії Ольги на законодавчому рівні. її реформаторська діяльність, на думку дослідників (В. Ричка), започаткувала формування норм прецедентного права і Київську Русь як державу. Заходи княгині привели до зміцнення економічної могутності центральної влади та облаштування її опорних пунктів на місцях.
Отже, за політичною організацією на першому етапі свого розвитку (до князювання Володимира Великого) Київська Русь залишалася своєрідною політичною асоціацією "світлих і великих" князів, що перебували під "рукою" у великого князя київського.
Київська Русь (Київська держава) виникла на межі VIII—IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських князівств і в різних формах існувала до кінця XIII.
Київська Русь займала територію від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від р. Сян на заході до Волги та Оки на сході.
Історики поділяють час існування Київської держави на три періоди.
І період — кінець VIII—X ст. — період становлення та еволюції Київської Русі, у який відбувався процес формування державності.
Згідно з літописами, після смерті Кия, Щека та Хорива князями у Києві були їх сини та племінники, поки до влади не прийшли два брати — Аскольд і Дір. За історичними джерелами, Аскольда знав візантійський імператор Василій І, який називав його «каганом» (царем). На цей факт вказують також арабські джерела.
Василій І у 867 р. вислав до Києва єпископа та священиків, які утворили єпархію (церковний округ) з метою розповсюдження християнства. Є багато історичних свідчень про хрещення Аскольда і Діра й частини населення Київської держави.
За князювання Аскольда і Діра Київська Русь панувала на Чорному морі, здійснювала походи проти інших країн. Так, у 860 р. київські князі очолили похід на Константинополь, а у 875 р. Русь уклала договір з Візантією, що свідчило про посилення Київської Русі. Аскольд і Дір вели успішні війни з печенігами, уличами, древлянами, болгарами, кривичами.
Але для Києвичів існувала більша загроза з півночі, з Новгороду — іншого великого центру східних слов'ян, а також з боку вікінгів. Саме вони прискорили процес формування державності у північних землях Русі.
У VIII—XI ст. у Європі почалася епоха вікінгів (норманів), яких на Русі називали варягами. Нормани — спільна назва населення Скандинавського півострова.
На своїх легких бистрохідних кораблях, під парусами і на веслах, вікінги вирушали у близькі і далекі походи. У VIII ст. вони вдерлися у Францію, Англію, Німеччину, пізніше дісталися Середземного моря, на сході — Візантії та Арабського халіфату. Вікінги грабували захоплені землі, а там, де їм давали відсіч, селилися в містах, щоб займатися торгівлею, або, як найманці, йшли на службу до європейських правителів.
За літописними даними, у 859 р. вікінги вторглися у північні землі слов'ян (словен та кривичів) та обложили їх даниною. Платили ворогам данину і фінські племена — чудь (предки естонців) та меря, які жили на верхній Волзі. Нестор оповідає, що у 862 р. ці племена повстали проти варягів та вигнали їх за Балтійське (Варязьке) море. Але їм не вдалося організувати дієву владу, тому і запросили вони до себе правити інших варягів. Так на півночі руських земель з'явилися три брати — Синеус, Трувор і Рюрик з дружиною. Останній після смерті братів став одновладним князем у Новгороді. Тож, одночасно з існуванням у Києві південнослов'янської династії Києвичів, на півночі у середині IX ст. виникла держава на чолі з Рюриком, центром якої став Новгород.
Причину зіткнення Києвичів та Рюрика, очевидно, слід шукати у суперечках щодо торговельних шляхів. Оскільки існування могутнього Хозарського каганату унеможливлювало торгівлю північної Русі через Волгу та Приазов'я, залишалася тільки чорногорська торгівля, але шлях на південь лежав через слов'янську Київську Русь.
Історики також вважають, що намагання Києвичів запровадити християнство викликало невдоволення язичницької частини населення. Варязькі наймити, які були на службі в Аскольда і Діра, змовилися проти них. Є припущення, що Рюрик підтримував змовників, прагнучи усунути Аскольда і Діра від влади.
За літописними даними, з 879 p., року смерті Рюрика, правителем Новгорода став його родич Олег. Він був також вихователем малолітнього сина (або онука) Рюрика Ігоря.
У 882 р. Олег з великою дружиною оволодів Смоленськом, містом кривичів, а потім пішов на Київ. Прихід Олега під Київ підштовхнув його прибічників — варягів — до виступу. Аскольда і Діра було вбито, і Олег захопив владу в Києві. Ця подія привела до об'єднання північної та південної Русі на чолі з Києвом. Тепер Олег мав у своєму розпорядженні важливий торговельний шлях «з варяг у греки» (з Балтійського моря до Чорного).
Отже Аскольд і Дір стали останніми князями слов'янської династії Києвичів, а 882 р. знаменував появу на київському престолі нової династії — Рюриковичів.
Час князювання Олега (882—912) характеризувався «збиранням» руських земель. Місцеві князі не визнали нову династію, що загрожувало розпадом держави. Талановитий правитель та дипломат, жорстокий та владолюбний Олег силою почав об'єднувати Русь навколо Києва. Він вважав, що княжий рід, який почався у Новгороді, повинен мати владу над усіма східними слов'янами. Але з полян, у землях яких стояв Київ, і з інших сусідніх племен брали данину хозари. Саме на ці землі у середньому Подніпров'ї у 883—885 pp. поширювалася влада Олега. До Києва були також приєднані неслов'янські племена чудь, меря і весь, які почали платити Олегу данину.
Все залежне, але вільне від князя населення називалося «людьми», тому данина, яка збиралася у ті часи шляхом об'їзду племен, називалася «полюддя» — ходіння по людях. Під час полюддя князь із дружиною часто чинив насильства та грабував населення. Вирішуючи проблеми внутрішньої політики, Олег діяв виважено і поступово: він не накладав велику данину та залишав князів місцевих племен при владі.
Значних успіхів Олег досяг і в зовнішній політиці. Уклавши мирну угоду з варягами, він регулярно залучав їхні дружини до спільних воєнних походів.
Головним напрямком у зовнішній політиці Київської держави став візантійський. Ще за часів Аскольда Візантія сплачувала Русі данину «заради миру». Очевидно, її ненадходження спричинило загострення русько-візантійських відносин.
Результатом візантійських походів Олега у 907 та 911 pp. стали договори між Руссю та Візантією. Візантія зобов'язувалася сплачувати кожного року данину, руським купцям надавалося право безмитної торгівлі з Константинополем. Ці договори були свідченням утвердження Київської Русі як рівноправного партнера Візантійської імперії.
За історичними джерелами, Олег загинув під час походу на узбережжя Каспійського моря. Згідно з літописом, волхви, язичницькі жерці, напророчили Олегу смерть від власного коня. Князь звелів вивести того на пасовище і тільки через багато років згадав про нього. Коли Олегу доповіли, що кінь помер, він посміявся над пророцтвом волхвів. Пішовши подивитися на кістки коня, Олег наступив ногою на його череп, звідки вилізла змія та вжалила князя. Від її укусу князь помер.
Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі.
Легенда про призвання варязьких князів викликає багато суперечок серед істориків. Прибічники так званої «норманської теорії» вважають, що відсталі слов'яни були не в змозі створити власну державу і тому звернулися до варягів. Не заперечуючи факт запрошення варягів, підкреслимо, що задовго до цього відбувався природно-історичний процес утворення у слов'ян власної держави.
Варягів, як відомо, ще за Аскольда запрошували на службу як найманих дружинників. Вони не могли істотно вплинути на слов'янську державність. Навпаки, будучи у значній меншості, варяги переймали слов'янські традиції, звичаї, швидко асимілювалися до слов'янського етносу. Можна погодитися з твердженням, що формування Київської держави було результатом слов'янсько-варязької взаємодії.
У 912 р. Ігор заступив князя Олега на київському престолі. На початку князювання йому довелося утверджувати свою владу над підлеглими племенами, які почали відокремлюватися від Києва. Було здійснено походи проти древлян, уличів та тиверців. Відновивши владу, Ігор активізував зовнішню політику.
У 912—913 pp. Русь здійснила походи на Схід, у результаті яких було укладено угоду з Хозарським каганатом та горцями південного Прикаспію — союзниками Візантії. Як і раніше, саме проти Візантії були спрямовані головні політичні та воєнні зусилля Русі.
На початку 40-х років X ст. Візантійська імперія припинила виплату Русі данини, що викликало початок війни. Однак похід Ігоря в 941 р. закінчився для Русі невдачею. Руський флот під Царгородом було спалено «грецьким вогнем» — руйнівним вибуховим знаряддям.
Після цієї поразки Ігор у 944 р. організував новий похід, залучивши до нього варягів, полян, кривичів та печенігів. Коли військо дійшло до Дунаю, візантійський імператор запропонував Ігорю укласти мир, за яким відновлювалася виплата щорічної данини. Укладаючи мир, слов'яни, за звичаєм, клялися виконувати умови договору. За миром 944 р. частина княжої дружини і сам князь клялися на зброї біля ідола Перуна у Києві, як за часів Олега. Інша частина дружини була вже християнською і тому клялася у церкві Іллі у Константинополі.
З 915 р. на південних кордонах Київської Русі почали з'являтися печеніги — об'єднання тюркських племен. Постійні напади печенігів тривали майже до середини XI ст. Ігор уклав з ними мирний договір, після чого вони перекочували до Дунаю. Відтоді вони виступали то як союзники, то як вороги Русі. Умови договору з Ігорем невдовзі були порушені печенігами, підтриманими Візантією.
Часті воєнні походи вимагали збільшення данини з підлеглих Києву племен. Князювання Ігоря закінчилося відомим у історії повстанням древлян проти надмірної данини. У 945 р. древляни на чолі з князем Малом влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю дружиною. За літописом, його було прив'язано до двох зігнутих дерев і розірвано на частини.
По смерті Ігоря правління у Київській державі перейшло до його вдови княгині Ольги, оскільки їх син Святослав був малолітнім. Ольга правила протягом 945—957 pp. Нестор у «Повісті минулих літ» докладно описав помсту Ольги за смерть чоловіка. Було вбито князя Мала, спалено головне місто древлян Іскоростень. Така жорстокість пояснювалася тим, що за звичаєм того часу діяло правило «кров за кров», «око за око», тобто закон кровної помсти.
Помстившись древлянам, Ольга, щоб запобігти новим народним виступам та упорядкувати надходження данини з підлеглих племен, здійснила важливі державні реформи. Замість полюддя, роз'їздів княжої дружини вона встановила місця збору данини — погости, куди місцеві жителі повинні були звозити данину. Погости було засновано по всій Київській Русі. Друга реформа княгині полягала у встановленні норми податків (уроків). Ці дії Ольги, як і подальші, виявили її мудрість як правительки держави.
У зовнішній політиці вона віддавала перевагу дипломатії, а не війні. Ольга налагодила відносини з двома могутніми державами того часу — Візантією та Німеччиною. У 946 та 957 pp. вона з великими посольствами відвідала Константинополь, де вела переговори з імператором КОСІЛІ.ГИНОМ Порфірородним. Було укладено торгово-економічну угоду, обговорено умови військової допомоги Візантії, а також розглянуто питання християнізації Русі. Сама Ольга прийняла хрещення, взявши ім'я Олена, у соборі Св. Софії у Царгороді від патріарха. За літописом, після хрещення імператор запропонував Ользі стати його дружиною. Якщо це вважати вигадкою, то за нею можна почути: «Тепер ти хрещена нами і тому повинна у всьому слухати нас». Такі слова повинен був сказати Костянтин, якщо мати на увазі плани підкорення Русі. «Ти сам назвав мене дочкою, а у християн відносини повинні бути братськими і духовними, навіщо ж ти домагаєшся панування наді мною?» Приблизно так можна уявити відповідь Ольги.
Нерівноправні відносини Візантії та Київської Русі підштовхнули Ольгу до зміни зовнішньополітичних орієнтирів. У 959 р. вона відправляє послів до германського імператора Оттона І з проханням прислати єпископа. Але приїзд єпископа Адальберта закінчився невдало: проти нього виступили київські язичники.
Ще після повернення з Константинополя Ольга висловила бажання, щоб її син Святослав прийняв християнство. Він відмовив, вказавши на можливі насмішки дружини. Рідний син, любов та біль княгині, Святослав так і не прийняв християнство. Видатний полководець, він загине не у славному поході, а у підступній засідці печенігів у 972 p., а з його черепа зроблять чашу, з якої печенізька знать буде пити вино... Ольгу Бог позбавив пережити жахливу смерть сина. Вона померла раніше, у 969 p., зробивши перед смертю заповіт, у якому заборонила влаштовувати по собі язичницьку тризну (поховальний обряд). Княгиня була похована по-християнськи.
Великий київський князь Святослав (957—972), як і його батько, князь Ігор, більшу частину свого правління провів у безперервних військових походах. Недарма видатний український історик М. Грушевський називав його «козаком на престолі». Літопис характеризує князя Святослава Ігоревича як хороброго, мужнього воїна. Він був лицарем навіть у ставленні до своїх ворогів. Ідучи на них у-похід, казав: «Іду на ви».
У 964—965 pp. Святослав здійснив східний похід на в'ятичів — останнє слов'янське плем'я, яке платило данину хозарам. Потім він розгромив самих хозар та зруйнував їхню столицю м. Ітиль. Були також здобуті перемоги над підвладними хозарам ясами (осетинами) та касогами (черкесами) на північному Кавказі. У результаті цих походів русичі закріпилися у межиріччі Волги та Дону. Однак розгром Хозарського каганату мав і небажані результати: було відкрито шлях кочовикам (особливо печенігам) для нападів на Русь.
У 967 р. Святослав, якого покликали на допомогу візантійці, вирушив у похід проти Болгарії. Після блискучих перемог русичі зупинились у м. Переяславі на Дунаї, яке Святослав зробив своєю резиденцією. Територія Київської держави помітно розширилася у південному напрямку.Успіхи Святослава налякали візантійців, які підбурили печенігів напасти на Київ, де знаходилася Ольга з онуками. Святослав рушив на захист міста, кияни ж дорікали йому: «Ти, княже, чужої землі шукаєш, а свою полишив».
Відбивши кочовиків, Святослав з метою зміцнення єдності Русі ввів традицію призначення у князівства своїх синів. Цей захід мав укріпити владу однієї династії. Намісником у Києві Святослав поставив старшого сина Ярополка, у древлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира.Сам князь у 969 р. розпочав другий балканський похід. Проте візантійському імператору Іоану І Цимісхію вдалося зупинити руське військо у битві під Адріанополем. Після тривалої облоги Доростола, де перебували війська Святослава, сторони пішли на підписання миру (971 р.), за яким Святослав відмовлявся від нападів на Візантію та Болгарію. Майже всі завойовані території було втрачено. Святослав змушений був повернутися на Русь, на шляху до якої загинув біля дніпровських порогів від рук печенігів, підкуплених Візантією.
II період — кінець X—XI ст. — період найбільшого піднесення і розвитку Київської Русі.
Своєрідністю суспільного поступу східних слов'ян стало збереження племінних княжінь ще більш як на століття потому, як виникла Руська земля. Лише Володимир Святославович, провівши з приходом до влади адміністративну (державну) реформу, остаточно приєднав землі племінних княжінь до складу держави. Ця акція ознаменувала другий етап у розвитку державності Київської Русі. Він припав на князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого (остання чверть X - середина XI ст.) і характеризується завершенням складання Києво-Руської держави і водночас найбільшим її піднесенням. Суть Володимирової адміністративної реформи полягала у ліквідації влади племінних князів (місцевих династій) і заміною їх практикою посадження у землях Русі посадників (своїх синів). Крім адміністративної, Володимир здійснив судову й військову реформи. Усе це привело до концентрації держави, розширення її кордонів. Родоплемінне суспільство стало переростати у ранньофеодальне. Запровадження християнства як державної релігії у Київській Русі - другої з головних реформ князя
Володимира - було ідеологічним опертям централізаторських зусиль князя, зміцнило його авторитет і владу, Сприяло розбудові держави. Християнізація Русі означала також легітимацію Київської держави у тогочасному християнському світі. Проте візантійська православна традиція призвела й до притаманного православ'ю консерватизму мислення. Вона певною мірою спричинила подальше поширення на Русі феодальних міжусобиць. (На Заході Папа Римський був до деякої міри регулятором суспільних процесів, оскільки від його волі залежало визнання чи невизнання того чи іншого монарха). Володимир запровадив державну символіку. Знак княжої держави - тризуб - ставили на срібних монетах, будівельній цеглі, металевих виробах тощо. За Володимира зникають племінні назви ("поляни", "сіверяни" тощо) і з'являються територіальні: "кияни", "чернігівці". Це означало суттєві зміни в структурі держави, свідчило про інтеграцію етнічних процесів.
У часи князювання Ярослава було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. Від часу Ярослава можемо говорити про дипломатію як про один із напрямів політики Києво-Руської держави. Та головне, князь виступив ініціатором кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому з'явився перший письмовий звід норм давньоруського права - "Руська правда".
Отже, на другому етапі розвитку Київська Русь стала відносно централізованою державою. Зміни в структурі державної влади виявлялись у зростанні економічної та політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу в межах усієї території Русі.
У 977 p., повідомляє «Повість минулих літ», на Русі почалася перша княжа усобиця — боротьба за владу. Ярополк пішов війною па Олега, потім напав на Новгород, змусивши Володимира тікати за море до варягів. У 980 р. Володимир з'явився з найманим військом варягів і почав похід на Київ. Князь Ярополк загинув у боротьбі за владу, і Володимир зайняв київський стіл.
За правління Володимира (980—1015) боротьба проти орд печенігів переросла в життєву необхідність, і тому він заклав на південних кордонах Русі систему фортець від нападів войовничих кочовиків — так звані «Змійові вали».Володимир Святославич значно розширив кордони Київської Русі. У 981 р. він здійснив похід на захід проти Польщі, захопив Перемишль та Червенські міста — територіальне об'єднання, яке на заході межувало з Польщею, а на сході доходило до Західного Бугу. До складу Київської держави увійшли також Закарпатська Русь і Тмутаракань.
Протягом 981—993 pp. Володимир здійснив успішні походи проти в'ятичів, ятвичів, радимичів, хорватів, волзьких булгар, що, практично, завершило тривалий процес формування території Київської Русі.
З метою кращого управління країною Володимир провів адміністративну реформу — ліквідував владу племінних вождів і замінив її посадженням у землях Русі своїх синів або посадників, чим поклав край автономії земель.Володимир запровадив військові формування з порубіжних зі степом районах, усунув з провідних посад у дружині варязьких найманців. Та найважливішою реформою було запровадження у 988 р. християнства. Язичництво племінних культів перешкоджало етнічному, державному та культурному об'єднанню племен у централізовану державу, суперечило єдності Русі.
Прийняттю християнства передувала невдала спроба Володимира запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном та обов'язкове поклоніння їм. Князь спирався на більшість населення своєї держави, яке дотримувалося язичництва за звичкою, несвідомо. Це була неорганізована, сліпа стихія, оскільки на Русі не існувало касти жерців — ідеологів язичницької релігії.
Панування язичництва заважало укріпленню зв'язків Русі з християнськими країнами, виключало династичні шлюби.Звернення Володимира до православної Візантії, очевидно, пояснювалося тим, що Київська Русь мала давні економічні, політичні та культурні зв'язки з нею. Крім того, християнство з давніх часів було відоме на Русі (згадаємо хрещення Аскольда і Діра, Ольги). Певне значення мав і приклад православної Болгарії, яка була незалежна від візантійської Церкви.
Трапилося так, що у 986 р. співправителі — імператори Візантії Василій II та Константин — звернулися до Володимира Святославича за військовою допомогою: військо Візантії було розгромлене болгарами, після чого на початку 987 р. полководець Варда Склір з арабами вдерся у володіння імперії. Боротьбу з ним розпочав Фока — інший воєначальник, який проголосив себе імператором. Шеститисячне військо, яке прибуло з Русі, розгромило Фоку.
Укладаючи договір про військову допомогу, русичі висунули вимогу віддати за Володимира сестру імператорів Анну. Зі свого боку візантійці висунули умову, аби Володимир прийняв християнство. Володимир хрестився у Києві, прийнявши християнське ім'я Василь, але брати-імператори, відновивши свою владу за допомогою русичів, зреклися обіцянки віддати сестру за Володимира. У відповідь на це останній захопив грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму та висунув вимогу Василію II та Константину віддати за нього Анну. Вона прибула у Херсонес та взяла шлюб з князем. Візантія надала Володимиру титул «цесаря» (царя), що зрівнювало його з візантійськими імператорами. Коли Церква канонізувала князя Володимира, до цього титулу було додано прізвисько Святий.
Повернувшись до Києва, Володимир хрестив своїх дванадцятьох синів у джерелі, яке отримало назву Хрещатик. Потім була хрещена знать, пересічні кияни. Але процес християнізації розтягнувся на довгі роки, християнство насаджувалося на Русі жорстокими методами, було зруйновано багато пам'ятників язичницької культури. Поряд з цим християнство пристосовувалося до язичництва (використання язичницьких свят, перетворення язичницьких богів на християнських святих тощо).
На чолі церковної організації у Київській Русі став присланий з Константинополя митрополит, якому підпорядковувалися єпископи. Впроваджуючи християнство, Володимир сприяв будівництву храмів, зокрема було збудовано церкву Різдва Богородиці (Десятинну), Св. Василія та інші. Храми та монастирі ставали осередками освіти, бібліотеками.
Прийняття християнства сприяло укріпленню єдності Київської Русі як ранньофеодальної держави, піднесенню її міжнародного авторитету (до 988 р. вона була для Європи відсталою, язичницькою), встановленню зв'язків з високорозвиненою Візантією, спадкоємницею культури Стародавньої Греції.
Доказом міжнародного авторитету Київської Русі були династичні шлюби. Сини Володимира одружилися з дочками європейських правителів: Святополк — з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — зі шведською принцесою Інгігердою (Іриною), дочка Преслава взяла шлюб з угорським королем.
Володимир Святославич увійшов у історію як видатний державний діяч, якого називають Великим. Його влада спиралася вже не на погости, де стояла дружина. Він посадив дванадцять своїх синів у головних руських містах — Новгороді, Ростові, Полоцьку, Турові та в далекій Тмутаракані.
Слава про Володимира Червоне Сонечко збереглася у билинах. Він звелів викувати для своєї дружини ложки з срібла, бо казав, що без дружини не здобуде ні золота, ні срібла.Володимир Великий жив у мирі з Польщею, Угорщиною, Чехією, але в самій Руській землі миру не було.Син князя Володимира Ярослав, який правив у Новгороді, пішов проти батька, припинивши надсилати у Київ данину. Готував повстання проти батька і Святополк. Володимир старів, а сини прагнули до самостійності та великокнязівського престолу. Смерть Володимира у 1015 р. дозволила старшому сину Святополку зайняти київський стіл. Святополк, якого називали Окаянним, вбив своїх братів Бориса, Гліба, Святослава, щоб не мати конкурентів у боротьбі за владу. Проте у вирішальній битві на р. Альта Ярослав розбив Святополка. До 1026 р. тривала боротьба Ярослава проти брата Мстислава, яка закінчилася поділом Русі. І тільки зі смертю Мстислава у 1036 р. Ярослав позбувся останнього суперника.Ярослав Володимирович здійснив ряд походів проти племен естів, ятвячів, заснував над Чудським озером м. Юр'єв (тепер Тарту). Велике значення мали заходи щодо зміцнення південних кордонів держави — була споруджена нова оборонна лінія вздовж річок Сули, Росі, Трубежа.
У 1036 р. Ярослав у запеклій битві під Києвом здобув вирішальну перемогу над печенігами, на честь якої було збудовано собор Св. Софії — видатний архітектурний пам'ятник XI ст., який зберігся до наших днів.
У середині XI ст. у причорноморські степи, витіснивши печенігів, прийшли половці, які на багато років стали загрозою для руських земель. Прагнучи вийти з-під візантійського впливу, Ярослав ввів практику замість запрошення митрополитів з Константинополя обирати їх соборами руських єпископів.
Першим місцевим митрополитом у 1051 р. став Іларіон. За правління Ярослава, якого прозвали Мудрим, християнство остаточно утвердилося в Київській державі. Ярослав розширив права Церкви, її земельні володіння. Було засновано перші монастирі — Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський. Як високоосвічена людина свого часу, Ярослав Мудрий дбав про розвиток освіти: за нього було створено школу і бібліотеку при Софійському соборі, зроблено багато перекладів книжок з грецької давньоруською мовою.
За Ярослава Мудрого з'явився перший збірник законів — «Руська Правда», який юридично закріпив феодальні відносини на Русі. «Руську Правду» поділяють на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка (XI ст.), яка пов'язується з Ярославом Мудрим. Вона містить «Правду Ярослава», «Правду Ярославичів» (синів Ярослава) тощо. До Розширеної редакції (XII ст.) включено «Суд Ярослава Володимировича» та «Статут Володимира Мономаха». Скорочена редакція створена на основі Розширеної і датується XV—-XVII ст. Кожна з редакцій відбиває певний стан розвитку феодалізму в Давній Русі.
«Руська Правда» дає уявлення про категорії населення Русі, їхнє правове та економічне становище, органи управління, судочинства тощо. Майже всі її норми спрямовані на захист князівського маєтку, земельної власності князя, а пізніше і великих феодалів. Предметом правового захисту в «Руській Правді» є життя, тілесна недоторканність і честь знаті. Окремі статті певною мірою захищали деякі інтереси народних мас від грубих форм феодального гніту, які могли викликати народні виступи та повстання. Характерно, що покарання передбачало не смертну кару, а грошові виплати.
«Руська Правда» надалі значно вплинула на розвиток українського, литовського, польського, білоруського та російського права. За Ярослава Мудрого Київська Русь мала широкі міжнародні відносини з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, скандинавськими країнами тощо. Ці зв'язки Ярослав закріпив династичними шлюбами.
Сам Ярослав одружився з дочкою шведського короля Інгігердою (Іриною). Син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Константина Мономаха (від шлюбу народився Володимир Мономах, якого назвали так за родовим ім'ям матері). Інші сини були одружені з сестрою польського короля і онукою німецького імператора. Дочки Ярослава взяли шлюб з угорським, норвезьким королями. Найвідомішим є шлюб Анни Ярославни, яка стала дружиною французького короля Генріха І, була королевою Франції. У червні 2005 р. у м. Сан-ліс (Франція), де вона похована (1075), було відкрито пам'ятник на честь Анни Київської, як називають її французи. Отже, у роки правління Ярослава Мудрого Київська Русь досягла свого найбільшого розвитку та могутності.
Ярослав, намагаючись запобігти усобицям у боротьбі за владу, перед смертю поділив Київську державу між синами. Тож він започаткував старшинство в межах родини: землю після смерті великого князя мали наслідувати не брати, а сини.
Старший, Ізяслав, одержав Київ, Туров, Новгород і Псков (княжив у 1054—1073,1077—1078), Святослав — Чернігів, Муром та Тмутаракань (1073—1076), Всеволод — Переяслав і Ростов (1078—1093) тощо. Спочатку Ярославичі підтримували мир і єдність держави, але у подальшому їхній союз розпався. Почалася тривала міжусобна боротьба, яка врешті-решт призвела до роздробленості Київської Русі.
Головний зміст третього етапу Києво-Руської держави - її політичний занепад, що проявився у вигляді феодальної роздробленості. Причини феодальної роздробленості, яка була закономірним етапом у розвитку середньовічної державності, випливали з характеру соціально-економічного розвитку Київської Русі, і виявляли себе головно в економічних (система натурального господарювання, що сприяла ізоляції окремих господарських одиниць - сім'ї, громади, князівства), соціально-політичних (боярство перетворювалося з військової еліти у землевласників - феодалів, прагнуло політичної самостійності) та зовнішньополітичних факторах. До останніх належали знищення стародавнього торгового шляху "із варяг у греки" та вторгнення монголо-татар.
Ознаки цього етапу розвитку Київської Русі - кризи великокнязівської влади й трансформації держави в систему князівських уділів - стали помітними з другої половини XI ст. У літературі підкреслюється, що роздробленість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали, доцентрові сили. Мало не всі київські князі обстоювали свій варіант відновлення колишньої єдності держави. Однак найбільш помітною постаттю у цьому сенсі був Володимир Мономах. Він проявив себе законотворцем (продовжив кодифікацію "Руської правди"); на нових засадах (утвердження окремих династій) відновив єдиновладну монархію; припинив феодальні міжусобиці (утвердження "отчини" як принципу спадкування князівських престолів) і половецькі напади. Після смерті сина Мономаха Мстислава (1132 р.) на Русі остаточно утвердилася політична роздробленість. Відтоді великі князі київські вже не контролювали всі землі Київської Русі. їхня влада поступово ставала номінальною, а землі дедалі більше набували державних атрибутів, перетворюючись з адміністративних одиниць у держави або напівдержави з власною політикою.
Більшість істориків кінцеву межу етапу феодальної роздробленості Київської Русі окреслюють навалою монголо-татар (1240 р.). Але слушним видаються також висновки тих дослідників (Лев Войтович), які вважають, що удільний етап розвитку руської (української) державності тривав протягом ХІ1-ХУ1 ст. Пройшовши шлях від територіально-адміністративних одиниць до феодальних держав, вони поступово, мірою поглинання їх Польсько-Литовською та Московською державами, позбувалися державних ознак. Удільні князівства мали сталі території, розвинені адміністрацію й судочинство, свою митну й податкову політику, своє військо та символіку, їхні князі вели самостійну політику в інтересах своїх князівств, підпорядковуючи цим інтересам свої шлюбні зв'язки. До 1240 р. їх розвиток і діяльність відбувалися в рамках Київської Русі. Надалі окремі з них були пов'язані із Золотою Ордою та її васалами, Великим князівством Литовським і Московською державою. Значна частина з них на різних етапах своєї історії були повністю незалежними.
№7. Галицько-Волинська держава у часи правління Данила Галицького
Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства.
По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської держави Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.
Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів.
Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.
У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі), яке пролягало в басейні річок Західний Буг, Прип’ять, Стир і Горинь. За правління талановитого князя Романа Мстиславовича (1160–1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося забезпечити внутрішню стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва.
Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202– 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося.
Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. За князювання Данила Романовича (Галицького) особливого розквіту досягла Галицько-Волинська держава. Данило (Романович) Галицький (1201-1264) – князь Волинський і Галицький, король Руси з 1254 р. Помер і похований у збудованому ним місті Холмі. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним з найвидатніших руських князів, який в несприятливих умовах ворожого оточення зумів не лише згуртувати галицькі і волинські землі, але й перетворити князівство у високорозвинену державу, до якої з Великою повагою ставилися в Європі.
Данило з братом Васильком княжив у дрібних волинських князівствах і вів активну боротьбу за об’єднання усіх галицько-волинських земель. З цією метою він створюєнебачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту. Добре озброєна і навчена, вона принесла князеві усі його великі перемоги. Він зумів об’єднати усі Волинські землі, а в 1238 р.
Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові – Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.
Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована.
У 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Луцьк, Кременець.
У 1264 р. Данило Романович помер.
Його син Лев (1264–1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.
Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.
Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій II Тройденович. Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.
Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.
Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.
Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях - надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям — чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.
Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і «вбито їх було числом 500, а решта розбіглися». В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і «повісили задля помсти». Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р, з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили «королем королівства Галицького» п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті Це повторилося 1233 р.
Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за державну незалежність Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі - міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців - іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян — общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про «доброго князя» уже в той час були поширені в народі Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.
Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід інших країн.
В результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось керувати обороною міста.
Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. 3 їх наказу були споруджені міста — замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села» Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.
Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р рушив на Волинь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині - Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою Дружинники і озброєні містичі боролись до кінця, до останнього воїна Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки Данило, який в той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі), тут він дізнався про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, «бо мало з ним було дружини» Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські «ворота». Але він здав їх без опору. Не затримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало невиправного удару економіці і культурі краю.
Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволило відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігівського та його союзників.
В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками коло м. Ярослава на Сяні Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.
Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. «О, гірша будь-якого зла честь татарська!» — написав з цього приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою «проти безбожних татар». Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони «мирники» орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).
Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.
Галицько-Волинське князівство в кінці ХІІІ- на початку XIV ст.
Після смерті Данила Галицького (1264 р. ) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою Лев Данилович (помер 1301 р. ), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).
На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя - Юрія І. Львовича, внука Данила Галицького.
Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія. І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирн(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.
У 1308-1323 рр в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття В 1315 р тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь і селяни Закарпаття На чолі повстанців стали наджупан Землинського і Ужанського комітетів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. В 1320 р на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл. 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу
На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева «непоборним щитом проти жорстокого племені татар» Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон»), але скоро був змушений відступити Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.
В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе «правителем Королівства Русі», тобто Галичини Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину Галицьке князівство з
1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-1378і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою.
У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописну Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Ного, коли досяг семи років «віддали батьки книг учитись» Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування Збереглись, зокрема латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля. У Галицькій області створена найдавніша східнослов'янська редакція тексту. Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слов'ян Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст. , Бучацьке євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був в ХІІІ-ХІV ст. великим культурним центром. В Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.
Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде» Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоблювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці перегородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.
Літописання в Галицькій землі з'явилось рано «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в «Повість временних літ», — винятково талановитий твір Простота і безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами.
Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути».
Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основі вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова о законі і благодаті» митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на «простих людей» — «містичів», селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був «не боярин, ані знатного роду, а простий муж». Відзначено, що Володимир Ва- силькович «світився правдолюбством» також і «щодо простих людей», те саме пов- торено і про Мстислава Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народно-розмовної мови.
У літописі згадані і частково переказані окремі «слави» — величальні пісні, з якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших пластів української народно-поетичної творчості. Напевне подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.
Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано білокам'яне будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору пов'язують із створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літописної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба на них настільки вразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора — «хитреця» Авдія. На головних дверях «був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, дивувалися...» За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний спеціаліст в галузі містобудування «муж хитр» Олекса, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця ІХ-ХІV ст.Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.
Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галицьке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі. їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існували ще в середньовіччі.
У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.
Древньоруська держава залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, соціально-економічного і культурного життя був надзвичайно вагомим.
Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона:
– вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“;
– сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);
– відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;
– зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;
– захистила Європу від азіатських орд;
– підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;
– Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.
Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на культуру західноєвропейських цивілізацій.
№8. Українські землі під владою Литви, Польщі та інших держав (с14-п 16 ст.)
Доба, що тривала від 40-х рр. XIV ст. до 40-х рр. XVII ст. — це триста років, оповитих серпанком забуття, сповнених таємниць та парадоксів — і не лише для аматорів, а й для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з найпринциповіших, проблем цього відтинку української історії. Він ніби випав з суспільної пам'яті: у свідомості наших сучасників між Батиєвою навалою та Хмельниччиною, як правило, зяє промовиста порожнеча, хоча подіям, що відбувались у цей період, не бракувало ні драматизму, ні історичної величі. Саме тоді, за слушним спостереженням Михайла Грушевського «пройшли персони важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів». І справді, маючи цілісне й повне уявлення про давньоруську добу, ми, на жаль, деколи, ледь орієнтуємось у подіях пізнішого, ближчого до нас, часу — особливо в подіях загадкового XIV ст., що іноді практично не піддаються реконструкції.
Причини цього слід шукати в реаліях пост монгольської епохи — руйнації традиційних підвалин життя, припиненні літописання, порушенні політико- династичних зв'язків із тими східнослов'янськими регіонами, де ця традиція збереглася. Саме тому в наявних джерелах немає докладної інформації про життя українських земель — більше того, навіть певних відомостей про їх приєднання до Литви.
Входження до складу Литовської держави
Початок добі литовської політичної зверхності і над Південною Руссю був покладений 1 1340 р. , коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі. Таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним — як, власне, й самі темпи розвитку цієї держави.
У «Повісті временних літ» литовські племена згадуються як північні народи, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. У ті часи місцеві племена ще не мали якоїсь політичної організації. Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення — Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі «самододержцем у всій землі Литовській».
Консолідацію місцевих племен прискорив потужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників — литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя. З Батиєвою навалою назавжди канули у минуле часи, коли, за висловом автора «Слова про загибель Руської землі» (ХІІІ ст.), ..Литва з болота на світ не показувалася». Йому вторить літописець XVII ст., зазначаючи, що саме тоді «Литва почала ярмо руське з себе скидати і з лісів виходити». Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи XVI ст. Згідно з їх версією просування литовців на Русь почалося тоді, коли «повстав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю землю Руську звоював, і князів руських багатьох постинав, а інших у полон повів, і столицю всієї Руської землі город Київ спалив». Дізнавшсь, що «Руська земля опустіла й князі руські розігнані», литовці вирушили на Русь і «в чотирьох милях від ріки Німан нагорі... вчинили (заснували) город і назвали його Новгородок. І вчинив собі князь великий у ньому столець, і назвався князем великим новгородським».
У цьому літописному переказі відбився, хоч і в легендарній формі, цілком реальний історичний факт від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною — вже за часів Міндовга вона включала в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок), певний час навіть правило за столицю Литовському князівству. В другій половині XIII — на початку XV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали саму Литву як за площею, так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало «зрущення» литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в історію як Велике князівство Литовське, Руське та Жомоітське.
Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгерда й Кейстута Щоправда, існує літописний переказ XVI ст. про виправу на Русь їх батька і попередника Гедиміна (князював у Литві протягом 1316—1341 рр. ), під час якої він нібито завоював Волинську та Київську землі. Ця оповідь тривалий час не викликала сумнівів у істориків Нині ж цілком очевидно, що вона не відбиває реальних обставин переходу Волині та Київщини під владу Литви Щодо першої, то її включення до сфери політичних впливів. Вільна було забезпечено родинними зв'язками Любарта Гедиміновича, а не воєнною активністю Литви Легендарною є й київська частина літописного оповідання жодне з джерел XIV—XV ст. не містить відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який у той час, попри руйнацію та політичний занепад, вважався «головним містом усієї Русі» (1380 р. , послання патріарха Нила), «матір'ю і главою усім градам руським» (1419 р. , «Ходіння» до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), «главою усіх руських земель» (1427 р. , лист великого князя литовського Вітовта), «славним великим градом, матір'ю градам» (1483 р , Волинський короткий літопис).
Реальною у цьому переказі є лише більшість персоналій, що й не дивно, бо майже всі вони запозичені невідомим нам автором із Галицько-Волинського літопису (XIII ст. )
Втім, у пам'ятках білорусько-литовського літописання містяться і більш вартісні історичні відомості щодо приєднання до Литви південноруських земель. Це стосується літописів короткої редакції, складених у середині XV ст. Серед інших переказів вони містять так звану «Повість про Поділля», де йдеться про справжні події — битву на Синій. Воді (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михайла-Коріата Гедиміновича. У пізньому, XVII ст. , Густинському літописі з Синьоводською битвою хронологічно ув'язується й підкорення литовцями Київщини. Під 1362 р. тут зазначено «У цей рік Ольгерд переміг трьох царків татарських із ордами їх і відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольгерд й інші руські держави під владу свою прийняв, і Київ під Феодором-князем узяв, і посадив у ньому Володимира, сина свого» Синхронні писемні джерела дають підстави віднести утвердження Ольгерда у цьому регіоні до 1357-1358 рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі, котрі у 13 70- 1380-х рр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.
Вважається, що успіху литовської експансії значно сприяли феодальні усобиці в Орді, відомі як «велика зам'ятая» 1360-1370-х рр. , початок яким поклала загибель хана Бірдібека (1359) Протягом 1359—1361 рр. у Сараї, столиці Золотої Орди, змінилося сім ханів, а 1362 р. внаслідок дій беклярибека Мамая монгольська держава розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиріччя — аж до приходу до влади Тохтамиша (1380) — були сповнені напруженої боротьби між сарайськими правителями й маріонетковими ханами Волзького Правобережжя. Однак не варто перебільшувати масштабів ослаблення Орди Мамай, фактичний правитель її правобережної частини, протягом 60—70-х рр. XIV ст. зумів утримати під своїм контролем землі на захід від Волги, придушивши сепаратистські виступи місцевих феодалів. Тож, очевидно, й взаємини між правобережною Ордою та Литвою будувались у цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій, договірній, основі, що дало змогу литовським володарям, попри постійні, чи не щорічні напади німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на всю Південно-Західну Русь.
Необхідно зазначити, що дані джерел про воєнно-політичну взаємодію татар і литовців сягають 40—50-х рр. XIV ст. — періоду напруженої боротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час ішлося лише про спільні акції литовських князів і окремих татарських угруповань (можливо, тільки подільських татар). Що ж до спроби налагодження політичних контактів із правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Ольгердом 1349 р. , то вона не тільки не мала позитивних наслідків, а й закінчилась ув'язненням литовських послів. Однак ця спроба не стала останньою, і саме за Ольгердового князювання було досягнуто політичного компромісу між Литвою й Ордою. Певне свідчення цього маємо у словах великого князя литовського та польського короля Сигізмунда І, котрий на початку XVI ст. , нагадуючи кримському хану Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську «приязнь», посилався на історичну традицію часів Ольгерда й Вітовта. В літературі висловлено гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди у середині 60-х рр. XIV ст. Не заперечуючи цієї точки зору, треба, однак, зауважити, що немає підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську, ігноруючи ті протиріччя, котрі існували в Орді.
Очевидно, просування литовців на землі Південно-Західної Русі у 50-х рр. XIV ст. було узгоджене з Сараєм, і, таким чином, їх інкорпорацію здійснено на договірних засадах — у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар. Про наявність такої залежності з певністю свідчить ярлик хана Тохтамиша 1393 р , де він вимагає від литовсько-польського володаря. «З підвладних нам волостей зібравши виходи (данину), віддай послам, що їдуть, для передачі до нашого скарбу».
Ця залежність тривала до кінця 90-х рр. XIV ст., коли той самий Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви змушені були відкуплятися від татар регулярними «упоминками». Навіть через 100 років, на межі XV—XVI ст., великий князь литовський Олександр, намагаючись покращити взаємини із Кримським ханством, погоджувався на фактичне відновлення щорічного «виходу», обіцяючи Менглі-Гірею «зі своїх людей і з князівських, і з панських, і з боярських у землі Київській, і Волинській, і Подільській з кожної голови по три гроші давати щороку». Це є яскравим свідченням того, якою тривкою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність окресленого регіону від татарських ханів.
Саме визнання цієї залежності дало можливість Ольгерду дуже швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля. Цей успіх є тим показовішим, що на напрямках його зовнішньо політичної активності реальні здобутки були менш ніж скромними тільки смоленські князі знову визнали зверхність Литви Боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові та Твері була програна.
Тож не випадково один із руських літописців, відзначивши, що Ольгерд «багато земель і країн звоював, і гради, і княжіння узяв собі і збільшилось княжіння його більше всіх», вбачав розгадку цього історичного феномена у тому, що володар Литви «не стільки силою, скільки мудрістю воював».
Попри збереження ординської зверхності над південноруськими землями, їх приєднання до Великого князівства Литовського було важливим успіхом Ольгерда у боротьбі за загально-руський політичний пріоритет, на який у цей період претендувало й Московське князівство. Однак Ольгерду не вдалося істотно послабити впливи Москви. Більше того, наприкінці 70-х рр. XIV ст. намітилося її зближення з окремими литовськими князями.
Причиною цього стали події, що розгорнулися у Литві після смерті Ольгерда (1377), коли великокнязівський віленський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, його молодший син Ягайло (від другого шлюбу з тверською княжною Уляною). Це викликало обурення старших Ольгердовичів. Деякі з них навіть відмовилися визнавати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до короля Людовика Угорського та московського князя Дмитра Івановича (відомого як Донський). Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та Кейстутом Режим їхнього співправління, успадкований від попередніх часів, тривав лише кілька років. Невдовзі між ними спалахнула відкрита боротьба, що закінчилася загибеллю Кейстута, таємно задушеного за наказом племінника (1382) Месником за батька виступив князь Вітовт Кейстутович, котрий вдався до допомоги Ордена.
У цій ситуації Ягайло змушений був шукати союзників як у середині держави, так і поза її межами. Щоб зміцнити своє становище, він, додержуючись традиції співправління, наблизив до себе брата Скиргайла, котрий, отримавши Троцьке княжіння, зайняв при ньому те ж місце, що мав при Ольгерді Кейстут. Незабаром сприятливо склалися й зовнішньополітичні обставини малопольські політики висунули ідею одруження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою. Цей союз мав посилити позиції обох держав у боротьбі зі спільним ворогом — Орденом.
Ягайло прийняв пропозицію Наслідком цього стало укладення Кревської унії (1385), якою передбачались інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави й перехід у католицтво Ягайла та всіх мешканців Литви У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім'я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем Було охрещено й Литву — останню язичницьку країну в Європі (за винятком Жемайти, яку окатоличено лише 1430 р. ). Однак Ягайлу так і не вдалося повністю втілити укладену в Крево угоду й згідно з нею «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської», бо в особі Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної самостійності Великого князівства Литовського Початок державному відродженню Литви був покладений Острівською угодою, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Литві (1392) А вже за кілька років, литовсько-руські князі та бояри проголосили Вітовта королем (1398).
Українські землі за князювання Вітовта (1392—1430)
Зростання могутності Вітовта було тісно пов'язане з тими змінами, які відбувалися протягом останнього десятиліття XIV ст. у внутрішньому устрої підвладної йому держави. В цей період найвизначніші з-поміж литовських князів, які мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні правителі їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася сплатою щорічної данини та «послушством».
Саме в цьому «послушстві» 1393 р. відмовив Вітовту (як раніше його батькові Кейстуту) новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й призвело до воєнної конфронтації Зазнавши поразки від Вітовтових військ під Докудовим, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку^на Сіверщині й врешті-решт мусив капітулювати. Його землі були конфісковані та передані князю Федору Любартовичу, у якого відібрали Волинь.
Того ж року втратив Поділля Федір Коріатович, котрий, за літописним переказом, володів ним після смерті своїх трьох братів Зпдно з тим же переказом, за його князювання «Подільська земля не хотіла слухняною бути (владі) князя великого Вітовта і Литовської землі, як і до того слухняною не була. І князь великий пішов з усіма силами литовськими до Поділля і в усіх містах засів». Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині
Дійшла черга й до Київської землі, яку Вітовт пообіцяв передати Скиргайлу як компенсацію за втрачене ним Троцьке князівство. Усунення з уділу Володимира Ольгердовича сталося 1394 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович, але ненадовго За літописним оповіданням, цей «чудовий і добрий князь» був невдовзі отруєний намісником митрополита Фомою. 3 його загибеллю у Києві утвердився князь Іван Гольшанський, котрий передав свою владу у спадок синам.
Хоча в результаті цих подій удільний устрій південноруських земель так і не був ліквідований, місцеві можновладці зазнали нищівного удару, а позиції Вітовта значно зміцніли.
Катастрофа спіткала його несподівано — у серпні 1399 р. , коли в битві на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі Масштаби цієї трагедії мимоволі викликають у пам'яті битву на Калці, в якій загинули тисячі руських воїнів (1223). Ця аналогія не є цілком довільною в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна. На Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі.
Втім це, безперечно, не означає, що Вітовт не дбав про вдасні політичні інтереси Користуючись ситуацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі, на вагу котрого у татарсько-литовських взаєминах указують його численні підтвердження у XV—XVI ст. Очевидно, плани Вітовта сягали ще далі Принаймні, так стверджує один з літописців, оповідаючи, що перед битвою «радився Вітовт з Тохтамишем, кажучи «Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві, на великому княжінні на всій Руській землі». Тож поразка на Ворсклі була не просто воєнною катастрофою. Тут, за словами відомого польського історика Л. Колянковського, «у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи».
Не випадково невдовзі було відновлено унію з Короною Польською Угодою, укладеною у Вільно на початку 1401 р. , Вітовт визнався довічним правителем Литви. Після смерті ж усі підвладні йому землі, за винятком тих, що залишалися його вдові та братові Сипзмунду, поверталися до складу Польщі, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація Великого князівства Литовського, передбачена Кревською унією.
Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені політичні позиції. Особливо зріс його авторитет після битви при Грюнвальді (1410), де були вщент розбиті рицарі — тевтони Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), якою фактично визнавалося право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого — князя литовського, кандидатура якого погоджувалася з Ягайлом чи його наступником на польському троні
Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. На коронаційний з'їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці та псковичі, а також візантійський, ординський, волоський посли. Однак внаслідок протидії з боку Ягайла. Вітовт так і не був коронований. Він помер у жовтні 1430 р. «у великій честі та славі», залишивши по собі довгу пам'ять. На Вітовта у своїй політичній практиці орієнтувалися інші литовські володарі, а порядки, що існували за його часів, розглядалися у Литовській державі як нормативні.
Наступником Вітовта став молодший Ольгердович — Свидригайло. Людина примхливої та неспокійної вдачі, він протягом кількох десятиліть завдавав чимало клопоту як великому князю литовському, так і своєму братові Ягайлу. Той тільки під тиском обставин погодився на його кандидатуру, що користувалася особливою популярністю серед руських князів та бояр.
Князювання Свидригайла розпочалося з воєнних дій на пограниччі Польщі та Литви Яблуком розбрату стало західне. Поділля, яке з 1395 р. належало Спиткові з Мельштина. Після загибелі Спитка у битві на Ворсклі воно повернулося до Ягайла, котрий 1411 р. передав його Вітовту в довічне володіння. Втім польські шляхтичі, яких було чимало на Поділлі, неохоче присягали на вірність новому володарю і продовжували вважати свої землі коронними, що цілком відповідало намірам краківського двору приєднати Поділля до Польщі по смерті Вітовта. Тож не дивно, що на звістку про неї поляки захопили кілька замків на західному Поділлі. Це викликало обурення Свидригайла, який у відповідь затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, та не додержав свого слова, і на польсько-литовському прикордонні спалахнула війна, котра, щоправда спиралася не на ініціативу Свидригайла, а на рух місцевих сил.
Поштовхом до початку воєнних дій між королем і великим князем литовським стала образа, завдана Свидригайлом Ягайловому послу. Роздратований поведінкою брата король у червні 1431 р. вирушив на Волинь, де 31 липня зіткнувся із Свидригайловим військом. По битві, яка відбулася під Луцьком, литовський володар був змушений відступити. Місто ж опинилося в облозі, що затяглася на кілька тижнів Пасивність, виявлена Свидригайлом у ході цієї кампанії, певною мірою компенсувалася його зусиллями з мобілізації своїх союзників—німців, волохів і татар. Це й змусило польського короля у серпні 1431 р. піти на дворічне перемир'я із Свидригайлом на умовах збереження статус-кво. Однак справу так і не було доведено до кінця. Через рік, у серпні 1432 р., Свидригайло втратив великокнязівський стіл, який узурпував молодший брат Вітовта — Сигізмунд Кейстутович.
Ця узурпація була незабарно визнана Польщею, правлячі кола якої сподівалися на поступки Сигізмунда у спірних питаннях — зокрема, щодо Поділля. Сподівання виправдались — того ж 1432 р. Сигізмунд своїм актом відступив Польській Короні Поділля і території на волинському пограниччі. Одночасно він визнав зверхність Ягайла як польського короля. До нього чи до його наступника повинно було відійти Литовське князівство по смерті Сигізмунда. Подальша доля Литви вирішувалася обома сторонами, які мали спільно обрати нового великого князя литовського.
Свидригайло, скинутий Сигізмундом, не склав зброї. Протистояння цих двох князів стало стрижнем, навколо якого оберталися історичні події у Литовській державі до кінця 30-х рр. XV ст. їх боротьба мала національне забарвлення, бо Свидригайло тримався силою руських земель, котрі відмовилися визнати своїм зверхником Сигізмунда і, за висловом літописця, «посадили князя Швитригайла на велике княжіння Руське». Водночас серед його прихильників було чимало литовських князів та панів, тобто представників суспільної еліти, яка була його основною опорою і на Русі. На противагу Свидригайлу, котрий обстоював, головно, інтереси аристократії, Сигізмунд намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти.
Можливо, чутки ці виникли в колах, які готували замах на Сигізмунда. Його організаторами джерела називають віленського й троцького воєвод та князів Чорторийських, а вбивцею — «дворянина, родом киянина, на ім'я Скобейко». Змовники сподівалися, що після загибелі Сигізмунда Литовську державу знов очолить Свидригайло. Але наступником Сипзмунда, вбитого у березні 1440 р., став 13-річний син Ягайла Казимир.
Невдовзі, 1444 р., у битві під Варною безвісти пропав його брат, король Владислав, і Казимир отримав польську корону (1447). Після його смерті (1492) персональну унію Польщі з Литвою було розірвано. Великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем —його брат Ян-Альбрехт. Та вже 1501 р., по кончині останнього, обидві держави знов об'єднались у руках
Олександра. Ця ситуація відтворилася і за його наступників — Сигізмунда І (1506 —1548) та Сигізмунда-Августа (1548—1572). Однак і за єдиного володаря аж до самої Люблінської унії (1569) зберігалася державна окремішність Литви та Корони Польської, які залишалися двома самостійними політичними організмами.
Казимир відновив удільність Київського князівства, яке протягом 20—30-х рр. XV ст. перебувало під владою воєводи Михайла Гольшанського. Сюди, у своє родове гніздо, повернулися нащадки Володимира Ольгердовича. 1440 р. у Києві утвердився його син — Олександр (Олелько) Володимирович. Згодом його заступив Семен Олелькович (1455— 1470), що залишив по собі добру пам'ять, відновивши Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, «розорену і в запустінні сущу від нашестя злочестивого Батия». Він обдарував її «златом і сріблом, і сосудами церковними» та «в ній же й сам був похований у гробниці, яку сам створив». Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком князю Семену, після якого «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали».
Такою була воля Казимира, котрий на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника — Мартіна Гаштольда, брата дружини покійного князя. Однак Семен мав прямих спадкоємців — сина Василя та брата Михайла, який у той час перебував у Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі рішуче відмовилися прийняти Гаштольда як людину некнязівського походження. За свідченням польського історіографа XV ст. Яна Длугоша, вони двічі не пускали Гаштольда до міста, заявляючи, що або всі накладуть головами, або, якщо Казимир не поставить їм князем Михайла Олельковича, добудуть собі іншого — як не православного, то хоч католика. Це виразно засвідчує відданість киян традиції князівського правління. Та 1471 р. їй, однак, був покладений край — Київ під загрозою сили визнав владу Гаштольда. Так Казимир домігся свого і «царственний град Київ і княжіння його у воєводство перемінив».
Однак намагання правлячих кіл Литви твердо стати на місцевому грунті спровокувало бурхливу реакцію не тільки й киян, а й Олельковичів, фактично відтиснутих від широкої політичної влади, попри високий родинний авторитет. Відомо, що як Олелько Володимирович, так і Семен Олелькович неодноразово висувалися кандидатами на великокнязівський стіл — адже вони походили зі старшої лінії Ольгердовичів і формально мали на нього більші права, ніж Казимир та інші нащадки Ягайла, сина Ольгерда від другого шлюбу. Про болючість цього питання для київських князів свідчить лист одного з далеких нащадків Володимира Ольгердовича Сигізмунду-Августу. У ньому він майже через 200 років після приходу до влади Ягайла дорікав його правнуку: «Нашою батьківщиною було Велике князівство Литовське, оскільки прапрадід наш, князь Володимир — син великого князя Ольгерда, і як князь великий Ольгерд узяв собі другу дружину, тверянку (Уляну, дочку князя Олександра Тверського), і задля тієї другої своєї дружини прадіда нашого відставив, а дав той столець, Велике князівство Литовське, другої своєї дружини дітям, сину Ягайлу».
Так писав князь Іван Бєльський з Москви до Литви 1567 р. А майже за сто років до цього, на початку 80-х рр. XV ст., втрата обох князівських «отчин» — Києва й Вільна — спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до активної боротьби. Йдеться про так звану «змову князів» 1481 р., її організаторами були Михайло Олелькович і Федір Іванович Бєльський (обидва—онуки Володимира Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері). Змову викрили (ймовірно, не без допомоги київського воєводи Івана Ходкевича). Бєльському пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Гольшанський наклали головами. їх наміри, очевидно, залишилися таємницею для сучасників. Принаймні на таке припущення наштовхує літописна згадка про події 1481 р.: «Місяця серпня 30 король польський і литовський Казимир звелів стратити князя Михайла Олельковича і князя Івана Юрійовича, вина яких Богу одному відома».
За свідченнями деяких джерел, змовники мали за мету детронізацію (а можливо, й убивство) Казимира Ягайловича і возведення на великокнязівський стіл Михайла Олельковича. Це передбачалося вчинити чи то під час королівського полювання, чи то на весіллі Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир. У будь-якому разі лише щасливий збіг обставин нібито урятував його від смерті. Неясно, наскільки вірогідною є й літописна версія, за якою організатори змови хотіли відірвати від Великого князівства Литовського землі до р. Березини та піддатися з ними Москві. Однак не виключено, що вони сподівалися на підтримку московського князя, з яким їх зв'язувала родинна традиція: Олелько був одружений з дочкою Василія І Анастасією, а сам Володимир Ольгердович зажив слави тим, що «бігав на Москву й тим пробігав отчину свою Київ». Як би там не було, всім цим планам не судилося збутися. Відлунням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у Києво-Печерському пом'янику: «Пом'яни, Господи, убієнних: князя Михайла Олександровича, князя Іоанна Юрійовича».
Та хоч традиція князівського правління у Києві назавжди перервалася, у свідомості тогочасної людності він залишався «столицею славетного колись князівства Київського» (так характеризував його наприкінці XVI ст. київський біскуп Йосиф Верещинський), «першим з-поміж усіх інших міст» (близько 1550 р., Михалон Литвин). Водночас мандрівники із сумом зазначали, що Київ, «одне з найгарніших і найбагатших міст», «пограбований і спустошений до краю жорстокістю й несамовитістю татар» (1524 р., Альберто Кампензе). Сусідство з ними завжди чаїло в собі небезпеку. Але якщо 1399 р. Темір-Кутлуй після поразки литовсько-руського війська на Ворсклі обмежився лише значним грошовим викупом, а 1416 р. татари пограбували і спалили Печерський монастир, то 1482 р. місто було майже повністю знищене.
Річ у тому, що у Східнй Європі відбулася зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої полягала в оформленні на початку 70-х рр. XV ст. московсько-кримського союзу, спрямованого проти Польщі, Литви і Великої (Заволзької) Орди. «Наїзд» кримців на Київ був здійснений за прямою вказівкою Івана III, посол якого ще навесні 1482 р. вимагав від хана Менглі-Гірея напасти на Поділля або на Київщину. Татари з'явилися біля Києва 1 вересня 1482 р., у Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відлік нового року. Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно одержав звістку про наближення ворога і не зумів належним чином організувати оборону міста. Воно було спалене. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії.
Розграбування Києва було проявом агресивної щодо навколишніх східнослов'янських земель політики Московського князівства, яке протягом другої половини XV ст. перетворилося на могутню державу. 1478 р. до її складу ввійшла Новгородська земля, а 1485 р.— Тверське князівство, один з найголовніших суперників Москви. В результаті під владою Івана III був об єднаний основний масив великоруських земель.
Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя московського відбилися на його титулатурі. Від середини 80-х рр. XV ст. він почав називати себе «государем і великим князем усієї Русі», що не тільки підбивало підсумки об'єднавчим змаганням, а й містило у собі виразні претензії на зверхність над усіма східнослов'янськими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської та Польської держав. Це цілком усвідомлювали їх правлячі кола, про що свідчить дипломатична документація початку 90-х рр. XV ст.
Саме тоді у переговорах між великим князем литовським і послами Івана III останній уперше у практиці московсько-литовських відносин був названий «государем усієї Русі» (січень 1493 р.). Це, зрозуміло, викликало у Вільні рішучий протест. Роз'яснення надійшли лише через півроку: «Государ наш у своєму листі до вашого государя... нового нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі». Таким чином, претензії московського князя на всі руські землі були підкріплені посиланням на історичну традицію. Спираючись на безперервний династичний зв'язок між московськими й давніми київськими князями, Іван III став на шлях відтворення своєї загальноруської «отчини».
Важливу роль у формуванні зовнішньополітичного курсу Московської держави наприкінці XV ст. відігравали суто економічні мотиви, й передусім інтереси торгівлі. З переходом під владу Москви Новгорода та Івері було частково вирішено історичне завдання виходу до північних і західних торгових шляхів. Що ж до південного напрямку, то тут принципове значення мав дніпровський шлях, який вів у Крим і далі, у країни Сходу.
Однак умови для торгівлі тут були досить несприятливими. Дипломатичне листування 80— 90-х рр. XV ст. рясніє численними скаргами московських купців на утиски з боку представників литовської адміністрації. Російські посли активно обстоювали у Литві економічні інтереси своєї держави, вимагаючи гарантій безперешкодної торгівлі. Однак існували й інші, суто воєнні, засоби розв'язання проблем. Вперше їх було застосовано наприкінці 80-х рр. XV ст. Точніше датувати початок війни між Московщиною та Литвою неможливо: формально її так і не було оголошено, хоч конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали протягом усього передостаннього десятиріччя XV ст., що й дало підстави відомому історику О. О. Зиміну назвати ці події «дивною війною». Особливо погіршилася ситуація на прикордонні після смерті Казимира (7 червня 1492 р.), з якою істотно зросла воєнна активність Москви.
Новий литовський князь Олександр Казимирович, не маючи необхідного політичного і воєнного досвіду для відкритої боротьби, намагався уникнути конфронтації з Московщиною. Він сподівався на мирне полагодження спірних питань через шлюб з дочкою Івана III — 18-річною княжною Оленою.
Ідея династичного союзу не була новиною для московсько-литовських взаємин. Свого часу розроблялися плани шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Івановича Донського; двоюрідний брат останнього Володимир Андрійович був одружений з Оленою Ольгердівною, син Василій — з донькою Вітовта Софією. Що ж до шлюбу Олени Іванівни та Олександра, то, укладаючи його, литовський князь явно помилився у своїх політичних розрахунках: він не лише не усунув напруженості у міждержавних відносинах, а й зав'язав новий вузол суперечностей між Москвою та Вільно.
Іван III звинуватив зятя у тому, що він всупереч передшлюбним обіцянкам, «неволить» Олену в католицтво. Під тим же приводом — утисків православних — перейшли на службу до Івана III нащадки тих московських князів, які за півстоліття до цього знайшли притулок на території Литовської держави, де їм було надано величезні володіння на Сіверщині. Це й спровокувало московсько-литовську війну, яка тривала протягом 1500—1503 рр.
Олена вважала себе винуватницею усіх цих подій. Однак, зрозуміло, причини війни полягали не в обставинах її життя у Литві. Укладаючи мир з Олександром 1494 р., Іван III не збирався відмовлятися від своїх претензій на всі руські землі. Що ж до поголосу про насильне покатоличення руських земель, то його фальшивість цілком очевидна, як і спроби копіювання ситуації 1500 р. через вісім років, під час повстання Михайла Глинського, котрий також поширював аналогічні чутки.
Католик за віросповіданням, європейськи освічена людина, Михайло Львович Глинський (що походив з незначного князівського роду, який дістав своє прізвище від Ілинська на Сулі) зробив блискучу кар'єру при дворі Олександра, обійнявши уряд маршалка двору і отримавши великі маєтності. Після смерті Олександра (19 серпня 1506 р.), якого заступив брат Сигізмунд, становище Глинського помітно похитнулося. Поразка ж ініційованих ним у лютому 1508 р. авантюр змусила його шукати підтримки московського князя, котрий обіцяв передати йому всі волості та міста, які він «придобуде» у Литві. Де б не з'являлися загони Глинського, вони, за його власними словами, «вогонь пускали й шкоди чинили», беручи чисельний полон. Певну воєнну підтримку надай йому московський володар, який ще раніше, порушивши укладене 1503 р. на шість років перемир'я, розгорнув бойові дії проти Литви. Та ця допомога виявилася явно недостатньою, що за умов, коли повстання не мало глибоких соціальних коренів, прирекло його на поразку.
У пізнішій традиції Глинський змальовується як оборонець національних інтересів руських земель Литовської держави, виразник настроїв місцевої православної аристократії. Насправді ж, на думку сучасних дослідників, він був лише талановитим авантюристом, здатним перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.
У жовтні 1508 р. закінчилася московсько-литовська війна, Литва була змушена формально визнати втрату на користь Москви сіверських земель, яка фактично відбулась 1500 р. Глинський, емігрувавши до Московщини, не полишав спроб налагодити стосунки із Сигізмундом. Красномовним свідченням цього є його лист громаді м. Гданська, де він, бідкаючись на своє життя, висловлював бажання повернутися до Литви за умов отримання колишніх урядів та маєтностей (1509). Однак ці його плани не реалізувалися, й надалі Глинський мав обстоювати московські інтереси. Зокрема, з його іменем хроністи пов'язують втрату Литвою Смоленська (1514), мешканці якого піддалися Василію III нібито за намовою цього бунтівливого князя.
У контексті смоленських подій згадується й інший український князь (який, до речі, після втечі Глинського отримав його резиденцію Турів) — гетьман Костянтин Іванович Острозький. Він завдав нищівної поразки московському війську в битві під Оршею (8 вересня 1514 р.). Літописне оповідання про цю подію є справжнім гімном «славному й велико умному» князеві, котрого анонімний автор порівнює із славетними полководцями минувшини — Тиграном, Антіохом, Пором, Олександром Македонським; наприкінці ж висловлено побажання, «аби так само бив сильну рать татарську, проливаючи кров їх бусурманську». Це й не випадково — адже на той час напади кримчаків перетворилися на постійний чинник життя українських земель, який істотно впливав на демографічні, економічні та соціальні процеси у регіоні.
Татарський фактор» активно формував демографічну ситуацію в Україні, особливо у Середньому Подніпров'ї, яке, за висловом М.Грушевського, «в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи», а в середині XIII — середині XVI ст. «стало глибоким перелогом, на якім буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка».
Ще у XIII ст. частину населення тут було винищено, частина ж (хай і незначна — верхівка духовенства, дрібні князі та бояри з їх почтами) мігрувала, тяжіючи до міцної князівської влади й, як зазначено в одному з документів XIV ст., до «постійних і надійних джерел прибутків». У Києві на кілька століть осередком міського життя став. Поділ Верхнє ж місто залишилося німим свідком колишньої величі «матері руських міст». Поступово вилюдніли Південна Київщина та Переяславщина, створивши так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і володіннями руських князів, яка, за висловом італійського мандрівника XIII ст. Плано Карпіні, перебувала «під безпосередньою владою татар». Аналогічні зони виникли у Галицькому Пониззі (Бакота) та у верхів'ях Південного Бугу (Болохівська земля). Сам факт існування певних груп населення, «сидячих за татарами» з власної волі, вказує на те, що тодішні русько-татарські відносини не можна осмислювати лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Очевидно, що протягом другої половини ХІІІ-ХІV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Тривалий час цілком толерантним було й ставлення правлячої верхівки Литви до тюркського населення Південної Русі, що виразно засвідчує значна кількість татарських родин у складі місцевої шляхти в XV—XVI ст.
Зі зміною традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу великих литовських князів наприкінці XV ст. і їхньою переорієнтацією на Заволзьку Орду ситуація в регіоні різко погіршилася Вище вже йшлося про погром Києва 1482 р. Відбудова міських укріплень після цього Менглі-Гіреєвого походу стала загальнодержавною справою, в якій взяли участь близько 60 тис. чоловік, однак київський замок так і не був належно «зароблений і поставлений». Власне, у Вільні та Кракові покладалися не стільки на обороноздатність «украінних» замків, скільки на можливість полагодження стосунків із Кримом. Досить лише пригадати широковідомий лист Казимира до хана, в якому він розцінює розорення Києва як Божий гнів і зазначає з цього приводу. «Хоча б і ти, царю, тому помічником не був, однак (все одно) було тому городу горіти і тим людям загинути, коли на них Божий гнів прийшов, а з Божої ласки у нас є градів і волостей досить» Така позиція не могла не стимулювати подальших татарських набігів, внаслідок яких запустіли обширні території на півдні України. На них практично не поширювався державний контроль Литви. Тож не дивно, що у XVI ст. московські «сторожі» вільно почувалися на теренах Переяславщини, а вихідці з Сіверщини (яка залишалась у складі Московщини до Деулінської угоди 1618 р. ) становили значну частину місцевої промислової людності — так званих «уходників» Крім цих промисловиків, які жили тут «на м'ясі, на рибі, на меду», в ревізіях середини XVI ст. згадуються хіба що «копачі», котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани.
Значно відчутнішим демографічним наслідком татарських нападів на Україну були величезні втрати населення. Сучасник задавав риторичне запитання «Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів взяли татари у той чи інший час, хто склав докупи цілу суму і при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу. Хоча, кажуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає». І справді, визначити цю цифру досить непросто, за попередніми підрахунками вона дорівнює, як мінімум, — 2,5 млн убитих і полонених.
Татарські напади впливали й на темпи урбанізаційних процесів, значно уповільнюючи їх розвиток на Наддніпрянщині та Поділлі. Так, на Брацлавщині (Східному Поділлі) у середині XVI ст. було лише два міста й чотири містечка, тоді як на. Волині ці показники становили відповідно 32 та 89. Безперечно, багатовікові контакти з татарами, безвідносно до їх характеру, не могли не позначитися на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Та попри ці та інші іноетнічні впливи, збереглося усвідомлення його національної ідентичності — «руськості», що сприймалась як категорія не тільки етнічна, а й конфесійна.
Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-правове відчуження поодиноких земель Джерела XV—XVI ст. вирізняють окремі територіальні групи місцевого населення киян, волинян, подолян тощо. Згадуються і так звані сіврюки — нащадки літописних сіверян, що зберегли свою етнографічну самобутність до XVI ст. , коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною. Інша хвиля міграційних рухів була пов'язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричинене цим переміщування населення, підриваючи основи регюналізму, разом із іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості. Ного ознакою стало використання в літературній традиції початку XVII ст. терміна «Мала Русь», який вирізняв Україну з-поміж інших руських земель.
Основу економіки України у ХІV-ХVІ ст. становили землеробство й традиційні промисли мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення.
Це й не дивно далися взнаки монгольська навала і небезпечне сусідство з «Татарією» (на кордоні з якою наприкінці XV ст. розміщував Киш італієць Амброджю Контаріні). Занепала аграрна культура Величезні обшири східноукраїнських земель, що їх родючість і напрочуд багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців, обезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські й бортні «уходи» (угідця). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств — сезонного «уходництва». Ним займалися приходні — і серед них не тільки промисловики — професіонали, а й міщани та селяни Характерно, що у XIV—XV ст. значна частина останніх, як і за давніх-давен, платила данину «медом і скорою (шкурками хутрових звірів — куниць, білок, бобрів, лисиць тощо)». Бортні землі становили самостійні господарські об'єкти — предмет пожалувань литовських князів Аналогічна картина спостерігалася й на тих землях, які у XVI ст опинились у складі Московської держави військово-служилому люду при розміщенні на території найчастіше роздавали «за пашню» бортні угіддя.
Промислова діяльність, яку живив стабільний на продукти мисливства, бортництва на, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпровя від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули більш зрілих форм і звідки, починаючи з середини XVI ст. , хліб експортувався у Західну Європу.
Впродовж XIV—XVI ст. українські землі, попри економічну стагнацію, були одним з важливих чинників системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи, головного, транзитну «московсько-ординську торгівлю з'єднуючи Крим і Північне Причорномор я з Північно-Східною Руссю. Від Таванського переводу її Дніпра торгові каравани йшли «землею або подою», тобто суходолом чи Дніпром, повз Чернігів й Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідки через Воротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви.
Окрім цієї «стародавньої й загальновідомої в усіх своїх звивинах дороги» з Криму до Московщини вів ще один шлях — «полем», повз державні митниці Починаючись біля Перекопу, він ішов степом до витоків р. Коломак, де повертав на Путивль. Звідси купецькі каравани прямували до Москви через Новгород-Сіверський або Новосиль.
Цими торговими шляхами через Подніпров'я курсували різноманітні східні товари тканини, одяг, килими, сап'ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус, мило, зброя. Назустріч їм з півночі йшли предмети московського експорту хутра, шуби, шкіра і шкіряні вироби тощо. Частина цього краму реалізовувалася на українських ринках, зокрема у Києві, який, за описом середини XVI ст. , що належить Михалону Литвину, був «наповнений чужоземними товарами». Він же твердив, що завдяки цій торгівлі «київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні татарин на це не скаржились. Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заметами. Тому трапляється, що в непоказних київських хижах (втім, переповнених плодами, овочами, медом, м'ясом і рибою) з'являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі у такій кількості, що я й сам, бувайте, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль».
Чимало торгових шляхів пролягало теренами Галичини, Волині та Поділля Ними у Західну Європу рухалися як східні й московські товари, так і продукти місцевого господарства віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, атлас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина. Протягом XV—XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку, який з плином часу потребував дедалі більше деревини й продукції місцевого промислового та сільського господарства. Інтенсифікація останнього досягалася за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини у регіоні.
Особливістю середньовічних соціумів було переважання селянства в структурі населення.
У XIV—XVI ст. частина селян відбувала повинності безпосередньо на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж (яка постійно збільшувалася за рахунок роздачі доменіальних маєтностей) сиділа на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.
Межа між групами селянства була досить умовною. Зокрема, слуги, крім несення військової, «пушої»чи «ординської» служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина і т. ін.
Таким же відносним був і поділ селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). «Непохожий» міг покинути свого володаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс відповідну службу, або ж продавши свій грунт. У свою чергу, «похожий» селянин, відсидівши десять років на чиїй-небудь землі й не застерігши собі права виходу, міг бути його позбавлений.
Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і втеч значною мірою формувалося населення середньовічних міст. Та й за характером занять міщани, особливо у невеликих містах та містечках, мало чим відрізнялися від селян. Однак з розвитком міст на перший план висувалася реміснича й торгова діяльність їх мешканців. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 80. На корінних українських землях від кінця XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком, об'єднувались у цехи. У регіонах, що входили до складу Литви, цехова організація не набула значного поширення. До того ж тут не існувало жорсткої регламентації, притаманної ремісничим корпораціям Західної Європи.
Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступала шляхта, котра, втягуючись у товарно-грошові відносини, здобула право безмитного провозу продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхти лише частково характеризувало її суспільний статус, юридично оформлений законодавством XIV — другої третини XVI ст. Ним їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що у сукупності й визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної верстви.
Щоправда, за її монолітним фасадом крилися різні прошарки. Найближчою до суспільних низів, як за походженням, так і за способом життя, була дрібна шляхта, чи то зем'яни — здебільшого нащадки тих слуг, які несли військову (боярську) службу, являючи собою проміжну ланку між селянством і військово-служилою верствою. Цю ланку було розірвано у XVI ст., коли ті з слуг, які спадково, з діда — прадіда, відбували дану службу, отримали чи «вивели» собі шляхетство, а решта поступово злилася з селянством і козацтвом.
Вищим за зем'ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать — князі, що їх цариною до середини XVI ст. була Волинь і які в останній третині цього століття посунули на Київщину та Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.
У XV—XVI ст. паралельно з кристалізацією шляхти відбувалося формування принципово нової соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII— XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення.
Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. «Життя по уходах,— писав М. Грушевський,— захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори». Однак тут на випадок татарських «наїздів» доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових «ватаг» набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабність для тих, хто, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, «терпів тяжкі злидні чи був засуджений за карні злочини», кого гнали з насиджених місць «обставини або закони». «Козакування» перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.
Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок населення — козацтво, що починає згадуватись у документах з кінця XV ст. (1489, 1491 та інші роки). Завдячуючи своєю появою сусідству з «Татарією», воно органічно увібрало у себе чимало тюркських елементів — у назвах, побуті, звичаях.
Правлячі кола Польщі й Литви розглядали козацтво як дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи приборкати козацтво, вони водночас вважали за можливе спрямовувати його енергію у річище загальнодержавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда І, використати прикордонних відчайдухів для «послуги й оборони». Саме цей литовсько-польський володар першим висловив ідею організації козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи. Однак за його життя цей проект залишився нереалізованим. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набрало певних організаційних форм і водночас було інкорпоровано до тогочасної станової структури.
Остання, згідно з традиційними уявленнями, була трискладовою. Поряд з тими, хто працює та воює, вона включала тих, хто молиться, — духовенство. Особливістю цієї станової групи була її незамкненість — адже ряди духовенства постійно поповнювали представники усіх інших суспільних прошарків.
Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному грунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючи достатніх сил для боротьби з Лівонським орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, охрестився за католицьким обрядом і мусив заснувати єпископію (1251). Та це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, «льстиво було». 1260 р. Міндовг розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся християнства, керуючись власними політичними розрахунками. Суто прагматичними міркуваннями керувався згодом і Гедимін, котрий, намагаючись зав'язати торговельні контакти з містами Ганзи, у своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво.
Уже в XIV ст. виразно проявились «руські» впливи у Литві: православ'я прийняли сини Гедиміна Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього. Досить поширеними були й родинні зв'язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. Важко судити, наскільки далекосяжними могли б бути наслідки шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже, за попередньою угодою, литовський князь мав стати православним). Проте історія розпорядилась інакше. Саме Ягайло, одружившись на королеві Ядвізі, рішуче зв'язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії язичників — литовців було охрещено за католицьким обрядом, а бояр — католиків зрівняно у правах з польською шляхтою; крім того, за Городельським привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. Згодом, з ускладненням внутрішньополітичної ситуації у Великому князівстві Литовському, привілеями 1432 і 1434 рр. ці права були поширені на руських князів та бояр, щоб стабілізувати становище в країні та «уникнути на майбутнє розколу між народами» Литовської держави. Однак майже через сторіччя,1529 р., чинність Городельського привілею було підтверджено, чому передував протест литовських панів проти призначення троцьким воєводою православного князя Костянтина Острозького (1522).
Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви (куди у 20-х рр. XIV ст. переїхав митрополит) — адже з політичним відчуженням східнослов'янських земель існування єдиної митрополії, цього релікта давньоруської доби, перестало відповідати реаліям часу. Литовські володарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Паралельно докладалося чимало зусиль до відновлення єдності католицької та православної церков. Відомо, що, для переговорів, про їх унію на Констанцький собор (1414—1418) Вітовт відрядив литовського митрополита Григорія Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше, 1439 р., на Флорентійському соборі, де були остаточно з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище тощо. Митрополит Ісидор, який представляв на соборі єдину на той час митрополію Київську та всієї Русі, був висвячений папою на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях папську буллу, де повідомлялось про укладення унії.
Однак володар Московщини Василій II виступив проти укладеної у Флоренції унії, й Ісидор мусив шукати порятунку в Римі У 1451 р. Казимир Ягеллончик передав «митрополич столець» московському митрополиту Іоні, хоч і ненадовго після призначення в Римі на київську митрополію учня Ісидора, Григорія Болгарина (1458), йому всупереч опору з боку Іони й великого князя московського, були підпорядковані всі православні литовські єпархії, чим остаточно ліквідовано єдність загальноруської митрополії. За словами сучасника, «відтоді стало два митрополити на Русі — один у Москві а другий у Києві.
Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю римського папи, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 р. Царгородський патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Григорія Болгарина (1467). 3 благословіння Константинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.
Таким чином, на території Великого князівства Литовського церковну унію так і не було втілено у життя. Як писав наприкінці XVI ст. єпископ Іпатій Потій, «з'єднання грецької церкви з римською мало не півтораста літ по соборі Флорентійському отлогом лежало», причину чого він убачав у недбалості вищих церковних ієрархів. Втім, пояснення цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. Тож недарма Сигізмунд І, на правління котрого припало три литовсько-московські війни, «Русь любительно милував».
Дещо інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва та ін. Релігійна політика останнього
Ягеллона —польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II Августа — не відзначалася послідовністю. Двічі (1547 і 1551) підтвердивши чинність Городельського привілею, він 1563 р. скасував його, зрівнявши у правах шляхту католицького і православного віросповідань, чим заразом задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.
№ 9. Люблінська унія 1569 року та її вплив на українські землі
Об'єднання Польщі та Литви в «єдину спільну Річ Посполиту», здійснене на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р. , увінчало собою унійні змагання, започатковані у Крево 1385 р. Відтоді було укладено чимало державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь «шкір і печаток (скріплених печатками пергаментних документів), усе-таки не мали унії», — точніше, на середину XVI ст. вона була лише персональною. Така ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку. Однак литовці ревно обстоювали свою державну самостійність. Змінити ставлення до об'єднавчих проектів їх змусила так звана Лівонська війна з Московщиною (1558—1583), яка виснажила матеріальні ресурси країни та помітно позначилася на позиціях шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею. До того ж їй імпонували широкі права, якими користувалася шляхта Корони Аналогічними були й настрої на литовсько-польському порубіжжі,— хоч і з інших причин населення Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край постійним прикордонним конфліктам. Неприхильно ставилася до унії верхівка Литви, яку відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя її настрій виразно засвідчила поведінка литовської депутації, котра після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня потайки покинула Люблін.
Цей вчинок не спантеличив польську сторону, яка вжила рішучих заходів, реалізуючи свою програму-мінімум — привласнення Волині та Підляшшя. Сейм зажадав від короля «повернення» останніх Польщі, заочного, з огляду на відсутність литовців, вирішення питання про унію, а в разі необхідності — розгортання воєнних дій. Тож, як зауважив М. Грушевський, «супроти рішучого відпору литовських сенаторів (було) кинуто в кут всі фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство Польща звернулася до насильства й ладилася війною змусити литовських панів, аби піддалися добро дійствам унії.
5 березня королівською грамотою Підляшшя й Волинь були приєднані до Корони. Представники цих земель мали прибути до Любліна і, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму. А оскільки вони з цим не поспішали, їм пригрозили конфіскувати їхні маєтки, чим і було залагоджено справу.
Цікаво, що на сеймових засіданнях волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі — певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків із своїми сусідами. Легкість, з якою вирішилася доля Волині й Підляшшя, спонукала поляків до дій. Незабарно було знайдено «докази» того, що Киш належить Короні, а заразом — і Брацлавщина. Так було побудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими претензіями московських володарів, які продовжували простягати руки до українських земель — передусім до Києва. На цьому і наголошували польські політики, обстоюючи необхідність їх інкорпорації до Корони Брацлавщину та Київщину було «возз'єднано» з Польщею на початку червня Тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569 р. ), всі українські землі опинилися поза межами Литви.
У такому «урізаному» вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польщею. Згідно з актом від 1 липня 1569 р. вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування (ознакою чого були окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди).
На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель. Однак наслідком цього було лише внесення пункту про їх «повернення» Польщі у додатковий, по твердний, акт унії від 11 серпня 1569 р. Таким чином, Волинь, Брацлавщина та Київщина, чию долю було вирішено «в антракті» унійних переговорів, остаточно злилися з Короною Анемічні спроби литовців повернутися до цього питання після смерті Сигізмунда-Августа (червень 1572) не увінчалися успіхом
Вимоги, висунуті шляхтою, на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив американський дослідник Я. Пеленський, у 60—70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування. «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту. Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави».
Принцип свободи віросповідання мав особливе значення для Речі Посполитої — і не лише з огляду на приєднання населених «схизматиками» українських земель, а й через бурхливе поширення тут протестантизму. Цей принцип прокламували наступники Сигізмунда-Августа — Генріх Валуа, Стефан Баторій, Сипзмунд III. Проте водночас у країні розгорталася діяльність ордену єзуїтів, котрі спрямовували зусилля на боротьбу з Реформацією. Паралельно вони активно обстоювали ідею церковної унії їй, зокрема, було присвячено працю єзуїтського проповідника Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577), адресовану князю Василю-Костянтину Острозькому. На нього, як і на інших сучасників, цей твір справив помітне враження.
Успіху католицької пропаганди сприяло безладдя, яке на той час панувало в житті православної церкви. За умов існування практики «подання», церковні уряди нерідко розглядалися лише як джерело прибутків. Ті ж, хто обіймав їх у гонитві за «достатком мирським» та «властительством», часто не тільки не являли собою взірець християнських чеснот, а й порушували найелементарніші моральні норми — були, за висловом сучасника, не святителями, а «сквернителями».
За цих обставин на захист авторитету православ'я виступили міщанські організації — братства, які створювалися при парафіяльних церквах. Пріоритет у цій справі належав львівському Успенському братству, що за статутом, ухваленим1586 р антюхійським патріархом Иоакимом, узяло на себе функції контролю за діяльністю духовенства. Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Балабана. В боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку Константинопольського патріарха Ієреми. Останній під час свого перебування у Речі. Посполитій зробив низку рішучих, але не досить продуманих кроків, то суворо додержуючись канонічної практики, то йдучи за існуючою традицією — передусім, позбавив сану митрополита Онисифора, призначивши на його місце Михайла Рогозу, і запровадив уряд патріаршого намісника з титулом екзарха, надавши його луцькому єпископу Кирилові Терлецькому (1589).
Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та виразне протегування Константинополем братського руху викликали невдоволення серед вищого духовенства, яке стало замислюватися «над способом утечі від того всього галасу й неспокою, який підняли домашні реформатори й грецькі ієрархи» (М. Грушевський). Унія гарантувала їм повне визволення з «неволі константинопольських патріархів», і саме тому ідея переходу під супрематію римського папи почала поступово оволодівати умами православних владик
Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Балабану, якого на з'їзді у Белзі підтримали луцький, турово пінський і холмський єпископи, письмово засвідчивши свою прихильність до унії (1590) їх наміри були схвалені Сипзмундом III. До змовників приєдналися нововисвячені єпископи перемишльський (Михайло Копистенський) та володимирський (Іпатій Потій), а згодом — і митрополит Михайло Рогоза. У середині 1595 р. умови укладення унії були погоджені з папським нунцієм і королем. Водночас позначилася протидія об'єднавчим задумам у вигляді протестів української шляхти й віденського духовенства Унійна авантюра була різко засуджена у посланні Василя-Костянтина Острозького, який закликав до рішучого опору діям владик, котрі ігнорували волю православного загалу. Серйозність власних намірів він підтвердив заявою про готовність виставити в разі необхідності 15—20 тис. чоловік на захист «благочестя» За таких обставин навіть Гедеон Балабан почав заперечувати свою причетність до унійного заміру.
Однак події вже набрали необоротного характеру король своїм універсалом підтримав унію, а Потій і Терлецький відбули до Рима, де 23 грудня 1595 р. були прийняті папою й склали йому присягу Заключний акт укладення унії мав відбутися на соборі в Бересті (нині м. Брест), призначеному на 6 жовтня 1596 р. Але прибулі на собор одразу розділилися на два ворожих табори Перший, офіційний, репрезентували митрополит, п'ять владик — уніатів і католицьке духовенство їм протистояли захисники ортодоксії— представники патріархату, єпископи Балабан і Копистенський, більшість православного кліру, князь. Острозький із сином, шляхта, міщанські депутації. Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони прокляли одна одну. Так унія глибоко розколола тогочасне суспільство замість того, щоб, за словами Сигізмундового універсалу, «зберегти й укріпити» єдність Речі Посполитої.
№ 10. Виникнення козацтва. Запорізька Січ та її роль в історії України
Нові явища в соціально-економічному житті України, передусім зародження і розвиток фільваркової системи, мали серйозні наслідки: дедалі більше посилювався феодально-кріпосницький гніт, доповнений обмеженням національних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство викликав хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої стали втечі селян.
Втечі набували характеру переселення, особливо з Галичини, Західного Поділля і Волині, де раніше почало розвиватися фільваркове господарство, у малозалюднені, а то й пустинні східні та південно-східні окраїни Поділля і Київщини. Втечі зростали з кожним десятиріччям і протягом XVI ст. набрали вже загрозливих для панства масштабів.
На нових місцях втікачі називали себе козаками — вільними людьми. Пізніше (XVII ст.) С. Грондський так писав про це: «Ті з руського (українського) народу, котрі... не хотіли терпіти далі ярмо і владу місцевих панів, відходили в далекі краї, на цей час ще незалюднені, і привласнювали собі право на свободу... засновували нові колонії і, щоб відрізнятися від підданих руських панів, стали називатися козаками».
У другій половині XV — на початку XVI ст. у верхоріччі Південного Бугу, на Собі й Синюсі, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра — вздовж Трубежа, Сули, Псла з'явилося чимало козацьких слобід і хуторів. Невдовзі козацькі селища зайняли цілу смугу на українському пограниччі — від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Сучасники (XVI ст.), описуючи заселення пограничних українських земель, підкреслювали: тоді як багатолюдні колись містечка й села центральних місцевостей країни пустіли, безлюдні раніше простори на окраїнах залюднювались.
Аналогічний в основному процес відбувався і в Росії. У другій половині XV—XVI ст. в результаті зростання феодально-кріпосницького гніту в центральних районах держави посилилися втечі селян у малозаселені й пустинні північні, східні та південно-східні окраїни. На Дону, Яїку, Тереку з'явилися козацькі поселення й утворилися цілі козацькі області. Козацтво відіграло значну історичну роль: воно сприяло господарському освоєнню нових земель, брало активну участь в антифеодальних виступах народних мас у країні й охороняло південно-східні кордони держави.
Про козаків на Поділлі є відомості вже від 80-х років XV ст. М. Бєльський, описуючи похід 1489 р. Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля (Брацлавщина) на татар, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані з своїми місцями. На Київщині найраніші відомості про козаків припадають на 1492 p., а потім, виразніші, — на 1499 р. У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499 p., де йдеться про стягнення мита київським воєводою, читаємо: «Которые козаки з верху Днепра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас и далей и што там здобудут, с того со всего воеводе киевскому десятое мают давати».
Малолюдні, а подекуди й безлюдні степи, які заселяло козацтво, були багаті на природні дари. Про наддніпрянські землі, наприклад, Михайло Литвин писав, що грунт тут до такої міри родючий і зручний для обробітку, що лан, виораний раз парою волів, дає багатий врожай. Навіть необроблене поле вкривають рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Багато різних птахів, річки переповнені осетрами й іншою рибою.
З таким же захопленням описав багатства українських степів й інший сучасник, француз Блез де Віженер. Про Поділля він, зокрема, говорить: грунт у цім краї такий добрий і родючий, що коли залишити в полі плуг, то за два або три дні він так заросте травою, що його важко знайти. У країні повно меду і воску. Трави її могли б прогодувати велику кількість овець, коли б була можливість їх розводити. Але й цей край, зазначає Блез де Віженер, і Галичина були б ще багатші, якби не часті татарські напади. Та й природа віддавала свої скарби лише ціною тяжкої праці.
Козаки відродили землеробство в тих місцях, де воно було давно забуте, і поклали початок там, де його ніколи не знали, просунули культуру землеробства далеко на схід і південь. Поряд із землеробством вони займалися скотарством і промислами: рибальством, мисливством, селітроварінням, степовим бджільництвом. Пізніше (XVII ст.) Боплан так писав про наслідки козацької колонізації: «Місцеве населення (козаки)... так далеко відсунуло її (країни) кордони і доклало стільки зусиль до обробітку пустинних земель..., що тепер їх надзвичайна родючість становить головне джерело доходу... держави».
Одним із перших результатів господарського відродження південно-східних окраїн було поступове зростання економічних зв'язків між ними та центральними районами України. Черкаські й канівські козаки, наприклад, возили в Київ на продаж мед, віск, шкіри, сало, сіль, солод. Чимале місце в торгівлі належало рибі в'яленій та солоній.
Козацькі слободи й хутори відзначалися певним добробутом порівняно з убогими селищами панських підданих: вільна людина була незрівнянно більше заінтересована в розвитку свого господарства. Все це посилювало потяг селянства до козацтва. Тим часом вирватися з панського ярма ставало дедалі важче. Природно, поневоленому людові козацьке життя здавалося ідеалом, і чим важче було досягнути його, тим кращим виглядало воно.
Насправді ж козацьке життя було далеке від того, яким малювала його уява кріпака. По-перше, козацтво ніколи не було однорідною верствою. Економічна нерівність в середовищі козацтва виникла разом з його появою, бо в козаки тікали різні за своїм майновим станом елементи. В масі селян і ремісників, які могли на нових місцях одразу заснувати невелике господарство, тобто дрібних власників, були й заможні люди. Саме до них відносяться слова С. Грондського: «Найзаможніші з селян, навіть батьки сімей, нагромадивши певне майно, забирають його і, не спитавши дозволу в своїх панів, прямують у козаки, звідки їх неможливо повернути». Заможні господарі забирали з собою і своїх наймитів. У строкатій масі втікачів-переселенців було чимало й таких бідняків, що поєднували працю у своєму господарстві з заробітками в чужих людей.
На нових місцях соціальна нерівність поглиблювалася. Не кожен переселенець, наприклад, міг заснувати самостійне господарство. Щоб зорати, скажімо, цілину, потрібно було мати не одну пару волів. Отже, бідна людина мусила або «спрягатися», або йти у найми до заможного сусіда. Заможному ж козакові наявність вільної землі й відсутність обмежень, пов'язаних з феодальною залежністю, відкривали великий простір для експлуатації козацької бідноти. Уже в першій половині XVI ст. документи згадують козацьких наймитів. Так, в грамоті Сигізмунда І від 14 серпня 1544 р. говориться, що черкаський староста стягує незаконні мита з козаків та їхніх наймитів.
Вільні поселенці-козаки створили на нових місцях і нову суспільну організацію — козацьку громаду. Кожний прибулий на козацькі землі втікач вважався вільним від кріпацтва, одержував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах старшини — отаманів, суддів, писарів. Разом з тим кожен мав зі зброєю в руках охороняти селище, виправлятися в похід тощо. Зрозуміло, що як при користуванні земельними угіддями, так і в інших випадках усі вигоди були на боці заможних господарів, у тому числі при виборах старшини багатії завжди брали гору. Заможні козаки, спираючись на свою економічну перевагу і вплив, з самого початку захопили старшинські посади й використовували громадське самоврядування в своїх інтересах. Однак, незважаючи на панування заможних козаків як у господарському житті, так і в самоврядуванні, та на експлуатацію ними бідноти, козацька громада зберігала певні риси селянського демократизму.
Така організація, де не визнавалося кріпосництво, відразу протиставила себе феодальній державі й перетворилася на притягальну силу для маси пригнобленого селянства та міської бідноти — вона будила в них прагнення до свободи.
2. Козацтво на Середньому Дніпрі
Заселення козаками Середнього Подніпров'я відбувалося в упертій боротьбі з литовськими, польськими й українськими панами, з одного боку, й татарськими феодалами — з другого. Пани прагнули за всяку ціну знищити козацтво як соціальну силу, повернути козаків у старе ярмо, а разом загарбати і вже освоєні ними землі. Жадоба магнатів і шляхти до нових земельних просторів, до того ж вже залюднених, зростала в міру розвитку фільваркового господарства в центральних районах країни. На кінець XV — початок XVI ст. магнати вже захопили частину козацьких земель на Поділлі й Київщині. Намагаючись обернути їх у спадкову власність, вони домагались у королів польських і великих князів литовських підтверджувальних грамот. У різні часи такі грамоти видавалися князям Язловецьким, Острозьким, Вишневецьким, а також Струсям, Претвичам та ін. Точні межі пожалувань грамоти не визначали, це робили вже самі магнати «з допомогою власних шабель».
Козаки мужньо відстоювали свою свободу і право на землю, та стримати натиск панів не могли. Частина козацтва мусила відступити далі на південь. Саме в цей час, у перших десятиліттях XVI ст., почало помітно зростати козацьке населення на південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева й Черкас. Щоб перетнути татарам шлях у Литву, в Каневі й Черкасах (тоді ще невеликих містечках) були побудовані замки, які служили також місцем перебування адміністрації староства.
Канівський замок, наприклад, являв собою невеличкий прямокутник (довжиною близько 80 м, шириною до 40 м), складений з 26 городепь (заповнених землею зрубів). На цих дерев'яних стінах, обмазаних для захисту від вогню глиною, і на 6 баштах стояли гармати, бочки з смолою та водою. Замок був оперезаний ровом, через який проходили по підйомному мосту. Але все це, як писали в 1552 р. урядові ревізори, погнило та розсипалося, навіть при найменшому вітрі хиталося і рипіло, погрожуючи поховати під собою людей. Залогу замку становили кілька десятків бояр (дрібних служилих людей). Черкаський замок був трохи більший від Канівського і в 1552 р. мав, крім бояр-кіннотників, роту жовнірів та 60 служебників. Причина жалюгідного стану пограничних фортець полягала в недбальстві литовського уряду, якому завжди бракувало коштів і бажання піклуватися про оборону цієї прикордонної смуги.
Сюди, незважаючи на небезпеку з боку кочівників, найчастіше переселялися козаки, яким наступ панів загрожував неминучим покріпаченням. Район Канева і Черкас українські сучасники вважали основним місцем зосередження козацтва, а в Росії з XVI ст. сама назва «черкасы» стала загальною для українських козаків (пізніше «черкасами» називали в Росії взагалі всіх українців). Це козацтво було єдиною серйозною силою, яка протистояла татарським нападникам.
Але магнатсько-шляхетський колонізаційний потік, що котився слідом за народною колонізацією, скоро став заливати й цю місцевість. Уже в першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, зайнявши разом із землями посади старост і підстарост. За магнатами тяглися дрібні панки. Вони осідали в Каневі й Черкасах як вільні служилі люди, одержували земельні пожалування від великого князя або захоплювали землі в околицях. Уже на початку XVI ст. в Канівському старостві було 21 панське село, не рахуючи уходів — промислів по ріках і річках. Ставши власниками земель, феодали примушували місцеве населення відбувати на їх користь різні повинності й сплачувати грошові збори: від дима — 7 грошів, за пасіку — 12, за експлуатацію бобрових гонів — половину здобичі, з виловленої риби — третину.
Тяжкі повинності відбувало й населення містечок, зокрема Канева й Черкас. Воно було зобов'язане ремонтувати замки, наймати на свій кошт варту для охорони замкової брами (за це брали з дима по грошу й чверті жита), виставляти сторожу «в поле» і, за наказом старости, виряджати «кінно» і «збройно» погоню за ворогом. Крім того, міщани давали підводи й утримували великокнязівських урядників, сплачували старості по шість грошів на різдво (колядки), три дні щорічно ходили «на лови» для старости і т. ін.
Формально старости були лише намісниками великого князя, насправді ж — всевладними господарями в своїх округах. Черкаський староста Остап Дашкевич (1514—1535), як зазначено в грамоті Сигізмунда І від 1537 p., приневолював людей «працювати на себе щодня, возити дрова, косити сіно, тягнути сітку». Крім того, Дашкевич відбирав у рибалок і мисливців половину здобичі, довільно встановлював ціни на козацькі товари, нарешті, захопив у козаків уходи на перших п'яти дніпровських порогах («то дей все пан Остафій себе привлащил»).
Обкладаючи козацьке населення Канева й Черкас міськими зборами і обтяжливими повинностями, старости називали козаків міщанами. І хоч ці «міщани» противилися і тому й другому, старости все ж таки раз у раз приневолювали їх.
Наступаючи на козацтво, вони використовували суперечності, що існували в козацькому середовищі. В своїх діях старости спиралися передусім на заможне козацтво, якому було надано право відкупатися від повинностей і наймати когось іншого замість себе для відбування військової служби. Згодом такі козаки з «потужників», що мали відбувати повинності поряд з рештою козацтва, перетворювалися на «старостинських поплічників». Про цих багатіїв черкасці в 30-х роках XVI ст. говорили, що їх Дашкевич узяв «под свою моц (захист)» — звільнив від міських тягарів.
Як і всі служилі люди — дрібна шляхта, бояри тощо, — заможні козаки увійшли до складу старостинського оточення, стали старостинськими служебниками, з яких у середині XVI ст. склалися вже цілі загони або й роти. Прийнятим на службу козакам нерідко давали в умовне володіння землю. Разом із старостою та іншими служилими людьми вони гнобили місцеве населення, брали участь в загарбанні козацьких уходів.
У відповідь на різні утиски та здирства, в тому числі й з боку козацької верхівки, в 1536 р. на території Канівського й Черкаського староств вибухнуло повстання. Старосту В. Тишкевича, що посів місце померлого з 1535 р. Дашкевича, було вигнано разом з його служебниками. Коли ж з Києва прибув каральний загін, черкасці не впустили його у місто, а канівці, впустивши частину, зараз же винищили її. Однак невдовзі повстання було придушене за допомогою прибулої з Києва артилерії.
Після розправи з «великим бунтованием оных черкасцов и каневцов» Ян Пенько, призначений старостою, почав мститися на населенні. Рятуючись від репресій, багато козаків утекло з Канівського й Черкаського староств: одні за Дніпровські пороги, інші в Росію. Режим у названих староствах став ще суворішим.
3. Козацька колонізація Запоріжжя
У господарському житті на Середньому Дніпрі дедалі більшу роль відігравала місцевість за Дніпровськими порогами. Одним з найголовніших багатств цього краю з його численними ріками й річками була риба. В плавнях водилася сила бобрів, видр, куниць, диких свиней, водяної птиці, в балках і байраках — лисиць, вовків, ведмедів. У степах паслися табуни диких коней. Багато було турів, лосів, а з птахів — дроф, куріпок тощо.
Уже на початку XVI ст. (а можливо, й раніше) населення найближчих до порогів місцевостей почало освоювати цей край. Козаки осідали не тільки перед порогами, а й за ними. Ще в 1527 р. хан Сагіб-Гірей скаржився литовському урядові на канівських і черкаських козаків, які оселялися по Дніпру біля самих татарських кочовищ. Тут виникло багато уходів: козаки ловили рибу, полювали на звіра тощо. Так, люстрация Черкаського замку 1552 р. називає, крім уходів перед порогами, також уходи за порогами — біля Томаківки, Базавлука, Аргачина і навіть Тавані, де татари в 1492 р. побудували фортецю Іслам-Кермен (Аслан-городок). Для кожного промислу був свій сезон. Коли він кінчався, частина козаків з відповідною продукцією (рибою, шкірами, хутром, медом) поверталася на «волость», на місце свого постійного проживання. Що ж до сапетів (рибальських промислів) і пасік, то там завжди лишалися люди на зиму. Запоріжжя ніколи не було безлюдним. Цей факт ревізори Канівського замку (1552) засвідчили такими словами: козаки «уставичне (постійно) живут (на уходах) на мясе, на рыбе, на меду з пасек, з сапетов и сытят там собе мед, яко дома». Нарешті, чудові пасовища сприяли ранній появі в цім краї скотарства й виникненню зимівників, де, крім хат, були загороди для худоби, стоги сіна тощо.
Власниками промислів і великих зимівників були заможні козаки. Так, засоби виробництва на рибному промислі, як свідчить Ляссота, належали заможним козакам—«володільцям човнів». Вони наймали ватагу — групу робітників. Попервах робочої сили на Запоріжжі не вистачало, тому власники промислів, що нерідко проживали поза межами Запоріжжя, наймали ватагу на волості.
Восени, по закінченні сезону, оброблена риба, жир та інша продукція на човнах і суходолом вивозилася в Черкаси, Канів, Київ та інші міста. В уставній грамоті м. Києву від 1499 р. читаємо: «...А коли рыбы привозят зверху або з Низу просольниы і вялыи до места киевского, тогды мает осминник воєводин... взяти от бочки рыб по шести грошей...». Довіз риби в Київ по Дніпру відзначив і М. Литвин.
Із Запоріжжя до Києва везли й м'ясо, хутра, мед, а також сіль з таврійських лиманів. У люстрації Черкаського замку 1552 р. читаємо: «А кгды з уходов за ся уверх идут, ино з добычи их берет староста вить (мито) осьмую часть: з рыб, з сала, з мяса, з кож и зо всего». Тут же говориться: «а бывает (в Черкасах) уходников (господарів-промисловиків) немало, яко близко прошлого лета было их по всим уходам о триста человеков».
На виручені гроші промисловці закупали на волості для потреб запорізького населення хліб, снасті, сокири, ножі, одяг. За пороги везли різноманітні товари купці з українських міст, за що їм тут платили, як зазначав сучасник Б. Папроцький, кіньми, волами та іншими добутками, а також грішми.
Таким чином, уже в першій половині XVI ст. на Запоріжжі спостерігається певний господарський прогрес.
4. Заснування Запорізької Січі
Успіхи колонізації козаками запорізьких просторів розпалювали апетит феодалів, насамперед найближчих — з Черкаського й Канівського староств. Після Яна Пенька (кінець 30-х років XVI ст.) старостою тут став князь Михайло Олександрович Вишневецький, один з найбільших українських магнатів. У цей час наступ феодалів на Запоріжжя посилився, зокрема кілька разів вдирався туди сам Вишневецький із загонами шляхти та козаків-служебників. Але запорожці успішно відбивали всі такі наїзди. Тоді Вишневенький в 1540 р. звернувся до них з королівською грамотою. Король закликав козаків, «которые нижей замков наших Черкас и Канева на Днепре суть», добровільно повернутися в староства. Тих, хто послухається і повернеться, він обіцяв звільнити від кар, передбачених для збіглих у «Московскую землю». Та козаків не так легко було ошукати — вони дуже добре розуміли справжні цілі уряду і його представників. Населення на Запоріжжі зростало дедалі швидше.
Крім загрози від литовських, українських і польських феодалів, на козаків щохвилини чекала інша страшна небезпека — напади татар і турків. На південно-східному пограниччі ніколи не припинялися збройні сутички.
Повсякденна загроза з боку ворогів примусила козаків перш за все дбати про оборону. В районі уходів з'явилися, за тодішньою офіційною назвою, «городцы», тобто дерев'яні укріплення, або січі. Такі городки будувалися козаками як у місцях, котрі литовська влада вважала державною територією, так і за порогами, тим більше, що на волості великокнязівські намісники забороняли їм будувати укріплення. З цього приводу на початку 40-х років XVI ст. черкасці скаржилися великому князеві на його намісника Андрія Пронського. Останній, писали вони, «городцов в тые входы их (в тих їхніх уходах) ставити недозволяет [йдеться про уходи на р. Орелі, лівій притоці Дніпра, і на обох Тясминах]».
Постають питання, де і коли з'явилися городки-січі й скільки їх було за порогами. Першу згадку про козацький городок за Дніпровськими порогами знаходимо у Бєльського. «Ці люди, — пише він, — постійно ловлять рибу на Низу, там же сушать її на сонці без солі». Проживши тут літо, козаки «розходяться на зиму по найближчих містах, як, наприклад, Київ, Черкаси та ін., залишивши на острові, на безпечному місці, на Дніпрі, човни і кілька сот чоловік на коші (korzeniu), як вони говорять, при стрільбі, бо мають у себе і гармати, здобуті у турецьких фортецях і відбиті у татар». Так могло бути лише до повстання 1536 р. в Черкасах: після повстання в Черкаському й Канівському староствах були запроваджені порядки, за яких козаки не могли вільно повертатися туди з Запоріжжя. Можна припустити, отже, що кіш за порогами з'явився до 1536 p., десь у четвертому десятилітті XVI ст.; в усякому разі до згаданого повстання за порогами вже існувала козацька організація, репрезентована кошем. Козаки, що залишалися там (з гарматами, човнами), становили її залогу.
Кіш за порогами — це не що інше, як Запорізька Січ, тобто козацька організація, в яку об'єдналися окремі, самостійні доти, дрібні січі, або городки. Тільки об'єднання в одну козацьку громаду—«товариство» з одним кошем, центральним органом управління, могло забезпечити козацтву існування за порогами і створити грізну для ворогів силу.
Бєльський не тільки розповів нам про кіш за порогами, але й про місце його перебування. На південь від Хортиці, розповідає він далі, лежить другий острів — «Томаківка, на якому найчастіше проживають низові козаки і який править їм, по суті, за найсильнішу фортецю на Дніпрі». Острів Томаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.) являв собою прекрасне природне укріплення і панував над околицею.
Поява козаків за порогами, а тим більше побудова там міцної фортеці, були грізною пересторогою для урядів Литви й Польщі. Стривожений активністю козацтва, черкаський староста О. Дашкевич на Піотрковському сеймі 1533 р. подав проект негайного спорудження на дніпровських островах фортець із залогами та річковою флотилією. «Ця порада, — каже Бєльський, — усім дуже подобалась, але з неї нічого не вийшло». Через брак коштів у державній скарбниці ініціативу побудови фортеці — форпоста для наступу на запорізьке козацтво і його землі — взяли до своїх рук окремі магнати.
Влітку 1556 р. за порогами із загоном служебників з'явився черкаський і канівський староста Дмитро Вишневецький і побудував замок на о. Мала Хортиця, але негайно розпочати боротьбу з запорожцями не зважився. Він звернувся до короля Сигізмунда II Августа з проханням прислати йому військо і гармати. Король схвально поставився до появи замку на Хортиці. Фортеця в такому місці мала відіграти свою роль як у боротьбі з татарами, так, і це в першу чергу, із Запорізькою Січчю. «И што ся дотычет того замку, через тебе збудованого, и послуги твое нам, — писав король у своїй відповіді, — такая послуга твоя приемна есть, кгды (тому що) еси... на так потребному местцу замок забудувал, а звлаща (особливо), где би мала быть беспечная осторожность ку повстяганю шкодников лихих людей з убеспеченьем панств наших».
У листі до хана Сигізмунд II Август ще ясніше висловився про призначення замку на Хортиці. 2 травня 1557 р. він писав: «...и потому, брат наш, познаете, же оной (Хортицький) замок ку нашей руце есть, кгды Вишнивецки престрогу и службу свою вам оказывать будет, и козаков, которые при нем, шкод вашим людям чинить не допустит». Це саме король повторив і в своїх пізніших листах до хана того ж року. Він пояснив, що замок на Хортиці треба розглядати як опорний пункт на випадок, «кгды каковы и выступ от лихих людей злодейским обычаем станется». За словами Сигізмунда II Августа, завдання Вишневецького полягало саме в тому, щоб він «козаков гамовал, а шкодити не допустил», а також наглядав, щоб через Запоріжжя у Крим не проходили росіяни і не будували замків на Дніпрі.
Схвалюючи побудову замку на Хортиці, король, проте, відхилив прохання Вишневецького прислати гармати й людей як через брак коштів у державному скарбі, так і тому, що вбачав у діях останнього бажання придбати для себе нові володіння. Вишневецький, писав король, «на нашей же земле себе крепости для, городок был доспел».
Тоді Вишневецький вирішив укріпити Хортицький замок за рахунок татар. 1 жовтня 1556 р. його служебники напали на Іслам-Кермен (невідомо, чи брав сам Вишневецький участь у цьому поході), де стояла тоді невелика залога. Здобувши фортецю, вони вивезли звідти на Хортицю кілька гармат.
У відповідь на ці дії хан Девлет-Гірей з військом у січні 1557 р. прийшов на Хортицю і обложив замок. Проте, після 24-денної облоги йому довелося відступити.
Становище Вишневецького, однак, було скрутне. Його служебники почали розходитись, а тим часом, влітку того ж року, хан знову з'явився на Хортиці. Вишневецькому не лишалося нічого іншого, як повернутися в Черкаси. Татари зруйнували Хортицький замок.
Козацтву за Дніпровськими порогами вдалось об'єднатися в суспільно-політичну організацію і відбитись від феодалів, тоді як козацькі громади на Середньому Дніпрі (й на Східному Поділлі) стали їх жертвою. Запорізька Січ виникла в жорстокій боротьбі із феодально-кріпосницькими порядками і національним гнітом, в умовах такої економічної бази, як річкові й степові промисли та екстенсивне скотарство, до того ж в сусідстві з войовничими татарськими феодалами, підтримуваними Туреччиною. Все це відбилося на її соціально-політичному устрої. Вона являла собою організацію, де панівна верства складалася із володільців різних промислів та багатих скотарів, котрим протистояла, як висловився Е. Ляссота, «чернь», тобто трудове козацтво, в першу чергу голота, експлуатована ними шляхом найму. Найвищим органом влади у Січі була військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Вона обирала правлячу верхівку — військову старшину на чолі з кошовим отаманом. Запорізька Січ була своєрідною козацькою республікою. Утворення її мало велике історичне значення.
Пригноблені маси вбачали в ній підпору в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту й чужоземних загарбників. Героїчна боротьба запорізького козацтва будила і підтримувала дух протесту проти гнобителів.
Щоб краще зрозуміти історичне значення Запорізької Січі, на мою думку, потрібно простежити основні етапи її формування, прояву та впливу на загальнодержавне життя. У такий спосіб можна визначати головні риси цього видатного явища на українських землях і, відповідно, пояснювати історичну роль Запорізької Січі та, власне, тих, хто її формував і розвивав.
Утворення козацтва. Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав украї­нського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.
Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М.Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.
Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських та литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.
Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків "спрягатися" або йти у найми до заможних сусідів, а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень, відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — голоти.
Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.
Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.
Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.
У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 p. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.
Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди "і доброї волі і з неволі": тут були ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях "печаль люту", "горе-недолю" тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатий. Тут можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших національностей*.
Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі”. Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство - громаду з єдиними органами управління.
У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.
Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього — "сином".
Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.
Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.
Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.
Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.
Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою "сіромою". Тут панувала рівноправність:
кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язковим для всіх.
Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стікалися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу проти феодального та іноземного гноблення.
Козацьке самоврядування. Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний, у відповідності з яким і будувалося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два значення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.
Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше називали, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина.
Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.
Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.
На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.
Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказний старшині.
Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зводились до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, нарешті, самою військовою радою.
Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов'язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.
Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.
Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів та ін.
Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отаманами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінного отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.
За військовою старшиною йшли військові чиновники, головною метою яких було надання допомоги службовим особам військової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його началом знаходилася військова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито ("перевозне") на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.
Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової старшини обирались на свої посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить широкою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.
В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запоріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за можливе оцінювати Запорізьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра або "республіку з яскраво вираженими демократичними рисами", підкреслюючи, що "в конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання і мала риси ранньобуржуазних республік.
Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалися використати цю суспільно-політичну організацію у власних і речах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати основні демократичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на процеси державотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характеризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку.
Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний у ході визвольної війни українського народу 1648—1654рр.
За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.
Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців.
Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання.
Номінальне підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала Її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на Військо Запорізьке як на значну політичну силу. Московська держава, Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні зв'язки.
Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.
Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча діяльність українського народу, створення ним політично-державницьких прагнень і готовність до їхнього втілення в життя.
Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося в Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни українського народу 1648—1654 років, а згодом відгукнеться і у ХХ столітті.
Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування – так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обов’язків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі з’являється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України – Козацької доби.
Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.
№ 13. Народно-визвольні рухи в Україні у XVIIIст.
Наступ російського самодержавства на українську автономію в 1-й половині XVIII ст. Зі вступом І.Мазепи в союз з Карлом XII у Петра І з'явились законні підстави для наступу на українську автономію. Правда, вже й до того всі справи, що стосувались України, вирішувались царським урядом за допомогою Малоросійського приказу, який існував з 1662 по 1722 рік. Після входження України до складу Московщини деякий час ще зберігались специфічні форми адміністративного устрою, організації війська, правові норми і податкова система. Переважання в Гетьманщині особи над закладом давно вже дратувало царя. Йому не подобалось, як патріархально були організовані козацьке управління і суд. Знову ж таки, дивним для Петра І було управління гетьмана з канцелярією "при боці", сумісництво ним всіх функцій уряду, коли навіть скарбниця Гетьманщини не відокремлювалась від приватного гетьманського господарства. Тому-то цар наполягав на введенні судових закладів, які могли діяти тільки за допомогою писаного права. Та й перевірити діяльність закладів набагато простіше, ніж діяльність окремої особи.
Зміни відбулись в самоуправлінні Слобідської України, яка мала свої особливості в адміністративно-територіальному поділі. Вона складалась з п'яти козацьких полків — Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського та Ізюмського, в яких нараховувалось біля 100 сотень. Полковники і сотники займались адміністративними, фінансовими, судовими і воєнними справами. Козацька старшина обиралась на радах з числа заможної верхівки. Та з першої половини XVIII ст. цього звичаю перестали дотримуватись і старшина призначалась царською адміністрацією, якій були підпорядковані і слобідські полки.
З 1708 р. в Слобідській Україні було введено поділ на губернії. Сумський, Ахтирський і Харківський полки ввійшли до складу Київської, а Острозький та Ізюмський — Азовської губерній.
В 1721 р. Росія стала імперією. З урахуванням цього змінювалась вся система управління. У відповідності з указом Петра І від 16 травня 1722 р. була створена Малоросійська колегія на чолі з бригадиром С.Вельяміновим-Зерновим для контролю за діями адміністративних, судових і фінансових органів Лівобережної України. Тоді ж царський уряд заборонив вибори нового гетьмана, передавши управління Лівобережжям наказному (призначеному, виконуючому обов'язки) гетьманові і генеральній старшині, а козацьке військо — в розпорядження генерала М.Голіцина.
Цим наказним гетьманом був П. Полуботок. Діяльність його щодо консолідації старшини, реформи в галузі судочинства, енергійна боротьба з новоствореною Малоросійською колегією неминуче вели до конфлікту з царем. Так, намагаючись нейтралізувати дії Малоросійської колегії, гетьман зробив Генеральний суд органом колегіальним. Був встановлений чіткий порядок апеляцій, розгорнулась боротьба з хабарництвом. Однак колегія не хотіла грати другорядну роль в адміністрації Гетьманщини. Скориставшись численними скаргами козацької старшини і міщан на методи управління П. Полуботка, С. Вельямінов доповів царю про те, що гетьман чинить всілякі перешкоди роботі колегії. Заходи Павла Полуботка у відновленні автономії Гетьманщини не на жарт стурбували уряд Росії. Гетьман з найближчими соратниками був викликаний до Петербургу і ув'язнений в Петропаловській фортеці, де й помер під час слідства.
Гетьман Данило Апостол і "Рішительні пункти". В 172S р. помер цар Петро І і уряд Росії пішов на окремі поступки старшині, яка вимагала поновлення гетьманства. Була ліквідована Малоросійська колегія і в 1727 р. козацька рада обрала гетьманом Д.Апостола. Він був соратником І.Мазепи, талановитим воєначальником. Під час першого візиту до царського двору гетьман подав петицію про поновлення Березневих статей Б.Хмельницького. Символічно, що останній виборний гетьман Данило Апостол зробив спробу відродити Гетьманщину часів її першого керівника — Б. Хмельницького.
Йдучи на певний компроміс, царська адміністрація ухвалила "Рішительні пункти". Вони стали своєрідною конституцією України до самого кінця її автономії. "Рішительні пункти" були мало схожими на Березневі статті, обмежуючи компетенції місцевого самоуправління. Проте вони враховували деякі вимоги українців. Хоча зовнішні зносини Україні дозволялось мати з відома російського резидента тільки з Польщею і Кримом. Від українського війська залишилось три найманих полки, але й вони в час війни підлягали фельдмаршалові. Полкова і сотенна старшина затверджувалась гетьманом, а генеральна — імператором. В Гетьманщині був створений Генеральний суд з трьох українців і трьох росіян. З метою вдосконалення судочинства проводилась кодифікація українського права, яке традиційно було звичаєвим. Д.Апостол затвердив судову інструкцію про колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд був найвищим апеляційним. Прибуток від торгівлі з іноземними купцями в Україні йшов цілком до скарбниці Росії. Російські власники земель в Україні піддягали місцевій юрисдикції. Навіть Київ попав на деякий час під юрисдикцію гетьмана. Почалась ревізія всіх скарбових земель і маєтків.
Заснування Нової Січі. Послідовність Д. А постола у відстоюванні автономії Гетьманщини сприяла й поверненню запорожців на батьківщину. Цьому допомагали і складні стосунки Росії з Туреччиною. Росія готувалась до війни з Кримським ханством, тому вона зміцнювала південні кордони. В 1731 р. вздовж кордонів почалось будівництво так званої "Української лінії" з 16 фортець, 200 редутів тощо. Тому-то Росія погодилась на повернення запорожців додому. Останні ж, не чекаючи дозволу, вже й самі перебрались через кордон і заснували Нову Січ на р.Підпільній біля Нікополя. А вже піля смерті Д. Апостола влітку 1734 р. була укладена угода з Росією, за якою запорожці отримали від неї повну амністію, всі свої землі, вол ьності і права. Як військові, запорожці підкорялись російському командуванню, а уряд виділяв їм на утримання щорічно 20 тис. крб. Таким чином були нейтралізовані можливі антиросійські виступи козаків.
Нова Січ стала центром запорізького козацтва, яке займало значну територію. Воно межувало з територією Війська Донського, Слобідської, Лівобережної і Правобережної України. В мирний час запорожці зобов'язані були охороняти південні кордони України, а під час війни разом з російськими військами брати участь у воєнних походах.
Оскільки в Україні не залишилось своєї знаті, яка б вела родовід від князівської Русі, то у XVIII ст. її місце стала займати козацька старшина. Саме з гетьманства Д.Апостола починається прагнення козацької старшини висунути себе в лави російського дворянства. Правда, це прагнення здійснилось лише через 100 років.
Правління Гетьманського Уряду. Уряд Анни Іоановни скористався смертю Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики щодо України. Тому управління Україною було доручено так званому Правлінню Гетьманського Уряду. Насправді ж це була фактично відновлена Малоросійська колегія. Уряд складався з трьох українців і трьох росіян на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган став провідником російської великодержавної політики в Україні. Та в діяльності Правління було й позитивне. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще опиралось на Литовські Статути XVI ст., і для приведення цих норм у відповідність з вимогами часу ще в 1728 р. була створена кодифікаційна комісія. А через 16 років роботи, в 1744 p., був підготовлений новий кодекс під назвою "Права, за якими судиться український народ". Звичайно, з погляду історії ці "Права..." були лише ще одним дипломатичним маневром, компліментарним заходом в колоніальній політиці Росії у відношенні до України. Як побачимо далі, Росія дуже швидко перестане зважати на ці українські права.
Саме ж існування цього Правління (1734-1750 pp.) було черговим ударом по автономії Гетьманщини, відвертим втручанням в її внутрішні і зовнішні справи. Його призначення імператрицею Анною було свідченням того, що українська політична еліта все більше втрачала свій вплив на становище у власній країні.
Україна за часів останнього гетьмана К. Розумовського. В результаті палацового перевороту в Росії прийшла до влади Єлизавета Петрівна. Нова імператриця, яка була таємно повінчана з О.Розумовським, сином простого козака з м.Козельця на Чернігівщині, прихильно ставилася до України. Тому на чисельні прохання козацької старшини вона відновила посаду гетьмана. Ним став брат чоловіка імператриці Кирило Розумовський, який встиг перед цим побувати президентом Академії наук Росії. Підпорядкувавши його владі і Запорізьку Січ та надавши йому звання фельдмаршала, імператриця
Єлизавета здобула в особі К. Розумовського вірного царедворця і послідовного кріпосника.
З гетьманством поновились і попередні заборони і обмеження царизму щодо автономії Гетьманщини. Так, гетьману заборонялось займатись міжнародною політикою, Росія призначала козацьку старшину тощо. А в 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Росією і Україною, тоді ж гетьману наказано було складати фінансові звіти російському урядові про прибутки і витрати Гетьманщини. В 1761 р. Київ назавжди перейшов під юрисдикцію уряду Росії.
К.Розумовський був більше придворним російським вельможею, ніж українським гетьманом. Тому він передоручив обов'язки гетьмана своєму вчителеві і наставникові Г.М. Теплову, противникові автономії України. Внаслідок судової реформи Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Як завжди це робить влада, піклуючись про збереження своїх привілеїв, К. Розумовський більш ніж за 20 років до указу імператриці Катерини II, що забороняв вільні селянські переходи від одного пана до іншого, цю заборону на Юріїв день наклав першим. В своєму універсалі (1761 р.) він вказував, що будь-який селянин, який піде від пана, не має права забрати своє рухоме і нерухоме майно і повинен взяти у пана письмовий дозвіл на право переходу. Як бачимо, царизм здобув собі в особі останнього українського гетьмана і послідовного кріпосника.
Як і Д.Апостол, К.Розумовський основну увагу зосередив на загарбанні і закріпленні за своєю родиною якнайбільшої кількості земельних володінь та покріпачених селян. Розумовські таким способом отримали тисячі десятин земель і десятки тисяч кріпаків. Так, і значна частина козаків була виключена з реєстру і потрапила в кріпосну залежність.
К.Розумовський почав регулярно скликати Генеральні Збори, які згодом передбачалось перетворити на шляхетський парламент. Проводилась модернізація війська, зокрема вдосконалювалась артилерія, впроваджувалось однакове озброєння та вводились однострої (уніформа). Як європейські освічена людина, К.Розумовський мріяв про відкриття у столиці Гетьманщини м.Батурині університету. Однак спроба К.Розумовського добитись визнання спадковості гетьманства для свого роду стала приводом для імператриці Катерини II позбавити його посади. В 1764 p. К. Розумовський, останній гетьман України, змушений був скласти свої клейноди (ознаки влади) під загрозою звинувачення його в державній зраді.
Як стверджує О. Апанович, Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764 pp.) мала 17 гетьманів.
На зламі XVII-XVIII століть значна частина Правобережної України все ще знаходилась під контролем Польщі. Польський уряд продовжував свою колонізаторську лінію, проте був змушений дозволити існування козацьких полків у Фастові, Богуславі, Корсуні, Брацлаві та інших містах, оскільки не міг сам обороняти ці землі від турецько-татарських набігів. Козацькі полки та їх керівники, серед яких виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко), стали центрами визвольної боротьби на початку XVIII ст.
Селянсько-козацьке повстання почалося у 1702 р. Повстанцям удалося взяти ряд міст, звільнити Київщину, основну части ну Поділля і Волині. Зібравши велике військо, поляки відновили свою владу на Поділлі, жорстоко розправляючись з повстанця ми. Вони стратили близько 10 тис. чол., а 70 тис. селян, запідозрених в участі в повстанні, було скалічено. Але на Київщині повстання тривали.
У 1704 р. на Правобережжя для допомоги Польщі в боротьбі зі Швецією прийшли лівобережні козацькі полки на чолі з Мазепою. За поданням Мазепи цар дозволив заарештувати Палія, якого відправили в Сибір. Палія повернули з Сибіру лише після переходу Мазепи на бік шведів.
У 30-ті роки XVIII ст. в Україні виник повстанський рух, учасників якого називали гайдамаками (з турецького — означає гнати, робити набіги). Перше велике повстання гайдамаків почалося у 1734 р. Приводом до цього стала чутка, ніби цариця Анна Іванівна видала «Золоту грамоту», де закликає не підкорятися шляхтичам. Але справжньою причиною повстання було посилення феодального гніту, релігійного та національного, дуже тяжке становище населення Правобережжя. Центром повстання стало Поділля, а його керівником — начальник надвірних козаків князя Любомирського у Шаргороді Верлан. Гайдамаки звільнили Вінницю, Жванець та Збараж, але зазнали поразки від російських і польських військ. Проте рух продовжувався. Його основним осередком став Чорний ліс (у верхів'ях р. Інгул). Повстанців очолив Гнат Голий (Верлан після поразки повстання 1734 р, втік до Молдавії). Спалахи повстань відбулися у 1736, 1737, 1738 pp. Повстанцям удалося захопити ряд міст (Чигирин, Умань), але зрада одного з ватажків (Сави Чалого) спричинила їх поразку. Проте окремі гайдамацькі напади тривали аж до 1750 p., коли народ піднявся на нові повстання. Гайдамакам знову вдалося взяти ряд міст, але діяли вони роз'єднано і зазнали поразки.
Найбільшого розмаху гайдамацький рух досяг у 1768 р. Він отримав назву «Коліївщина» (від слова «колій» — той, що коле). У цей час польський король підписує угоду з російським урядом про зрівняння православних у політичних правах з католиками. Проти цього виступила частина шляхти, яка об'єдналася в так звану Барську конфедерацію і розпочала масовий терор проти українського населення. Відповіддю на насильство і свавілля польських конфедератів стало повстання під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Зібравши в травні 1765 р. декілька тисяч повстанців в урочищі Холодний Яр (біля Чигирина), Залізняк вирушив у рейд по Черкащині. Повстанці взяли Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. Головного удару вирішено було завдати по Умані. На бік повсталих перейшли уманські надвірні козаки на чолі з Іваном Гонтою. їм удалося взяти Умань, де вони перебили більше 2 тис. шляхтичів, ксьондзів, єврейських лихварів і орендаторів. Поширення повстання на значну частину Правобережжя змусило польський уряд просити допомоги в російських військ. Російські полки оточили повсталих, підступно заманили їх ватажків до себе в табір і схопили. Залізняка як російського підданого судили в Києві і заслали до Сибіру. Ґонту після жахливих катувань стратили. Усього було замучено близько 3 тис. учасників повстання.
Коліївщина була останнім великим селянсько-козацьким повстанням на Україні.
На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще тяжчим, ніж на Правобережжі, гнів і незадоволення народ них мас проявлялися в русі опришків. Найбільше прославився ватажок опришків Олекса Довбуш (1700-1745), який очолював цей рух у 1738-1745 pp. На відміну від гайдамаків, опришки діяли невеликими загонами, нападаючи на маєтки, роздавали панське добро селянам, убивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу. Олекса Довбуш був підступно вбитий у 1745 p., але рух опришків тривав.
Селянські заворушення на Лівобережній Україні посилилися після указу імператриці Катерини II у 1783 р. про закріпачення селян на цій території. Найбільшим з них було повстання у с. Турбаях на Полтавщині. На початку XVIII ст. мешканці цього села були вільними козаками, але потім їх виписали з цього стану. У 1776 р. село перейшло у володіння поміщиків Базилевських, які посилили визискування селян. Турбаївці подали позов до Сенату, який, проте, визнав козаками лише 76 сімей (з 2000 жителів). На знак протесту селяни відмовилися виконувати панщину і створили своє самоврядування за козацьким зразком, обравши отамана, суддю та писаря. У червні 1789 р. турбаївці, очолювані братами Рогачками і С. Помазаном, узяли село під повний контроль, обеззброїли військову команду, убили Базилевських і захопили їх добро. Деякий час місцева влада намагалася врегулювати відносини з турбаївцями без застосування сили, але, зіткнувшись з їх непокорою, ввела в село війська, які розправилися з повстанцями. Активних учасників після тілес них покарань заслали до Сибіру, інших переселили в південні райони України. Село, яке потім виникло на цьому місці, стало називатися Скорботним.
Повстання в Турбаях було локальним, але типовим проявом антифеодального руху.
Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії у кінці XVIII ст. характеризується втратою залишок української державності, що існувала ще з часів Б. Хмельницького.
У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роз-зброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про лікві-дацію запорозького козацтва: "... можемо Ми оголосити, що немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже, і козаків цього імені..." [10].
За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П. Калнишевський був заарештований і засланий на північ Росії — у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І П. Калнишевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках. Перед Преображенським собором Соловецького монастиря лежить гранітна бри-ла з епітафією: "Тут поховано тіло кошового, що спочив у бозі, грізної колись Запорозької Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору... Помер 1803 року, жовтня 31" дня, в суботу, 112 років від роду" [10].
На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військови-ми поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 рр.).
З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв'язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що за-лишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.
Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були поль-ські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським.
Так, у складі володінь сім'ї Любомирських налічувалося 31 місто і 735 сіл. Від великих магнатів намагалися не відставати середні й дрібні пани, які захоплювали і приєднували до своїх володінь нові й нові землі.
Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збіль-шення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівню-вання у правах католиків, православних і протестантів. Це виклика-ло протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфеде-рацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжува-лися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення, соціальної та національно-політичної ситуації.
Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., пе-реріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою "Коліївщина" (від слів "кол", "колоти").
Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незаба-ром вони підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони за-хопили Умань. Визволення Умані мало велике значення — форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи влади і встановлено українське народне самоврядування.
Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську гу-бернію. Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику ца-ризму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.
Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосниць-кий лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Ук-раїні великі землі, охороняв етанові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Пів-денної У країни, Криму і окремих інших районів були позбавлені пра-ва переходу, що, по суті, означало закріпачення
№ 14. Кирило-Мифодіївське товариство
Криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинниками зумовлювали розвиток національного руху. Ного найрадикальніших учасників уже не задовольняли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України. На початку 40-х рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Пропаганду своїх ідеалів гуртківці мали вести на основі євангельських заповідей. На своїх засіданнях гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали положення праць французьких філософів — утопістів — Сен-Сімона, Фур'є, чеських, словацьких пропагандистів ідей панславізму Яна Колара, Павела Шафарика, Вацлава Ґанки. Проте вийти за межі свого гуртка у пропагандистській діяльності члени «Київської молодої» так і не змогли. Найактивніші діячі київської молоді вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши й нових членів, створили навесні 1846 р. справжню нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодпвське товариство (або братство). Воно дістало назву на честь відомих слов'янських братів — просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Української граматики» та української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка» і якою й донині друкують книжки Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, Микола Савич, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Панас Маркович, педагог Іван Посяда, поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави» Георпй Андрузький, педагог Олександр Тулуб, педагог Дмитро Пильчиков.
За родом фахових занять більшість з них — викладачі або студенти віком від 19 до 30 років За походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян Згодом імена доброї половини цих братчиків увійшли в історію української культури зірками першої величини.
Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у конфедеративній спілці, таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення Всеслов'янської федерації й України в ній, то передбачалися скасування станів, смертної кари і телесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».
Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.
Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу», або «Законі Божому» Цей історико-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши весь його зміст заповідями Євангелія Христового. Розробили вони і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викладалися статутні права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.
Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників А. Шевченкові поетичні твори, передусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом з поширюваними рукописними списками, поеми політичної тематики «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим», «Великий льох» та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного та соціального гніту, який панував тоді в Україні. Та й сам Шевченко багато їздив по Україні й пропагував серед народу визвольно-демократичні ідеї.
Близькою Шевченку була й ідея єднання слов'янських народів. У поемі «Єретик ' він висловлював свою найсокровеннішу мрію «щоб усі слов'яни стали добрими братами». Цю поему Шевченко присв'ятив Павелу Шафарику. Свідки розповідали, що Шафарик, одержавши цей рукопис, плакав вдячними сльозами. Так само, коли один з кирило-мефодіївців тимчасово виїздив за кордон, Шевченко і ним передав рукопис своєї поеми «Кавказ» для вручення великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу.
Кирило-мефодивське товариство проіснувало трохи більше року Навесні 1847 р царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга. Шеф жандармів граф Орлов розіслав у всі губернії Російської імперії таємного листа, в якому хвалився що ліквідував у Києві небезпечну антиурядову організацію, програмні документи якої містили «революційні і комуністичні правила».
Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував вирок кожному. Всіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства покарали без усякого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його анти царистських і антикріпосницьких творів. Поета — революціонера заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи рядовим солдатом з найсуровішою забороною писати й малювати.
Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорилося: «Багацько тут таких, що згадують Вас...що Вас не стало, а натомість стало більше людей — аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали...» Отже, підпілля українського національного руху продовжувало діяти.
Михайло Грушевський ознайомившись з матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: «Це покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», що «гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство». Симон Петлюра наголошував, що український рух «цілком виходить із стадії неясних устремлінь і кристалізується у програмі першої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства». А Сергій Єфремов навіть почув у діяльності кирило-мефодіївців «перший голосний крик збудженої до життя української нації», яка їх устами проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, федералізму.
Поширення історичних знань про минуле України було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідомості. Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого минулого, відроджувало в пам'яті образи історичних діячів Знайомство з історичним минулим показувало, що український народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість. Знання з історії України черпалися козацьких літописів XVII—XVIII ст. — Самовидця, Величка, Грабянки, «Історії Русів Рукописи цих творів переписувалися й поширювалися серед освіченої громадськості 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й недостовірних) уміщено у п'ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 рр. У ній широко використано відомості козацьких літописців XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і виразніше обстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркевича розкритикував відомий російський критик Віссаріон Бєлінський. У своїй рецензії, опублікованій у часописі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Маркевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої популярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим. Зі зростанням у широкого громадського загалу інтересу до української минувшини розгорнув активну діяльність щодо видання рукописних пам'яток Осип Бодянський. Сам українець, родом з Полтавщини, він став слов'янознавцем за освітою і фахом, професором Московського університету. У 1846-1848 рр. він очолював часопис «Чтения в императорском Обществе историй и древностей российских при Московском университете». На його сторінках завдяки Осипу Бодянському уперше побачили світ такі пам'ятки української історіографії, як «Літопис Самовидця», літописні праці А. Рігельмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний за авторством історико-публіцистичний памфлет «Історія русів», що з демократичних позицій засуджував запровадження кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування на Лвобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок колонізаторської політики царизму в Україні. Ці публікації були важливим внеском не тільки в історичну науку, а й у формування громадської думки, що зумовлювало утвердження української національної самосвідомості Публікації Бодянського, потрапляючи в Україну, розширювали сферу впливу на громадську думку історичних праць, до того відомих тут лише за рукописними списками, проте ця плідна творча діяльність була перервана насильницьким звільненням Бодянського з усіх посад у Москві за друкування в очолюваному ним часописі записок «Про Московську державу в XVI ст. « англійського мандрівника Джона Флетчера. В умовах революційних потрясінь 1848 р. у країнах Західної Європи, селянських заворушень і пробудження антикріпосницької та національно-визвольної суспільно-політичної думки в Російській імперії, царські власті визнали небезпечною для самодержавного ладу його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої давності. Більше того, вони подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Тому перед Товариством історії і старожитностей російських, створеним 1839 р в Одесі, ставилося передусім політичне завдання обгрунтувати історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією. Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-губернаторові. Тимчасова археографічна комісія так само у своїй діяльності вийшла далеко за межі головного завдання, поставленого царськими владами довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст., — «край істинно російський». Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у громадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та ін. , засвідчили, що насправді — це край споконвіку український. До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотомних збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на формування у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об'єктивного процесу.
№ 16. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст.
Кількаразове перекраювання великими державами карти Східної Європи наприкінці XVII ст. внесло історичні зміни в державну приналежність західноукраїнських земель Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775). Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км. з населенням понад 2,5 млн чоловік, більшість якого — близько 2 млн — становили українці.
Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії (Володимири)» з центром у Львові Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями.
В адміністративному відношенні «королівство» було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (1777 р. їх кількість зменшено до 19) 1780-1786 рр. запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, з них 12 становили українську частину краю — Східну Галичину. Таке становище тривало до середини XIX ст. , коли адміністративний поділ краю зазнав кількаразових змін. Нарешті з 1867 р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який майже не мінявся до 1918 р. 50 повітів (на початку XX ст. — 52) становили Східну Галичину.
Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована вищим військовим інстанціям (Придворній військовій раді й Генеральному військовому командуванню Галичини), з 1787 по 1849 р. на правах окремого (19-го) округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.
Закарпаття, на території якого проживала компактним масивом більшість українців Угорщини, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, становлячи його чотири комітати (жупи) Березький, Мармороський, Угочанський та Ужанський Лише на короткий час після «Весни народів» воно було виведене в окремий автономний Ужгородський округ. Отож навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все ж залишались адміністративно розмежованими.
На ново приєднаних до Австрії землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старости. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утримувані ними, але призначувані старостами мандатори (до 1866р. ), а опісля — громадські уряди Містами управляли магістрати, склад яких призначали урядові органи (до 1870 р. ), а пізніше — ново запроваджені міські ради як органи самоуправління Органами крайового самоуправління були Становий сейм (1775- 1845) у Галичині й крайові сейми в Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани (наджупани), періодично скликались комітетські збори дворянства.
Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Основну його масу становили українці (у Східній Галичині 1773 р — 71%, 1910 р — 62,8, у Північній Буковині 1857 р. — 58,5, 1910 р. — 38,4, у Закарпатті 1857 — 69,7%). Поряд з ними жили чималими етнічними групами поляки (у Східній Галичині 1900 р. — 22,7%), румуни (в Буковині 1900 р. — 31,4%, а 1910 р. — 34,4), угорці (наприкінці XIX ст. — 26%), а також інші етнічні меншини євреї (у Східній Галичині та Буковині 1900 р. — 13%, у Закарпатті наприкінці XIX ст. — 15%), німці, чехи, словаки, вірмени та ін. Проте внаслідок ряду причин, насамперед асиміляторських зусиль правлячих кіл і панівної верхівки, відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, румунів у Північній Буковині, угорців у Закарпатті.
Промовистим свідченням відсталої соціально-демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині на 276 сіл 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті на 1294 села — 9 міст і 18 містечок Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст — 88,45%, у Закарпатті наприкінці XX ст. — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах (у Закарпатті наприкінці XIX ст. —7%).
Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного населення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. — понад 80%, у Буковині — 71,3, у Закарпатті — 85%). Питома вага самодіяльного населення, зайнятого в промисловому виробництві, була мізерною В. Галичині у 1900 р. вона становила 5,8%. У Буковині в промисловості й ремеслі тоді було зайнято близько 11% населення, в Закарпатті у промисловості й на транспорті — 10%.
Стосовно українського населення понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в сільському господарстві В містах українці за кількістю перебували здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті).
Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.
Оволодіння Габсбургами західноукраїнськими землями спричинило нову ситуацію в їх політичному, соціальному й культурному розвитку. Хронологічно воно збігалося з початком реформ освіченого абсолютизму, здійснюваних Марією Терезою та Йосифом II в 70-80-х рр. XVIII ст. їх головним завданням було пристосування абсолютної монархії до дедалі зростаючих ринкових відносин та нових тенденцій суспільного життя. Досягти цього передбачалося посиленням державної централізації та підпорядкуванням правлячій династії усіх ділянок життя держави і суспільства.
У ході реформ дворянство було усунуте від керівництва місцевою адміністрацією, а натомість запроваджено управління державних чиновників. Упорядковано систему обліку й контролю, проведено перші статистичні переписи земельних володінь і населення, скасовано внутрішні митні кордони і численні збори, запроваджено податок із доходів. У галузі економіки проводилася політика протекціонізму, заохочувався розвиток промисловості й торгівлі, в'їзд до країни іноземних спеціалістів. Змінено систему комплектування війська запроваджено обов'язкову військову повинність (їй не підлягали тільки дворяни й особи інтелігентних професій) та центролізований набір рекрутів.
З метою підвищення продуктивності землеробства та зростання кількості населення, що, згідно з тогочасними економічними теоріями, вважалося найважливішими передумовами піднесення могутності держави, було реформовано аграрні відносини Иосифа II патентом від 5 квітня 1782 р. скасував особисту залежність селян від дідичів і надав їм елементарні громадянські права одружуватися без згоди пана, переселятися, обирати професію, передавати своє майно у спадщину, навчати дітей грамоти у школі або ремесла у місті. Патент від 16 червня 1786 р. обмежив панщину до трьох днів на тиждень Інший патент (9 серпня 1786 р.) зобов'язав селян, які відробляли менш як три дні панщини на тиждень, виконувати на панському полі додаткові роботи під час жнив та сінокосу (літні помічні дні) за невелику плату, але в межах узаконеної тижневої норми — не більше трьох днів 1787 р. складено перший земельний кадастр (Йосифинську метрику). Тоді ж землі селянського користування (рустикальні) були відокремлені від панських (домінікальних) і дідичам заборонено самовільно розпоряджатися ними. Селяни одержували право спадкового користування своїми наділами. Неподільну владу дідичів над підданими обмежували урядова заборона бити селян (1788), надання їм права вільного продажу продуктів свого виробництва, права скаржитися на панів (1781), а сільським громадянам — права самоврядування (1784).
Вершиною реформаторської діяльності Йосифа II став «урбаріальний» патент від 10 лютого 1789 р , який проголошував скасування панщини та заміни її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства. Селянинові мало залишатись 70% його прибутку, 12,2 — йти на державні податки, а 17,8% — на чинш дідичеві Для Галичини встановлювалася зменшена норма державного податку 8,3% селянського прибутку від землі.
Значні зміни внесено в життя церкви її підпорядковано державі. Дещо послаблено монополію католицької церкви за рахунок усунення обмежень і дискримінації некатолицьких конфесій (1781). Ліквідовано частину монастирів, з майна яких утворено так званий релігійний фонд для благодійних цілей. Держава взяла на себе підготовку й утримання священнослужителів та відкрила їм широке поле діяльності над моральним вихованням молоді в навчальних закладах. Окремим законом зрівняно в правах євреїв
Важливі зміни відбулися в системі освіти. Вперше шкільну освіту переведено на державний кошт. Згідно з шкільною реформою 1774 р. в містечках і великих селах створювалися початкові школи («тривіальні»), в окружних центрах — «головні», а в центрах провінцій — «нормальні «, в яких велася також підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи перетворено на гімназії. Роботу освітніх закладів нормували державні навчальні програми та обов'язкові підручники.
Усі ці реформаторські заходи відповідали суспільному прогресу. Але централізаторсько-абсолютистські тенденції та бюрократичний спосіб їх проведення спричинили загострення суспільно-політичних суперечностей у країні. Реформи наштовхнулися на опір різних сил, і, врешті-решт, частина з них (насамперед у сфері аграрних відносин, як, наприклад, урбаріальний патент 1789 р. ) була скасована самим Йосифом II та його наступниками
Відхід від реформаторського курсу, який почався в країні після смерті Йосифа II, тривав майже до середини XIX ст. , коли уряд з метою опанувати внутрішньополітичну ситуацію, яка склалася на той час, розпочав новий виток реформ 1846 р. рядом законодавчих актів внесено часткові зміни в аграрні відносини у Галичині скасовано літні помічні дні й візницьку повинність селян, дещо зменшено панщину, селянам надано право розпоряджатися земельними наділами (продавати, передавати у спадщину, заставляти до 2/3 їх вартості), оскаржувати дії дідичів у адміністративних органах. Радикальніші реформи почалися під час революції 1848 р. Тоді імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині 31 липня 1848 р. дію патенту поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848р. ), підтвердженою згодом імператорським патентом (2 березня 1853р.), стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення селян дідичі згодом одержали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору. Селяни також стали власниками наявної у їхньому користуванні землі. Завдяки цьому селянство перетворилося на самостійну суспільну силу, а згодом — і на важливого чинника політичного життя.
Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністерств перед парламентом тощо), усім народам гарантовано непорушність їх національності й мови 22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загально імперський парламент (рейхстаг), який, переїхавши восени 1848 р. до м. Кромержижа, зайнявся підготовкою конституції Був вироблений її проект, яким передбачалося перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р розпустив парламент, а за кілька днів до того (4 березня) оголосив так звану откройовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Иосифа І. Нею в Австрії відновлено централізовану монархію, щоправда, все-таки декларувавши національну рівноправність. Ця конституція, однак, фактично не набула чинності і 1851 р. була скасована.
Почалася дев'ятилітня епоха неоабсолютизму, яка характеризувалась відновленням необмеженої влади імператора та зведенням до мінімуму реформаторської діяльності. Лише частково було підтверджено аграрне законодавство революції 1848 р. 1859 р. був виданий закон про свободу промисловості. Громадянські права й свободи обмежувались, було відновлено цензуру. Певне значення мала реформа освіти, спрямована на модернізацію навчальних закладів. Був проголошений принцип загальної початкової освіти для дітей віком від 6 до 12 років. Однак освіта знову підпорядковувалася завданням уніфікації й германізації. В системі освіти перевага надавалась німецькій мові. Навчання національними мовами допускалось тільки в початкових школах.
Новий цикл конституційних реформ почався в Австрії у 60-х рр. У результаті їх проведення було поступово ліквідовано абсолютинський режим і відновлено конституційно-парламентське правління. Початок цьому процесу поклав документ від 20 жовтня 1860 р , відомий під назвою Федеральної конституції, згідно з яким передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та провідними сеймами. А завершився він австро-угорським компромісом, згідно з яким Австрійська держава перетворилася на дуалістичну (двоїсту) Австро-Угорську імперію, і прийняттям грудневої конституції 1867 р. , яка на півстоліття визначала політичний статус держави як конституційної монархії.
Конституція декларувала недоторканість особи, житла і власності, свободу слова й друку, право спілок і зборів, формальну рівність національностей і мов у школі, установах та громадському житті, надавала обмежену автономію окремим краям. Законодавчу владу представляв двопалатний парламент (рейхстаг), компетенцією якого були загальні питання державного життя, інші — передавались у відання крайових сеймів. Депутати рейхстагу і крайових сеймів обиралися чотирма куріями — великих землевласників, торгово-промислових палат, міст і сільських громад — на основі високого майнового цензу. Це майже на 50 років забезпечило перевагу в законодавчих органах, з одного боку, представників великої земельної власності та багатого міщанства, з другого — представників панівних і привілейованих націй. Куріальна система у виборах до рейхстагу була скасована під час виборчої реформи 1907 р. , яка, запровадивши загальне, рівне, безпосереднє виборче право при таємному голосуванні, значною мірою сприяла демократизації політичного життя в країні. У виборах до крайових сеймів куріальна система збереглась аж до першої світової війни.
Побоюючись впливу ідей Великої французької революції, що були відчутні в багатьох країнах Європи, австрійський абсолютизм з кінця XVIII ст. відмовився від будь-яких економічних нововведень у країні, штучно гальмував появу елементів ринкового господарювання і, навпаки, всіляко протегував всевладдю дідичів й поблажливо трактував порушення ними аграрного законодавства.
В західноукраїнському регіоні більшість дідичів удавалася до екстенсивних методів господарювання розширення своїх володінь за рахунок селянських земель і посилення експлуатації селян (збільшення різних повинностей селян, насамперед панщини, яка практично відбирала більшу частину робочого часу). Водночас частина великих латифундистів з низинних земелеробських районів, втягуючись у процес ринкових перетворювань, почала дедалі частіше вдаватися до використання вільнонайманої праці і пристосування сільськогосподарського виробництва до потреб внутрішнього і зовнішнього ринку. Почала поліпшуватися культура землеробства, важливими елементами якої стали збільшення посівів вівса, льону і конопель, розширення площ, відведених під вирощування картоплі, конюшини і частково люцерни, цукрових буряків, а на Буковині і Закарпатті та деяких місцевостях Галичини ( на Покутті та Південному Поділлі) — кукурудзи. Із запровадженням цих культур трипілля замінялося п'яти-, шестипільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів Поліпшувався обробіток землі, поширювалося їх угноєння, подекуди застосовувалося вапнування та меліорація. Все це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур (з 6 ц. озимих і 4-5 ц. ярих у середньому до 10-11 ц. з гектара в кращих господарствах).
Відбувалися зрушення і в тваринництві. В багатих панських дворах займалися розведенням кращих порід худоби. Зростало поголів'я великої рогатої худоби, яку у значних кількостях (60-70 тис. голів щорічно) продавали на ринках Відня й Оломоуца. Набуло поширення тонкорунне вівчарство, і на західноєвропейський ринок значними партіями надходила вовна з Галичини.
Проте раціональні методи ведення землеробства і тваринництва захопили вузький прошарок лише великих землевласників й істотного впливу на загальний доволі низький рівень цих галузей справити не могли. Після деякого застою, що мав місце у першій чверті XIX ст. , у 30—40-х рр. знову намітилося промислове піднесення на західноукраїнських землях Тут тоді діяло близько 250 мануфактур, серед них до 40 залізоробних і металообробних, 10 скляних, 3 керамічних, 20 папірень, 15 друкарень, 10 текстильних, 10 шкіряних, 2 тютюнових, 15 соляних, 7 цукроварень, понад 30 лікеро-горілчаний. Та найпоширенішими промисловими галузями стали домашнє виробництво полотна й ґуральництво.
Мануфактури виникали переважно в панських і частково в державних маєтках. На них використовувалася здебільшого примусова ручна праця панщинних селян, запроваджувалися водяні колеса і кінні приводи Характер розкиданих мануфактур мали сільські ремесла і домашня промисловість. Роль міських мануфактур з найманою робочою силою залишалась незначною. Більшість міст і містечок була промислово нерозвинутою, мала аграрний характер 1849 р. найбільшими містами Галичини були Львів (68 тис. населення), Чернівці (18 тис .), Броди (18 тис. ), Тернопіль (16 тис. ). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве та Мармарош-Сигет — мали по 6-7 тис. населення. Міста великого промислового значення не мали Вони були адміністративними й торгово-ремісничими осередками. Переростання мануфактурної промисловості у фабричну гальмували дискримінаційні заходи уряду (адміністративні обмеження, непомірно високі податки тощо) та всевладдя великих землевласників.
Прогресуюче втягнення, хоча й дещо повільне, панських маєтків і селянських господарств у ринкові відносини, зростання мануфактурного виробництва, розвиток міських та сільських ремесел і домашніх промислів, спорудження широкої мережі кам'яних шляхів та сканування різних обмежень щодо діяльності купецтва сприяли пожвавленню торгівлі на західноукраїнських землях та їх включенню до світової системи торговельних відносин У першій половині XIX ст. основною формою організації торгівлі були ярмарки і щотижневі торги, які відбувалися у 59 містах та 142 інших населених пунктах. Водночас зростало значення щоденної торгівлі, яку вели понад 2 тис. постійно діючих торговельних закладів, у тому числі близько 150 — у Львові.
Посилились економічні зв'язки, насамперед внутрішні, із західними провінціями Австрійської монархії, а також зовнішні — через чорноморські порти — з іншими країнами. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста «. Бродів, яке зосередило в своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Основні позиції у зовнішній торгівлі тримали, як і раніше, купці вірменського, єврейського і грецького походження Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.
Вирішальну роль у переведенні народного господарства на рейки ринкових відносин відіграла аграрна реформа 1848 р. Незважаючи на й обмежений характер (скасування панщини за викуті) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників , системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим самим було створено передумови для зростання товаризації сільського господарства й здійснення промислового перевороту.
Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві — провідній галузі економіки краю Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тис. ) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте, зберігше на деякий час свої давні позиції, великі латифундії згодом почали їх втрачати, а їх земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здаватися в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.
На селі посилився процес майнового розшарування селянства Кількість селянських господарств внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні володіння неухильно зменшувалися. На рубежі XIX — XX ст. у краї було від 4,5 до 5 % економічно міцних заможних селянських господарств і близько 90% — малоземельних та безземельних господарств. Вони володіли відповідно понад 27% і близько 40% землі. Значна частина землі дрібних господарств, що розорювались, йшла на продаж.
З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і у селянських господарствах, почалося впровадження в землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, жниварок, кінних грабель, молотарок, віялок, січкарень). Вживали заходів також для інтенсифікації виробництва традиційне трипілля поступово замінялося прогресивними системами сівозмін, почали більш-менш систематично вносити в грунт органічні, а подекуди й мінеральні добрива, провадилося дренування грунтів, меліоративні роботи.
Водночас набула поширення пропаганда агротехнічних знань. З'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах). Активізувало свою діяльність створене ще в 40-х рр. у Львові Господарське товариство. Почала видаватися сільськогосподарська література.
Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк, Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін.
Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжували зберігати переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська постачально-збутова кооперація, яка, враховуючи збільшення попиту зростаючого міського населення в усій Європі на м'ясо — молочні продукти, організувала торгівлю ними. У Львові була утворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сотнями крамниць. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини — Крайовому ревізійному союзу у Львові — через спеціалізовані кооперативні союзи було підпорядковано уже близько 600 кооперативів. Крім того, близько 100 кооперативів налічувалося ще в Руському ревізійному союзі. Існувало кількасот українських кооперативів, не об'єднаних у ці союзи. Всього в Галичині (1913) діяло лише українських 1,3 тис. кооперативів, близько 200 українських кооперативів на Буковині й кілька на Закарпатті. Крім українських діяли польські та угорські кооперативи Кооперативні спілки, скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію і постачаючи їх добривами, машинами, сортовим насінням, зумовлюючи розклад патріархальної залежності селянських господарств, сприяли прилученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин.
Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала можливість підвищити врожайність зернових на 20— 25%. Завдяки цьому та значному розширенню посівних площ за півстоліття майже у 1,5 раза зросла продукція землеробства. Але у зв'язку зі зростанням за цей час у 1,8 раза населення краю й вистачило лише на його харчування. Загалом сільське господарство краю залишалось екстенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої експортні можливості. Водночас за рахунок зростання у 2,7 — 2,9 раза населення, зайнятого в сільському господарстві, знижувалася продуктивність праці у цій галузі. В краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинялися на межі розорення. Ускладнювало ситуацію процвітання лихварства.
У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр , а Східної Галичини і Буковини — з 90-х рр. XIX ст. емігрувала в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та 'а Балкани До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік.
Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Там зростала армія безробітних, жебраків, бродяг Сільське населення дедалі пауперизувалось, пролетаризувалося.
Становлення фабрично-заводської промисловості як окремої народногосподарської галузі на західноукраїнських землях відбулося в останні три десятиліття XIX ст. Однак там переважали дрібні підприємства. Великих фабрик і заводів з сотнями робітників були одиниці. Фабричне виробництво охопило лише окремі галузі, переважно ті, які займалися добуванням, первинною переробкою сировини лісопильну, нафтодобувну, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металообробну. Інші галузі розвивалися слабо.
Наприкінці XIX ст. на західноукраїнські землі широким потоком ринув іноземний капітал (австрійський, німецький, англійський, французький та ін. ), який створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.
Входження до системи ринкових відносин зумовлювало зміни в сфері торгівлі Відпадала потреба в багатолюдних кількаденних ярмарках, щотижневих торгах. Роздрібна й оптова торгівля набувала постійного щоденного характеру. Оптова торгівля дедалі зосереджувалася в руках іноземних компаній. У системі міжнародного поділу праці за західним регіоном України остаточно закріпилася роль постачальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів. Заходу Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту із краю становила сировина і лише кілька відсотків — фабрикати, які вивозилися переважно на Балкани, натомість в імпорті фабрикати становили 80%.
У західні провінції Австро-Угорщини, Німеччину та інші країни й далі вивозилося багато продукції тваринного походження, птахівництва, шкірсировини, масла, жирів, яєць. На рубежі XIX — XX ст. поза межі краю експортувалось щорічно близько 50 тис. голів рогатої худоби та 300 тис. голів свиней. Зросли обсяги фруктів на вивіз Селяни — бойки із Верхнього Синьовидного скуповували фрукти по всій Галичині й Буковині і продавали їх у Будапешті, Відні, навіть у Парижі. Збільшилося вивезення нафти і нафтопродуктів, озокериту, лісу, пиломатеріалів, харчової і калійної солі. Багато лісу і продукції вивозилося на Наддніпрянську Україну. У взаємній торгівлі західних і східних земель України зростала роль Дністра.
З Наддніпрянської України ввозилася переважно худоба, яка після відгодовування продавалася на ринках західних провінцій імперії, коні, вовна, інша продукція тваринництва, хутро, риба, цукор. Із Заходу імпортувалися промислові вироби предмети побуту, машини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент, кам'яне вугілля, чорні й кольорові метали.
У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства — формувалися середній клас і клас вільнонайманих робітників.
Кінець XVIII — початок XX ст. стали періодом насиченого суспільно-політичного життя на західно-українських землях, яке, з одного боку, визначалось мінливою політикою центрального уряду, з другого — зазнавало тогочасних філософських і політичних ідей. Заходу та визвольних рухів. На початках його активізація була пов'язана з утвердженням толерованих і навіть насаджуваних урядом ідей Просвітництва. В останній чверті XVIII ст. осередком просвітницької діяльності став Ужгород, у навчальних закладах якого (так званій нормальній школі, яка згодом почала готувати вчителів для народних шкіл, гімназій, духовних семінарій), підтримуваних греко-католицьким єпископом А. Бачинським, здобуло освіту чимало закарпатських учених і письменників просвітницького напряму, серед яких — И. Базилович, І. Фогорашій, В. Довгович, М. Лучкай.
З 80-х рр. XVIII ст. важливим центром просвітницьких ідей став Львів Професори І Мартинович , М. Куральт, І. Фесслер, А. Гільтенбранд, Г. Уліх, П. Лодій виступали з гострою критикою залишків середньовіччя, проти расової та релігійної дискримінації, за ліквідацію нерівності між людьми, вільний розвиток науки, поширення освіти, апелювали до розуму, орієнтували на суспільно корисну діяльність.
З початком 90-х рр. XVIII ст. західноукраїнські землі стали ареною поширення ідей. Великої французької революції і визвольного повстання під проводом Т. Костюшка в Польщі. Уряд, наляканий їх відлунням у країні, незабаром посилив реакційний курс і став суворо переслідувати поширення ідей Просвітництва. Піднесення визвольних рухів у Європі 20 — 30-х рр. XIX ст. дало поштовх новій хвилі поширення ідей. Просвітництва на західноукраїнських землях, яке тепер почало набувати національних рис. Проте відмова Габсбургів від реформаторського курсу освіченого абсолютизму, а згодом включення Австрії після розгрому Наполеона в Священний союз визначили поступове перетворення її в поліцейсько-бюрократичну державу, заповідник консерватизму. Щодо країн, у тому числі західноукраїнських земель, офіційний. Відень послідовно проводив централізаторську внутрішню політику. Уряд князя К. Меттерніха , який понад чверть століття правив країною, запровадив суворий поліцейський режим, душив найменші прояви вільної думки, здійснював курс на нівеляцію національної самобутності й асиміляцію підневільних народів.
Українська мова зазнавала дискримінації, не маючи доступу ні в громадсько-культурну сферу, ні в школу. Натомість насаджувалася чужа й незрозуміла народові німецька мова Водночас, керуючись принципом «поділяй і владуй», Габсбурги надавали певні привілеї польській, румунській і угорській верхівці, яка мала служити їхньою опорою в краї. Внаслідок цього паралельно з онімечуванням відбувався швидкоплинний процес полонізації Східної Галичини, румунізації Північної Буковини і мадяризації Закарпаття Спільними зусиллями абсолютистський уряд і панівний клас — дворянство намагалися приспати етнічну свідомість місцевого населення, обмежити його контакт з Наддніпрянщиною, вбачаючи в духовному єднанні українців обабіч. Збруча загрозу для свого панування.
Та незабаром меттерніхівський режим став виявляти свою неспроможність, і йому почав протистояти широкий фронт опозиційних сил.
Після поразки збройного повстання 1830 — 1831 рр. у Королівстві Польському з ініціативи його учасників у Східній Галичині було створено ряд польських таємних політичних організацій, що розгорнули пропаганду антиабсолютистських і республіканських ідей серед різних верств населення. До цього підпільного руху включилася значна частина української молоді. В окремих таємних організаціях набула поширення ідея об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. 3 середини 40-х рр. революційну пропаганду в Східній Галичині проводили польські революціонери Е. Дембовський, Ю. Госляр, М. Мазуркевич та ін. Вони закликали народ до боротьби проти австрійського абсолютизму, за відновлення незалежної Польщі, встановлення влади народу, ліквідацію соціального й національного гноблення. Діяльність демократичного підпілля сприяла тому, що передові ідеї епохи — ідеї свободи, рівності, демократії — проникли у свідомість широких верств населення.
Революція 1848-1849 рр. поклала край меттерніхівській бюрократично-поліційній системі. Та вистоявши під натиском революційної бурі, правлячі кола Австрії у 50-х рр. пішли на зближення з угорським і польським дворянством. У 60-х рр. цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині. Це фактично означало передачу адміністративної влади в краї польській аристократи, спричиняло нове ущемлення національних прав українського населення. Йому за таких умов декларовану Федеративною конституцією 1860 р. рівність національностей довелося обстоювати у тривалій, важкій боротьбі.
Внаслідок реформ та інших урядових заходів наприкінці XVII ст. створення релігійного фонду підтримки сільських священиків, заснування духовної семінари для уніатів у Відні 1774 р. , відкриття греко-католицької духовної семінари у Львові 1873 р. , створення при Львівському університеті, відкритому 1784 р. , так званого Руського інституту українська національна інтелігенція, що тоді рекрутувалася майже виключно з середовища греко-католицького духовенства, піднялася до сприйняття нових ідейних віянь. Саме з її лав як найбільш освіченої суспільної верстви вийшли перші будителі національної свідомості західних українців.
Перша хвиля національного відродження в Галичині була пов'язана з діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередка, що сформувався навколо єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського у 20—30-х рр. XIX ст. До цього осередка входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Иосиф Левицький та ін. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва І Могильницький став автором першої в Галичині «Граматики» української мови (початок 20-х рр. ) і наукового трактату «Відомість о руськом язиці», в якому доводив, що українська («руська», за його визначенням) мова започаткована ще в Київській Русі. Інтерес до національної історичної спадщини й мови та усної народної творчості почали виявляти й представники духовенства на інших західноукраїнських землях Іоанникій Базилович, чернець Мукачівського монастиря, став автором першої наукової праці з історії Закарпаття — «Короткого нарису фундації Федора Коріатовича» (Кошиці, 1799 — 1805 рр.), в якій документально обгрунтував автономність закарпатських русинів як невід'ємної частини східного слов'янства. Згодом (1843) фундаментальну шеститомну «Історію карпатських русинів» створив відомий учений — славіст і церковний діяч Михайло Лучкай. Він був також автором першої на західноукраїнських землях друкованої порівняльної «Граматики слов'яно-руської мови» (Буда, 1830 р. ), в якій подібно до перемишльських діячів висловлювався за церковно-слов'янську мову (в її карпато-українській редакції) як літературну мову закарпатських українців. На Буковині першу спробу друкувати українські народні пісні кириличною азбукою зробив Іван Велигорський (1806). Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві Гаврило Продан і Василь Фарлеєвич продовжували вживати застарілу книжну мову Перша друкована на Буковині світська книжка «Псалми» В Фарлеєвича (1846) була написана, за висловом Юрія Федьковича, «мовою ченців XII ст.».
У 30 — 40 рр. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання романтиків «Руська трійця» Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811 — 1866) та Яків Головацький (1814 — 1888), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінари. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали над гіркою долею народу.
Засновники об'єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти усвідомити «гідність свою і свою силу» і тим самим підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, підпорядкували вирішенню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері значного комплексу гуманітарних дисциплін (народознавства, фольклористики, мовознавства, пам'яткознавства, джерелознавства, археографії, історіографії, літературознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю Новаторським підходом були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури живою розмовною мовою і створення цією мовою шкільних підручників (наприклад, «Читанка» М. Шашкевича), проти латинізації письменства (брошура «Азбука і abeca-dio» М Шашкевича), спроби впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції, церковні проповіді, оспівування в літературних творах патріотизму, поетизація героїчних сторінок національної історії.
Визвольні мотиви у сконцентрованому вигляді знайшли своє відображення в підготовлених « Руською трійцею» альманахах. Особливо відзначився цим рукопис «Зорі» (1834), який через цензурну заборону не побачив світу. Цими ж мотивами, хоч і в дещо приглушеному звучанні ( з огляду на цензуру), наскрізь пронизана і славнозвісна «Русалка дністрова» (1837). Ця перша народна книга, ластівка нової, демократичної культури на західноукраїнських землях, своєю формою (живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським шрифтом і ще більше своїм змістом), тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, Бойчука, подвигів козацтва, учасників гайдамацького руху) маніфестувала нескореність духу українського народу.
Сміливий виступ авторів одразу проти усіх авторитетів — політичного, соціального й літературного — дав підставу І. Франкові назвати цю книгу «явищем наскрізь революційним». Своїм змістом вона цілком відповідала тій міси, на яку чекав від спогадів про минуле М. Шашкевич допомогти «воскресити в новій силі руську славу, руську власть!» Разом з тим це була перша в Україні книга, яка, за словами І. Франка, вказувала «далекий ясний образ свобідної всеслов'янської федерації в освіті і спільній роботі політичній». Появу «Русалки Дністрової» прихильно зустріли однодумці «Руської трійці» її вітали визначні національно-культурні діячі України (М. Максимович, О. Бодянський, І. Срезневський, Т. Шевченко, М. Костомаров), представники польської, чеської, сербської і хорватської громадськості. Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністрова» поряд із «Кобзарем» Т. Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.
Підсумком патріотичної діяльності «Руської трійці» стало формальне визначення основних програмних засад українського національного руху в публіцистичній статті. Я Головацького «Становище русинів в Галичині», опублікованій німецькою мовою під псевдонімом Гаврило Русин у німецькомовному «Щорічнику з слов'янської літератури, мистецтва і науки» (Лейпціг, 1846 р. ). Цими програмними положеннями передбачалось піднесення українців Австрійської імперії до рівня інших національно відроджуваних слов'янських народів звільнення народних мас, передусім селянство, від гніту дідичів, бюрократи і лихварів, насамперед шляхом скасування панщини або заміни її чиншем, підняття середнього стану, піднесення промисловості, культури і законності шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою, запровадження шкільної освіти рідною мовою, викладання української мови у вищих школах з метою підготовки кадрів інтелігенції, здатної працювати в українськомовному середовищі, розвитку літератури, культивування історичних традицій, заснування журналів.
Першими кроками діяльності в дусі цих програмних засад були видання братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846 — 1847рр ), який продовжував традиції «Руської трійці», поява в середовищі українських міщан Львова проекту заснування товариства «Руська матиця» для видання популярних книг для народу та його періодичного друкованого органу «Галицька пчола» (1847), пожвавлення праці духовенства над заснуванням україномовних народних шкіл (1847).
Стаття Я. Головацького, як і загалом діяльність «Руської трійці», знайшла жвавий відгомін не тільки в Галичині, а й поза її межами її знали і схвалювали представники інтелігенції Буковини, серед яких поширювавася також альманах «Вінок русинам на обжинки» Знайомство з діяльністю «Руської трійці» сприяло формуванню літературних інтересів та визначенню патріотичного напряму творчості закарпатського письменника Олександра Духновича (1803 — 1865). Багато спільного має, зокрема, його патріотична поезія «Вручаніє» («Я русин бил, єсьм і буду») з віршем М. Шашкевича «Руська мати нас родила». Визначною подією в культурному житті Закарпаття став вихід у світ його букваря «Книжица читальная для начинающих» (1847). Це була перша на Закарпатті книга, написана для народу, і народною мовою. Вона здобула велику популярність у краї, витримала кілька видань і була важливим засобом протидії політиці мадяризації щодо закарпатських українців.
Таким чином, діяльність «Руської трійці» започаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.
У 1848—1849 рр. у більшості європейських країн відбулися революційні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила тут розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті і тим самим демократизацію політичного процесу. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.
Невід'ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за здійснення своїх емансипаційних прагнень, за досягнення національної свободи. Звідси пішла назва революції — «Весна народів».
Основним вогнищем українського національного руху 1848 — 1849 рр. стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства врученням 19 квітня 1848 р. губернатору Ф. Стадіону петиції на ім'я імператора. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань.
Потому, 2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація — Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848 — 1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.
Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька» — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком...»То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація.
За ініціативою Головної руської ради за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ у дусі програмних засад, сформульованих 1846 р. Я.Головацьким, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.
Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто, за її національно-територіальну автономію, за демократизацію народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо. Вони виступали з ініціативою створення українських військових і воєнізованих формувань(національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйону так званих гірських стрільців), які розглядали як зародок збройної репрезентації українців, здатної стати на захист їх національних прав.
Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог українських народних мас, все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. її першим професором став Я. Головацький.
Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» — культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.
Активізувалося літературне життя. Послідовники М. Шашкевича — письменники М. Устиянович і А. Могильницький у той час написали свої найкращі літературні твори. Вперше було зроблено спробу перевидати в Галичині кращі твори нової української літератури (твори І. Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка). Деякі газети стали вміщувати повідомлення про громадсько-культурне життя в Україні, інформації про створення в Києві Кирило-Мефодіївського братства та революційну діяльність Т. Шевченка. Революція дала поштовх і активному театральному рухові, в якому широко використовувалися культурні надбання Наддніпрянської України — п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль — чарівник» І. Котляревського , «Сватання на Гончарівці Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та заснування 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові.
Піднесення українського національного руху в Галичині на політичний рівень, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх структур, висунення і поступова реалізація програми національного самоутвердження українців на території їх компактного проживання — у східній частині Галичини в межах конституційної Австрійської монархії вороже зустріли польські громадські кола. Вони продовжували уявляти себе єдиними повноправними господарями краю і виношували плани відродження польської державності, спочатку хоча б у вигляді крайової автономії для всієї Галичини з її українською частиною включно.
На цьому грунті польсько-українські відносини під час революції значно загострилися, набуваючи інколи характеру міжнаціонального конфлікту. Навколо українського питання виникла гостра полеміка. Позицію української демократії в ній репрезентував священик із с. Ветлини на Лемківщині Василь Подолинський (1815 — 1876). У брошурі «Слово перестороги», надрукованої влітку 1848 р. у Сяноку, він висунув постулат національної незалежності українців та налагодження українсько-польських відносин на демократичній і рівноправній основі. «Так, ми — українці, — заявляв він, — і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної України... Ніщо не зможе здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи...Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно». Національне визволення він пов'язував з досягненням національної свободи усіма слов'янськими народами і влаштування ними свого буття на федеративних засадах. Сформульований В.Подолинським ідеал національної незалежності українського народу та його бачення шляхів досягнення цього ідеалу засвідчили початок нового етапу в розвитку національно-політичної ідеї в Галичині, що йшла від «Руської трійці», етапу, який відповідав рівневі національно-політичної думки на Наддніпрянській Україні, репрезентованої концепцією Кирило-Мефодіївського братства.
Революція дала поштовх активізації народних мас Північної Буковини. Поряд із селянським повстанням під проводом Лук'яна Кобилиці там набув поширення рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною. У відповідь на клопотання дворянської верхівки про відокремлення Буковини від Галичини буковинські селяни-депутати виступали із заявами протесту у Віденському рейхстазі. Проти цього наміру рішуче висловились і представники сіл всієї Буковини на зборах у Чернівцях у листопаді 1848 р. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. адміністративно відокремив Буковину від Галичини.
Революція сприяла виникненню українського національно-визвольного руху на Закарпатті. Через ігнорування угорським ліберальним дворянством та його вождями національних інтересів українського населення частина закарпатської інтелігенції на чолі з Олександром Духновичем і Адольфом Добрянським висунула ідею об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. її підтримала Головна руська рада у Львові. Однак австрійський уряд не дозволив цього, вбачаючи тут крок до об'єднання цих західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною, а тим самим і загрозу втрати їх для Австрії. Зрештою 1849 р. уряд дозволив адміністративно виділити в окремий заселений українцями Ужгородський округ з правом формувати там місцевий управлінський апарат з представників української інтелігенції. Було також дозволено навчати дітей українською мовою у початкових школах і лише деякі предмети викладати українською мовою в гімназіях.
Отже, національний рух на західноукраїнських землях 1848 — 1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної австрійської монархи, чимало зробив для втілення цієї програми в життя. Ряд її завдань він спромігся виконати, реалізацію ж інших, складніших, залишив у спадщину патріотичним силам наступних поколінь.
З розгромом об'єднаними силами Австрії і Росії, угорської революційної армії влітку 1849 р. в імперії Габсбургів був відновлений абсолютистський режим з його централістично-бюрократичною системою. Новий виток народного руху почався в 60-х рр уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму.
Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб Українську інтелігенцію (переважно духовенство і чиновництво) відтісняла політично і економічно домінуюча польська й угорська верхівка Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на одержання політичної переваги в краї у 1848 — 1849 рр. за допомогою Габсбургів, не відмовляючись від лояльності щодо Австрії, почала шукати підтримки в Росії. Відходячи поступово від ідеалів національного руху часів «Руської трійці» і «Весни народів «, вона дедалі більше схиляється до консерватизму,солідаризується з російськими слов'янофілами в прагненнях до злиття роздрібнених частин слов'янства в єдине політичне ціле під главенством царської Росії.
Інтелігенція категорично заперечує реальне існування східнослов'янських націй (російської, української і білоруської) та рішуче обстоює тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховує і населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, отже, стає на шлях національного самозречення Представники цього табору, яких стали називати «старорусами», «твердими русинами», а згодом — «москвофілами» або «русофілами». Щедру фінансову підтримку надавали їм офіційні та деякі громадські кола Росії, спрямовуючи їх на протидію українському рухові.
За таких умов носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти її появі частково сприяла шкільна реформа 60 — 70 рр., згідно з якою шкільництво перейшло у відання світських освітніх органів. Було запроваджено обов'язкове початкове навчання дітей рідною мовою, завдяки чому в Галичині у 1868/69 навчальному році налічувалося уже 1293 державні початкові школи з українською мовою викладання. А наприкінці XIX ст. кількість письменного населення серед українців досягла близько 30%. З'явилися перші українські середні школи гімназії у Львові (1874 — 1878) та Перемишлі (1888). Відкривались нові україномовні кафедри у Львівському університеті та була заснована вперше кафедра української мови та літератури в новоствореному Чернівецькому університеті.
Молода інтелігенція 60-х рр. започаткувала новий, так званий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на грунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини Великий стимулюючий вплив на нього справили сповнені демократизму, народолюбства прояви тогочасного національного життя в Наддніпрянській Україні — «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа», інші українські видання Прагнучи наблизитись до українського життя, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, кохалася в пам'ятках козацької слави і навіть одягалася по-козацьки, записувала народні пісні, впроваджувала в літературу і журналістику народну мову та український правопис — так звану кулішівку Для неї Україна стала обітованою землею, а «Кобзар» — євангелієм. Наслідуючи приклад України, вона намагалася виховувати у своїх співгромадян любов до народу, прищеплювати їм бажання підняти його культурно, економічно і політично.
Першими представниками нового напряму стали молоді письменники — романтики Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Згарський, Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич, які на початку 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію — громаду ( за зразком «Київської громади»), що зайнялася національним вихованням її учасників За її почином організувались учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Станіславі, Тернополі. Вони стали осередками жвавого патріотичного руху серед молоді 3 їх середовища вийшли визначні діячі національного руху Іван Франко, Остап Терлецький, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські, Євген Желехівський, Осип Маковей, Андрій Чайковський, брати Заклинські та багато інших.
Організаційною основою молодого руху стали спочатку редакції літературних часописів «Вечорниці» (1862 — 1863), «Мета» (1863 — 1864), «Нива» (1865), «Русалка»(1866). Згодом він розширився за рахунок новостворюваних товариств «Руська бесіда» (1861), при якому засновано перший професійний український театр (1864), «Просвіта» (1868), яке зайнялося виданням популярної літератури й організацією читалень по селах, Товариство імені Т. Шевченка для опіки над письменством (1873) (реорганізоване в наукове 1892 р. ), Руське педагогічне товариство (1881), що опікувалося розвитком українських шкіл, музично-хорове товариство «Торбан» (1870), яке популяризувало українські народні пісні, твори українських композиторів.
Зміцнивши свої традиції на культурній ниві, народовський рух почав відтісняти на другий план москвофільство і на рубежі 70-80 рр. поширив свою діяльність на політичну ниву. Початок їй поклало заснування політичних часописів «Батьківщина» (1879) для селян і «Діло» (1880) для інтелігенції. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу Душею нової організації став визначний публіцист Володимир Барвінський (1850 — 1883) — редактор «Правди», а потім «Діла». За його ініціативою у Львові 1880 р. було проведено всенародне віче за участю двох тисяч селян, що являло собою першу спробу єднання народовців з народними масами.
1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну раду на чолі з Юліаном Романчуком, редактором «Батьківщини». Вона оголосила себе спадкоємицею національної програми Головної руської ради з 1848 р. і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.
Утверджуючись у Галичині, народовський рух поступово захопив Буковину, започаткувавши національне відродження і на цій українській землі Важливою ланкою підготовки національно свідомої інтелігенції в краї стала заснована при нововідкритому Чернівецькому університеті (1875) кафедра української філософії, яку очолив народовець Гнат Онишкевич Засноване в Чернівцях товариство «Руська бесіда» (1869), що перебувало в руках москвофілів, 1884 р опанували народовці і надали йому спрямування галицької « Просвіти» Друкованим органом народовців стала газета «Буковина» (1885), першим редактором якої був поет Юрій Федькович (1834 — 1888). Плідно працювали на ниві національного відродження Буковини професор Степан Смаль-Стоцький (1859 — 1939) та письменник і композитор Сидір Воробкевич (1836 — 1903), відомий, зокрема, як укладач (спільно з І. Франком) першого в краї альманаху «Руська хата» (1877), до якого ввійшли твори буковинських, галицьких і східноукраїнських письменників Цей альманах заманіфестував їх прагнення зводити спільну будову національної літератури в дусі заповітів Т. Шевченка.
Репрезентований народовцями національний рух у Галичині мав чимале значення для Наддніпрянської України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних репресій проти українства в Роси Галичина, за словами М. Грушевського, незважаючи на тяжкі умови власного національного життя, прийняла на себе роль центру українського руху, духовного П'ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались і удосконалювалися засоби національного, культурного і політико — суспільного відродження українського народу». Наддніпрянські патріоти, позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині.
Тут побачили світ твори кращих літературних сил Наддніпрянської України П Куліша, Марка Вовчка, В. Антоновича, О. Кониського, І Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін. Водночас наддніпрянці надали фінансову допомогу галичанам у заснуванні всеукраїнського органу — літературно-громадського журналу «Правда» (1867 — 1880), літературного товариства імені Шевченка тощо. Народовські видання, надавши свої сторінки духовній еліті Наддніпрянщини, стали загальноукраїнською трибуною для пропаганди національної ідеї. В свою чергу, моральна і матеріальна підтримка наддніпрянців, їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню національного руху в краї, виходові його за межі вузького провінціалізму, на всеукраїнські обшири.
Проте з розширенням народовського руху у ньому почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло, радикалізувати і політизувати, подолати провінціалізм, зорієнтувати на ідеали загальнолюдського поступу, європейської цивілізації намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну І. Франко, підкреслюючи великий авторитет ученого серед галицької громадськості в 70— 80 рр. , зазначав, що «Драгоманов європеїзував галицьких русинів, перетворив доти панівне сетиментальне українофільство в свідоме змагання за здобуття не тільки національних, а й загальнолюдських прав українському народові».
Під його впливом у Галичині сформувалася ціла генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х рр. започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з Іваном Франком (1856 —1916), Михайлом Павлином (1853—1915), Остапом Терлецьким (1850 — 1902) і прагнула надати цьому рухові модерного європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот»(1878), «Світ» (1881 — 1882), організацію народних віч радикали покликали до політичної діяльності широкі народні маси Галичини і Буковини.
У 90-х рр. XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на грунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла , розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.
У Галичині першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені нові партії : Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) — найпотужніша і найвпливовіша в краї, Українська соціал- демократична партія — УСДП (1899) і Католицький русько-народний союз (1896), перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.
Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об єднання його земель. РУРП здійснення своїх ідеалів убачала «лише при повній самостійності політичній русько-українського народу . Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 р., є «незалежна Русь- Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». УСДП в програмній статті свого органу «Воля» заявляла: «Наша ціль : є вільна держава українського люду — Українська республіка». Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (1907) та Радикальна партія (1906).
З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політичного компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою і крайовою адміністрацією Галичини (так звана політика «нової ери») та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним проводом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на організацію народних мас. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство зрештою втрачає свої колишні позиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944) остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїх національних змаганнях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.
Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей, І. Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало «вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього».
Великих масштабів набув вічевий рух 1905 — 1906 рр., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. У вічі з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права, яке відбулося з ініціативи УНДП у Львові 2 лютого 1906 р., узяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян, що засвідчило високу політичну свідомість галицьких українців. У результаті тривалої боротьби під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 р., українцям удалося домогтися обрання 27 представників українських партій (22 — від Галичини і 5 — від Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 — до крайових сеймів (12 — в Галичині і 17 — на Буковині). Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в парламенті і сеймі.
Активізація політичного життя й зростання незалежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали значну притягальну силу для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Тривалий час там знаходили пристанище і простір для політичної діяльності політемігранти з України Д.Антонович, В. Винниченко, М. Вороний, Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк, С. Петлюра, М. Русов, Г. Хоткевич, Б.Ярошевський та ін. Львівський журнал «Правда» першим опублікував реферат з програмними засадами ранніх наддніпрянських самостійників — членів Братерства тарасівців (1893).
Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині української партії — РУП. У Львові було опубліковано її трактат «Самостійна Україна», підготовлений М. Міхновським. У Львові й Чернівцях 1902-1904 рр. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з'їзду (1904). Там знаходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи «Добра новина» (1903), «Селянин» (1903-1905), «Праця» (1904-1905), а також брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП «Гасло» (1902-1903). «Згодом аналогічну діяльність проводила у Львові
УСДРП (1905-1907). Львів був також місцем заснування Української соціалістичної партії (1900). Таким чином, західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.
Xарактерні для життя західноукраїнського селянства у другій половині XIX — на початку - XX ст. явища безземелля і малоземелля, безробіття через надлишок робочих рук, тягар нестерпних податків призвели до масової еміграції, переважно спрямованої на Американський континент, де ще тоді було чимало територій, неосвоєних народногосподарською діяльністю людини, і уряди таких країн, як США, Канада, Бразилія, заохочували масове переселення з-за кордону.
Першими українськими переселенцями до США у 70-х рр. XIX ст. були закарпатці. Найбільше їх було серед шахтарів, яким заробітки діставалися найважче через вкрай тяжкі умови праці, постійний ризик підземних аварій з небезпекою для життя, хронічні хвороби легенів тощо.
Духовним життям українських переселенців опікувалися церковні пастирі. З 1884 р. і до кінця 90-х рр. українські поселенці спорудили понад півсотні церков і каплиць. Церковне життя поєднувалося з культурно-просвітнім, що сприяло підтриманню національної самосвідомості переселенців. Для дітей українців при церквах відкривалася школи українознавства. І діти, і дорослі охоче відвідували там же створені українські самодіяльні хорові, музичні, танцювальні й драматичні гуртки. Організовані у багатьох місцях компактних поселень українців їхні громадські об'єднання — так звані «братські союзи» — налагодили видання українських часописів. Заснована 1893 р. священиком Григорієм Грушкою як друкований орган Українського народного союзу україномовна газета «Свобода» видається в США й донині.
На кінець XIX ст. українська громада в США налічувала більше 200 тис. чоловік. І хоч у масі своїй вона жила тоді ще у нестатках, але, завдяки піклуванню національно свідомих церковних і світських просвітників, зберігала народні традиції і громадський побут, усвідомлювала себе єдиною спільнотою.
Кількісно набагато меншою наприкінці XIX ст. була українська громада Канади. За десятиріччя з часу прибуття туди 1891 р. перших переселенців вона зросла до 24 тис. чоловік. Переважну їх більшість становили колишні галичани й буковинці. Земельні ділянки від уряду одержували у безлюдних лісових хащах.
Сяк-так спорудивши землянку для тимчасового мешкання, майбутні фермери вдень і вночі (і то протягом не одного року), щоб мати ділянку поля, корчували ліс. А щоб придбати робочу худобу, плуг, борону, інше сільськогосподарське знаряддя, щороку на кілька місяців залишали свої господарства і наймалися працювати на шахти й заводи, на прокладання шосейних доріг і залізниць, на спорудження міст.
Здебільшого воліли жити селищами з обов'язковою наявністю церкви, школи, пошти тощо. Так само, як це зробили українські першопереселенці у США, їх земляки у Канаді одне з перших своїх селищ, яке виросло на цілинних землях за 200 миль від Вінніпега, назвали «Україною». Потім новоутворені селища називали іменами існуючих на Україні міст і сіл, а також видатних синів українського народу — Б. Хмельницького, І. Сірка, Т. Шевченка та ін. Назви селищ — Воля, Свобода, Згода, Мир.
Найтяжчими на американському континенті виявилися труднощі, яких зазнали українські першопереселенці у Бразилії та Аргентині. Природні умови тут були зовсім інші, ніж на Батьківщині. Одинаками перші сміливці з Галичини і Буковини прибули сюди ще в 70-80-х рр. XIX ст. Далеко не всім в умовах незвичного тропічного клімату серед незаселених пустель, прерій і джунглів удалося здійснити мрію про створення власного фермерського господарства. Хронічні хвороби, великий відсоток смертності через брак елементарної медичної допомоги та антисанітарно, побутових умов призвели до того, що чимало українців повернулося до дому.
І все ж переселення українців на Американський континент продовжувалося і в перше десятиріччя XX ст. Тоді сюди приїхало близько 300 тис. чоловік з Галичини і Буковини, а 40 тис. — із Закарпаття. Проте не лише у фермерстві та робітництві шукали тепер поселенці шляхів до свого працевлаштування. Серед них з'являються й перші підприємці, щоправда, на той час переважно у сфері обслуговування. Вони відкривали корчми, крамниці, ремісничі майстерні, склади постачання населенню палива, пекарні, які своєю високоякісною продукцією (хлібобулочні вироби, печиво медівники, торти та ін. ) набули доброї слави і серед корінного населення.
Апогеєм українського національного руху в США стало створення у 1915-1916 рр. двох великих крайових суспільно-політичних організацій — «Федерації українців у Злучених Державах» і «Української Ради в Америці».
Розвивалося й громадське життя українців Канади, кількість яких за перше десятиріччя XX ст. зросла на 85 тис. чоловік На 1904 р. в українських поселеннях Канади налічувалося 40 початкових шкіл, хоча цієї кількості було замало тисячі українських дітей не мали змоги навчатися грамоти. Загострилася потреба в учителях української мови. Для їх термінової підготовки у штаті Манітоба відкрилися вчительські курси За період їх роботи з 1905 до 1911 р. вони випустили понад 300 учителів. Отже, навчання було двомовним — англійсько-українським. Використовувалися підручники, надіслані з Галичини В свою чергу, серед українських поселенців збиралися кошти для фінансування українських шкіл у Галичині, приймалися резолюції на підтримку вимоги відкриття українського університету у Львові. Великого розмаху серед канадських українців набув культурно-просвітницький рух. Відкриті в різних поселеннях Канади українські читальні не тільки популяризували твори класиків української художньої літератури, а й стали місцем вечірнього навчання дорослих, влаштування театральних вистав і концертів. Зростаючий громадський авторитет українців серед корінного населення Канади відкрив їм шлях до загальної суспільно-політичної діяльності Українців стали обирати до органів міського або провінційного управління.
№ 17 Україна в роки Першої світової війни
Жодна із війн в світовій історії не обходилась без жертв і розрух. Особливих масштабів вони віщували набути в ході військового зіткнення, до якого з невідворотністю наближались провідні європейські країни а за ними і держави на інших континентах уже з рубежа XIX і XX століть.
З метою перерозподілу світу оформились два угруповання — Четверний (спочатку троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Антанта (Англія, Франція, Росія до яких пізніше, вже в ході війни, приєднались Італія, США, Японія та деякі інші держави).
Серед основних суперечностей, що викликали перманентну напругу та конфлікти, були стосунки між Росією та Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною. І вже через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапляла у сферу першочергових інтересів ворогуючих коаліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього військового протиборства.
На момент вибуху світової війни українські землі продовжували бути поділеними між двома найкрупнішими імперіями - Російською та Австро-Угорською. І обидві імперії не приховували своїх давніх задумів — територіального розширення, передусім за рахунок українських земель.
Росія планувала силою зброї довести «споконвічність» своїх прав на Галичину і Прикарпатську Україну Австро-Угорщина, природно, не збиралася не лише поступатися жодною із етнічних українських територій — Східна Галичина, Буковина, Закарпаття (Карпатська Русь), але і мріяла про те, щоб захопити всі західноукраїнські землі. Не відходили в минуле висунуті ще наприкінці XIX століття, плани реалізації під зверхністю Німеччини Пангерманського союзу, згідно яких в сферу життєвих інтересів останнього потрапляла Україна. Навіть сили, що лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, й ті беззастережно включили до майбутнього утворення галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські».
На приєднання до себе українських земель Бесарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія.
Тонкий аналітик В. Липинський передбачав такі найголовніші гіпотетичні можливості для України в разі військового зіткнення Роси та Австро-Угорщини.
1) Якщо на території України залишиться все як і було й війна закінчиться розширенням Австрії в напрямі Адрюнополя, то тоді Україна заплатить за цей конфлікт кров'ю українських солдатів з російської та австрійської армій і в результаті виявиться ще більше ослабленою,
2) Якщо ж Росія у війні з Австрією захопить Східну Галичину й Буковину, то це для українського національного руху буде катастрофою,
3) Якщо Австрія окупує частину Правобережної України, то захоплена територія опиниться в такому ж становищі, в якому тоді знаходилась Східна Галичина — тобто неминуче стане об'єктом польської експансії.
Посилена увага до українського питання пояснювалась не лише далекосяжними планами територіальних надбань, але й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу — майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал, могутність противної сторони через свідоме провокування у її стані сепаратистських рухів. Зрозуміло, що ідеологічні зусилля тут спирались на досить масштабну державну підтримку, ставали обопільним місцем докладення зусиль різних спеціальних служб тощо. Наприклад, значну увагу до України напередодні війни виявляли міністерства закордонних справ і преса Англії та Франції. Вони прагнули так «зрежисерувати» прийдешні події, щоб в результаті розгортання українського сепаратистського руху ослаблялася Австро-Угорщина Швеція ж, навпаки, слідом за Німеччиною, чекала на такий результат, але вже щодо Росії.
Найбільших і безпосередніх зусиль тут докладали найближчі сусіди України. Так, при міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини виник спеціальний відділ «Українська агітація». Його мета була цілком конкретною — ідеологічна «обробка» українців.
В Державному історичному архіві Росії в Санкт-Петербурзі у фондах вищих органів управління Російської імперії збереглося багато документів, в яких напередодні і в ході війни фігурувало українське питання. У щотижневих і щоденних доповідях цареві Миколі II, Голові кабінету міністрів, міністрам — внутрішніх справ,закордонних справ, військовому та ін. — оглядах зарубіжної преси, у доповідях, складених на основі розвідувальних даних, завжди існував розділ «Українське питання». Нерідко він набував досить значного обсягу, іноді складав окремі папки.
Зібрані в тих фондах матеріали свідчать, що напередодні і в ході Першої світової війни у Австро-Угорщині та Німеччині практично щоденно публікувалась маса матеріалів з «українського питання». В Росії український визвольний рух незмінно вважали плодом австрофільських, германофільських зусиль, а в Австро-Угорщині по ньому наносили постійні удари, інкримінуючи українцям москвофільство.
Отже, посилення шовіністичних настроїв як необхідний складовий елемент підготовки і розв‘язання Першої світової війни створювали вкрай несприятливі обставини для розвитку українського національного руху, породжували наростаючі репресії проти нього в обох ворогуючих коаліціях.
Аналізуючи на основі численних фактів розвиток визвольної боротьби в Україні, М. Грушевський доходив висновку, що терор і репресії, в тому числі й такі масовані, яких зазнало суспільство після 1907 р. , не зламали волі українців «Навпаки, — стверджує видатний історик, — на загальнім тлі всеросійської реакції й спаду революційної хвилі, в порівнянню з пониженням громадянської енергії, яке давало себе знати в сих роках в громадянстві російськім, український рух з його неослабною волею до розвитку і боротьби ставав явищем все більше яскравим і політичним».
З українським рухом, як важливим реальним чинником, почали рахуватись і власті, що вдавались лише до окремих ударів по ньому, не маючи вже змоги здійснити фронтальну атаку, і загально-російські революційні організації, що намагалися встановити контакт з визвольними тенденціями народів національних окраїн, влити їх потенціал в єдине русло антисамодержавної боротьби На силу й значення українського руху дедалі більшу увагу почала звертати й російська інтелігенція в Україні.
Як виявиться врешті-решт, український фактор, українське питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни обох імперій Романівської та Габсбургської, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави. Однак, цьому передуватумуть роки неймовірних людських випробувань, незчисленних страждань і бідувань.
19 липня (1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних, спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже судилось долею, що реалізовувались значною мірою за участі українців, які змушені були стріляти один в одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського «гарматного м'яса» у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так в Росії на 1917р із 15,5 млн чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 млн складали українці.
В австрійській армії відсоток українців був порівняно меншим, зважаючи передусім на питому вагу українського населення у складі габсбургської монархії Однак, тут була і своя специфіка.
На підтримку віденського уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз», заснований ще в 1912 р. На початок війни у ньому об'єднувалось 16 тисяч юнаків — добровольців. За перші два тижні серпня 1914р. виявили бажання приєднатися до них ще близько 14 тисяч Австрійський же уряд дозволив сформувати український регіон, який би не перевищував 5 тисяч чоловік. Його командиром було призначено ректора приватної української гімназії в Рогатині М.
Галущинського. Однак блискавичне захоплення російською армією Галичини на початковому етапі війни зашкодило повномасштабній реалізації починання 2 тисячі легіонерів переїхали в район Стрия-Мукачевого, де створили перший полк січових стрільців (командир Г. Коссак), а також резервний батальйон, які невдовзі влилися у відповідні підрозділи австрійської армії.
Політична еліта українства розбилась на три основних табори.
Більшість діячів українських партій і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду за ' російську орієнтацію» Лідери ТУПа ліберали Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський ввійшли до створених повсюдно відділень. Всеросійського союзу земств і міст В 1916 р. до Союзу вступив С. Петлюра і одержав призначення по мічника уповноваженого Союзу на Західному фронті. Так же чинили і деякі інші діячі УСДРП та ' Спілки'. За оцінкою В. Винниченка ці люди орієнтувались на добре широке серце руської демократи на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх іі неосяжних просторах. Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським. Виявилася орієнтація і на «німецький штик». Звичайно, в межах російської України вона знаходилась у латентному стані Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національного гніту — царизм «А німецький імперіалізм — експлуататор культурний і розумний.
Третій табір політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, таких поглядів дотримувались переважно соціалістичні течії. Однак це твердження вірне лише до певної міри. Соціалісти теж переживали складні часи, роздиралися внутрішніми суперечностями, наочним прикладом чого була ситуація в УСДРП. Більша її частина пройнялась відверто оборонськими настроями і мала своїм рупором газету, (Украйнская жизнь) що виходила в Москві.
У спеціальній декларації якою видання відгукнулось на початок війни, містився заклик у виборі між Росією і Австро Угорщиною стати на сторону Росії більше того «сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю'. Там же викривалась нещира політика Відня щодо українців
Інша ж частина УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми «спілчанами» М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 4 серпня 1914 р. у Львові «Союз визволення України» (СВУ) як позапартійне об'єднання СВУ виступав за перемогу у війні кайзеровської Німеччини. У поширеній Союзом відозві , До українського народу в Росії на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боятись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, «Січові стрільці»), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе «свободу і волю» і врешті «вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією».
В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися «державної самостійності України» у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою. Союз не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (коронного краю).
В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представників усіх політичних партій Галичини. 3 серпня 1914р. «Побіда австро-угорської монархи буде нашою побідою, — наголошувалось у документі — І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб'є година визволення України».
Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом «Послами» відбули до Берліна — О. Скоропис-Йолтуховський, Стамбула — М. Меленевський, Софії — Л. Ганкевич, Рима — О. Семенів, Швеції та Норвегії — О. Назарук, Швейцари — П. Чикаленко.
Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Укранської держави.
СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що поширювалася серед українського населення країн Четверного Союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання «Союзу», наприклад історичні праці М. Грушевського та географічні твори С. Рудницького, виходили німецькою мовою. Крім «Вісника Союзу визволення України» виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених «Розсвіт» (Раштат), «Вільне слово» (Зальцведель), «Громадська думка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш голос» (Иозефштадт).
Робота серед військовополонених українців була однією з важливіших завдань СВУ Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися деякого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. 3 часом вдалося сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердатель (Австро-Угорщина) — близько 30 тисяч, а також Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) — більше 50 тисяч. Туди направлялися вчителі, інструктори з українців, які відкривали і забезпечували функціонування шкіл грамоти, бібліотек, читалень, курсів української історії та літератури, політичної економи, кооперації, німецької мови, створювали аматорські театри, хори, оркестри. Будувались церкви, засновувались каси взаємодопомоги, відкривались кооперативні крамниці та чайни. До діяльності СВУ явно неприхильно поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М. Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини, збереглись і надалі, відчутно давали себе знати навіть у 1917-1918 рр.
Не виправдились надії «Союзу» і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації, дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів «Союзу», волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв'язанні внутрішніх проблем. Врешті уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоч військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв'язки з Союзом.
До всього врешті додавалося ще й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.
Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л. Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».
Водночас Л. Юркевич (псевдонім — Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В Леніним, викриваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв'язання національного питання.
Природно, що все це викликано зворотну реакцію — і Л. Юркевича критикували як однопартійці, так і вождь РСДРП.
Спочтатку до позицій «Боротьби» схилявся і В. Винниченко Але невдовзі він віддав перевагу співробітництву в «Украинской жизни», що призвело до розриву з соціал-демократами, які групувалися навколо «Боротьби». Взагалі ж, бажання сидіти водночас на двох стільцях, закінчилося невдачею і лише завдало додаткової шкоди загальнопартійним інтересам.
Початок війни на українських теренах виявився вдалим для російської армії Російські війська зайняли частину Буковини (разом з Чернівцями), захопили Східну Галичину, вступили в Карпати. Після чотирьохмісячної облоги на початку березня було взято фортецю Перемишль.
Уже в процесі відступу з етнічних українських земель австро-угорська влада, командування армії вдалися до масштабних репресій проти місцевих жителів. У пошуках винних за провал кампанії вони охоче схопились за версію польської адміністрації провінції, згідно якої невдачі стали наслідком «зради українців», які начебто таємно симпатизували й допомагали росіянам.
Русофілів, а відтак і всіх підряд українців, почали заарештовувати, страчувати без суду Тисячами їх гнали до австрійських концентраційних таборів. Лише у сумнозвісному Талергофі, в Штири, де в жахливих умовах (особливими звірствами, за свідченнями очевидців, відзначались мадьяри) утримувалися більше 30 тисяч українофілів і русофілів Внаслідок тифу протягом короткого часу загинуло більше тисячі чоловік І хоч в епідемія пішла на спад, щоденні смерті з різних причин, в тому числі через погане харчування, стали звичним явищем. Незважаючи на запаморочення шовіністичним чадом, навіть австрійський парламент змушений був реагувати на нелюдське ставлення до українців.
Із завойованих російською армією територій Галичини й Буковини було створено чотири губернії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), які об'єднали у військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом О. Бобринським, який заходився «розпеченим залізом ' викорінювати мазепинство», обертати місцеве населення на «настоящих русских», а греко-католиків на православних «Восточная Галиция й Лемковщина — испокон коренная часть единой великой Руси — заявив голова новоствореної адміністрації у Львові, — в зтих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство».
Сам Микола II демонстрував серйозність російських намірів, особисто прибувши на початку квітня 1915 р до Львова та Перемишля на оглядини новоприєднаних територій.
Спираючись на москвофільські елементи, зокрема створений у Києві «Карпато-русский освободительный комитет», здійснювалися рішучі заходи щодо явних і удаваних австрофілів, а відтак і українства в цілому. Так, членом згаданого комітету капітаном Наркевичем у видавництві Штабу Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту у липні 1914 р. було випущено брошуру «Современная Галичина Этнографическое и культурно-политическое состояние, в связи с национально-общественными настроениями» Де власне була записка, підготовлена в стінах російської військової контррозвідки під грифом «Доверительно Для широкого ознакомления офицеров Действующей армии».
В брошурі (вона повністю передрукована в праці Д. Солов'я «Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 року Матеріали до історії України за часів Першої світової війни» — Венніпег, 1963 — С 49-70) годі й шукати терміну «українець» То — «русский злемент», 1/4 млн якого «страдает во всех отншениях от культурного и политического засилия поляков, а также от экономического засилия евреев».
Водночас в брошурі акцентується увага на тому, що існує «украинский лагерь» — «своеобразное течение русской национальной жизни в Галичине, известное (под) названием «украйнофильства»и получившее кое-где кличку «мазепинства» за измену исконнимь русским началам».
Наслідків кампанії з таким ідеологічним забезпеченням чекати довго не довелось. На захоплених землях оперативно почали закривати українські часописи, книгарні, школи, костьоли, установи. Замість них відкривались російські видання, установи, учбові заклади, навіть православні церкви. Уже в перші дні після захоплення Галичини було вислано 34 греко-католицьких священники, серед них митрополит А. Шептицький. Згодом IX кількість досягла сотень. Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких «гріхах» місцевих жителів. Лише через Киш протягом кількох тижнів «прослідували» на Схід понад 12 тисяч галичан, інших жителів з прифронтової смуги.
Панування росіян в Галичині виявилось нетривалим В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р. , більша частина втраченої у 1914 р. території вже в травні — червні була повернута, а в липні вся Галичина і значна частина. Волині перейшла до їх рук.
Це стало новим актом трагедії. Відступаючі російські війська взяли заручниками кілька сотень провідних українських діячів. 3 ними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних причин співпрацював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати антиавстрійські настрої і дії.
Узагальнюючи численні конкретні приклади масового терору, що містяться у працях М. Грушевського та Д. Дорошенка, інших істориків, Н. Полонська-Василенко подає таку жахливу картину тих днів. «У зв'язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пермі тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-их роках під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися пошестя тифу, червінки, які косили «виселенців».
Новий прихід в Галичину, інші західноукраїнські землі австрійців, німців, поновлення польської адміністрації, їх прагнення якомога швидше викоренити все, пов'язане із російськими впливами, вилилось у нові репресії проти українства.
Відновлений у травні 1915 р. у Відні представницький орган — Загальна Українська Рада — спробував було декларувати необхідність завоювання незалежності «російською» Україною і запровадження автономії для Східної Галичини та Буковини. Однак, дедалі відвертіші схиляння офіційного Відня у бік поляків, нові обіцянки розширення влади останніх на українських територіях, змусили Загальну Українську Раду на знак протесту саморозпуститися. Звісно, то був акт відчаю. Надалі західноукраїнські інтереси відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Є. Петрушевичем. Постійних нищівних ударів зазнавало українство і в Україні. Ліквідовувались будь-які осередки українського культурного життя, українські організації, переслідувались періодичні видання.
Незважаючи на те, що київська газета «Рада» з перших днів війни намагалася демонструвати свою підтримку позиції самодержавства, вона була закрита. Та ж доля спіткала «Українську хату», тижневик «Село» Із запровадженням в Україні військового стану ситуація ще погіршала. На початку 1915 р. було заборонено видавати журнали «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературно-науковий вісник», «Записи українського наукового товариства», «Наша кооперація».
Зважаючи на умови військового часу, царські сановники планували новий наступ на українство Міністр закордонних справ С. Сазонов доводив «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак, після відчутних невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.
Поразки російської армії на фронті та невіра у виправлення становища, у можливість стабілізації фронту через катастрофічний розвал економіки і поглиблення політичної кризи тримали у крайній напрузі населення всієї Правобережної України. Паніка особливо поширилася з фактичним початком евакуації з цього району восени 1915 р.
Губернські установи з Кам'янця-Подільського перенесли до Вінниці Київський університет перебазувався до Саратова, а Політехнікум — до Воронежа. Обговорювалось питання про евакуацію святинь Києво-Печерської Лаври. Почалось перевезення на схід державних закладів і установ.
Тим часом нависла нова небезпека над Галичиною. Після брусилівського прориву навесні 1916 р. , затяжних торгів між Берліном і Віднем щодо майбутнього польських земель, колишня територія Королівства Польського була віддана у повне розпорядження Прусії.
Австрійський уряд крок за кроком розширював реальну владу поляків над українцями, не лишаючи, по суті, сумнівів щодо майбутнього українських земель у складі відроджуваної Польщі Українство Австро-Угорщини, таким чином, зазнавало дедалі нових відчутних ударів і все ясніше розуміло безперспективність домогтися своєю відверто австрофільською позицією не те що прихильного ставлення, а хоч мінімальних поступок. Отже, напруга навколо українського питання впродовж всієї імперіалістичної війни не вщухала. Навпаки, час від часу вона досягала крайніх меж, об'єктивно примножуючи, розширюючи передумови для прийдешнього вибуху українського руху.
Тогочасна українська еліта групувалася в Товаристві українських поступовців (ТУП) і навколо нього. Вона дедалі гучніше подавала свій голос проти війни, що принесла стільки нещастя українському народу, за корінний переустрій Росії, розв'язання в ній національного питання «Ми, українські поступовці, — говорилось у декларації Ради ТУП «Наша платформа» (грудень 1916 р. ), — стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля, державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися і поступовуватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше».
Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації, в першу чергу молодіжні, що змушені були розгортати свою діяльність в підпіллі.
Поряд з ними виникали і осередки, що відстоювали принцип незалежності України. Так, восени 1915 р. у Катеринославі виник Ініціативний комітет Українського самостійного союзу.
Національно-визвольний рух в Україні щонайтісніше пов'язувався з іншими проявами суспільного протесту, що неухильно наростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.
Війна суттєво підірвала продуктивні сили. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, було задуто 26 доменних печей. У сільському господарстві виявлявся гострий брак робочої сили, тяглової сили, реманенту. Посівні площі в Україні зменшились в 1916 р. на 1,9 млн десятин, а збір збіжжя впав на 200 млн пудів порівняно з 1913 р Найбільше потерпіли малоземельні селяни на 1917 рік з 3 млн 980 тис. селянських господарств 640 тис не мали засівів, 1,4 млн не мали коней, а 1 млн 142 тис не мали корів.
З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень як стихійних, так і зорганізованих різними антиурядовими партіями і організаціями — від ліворадикальних (анархісти, більшовики) до ліберальних (кадети).
Робітники України дедалі активніше включалися в страйкову боротьбу, поступово надаючи їй і політичного характеру. В 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників. В 1916 кількість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали поміщицьких маєтків та економій. Всього за час війни в Україні стався 161 селянський виступ.
Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-Західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.
Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Набираючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах тотальної кризи існуючого ладу, боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні потрясіння уже в недалекому майбутньому.
№ 18. Роль та місце ЦР в українській революції 1917-1921 рр.
Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, наступними днями до страйкарів приєдналися частини столичного гарнізону, а Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках. Тимчасового комітету Державної Думи 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни
Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів». Загалом політична діяльність українців у Петрограді 1917 р мала свою складну історію, до якої нам доведеться раз у раз повертатися.
Відзначимо ще одну особливість Лютневої революції. В ті дні, коли в столиці імперії нуртували політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України.
Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого.
Голова міської думи Ф. Бурчак просив Петроград підтвердити достовірність отриманої інформації. І лише вранці. 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали формуватися нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М. Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу перебрали призначені. Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.
Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і солдатських депутатів. Але якщо в російській столиці рада робітничих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про існування тут двовладдя не доводиться говорити Зазначимо, що ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.
Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. 3 березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Старше покоління української інтелігенції — С. Єфремов, Д. Дорошенко, А. Ніковський, Л. Старицька- Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання українських сил. Молодше покоління на чолі з Д. Антоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські організації За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради Головою УЦР обрали М. Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання Заступниками голови стали Ф. Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д. Дорошенко — від ТУПу і Д. Антонович — від українських соціал-демократів Крім того, було обрано секретаря та скарбника. Ради 7 березня, очевидно, і слід вважати датою створення Української Центральної Ради.
Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від. Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте, публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях. Можна стверджувати що вона в перші тижні свого існування переживала процес організаційного та ідейного становлення.
У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного удару завдано було царизмом упродовж попередніх десятиліть українським організаціям, аби вони спромоглися за лічені дні відновити свою діяльність І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М. Грушевського, про високий авторитет якого серед інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчило хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку революції.
На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових у громадсько-політичному житті, поступаючись ініціативою російським політичним партіям і організаціям Ірушевський вирішив зламати цей статус-кво.
Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня української маніфестації Стотисячна колона під національними синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію України Для чіткого визначення основних політичних гасел М Грушевський наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті «Велика хвиля», де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — членами ТУПу, заявив, що «нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті», й зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних.
Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити іі організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди 25 — 26 березня це зробило. Товариство українських поступовців, воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів — федералістів 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Української парти соціалістів — революціонерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку.
Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням. Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги, політичної заангажованості та резонансу
Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. На ньому були представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Вся попередня українська історія не знала подібних форумів. Не якась там невеличка групка свідомої української інтелігенції зібралася на таємну сходку, щоб декларувати національні гасла й привернути до них увагу народу, а сам він, пробуджений і розкріпачений революцією, приїхав до Києва викласти свої вимоги. Журналіст «Києвской мьісли», вражений масовістю і ентузіазмом учасників конгресу, назвав його «українським патріотичним паломництвом». Спогади М. Грушевського, В. Винниченка, М. Галагана, М. Ковалевського, С. Русової передають враження епохальності й національної єдності цього конгресу. Ця робота зводилася врешті-решт до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання вдалося блискуче вирішити. Ще першого дня делегати одностайно оголосили, що «тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на український землі». 8 квітня конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М. Грушевського — на голову УЦР і двох його заступників — В. Винниченка та С. Єфремова. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі: І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С. Русова, Д. Дорошенко, В. Леонтович, В. Прокопович, Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, І. Шраг, С. Шелухін, М. Міхновський.
На конгресі висувалися вимоги розширити склад Ради й збільшити представництво окремих організацій. УЦР було надано право кооптувати нових членів, яким вона користувалася, включивши спочатку до свого складу обрані на всеукраїнських з'їздах Всеукраїнські ради військових, селянських та робітничих депутатів, а потім великий загін представників національних меншин (202 дійсних членів і 51 кандидата). Таким чином, у серпні 1917 р. мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР зареєструвала 639 дійсних членів і 4 кандидатів. На той час розрахунковий склад Ради становив 798 мандатів.
Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збори називалися Великою радою. Таких відбулося 9. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, а на початку липня його було реорганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову роль у діяльності УЦР — формувала її політику, виступала із законодавчими ініціативами. І Велика, і Мала ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демократи кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.
Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, М. Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він опублікував кілька брошур, як-от: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде». У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» йдеться про національно-територіальну автономію передовсім ях — про територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель. «Ся українська територія, — зазначав Грушевський, — має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.
Грушевський добре розумів деспотичний, мертвущий для суспільства характер «единой и неделимой» Росії, несумісність демократії з такою формою російської держави: «Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті». У федерації він бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та ін.), а до функцій федеративної влади відносив: «справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за поштами, телеграфами (...), надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей у краєвім законодавстві».
Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.
Національний конгрес, стимулюючи розгортання українського руху, надав йому організаційних форм, усталив стратегічні завдання. Резолюції конгресу набули широкого розголосу. Найбільшого політичного звучання вимоги національно-територіальної автономії набули в резолюціях 1-го Всеукраїнського військового з'їзду (5 — 8 травня 1917 р.). На нього з'їхалося понад 700 делегатів, що представляли 900 тис. україніців-військових армії і тилу.
Резолюції з'їзду були гострими й однозначними: «...вимагати від Тимчасового правительства та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України». Цю вимогу посилював цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР чинити активний тиск на Тимчасовий уряд. З'їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, обрав Український військовий генеральний комітет. Його у повному складі (18 осіб) було кооптовано до складу УЦР. Все це сприяло зміцненню становища Ради.
До Всеукраїнського військового з'їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Назвемо хоча б побіжно кілька основних причин. Якщо в березні 1917 р. російські політичні сили ставилися до Центральної Ради, як і до всього українського руху, без особливої цікавості, то перед Національним конгресом і особливо після нього не упускали нагоди вдатися до випаду проти них.
Холодне ставлення уряду з його прагненням будь-що дистанціюватися від УЦР та активізація російського націоналізму в Україні, особливо чорносотенців, не створювали грунту для переговорного процесу. Рада ж не наважувалася на рішучий крок. «Перший Український військовий з'їзд, який зажадав, аби Центральна Рада негайно вжила рішучих заходів щодо здійснення даних їй Національним конгресом доручень, і обрав для допомоги майбутній делегації Центральної Ради до Петрограда свою спеціальну військову делегацію, поклав край ваганням і нерішучості Центральної Ради», — писав П.Христюк у «Замітках і матеріалах до історії української революції 1917 — 1920».
16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради В. Винниченком та С. Єфремовим. У портфелі делегації лежали наказ від Центральної Ради і проекти декларацій Тимчасового уряду в справі автономії України, утворення Крайової ради і Крайового комісаріату. Проекти були підготовлені М. Грушевським на випадок, якщо уряд погодиться на пропозиції УЦР. Головна з них полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України.
Не дійшовши порозуміння з Тимчасовим урядом і Петроградською радою робітничих депутатів, українська делегація наприкінці травня повернулася до Києва Однак ця поїздка багато що прояснила й створила умови для переходу в наступ «Наша екскурсія до Петрограда, — згадував лідер партії українських есерів, член УЦР М Ковалевський,— упевнила нас у тому, що демократичний режим Росії не матиме життя й нові революційні події можуть цілком змінити і політичні умови, в яких перебувала українська справа Баланс петроградських переговорів виявився цілком негативним. Треба було йти революційним шляхом, шляхом доконаних фактів І цим шляхом Українська Центральна Рада після деяких вагань пішла».
Внаслідок невдалих переговорів у Петрограді в Україні вибухнули політичні пристрасті До того ж Керенський заборонив проведення 2-го. Всеукраїнського військового з'їзду 28 травня відкрився. Всеукраїнський селянський з'їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим голосами Зал Київського купецького зібрання, де проходив з'їзд, був переповнений. Провідною інтонацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголошення автономії «Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше — так категорично закликав вирішити справу солдат Білик, селянин з Черкащини. Пролунали на з'їзді й голоси критики УЦР за її нерішучість, але в ухвалених резолюціях домагання Ради щодо автономії України дістали підтримку, а позиції уряду зазнали осуду. Не випадково «Києвская мисль» 6 червня змушена була визнати, що «минулого тижня хвиля українського народного руху здійнялася високо й круто». На цій хвилі четверті загальні збори Української Центральної Ради. З червня вирішили звернутися до українського народу із закликом «організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні». Збори зобов'язали Центральну Раду негайно підготувати універсал.
Робота над ним тривала тиждень 10 травня на засіданні Комітету Центральної Ради в остаточному читанні було ухвалено й того ж дня на 2-му. Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднено документ, який дістав назву 1-го Універсалу Української Центральної Ради 2,5 тис. делегатів з'їзду, які, попри заборону уряду, приїхали до Києва і ще напередодні поклялися, що «не вернуться до своїх частин без автономії матері — України», в урочистій тиші переповненого залу напружено слухали кожне слово декларованого В. Винниченком тексту « Хай буде Україна вільною Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані все людним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм) . І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо однині будемо творити наше життя.
Українці зустріли проголошення Універсалу з радістю і захопленням. На адресу УЦР надходили сотні вітальних телеграм від найрізноманітніших організацій, деякі з них складали присягу на вірність Раді. Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас Енергія, з якою вибухнув український рух, змусила російську революційну демократію в Україні переглянути свої позиції і визнати, що відкриту боротьбу з УЦР безпрецедентно програно. Безумовно, революційний за формою і змістом акт проголошення Універсалу не сприяв загальному зміцненню політичної ситуації в Росії, ставши, як твердять нині деякі російські історики, причиною дестабілізації. Але річ у тім, що був він наслідком небажання Тимчасового уряду принципово розв'язати проблему державного устрою Росії після повалення самодержавства і зволікання з цим до розгляду питання на Всеросійських установчих зборах, що, по суті, означало прагнення російського політичного й державного істеблішменту зберегти Росію централізованою, єдиною і неділимою Універсал Центральної Ради став провісником неминучої децентралізації Росії в разі її перетворення на країну демократичну.
Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова «однині будемо творити наше життя» не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради Першими генеральними секретарями було обрано В. Винниченка (голова), X. Барановського, С. Єфремова, Б. Мартоса, С. Петлюру, В. Садовського, М. Стасюка, І. Стешенка.
Проголошення Універсалу, створення Генерального секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати виходу із становища, що склалося не на його користь 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду — О. Керенський, М. Терещенко та І. Церетелі. Останній, ключова постать урядової делегації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме. Як заявила делегація, він не заперечуватиме проти автономії України, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії. Всеросійським установчим зборам. І Церетелі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з українцями, аби довести країні, а можливо, й усьому світові, що «все тут робиться зі згоди центральної влади і для Установчих зборів». Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демократи в Україні й надати їй місця у Раді, що сприяло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади. Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, приймаючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.
Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.
2 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд «прихильно поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю». У відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Універсал. Там, зокрема, зазначалося «із задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання». Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократи України Рада обіцяла твердо йти «шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією», підготувати «проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчим зборам».
Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб «самочинного здійснювання автономії України» Переговори з урядом В. Винниченко назвав перемогою українства, якій «було надано правової сили в юридичних актах державного характеру». «Порозуміння Української Центральної Ради з Російським центральним урядом, — писав М. Грушевський, — відкрило собою нову сторінку в житті України».
Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР, ретельно дотримуючись узятих на себе зобов'язань, почала втілювати здобуті права.
Насамперед вона порозумілася з неукраїнською революційною демократією. Це виявилося справою неважкою, бо ще до приїзду міністрів Тимчасового уряду до Києва було зроблено зустрічні кроки 11 липня представники національних меншин уперше взяли участь в роботі. Малої ради М. Грушевський привітав їх як товаришів — співробітників і висловив сподівання, що спільна праця українців з росіянами, поляками та євреями «виведе Україну на шлях розквіту і повної згоди. Того дня різних привітань було чимало. Складалося враження, що неукраїнська сторона, змінивши своє ставлення до українського руху, визнала його провідну роль. Навіть меншовик Таск, котрий напередодні Національного конгресу погрожував розігнати Раду багнетами, заявив «Революція створила друге чудо. Треба бути сліпим, аби не бачити того могутнього національного руху, що охопив всю Україну. Разом з тим, зникла й та недовіра у меншостей, яка була на початку революції. І я вітаю цей день щиро як день нашого порозуміння». Однак подальші події показали, що бажане не стало дійсним.
Під час поповнення Ради представниками неукраїнської демократії виникла потреба визначення чисельності українського і неукраїнського представництва. Після бурхливих дебатів було вирішено, що останні становитимуть 30% від загальної кількості членів УЦР. До складу Малої ради увійшли 18 представників неукраїнських політичних і громадських об'єднань.
У зв'язку із зростанням обсягу роботи розширювався і вищий виконавчий орган — Генеральний секретаріат. До раніше створених додавалися нові, як-от секретарства шляхів, торгівлі й промисловості, пошт і телеграфів, державного контролю Повний склад Генерального секретаріату був сформований. Малою радою 15 липня в такому складі голова — В. Винниченко, члени — Б. Мартос, X. Барановський, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк, С. Петлюра, В. Голубович, О. Шульгін, О. Зарубін, М. Рафес Представником Генерального секретаріату при Тимчасовому уряді було запропоновано П Стебницького Того ж 15 липня В Винниченко, в супроводі X Барановського та М Рафеса, вирушив до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом, як того вимагала досягнута в Києві угода. У портфелі української делегації лежав підготовлений Центральною Радою. Статут вищого управління України, який в остаточному варіанті було названо Статутом Генерального секретаріату В його преамбулі зазначалося, що Центральна Рада є органом революційної демократи всіх народів України, її мета — остаточне запровадження автономії України, підготовка. Всеукраїнських і Всеросійських установчих зборів. Далі у більшості (з 21) статей окреслювалися права й обов'язки Генерального секретаріату. За Грушевським, Центральна Рада надавала особливого значення. Статутові як першому актові своєї законодавчої діяльності, «дуже уважно і пильно стараючись знайти той спільний грунт, який би об'єднав демократію України в спільних змаганнях забезпечення інтересів краю і його людності, їх свобідного і успішного розвитку без нарушення відносин до демократи російської».
Одностайне схвалення Статуту Малою радою в присутності делегатів національних меншин свідчило, що досягнуто результату, якого прагнула Рада і про який говорив М. Грушевський. Проти підготовки такого документа не заперечував І. Церетелі на переговорах у Києві, а в декларації від 3 липня, згадаймо, наголошувалося, що «прихильно уряд поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю». Тож УЦР не забарилася винести Статут на суд петроградського істеблішменту.
Тим часом у столиці 2 липня на квартирі прем'єр-міністра кн. Львова відбулося засідання Тимчасового уряду, присвячене підсумкам переговорів у Києві. Проект декларації уряду, оголошений Керенським, Церетелі й Терещенком, та їхнє попередження, що за домовленістю з Центральною Радою його необхідно прийняти без будь-яких змін, викликали протест міністрів кадетів Шингарьова, Мануйлова, Некрасова, Шаховського, Переверзєва, Степанова. Незважаючи на це, уряд більшістю голосів ухвалив декларацію. Після цього міністри — кадети дружньо подали у відставку, що призвело до чергової урядової кризи.
Ситуація загострилася через спробу більшовиків 3 — 5 липня підняти повстання в Петрограді й захопити владу 8 липня. Тимчасовий уряд визнав за необхідне надати пост прем'єр-міністра О. Керенському.
Якраз із цим складом уряду, де вже не було І. Церетелі — головного ініціатора й прихильника досягнутої у Києві домовленості, довелося мати справу делегації Генерального секретаріату її наче навмисне послали до Петрограда як «хлопчика для биття». Згадуючи про стосунки з урядом, голова Генерального секретаріату згодом писав, що вони для українців були образливими й огидними. Делегація ледве стримувалась, аби не перервати переговорів і повернутися до Києва. Урядова комісія категорично відкинула Статут Генерального секретаріату як такий, що вийшов за межі досягнутих у Києві домовленостей, і замінила його 4 серпня на «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», яка, по суті, перекреслювала попередні домовленості, ставлячи все з ніг на голову Центральна Рада згадувалася в цій інструкції лише побіжно, наче й не було переговорів з нею у Києві Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний апарат, який майже не відрізнявся від губернського комісаріату. Про ознаки Генерального секретаріату як вищого виконавчого органу автономної України в інструкіці не було й слова.
Його правочинність поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську, значно звужувалась компетенція. Він втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, позбавлявся прерогативи призначення на державні посади. Уряд залишав за собою право в окремих випадках звертатися до органів влади України, обминаючи Генеральний секретаріат «Інструкція була не чим іншим, як цинічним, безсоромним і провокаційним зламанням угоди 16 липня й одвертим бажанням видерти з рук українства всі його революційні здобутки, — підбивав підсумок своєї петроградської міси В. Винниченко — І, зрозуміло, делегація в жодному пункті своєї згоди не дала».
Тиск Тимчасового уряду на делегацію Генерального секретаріату не обмежувався кулуарними й кабінетними дискусіями з юристами — фахівцями та затвердженням урядової «Інструкції» 26 липня в Києві донські козаки й кірасирський полк вчинили збройну провокацію проти українського полку їм Б Хмельницького, внаслідок якої 20 богданівців було вбито, а ще більше поранено. Наприкінці липня в російській пресі почали з'являтися інсинуації про таємні зносини УЦР з правлячими колами Австро-Угорщини та Німеччини. Немов за командою активізувалася діяльність чорносотенних російських шовіністичних організацій, які, протестуючи проти «примусової українізації», намагалися довести, що політика УЦР є ворожою Росії і суперечить бажанням більшості місцевого населення, а українська мова — штучна, тож її запровадження гальмуватиме розвиток освіти і науки. Звичайно, все це, і насамперед урядова позиція, викликало серед українців рішучий опір 6 серпня «Робітнича газета» в передовій статті «Дрібне шахрайство у великій справі» так охарактеризувала рішення уряду «Коли правительство мусило сплатити свого векселя, з'ясувалося, що Тимчасовий уряд — не є правительство, гідне великої держави, а є дрібний крутій, який своїми шахрайствами хоче залагодити великі політичні проблеми».
У серпні на адресу УЦР надійшли сотні телеграм з рішеннями й резолюціями зборів 1 мітингів, які засуджували дії Тимчасового уряду та його «Інструкцію». Наведемо одну з таких резолюцій, опубліковану в «Робітничій газеті» за 12 серпня 1917 р., «Об'єднане засідання представників організацій Олександрівська на Катеринославщині, партії соціалістів — революціонерів, соціал-демократів, залізничних товариств, січі «Хортиця» й товариства «Просвіта», обміркувавши інструкцію. Временного правительства Генеральному секретаріатові, гостро засуджує політику буржуазних членів правительства в українській справі, протестує проти звуження компетенції. Генерального секретаріату шляхом несправедливого обмеження автономії України й рішуче заявляє, що всіма силами підтримуватиме Раду в ії боротьбі за втілення в життя конституції України, розробленої Центральною Радою».
«Інструкція» знайшла підтримку лише серед представників партії кадетів. Решта учасників шостих загальних зборів УЦР, засудивши позицію уряду, шукала виходу із становища, що склалося. На той час існували дві тенденції, два різних погляди на розвиток революційної ситуації і в Україні, і в Росії.
Радикально настроєні учасники шостих загальних зборів УЦР, насамперед представники націонал — революціонерів і частина українських есерів, вважаючи, що революція «стоїть напередодні свого поглиблення», наполягали на розриві стосунків з Тимчасовим урядом і самочинному впровадженні «Статуту Генерального секретаріату». Для цього були навіть формальні підстави УЦР могла розцінювати рішення уряду як розрив київських угод, бо в «Інструкції» взагалі не згадувалося про автономію України, навіть про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори. Таким чином, 2-й Універсал втрачав усякий компромісний сенс і його денонсація УЦР загострила б політичну ситуацію Рада принаймні мала змогу повернути собі авторитет революційного лідера, яким свідомо поступилася задля державотворчої діяльності, хай і не повновартісного, але конкретного закладання підвалин автономної України.
Неважко уявити наслідки відкритої конфронтації з урядом Мабуть, Центральна Рада зазнала б такої самої долі, як і розігнаний російськими військами сейм Фінляндії Хтозна, чи це поставило б крапку в історії українського руху 1917 р. чи, навпаки, надало б нового імпульсу його подальшому розвиткові. В українських сил через їхню слабку організованість було мало шансів стати переможцями у боротьбі, яка б розгорнулася за таким сценарієм. Певно, розуміючи це, більшість у Центральній Раді обрала іншу тактику Вона полягала в тому, щоб засудити рішення Тимчасового уряду як недемократичне і навіть імперіалістичне, одначе не припиняти співробітництва з ним Загальні збори прийняли резолюцію, запропоновану фракцією українських соціал-демократів, яка констатувала порушення Тимчасовим урядом угоди від 3 липня, але обходила мовчанням питання про прийняття чи неприйняття «Інструкції». Було подано урядові на затвердження 9 (із 14) секретарів Ради, як вимагала «Інструкція».
Чи не найширше прокоментував ситуацію, пов'язану з рішенням шостих загальних зборів, П. Христюк «. До рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним правительством, що перебувало під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси Центральна Рада і Генеральний секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом і солдатами 2-го Універсалу Центральної Ради й декларації. Временного правительства — ідеї примирення з правительством і необхідності вкласти революційний український рух у звужені національні й соціальні рамки. Отже, не можна було так різко й раптово міняти свою попередню позицію».
Погоджуючись з деякими наведеними П. Христюком аргументами на користь прийнятого рішення, зазначимо, однак, що УЦР, давши втягти себе в коло політичних компромісів угодою від 3 липня, так і не змогла виборсатись із цього кола Державна влада, якої прагнула Україна протягом кількох століть, здавалась близькою і доступною, тож українські діячі, політики — аматори, повірили, що отримають її з рук росіян в обмін на невеликі поступки. Повірили і в те, що, зробивши 1-м Універсалом імпульсивний рух уперед, до автономії, вони налякали. Тимчасовий уряд рішучістю, якої від них не чекали Але ця рішучість, породжена скоріше зовнішніми чинниками, аніж внутрішньою готовністю до практичного державного життя, виявилася несподіванкою і для самої Центральної Ради. Опинившись у незвичному становищі переможців, розгублені провідники Ради вдалися до рефлекси — отих болісних роздумів, притаманних іноді творчій інтелігенції і згубних для політиків.
Виявом згаданої рефлекси був епізод двотижневої «міністерської кризи» в серпні 1917 р. , коли Центральна Рада ніяк не могла визначитись із складом Генерального секретаріату. Його формували то В. Винниченко, то Д. Дорошенко, й лише 21 серпня. Мала рада ухвалила запропонований В. Винниченком список Генерального секретаріату, а 1 вересня Тимчасовий уряд затвердив його.
«Інструкція» формально взяла гору над «Статутом». Щоправда, конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом (за винятком спільної боротьби із заколотом генерала Корнілова), по суті, не було. Офіційний Петроград зволікав із наданням відповідних повноважень Генеральному секретаріатові, а в жовтні внаслідок заяви УЦР про проведення Українських установчих зборів між ними спалахнув новий конфлікт. Цей акт уряд розцінив як намір УЦР підірвати державну владу В. Винниченка викликали до Петрограда для пояснень, пригрозивши розпустити Раду 22 жовтня він виїхав з Києва, однак давати пояснення урядові не довелося Жовтневе повстання в Петрограді відкрило нову сторінку в історії революції.
20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголошує III Універсал про утворення Української Народної Республіки. Проте політичний провід Центральної Ради продовжував і надалі орієнтуватися на Росію, тепер уже
більшовицьку: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою, не відділяючись від Російської республіки і зберігаючи єдність її".
Звичайно, III Універсал схвально зустріли в демократичних колах. Він мав велике значення у тому аспекті, що вперше після багатовікового імперського гніту гарантував національним меншинам в Україні право на національно-культурну автономію, на вільний розвиток в Україні росіянам, полякам, євреям та ін. Сподівання лідерів Центральної Ради, соціал-демократичних партій і партій соціал-революціонерів на мирне вирішення з більшовиками українського питання не виправдались. Рада народних комісарів оголосила Центральній Раді ультиматум. Застерігалось, що в разі невиконання поставлених вимог через 48 годин Росія вступає в збройну боротьбу з військами Центральної Ради. У відповіді на ультиматум, підписаній В. Винниченком і С. Петлюрою від імені уряду України йшлося: "Стан війни між двома державами Російської республіки Генеральний секретаріат вважає убивчим для справи революції і для торжества інтересів робочих і селян. Секретаріат всіляко уникає кривавих засобів вирішення політичних і державних питань, але якщо народні комісари Великороси беруть на себе всі подальші братовбивчої війни, вимусять Генеральний секретаріат прийняти їх виклик, то Генеральний секретаріат ніскільки не сумнівається, що українські солдати, робітники і селяни, захищаючи свої права і свій край, дають належну відповідь народним комісарам".
Але братовбивча війна не лякала більшовицький уряд. Імперські амбіції, страх втратити владу взяли гору над здоровим глуздом. Червона орда посунула в Україну. Війська Муравйова захопили Харківщину, Донбас, Полтавщину, Катеринославщину, на початок січня підійшли до Києва. Окрім невеликих загонів і Слобідського Коша під командуванням С. Петлюри, їм практично ніхто не чинив перешкод. Українські корпуси імені різних гетьманів або переходили на бік більшовиків, або заявляли про свій нейтралітет. Це був жорстокий наслідок страшних помилок з боку політичного проводу Центральної Ради у недооцінюванні будівництва власної армії, національно свідомої та відданної ідеям України. Фактично Центральна Рада не мала збройних сил, щоб зупинити війська Муравйова, які рухалися з Бахмача на Київ.. 300 київських студентів, нашвидкуруч озброєних, вирушили назустріч більшовицькій армії, але були розбиті під Кругами.
Небезпечна ситуація утворилася в Києві, де в ніч з 28 на 29 січня 1918 р. місцева більшовицька Рада депутатів підняла збройне повстання. Заколотники, майже 8 тис. озброєних осіб, захопили київський "Арсенал", закріпились там і поширювали наступ на все місто. Центральна Рада кинула проти більшовицьких заколотників курінь січових стрільців, команду "Вільного козацтва", Чорноморський курінь, рештки полків полуботківців, богданівців та ім. І. Богу на, підрозділ панцерників — загалом близько 2 тис. багнетів. Обороною мав керувати уряд Центральної Ради, але В. Винниченко у цей критичний момент заявив про відставку. Новий уряд, до складу якого увійшло вісім соціалістів-революціонерів і два соціалісти-демократи, очолив В. Голубович. Новий міністр оборони А. Немоловський виявився нездатним керувати обороною Києва. Запеклі й тяжкі бої тривали 10 днів. Загинули майже всі матроси Чорноморського куреня, 70 січових стрільців. 2 лютого 1918 р. на підмогу до Києва вступив із Слобідським Кошем і сотнею січових стрільців С. Петлюра. Це і вирішило хід боїв — заколотників розгромили. Але 9 лютого 1918 р. війська Муравйова все-таки увійшли до Києва і вчинили різню. За неповними даними, було убито понад 3 тис. осіб. На вулицях міста розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванки або виказував хоч якусь симпатію до українців. 9 лютого 1918 р. у Бресті представник У HP О. Севрюк, з одного боку, і представники Німеччини, Австрії, Болгарії і Туреччини — з другого підписали мирний договір, визнавши Україну незалежною і суверенною державою. Російська делегація залишила переговори.
Значна територія України уже перебувала під окупацією більшовицької Росії, і уряду У HP нічого не залишилось, як просити військової допомоги в Німеччини та Австрії. Були надії, що вони допоможуть українськими підрозділами Січових стрільців, що перебували на службі в австрійській армії, сформувати частини си-ньожупанників а українців-військовополонених. Але такий план союзники відхилили. Один окупант мріяв посісти місце іншого. Німецькі частини посунули в Україну. Війська У HP перейшли в наступ і 1 березня 1918 р. звільнили Київ. На чолі Гайдамацького Коша на Софійський майдан вступив С. Петлюра. Не схвалюючи угоди з Німеччоною, С. Петлюра взяв участь у битві за Київ.
У квітні 1918 р. уряд Леніна підписав мирний договір з центральними державами і тим самим дав гарантії не втручатися в українські справи. У травні 1918 р. територія УНР була повністю звільнена від більшовицьких військ.
Уряд УНР справно постачав Німеччині хліб, продовольство і вугілля. Цього виявилось замало. Союзники хотіли продовжити своє перебування в Україні, а головне — забезпечити стабільність та надійність постачання. Революційне піднесення, вимоги вирішити земельне питання на користь селянства, неспроможність соціалістів налагодити державне і економічне життя, невдоволення населення України перебуванням окупантів викликало в німецького командування роздратування і думки про заміну уряду, який не тільки не міг, але й не хотів сприяти німецьким військам грабувати Україну. Це призвело до конфлікту національно-визвольних сил з окупаційними військами.
№ 19. Українська держава в добу Директорії.
9 листопада 1918 р. Німеччина стає республікою. Стілець під Скоропадським захитався — німецькі війська поспіхом покидали Україну.
На той час дуже популярним став Петлюра. Український національний Союз обирає його членом Директорії
УНР, і він відбуває до Білої Церкви — готувати повстання проти П. Скоропадського.
Директорію очолив В. Винниченко. Керівництво збройними силами доручили С. Петлюрі, який став головним отаманом військ УНР. У своєму зверненні він закликав народ до збройного повстання.
14 грудня 1918 р. війська УНР вступили до Києва. Того ж дня Скоропадський підписав зречення і разом з німецькими військами назавжди покинув Україну. Почалися будні державотворення. Рішенням Директорії, куди, крім Винниченка і Петлюри, увійшли маловідомі політики Швець, Макаренко і Андрієвський, Український національний союз ліквідовувався. Про відновлення Центральної Ради ніхто не хотів слухати, їй не могли пробачити запрошення в Україну німецьких військ. Але й Директорія була неспроможною вести державний корабель. Вирішили скликати народне представництво — Трудовий конгрес. На конгресі були представленні майже всі регіони — від Карпат до Чорного моря. Тим часом передові загони більшовицької армії вже були майже під Києвом. Напередодні конгресу, 22 січня 1919 р., на Софіївському майдані було проголошено злуку ЗУНР з УНР в єдину Українську Народну Республіку. А 23 січня розпочалася робота Трудового конгресу, який узаконив за Директорією права верховної влади республіки. У цей період Петлюра швидко збирає армію, щоб закрити одночасно чотири фронти: російсько-більшовицький, польський, білогвардійсько-антантський і анархістів батька Махна. 130-тисячна армія мала стримувати у сотні разів більші сили супротивника.
Наприкінці січня 1919 р. Директорія і її уряд змушені були покинути Київ і виїхали до Вінниці. Оберігати місто не вистачало збройних сил. Почався найтяжчий період боротьби за українську державність. Найгірше було те, що отаманщина доконувала Україну, а настроями селянства уміло маніпулювали московські більшовики. Було чимало й суто українських причин, які призводили до поразок. До більшовицької армії, хоча ненадовго, приєдналися загони отаманів Махна, Зеленого, Григор'єва та ін. Більшовицькі комісари поширювали чутки, що Директорія не визнає радянської влади, бо то є влада робітників і селян. Українські ліві партії жили ілюзією, що коли Директорія стане на радянську платформу, більшовицька агресія негайно припиниться. Навіть М. Грушев-ський піддався цій пропаганді, а разом з ним — голова уряду В. Чехівський і В. Винниченко. Коли 19 січня 1919 р. на нараді в Києві почали лунати голоси за те, щоб визнати радянську платформу, бо того бажають народні маси, С. Петлюра сказав; "Хто хоче починати цю авантюру, того я сам застрелю". Петлюра був переконаний, що чад радянської пропаганди швидко розвіється. Він казав, що Москва не припинить своєї агресії проти України, хоч би український народ сто разів присягався на "радянську платформу". Урядові Леніна були потрібні харчові запаси України. Одночасно з наступами більшовиків, які захопили більшу части: ну території України, в Одесі висадився десант Антанти. Директорія сподівалася домовитися з Антантою про збройну і медичну допомогу, але ці надії не виправдалися. Держави Антанти підтримували білогвардійський рух, планували відродження "еди-ной и неделимой", щоб задушити більшовицьку чуму. Командирів
Антанти лякало й те, що Директорію очолювали соціалісти, а різниці між російськими і українськими соціалістами вони не бачили. Тому в лютому 1919 р. на переговорах французький полковник Френберг поставив українській делегації ультиматум — вигнати з Директорії Винниченка, Петлюру і Чехівського. Очевидець цих подій І. Мазепа писав, що вже перед цим Винниченко, Чехівський та інші соціалісти готові були покинути уряд. Замість того, щоб взяти під контроль внутрішню ситуацію, політичні лідери кинули напризволяще армію, посіяли серед народу недовіру і апатію.
У лютому 1919 р. С. Петлюра заявив про свій вихід із УСДРП. Розвіялися ілюзії про можливе визнання України як держави. Уряд на чолі з О. Остапенком пішов у відставку. Потрібно було формувати нове керівництво, яке б зуміло приборкати анархію та отаманщину. Чимало загонів на чолі з отаманами не підкорялась головному командуванню, і, як наслідок, у низці міст, зокрема в Проскурові, було вчинено єврейські погроми. С. Петлюра намагався приборкати отаманщину. Учасників проскурівського погрому було засуджено до найтяжчої кари —- розстрілу. Новий уряд на чолі з Б. Мартосом сформували в Рівному. У декларації від 12 квітня 1919 р. Проголошувалося: "Обстоюючи порядок, спокій і законність як необхідну умову вільного життя всіх громадян УНР народне правительство всіма силами буде боротися з усякими порушеннями спокою і ладу і винних у цьому розбійників, погромщиків і інших злочинців безпощадно каратиме судом народної совісті. Зокрема, правительство не допустить погромів над єврейським населенням України і рішуче буде боротися з цим ганебним антидемократичним явищем, яке принижує український народ в очах культурних націй усього світу". Цей документ підисав С. Петлюра. Потрібна була сильна воля і віра, щоб володіти ситуацією і в таких складних умовах продовжувати боротьбу. На Галичину тиснула Польща, Румунія захопила Буковину, російська біла армія оволоділа Лівобережною і частиною Правобережної України. 31 серпня 1919 р. війська Петлюри увійшли в Київ, але під тиском армії Денікіна знову покинули місто. Осінь проходила в умовах важких боїв. Через брак ліків українські солдати гинули тисячами. По всіх військових підрозділах прокотилася епідемія тифу.
Значним ударом для Петлюри стало те, що 6 листопада 1919 р. Українська галицька армія перейшла під командування Денікіна. С. Петлюра кинувся рятувати ті військові частини, що були в районі дій УГА, щоб вони не потрапили в полон до Денікіна. Почалася евакуація з Кам'янця. 4 грудня 1919 р. С. Петлюра провів військову нараду з командирами частин, де було вирішено провести зимовий похід по запіллю ворога. Це був відчайдушний рейд під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка, який відіграв велику роль у піднесенні бойового духу в Україні, а головне, вберіг військо від деморалізації. 5 грудня С. Петлюра, побачивши крах своїх останніх надій, відбув з начальником штабу до Варшави, сподіваючись у поляків знайти союзника в боротьбі за визволення України. Але був прикро вражений і розчарований. У Варшаві йому стає відомо, що керівник дипломатичної місії А. Левицький ще 2 грудня подав польському урядові заяву, в якій фактично визнав право Польщі на частину українських земель. Петлюра підписав угоду з урядом Пілсудського про спільну боротьбу з більшовицькою Росією, проте змушений був визнати за Польщею право на західноукраїнські землі.
Важко сказати, що спричинило такі дії С. Петлюри: чи бажання за будь-яку ціну звільнити батьківщину від чужого панування, чи політичний розрахунок, що Польща, якщо порівняти з більшовицькою Росією, не мала достатніх економічних і людських ресурсів, щоб підкорити Україну. Цей договір назавжди розсварив Петлюру з Галичиною. Похід польського і українського війська, реорганізованого в квітні 1920 р. у Польщі, не мав успіху. Польські війська швидко відкочувалися до своїх кордонів, а армія УНР, яка на кінець липня 1920 р. налічувала біля 10 тис. багнетів, 4 тис. шабель, 600 кулеметів, 60 гармат і 2 панцерники, з тяжкими боями і втратами здавала кожний шматок рідної землі. Вояки були не такі численні, як у Польщі та Росії, але витримані й загартовані. У листопаді 1920 р. армія УНР налічувала майже 50 тис. осіб. Вона могла б бути значно більшою, якби мобілізації не заважала Польща, незацікавлена у збільшенні української армії. У вересні 1920 р. польські війська перейшли в наступ. Польща, відчувши свою силу, втратила інтерес до Директорії', обмежила діяльність петлюрівської армії. Таємно від Петлюри, ігноруючи угоду з УНР, у Ризі був підписаний мирний договір між Польщею та Росією. 18 жовтня Варшава припинила воєнні дії на більшовицькому фронті. Тепер поділом української території цілком розпоряджалась Росія. Ще місяць УНР вела жорстокі бої на теренах України. Проти Петлюри були перекинуті війська з польського і врангельського фронтів. Без боєприпасів і зброї гинули тисячі українських вояків. 21 листопада 1920 р. армія УНР переправилася через Збруч і була інтернована польськими військами. Навіть зброя, добута кров'ю в боях під час оборони Варшави, відійшла зрадливому союзникові. Тяжкі умови чекали воїнів УНР у таборах. Уряд і Головний отаман С. Петлюра стали урядом у вигнанні. Так закінчився для України драматичний період правління Директорії.
№ 20. Скоропадський
Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України", підписаних гетьманом та головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У "грамоті" гетьман заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади", тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе Гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У "законах" підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний "тільки після видання закону про вибори до нього"). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви "Українська Народна Республіка" мала вживатися назва "Українська Держава". Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради міністрів, першим головою якої було призначено М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і ЗО квітня на посаду голови РМ було призначено М.Василенка, а після нього Ф.Лизогуба.
Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які б слугували міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин.
Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів та вагонів, міністерство спромоглося вже на середину літа налагодити нормальний залізничний рух.
Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Йому вдалося налагодити розхитані фінанси й створити дієвий державний бюджет. Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.
Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у галузі науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася шляхом відкриття паралельно до вже існуючих російських українських вищих шкіл, гімназій та університетів. На кінець гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. відкрито в Києві перший Державний український університет, 22 жовтня другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі й Одесі. Засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України; засновано Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В.Вернадським, яка стала науковим осередком, що групував найкращі наукові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати заснування Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О.Кошия; Державного симфонічного оркестру під проводом О Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.
У військовій галузі всі зусилля були спрямовані на створення сильного українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів та 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тисяч. Для підготовки освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але, враховуючи протидію німецького командування, гетьманові вдалося створити армію в кількості 65 тис. Також 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку — мати надійне військо. Вдалося досягти згоду з німецьким урядом на передачу Україні кораблів Чорноморського флоту, які було захоплено німцями.
Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.
У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четвертного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні відносини із Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Римський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, РІчицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії.
Державний переворот 29 квітня 1918 р. відбувся майже безкровно. Згідно з "Законом про тимчасовий державний устрій України" вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася в руках гетьмана, якого також величали великим князем київським, королем галицьким. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави. Спроба відновити економіку на базі пріоритетності приватної власності прирікала суспільство на черговий виток класового протиборства.
Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум'я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас мирний перехід повноважень до гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.
Запозичена з другої половини XVII ст. форма державного устрою була тільки декорацією, а не реальною державотворчою традицією. Насправді Гетьманат 1918 р. був авторитарною формою правління Української держави з одночасною наявністю в ній республіканських рис. У політично й соціально розбурханому суспільстві парламентаризм з неконтрольованою децентралізацією неминуче вів до загибелі української державності. Міцна виконавча влада на чолі з одноосібним правителем мала шанси зберегти національну державність. Складність полягала в тому, що курс на формування несоціалістичного уряду задовольняв не більше 20—25% населення України.
П. Скоропадський вважав, що подолання кризових явищ у державі неможливе без відновлення законності, різкого підвищення ефективності виконавчої влади. Часу на розбудову демократичних інститутів гетьман не мав, тому поєднав в одній особі законодавчу й виконавчу влади. Німецька модель реформування України майже цілком збігалася з поглядами на державне будівництво самого П. Скоропадського. Військова присутність союзників на українській території могла суттєво сприяти втіленню в життя власних планів гетьмана щодо зміцнення таких державно-правових засад, унеможливили б повернення російського чи українського квазісоціалізму. Усе це свідчило, що консервативно-помірковані суспільні сили використали присутність збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини для приходу до влади з метою здійснення досоціалістичної програми державного будівництва.
Гетьмана безумовно підтримували "Українська народна громада", "Союз земельних власників", Українська демократично-хліборобська партія, Партія народної свободи, Протофіс — об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України. У своїй декларації від 28 квітня 1918 р. керівництво Протофіса заявило: всі державні органи повинні бути вільними від політики, служити надкласовим інтересам, приватна власність відповідати правосвідомості мас, а соціалістичні експерименти взагалі неприйнятні.
Звичайно, консервативний переворот 29 квітня не міг стати вирішальним фактором державної влади в деформованому українському суспільстві. Корінних національних консервативних цінностей на початку XX ст. в Україні залишилося надто мало, вони були в основному архаїчним і етнографічним декором. Крім того, офіційний Берлін вважав контакти з гетьманом лише прагматичною комбінацією, а частина політиків розглядала незалежну де-юре Україну як плацдарм німецького впливу на Сході, як противагу Росії та широкий ринок збуту промислових товарів. Ускладнився й процес перетворення Української держави на повноправного суб'єкта європейських відносин, а в очах керівництва й громадської думки Франції, Великобританії, США утвердився імідж України як держави пронімецької. Спроби гетьмана встановити контакти з емісарами Антанти виявилися безуспішними. До того ж німецька армія залишалася в Україні до лютого 1919 На селі розпочалося повернення поміщикам землі та майна, захоплених раніше селянами, що загострило класову боротьбу. Ідею "чорного переділу", яка міцно засіла в голови селянства, не можна було витравити ні каральними засобами, ні військово-польовими судами.
П. Скоропадський намагався загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціально-економічним реформам, які розхитували звичний порядок, врятувати елементи української державності, вважаючи, що парламентська республіка з децентралізацією влади неминуче призведе до загибелі паростків української державності.
Одним із найважливіших історіографічних джерел вивчення аграрної політики П. Скоропадського є українська зарубіжна історіографія. Офіційна радянська історіографія виявилася неспроможною об’єктивно розкрити перебіг з’ясування аграрного питання в Українській Державі 1918 р. Вона традиційно негативно оцінювала діяльність Гетьманату, зокрема його аграрну політику, оскільки остання не вписувалася в модель радянської ідеології. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. відбуваються значні суспільно-політичні перетворення на всьому пострадянському просторі (Україна не є винятком у цьому плані), що дозволили науковцям і всім, хто цікавиться історією України, ознайомитися з раніше забороненою літературою. З огляду на це, на наш погляд, значний науковий інтерес викликає те, як аграрна політика П. Скоропадського представлена в зарубіжній україністиці. Окремі фрагменти, які тією чи іншою мірою стосуються обраної нами теми, знайшли своє відображення в сучасній українській науково-історичній літературі [16; 10]. Однак публікації, у якій ця тема була б предметом самостійного вивчення, поки що немає. Автор статті ставить за мету проаналізувати те, як у зарубіжній україністиці представлено аграрну політику П. Скоропадського. Отже, об’єктом вивчення є аграрна політика П. Скоропадського, а предметом – її висвітлення зарубіжною україністикою повоєнного часу.
Доба гетьманату П. Скоропадського – одна із суперечливих сторінок національно-визвольної боротьби 1917–1921 рр., перші спроби вивчення якої беруть свій початок ще в 1918 р., а її дослідниками були безпосередні учасники тих буремних подій: В. Винниченко [1], Д. Дорошенко [4], І .Мазепа [7], П. Скоропадський [11], П. Христюк [14], М. Шаповал [15]. Зміст міжвоєнної літератури, у якій хоча б якось висвітлена аграрна політика П. Скоропадського, визначає та принципова обставина, що у своїй основній масі вона була однією з форм політичної боротьби та ідейних пошуків в українській еміграції. Крім того, міжвоєнна історіографія творилася насамперед учасниками досліджуваних подій. Саме тому процес вивчення теми обумовлювався не стільки відстороненим пошуком історичної істини, скільки політичним поглядом авторів, їхньою партійною належністю, суб’єктивною позицією.
Зарубіжна повоєнна історіографія теми в цілому успадкувала від міжвоєнної наявність ідеологічного протистояння. Проте (приблизно від середини 1950-х рр.) вона формувалася на майже винятково академічному ґрунті. Історична наукова література поступово перестає відігравати роль інструменту ідейно-політичної боротьби. Можна говорити радше про наукову дискусію між представниками різних течій в українській суспільно-політичній думці.
Від другої половини 1950-х рр. відбуваються зміни в організаційній структурі українського наукового світу на еміграції. Провідним центром українознавства став Український Вільний Університет у Мюнхені; відповідно у 1970 і 1976 роках засновується Гарвардський інститут українських досліджень та Інститут українських студій у Канаді. У вищих навчальних закладах Торонто, Вінніпегу, Саскатуну відкриваються кафедри українознавства. Ця дисципліна стає рівноправною, розвиненою галуззю світової науки.
Водночас, як зазначають Л. Радченко та О. Ясь, науковці міжвоєнної доби стояли на чітко окреслених ідеологічних і методологічних позиціях, що мали політичне забарвлення [10, 34; 16, 8]. Це, на наш погляд, можна пояснити їхньою безпосередньою участю в революційних подіях в Україні 1917–1920 рр. та інтегрованістю у світові наукові школи того часу. Післявоєнні політологи й історики в основному ґрунтувалися на своєрідній еклектиці різноманітних методологічних підходів, концепцій, ідей. Така атмосфера в наукових колах сприяла розідеологізуванню історичної думки. З’являється ціла генерація авторів, схильних до об’єктивного висвітлення та спокійного аналізу аграрної політики Української Держави 1918 р.
Після завершення Другої світової війни спостерігається певний спад активності істориків, які підходили до оцінок Гетьманату з певною часткою ідеалізації. Лише в 1960-ті роки з’явилася низка ювілейних збірників представників гетьманського руху. Серед них, зокрема, варті уваги такі збірники, як „Ідеї і люди визвольних змагань 1917–1923”, виданий у Нью-Йорку 1968 р., а також „Влада П. Скоропадського”? виданий у Лондоні того ж року. Проте нові документи ними насправді не залучалися.
1967 р. у першій столиці США Філадельфії вийшла друком праця П. Мірчука „Українська Державність 1917–1920”. Значна частина роботи присвячена викладу подій що відбувалися в українському селі 1917–1920 рр. У ній, зокрема, міститься ґрунтовний аналіз аграрних програм таких консервативних політичних сил, як „Протофіс” та УСДРП. Критично аналізуючи діяльність Центральної Ради й уряду Української Народної Республіки, які до з’ясування земельного питання підходили не з „ділово-суттєвого, а з партійно-агітаційного боку”, автор констатував порівняно вищий рівень державного будівництва гетьманату [8, 223−224].
П. Мірчук, будучи самокритичним дослідником, відзначав, що найбільшою помилкою П. Скоропадського, який у виборі опори між самостійниками-державниками, представленими хліборобами-демократами і російськими шовіністами-єдинонеділимцями в особі Союзу земельних власників, став на бік останніх. Саме поміщиків П. Мірчук вважав відповідальними за організацію карних загонів [8, 233].
Заслуговує на увагу в контексті розгляду теми збірник праць „Ідея і люди визвольних змагань 1917–1923”, у якому, зокрема, уміщено дослідження Д. Левчука „Гетьманщина з 1918 року у світлі фактів”. Однією з основних причин гетьманського державного перевороту 29 квітня 1918 р. Д. Левчук вважав ущемлення земельних інтересів середніх і заможних верств селянства наприкінці 1917 – на початку 1918 р. Автор студії детально зупинявся на підвалинах (передумовах) виникнення аграрного питання. Дослідник детально описує діяльність Гетьмана в аграрній сфері, посилаючись при цьому на дослідження Д. Дорошенка. Завданням земельної реформи, на його думку, мав бути „раціональний розподіл” землі в інтересах держави та суспільства [6, 384].
Д. Левчук наводить дані архіву Науково-дослідного інституту ім. В. Липинського у Філадельфії про те, як ініціатори Союзу визволення України ще 1913 р. проектували земельну реформу для самостійної України. Автор повідомляє, що ідеолог хліборобів-демократів В. Липинський, виступаючи того часe на одному зібранні у Львові, пропонував вивласнити в польських і російських поміщиків усі землі повністю, а маєтки українських землевласників залишити в межах 300−500 дес., решту ж передати селянам. У такому ж вигляді загалом планував, за висновком Д. Левчука, проводити аграрну реформу і уряд П. Скоропадського, на який мали вплив представники Хліборобсько-Демократичної партії. За переконанням Д. Левчука, здійснення реформи згідно з проектом В. Леонтовича забезпечило б „...просто грандіозний розвиток хліборобської культури” [6, 387].
Варто зазначити, що праця містить також цікавий статистичний матеріал, який стосується стану землеволодіння різних верств населення. Так, зокрема, дослідник наводить дані професора Кубійовича, який доводив, що 1915 р. відсоток селянської землі в Україні дійшов до 65 %. І далі, беручи на увагу, що ліси, пасовиська і сінокоси лишались у руках дідичів, то засівної площі на селянські двори напередодні революції припадало аж 85 % і було близько 30 % селянських дворів, які мали до 3 десятин власної землі пересічно. Отже, говорить історик, голод на землю серед українського селянства теж був значний, але не такий страшний, щоб ризикувати хаосом і анархією, проводити реформу абияк. Підсумовуючи, Д. Левчук переконує, що завдання Гетьманського Уряду було насамперед оті 30 % селянських господарств зробити міцнішими за рахунок тих маєтків, які – як сказано було в декларації уряду – треба було вивласнити [6, 386– 387].
Отже, з наведеного вище є підстави стверджувати, що автор ставив собі за мету висвітлити режим П. Скоропадського з позитивного боку. У цілому, на нашу думку, робота заслуговує наукового визнання, адже здебільшого автор посилається на офіційні дані.
У цьому ж збірнику вміщена ще одна стаття історика з діаспори, яка також присвячена висвітленню подій 1918 р., автором якої є О. Моргун. Одразу варто зазначити, що свою точку зору автор викладає з крайніх правих позицій. На думку дослідника, основною причиною падіння Української Держави була саме аграрна справа. О. Моргун, зі сторінок збірника, відверто звинувачує поміщиків і великих землевласників у тому, що вони ініціювали карні експедиції, не розрізняючи винних і невинних селян, що наштовхувало останніх на збройний опір уряду [9, 317].
Абсолютно окреме місце серед діаспорних досліджень теми посідає досить поважна праця І. Витановича „Аграрна політика українських урядів 1917-1920 рр.” [2]. Дана студія побачила світ 1968 р., та ще й сьогодні для дослідника теми вона є цінною, оскільки привертає увагу дослідників спробою її автора дати системний і порівняльний аналіз аграрних перетворень українських урядів у перші пореволюційні роки. У ній, зокрема, подано порівняльний аналіз законодавчої бази з аграрного питання Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, а також, із залученням широкої документальної бази проаналізовано реформу в Українській Державі 1918 р. Крім того, значну увагу І. Витанович приділяє вивченню позиції різних політичних сил до аграрного питання, їхнього впливу на вироблення відповідного законодавства та його реалізації на практиці. У загальних рисах описана діяльність Вищої Аграрної наради восени 1918 р. І. Витанович доводить, що велика земельна власність стояла на поступі інтенсивному розвитку сільського господарства, а ліквідувати її, за висновком автора, можна було лише революційним шляхом [2, 48]. На нашу думку, автор об’єктивно висвітлює тему і тому робота заслуговує наукового визнання та позитивної оцінки.
Загальну картину доби Гетьманату спробував дати П. Феденко в праці „Влада Павла Скоропадського”, яка присвячена п’ятдесятим роковинам перевороту в Україні. Автор негативно ставиться до проголошення гетьманської (одноосібної) влади, яка до того ж спиралась на силу чужих армій [13, 6]. На думку дослідника, „...за щедре постачання українського м’яса, збіжжя і всякої сировини Центральним Державам німецька влада дала клясі поміщиків та капіталістів панування в Україні, на чолі з генералом Скоропадським, що своєю грамотою сам себе оголосив гетьманом” [13, 6–7].
П. Феденко говорить про неукраїнський і реакційний напрям уряду П. Скоропадського, який знайшов щиру підтримку у великих землевласників і капіталістів різних національностей в Україні: російських, польських, жидівських, німецьких. До української національності з класу великих землевласників і капіталістів признавалися тільки одиниці (Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Сергій Шемет) [13, 8–9].
Головною причиною повстання проти гетьмана автор вважає діяльність каральних загонів. Побіжно аналізуючи тимчасовий земельний закон, П. Феденко підкреслює, що „цей закон не дав корисних наслідків, бо лишив земельну справу в такім стані, як було за царського режиму” [13, 14]. Торкаючись закону від 8 липня 1918 р. „Про міри боротьби з розрухою сільського господарства”, історик говорить про нього з негативної точки зору. Так, зокрема, він наводить положення про право губерніальних земельних комісій примушувати селян до праці в господарствах великих землевласників, при чому норму оплати за роботу призначала сама влада, власним рішенням. За непослух призначено кару арештом до 3 місяців або грішми до 500 карбованців [13, 14].
Даючи оцінку режиму П. Скоропадського, П. Феденко говорить, що „під владою Скоропадського український народ пережив суспільну реакцію і національне поневолення, прикрите назвою „Українська Держава” [13, 24].
З огляду на вищесказане є очевидним, що автор ставить собі за мету висвітлити режим П. Скоропадського з негативного боку, і що він нехтує, по-перше, розглядом цілих напрямів позитивної, конструктивної діяльності цього режиму, а, по-друге, політичної ситуації, у якій йому довелося діяти і робити, можливо, якісь вимушені кроки. Іншими словами, у роботі немає цілісного й зваженого викладу подій, і саме тому до неї слід ставитися критично. Разом із тим, характеризуючи жанрову структуру згаданої вище праці, її слід зарахувати до ідеологічно-пропагандистської групи.
Вивчення діяльності керівництва Української держави продовжив представник консервативного руху П. Солуха. Він зосереджував свою увагу на причинах селянських виступів проти П. Скоропадського. Названий дослідник вважав, що повстання були викликані антидержавною діяльністю лідерів Українського Національного Союзу [12, 13]. Але поза його увагою залишилися прорахунки гетьмана та Ради міністрів у внутрішній політиці. Адже саме вони, на думку багатьох дослідників, призвели до втрати П. Скоропадським підтримки широких народних мас.
На сторінках ювілейного збірника „За всенаціональну єдність. У 110-річчя народження гетьмана П. Скоропадського. У 65-річчя відновлення гетьманства” дослідник опублікував статтю „Про діяльність уряду гетьмана 1918 р.”. Стаття ґрунтується переважно на виписках з московських газет про діяльність уряду Гетьманщини. Так, зокрема, П. Солуха розмістив тут інтерв’ю представників нейтральної преси з гетьманом П. Скоропадським, де гетьман говорить про шляхи з’ясування земельного питання. Побіжно описуючи хід реформи. дослідник знову ж таки користується матеріалами періодичної преси [5, 15].
Разом із тим, зважаючи на сучасні методологічні підходи, нові можливості в опрацюванні архівних матеріалів, є підстави стверджувати, що згадана вище праця (не лише окремо взята стаття, а й увесь збірник) не витримує об’єктивно-наукової критики. Тому, на наш погляд, її цінність полягає в тому, що її можна зарахувати до мемуаристики.
Дещо схожу працю опублікував дослідник О. Войнаренко [3]. У ній, зокрема, вміщені спогади сучасників досліджуваних подій, з яких можна уявити загальну картину подій напередодні приходу гетьмана до влади, а також побачити ту непросту ситуацію, яка склалася в українському селі в 1918 р. Звертаючи увагу на посилання автора, можна дійти висновку, що О. Войнаренко є яскравим прихильником поглядів Д. Дорошенка. Разом із тим, характеризуючи жанрову структуру згаданої вище праці, на нашу думку, її слід віднести, знову ж таки, до мемуаристики, оскільки робота навряд чи витримує наукову критику.
Підсумовуючи, варто зазначити, що в повоєнні часи стратегічна гострота ідейно-політичного протистояння поступово втратилася. Значною мірою „розвелася” наука і політика у вивченні теми, виникла чітка межа між академічними школами української історіографії (в нашому випадку – державницькою та народницькою) і пропагандистсько-ідеологічною діяльністю політичних організацій; виникло українознавство як суто теоретична галузь.
Очевидним, на нашу думку, є те, що надбання зарубіжної повоєнної історіографії з історії аграрної політики Української Держави є мінімальними. Здебільшого вона розвивалася на матеріалах, накопичених у міжвоєнні часи. Як і раніше, спостерігається більш-менш чіткий жанровий розподіл: популярно-пропагандистська література, мемуари і наукова література.
Зарубіжна повоєнна література є якіснішою і професійнішою за міжвоєнну. У її межах немає відомих праць В. Липинського (які, проте, і не можна назвати суто історичними) чи Д. Дорошенка, але є низка кваліфікованих студій, якими конкретизовано бачення теми в цілому. Не можна безумовно оминути в цьому контексті, наприклад, професійну та сумлінну розвідку І. Витановича, присвячену аграрній політиці українських урядів 1917–1920 рр., однак варто зазначити і те, що вона не репрезентує майже ніяких нових матеріалів і побудована головно на даних інших (в основному міжвоєнних) студій. Здебільшого представники міжвоєнної історіографії аграрну політику П. Скоропадського висвітлювали побіжно, у контексті соціально-економічних або військових подій. Цінність існуючих робіт полягає насамперед у тому, що з урахуванням досягнень радянської, сучасних української та зарубіжної, а також міжвоєнної зарубіжної історіографій, дозволяє мати цілісну картину стану наукового вивчення теми, що нас цікавить.
Погляди П.Скоропадського на державу початку ХХ – середини ХХ ст. відображали перехід національно-визвольного руху від стадії культурницького українофільства до організованої роботи в масах. Його погляди віддзеркалювали процеси, що відбувалися в тогочасному суспільно-політичному житті.
Погляди П.Скоропадського на державу дуже різноманітні. Концептуальними були погляди П.Скоропадського щодо державного суверенітету України, інституційного суверенітету, форми держави та її соціальної функції.
Свої основні ідеї він творив, як і інші представники української політичної думки того часу, як зазначає Т.Гунчак, у тілі програної війни за створення Української держави. Як активний будівничий державного життя П.Скоропадський глибоко пережив трагедію української невдачі, що зрештою підштовхнуло його до переоцінки як особистого державотворчого досвіду, так і подій української революції загалом.
Основні концепції П.Скоропадського щодо держави сформувалися у різний час і за різних історичних обставин. Концепція державного суверенітету України і інституційного суверенітету гетьмана сформувалося у процесі розбудови Української
№ 21.політика радянського уряду у 1917-1921рр
Початок ХХ століття був досить важливим для України. У 1917-1921рр. дуже велика кількість різних сил вели боротьбу за владу в Україні. 1917 рік відкрив нову сторінку історії України. Перша світова війна викликала загальну кризу як Російської, так і Австрійської імперій. У 1917 році впала Російська імперія, Росія стала демократичною республікою. У жовтні-листопаді 1918 року розпалася Австро-Угорщина.
Українські сили вирішили скористатися ситуацією, що склалася, для відродження української державності. В результаті національно-демократичної революції в Україні було створено незалежну державу, але врешті-решт після декількох спроб владу в Україні захопили більшовики.
У цій роботі ми розглянемо процес встановлення влади більшовиків в України, а також спробуємо дати певний аналіз та зробити висновки, чому українці не змогли відстояти незалежність країни на почтаку ХХ сторіччя.
1.Боротьба більшовиків за радянську владу в Україні
Боротьба за владу з Центральною Радою. Радянська влада в Україні взимку – навесні 1918 р.
У 1917-1920рр. більшовики в Україні були реальною політичною силою, яка претендувала на владу. У листопаді – грудні 1917р. визначилося їх протистояння з Центральною Радою. Більшовики прагнули до встановлення в Україні влади Рад. Збройним шляхом їм це не вдалося. Наприкінці листопада 1917р. війська Центральної Ради в Києві роззброїли більшовицькі війська і вислали їх до Росії, а також придушили кілька повстань в різних містах і зупинили наступ на Київ 2 гвардійського корпуса. Більшовики також готували скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб проголосити Радянську владу в Україні. Свої дії вони координували з ЦК більшовицької партії і Раднаркомом (далі – РНК). 4 грудня 1917р. РНК надсилає ультиматум Центральній Раді, з вимогами не дезорганізовувати фронт, не пропускати козацькі війська на Дон, Урал, пропускати радянські війська на Дон (проти отамана Каледіна), припинити роззброєння радянських військ в Україні.
4 грудня 1917р. в Києві почав роботу І Всеукраїнський з’їзд Рад, на який прибули 120 делегатів від більшовицьких Рад і 2000 делегатів від Селянських Спілок – масових селянських організацій, які перебували під контролем УПСР. Не маючи більшості, більшовицькі делегати заявили протест і залишили з’їзд. І Всеукраїнський з’їзд Рад в Києві у складі делегатів від Селянських Спілок продовжив роботу і схвалив резолюції на підтримку Центральної Ради та її політики.
Більшовицькі делегати з Києва поїхали до Харкова, де 9-10 грудня 1917р. була встановлена Радянська влада і працював обласний з’їзд Рад. Київські і харківські делегати об’єдналися і 11-12 грудня 1917р. у Харкові було проведено І Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому 200 делегатів представляли 82 ради з 300, що існували в Україні. 12 грудня 1917р. на цьому з’їзді в Україні проголошується Радянська влада, обирається Центральний Виконавчий Комітет Рад на чолі з Ю. Медведєвим і радянський уряд – Народний Секретаріат.
26 січня 1918р. радянські війська займають Київ, і на цей час радянська влада встановлюється майже на всій території України. Починається формування органів Радянської влади в Україні, створюється новий апарат управління, органи правопорядку, суд, збройні сили. Власне на території України утворилося кілька радянських республік: радянська УНР, Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська. Під контроль органів Радянської влади перейшли фінанси, здійснювалися контрибуції, конфіскації, реквізиції. Почалося одержавлення (націоналізація) промисловості, особливо великої. На селі проводилася ліквідація поміщицьких маєтків і розподіл землі між селянами. Активізувався вивіз хліба до Росії. Проти своїх противників більшовики застосовували терор.
Саме в цей час (кінець1917 р. – весна 1918 р.) становище Радянської влади в Україні складне, міцно затвердитися вона не встигла. 18 лютого 1918р. почався загальний наступ австро-німецьких військ. 3 березня 1918р. за Брестським мирним договором з Німеччиною та її союзниками Радянська Росія визнала УНР незалежною республікою, тим самим Раднарком і більшовики зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи України і не надавати ніякої допомоги органам Радянської влади в Україні, але робили це таємно.
17-19 березня 1918р. у Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який з тактичних міркувань визнав незалежність Радянської України, тоді як І Всеукраїнський з’їзд Рад визнав державний союз Радянської України і Радянської Росії.
Зупинити наступ австро-німецьких військ (450 тисяч) нечисленні радянські війська (кілька десятків тисяч) не змогли. На початку березня 1918р. було зайнято Київ, а на початку травня 1918р. окупація України австро-німецькими військами була завершена. Радянська влада в Україні припинила існування, її державні органи – ЦВК Рад і Народний Секретаріат були розпущені.
Повернення більшовиків на Україну в 1918-1919 рр.
Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік готувалися до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918р. Серед питань, що стояли перед ними, найгострішим було організаційне: чи утворити окрему українську більшовицьку партію, щоб піднести свою популярність на Україні, чи ж стати «регіональним» відгалуженням російської партії, як того вимагав Ленін і як диктували традиції російського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де перевага була на боці українця М.Скрипника і так званої київської фракції (чутливішої до національного питання), проголосували за утворення окремої української партії. Але в липні на з'їзді більшовиків України, скликаному в Москві для формального проголошення Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У), гору взяла катеринославська фракція, що вирізнялася сильними централістськими тенденціями й складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було скасовано, а КП(б)У оголошено невід'ємною частиною російської партії з центральним органом у Москві.
У листопаді 1918р. Німеччина потерпіла поразку у війні. 13 листопада 1918р. Радянська Росія (РСФРР) анулювала Брестський мирний договір.
Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії призвели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Дмитром Мануїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на Україні занадто слабкі (у липні 1918р. їх налічувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захоплення влади, й стояла за проведення мирних переговорів із Директорією, аби виграти час для зміцнення своєї організації. Інша група на чолі з Пятаковим і Антоновим-Овсієнком звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада 1918р. після довгих вагань Москва санкціонувала утворення нового українського радянського уряду (Тимчасовий робітничо-селянський уряд України), який 29 листопада 1918р. у м. Суджі видав маніфест про відновлення влади Рад в Україні.
Спочатку уряд очолював Пятаков, але згодом його змінив русифікований болгарський румун Християн Раковський. Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В грудні більшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України.
У цей час в Україні тривають антигетьманські повстання, при владі затверджується Директорія, проводиться окупація військами Антанти Півдня України. . Також починають наступ в Україну й радянські війська. Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань. Проте в міру їхнього заглиблення в Україну партизанські загони один за одним кидали Директорію й приєднувалися до більшовиків. З січня 1919р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лютого вони ввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за наступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанських отамани - Григор'єв і Махно, вони більш ніж подвоїлися.
Радянські війська загалом діють успішно і у 1919р. займають: 3 січня – Харків, 12 січня – Чернігів, 19 січня – Полтаву, 27 січня – Катеринослав, 5 лютого – Київ, 18 березня – Вінницю, 10 березня – Херсон, 15 березня – Миколаїв, 6 квітня – Одесу, а 4-29 квітня – Крим.
Тим самим на квітень 1919р. на більшості території України було знову встановлено Радянську владу. Знову почалося створення державного апарату Радянської влади в Україні. Держава дістала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була закріплена у першій Радянській конституції УСРР, затвердженій у березні 1919р. На ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад. Вищим органом законодавчої влади став Всеукраїнський з’їзд Рад та його виконавчий орган – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого з 1919р. став Г.І. Петровський, був на цій посаді до кінця 30-х рр. Уряд у січні 1919р. було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський (до 1923р.).
В основу політики більшовиків в Україні в цей час були покладені принципи «воєнного комунізму», політичного курсу, який з 1918р. активно проводився в Росії. Це особливо засвідчили рішення ІІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся у березні 1919р.
Сутність політики «воєнного комунізму» становила спроба прискореними темпами перейти до нового комуністичного суспільства. Досягнення цього пов’язувалося з революційним насильством, не зупиняючись перед найжорстокішим терором. Конкретно ж мова йшла про насильницький злам існуючої на той час економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових, ринкових відносинах, і заміну її прямим (без грошей) продуктообміном, який здійснював апарат управління, тобто чиновники, а не ринкові механізми. Тим самим в економіці затверджувалася адміністративно-командна система. Розгорнулася націоналізація фінансів, транспорту, системи зв’язку і промисловості. У першу чергу націоналізовувалися підприємства цукрової, вугільної, металургійної і машинобудівної промисловості, почалася націоналізація і більш дрібних підприємств, але це не підвищувало ефективність виробництва. У промисловості затверджувалася система главкізму, саме главки (головні комітети) по вертикалі здійснювали управління підприємствами певної галузі, повністю розпоряджалися їх ресурсами і робочою силою. Тобто в управлінні промисловістю була встановлена жорстка централізація. Робітники за роботу отримували натуральний пайок.
Важливою складовою політики «воєнного комунізму» стала продовольча політика більшовиків. 12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК в Україні встановлювалася продовольча диктатура, а саме: була оголошена монополія держави на найважливіші продовольчі товари, якими розпоряджалися лише державні органи, розподіляючи їх у вигляді пайків та ін. Отримували ці продовольчі товари через продовольчу розкладку, за якою все зерно та ін., крім певного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею же цінами. На практиці ж забирали скільки треба було, без будь-якого відшкодування. Приватна торгівля продуктами харчування заборонялася. Тобто продовольча диктатура безпосередньо зачіпляла інтереси селян як дрібних товаровиробників, підриваючи економічну основу їх існування. Незадоволені були селяни і аграрною політикою більшовиків, вирішенням ними земельного питання. У 1919 р. було проголошено конфіскацію 14,5 млн. десятин землі, але селяни з них отримали лише 5 млн. дес., і не найкращих земель. 2,5 млн. дес. залишилися під радгоспи та різні сільськогосподарські підприємства (цукрові заводи, винокурні та інші). 7 млн. десятин, надлишки землі у заможних селян, конфіскувати не встигли. Тобто більшість селян була вкрай невдоволена політикою більшовиків.
Другий український радянський уряд протримався близько семи місяців. За цей час він спромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші уряди, що намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з росіян, євреїв та представників інших неукраїнських народів, силкувався проводити на Україні політику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на те, наскільки вона відповідала місцевим обставинам. Його російська орієнтація з усією очевидністю проступила в акції, яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». У 1919р. російські міста відчували гостру нестачу харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із Москви й Петрограда, які відбирали зерно - майже так само, як це рік тому робили німці,- при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики припустилися ще гіршої помилки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власності шляхом упровадження колективних господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії розгнівали не лише куркулів, а й середняків.
Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лівих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінні українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню діяльність. Наслідки цього було неважко передбачити: селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків, тепер під проводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово повставати проти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні великих сил на чолі з Григор'євим та Махном.
У травні 1919р. відбулося повстання отамана Григор’єва, яке з великими зусиллями змогли придушити. Уже у квітні 1919р. сталося 98 антибільшовицьких виступів, а у червні-липні 1919р. – 328. Влітку 1919р. антибільшовицькі повстання селян стають масовими. Це підірвало тили Червоної Армії і послабило позиції Радянської влади в Україні.
2. Остаточне встановлення радянської влади в Україні, впровадження політики «воєнного комунізму» та складання однопартійної системи
2.1 Боротьба з Денікіним. Закріплення Радянської влади в Україні у 1920 р.
У червні-липні 1919р. почався успішний наступ в Україну військ Денікіна з Донбасу, а з заходу військ Директорії та УГА. На кінець серпня 1919р. Радянська влада в Україні була повалена.
Нездатні чинити опір, більшовики за наказом Леніна ліквідували в середині серпня 1919р. другий український радянський уряд, а більшість його членів повернулася до Москви. Згадуючи про цю другу за два роки поразку на Україні, член колишнього уряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми виряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається до Москви».
На цей час вже українських земель була окупована денікінцями, встановлений ними режим був досить жорстоким в національному питанні (війна з Директорією, гоніння на українську культуру) та по відношенню до селянства. Повернення поміщиків, реквізиції хліба та ін. восени 1919р. викликали в Україні масовий селянський партизансько-повстанський рух проти денікінців. Особливо розгорнув свою діяльність Махно. Повстанські загони мали різне ідейне забарвлення: більшовики, петлюрівці, анархісти та ін. Це підірвало тили денікінської армії.
Зазнавши наприкінці літа 1919р. другої поразки на Україні, більшовики переглянули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфікою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі розвинулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії неохоче визнало, що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попередніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, великоруського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.
Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності - ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані організаційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення.
У жовтні 1919р. Червона армія перейшла в контрнаступ і на січень-лютий 1920р. в Україні вже втретє була встановлена Радянська влада. Залишки армії Денікіна змогли закріпитися в Криму. Очолив їх генерал Врангель.
2.2 Формування державних органів влади, впровадження політики «воєнного комунізму»
В Україні знову почалося оформлення державних органів Радянської влади. З грудня 1919р. по середину лютого 1920р. верховна та законодавча влада в Україні належала Всеукрревкому, головою якого став Петровський. В свій третій прихід в Україну більшовики в свою політику внесли певні корективи. 4 грудня 1919р. VIII Всеросійська конференція РКП(б) прийняла написану В.І.Леніним резолюцію «Про радянську владу в Україні», в якій було заявлено про визнання самостійності УСРР, а також про те, що члени РКП в Україні повинні проводити право трудящих вчитися і розмовляти рідною мовою в усіх радянських установах і протидіяти спробам штучно витіснити українську мову. Також були зроблені поступки селянам в земельному питанні, особливо щодо радгоспів.
Проте в цілому у 1920р. більшовики послідовно впроваджували політику «воєнного комунізму». Була проведена націоналізація майже всіх промислових підприємств і дрібних також. 5 лютого 1920р. Всеукрревком видає закон про землю, за яким селяни отримали абсолютну більшість конфіскованих земель, що в певній мірі їх задовольнило. Але для посилення своїх позицій на селі законом ВУЦВК 9 травня 1920р. створювалися комнезами (комітетами незаможніх селян), яких у листопаді 1920р. налічувалося 10799. Комнезами фактично стали провідниками більшовицької політики на селі. Для більшовиків це було актуальним, бо їх продовольча політика не змінилася, так само як і ставлення селян до неї.
Для зміцнення своєї влади в Україні, особливо під час боротьби з Денікіним, більшовики пішли на союз з українськими політичними партіями радянської орієнтації, щоб розширити соціальну базу Радянської влади в Україні. До партій радянської орієнтації належали: партія боротьбистів (газета «Боротьба»), яка у травні 1918р. відкололась від УПСР; у січні 1919р. від УСДРП відкололася група лівих – незалежники, які у травні 1919р. розкололися на лівих і правих; у серпні 1919р. боротьбисти і ліві незалежники об’єднались в УКП (боротьбистів), яка проіснувала до травня 1920 р. і після більшовиків була самою впливовою, особливо серед селян; у січні 1920 р. праві незалежники створили УКП, яка проіснувала до 1925 р.; у березні 1919 р. від УПЛСР (існувала з осені 1918 р.) відкололося ліве крило – борбисти, які проіснували до літа 1920 р. Саме з боротьбистами та борбистами уклали наприкінці 1919 р. більшовики союз проти Денікіна.
Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919р. у Червоній армії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920р.- майже 3,5 млн під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня 1919р. більшовики з усіма своїми силами повернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть після того як у листопаді 1920р. був вигнаний останній солдат української та Білої армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками.
Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921р. На Київщині великими, добре озброєними загонами у 1-2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв'язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.
ВИСНОВКИ
Боротьба більшовиків за владу в Україні була дуже складною та довгою. Протягом декількох років боротьба йшла між більшовиками, білогвардійцями, військами Антанти. Важливу роль у цій боротьбі займали й українські народні повстанці, які вже у той час прагнули здобуття незалежності України.
Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а 30-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.
Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому,- тут ми повторимо цей важливий момент,- що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2-3% усього населення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня нерішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. Нарешті, навіть під час революції та громадянської війни багато вкраїнських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіща: соціальні зміни чи національне визволення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.
Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправдав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.
Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних груп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхідності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах (це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах - цих осередках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної бази українського руху 1917-1920рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.
За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920р. командувач Червоної армії Лев Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».
Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розраховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що давало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали іншого запеклого ворога - білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися.
Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромоглися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибільшовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним державам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на Україні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини Центральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Директорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав хаос, Що панував на Україні в 1917-1921рр.
Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури видівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні події 1917-1921рр. були революцією не лише соціально-економічною, а й національною.
Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси української революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобутками революції.
Військовий комунізм - назва внутрішньої політики Радянської держави, що проводилася в 1918 - 1921 рр.. в умовах Громадянської війни. Її характерними рисами були крайня централізація управління економікою, націоналізація великої, середньої і навіть дрібної промисловості (частково), державна монополія на багато продуктів сільського господарства, продрозверстка, заборона приватної торгівлі, згортання товарно-грошових відносин, уравнітельства у розподілі матеріальних благ, мілітаризація праці. Така політика відповідала принципам, на основі яких, на думку марксистів, повинні б виникнути комуністичне суспільство. В історіографії є ​​різні думки з питання про причини переходу до такої політики - хтось з істориків вважає, що це була спроба командним методом "ввести комунізм", інші пояснювали її реакцією більшовицького керівництва на реалії Громадянської війни. Такі ж суперечливі оцінки давали цій політиці і самі вожді більшовицької партії, які очолювали країну в роки Громадянської війни [1]. Рішення про припинення військового комунізму і перехід до НЕП було прийнято 15 березня 1921 на X з'їзді РКП (б).
1. Основні елементи "воєнного комунізму"
1.1. Ліквідація приватних банків і конфіскація вкладів
Одним з перших дій більшовиків під час Жовтневої революції був озброєний захват Державного банку. Були захоплені і будівлі приватних банків. 8 грудня 1917 був прийнятий Декрет РНК "Про скасування Дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку ". Декретом" про націоналізацію банків "від 14 (27) грудня 1917 року банківська справа було оголошено державною монополією. Націоналізація банків в грудні 1917 року була підкріплена конфіскацією грошових коштів населення. Конфісковувалися все золото і срібло в монетах і злитках, паперові гроші, якщо вони перевищували суму в 5 тисяч рублів і були нажиті "нетрудових шляхом". Для малих вкладів, що залишилися неконфіскованнимі, була встановлена ​​норма отримання грошей з рахунків не більше 500 рублів на місяць, так що і неконфіскованний залишок швидко з'їдався інфляцією.
1.2. Націоналізація промисловості
Уже в червні-липні 1917 року з Росії почалося "втеча капіталу". Першими втекли іноземні підприємці, які шукали в Росії дешеву робочу силу: після Лютневої революції встановлення явочним порядком 8-годинного робочого дня, боротьба за підвищення заробітної плати, узаконені страйку позбавили підприємців їх надприбутків [2]. Постійно нестабільна обстановка спонукала до втечі і багатьох вітчизняних промисловців. Але думки про націоналізацію ряду підприємств відвідували зовсім не лівого міністра торгівлі і промисловості А. І. Коновалова ще раніше, в травні, і з інших причин: постійні конфлікти промисловців з робітниками, що викликали страйки з одного боку і локаути з іншого, дезорганізували і без того підірвану війною економіку [3].
З тими ж проблемами зіткнулися і більшовики після Жовтневого перевороту. Перші декрети Радянської влади ніякої передачі "фабрик робочим" не припускали, про що красномовно свідчить і затверджене ВЦВК і РНК 14 (27) листопада 1917 р. Положення про робітничий контроль, яке спеціально зазначалося права підприємців [4] Однак і перед новою владою постали питання: що робити з покинутими підприємствами та як запобігти локаути та інші форми саботажу?
Розпочата як усиновлення безгоспних підприємств, націоналізація надалі перетворилася в міру по боротьбі з контрреволюцією. Пізніше, на XI з'їзді РКП (б), Л. Д. Троцький згадував [5] :
... У Петрограді, а потім і в Москві, куди хлинула ця хвиля націоналізації, до нас були делегації з уральських заводів. У мене щеміло серце: "Що ми зробимо? - Взяти-то ми візьмемо, а що ми зробимо?" Але з розмов з цими делегаціями з'ясувалося, що заходи військові абсолютно необхідні. Адже директор фабрики з усім своїм апаратом, зв'язками, конторою і листуванням - це ж справжня осередок на тому чи іншому уральському, або пітерському, або московському заводі, - осередок тієї самої контрреволюції, - осередок господарська, міцна, солідна, яка зі зброєю в руках веде проти нас боротьбу. Стало бути, ця міра була політично необхідним заходом самозбереження. Перейти до більш правильному обліку того, що ми можемо організувати, почати боротьбу господарську ми могли лише після того, як забезпечили собі не абсолютну, але хоча б відносну можливість цієї господарської роботи. З точки зору абстрактно-господарської можна сказати, що та наша політика була помилкова. Але якщо поставити її в світовій обстановці і в обстановці нашого становища, то вона була, з точки зору політичної та військової в широкому сенсі слова, абсолютно необхідною.
Першою була націоналізована 17 (30) листопада 1917 фабрика товариства Лікінський мануфактури А. В. Смирнова (Володимирська губернія). Всього з листопада 1917 до березня 1918, за даними промислової і професійної перепису 1918, націоналізовано 836 промислових підприємств. 2 травня 1918 РНК прийняв декрет про націоналізацію цукрової промисловості, 20 червня - нафтовий. До осені 1918 в руках радянської держави було зосереджено 9542 підприємства. Вся велика капіталістична власність на засоби виробництва була націоналізована методом безоплатної конфіскації. До квітня 1919 практично всі великі підприємства (з кількістю найманих робітників понад 30) були націоналізовані. На початок 1920 була в основному націоналізована і середня промисловість. Було введено жорстке централізоване управління виробництвами. Для управління націоналізованої промисловістю був створений Вища рада народного господарства.
1.3. Монополія зовнішньої торгівлі
В кінці грудня 1917 року зовнішня торгівля була поставлена ​​під контроль Наркомату торгівлі і промисловості, а в квітні 1918 року оголошена державною монополією. Був націоналізований торговий флот. Декрет про націоналізацію флоту оголосив загальнонаціональної неподільної власністю Радянської Росії судноплавні підприємства, що належать акціонерним товариствам, пайовим товариствам, торговим домам і одноосібним великим підприємцям, які володіють морськими і річковими судами всіх типів.
1.4. Примусова трудова повинність
Була введена примусова трудова повинність, спочатку для "нетрудових класів". Прийнятий 10 грудня 1918 кодекс законів про працю (КЗпП) встановив трудову повинність для всіх громадян РРФСР [6]. Декретами, прийнятими СНК 12 квітня 1919 і 27 квітня 1920 року, заборонялися самовільний перехід на нову роботу і прогули, встановлювалася сувора трудова дисципліна на підприємствах. Широко поширилася також система неоплачуваної добровільно-примусової праці у вихідні та свята у вигляді " суботників "і" недільників ".
Згідно декрету РНК від 29 січня 1920 "Про порядок загальної трудової повинності", все працездатне населення, незалежно від постійної роботи, залучалося до виконання різних трудових завдань. Декретом при Раді оборони був створений Головний комітет з загальної трудової повинності (Главкомтруд) на чолі з Дзержинським.
На початку 1920, в умовах, коли демобілізація вивільнених частин РККА представлялася передчасної [7], деякі армії були тимчасово перетворені в трудові, які зберігали військову організацію і дисципліну, але працювали в народному господарстві [8]. Спрямований на Урал для перетворення 3-ї армії в 1-у трудову Л. Д. Троцький повернувся в Москву [9] з пропозицією змінити економічну політику [10] : замінити вилучення надлишків продовольчим податком (з цього заходу через рік почнеться нова економічна політика) [11].
Однак пропозиція Троцького в ЦК отримало лише 4 голоси проти 11 [12], більшість на чолі з Леніним до зміни політики виявилося не готове [13], і IX з'їзд РКП (б) прийняв курс на "Мілітаризацію господарства" [14].
1.5. Продовольча диктатура
Більшовиками були продовжені хлібна монополія, запропонована Тимчасовим Урядом, і продрозверстка, введена Царським урядом. 9 травня 1918 виходить Декрет, що підтверджує державну монополію хлібної торгівлі (введену тимчасовим урядом) і забороняє приватну торгівлю хлібом. 13 мая 1918 г. декретом ВЦИК и СНК "О предоставлении народному комиссару продовольствия чрезвычайных полномочий по борьбе с деревенской буржуазией, укрывающей хлебные запасы и спекулирующей ими", были установлены основные положения продовольственной диктатуры. Мета продовольчої диктатури полягала в централізованій заготівлі та розподіл продовольства, придушенні опору куркулів та боротьби з мешочнічеством. Наркомпрод отримав необмежені повноваження при заготівлі продуктів харчування. На основании декрета от 13 мая 1918 г. ВЦИК установил нормы душевого потребления для крестьян - 12 пудов зерна, 1 пуд крупы и т. д. - аналогичные нормам введенным Временным правительством в 1917 году. Весь хлеб, превышающий эти нормы, должен был передаваться в распоряжение государства по установленным им же ценам. В связи с введением продовольственной диктатуры в мае-июне 1918 г. была создана Продовольственно-реквизиционная армия Наркомпрода РСФСР (Продармия), состоящая из вооруженных продотрядов. Для руководства Продармией 20 мая 1918 г. при Наркомпроде было создано Управление главного комиссара и военного руководителя всех продотрядов. Для выполнения этой задачи создавались вооруженные продотряды, наделенные чрезвычайными полномочиями.
В.И Ленин так объяснял существование продразверстки и причины отказа от нее:
Продналог есть одна из форм перехода от своеобразного "военного коммунизма", вынужденного крайней нуждой, разорением и войной, к правильному социалистическому продуктообмену. А этот последний, в свою очередь, есть одна из форм перехода от социализма с особенностями, вызванными преобладанием мелкого крестьянства в населении, к коммунизму.
Своеобразный "военный коммунизм" состоял в том, что мы фактически брали от крестьян все излишки и даже иногда не излишки, а часть необходимого для крестьянина продовольствия, брали для покрытия расходов на армию и на содержание рабочих. Брали большей частью в долг, за бумажные деньги. Иначе победить помещиков и капиталистов в разоренной мелко-крестьянской стране мы не могли Но не менее необходимо знать настоящую меру этой заслуги. "Военный коммунизм" был вынужден войной и разорением. Он не был и не мог быть отвечающей хозяйственным задачам пролетариата политикой. Он был временной мерой. Правильной политикой пролетариата, осуществляющего свою диктатуру в мелко-крестьянской стране, является обмен хлеба на продукты промышленности, необходимые крестьянину. Только такая продовольственная политика отвечает задачам пролетариата, только она способна укрепить основы социализма и привести к его полной победе.
Продналог есть переход к ней. Мы все ещё так разорены, так придавлены гнётом войны (бывшей вчера и могущей вспыхнуть благодаря алчности и злобе капиталистов завтра), что не можем дать крестьянину за весь нужный нам хлеб продукты промышленности. Зная это, мы вводим продналог, т.-е. минимально необходимое (для армии и для рабочих).
27 июля 1918 г. Наркомпрод принял специальное постановление о введении повсеместного классового продовольственного пайка с разделением на четыре категории, предусмотрев меры по учету запасов и распределению продовольствия. Сначала классовый паек действовал только в Петрограде, с 1 сентября 1918 - в Москве - а потом был распротранен на провинцию.
Снабжаемые делились на 4 категории (потом на 3): 1) все рабочие, работающие в особо тяжелых условиях; кормящие грудью матери до 1-го года ребенка и кормилицы; беременные с 5-го месяца 2) все работающие на тяжелых работах, но в обычных (не вредных) условиях; женщины - хозяйки с семьей не менее 4-х человек и дети от 3-х до 14 лет; нетрудоспособные 1-й категории - иждивенцы 3) все рабочие занятые на легких работах; женщины хозяйки с семьей до 3-х человек; дети до 3-х лет и подростки 14-17 лет; все учащиеся старше 14 лет; безработные состоящие на учете на бирже труда; пенсионеры, инвалиды войны и труда и прочие нетрудоспособные 1- й и 2-й категории на иждивении 4) все лица мужского и женского пола получающие доход от наёмного чужого труда; лица свободных профессий и их семьи не состоящие на общественной службе; лица неопределенных занятий и все прочее население не поименованное выше.
Объем выдаваемого соотносился по группам как 4:3:2:1. В первую очередь одновременно выдавались продукты по первым двум категориям, во вторую - по третьей. Выдача по 4-й осуществлялась по мере удовлетворения спроса первых 3-х. С введением классовых карточек отменялись любые другие (карточная система действовала с середины 1915 года)
Запрет частного предпринимательства.
Ликвидация товарно-денежных отношений и переход к прямому товарообмену, регулируемому государством. Отмирание денег.
Военизированное управление железными дорогами.
Поскольку все эти меры принимались во время гражданской войны, на практике они были гораздо менее согласованы и скоординированы, чем было запланировано на бумаге. Большие районы России были неподконтрольны большевикам, а недостаток коммуникаций приводил к тому, что даже регионам, формально подчинявшимся советскому правительству зачастую приходилось действовать самостоятельно, в отсутствие централизованного управления из Москвы. До сих пор остается вопросом - был ли военный коммунизм экономической политикой в полном смысле этого слова, либо всего лишь набором разрозненных мер, принятых чтобы выиграть гражданскую войну любой ценой.
2. Итоги и оценка военного коммунизма
Ключевым хозяйственным органом военного коммунизма стал Высший совет народного хозяйства, созданный по проекту Юрия Ларина, как центральный административный планирующий орган экономики. Согласно собственным воспоминаниям, Ларин спроектировал главные управления (главки) ВСНХ по образцу германских "Кригсгезельшафтен" (центры регуляции индустрии в военное время).
Хотя в дальнейшем ВСНХ был возглавлен Рыковым А. И., настоящим вдохновителем деятельности этого органа оставался Ларин. В своём кабинете Ларин рассматривал самые различные проекты в области экономики, и принимал некоторые из них. По описанию Ричарда Пайпса, "Этот полупарализованный, страдавший страшными болями инвалид, мало известный даже специалистам, может по праву считаться автором уникального в истории достижения: вряд ли кому-нибудь еще удавалось за невероятно короткий срок в тридцать месяцев пустить под откос экономику великой державы". Хотя первые два с половиной года у власти влияние Ларина на Ленина было огромным, в 1921 году он уже начал высказывать резкое раздражение "прожектёрством": " По части проектов он неутомим. Он здесь упоминал, что еще в январе 1920 года он выдвигал хороший проект. Но если собрать все проекты тов. Ларина и выбрать из них хорошие проекты, то, наверное, пришлось бы определять их в десятитысячных долях ", или даже: "Запретить Ларину прожектерствовать. Рыкову сделать предостережение: укротите Ларина, а то Вам влетит".
По воспоминаниям современника Либермана С. И.,
На одном заседании [в 1921 году] Цюрупа так прямо и сказал в качестве аргумента против какого-то проекта: Ну, это ларинское изобретение! И у Ленина, и у самых молодых участников заседания на лице появилась снисходительная улыбка.
Трупы умерших от голода на кладбище в Бузулуке, 1921 год
Принятый большевиками курс на "отмирание денег" на практике привёл к фантастической гиперинфляции, во много раз превзошедшей "достижения" царского и Временного правительств. Если на момент начала Февральской революции цены увеличились за три с половиной года войны примерно в три раза, за 8 месяцев деятельности Временного правительства - ещё примерно во столько же раз, то на 1 октября 1918 года цены в России увеличились по сравнению с довоенными в 102 раза, а на 1 октября 1923 года - даже в 648 230 000 раз.
Вместо ожидавшегося архитекторами военного коммунизма невиданного роста производительности труда её итогом стал не рост, а наоборот, резкое её падение: на 1920 год производительность труда сократилась, в том числе вследствие массового недоедания, до 18 % от довоенной. Если до революции средний рабочий потреблял в день 3820 калорий, уже в 1919 году эта цифра упала до 2680, чего уже было недостаточно для тяжёлого физического труда.
Выпуск промышленной продукции к 1921 году уменьшился в три раза, а численность промышленных рабочих сократилась вдвое. В то же время штаты ВСНХ выросли примерно в сто раз, с 318 человек до 30 тысяч; вопиющим примером стал входивший в состав этого органа Бензиновый трест, разросшийся до 50 человек при том, что управлять этому тресту приходилось всего одним заводом численностью 150 рабочих.
Особенно тяжёлым стало положение Петрограда, население которого за время Гражданской войны уменьшилось с 2 млн 347 тыс. чел. до 799 тыс., численность рабочих уменьшилась в пять раз.
Столь же резким стал спад и в сельском хозяйстве. Вследствие полной незаинтересованности крестьян увеличивать в условиях "военного коммунизма" посевы производство зерновых на 1920 год упало по сравнению с довоенным в два раза. По оценке Ричарда Пайпса,
В такой ситуации достаточно было испортиться погоде, чтобы в стране наступил голод. При коммунистическом правлении в сельском хозяйстве не стало излишков, поэтому, случись неурожай, бороться с его последствиями было бы нечем.
Для організації продрозкладки більшовики організували ще один сильно розрісся орган - Наркомпрод на чолі з Цюрюпой А. Д. Незважаючи на зусилля держави щодо налагодження продовольчого забезпечення, почався масовий голод 1921-1922 років, під час якого загинуло до 5 мільйонів чоловік. Політика "воєнного комунізму" (особливо продрозкладки) викликала невдоволення широких верств населення, особливо селянства ( повстання на Тамбовщині, в Західного Сибіру, Кронштадті та інші). До кінця 1920 року в Росії з'являється практично суцільний пояс селянських повстань ("зелений потоп"), посилений величезними масами дезертирів, і масовим демобілізацією Червоної армії.
Важке становище в промисловості та сільському господарстві ускладнювалося остаточним розвалом транспорту. Частка так званих "хворих" паровозів дійшла з довоєнних 13% до 61% на 1921 рік, транспорт наближався до порогу, після якого потужностей мало вистачати лише на обслуговування власних потреб. Крім того, в якості палива для паровозів використовувалися дрова, вкрай неохоче заготовлювані селянами з трудової повинності.
Повністю провалився і експеримент з організації в 1920-1921 роках трудових армій. Перша трудармія, продемонструвала, за висловом голови її ради (Предсовтрударма - 1) Троцького Л. Д., "жахливу" (жахливо низьку) продуктивність праці. Лише 10 - 25% її особового складу займалися трудовою діяльністю як такої, а 14% через рваною одягу і відсутності взуття взагалі не виходили з казарм. Широко поширюється масове дезертирство з трудових армій, яке на весни 1921 року остаточно виходить з-під всякого контролю.
У березні 1921 на X з'їзді РКП (б) завдання політики "воєнного комунізму" визнані керівництвом країни виконаними і введена нова економічна політика. В. І. Ленін писав: "" Військовий комунізм "був змушений війною і руйнуванням. Він не був і не міг бути відповідає господарським завданням пролетаріату політикою. Він був тимчасовим заходом." (Повне зібрання. Соч., 5 вид., Т. 43, с. 220). Ленін також стверджував, що "військовий комунізм" треба поставити більшовикам не в провину, а в заслугу, але в той же час необхідно знати міру цієї заслуги.
№ 22. ЗУНР
16 жовтня 1918 р. останній австро-угорський цісар Карл І видав маніфест про створення в межах бувшої монархії федеративної держави. Народи імперії кинулись самовизначатись. Українці вимагали від Відня передачі їм влади у Східній Галичині, поляки ж з уламків трьох колись могутніх монархій створювали свою державу.
У жовтні поляки у Львові навіть думкою не припускались до того, що ще хтось, окрім них, буде заявляти про свої права на володіння містом. А в цей час вже засідала Українська Національна Рала і Український Генеральний Військовий Комісаріат, які готувались захопити владу. Вони розраховували зробити це за допомогою підрозділів австрійської армії, укомплектованих українцями. 1 листопада з Кракова у Львів повинна була прибути "Польська ліквідаційна комісія", щоб взяти владу у свої руки. Українці вирішили діяти негайно. Вони роззброїли багатонаціональний гарнізон міста і підняли на ранок 1 листопада у Львові український прапор.
1 листопада 1918 p., через 600 років іноземного поневолення, останні 150 з яких припадали на часи панування Габсбурзької австрійської монархії, у Львові виникла національна Українська держава. З 9 листопада вона почала іменуватись як ЗУНР. Поява цієї держави стала наслідком дії багатьох чинників, перш за все високого рівня національної свідомості. Революції в Росії та в Західній Європі захитали монархію Габсбургів в Австро-Угорщині та Гогенцолериів у Німеччині, повалили династію Романових у Росії. Держави Центрального блоку потерпіли поразку в Першій світовій війні.
Отже, коли до розпаду Австро-Угорської імперії залишалися лічені дні, 31 жовтня 1918 р. керівники підпільної військової організації на чолі з поручиком Дмитром Вітовським, що діяла серед українських підрозділів австро-угорської армії, зажадали від керівників українських буржуазно-націоналістичних партій у Львові зважитись на рішучий наступ. Саме військові захопили владу в м. Львові у свої руки і проголосили створення української держави.
Вони мали перед собою приклад Чехії і Словакії, які проголосили себе 28 жовтня Чехословацькою республікою. До рішучих анти-монархічних виступів наближали події у Відні, Будапешті, Любліні. У Кракові була створена Ліквідаційна Комісія для перейняття влади від австрійського державного апарату і її передачі урядові Польської держави, що формувалася на чолі з Ю. Пілсудським.
Організація військових-українців, що спиралась у Львові десь на 2300 солдатів, приступила до дії. Нею був зайнятий Руський Народний Дім, який було перетворено у штаб повстання. Ця організація оголосила себе Українською військовою командою (УВК). Були створені відповідні цільові підрозділи для захоплення намісництва і арешту намісника графа Гуйна, коменданта Львова генерала Пфефера, для захоплення залізничного вокзалу, пошти і телеграфу, ради міста, всіх інших державних та військових об'єктів. Захоплення міста українцями виявилось несподіванкою для польських політичних і воєнізованих організацій у Львові.
В етнічному відношенні Львів за часів іноземного панування перетворився у полонізований плацдарм польської політики і культури в Західній Україні. За переписом 1910 р. на католиків у Львові припадало приблизно 50 відсотків населення. Ця обстановка зумовила те, що вже до 12 години 1 листопада були створені польські збройні загони, які розпочали бої з українськими підрозділами за залізничний вокзал. На чолі польських загонів став генерал Т. Розвадовський.
Саме в ці дні польськими публіцистами був створений романтичний міф "Польщі — Христа Народів", заскоченої зненацька підлим українським плебсом, яка все ж таки піднялась з колін.
На чолі українських загонів лише за той час, коли вони утримували Львів, змінилося три командира - - Д.Вітовський, Г. Коссак,
Г. Стефанів, два з яких починали цю діяльність у званні поручика. Полякам оперативно почала поступати допомога з Варшави. "В обороні Львова, — говорив опісля Юзеф Пілсудський, —зосередилась у свій час більшість зусиль всієї Польщі. Якщо їх візьмемо під військовим кутом зору, то чотири п'ятих таких сил".
Досить швидко зростали і збройні сили ЗУНР, які взяли собі назву Галицька Армія. В неї добровільно вступали солдати-у країн ці старої австро-у горської армії, селянські і робітничі дружини.
Незважаючи на перші прорахунки, Галицька Армія міцніла. Відступивши від Львова, вона зуміла стабілізувати фронт на лінії Сокаль — Рава-Руська — Жовква — навколо Львова — Городок — Судова Вишня Перемишль — Хирів — Лютовиська. Таким він був з перемінним успіхом на окремих ділянках аж до травня 1919 p., тобто — протягом півроку.
До весни 1919 р. Галицька Армія виросла до 100 тисяч чоловік. Виробилась її організаційна структура: рій—сотня — курінь — кіш — загін (сотня — батальйон — бригада — корпус), чіткого значення набрали військові звання: стрілець, старший стрілець, десятник, бунчужний, хорунжий, поручик, сотник, підполковник, полковник, генеральські чини.
21 листопада ввечері українське командування віддало наказ залишити місто. Командувач українського війська Г.Стефанів не знав, що прибулий до Львова з Кракова польський генерал Роя зупинив наступ поляків, поки їм не будуть кинуті на допомогу свіжі військові частини. У зв'язку з тим, що поляки не передбачали такого швидкого відходу українських військ, він здійснювався майже без перешкод. 22 листопада поляки повністю оволоділи Львовом. Та бої за це місто не припинялись ні у 1918, ні у 1919 роках.
Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич.
Українська Народна Рада (УНР) прагнула забезпечити широкі права національним меншинам, вирішивши надати їм ЗО відсотків депутатських місць у майбутньому парламенті.
У квітні 1919 р. почалась аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали.
Передбачалося розподілити їхні землі між малозабезпеченими та малоземельними селянами. У січні 1919 р. перша сесія Української Народної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.
До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали далі. Переважаючі польські сили витіснили УГА з Галичини. В середині липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР змушені були перейти через р. Збруч на територію УНР, до Кам'янця-Подільського. Отже, ЗУНР була ліквідована як держава, не встигнувши оформити всі свої структури.
Ще в травні 1919 p., коли радянські війська перебували під Волочиськом, а на фронт проти Галицької Армії ЗУНР було кинуто 80-ти тисячну армію генерала Галлера, сформовану і озброєну у Франції, уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки звернувся до уряду ЗУНР з пропозицією укласти мир і створити спільний фронт проти Польщі. "Не один раз ми доводили, — писав з цього приводу роком пізніше "Червоний Стрілець", часопис для Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), — що кращих союзників робітники і селяни Східної Галичини не зможуть знайти". Таке ж звернення було ще в березні того ж року. А потім його повторили і в липні 1919 р. Але "Станіславський уряд (ЗУНР), — писав той же часопис, — лише розпечатував наші ноти-звернення і не доводив їх змісту до мас". Однією з причини такого ставлення керівників ЗУНР до пропозицій уряду УСРР став акт 22 січня 1919 p., акт злуки УНР і ЗУНР. Він формально оголосив ЗУНР Західною областю УНР — ЗОУНР, а отже противником УСРР.
У грудні 1919р. диктатор СПетрушевич зібрав у Відні керівництво вже лише формально існуючої ЗУНР для визначення ставлення до акту 22 січня 1919 р. у Києві. Нарада засудила і відкинула петлюрівські переговори з поляками, відмову головного отамана Східної Галичини на користь Польщі. Було також переглянуто акт злуки і вирішено скасувати навіть назву ЗОУНР, повернувшись до назви ЗУНР.
ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Боротьба за незалежність України велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918—1920 pp. і закінчилась поразкою. Першими ворогами української незалежності були Росія і Польща. Внутрішніми причинами, що призвели до поразки, була відсутність єдності в лавах національно-визвольних сил.
Не було єдності в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України. Національно-визвольний рух, соціальний рух (рух борців за соціальну справедливість, який породжував соціалізм), і рух за демократію, який ? рухом за особисту гідність, так і не об'єднались у цей час для досягнення спільної мети — побудови своєї національної держави.
Дійсно, на час повалення самодержавства в 1917 р. в Україні вже існували певні концепції її самостійності. І, мабуть, суть була не в тому, самостійна, чи федералістична буде нова держава— Україна. Це могло вирішитись у залежності від тактичних ситуацій. Насправді ж, точилася боротьба навколо питань, мабуть, більше філософських, моральних. Ще з часів М. Драгоманова і з брошури М. Міхновського поступово ставали зрозумілими форми влади і тип держави України. Але складнішими були напрямок і вибір форм боротьби за державність. Українська інтелігенція, у більшості своїй мистецька, літературна, наукова, і в політиці мислила категоріями високої моралі. Тому для неї було дуже важливим питання, відповіді на яке вона не знаходила; якою мірою можна вийти за межі гуманізму для того, щоб добитись перемоги у боротьбі за владу.
І поки була знайдена відповідь, то було вже запізно, бо життя змусило вдатися до найжорстокіших кроків і все потонуло у кривавому вирі громадянської війни.
Утворення ЗУНР. 18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як полі­тичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.
Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.
Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.
До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою.
Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.
Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.
31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Української Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.
Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного урядування Львів.
У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного населення.
Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста — військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки та ін.
Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви Української Національної Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: "Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава... Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави". Подібною за змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження новостворсної державу. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і наказам створених нею військових властей.
Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1 листопада 1918 p.
Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання проти української влади. Вже на початку з'ясувалося, що українці не були до неї підготовлені. Вчинити переворот — це одна річ, а утримати владу — зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між Галичиною і Польщею.
Вищі органи влади і управління ЗУНР. З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада. Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада 1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема, говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19 жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.
Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом.
4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів, присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них.
На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента (голови Ради) і дев'яти членів та виконував функції колегіального глави держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду; оголошення амністії; затвердження і публікування законів.
У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.
З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою діяльність.
Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним — з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені судом за вчинення злочину.
Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців, Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.
9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР — Державний Секретаріат у складі: К.Левицький — прем'єр; Л.Цеге-льський — внутрішні справи; В.Панейко — закордонні справи;
С.Голубович — судові справи; О.Барвінський — освіта та віросповідання; Д.Вітовський — військові справи; С.Баран — земельні справи; А.Чернецький — праця; І.Коровець — здоров'я; І.Мирон — шляхи; С.Федак — харчові справи; Я.Литвинович — торгівля і промисли; О.Пісецький — пошта і телеграф; І.Макух — громадські роботи.
Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити заходів щодо об'єднання усіх українських земель в одній державі. Проте боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким військам, які залишили Львів. 5 листопада 1918 р. до Києва було направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову допомогу, а саме — направити під Львів корпус січових стрільців під командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.
Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців, усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.
Важко сказати, який би перебіг прийняли події. Коли б ідейний і дисциплінований легіон Українських січових стрільців з'єднався з січовими стрільцями Є.Коновальця, польський опір у Львові було б локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Український національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти гетьмана, а це збільшило б можливість порозуміння між соціалістичними партіями і гетьманом.
21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповноважила Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.
Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками повстанців, що воювали проти гетьмана. З цього видно, що в той час настрої галичан схилялися у бік республіканців.
Перший уряд ЗУНР саморозпустився, і було створено новий під проводом С.Голубовича.
Перша сесія доповненої Української Національної Ради прийняла Передвступний договір про об'єднання всіх українських земель в одній державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу — Державному Секретаріату. Сесія обрала делегацію у складі 65 чоловік для участі в святкуванні проголошення соборності. Ця делегація мала засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом. Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де було проголошено Універсал: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка"*.
Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.
Місцеві органи влади. Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими органами влади мали стати міські та повітові ком'ісари з дорадчими органами при них — національними радами.
Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали "Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки". Значне місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих органів влади.
Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням; де були обрані — затверджував кандидатури. Він мав право оголосити розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори.
В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного виборчого права.
До обов'язків повітових комісарів належало: 1) берегти інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб і адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні австрійські службовці відмовляються служити; 4) затверджувати розпорядження адміністративних повітових властей загального характеру; 5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;
6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і службових осіб у повіті.
У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими комітетами.
Органи охорони порядку, судова система. Реорганізація армії. Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада прийняла рішення про утворення корпусу української державної жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа військовослужбовців. Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному секретарству військових справ, але з часом була відокремлена від військової влади.
Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії, які очолювали жандармські повітові коменданти. Вони повністю підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії — команді державної жандармерії, а остання — відділу громадської безпеки секретарства внутрішніх справ.
Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала законодавче закріплення в спеціальному законі Української Національної Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народної міліції, яка утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала діяти як орган самооборони.
За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську. Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і які зобов'язувалися служити українському народу і українській державі та склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях.
Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяльність щодо перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було створено 12 судових округів і 130 судових повітів*.
В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100 тис. чоловік.
Законодавство ЗУНР. З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову в державних установах, але водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено закон про українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20 травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином України, вважався за такого на усій території ЗУНР.
Було створено окрему комісію Української Національної Ради для опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p. Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне захоплення землі каралося.
Паризька конференція. Кінець ЗУНР. Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об'єднатися з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919 p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.
На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді
1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий, представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести світові, що українські війська перебувають під командою німецьких старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.
Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Члени місії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні
1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.
На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено реформу: президентові Є.Петрушевичу надано правадиктатора, він створив Раду уповноважених (С.Голубович, С.Вит-вицький, В.Курманович, І.Мирон). Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.
У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч, щоб об'єднатись з військами У HP. Але об'єднати два уряди було неможливо — цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.
С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи.
Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.
№23. НЕП
Політика "воєнного комунізму" загострила післявоєнну економічну розруху і викликала масове незадоволення населення. В Україні розгорталась повстанська боротьба селян. Лише в 1921 р. тут було вбито 1800 членів комітетів незалежних селян, які здійснювали продрозкладку. У Росії також вибухали селянські повстання ("антоновщина" та ін.).
Останнім аргументом, який переконав більшовиків "відійти від Маркса", було повстання військового гарнізону мі ста-форте ці Кронштадт і моряків Балтійського флоту в лютому—березні 1921 р. Для його придушення, через те, що армійські частини виявилися ненадійними, направили делегатів X з'їзду РКП(б) і комуністів Петрограда.
З метою збереження влади більшовики вдалися до політичних методів подолання кризи. Вимушеною реакцією став відхід від спроб замінити ринковий механізм директивним управлінням. Цей відступ дістав назву "нова економічна політика" (неп) і охоплює період з
1921 по 1928 рік. Поштовхом до запровадження цієї політики стали рішення X з'їзду РКП(б) у березні 1921 року.
Неп передбачав систему заходів, спрямованих на використання "в інтересах будівництва соціалізму" товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими з них були: зміна продрозкладки продовольчим податком; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, допуск приватного капіталу, заохочення іноземних концесій (у 1921 р. орендувалось понад 5200 підприємств); відмова від натуралізації господарських відносин і запровадження вільної торгівлі (на території УСРР діяло біля 75 тис. приватних торгових закладів); нормалізація фінансової системи (відновлено у повному обсязі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922-1924 pp., яка зупинила шалену інфляцію; децентралізація керівництва промисловістю.
Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом. Посуха, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни та непомірні реквізиції призвели до голоду 1921-1923 pp. На відміну від аналогічної ситуації в 30-х роках, уряд РСФРР не приховував голоду і мобілізував внутрішні та міжнародні зусилля для його подолання. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні протягом довгого часу замовчувався, а вагони з продовольством із Київщини та Полтавщини посилали за тисячі кілометрів у Росію, замість того, щоб відправити їх у південні губернії України, де теж лютував голод. Тільки навесні 1922 p., коли люди вмирали вже цілими селами, почали допомагати, але кілька сотень тисяч жителів врятувати вже не вдалося.
Незважаючи на всі труднощі, нова економічна політика мала успіх. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом. Неп дав змогу здійснити те, чого раніше не вдалося досягти силою зброї — ліквідувати повстанський рух. Селяни змирилися з новою владою і почали відвертатися від повстанців. Нестор Махно, втративши соціальну опору, у серпні 1921 р. з кількома десятками вірних соратників прорвався в Румунію. Остання спроба прибічників С. Петлюри підняти антибільшовицьке повстання в Україні (рейд Тютюнника з Польщі) в листопаді 1921 р. закінчилася крахом: загін Тютюнника був ущент розгромлений кіннотою Г. Котовського під містечком Базар на Житомирщині.
Хоч земля згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. залишалася державною власністю, вона передавалася в приватне користування або в оренду селянам. Звільнившись від страху реквізиції, селянські господарства швидко відновили свою продуктивність. У 1925-1926 pp. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Тоді ж був в основному відновлений обсяг промислового виробництва. Головною формою організації промисловості стали трести — об'єднання підприємств за галузевою, територіальною або мішаною ознаками. У своїй діяльності трести були самостійними.
Усі ці заходи втілювались не завжди послідовно і повно, оскільки значні сили в партії і тодішньому суспільстві вбачали в них "повернення до капіталізму". Але більшість населення підтримувала неп, адже було забезпечено поліпшення умов життя робітників і селян. Правлячий режим досягнув політичної стабілізації в суспільстві.
Фінансова реформа. Дійсно, якщо говорити про неп, то тут відбулася зміна погляду на соціалізм. Не ламати треба було капіталізм далі, а оживлювати його. Ліквідація товарно-грошових відносин не виправдала себе, а привела до "талонної" системи натуроплати. Тому для успіху непу, а це означало відродження економіки, треба було відновити товарно-грошові стосунки, тобто ринок та закони попиту і пропозиції.
Адже для державного регулювання товарно-ринкових стосунків потрібен був важіль. Ним став твердий, забезпечений золотом карбованець. Наркомфін Г.Я. Сокольников здійснив дуже складну фінансову реформу, досвід якої й досі вивчають на Заході. В основі її лежала ідея паралельних грошей — старих "совзнаков" і твердих золотих червінців (співвідношення обміну — один червінець на 60 тис. "совзнаков"), причому деякий час ці "паралельні гроші" були однаково в ходу. Врешті-решт червінець повністю витіснив "совзнаки".
На лютий 1924 р. були випущені також паперові гроші.
Неп в значній мірі полегшив країні прорив економічної блокади, вихід на міжнародні ринки, дипломатичне визнання. Американське агентство ЮПІ повідомляло, що в 1925 р. червонці коту валися на валютних біржах вище будь-якої європейської валюти.
Стабільні фінанси дали можливість СРСР помітно збільшити зовнішньоторговельний оборот. В 1924-1926 pp. Радянський Союз був головним експортером зерна, масла, олії, льону та інших сільськогосподарських продуктів в Європу. Уряд серйозно ставив перед Заходом питання про кредити для закупок промислового обладнання. Правда, тоді такої необхідності в кредитах, як зараз, ми не мали. Навпаки, неп вже в 1924 р. дозволив накопичити 100 млн. інвалютних крб.
Реформа управління. Управлінська реформа розділила партійну, державну та господарську влади в країні. Були визначені нові структури і статут державних промислових підприємств (трести) і державної торгівлі (синдикати). Вони мали велику самостійність. Заборонялось втручатись в їх діяльність. Регулював все ринок. Адміністративно управлялась тільки воєнна промисловість. Виникли гігантські об'єднання в Україні, такі, як "Південьсталь" (100 тис. робітників і 7 тис. службовців), "Донвугілля" та ін. Замість попередніх 70 наркоматів залишилось з десяток загальносоюзних.
В 1928 р. на долю синдикатів припадало 80-90% товарообороту промислової продукції. Відновилась чисельність робітничого класу і підвищилась продуктивність праці. Та не було ще ліквідоване безробіття. Правда, Сталін якраз ліквідацію безробіття ставив собі в заслугу після 1929 р.
Однак він ніколи не згадував про те, що навіть скромна допомога по безробіттю (27 крб. 56 коп. на місяць) давала можливість робітникові за непу купити два демісезонних пальта, а при повній зайнятості 1930— 1935 pp. й на втричі більшу зарплату купити навіть їжу буде ніде: все давалось по картках, або через розподілювачі. А до 1917 р. карткової системи в межах України не було...
Один із сучасників непу (а сьогодні — і наш з вами) молодий тоді петербуржець Василь Леонтьев, який в 20-х роках виїхав з країни, з роками став всесвітньовідомим економістом. Так от, в основу своїх прогнозів в економіці він поклав ленінську модель державного регулювання економічного розвитку країн Сходу і Заходу. За це йому в 1973 р. була присуджена Нобелівська премія. А про сьогодні він так сказав: "Фактор зацікавленості, ось що надзвичайно важливо, щоб люди добре працювали. Про це знав Ленін, коли вводив неп. Треба задіяти ринковий механізм".
Після смерті Леніна склалася парадоксальна ситуація: життя продовжувалося, неп робив успіхи, а лідери партії, її вожді і теоретики сперечалися про шляхи дальшого розвитку світової революції. Робили вони це в основному на конгресах Комінтерну— V-му в 1924 і
VI-му — в 1928 pp., а також на Пленумах ЦК ВКП(б). Сьогодні всі ці суперечки нагадують диспути середньовічних схоластів про кількість чортів на вістрі голки. Та за ними тим не менш таїлись і серйозні проблеми — рівень здатності не тільки партійної інтелігенції, але й всієї партії очолити неп як принципово новий шлях до соціалізму.
Нова економічна політика не влаштовувала працівників партійного апарату. В результаті розподілу влади в країні партапарат був позбавлений можливості впливати на ринкову економіку непу, тому росло неприйняття ленінської моделі соціалізму.
В апараті зберігся "талонний" режим. Посилаючись на те, що партмаксимум (заробітна плата, яка тоді складала від 125 до 200 крб.) не дозволяє працівникам апарату купувати продукти й промтовари на ринку (кваліфікований робітник, наприклад електромонтер, заробляв до 300 крб. на місяць), Сталін добився збереження для партверхівки режиму "воєнного комунізму": її забезпечення йшло через Управління справами ЦК ВКП(б) у вигляді пайків, дач, санаторіїв і т. ін. Тобто, вся країна жила за законами непу, а партапарат — "воєнного комунізму".
У відповідності з цим ліпилися, як кажуть, і люди з зарані заданими якостями. Вони повинні були бути чесними перед державою, але не зобов'язані були бути порядними перед близькими, рідними. Вони не повинні були боятися смерті (будучи при цьому життєрадісними), вони повинні були відчувати відразу до свободи (підтвердивши слова персонажу з "Великого інквізитора" Достоєвського про те, що немає нічого для людини більш тяжкого, ніж тягар свободи, і того люди возвеличать, хто їх від цього тягаря звільнить).
У всьому прямота й лаконізм — короткий курс по політграмоті, філософії, історії. Біда ж в тому, що занадто багатьох влаштовувала ця портативна доступна премудрість.
№ 29. Україна в період наростання застійних явищ (1965 -1985 рр.)
У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб'єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії
і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.
У1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовлену ще за Хрущова економічну реформу. Однак, після короткотривалого піднесення у період 8-ї п'ятирічки (1966-1970 рр.), наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. Тенденція до застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу населення зменшилися у республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо.
Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і "нафтодоларами". Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. Завдяки брежнєвському "стабілізаційному" курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної системи, неефективне використання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і земель, висока частка важкої ручної і жіночої праці, господарська незацікавленість, диктат партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологічної й демографічної ситуації, незадовільні умови праці, культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо.
За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР "розвинутого соціалізму". У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком), "найдемократичніша" у світі брежнєвська Конституція. Уній юридично закріплювалася державно-партій на монополія КП РС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства. Розпочинаючи із 1968 р., коли радянські війська здійснили інтервенцію у
Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неосталінізму й антигуманізму. В СРСР руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об'єднай
ня відігравали лише декларативну й декоративну роль. Із зміцненням режиму політичного самодержавства скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, зростав бюрократично-управлінський апарат (до 18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень; повсюдно панував культ "сірості", лицемірства, кар'єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя. Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нового радянського керівництва не спромоглися створити.
Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями, загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (1982-1984 рр.), у минулому керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Л.Черненко (1984-1985 рр.) усе повернув на свої місця.
Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х - 1980-хрр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. "базові галузі" -вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.
У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: її територія набагато інтенсивніше (приблизно у 10 разів) забруднювалася відходами, в багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці.
Нераціональність і безперспективність економічної системи зумовили не тільки екологічні, але й соціальні проблеми і мали далекоглядні політичні наслідки. Наприклад, в Україні частка галузей групи "Б" (легка й харчова промисловість) не досягала навіть 1/3 загального обсягу валової продукції, а у розвинутих країнах цей показник становить приблизно 2/3. Хронічне відставання галузей легкої й харчової промисловості та сфери обслуговування призводило не тільки до дефіциту якісних споживчих товарів і послуг, але й до значної й постійної залежності України від імпортних поставок. Республіка назавжди прив'язувалась до загальносоюзного (насамперед, російського) економічного комплексу.
Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно. За темпами зростання основних виробничих фондів УРСР займала останнє місце у Радянському Союзі.
Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% - соняшнику, 36% - плодів та ягід, 30% - овочів, понад 20% - масла, м'яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною.
Протягом 1960-х- першої половини 1980-х рр. капіталовкладення в агрокомплекс зросли втричі і становили понад 100 млрд. крб. Однак, якщо у 2-й половині 1970-х років середньорічний приріст аграрної продукції становив 1,5%, то у 1-й половині 1980-х років - тільки 0,5%. Валовий обсяг продукції рослинництва збільшився лише у 1,5, у т.ч. зернових - в 1,3 рази. Поголів'я корів зросло лише на 13%, а річний надій молока від однієї корови становив у середньому 2570 кг (на Заході - 5-6 тис). Займаючи всього лише 5-6% сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян давали приблизно 30% м'яса, 25% молока, майже 40% картоплі.
16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти заслонювались, знижувався рівень вод. утворювалися тріщини, поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1 млн. га.
До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. "неперспективних" сіл. В цілому за темпами зростання промислової і афарної продукції та національного доходу Україна займала передостанні місця в СРСР.
Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов'язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніжу 5 разів збільшилася кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики (у 1973 р. українською мовою вийшла унікальна двотомна " Енциклопедія кібернетики"), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів.
В УРСР працювали багато визначних вчених та педагогів. Однак їх діяльність часто сковувалась адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними.
Відставання від цивілізованого світу найпомітніше проявилося у соціально-побутовій, культурній і гуманітарній сферах. їх надмірна заідеологізованість призвела до формування фальшивих ідеалів, ігнорування загальнолюдських цінностей та норм морального й національного виховання. Гіперболізація т.зв. "класового підходу" і "соціалістичного" реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний вакуум, розривали зв'язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися неформальні об'єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною владою догм і стереотипів.
В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.
Протягом 1960-1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на тисячу чоловік населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-х рр. зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях - Чернігівській і Сумській - кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років).
У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 рр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис, а росіян - на 238 тисяч чол.
Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення у 1972 р. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989рр.) - "опора застою", прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію "злиття націй" і формування єдиного "радянського народу".
За гласними й негласними вказівками радянського керівництва українська мова інтенсивно витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. -лише 21,4%, тобто лише трохи більше і /5. На кіностудії ім. О. Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика "інтернаціоналізму" призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася, від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. В Україні термін "український народ" майже не вживався, натомість говорили й писали "народ України", "трудящі УРСР" тощо.
Політична й духовна опозиція. Близько і000 людей брали участь у різних формах дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.
У 1965-1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, М і Б.Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965 р. на прем'єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?", у "самвидаві" з'явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола "Лихо з розуму", Є.Сверстюка "Собор у риштованні" та ін.
Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали І.Дзюба, В.Шевчук, Ліна Костенко, Г.Драч, М.Вінграновський, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус та інші, всього 139 чол. Усі вони згодом зазнали адміністративно-партійних стягнень і переслідувань. Але критичні звернення до керівництва і до редакцій центральних газет не припинялися.
На знак протесту проти придушення радянськими танками "Празької весни" 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в'язень сталінських таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.
У ті ж роки голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як "ідейно-шкідливий пасквільний твір", роман О.Гончара "Собор". На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2-5 років ув'язнення у таборах суворого режиму.
З 1970 р. у "самвидаві" почав виходити підпільний "Український вісник" (гол. ред. В. Чорновіл). За написання "самвидавчих" статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик
B. Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання.
У 1970 р. трагічно загинула при нез'ясованих обставинах талановита художниця А. Горська. її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер-майор Г.Алтунян та кібернетик Л .Плюш увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.
У 1972 - 1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів - близько 100 чоловік, у тому числі, подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов, Є.Пронюк, Ю.Шухевич, C. Глузман та ін. У республіці розпочалася так звана "ера маланчукізму" - доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології). У наукових, науково-освітніх та культурних установах відбулися масові звільнення з роботи, які не обминули навіть партійних працівників. Так, із Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 3-х викладачів разом із ректором А. Чекашоком; з посад були усунуті головний редактор журналу "Комуніст України" В.Терлецький, директор інституту історії партії [.Назаренко, міністр освіти Ю.Даденков, деякі секретарі ЦК КПУ й обкомів партії, директор Інституту археології Ф.Шевченко, редактор журналу "Дніпро" Ю.Мушкетик та багато інших. Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники Б.Харчук, О.Бердник, Г.Снєгірьов, В.Некрасов та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману "Маруся Чурай" відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка "Лебеді материнства" - на 10 років.
Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П. Шелеста "Україна наша Радянська", брошури М. Киценка "Хортицяу героїці й легендах", роману І. Білика " Меч Арея", закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.
Українська гельсінська група. Виникла у 1976 р. для сприяння виконання Гельсінських угод на чолі з письменником М. Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал П.Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус.
Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка (УГС), а у 1990 р. - Українська Республіканська партія (УРП).
Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв'язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та "проти російської окупації на Україні".
У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В. Івасю ка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р. Братунь був звільнений з посади.
Наприкінці 1970-х-на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення. У 1979 р. В.Маланчука звільнено з посади секретаря ЦК КПУ, тоді ж була знята негласна заборона надрукування опальних письменників та поетів. Розширилася й лібералізувалася тематика історичних досліджень, поліпшилася робота по збереженню пам'яток історії та культури. Партійне керівництво намагалося таким чином добитися певного компромісу з інтелігенцією, завданням якої було творення "національної за формою", але обов'язково "соціалістичної за змістом" української радянської культури.
Проте, як засвідчила практика, принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу "Всесвіт" був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності.
Протягом 1984-1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О.Тихий, В.Марченко, К.Х.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави
№ 32 державотворчі процеси
Державотворчим процесом називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.
Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і, перш за все:
— будівництво власної суверенної держави;
— демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави;
— трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;
— національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;
— встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами.
Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом XII (І) (1990-1994 pp.) і XIII (II) (1994-1998 pp.), XIV (III) (1998-2002 pp.), XV(IV) (2002-2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною.
Чергові вибори до Верховної Ради України відбудуться у березні 2006 р.
Немало проблем у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Новим явищем у діяльності КМУ стало створення коаліційного уряду на партійній основі.
Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) під час політичної кризи 2004 р.
Главою держави є Президент України. Перший Президент незалежної України— Л. М. Кравчук (1991-1994 pp.), Л. Д. Кучма (1994-2005 рр), теперішнім Президентом України є В.Ющенко.
Концентрованим виразом процесу державного будівництва є стан справ з прийняттям нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за підправленим основним законом зразка 1978 р. 28 червня 1996 р. — V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент — Прем'єр-міністр (Кабінет міністрів) — Верховна Рада. Всі спроби внести зміни і доповнення у 2000-2004 pp. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час "пакетного" голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які вступають в силу з вересня 2005 р або січня 2006 р.
Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнення власних Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. — військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена у 1999 p.), частини спеціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування ЗС у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.
Особливостями державного будівництва в Україні є:
— становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно з завершенням процесу становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості;
— тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності.
Ключові дати
16 липня 1990 р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України
24 серпня 1991 р. — прийняття Акту проголошення незалежності України
1 грудня 1991 р. - підтвердження Акту проголошення незалежності України на всеукраїнському референдумі 28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України.
Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р., до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.
Основними державотворчими подіями йпроцесами в незалежній Україні є:
• заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 р.);
• визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства;
• прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 р.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину;
• прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права;
• формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 р.), яка базується на без’ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником;
• створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки;
• затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 р.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 рр.) до національного гімну «Ще не вмерла Україна...», текст Павла Чубинського (1853—1884 рр.);
• створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій;
• формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів;
• формування багатопартійної системи;
• розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням).
Конституційний процес
У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції.
Конституційний процес умовно поділяють на два періоди.
У перший період (1992—1994 рр.) Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990—1994 рр.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради (1994—1998 рр.) став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.
У другий період (1994—1996 рр.) Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію, обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв’язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.
У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. 
Першочерговою задачею незалежної України стало державне будівництво. Необхідно відразу підкреслити, що державотворчі процеси надзвичайно ускладнювалися тривалою відсутністю нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою ж залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок.
Основні державотворчі події
Зупинимося далі на вузлових подіях державотворення в Україні.
Законом від 17 вересня 1991 р. назва "Українська Радянська Соціалістична Республіка" була замінена на споконвічну назву держави - "Україна".
Законом від 8 жовтня 1991 р. "Про громадянство України" визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на ЇЇ території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього.
У листопаді 1991 р. прийнято закон "Про Державний кордон України", яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.
Відразу ж після проголошення незалежності почалося створення законодавчої бази міжнаціональних відносин. У прийнятій Верховною Радою 1 листопада 1991 р. "Декларації прав національностей України" підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.
Наступним важливим документом став закон "Про національні меншини в Україні". Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.
Будівництво власних Збройних сил на основі закону "Про збройні сили України" від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 р. воєнної доктрини України. Воєнна доктрина базується на без'ядерному статусі України, принципі розумної достатності і відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником. Це і визначає шляхи подальшого воєнного будівництва в Україні.
Створення правоохоронного органу - Служби безпеки України (СБУ), компетенція якого полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки.
У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М.Вербицького до національного гімну "Ще не вмерла Україна").
Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українську фондову біржу.
Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 12-го скликання (1990-1994 рр.) усіляко намагалася обмежити вплив Президента Л.Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної ради на фоні загальної кризи і зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень.
У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради 13-го скликання (1994-1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії України Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.
У червні-липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Із семи кандидатів (В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, Мороз, І.Плющ, П.Таланчук) перемогу здобув Л.Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.
Однак стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призвела до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.
Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності.
Конституційний процес
З огляду на доленосність прийняття нової Конституції необхідно проаналізувати хід конституційного процесу в Україні. Він виявився суперечливим, складним і надзвичайно тривалим (із республік колишнього СРСР Україна прийняла свою Конституцію останньою).
Леонід Кучма
Основні віхи конституційного процесу відображає наведена схема.
Конституція України
Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід'ємною частиною європейського і світового співтовариства. У Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, за державним устроєм - унітарною, тобто єдиною, соборною державою.
Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідають загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим міжнародно-правовими актами. Відповідно до Основного закону, утвердження і забезпечення прав і свобод є пріоритетним напрямом діяльності держави.
З прийняттям Конституції завершилося остаточне формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є Президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Єдиним органом законодавчої влади є парламент - Верховна Рада. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет міністрів. Органами державної влади на місцях є обласні, районні, а також у містах Києві та Севастополі відповідні державні адміністрації.
Конституція визнає і гарантує місцеве самоврядування, яке здійснюється як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські, районні та обласні ради.
Таким чином, за роки незалежності в Україні здійснено суттєві політичні перетворення державотворчого характеру. В історично стислий проміжок часу було створено принципово нові владні інституції, становлення яких в інших країнах проходило десятиліттями, і навіть століттями. У процесі державотворення в Україні постав інститут президентства, створено Конституційний суд, запроваджено нові органи державної виконавчої влади, реорганізовано центральні органи влади, внесено відповідні зміни в діяльність силових структур та в систему судової влади, розроблено систему місцевого самоврядування, забезпечено виборчий процес.
Політичні перетворення в Україні здійснювалися у напрямі демократизації всіх сфер суспільно-політичного життя та переходу до ліберальної моделі держави. Логічним завершенням процесу вдосконалення конституційних засад незалежної держави стало прийняття Конституції України.
№ 33. Символіка
Кожна держава прагне виявити себе І свою сутність у національних символах, якими є герб, прапор і гімн, 28 червня 1996 року була прийнята Конституція України, де в статті 20 визначено; "Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України І Державний гімн України". Проблема походження державної символіки не тільки політична, вона сягає народних традицій, що закладалися з глибини історичних віків аж до наших днів.
Мета цієї лекції - прослідкувати, як історично склалася державна та військова символіка України, навчити особовий склад Збройних Сил України пишатися і поважати національні символи нашої держави.
Український національний символ - тризуб - сягає корінням у сиву давнину, коли людина тільки-но почала своє самоусвідомлення та самоствердження. Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам'яній застібці періоду Трипільської культури (ІV - ІІІ тис. до н. е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. е. - IV ст. н. е. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його прийняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців,
Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще у VІ - VІІІ ст. ст., задовго до Рюриковичів.
Перша згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована Х от., збереглася в болгарському рукописі, де зображені дружинники Святослава, що тримають прапори, увінчані тризубом. Згодом цей князівський знак зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін.
Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба. У Х - ХІІІ ст. ст. зображення тризуба було поширене на великій території від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб.
Водночас із посиленням використання цього знака в побуті (орнаментах тканин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та розширенням географічних меж його вживання відбулися значні зміни у графічному зображенні тризуба. Суть їх полягала в ускладненні елементами плетінкової форми, що своєрідно відбивало ускладнення структури давньоруського суспільства. Саме ці графічні [ зміни і зумовили своєрідність, оригінальність української геральдики. Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу.
Новий стан у розвитку української державної символіки тісно пов'язують з появою козацтва і його військово-політичної організації - Запорізької Січі. Як свідчать джерела, вперше герб (печатка) українських козаків з'явився у "1576 році, коли польський король Стефан Баторій дарував гетьману разом з іншими атрибутами влади печатку з зображенням постаті козака у високій шапці й пороховим рогом при боці та рушницею на плечі.
Спершу цими печатками користувалися старшини реєстрових козаків і колові отамани Запорізької Січі, а після Національно-визвольної війни українського народу 1648 - 1657 рр., тобто коли знову відродилася українська державність, ними завіряли найважливіші гетьманські документи. При цьому варто відзначити, що на відміну від деяких регіональних зображень гербів тих чи інших міст, які несли зображення тризуба, український герб мав практично всеукраїнське значення. Ним користувалися гетьмани Лівобережжя та Правобережжя України.
В середині XIX ст. в ході розвитку національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях Руська рада, звернувшись до історичних традицій Галицько-волинського князівства ХІІІ - ХІV ст. ст., прийняла як національну емблему (знак українців Галичини) колишній герб князівства: зображення жовтого (золотого) сяйва на блакитному полі. фактично аж до початку XX ст. тризуб використовувався лише у дворянських гербах, геральдиці міст, книжкових заставах тощо.
Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою у січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів - тризуб як герб Української Народної Республіки, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях. В лютому 1918 р. голова Центральної Ради М. Грушевський (великий вчений-історик) виступив із пропозицією визнати як державний герб УНР зображення тризуба.
Після повалення ЦР 29 квітня 1918 р. і проголошення Української Держави гетьмана П. Скоропадського питання про герб України постало знову. Пропонувалося затвердити як герб давній знак гетьманів із зображенням козака з рушницею і шаблею (можливо, тому, що на чолі держави знову став гетьман). Та все ж вирішили зберегти у цій ролі тризуб. Саме тоді він став атрибутом військового одягу. 17 травня 1918 року було затверджено кокарду: золотий герб Української Держави на блакитному стані із золотим облямуванням. Ця - кокарда була поширена і в часи Директорії, після відновлення УНР.
Принципово інший підхід до змісту державного герба було застосовано в Українській РСР. В основу герба були покладені не українські національні та історичні символіки, а класові, інтернаціональні - червона зірка, серп і молот, а також заклик "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!". Пояснювалося це тим, що УРСР від початку свого утворення вважалася державою класовою, робітничо-селянською, відданою принципам пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму (не дивно, що червона зірка, серп і молот містилися на гербах усіх інших республік, які входили до складу СРСР).
Здобуття Україною державної незалежності поставило питання про зміну державної символіки, звільнення її від вузько класових, партійних підходів, про повне врахування національних традицій.
За рішенням Президії Верховної Ради затвердили малий герб України у вигляді золотого тризуба на синьому полі. Тризуб як знак Київської Держави Володимира Великого, насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу.
Кольорове зображення малого герба відповідає національним кольорам - жовтому і синьому, В основу герба покладено зображення тризуба, розроблене свого часу видатним українським художником В. Кричевським. Співвідношення ширини тризуба до його висоти обрано 3:5, тобто дотримано принципу "золотого перетину". Золотий тризуб розміщено на синьому п'ятикутному щиті, форма якого зумовлена загальним контуром тризуба.
Ескізний проект герба, а також схему графічного зображення тризуба, щита, геральдичне графічне зображення герба виконали архітектор А. Гречило (М. Львів), художники О. Кохан (М. Київ) та І. Турецький (М. Львів).
Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1996 року визначено: "Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого ("малий Державний герб України").
Багато вчених робить спробу пояснити походження і значення тризуба. Ось деякі версії: візантійський чи скіфський скіпетр, голуб Святого Духа, якір, лук і стріла, норманський шолом, ворона, сокира; тризуб чимось схожий на верхівку хлібного колоса, втілює уявлення слов'ян про єдність трьох царств: неба, землі, пекла; вбачають у тризубі також єдність сонця, повітря, води - триєдиної сили, що лежить в основі буття. Пізніше ця ідея лягла в основу принципового християнського постулату про єдність Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого. Проте це не таке просте завдання.
Будучи своєрідним ключем для усієї системи української національної символіки, тризуб навіть наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та потаємних значень.
Здавна різні народи використовували під час змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа. На князівських стягах давніх слов'ян зображували богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства - Ісуса Христа, різних святих. Наприкінці XIII ст. на українських землях стали вживати геральдичні символи на прапорах.
Українське синьо-жовте сполучення - одне з найдавніших. Походить воно від герба Галицько-волинського князівства: золотого лева в синьому полі, який з'явився в другій половині XIII ст. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спирається на скелю.
Є й інший погляд на походження нашого прапора. Краю-країні, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині і жовті фарби. Золотаві хлібні лани і миріє ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок - усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Око українця завжди милували і жовті квіти горицвіту, дивини, буркуну, соняшника, і голубі пелюстка цикорію, барвінку, волошки. Навесні, коли відроджується життя, першими з'являються проліски і пшінка - сині і жовті квіти. Жовте - вогонь і синє - холод - два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається.
Розвиток козацтва мав значний вплив на українське прапорництво. Перший відомий нам із історичних джерел козацький прапор - червоне полотнище з білим хрестом, Традиція йде від родинного герба прославленого запорізького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького, бо під його штандартом ходили хортицькі січовики в середині XVI ст.
На козацьких прапорах ХVІ - ХVІІІ ст. ст.., зображувалися сонце, місяць, зірки, олені, зброя, святі - все, що було на той час характерне для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва. Поряд із своїми вживалися козацтвом корогви володарів, які брали їх на службу. Наприклад, стяг з чорним орлом - від австрійського імператора і білим орлом - від польського короля.
3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорізького все частіше виготовляються з блакитного полотна, на яке жовтою фарбою наносяться хрести, зорі, зброя, постаті, святих. Згодом - козак з самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому тлі.
Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на багатьох гербах козацької старшини. Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовського.
Безумовно, історичні традиції певних територій у використанні тих чи інших кольорів відбиваються і на гербах цих районів. Мабуть, саме з огляду на це загальновживані барви перейшли й на герби українських губерній Російської імперії, які затверджувалися в другій половині XIX ст. Так, Катеринославська губернія мала за свій символ голубий щит, на якому вирізнялося золоте зображення Катерини II, оточене золотими зірками; Подільська - на небесному полі сонце з золотим промінням, над яким золотий хрест; Київська - синьо-жовтий щит із зображенням срібного архистратига Михаїла.
Синьо-жовті знамена супроводжують в 1914 р. на західноукраїнських землях святкування ювілею Великого Кобзаря. 1 липня 1917 р. на ділянці фронту Конюхи-Потури в Галичині перейшов у наступ під жовто-блакитними прапорами 6 український корпус російської армії. А 15 вересня 1917 р. з Москви було відправлено на фронт перші сотні полку запорожців. Перед вишикуваними на Хотинському полі козаками майоріло жовтими і блакитними стрічками червоне полотнище, на якому з одного боку був намальований козак запорізький, а з другого архистратиг Михаїл. Піднімався тоді такий прапор і на кораблях Чорноморського флоту.
У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. З 28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України. В Конституції України від 28 червня 1996 р. визначено: "Державний прапор України стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів".
До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн. Це ті слова і музика, які змушують кожного підійматися при перших же акордах, з трепетом в душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців - це гімн "Ще не вмерла Україна".
Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді її роль виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. З тих часів поширюються пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір, Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать кантати, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні речі на честь Богородиці та святих.
Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 р. руські дружинники співали "З нами Бог, розумійте язици". Також як гімн звучала з вуст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 р. бойова пісня "Богородзіна дзевіца", що була у той час спільною для народів Польщі і Литви.
У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку "Нуко, хлопці, до зброї'. Пізніше поширилися такі, як "Пісня про Байду", "Ой, на горі, там женці жнуть", "Засвистали козаченьки", які набули великої популярності.
Коли у 1848 р. у Львові стає до влади Головна Руська Рада, вона приймає за національний гімн вірш отця Івана Гушалевича "Мир вам, браття". На Закарпатті тоді ж Олександром Духновичем був написаний гімн "Я русин єсть і буду". Та саме в ті часи, у другій половині XIX ст., точніше у 1862 р., у Києві з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна".
Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном. Вперше пісня зазвучала у селі Млині (сьогодні це територія Польщі), де жив автор музики М. Вербицький (молодий священик). Карпатська Україна у 1939 р. закріпила законодавче як державний гімн цю пісню. 1 грудня 1991 р. музична редакція національного гімну "Ще не вмерла Україна" затверджена Державним гімном нашої держави. Крім того часто виконується також "Боже Великий, єдиний, нам Україну храни" (музика М. Лисенка, слова О. Коптського), "Ой у лузі червона калина" (гімн Українських Січових Стрільців).
В сучасній Конституції України від 28 червня 1996 р. стверджується: "Державний гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України".
Висновок. Таким чином, формування української державної та військової символіки має глибокі історичні корені. Історію не можна повернути назад. А тому ніяка ідеологія не зможе ніколи викинути з минулого народу жодної сторінки, особливо тих, які пов'язуються з боротьбою за свободу і незалежність.
Герб-тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн на музику М. Вербицького - будуть далі кликати до відродження національної самосвідомості, до творення нового життя, бо відродження це виведення невмирущих цінностей од витоків народу на рівень культури світової цивілізації.
Формування військових традицій в сучасній українській армії необхідно розпочинати з таких елементів, як відродження пошани та любові до Бойового Прапору, герба, гімну як символів державності та соборності України. Потрібно докладання всіх зусиль, щоб відродити і зберегти славні національні військові традиції, бо тільки гідна своєї спадщини людина може бути надійним захисником Батьківщини.
Національні військові традиції, які виконують значні виховні функції, можуть і повинні впливати на формування здорового морально-психологічного клімату у військових колективах, працювати на підвищення боєздатності українських Збройних Сип.
ГЕРБ ВОЛИНІ В щиті з заокругленою нижньою частиною у червоному полі білий (срібний) хрест. Хрест, широко вживаний у геральдиці, є символом життя, а також символ ізує християнство та оборону віри Христової. Червона барва означає хоробрість, мужність, безстрашність, любов людини до свого Творця, готовність віддати життя за Бога і батьківщину. Біла - чистоту і непорочність. Волинь мала свій герб у першій половині XIV ст., що підтверджено печатками на документах литовських князів ХІV-ХVІ ст. Хрест (звичайний рівнораменний та його модифікації) займає різні положення, що свідчить про зміну статусу Волині у відносинах з Великим князівством Литовським. Найдавніше кольорове зображення герба Волині збереглося в Арсенальному списку (Париж) геральдичної праці польського історика XV ст. Яна Длугоша. Ймовірно, герб Волині витворився з зображення на хоругві одного із Волинських князів, яке зафіксоване на цеглині XIII ст. з монастиря Апостолів у Володимирі (ХІІІ-ХVШст. ). Належність Волині до складу Речі Посполитої, після 1569р., у геральдиці була відзначена накладенням щитка з гербом Польщі на Волинський хрест. Такий варіант герба майже не вживався. Переважно використовувався герб без орла. 1856р. затверджений герб Волинської губернії — Білий (срібний) хрест у червоному полі. В період II Речі Посполитої (1921-1939) герб Волині вживався на емблемах державних установ та інституцій. В радянський період з певних ідеологічних міркувань не використовувався.
ПРАПОР ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ Прапор Волинської області, являє собою полотнище з розмірами (співвідношенням сторін) 5 до 7. В центрі на червоному (колір стиглої вишні) тлі рівнораменний хрест білого (срібного) кольору, що торкається кінцями країв прапора (т. зв. фіксований). У правому верхньому куті розміщено один із найдавніших варіантів історичних хрестів Волині XV-XVIII ст. (т. зв. лапчастий).
№ 34 Візантійська імперія в XI-XV ст.
Приблизно до кінця XII ст. Візантія переживала період злету своєї могутності та впливу в світі. Після цього розпочалася доба її занепаду, що прогресував, яка закінчилася цілковитим крахом імперії та зникненням її назавжди з політичної карти
світу в середині XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блискучої держави ще на початку XI ст., коли при владі перебувала Македонська династія. У1081 р. її змінила на престолі не менш імпозантна династія імператорів з роду Комнінів, що залишалася правлячою до 1118 р.
Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її володіння охоплювали величезну територію - близько 1 млн кв. км з населенням 20-24 млн осіб. Столиця держави Константинополь з його мільйонним населенням, величними будівлями, незліченними скарбами для європейських народів був центром усього цивілізованого світу. Золота монета візантійських імператорів - безант - залишалась універсальною валютою середньовіччя. Візантійці вважали себе головними охоронцями культурної спадщини античності й одночасно оплотом християнства Недарма священні писання християн усього світу - Євангелія - були написані також грецькою мовою.
Зростаючу могутність Візантійської імперії відображала активна зовнішня політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією візантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та юридичні права на всі території, що колись входили до її складу чи були залежними від неї. Повернення цих земель вважалося пріоритетним завданням візантійської зовнішньої політики. Війська імперії здобували одну перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові провінції на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, на Балканах. Візантійський військово-морський флот, оснащений "грецьким вогнем", витіснив арабів із Середземного моря.
Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. її основними напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. У запеклій конкурентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути перемогу в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської культури й політики. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики була християнізація Русі. Візантійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії та Паннонії.
До ХП ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державного, соціально-економічного та культурного життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Найбільш характерною рисою Візантії було всевладдя централізованої держави у вигляді необмеженої самодержавної монархії. У її центрі перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів, батьком великої сім'ї усіх народів і держав, які належали до сфери впливу Візантії. Всепроникний контроль жорстко централізованої державної машини над суспільством, його дрібна регламентація та постійна опіка були б неможливими без могутньої касти державних чиновників. Ця модель мала чітку ієрархію посад і титулів, що складалася з 18 класів і 5 розрядів - своєрідний "Табель про ранги". Безлика армія бюрократів у центрі та на місцях виконувала фіскальні, адміністративні, судово-поліційні функції з ретельністю та завзятістю, що для населення оберталося постійно зростаючим тягарем податків і повинностей, розквітом корупції та сервілізму. Державна служба забезпечувала людині почесне місце у суспільстві, ставала основним джерелом її прибутків.
Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у зовнішній політиці Візантії. У X-XI ст. продовжувала зростати кількість монастирів і ченців, церковно-монастирське землеволодіння. Хоча згідно з візантійською традицію церква була підпорядкована владі імператора, її роль у суспільно-політичному та культурному житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала влада імператорів, церква ставала основним носієм доктрини візантійського ойкуменізму.
Водночас у Візантії на відміну від країн Заходу так і не сформувалося громадянського суспільства з властивими йому корпоративними зв'язками та інституціями, розвинутою системою приватної власності. Особистість там немовби перебувала віч-на-віч з імператором і Богом. Подібна соціальна система отримала в сучасній історіографії влучну назву індивідуалізму без свободи.
Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в IX-XV ст. можна вважати домінування села над містом. На відміну від Західної Європи у Візантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже повільно. Приватна власність на землю залишалася надзвичайно слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке використання рабської праці, державний контроль і податковий прес визначали характер соціального розвитку на селі. Проте з часом виникли великі земельні маєтки, що належали світським і церковним власникам. Вони стали основними центрами ремісничого виробництва й торгівлі.
Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу Західній Європі місто не стало там головним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони швидше нагадували великі села за зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою, примітивним благоустроєм, тісними зв'язками їхніх жителів із сільським господарством. У країні не сформувалися традиції особливої міської культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов'язками жителів. Місто перебувало під жорстким контролем держави. У візантійських містах так і не склалися корпоративні професійні об'єднання ремісників і торговців за цеховим зразком. В останні десятиліття існування імперії її міста фактично перетворилися на додаток до сільського ремесла та торгівлі, що розвивалися у феодальних маєтках.
Одним із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі. Візантійські купці поступово втрачали капітали та вплив у суспільстві. Держава не захищала їхніх інтересів. Основні грошові прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля Візантії з часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців.
Візантійська культура порівняно з попереднім періодом переживала піднесення, яке було особливо помітним у літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, освіті. В XI ст. у Константинополі відродився університет з філософським і юридичним факультетами. Твори візантійської культури цього часу особливо масштабні, пишні, заквітчані складною символікою та алегоріями. Пожвавлення культурного життя супроводжувалося новим сплеском цікавості до здобутків античної епохи. Візантійське суспільство ніколи не втрачало інтересу до античності. У бібліотеках зберігалися безцінні тексти античних мислителів, письменників, державних діячів і юристів, які переписували в численних скрипторіях, переказували та коментували тогочасні візантійські інтелектуали. Щоправда, звернення до античності аж ніяк не означало розриву із середньовічною церковною культурою. Навпаки, головними знавцями античних текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед античною спадщиною мало в основному формальний характер, тісно поєднуючись із православною ортодоксією. Можливо саме тому антична традиція у Візантії на відміну від Заходу не стала імпульсом для виникнення нової культурної течії - гуманізму - і не привела до Ренесансу.
Контроль держави та церкви над культурним життям, що посилювався, сприяв його уніфікації та канонізації. У культурному житті запанували шаблон, освячена часом традиція. Православне духовенство культивувало настрої аскетизму, відходу від активної діяльності, пасивно-споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість звичайного візантійця була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного життя суспільства втілились в ісихазмі - релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм Палимою й офіційно визнаному православною церквою на помісному соборі 1351 р. Перемога ісихазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою сприяла відставанню Візантії від Заходу і може вважатися інтелектуальним провісником занепаду країни.
Піднесення Візантійської імперії в XI-XII ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося реформами, які дали б змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та розкріпачити індивідуальні можливості і станові інтереси. Всі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове життя у закостеніле у своєму розвитку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби цивілізацій Сходу та Заходу, що швидко прогресували, представлених світом ісламу й католицтва.
Першими завдали удару турки-сельджуки. Тяжка поразка, якої зазнала від них візантійська армія в 1176р., струсонула "будівлю" імперії так, що у ній виникли тріщини як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум'я громадянської війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного потрясіння.
У 1204 р. Константинополь захопила і нещадно пограбувала армія хрестоносців. Візантійська імперія на певний час припинила своє існування. На її території утворилися католицька Латинська, православні Нікейська, Трапезундська імперії та Епірська держава. І хоча в 1261 р. нікейському імператору Михайлові VIII Пал вологу пощастило повернути давню столицю і відновити Візантійську імперію, вона вже ніколи не піднімалася до вершин колишньої слави та могутності. Візантійські імператори нової династії Палеологів уже не мріяли про територіальні завоювання, прагнучи зберегти те, що мали.
Візантійське суспільство за зовнішньополітичною орієнтацією розкололося натри основні угруповання. Меншість, представлена освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це втратою церковного суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами приховувалися глибокі принципові розбіжності двох християнських цивілізацій - західної та східної, а їх органічний синтез був тоді неможливий.
На противагу так званим латинофілам у Візантії сформувалася партія туркофілів, переконаних, що турецька чалма для їхньої батьківщини краща, ніж папська тіара. При цьому основним аргументом була переконаність у релігійній толерантності мусульман. Також існувала численна група так званих ортодоксів, які закликали нічого не змінювати і залишити все так, як е. Православні країни у свою чергу не виявили здатності до консолідації, воюючи з Візантією на боці чи мусульман, чи католиків. Розплата за це не забарилася.
З 60-х років XIV ст. турецькі султани перейшли до систематичного завоювання Балкан. У 1362 р. вони захопили велике візантійське місто Адріанополь, перенісши сюди свою столицю. Переможна для турків битва на Косовому полі в 1389 р., в якій вони завдали поразки сербським і боснійським військам, була вирішальною для долі балканських країн. У1392 р. жертвою завойовників стала Македонія, а ще через рік - болгарська столиця Тир-ново.
Битва на Косовому полі. У 1356р. турки перетнули Егейське море і вторглися в Європу, в 1362р. захопили Салоніки й Адріанополь - два найважливіші грецькі міста після Афін. Тільки Сербія чинила серйозний опір, і на Косові правитель Сербії Лазар зібрав 15- 20-тисячну армію, що складалася із сербів, болгар, боснійців, албанців, поляків, угорців і монголів. Турецька армія Му рада нараховувала 27-30 тисяч осіб. Під час бою сербський воїн проникнув у турецький табір, удаючи себе за дезертира, й отруєним кинджалом смертельно поранив Мурада. Турки спочатку були збентежені, проте під час бою їм вдалося завдати загальну поразку армії, яка, за переказами, розмовляла сімома різними мовами. Лазар потрапив у полон і був жорстоко вбитий, Сербія мала платити данину туркам, а серби - служити в турецькій армії. Битва на Косовому полі, подвиги сербських воїнів, що героїчно боролися з противником, відобразилися у сербському героїчному епосі. У1448 р. армія під командуванням угорського князя Яноша Хуньяді ще раз боролася проти турків на Косові. Ця битва була останньою спробою зберегти Константинополь, але у вирішальний момент бою валаські союзники угорського князя перейшли на бік турків, які знову здобули вирішальну перемогу. Через п'ять років турки остаточно зайняли Константинополь.
Коли Захід усвідомив масштаби турецької загрози, було вже пізно. Обидва хрестові походи проти Османської імперії, організовані католицькими країнами, закінчилися катастрофою. Війська хрестоносців були розбиті турками в битвах під Нікополем 1396 р. і під Варною 1444 р. Останнім актом цієї драми стало падіння Константинополя в 1453 р. Візантійська імперія припинила існування, її нікому було захищати крім жменьки цивільного населення та кількох сотень відчайдушних італійських найманців - кондотьєрів.
Проте візантинізм як феномен культури продовжував існувати в житті народів регіону. Його традиції частково були засвоєні Османською імперією - спадкоємицею Візантії в геополітичному аспекті, частково перейшли до Московії - єдиної на той час православної країни, що зберегла незалежність.
№ 35 Міжнародні відносини у 16-17 ст. основвні вогнища міжнародних конфліктів у Європі
Характер міжнародних відносин
З кінця XV ст. Європа вступила в новий період міжнародних відносин. На той час у низці країн завершилося територіальне об´єднання і склалися умови для створення феодально-абсолютистських держав.
Великі географічні відкриття наблизили до країн Європи Новий Світ та Схід. Заокеанські володіння Іспанії та панування Португалії на морських шляхах до Південно-Східної Азії залучили ці країни до числа перших колоніальних держав світу На початок XVI ст. Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Данія і Швеція вже досягли значних успіхів у створенні власної державної єдності. У II половині XVI ст. у ході Нідерландської буржуазної революції народилася Республіка Об´єднаних провінцій. У той же час це століття було свідком утворення і розпаду великої багатонаціональної держави Карла V.
Із народженням абсолютистських монархій на перший план виступають суперечності між великими державами, до яких прилягали середні та маленькі країни. Зіткнення між державами переростали у загальноєвропейські конфлікти, але посилення якоїсь однієї держави не допускалося. Зміцнення однієї моархії за рахунок іншої спричиняло дію у відповідь з боку сусідніх держав, які дбали про рівновагу сил. Створювалася так звана система „політичної рівноваги".
Феодальна природа будь-якої держави визначала характер її зовнішньої політики. І війна була одним з головних її проявів. Дворянство XVI ст. розглядало війну як поле своєї звичної діяльності, як важливе джерело засобів існування. Велика роль, яку відігравало дворянство у централізованій європейській державі, дозволяла йому використовувати державу як засіб феодального грабіжництва. Сама війна, служба в армії були виправдані з точки зору дворянських інтересів. Окрім того, війна була необхідною і для голови дворянства - короля, як один із засобів збільшення числа своїх підданих і, разом з тим, своїх прибутків. Саме цими обставинами пояснювалися перманентність і затяжний характер війн XVI ст.
Характер війн, масштабність воєнних операцій ставили питання про постійні армії та про їх розширення, про залучення на службу не лише городян та селян, але й найманців. Серед них особливим попитом користувалися швейцарці та шотландці - ландскнехти. Особливий пріоритет тримали швейцарці, які довели свій воєнний професіоналізм.
З другої половини XVI ст. європейські монархи стали активно переходити до рекрутських наборів. Цьому сприяло зміцнення абсолютистських держав, а також виснаження ринку найманців. Армію становила піхота, кавалерія та артилерія.
На початок XVI ст. політична ситуація в Європі помітно змінилась. У той час, коли Німеччина та Італія залишалися роздробленими, Франція, Іспанія і Англія перетворилися на їй міцні централізовані держави, в межах яких складалися сучасні наці Тут посилення монархії супроводжувалося використанням нових підході до зовнішньої політики. Правителі централізованих держав уже не обмеж; валися відносинами з окремими, переважно сусідніми, країнами, а поші рювали свою зовнішпьополітичну діяльність на всю Європу. Головни для них стає принцип «державного інтересу» - створення для власні країни найсприятливіших умов у відносинах з іншими державами. Яків цієї мети не вдавалося досягти мирним шляхом, у хід ішла зброя.
Масштаби військових зіткнень зросли: країни протиставляли оди одній армії з десятків, а з XVII ст. - з сотень тисяч воїнів. їх утриманн вимагало величезних коштів і важким тягарем лягало на плечі платників податків. Саме тоді гроші почали називати «нервом війни».
Новою рисою міжнародних відносин став вплив на них релігійної чинника. Після Реформації населення Європи розкололося на католикі і протестантів. Прагнення допомогти одновірцям втягувало країни міждержавні конфлікти. Войовничий католицизм становив стрижен зовнішньої політики Іспанії, головним противником якої стала протестант ська Англія, а згодом, після звільнення від іспанського гніту, - Республік Сполучених Провінцій. У таких умовах вистачало щонайменшого приводі аби рядове непорозуміння переросло на міжнародний конфлікт.
Поява в міжнародних відносинах нових рис зовсім не означала повної зникнення старих звичаїв. Як і раніше, продовжував діяти середньовічни принцип династичних шлюбів і успадкувань. Його наслідком було періоди-; не перекроювання карти Європи. Інколи це вело до виникнення таких вел» тенських утворень, як багатонаціональна імперія Карла V. Окремі країні включені до її складу, нерідко мали протилежні інтереси, що позбавлял державу Габсбургів внутрішньої єдності. Як і раніше, на зовнішню політик кожної країни впливали особисті симпатії чи антипатії її монарха.
Система політичної рівноваги
На початку XVI ст. наймогутнішим державами Західної Європи були Іспанія, Священна Римська імперія ( 1519 р. вони об'єдналися під владою Карла V) і Франція. Володіння Габс бургів майже з усіх боків оточували Францію, тому між двома країнам неодноразово виникали суперечки через прикордонні території. їхг інтереси зіштовхувались також в Італії, де франко-іспанський конфлік вилився в затяжні Італійські війни (1494—1559). Багата, але роздроблен Італія не змогла дати належної відсічі завойовникам і стала для них при вабливою здобиччю. Військові дії велися з перемінним успіхом, одна остаточна перемога залишилася за Іспанією, після чого італійські держа ви надовго підпалі] під її вплив. Одразу після закінчення Італійських вій. Франція поринула у вир релігійних війн і на тривалий час відійшла ві, активної зовнішньої політики. Головним ворогом Іспанії стала Англія З приходом до влади Тюдорів вона отримала можливість впливати на хі, європейських конфліктів і 1588 р. завдала важкої поразки Філіппу II.
У таких умовах важливо було не допустити переважання якоїсь із велики: держав. Коли одна з них починала стрімко посилюватись, інші негайн укладали між собою союзи для стримування небезпечного суперника. Д' них зазвичай приєднувались також менш значні країни-сусіди, і всі ра зом вони створювали противагу грізному претенденту на головування. Ц явище отримало назву «система політичної рівноваги».
Активним її учасником стала Османська імперія. Захопивши майж весь Балканський півострів, турки зламали героїчний опір Угорщини наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на австрійські володіння Габсбургів. Невдовзі вони почали просуватись і в українські землі, які входили до складу Речі Посполитої. На тиск з боку Османської імперії запорозькі козаки відповіли військовими походами в турецькі володіння. Виник гострий польсько-турецький конфлікт, уладнати який вдалося завдяки втручанню англійської королеви Єлизавети. Саме тоді між Англією і українськими землями встановилися перші політичні контакти.
Постійна загроза з боку могутньої Османської імперії істотно впливала на міжнародні відносини. Серед європейських країн посилилося прагнення забути про релігійні суперечності і об'єднати весь християнський світ -католиків, протестантів і православних - проти грізного ворога. З цією метою неодноразово проводилися переговори про підготовку спільного хрестового походу проти турків. Водночас деякі правителі висували на перший план не міркування загальноєвропейської безпеки, а власну політику «державного інтересу». Прагнучи підтримувати в Європі політичну рівновагу, вони вступали в союзи з турками. Особливу активність виявляла Франція, сподіваючись у такий спосіб ослабити Габсбургів.
Народження постійної дипломатії
Ускладнення взаємовідносин між європейськими державами супроводжувалося змінами в дипломатичній діяльності. Раніше кожне посольство відряджалося з конкретним дорученням і одразу після його виконання припиняло своє існування. У XVI ст. така тимчасова форма дипломатичних зв'язків була вже недостатньою. Виникла потреба у створенні постійних дипломатичних представництв у інших країнах. їхнє утримання вимагало чималих коштів, тому не всі держави могли собі це дозволити, але поступово система постійного представництва набула загального поширення.
Тогочасного послане випадково називали «почесним шпигуном»; у країні перебування він збирав корисну для своєї держави інформацію. Регулярно.інколи навіть двічі на день, він надсилав на батьківщину довгі звіти. Уряд отримував від послів повідомлення про стан військ, фінансові можливості, події внутрішнього життя інших країн. Усе це дозволяло вдало підбирати союзників, успішно використовувати слабкості противників, своєчасно вносити необхідні зміни в зовнішньополітичний курс. Інколи після поразки у війні дипломати буквально рятували свого монарха від принизливого договору.
Дипломатія стає справжнім мистецтвом. Складається певний порядок прийому послів і надання їм необхідних почестей - дипломатичний церемоніал. При його виконанні враховувалося значення кожної держави. Урочистий і помпезний прийом означав повагу до країни, представленої послом; стриманий і холодний - зневагу чи неприховане невдоволення її політикою.
Виникнення постійної дипломатії сприяло появі спеціальних трактатів, присвячених правам і обов'язкам посла, правилам його поведінки. Загальновизнаним став принцип посольської недоторканності. Важливими досягненнями позначився розвиток міжнародного права. Отримали наукове обґрунтування норми взаємовідносин між державами під час війни і миру, правила користування морями, поняття про непорушність міжнародного договору.
Загальноєвропейський конфлікт: Тридцятилітня війна
На початку XVII ст. вибухнула війна, яка, то затухаючи, то розгоряючись з новою силою, палала в Європі цілих ЗО років - з 1618 до 1648 р. Ця перша загальноєвропейська війна увійшла в історію під назвою Тридцятилітня. Вона визрівала довго і була викликана загостренням політичних протиріч і релігійного розбрату.
Ще з середини XVI ст. в Німеччині, з розгортанням Контрреформації, посилився тиск католиків на протестантів. На допомогу католикам прийшли папа римський і Габсбурги — німецький імператор та іспанський король, їхніх противників підтримували протестантські Англія, Республіка Сполучених Провінцій, Данія, Швеція, а також католицька Франція - із бажання не допустити посилення Габсбургів. На початку XVII ст. взаємних образ і претензій накопичилося так багато, що єдиним засобом розв'язання суперечок здавалося є війна.
Приводом до неї стало повстання в Празі, де 23 травня 1618 р. озброєні захисники чеської незалежності розігнали уряд із прибічників Габсбургів. У відповідь велике католицьке військо вирушило проти повстанців і в 1620 р. розгромило їх у битві біля Білої Гори. По Чехії прокотилася хвиля масових вигнань протестантів і жорстоких розправ над бунтівниками. Потім війна перемістилася на територію Німеччини, де католики продовжували перемагати. Це створювало умови для встановлення панування Габсбургів на Балтиці та викликало занепокоєння у протестантських правителів Північної Європи. Воєнні дії проти Габсбургів почала Данія.
І627 р. Із донесення французького дипломата Фанкана про міжнародне становище в Європі
...Габсбурги знайдуть кошти створити та екіпірувати флат, аби тримати в шорах північ, тривожити південь; у них знайдуться сили не лише для того, щоб перешкоджати торгівлі датчан, англійців та французів, а й для того, аби захопити те, що їм не належить, і повернути те, що вони втратили. Ось чому вони поводяться так уперто і з таким піднесенням атакують всіма своїми силами короля Данії, міста Нижньої Саксонії, більшу частину яких вони вже зайняли.
Трохи не вистачає їм для того, аби вони стали власниками всього, І вони доб'ються цього, якщо дозволити їм діяти без перешкод і якщо король Данії капітулює. Отже, вся Німеччина, якщо вона буде підпорядкована Габсбургам, допоможе піднестися останнім і стане для них міцним п'єдесталом для того, щоб спорудити на ньому монархію та взяти гору над усім християнським світом.
Для протистояння протестантам імператору Фердінанду II потрібна була власна армія. її запропонував створити чеський дворянин Альбрехт Валленштейн - безстрашний воїн і талановитий полководець. Він набрав стотисячне військо, яке існувало за рахунок стягування коштів з місцевого населення, і завдав датчанам декілька нищівних поразок. Справа протестантів здавалася програною, але тут у війну вступила Швеція.
У 1630 р. військо під командуванням видатного полководця короля Густава II Адольф а почало свій наступ. На відміну від солдатів інших країн, дисципліновані шведи не грабували мирне населення і демонстрували високий бойовий дух. Переможним маршем вони пройшли всю Німеччину і в 1632 р. зустрілися з католиками у вирішальній битві біля містечка Лютцен поблизу Лейпцига. Під ударами доблесних шведів Валленштейн відступив, але в розпалі бою загинув Гус-тав Адольф. Протестанти втратили свого кращого полководця, проте ненадовго пережив грізного противника і Валленштейн. Непомірне честолюбство штовхало його до оволодіння чеською короною, заради чого Валленштейн вступив у переговори зі шведами. Звинувачений у державній зраді, він був убитий за таємним наказом Імператора.
Останньою у війну включилася Франція, яка раніше вела закулісну гру і підтримувала протестантів лише грошима.
Разом із Швецією вона провела низку успішних операцій. Становище протестантів поступово покращилось, однак у цілому війна протікала в'яло. Сили країн-учасниць були виснажені, землі Німеччини, Австрії та Чехії вкрай розорені, а їхнє населення скоротилось у декілька разів. Всією Європою дедалі голосніше почали лунати заклики до миру.
Мирний конгрес проходив у німецькій Вестфалії і тривав близько семи років. Нарешті в 1648 р. вдалося підписати договір, який підвів підсумки Тридцятилітньої війни, - Вестфальський мир. Він закріпив нове співвідношення сил в Європі: переважання Іспанії та імперії відійшло в минуле, посилилися Швеція і Франція. За умовами договору до Швеції відійшов ряд територій у Північній Німеччині, що дозволило їй зайняти панівні позиції на Балтиці. Франція отримала більшу частину Ельзасу та Лотарингії і перетворилася на наймогутнішу в Європі державу. Європейські країни визнали незалежність Голландії і Швейцари.
Найбільших збитків від війни зазнала Німеччина: частина її земель знелюдніла і буквально лежала в руїні. Вестфальський мир остаточно закріпив самостійність окремих німецьких князівств, тобто політичну роздробленість країни. Співвідношення сил за Вестфальський миром визначило ситуацію в Європі на наступні десятиліття. Тривала і виснажлива війна забрала безліч людських життів, принесла горе і