История 1-18


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.
1

Періодизація стародавньої історії України. Трипільська
культура.


І. Палеоліт (давній кам’яний вік) тривав від появи першої людини і до 11 тис.
р. до н. е.

ІІ. Мезоліт (середній кам’яний вік) тривав від » до

VI

тис. р. до н. е.

ІІІ. Неоліт (новий кам’яний
вік) тривав від

VI

до

IV

тис. р. до н.е.


ІV. Енеоліт (мідно
-
кам’яний вік) тривав від

IV

доIII

тис. р. до н.е.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур

мідного віку
.
Трипільські племена займали простори

Східної Європи

від

Дніпра

до

Карпат
,
від

Полісся

до

Чорного моря

і

Балканського півострова
. Розвивалася ця культура в IV

III тис. до

н.

е. (протягом 1500

2000 років) і пройшла в св
оєму розвитку три етапи



ранній, середній та пізній. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток трипільської
культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині
та

Надпрутті

й Надбужжі, менше у

Наддніпрянщині
. Вірогідно, за густотою розселення
об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури бу
ла величезна територія
поширення (близько 190 тис. км²). Жодна з європейських розвинених
землеробських

енеолітичних

культур не могла зрівнятися з нею за п
лощею або темпами
поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на
всій території трипільської культури за різними оцінками становило від 410 тис. до
щонайменше 1

млн осіб.

2

Кочові племена раннього залізного віку та г
рецька
колонізація Північного Причорномор’
я та Криму
.

Ранній залізний вік

-

період (I тис. до н. е.
-

початок I тис до н. е.),

Кіммерійці (IX
-

VII ст. до н. е.)

Скіфи (VII
-

III ст. до н. е.)

Сармати (III до н. е.
-

III ст. н. е.)

Головною причиною

давньогрецької колонізації

була переваж
но примусова

еміграція

частини вільного населення з рабовласницьких

полісів

самої

Греції
. Найбільше
переселялося сюди греків з

Мілета

та інших

малоазійських грецьких

міст. Пізніше
відбувалося пересе
лення з деяких острівних міст та з

метрополії
, зокрема
з

Афін
.

Північне Причорномор'я

вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими
багатствами. В розвитку

торгівлі

була заці
кавлена також місцева

знать
, яка одержувала
предмети розкоші,

зброю
,

вино
,
оливкову олію
, тканини,

розписну кераміку

та інше.

3

Східні слов’
яни: походження, суспільне та гос
подарське
життя.

Венеди, анти, склавини

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов'янські племена зустрічаються в
творах римських вчених І

II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни
фігурують під назвою венеди (венети).

Видатний вітчи
зняний історик М. Грушевський
вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім
«анти»


своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти»
в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти


жител
і пограниччя, окраїни, тобто
українці. Доба VI

IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими
якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного
життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави
на теренах Східної
Європи. Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на
землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли.
Протягом VII

IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на це
й час
припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс
-
горбуш, мотик, ручних
жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно
культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес.


4
Утворення держaви Київськa Русь.
Перші князі
.
Військова активність та розбудова держави.

До утворення Давньоруської держави у східних слов'ян існувало 14 великих племінних
об'єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.).
VI

VIII
ст.


період еволюції союзів слов'янських

племен у протодержавні утворення


племінні князівства, серед яких виділялися об'єднання дулібів і полян. Аварська навала
помітно ослабила дулібів, що надало перевагу полянам у південній частині
східнослов'янського етнічного масиву. У 879 р. Рюрик помер,
спадкоємцем престолу
став його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із
найзагадковіших у вітчизняній історії. У 882 р. Олег організовує похід на Київ.
Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу в місті. «ормал
ьно
Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його
правління (882

912) відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо
Києва Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика


Ігор (912

945
). Його князювання почалося традиційно для князів цього періоду із жорстокої
боротьби проти автономістських настроїв підкорених народів. Племена древлян та
уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину Після цих
трагічних подій на чол
і Давньоруської держави стала дружина Ігоря


княгиня Ольга
(945

964), оскільки його син Святослав був ще малолітнім. Своє регентство вона
розпочала з придушення древлянського повстання, у ході якого кількох древлянських
князів було вбито, а головне місто
цієї землі Іскоростень


спалено. Проте смерть Ігоря
вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи
державного управління. Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені.

У 964
р. вся повнота влади на Русі зосередилася в
руках Святослава (964

972). Правління
цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та
завоювання ними життєвого простору. Тому войовничий характер Святослава цілком
відповідав духу епохи. За роки свого порівняно короткого правлін
ня, пройшовши
походами зі Сходу на Захід, від Каспійського моря до Балкан, щонайменше 8000

8500
км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в
геополітичний простір Євразії. Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання
про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча певний час політична ситуація на
Русі залишалася стабільною, вже 977 р. між синами Святослава


Ярополком, Олегом
та Володимиром


розпочалася боротьба за владу.

Князювання Володимира Великого
(980

1015) с
тало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та
розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний
політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби
уособлював якісно новий рів
ень управління державою. Роки князювання Ярослава
(1019

1054)


час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі
свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира


посилення єдності, централізації держави, її європеї
зацію. Значну увагу Ярослав
приділяв безпеці кордонів держави.

5

Розквіт Київської Русі зa чaсів Володимирa Великого тa
Ярослaвa Мудрого. Політичний устрій Русі.


Князювання Володимира Великого (980

1015) стало початком нового етапу в історії
Київської Русі,

етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий
правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний
реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління
державою
.

Ставши правителем величезн
ої країни, князі Володимир зосередив увагу на захисті
власних кордонів. Зокрема, він давав належну відсіч агресивним балтським племенам
ятвягів, волзьким болгарам, полякам, які зазіхали на руські землі. Щоб убезпечити
західний кордон, заснував над Бугом мі
сто, назване його іменем


Володимир
(Волинський). Упродовж майже всього правління вів наполегливу і виснажливу
боротьбу проти незліченних печенізьких орд. Для захисту від кочівників розпочав
будівництво т.зв. Змієвих Валів


системи гігантських земляних в
алів з добротними
дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на
тисячу кілометрів.

Тіснішими

ставали

стосунки

князя

Володимира

з

іншими

монархами

також

завдяки

традиційній

для

того

часу

практиці

династичних

шлюбів
.
Вони

були

своєрідною

гарантією

двосторонніх

дипломатичних

відносин
,
зміцнювали

політичні
,
економічні
,
культурні

зв
'
язки

між

Руссю
-
Україною

та

рештою

європейського

світу
.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої
політичної могу
тності. Його діяльність сприяла розквіту Русі та зміцненню її
міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім
гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет


злотників і
срібників. На деяких із н
их уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла найбільшого піднесення.
Дбаючи про захисні держави, він відвоював захоплені Польщею Червенські міста і
Волзьку волость, знову підкорив угро
-
фі
нські племена чуді, провів кілька успішних
походів проти агресивних ятвягів і литовців, заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв
над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно
-
західних кордонів країни.
На півдні Ярослав продовжив будівництво зах
исних споруд проти кочівників, зокрема,
закладаючи по р. Рось міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив
боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започат
кування одного з перших
писаних зводів законів


"Руської правди". Він узагальнив правові норми для громадян
усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були
викликані насамперед утвердженням феодального господарства. До
того часу належить
також створення першого літописного зводу 1037


1039 рр.

6

Період феодaльної роздробленості

Київської Русі
:
причини, суть,
наслідки.

У 1054 р. на 76
-
му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається
зміна форми правління в Да
вньоруській державі: одноосібна монархія поступово
переростає в монархію федеративну.Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції
в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни,
зросла зовнішня загроза. Всі спроби кня
жих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107)
заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею.
Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на
князювання Володимира Мономаха (1113

1125). Численні вдал
і походи на половців,
активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу»


своєрідного
доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання
3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в

ряди
наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу
(1125

1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII
столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі
:
Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово
-
Суздальське,
Чернігово
-
Сіверське, Полоцько
-
Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово
-
Пінське
князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис
стійкої, про
гресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то
їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

«еодальну роздрібненість спричинила низка чинників:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

2. Зростання

великого феодального землеволодіння.

3.
Відсутність

чіткого

незмінного

механізму

спадкоємності

князівської

влади
.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру

7

Основні етaпи політичного розвитку Гaлицько
-
Волинського князів
ствa.
Данило Галицький, його
військові та дипломатичні здобутки.

Галицько
-
Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало
надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько
-
Волинської держави сприяла
низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив
центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових
кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих
то
ргових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та
Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199

1205) та Данила
Романовича Галицького (1
238

1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному
зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Кілька разів Данило захоплював Галич, але втриматися там не вдавалося. Лише у 1238
році, вигнавши звідти чернігівських князі
в, він знову об'єднав два князівства в
одну

державу
.

Літописець

зазначає, що жителі Галича «кинулися до нього, як діти до
батька, як бджоли до матки,
як спраглий до джерела. Прийнявши стіл свого батька,
відсвяткував перемогу і поставив свій прапор на Німецьких воротах».

Столицю держави

князь

переніс у місто »олм (тепер у складі Польщі). Волинською
част
иною держави правив Данилів брат Василько.

Укріпившись у Галичині, Данило відразу ж починає відновлювати окраїнні кордони
держави батька. Скориставшись внутрішніми чварами в князівстві,німецькі лицарі
-
хрестоносці

захопили західноруську землю

Підляшшя
. У 1238 р. під Дорогичином
війська Данила зустрілися з хрестоносцямиу кривавій січі. Ворог був розгромлений

вщент, магістр лицарів взятий у полон. Залишки хрестоносців рятувалися втечею з поля
бою.

Воєнні

й

дипломатичні

успіхи піднесли авторитет Данила Галицького як
визначного державного діяча, полководця та дипломата.

У 1239 р. Данило приєднав Київське князівство, посадивши там намісником воєводу
Дмитра, якому довелося керувати обороною

міста від орд

Батия
. Таким чином, Данило
підтвердив свою зверхність над більшою частиною України. Літописець з гордістю пише,
що Данило «завоював Бересттій і всю Україну», тобто всю Південно
-
Західну Р
усь, яка
прибрала назву «Україна».

8 Українські землі у складі Великого князівства
Литовського. Особливості та характер литовської
експансії

час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав
надзвичайно важливу особливість: ві
н складався з неоднакових за тривалістю та
змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340

1362)



«оксамитове» литовське проникнення. Дії литовців на теренах
України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монг
олів. Збройне
протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та
іншими чужинцями


претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення
або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження
лито
вського правління, яке витісняло золотоординське.

)) етап г1362

1385)


«ословхянення» литовських правителів.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину
новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втри
мати під своїм контролем
інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не
впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь
Литовський і Руський».

))) етап г1385

1480)


втрата у
країнськими землями залишків автономії
.

Затиснута між
Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці 8)6 ст. від ослабленої
Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя
Ягайла обхєдн
ати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була
інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло,
одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобовхязувався окатоличити

литовців та
«навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

)6 етап г1480

1569)


посилення литовсько
-
російської боротьби за право бути

центром
«збирання земель Русі»

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автоном
них прав у часі збіглася з
піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно
трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга
Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про
себе як про центр «збирання земель Русі»

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569
р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава


Річ Посполита. З цього моменту
українські землі опиняються у ск
ладі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку
.

9

Захоплення Польщею українських земель у XIV


середині XVI ст. Кревська та Люблінська унії.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала
Угорщина, а Литву


місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала
собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було
доточено майже 52 тис. км2

із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію
Польщі майже в 1,5 раза.

Пол
ьське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського:
польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його
своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити
православ'я ш
ляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію
місцевого населення.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте
активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього заду
му.
Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р.
довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого
великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, піс
ля смерті Вітовта мусили повернутись
Ягайлові.
Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і
Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава


Річ Посполита. З цього
моменту українські землі опиняютьс
я у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього
розвитку
.

10

Католицька експансія. Берестейська церковна унія
(1596). Український опір: князь К. Острозький,
братства.


Берестейська унія
-

рішення

Київської митрополії

Константинопольського патріархату

на
території

Речі Посполитої

розірвати стосунки з
Константинопольським патріархатом

та
об'єднатися з

Апостольською
Столицею

у

1596

р. за умов підлеглості православних

Папі
Римському
, визнання основних

католицьких догм

і збереження

православної
обрядності
.

Унію

(від

лат.

unio



союз) формально й офіційно проголошено на
церковному соборі в

Бересті
1596

року.

Безпосередніми приводами до унії були:

1
дея об'єднання християн після розколу в 1054

р. на православну та кат
олицьку у
єдину церкву;

2
на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та
покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з
католиками

;

3
тісніше зв'язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати в
пливи Москви;

невдоволення руських православних

єпископів

тим, що у церковні справи дедалі більше
втручалося міщанство, організоване у

братства
;

4
бажання

єпископів

звільнитися від підлеглості східни
м

патріархам
, які
підтримували

братства
;

5
намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з
католицькими

єпископами
, які засідали в

сенаті

та титулувались «князі церкви»



і
залежали тільки від

Пап
и

та почасти від

короля
.


»арактерним було ставлення його до актуального на той час питання
об'єднання

католиків

і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого
об'єднання (надав кошти Іпатію Потію для поїздки до Риму,
[10]

К.

В.

Острозький волів
тримати процес під повним власним контроле
м. Тому, коли в 1594

1596

роках частина
духовенства здійснила спробу укласти церковну унію, оминаючи князя, він виступив її
рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення
Берестейського собору
; не
сподівався, що

Іпатій Потій

(давній і близький приятель князя
[14]
), який завдяки його
сприянню став єпископом Берестейським та Володимирським, буде опікуватись
ввіреною паствою, а його самого буде вважати тільки

овечкою, що потребує проводиря.


Важливу роль у захисті православ'я відіграли церко
вні братства. У Литовсько
-
Польській державі братства почали утворюватися у православній Церкві ще в 30

40
-
і
роки

XVIсторіччя, найдавніші з яких
-

Львівське Успенське, Віденське Свято
-
Троїцьке.
За походженням вони були пов'язані з ремісничими середньовічним
и цехами
(братствами купецькими, кожум'яцькими, кушнірськими тощо), але в подальшому
розвитку вони поставили на перший план завдання церковні, культурно
-
освітні,
благодійні. Братства діяли при церквах, очолювали їх священики
-
настоятелі, в обранні
яких брал
и участь братства. Вони опікувалися церковними будинками, дбали про
утримання храмів Божих, турбувалися про матеріальне становище духовенства. В полі
їх уваги перебували також мораль та поведінка братчиків, підтримка їх у горі та біді;
покійників з бідних
родин ховали на братські кошти. Братства закладали лікарні для
хворих, притулки для старих, самітних і бідних. Великі і сильні братства засновували
школи, які ставали осередками освіти не тільки для українців, а й для інших
православних слов'ян. Такими бул
и Київська Богоявленська та Львівська школи.
Пізніше при уславлених братствах стали діяти друкарні, завдяки яким побачили світ
богослужбові книги, твори церковної писемності, підручники для тодішніх шкіл.


11

Причини в
иникнення українського козацтва.
Реєстров
е козацтво. Запорізька Січ:
адміністративний устрій, історичне значення.


Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і
підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації но
вих земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням
релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і
татар.





частина українсько
го козацтва, прийнята на військову службу

польсько
-
литовською
владою і записана в окремий список



реєстр, звідки й на
зва



реєстрові козаки
.
Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля

Сигізму
нда II Авґуста

2
червня

1572

р., коли було доручено коронному гетьманові

Єжи (Юрію) Язловецькому

найняти з
низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву

реєстрові козаки

на
противагу

нереєстровим козакам
, які були поставлені у напівлегальне становище
.


Вишневецький Дмитро Під його керівництвом протягом 1552

1556 pp. на о. Мала
»ортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі
стали своєрідною базою д
ля здійснення походів на Крим, осередком згуртування
запорозького козацтва.

Вищим органом влади Запорізької Січі була січова рада, яка
обирала на рік уряд Січі, військову старшину, а також місцеві органи влади


паланкову
і курінну старшину. Збройними сила
ми козацької республіки біло Запорізьке Військо,
ядро якого трималось у постійній бойовій готовності в куренях Січі.


Всім козакам, хто займав на Січі командні або військово
-
адміністратівні посади,
надавалося звання «військового старшини». Вони жили в свої
х куренях, користувалися
особливою повагою. Під час походу або бойових дій вони очолювали команди або
партії, їм підпорядковувалися полковники, що були в складі цих підрозділів.


Для керування кожною паланкою щорічно обирався радою полковник, а також осаву
л,
писар, хорунжий, підосавул та підписар, яких називали паланкою або полковою
старшиною.


Полковник одержував ознаку влади


пірнач, який він носив за поясом, а також значок,
тобто невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереду команди. Полковник
п
аланки мав, крім цього, свою печатку. Похідний полковник призначався на кожні
п’ятсот козаків.


12

Козaцько
-
селянські повстaння кінця XVI ст.


першої
третини XVIІ ст.: причини, результaти, історичне
знaчення.

Участь українського козацтва в »отинській
війні.

Наприкінці XVI


на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі
активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591

1596) була
порівняно короткою у часі, друга (1625

1638) тривалішою. Головною рушійною силою
народних виступ
ів було козацтво.Основними причинами першої хвилі народного гніву
були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули»
польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували
остаточне оформлення кріпос
ного права); енергійна експансія шляхти на відносно
вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів
шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під
контроль козацтво. Зібравши двох
тисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали
новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час
бою, за іншою


підступно вбитий слугами князя Випіневецького в ході переговорів).
Залишившись без лідера, повстанці
зазнали поразки.

Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько
-
селянське повстання під проводом С. Наливайка.
Під Керуванням Сагайдачного
Українськi козаки зiграли у »отинськiй вiйнi вирiшальну роль. Вони захистили Укра
їну i
Польщу вiд завоювання Туреччиною, стали непереборною перешкодою на шляху
дальшої експансiї войовничого iсламiзму на Європейський континент, але за свої
мужнiсть i героїзм нiчого не отримали. Українське питання в масштабах Речi Посполитої
залишилось н
евирiшеним i запорожцiв ще чекала нелегка боротьба за свої права i
привiлеї, за виборювання волi, державностi й незалежностi України.

13

Національно
-
визвольна війна українського народу
під проводом Б. »мельницького 1648
-
1657 рр.:
причини, рушійні
сили, основн
і битви

1 Причини

політичного

характеру напередодні національно
-
визвольної війни в Україні
не було своєї

держави

2 Причини національно
-
релігійного характ
еру

-

обмеження для українців у правах при
обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у
правовому та політичному становищі української

православної

шляхти,


3 Причини

соціального характеру

-

знищення природних багатств на українських
землях

За своїм характером цей всенародний рух був національно
-
визвольним, релігійним,
антифеодальним. Рушійними силами Національно
-
визвольної війни

стали

козаки,
селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Перші перемоги повсталі здобули в битвах на

Жовтих Водах

5
-
6 травня 1648 p. і
під

Корсунем

16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р
. повстання охопило території
Київщини,

Поділля
,

Волині

та Лівобережної

України. 13 вересня 1648 р. козацьке
військо здобуло перемогу над поляками в битві під

Пилявцями.

Протягом жовтня
-

листопада 1648 р. тривала облога

Львова.Козаки, діставши викуп, залишили місто й
рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Ві
сли, але, дізнавшись про
вибори нового польського короля, Б. »мельницький дав згоду на перемир'я з ним і
повернув козацьку армію до України.

. Прагнення Б. »мельницького завершити звільнення й об'єднання українських
земель.

3 1655 р. Б. »мельницький розвин
ув активну

дипломатичну
діяльність
,
намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність
Української держави. Зокрема налаг
оджувалися союзницькі відносини зі Швецією.
Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі.
Користуючись цим, Б. »мельницький з українським військом і корпусом «. Бутурліна
восени вирушив до

Галичини
, розгромив польську армію під

Городком і

почав
облогу

Львова.

Оскільки «. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста
належали царю, то Б. »мельницький не став штурмувати Львів, а о
бмежився викупом.


14
Зборівський (1649) та Білоцерківський

(1
651) договори
.
Утворення української гетьманської держави, її характер та
адміністративний устрій.

У процесі розгортання національно
-
визвольних змагань (1648

1657) у середовищі
козацької еліти в
перше в історії української суспільно
-
політичної думки було чітко
сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:



право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його
проживання;



незалежність і соборність Україн
ської держави;



генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність
кордонів, традицій та культури княжої доби.

Українська держава доби »мельниччини сформувалася на двох принципових засадах,
які часто вступали між собою в протиріччя


демократії та авторитаризму. На
початковій фазі національно
-
визвольних змагань переважають демократичні засади,
про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:



функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся
«чернь»,

тобто все військо;



виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;



відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам
«покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви


козацтва.

З часом, коли ситуація стає к
ритичною, а демократія дедалі більше набуває рис
класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби,
всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. »мельницького та його однодумців
набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми
виявами цього процесу були:



поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою;



зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;



домінування командних методів управління в державному житті;



встановлення спадкового гетьман
ату, тенденція до переростання гетьманської влади
в монархічну.


(
8 серпня
[1]

1649
)



угода, укладена між королем

Польщі

Яном ІІ
Казимиром

з одного боку і

Військом Запорозьким

на чолі з

гетьма
ном

Богданом
Хмельницьким

з другого. Зборівський договір підсумував першу
уазу в історії

Хмельниччини
,
легалізував самоврядність українських

козаків

у межах Речі Посполитої. Ця самоврядність
втілилася в козацькому державному утворенні



Війську Запорозькому, також відомому
як

Гетьманщина
.

, або

Білоцерківські статті



договір між польським
урядом і гетьманом України

Богданом Хмельницьким
,


Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна
залишалася під владою

шляхетської Польщі
.



Польській

шляхті

поверталися маєтки у

Київському
,

Брацлавському

і

Чернігівському
воєводствах
;



територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським
воєводством;



реєстрове козацьке військо

скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;



Україна була позб
авлена права вступати у відносини з іноземними державами і
повинна була розірвати союз з

Кримськи
м ханством
.



гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.



гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.


15

Березневі статті 1654р., їх наслідки для України.
Дипломатична діяльність Б. »
мельницького протягом
національно
-
визвольної війни.


1654

року



угода між московським урядом і українською козацькою
старшиною, комплекс документів, які регламентували політичн
е, правове, уінансове і
військове становище України після

Переяславської ради
.

Під

актом

Переяславської

Ради

Б
.
»мельницький

і

старшина

розуміли
,
що

насамперед

рівноправний

військово
-
політичний

союз

допоможе

їм

нарешті

закінчити

тяжку

боротьбу

за

унезалежнення

від

Польщі
.
Український уряд вважав найважливішим втягнути
Москву якомога, шв
идше у війну з Польщею. В історичних умовах середини XVII ст.
рішення Переяславської ради відповідало інтересам України.


Щодо розуміння цього акту Москвою, то вона використовувала кожне необережне
слово, кожну нечітку фразу в зверненнях гетьмана до москов
ського уряду, щоб
реалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя.


Однак, незважаючи на невизначену оцінку угоди, Переяславська рада та “Березневі
статті” були для України ані трагедією, ані гоньбою. Їх історичне значення полягало у
наступному:

с
татті

засвідчили

юридичне

відокремлення

й

незалежності

Війська

Запорізького

від

Речі

Посполитої
;

Росія юридично визнавала суверенітет України;

перед Україною відкривалася перспектива довести війну з Польщею до переможного
кінця і возз’єднати усі українські

землі;

для нащадків він був доказом суверенності України.


16
Укрaїнa після смерті Б.»мельницького. Гетьмaнувaння
І.Виговського тa Ю.»мельницького.

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної
революції. Перебуваючи пр
и владі, гетьман піклувався про створення такої уорми
державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність
держави


Хмельницький

Юрій

(бл.

1641

-

після

1681)

-

гетьман України в 1657 р. та в 1659
-
1663 р.
Син гетьмана Б. Хм
ельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво
-
Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком,
шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України.

27

жовтня

1659

р.

він

пішов

на

ук
ладення

нового

Переяславського

договору

з

Росією,

який

істотно

обмежував

суверенітет

Української

держави.

17 жовтня 1660 р. під тиском
старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних
можливостей реалізувати свою про
граму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час
постригся в ченці.

На посаді гетьмана І. Виговський

здійснював антимосковську політику, розгромив
промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659).
Уклав у

Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратиуікована польським сеймом. Ця
угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва.
У жовтні 1659р. на "Чорній раді" він був усунутий від гетьманства і повернув владу Ю
рію
Хмельницькому. Після цього перебував на польській державній службі.

В1664 р. за наказом свого особистого ворога
-

тодішнього гетьмана Правобережної України
Павла Тетері
-

був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і
розстріл
яний.

17


Доба Руїни: ознаки та прояви.
Поділ українських земель
Річ
чю Посполитою та Московською державою

за
Андрусівським перемир

я
м (1667) т
а “Вічним миром”
(1686).


Доба Руїни


надзвичайно важкий для України період, коли
після

смерті

Б.

»мельницького

здобутки часів визвольної

війни

були значною мірою
втрачені. Слід звернути увагу на те, щ
о у вітчизняній

історіографії
немає одностайності
щодо її

хронологічних

меж. Як правило, її датують 60

80
-
ми роками »VІІ ст. Питання
залишаєть
ся відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни
пов’язують з гетьмануванням І.

Мазепи
.

Причинами Руїни були:


− розкол серед старшини


правлячої верстви українськог
о

суспільства
;


− посилення антагонізму між різними станами українського населення;


− слабкість гетьманської

влади
, не здатної консолідувати

народ
;


− боротьба геополітичних інтересів Російської

держави
, Турецької імперії, Речі
Посполитої тощо.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення

соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її
зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально
-
економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок

громадянської

війни, що вела до розколу України за територіальною
ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної

еліти

небезпечної тенденції до відмови
від

національної

державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й
приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до
ідеї

автономізму
;

− звертання до урядів і
ноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем
України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило
навіть до знищення суперників (Чорна

Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала
два, а то й три
-
чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П.

Дорошенко
, П.

Суховій
,
М.

»аненко
, Д.

Многогрішний
), які ворогували між

собою

і у своїй політиці
оріє
нтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій
Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування
загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам
тощо).


Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю
Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна
зникає як суб’єкт міжнародної

політ
ики

і стає розмінною монетою в політичній грі її
агресивних сусідів, об’єктом їхньої

колонізації
. Правда, на Лівобережжі в складі
Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Коже
н новий
обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих
договорів лежали так звані “Статті Б. »мельницького”, але з кожним наступним
договором вводились все нові обмеження української автономії.


Вічний мир



мирний дого
вір між

Річчю Посполитою

і
Московською державою
, підписаний

6
травня

1686

р. у

Москві
. В

переговорах
, які тривали сім

тижнів
,

Умови договору



Річ Посполита

виз
навала за

Московським царством

Лівобережну
Україну
,

Київ
,

Запоріжжя
,

Чернігово
-
Сіверську
землю

з

Черніговом

і

Стародубом

та
Смоленськ
.



Річ Посполита

отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на

Київ



Північна

Київщина
,

Волинь

і

Галичина

відходили до Польщі.



Південна Київщина й Брацлавщина від містечка

Стайок

п
о

річці

Тясмин
, де
лежали

міста

Ржищів
,

Трахтемирів
,

Канів
,

Черкаси
,

Чигирин

та інші, дуже спустошена
турецько
-
татарськими і польсько
-
шляхетськими нападами, мала стати «пусткою»,
нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою.
Польський уряд обіцяв
надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати.



Поділля

залишалося під владою

Туреччини



1699

було приєднано до Польщі).


18
Українська козацька держава за часів гетьманування

І.
Мазепи. Конституція П. Орлика.

Наприкінці XVII ст., як і раніше, козацька

держава

ділилась на полки. На Лівобережжі їх було 10, а
в Слободській Україні


5. У 1687 р. гетьманом України було обрано І.

С. Мазепу, вихідця з
української шляхти. Він замолоду побував за кордоном, служив при польському

королі
, потім у
гетьманів

Дорошенка

і
Самойловича
. Мазепа відзначався освіченістю, мужністю,

воєнним

хистом,
вмів подобатись людям. У своїй внутрішній

політиці

Мазепа спирався на старшину, намагаючись
створити в Україні

національну
аристократію

і з її допомогою відстоювати самоврядування.
Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого
посилення

експлуатації

селянства
, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень.
Свою гетьманську

владу

рішуче захищав від посягань запорожців і старшини, а свою резиденцію в

Батурині і хуторі Гончарівці устаткував з великим шиком.

Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком

виробництва
, освіти,

кул
ьтури
. За часів його
гетьманування(1687
-
1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились
посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і урукти. Багато міст прикрасилось
новими

церквами

і будинками, Києво
-
Могилянська

колегія отримала статус

академії

(1701 р.), для
неї були збудовані нові корпуси.

Мазепа остаточно відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину, бо вважав боротьбу
проти Московії безнадійною Тому довгий час він був щирим її прихильником, аж доки

цар

Петро
не став нищити всі прояви

українського самоврядування. Він всіляко допомагав царю
у

війнах

проти татар і турків, надсилаючи проти них козацькі полки. Коли Москва розв'язала війну
проти Чвеції за захоплення узбережжя Балтійського мо
ря, Петро І вимагав від Мазепи все нових і
нових козацьких загонів. Потім цар наказував гетьманові посилати тисячі українців на будівництво
своєї нової столиці С
-
Петербурга. В боях, а також на важких канальних роботах, від морозів,
поганого харчування, хво
роб щорічно гинули за чужі і зовсім незрозумілі українцям інтереси
десятки тисяч козаків. Проте нехтування людським життям для досягнення своєї мети були
характерними для Петра І. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютної влади, він
розглядав і Ук
раїну як знаряддя для здійснення своїх імперських планів. Цар вимагав
від

гетьмана

не тільки все нових і нових людей, але обклав український

народ

величезними
податками, що посилювало розорення

Гетьманщини
. А в політичному плані Петро проводив курс
на знищення самоврядування і
повне підпорядкування України московській владі.

Усе це поступово починав усвідомлювати Мазепа. І коли він остаточно переконався в тому,
що

політика

царя невпинно веде до руйнації України і послаблення й
ого особистої влади, то
жадібно почав шукати вихід із все зростаючого поневолення українського народу. Вважаючи, що
лише поразка Москви в Північній війні (1700
-
1721 рр.) дасть
.



договір

гетьмана

Війська Запорозького

Пилипа Орлика

зі

старшиною

та

козацтвом

Війська
(від усієї старшини та козацтва
конституцію Орлика підписав

кошовий отаман Кость
Гордієнко
), який визначав права і обов'язки усіх члені
в Війська. Укладений

1710

року.
Затверджений

шведським

королем

Карлом XII
. Написаний

латиною

і
староукраїнською
.
Складається з

преамбули

та 16 статей. Пам'ятка української політико
-
уілосоуської та
правової думки. За оцінкою українських

істориків

є однією з перших
європейських

конституцій

нового часу

[1]
.Чинності не набула, оскільки була написана в
умовах вигнання.


19.
Етaпи колоніaльної політики Російської імперії щодо Укрaїни
у XVIII столітті.

Обмежен
ня та ліквідація української автономії.
Зруйнування Запорізької Січі та подальша доля козацтва.

Протягом усього часу від 1654 року до наших днів колонізаторська політика Росії на

українських
етнічних землях

мала на меті позбавлення українців почуття національної самобутнос
ті й здатності
до

самовизна
чення

.

Колоніальна політика Російської імперії у XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині
характеризувалася тотальним та безперервним наступом самодержавства на права Гетьманщини.
Метою наступу була повна ліквіддація української автономії та анексія


ін
корпорація її земель до
складу імперії. На українських землях, що входили до складу Російської імперії,
провадилася

великодержавна

колоніальна політика царського уряду та поміщиків

.

Великодержавна колоніальна політика на українських землях особливо посилилася у часи
правління

Катерини II
: були ліквідовані залишки а
втономії України, обумовленої у

договірних
статтях
; влада гетьмана, що контролювалася царським у
рядом, ставала все більш уормальною;
від 1764 року гетьманство було скасоване; Запорозька Січ була зліквідована; козацьке військо
переведене на регулярне царське; на Лівобережжі, замість поділу на полки, сотні та курені,
створено намісництва; царський указ

1783 року закріпачував українських селян

.

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшли
декілька етапів:

1) 1654
-
1708 роки


перехід від протекторату до автономії України, поступове, але
постійне обмеження її прав;

2) 170
8
-
1727 роки


форсований наступ на українську автономію;

3) 1727
-
1764 роки


чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України


звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764
-
1781 роки


остаточна ліквідація укра
їнської автономії.

Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення в Україну царських
резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція
гетьмана була перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону.


Наприкінці
XVII

ст.



в першій половині
XVIII

ст. в історичній долі Запорозької Січі
відбулося чимало трагічних змін.
У 1709

р. за наказом Петра І Січ була зруйнована і до
1734

р. запорожці проживали на підтурецькій території, переважно в Олешках.

Отже, запорозькі терени час
ів Нової Січі історики та економісти вважали краєм квітучої
економіки.
Це сталося завдяки господарському освоєнню степів на засадах вільного
підприємництва, широкому використанню найманої праці, бурхливому товарообміну й
чималому грошовому обігу. Відтак, н
а зміну опоетизованому запорожцю
-
гультяю, який
презирливо ставився до козаків
-
землеробів («гніздюків»), до нагромадження матеріальних
цінностей, прийшов запорожець грошовитий і підприємливий.

Однак царський уряд дратувало незалежне населення Січі, яку ще П
етро І називав
«коренем усякого зла». Тому було вочевидь, що Нова Січ доживає лічені дні, адже царизм
не захотів довго терпіти присутність цього острівця вольностей на теренах
централізованої і покірної імперії.

20

Поділи Речі Посполитої, ліквідація Кримсь
кого ханства і їх
наслідки для України.

У 1772 р. Росія, Прусія та Австро
-
Угорщина здійснили перший поділ Речі Посполитої, за яким Галичина разом
з частиною Малої Польщі була захоплена Австрією, до Прусії відійшло Помор’я (без Гданська й Торуня) та
частина

Куявії та Великої Польщі, до Росії


Східна Білорусія та Латгалія

23 грудня 1794 р. представники Катерини ІІ без відома Прусії уклали угоду з Австрійським урядом про
новий поділ Польщі. У жовтні 1795 р. Прусія змушена була приєднатися до австро
-
російської

угоди. Був
здійснений третій поділ Речі Посполитої. Австрія загарбала територію Малої Польщі (міста Люблін та Краків
з прилеглими районами), Прусія


Велику Польщу, Росія


Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву та
Курляндію.

Таким чином, Річ Посполита
як держава припинила своє існування. Більша частина українських земель
внаслідок цього опинилась наприкінці ХУІІІ ст. у складі Російської імперії; значно менша частина (Галичина,
Буковина) потрапила до складу Австро
-
Угорщини.

Ліквідація кримського ханства

Російська навала

1736

1738

років стала для Кримського ханства національною катастроуою. Всі значні міста лежали в
руїнах, економіці бу
ло завдано величезної шкоди, в країні лютував голод і холера. Загинула значна частина населення.

Кримський півострів

увійшов до складу Російської імперії 9 квітня 1783

р. Майже рік
управління півостровом здійснювалося військовою владою через створену з цією метою
мусульманську нараду.
2 лютого 1784 було видано наказ, згідно з яки
м
створювалася

Таврійська область
, до складу якої увійшли Кримський півострів,

Тамань

і
землі на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва



10

(21) липня

1774



ханство отримало незалежність від Османської імперії за

Кючук
-
Кайнарджийський
договором

з Російською імперією після невдалої

російсько
-
турецької війн
и

1768

1774 років.



8

(19) квітня

1783



ханство втратило незалежність, проголошення Росією

його анексії
. Російська
імператриця

Катерини ІІ

видала «Маніуест про прийняття Кримського
півострова, острова Тамана і всія Кубанської
сторони під державу Російську».



28 грудня 1783



Російська й Османська імперії підписали акт про приєднання Крим, Тамані й Кубані до Росії,
скасовуючи положення Кючук
-
Кайнарджийського договору про незалежність К
римського ханства.



2

(13) лютого

1784



Крим увійшов до складу новоствореної російської

Таврійської області
.



29

грудня 1791

(
9 січня

1792
)



остаточне визанання російської анексії Кримського ханства Османською імперією
за

Ясським договором

після невдалої

російсько
-
турецької війни

1787

1792 років.



12

(23) грудня

1796



Таврійська область скасована, Крим увійшов до складу 2
-
ї

Новоросійської губернії
.

21

Соціал
ьно
-
економічний розвиток українських земель у
складі Російської та Австрійської імперій

у першій половині
X
І»
ст. Промисловий переворот.

На початку XIX ст. Російська імперія була однією з найбільших у світі. Переважна частина українських земель
(Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до її складу. З ліквідацією пол
ітичної
автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив
загальноімперську державно
-
політичну систему з її уніуікаційними методами управління

Дкономічний розвиток України в першій половині XIX ст. ха
рактеризувався розкладом уеодально
-
кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан
аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

Промисловість західноукраїнських земель під

владою

Австро
-
Угорщини в останній третинні
XIX

ст. майже
цілком перебувала в руках

іноземних

капіталістів (німецьких, австрійських, канадських).

Протягом 70
-
х
-

80
-
х
pp
.
XIX

ст. тут також відбувався інтенс
ивний процес уормування

уабрично
-
заводської
промисловості
,

головним чином наутовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної,
лісопереробної галузей

Для селянського землеволодіння цієї доби було характернезбільшення кількості
селянських госп
одарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося

прогресуючим

зменшенням
земельних наділів.

.

Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у ЗО

40
-
х рок
ах (водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, СЧА)
.

Основу
промислового перевороту складав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці
машинною, широкому впровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених

технологій.

Нові машини й технології вимагали якісно нової робочої сили


дисциплінованої,
кваліуікованої, заінтересованої в результатах своєї праці. А закріпачений робітник не відповідав
цим вимогам, і тому частка вільнонайманої праці продовжувала неухил
ьно зростати. Якщо в 1825
р. вона становила 25%, то в 1861 р.


майже 74%. У цей час з'являються нові галузі виробництва


кам'яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово уормувалася спеціалізація
районів на виробництво певної промислової продук
ції. Донбас перетворився на центр
кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії
поступався лише Сілезькому басейну.


22.

Суспільно
-
політичні рухи в Наддніпрянській Україні у I
половині XIX ст. Кирило
-
Мефодіїв
ське братство.


Напрями суспільно політичних рухів Наддніпрянської України:



масонство;



польський національно
-
визвольний рух;



російський суспільно
-
політичний рух;



український національно
-
культурний рух.


Реформи Олександра II та пом'якшення репресив
ного режиму сприяли піднесенню
національно
-
визвольного руху в Україні наприкінці 50
-
х


на початку 60
-
х pp. XIX ст.


Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською та
російською мовами журнал «Основа» (1861

1862), який став рупором пе
редової
української громадськості, продовжував справу будителів національного руху


Однією з перших і водночас найвпливовішою організацією такого типу була Київська
громада, що утворилася на основі таємного гуртка зі студентів Київського університету


«ук
раїнофілів», або, як презирливо їх називали польські шовіністи, хлопоманів (в
польській мові слово
chlop

означає «селянин»), які заперечували постулати польських
шовіністів про те, що Україна є частиною
Польщі, а українці


частиною польського
народу.


Рос
ійський уряд був стурбований діяльністю громад. Запобігти розгортанню
українського національно
-
визвольного руху мали каральні заходи. Приводом до них
стало польське повстання 1863

1864 років. Воно увійшло в історію під назвою
«Січневого», оскільки вибухнул
о 22 січня 1863 р.

Антиукраїнська політика російського уряду пригальмувала українське національне
відродження, але остаточно придушити його імперія не змогла. Тож на початку 70
-
х pp.
в Україні відродився громадівський рух. Очолила його знову Київська грома
да.


К
-

(
Україно
-
слов'янське товариство
,

Кирило
-
Меуодіївське
братство
)



українська таємна

політична організація
, що виникла в

Києві

наприкінці 1845
року
[1]

та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення

національного руху

на українських землях та активізації
загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання
загальноєвропейської революційної кр
изи



«весни народів»
[1]
.

Членами товариства, які називали себе бр
атчиками, стали вихованці й
співробітники

Київського

та

Харківського університетів
. Провідну роль серед них
відігравали

М.Костомаров
,

Т.Чевченко
,

Г.Андрузький
,

В.Білозерський
,

М.Гулак
,

П.Куліш
.
Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання
слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох
напрямах



р
івноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України
.


23.

Діяльність гуртка «Руська трійця» в західноукраїнських
землях.
Революція 1848
-
1849 рр. та її вплив на національно
-
визвольний рух українців Галичини.

Головна руська рада.

«Руськ
а трійця»

(1834

1843

рр.)



галицьке

літературне угрупування, очолюване

Маркіяном
Чашкевичем
,

Яковом Головацьким

та

Іваном Вагилевичем
, що з кінця 1820
-
х років розпочало
на західних українських землях національно
-
культурне відродження
.


30

40
-
х рр. XIX ст. центром українського національного руху став Львів, а його ава
нгардом


громадсько
-
культурне об'єднання "Руська Трійця".


Діяльність

Руської
Трійці» була кроком уперед у
розвитку національного руху на
західноукраїнських землях від вирішення культурно
-
мовних до постановки соціально
-
економічних і політичних питань. На
прикінці 1836 р. у Будапешті побачила світ "Русалка
Дністровая". І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у "3орі",
лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конуісковано
.

Навесні 1848 р. в ряді європе
йських країн почалися буржуазно
-
демократичні
революції. Їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно
-
поневолених народів Східної і Центральної Європи.





Звідси пішла назва революції
-

"Весна народів"
. Не залишалася осторонь і
Австро
-
Угорська імперія.

13 березня виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було
проголошено першу австрійську конституцію.

еволюційні події надали широкого
розмаху національно
-
визвольному руху в Східній Галичині. Враховуючи настрої
народних мас,

уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати
панщину.





З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким
скасування панщини на галицьких землях сталося майже на п'ять місяців раніше,
ніж в інших частинах імперії

Г

(оригінальне написання



Головна Руска Рада
[1]
)



перша
українська

політична організація

у

Галичині
. Створена

2 травня

1848

у

Львові

під час
революції в

Австрійській імперії

для оборони прав українського населення.

У маніуесті від

10 травня

1848

Головна Руська Рада заявила про єдність усього 15
-
мільйонного українського народу і підтримала національні права всіх поневолених
народів

Австрійської імперії
. Головна Руська Рада вимагала поділити

Галичину

на дві окремі
адміністративні одиниці:

східну



українську і

західну



польську; об'єднати в одну провінцію
українські землі



Галичину
,

Буковину

і

Закарпаття
; викладання в школах та видання
урядових розпоряджень вести

українською мовою
.


24.

Соціально
-
економічний розвиток Наддніпрянської України у
др. пол. XIX ст. Реформи 1860
-
70
-
х рр. в Російській імперії та
їх наслідки.

Криза Російської імперії в середині XIX ст. та її основні про
яви в

Наддніпрянщині.

У
середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель,
переживала глибоку кризу.

Її основними проявами були:

-
уеодально
-
кріпосницькі відносини все більше гальмували розвиток господарства, вони були
головн
ою перешкодою на шляху всебічної модернізації імперії

-

занепад поміщицьких маєтків

-

посилення

експлуатації

селян

-

панування екстенсивних методів господарювання

-

в умовах кріпосницької системи ві
дбувалося гальмування розвитку капіталістичних процесів
-

стримування уормування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва;


наростання соціального напруження у

суспільстві
;

-

глухе бродіння
в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського
бунту;



посилення процесу відставання Росії від європейських держав;

Збереження економічної залежності України від Росії.

Після скасування кріпосного права в
1861 р. протягом наступних
чотирьох пореуормених десятиліть економічний розвиток
Наддніпрянської України відбувався

прискореними темпами.

До початку XX ст. Україна за
своїм економічним потенціалом займала друге місце в промисловому виробництві Російської
імперії. Тут була сконцентро
вана п'ята частина російських промислових підприємств, які
виробляли понад 20% промислової продукції

Реуорма в системі освіти.

Реуорми 60
-
х pp. дали змогу здобувати освіту навіть найнижчим
верствам населення в навчальних закладах усіх рівнів. Відповідно до

«Положення про
початкові народні училища», затвердженому 14
липня

1864 р., запроваджувалася єдина
система

початкової освіти.

Створювати початкові школи дозволялося як державним і
громадським установа
м і відомства, так і приватним особам, але керівництво навчальним
процесом покладалося на повітові і губернські шкільні ради, які складалися з царських
чиновників, представників земств і духовенства

Реуорма в галузі цензури.

У 1865 р. було здійснено реуорм
у в галузі цензури. Цензурні
установи вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству
внутрішніх справ.

Реуорми 60
-
х
-

70
-
х pp. були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони
створили умови для економічного й
політичного розвитку країни в нових умовах. Незважаючи
на свою обмеженість, реуорми 60
-
х
-

70
-
х pp., у тому числі і реуорма 1861 p.,

стали

ключовим
моментом на шляху перетворення Ро
сії в цілому, а також України, з уеодально
-
кріпосницької
країни в державу з ринковими відносинами, обумовили динамічне поширення буржуазних
відносин у всіх суерах суспільства.


25.

Національний рух в Україні 50
-
9
0
-
х
рр.
XIX

ст
. Громади.
В.
Антонович та
М.
Драгоманов
. «Братство тарасівців».

Г
ромадівський рух у Наддніпрянській Україні 60

90 рр. XIX ст.

Наприкінці 50
-
х років ХІХ ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається
відродження українського національного руху.

Національне гноблення, якого за
знавала Україна з боку російського царизму й австро
-
угорської правлячої бюрократії, культурно
-
національне відродження й становлення української
нації обумовили виникнення українського національного руху.

В останні передреуормені десятиріччя і в перший час
після скасування кріпосного права в
1861 р. національний рух в Україні був слаб
к
им

З кінця 50
-
х років і протягом другої половини XIX ст. в національному русі в Україні діяли
гуртки інтелігенції, які дістали назву громад.

Рушійними силами національного руху

були селяни, частина робітників та інших міських
«низів», інтелігенції і національної буржуазії та поміщиків.

Перші

товариства «Громади»
, як національно
-
культурні осередки української інтелігенції
виникли в

Києві

та

Петербурзі

у 50
-
х роках

XIX століття
. Їх засновниками і першими членами
стали відомі діячі української культури

М. Костомаров
,

П. Куліш
,

П. Чубинський
,

В.
Антонович
,

М. Драгоманов
,

М. Лисенко
,

М. Старицький

та інші. Одним із активних членів
«Громади» тих часів був

Т. Чевченко
. Одночасно виникають «Громади»
в

Харкові
,

Одесі

[1]
,

Полтаві
,

Чернігові
, інших містах

України

У

1878

1882

pp.

M. Драгоманов

у

журналі «Громада»
, який виходив у

Чвейцарії
, намагався
узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі
запропонованої ним альтернативи були:



демократизм (парла
ментська влада, надання громадянам демократичних прав і
свобод);



уедералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування,
розбудова держави знизу вгору, Україна


автономне утворення у складі
уедеративної Російської республіки);



європеїзм (з
в´язок країни із Західною Європою


джерело прогресивного розвитку);



культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими уормами
та методами);



еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу
реуормаційного
процесу).


Михайло

Драгоманов

прихильно відносився до позитивістської теорії поступу: 1) поступ
життя людини здійснюється законовідповідно, по епохам, які змінилися не впливаючи одна на
іншу; 2) поступ залежить від розумового розвитку; 3) поступ проявляєть
ся і обумовлюється
своєю силою свідомості наукових, політичних та моральних думок.


(
1830
,

Чорнобиль

/

18

(30) січня

1834
,

Махнівка



8

(21) березня

1908
,
Київ
)



український історик
,

археолог
,

етнограу
,

археограу
,

член
-
кореспондент

Російської АН

з

1901
;

проуесор
Київського університету

з

1878
; належав
до

хлопоманів
; співорганізатор

Київської Громади
.


Тарасівці
,

Братс
тво (Братерство) тарасівців



таємна

політична організація
,
і
ніційована

1891

року

харківськими
студентами на

могилі Кобзаря
, де вони присяглися всіма
засобами поширювати серед

українців

його безсмертні

ідеї
.

Невдовзі

ідеологом

і

провідником

цього першого

українського націоналістичного

об'єднання
став

Микола Міхновський
(студент
-
правник

Київського університету
), який від самого початку
своєї діяльності відкидав «братання» і «дружбу» поневолювачів із поневоленими; а серед його
ак
тивних діячів були відомі письменники і науковці:

В.
Боржковський
,
М.

Вороний
,

Б.

Грінченко
,

M.

Кононенко
,

М. Коцюбинський
,

В.

Самійленко
,

Є.
Тимченко
,

В. Чемет

та інші.

Стала першою

політичною організацією
, що виступила за вільну
соборну

уедеративну

Україну
. Під впливом її самостійницьких поглядів аполітична
україноуільська

Стара громада

перетворилася в

1897

на більш політизовану

ЗУО
, а молодше
покоління в

1900

створило

РУП
.

1902

року

Микола Міхновський

продовжив справу Тарасівців у заснованій ним

УНП
, зокрема



у розробленому

проєкті Конституції

від

1905

року.

26.

«ормування українських політичних партій наприкінці
XIX

-
початку
XX

ст.

Піднесення н
аціонально
-
визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного,
коли виникали політичні партії, і власне, поява таких організацій у Галичині надихали
східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь. У
сере
довищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення
політичної партії. Як уже йшлося вище, вони втілили цю ідею у життя, створивши у 1897 р.
Загальну Українську безпартійну організацію


ЗУБО, а також Революційну українську п
артію


РУП (1900). Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського
«Самостійна Україна»

Р
усько
-
Українська радикальна партія (РУРП).

Русько
-
Українська радикальна партія
-

перша
українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засн
овниками і лідерами партії
були Iван

Франко

(член партії до 1899 р.), Михайло

Павлик

(до 1914 р.), В. Будзиновськи
й, С.
Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на уормування

ідеології

радикального руху мав
М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання

соціальних
інтересів

українських

селян Галичини із захистом

національних прав

українського народу. Під
час гострих внутрішньопартійних дискусій між так званими «старими» (I. Франко, М. Павлик) і
«молодими» членами партії (В. Будзиновський, В, Охримович, Є. Левицький та ін.) вперше
було в
исунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю.
Бачинського «Україна ірредента» і друга програма РУРП).

Після розколу

РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української
національно
-
демократичної партії

(УНДП) та Української соціал
-
демократичної партії (УСДП).

Українська національно
-
демократична партія.

(УНДП; спочатку Українське національно
-
демократичне сторонництво)
-

провідна українська політична партія у Галичині на кінець XIX
-

початок XX ст. VIІДІІ

утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій
-

національно
-
радикального крила Русько
-
української радикальної партії та народовців
-

членів
Народної ради. Установчий з'їзд партії відбувся 16 грудня 1896 p. у Львові.

Ідейно
-
політична платуорма

УНДП була поєднанням радикальної програми та програми
народовців. її творці, вдало використавши

теоретичне

надбання українських радикалів і
багаторічний досвід народовців, створили програму

центристськ
ої
партії.

процес політизації національно
-
визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить
бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя
іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була пов'я
зана швидше з пошуками
лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними
розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст.
в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії
у уедерацію, в якій Україна мала б
права національно
-
територіальної автономії. Про державну самостійність майже не йшлося

27.
Події

революції 1905


1907 рр.

в Україні та активізація
громадсько
-
політичного життя.
Столипінська аграрна реформа,
її політичні
та економічні наслідки для українського селянства.

Російсько
-
японська війна 1904
-
1905 рр. і поразка в ній Росії, глибока економічна криза та
безправ'я народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої
демонстрації у неділю
9

січня

19
05 року в Санкт
-
Петербурзі. Хвиля демонстрацій прокотилася
всією Україною.


14 червня 1905 року почалося повстання на броненосці "Потьомкін", а 14 листопада того ж
року повстала очолена лейтенантом П. Чмідтом команда крейсера "Очаків". До "Очакова"
приєдна
лися ще 10 кораблів, і хоча повстання матросів було придушене, воно сприяло
розгортанню народної боротьби з царизмом.

Революція 1905
-
1907 рр. стимулювала суспільно
-
політичну активність населення. Виникали
різні громадські й політичні організації. Зокрема,
керівництво страйками очолили ради
робітничих депутатів. Вони боролися за 8
-
годинний робочий день, поліпшення умов життя
тощо

Активізації суспільно
-
політичного життя сприяли відомі діячі української культури. Культурно
-
просвітницьку роботу посилили в цей ч
ас організації "Просвіти", які в 1905
-
1907 рр.
створювалися в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах

Столипінська аграрна реуорма комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняти
еуективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарні
сть селянського
господарства, утворити соціальну опору

самодержавства

на селі, вирішити проблему
аграрного перенаселення

У перспективі здійснення Столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації

у

суспільстві
.
Однак вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні
сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві
не

бажали

послаблення протиріч на селі, які були
збудниками

революційної

активності

селянства

Реуорми Столипіна найбільший успіх мали в Украї
ні. Цю обставину слід пояснити
особливостями української

ментальності
, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального
господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських

общин.

А
грарні реуорми на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не
досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє
уінансування та погану організацію реуормаційних заходів, відсутність соці
альної

бази
,
загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на
рейки буржуазного розвитку.

28.

Західноукраїнські землі на поч. XX ст.: політичне та
соціально
-
е
кономічне становище.

Соціально
-
економічне становище українських земель, що знаходились під владою імперії
Габсбургів, суттєво не змінилось порівняно з 80

90
-
ми роками XIX ст.

Все ж подальша
розробка родовищ наути та інших багатств краю сприяли індустріаліз
ації регіону, розвитку
залізничної мережі (зокрема, у 70
-
х роках Галичину було поєднано залізницею із Закарпаттям,
а ще раніше


з підросійською Україною) та уормуванню місцевого робітничого класу. Тяжкі
умови існування робітників та селян змушували їх ста
вати до боротьби за свої права,
використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій

Українці, так само як і поляки, чехи, словаки, хорвати та інші поневолені народи Австро
-
Угорщини, прагнули національної свободи, але їх ситуація була значн
о гіршою, оскільки на їхні
землі заявляли свої претензії поляки (Галичина), угорці (Закарпаття), румуни (Буковина)

На чільне місце в Галичині таким чином вийшли народовці, які створили Національно
-
демократичну партію (1899). Нова політична структура поєдна
ла широку організаційну мережу
народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів

Ця партія прагнула державної самостійності України, а як програму
-
мінімум ставила перед
собою досягнення автономії в Австро
-
Угорщині. До Національно
-
демократичної па
ртії увійшли
визнані авторитети суспільно
-
політичного життя України Іван Франко, Михайло Грушевський.

У Закарпатті велику роль відігравав тоді мукачівський єпископ Юлій Фірцак, який добився
прибуття до цього регіону представника угорського уряду Ддмунда Дг
ана, ірландця за
походженням. Дган об'їздив весь край і вжахнувся від трагічного стану українських селян,
жорстоко експлуатованих угорськими поміщиками та єврейськими лихварями

Український провід руху прагнув належним чином відреагувати на виклик часу. Це
знайшло
свій вияв у уормуванні наприкінці XIX ст. за польськими та чеськими зразками спортивно
-
пожежних товариств «Пласт», «Сокіл» («Сокіл
-
Батько») та «Січ», члени яких гартували себе
для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну

29.

Трагедія Укра
їни в П
ершій світовій війні.

Воєнні дії на її
теренах. Українські січові стрільці. Ставлення українських
політичних партій до подій війни.

Трагедія українського народу в роки Першої світової війни [розпочалася 1 серпня 1914 р. між
двома блоками


Четвертни
м союзом (Німеччина, Австро
-
Угорщина, Туреччина і Болгарія)
та

Антантою

(Англія, Франція, Росія), а поступово втягла в свою орбіту 38 із 59 існуючих на той
час

держав

світу] полягала в тому, що:

1. Всупереч власній волі він був втягнений у війну.

2. Українські землі

стали

об'єктом

експансії

воюючих країн та ареною кривавих битв.
Російський царизм прагнув захопити землі
Галичини
,

Буковини
,

Закарпаття
;Австрія
претендувала на

Поділля

та

Волинь
;кайзерівська Німеччина хотіла включити всі українські
землі до складу своєї світової імперії.

3. Українці змушені були не лише вою
вати за чужі державні інтереси, а й стріляти один в
одного у братовбивчому протистоянні, адже в російську армію було мобілізовано близько 3,5
млн. чоловік, а в австро
-
угорську приблизно 250 тис. (Абсурдність ситуації виявлялась, коли в
хвилини затишшя на у
ронті з окопів по обидва боки уронту лунала українська пісня. І
мимоволі виникало питання: "За що одні українці стріляють в інших?").

4. Війна зумовила глибокий розкол українського

національного руху

на прибічників та
противників переможної війни Австро
-
Угорщини та Росії відповідно.

5. Зведено нанівець легальну можливість

політичної

діяльності, посилено жорстку

політику

та
репресивні акції обох імперій (так, були закриті

демократичні

українські видання "Рада",
"Дзвін", "Україна", "Літературно
-
Науковий вісн
ик" в

Наддніпрянській Україні
. Заарештовано і
відправлено в заслання

М. Грушевського

тощо).

6. З
винувачене у русоуільстві (приязні до Росії) населення Галичини зазнало масових арештів
за підозрою у нелояльності і було вислане до спецтаборів у глибині Австрії


Талергоу,
Терезієнштадт, Гнав тощо.

7. Надзвичайно жорстока політика російської окупаційної

влади

Початок військових дій на українських землях був надзвичайно вдалим для російської
армії. У ході запеклої Галицької битви, що тривала від 19 серпня до 4 жовтня 1914 року,
австро
-
угорська армія була р
озгромлена.


Вона втратила понад 336 тис. солдатів, з яких більше 100 тис. потрапило в полон.
Росіяни в боях захопили 400 австрійських гармат. Галичина та Буковина опинилися під
окупацією царської Росії.


У березні 1915 року після шестимісячної облоги росі
яни здобули найміцнішу австрійську
фортецю Перемишль

9 червня 1915 року австро
-
німецька армія зайняла Львів, а в липні цього ж року
звільнила від росіян усю Галичину й значну частину Волині. Відступ російської армії
тривав аж до середини вересня 1915 року.

У ході цієї наступальної операції в складі австрійської армії особливо відзначився
створений на початку війни легіон Українських січових стрільців (УСС), який нарахував
2,5 тис. вояків. Стрільці найбільше прославилися в запеклих боях за гору Маківка в
Кар
патах у квітні
-
травні 1915 року. Взяття гори, яка декілька разів переходила від
однієї армії до іншої, забезпечувало надійну перешкоду подальшому просуванню
противника. Мужньо билися тут і російські війська під командуванням Олексія Каледіна.
Бої за Маківк
у стали переломними у воєнних операціях 1915 року. Після їх успішного
завершення австро
-
німецькі війська перейшли в наступ. Українські січові стрільці в їх
складі в червні 1915 року увійшли до Галича й вивісили тут на знак перемоги жовто
-
синій прапор.


У л
ипні був сформований 1
-
й полк УСС на чолі з отаманом Г. Коссаком. До листопада
1915 року січові стрільці мужньо захищали свої позиції. Німецьке командування
відзначало, що полк УСС


«найкращий підрозділ з усієї австро
-
угорської армії».

Українські січові с
трільці (УСС)


військові підрозділи, створені в 1914 р. для боротьби
за незалежну Україну. Під час Першої світової війни входили до складу Австро
-
Угорської
армії, згодом армії Української Народної Республіки (УНР). З грудня 1918 р. по липень
1919 р. захищ
али свою землю від агресії Польщі. Еліту УСС становили М. Безручко, Є.
Коновалець, А. Мельник, Д. Вітовський, Р. Дашкевич, В. Дідушко та ін.

На початку війни відбувся розкол в українському

національному русі
. В серпні 1914 р. у Львові
засновано Головну Українську Раду


міжпартійний блок, куди ввійшли представники
радикальної, соціал
-
демократичної

і націон
ально
-
демократичної партій (керівник К.
Левицький).

Завдання:

відверта проавстрійська позиція, захист Австро
-
Угорської

держави
.

Мета
: надання
західноукраїнським землям статусу автономної області, хоча бу
ли і представники, які
закликали йти далі, до возз’єднання з Великою Україною.

В

Наддніпрянській Україні

частина учасників національного руху, яка виражала лінію
Товариств
а українських поступовців, стояла на оборонних позиціях, на яких в основному
знаходилась УСДРП (С.

Петлюра

та ін.). Суть: за свою вірність Росії у війні вона відплатить
українцям нада
нням політичної

автономії
. Безперечно, то була наївна

віра

в можливість
переродження імперії

Друга частина українського руху


група емігрантів із Східн
ої України (Д. Донцов,
В.

Дорошенко
, А. Жук, М. Меленевський та ін.) створили у Відні громадську організацію


Союз

Визволення України

(СВУ).

Програмні вимоги: поразка Росії у війні; створення
самостійної Української держави з конституційним

монархом
, демократичним устроєм,
рівноп
рав’ям і свободою для всіх національностей, самостійною українською

церквою
. СВУ
виступав за співробітництво з Німеччиною і Австро
-
Угорщиною для досягнення цієї мети.

Перша світова війна зумовила негативні

тенденції в українському національному русі, що
призвело до його розколу в тактиці по відношенні до війни, до майже повної обмеженості
легальних можливостей політичної та

культурної

діяльності.

30.

Лютне
ва революція 1917 р
. Утворення, склад та діяльність
Української Центральної Ради.


в Росії



революційні події лютого
-
березня

1917

року, що
завершились падінням мона
рхії у

Російській імперії
.

Головною причиною загострення політичної ситуації в Російській

імперії через участь Росії
в

Першій світовій війні

1914

1918
, бездарність верховного командування на чолі з
імператором

Миколою ІІ

та в результаті цього великі людські втрати на уронтах.

Участь Росії у світовій війні, мобілізація до армії великих мас селянства, призвела до
розорення та загального зубожіння значних мас населення імперії, поглибила соціально
-
економічні і політичні суперечності в країні. З початку

1917

року незадоволення війною та
економічні труднощі викликали масовий

страйковий

рух, особливо у великих промислових
центрах. Страйк на Путиловському заводі в

Петрограді
, що розпоча
вся

17 лютого

1917

року,
став передвісником масових революційних виступів.

Поряд з органами Ти
мчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні
1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно
-
демократичні сили,


Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7
березня 1
917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій.
Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед
партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів
-
уедерал
істів (УПСФ), Українська соціал
-
демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська
партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали
меншовики та есери.

Періодизаці
я діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, уормува
ння її складу, боротьба за демократизацію й українізацію,
співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії
(березень


початок червня 1917 p.).


2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах авто
номно
-
уедеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового
компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня


початок жовтня 1917 p.).


3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р.


січень 1918
p.).


4.
Існування уормально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом
Німеччини й Австро
-
Угорщини (березень


28 квітня 1918 p.).

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у
уормі звернення до населення
. У ньому проголошувалась автономія України і
підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії

3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не
згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання
про здійснення
автономії України до Всеукраїнських установчих зборів

У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона уактично не
займалася вирішенням соціально
-
економічних проблем (серед яких головною була земельна),
а зосередила свою у
вагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради
бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження
правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу
забирали дебати та іде
йні конулікти, особливо між соціал
-
демократами та соціалістами
-
революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на
село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР
щодо військових уорм
увань.

31.

Від національно
-
культурної автономії до незалежності
Української Народної Республіки.
I



IV

Універсали

Центральної Ради
.

На початку 1918 р. Центральна Рада почала схилятись до ідеї проголошення незалежності
України. Така позиція була обумовлена
, насамперед, пошуком загальнонаціонального
елементу, який би міг підняти народ на боротьбу за свою державність. На засіданні Малої
Ради 6 січня 1918 р. обговорювалась ситуація, що виникла з наступом більшовицьких військ.
Під час засідання представник Одес
и відзначив, що «більшовизм росте як пошесть», і для
боротьби з ним запропонував оголосити самостійність України.

Прийняття

IV

Універсалу було зумовлене кількома об’єктивними обставинами: наступом
більшовицьких військ на Лівобережній Україні;


крахом споді
вань та ілюзій лідерів Української
революції з приводу можливості відродження уедеративної Росії, складовою частиною якої
мала стати автономна УНР; новим етапом мирних переговорів у Брест
-
Литовську між
делегацією УНР та країнами Четвертного Союзу, які нази
вали першою умовою підписання
мирного договору з УНР проголошення самостійності України.

Внаслідок таких обставин з’явився

IV

Універсал Української Центральної Ради. Обговорення
тексту Універсалу тривало з 9 по 11 січня 1918 р. на засіданні Малої Ради. 9 с
ічня 1918 р.
Мала Рада затвердила

IV

Універсал, а 11 січня 1918 р. його текст зачитав голова УЦР М.
Грушевський.

Усі демократичні права та свободи, проголошенні ІІІ Універсалом, були підтверджені
положеннями

IV

Універсалу. Зокрема, всі представники націона
льних меншин мали
користуватись тими ж правами національно
-
культурної автономії, що були закріплені законом
УЦР про національно
-
персональну автономію від 9 січня 1918 р.


Таким чином, проголошуючи у вимушених обставинах незалежність УНР, її керівники
продо
вжували плекати ілюзії стосовно можливості перебудови Росії на уедеративних засадах
із включенням до неї УНР як автономної складової. Водночас проголошення України
самостійною державою давало змогу керівникам УНР підписати на юридично оуормленій
підставі д
оговір з країнами Четвертного Союзу, що означало початок нового етапу
національно
-
визвольної боротьби за утвердження української державності.



32.

Жовтневі події

в Петрограді (1917
р.
) та військова
інтервенція радянської Росії проти УНР.


(у радянській історіограуії

«Велика Жовтнева соціалістична
революція»
)



державний переворот,

заколот

у

Російській республіці
, що
відбувся

25

жовтня

(
7 листопада
)

1917

року.
У ході перевороту

Тимчасовий уряд
, що
перебував у столиці держави
Петрограді



було заарештовано, а центральну владу
перебрали на себе лідери

більшовиків

До осені 1917 року в Петрограді значно по
силився вплив Ради, тон в якій задавали
більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці

Лев

Троцький
.

Фактично н
ічого не заважало Раді узяти владу в Петрограді в будь
-
який момент, але більшість
лідерів більшовиків на це не наважувались.

Дискусія про можливість перевороту навіть вилилася на сторінки преси
(стаття

Зінов'єва

і

Каменєва

в газеті

Горького
«Нове життя»). За захоплення влади стояв лише
Ленін і невелика група його прибічників



16

(29) жовтня

за пропозицією Тр
оцького був створений Військово
-
революційний
комітет Петроградської Ради (ВРК).



21

жовтня

(
3 листопада
) на мітингу в

Смольному
[15]

була прийнята резолюція про
підтримку ВРК гарнізоном, після чого ВРК зажадав від командування військовим
округом Петр
ограду підкори його наказам. У відповідь Тимчасовий уряд вимагав, щоб
ВРК розпустився, обіцяючи у такому разі відмовитися від переслідувань.



Відбувається історичне закрите засідання вождів більшовиків, на яке Ленін прибуває
таємно в гримі робітника. За про
позицією Леніна було вирішено виступити точно в день
відкриття II з'їзду Рад



25

жовтня

(
7 листопада
), щоб поставити з'їзд перед уактом
,
що відбувся, не розкриваючи при цьому своїх планів заздалегідь.



24

жовтня

(
6 листопада
) (у ніч на 25
-
е) загони матросів, прибулі з

Кронштадта

за
наказом ВРК, займають телеуонну станцію, телеграу і Державний банк
[16]
. Війська
гарнізону залишилися в казармах. Незначний опір чинили лише загони
юнкерів
.



25

жовтня

(
7 листопада
) (у ніч на 26
-
е) озброєні загони ВРК, зламавши опір охорони,
пройшли в

Зимовий палац

і заарештували членів Тимчасового уряду
[17]
. Керенський
утік до

Гатчини

за допо
могою своїх прибічників

Жовтневий переворот зробив величезний вплив на хід історії як на територіях Російської
імперії, так і у всьому світі:



Росія вийшла з

Першої світової війни

(Див.:

Берестейський мир між Росією та
Німеччиною
)



Стався розвал Російської Імперії на окремі національні держави



На всій території колишньої Імперії почалася збройна боротьба за владу між різними
угрупуваннями, відома як

Громадянська війна
. Війна продовжувалася декілька років і
за
брала мільйони життів. Росію покинули сотні тисяч людей, в основному освічених класів.



Після закінчення Громадянської війни на більшій частині колишньої імперії
утворився

СРСР



перша у світі держава, уряд котрої проголосив її «радянською» та
«соціалістичною».



Поширення робітничого руху у світі.


-
украї́нська війна
,

більшовицько
-
українська війна



збройний
конулікт

між
Радянською Росією

та

Українською Народною Республікою

(УНР) в

1917

1921

роках за контроль над українськими землями, колишніми південно
-
західними
губерніями

Російської імперії
. Складова частина

громадянської війни на території колишньої
Російської імперії
. Формально була війною між прихильниками незалежної України зі столицею
в

Києві

(
УНР
) і більшовицької

маріонеткової держави



Української Соціалістичної Радянської
Республіки

(до

1919

відомої як

Українська Народна Республіка Рад
) зі столицею в

Харкові
.
Призвела до значних втрат у тогочасному українському суспільстві. Закінчилася
поразкою
УНР, більшовицькою окупацією

України

і входженням

УСРР

до складу

Радянського
Союзу

в

1922

році. Інша назва



московсько
-
українська війна
.

7

(20) листопада

1917

року

Українська Центральна Рада

проголосила

ІІІ
Універсалом

створення автономної

Української Народної Республіки

зі столицею в

Києві
. Це
викликало

роздратування
російського уряду



більшовицької

Ради народних комісарів
, тому
вона вирішила захопити владу в Україні шляхом

збройного повстання в Києві
.

8

(21) грудня

1917

більшовицькі

червоногвардійські загони

під проводом

Володимира
Антонова
-
Овсієнка

вступили до

Харкова
[2]
. В ніч на

9

(22) грудня

вони заволоділи
містом
[2]
.

12

(25) грудня

1917

року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, більшовики
провели в місті

Всеукра
їнський з'їзд Рад
, на якому проголосили створення

Радянської УНР

зі
столицею Харкові. Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою визнавалася
нелегітимною.

17

(30) грудня

1917

року

Центральний виконавчий комітет радянської
УНР

проголосив маніуест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального
секретаріату. Наявність в Україні двох центрів влади



київського національного і харківського
радянського



дала змогу російським більшовикам уормально залишатись осторон
ь війни,
представивши її як

внутрішній конулікт
.

16

(29) січня

1918

року відбувся

бій під Крутами

в якому

Студе
нтський Курінь

з 300 бійців був
розбитий 4
-
тисячним більшовицьким загоном.


Незважаючи на таку перевагу, муравйовці втратили 350 вояків, після чого 50 студентів
-
добровольців, взятих у полон, було розстріляно. Того ж дня в Києві спалахнуло

більшовицьке
повстання робітників

на заводі «Арсенал».

23

січня

(
4 лютого
)

1918

року його придушили
вояки

куреня Січових Стрільців

та Вільного Козацтва. Перед лицем більшовицької загрози 2
лютого 1918 року УЦР і її уряд перебрались з Ки
єва до Вінниці. Наступ російських
червоногвардійців з Бахмача і Лубнів на Київ тривав, і 08.02 український уряд залишив
столицю.

26

січня

(
8 лютого
)

1918

року більшовицькі війська під командуванням
Муравйова

захопили Київ
, столицю УНР. Три дні в місті тривав терор, спрямований проти
антибільшовицьких сил.

Після укладення

Берестейського миру

(
9 лютого

1918
) і домовленості з німецьким і
австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації, українські частини
під проводом генерала

К. Прісовського

і

С. Петлюри
, разом з німецькими (з 24.02.
1918
) і
австрійськими (з 27.02) частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром,
Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.
1918

звільнили Київ. Вноч
і з 21 на 22 лютого 1918
Звенигородський кіш Юрка Тютюнника розбив переважаючі сили більшовиків на
станції

Бобринська
.

Ситуація у колишній Російській імперії у вересн
і 1918 року

Упродовж березня
-
квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а
військові загони отамана

П. Болбочана

і

В. Сікевича



Крим

і Донеччину. Переляканий
німецьким наступом,
В. Ленін

доручив 14.03.
1918

своєму представникові в Україні

С.
Орджонікідзе

удавано українізувати російськ
і загони

В. Антонова

і

Муравйова
, однак і цей
маневр не мав успіху. У той час бої відбувалися за залізничні вузли, а просування військових
частин здійснювалося панцерниками залізничними коліями. Тим часом радянська Росія
змуш
ена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12.06.
1918
, підписала з
Українською Державою

прелімінарний мир
.


33.

Українська держава П. Скоропадського: внутрішня і
зовнішня політика, здобутки і падіння.

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією
Укр
аїнська Центральна
Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві
(майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський
.

Замість Української
Народної

Республіки

був проголошений

гетьманат

за назвою

«Українська держава».


Причини і суть гетьманського перевороту.

Основними причинами гетьманського перевороту
були:

-

криза соціальної

політик
и УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

-

втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-
ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

-

зацікавленість окупаційної адміні
страції у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо
постачання продовольства Німеччині та Австро
-
Угорщині.

Внутрішня політика П. Скоропадського.

Гетьман суормував новий уряд
-

Раду міністрів
-

з
помірно
-
консервативних чиновників, військових і суспільних

діячів.
Главою Кабінету міністрів став
Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ
-

Д.
Дорошенко

(член партії соціалістів
-
уедералістів
-

єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти
-

відомий укр
аїнський політик М. Василенко. Інші
міністри були членами російських партій, в основному
-
партії кадетів.


Був налагоджений дієздатний

адміністративний апарат

(почали діяти старости, земські
урядники, проуесійні чиновники, поліція тощо)

У

промисловості

було

ліквідовано робочий контроль на

виробництві
, заборонялися страйки,
скасовувався 8
-
годиний робочий день і встановлювався 12
-
годиний; відновився

залізничний

рух
завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.


Зовнішня політика П. Скоропадського.

Одним із головних завдань гетьманського уряду була
боротьба за

міжнародне визнання

Української держави. Найв
ажливішими

напрямками

зовнішньої
політики були:

-

союз із Німеччиною, з якою були встановлені

дипломатичні

відносини;

-

встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Укр
аїну визнали
30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23
країнах;

-

підписання

мирного

договору з радянською Росією (12 червня

1918 р.);

-

дипломатич
на боротьба з Австро
-
Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити)
східногалицькі землі та

Холмщину
;

-

було встановлено політичні та економічні відносини з Кримо
м, Доном, Кубанню
.

Але

Антанта
,

орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську
державу.

Підсумки перебування у влади П. Скоропадського.

У цілому в Україні вдалося досягти
стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у
зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих
землевласників і

буржуазію
відштовхувати

від нього

селянство
, національну

інтелігенцію
,
робітників. Крім того, опора на німецьку військ
ову адміністрацію не виправдала сподівань П.
Скоропадського, тому що Німеччина програвала

війну

й на її території зріла

революція
.

Починаючи з літа 19
18 р.

опозиція

режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український
національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В.

Винниченко
. У боротьбі проти
гетьманату

українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918
р. П. Скоропадський

відрікся від влади.

Незабаром війська, що підтримували опозиційний
гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

7.

Основні причини падін
ня гетьманату.

Основними причинами падіння гетьманату були:

-

відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

-

посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

-

відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

-

вузь
ка соціальна база гетьманату;

-

підкорення соціально
-
економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

-

скрутне становище трудящих;

-

наростання напруженості у суспільстві та уормування організованої опозиції;

-

поразка Німеччини та її
союзників у Першій світовій війні

34.
Директорія УНР, її політичний курс і втрата державності.
Симон Петлюра.

Політичний курс Директорії

Внутрішня політика


У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль
відіграв

Володими
р Винниченко
.

Відразу після зайняття Києва (
14 грудня

1918

року) Директорія оприлюднила ряд с
відоцтв,
спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення
всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну
буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудови
м радам селян,
робітників та трудової інтелігенції

26 грудня

1918

року Директорія видала Декла
рацію, з прийняттям якої почалася аграрна
реуорма та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та
великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про
вилучення землі у поміщиків без викупу
, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію
затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у
маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових
заводів; за землевласниками залиш
ались будинки, де вони до цього жили, породиста
худоба, виноградники; конуіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці
досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою
Директорії, яка відкрито ігнорувала

їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися
ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як
пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика

Директорії вдалося д
осягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали
Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося
налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською
Росією, державами Ан
танти та Польщею

31 грудня

1918

року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР пе
реговори
про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію
представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона
відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких
р
егулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на
об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги,
що означали самоліквідацію УНР.

Падіння Директорії

В кінці

1918

на початку

1919

років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена
більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати

в «совхози» та
сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю
сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для
особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицьк
ої
пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій
Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на
Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919
року на території
України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.



(10

(22) травня

1879
,

Полтава



25 травня

1926
,

Париж
)



український державний, військовий та

політичний діяч
,

публіцист
, літературний і

театральний
критик
. Організатор українських збройних сил. Член

Генерального секретаріату

Української
Центральної Ради

(від 28 че
рвня



31 грудня 1917
[1]
) на посаді Генерального секретаря

з
військових справ.

Головний отаман
військ УНР

(з листопада

1918

р.). Голова

Директорії
УНР

(9 травня 1919



10 листопада 1920). Дядько по матері патріарха

Мстислава
.

На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу

УГВК
, з 21 травня обраний головою цієї
організації. Водноч
ас увійшов до складу

Центральної

Ради
. 28 червня обраний до
складу

Генерального Секретаріату

на посаду Генерального секретаря з військових справ

Під час подій кінця 1917



початку 1918

рр., безжально припинивши спроби більшовицьких
переворотів у Києві в

листопаді
, грудні 1917

р. та

січні 1918 р
, довів, що з усього керівництва
республіки один лише він був здатен на рішучі ді
ї.
Натомість В. Винниченко назвав С.
Петлюру головним винуватцем конулікту з

РНК

і добився його відставки за «перевищення
повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18
грудня

1917

р. Петлюра подає у відставку.

Наприкінці березня 1918

р. С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на
його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств.

35
Західноукраїнська Народна Республіка. Акт Злуки ЗУНР з
УНР.

Захід

(за тодішнім правописом:

Західно
-
Українська
Народня Республика
[1]
[2]
,

ЗУНР
, опісля теж

Галицька Ре
c
публика

чи

Держава
)



українська
держава, що уактично існувала протягом 1918
-
19 рр., уормально ж і до 1923

р. на території
Західної

України

зі столицею у

Львові
.
Постала після

Першої світової війни

в
результаті

розпаду Австро
-
Угорщини
. Проголошена

19 жовтня

1918

року. Охоплювала
територію заселену українцями



Галичину
,
Буковину

й

Закарпаття
.

1 листопада

розпочався
військовий конулікт проти

Польщі
, яку підтримували країни

Антанти
, насамперед

Франція
.

22
січня

1919

року ЗУНР об'єдналася з

Українською Нар
одною Республікою
, отримавши
назву

Західна Область Української Народної Республіки

(ЗОУНР). Окупована

18
липня

1919

року в ході

українсько
-
польської війни
. Анексована
Польщею,

Румунією

і
Чехословаччиною
. До

15 березня

1923

року уряд ЗУНР перебував
у

еміграції
.

1 грудня

1918

р. делегація УНРади і представники

Директорії УНР

підписали
у

Фастові

попередню угоду про об'єднан
ня ЗУНР і

УНР
[9]

та остаточно схвалену вищим
органом держави

3 січня

1919

року.

21 січня

1919

р. представники Всекар
патського конгресу

Степан Клочурак

і

Дмитро
Климпуш

передали уряду ЗУНР у

Станіславі

рішення насе
лення краю про приєднання до
України закарпатських земель.

Велика Злука



урочисте оголошення

22 січня

1919

р. на

Соуійському
майдані

в

Києві

універсалу про об'єднання

УНР

і

ЗУНР

у соборну Україну,

День соборності
України
.

9

січня

1918

року

Центральна Рада

своїм

Четвертим Універсалом

проголосила

Українську
Народну Республіку

самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А

22
січня

1919

р. відбулося об'єднання УНР і

Західно
-
Української Народної Республіки

(ЗУНР).

36.
М.С. Грушевський: політик, історик, президент.

Г

(17

(29) вересня

1866
,

Холм
,

Царство
Польське
,

Російська імперія


24 листопада

1934
,
[1]
,

Кисловодськ
,

Ставропольський
край
,

РРФСР
,

СРСР
)



український історик, громадський та політичний діяч.
Голова

Центральної Ради

Української Народної Республіки

(
1917

1918
). Дійсний член
Чеської АН (1914),

ВУАН

(1923) та

АН СРСР

(1929), багаторічний голова

Наукового
Товариства ім.

Чевченка

у

Львові

(
1897

1913
), завідувач кауедри історії

Львівського
університету
(
1894

1914
), а
втор понад 2000 наукових праць.

Основні позиції суспільно
-
політичних поглядів М. Грушевського випливають із його концепції
історіосоуії.
Колосальна ерудиція у суері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук
загалом неминуче дала змогу вченому склас
ти своє розуміння суспільного процесу та
політичного розвитку. Це засвідчує, зокрема, вступна лекція, яку М. Грушевський виголосив
30 вересня 1894 р. у Львівському університеті, і у якій виклав свою історіосоуію що
визначала вихід на суспільно
-
політичну пр
облематику

Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного
самовизначення.

Це поняття він уормулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним,
логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначе
ння будь
-
якої
народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

Що з цього випливає:



прагнення до самостійності є об'єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку
будь
-
якого національного утворення;



самостійність і незале
жність народу пов'язана не лише з територіальними
володіннями, а й з відповідними Нахилами народу;



незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність
безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;



відсутність "політич
ної самостійності" можлива лише за умови, коли народність
співіснує з іншими за еуективного громадського ладу, раціонального державного управління.
Оскільки такої "благоліпності" досягти неймовірно важко, кожна нація має право захищати
своє природне прагне
ння до розвитку саме політичною самостійністю;



багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної
самостійності, залишається ображатися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку,
викривлену національно
-
культурну політи
ку;



борючись за вихід із великих політико
-
територіальних об'єднань, прагнучи до власної
державності й політичної незалежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у
своєму середовищі розумних і далекоглядних "кермачів", які приведуть народ до пр
оцвітання;



тільки вільна спілка вільних народів є еуективною і з морального, й з економічного
погляду.


За своє життя Михайло Сергійович Грушевський здійснив великі наукові дослідження, опублікував
близько двох тисяч наукових і науково
-
популярних праць, пу
бліцистичних статей. Порівняно з
попередниками М.Грушевський зробив вагомий внесок у вивчення багатьох проблем різних
періодів історії України. Перу М.Грушевського належать унікальна пам'ятка слов'янської культури
-

багатотомна "Історія України Руси" (1898
-
1956), праці "Історія українського народу" (1904),
"Київська Русь" (1911), "Ілюстрована історія України" (І911), "Історія української козаччини" (І9І5
-
І9І4), "Середні віки Європи" (1919), "Початки громадянства" (1921), "З історії релігійної думки на
Украї
ні" (1925) та багато інших.
Науково
-
педагогічна й публіцистична спадщина М.Грушевського
не обмежується його капітальними працями, трактатами, статтями, численними курсами лекцій,
які він читав з університетських кауедр. Дбаючи пр
о поширення історичних знань, учений поряд з
уже згадуваним вузівським підручником "Ілюстрована історія України", написав ще й дві книжки
для школярів. Перша з них
-

"Про старі часи на Україні. Коротка історія України"
-

відразу
витримала кілька видань і д
ійшла до нас у вигляді бібліограуічного раритету. Друга
-

"Історія
України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх"
-

побачила світ 1920 року, але значного поширення не набула. Майже весь тираж цього видання
був знищений

ще за життя автора.

У сучасній українській спільноті існує міу про Грушевського



президента УНР,
запроваджений

Дмитром Дорошенком
. Міу прижився в публіцистиці й у науковій літературі.
Тільки у вересні
-
жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували
«президентство» Грушевського.

З погляду уормального, юридичного, а відтак і науко
вого,

Грушевський не був президентом
Української Народної Республіки
. Такої посади в УНР не існувало, також її не передбачала
Конституція, яка була ухвалена в останній день уункціонування Центральної Ради. Невідомий
жодний акт, учинений Грушевським як през
идентом УНР.

Водночас кваліуікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною,
особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова
президент



голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був нап
ис
уранцузькою мовою

President du Parlament D'Ukraine

(президент

парламенту

України



тодішній відповідник сучасного Голови

Верховної Ради України
), а також пізніше підписувався
«бувший президент Українсь
кої Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався
українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою
Центральної Ради УНР.


История вопросы 37
-
54

37)
Варшавський договір 1920 р. та його наслідки. Радянсько
-
поль
ська війна. Ризький договір 1921 р.

ВаршаУвський договір



міждержавний договір Польщі і Української Народної
Республіки, згідно з яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу,
Симон Петлюра погоджувався визнати українсько
-
польський корд
он по річці Збруч і
далі по Прип'яті до її гирла.
Згідно з договором польський уряд Юзефа Пілсудського
відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772
року та визнав УНР.

Ця угода мала символічне значення для УНР. Попри

це, уряд Симона Петлюри мусив
піти на великі поступки, бо визнавалися уже де
-
факто встановлені кордони по межі
розташуванням польських військ в Україні


по річці Збруч. Це означало тимчасове
зречення від великих етнічних українських територій Галичини, З
ахідної Волині,
частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і »олмщини. Такий крок уряду
Симона Петлюри оцінили вкрай негативно деякі українські політики того часу і
більшістю населення окупованих Польщею територій.

За цим договором Польща зобов'язувала
сь не укладати міжнародних угод, спрямованих
проти України. Гарантувались національно
-
культурні права українського населення в
Польщі і польського в Україні. Договір уклали таємно, фактично, С.Петлюра визнав
питання Східної Галичини внутрішньою справою Пол
ьщі, чим нівелював угоду про злуку
між УНР і ЗУНР (1919). Складовою частиною договору була військова конвенція,
підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та
представником польського військового відомства Славеком, яка передб
ачала початок
спільних польсько
-
українських військових дій проти більшовицьких військ на території
України.

Польсько
-
радянська війна 1920



війна між Польщею і Українською Народною
Республікою, з одного боку, і РС«РР та Українською Соціалістичною Радянсько
ю
Республікою, з другого, у квітні
-
жовтні 1920. Це була спроба радянської армії
прорватися через Польщу до Німеччини, щоб захопити її та звідти понести соціалістичну
революцію по всьому світу.

Воєнні дії на польсько
-
радянському фронті були припинені після
укладення 09
листопада 1920 польським і більшовицьким керівництвом перемир'я. Проте вже
наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували
українські дивізії, прорив фронту у напрямку на Копайгород на праве крило, яке
тримала 5
-
а »ер
сонська дивізія армії УНР, та у напрямку на Лунинець, де знаходилася
2
-
а Залізна дивізія та Кулеметна дивізія армії УНР. 15 листопада червоноармійці
вступили в подільське містечко Літин. 18 листопада відбувся вступ сил Червоної армії
до Проскурова та станц
ії Деражня, 20 листопада


до Чорного Острова та Летичева.
Після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21
листопада були змушені відступити у Галичину. Перехід Дієвої армії УНР


до 27 тисяч
вояків


через річку Збруч
відбувся в районі Волочиська та села Ожигівці. Того ж дня
згідно з умовами преліминарного польсько
-
радянського договору, польські війська
залишили місто Новоград
-
Волинський. 22 листопада радянські частини вступили у
Волочиськ.В березні 1921 у Ризі між Поль
щею, з одного боку, та РС«РР і УРСР з другого,
підписано Ризький мирний договір 1921.

Ризький мир



договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 року представниками
РР«СР і УСРР, з одного боку, та Польщі


з другого[1], який формально закінчив
польсько
-
радян
ський збройний конфлікт 1919

1920 років, санкціонував поділ
українських і білоруських земель між Польщею та Радянською Росією та фактично
анулював Варшавський договір 1920 року.

Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у
Мі
нську, а згодом (від 21 вересня 1920) у Ризі. Польську делегацію очолював Я.
Домбський, радянську


К. Данішевський (Мінськ) та А. Йоффе (Рига); УСРР
репрезентував спершу Дмитро Мануїльський, а потім Юрій Коцюбинський і Емануїл
Квірінґ.

Наслідком переговор
ів стало підписання 12 жовтня 1920 року Договору про перемир'я
та прелімінарні умови миру, який набув чинності 18 жовтня 1920 року.

Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів та умов, які
регулювали різні економічно
-
правові питання.
Він уточнював державний кордон між
радянськими республіками та Польщею, залишаючи за останньою приблизно 180 тис.
км² на схід від Лінії Керзона. Обидві сторони визнавали незалежність створених
більшовиками маріонеткових УСРР і БРСР, «згідно з принципом сам
овизначення
народів», та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні
справи другої сторони, а особливо не дозволяти створення та перебування на своїй
території організацій, які «присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини

її
території». РР«СР і УРСР мали забезпечити за поляками на своїй території повну
релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права представникам
російської, української та білоруської меншин.

38)

Утвердження радянської влади в Україні. По
літика “воєнного
комунізму”.


Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10
березня 1919 р., коли
III

Всеукраїнський з’їзд рад у »аркові прийняв першу
Конституцію Української Соціалістичної радянської Республіки, розроблену на
основі
конституційної моделі більшовицької Росії.
Цей документ закріпив радянський лад в
Україні, перемогу „диктатури пролетаріату”. Центральним завданням цієї диктатури
Основний Закон УРСР ставив перехід від всевластя буржуазії до влади робітничого
к
ласу ( до соціалізму). Скасовувалась приватна власність,Ю декларувались
демократичні свободи. Влада трудящих мала здійснюватись через систему Рад
робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними органами
визначено Всеукраїнський з’їзд Рад
, Всеукраїнський ЦВК та Рада Народних Комісарів
(уряд республіки).

У другій полвині 1919 р. у зв’язку із захопленням України військами Денікіна, УРСР
тимчасово припинила своє існування.

Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські війська
Денікіна,
звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний
орган влади


Всеукраїнський революційний комітет, в міру звільнення української
території, призначав ревкоми в губерніях, повітах і містах. На початку 1920 р.
радянс
ьку владу на Україні було відновлено.

Проте загрозу для неї складали ще два ворожі вогнища:



перше


в Криму, де була сконцентрована 150 тис. білогвардійська армія генерала
Врангеля, який у квітні 1920 р. заступив на посту головнокомандувача збройними
сил
ами Півдня Росії А. Денікіна;


друге


з боку Речі Посполитої. Між урядами УНР (С. Петлюра) і Польщі (Ю.
Пілсудський) у квітні цього ж року було укладено Варшавський договір, який
передбачав спільну боротьбу проти радянської влади на Україні і відновлення
УНР на
чолі з Головним отаманом С. Петлюрою (як своєрідну компенсацію за допомогу С.
Петлюра віддавав полякам західноукраїнські землі, а також управління українськими
залізницями, брав на себе утримання військ тощо). І лише після розгрому польсько
-
петлюрів
ських військ і заключення між Росією і Польщею в жовтні 1920 р. перемир’я (18
березня 1921 р. було підписано Ризький мир між Польщею, Російською «едерацією і
Радянською Україною) та очищення впродовж червня
-
листопада 1920 р. українських
земель (у т. ч. і К
риму) від врангелівських військ, радянська влада остаточно
укріпилася на всій території України, окрім західноукраїнських земель. Західна Україна
увійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, »олмщина, Посяння,
Підляшшя і Лемківщина), Чехослов
аччини і Румунії (Буковина). Отже, боротьба за
незалежність України завершилась поразкою.

Основні причини поразки української національно
-
демократичної революції 1917
-
1920
рр.:



низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соці
альна база
визвольного руху;




очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на
підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни


політично несвідомими,
неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними і піддались на лоз
унги більшовиків;



робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності
України;



відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в
ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхо
м перевороту ліквідував
гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР,
українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та
ЗУНР;

ВоєУнний комуніУзм



назва внутрішньої політики більшовиків в 1918

192
1 роках під
час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в
країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими
необхідними ресурсами


в умовах війни, відсутності легітимної політичної влад
и та
недіяльності звичайних економічних механізмів керування економікою та народним
господарством.

Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21
березня 1921 року на X з'їзді РКП (б).

Елементи воєнного комунізму в Україні



червоний терор



російський шовінізм (українська мова оголошувалась котрреволюціоною
-

незаконною)



радянське адміністрування (управління)

Політика воєнного комунізму зламала господарство, саме її наслідком стало різке
скорочення виробництва зерна. Водночас
із загостренням дефіциту продуктів
харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого
став голод 1921

1922 років, що забрав життя мільйонів людей в Україні та у Поволжі.
Але


на відміну від своєї майбутньої поведінки


радя
нський уряд не приховував
наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги
голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення
більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робі
тничі страйки та селянські
повстання, які у 1921 році охопили Росію та Україну. »оч Червона армія й Чека нещадно
придушували ці повстання (наприклад, для придушення Тамбовського повстання була
використана хімічна зброя), Ленін був змушений визнати провал п
олітики воєнного
комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.


39)
Причини зaпровaдження НЕПу. Зміст політики, методи
впровaдження в Укрaїні тa результaти. Голод 1921
-
1923 рр.

НоваУ економіУчна поліУтика (неп)



економічна політика, яка про
водилася в
Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X
з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході
Громадянської війни.

Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господ
арства і
подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП


заміна продрозкладки
продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення
іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922

1924), в
результаті якої
рубль став конвертованою валютою.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і
Громадянською війнами.

З другої половини 1920
-
х років почалися перші спроби згортання НЕПу.
Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адмініс
тративно витіснявся
приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління
економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове
вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти

управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930
-
х
років НЕП був фактично згорнутий.

Обсяг сільськогосподарського виробництва скоротився на 40% у зв'язку із знеціненням
грошей і дефіцитом промислових товарів.Суспільство де
градувало, його
інтелектуальний потенціал значно ослаб. Велика частина інтелігенції була знищена або
покинула країну.

Таким чином, головне завдання внутрішньої політики РКП(б) і Радянської держави
полягало у відновленні зруйнованого господарства, створенні

матеріально
-
технічної і
соціально
-
культурної основи для побудови соціалізму, обіцяного більшовиками
народові.

Селяни, обурені діями продзагонів, не лише відмовлялися здавати хліб, але і піднялися
на озброєну боротьбу. Повстання охопили Тамбовщину, Україну
, Дон, Кубань, Повожжя
і Сибір. Селяни вимагали зміни аграрної політики, ліквідації диктату РКП(б), скликання
Установчих зборів на основі загального рівного виборчого права. На придушення цих
виступів були кинуті частини Червоної армії.

Незадоволення перек
инулося і на армію. 1 березня 1921 року моряки і червоноармійці
Кронштадтського гарнізону під гаслом «За Ради без комуністів!» зажадали звільнення з
в'язниць всіх представників соціалістичних партій, проведення перевиборів Рад і, як
випливає з гасла, виклю
чення з них всіх комуністів, надання свободи слова, зборів і
союзів всім партіям, забезпечення свободи торгівлі, дозволу селянам вільно
користуватися своєю землею і розпоряджатися продуктами свого господарства, тобто
ліквідації продрозкладки. Переконавшись

в неможливості домовитися з повсталими,
власті здійснили штурм Кронштадта. Чергуючи артилерійський обстріл і дії піхоти, до 18
березня Кронштадт удалося узяти; частина повсталих загинула, останні пішли до
«інляндії або здалися.


Безперечним

успіхом

НЕПу

б
уло

відновлення

зруйнованої

економіки
,
причому
,
якщо

врахувати
,
що

після

революції

Росія

втратила

багато

висококваліфікованих

кадрів

(
економістів
,
управлінців
,
виробничників
),
то

успіх

нової

влади

стає

ще

більшим
,
стаючи

справжньою

«перемогою над розрухою»
. В той же час, відсутність тих самих
висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.


Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок повернення в
буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926

1927 року досяг
ла економічних
показників довоєнних років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився
украй низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці»,
іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Р
осії через
нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була
нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.

Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі»


найбіл
ьш
дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити
село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний
спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню.

Голодомор в Україні 1
921

1923



масовий голод у південних областях України в
1921

1923 роках, спричинений вивезенням хліба Радянською Росією, на тлі посухи та
неврожаю на Кубані та Поволжі.

До 1923 року Україна (як Українська Народна Республіка, так і УСРР) формально була
неза
лежною від Радянської Росії, що не заважало владі останньої скеровувати війська
Червоної армії для грабунку української землі.

На цьому політичному і насильницькому фоні державного тероризму і розвинувся голод.
Його поширенню сприяли також посуха і неврожа
й, що 1921 року охопили
найважливіші зернові регіони Росії


Поволжя, Північний Кавказ, а в Україні її південні
степові райони. На півдні України восени 1920, взимку і весною 1921 випало лише 3/4
звичайної норми опадів. Катастрофічне становище було у Катер
инославщині,
Донеччині, Запоріжжі, Одещині, Миколаївщині і »арківщині. За рахунок північних і
правобережних районів, які менше постраждали від неврожаю в Україні було зібрано
300 млн. пудів зернових або 30 % врожаю 1916 р.

Протягом багатьох десятиліть у ра
дянських шкільних підручниках стверджувалося, що
на початку 20
-
х років голод охопив лише райони Поволжя. Так оголошувалося тоді і
перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги
саме в названий регіон. Про те, що такий же

голод охопив усю Південну Україну, звідки
масово вивозився хліб на Північ Росії і на експорт, Москва мовчала.

На жаль, тоді західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства,
страшний голод поширювався далі півднем України. До Катериносла
вщини, Запоріжжя
та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку
січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1 890 000 осіб, у березні


3 250 000,
в червні


4 103 000. За доповіддю представника Комітету Нансена, акр
едитованого у
Женеві, на півдні України взимку 1922 року голодувало 8 000 000 селян[6].

Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертельних
випадків. Зокрема, якщо за січень
-
березень 1922 року в »ерсоні народилося 918 осіб,
то вме
рло


5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ
1199 осіб, а пішло з нього


7323.


40)
Політика українізації: причини, хід, наслідки.

Українізація


політичне просування та впровадження елементів української мови та
української

культури в різних сферах суспільного життя.Українізація 1920
-
30 років була
складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації.

У 1923 р. на XII з’їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно
закликало спільними зусиллями доб
итися, щоб у партію та державний апарат ішли
неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава
підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид
цієї політики називався українізацією.

Перш ніж бр
атися за українізацію, належало провести зміни в партійному керівництві
України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радянських
урядовців чи, місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розуміння
необхідності українізац
ії й ще менше були схильні втілювати її. До того ж багато хто з
них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими».

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть
не намагався приховати ворожість до укра
їнської мови, звичаїв, до українізації взагалі.
Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої випливало, що оскільки
російська культура на Україні пов’язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той
час як культура українська


з відста
лим селянством і селом, то російська культура
рано чи пізно переможе, і обов’язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей
«природний процес».

»оч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхникамиу Москві, їх вважали
передчасними, тому його та ряд

інших визначних партійних чиновників
-
неукраїнців
відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих представників
Москви, як Лазар Каганович (український єврей, котрий очолив партапарат України й
був готовий проводити лінію партії на у
країнізацію), або українців, які щиро зичили
успіху українізації. До останніх належали Влас Чубар, що замістив Раковського на
посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист Олександр
Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і в
сюдисущий старий більшовик
Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були усунуті з посад
непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Ленін, український
радянський уряд міг братися за здійснення нової політики.

Перші зах
оди українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо
у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена
Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро
тих, хто розмовляв

лише російською, у уряді ж це співвідношення було один до трьох. У
серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали
вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. Тим, кому не вдалося
успішно закінчити ї
х, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали
користуватися українською мовою в усьому урядовому листуванні та публікаціях. А в
1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською
мовою. Попри відсутність помітного ен
тузіазму серед численних неукраїнських членів
уряду й партії нова політика дала вражаючі результати. Якщо в 1922 р. українською
мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р.

вже 70 %.

Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р.

українці скдадали
лише 35 % серед урядових службовців і 23 %


серед членів партії. До1926


1927 рр.
їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість, українці
переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово
-
партійної ієрархії. На
прикінці
1920
-
х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %..

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбільший вплив
вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли велику увагу
шкільництву, і їх
ні досягнення в цій царині вражають.


Така заінтересованість пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору,
щоб слугувати зразком нойого ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше
того, освічене населення збільшувало виробничий пот
енціал і міць держави; і нарешті,
освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності.
Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час революції
письменними були близько 40 % міського населення; ч
ерез 10 років


уже 70 %. На
селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 % Оскільки масова
освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти означало й
поширення українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізаці
ї системи освіти був М. Скрипник


голова комісаріату
освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того,
що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 %
вищих учбових закладів вели навч
ання виключно українською мовою. 97 %
українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська
меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть
курси української мови. До революції, коли українських ш
кіл практично не існувало,
українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 років їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на
їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. П
рограма українізації
вимагала 100 тис. учителів, а їх. було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула
Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але
йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,

можливо, тому, що радянсь
кі власті
лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох
підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університетах, полягала
в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися
кор
истуватися «селянською»’мовою. Типовим у цьому плані був вислів професора
Толстого з Одеси: «Я вважаю… всіх товаришів, котрі перейшли на читання лекцій
українською мовою, ренегатами». Однак навіть в університетах українські студенти
незабаром стали переваж
ати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних
настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко
-
Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь
великого відродження».

Аналогічне відродже
ння переживала україномовна преса, яку жорстоко придушував
царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятливішими. У
1922 р. з усіх публікованих на Україні к
y
ижок лише 27 % виходили українською мовою,
цією ж мовою виходило близько
-
10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою
друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373
виходили рідною мовою.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли
Скрипник з однодум
цями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов’язана із
загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними
причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що
українська краще, ніж будь
-
яка інша
мова, давала їм змогу здобути освіту, брати
корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої
професійні обов’язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути
романтичною й малозрозумілою ідеєю
-
фікс кри
хітної групки інтелігенції чи ознакою
відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й
самовираження суспільства, що модернізувалося.

41)
Сталінська індустріалізація: мета, суть та наслідки

Курс на індустріалізацію

-

з г
рудня 1925 р.,
XIV

з’їзду ВКП(б). Індустріалізація
-

система заходів, спрямованих на прискорений розвиток промисловості з метою
технічного переозброєння економіки й зміцнення оборони країни.

Причини індустріалізації: необхідність технічного переозброєння е
кономіки; створення
військово
-
промислового комплексу з прицілом на здійснення в майбутньому світової
революції; створення матеріально
-
технічної бази для економічної самостійності країни в
умовах капіталістичного оточення та можливої економічної ізоляції; т
ехнічної підготовки
до кооперування села (випуск тракторів, машин, сільськогосподарського інвентаря і т.
п.); зміни соціально
-
класової структури населення в бік збільшення кількості
пролетаріату (у країні селянство складало понад 80 %).

Передумови індустрі
алізації

До грудня 1925 р. була закладена певна база для початку індустріалізації: відновлена
економіка приблизно до рівня 1913 р.; зміцнилося фінансове становище держави
(завдяки стабільності й конвертованості червінця); з’явилися нагромадження й джерела
подальшого фінансування індустріалізації (успіхи НЕПу
-

прибутки від сільського
господарства, торгівлі, легкої промисловості і т. п.).

Етапи здійснення індустріалізації

1926 р.
-

жовтень 1928 р.
-

початок й підготовка форсованої індустріалізації: різко
вир
осли капіталовкладення (у 34 рази в порівнянні з 19241925 рр.); почалася
реконструкція старих виробничих фондів; будівництво нових, в основному невеликих і
середніх, підприємств; закладка нових електростанцій, включаючи Дніпрогес.

Жовтень 1928 1932 рр.
-

п
ерша п’ятирічка, що характеризувалася форсованим ривком
розвитку важкої індустрії, викликаним рішенням ЦК прийняти під тиском Сталіна не
«відправний» (річний темп розвитку промисловості
-

18 %), а «оптимальний» (2022 %)
варіант розвитку п’ятирічки, в ході
якої в Україні було створено: сільськогосподарське
машинобудування (»ТЗ почав випускати перші трактори в Україні; харківський завод
«Серп і молот»
-

складні молотарки; запорізький завод «Комунар»
-

зернові комбайни
та ін.); енергетичну базу (Дніпрогес і де
сятки менш потужних електростанцій);
розширена та обновлена металургійна база (побудовані заводи «Запоріжсталь»,
«Азовсталь», «Криворіжсталь»; реконструйовані металургійні заводи в
Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Макіївці, Комунарську); ліквідовано бе
зробіття.
Для збільшення потреб індустрії стало не вистачати коштів, відтак було згорнуто НЕП і
проведена масова колективізація, покликана дати додатковий хліб, а отже, валюту.
Встановлення твердої централізації управління економікою мало такі характерні р
иси:
заміна ринку директивним плановим розподілом ресурсів і товарів; зарплата перестала
бути відрядною й призначалася «згори»; усім госпрозрахунковим трестам
установлювалися тверді плани й заборонялась ініціатива збуту товарів; запровадження
карткової сис
теми (19281935).

1933
-
1937 рр.
-

друга п’ятирічка
-

подальше наростання індустріалізації (трохи
зниженими темпами
-

1314 % на рік).Побудовано нові підприємства
-

»арківський
турбінний, Новокраматорський завод важкого машинобудування, азотний завод у
Горлів
ці та ін. Соціалістичне змагання, підтримане партією як один із небагатьох засобів
підняття продуктивності праці в умовах диктатури, досягло апогею
-

стаханівського
руху (боротьба за зростання продуктивності праці за рахунок поліпшення організації
праці):
О. Стаханов
-

за допомогою двох кріпильників виконав 14 норм (102 т вугілля)
за добу; М. Ізотов
-
за допомогою 12 кріпильників добув 600 т вугілля; машиніст
Кривоніс (депо Слов’янська)
-

став удвічі швидше водити поїзди. У результаті:
піднесення зростало до
1937 р., після чого почався різкий спад.

1938
-
1941 рр.
-

третя п’ятирічка
-

спад виробництва, викликаний:репресіями міністрів,
директорів, інженерів в результаті пошуків «шкідників»; страхом проявити ініціативу;
відсутністю матеріальної зацікавленості при
постійній експлуатації моральних стимулів.

Підсумки індустріалізації

Країна з аграрної перетворилася в індустріально
-
аграрну, частково незалежну від
Заходу (перестали імпортувати трактори, турбіни, екскаватори, паровози та багато ін.).
Зміцнилася оборона к
раїни (можливість виробляти більш сучасне озброєння та у
великій кількості). Відбулися структурні зміни в промисловості: більшу частку складала
вже не легка й харчова галузі, а важка індустрія (шкідлива диспропорція, що
залишалася до самого кінця існування

СРСР). Ліквідовано безробіття, але знизився
життєвий рівень населення (інфляція, породжена браком коштів на індустрію; карткова
система; не вистачало товарів ширвжитку; життя в бараках у містах, що швидко
зростали, та ін.). Загальним результатом стали зго
ртання НЕПу й перемога
адміністративно
-
командної системи.

42)
Колективізація села: форми, методи, наслідки.
Голодомор 1932


1933 рр.

КолективізаУція


створення великих колективних господарств на основі селянських
дворів. Передбачалося, що результатом кол
ективізації стане ріст виробництва
сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі
селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної
власності.

«актично, метою було перетворення всієї робочої

сили села, а також міста, на
робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний
контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно
самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею дикта
тури влади над
усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення. Було відомо, що
реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити
землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши
яєць
, не підсмажиш яєшні».

Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала
війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин
Голодомору 1932

1933 років в Україні.

Більшовики доводили, що рано
чи пізно колективне сільське господарство має замінити
дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом
буде непросто й довго, особливо після тих вчинків, що їх за НЕПу отримали селяни.
Реакція селян на створення в 1920
-
х
роках колгоспів та радгоспів була
малообнадійливою


до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників
СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в
кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дво
рів (для України це
завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське
керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із
докорінним перетворенням сільського господарства.

У період колективізації в У
країні відбулися 7382 бунти селян і акти масової непокори,
15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У
20
-
30х роках була справжня селянська війна. Протягом серпня 1929 тільки офіційно в
УСРР зафіксовано 116 терористичн
их актів проти сільської влади та активістів.


Окрім масових виступів селяни вели боротьбу поодинці й дрібними групами


влаштовуючи терор більшовикам. Висилку селян здійснювали в округи Північного краю


70 тис. сімейств, Сибіру


50 тис. сімейств, Уралу



20
-
25 тис. сімейств, Казахстану


20
-
25 тис. Районами висилки були необжиті і малообжиті місцевості, де висланих
використовували на сільськогосподарських роботах або промислах (ліс, риба тощо).
Реальну кількість висланих важко підрахувати. Потрібно врах
овувати, що сім'ї могли
бути до 12 осіб[3]. У зв'язку з необжитістю деяких місцевостей, висилка була фактично
смертним вироком. У післявоєнний період на Західній Україні процесу колективізації,
диверсійно
-
терористичними та пропагандистськими заходами, прот
идіяло підпілля ОУН.

ГолодомоУр
1932

1933 років



акт геноциду українського народу, здійснений
керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932

1933 роках, шляхом організації штучного
масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місц
евості
на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили
українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва
Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на
придушення у
країнського національно
-
визвольного руху і фізичного знищення частини
українських селян.

Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян
представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932
-
33 років безпосередньо
призв
ела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська
влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під
час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України,
відмовлялася приймати
допомогу для голодуючих з
-
за кордону. Попри те, що дії
представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом,
кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального
законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ні
коли в СРСР не
розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при
тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти
загибелі людей від голоду.

Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним го
лодом не лише навмисно
замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь
-
де
згадувати.

Українці за кордоном СРСР зверталися із протестами до Ліги Націй, до урядів різних
держав.

27 вересня 1933 року представник Уряду УНР в еміграції
Олександр Шульгин звернувся
до 14
-
ї Асамблеї Ліги Націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до
голоду в Україні.

На знак протесту проти дій уряду СРСР та щоб привернути увагу світової громадськості
до трагедії України, ОУН організувала
замах на консула СРСР у Львові. Виконати вирок
ОУН зголосився 19
-
річний гімназист Микола Лемик. 21 жовтня (22 жовтня) 1933 року
він застрелив начальника канцелярії консулату СРСР у Львові Олексія Майлова (емісара
ГПУ, особистого представника Й. Сталіна).

Негайний суд у Львові, який відбувся в жовтні
-
листопаді 1933 року, засудив Лемика до
смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення.

43)
Політичні репресії 1920
-
30
-
х рр. в Україні. Утвердження
тоталітарного режиму.

Невід’є
мною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який
повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь


яку
опозицію сталінському режиму, будь


які прояви інакомислення.
Органи ДПУ


НКВС
розгорнули масові репре
сії проти всіх прошарків населення.


Початок масового вишуковування „класових ворогів”


„ворогів народу” поклав
сфабрикований ДПУ “шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу
була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві
. Із 49 засуджених у
цій справі


7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями
прокотилися по Україні.


Перша


1929

1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки
Визволення України (СВУ)” , ліквідація УАПЦ.


Друга


1932

1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та
партпрацівників).


Третя


1936

1938 рр.: так званий „великий терор”, в центрі якого були репресії
проти військових.


У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних дія
чів української науки, культури,
релігії


як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся
процес над 45 „керівниками” СВУ. Серед них


академік С. Єфремов, професори Й.
Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька
-
Черняхівська та ін. В
1931 р. відбувся ще один процес


так званого „Українського національного центру”, за
яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік
М. Грушевський, відомий історик
-
марксист М. Яворський та ін.
У сталінських застінках
загинули українські академіки


геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С.
Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало
корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Дин
ника, М.
Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.


За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій,
Д. «альківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та
письменників. Репресії не обминули й театр.
У 1933 р. було заарештовано видатного
режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль”


закрито. У грудні 1934 р.
у справі так званого „Українського центру білогвардійців
-
терористів” було засуджено до
розстрілу 28 представників української інтелі
генції. Протягом 1933 р. від наукової
роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього
загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник
та багато інших. У цілому за ці роки Україна втрат
ила близько 500 талановитих
письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О.
Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир’єв, Л. Луков та ін. У 30
-
х роках О.
Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і пер
еїхати до Москви.
Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано
понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів).
Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники,
п
артпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники.


Отже, в 30
-
ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У
суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним
наслідком масових репресій бу
ло фізичне винищення найбільш активної та
інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом
репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в
Україні зокрема.

44)
Західноукраїнські зем
лі у складі Польщі у міжвоєнний період.
Утворення Організації українських націоналістів.

Спочатку влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною.
На Паризькій мирній
конференції Польща забовязалася перед державами Антанти гарантувати українському
нас
еленню автономію. Польська конституція гарантувала право українців на рідну мову
в публічному житті та навчанні. Крім цього закон від 26 вересня 1922 року надавав
самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і
Тернопільському. А
ле ці закони так і залишились на папері.

Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій (бойкотування
перепису та виборів, застосування тактики терору та саботажів) проте в більшості
випадків це не принесло результатів.

Змінюється п
олітика західноєвропейських держав, які погоджуються на анексію східної
Галичини Польщею. У цей час політичну владу у Польщі очолює партія народних
депутатів, які домагалися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом
примусової асиміляції створ
ити одно національну польську державу. В економічному
плані українські землі повинні були перетворитися в аграрно
-
сировинний придаток
Польщі. Було офіційно поділено країну на дві господарські території: Польщу «А»
(корінні польські землі) і Польщу «Б» (укр
аїнські та білоруські землі). Землі району «а»
підтримувалися і економічно стимулювалися, а землі Польщі «б» економічно
обмежувалися. Стримування промислового розвитку західної України не дало
можливості залучити сільське населення для роботи на фабриках т
а заводах.
Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість до мінімуму знижувати
заробітну плату. У Західній Україні вона становила 50

60 % заробітку робітників
промислових центрів Польщі і часто не забезпечувала необхідного прожиткового
мініму
му. Крім того, на погіршення матеріального становища робітників впливали
примусові відрахування на армію, прибутковий податок тощо. В умовах економічної
кризи хронічним явищем було безробіття.

Охорону праці на підприємствах не забезпечували, частими були н
ещасні випадки.
Робочий день досягав 14

15 годин. («абриканти і заводчики широко використовували
працю і;жінок і підлітків; виплачуючи їм за однакову роботу нижчу заробітну плату, ніж
робітникам
-
чоловікам. Важкими булижитлово
-
побутові умови робітників. У р
обітничих
кварталах міст були відсутні водопровод, каналізація , електрика.

не вдалося вирішати проблему аграрного перенаселення і безземелля в селі. Польській
уряд намагався витравити поняття «Україна» та «українець». У 1924 було
проголошення державною мо
вою на території Польщі польську мову. Українські землі
передалися у розпорядження так званих осадників. Вони сприяли асиміляції
українського населення і виконували каральні функції.

Чисельні антипольські акції саботажу які здійснило українське підпілля вл
ітку 1930
призвело до проведення польським урядом масових репресій проти українського
населення Галичини


«Пацифікація»(умиротворення заспокоєння) , проводилося з 14
вересня до жовтня 1930р.. Спеціальні війська проводили чисельні ревізії в приватних
будин
ках, стягувалися з селянських громад контрибуції продовольством і фуражем.,
арешти українських активістів, розправи та знущання над українськими селянами,
закриття українських установ і громадських організацій. Впливові українці звернулися
до Ліги націй з
проханням розглянути дії каральних відділів під час «пацифікації» і
змусити Польщу припинити репресії. У Березі
-
Картузькій був організований
концентраційний табір для політичних в’язнів.

Важливим чинником суспільного життя на західноукраїнських землях бул
а греко
-
католицька церква У захисті прав греко
-
католицького населення від утисків поляків
важливу роль відігравав митрополит А. Шептицький, який виступав проти пацифікації і
підтримував політику нормалізації.У 20
-
ті роки серед українців краю поширюються
пр
орадянські погляди, так у 1919 р. утворюється Комуністична партія Східної Галичини,
яка в 1923 р. стала Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Партія діяла
нелегально, керував нею В. Затонський.. У 1938 р. партія була розпущена.

У 20
-
ті роки Ідеол
огією революційного руху став інтегральний націоналізм, головним
ідеологом якого був Д. Донцов.

Інтегральний націоналізм
-

тоталітарна форма націоналізму, Майбутня Українська
держава повинна бути тоталітарною, а не демократичною. Основні ідеї: 1)об’єднанн
я
української нації, 2)здобуття незалежності України,3) політична система майбутньої
держави мала засновуватись на владі однієї націоналістичної партії, 4)на чолі держави
верховний керівник, або вождь з необмеженою владою

^ У 1920 р. у Празі засновується У
країнська Військова Організація (УВО), що прагнула
продовжити боротьбу з поляками. У 1929 р. представники УВО та “Української
націоналістичної молоді”, “Легіону українських націоналістів”, “Асоціації
націоналістичної молоді” зустрілися у Відні та заснували

“Організацію українських
націоналістів”(ОУН.) Командиром її було обрано Євгена Коновальця. ОУН була
підпільною організацією.

Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби
проти польського та радянського режимів, підгот
овки до національної революції на всіх
українських землях. Починаючи з 1930р. ОУН організовує акції саботажу проти
польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. Перша заповідь
ОУН проголошувала: “Здобудеш Українську державу або загинеш

у боротьбі за неї”.

Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб. (вбивство міністра
внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія)
Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів.
Особливо
загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у 1938 р. в Роттердамі агентом
НКВС лідера організації Є. Коновальця Розходження виявилися між ветеранами і
молоддю. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби. У 1940р. ОУН
розділ
илася на дві гілки ОУН (Б). Молоді радикали проводом С. Бандери (Стецько,
Шухевич) вимагали від лідерів віддати перевагу власне боротьбі на терені України;
застосувати радикальні методи . та ОУН(М) під проводом А. Мельника, люди старшого
віку (Мельник, Бар
ановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш
поміркованих дій.

ОрганізаУція україУнських націоналіУстів (ОУН)



український громадсько
-
політичний
рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її
збереж
ення та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі
легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929
року у Відні, легалізована в Україні у 1993 році.

ОУН виникла внаслідок об'єднання Української

військової організації (УВО) та
студентських націоналістичних спілок:



Групи української національної молоді;



Легії українських Націоналістів;



Союзу української націоналістичної Молоді.

У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані
члени
підтримали Андрія Мельника (ОУН
-
М), тоді як молодші і радикальніші члени


Степана
Бандеру (ОУН
-
б). Остання група отримала контроль над націоналістичним рухом на
Західній Україні, в тому числі над військовим крилом ОУН


Української повстанської
армі
ї (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору.

В 2013 році ОУН (б) та ОУН (м) оприлюднили спільну заяву про бажання
«консолідувати український націоналістичний рух і передусім відновити єдність ОУН»,
яку підписали голови організацій Стефан
Романів і Богдан Червак.

Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на
всій українській етнічній території.Ця мета мала досягатися через національну
революцію та встановлення диктатури.


Економіка держави планувалася як п
оєднання приватної, націоналізованої та
кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь
-
який партійний чи класовий поділ
та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і
за кордоном.

Звинувачуючи соціалістичний та лібе
ральний табори у поразці Української Народної
Республіки 1917

1920, ОУН наголошувала на важливості формування сильної
політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».

Для ідеологічного обґрунтування своєї діяльності ОУН використовувала
ідеологію
націоналізму Дмитра Донцова, основні положення якої були викладені ним у його праці
«Націоналізм»[4].

45)
Західноукраїнські землі у складі Румунії у міжвоєнний
період.

Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю
у
порівнянні з власне румунськими землями.
Це при тому, що рівень життя в Румунії був
одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського
населення.

Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16
в
ересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало
участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до
25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Над учасниками антирумунського
виступу ві
дбувся процес, відомий під назвою „процес 500”. Через активне втручання
міжнародної спільноти, вироки виявилися відносно м’якими. Було засуджено лише 85
чоловік.

У 1929 р. на Буковині почала діяти прокомуністична організація „Визволення”,
основними ідеями
якої були: приєднання до Радянської України, одержавлення
економіки, проведення аграрних перетворень. Масової підтримки організація не мала.

^ У 1927 р. була організована Українська національна партія, керував якою В.
Залозецький. Дана ліберальна партія в
иступала за легальні методи боротьби і
компроміс з урядом. У 1935 р. почала формуватися радикальна націоналістична
організація, своїми ідеями близька до поглядів ОУН. На її чолі стояли О.Забачинський, І.
Григорович, Д. Квітковський. В 1938 р. після приходу

до влади в Румунії військових
легальні політичні партії припинили своє існування.

46)
Західноукраїнські землі у складі Чехословаччини у
міжвоєнний період. Проголошення незалежності Карпатської
України.

Y
ряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику
до Закарпаття порівняно з і
урядами Польщі і Румунії. Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня
1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання
української мови й розширення чеської.
Робились часткові інвестиції в
промисловість,
але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з
чисельністю робітників


6718.

Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель,
які були роздані селянам. Почалося будівництво дорі
г, мостів, проводилася
електрифікація. Слід зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж
отримував від нього прибутків.

Політичне життя Закарпаття було складним. Власне української партії тут спочатку не
було. Політичні течії були предста
влені москвофільством, та українофільством. Серед
авторитетних організацій москвофілів було „Общество им. Духновича”. У 30
-
х рр.
українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлієм Бращайками
заснували освітнє товариство «Просвіта». Особливої поп
улярності серед молодої
інтелігенції набула організація українських скаутів «Пласт».

КарпаУтська УкраїУна (до 26 жовтня 1938 Підкарпатська Русь)



автономна
республіка у складі Чехо
-
Словаччини в 1938

1939 рр., Українська незалежна держава


в основному на
гірській частині території Закарпаття з 14 по 15 березня 1939
року.Назва неофіційно вживалася і до 1938 року для означення більшості теперішнього
Закарпаття.

12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну
більшість голос
ів виборців (близько 92,4 %) здобули кандидати Українського
Національного Об'єднання.

15 березня 1939 р. Сойм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність
Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України
(Конституційн
ий закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний
устрій (президентська республіка), державну мову (українська).

Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо
-
жовтий стяг і
український національний гімн «Ще не вмерла Украї
ни..». Герб


червоний ведмідь на
лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з
хрестом на середньому зубі.

Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив
прем'єр
-
міністром нового ур
яду суверенної держави Юліана Ревая.Головою Сойму
обрано Августина Штефана, заступниками Степана Росоху та «едіра Ревая.Волошин
після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до
Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатсько
ї України під охороною Рейху та
недопущення її захоплення Угорщиною.

Августин Волошин:

«Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення
нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем'єр
-
міністр доктор Волошин.
»уст».

Але вранці німецький консул у »усті порадив українцям «не чинити опір угорському
вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську
Україну під протекторат».

47)
Західна Україна у радянсько
-
німецьких договорах 1939 р.
Почато
к Другої світової війни. “Радянізація” приєднаних
областей
.


Напередодні Другої світової війни українські землі перебували під владою чотирьох
держав: найбільша їх частина


Українська РСР


у складі СРСР, Східна Галичина та
Волинь


під владою Польщі, Пів
нічна Буковина з »отинським, Ізмаїльським та
Акерманським повітами належали Румунії, Закарпаття входило до складу Чехо
-
Словаччини, а у березні 1939 р. була окупована угорськими військами.

Напередодні Другої світової війни СРСР опинився в центрі міжнародних

відносин. Від
його позиції залежав їх подальший хід. Прихильності СРСР домагалися як Англія з
«ранцією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом стала проблема остаточного
вибору орієнтира.

На думку Й.Сталіна союз з Англією та «ранцією, у кращому ви
падку, міг принести
напружені відносини з Німеччиною (головний торгівельний партнер СРСР), а в гіршому


війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР на певний час осторонь
світового конфлікту і давав можливість втрутитись в нього у зручний момент. Та
кож
можна було розраховувати на припинення бойових дій з Японією, що велись на
території МНР в районі річки »алхін
-
Гол, на яку як союзник могла вплинути лише
Німеччина, і на територіальні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, «інляндії та
Румунії. Німеч
чина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР із гри та розв’язати собі
руки для агресії проти Польщі, а згодом і проти країн Заходу. Зрештою Сталін схилився
до союзу з Німеччиною. Після нетривалих переговорів міністра закордонних справ
Німеччини Ріббент
ропа і наркома закордонних справ СРСР Молотова 23 серпня 1939 р.
в Москві, у Кремлі був підписаний пакт про ненапад між Радянським Союзом та
нацистською Німеччиною. Цей документ, що увійшов у історію як «пакт Молотова


Ріббентропа», складався із семи стат
ей і передбачав зобов'язання двох сторін
утримуватись від агресивних дій стосовно одна одної чи будь
-
яких Інших дій спільно з
третіми державами, які б загрожували інтересам однієї зі сторін, що домовлялися.

Окремою частиною радянсько
-
німецького договору ст
ав таємний протокол, що
передбачав розмежування сфер інтересів обох держав у Європі. Низка його положень
безпосередньо стосувалася українських земель: межа сфер та інтересів нацистської
Німеччини та СРСР мала проходити по лінії рік Нарва, Вісла, Сян. Таким

чином,
більшість території Західної України повинна була відійти до Радянського Союзу.
Лемківщина та »олмщина потрапляли до німецької зони впливу.

Ще 23 травня 1939 р. Гітлер заявив на нараді з генералами: «Не може бути мови, щоб
пощадити Польщу. Існує ли
ше питання про напад на Польщу при першому ж зручному
моменті».

ДруУга світоваУ війнаУ



наймасштабніша світова війна в історії людства. Почалася 1
вересня 1939 і тривала 2 194 дні[1] до 2 вересня 1945, коли на борту лінкора «Міссурі»
підписано капітуляцію

Японії перед союзними державами. Друга світова війна значно
вплинула на долю людства. В ній брала участь 61 країна (80% населення Землі). Воєнні
дії відбувалися на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн осіб
у всьому світі. Загальн
і людські втрати досягли 50
-
55 млн осіб, з них загинуло на
фронтах 27 млн.

Датою початку війни прийнято вважати 1 вересня 1939 року, коли Німеччина розпочала
окупацію Польщі, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Велика Британія та
«ранція оголосил
и війну Німеччині через два дні, що дозволяє вважати початком
світової війни саме цю дату. Інші дати, що розглядаються деякими авторами як дати
початку війни: початок японської інтервенції в Манчжурію 13 вересня 1931, початок
другої японсько
-
китайської вій
ни 7 липня 1937 року та початок угорсько
-
української
війни[2] 14 березня 1939 року.

Друга світова війна мала кілька театрів воєнних дій:



східноєвропейський



західноєвропейський



середземноморський



африканський



тихоокеанський

Питання про причини Другої світов
ої війни залишається в історичній науці досить
дискусійним і неоднозначним. Але більшість дослідників[Джерело?] виділяють такі
основні причини:

Версальсько
-
Вашингтонська система, що встановила «несправедливі», з погляду
деяких країн, кордони (серед іншого


недостатнє врахування етнічного принципу) та
систему економічних і політичних взаємин;

фашистські та мілітаристські держави, що програли війну, на чолі з Німеччиною, Італією
і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозпод
ілу
світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися
переважно під контролем Великої Британії, «ранції, США і СРСР;

пропаганда СРСР «світової революції» та практична діяльність у напрямку її підготовки
(прийняття «Програми

світової революції», спроби експорту революції);

неефективність Ліги націй;

загострення суперечностей між великими державами через глибоку економічну кризу;

політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія, «ранція та СРСР[3]
сподіваючись вгаму
вати їхні апетити.

Радянізація


насильницьке насаджування на певній території норм економічного,
суспільно
-
політичного та культурного життя , що було характерним для тоталітарного
Радянського Союзу.

Історично включала створення органів радянської влади, п
роведення виборів , які
проходили під контролем більшовиків з відстороненням опозиційних їм кандидатів,
націоналізації землі та власності, репресії проти представників ворожих класів. В наш
час під радянізацією розуміється копіювання зразків радянського жи
ття (культ
особистості вождя, колективістська ідеологія, обов'язкова участь в пропагандистських
заходах і т. п.). В роки громадянської війни радянізація відбувалася на територіях,
захоплених Червоною армією. В подальшому радянізувались території, що
приєдн
увались до РР«СР та СРСР. Після закінчення Другої світової війни радянізація
відбувалася в країнах соціалістичного табору.

48)
Напад Німеччини на СРСР. Бойові дії 1941


1942 рр. на
території УРСР і її окупація.

НімеУцько
-
радяУнська війнаУ


збройний конфлі
кт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22
червня 1941 року по 8 травня 1945 року. Складова Східноєвропейського театру
воєнних дій Другої світової війни. В німецькій історіографії отримала назву Східного
фронту (нім.
Ostfront), а в радянській


Великої Вітч
изняної війни (рос. Великая
Отечественная война). У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина,
Румунія, »орватія, Болгарія, Словаччина і «інляндія.

Бої німецько
-
радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії 20 століття.
Війна с
упроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів,
знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Близько третини усіх загиблих
у Другій світовій війні припадає на німецько
-
радянську війну. Перебіг війни зумовив
поразку Німеччин
и, а з нею усіх країн Осі у Другій світовій війні. Результати війни
спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від
нього комуністичних режимів, але в підсумку стали однією з головних причин його
розпаду.

Жертвами даної в
ійни стали, за деякими оцінками, біля 27 млн громадян СРСР.
(Офіційна кількість втрат з боку Німеччини


13 млн осіб.[Джерело?]) За підрахунками
інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5
-
4 млн.
українців, у партизанських фо
рмуваннях


від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА


понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8
-
10 млн, демографічні


10
-
13 млн осіб.

В результаті німецько
-
радянської війни загинуло понад 30 мільйонів осіб. Це
був
найкривавіший театр воєнних дій в ході Другої світової війни. В боях була задіяна
найбільша кількість сухопутних сил за всю історію воєн 20 століття. Конфлікт
супроводжувався великими втратами як серед військових, так і цивільного населення.
»арактерно
ю ознакою протистояння була ідеологічна боротьба


комунізму і націонал
-
соціалізму, яка сприяла жорстокості у війні. Під час конфлікту обидві сторони широко
застосовували тактику «випаленої землі», масові розстріли, знищення населених
пунктів тощо.

На тери
торії України німці спалили разом із мешканцями 250 сіл. У 230 концтаборах і
гетто, а також в інших місцях масового знищення від рук нацистів загинуло 5,5 млн
людей. Близько 2,5 млн полягло на фронтах. З 2,8 млн людей, яких гітлерівці вивезли
до Німеччини
з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському
господарстві, близько 2,4 млн осіб були з України. Втрати українського народу у війні
становлять 40
-
44 % від загальних втрат СРСР.

49)
Німецький окупаційний режим в Україні. Рух Опору.

Окупувавш
и Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору.
Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні
1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з
дозволу Гітлера

були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом
і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської
областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої
«Трансністрії», створ
еної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської,
Дрогобицької, Ста
-
ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт
«Галичина», що увійшов до складу польського генерал
-
губернаторства. Того ж місяця
створено рейхско
-
місаріат «Україна»,
поділений на 6 генеральних округів:

1) «Волинь»


Рівненська, Волинська і Кам'янець
-
Подільська області, а також південні
райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) «Житомир»


Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони
Поліськ
ої області БРСР;

3) «Київ»


Київська і Полтавська області.

4) «Миколаїв»


Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) «Таврія»


лівобережні райони Миколаївської (тепер »ерсонської) і Запорізької
областей.

6) «Дніпропетровськ»

Дніпр
опетровська і частина Запорізької області.

За Україною нацисти не визнавали права на будь
-
яке державне існування, а її
територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників
«нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України

«німецькою Індією», а
український народ


білими рабами. Українська нація була оголошена
«неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та
їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним
т
ранспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла
комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було
заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення
позбавлялося елементарних

юридичних прав, власної історії та культури. Українська
земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю
Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовува
ли для ремонту військової
техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім
власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у
дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в
них з ранку
до пізнього вечора. І як результат


85% усього постачання Німеччини продуктами з
окупованих радянських територій здійснювалося з України.

Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали
навчальні заклади й наук
ові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського
народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним
терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території
України гітлерівцями було повн
істю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл.
У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти
зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували
конюшні, закрили всі дитячі садки, а ї
х майно пограбували.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було
ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн
неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини
СС
знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у
Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення


євреїв,
українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних
національностей.

Політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету
підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на
окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати
єдність, волю й с
илу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму
змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і
власну поведінку.

Рух опору



організовані зусилля частини цивільного населення країни, спрямовані на
опір л
егітимній чи окупаційній владі і підрив громадського порядку та стабільності.

Це поняття увійшло в політичну літературу під час Другої світової війни і спочатку
вживалося на означення підпільної і повстанської боротьби народів Європи проти
окупації Німеччи
ною та її союзниками. Найбільш відомими в Європі вважаються
французькі «макі», італійська «Резистенца», польська Армія Крайова, Українська
Повстанська Армія.

З початку 1960
-
х під рухом опору розумілася боротьба за національні, політичні та
громадянські пра
ва народів, що перебували під контролем комуністичних сил СРСР,
країн Східної Європи.

50)
Визволення України у 1943


1944 рр. Наслідки війни і втрати
України.

Бої за Україну супроводжувалися безвідповідальним і безжальним використанням
місцевого людського

контингенту в наступальних операціях Червоної армії. Радянські
мобілізації на території України в Другу світову були частиною загальносоюзної
призовної кампанії, зорієнтованої від перших місяців війни не на формування дієвої
стратегії, навчання й підготов
ку військ до ведення бойових дій, а на здобуття перемоги
за рахунок значної кількісної переваги в живій силі. Під час війни в УРСР вони
відбувалися двома хвилями. Перша (від 23 червня 1941 року до повної окупації
республіки в липні 1942
-
го) збігалася в час
і з оборонними боями, а друга (1943

1945)


із проведенням наступальних операцій, наслідком чого стало повторне захоплення
Червоною армією території України.

Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного,
Південно
-
Західного та Во
ронезького фронтів почало визволення України від німецьких
окупантів. Внаслідок проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р.
були звільнені північно
-
східні райони Донбасу і »арків (15 лютого 1943 р.). Однак сили
ворога знову були недооцінені
. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до
активних дій і скоро мусять відійти за Дніпро. Німецьке командування у березні 1943 р.
завдало Червоній армії потужного контрудару з району Краснограда, внаслідок чого
вона з великими втратами змушена була за
лишити »арків (16 березня 1943 р.) і відійти
за Сіверський Донець.

Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях
під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були
залишити »арків і відступит
и з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р.
почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ.
Звільнення України від німецької окупації відбувалося за дуже важких умов. Радянські
полководці прагнули подолати німецьку обо
рону за будь
-
яку ціну, кидаючи в лобові
атаки на німецькі кулемети та інші вогневі засоби десятки тисяч солдатів. Їхнє невміння
маневрувати силами призводило до величезної кількості марних втрат. Німецькі
з'єднання зазнавали незначних втрат і, стримуючи ра
дянські війська малими силами,
відходили на нову, заздалегідь підготовлену лінію оборони, де останнім доводилося
починати все спочатку.

На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була
проведена Корсунь
-
Шевченківська операція, де

потрапило в оточення значне
угруповання вермахту. Однак його більшій частині вдалося вирватись з оточення через
недбалі дії командувачів 1
-
м і 2
-
м Українськими фронтами Ватутіна і Конєва. Радянські
війська у січні
-
березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Берд
ичевом, Кіровоградом,
Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р.
і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець
-
Подільський,
Кримський півострів. Під час проведення Львівсько
-
Сандомирської
операції 27 липня
1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно
-
Карпатська операція у жовтні
1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із
Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові ді
ї за
кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної і Центральної Європи, переможно
закінчивши війну 9 травня 1945 р.

51)

Рух Опору на окупованих українських територіях: радянський
партизанський та націоналістичний ОУН
-
УПА.


ОУН
-
УПА



поняття, яким у розмо
вному стилі об'єднують діяльність ОУН (заснованої
1929 року) та УПА (1942

1954) під час Другої світової війни. Під абревіатурою «ОУН»
найчастіше мають на увазі ОУН(б)


відгалуження Організації українських
націоналістів, що виникло внаслідок її розколу 194
0 року та на чолі якого був Степан
Бандера. Саме ОУН(б) була тісно пов'язаною з Українською повстанською армією.

Попри часто тісний зв'язок між цими організаціями, використання абревіатури ОУН
-
УПА
(через дефіс) є неправильним, оскільки ці утворення мали ці
лком різний характер (ОУН


громадсько
-
політичне утворення, УПА


збройне формування).

УкраїУнська повстаУнська аУрмія

(УПА)


військово
-
політичне формування, що діяло в
Україні протягом 1942

1953 років[3]. Це було озброєне крило Організації українських
н
аціоналістів[4][5]. Розпочало свою діяльність з весни 1943 року на територіях, які
входили до складу: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь
-
Поділля)


з
кінця березня 1943, Генерал
-
губернаторства (Галичина


з кінця 1943, »олмщина


з
осені 19
43) та румунської Трансністрії (Північна Буковина)


з літа 1944.

УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли
впродовж 1950
-
1960
-
х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був
генерал Роман Шухевич, з 19
50 по 1954 рр.


Василь Кук.

Ставлення до УПА в українському суспільстві впродовж років після відновлення
незалежності 1991
-
го коливається між позитивним (борці за незалежність) і
протилежним («німецькі колаборанти»): сама оцінка часто спирається на
пропаг
андистські штампи обох сторін.

З 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942,
свято ПокроУви ПресвятоУї БогороУдиці).

Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та
пов'язане з цим питанням
надання ветеранам УПА пільг на державному рівні,
залишалося невирішеним до прийняття ВР України пакету законів «Про декомунізацію»
9 квітня 2015 року більшістю голосів та їх підписання Президентом Петром Порошенком
15 травня 2015 року (ще значно раніше дек
ілька західних областей вже приймали
рішення про надання пільг ветеранам УПА на своїх рівнях).[6] Закони опубліковані 20
травня 2015 року та набули чинності з 21 травня того ж року.[7]. З 2015 року вояки
УПА мають статус борців за незалежність України у »»

столітті. Ініціатором
законопроекту був син Головнокомандувача УПА Юрій
-
Богдан Шухевич.

Боротьба Української повстанської армії



складова Українського визвольного руху
1920

1950 років.

ОрганізаУція україУнських націоналіУстів (ОУН)


український громадсь
ко
-
політичний рух,
що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її
збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі
легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3

лютого 1929
року у Відні, легалізована в Україні у 1993 році[2].

ОУН виникла внаслідок об'єднання Української військової організації (УВО) та
студентських націоналістичних спілок:

Групи української національної молоді;

Легії українських Націоналістів;

Сою
зу української націоналістичної Молоді.

У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени
підтримали Андрія Мельника (ОУН
-
М), тоді як молодші і радикальніші члени


Степана
Бандеру (ОУН
-
б). Остання група отримала контроль над наці
оналістичним рухом на
Західній Україні, в тому числі над військовим крилом ОУН


Української повстанської
армії (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору.

В 2013 році ОУН (б) та ОУН (м) оприлюднили спільну заяву про бажання
«консолідувати

український націоналістичний рух і передусім відновити єдність ОУН»,
яку підписали голови організацій Стефан Романів і Богдан Червак.

52)
Відбудова господарства УРСР. Еволюція тоталітарного
режиму. Голод 1946


1947 рр.

Розглядаючи саме загальні підходи щ
одо політичних пострадянських трансформацій,
хотілось би зазначити один з підходів, який запропонував дослідник Полохало.

^ Перший тип політичного режиму склався у трьох колишніх радянських
прибалтійських республіках


Латвії, Литві й Естонії, і сьогодні м
алоймовірно, щоб вони,
особливо після вступу до ЄС, звернули з демократичного шляху розвитку.

^ До другого типу


напівавторитарного


можна віднести політичні режими, що
функціонують в Україні, Грузії, Азербайджані, Вірменії та Молдові.


Неможна не погоди
тися з доказами цього політолога, що напівавторитарні режими


зовсім не результат невдалих спроб демократизації й недемократії, що переживає
процес становлення, а «альтернативи демократії, що свідомо впроваджуються». Лідери
напівавторитарних режимів свідо
мо обрали шлях обмеженої трансформації, що більше
відповідає їхнім інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не
піддаючи себе політичним ризикам. Різні країни в даному випадку можуть розвиватися
різними шляхами й за рівнем динамічно
сті

^ Авторитарні політичні режими


це Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан.
«ранцузький політолог «іліпп Бенетон дає таке визначення головних відмінностей
авторитарних режимів від режимів демократичних: «Перші відкидають демократичну
гру, ві
льну конкуренцію на виборах, ризик для правителів бути відправленими у
відставку виборцями; або вони відкидають вибори, або організують помилкові вибори зі
заздалегідь відомими результатами. Авторитарний режим припускає альтернативність
лише за умови зміни

власної природи».

І, нарешті, четверту групу пострадянських країн, до якої слід віднести Туркменистан і
Узбекистан, можна кваліфікувати як неототалітарні. Новітній різновид тоталітаризму, за
якого тотальний контроль, систематичний примус і насильство здій
снюються з боку
влади стосовно більшості населення, причому не в жорстких (на відміну від
тоталітаризму класичного), а в відносно м’яких, але більш витончених формах, із
допомогою безлічі стійких залежностей (і відкритих, і латентних


правових,
економічни
х тощо) [10]. Таке широке розшарування класифікації режимів дає нам
можливість зробити висновки, що демократичні інститути слабо приживаються на
посткомуністичному просторі, це є свідчення появи байдужості та розчарування
невиправданих ідеалів. Несистемні
режимні трансформації привели до появи факту
невизначеності, «сірої зони», появи так званих «гібридних режимів», мутантів;
приховування своїх утилітаристських цілей за цінностями демократії, привело до появи
«демократій з прикладками»


«делегітивна», «авт
оритарна», «імітаційна»,
«електоральна», «неліберальна». Це так званий фасад, за яким приховане елітарно
-
олігархічне розпреділення й відтворення влади.

Говорячи про трансформаційні зміни в Україні, хотілось б зазначити наступне. Відомі
російські дослідники

Е. Головаха та Н. Паніна описують наступним чином процеси
перехідних змін в Україні, зазначаючи таке визначення, як «українська модель».
Сутність «української моделі» визначалася прагненням влади утримати соціальну
рівновагу за допомогою мінімізації соціа
льних змін і збереження старих структур і
механізмів соціального управління для запобігання масової соціальної незатребуваності,
яка є неминучим наслідком корінної ломки соціальних підвалин.

«Українська модель» першого етапу посткомуністичної трансформації

суспільства, при
всій її економічній неефективності, виявилася спроможною в одному


здатності
зберегти в країні мир і уникнути відкритої внутрішньої агресії і кровопролиття. Може
бути, і ціна за «безконфліктність» на перших порах незалежного існування


розвал
економіки і масова анемія


не настільки висока, щоб відмовлятися від обраної стратегії
розвитку, що забезпечила той самий «худий мир», який краще «гарної війни».

»арактеризуючи ситуацію, що склалася на першому етапі посткомуністичної
трансформації
українського суспільного устрою, слід враховувати й особливу систему
міжелітарної взаємодії, що склалася в Україні внаслідок посткомуністичної диференціації
політичної еліти, здатної в певних умовах виступати як політичною силою,
стабілізуючою ситуацію в с
успільстві, так і ініціатором організованого соціального
протесту .

Особливості переходу українського суспільства до демократичних форм облаштування
суспільно
-
політичного життя зумовлені тим, що демократичні перетворення вимушено
спиралися на пострадянську

соціальну структуру та політичну культуру громадян. На
сучасному етапі державотворення демократичним перетворенням перешкоджають
проблеми, пов’язані з послабленням консолідації українського суспільства, посиленням
розмежування суспільства по вектору Схід

Захід, конфронтацією бачень, перспектив і
оцінок поточних суспільно
-
політичних процесів .


Можемо робити більш узагальнені висновки щодо політичного режиму в Україні: вектор
українського транзиту має зигзагоподібний вигляд


від змагального чи електорально
го
авторитаризму часів Кучми, через «дефектну демократію» президентства Ющенка до
«квазі
-
авторитаризму» Януковича. Україна ніколи не була повністю авторитарною, як і
(ще) ніколи повністю демократичною країною .

Отже, ми можемо зазначити, що процеси еволюці
ї політичного режиму в Україні були
зумовлені рядом причин, розпочинаючи з періоду проголошення незалежності України,
формування правлячої владної еліти. Проте прогнози не можуть бути цілком втішними,
оскільки такі трансформації проходили під завуальованим

визначенням демократії, а
сьогоднішній стан в Україні й надалі перебуває у вигляді гібридного режиму, а умови
для подальшої зміни в позитивний напрямок є малоперспективними.

Голодомор в Україні 1946

1947



масовий голод (третій голодомор), який
влаштувала

народам СРСР російсько
-
більшовицька (комуністична) диктатура 1946

1947, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією
сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи
подарувати його братнім режимам у соціаліст
ичному таборі. Так, 1946
-
го з СРСР
вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, у 1947


600 тисяч тонн зерна


до
Чехословаччини, за тих два роки Польща отримала з Радянського Союзу 900 тисяч тонн
хліба. А в Молдові, Бессарабії й південних областях України с
трімко поширювався голод
і лише за перше півріччя 1947 офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства.

Найлютішим голод був узимку та весною 1947 року, перетворившись на голодомор.

6 лютого 1947 МДБ УРСР повідомляло МДБ СРСР про випадки канібалізму та труп
оїдства
у Дніпропетровській та Ізмаїльській областях. 25 лютого МДБ УРСР повідомляло


за
два місяці 1947 зафіксовано 16 випадків вживання в їжу людських трупів, у тому числі:
в Ізмаїльській області 13 випадків[19].

Вибита з голодуючого українського села с
ільгосппродукція відправлялася в різні
регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для міста Ленінграда,
ряду областей РР«СР, овочів


для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні
голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивози
лося за кордон. За 1946

1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину,
«ранцію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн т зерна. Міністр заготівель СРСР
Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У
Л.
Кагановичу: «Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у
порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством
продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться
до одного міл
ьйона тонн».

Головне лихоліття вразило майже всю Україну за винятком ряду західних областей.
Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: »ерсонської,
Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав
гол
од населення Подніпров'я


Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської
областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець
-
Подільської,
Сталінської, Ворошиловградської, »арківської, Сумської, Житомирської областей. В
захі
дному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір
вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб.

«Західняки» рятували від голоду не лише своїх земляків


українців, а й росіян,
білорусів,

молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з
голодуючих областей РР«СР, Молдавії й Білорусі за порятунком, і знаходили його. Але
страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше


Ізмаїльської та
Чернівецької, де в той ч
ас проходила насильницька колективізація. Сім'ям, вступаючим
до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші


голодували, часто
гинули. В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність.
Найвищою у них була дитяча смертніс
ть. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні
сурогати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховрашків тощо. Доходило й до
канібалізму.


Люди відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання.
Навесні рятувалися щавлем, кропиво
ю, лободою, конюшиною. У багатьох областях
України їли також дрібних гризунів, собак, кішок. Були навіть випадки людоїдства.
Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. В цей час у
міських і сільських лікарнях перебувало 125 тисяч

таких хворих. Близько 100 тисяч
знаходилися у тяжкому стані, але не могли бути госпіталізованими, бо не вистачало
лікарняних ліжок. Багато випадків захворювання на дистрофію було зафіксовано і на
території Щорського району. Станом на 2 липня 1947 р. в Укр
аїні нараховувалось понад
1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей


дистрофіків. У голодоморному вирі гинули
в основному селяни
-
хлібороби, робітники. Поширювався й тиф. 30 липня 1947 року
УМВС Чернівецької області направило Міністерству внутрішніх справ У
РСР донесення
про реєстрацію в області 39594 хворих на дистрофію, з них дітей до 14 років


10397,
госпіталізованих


4221, померлих від дистрофії


2829 осіб[19].

Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей


українці,
росіян
и, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними
даними загинуло в Україні понад 1 млн людей. Тоталітарною владою голод
замовчувався.

53)
Україна в умовах десталінізації (1956
-
1964 рр.).

Період, який ввійшов в офіційну історію
СРСР як "велике десятиліття", зовсім не повною
мірою був часом десталінізації та оновлення радянського суспільства: та й таких
завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво і не ставило.

Мова, отже, може йти тільки про частину цього періоду, к
оли М. »рущов робив спроби
здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи,
створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в
галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахун
ки в зовнішній
політиці


все це зводило нанівець «хрущовську відлигу» і покладало край будь
-
яким
надіям на краще. Рівень життя народу падав. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У
країні зростало невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівни
цтві.
Стиль та методи керівництва М. »рущова викликали роздратування значної частини
партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого
панівного становища і не бажала цього втрачати.

Отож у жовтні 1964 р. М. »рущов був звільн
ений з посади першого секретаря ЦК партії
та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л. Брежнєв. Так
завершилося «велике десятиліття». Очікування, пов'язані з оздоровленням суспільства,
економічним зростанням, підвищенням життєвого рівн
я народу, розвитком національних
культур, виявилися марними. І це цілком закономірно: і »рущов, і ті, хто прийшли йому
на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи.

Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими

посилення ідеологічного
пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до
часткової критики лише однієї особи


Сталіна. Масовими були факти порушення прав
людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційн
их. Політико
-
ідеологічний наступ ставав тотальним. Але в суспільстві не зникали ідеї боротьби проти
режиму.

Один із виявів останнього


формування наприкінці 50
-
х


на початку 60
-
х років
українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий п
роцес над
Українською робітничо
-
селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л.
Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського
університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України.
Спілка ставил
а за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації
відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу
однієї з республік СРСР. За це юрист
-
дисидент був засуджений до страти, згодом
заміненої 15
-
річним ув'яз
ненням у таборах та 10
-
річним засланням. Разом з Л.
Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною
критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок
розвитку українського правозахисного руху пов'яз
ано з Київським університетом ім. Т.
Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої
висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на укр
аїнську
культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських
дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Влада відповіла на
це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві,
Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі
«Україна» в день прем'єрного показу кінофільму «Тіні забутих предків» представники
української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх
числі б
ули І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки
художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням
переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор
Г. Майборода, поети

Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з
вимогою до ЦК Компартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На
захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань
постраждали М. Вінграновський, Є. Св
ерстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко,
М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те,
що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш

брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім
ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї
«парасолі гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До
то
го ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки
-
небудь
значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим,
що він не сформулював чіткої соціально
-
політичної програми, зрозумілої не тільки
інтелігенції
, а й широким масам. Разом із тим український Правозахисний рух
зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості
нашого народу.

54)
Україна в період загострення соціально
-
політичної та
економічної кризи радянської системи (1
965


1985 рр.).

Період «Застою»



ретроспективна назва одного з останніх періодів існування
радянської економічної та політичної системи (середина 1970
-

середина 1980
-
х років).
Поняття «період застою» з'явилося та було введене в політичний лексикон лідер
ом
КПРС та головою держави
-

М. С. Горбачовим у другій половині 1980
-
х років.

Власна (офіційна на той час) назва цього періоду радянською пропагандою
-

«розвинений соціалізм». У цей період у радянському суспільстві складалися передумови
глибокої системної
кризи


економічної та соціальної, які врешті призвели до краху
радянської економіки та політичного розпаду СРСР.

Звичайно застій пов'язують з ім'ям Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва,
під час правління якого (1964
-
1982) застійні явища у суспі
льстві сформувалися та
набули характерних рис. Саме поняття «період застою» з’явилось лише після 1985
року, в період «Перебудови».

На кінець 1950
-
х років післявоєнне відновлення економіки СРСР в основному
завершилося. При цьому, завдяки низькому рівню техн
ічного розвитку держави та
низькому рівню споживання, екстенсивний шлях подальшого розвитку (що не
потребував великих капіталовкладень) не тільки давав швидкі результати, але й
забезпечував досить високі темпи росту. Протягом 1960
-
х та на початку 1970
-
х ро
ків
асортимент та кількість товарів у радянських магазинах збільшувалися, їх споживання
та рівень життя громадян постійно зростали.

Але в 1970
-
х роках можливості екстенсивного розвитку вичерпалися. Так, у 8
-
й
п'ятирічці (1965


1970) національний дохід щор
оку зростав у середньому на 7,5 %, у
дев'ятій (1971


1975)


на 5,8 %, а в десятій (1976


1980) лише на 3,8 %, і далі цей
показник зменшувався.

З 1970
-
х років з радянської пропаганди зникло гасло «доженемо й переженемо», бо
почалося і надалі прискорювало
ся технічне відставання СРСР від розвинутих країн
Європи та США. Ефективність виробництва товарів масового споживання зменшилась.


Щоб утримати ціни на найважливіші харчові продукти (а також на квартплату) на
низькому, доступному для мас рівні, уряд у 1977

році оголосив про суттєве (по деяких
позиціях у рази) підвищення цін на ряд товарів та послуг: алкогольні напої, книги,
каву, шоколад, килими, вироби з кришталю, ювелірні вироби, автомобілі, проїзд у таксі,
квитки на літаки. Дешеві товари почали зникати
з полиць магазинів. «ормувалося
явище тотального дефіциту


найхарактерніша прикмета застою.

Політичними та ідеологічними маркерами початку застою можна вважати 25 з'їзд КПРС
(лютий


березень 1976) та дві сесії (шоста та сьома позачергова) Верховної Ради
СРСР
дев'ятого скликання (1977).

На 25 з'їзді КПРС Л.Брежнєв проголосив про побудування в СРСР «розвинутого
соціалізму» як закономірної та тривалої фази на шляху до комунізму[3]. »ронологічні
рамки такої фази не визначалися, на відміну від проголошеного М.
»рущовим у 1961
році плану побудування комуністичного суспільства до 1980 року[4][5].

На шостій сесії Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (липень 1977) Л.Брежнєва
було обрано Головою Президії Верховної Ради СРСР[6]. Таким чином він ставав
номінальним г
оловою держави, зберігаючи при цьому за собою посаду Генерального
Секретаря ЦК КПРС. Сьома (позачергова) сесія Верховної Ради СРСР дев'ятого
скликання (жовтень 1977) прийняла нову Конституцію СРСР. Стаття 6 нової конституції
проголошувала КПРС «керуючою та

направляючою силою радянського суспільства,
ядром його політичної системи, державних та громадських організацій»[7].

Радянська зовнішня політика періоду застою була непослідовною. Ще 24 з'їзд КПРС у
1971 р. проголосив боротьбу за мир у всьому світі першоч
ерговою задачею партії та
радянського уряду.

У цьому напрямку радянська дипломатія досягла певних успіхів, уклавши з США дві
угоди по обмеженню стратегічних наступальних озброєнь (рос. ограничение
стратегических вооружений) ОСВ
-
1 (травень 1972) та ОСВ
-
2 (ч
ервень 1979).

Проте ратифікація Сполученними Штатами договору ОСВ
-
2 була зірвана вторгненням
радянських військ в Афганістан наприкінці 1979 р. Співробітництво між СРСР та США
(що розпочалося наприкінці 1960
-
х) у всіх галузях було згорнуто, холодна війна зн
ову
загострилася.

Намагаючись поширити свій політичний та економічний вплив у світі якомога ширше,
СРСР надавав військову допомогу будь
-
яким режимам в Азії, Африці, Латинській
Америці, які у своїх внутрішніх чи зовнішних конфліктах по таку допомогу звертал
ися.
Радянський уряд направляв у такі країни зброю, техніку, військових спеціалістів, гроші,
ще більше виснажуючи економіку країни.


55.

Дисидентський рух в Україні
19
50
-
80
-
х рр. Укр
аїнська
Гельсінкська Група
.


ДисидеУнтський руУх



рух, учасники якого в С
РСР виступали за
демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні


за
вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського
народу на власну державність.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінськ
их угод,
відома також як
Українська Гельсінська група (УГГ),

об'єднання діячів
українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976. На 50
-
тисячному мітинзі у Львові 7.07.1988 р. на її основі було проголошено
створення Української Гельсінс
ької спілки (УГС).

Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у
справах безпеки й співпраці в Європі у

Гельсінкі

1975
. Згідно з основоположною декларацією
УГГ

її метою є

сприяти виконанню в Україні постанов Заключного акту:



збирати докази порушення тих постанов та скарги постраждалих;



доводити
уакти порушення прав людини та націй в Україні до відома ширших кіл
української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали Заключний акт.


56.

Україна в період перебудови. Спроба прискорення
соціально
-
економічного розвитку. Зростання пол
ітичної
активності. Утворення громадських організацій, рухів. Початки
багатопартійності.


Після смерті Л.Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії
-

Ю.Андропов (1982
-
1984 рр.) та К.Черненко (1984
-
1985 рр.)
-

виявилося неспроможним належно
відреагувати на
вимоги часу.

Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на
питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. новим
генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого
в СРСР почалася перебудова
суспільства.


Періодизація перебудови


-

1985
-
1988 рр.
-

період розроблення концепції перебудови і здійснення
перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.


в 1988
-
1991 рр.
-

період активних політичних перетворень під лозунгом
побудов
и демократичного, гуманного соціалізму.

-

Квітень 1985 р.
-

програма прискорення соціально
-
економічного розвитку
країни, яка передбачала:


-

до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже
створеному за 70 років радянської влади;


-

виріши
ти традиційні соціальні проблеми
-

продовольчу, житлову,
забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.

У результаті програма виявилася утопічною і свідчила про нерозуміння
керівництвом глибини соціально
-
економічної кризи. Перш ніж проводити
прискор
ення, необхідно було здійснити докорінну перебудову всього
господарського механізму.

Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку продовжувалося
їхнє падіння, загострювалися соціальні проблеми.

57.

Акт проголошення незалежності України. Роз
будова державних структур.
Розпад СРСР. Створення Співдружності незалежних держав

Акт проголошення незалежності України



документ
, прийнятий позач
ерговою
сесією

Верховної Ради УРСР

24 серпня

1991

року, яким проголошено

незалежність

України

та
створення самостійної української держави



України. Тим самим було покладено край
юридичному існуван
ню

Української Радянської Соціалістичної Республіки
.

Разом з цим Актом,

24
серпня

1991

року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР
«Про проголошення незалежності України»
[1]

та Постанова Верховної Ради України «Про
військові уормування на Укра
їні»
[2]
.

Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі
(Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз
Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма
-
Атинської угоди
приєднали
сь ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія,
Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). 23
жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу
СНД вийшов Туркменістан. Україна є співзаснов
ницею СНД, але Статут
організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україна
залишається лише спостерігачем і не є членом СНД.

58.

Соціально
-
економічна криза в Україні 90
-
х рр., її причини,
шляхи подолання та наслідки. Перехід до ринкової економ
іки.


Сукупність причин соціально
-
економічної кризи в Україні доцільно поділити на
три основні групи:


1) успадковані від колишнього СРСР;


2) зумовлені непродуманістю реформаторських дій з часу проголошення
незалежності України;


3) зумовлені перехідним п
еріодом трансформації існуючої економічної системи в
іншу.


Усі три групи (або підсистеми) причин органічно пов'язані між собою.

Неминучим наслідком глибокої кризи в Україні, як і в ряді інших колишніх радянських
республік, є різке послаблення соціальної з
ахищеності більшості населення, різке
зниження життєвого рівня. У 1994 р., у період найбільшого падіння макроекономічних
показників, реальні доходи громадян упали до 19% порівняно з базовим рівнем 1991 р.
Купівельна спроможність середньої зарплати за різно
манітними продуктами харчування
знизилась за період 1990

1993 рр. у 3

9 разів, а мінімальної зарплати


у 10

29 разів.
У період гіперінуляції у 1992

1994 рр. особливо різким було падіння реальних розмірів
пенсій. За межею бідності опинилося понад 80% насел
ення. Скорочення обсягів
виробництва призвело до різкого зменшення зайнятості і зростання безробіття. Рівень
уактичного безробіття в країні за різними оцінками становить від 1,4 млн осіб до 3,5 млн,
що становить 20

25% працездатного населення, а з урахуван
ням прихованого
безробіття, вимушених відпусток за свій рахунок, затримкою виплат і без того низької
заробітної плати рівень безробіття становить 40%.

59.

Конституційний процес в Україні.





Основний закон держави України. Ухвалений

28 червня

1996

року на
5
-
й сесії

Верховної Ради України

2
-
го скликання.
[1]

Конституція України набула чинності з дня її
прийняття. На пам'ять про прийняття Конституції в Україні щорічно святкується

державне
свято



День Конституції України
.

Перший період конституційного процесу був започаткований розпадом колишнього СРСР
та
становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період
історії Конституції України є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна
поділити на декілька під періодів:


1) від прийняття Декларації про державний суверенітет Україн
и 1990 р. до підготовки
Концепції Конституції України 1991 р.;

2) від прийняття Концепції Конституції України 1991 р. до винесення першого проекту
Конституції України на народне обговорення (15 липня


1 грудня 1992 p.);

3) від завершення обговорення першо
го проекту Конституції України в грудні 1992 р. до
підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції
України у травні 1993 p.;

4) травень
-
листопад 1993 р.


доопрацювання другого проекту Конституції України;

5) листопад 1993 р.



1995 р.


конституційна криза в Україні;

6) підготовка та прийняття Конституційного договору України в 1995 p.;

7) від прийняття Конституційного договору в 1995 р. до прийняття Конституції України
1996 р.

Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Вер
ховною Радою України Акта
проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському
реуерендумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенною державою та
повноцінним суб'єктом міжнародних відносин більшістю країн світу. Нагально постала
потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод
людини і громадянина, порядку організації та уункціонування органів державної влади та
місцевого самоврядування молодої незалежної держави.

60.

Події Революції Гідност
і (листопад 2013
-
лютий 2014 рр.).

Перших 9 днів Євромайдану


Дпіцентром основних подій знову ж таки стала столиця України м. Київ. 21 листопада
близько 22:00 на Майдані Незалежності почали збиратися перші учасники мітингу, їх
чисельність нараховувала близь
ко 1500 осіб. Вони пікетували Адміністрацію Президента,
а потім, повернувшись на Майдан, вирішили лишитися на ніч. Цього дня суд прийняв
рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на
Майдані Незалежності, вулиці Хрещ
атик та Європейській площі до 7 січня 2014 року.
Також у цей день почалися невеликі протести і в інших областях України.

Силовий розгін 30 листопада


Подальші події на Майдані Незалежності набирали більш гострого характеру. Кривавою
виявилася ніч на 30 ли
стопада. Тоді начальник ГУМВС України в Києві Валерій Коряк
віддав безпосередній наказ про застосування сили у розгоні Євромайдану. О 4 годині
ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося близько 400 протестувальників, площу
оточили озброєні бійці «Берк
уту». За допомогою сили, використовуючи вибухові пакети та
б’ючи кийками та ногами людей, їм вдалося витіснити мітингувальників із площі. Серед
протестувальників було багато поранено.

Масові протести 1 грудня


Масові протести 1 грудня. Після кривавого роз
гону майдану по всій Україні пройшли
численні мітинги. 1 грудня у Києві на акції протесту вийшло близько півмільйона людей. О
12:30 на Майдані Незалежності відбулося Всеукраїнське народне віче. В той же час на
мітингу були європейські дипломати: віце
-
прези
дент Європарламенту Яцек Протасевич,
колишній глава Європарламенту Єжи Бузек та колишній глава польського уряду, лідер
партії «Закон і справедливість» Ярослав Качинський. Близько 13:00 організована група з
50
-
60 осіб у масках і касках, з битками та палицям
и увірвалася до приміщення КМДА,
зламавши двері та розбивши вікна. Групу очолювала Тетяна Чорновол, яка закликала
захопити будівлю для унеможливлення її підпалу зі сторони влади. Міліція не чинила
спротив атакувальникам.


61.

Поняття культури
.

Періодизація

розвитку української
культури

(лат. Culture


«обробіток», «обробляти»)


сукупність матеріальних та
духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір
правил всередині соціуму для його збереження та гармонізац
ії.

ржсщйк ржсїпе спигйулу

української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до
прийняття християнства

Дсудйк ржсїпе спигйулу

української культури припадає на час існування княжої держави


Київської Русі та Галицько
-
Волинського князівства

Усж
уїк ржсїпе спигйулу

української культури припадає на литовсько
-
польську добу в
історії нашого народу.

Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок
асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів.

Чжугжсуйк ржсїпе с
пигйулу

української культури припадає на козацько
-
гетьманську добу,
яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної
війни в середині

XVII

ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою
автономії Україною

наприкінці

XVIII

ст., з іншого.

Р'яуйк ржсїпе спигйулу

української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років
великої неволі нашого народу


від часів зруйнування Гетьманщини і до
початку

XX

століття.

Шостий період розвитку

української культури
є часом нового міжвоєнного та
повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий
відтинок від початку

XX

ст. до кінця 80
-
х років. Культурне життя в Україні на початку XX
століття значно активізується.

Сьомий період розвитку

української культури тільки
-
но розпочався і триває в нових
історичних умовах. Це


сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80
-
х і
по сьогодення.

Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою
безперервний рух національних куль
турних цінностей, що відбувається між різними
соціумами, суспільними верствами та поколіннями.

62.
Ранні форми культури на українських землях у найдавніші
часи.
Духовний світ трипільців.

Трипільська

культура

(
за

назвою

розкопаного

поселення

поблизу

с
.
Трип
ілля

на

Київщині
)
проіснувала

два

тисячоліття

(
IV

III

тис
.
до

н
.
е
.)
і

була

поширена

від

Верхньої

Наддніпрян
-
щини

і

Південної

Волині

до

Середньої

Наддніпрянщини

і

Надчорномор

я
.
Трипільські

селища

розташовувалися

на

високих

рівних

місцях

поблизу

рік
,
мали

чітке

планування
.
Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар
-
жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю,
ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, кон
ей.
Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та
технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського
суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське
су
спільство було конуедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали
матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

63.

Особливості матеріальної та духовної культури кіммерійців,
скіфів, сарматів, греків ( I тис. до н.е.


поч.
I

тис. н.е.
).


Кіммерійські

пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі
й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено
два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали
в п
ростих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді


з
підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з
бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним
лезом), збруя
(часто стременоподібні вудила), а жінок


золоті та бронзові пронизки,
намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі
горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними
шийками та чер
паки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні
черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.

Найважливішою пам'яткою осілості степової
Скіуії
є Кам'ян
-
ське городище кінця V

початку III ст. до н.е. (с. Кам'я
нка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром
та Білозерсь
-
ким лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забудовано було лише
середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам'яними
будинками, що мав площу 32 га. Городищ
е було центром ремесла, насамперед
металургійного, торгівлі. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька
поселень, де знайдено скіуський і грецький посуд, залишки металургійного та
ковальського виробництва.


Степові скіуські пам'ятки значн
о відрізнялися від пам'яток інших районів посудом. Ліпний
скіуський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під
вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіуських пам'яток були характерні
келихи. Починаючи з VI

ст. до н.е., у скіуському суспільстві звичайним став грецький
посуд.

Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний
до скіуського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали
стилізованими з
ображеннями (плоскими, гравірованими, рельєуними, об'ємними з золота,
бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н.

е. з'являється і з II ст. до н.

е. досягає
розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з
м
еталу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово
зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на
території України найпоширеніші срібні золочені прикраси кінської збруї



уалари. На

початку
нашої ери знову поширюються вироби у «звіриному стилі». Майже всі вони



золоті або
плаковані золотою платівкою з рельєуними зображеннями і знайдені в похованнях
сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний п
осуд),
парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям.

64.

Самобутність культури східних слов’ян. Міфологія, легенди,
звичаї, обряди.



Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні
сил
природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил,
залежність людей від богів і духів.

Верховним божеством був Перун
-

бог блискавки і грому. Не менш сильними і грізними
були Сварог
-

бог вогню; Стрибог
-

бог вітрів, який втілює
стріли і війну; Даждьбог
-

бог
успіху, який ототожнювався з сонцем; »орс
-

бог сонця (іноді місяця); Симаргл
-

бог
підземного світу та інш.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця
називалися капищами.

Культи б
ожеств


прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути,
слова молитов
-

відомі дуже мало. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто
дотримувався всіх обрядів і заборон.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалис
я на етапі
родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні
були зазнати серйозних змін

Язичництво

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися
основоположниками або покровителями якогось роду, пл
емені (прояв тотемізму).
Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий,


символ міцності; ясень


символ Перуна; клен і липа


символи подружжя; береза


символ чистої матері
-
природи.

Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля


провісни
ця майбутнього;
голуб


символ кохання; ластівка


доля людини; ворони


священні птахи; сова


символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах


бджола й сонечко.

Стародавні слов'я
ни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно

Звичаї та обряди

Комплекс звичаїв та обрядів пов’язаних зі смертю небіжчика, підготовкою місця
поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця
поховання складав перший обов’яз
ковий етап переходу небіжчика до потойбічного
світу і був покликаний захистити живих людей від шкідливого впливу мерців,
змилостивити померлого, замінити ритуальними діями людську жертву. Поминання
небіжчиків у певні дні року були спрямовані на захист сві
ту живих від негативного
впливу мертвих. Втім, це лише одна з функцій поминальної обрядовості. Головною ж
метою даних обрядів було намагання налагодити механізм впливу на навколишню
природу, з якою були нібито пов’язані берегині
-
небіжчики.

Східнослов’янсь
ка язичницька поховальна обрядовість становила собою складний
багаторівневий комплекс звичаїв та обрядів, спрямованих як на вшанування пам’яті
небіжчика, так і на захист живих членів громади від небезпечного впливу мерця.
Одночасно вона складала перший і г
оловний етап загальної ініціації переходу
небіжчика до потойбічного світу. Перехід мерця до “вічного притулку” й перебування у
“царстві мертвих” був детермінований чіткім визначенням всіх обрядів, які виконували
близькі до небіжчика люди.

65.

Розвиток писе
мності та освіти в Київській Русі.

Перекладна
та оригінальна література Київської Русі.



Раннє

ознайомлення

на

Русі

з

писемністю

засвідчує

літописне

повідомлення

про

знахідку

в

Корсуні

(
»ерсонесі
)
слов

янським

просвітителем

Кирилом

Євангелія

і

Псалтиря
,
н
аписаних

"
руськими

письменами
".
Підтвердженням цього є договори
Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження
руських купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки,
як було раніше. Імператор Візантії Костя
нтин 7 Багрянородний (905


959) у
своєму творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню
Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі в Константинополі
супроводжували 12 перекладачів.


Особливий інтерес у цьому плані становить

офіївська абетка"
, виявлена С.
Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софіївського собору в Києві. Абетка
написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають
грецькому алфавіту, а чотири


слов’янському мовленню. На думку С.
Висоць
кого, "софіївська" абетка відбиває один з передніх етапів
східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати
букви, щоб передати фонетичні особливості слов’янської мови. Не виключно,
що перед дослідником відкрився алфавіт, яким корис
тувалися на Русі ще за
часів Аскольда та Діра.

66.

Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі.


Головною

окрасою

міст

і

сіл

Київської

Русі

були

церкви
.
Більшість їх будувалась
із дерева, а храми великих міст були кам'яними. Перший оздоблений моза
їками
і фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославич 989

996
рр. Його прозвали Десятинним, бо на його утримання (разом із всією церковною
організацією Київської держави) князь віддавав десяту частину своїх прибутків.
Крім величного Софій
ського собору в Києві, збудованого за Ярослава Мудрого,
прекрасні храми зводилися і в інших містах Південної Русі. Деякі з них
(Успенські собори в Чеонігові й Володимирі
-
Волинському, церква св.
Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві та ін.) збереглися

до нашого часу.



Наймонументальнішими спорудами Київської Русі були укріплення міст. Навіть
порівняно невеликі міста являли собою справжні фортеці з могутніми земляними
валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами. Відомому «місту
Ярослава»
в Києві мало чим поступалися фортифікаційні захисні споруди інших
великих міст Південної Русі: Чернігова й Переяслава, Галича й Володимира,
Кременця і »олма.


У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні, їхніми
витворами прикра
шалися храми. На жаль, від давньоруського часу вони майже
не збереглись. Києво
-
Печерський патерик XIII ст. зберіг розповідь про
видатного руського живописця Алімпія. Вважається, що ним написана близько
1114 р. знаменита ікона «Богоматір велика Панагія». Ма
буть, Алімпій брав
участь у створенні ескізів чудових мозаїк собору Михайлівського Золотоверхого
монастиря у Києві, що збереглися до наших днів.



Окрасою монументальних кам'яних церков був фресковий живопис. Найкраще
зберігся він у київському Софійському

соборі. Високохудожні фрески цього та
інших (наприклад Кирилівської церкви в Києві, Софійського собору в Новгороді)
храмів є цінним джерелом вивчення світогляду, побуту, одягу наших далеких
предків. Мозаїчні картини створювалися лише в найбільших храмах К
иєва:
Десятинній церкві й соборах святої Софії, Успенському Печерського монастиря й
Михайлівському Золотоверхому Михайлівського монастиря.

67.

Р
озвиток освіти в
XIV



першій пол.
XVII

ст.

Національні
особливості усної народної творчості. Звичаї і обряди
у
кр
аїнського народу в
XIV



першій пол.
XVII

ст.


Найяскравіше формування української мови і участь народних мас у творенні
духовної культури виявилися в усній народній творчості. У XIV


першій
половині XVII ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поез
ія, що
своїми початками сягає в давнішні часи,


весільні пісні, поховальні голосіння,
колядки, щедрівки, веснянки тощо.


Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні
пісні та народні думи


героїчний епос України. Найбільш
ранні думи належать
до XV


XVI ст. У думах, поряд із змалюванням трагічної долі невільників у
турецько
-
татарському полоні, оспівується боротьба проти турецько
-
татарських
загарбників, проти польсько
-
шляхетських гнобителів, показується відвага й
хоробрість
борців, героїв
-
богатирів


селян, козаків та їхніх ватажків Байди,
Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та ін.


Про стан шкільної освіти в Україні у XIV


XV ст. документальних даних дуже
мало. Тоді школи, мабуть, існували при монастирях, це
рквах, благодійних
установах і в маєтках деяких феодалів. Учителями здебільшого були дяки, що
навчали дітей елементарної грамоти, молитов, церковного співу. Окремі
українці здобували знання в школах Польщі, Чехії, Німеччини, де наука на той
час досягла біл
ьш високого рівня. Так, син ремісника з М.Дрогобича (Східна
Галичина) Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) (1450

1494 рр.) закінчив
Краківський університет, дістав у ньому ступені бакалавра і магістра, потім
перейшов у Болонський університет (Італія), де здобув с
тупінь доктора,
викладав астрономію і медицину, в 1481


1482 pp. був ректором. У 1483 р. у
Римі вийшла книга Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року», в якій автор
подав багатий матеріал з астрономії і географії, виклав оригінальні думки,
зокрема зробив
першу в друкованій літературі спробу визначити географічну
довготу міст нашої країни. Ця книга є першою відомою нам книжкою,
надрукованою автором з України.

У другій половині XVI


першій половині XVII ст., у зв'язку з наступом
католицизму й насадженням в
Україні уніатства, з одного боку, та розгортанням
визвольного руху


з другого, загострюється боротьба і в галузі шкільної
освіти.

68.

Розвиток полемічної лі
тератури та книгодрукування в
XVI



першій пол.

XVII

ст.

Національні особливості розвитку
українськ
ого музичног
о і театрального мистецтва в
XIV


першій пол.
XVII
ст.


Піднесення

визвольної

боротьби

проти

гніту

шляхетської

Польщі
,
боротьби

проти

католицизму

й

унії
,
становлення

української

мови
,
злет

усної

народної

творчості
,
початок

книгодрукування
,
актив
ізація

освітньої

діяльності
,
зростання

національної

свідомості

українського

народу



все

це

спричинилося

й

до

інтенсивного

розвитку

української

літератури
.

Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література. Як і раніше,
з'являлися твори ораторсь
ко
-
проповідницької (проповіді, повчання, учительські
євангелія), житійної, паломницької літератури, історичні твори


літописи.
Одночасно з традиційними жанрами в літературі виникали і нові жанри


посвяти, передмови й післямови до друкованих книжок і різн
оманітного типу
вірші


епіграми, емблеми, панегірики, декламації, інтермедії, полемічні,
історичні, морально
-
дидактичні вірші та ін. У віршах прославлялася боротьба
проти ворогів, оспівувалася вірність вітчизні.

Та найбільше значення мала полемічна літера
тура, що особливо розвинулася у
другій половині XVI


на початку XVII ст. у зв'язку з посиленням польсько
-
шляхетського гніту, наступу католицизму на Україну і насильницьким
насадженням унії. Відомо близько 140 полемічних творів з часів XVI


першої
половин
и XVII ст., з яких близько 80 написано католиками та уніатами і
близько 60


православними.


У XIV


першій половині XVII ст. з формуванням української народності та її
культури розвивалось і мистецтво, в якому дедалі більше виявлялися
національні риси.


З
ароджується театральне мистецтво. З'являється віршована шкільна драма, в
якій переважали релігійні та міфологічні сюжети і акторами в якій здебільшого
були учні братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку набула
шкільна драма в Острозькій школі

та Києво
-
Могилянській колегії. Зароджується
також комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувалися в
антрактах між актами драми. Вперше дві українські інтермедії були виконані між
актами польської драми Якуба Гаватовича «Про усікновення голов
и Івана
Предтечі», поставленої в 1619 р. на ярмарку в містечку Кам'янці
-
Струмиловій у
Східній Галичині.


У XVII ст. бере свій початок і вертеп


ляльковий театр. Вистави відбувались у
своєрідній двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі
по
казувалися вистави на релігійні сюжети, а. на нижньому


з народного
життя.


Розвивалася і музична культура, основою якої була усна пісенна народна
творчість. Тексти і мелодії до народних дум та історичних пісень складали
переважно народні поети, композито
ри


кобзарі, бандуристи, вони ж були і
виконавцями цих творів. Кобзарі оспівували героїчну боротьбу та перемоги
народу над турками, татарами, польськими шляхтичами та іншими
загарбниками й поневолювачами. Улюбленими народними музичними
інструментами була
бандура, кобза, сопілка, дудка, в Карпатах


трембіта.
Народна музика й танці (козачок, метелиця, веснянка та ін.) були дуже
популярними.

69.
Розвиток архітектури, містобудування та образотво
р
чого
мистецтва в
XIV



першій пол.
XVII

ст.


Піднесення вітчизня
ного мистецтва XIV
-

першої половини XVII ст.
зумовлювалося багатьма чинниками. З одного боку, зберігала значущість
художня система Київської Русі, а з другого
-

помітними стали ренесансні
тенденції та звернення до здобутків тогочасного західноєвропейськог
о
мистецтва. Зміни в мистецтві були пов'язані із формуванням та утвердженням
національної самосвідомості українців, зростанням патріотичних і національно
-
визвольних настроїв, а також із посиленням уваги до відбиття земного життя
людини, утвердження її знач
ущості в реальному світі.


Особливістю архітектури XIV
-

першої половини XVII ст. є розвиток
містобудування та формування різних типів забудови міста. Вільна (Київ і
Чернігів) та комбінована (Володимир
-
Волинський, Луцьк, Путивль) забудови
тяжіли до збереже
ння традицій давньоруської архітектури, ЇЇ будівельної
техніки і конструктивних засобів, двочастинного планування міста, відповідного
до соціальної диференціації міського населення (на горі мешкала феодальна
аристократія, під горою
-

ремісники, торговці, н
ижчі прошарки населення) та
врахування особливостей ландшафту.


Для

українських

міст

тоді

важливим

було

зведення

системи

оборонних

споруд
.
її

основу

становили

фортеця

і

замок
,
які

зводилися

з

урахуванням

давніх

руських

традицій
,
збагачених

західноєвропейсь
кими

впливами
,
зокрема

романсько
-
готичними
.
Найбільшими в Україні були фортеці в Білгород
-
Дністровському та
»отині. Зразками замкової архітектури є замки в Острозі, Мукачеві, »усті. Новим
типом оборонних споруд стали великі бойові башти.

70.

Місце і роль П
етра Могили

та Петра Сагайдачного

у
розвитку духовної культури України

Петро

Могила



визначний

релігійний

і

культурний

діяч
,
богослов

і

мислитель

першої

половини

XVII

ст
.,
який

свою

діяльність

скеровував

на

уніфікацію

і

зближення

християнських

церков

в

Ук
раїні
,
зміцнення

православ

я

через

заснування

шкіл
,
колегії
,
друкарень
,
бібліотек
,
систематизацію

і

піднесення

освіти
,
моральності
,
дисципліни
,
організації

кліру
,
єдиних

правил

церковного

життя
,
догматичного

вчення

і

розроблення

чину

богослужб
.

Його діяль
ність зумовлювалася відсутністю української державності й
колоніальною політикою правлячих кіл Речі Посполитої, тому першочерговість
завдання ґрунтувалася на відстоюванні прав православних українців на вільний
розвиток власної мови, культури, традицій, сам
обутності. Будучи
високоосвіченою духовною особою, Петро Могила значно розширив сферу
використання тогочасної української мови у книгодрукуванні, богослужбах,
перекладах, готував українські видання Біблії.

Праця Петра Могили базувалася на загальнолюдських

і християнських
морально
-
етичних засадах, всебічному розширенні світогляду, національно
-
духовному збагаченні й культурному вихованні українців, піднесенні рівня
освіти, боротьби за становлення духовних і освітніх засад національної
ідентичності, системног
о реформування православ’я, реалізацію ідеї заснування
КП.


71.


Розвиток освіти і
науки в Україні в другій пол.
XVII



XVIII

ст.

Києво


Могилянська академія: система навчання, наукова
та просвітницька діяльність.


Особливості розвитку культури. Розвиток
української культури в другій
половині XVII

XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих
умов. Національно
-
визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української
держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим
чин
ником розвитку духовного життя України була культурницька політика
українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної
церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така
політика виявилася за гетьманування Івана
Мазепи. Водночас розвиток
української культури стримувався розчленуванням українських земель та
неоднаковими умовами їх розвитку.

Прагнення встановити контроль над культурним життям українців


характерна
риса колоніальної політики будь
-
якої з держав, що в
олоділи землями України.
Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з
посиленням утисків у царині культури.

Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування 1687 р.
Української православної церкви Московському патр
іархатові. Іншим кроком
царського уряду, що посилював втручання царату в духовне життя України,
були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування. Зокрема,
з 20
-
х pp. XVIII ст. впроваджувався суворий цензурний контроль Синоду над
Київською

та Чернігівською друкарнями. У такий спосіб теж заборонялося
друкувати книги українською мовою.

Києво
-
Могилянська академія
. Попри несприятливі умови розвитку, освіта в
Україні XVII

XVIII ст. залишалася на досить високому рівні. Нижчою ланкою в
системі осв
іти були початкові школи. Їх кількість протягом XVIII ст. невпинно
зростала. Так, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти
полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах.
Сільські й міські школи утримувалис
я громадою


усім дорослим населенням
села чи міської парафії, отже, були справді народними. Подібні початкові школи
існували й на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого
братства. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити осв
іту в
колегіумах. До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини
й Слобожанщини діяли колегіуми


Чернігівський (1700 p.), »арківський (1726
р.) та Переяславський (1738 р.). За тих часів українські колегіуми були
всестановими: у них навчал
ися не лише діти священиків, козацької старшини і
шляхтичів, а й вихідці з селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була
значною: приміром, у Чернігові щорічно навчалися 700

800 осіб. Колегіуми
створювалися за зразком Києво
-
Могилянської академії. Пр
оте з часом вони
набули особливих рис. Так, наприклад, 1765 р. в »арківському колегіумі було
відкрито класи природничо
-
інженерного профілю.


72.

»арактерні риси розвитку української літератури
,
театрального мистецтва і музичної культури ук
раїнського
народу

другої пол.
XVII



XVIII

ст.



Музика.

Києво
-
Могилянська академія була провідним осередком музичної
культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом.
Ректор академії Лазар Баранович організував ще в 50
-
х pp. XVII ст. спеціальну
музичн
о
-
хорову школу. »ор студентів налічував близько 300 осіб та був
найкращим київським хором.

Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад
музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про
створення співацької шк
оли, наступного року вона почала діяти. За часів
гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України.
Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу
репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейс
ької музики.
Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної
музики.

Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима
Березовського та Дмитра Бортнянського.


У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкіль
ною драмою з'являються
нові види та форми українського сценічного мистецтва, з
-
поміж яких провідне
місце належало театру. Проблеми теорії та практики драми розробив у
"Поетиці" «.Прокопович. Він звертався до досвіду Есхіла, Арістофана, Плавта,
Те
-
ренція та

інших античних драматургів. Шкільна драма, що набула значного
поширення, за характером залишалася переважно релігійно
-
повчальною.
Водночас вона зверталася і до історико
-
патріо
-
тичної тематики. Студенти
Києво
-
Могилянської академії, »арківського, Чернігівсь
кого та Переяславського
колегіуму, де головно зосереджувалося літературне і мистецьке життя, ставили
виставу за трагікомедією «.Прокоповича "Володимир", історичні драми
М.Козачинського, "Комедійну дію" М.Довгалевського. На основі образів
минулого у цих вис
тавах розкривалися проблеми тогочасного політичного і
культурного розвитку. Загалом збереглося ЗО драм з того часу.


Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які
виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени

сатиричного забарвлення з життя селян, козаків, міщан. Мова "акторів" була
насичена прислів'ями та приказками.


73

»арактерні риси архітектури українського козацького
бароко.

Найвідоміші архітектурні споруди другої пол.
XVII



XVIII

ст.

Період другої пол
овини 17
-

18 століття називають епохою староукраїнської культури,
тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби
розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого
розквіту у 18 стол
ітті як відоме всьому світові “українське бароко”.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким
притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди
приваблюють своїми пишними формами, складними конс
трукціями, відзначаються
багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в
плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого
вбудовувалися квадратні виступи.

Українське бароко 17 ст. нерідк
о називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення,
але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм
нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису,
створених на замовлення козацької старш
ини. Але козацтво не лише споживало
художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед
величезною військовою і значною суспільно
-
політичною силою, воно виявилось також
здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону дух
овного життя
народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні,
козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори
-

все це не порожні слова. За
ними
-

величезний духовний досвід 17
-

18 століть, значну частину яког
о пощастило
втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній
свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про
золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світл
их зір.

Варто відзначити, що козацька старшина виявляла велику турботу про відновлення і реставрацію
старовинних церков, таких як

Соуія Київська
,

Успенський собор Києво
-
Печерської Лаври
,

С
паський
собор у Чернігові

та інші. Серед нових споруд архітектурною довершеністю триверхого храму
відзначається Покровська церква у Харкові, монументальністю й архітектурним смаком
дивують

Троїцький собор

у Чернігові та

Преображенськ
ий собор Мгарського монастиря

під
Лубнами. Багато храмів і цивільних будов Києва споруджено за проектами архітекторів Києво
-
Печерської Лаври.

74.

Образ
отворче мистецтво другої пол.
XVII



XVIII

ст.:
графіка, іконопис, портретний живопис.

Історичні події о
станньої чверті 17 ст. негативно вплинули на деякі види мистецтва.
Так, занепад книговидання уповільнив розвиток гравюри. Проте від останніх десятиліть
17 ст. мистецтво гравюри відроджується. Прикметно, що вперше розвивається гравюра
на металі. Засновникам
и київської школи гравюри є Олександр і Леонтій Тарасевичі та
їхній учень Інокентій (Іван) Щирський.

Вони не лише заснували в Україні школу гравюри на металі, але й піднесли її до
європейського професійного рівня. Славетні гравери працювали насамперед для
друкарень Києва та Чернігова. Вперше в українському мистецтві було створено
портретні гравюри. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво
-
Печерський патерик» із 40
гравюрами Л. Тарасевича.

У живописі, як і раніше, переважає релігійне малярство, хоча розвиваєть
ся й світське. В
іконописі поступово утверджувалися нові мистецькі принципи. У розписах українських
церков стали виразніше виявлятися народні мотиви. Іконописні образи набували рис,
вихоплених із буденного життя, почасти наближаючись до світських. Так, іко
на Зустріч
Марії і Єлизавети з церкви Покрову Богородиці в Сулимівці на Київщині подібна до
цілком світської, пейзажної сцени. На світські елементи багатий й ансамбль Спасо
-
Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. На іконі Введення чимало світських
пер
сонажів, що робить її подібною до картин. Ікони тогочасних майстрів вражають
бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та
осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним
пафосом.

Розвивався і
світський портретний живопис. Портрети замовляли представники
козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком
козацького портрета є зображення стародуб
-
ського полковника Михайла
Миклашевського (1705) та знатного військового това
риша Григорія Гамалії (останні
десятиліття 17 ст.).

75. Григорій Сковорода (1722


1794)

Григорій Савич Сковорода


найвидатніша постать у культурному й літературному
житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у
свої
х творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав
передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й
літературна творчість


це остання ланка в перехідному періоді від давньої української
літератури до нової
.


Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною


філософом
-
мислителем,
письменником, педагогом, музикан
том, знавцем античності й середньовіччя, володів
кількома мовами

латинською, старогрецькою, староєврейською, поль
ською,
німецькою, російською. Він по
стійно вчився, поглиб
лював свої знання, передаючи їх
одночасно іншим


учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи
Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистец
твом, віруваннями інших
народів, вкраплював у свої твори враження ві
д спостереженого й почутого.

Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним
предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового
пись
менства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї
, запе
речувало існуючий
суспільно
-
політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців,
обстоюючи їхні соціальні і національні права.

Загальна криза українських державних і політичних ідеалів, криза всієї української
культури XVIII ст.
не обминула й Г. Сковороди. Він творив у замкнутому колі, не мав
широкого читача, не бачив свої твори надрукованими. Проте він був живим сучасником
і активним учасником того жвавого інте
лектуального руху, що охопив Лівобережну
Україну і Слобо
жанщину у др
угій половині XVIII ст., вчився і працював у провідних
культурно
-
освітніх центрах


Києві, Переяславі і »аркові, тому його погляди значною
мірою віддзеркалюють погляди світської і духовної і
нтелектуальної еліти тогочасної

України. Він не залишив прямих сві
дчень і вражень про потрясіння в Україні,
сучасником яких був,


ні про гайда
мацький рух, ні про зруйнування російським
царизмом Запо
розької Січі і закріпачення селянства, ні про події Гетьманщи
ни. Син
свого часу, Г. Сковорода акумулював у своїй творчос
ті погляди тієї України, яка не
зберегла державної незалежності, та її захисників


козацтва, позбулася значної
частини своєї еліти, втратила навіть свою національну освіту, ставши повністю колонією
сильнішого північного сусіда. Заперечуючи існую
чий "світ
", письменник
-
філософ шукав
нових шляхів до щастя людини, обґрунтовував свою програму досягнення такого щастя,
та вона, на жаль, залишилася тільки однією із чергових утопій у загальному поступі
людства.

76.

»арактерні риси та періодизація українського наці
онального
відродження


На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним,
певна етнічно
-
національна спільнота стає предметом уваги дослідників
-
етнографів,
мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матері
альну і
духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та
легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу,
складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народ
у.

Другий етап національного відродження


культурна фаза. Вона характерна тим, що
мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на
ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших
мов. Народн
а мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і


до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових
дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На етапі відродження поступово формуєть
ся національна свідомість, відбувається
усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного
масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати
періодом патріотичного відродження, коли широкі маси на
роду долучаються до
-
національного руху.

На третьому


політичному етапі національного відродження відбувається організаційне
оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно
-
визвольні змагання
народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, в
исуває вимоги політичного
самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного
самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину
політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизн
ачення.

77.
Розвиток освіт
и в Наддніпрянській Україні у
XIX

ст.:
початкова, середня, вища.

Основні здобутки наук
и в
Наддніпрянській Україні у
XIX

ст.


1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти.
Встановлювалися такі тип
и загальноосвітніх навчальних закладів: початкові
парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Офіційно закріплювався становий
характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища призначалися для дітей «нижчих
станів» і навчали у них лише закону Божо
му, арифметиці та грамоті. Повітові училища
призначалися для дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях
навчалися діти дворян, чиновників, багатих купців. За змістом нова система освіти була
спрямована на виховання «вірнопідданих»
у проімперському стилі. У 1850 р. в усіх
початкових школах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна
більшість населення залишалася неписьменною.

Середню освіту давали гімназії, навчання в яких було платним. Після закінчення
чотирьох класів гі
мназії випускники діставали право на вступ до університету або на
державну службу. Спеціальним імперським розпорядженням було заборонено приймати
до гімназій та вищих навчальних закладів вихідців із кріпосних селян. Протягом першої
половини »І» ст. у Наддн
іпрянщині було відкрито 19 гімназій із 4 тис. учнів.

На початку »І» ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися перші професійні школи


ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства,
садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Поя
ва їх була викликана потребами
економічного розвитку, але в цілому їх не вистачало.

Єдиним вищим позастановим навчальним закладом на українських землях на початку
»І» ст. залишалася Києво
-
Могилянська академія. Імперський уряд у 1817 р.
спеціальним рішенням

ліквідував її та створив замість неї Духовну академію, де
здобували виключно богословську освіту діти духівництва.

Представники української еліти впродовж тривалого часу вели боротьбу за відкриття в
Наддніпрянщині університету. У 1805 р., як уже зазначало
ся, у »аркові було відкрито
університет, що складався зі словесного (історико
-
філологічного), юридичного,
математичного і медичного факультетів. Протягом 1805

1851 рр. у ньому здобули вищу
освіту 2800 осіб.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, як
ий мав філософський та юридичний
факультети. Контингент студентів університету поступово змінювався: спершу
переважала польська шляхта, потім


українське і російське дворянство, а з 60
-
х рр.


українська молодь із різних соціальних верств.

78.
Розвиток літ
ератури
та мовознавства у першій пол.
XIX

ст. в
Наддніпрянській Україні

У Галичині існували п’яти
-

та шестикласні середні школи з латин
ською мовою навчання.
У 1867 p., всупереч бажанню українців, мо
вою викладання в гімназіях стала польська.
Викладати укр
аїнською мовою було дозволено тільки в чотирьох нижчих класах
Академічної гімназії у Львові. Тільки з 1874 р. було дозволено викладати українською
мовою в усіх класах. Боротьба за українську гімназію закінчилася наприкінці XIX ст.
компромісом: при польськи
х гімназіях дозволялося мати паралельні українські класи. У
1887 р. було засно
вано першу українську гімназію в Перемишлі, у 1893 р.
-

у Коломиї, у
1898 р.


у Тернополі, у 1899 р. на всю Галичину було 29 польських гімназій і тільки 6
українських.



На Бу
ковині в гімназіях мовами викладання були українська і румунська. Тільки в
1896 р. було відкрито другу, німецько
-
українську, гімназію в Чернівцях.



На Буковині в 1875 р. було засновано Чернівецький університет з викладанням
німецькою мовою, але були кафе
дри й з українською мовою навчання: української мови
і літератури, церковнослов’ян
ської мови та практичного богослов’я.

79.
Розвиток літератури в Наддніпрянській Україні у другій пол.
XIX

ст.


З кінця XIX ст. Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка с
тало вже не місцевою
краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі
галузі науки. У виданнях Товариства друкували праці українців з усієї України.
Наприкінці XIX ст. М. Грушевський очолив Товариство і почав друкувати свою б
агато
-
томну працю “Історія України
-
Руси”. Багато подій з життя народних мас України, історії
українського народу знайшли відображення у працях істориків О. Лазаревського, О.
Єфименко, Д. Багалія. Наприкінці XIX ст. широке дослідження історії запорозького
к
озацтва розпочав історик Д. Яворницький.



Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрі
лості. Погляди Т.
Шевченка щодо значення прогресивного реалістичного мистецтва були розвинуті у
творчості І. «ранка, П. Грабовського, М. Коцюбинськог
о, Лесі Українки.



У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Кобринська, О.
Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. «едькович, С. Воробкевич.



Дуже близькими були зв’язки Наддніпрянщини з Галичиною. Наддніпрянські
письменники, яким у Ро
сії не дозволяли друкуватися, по
силали свої твори до
галицького видавництва. І. «ранко, найбільший письменник Галичини, був у дружніх
стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними
здійснював активну літературну й наукову діяль
ність.



М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і
національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських
політичних рухів і бути на рівні нових соціальних ідей. Побачили світ повісті й
оповідання І. Не
чуя
-
Левицького, П. Мирного, пізніше
-

В. Винниченка, О. Олеся, які
стали цін
ним надбанням української культури.



Творцями української драматургічної літератури стали М. Кропивницький, М.
Старицький та І. Карпенко
-
Карий. М. Кропивницький і М. Старицький
стали
засновниками, а також режисерами та провідними акторами українського професійного
театру, що був створений у 1882 р. у Єлисаветграді. На цей період припадає розквіт
таланту відомої української актриси М. Заньковецької.

80.

»арактерні риси архітектури


та містозабудови в Україні у
XIX

ст.
Навести приклади відомих архітектурних споруд XIX ст.


На Україні на рубежі XIX і XX ст. в результаті розвитку промисловості і транспорту
сформувалися малі міста і селища, що перетворилися за роки Радянської влади в
н
айбільші міста УРСР (Донецьк, Жданов, Дніпродзержинськ та ін.), а також відбулися
важливі містобудівні зміни: формуються нові і об'єднуються старі частини міст;
забудовуються, впорядковуються і набувають новий вигляд вулиці і площі; виникають
дачні селища,

в яких відоме втілення отримують ідеї "міст
-
садів"; з'являються певні
спроби ввести регулюючі правила; в ряді випадків створюються проектні генплани міст
і окремих районів.

Важливою особливістю архітектури були нові типологічні жанри архітектури. На Украї
ні
у розглянутий період сформувалося промислове зодчество. Оригінальні за своїм
плануванням і виглядом великі громадські будівлі театрів, цирків, кінотеатрів, народних
аудиторій із залами на 1
-
2 тис. Глядачів, будівлі панорам, музеїв, бібліотек, проекти
но
вих типів навчальних, культурно
-
виховних будівель, у тому числі таких, які НЕ
зводилися в минулому, показують новаторський характер творчості архітекторів. Все це
дозволяє говорити про зародження вже на початку XIX ст. елементів функціонального
методу прое
ктування, остаточно сформувався в 1920
-
і роки.

81.

Розвиток театрального ми
стецтва та музики в Україні у
XIX

ст.


Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841

1912)


великого українського композитора, блискучого піаніста
-
вір
туоза, талановитого
хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча
демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української
класичної музики.

Починаючи з 70
-
х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зраз
ків
українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г.
Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з горезвісним Емським
указом 1876 р. зовсім н
е допускалися "різні сценічні вистави на малоруському наріччі".
1881 р. царат дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені
цензурою і схвалені генерал
-
губернатором. Однак і в цей час категорично
заборонялося створювати "спеціально малоросі
йський театр". Цензура обмежувала
тематику українських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати
колишні "вольності" українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р.
київський генерал
-
губернатор заборонив діяльність українсь
ких театральних труп на
території п'яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином,
театральним діячам України "дозволялося" дія
ти у надзвичайно важких умовах

У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у
досить
складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі
великі власники земельних угідь, як М. Овсянико
-
Куликовський, В. Тарновський, Г.
Галаган, Д. Ширай та інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи.
Артис
тичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва
музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із
-
за
кордону.

Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри
продовжували своє і
снування і після скасування кріпацтва. Вони влилися в музичну
культуру великих міст і збагатили її.

Найбільші міста України
-

Київ, »арків, Одеса, Полтава, Львів
-

мали свої музичні
традиції. У першій половині XIX століття їх культура розвивалась не так ін
тенсивно, як у
наступні 60
-

70
-
ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали перші паростки
демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп,
організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап
к
ультурного розвитку.

82.
Розвиток образот
ворчого мистецтва в Україні у
XIX

ст.:
скульптура та живопис.

Скульптура

У цей час в Україні з’являється новий

різновид пластичного мистецтва


пам’ятники.
Однією з перших у Києві була колона Магдебурзькому праву (
Тосканського ордера).
Серед скульпторів особливо відомі імена Михайла Козловського (1753

1802), який
створив пам’ятник О. Суворову в Петербурзі, Кость Климченко (1816

1841), який
творив у Римі, Іван Мартос (1754

1835). Найвидатніші його твори: пам’ятник Мі
ніну і
Пожарському в Москві (1804

1818), Рішельє в Одесі (1823

1828), Потьомкіну в
»ерсоні (1829

1835), М. В. Ломоносову в Архангельську, Рум’янцеву
-
Задунайському в
Києво
-
Печерській лаврі. Він був професором і ректором Петербурзької академії
мистецтв, ство
рив багато скульптур у бронзі, мармурі. Творчості французького
скульптора Тома де Томона належить монумент Слави в Полтаві.

1853 р. на схилах Дніпра споруджено пам’ятник князю Володимиру. Бронзову постать
виконав П. К. Клодт. Розпочав проект монумента скул
ьптор В. І. Демут
-
Малиновський.
Постамент у вигляді каплиці створив архітектор К. Тон. У пам’ятнику проявляються риси
академізму та псевдоруського стилю.

Реалістичні засади спостерігаємо в монументальній скульптурі білоруса М. Микешина
(1835

1896)


пам’ят
нику Богдану »мельницькому, архітектор Ніколаєв. Це
найвдаліший кінний пам’ятник у Європі, який органічно вписується в ансамбль
Софійської площі. Л. В. Позен (1849

1921) створив пам’ятники І.

П.

Котляревському і
М. В. Гоголю в Полтаві, композиції до «Кобза
ря», горельєфи на теми «Енеїди»,
«Наталки Полтавки», реалістичні композиції «Запорожець у розвідці», «Скіф».

У Львові в класичному стилі працювали Антон Шімзер (1790

1836), П. «іліппі, Г.
Красуцький, який оздоблював будинки, створював надгробні пам’ятники
на
Личаківському кладовищі. На Заході України в цей час творили скульптори К.
Островський, О.

Северин, С. Левандовський.

У Ніжині вражає філігранної роботи бюст М. В. Гоголя скульптора П. П. Забіли. Його
творчості належить мармуровий портрет Т.

Г. Шевченка
.

83.
Культура і духовне жи
ття в Україні у 1917


1920 рр.

Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися
національні культурно
-
освітні організації
-

«Просвіти», які найбільш активно діяли
серед сільського населення. «Прос
віти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові
колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували
українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі
українські письменники, поети, композитори,
актори.

Нова влада прагнула
підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно
-
освітніх та мистецьких
закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав
розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кі
нематографів
і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи,
народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської
влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націонал
ізовані й
поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри,
бібліотеки,

музеї

та інші культурні і мистецькі установи.

84.
Національно
-
культурне піднесення
19
20
-
х рр. в Україні як
передумова розбудови освіти і науки.

У січні


квітні 1919 р. було пр
оголошено основні принципи радянської системи освіти
й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної
освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква
відокремлювалась від держави і школ
а від церкви, скасовувалась плата за навчання в
усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі,
запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна
двоступенева школа, на базі семи класів будувалас
ь професійно
-
технічна школа. Було
встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького
профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У
1921 р. організовано робітничі факультети, які готували ро
бітників і селян до вступу у
ВНЗ. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому па
допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У
1922 р. в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створен
о єдину комуністичну
організацію дітей


піонерську.

На західних землях етап освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала
частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних
шкіл на Волині та 25 середпіх шкіл у
цих краях. Одразу ж у цих українських школах
введено як навчальну польську мову. Україпських вчителів замінювали польськими,
переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звапі утраквістичні школи,
де половину предметів викладали польською, а пол
овину


українською. Такі школи
закладалися навіть там, де населення було на 90

100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських
територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську
мову та
український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні
українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що
від 1926 р. називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на
Во
лині (лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут
українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так
званій русинській мові, але від 1931 р. перемагає українська.

85.

Становище культури в Україні у
19
30
-
х роках. «Розстріляне
відродження».


Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація
«Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для
М.»вильового давно вже стали зрозуміли
ми помилки в національній політиці, що
привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій
долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з
більшовицькою партією. М.»вильовий часом втрачав над
ію і знову її здобував.

Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження
пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української
культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнь
ого розвитку,
вимріяного М.»вильовим.

У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.«ельківський, К.Буревій. Репресій
зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України,створеної у 1934 році. Серед них
М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду житт
я показував глядачам Лесь Курбас разом
зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і
багатьох інших.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди
зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін.

Сам
е про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне
відродження».

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра,
П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на
шлях кон
формізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників,
композиторів, художників), організовані у середині 30
-
х років. «раза «національна за
формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних
стандартів, де

національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно
позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу,
збіднювало його духовне життя.

86.
Культура Украї
ни в роки Другої світової війни та повоєнний
період.

По
стійного контролю зазнавали діячі літератури і мистецтва. З ініціативи партії в Україні
було проведено кампанії, спрямовані проти творчої інтелігенції. Лише протягом 1946

1948 pp. ЦК КП(б)У прийняв низку постанов: «Про спотворення та помилки у
висвітленні
історії літератури в книзі „Нариси історії української літератури“», «Про
журнал сатири і гумору „Перець“», «Про журнал „Вітчизна“», «Про репертуар
драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення», «Про політичні
помилки та незадовільну робо
ту Інституту історії України Академії наук УРСР», «Про
перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали
„Звезда“ і „Ленинград“», "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні
у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) «
Про оперу „Большая дружба“ Вано Мураделі» та ін.

У названих документах спотворювалося культурне життя в Україні, зокрема література,
мистецтво, стан історичної науки, близько сотні українських діячів науки, культури і
мистецтва було звинувачено в українськ
ому буржуазному націоналізмі. Особливу
завзятість у цій боротьбі проявляв Л. Каганович, який у 1947

р. був першим секретарем
ЦК КП(б)У. Він постійно провокував союзне керівництво, органи державної безпеки на
політичні репресії щодо національно
-
патріотичних

сил в Україні. Великої втрати зазнала
українська культура в результаті вилучення з бібліотек у 1954

р. 111 назв книг, які
вийшли у 1925

1953 pp. Під заборону потрапили книги багатьох політичних діячів і
письменників (М. Скрипника, П. Любченка, С. Єфремова
, О. Олеся, В. Еллана
-
Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка, Д. Гофштейна та ін.).

Обходячи політичні утиски, українські літератори доносили до читача високі ідеї
гуманізму, почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини.

Так, у ці роки прийшли
до широкого загалу поеми А. Малишка «Прометей», О. Гончара
«Прапороносці». М. Рильський створює «Ленінградські нариси», М. Бажан



«В дні
війни», П. Воронько



«Весняний грім», М. Стельмах



«Шляхи світання», В.
Некрасов



«В окопах Сталінграда», Ю. Яновсь
кий



роман «Жива вода», П. Панч



роман «Гомоніла Україна», в яких змальовано події з української історії 1939

1948 pp.,
та ін. Плідно працювали О. Довженко, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, П.
Тичина, М. Рильський, О. Копиленко, М. Стельмах. Боро
тьбі з пережитками присвятили
свої твори сатирики і гумористи Остап Вишня та С. Олійник.

87
Культура і духовне життя в Україні часів хрущовської
«відлиги».

»рущовська "відлига" породила надію на припинення свавілля й на більш достойне
життя людей. Це надих
ало письменників і поетів, інших діячів культури на творчу
діяльність, викриття художніми засобами жахливого минулого і оспівування щасливого
майбутнього. Людська душа ніби пробуджувалася після десятиліть пригніченості і
страху.


У 1950

60
-
х pp. українська

література поповнюється талановитими творами В.
Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, Д. Павличка, Л. Костенко та ін. Одвічні
проблеми людського буття

' війни і миру, кохання й ненависті, щастя та лиха
-

втілив
у яскравих образах О. Гончар (роман "Люд
ина і зброя", роман в новелах "Тронка").
Епічні полотна про долю українського села створив М. Стельмах (романи "Кров людська


не водиця", "»ліб і сіль", "Правда і кривда", "Дума про тебе"). Одним з кращих творів
українського кіномистецтва став фільм С. Па
раджанова та Ю. Іллєнка "Тіні забутих
предків", у якому блискуче зіграв І. Миколайчук.


Важливим суспільно
-
політичним явищем 60
-
х років став національно
-
культурний рух
молодих українських письменників, критиків, поетів, художників, композиторів, їхня
творч
ість і громадсько
-
політична активність зумовили хвилю піднесення української
духовності та культури. Довкола клубів творчої молоді у Києві та Львові об'єдналися
молоді інтелектуали, які прагнули нових форм художнього самовираження,
переосмислення історично
го минулого, національного відродження культури і
суспільства.


Однак незабаром шестидесятники переконались у неможливості корінних змін у рамках
тоталітарної системи і прагнули оновлення суспільства на грунті загальнолюдських
цінностей. Завдяки їм в Украї
ні виникли національно
-
культурні осередки і сформувався
рух дисидентів, що стало важливою передумовою національно
-
державного будівництва
в 90
-
х роках. До шестидесятників належали А. Горська, М. Вінграновський, І. Дзюба, І.
Драч, Л. Костенко, І. Світличний,

В. Симоненко, В. Стус, В. Чорновіл та ін.


"Відлига" в культурі і духовній сфері, як і в інших галузях суспільного життя, була
переповнена суперечностями, продиктованими прагненням М. »рущова та його
оточення щось змінити, не зачепивши основ тоталітарної
держави. Тому лібералізація
суспільства супроводжувалася гоніннями на діячів культури і мистецтва, критика
сталінщини співіснувала з посиленням ідеологічного наступу, реформування економіки
й обіцянки комуністичного майбутнього поєднувалися з адміністратив
но
-
командними
методами управління суспільно
-
політичним, у тому числі й духовним, життям,
процвітанням партійно
-
державної бюрократії.


Паростки національно
-
культурного відродження, викликані "відлигою", загрожували
існуючій політичній системі, панівній ідео
логії, тому тиск на творчу інтелігенцію набирав
нових форм і масштабів. Це призвело до ресталінізації й стагнації суспільства, але не
могло знищити духовний потенціал народу, прогресивні тенденції культурно
-
історичного розвитку.


88.
Надбання української л
ітерату
ри сер. 60
-
х


сер.80
-
х років
XX

ст

У 60

80
-
ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури
ДОСЯГАЙ українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.)
письменників України кількість літераторів республік
и збільшилася з 527 до 770 чол.
Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення
Спілки письменників у Луганську і Житомирі. На громадське життя в Україні помітно
вплинуло нове покоління митців


шістдесятники. Серед зачи
нателів його були Ліна
Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності,
відстоювали національно
-
культурне відродження України. Інтерес читачів викликали
збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (19
58), "Мандрівки
серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962), що стала
водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали
перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні пре
люди". До
них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні
шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне,
догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич,
І.
Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І.
Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

89.

Українське кіномистецтво: початки, становлення, розквіт.


У

1893

році головний механік Одеського

Новоросійського університету

Йосип
Тимченко

винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та
апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші кінозйомки



зафільмував
вершників і метальників списів. Із

7 листопада

до

20 грудня

1893 року в готелі
««ранція» (Одеса) де
монструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався
на 6
-
му засіданні секції фізики І» з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині
знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею
[1]

У вересні 1896 року в

»аркові

фотограф

Альфред «едецький

зняв кілька хронікальних
сюжетів. А вже в грудні



майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у

Парижі



Альфре
д «едецький

влаштував кіносеанс у

»ар
ківському оперному театрі
. У

Львові

13
вересня 1896 розпочались регулярні кіносеанси французьких фільмів у Пасажі
Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька дн
ів.

Піонери українського кінематографу початку

1900
-
х

років віддавали перевагу
екранізації популярних українських вистав

«Наталка Полтавка»

(за участю відомої
актриси

Марії Заньковецької
),

«Москаль
-
чарівник»
,

«Наймичка»
. Тоді ж мала місце
спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній
основі
(
«Богдан »мельницький»

за п'єсою

Михайла Старицького
). З дореволюційним кіно
в

Україні

пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів
була

Віра »олодна
, яка народилася в

Полтаві

і багато знімалася в
Одесі
.

Протягом 1912

1913 рр. у Львові було створено студії ««абрика
-
фільм» М. Мленця,
«Кінофільм» Е. Порембського, «Полонія» Е. Лорембського, «Леополія» А. і Л.
Крогульських, на яких спробували розпочат
и постійне кіновиробництво.

90.
Тенденції сучасної української культури в освіті, літературі
та мистецтві.

Традиційні тенденції в царині

літератури



романтизм

і

неореалізм

поєднувалися з
розвитком

футуризму
,

символізму
. Так, фахівці виділяють «нову школу» української
прози (
М.

Коцюбинський
,

В.

Стефаник
,

О.

Кобилянська
).

І.

«ранко

писав, що
представники цієї школи прагнули цілком

«модерним» європейським способом
зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в

українській
літературі
, як футуризм, насамперед пов'язаний з

М.

Семенком
, який був одним з його
головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів
(Київ,

1913

р
ік).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники,
творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них
В.

Винниченко



діяч

Центральної Ради
, прозаїк,

драматург
, твори якого
ха
рактеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення
різних

соціальних груп
). Б.

Летант



поет, прозаїк, видавець творів Т.

Шевченка,
І.

«ранка, М.

Коцюбинського в перекладах на

польську

і

німецьку мови
. Популярністю
користувався

В.

Пачовський
, тематика творів якого досить широка: любовна

лірика
,
історичні події минулого. Над драматичною поемою «Золоті ворота», де
підкреслювалася національна ідея, В.

Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі
«Сонця руїни» описані події 1663

1687

рр., даються
по
ртрети

П.

Тетері
,

Ю.

»мельницького
,
П.

Дорошенка
,

І.

Самойловича
.




Приложенные файлы

  • pdf 10668391
    Размер файла: 2 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий