Все ответы по истории

11.
Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького
Зовнішня політика Данила Галицького
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] війська Данила та його брата [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] розбили полки чернігівського князя [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], галицьких бояр, угорців і поляків, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу над [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Ця битва була однією з найбільших в історії Русі ХІІІ ст.
До того часу Галицько-Волинське князівство не було обкладене татарською даниною. Після Ярославської битви хан [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] надіслав до Данила посла з вимогою: «Дай Галич!». Данило, подумавши, відповів: «Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам».
Він був змушений поїхати до ханського двору в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і визнати залежність від [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Хоча його прийняли там досить милостиво, але перенесені приниження змусили згодом літописця завершити розповідь про цю подорож словами: «Зліше зла честь татарська». В переговорах з Батиєм Данило добився від нього підтвердження своєї влади над Галицько-Волинським князівством, але не над Києвом. До того ж він був зобов'язаний надсилати свої військо для участі в походах Батия на Польщу, Литву, Угорщину та інколи платити данину.
Хороші відносини з татарами пішли, проте, на користь Данилові: король Угорщини [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] погодився на шлюб своєї дочки Констанції з сином Данила, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Цей родинний зв'язок спричинив участь Данила в боротьбі угорского короля з чеським за австрійську спадщину. При цьому його син [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] одружився з наступницею трону Австро-Штирійського герцогства Гертрудою і на початку [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (після смерті її батька, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Фридриха ІІ) Данило заявив свої права на його володіння як на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] своєї невістки. Він втрутився у війну за австрійський трон, але його участь у ній (з допомогою поляків) була невдалою.
У цей час стала ширитись і набирати силу Литва під владою короля [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Данило пішов війною на Литву, але Міндовг замирився з ним, віддав за Данилового сина [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] свою дочку, а в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] за нею дав міста Новгородок ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і Волковийськ ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]).
Вимушене підпорядкування татарам обтяжувало Данила. Він проводив походи на прикордонні з татарами землі по ріках [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  проти т. зв. «татарських людей», будував укріплення ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] так і не були взяті татарами), розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важкоозброєна кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення, шукав союзу з Заходом, зокрема, схилявся до пропозицій, що надходили від папи [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Папський посол [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] дорогою в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] розмовляв з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про поєднання церков ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]). Сам Данило погодився прийняти від Папи королівський вінець, і в грудні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р. (січні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р.) був коронований в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Внутрішня політика Данила Галицького
Вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.
Винятково здібний правитель, Данило I Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.
Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] тощо), переніс столицю з Галича  міста боярських заколотів  до Холму.
Для зміцнення міжнародного авторитету держави [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя  печатника Кирила.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  Данило Галицький занедужав і помер у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної раздрібленості, які провокувала боярська верхівка
№12.
Історичне значення Галицько-Волинської держави
Основною територією Галицького князівства були терени хорватських і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протиукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне розташування, економічні, політичні та культурні зв’язки.
13 сторіччя було переломним в історії багатьох країн і народів. У тогочасній Західній Європі паралельно зі зміцненням королівської влади відбулося формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне піддержання прав і ролі у державі великих землевласників-феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частина містиків – заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Успіхи чи поразка окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князі йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князя, щонайменше з 13 ст. документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних – і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з’явилися вже грамоти, які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перервано монгольською навалою.
Внутрішня консолідація князівства стала передумовою його активної зовнішньої політики. Важливим атрибутом державності князівств, складовою політичної культури була дипломатія, яка керувалася певними юридичними нормами, правилами етикету. Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливих питань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів або при особистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні спори, нерідко укладалися усні або письмові угоди.
Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності.
Здобутки руської культури другої половини 13 – 14 ст. відіграли важливу роль у наступний період, у часи формування культури українського народу – в умовах панування на Україні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою національну культуру.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:
- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
- модернізувало давньоруську державну організацію;
- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;
- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.
13 Українська культура Давньоруського періоду
Основою культури [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] була багатовікова самобутня культурна традиція [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] матеріали свідчать, що до середини [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] зоні й [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], використовували тяглову силу [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. До цього часу в лісостепу давно переважало [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  одне поле засівалося, а друге залишалося під [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (лісове [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Досить високого рівня досягло до Х віку і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Виготовленням виробів із [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] займалися переважно майстри-професіонали. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] вважалася заняттям почесним і навіть [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. На Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  оборонних споруд навколо [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (довжина їх в Україні  понад 2 000 км, датуються І тисячоліттям до н. е.  І тисячоліттям н. е.). У Х столітті майстерність київських ковалів і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі».
Розвивалися [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] й обробка [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] по [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. З [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] слов'янки ткали чудові [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], їм було знайоме складне малюнкове ткання і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] склалися оповіді про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] займали в містах цілі [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.
Торгівля продуктами [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] як всередині [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], так і між племенами та землями. Згодом зародилися [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Про це свідчать [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] срібних римських, візантійських і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. До речі монети візантійських імператорів [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] рр.) і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] рр.), знайдені археологами на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст. н. е. Деякі сучасні вчені, спираючись на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] монети VII ст. до н. е., [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] IV століття до н. е., 6 тисяч [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] монет IIIV ст. н. е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і країнами Сходу, але і з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], куди руські купці ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Відбувалося швидке зростання [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Якщо ще в VI столітті [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  «країною міст». До початку Х століття в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] згадуються понад двадцять міст, до XII століття  біля двохсот, а перед [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  вже більше трьохсот міст і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Так, європейський хроніст [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у своїй хроніці [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».
Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] свідчить, що у східних слов'ян переважала [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] зустрічалося рідко.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] називалася «мир» або «вервь» (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], діяв закон [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Пізніше [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.
Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і військової демократії підкорялася раді [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка «пошукати собі честі, а князеві слави» в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х столітті великий князь київський [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] відмовив у проханні матері, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], прийняти [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], посилаючись на свою [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Більшість воїнів ішла в похід [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], маючи [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], невеликі [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Важкого [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], на відміну від середньовічних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], слов'яни були мужні і безстрашні. У IXX столітті широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), кистені на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] або ремені, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Пізніше з'явилася [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], використовуються [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Давньоруські воїни уміло влаштовували [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х столітті [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо  не допускати її союзу з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Вже у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.
№14 .
Українські землі у складі Великого князівства Литовського
1. Українські землі під владу Великого князівства Литовського  перейшли за князів Гедиміна (1316-1341 рр.) та Ольгерда (1341-1377 рр.), а саме:  у 1340 р. – Волинь; у 50-60-х рр. XIV ст. – Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.
У 1362 р. відбулася битва   на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар.  Українські землі   звільнилися з під влади Золотої Орди.
Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом «Ми старини не рушимо, новизни не вводимо», а також виступали під гаслом «збирання земель Русі». Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння  нащадків Гедиміна. На думку            М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських  та  інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були  якнайсприятливіші.
Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був  великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам  належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.
Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з  пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було-умовним   землеволодінням. У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства  у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.
2. Сприятливі умови для розвитку українських  земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об’єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Великого князівства Литовського продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським.  Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 – 1430 рр.).
За  Вітовта посилюється центральна влада у Великому князівстві Литовському. Кордони держави поширилися до Чорного моря, але не відразу. У 1399 р. в битві на р. Ворскла татари завдали  литовцям нищівної поразки, але подальший занепад Золотої Орди дозволив Вітовту в 10 – 20-х рр. XV ст. підкорити землі між Дністром та Дніпром. Проте по смерті Вітовта, з утворенням Кримського ханства та  завоюванням  Туреччиною Північного Причорномор’я  Велике князівство Литовське ці південні землі втрачає. Його південні кордони перемістилися на північ, у район міст Канів-Черкаси. Вітовт намагався також розірвати унію Великого князівства Литовського з Королівством Польським, хотів отримати королівську корону, чому протидіяли поляки.
У 1430 – 1435 рр.  у Великому князівстві Литовському тривала міжусобна війна між Свидригайлом,  якого підтримували православні феодали (бо він був за розрив унії), та Сигізмундом, за якого були католики (бо він виступав за унію). Сигізмунд переміг. Одним з наслідків усобиці стало відродження на українських землях удільних князівств: Волинського (Свидригайло у 1435-1452 рр.), Київське (Олельковичі у 1435-1471 рр.). У 1471 р. Київське удільне князівство було ліквідоване, а  українські землі у складі Великого князівства Литовського остаточно втратили будь-які ознаки державності, перетворившись на звичайні провінції.
3. Це стало однією з причин незадоволення православних феодалів у Великому князівстві Литовському, які виявляють сепаратистські настрої, дістаючи підтримку з боку Московської держави, яка заявляє претензії на землі колишньої Київської Русі (у 1493 р. великий московський князь Іван ІІІ офіційно взяв титул «государь всея Руси»). У 1471 р. була змова, організована Михайлом Олельковичем та князем Гольшанським, її  було розкрито, а ватажків страчено.
У 1481 р. відбулася змова, організована Федором Бєльським (онуком Ольгерда).
У 1508 р. відбулася повстання під проводом Михайла Глинського.
Ці усобиці внутрішньо послаблювали Велике князівство Литовське, яке наприкінці XV – на початку XVI ст. програло кілька воєн  Московській державі і втратило Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину.
Експансія Московської держави на руські землі Великого князівства Литовського виявилася й під час  Лівонської війни  (1558 – 1583 рр.), складовою якої була війна Росії з Великим князівством Литовським у 1562-1570 рр. Загроза поразки примусила феодалів Великого князівства Литовського шукати підтримки у Польщі, що зробило можливим завершення процесу об’єднання обох держав, започаткованого Кревською унією.
№16
Соціально-економічні та політичні передумови виникнення українського козацтва. Реєстрове козацтво.
Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях - Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі - Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя - мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище - козацтво.
Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).
Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.
У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.
Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).
З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.
Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.
Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.
Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.
Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.
Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.
Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.
При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо - уваги практично не приділялося.
Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.
Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання - охороняти південні кордони держави.
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).
Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.
Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави
№17
Політика гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного
Петро Сагайдачний – видатний гетьман українських реєстрових козаків. Саме під його керівництвом козаки здійснили найбільше вдалих походів проти турків і татар. Він був не тільки видатним воєнним стратегом, а і далекоглядним державним діячем. Людина дивовижної освіченості, він дбав про ратну славу козацтва і про права людності своєї землі. Окрім всього іншого, Петро Сагайдачний зробив дуже багато для культури і освіти України.
Постать Петра Конашевича-Сагайдачного є дуже важливою, адже він, ставши гетьманом, провів дуже активну дипломатичну роботу стосовно Речі Посполитої. З появою на українському політичному небосхилі гетьмана українського реєстрового козацтва Петра Сагайдачного козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він також домігся об’єднання усіх верств українського суспільства навколо козацтва. Контингент українського козацтва протягом 20 років зріс більше ніж у 20 разів. Неминучою була необхідність юридичного закріплення здобутого козацтвом місця в політичній системі Речі Посполитої. Українське козацтво виробило власну емблематику. 
Найстаріша печатка, що дійшла до нас з тих часів, належала гетьману Гнату Васильовичу (1596 р.). На ній зображений лицар козак з шаблею, підпертою обома руками. З 1620 р. козак на печатці “коша Війська Запорозького” має на плечі мушкет як додаткову характерну прикмету. У віршах на похорон П. Сагайдачного це зображення вперше названо “гербом низового Війська Запорізького”.
Зовнішньополітичний курс Сагайдачного можна визначити як пошук компромісу з однією з найсильніших тоді європейських держав - Річчю Посполитою. Заради цього він підтримував військово-політичні акції, які чинила Польща, воюючи то з Москвою, то з Османською імперією. З іншого боку гетьман досяг більшого в консолідації української нації на шляху до утвердження її державності: саме він об’єднав військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об’єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1612 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України. Він завжди жертвував кошти школам і монастирям, захищав православну віру, поширював просвіту на українські землі. У своєму заповіті славний гетьман заповів усі свої кошти монастирям, братствам і школам. 
Сагайдачний – взірець наслідування для наших сучасних політиків. Його життя – приклад високого патріотизму та любові до рідної землі. Ось які герої мають бути у нашого суспільства.
№19.
Брестська церковна унія 1596 року та її історичне значення.
Католицька церква в ці часи намагалася утвердити католицизм в українських землях, її мета - приєднання православної національної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів єдино істинними. Йшлося не про об'єднання на рівних засадах, як нині намагаються довести деякі історики, а про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної,
Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних навернути до католицизму, зберігаючи обряди православ'я, але визнаючи верховенство Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність папи римського.
Вже 1590 р. у Бельську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського - Г.Балабана, холмського - Діонісія, пінського - Леонтія та луцького -К.Терлецького, на якій було порушено питання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готовність укласти унію. Сигізмунд III 18 травня 1592 р. таємно відповів згодою В 1594 р. до них пристали митрополит М. Рогоза та володимирський, берестейський і перемишльський єпископи І.Потій, К.Терлецький і Г.Балабан.
У червні 1595 р. в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терле-цького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Було остаточно вироблено умови унії, що їх схвалив папський нунцій. Категорично проти був князь В.Острозький, але король проігнорував це.
23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Все це викликало обурення серед значної частини православних, особливо серед козацтва. У жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. Від самого початку він поділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандрити, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затверджено Сигізмундом III.
На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи -Г.Балабан і З.Копистинський, белградський митрополит Лука, дев'ять архімандритів, у т. ч. й Києво-печерський Н.Тур, два представники східних патріархів і понад 200 представників православного духовенства.
Народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька повстань проти унії.
Після прийняття унії 1596 р. почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури. Прибічники унії з православного духовенства почали впроваджувати її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного монастиря на Волині, ченці якого виступили проти рішень Брестського церковного собору. Уніати силою захоплювали великі монастирі та парафіяльні церкви, деякі розоряли; ловили й мучили священиків, розганяли народ, який збирався на молитву за містом у наметах.
Все це привело до активізації виступів українського населення проти унії. В 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким місцеві власті заборонили будувати церкву і школу. 1 1625 р. селяни відмовилися виконувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Закінчився поразкою виступ міщан Острога 1638 р. проти закриття православних храмів.
На початку 30-х років XVII Ст. польська влада змушена була видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви. Проте наступ католицизму та уніатства в Україні тривав.
№20
Розвиток української національної культури в Литовсько-польську добу
1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ Із занепадом Галицько-Волинського князівства занепадає культурний й економічний статус України до рівня периферійної провінції, а еліта асимілюється з культурними та політичними системами чужоземних володарів. Населення України бореться і за політичне самовизначення і за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба стала – й до наших днів лишається – однією з основних тем української історії. В середині XIV ст. досить швидко і легко була здійснена експансія Литви в Україну, внаслідок чого скасовано жорстоке іго Золотої Орди, Литовці за браком людей для управління дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Верхівка самих литовців на той час культурно відсталих язичників, потрапляє під культурні впливи своїх слов’янських підданих – приймає християнство, українську мову, місцеві звичаї. По суті Велике князівство Литовське стало відновленою руською державою. Відмінно відбувалась експансія Польщі в Галичину, а згодом (в ХV-ХVІ ст.) – в Поділля, Волинь і Київщину. Одразу з’явились ознаки того, що з давнім життям покінчено. Польські королі, підтримані магнатами, церквою та міщанством, поставили за мету повну релігійну й етнічну асиміляцію українського населення (його окатоличення і зпольщення). Із цього згодом виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 р. Після польсько-литовської унії 1385 р. Велике князівство Литовське ще тривалий час зберігало автономію управління, яке, на відміну від періоду Київської Русі, було значно більше централізованим. Окрім того, після прийняття католицтва литовського знаттю, українська шляхта втратила свої привілеї, почала піддаватись утискам на релігійному грунті. З середини XV і до початку XVI ст. українська знать робить кілька відчайдушних спроб відновити свої права – та з Люблінською унією 1569 р. остаточно їх втрачає. Чужоземне, насамперед польське, панування породило нове явище – культурну асиміляцію української знаті. Повстання інших могутніх сусідніх держав – царства Московського і Кримського ханства, пов’язаного з Оттоманською Імперією, ще більш унеможливлювало досягнення Україною незалежності. Наслідки Люблінської унії (об’єднання Польщі з Литвою в єдину державу і окупація України Польщею) справили великий вплив на увесь спосіб життя українців. Та ще до унії на Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, не схожий на устрій Київської Русі. Взаємини ж українйів з поляками, а через них – із Західною Європою вирішальне зумовили організацію суспільства на західний зразок. Із Заходу через Польщу на Україну проникла т.зв. станова система, при якій, на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов’зків, утвердились правові відмінності між шляхтою, духовенством, міщанством та селянством. На Україні 1529 р. з’явилося перше видання Литовського Статуту – кодифікованого зводу законів, в якому поєднувались елементи звичаєвого права часів Київської Русі та нові юридичні поняття німецького походження. Цей статут створив основу для правової системи доби Козаччини і пізніших часів. Завдяки цьому українці здавна визнавали цінності установленого та гарантованого законом права і зазнавали впливу західної політичної і правової думки. Інший продукт Київської Русі – Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами західної законності. Загалом, до середини XVI ст. для українців, насамперед українських селян був, можна сказати, золотий вік: феодали не займалися комерційною діяльністю і звичайно роздавали більшу частину своїх земель селянам. Для міст XIV і XV ст. також були порою добробуту. На регулярних ярмарках велася місцева торгівля, як і торгівля чужоземними товарами (особливо в містах Львові і Кам’янці). Та все ж роль міст у житті українців була незначною – через їхню малу кількість і етнічний склад. Після приєднання до Польщі Галичини, а згодом інших регіонів України, серед міського населення активно велася мовна і культурна полонізація. Православні українці зазнавали всіляких обмежень і утисків. Міста стали й лишалися протягом багатьох століть чужою землею для більшості українців. У XVI ст. в Західній Європі починається великий зерновий бум, пов’язаний із швидким зростанням населення. Земле¬власники Речі Посполитої починають розвозити більші партії зерна і худоби по всій Західній Європі, а це вимагало інтенсифікації відробітків, включення селянських земель до маєтків, виникнення комерційне орієнтованих господарств-фільварків, які поступово поширюються з Галичини, Волині, Поділля на Центральну та Східну Україну. Шляхта здобуває надзвичайну економічну могутність і поступово та неухильно обмежує права і владу королів, підриває економіку міст обмеженнями торгівлі, посилює закріпачення селянства. Польські закони заохочували зміну віровизнання, переймання польських звичаїв, законів і мови. І хоча включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні і стимулюючі впливи Заходу, воно одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками. Економіка України, як і всієї Польщі, стала вкрай незрівноваженою, майже вся економічна діяльність зосередилась на сільському господарстві. Зростали соціальні диспропорції, серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення. Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з основних тем в історії українців. Релігійна і культурна війна з поляками особливо явно порушила цю проблему. Православ’я в ХV-ХVІ ст. лишалося в українськім суспільстві синонімом культури і єдиним інститутом вираження самобутності українців. Однак, позбавлене звичної державної підтримки, воно поринуло у стан глибокого занепаду. Великі князі, а згодом і королі польські прибрали собі право призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Розхитувалася організаційна дисципліна церкви, процвітала корупція, парафії та монастирі отримували негідники й злочинці, серед священиків можна було зустріти самі лише людські покидьки. Школи були занедбанні, вчителі малограмотні. Завоювання турками Константинополя 1453 р. позбавило українську православну церкву інтелек¬туального та культурного впливу ззовні. 2. РОЗВИТОК ОСВІТИ, НАУКИ, КНИГОДРУКУВАННЯ А тим часом поляки переживали період культурного розвитку – Відродження, гуманізму, поширення світської освіти. Ягеллонський університет, 20 друкарень, 3000 парафіяльних шкіл, мережа протестантських вищих шкіл, а згодом єзуїтських колегій, можливість отримання освіти в кращих університетах Європи – все це сприяло асиміляторським процесам серед української знаті, її потягові до всього польського, її зреченню від віри батьків, культури та мови свого народу. Найславетніші колись українські роди майже повністю полонізувалися. Із втратою власної еліти українці втратили клас, котрий здійснював політичне керівництво, сприяв культурі і освіті, підтримував церкву. Внаслідок цього важливою проблемою українського суспільства стала відсутність його верхівки. В цих скрутних умовах православ’я все ж таки змогло прийняти виклик польського католицизму. Невелика купка українських магнатів почала засновувати у своїх володіннях православні школи та друкарні (Григорій Ходкевич, що надав 1568 р. притулок у Заблудові друкарю Івану Федорову, князь Юрій Слуцький, князь Андрій Курбський). Але найбільш загальновизнаним покровителем православної церкви був князь Костянтин Острозький. 1578 р. він засновує у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров, і тут вже 1581 в. з’являється перша повна Біблія, друкована слов’янською мовою. Князь Острозький заснував школи в Турові, Володимирі, а близько 1580 р. – славетну Острозьку академію, що за рівнем навчання не поступалася кращим єзуїтським колегіям. Тут вивчали грецьку, латинську і церковнослов’янську мови, сім «вільних наук» (тривіум – граматику, риторику, діалектику – і квадривіум – арифметику, геометрію, музику, асторонмію). Працювали в академії такі інтелектуали, як Герасим СмотрицькиЙ, Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Клірик Острозький, Кирил Лукаріс (згодом – константинопольський патріарх). Проте після смерті К.Острозького 1608 р. академія була передана йото онучкою єзуїтам. Водночас у багатьох містах (Львові, Стриї, Ярославі, Холмі, Луцьку, Києві та ін.) в оборону православ’я постали міщанські братства. Вони утворювались для матеріальної підтримки церков і їхніх прочан, для утримання шпиталів, шкіл, друкарень, для великої освітньо-культурної роботи. У школі при Львівському братстві працювали відомі культурні діячі того часу – Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький. У Львові ж Ів.Федоров 1574 р. надрукував першу свою книжку «Апостол». З поширенням шкіл різко збільшується число освічених людей в Україні, які мандрують по містах і селах з проповідями захисту православної віри, рідної мови і народних традицій. Проте братства нерідко припиняли свою нескоординоваву діяльність, оскільки фінансово були слабкими, часто вступали в конфлікти з ієрархами церкви в справах контролю над церковними маєтностями і навіть – щодо тлумачення Біблії. Це спричинялося до збільшення анархії в українській православній церкві. В умовах, що склалися, група православних єпископів вступила у таємну змову з метою укладання т.зв. унії православної церкви з католицькою. Ідея такої унії на Україні виникла ще в XIII ст., були спроби і пізніше. Однак століття взаємної недоброзичливості не давали змоги здійснити цей намір аж до кінця XVI ст. і лише 1596 р., після переговорів змовників Кирила Терлецького і Іпатія Потія з папою Римським, на Берестейському соборі унію було проголошено. Її підтримав польський король і його урядовці, оскільки вони покладали надію через унію досягти асиміляції православ’я, тісніше зв’язати Україну та Білорусію з Річчю Посполитою. Єпископи-уніяти, зі свого боку, вважали, що унія урівноправить православних з католиками, віддасть перших під протекцію і захист папи Римського, припинить утиски православних міщан, відкриє ширший доступ православній шляхті до службових посад, а самим єпископам – до Сенату, зміцнить організацію і дисципліну в церкві, унезалежить ієрархів від втручання мирян в церковні справи, піднесе культурний рівень населення руських земель, підсилить тут культурні впливи Західної Європи – на противагу впливам Московської патріархії. Унія зберігала традиційні православні обряди і право священиків брати шлюб, утверджуючи тільки віру і догмати католиків. 3. РОЗВИТОК РЕНЕСАНСНОГО ГУМАНІЗМУ. ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА Основоположниками українського ренесансного гуманізму були діячі і вчені – Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Мяста, Станіслав Оріховський, а також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович. Майже всі вони мали вищу західноєвропейську освіту. Так, Юрій Дрогобич (1450-1494) закінчив Краківський і Болонський університети. Здобув звання доктора філософії і медицини. Був ректором Болонського університету. Широко відомі його праці: «Прогностична оцінка поточного 1483 року», та «Проект про сонячне затемнення 1478 року, 20 липня». Станіслав Орловський (1513-1566), якого сучасники називали «українським Демосфеном» та «сучасним Ціцероном», залишив ряд творів, серед яких: «Про турецьку загрозу слово...» (1543), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» – все це блискучі зразки української полемічної літератури. Ідеї гуманізму звучать у творах ректора Київської Братської школи К.Саковича, професора Києво-Могилянської академії І.Гізеля, культурних діячів Д.Наливайка, К.Транквіліона, Лаврентія Зизанія (ідея земного подвигу та спільного добра). В кінці XVI – до початку XVIII ст. поширилась полемічна література, яка боролась із католицькою церквою. Письменники-полемісти – Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський – обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Розгорілася палка релігійна полеміка. На твір єзуїта Пйотра Скарги «На захист Брестської унії» (1597р.) острозький шляхтич Христофор Філалет публікує свій «Апокрисис», а Іп.Потій 1599 р. відповідає останньому в свою чергу «Антиапокрисисом». У Львові виходить трактат «Пересторога», а найяскравіше із своїми полемічними творами виступає чернець Іван Вишенський. Православні автори (під впливом, до речі, протестантства) відкидають посягання єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви, викривають егоїстичні мотиви цих рішень, безжалісно таврують греко-католиків і єзуїтів, а також і моральну розбещеність сучасного суспільства загалом, Ів.Вишенський оплакує закріпачення селян, викриває їхніх визискувачів. Однак поряд з тим він виступає і проти сучасних культурних віянь, прогресивних реформаторських ідей і освіченості, закликає повернутись до дідівської простоти і стародавньої віри. Полеміка кінця XVI-поч. XVII ст. мала свої негативні сторони. Вона поставила українців у цілковиту культурну конфронтацію з Польщею і змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою і зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Величезна більшість приймала католицтво й згодом полоні¬зувалася. Так українці втратили свою еліту – шляхту. Далі, поділ українців на дві конфесії поклав початок різким відмінностям в майбутньому між східними та західними українцями. Але позитивним наслідком релігійної полеміки можна вважати загальне культурне піднесення і чіткіше усвідомлення українцями своєї етнокультурної самобутності. 4. МУЗИКА, ТЕАТР, АРХІТЕКТУРА, ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл – з колядок, щедрівок; весняний – з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових пісень. Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння. Історичні пісні та думи прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: пісня про Вайду, дума про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку та ін. Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів – гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків: сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали. Танцювальними жанрами були: гопак, гопачок. Музична освіта поширювалась братськими школами, в тому числі у Кам’янець-Подільському і Львові. Виникає так званий партерний спів: спів по партіях, за голосами (багатоголосний). У І половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як: 1)    побутова пісня для триголосного ансамблю або хору – кант; 2)    сольна пісня із супроводом, а також 3)    цехова інструментальна музика. Канти поділялися (як і книжкова поезія) на релігійно-філософські, любовні, гумористичні. В містах виникають музичні цехи на зразок ремісничих. Перший такий цех виник у Кам’янці-Подільському (1571), дещо пізніше у Львові (1586) і на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. Звідси виникають самобутні ансамблі українських народних інструментів. Театр існує з кінця XVI ст. і походить від народних ігор Київської Русі (елементи народної драми, пантоміми, балету, звичай ходити з ляльками; виступи скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників, тощо). Комедійні сцени розігрували під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках. Актори були як виконавцями, так і творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. В кінці XVI ст. виникає шкільний театр при братських школах, який мав навчально-виховне значення, а також використовувався у міжконфесійній боротьбі з католиками. Одноразово з’являється народний театр, репертуар якого складався з містерій різдвяної і великодньої тематики. Популярною була українська побутова драма (наприклад віршована «Трагедія Руська» – автор невідомий). Архітектура. Культове і цивільне будівництво ділиться на два типи: 1) оборонні споруди-замки; 2) церкви. У цей період формуються особливості українського стилю у кам’яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль поєднується з українським народним, перенесеним з дерев’я¬ного будівництва в кам’яні споруди церков, замків та великих місь¬ких будівель. Набувають поширення зрубні храми (тридільні, або трибанні і п’ятибанні). На жаль вони не збереглися, за винятком: в с.Потеличі Львівської області церква Святого Духа (1555), та церква св.Миколая в Чернівцях (1607). Зводяться замки-фортеці і замки-палаци. Переплановуються і розширюються міста: в Галичині, на Волині і Поділлі (Львів, Луцьк, Камінець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди, Київ з центром на Подолі), відбувається фортифікаційне будівництво на Запорізькій Січі. В 30-40-х рр. ХVII ст. у конструкції і оформленні споруд виразно простежуються риси бароко. В той же час відмічається сильний вплив ренесансу (Львів: будинок на пл.Ринок – «Чорна Кам’яниця», «Успенська церква», вежа, Корнякта, каплиця Трьох Святителів; каплиця Боімів – бароко). Скульптура. На фасадах, порталах, в інтер’єрах ренесанс¬них будинків, палаців, церков, в іконостасах з’являються скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Поширений скульптурний портрет у вигляді надгробних пам’ятників померлого на кам’яному ложі, обрамленому складними архітектурними композиціями (надгробки А.Киселя, К.Острозь¬кого). Портретний живопис: портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, старости Мнішека несли в собі змішані риси ренесансу і раннього бароко. Декоративно-прикладне мистецтво представлене гончар¬ством, вишивкою, килимарством, вирізьбленням по дереву і каменю, обробкою металу і носило виразно національне забарвлення
№21.
Українська національна революція: причини, характер, періодизація
У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, друга робила цю активність можливою створювала ґрунт для її розгортання.
Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби в 1648 p.?
У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринки, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов'язані процеси зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.
Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 56 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана була безмежною він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.
Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.
Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.
У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки чинш (по 2030 грошів з «диму»), церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України користувалася Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю».
Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв «ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.
Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала Римська курія. Папа Урбан (16231644) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передання католикам, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг.
Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу саме в цей час. Крім факторів, що підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, які роблять цю дію можливою.
Серед чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Своєрідним ґрунтом для розгортання та поглиблення цих процесів стало зміцнення крупного феодального землеволодіння. Так 250 магнатських родів (Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.), які проживали на Волині, тримали у своїх руках найбільші латифундії в усій Речі Посполитій. Концентрація матеріальних цінностей була величезною: 1629 р. 37 найбагатших волинських магнатів володіли 3/4 усіх селянських господарств. Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: «Це були «королев'ята», «віце-королі», «королики», удільні князі нової генерації, справжні правителі України, супроти яких король і сейм не мали ні авторитету, ні влади».
Виявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою оплати козацькому військові стало розширення його вольностей і прав. Внаслідок цього реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу, яку вже наказами та «ординаціями» обмежувати було не тільки важко, а й небезпечно, бо виписані з реєстру козаки, на думку офіційних польських властей, ставали «постійними резервами бунту».
Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посилиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.
Важлими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави.
На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають три терміни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна) та «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Такий широкий оціночний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттями «повстання», «війна», «революція» у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 p., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.
З огляду на це «національна революція» є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:
утворення та розбудова Української національної держави;
встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;
радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;
скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;
ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;
визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;
втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.
Революція характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм православ'я), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. Як відомо, вона почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (15951657) гетьман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти (по матері з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер; стали менш масштабними і локальнішими. Обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р.
Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:
I етап (лютий 1648 серпень 1657 р.) найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.
II етап (вересень 1657 червень 1663 р.) громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.
III етап (червень 1663 вересень 1676 р.) боротьба за возз'єднання Української держави.
Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 p., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію. Боротьба, що точилася протягом 16481676 pp., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.
Причини, характер й рушійні сили національної революції 1648-1676 рр.

У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Далі терпіти нестерпний гніт, особливо після селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст., стало неможливим. У деяких маєтках селяни відробляли панщину по 56-днів на тиждень. Експлуатація з боку панів, шляхти, євреїв-орендаторів робила неможливою мирну працю населення України. І все це пригнічувалося духовним рабством, в якому опинився народ України після Берестейської унії 1596 р. Богдан Хмельницький у розпалі війни скаже про її причини: «Причиною, яка спонукала козаків піднятися війною на ляхів, було не те, що ляхи несправедливо відбирали в них села й доми, не те, що позбавляли їх земної батьківщини, не те, що обтяжували їх роботами, подібно до немилостивих фараонів (усе це ще могли б стерпіти козаки), а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ».
Ці та інші причини зумовили національно-визвольний характер війни, рушійною силою якої стали широкі народні маси, починаючи від козацтва і кінчаючи селянами, міщанами, православним духовенством. Очолив цю війну Богдан (Зиновій) Михайлович. Хмельницький, який народився близько 1595 р., ймовірно, в Чигирині, у родині дрібного шляхтича Михайла. Одержав він добру на той час освіту в школі лемберзьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре розбирайся в історії, географії, праві.
У 1620 р. разом з батьком взяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Сам Богдан потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі на одній із галер турецького флоту.
Будучи викупленим запорожцями із полону і повернувшись в рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.
За свідченням сучасників, «він був пособником Тараса», активним учасником Переяславської битви 1630 .р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) розбили шляхетські війська, керовані Конецпольським. Одну Із провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 16371638 рр. Він пройшов справжню школу міжнародних відносин у Запорозькому війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику. Повстання 16'37-1638'рр. було розгромлене, а Хмельницький вже як генеральний писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637р.
Запорозька Січ, що перебувала тоді, як уже згадувалось, на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя) , обрала його гетьманом. Звідси під його проводом, 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Розвиток боротьби за визволення України. Зборівський договір 1649р. Початок формування козацької держави. Воєнні та політичні події 1650 – 1653 рр.

Перший період війни (1648 -1649 рр.) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвами під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським договором. Другий період (16501663 рр.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс.
Третій період (1654 1655 рр.) визначався допомогою Росії, Україні у боротьбі з Польщею. Четвертий період (1656 1657 рр.) це укладення союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі.
Безперечно, видатною заслугою Хмельницького є те, що він протягом року війни зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із Запорозької Січі він вийшов із загоном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців. Сучасникам назавжди запам'яталися перемоги повстанців під Жовтими Водами і Корсунем (16 і 26 травня 1648 р.). Цьому передували дипломатичні перемоги Хмельницького, який уклав мир з татарами. Битва під Корсунем може бути; класичним прикладом військового мистецтва народної армії. Хмельницький, керуючи 15-тисячним загоном, примусив 20-ти-сячну армію Речі Посполитої покинути вигідні позиції і прийняти бій на невигідній для польської кавалери пересіченій місцевості Горохова Діброва. Шеститисячний резерв Кривоноса, вдаривши із засідки, довершив розгром поляків. Коронні гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили» в полон. Такі ж принципи стратегії і тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 23 вересня 1648 р.
Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій Україні. Перемога в останній битві відкрила повстанцям шлях на Західну Україну. В жовтні козацьке військо дійшло до Львова й оточило його, проте брак продовольства, смерть від чуми М. Кривоноса, бездоріжжя, епідемії змусили Хмельницького зняти облогу, задовольнившись викупом.
Почавши переговори з посланцями новообраного короля Яна Казимира, Хмельницький припинив бойові дії, хоча міг іти до Варшави.
О. Субтельний вважає, що Хмельницький думав ще пристосувати політичну систему Речі Посполитої до потреб українського козацтва. М. Грушевський стверджував, що гетьман не був готовий створити Українську державу. На думку ж І. Крип'якевича, мета походу Хмельницького була тільки політичною домогтися миру в Польщею.
Завершується перший період війни Зборівським договором 18 серпня 1649р., який став наслідком битви під Зборовом на початку серпня того ж року, хоча польське військо в цій битві було розбите, але зрада кримського хана змусила Хмельницького піти на переговори. За Зборівським договором, Польща фактично втрачала своє панівне становище на Правобережній і Лівобережній Україні. Встановлювався козацький реєстр у 40 тисяч чоловік, гетьманська влада поширювалася на Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, на всі урядові посади могли претендувати особи тільки православної віри. Мала бути скасованою унія. Тобто, почалося формування самостійної української державності. Підвладна гетьманові територія була поділена на полки і сотні, в яких діяли чиновники, що відали управлінням, .судочинством, митною службою тощо. В той же час процес державного будівництва не було завершено. Україна не мала постійної території, апарат управління перебував у стадії формування, не всі верстви населення отримали відповідні права.
Другий період війни (16501653рр.) характеризувався періодичними сутичками між українськими і польськими військами. Вирішальна битва розгорнулася у червні 1651 р. на Волині під Берестечком, у ній взяли участь 150 тис. поляків, понад 100 тис. повсталих і 60 тис. татар. Перші два дні були успішними для народної армії. А потім зрада татар і захоплення ними в полон самого Хмельницького поставили повстанців у важке становище. У цих складних умовах командування взяв на себе Іван Богун, який вивів з оточення основні бойові сили.
Після битви під Берестечком і важкого білоцерківського договору становище вдалося виправити у травні 1652 р., коли в бою на рівнині Батіг (над Бугом) польські війська були оточені і вщент розгромлені. Загинув і командувач М.Калиновський.
Наприкінці вересня 1653 р. під м. Жванцем козаки оточили польське військо на чолі з королем. Від поразки поляки врятувалися завдяки черговій зраді кримського хана, який уклав з ними сепаратне перемир'я. 15 грудня 1653 р. воюючі сторони домовилися про скасування Білоцерківського, договору 1651 р. та відновлення чинності Зборівської угоди 1649 р.
Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу з нею було: обмаль, або ж шукати порятунку в союз з Росією.

Переяславська Рада 1654р. “Березневі статті” та їх оцінка в історичній літературі

Після невдалої для козаків Берестецької битви та укладення Білоцерківської угоди їй18 вересня 1651р., котра значна урізала навіть умови Зборівської угоди 1649р., гетьман активізував відносини з Москвою. Перша спроба переговорів відбулася наприкінці 1648 р. через єрусалимського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви. Хмельницький розумів, що без союзників Україна не вистоїть. Що собою являли такі союзники як Туреччина, Кримське ханство, він переконався в ході бойових дій. Тому цілком природними були спроби встановити відносини з Москвою, яка неодноразово вела війни з Польщею.
Контакти з російським царем підтримувалися і в 1649 р. Зокрема, у березні 1649 р. Москва надіслала перше офіційне, посольство в Україну. Після переговорів до Москви вирушило в квітні перше українське посольство на чолі з чигиринським полковником Ф. Вишняком, І хоча уряд Росії зайняв вичікувальну позицію після недавньої важкої війни з Польщею переговори продовжувались.
22 квітня 1653 р. до Москви прибуло нове посольство від Хмельницького Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист України, прийняти її «під високу руку» і послати на допомогу військові сили.
1 жовтня 1653 р. царський уряд скликав Земський собор учасники якого висловилися за рішення; «Гетьмана Богдана Хмельницького і все Войско Запорожское з городами й землями принять”. На підставі цього цар вислав в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. 31 грудня 1653 р. оголосила війну Польщі.
8 січня І654 р. в Переяславі зібрали загальну раду, на гетьман і старшина вирішили віддати Україну під протекторат Російської держави. Юридичний статус України в складі Росії було закріплено Березневими статтями, які відомі під назвою «Договір Богдана Хмельницького». Згідно з цією угодою Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом. Лівобережна Україна отримала право |зносин з іноземними державами. Однак царський уряд, що виступав за політику жорсткої централізації Росії, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права її населення, хоча за Березневими статтями російський уряд трактував Україну як окрему державу.

Політичне становище України після смерті Б. Хмельницького. Гетьманування І. Виговського

В результаті Визвольної війни 1648-1654 рр. Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії. Основою державної території була Наддніпрянщина від Случа до Дністра на заході, до кордонів Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частина Волинського і Білої Русі. Галичина та частина Волині лишалися у поляків. На підлеглих козакам землях, площею близько 150 тис. кв. км, проживало 1,21,5 млн. населення.
Була встановлена нова форма правління. Територія була поділена на 16 військових округів, або полків, що відповідали полкам козацького війська, де адміністративна влада була у полковників. Територія кожного полку ділилася на /сотні, де сотники відігравали головну роль. На чолі держави стояли гетьман і старшинська рада (з генеральної старшини і полковників). Військова генеральна рада лише санкціювала договори і обирала гетьмана.
Царський уряд управляв Україною через спеціально створену у Посольському приказі канцелярію з малоросійських справ, а з 1663 р. через Малоросійський приказ.
Північна Буковина перебувала у складі залежного від Туреччини Молдовського князівства. Українське Закарпаття під владою угорських панів.
Після смерті Б. Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького війська Івана Виговського (16571659 рр.).
Юрій Хмельницький, обраний гетьманом ще за життя батька, був відправлений до Києва завершити навчання в Академії. Іван Виговський уклав союз із Швецією та Кримом, розпочав переговори з Польщею, що викликало невдоволення старшини. Виговський розірвав союз з Москвою і сповістив ю це маніфестом європейські країни. Під Гадячем у вересні 1659р. він уклав договір із Польщею, за яким Київські, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили До складу Речі Посполитої як окрема держава під назвою Велике Князівство Руське зі своїм гетьманом. Сейм мав бути спільним для представників Польщі, Литви і України. Скасовувалася унія. 0днак Україна позбавлялася права зовнішньополітичних відносин.
Народ договору не підтримав, побоюючись повернення польських порядків. Не прийняли його і запорозькі козаки на чолі з Іваном Сірком. Все це призвело до конфлікту з Росією весною 1659 р. в результаті якого російська армія на чолі з князем Трубецьким була розгромлена під Конотопом.
Проте проти Виговського виступили Богун та кошовий Сірко і за допомогою російських військ розбили його загони. Гетьманом знову обрали Юрія Хмельницького (1659 - І663 рр.). Він підписав з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., що доповнювали й істотно обмежували Березневі статті 1654 р. Старшині заборонялося обирати гетьмана на старшинських радах, гетьманупідтримувати стосунки з іншими державами. Московські воєводи, крім Києва, з'явилися і в деяких інших містах.
У 1660 р. Ю. Хмельницький уклав з Польщею Слободищенський трактат, за яким Україна визнала владу Польщі, що викликало протест з боку лівобережних полків і змусило Ю. Хмельницького зректися гетьманства на початку 1664р.

“Руїна “. Альтернативи політичного розвитку України

Фактично ж, розірвана на окремі території соціальні конфліктами, Україна розділилася на дві окремі частини. Народ назвав цей час «руїною» (16631687 рр.).
На Правобережжі України гетьманом став Павло Тетеря який дістав непогану освіту і обіймав ряд важливих посад ще за Б. Хмельницького. Але в основному він проводив пропольську політику.
На Лівобережжі в ці часи Я. Сомко був звинувачений царським урядом у сепаратизмі і за судовим вироком страчений у вересні 1663 р. А в червні того ж року представники Росії домоглися обрання гетьманом Лівобережної України кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького. В 166Ір. він підписав Московські статті, за якими з Україні значно обмежувалися права українського народу, а його землі проголошувалися володіннями російських царів. Все це спричинило до хвилі повстань, у ході яких І. Брюховецького було вбито.
У цей же час на Правобережній Україні розпочався антифеодальний рух на чолі з І. Поповичем, який і призвів до вже згаданого краху П. Тетері. Тоді ж гетьманом було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка (16651676 рр.). Важка спадщина йому дісталася. Україна поділена на дві частини. Гетьмани Брюховецький і Тетеря свідомо віддали народ під чуже панування один під царя, інший під шляхту і короля.
П. Дорошенко здійснив військову реформу, повів боротьбу з Польщею і визволив з-під гніту Правобережну Україну. Він мав на меті об'єднати всі українські землі, вигнавши польську шляхту з Правобережжя і встановивши кордон по р. Горинь. Щоб скинути гніт Польщі і Москви, Дорошенко прийняв протекторат Туреччини, яка у 1672 р. оголосила війну Польщі і за Бучацькою угодою захопила Поділля, під владою Дорошенка залишилася Наддніпрянщина. Його спроби домовитись із Москвою заради об'єднання розірваних українських земель фактично були перекреслені Росією. 13 січня 1667 р. у селі Андрусові поблизу Смоленська вона уклала з Польщею угоду на 13 років. Росії поверталися Смоленськ і Сіверська земля, у її складі залишалися Лівобережну Україна і Київ, а Правобережжя переходило до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.
Через двадцять, років, 6 травня 1886 р. між Росією і Польщею був підписаний «Трактат про вічний мир», який підтверджував права Росії на Лівобережну Україну, Київ і Запоріжжя. Північна Київщина, Волинь, Галичина залишилися під владою Польщі.
Стосовно Андрусівського перемир'я, то воно фактично перекреслювало україно-російський договір 1654 р., головною умовою якого був захист України від ворогів і зобов'язання царського уряду ніколи не віддавати Україну Польщі.
Все це викликало обурення народних мас України. В 1668 р. П. Дорошенко організував похід на Лівобережжя, 8 червня 1668 р. (після вбивства повстанцями І. Брюховецького) його проголосили гетьманом усієї України.
Для подальшої боротьби сил не вистачало, і ця обставина пояснює те, що Дорошенко уклав союз з турецьким султаном, А через три роки турецькі війська, захопивши Поділля і обложивши Львів, змусили Польщу підписати Бучацький мир, за яким Брацлавщина і південна Київщина переходили під контроль козацтва. Поява турків в Україні остаточно відвернула народ від Дорошенка, який зрікся в 1676 р, булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672 1687 рр.)
У 1681 р, Росія І Туреччина уклали у Бахчисараї мирний договір, за яким зобов'язалися не заселяти землі між Дніпром і Південним Бугом,
Проте Росія, раніше підписавши „Трактат про вічний мир” з Польщею, фактично порушила Бахчисарайський договір.
У другій половині XVII ст. народ України, як і раніше, проти агресії Туреччини і Кримського ханства. Особливо відзначилася в цьому Запорозька (Чортомлицька) Січ, Героями цієї боротьби були кошовий отаман Іван Сірко, фастівський полковник Семен Палій. У 16771678 рр. українські козаки на чолі з І, Самойловичем. В цілому українські козаки відіграли визначну роль у ліквідації татарсько-турецького панування на Чорн
№23.. В історичній науці і до цього часу нема сталої думки, щодо характеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жодною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В "Статейному списку" боярина Батурліна протиставляеться "Московское государство и войска Запорожского Украина". Заява московського уряду про те, що Ян.-Казімір "клятву свою на чем присягал, переступил, а подданных, вас тем от подданства учения, вміщеносвободним", підтверджуе, що московський уряд визнав Україну в момент укладення договору свобідною державою. В офіційному советському виданні документів, що стосуються Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького в яких просив він московський уряд допомогти у боротьбі з Польщею. Майже всі ці листи редактори називають проханням про "включение Украины в состав России" або про "воссоединение". Аналіз цих документів показуе щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України "государем и царем, яко православное светило", або "царем, и самодержавцем был. " В пізніших документах йде мова тільки про військову допомогу прийняття "під високу руку", "ратню руку помочі" і т. ін. Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсним тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював із кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором. 2. Суперечність Переяславської Угоди. В Уркаїні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавлюв її суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Москвою на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглости Польщі. 1655 року Богдан Хмельницький казав польскому послові, Станіславові Любовицькому: я став уже паном всіеї Русі і не віддам її нікому". Тут характерний вираз "уже", септо після договору з Москвою. Доказом незалежності України були численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами. Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася Україні довгий час. Пилип Орлик у "Виводі прав України" дав блискучу характеристику Переяславської угоди: "насильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенности України - урочистий союзний договір, заключенний між царем Олексієм і "станами" України. Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й ладна Україні. Не зважаючи на таке одностайне розуміння сучасниками суті угоди України з Москвою, історіографії не лише в московській, але й в українській і досі не встановленно твердої оцінки про те, що саме являло собою ця угода. Зараз існує кілька поглядів на цю угоду: 1. Унія Ураїни з Москвою. 2. Васалітет. 3. Пропекторат. 4. Псевдопротекторат. 5. Мілітарний союз двох держав. Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик писав: "Хмельницькій прийняв опіку московського царя для краю і нацїї з усіма правилами вільної нації. Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою депломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до ціловитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козатства, шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети. У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім, виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити "давньоруське князівство " чи навіть планує утворити окреме" козацьке князівство ". Можливо, ці ідеї й розглядались, але здійснити їх за таких обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужеземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішувати - при своїй владі, чи чужій - було справою другорядною. Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного монарха. З огляду на те, що за всієї популярності та влади, Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхнина, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформовану й автономну суспільству законність і захист. На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль захисника і покровителя України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651 році після обліку посольствами оттаманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорізьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до "бугорманів" та внутрішні зміни в самій отаманській Порті ця угода так і залишилась нездійсненою. Значно популярнішим кандидатом на роль попровителя України був православний Московський цар. З початку повсстання Хмельницький вмовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати. Проте у 1653 році, коли українці стали погронзувати, що віддадуть перевагу таманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що заради православної віри й святої церкви Божої, государеві слід прийняти їх під високу руку. Приймаючи це рішення, московити також сподівались відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти оттаманської імперії і взагалі розширити свої впливи. В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорізького в Переяславі, біля Києва 18 січня 1654р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Того ж дня було скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі Укріїни у верховному володарі, назвав 4-х потенційних кандидатів на цю роль: ? польского короля, ? кримського хана, ? турецького султана, ? та московського царя, й заявив, що найкращим для цьогго є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав на православного царя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Батурлін, Хмельницький та присутня козацька старшина ввійшла до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою у Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, - українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Батурлін відмовився присягати від імені свого монарха, що на відміну від польського короля - цар є монархом і соводержавцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Батурліна, Хмельницький гордо вийшов з церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Батурлін уперто стояв на своєму. Нарешті побоючись втратити підтримку царя через, здавалося би, простісіньку формальність, Хмельницький погодився всеж таки дати клятву. Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тисяч люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу. та його наступникам. Сповнений драматизмуінцендент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієх Східної Европи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України в усьому - доброму і лихому - невід'ємно пов'язаною з долею Росії. 3. "Березневі статті" - важливий правовий документ. Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося: ? стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни; ? стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині; ? стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання"; ? стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію; ? стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі; ? стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита; ? стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ; ? стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон; ? стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам; ? стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького; ? стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі. Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик. Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти: ? про прийняття України до складу російської держави, підтверження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки; ? про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького; ? про передачу Чигиронського староства на гетьианську булаву. В цих трйох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чорнеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел. Умови договору з російським царем після обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих "гетьманських статтях". (Переяславських статтях 1659 року, московських статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших). Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачені, зберіглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський археограф Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальцифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п’ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергеєвича який помер 1910року угода являла собою персональну унію між Москвою та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов доводив, що погоджуючись на"особисті підкорення"царенів, українці безумовно погоджувались на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була "реальною унією". Такі історики, як росіянин Венединт Мякотін та українець Михайло Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона цар погоджувалася захищати слабину українців, не втручаючись в її внутрішні справи, українці ж зобов'зувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик - Вячислав Лепинський - пропонує думку, що Переяславська угода 1654 року була не чим іншим, як лише тимчасовий військовий союз між Московією та Україною. В. Лепинський також вказує на серйозні проблеми, які виникли у Хмельницького після підписання Переяславської угоди, зокрема економічного характеру. Мова йде перш за все, про закріплення інституту приватної власності на землю, що була ознакою економічного і культурного ладу Західної Європи. Іншою такою проблемою було утворення саме українського характеру цієї приватної власності характеру лицарського, арестократичного зовсім чужого московським традиціям, якщо "В поняттях московських, пише В. Лепинський, -царська земля "жалуєшся" царем на службу йому і могли відбиратися тоді, коли цареві заманеться. В європейських же поняттях Війська Запорізького земля предків, "кров’ю предків заслужена", належить рицарському козацькому родові і ніхто не має права від нього відбирати, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкує вдова. Складним було і політичне становище України після Переяславської угоди. З одного боку Україна під впливом західної європейської цивілізації виробила уклад згідно хліборобського, осілого життя. З другого боку - Переяславська угода була направлена проти Польщі. А тому захищаючи Україну від польського натиску, Москва одночасно відривала її від заходу і ставала в залежність до сходу. З цією метою Хмельницький намагався унезалежати себе від агресивної політики Москви. Останнє тлумачуння Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 році під час пишних святкувань 300-річчя українського союзу в СРСР було оголошено щоправда, не винили, а Комуністичною партією Радянського союзу, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до воз'єднання і що воз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 року. За однією радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що "порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом". Щоправда, в середені 1980-х років принаймні один радянський вчений - Михайло Брайчевський - піддав цей погляд сумніву що мало катастрофічний наслідок для його кар’єри, однак для всіх радянських вчених підтримка партійної інтерпритації угоди лишалося обов'язковою. 4. Висновок. Зараз, в наш час, немає точного визначення, точної оцінки Переяславській угоді. Я являюся прихильником думки, що це був лише воєнний союз двох держав, подібні союзи Україна укладала із Польщею із Кримським ханством із іншими. Це яскраво доводить в своїх творах В. Лепинський. Також критиччно оцінюють так зване "воз’єднання" України з Росією відомі вчені і дослідники М. Грушевський, М. Брайчевський. Російська сторона використала цю угоду в своїх цілях. Україна була бухром між Москвою і Туреччиною і між Москвою і Польщею. Так історично склалось, що від цього постраждала Україна. Піжніше до 300-ліття Переяславської угоди у 1934 році в Радянському Союзі було урочисто оголошено цей договір "воз'єднання". Це було їм так вигідно, що вони не хотіли, щоб Україна отримала свою незалежність, і щоб вона навіки залишалась колонією Росії. Отже, договір між Україною і Росією не був тим договором, про який ми звикли чути, живучи в Радянському Союзі. Це була угода, зокрема воєнна угода, двох рівних держав, на рівних основах. Але супереечки про Переяславську угоду ще будуть тривати і тривати, так як оригіналу договора немає!
№24.Богдан Хмельницький і оцінка його діяльності в історичній літературі
Ким був Хмельницький для України, безперечно, відомо всім. Я маю на увазі не Хмельницького-людину з її вадами й чеснотами, дивакуватими звичками чи без них. Ні, я говорю про Великого Хмеля, про символ, що народився під гуркіт гармат і дзвін шабель, коли тільки-но сформована нація українська звільнялася з-під лядської неволі, створюючи першу власну державу.
Відчувши, хоч ненадовго, себе вільними, українці, ким би вони не були - малоросами, русинами чи роксоланами, не змогли забути про цю кількадесятирічну мить. І в кожній пісні чи думі, що розповідала про славетну козацьку республіку, майорів образ Хмеля, який закликав боронити й далі все українське, створене тяжкою ратною і хліборобською працею. Такий Хмельницький був відомий усім, тож не дивно, що він закрив від наших очей справжнього гетьмана, політичного й воєнного діяча, який, попри свою велич, був лише людиною, а не легендарною постаттю. Справжні історичні дослідження, присвячені виключно Богданові, що намагалися розкрити дійсну роль, яку відігравала у подіях 1648-1676 років ця постать, розпочались не так уже й давно, у другій половині ХІХ сторіччя. Цих праць було небагато - десь кільканадцять, і як на диво, вони зобразили десь кільканадцять різних Хмельницьких, не схожих один на одного. Мабуть, складнішої історичної особи не знала ще ні вітчизняна, ні закордонна історіографія. Спроби зібрати всі факти до купи, проаналізувати їх та зв'язати більш-менш логічним зв'язком, глянути на вчинки Хмельницького з позиції тогочасної, а не сучасної нам людини, історики почали робити лише нещодавно, після 1991-го року. Виключенням, мабуть, є лише деякі історики тридцятих років, зокремаІ. Крип'якевич та ще Дмитро Дорошенко з його "Нарисом історії України", який вперше побачив світ 1932 р. у Львові. Тому питання історіографії Хмельницького і Хмельниччини ще не вичерпано, а тема "Оцінка особи Б.Х. в історичній літературі" є надзвичайно актуальною і цікавою. І реферат, присвячений цій темі, я побудую ось як: першою частиною буде біографія Богдана з точки зору істориків різних часів (В.Смолія, Д.Дорошенка, Ю.Тис-Крохмалюка), а другою - загальний огляд тенденцій, згідно з якими історіографія намагалася розповісти читацькому загалу про великого гетьмана. Отже, почнемо.
Життя й діяльність Б.Хмельницького
Народився славетний гетьман і визволитель України, найімовірніше, 27 грудня 1595-го року. Принаймні, так каже В.А.Смолій. Точних даних про дату народження немає, проте шляхом математичних розрахунків і вивчення побічних джерел вираховано, що Богдан народився приблизно в цей час. Тому в усіх довідниках і історичних працях пишеться: "нар. близько 1595 р.". Батьком його був дрібний український шляхтич Михайло Хмельницький, який займав посаду чигиринського підстарости, був тісно пов'язаний з козацьким середовищем і часто очолював їх у боротьбі з татарами. Матір'ю майбутнього гетьмана була козачка. Звісно, що маючи таких батьків, малий Богдан виховувався у любові й шані до рідної землі. Він чудово опанував розмовну українську мову, вивчив чимало народних пісень, дум, легенд, навчився с повагою ставитися до свого народу. Помітивши в сина яскраво виражені розумові здібності, батько вирішив дати йому освіту. Тому майже всі дитячі й юнацькі роки були заповнені школярством: спочатку була чи то Київська чи то Чигиринська церковна школа, згодом - приблизно в 1610-1617 р. - Богдан навчається у Львівському ієзуїтському колегіумі. За цей час він опановує польську і латинську мови. Пізніше до них приєднається і французька. Звісно, така досить значна на той час освіта допомогла згодом Хмельницькому зі стану звичайного реєстрового козака піднятися до гетьманської булави. Звернемо також увагу на твердість Богданових переконань - навіть хитромудрі єзуїти не змогли спольщити й окатоличити молодого напівшляхтича.
У 1618 році Богдан розпочинає самостійне доросле життя, вступивши до складу Чигиринської сотні реєстрових козаків і стає професійним військовим. Воєнна служба тоді зовсім не була спокійною, тож на 1620 р. Хмельницький, мабуть, уже мав чималий військовий досвід. Але справжні випробування були ще попереду. Батько наважився узяти його з собою у небезпечний похід польського війська до Молдавії. У вересні під Цецорою 10-тисячна армія Станіслава Жолкевського була вщент розбита турками й татарами під проводом Іскендер-паші. Михайло Хмельницький загинув (хоч є непідтверджені дані про його смерть у полоні 1627 р.), а Богдан на два роки потрапляє в бусурманську неволю. Як він з неї вирвався, залишається невідомим. Та близько 1625 р. Хмельницький вже знову служить чигиринським козаком, самостійно господарює в Суботові  й одружується з Ганною Сомківною, дочкою заможного переяславського міщанина. На половину 40-х років у них було шестеро дітей: 2 сина (Тиміш і Юрась) і 4 доньки (Катерина, Степанида, імена інших не встановлено). Та навряд чи енергійний 30-річний Богдан міг задовольнитися спокійним сімейним життям. Не виключено, що він брав активну участь у боротьбі з татарами протягом 20-х років (розгром Кантемира-мурзи 1626 р., походи М.Дорошенка). Чи не з цього часу він упевнився у можливості порозуміння з кримською верхівкою, що так згодиться йому в 48-у році?
1630-ті роки стали важливим етапом у формуванні суспільно-політичних поглядів Б.Хмельницького. Окремі, фрагментарні дані джерел дозволяють висловити здогад, що Богдан належав до патріотично настроєних кіл козацтва. Так, відомий польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський засвідчує його участь у повстанні 1630 р. під проводом Тараса Федоровича, під час якого вперше було сформульовано програму, що поєднувала вимоги соціально-економічного й національно-визвольного характеру. Якщо тоді він найімовірніше перебував серед рядових козаків, то в повстанні 1637-1638 рр. під проводом П.М.Бута (Павлюка) уже виступив, як представник старшини. Він займав дуже відповідальну посаду військового писаря й треба гадати, що саме тоді Хмельницький навчився всім тонкощам організації повстання. Принаймні, можна побачити надзвичайну схожість у діяльності штабу Павлюка навесні 1637 р. і в заходах Хмельницького взимку 1648 р. Взагалі, треба сказати, що Богдан жодної краплини своєї величезної енергії не витрачав дарма. Подивимось лише, яку дивовижну кар'єру він зробив за десять років: з рядового козака, напівшляхтича-напівплебея він став настільки значним представником реєстрової старшини, що навіть участь у повстанні не скомпрометувала його перед польським урядом. Незабаром Хмельницький становиться чигиринським сотником і залишається ним до 48-го року. У 40-х роках він грав не останню роль у польській політиці: восени 1644 р. відвідує Варшаву й має розмову з французьким послом. Трохи пізніше супроводжує Івана Сірка в подорожі до Франції (у Фонтенебло), можливо, приймає участь в облозі Дюнкерка восени 1645 р. разом з 2600 іншими козаками, що їх найняли французи. Проте не забував Хмельницький і про інтереси звичайного козацтва, якими після поразки повстання Польща завзято нехтувала. Він негативно сприйняв «Ординацію війська Запорозького», прийняту в травні 1638 р. на сеймі. "Ординація" передбачала ліквідацію козацького стану та його юрисдикції, оскільки всі козаки, за винятком 6 тис. реєстровців, «оберталися у хлопів». Та й ті перетворювались на одну з складових частин польського війська: раніше виборних полковників і осавулів тепер призначали з-поміж шляхти, ліквідовувався козачий суд, Територія проживання обмежувалася Черкасами, Чигирином, Корсунем та іншими прикордонними містами. Хоча цей документ є скоріше свідченням короткозорості польського уряду, який замість умиротворення козаків, важливого знаряддя його зовнішньої політики, тільки роздратовував їх, усе-таки полякам вдалося здійснити розкол у лавах повстанців і переманити старшину на свій бік. Наслідки цього будуть набагато більшими, ніж розгром повстання 1637 р. Лояльність чи навіть пропольська орієнтація реєстрової старшини ще зіграють свою негативну роль під час революції. Хмельницький їх також відчує на собі, та поки його авторитет серед «черні» неухильно росте.
У той час, як Богдан здійснював кар'єру козацького ватажка, Україна переживала один зі спокійних періодів власної історії. Проте спокій цей був лише затишшям перед бурею. Поляки силою змусили українців тихо нести ярмо, але така ситуація не могла довго залишатися незмінною. Народ наш не заслуговував на такі умови життя, а іноземне гноблення настільки сильно гальмувало його розвиток, що у 1648 році передумови національної революції вже були повністю сформовані. У різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності з існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.
13 CONTROL ShockwaveFlash.ShockwaveFlash.10 1415
По-перше, український народ фізично не міг довго існувати у складі Польщі, як самостійна етнічна спільнота, бо таке існування було несумісне з польською імперською доктриною. Згідно з нею, Люблінська унія 1569 р. була лише поверненням до складу Речі Посполитої відірваних від неї земель. Щойно сформована українська нація до половини XVII ст. уже була напівзнищена - її шляхта, природна еліта, "політичний народ" була майже повністю спольщена і якби не феномен козацтва, народ, принаймні, згідно з феодальним світосприйняттям, позбавився б права на існування. Тож козацтво поступово набуває функцій "носія української державності", замінюючи собою шляхту. Це була, звісно, неповноцінна заміна, проте нова еліта не могла зтерпіти тієї наруги, яку поляки здійснювали над козацтвом після 1637 р. Вона будь якої хвилини могла зважитись на боротьбу за свої права, бракувало лише найменшого приводу.
По-друге, українство відчувало нестерпне гноблення в культурно-релігійній сфері. "Руським" людям чинилися перешкоди при вступі до цехів, у зайняттях торгівлею і промислами, щільно закриваючи їм доступ до перспективного міста і перетворюючи їх на селянську націю. З іншого боку, проводилася політика ліквідації православної віри й впровадження католіцизму та уніацтва (до речі, у XVII ст. українцем, фактично, вважався той, хто сповідував "руську" віру). І нарешті, широко розповсюджувалося духовне й фізичне знищення українців, я маю на увазі дискримінацію у сфері мови та освіти й етнічні чистки.
По третє, незважаючи на періферійне положення України в Європі, в її економіці розпочався перехід до капітализму: окреслився процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувалося зародження мануфактурних форм виробництва. Та найголовнішою ознакою появи зародків нового ладу був фермерський характер козацького господарства. В той же час Польща постачала хлібом усю Західну Європу, тому її шляхта була вкрай зацікавлена у збереженні й посиленні фільварково-панщинної форми господарювання, яка забезпечувала їй високі прибутки. Тому конфлікт між польською шляхтою і українським козацтвом і селянством був неминучий. Це стало чи не найважливішою умовою вибуху 1648-го року.
По-четверте, довготривала неволя й утиски з боку влади не могли не позначитися на психіці українця. Як зауважував відомий соціолог П.Сорокін, придушення базових інстинктів, таких як інстинкт власності, самозбереження й свободи породжує "революційні відхилення в поведінці людей". У 1647-48 рр. Україна переживала голод, протягом 1620-1640-х рр. відбувався процес втрати власності селянами, козаками, дрібними шляхтичами. Татари також не поліпшували загальне становище. Люди звикли до того, що смерть міцно увійшла в їхнє життя. Закріпачення вело  до втрати свободи. Народ був готовий повернути її за всяку ціну. Тому психічний фактор революції якщо й не був найважливішим, та все ж надав їй грунтовного, тривалого й жорстокого характеру.
До речі, саме цей останній фактор і зробив Хмельницького представником найактивнішої верстви суспільства й подарував майбутьному повстанню доброго ватажка. 1647 року він був заможним, хазяйновитим козаком, напівшляхтичем, що розумів прагнення звичайних січовиків, та водночас не вважав порозуміння з польською владою неможливим. Як пише Дорошенко, здавалося, що цього солідного й немолодого  вже сотника важко було підбити на якусь авантюру. Та ось навесні цього року шляхтич Чаплинський за мовчазної підтримки чигиринського старости Конєцпольського напав на хутір Суботів, зруйнував його, забрав Богданову жінку Єлену (Ганна тоді вже померла) й забив насмерть його сина. Заступництва Хмельницький не знайшов ані у коронного гетьмана М.Потоцького, ані у короля. Конєцпольський проігнорував  їхні обережні клопотання. Тому Богдан вирішив домогтися правди власноруч. Він створює таємний гурток, метою якого було козацьке повстання на зразок 1637 р. Завдяки науковому пошукові І.Крип'якевича відомо, що спільниками Хмельницького були сотники Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, колишні полковники Нестеренко, Клиша, Кривоніс, можливо, брати Нечаї. Мабуть, на таємних нарадах серпня-вересня 1647 р. було вирішено підняти повстання під час походу Конєцпольського на татар. Він стався у листопаді того ж року, проте змовникам не пощастило використати добру нагоду. Цьому перешкодила раптова поява Очаківської орди. Разом з тим чигиринський осавул Р.Пешта відкрив коронному хорунжому плани Хмельницького. Богдан уже встиг набути репутації людини бунтівливої, тож його було запроторено до в'язниці. Та на щастя, пробув він там не більше місяця і був визволений своїми спільниками. Розуміючи, від якої небезпеки його врятовано, у січні 1648 р. Хмельницький без вагань тікає на Січ, точніше на сусідній острів Томаківку.
Власне кажучи, з цього й починається історія національної революції. Січ вирувала, а реєстрова залога тільки напружувала революційну ситуацію. 4 лютого Хмельницький з 250-300 козаками, яких встиг згуртувати навколо себе, бере її без бою, а реєстровці переходять на його бік. Спроби чигиринського й корсунського полковників вгамувати бунтівників успіху не мали. 9 лютого Хмельницький, захопивши ворожий табір, примушує їх покинути Запоріжжя. Через кілька днів Січ обирає Богдана гетьманом Війська Запорізького, фактично розпочавши цим активну боротьбу за розширення своїх прав, яка дуже швидко переросте у справжню Селянську війну.
На перших порах керівник повстання розгорнув діяльність відразу ж у кількох напрямках: підготовки відступу на "волості", залучення на свій бік 6 тис. реєстровиків, уникнення передчасних воєнних дій з польською армією, укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством. Так, у південні райони направляються досвідчені козаки з листами гетьмана до їх мешканців готувати зброю й підніматися на боротьбу. Цей заклик знайшов у них підтримку. Лише князь І.Вишневецький вилучив у підданих своїх маєтків кілька десятків тисяч самопалів. За визнанням М.Потоцького, "не було жодного села, жодного міста, в яких би не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя й майна своїх панів і орендарів. Активна організаційна робота проводилася і серед реєстрових козаків.
До середини березня українському гетьману вдалося завершити переговори з Кримським ханством. Згідно з досягнутою домовленістю воно зобов'язувалося надати допомогу проти поляків, причому, татари не повинні були шкодити українцям і палити їхні міста й села. Зі свого боку українці обіцяли платити упоминки і не допускати морських виправ . На допомогу повстанцям хан направив 3-4 тис. осіб на чолі з комендантом Ферал-Керману Тугай-беєм. 
На цьому етапі революції Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Проте навіть ця цілком законна і природна вимога була неприйнятна для коронного гетьмана М.Потоцького. Він вирішив прискорити підготовку до походу і вже 26 квітня останні жовніри передового загону під проводом сина Стефана вирушили на придушення повстання. Усього в роспорядженні Потоцького-молодшого було близько 10 тис. осіб, з них 4,5 тис. реєстровців пливли Дніпром, а 5,5 тис. жовнірів та козаків ішли суходолом.
Та Хмельницький все-таки встиг підготуватися до бойових дій і 29 квітня 4-5 тис. українців і татар оточили поляків під Жовтими Водами. 12-13 травня реєстровці, що складали половину війська С.Потоцького, перейшли на бік повстанців і це вирішило його долю. 16 травня польська армія була повністю розбита, кажуть, урятувався лише один челядник, який і сповістив про катастрофу коронного гетьмана.
Цією блискучою перемогою Хмельницький перехопив ініціативу і проявив себе, як визначний полководець і організатор, проте основні польські сили, кількістю в межах 6 тис. чол., ще залишалися цілими. Більше того, вони сподівалися об'єднатися з військом магната І.Вишневецького і придушити повстання. 24 травня Потоцький і Калиновський стали табором під Корсунем, пасивно чекаючи на  подальший розвиток подій. Наступного дня сюди ж підійшли 6,5 тис. осіб під проводом Хмельницького (по Тис-Крохмалюку: 3 тис. козаків, 2 тис. селян, 1,5 тис. татар). 26 травня після тривалого бою польська армія була вщент розбита в урочищі Горохова Діброва. Україна була повністю очищена від військ Речі Посполитої.
Такий значний успіх збройного повстання не лише вдовольнив усі попередні сподівання козаків, але й дещо збентежив їхню старшину. Хмельницький і його оточення, за висловом Грушевського, опинилося в положенні казкового вершника, який попрохав усіх святих допомогти йому сісти верхи й ті так його штовхнули, що він через коня й перескочив. Перемоги під Жовтими Водами й Корсунем спричинили страшний вибух: вся Україна запалала Селянською війною. Як кажуть сучасники, наприкінці літа 1648-го року на Ліво- і Правобережжі не залишилося жодного ляха й жида. Національна революція стала реальністю, та старшина не була повністю готова до створення власної держави і потім часто припускалася зволікань і помилок, які згодом викликали Руїну.
Здавалося б, здобуті перемоги відкривають перед гетьманом сприятливі умови для подальшого наступу. Та несподівана поразка Польщі й поява нового суб'єкту дипломатичних відносин зовсім не порадувала сусідів України. Зовнішньополітична ситуація різко погіршилася. Хан Іслам-Гірей відмовився надалі підтримувати Хмельницького, бо не бажав рішучої перемоги жодного з боків. Тому реєстрова старшина вирішила тимчасово припинити бойові дії. Росія також підняла голову, бо бачила в Польщі цінного союзника в боротьбі з татарами. І гетьман був змушений бездіяльно простояти ціле літо, посилаючи лише козацькі загони по різних куточках України для коордінації повстанського руху. Фактично, єдиним позитивним наслідком літнього затишшя стало впорядження козацької армії та держави.
Але спроба переговорів провалилася, бо жодна зі сторін не могла вдовольнитися ситуацією, яка склалася. Найбагатші магнати і найбунтівливіші козаки не хотіли й чути про компроміс. У вересні відновилися бойові дії і тепер на Україну рушила відмобілізована й добре споряджена основна польська армія під проводом нового короля Яна-Казимира. За свідченням учасників, шляхта збиралася на війну, немов на бенкет. Вождів їх Хмельницький с презирством називав «Периною» (сибаріт Заславський), «Латиною» (єзуїт Остророг) і «Дитиною» (неповнолітній Конєцпольський). Тому не дивно, що кілька десятків тисяч поляків зазнали тяжкої поразки 21-23 вересня під Пилявцями від набагато меншого за кількістю супротивника.
Шлях на захід тепер був відкритий. У жовтні Хмельницький рушив походом на Галичину, українське населення якої також повстало проти польського гноблення. Міське населення було переважно іноземним, тож гетьман бере в облогу спочатку Львів (8-26 жовтня), а потім - Замостя (6-21 листопада). Польща і Варшава лежали у Богданових ніг. До кінця листопада ввесь західноукраїнський регіон опинився під впливом нових сотенно-полкових державних інституцій. Уперше з 1240-го року з'явилася можливість об'єднати всі українські землі. Та тут сталося несподіване - 21 листопада Хмельницький уклав з Яном-Казимиром перемир'я, згідно з яким козацька армія поверталася "до України", тобто на Правобережжя.
Це, мабуть, була найбільша воєнна та політична помилка, яка багато в чому визначила долю революції. Історики розглядають декілька складових цієї помилки.
По-перше, Хмельницький міг продовжувати похід на Польщу аж до Варшави й поставити сейм і короля в залежність від себе. Та на мою думку, це рішення не було б вірним. Втомленому й погано спорядженому козацько-селянському війську не під силу було б виграти зимову кампанію на чужій території, ламаючи протидію місцевого населення. Та й Хмельницький тоді ще не вважав знищення Польщі, як самостійної держави, вкрай необхідним.
По-друге, гетьманові було зовсім не обов'язково залишати територію Галичини, більше того, цим він заздалеглідь поставив себе у скрутне становище. Хмельницький втрачав великий, економічно цінний район зі значними людськими ресурсами, дарував Польщі зручний плацдарм для майбутнього наступу на Україну і до того ж, переносив воєнні дії на територію "Війська Запорозького". Це дійсно була велика помилка. Вона призведе до швидкого зубожіння й виснаження України, кінець-кінцем змусить її шукати могутніх союзників, ставити себе в залежність від них.
Та фактори ці поки що були непомітні поруч із величчю досягнутої перемоги. Напередодні Різдва 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в'їжджає до Києва і народ його зустрічає, як нового Мойсея, визволителя з "лядської єгипетської неволі". Мабуть, ця зустріч і настрої населення спричинили кардинальну зміну поглядів гетьмана. Талановитий козацький ватажок перетворюється на керівника молодої держави, стає символом української національної ідеї. Тому на переговорах з поляками, що розпочалися 20 лютого 1649-го року, він уже домагається не козацької автономії, а повної незалежності України в кордонах, якими "володіли благочестиві великі князі". Шкода тільки, що подібні настрої не охопили гетьмана місяців зо три раніше. Чи не займали б ми тоді місце у світі, яке тепер належить США?
Звісно, що такі умови аж ніяк не влаштовували поляків і обидві сторони почали готуватися до нової воєнної кампанії. Все літо тривали маневри, які кінець-кінцем принесли перемогу Хмельницькому: він зумів не допустити об'єднання всієї польської армії і в половині серпня оточив під Зборовом її головні сили на чолі з Яном-Казимиром. Польщі загрожувала катастрофа чи не більша за минулорічну. Але в найкритичніший момент коронному канцлерові Оссолінському вдалося досягти згоди з союзником України ханом Іслам-Гіреєм. Попри всі намагання Хмельницького поліпшити зовнішньополітичне положення Війська Запорізького, воно було дуже несприятливим. Татари не бажали цілковитої перемоги гетьмана і той, під загрозою втрати союзника у вирішальний момент, змушений був приступити до переговорів. 18 серпня 1649 року на полі битви була заключена мирна угода, відома під назвою Зборівський трактат.
Зборівська битва стала значною воєнною перемогою гетьмана і його серйозною політичною поразкою. Укладений мир аж ніяк не був логічним завершенням дворічної переможної війни, особливо, якщо зважити на кількісну перевагу українського війська під Зборовом. Реєстрове козацтво обмежувалося чисельно цифрою в 40 тис. чол., а територіально - межами Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Коронна адміністрація поверталася до України, а шляхта - до власних маєтків. Українське селянство після тривалого збройного повстання знову закріпачувалося. Коротше кажучи, Україна ставала автономією у складі Речі Посполитої. Угода була водночас і смішною, й жахливою. Вона могла влаштувати українців навесні 1648 року, але в жодному разі не восени 1649-го, після влаштування власної держави і року самостійного життя. Татари, повертаючись у Крим, по домовленості з Оссолінським брали численний ясир, плюндрували українські села.  Все це загрожувало таким вибухом незадоволення народних мас, що гетьман був змушений переховувати нову угоду в таємниці й прохати польську сторону не поспішати з реставрацією колишнього ладу. Соціальне становище козацької республіки неухильно погіршувалося.
Та як би там не було, Зборівська угода надала гетьманові час для зміцнення внутрішньо- й зовнішньополітичного становища України. Були проведені адмінистративна й територіальна реформи, встановлені дипломатичні зв'язки з сусідами України. Козацько-татарський похід на Молдавію 1650 р. мав на меті залучення до бажаної антипольської коаліції молдавського господаря і його родича, литовського гетьмана (принаймні, цю версію висуває Д.Дорошенко).
Становище, яке склалося після Зборівської угоди, знову ж таки, не влаштовувало ані поляків, ані українців. Восени 1650 р. королівським канцлером став М.Потоцький, прихильник рішучих дій проти козаків. Навесні  1651 р. розпочалися численні локальні сутички польських і козацьких військових загонів, у яких, зокрема, загинув Данило Нечай. Та все це було лише прелюдією.
Справжня війна розпочалася влітку і незабаром, в половині червня 1651 р., 80 тис. досвідченого польсько-німецького війська зустрілися з 150 тис. армією Хмельницького, половину якої складали селянські загони і татари. 28-30 червня відбулася Берестецька битва, одна з найбільших і найтрагічніших баталій середньовіччя. Долю кривавого зіткнення вирішили татари, які (вже вкотре!) зрадили  свого союзника, зникли з поля бою та затримали в себе Хмельницького, позбавивши козацьке військо централізованого керування. Польський наступ вдалося зупинити під Білою Церквою, та зміст нового, Білоцерківського, трактату був вирішений під Берестечком. Нова угода, підписана 28 вересня 1651 р., зводила нанівець усі досягнення національної революції. Реєстр скорочувався до 20 тис., автономія обмежувалася Київським воєводством.
Саме в ці трагічні для України дні проявився державницький і воєнний талант Богдана Хмельницького. Незважаючи на катастрофічність положення, він зумів не допустити громадянської "війни Русі з Руссю". Переживши дуже тяжку зиму, гетьман навесні 1652 року розпочав бойові дії, маючи на меті нейтралізацію наслідків Берестецького погрому. 1-2 червня в битві під Батогом польська армія зазнає тяжкої поразки. З цього часу Білоцерківський договір стає, фактично, нікчемним папірцем, Правобережжя і Лівобережжя відтепер контролюються виключно українським урядом. Визволивши цією перемогою українських селян Брацлавщини від польського феодального гноблення, Хмельницький послаблює соціальне напруження і завершує Селянську війну на Україні. На відміну від минулих Селянських воєн, вона завершується не поразкою, а своєрідним компромісом старшини і нижчих верств населення (за В.Смолієм).
Та знову ж таки, цілковитої поразки Польщі завдати не вдалося. Вона встигла опам'ятатись від "потопу" 1648-го року і тепер, після Берестечка й Батога, настало згубне для України врівноваження сил. Війна на виснаження, що триватиме з 1653 року, вестиметься на території Війська Запорізького, відбиратиме в нашого народу всі сили, які могли б бути використані на економічне ствердження нової держави. 1653 рік став переломним для України. Вона не могла довго протистояти ворожій польсько-молдавсько-валаській коаліції, тому Хмельницький був змушений шукати протекторату одного зі "стовпів" східноєвропейської політики. Це була дуже ризикована гра, в якій Україна згодом програє, та в гетьмана просто не було вибору. Вагання між зверхністю Порти і Росії були вирішені на користь останньої і Хмельницький зробив усе, аби пом'якшити умови добровільного васалітету. Укладена 18 січня 1654 року Переяслівська угода засвідчила перемогу дипломатичного хисту гетьмана. Вона юридично оформила відокремлення Війська Запорізького від Польщі й в очах української еліти виглядала найсильнішим доказом суверенності України. Хай би там що, на мою думку, не принизлива для України форма заключення протекторату (чи конфедерації) спричинила перетворення нашої держави на Малоросію. Винні тут політична короткозорість і безпринципність пізніших українських гетьманів. Становище погіршила й Фортуна, яка дала загинути Богдановому сину Тимішу. Він успадкував велику частину державницького й воєнного таланту батька, тому своїм гетьмануванням міг би ствердити українську абсолютну монархію. Якби не було розбрату Руїни, може й вдалося б Україні зберегти свою незалежність...
Подальший розвиток подій свідчив, що нова угода зовсім не була панацеєю від усіх негативних факторів, які погіршували становище України. Росія не змогла надати негайної допомоги, тож міжнародне положення "Війська" до середини 1655 року залишалося тяжким. І поліпшенню його треба завдячувати не стільки воєнній допомозі Росії, скільки тому ж дипломатичному вмінню гетьмана. Він зумів послабити згубні для України зв'язки польського короля й кримського хана, а головне - залучив на свій бік ще одного союзника, Швецію. І тут всі зовнішньополітичні надбання Хмельницького знищила... Росія. Вона спокусилася примарними надіями захопити польський престол і надала допомогу шляхті, оголосивши війну Швеції. Антипольська коаліція розвалилася. Постраждала від цього, перш за все, Росія, яка опинилася в міжнародній ізоляції, а разом з нею і Україна. Вже старий, хворий гетьман робить титанічні зусилля, намагаючись врятувати країну від цієї нової "повітряної ями". Хмельницький проторює нові шляхи виходу з дипломатичної кризи, контактуючи з Трансильванією й Австрією. Та 6 серпня 1657 року, так і не завершивши справу свого життя,  він вмирає. Україна втратила одного з найвизначніших своїх державних діячів, символ української національної ідеї. І хоча справа національної революції зазнала поразки, згадка про неї у вигляді Хмеля пройшла крізь віки, зцементувала багатостраждальну націю і зробила таки суверенність України реальністю.
Оцінка особи Б.Хмельницького в історичній літературі
Не зважаючи на те, що нас від смерті Богдана Хмельницького відділяють три з половиною століття, історична наука дуже довгий час не могла прийти до однакової оцінки діла й особи великого гетьмана. Певною мірою, ще й досі не затихли національні й політичні пристрасті, які стають на перешкоді спокійній й об'єктивній оцінці його діяльності. Проте найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини  XIX - першої половини XX ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи поглядів, які панували в певний час у суспільстві.
Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького - Микола Костомарів - не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба "Хмельниччини". Наш славетний історик намагався представити Хмельницького, як діяча "возсоєдіненія" Русі, а коли познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький пішов "кривим шляхом", став зрадником.
Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він "наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури <...> і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники <...> не вміли підписати договору власною рукою. Коли ми не маємо другого "Слова о полку Ігоря" й другого "Літопису, откуда пошла єсть земля руськая", то без усякого сумніву, цим ми найбільше завдячуємо Хмельницькому".
Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було "ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу, а народ український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі", визнавав проте за ним великі заслуги: "залишаючись на історичному ґрунті", писав він, "треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил, що довело його до перевтоми і прискорило кінець великого патріота".
Але в ті часи, коли писали вищезгадані історики, політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли були знайдені досі невідомі матеріали в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив постать Хмельницького Вячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів не вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український патріотизм.
У своєму ентузіазмі, який Липинський зумів прищепити цілому поколінню українських істориків, він сходився з думкою польського історика Людвика Кубалі, котрий, глибоко простудіювавши життя і діяльність Хмельницького, прийшов до переконання, що в особі українського гетьмана стара Річ Посполита мала противника геніального. "Чужинці, писав Кубаля, порівнювали Хмельницького з Кромвелем, - порівняння само насувалося, особливо в той час, коли вони обидва звертали на себе увагу сходу й заходу Європи... Обидва вони, відірвавши руки від плуга, стали на чолі повстання й здобували успіхи, сміючись із науки і досвіду найвправніших стратегів і політиків, створили сильні армії й за їх допомогою майже одночасно здобули найвищу владу й задержали її до смерті, переказавши синам... Але треба сказати, що Хмельницький мав при тому набагато важчі завдання: його край мав майже звідусіль відкриті кордони. Він не мав, як Кромвель, вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами - все це треба було створити, все це лежало на ньому...".
М.Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі" дав ревізію не тільки взагалі дотеперешніх оцінок Хмельницького, але й власних на нього поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, як іще ніхто перед ним, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був "великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла українського життя. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро". Всупереч Липинському, Грушевський не бачить у Хмельницькому ані сліду послідовної розбудови української державної ідеї, а його політику щодо Москви вважає за незручну і  нерозважну . А вже особливо закидає йому вперте дотримання союзу з татарами, які стали завдяки йому вирішальним чинником української політики. Цей союз, із його страшними наслідками для українського народу, вважає Грушевський за найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі, в діяльності Хмельницького не було, на думку Грушевського, якогось політичного плану, державної ідеї: «різні настрої і орієнтації зустрічались в ній і перехрещувались, боролись і взаємно нейтралізовувались». Визнаючи за Хмельницьким великі таланти керівника військовими масами, Грушевський не бачить у нього великої конструктивності. Навіть у сфері національно-релігійній у Хмельницького було лише «механічне повторення старих пережитих ідей - і нічого нового, ніякого будівництва у повному значенні цього слова». Підкреслюючи вади діяльності Хмельницького, Грушевський хоче цим запобігти «нездоровій ідеалізації доби й індивідуальності Хмельницького», виступаючи, загалом, проти поглядів Липинського. Але він кінець-кінцем вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, залишиться героєм української історії».
Коли ми бачимо таку розбіжність у оцінці Хмельницького в новіших істориків, які освітлюють його діяльність та її значення із погляду своєї власної суспільно-політичної ідеології, то зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники й ближчі до нього покоління. Для них він був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні та думи. Йому присвячено цілий цикл величавих дум, в яких прославлено найважливіші моменти його діяльності: «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Жидівські утиски й козацьке повстання 1648 р.», «Похід у Молдавію в 1650 р.», «Повстання після Білоцерківського миру» й нарешті прекрасна дума «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького». Для сучасників він був «Богом даним вождем», «новим Мойсеєм». Йому присвячувано оди й  панегірики, де порівнювали його з античними героями - Леонідом і Ганібалом. Козацький літописець Величко (1720) вкладає в уста секретареві гетьмана Самійлові Зорці прекрасну промову над гробом гетьмана, в якій виливає ввесь сум і розпуку козаків по смерті улюбленого вождя. Інший козацький літописець, Гребінка (1710), починає свій твір віршованою похвалою Хмельницькому, через котрого «Україна на ноги повстала» і котрий покрив себе безсмертною славою; і самий літопис, загалом, присвячений змалюванню подвигів Хмельницького. Для автора це був «муж, поістині гетьманського імені достоїн». У 1728 році складено патріотичну драму «Милость Божія Україну од неудобь носимих обид лядських через Богдана-Зиновія Хмельницького свободившая». Для українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди був Хмельницький "героєм і батьком вольності". Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. Воно яскраво відбило в собі пошану й любов, з яким ставилася до великого гетьмана Україна. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зв'язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям.
№25.Становище в Україні після смерті Богдана Хмельницького


Після смерті Богдана Хмельницького хитання серед старшин і козаків, пошук союзників для відвоювання незалежності України і політичний розбрід, що почався після Віленської угоди, ще більше посилилися і дійшли кризової точки. Царизм, у свою чергу, вирішив скористатися ними, щоб обмежити автономію України і шляхом інтриг та поглиблення політичного розколу серед старшини прибрати українців до рук.
Жорстокі та згубні події історії українського народу кінця 50-70 pp. XVIIст. дістали назву «Руїни». У цей період часто змінювались гетьмани, а інколи в окремих регіонах одночасно обирали різних ватажків, що ворогували між собою. Військові ради нерідко перетворювались у зле протистояння, а підчас - у криваві сутички ворогуючих сторін. Українська держава руйнувалася.
У цих умовах ще більшої шкоди Україні приносили безупинні воєнні дії польських, турецьких, московських і татарських претендентів на володіння українськими землями й на право визискувати місцеве населення. Війни, що проходили з перемінним успіхом і переривалися перемир'ями, завершувалися мирними угодами за рахунок розподілу українських земель без згоди представників України.
Ще за життя Богдана Хмельницького старшина обрала наступником гетьмана його 16-річного сина Юрія, учня Києво-Могилянського колегіуму. Але позбавлений талантів і досвіду малолітній Юрій не міг управляти Україною в таких складних умовах. Тому старшина після смерті Богдана вирішила виправити помилку і на вузькій раді обрала гетьманом, ніби тимчасово, до повноліття Юрія, сподвижника, однодумця і друга Б. Хмельницького - генерального писаря Івана Остаповича Виговського (1657 - 1659). Пізніш його переобрала гетьманом і широка козацька рада в Корсуні 25 жовтня 1657 р.
Ставши гетьманом, Виговський повів політику відновлення дружніх стосунків з Польщею і розриву з Москвою, що викликало велике занепокоєння, заперечення і криваві сутички між прибічниками та противниками гетьмана.
Походив Виговський з української шляхти і, хоч був великим поборником православ'я, тривалий час служив у польському війську і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Б. Хмельницький за коня викупив з полону і наблизив Виговського до себе, зробивши його генеральним писарем, фактично міністром зовнішніх зносин.
На Корсунську раду поздоровити нового гетьмана з обранням приїхали посли багатьох держав - Туреччини, Австрії, Трансільванії, Молдавії, Волощини, Швеції, Криму, Польщі. Це було широке дипломатичне визнання України. Але внутрішнє становище гетьмана було нестабільним. Проти його обрання виступили запорожці, яких не запросили на Корсунську раду. Кошовий отаман Яків Барабаш почав писати до Москви доноси на гетьмана, називаючи його замаскованим зрадником і «ляхом». Подібну позицію зайняв і полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Об'єднавши сили та порозумівшись з іншими промосковське настроєними полковниками, Я. Барабаш і М. Пушкар підійняли весною 1658 р. проти I. Виговського повстання, в якому запалав весь південь Лівобережної України. Ця авантюра стала початком кривавої громадянської війни в Україні, що супроводжувалася зовнішнім втручанням і з незначними перервами тривала двадцять років, принісши горе, страждання і руїну українському народу.
Зібравши сили і уклавши угоду з кримськими татарами, Іван Виговський рушив під Полтаву, де у кількаденних боях придушив виступ. Голову Пушкаря приніс гетьману на списі татарин, а Я. Барабаша невдовзі піймали й повісили козаки. Перемога була пірровою - у боях полягло з обох боків кілька тисяч українців.
Заспокоївши внутрішні чвари, I. Виговський усі зусилля спрямовує на порозуміння з Польщею, щоб тепер уже разом з нею звільнитися від московської присутності в Україні. 16 вересня 1658 р. у містечку Гадячі гетьманом укладено з польськими уповноваженими угоду, так звану Гадяцьку унію, про союз трьох держав - України, Литви і Польщі. За її умовами Україна (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства) під назвою Великого князівства Руського мала увійти до Речі Посполитої як третя, федеративна частина (поруч з Литвою і Польщею). Причому, на випадок згоди, четвертим членом федерації могла стати і Москва. Гадяцька угода ліквідувала церковну унію, давала Україні державні права, козакам - вільності, передбачала відкрити два університети для Великого князівства Руського.
Та, на жаль, Гадяцька угода залишилася лише на папері. Подальші події завадили її реалізації. Дізнавшись про українсько-польський союз, цар надіслав проти Виговського більш ніж стотисячне військо на чолі з князями О. Трубецьким, С. Пожарським, С. Львовим і Г. Ромадановським.
Невеликому 4-тисячному загону козаків, очолених ніжинським Полковником Григорієм Гуляницьким, вдалося затримати ворога біля Конотопа, що дозволило I. Виговському зібрати військо і вирушити назустріч загарбнику. 29 червня 1659 р. під Конотопом гетьман завдав московським князям нищівної поразки: 30 тисяч кінноти було знищено, захоплено всю артилерію, у полон потрапили князі Львов і Пожарський, рештки з Трубецьким панічно втекли за Сейм. У Москві цар оголосив жалобу, а населення столиці готувалося до приходу козацького війська.
Проте I. Виговський не зміг скористатися перемогою: у тилу проти нього діяли прихильники Москви, а також повстало селянство, яке не хотіло й імені польського чути. Після кількох спроб знайти компроміс між прихильниками Москви та Польщі, не вбачаючи засобу до примирення, Іван Виговський зібрав генеральну Раду в Германівці (під Васильковом) і зрікся гетьманства на користь Юрія Хмельницького (1659-1663), а сам виїхав до Польщі.
Дізнавшись про зречення Виговського, московська армія князя О. Трубецького дійшла до Переяслава і стала табором. На його вимогу з козацького табору, що стояв на правому березі Дніпра, до московського війська приїхав Юрій Хмельницький із старшиною, щоб власноручно підтвердити угоду Б. Хмельницького з царем. Переляканий погрозами князя Пожарського і силою зброї, Юрій підписав підроблений текст «Березневих статей» 1654 p., що дістав назву «Переяславських статей» 1659 р. Віднині при обранні кожного наступного гетьмана Москва стала підписувати з ним окрему спеціальну угоду, укладати договірні статті, які щодалі все більше обмежували політичні та економічні права України. За Переяславськими статтями, московські гарнізони мали стати в усіх полкових містах, а не тільки в Києві, старшині заборонялося вступати у будь-які зносини з іноземними державами і обирати гетьманів, генеральних старшин і полковників без схвалення царя. Це було нечуване втручання у внутрішні справи держави, що межувало з повним підкоренням.
Розчарований Юрій Хмельницький використав першу ж нагоду, щоб порвати з таким зажерливим союзником, як Москва. У вирішальний момент бою українсько-московського війська з поляками під Чуд-новим Юрій зі своїми полками перейшов на бік короля. Стрільці воєводи Шереметьєва, залишені напризволяще, капітулювали. 17 жовтня 1660 р. Юрій підписав з поляками Слободищенський трактат і відновив владу Речі Посполитої в Правобережній Україні. Народ і цього разу не підтримав старшину, а Юрію гірко дорікав: «Ей, Єврасю Хмельниченку, гетьмане молодий! Heподобало б тобі над нами козаками гетьманувати. А подобало б тобі наші козацькі курені підмітати».
У січні 1663 р. Юрій зрікся гетьманської влади і постригся в ченці. Згодом його захопили турки і відвезли до Стамбулу. Козаки Лівобережжя, не визнавши Слободищенського трактату, не пустили на свою територію поляків і відразу ж обрали наказним (тимчасовим) гетьманом рідного дядька Юрія по матері Якима Сомка - брата першої дружини Б. Хмельницького. Від цього часу Наддніпрянська Україна розділилася на два гетьманати - правобережний і лівобережний зі своїм гетьманом і своєю адміністрацією. Обидва вели криваву міжусобну ворожнечу.
Типовим явищем Руїни стала «чорна рада» (тобто рада, в якій брали участь всі прошарки українського населення), скликана у червні 1663 р. в Ніжині для обрання гетьмана Лівобережної України. Три претенденти - Яким Сомко, Василь Золотаренко (брат третьої дружини Б. Хмельницького) та Іван Брюховецький, якого висунули і підтримували запорожці й козацько-селянська «чернь», привели з собою в Ніжин війська. Інтереси царя представляло численне московське військо, що стояло там же. Бурхлива і войовнича рада закінчилася перемогою Івана Мартиновича Брюховецького (1663-1668) і вбивством Якима Сомка та Василя Золотаренка, пограбуванням і ґвалтом їхніх прихильників.
I. Брюховецький по-рабському став плазувати перед царем і його урядовцями, віддаючи на поталу Україну. Він підтвердив невигідні Переяславські статті 1659 p., першим з гетьманів поїхав на поклін до царя, де підписав ще більш обтяжливі Московські статті. Гетьман взявся утримувати українським коштом московські гарнізони, що він запросив у всі міста і містечка України. Царські урядовці дістали право збирати з України податки до царської казни, гетьман обов'язково мав обиратися у присутності царського «ока» та їхати в Москву на затвердження. За зраду українських інтересів цар нагородив Брюховецького званням боярина і одружив його з московською княжною.
Повернувшись до України, гетьман навіз з собою зграї московських посіпак, які почали творити здирство і глум над українським населенням.
Ще більш драматично складалася ситуація на Правобережній Україні. Після зречення Юрія Хмельницького місцева старшина проголосила гетьманом Павла Тетерю (Моржковського) (1663-1665) переконаного прихильника польського союзу. Походив він з православної української шляхти Волині, із заможного і знатного роду. Приєднавшись у 1648 р. до повстання, Тетеря став найближчим сподвижником Хмельницького, а одружившись на його доньці, ще й родичем. Але це була жорстока людина, яка над усе цінувала владу і золото.
Тетеря, на відміну від Івана Виговського, у якого був генеральним писарем, відмовився від власної незалежної політики і цілком піддався владі Польщі. У 1663-1664 pp., очоливши козацькі війська, він разом з королем Яном Казимиром ходив у похід на Лівобережну Україну, щоб приєднати 'й' до Польщі. Втягнувши українців у нову криваву братовбивчу війну, Тетеря і король не досягли бажаного. Війська Брюховецького і московських воєвод відтіснили їхню армію за Дніпро.
Правобережна Україна запалала у вогні антипольських селянсько-козацьких повстань. Придушуючи їх, Тетеря «по лікті купав руки в крові». На його вимогу поляки заарештували і стратили Івана Виговського, нібито «за зраду», а фактично як Тетериного суперника. До в'язниці кинули й Юрія Хмельницького, котрий жив у монастирі. Польський магнат Стефан Чарнецький, відомий з часів Хмельниччини як «ряба собака», з тупої люті, намагаючись хоч якось помститися на батькові козацької державності, наказав викопати тлінні рештки Богдана і Тимоша Хмельницьких і розкидати їх по степу. Зрештою, втративши авторитет, позбавлений підтримки, Павло Тетеря кинув гетьманування і втік до Польщі. Руїна і чвари продовжували роздирати Наддніпрянську Україну.

№26.У 1667 р. Польща і Росія уклала Андрусівський договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалось за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на два роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти й до Польщі, проте цар його так і не віддав.
Андрусівський договір викликав обурення і протести й на Україні. Відверте розчленування українських земель посилило серед українців прагнення до єдності. В цих умовах Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою правобережжя і Лівобережну Україну. У 1668 р. він переправився на лівий берег Дніпра і вирушив проти Брюховецького. Козаки Брюховецького вбили свого гетьмана під Опішнею і перейшли на бік Дорошенка. 8 червня 1668 р.
Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.
Однак єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти нього почали наступати поляки, а на Лівобережжя рушили російські війська. На раді 1669 р. в Глухові лівобережні полки обрали гетьманом Дем’яна Многогрішного, який знову перейшов під владу царя. Тяжке становище Дорошенка склалося і на Правобережжі. Запорожці і татари висунули на гетьмана Петра Суховія. Зрештою Дорошенкові вдалося його розгромити, запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханенка. Він і був офіційно визнаний польським королем.
Того ж таки 1669 р. Дорошенко переходить під протекцію турецькі султана. Туреччина обіцяла йому підтримку у встановленні влади на українських землях "від Перемишля до Путивля". В результаті походу Польщу турецького султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків  підписати Бучацький мир. За цим мирним договором "Україна в давніх кордонах" віддавалася Дорошенку. Але бучацький успіх був оманливим.
Турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення. Церкви перетворювали на мечеті, населення забирали в полон. Народ відвернувся від Дорошенка. Поляки не виконали умов договору і не вивели свої війська з Правобережжя.
Цього ж 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Многогрішного і вибрала на конотопській раді гетьманом Івана Самойловича. Новий гетьман плекав честолюбні мрії стати гетьманом по обидва боки Дніпра, і в Москві вирішили його підтримати. У 1674 р. в Переяславі на раді Ханенко склав булаву і клейноди, і вони були передані Самойловичу. До Самойловича прибули депутати десяти правобережних полків і визнали підданство Москви. Дорошенко, полишений майже всіма своїми соратниками, ще деякий час тримався на Правобережжі, спираючись на турків і татар. Нарешті, І676 р., остаточно переконавшись у провалі своїх планів, він складає булаву і клейноди на користь Самойловича.
Але Туреччина не захотіла примиритися із втратою Правобережної України. У 1677-му і 1678 рр. велика турецько-татарська армія двічі брала в облогу Чигирин, який обороняли царські війська і козаки. Коли стало зрозуміло, що фортецю втримати не вдасться, гарнізон підірвав укріплення і відступив на Лівобережжя. Гетьманська столиця перетворилась на руїну.
У 1681 р. між Росією і Туреччиною було укладено Бахчисарайське перемир'я, за яким область між Дніпром і Південним Бугом мала залишатись нейтральною і незаселеною.
1686 р. у Москві Росія і Польща підписали "вічний мир" і союз проти Туреччини. Польща визнавала Київ російським, за що Росія сплачувала 146 тис. карбованців. Запорожжя переходило повністю в підданство царя. Поділ, встановлений Андрусівським перемир'ям, за яким Лівобережна Україна була під Росією, а Правобережна під Польщею, закріплювався.
Таким чином, протягом надзвичайно важкого для України періоду "Руїни" здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені. Україна була поділена між могутніми сусідами на частини. Лише на Лівобережній Україні зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.
Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності.
№27. Гетьманування П. Дорошенка. Боротьба за возз’єднання українських земель
Про підготовку російсько-польського договору Україна не знала, в Андрусів не були запрошені ні гетьман Лівобережної України І. Брюховецький, ні Петро Дорошенко, обраний замість П. Тетері гетьманом Правобережної України (16651676 рр.).
Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив П. Дорошенко. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.
На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України.
Відкрилася перспектива відродження Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.
Росія і Річ Посполита, не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз’єднання в єдину державу. Гетьман Правобережного козацтва П. Дорошенко змушений був вести війну на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запорожжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом.
Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’янаМногогрішного. Роз’єднання козацьких сил, що відбулося, негативно вплинуло на розвиток подій.
Д. Многогрішний, опинившись унаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і за її підтримки був обраний гетьманом Лівобережної України (16681672 рр.). Так Українська держава знову розкололася на два гетьманства.
Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Росії, узяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв’язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою російського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про «зраду», і після суду в Москві його заслали до Сибіру.
Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно налаштованого до Росії ІванаСамойловича (16721687 рр.).
На Правобережжі П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку з П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом з М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і за її підтримки був обраний гетьманом Правобережної України (16701674 рр.).
Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати підтримки в турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України. Поділля відходило до Туреччини, Українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств.
Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П. Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати виплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. У 1673 р. П. Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вільностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною. Оскільки позиції сторін не збігалися, переговори припинилися.
На початку 1674 р. російські війська разом із військом І. Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. І. Самойлович був обраний гетьманом усієї України.
Москва усвідомлювала, що її спроба повернути Правобережжя під свою протекцію призведе до неминучої війни з Туреччиною. Тому коли влітку 1674 р. турки і татари вступили на правобережні землі, російсько-українське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та на Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П. Дорошенка в усіх бідах і нещастях, які принесли із собою татари і турки.
Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський. У грудні 1674 р. П. Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі.
Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка. Правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники, родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина та його округів. У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький. Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало остаточну поразку національно-визвольного руху. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і всі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період. Від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселення втрати становили близько 6570 % усього населення України, зазнали руйнувань міста і села, було завдано надзвичайно великої шкоди господарству.
Український національно-визвольний рух XVII ст., не дивлячись на поразку, мав велике історичне значення. Він зумовив формування ідеї утворення незалежної соборної української держави, призвів до відтворення Української держави, частина якої на території Лівобережної України (Гетьманщина) проіснувала на правах автономії у складі Росії до 80-х рр. ХVIII ст., вплинув на розвиток національної самосвідомості українців, сформував нову політичну еліту, яка стала на захист українських національних інтересів, збагатив традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення, сприяв розвитку української культури (усної народної творчості, літописання).
·
№28. Державний, адміністративний та суспільний устрій Гетьманщини


Лівобережна Україна у складі Московської держави мала широкі права автономії і власну адміністрацію. На чолі української козацької держави стояв гетьман, якого обирала рада і затверджував цар. Тому Лівобережжя ще називають Гетьманщиною. Формально влада належала Генеральній військовій козацькій раді. Але фактично адміністративну, військову і судову владу зосередив у своїх руках гетьман.
В управлінні Україною він спирався на допомогу генеральної старшини - писаря, судді, підскарбія, обозного, осавула, а також Генеральної військової канцелярії і Генерального військового суду. Зберігалося козацьке військо у складі 50 тис. осіб. Діяло власне судочинство - генеральний, полкові, сотенні та міські суди.
Територія Гетьманщини поділялася на 10 полків: Київський, Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський, які іменувалися за назвою полкового міста. Полками управляла полкова старшина (обозний, суддя, хорунжий, писар, осавул) на чолі з полковником. Полки поділялися на сотні, очолювані сотенною старшиною.
Для управління Україною у Москві 1663 р. утворили Малоросійський приказ, урядовці і воєводи якого знаходилися у великих українських містах.
Основними соціальними групами країни були козаки, селяни, міщани та духовенство. Соціальний гніт не був знищений. На зміну шляхті прийшли українські землевласники - козацька старшина, православна церква. Вони не наважилися відновити старий лад відразу. Проте поступово наступ на права селян - посполитих - посилювався. Землю старшині роздавали гетьмани указами - універсалами, а селян зобов'язували платити податки до військової скарбниці, працювати на старшину у гарячу пору оранки, сівби та жнив. Але селян не можна було без суду карати, продавати, убивати, як це робила польська шляхта. Панщини та кріпаччини у старому її вигляді не існувало.
Царські пожалування земель з населенням старшині доповнювалися гетьманськими роздачами вільних земель. Селяни зі своїми Ґрунтами потрапляли під владу нового "пана". Крім того, старшина скуповувала і захоплювала селянські і козацькі наділи, оголошувала їх своїми, а селян - залежними людьми.
На початку XVIII ст. I. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] універсалом відновив дводенну панщину на Лівобережжі. Посполитих зобов'язали платити землевласнику чинш - натуральний і грошовий. Запроваджувалися закони, які забороняли селянам переходити із села в село.
Козацькі родини, які переселялися в Гетьманщину з Правобережжя, часто не знаходили вільних земель і селилися на землях старшини і ставали її підданими. Царський уряд видавав дарчі грамоти, в яких прирівнював окремих старшин до російських поміщиків-дворян. Відтак розпочалося випрошування таких грамот, пошук у старих законах і документах прав на привілеї. Старшинські родини почали доводити свій "благородний" родовід та оформляти шляхетське звання. Старшина заговорила про підданські обов'язки людей, які жили на її землях. Так відбувалося узалежнення селян та козаків, знову заводилися кріпацькі порядки.
На початку XVIII ст. деякі козаки перетворилися у прошарок під-помічників, які працювали нарівні з простими селянами, але змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків. Козаки, які не потрапили до реєстрів, переводились на становище державних селян і платили податки.
Міщани вважалися особисто вільними. Багато міст мали самоврядування - магістрат, куди здебільшого входили багаті купці, ремісники, промисловці. Вони обирали бургомістра і війта. Ремісники об'єднувалися за спеціальностями у цехи. Державні або приватні міста управлялися ратушами. Духовенство традиційно поділялося на біле і чорне і теж входило до категорії землевласників.


29.
Мазепа Іван Степанович гетьман України (16871709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVІІ поч. XVІІІ ст.
Народився 20березня 1639р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.
І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22років (8081днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
На початку XVІІІ ст., в умовах Північної війни (17001721), гетьман І. Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.
Помер у ніч з21на 22вересня 1709р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає у такому:

І. Державно-політична діяльність Івана Мазепи

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у "Коломацьких статтях" угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від1691, 1692, 1693, 1701років та інших, у яких регулювалися питання оподаткування та відробіток ("панщина").
Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа у різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

ІІ. Підтримка освіти та культури

Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бібліотеками й рідкісними рукописами.
Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творів української літератури, зокрема творів Афанасія Заруднього, Дмитра Туптала, Григорія Двоєслова та багатьох інших.
Опосередковано діяльність Мазепи відбилася і на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало підставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Україні наприкінці XVІІ на початку XVІІІ ст. унікального стилю "мазепинського барокко". Крім того, цілеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвиткові усіх галузей мистецтва, але й у сфері філософії, теології, суспільних та природничих наук.

ІІІ. Меценатська діяльність Івана Мазепи

Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кількість церковних споруд. Найвідомішими з них були будівлі в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухівський, Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори у Києві Святої Софії, Переяславі та Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярівці та інші.
Крім будівництва нових, або перебудови старовинних храмів княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них ікони, хрести, чаші, митри, ризи, дзвони, срібні домовини для святих мощей, богослужбові книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправлені та оздоблені золотом, сріблом, коштовним камінням, парчею, оксамитом та шовком.
Гетьман І. Мазепа також опікувався станом православної церкви за межами України. Серед подарунків, зроблених Мазепою іноземним православним патріархатам, найбільш відомим є срібна плащениця, що зберігається у вівтарі грецького православного собору Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі і використовується лише в особливо урочистих випадках. Іншим відомим дарунком було Євангеліє 1708р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних сірійців м. Алепо. Крім цих подарунків, гетьман виділяв певні кошти на милостині та допомогу православним християнам закордоном.
В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І. Мазепи, за20років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та186.000імперіалів.

ІV. Репрезентація Мазепою України у світі

Гетьман І. Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці представником України. Йому присвячено 186гравюр, 42картини, 22музичні твори, 17літературних творів, шість скульптур. Серед найбільш відомих творів гравюри І. Мигури, І. Щирського, Д. Галяховського, Л. Тарасевича, М. Бернінгротга; портрети невідомих художників XVІІ початку XVІІІ ст., що зберігаються в музеях України; полотна історико-легендарного змісту відомих художників А. Деверія, Ю. Коссака, Л. Булянже, Г. Верне, Л. Булянже, Т. Жеріко, Е. Делакруа, Є. Харпентера, М. Геримського; поетичні та прозові твори Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, Г. Асакі; музичні інструментальні та оперні твори П. Сокальського, К. Педротті, Ш. Пурні, Дж.В. Гінтона, Ф. Педреля, П. Чайковський, М. Гранваль, Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О. Титова, С. Рахманінова.
№30. Конституція виступає як джерело права. Вона закріплює відносини, що склалися, дає перспективи, напрямки розвиткувона встановлює фундаментальні, принципові положення організації і діяльності, як держави та і взагалі суспільства,констатує правовий статус особистості. Україна – держава дуже молода. Адже, що таке 10 років нашої державності порівнянні, наприклад, із сьома сторіччями державності Великої Британіі, яка є матір'ю сучасних конституційно-демократичних моделей? І, нажаль, конституційний досвід нашої країни досить сумний: ми не змогли створити Основний закон з першого разу, а коли прийняли його вдруге, то самі не завжди його виконуємо (більшисть законів в нашій державі розбігаються з Конституцієй, а іноді – прямо їй суперечать). Чому так? Адже ніби всі намагаються робити, як найкращє, а виходить – як завжди. Постає питання: «А чи завжди так було? Невже до влади ніколи не приходила людина, яка мала достатній талант та освіу, щоб щось змінити на краще?» Часто ми забуваємо, що ми, українці є європейською нацією, яка завжди дягнулася у своєму розвітку на Захід, хоча доля іноді розпоряджалася інакше. А тому ця нація нерідко була здатна народити політика західного типу, якій міг би провести свою націю до Європи не через «вікно», а широкою дорогою своєчасного прогресу. В славетному ряду таких людей, рядом з Мазепою та Хмельницьким, стоїть гетьман Пилип Орлик, автор першого у світі конституційного твору. Це був один із найвидатніших діячів ХVІІ-ХVІІІ ст., самовід-даний український патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України. «Пакти й Конституції», написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його співробітниками Г. Герциком, А. Войнаровським, були прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, і є першою європейською Конституцією в сучасному її розумінні. 1. НАУКОВІ ПІДХОДИ ЩОДО ВИВЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ ПИЛИПА ОРЛИКА
Щодо історії створення цього визначного документу та його практичного застосування існують неоднозначні погляди та висновки. Наприклад, видатний канадський вчений О. Субтельний писав наступне: «У 1710 р. Пилипа Орлика (17101742), що при Мазепі був генеральним писарем, обирають гетьманом у вигнанні. Намагаючись завоювати собі підтримку, Орлик складає проект так званої Бендерської конституції. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу на Україні. За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 р. розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян на Україні. Після кількох вражаючих успіхів цей похід провалився. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї справи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні інтернували в Оттоманській імперії. Проте він не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григорієм планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від «московського ярма» » . Українські вчені А. Г Слюсаренко та М. В. Томенко навпаки без жодних вагань заявляють, що ««Пакти й Конституції» і є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні, а Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р.» . Н. Полонська-Василенко так характеризує цю подію: «Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старишни як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом До цього можна додати, що поява її негайно після Полатвської катастрофи може в значній мірі пояснити, чому саме пляни великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого грунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність. » «При тім списано інтересні постанови, яке має бути правлїннє гетьманське, хоч сі постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки сим людям не удало ся ніколи, але вони цікаві, як вираз поглядів і бажань сих людей, що- звязали свою долю з визволеннєм України. В постановах сих богато нового, що могло б бути важним кроком наперед», - зауважує М. С. Грушевський Отже, як ми бачимо, погляди більш авторитетних вчених схиляються до того, щоб вважати «Пакти і Конституції» лише талановитим твором людей, котрі попередили час на майже 70 років (а саме через стількі часу з'явилися перші конституції Європи та США). Але, приймаючи до уваги історичні обставини епохи Північної війни, було б занадто ризиковано розглядати цей документ як такий, що приніс би українському народові реальну користь. Незважаючи на це, сучасна їсторична нука України намагається розглядати твір Пилипа Орлика як першу конституцію в світовій історії. Що ж мають на увазі вчені-історики, використовуючи цей термін, такий простий та звичний на перший перший погляд? Що виступає критерієм надання тому чи іншому документу статусу конституції?
2. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ П.ОРЛИКА Після смерті Мазепи, коли постало питання про вибір нового гетьмана на противагу Іванові Скоропадському, поставленому на Україні Петром I, вибір упав на П.Орлика, якого обрали гетьманом 5 квітня 1710 року. У день виборів було проголошено державну Конституцію, яка називалася «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Перебуваючи до кінця життя в еміграції, Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710), кримським ханом (1711, 1712), вступав у переговори з Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни з Московською державою з метою визволення України. 1711 року разом з кошовим Костем Гордієнком здійснив військовий похід запорожців та союзних татарських військ на Правобережну Україну, здобув Білу Церкву, дійшов до Фастова, але через зраду татар відступив до Бендер. Влітку 1711 року турки, татари разом з польсько-українським військом завдали поразки російській армії над Прутом. З 1914 року, після того, як Орликові не вдалося реалізувати свої плани визволення України, він разом з Герциком, Войнаровським, Мировичем переїжджає до Швеції, у 1720 році до Австрії, пізніше до Чехії. З 1722 по 1734 рік живе у Греції в місті Салоніки. 1740 року почалася війна між Туреччиною і Росією, на яку Пилип Орлик покладає надії. Але після укладення між обома країнами Білогородського миру його надії не справдилися. Помер Пилип Орлик 24 травня 1742 року в Яссах у Молдавії. Високоосвічений, з тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини. Навіть історики XIX століття, зокрема Соловйов, Ключевський та Костомаров, незважаючи на негативне ставлення до українських визвольних ідей, не могли не зауважити його щирості й чистоти замірів. Орлик являв собою цілком новий тип патріота й інтелігента, який у неймовірно тяжких умовах еміграції не полишав думки про відновлення самостійності української держави. Найактивніший провідник мазепинської ідеї, він присвятив ціле своє життя створенню західноєвропейської коаліції, яка б допомогла визволити Україну. Вигнанець, гетьман-емігрант, з невеликою групою однодумців А.Войнаровським (небожем І.Мазепи), полковником Д.Горленком, генеральним писарем І.Максимовичем, генеральним суддею К.Довгополим, генеральними осавулами Г.Герциком та Ф.Мировичем робив одчайдушні спроби умовити уряди Швеції, Німеччини, Польщі, Франції, Туреччини на спільну боротьбу з царем. Орлик активно листувався з монархами та іншими високими зверхниками цих держав, порушував українську проблему на різних приватних та офіційних зустрічах. Він намагався скористатися будь-якою можливістю, щоб зацікавити європейські держави вирішенням долі України. Ніхто більше за Пилипа Орлика не зробив у той час, аби українське питання стало часткою загальноєвропейської політики першої половини ХVIII століття. «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку. Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов’язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків від кожного по одній заслуженій особі. Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції.
3. КОНСТИТУЦІЯ: ІСТОРІЯ, ПОНЯТТЯ, ФУНКЦІЇ. МІСЦЕ КОНСТИТУЦІЇ П.ОРЛИКА СЕРЕД ІНШИХ КОНСТИТУЦІЙ
Термін конституція (як вважається, від лат. Constitutio – устрій, установлення) у різні часи використовувався в різних значеннях. Так, зокрема, у Стародавньому Римі конституціями називали деякі акти імператора, а у середньовічній Європі - акти, в яких закріплювалися привілеї та вольності феодалів (Велика хартія вольностей 1215 р. в Англії, Великий березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо). В той же час ні в античному світі, ні в середні віки сучасного поняття конституції не існувало. Як не було і таких законів, які можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчості, як акти, які б визначали належну організацію державної влади, закріплювали гарантії прав і свобод людини. Сучасна наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях: конституція юридична, конституція фактична, конституція соціальна. Юридична конституція - це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації і функціонування органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави. У залежності від способу вираження цих норм, юридичні конституції, в свою чергу, можуть мати формальний або матеріальний характер. Формальна конституція становить собою закон (або кілька законів), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів). Матеріальна конституція становить собою акт або велику кількість прийнятих у різні часи нормативних актів, судових рішень та конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи організації органів державної влади, закріплюють та гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною владою. Матеріальна конституція не носить формалізованого характеру, тобто акти, які її складають, не мають вищої юридичної сили по відношенню до інших законів. Фактична та соціальна конституція - ці терміни застосовуються для характеристики реальний стан суспільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Найбільш поширеним є використання терміну «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації і компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи . В переважній більшості країн, в тому числі й в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими або консолідованими конституціями. Кодифікована конституція є більш зручною з точки зору користування її текстом, будь-якій особі набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, тощо. У деяких джерелах термін «матеріальна конституція» використовується як тотожний термінам «фактична конституція», «соціальна конституція». Видатні мислителі 17-18 ст. (Д. Локк та Т. Гоббс в Англії, Ш. Монтеск'є, Сієс,- у Франції, І. Кант - в Німеччині, Т. Пейн - в Америці та інші) сформулювали теоретичні положення, які були використані під час розробки перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні. Основні з них полягають у наступному: 1. Конституція - це акт, за допомогою якого встановлюється така організація державної влади, яка б забезпечила захист людини, гарантованість її природних прав і свобод (тобто належна організація влади). Належна організація державної влади повинна базуватися на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, що ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і, тим самим, дозволяє захистити людину від деспотії. Установлювати, конституювати належним чином організовану державу може лише народ, якому, і тільки якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини). Конституція як акт установчої влади народу, за допомогою якого народ установлює належним чином організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою по відношенню до актів державної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади народу природу (це, в свою чергу, також означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер організації державної влади). За своєю соціально-політичною сутністю конституція становить собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів, соціальних прошарків, територіальних або національних спільнот тощо), своєрідний суспільний договір - угоду між членами суспільства з приводу установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була б визнана справедливою. Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень. У досить лаконічній формі призначення конституції та її предмет були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влад, не має Конституції» . Функції конституції - це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основними з них є: юридична функція, пов'язана з тим, що конституція є ос овним джерелом права і вона визначає всю систему правового регулювання в суспільстві; політична функція полягає в тому, що конституція визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства; ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності. В деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять: закріплення контінуїтету, тобто безперервності, спадкоємності державної влади, протидію лівому і правому радикалізму, протидія територіальному розпаду держави. Отже, вимоги до документів конституційного характеру висвітлені біль ніж чітко та ясно. Розглянемо документ, створений П. Орликом більш детально, щоб доказати його право першим стояти в одному ряду з Конституціями США, Франції, Польші. ВИСНОВКИ
З вищесказаного можна зробити наступні висновки: Конституція 1710 р. - визначний український народнополітичний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації. У ній відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності - і намаганням сусідів забрати у ясир і уярмити; пролягали кордони поміж світами християнським та мусульманським. Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина, прагнули зв'язати у єдине ціле уривки своєї минувшини та окреслити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації. Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури та творчого потенціалу. Конституція постала як очеревлена ідея української держави - Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій це все викладено, не позбавлна хиб (точніше особливостей свого часу), але це ж перша українська конституція. Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого Пилипа Орлика: ''Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїзджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України. П. Войнаровський допомагав мені у цьому''. Текст Конституції дійшов до нас у латинській та неповній українській редакціях. Латинська версія повніша за рахунок викладення легенд про походження народів та опису надуживань старшини в Україні. Очевидно, що саме вона й була варіантом тексту, що призначався для міжнародного використання. Проте обидві версії вважають оригінальними. Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об'єднані у 16 розділів. Вже у вступній частині стильовими засобами бароко схематично викладено ''Історію Війська Запорозького і всього руського народу'', яка сягає часів заснування попередниці Гетьманщини - Київської Русі, а також пояснюються причини, чого Україна розриває з Московщиною і переходить під шведську протекцію. Основний пункт Конституції - проголошення незалежності України від Польщи та Москви. Другим пунктом було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне становище православ'я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування київської митрополії константинопільському патріарху, підтверджувала традиційний союз з Кримським ханством, передбачала непорушність території та скасовувала утримання компанійських та сердюцьких полків, що фінансувалися самим Гетьманом. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків - ''людей убогих'', точно визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман, владу якого обмежував Козацький парламент, роблячи з України конституційну державу. Вона, можна сказати, була перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. За виразом О.Оглоблина, Конституція стала ''другою поразкою гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі''. Ця конституція, в якій було поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верствиУкраїни,та Зопоріжжя, як військової сили, ''була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була вікоповним пам'ятником української державнополітичної думки'', - так охарактеризував Бендерську Конституцію О. Оглоблин. Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу. Проте слово ''конституція'', що вжите у назві, ще не мало такого значення, як сьогодні, а, отже, є помилкою вважати цей документ конституцією у сучасному розумінні. Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади кабінета Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам. Конституцію складено з цілковитою певністю у швидкому поверненні на Батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. Тому в момент її укладення, вона уявлялась цілковитою реальністю, а не просто теоретичним проектом, яким стала пізніше, коли повернення в Україну її укладачів стало неможливим. Реальної сили Конституція так і не набула, а тому лишилася в історії як оригінальна правова пам'ятка, своєрідна юридична платформа ''мазепинського руху'' і, найголовніше, як один із перших конституційних актів в історії Європи, який обгрунтовує можливість існування парламентарної демократичної республіки. Особливого характеру в останні роки набула проблема української мови. Ця гострота була викликана помилковими догматичними підходами до розвитку національних мов протягом останніх 70-ти років. Відродженню національномовних процесів і національної свідомості сприяють історичні мовні джерела, до яких і відноситься Конституція Пилипа Орлика - своєрідна мовна пам'ятка українського народу. Пам'ятники руйнуються з плином часу, люди вмирають, а письмові джерела лишаються, доповнюються. І саме з них ми черпаємо наші знаня, саме вони нагадують нам про наші коріння.
№41.
Модернізація економіки України у ІІ пол. ХІХ ст.
Під впливом реформ в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація капіталістичної економіки. В результаті цих процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш розвинутих районів Російської імперії. Галузева структура промислового виробництва тепер визначалася не тільки необхідністю переробки сільськогосподарської продукції й потребами казни, але й більшими можливостями освоєння природних копалин, а також потребами забезпечення ринкових відносин, зростаючим товаропотоком. Без надійних шляхів сполучення вирішити ці завдання було неможливо. Тому у другій половині XIX ст. в Україні, як і в Росії в цілому, розгорталося будівництво залізниць, довжина яких 1890 р. становила 6800 км. Розвиток залізничного транспорту вимагав великої кількості паровозів, вагонів, залізничних рейок, станційного обладнання. І це дало сильний поштовх розвиткові в Україні металургійної, вугільної і машинобудівної промисловості. В період між 1870 і 1900 р. Донецький і Криворізький басейни стали найбільш розвинутими регіонами Російської імперії. Вони давали 70 % вугілля і більше половини металу, який вироблявся в Росії. Водночас з піднесенням важкої індустрії швидкими темпами розвивалися харчова та інші галузі промисловості. Значну роль у розвитку української промисловості відігравав іноземний капітал, завдяки чому промислові підприємства України були оснащені новітнім устаткуванням і технологією. Завдяки цим змінам в Україні утворились великі промислові райони загальноросійського значення, до яких належали Донецький вугільно-металургійний, залізорудний Криворізький, Придніпровський металургійний і Нікопольський марганцевий. Промисловий переворот в Україні супроводжувався формуванням нових соціальних верств: буржуазії і пролетаріату. Зростали міста, особливо старі промислові центри - Київ, Одеса, Харків. З'явилося багато нових міст. Серед них Кривий Ріг, Юзівка, Нижньодніпровськ та ін. Однак формування нових верств майже не торкнулося української нації. Серед підприємців і робітників українців було небагато. Вони залишалися переважно селянською нацією. Міське ж населення переважно було російськомовним і зрусифікованим. Становище робітників було надзвичайно важким. їхня заробітна платня складала всього 22 % середньої зарплатні робітників Західної Європи. Робочі зміни тривали часто 1415 годин. Значна частина зароблених грошей витрачалася на продукти харчування та виплату штрафів за найдрібніші порушення. Відсутньою була охорона праці, що спричиняло масовий травматизм. Капіталізм поширювався не тільки в промисловості, а й в сільському господарстві. В цей період сталися істотні зміни в землеволодінні і землекористуванні. Але продовжували зберігатися феодальні пережитки: поміщицьке землеволодіння, общинне землекористування, яке заважало селянам вільно розпоряджатися наділом, відробіткова система за користування поміщицькою землею. Під впливом капіталістичного виробництва в сільському господарстві зростає застосування машин, удосконалюється агротехніка, особливо в поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян. Це сприяло значному розширенню посівних площ, завдяки чому зросло виробництво сільськогосподарської продукції, значна частина якої йшла тепер не тільки на внутрішній ринок. Поміщики у своїй більшості, незважаючи на наявні можливості, виявились неспроможними на капіталістичну перебудову своїх господарств. Вони дотримувались відробіткової системи або поєднували її з використанням вільнонайманої праці. Цей малоефективний шлях призводив до розорення поміщиків, які продавали свої маєтки. За останню чверть XIX ст. поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося майже на одну третину. Водночас посилювались господарські позиції тих винахідливих селян та інших категорій землевласників, які господарювали за ринковими законами, використовуючи найману працю. Однак основна маса селянства страждала від малоземелля і бідності. Це зубожіння спричинило міграцію значної частини українських селяни у різні райони Російської імперії (Поволжя, Кубань, Середня Азія, Сибір і Далекий Схід) в пошуках кращих умов господарювання. Так до кінця XIX ст. Україну залишило близько 2 млн. переселенців у ці регіони.

№42.
Активізація революційно-визвольної боротьби в Україні на поч. ХХ ст.
У Наддніпрянській Україні соціальні утиски поєднувалися з великодержавною політикою царського уряду. Переслідувались українська культура, її діячі, українська мова, преса, театр. Особливістю Західної України було те, що тиск офіційної імперської влади доповнювався національним гнобленням з боку польських, румунських і угорських чиновників, великих землевласників і підприємців. Закономірним наслідком такого становища було посилення боротьби за поліпшення національно-політичного становища. Саме в цей час на арену політичного життя Наддніпрянщини почали виходити політичні партії, які прагнули очолити невдоволених існуючим становищем. Першою з них була Революційна українська заснована в Харкові 9 січня 1900 р. Дмитром Антоновичем. Головною метою партії було досягнення незалежності України. У своїй діяльності РУП спиралася на студентів, семінаристів, учителів інших представників української інтелігенції, на робітників низки підприємств. Але політичний напрям її був нечіткий через соціальну строкатість її членів. Це продемонстрував її документ брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», головна думка якої містила в собі гасло «Україна для українців». Через це від РУП відокремилась відверто націоналістична Народна українська партія на чолі з М. Міхновським. Але вона майже нічого не встигла зробити надрукувала лише декілька антиросійських брошур та спробувала зруйнувати пам'ятник О. Пушкіну у Харкові. Через деякий час в РУП стався більш серйозний розкол. У ній поширився вплив загальноросійського соціал-демократичного напряму, і влітку 1905 р. з РУП вийшла група під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, що заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка на правах регіональної організації увійшла до складу РСДРП (меншовиків). Більшість членів РУП, лідером якої був економіст Микола Порш, не відмовившись від автономістської національної програми, в кінці 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). З 1900 р. в Україні діяла Українська соціалістична партія УСП, очолювана Борисом Ярошевським, яка 1903 р. увійшла до складу РУП. Помірковане крило української інтелігенції також партійно структурувалось. Восени 1904 р. представниками українських ліберальних кіл була заснована Українська демократична партія (УДП) на чолі з Олександром Лотоцьким та Євгеном Чикаленком. Одночасно виникла Українська радикальна партія, лідерами якої були Борис Грінченко і Сергій Єфремов. Обидві партії виступали за ліберально-демократичні перетворення та політичну автономію України. Однак УРП мала в перспективі утворення загальнонародної власності за умови, що її вилучення у приватних осіб мало компенсуватись. На відміну від Наддніпрянщини, в Західній Україні, яка входила до складу конституційної монархії Австро-Угорщини, партії виникли ще у 8090-ті рр. XIX ст. і на початку XX ст. національно-визвольний рух розвивався вже під їх керівництвом. Галичина поступово перетворилася на загальноукраїнський центр національного визволення. Українські партії Прикарпаття очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Однак активізація національно-визвольного руху спричинила конфлікт з польською , громадою Галичини, яка розглядала край як свій споконвічний. Цей конфлікт переріс у липні 1910 р. у збройні сутички на вулицях Львова, і знадобилося втручання уряду.

№43.
Аграрна політика Столипіна в Україні, її наслідки.
Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа)  ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл сел. зем. площі в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та на підвищення продуктивності сільського господарства.
Назва походить від одного з її ініціаторів і головного реалізатора голови Ради Міністрів [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання . Основними законодавчими актами був указ від [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися з допомоги Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав творити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року).
Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ј господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 4 десятини, 19% 4 9, ледве 11% більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі емігрували до Азійської Росії (рідше до міст).
Т. ч. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася.
Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел.
Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

№44.
Україна у Першій Світовій війні.
Перша світова війна, яка розпочалася 19 липня 1914 р. між двома угрупованнями держав - Антантою (Росія, Велика Британія, Франція) і Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) - за переділ світу, стала періодом тяжких випробувань і втрат для України у стратегічних планах противників центральне місце відводилося загарбанню українських земель: царизм хотів завоювати Східну Галичину й Північну Буковину; Австро-Угорська монархія прагнула зберегти за собою Галичину, Буковину й Закарпаття а також захопити Волинь і Поділля; Німеччина мала намір включити українські землі до своїх володінь.
Перша світова війна принесла багато лиха українському народові. З першого до останнього дня війни в українських землях, зокрема західних, відбувалися безперервні воєнні дії. Інші території опинилися в прифронтовій смузі, постачали фронтам живу силу, спорядження, продовольство, тягло. Економіка України на шкоду цивільному населенню була зорієнтована на воєнні потреби, занепадала і нищилась. До царської армії було мобілізовано близька 3,5 млн селян і робітників з України, а до австро-угорської - 250 тис. українців Галичини й Буковини і 2,5 тис. січових стрільців, загони яких сформувалися 1913 р. у Львові заходами молодіжних військово-спортивних організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" та ін. Ще до початку війни в Галичині було 96 таких загонів.
Війна розколола український національно-визвольний рух. Між партійний блок Головна українська рада (ГУР), заснований націонал-демократами, радикалами й соціалістами 1914 р. у Львові, вбачаючи в Російській імперії основного ворога українського народу, закликав українців виступити на захист Австро-Угорської держави.
Політичні організації, що стояли на засадах боротьби за самостійну українську державу, організували також у Львові Союз визволення України (СВУ), першим головою якого став Д.Донцов. Союз розробив програму створення автономної Української держави в разі завоювання Австро-Угорщиною українських земель, котрі перебували у складі Росії. Реалізацію цього завдання він пов'язував з царизму у війні. Інтереси західноукраїнського населення захищав у Віденському парламенті Український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем.
У Наддніпрянській Україні частина політичних сил стала на позицію підтримки Росії у цій війні, сподіваючись на поступки царизму на користь українства після перемоги. В декларації "Війна і українці" С. Петлюра виступив на захист політики царизму у війні. Для підтримки воєнних зусиль Росії всеросійський Союз земств створив комітет Південно-Західного фронту, в складі якого працювали відомі діячі українського руху Д. Дорошенко, А. Ніковський, С. Петлюра. Останнього 1916 р. було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.
Реакційні проросійські сили Західної України на чолі з москвофілами з початком війни емігрували до Києва, де за підтримки царського уряду створили "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан виступити на боці російської армії як їхньої визволительки.
Осібну позицію займала частина поступовців і членів УСДРП, відмежовуючись як від русофілів, так і від германофілів. Зокрема, в декларації ТУПу "Наша позиція" (1916) проголошувалось: "Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам...". У Наддніпрянській Україні царизм заборонив видання газет та журналів, а також діяльність культосвітніх установ. Лідера ТУП М. Грушевського було вислано до Симбірська. Міністр закордонних справ С. Сазонов настійно закликав покінчити з українським національно-визвольним рухом назавжди.
Західноукраїнські землі стали ареною воєнних дій, внаслідок чого страждало мирне населення. До вересня 1914 р. російська армія захопила Східну Галичину й Північну Буковину. Там було утворено генерал-губернаторства на чолі з графом Г. Бобринським і генералом Треповим. Вони позакривали загальноукраїнські видавництва й заклади культури, обмежили вживання української мови. Російська православна церква розпочала переслідування греко-католицького духовенства. Сотні священиків-уніатів було заслано до північних районів Росії, у тому числі й митрополита А. Шептицького (до Суздаля). Взимку почали вивозити до Сибіру десятки тисяч українців. Люди ешелонами гинули в дорозі від холоду та хвороб.
До осені 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. Австро-угорська адміністрація, звинувативши українців у зраді, розгорнула проти них масовий терор. Десятки тисяч депортованих з Галичини людей опинилися в концтаборах Австрії та Німеччини. Лише в одному з них, під назвою "Телергоф", утримувалося в жахливих умовах близько 30 тис. українців. Влітку 1916 р. війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим повели наступ і відтіснили ворога на лінію Чернівці - Коломия - Броди - Луцьк. На цьому наступальні операції припинилися.
Обидві сторони зазнали великих втрат. До кінця 1916 р. російська армія втратила вбитими й пораненими 1,2 млн солдатів і офіцерів, полоненими - понад 2 млн чоловік. З фронту дизертирувало близько 1,5 млн військовослужбовців. Війна паралізувала роботу транспорту, промисловості й сільського господарства. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50 %. Зерна в Україні 1916 р. було зібрано на 200 млн пудів менше, ніж до війни. Значно погіршилося матеріальне становище населення. Селяни, змучені тяжкими податками й поборами, відмовлялися виконувати воєнні перевезення, рити окопи. Понад 190 тис. робітників українських підприємств брали участь у страйках 1916 р. Першими навесні застрайкували металурги Подніпров'я і шахтарі Донбасу, залізничники Полтави, Крюкова, Харкова та інших залізничних вузлів. Влітку відбувся страйк на Харківському паровозобудівному заводі. Вимоги робітників мали економічний характер, але їхні промови на мітингах і зборах нерідко спрямовувалися проти царизму й війни.
Антивоєнну агітацію розпочали українські соціал-демократи, поступовці та інші демократичні партії. Більшовицька фракція РСДРП закликала солдатів, робітників і студентів боротися за перетворення імперіалістичної війни на громадянську з метою повалення самодержавства.
У 1916 р. набирає активних форм невдоволення солдатів війною. Почастішали випадки братання воїнів ворожих армій, дизертирства в тилу і на фронті. У жовтні близько 6 тис. солдатів Кременчуцького розподільчого пункту відмовилися йти на фронт. Збройний виступ було придушено, а 12 його учасників розстріляно.
Наслідки війни для України:
Негативні · Розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти). · Значні людські втрати (понад 500 тис. загиблих). · Падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої на 29 %, виплавка чавуну на 32 %, сталі на 33 % порівняно з 1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу. · Диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного виробництва, занепад цивільного виробництва). · Скорочення посівних площ (на 1,88 млн десятин), зменшення збору зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в містах, поява черг. · Скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7 % працездатного чоловічого населення). · Загострення соціальних проблем, перебої в роботі транспорту. · Посилення страйкової боротьби робітників (загальна кількість страйкуючих склала у 1914 р. 30 тис. осіб, 1915 р. 50 тис. осіб, 1916 p. 200 тис. осіб) і виступів селян (протягом 19141916 pp. 160 виступів). Позитивні · Зростання національної свідомості населення. · Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду. · Підняття «українського питання» на міжнародний рівень.
№45.
Культурний розвиток України на початку ХХ ст.
ХХ століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.
Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови.
Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри.
Під час революції 1905–1907 рр. в Україні поширюється діяльність „Просвіт”, що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність „Просвіт” часто була пов’язана з національно-визвольною боротьбою.
На початку ХХ ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.
Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали „Киевская старина”, „Українська хата”, „Літературно-науковий вісник”.
На Заході України національно свідомі наукові сили об’єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині).
На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам’яток старовини.
Бурхливим було мистецьке життя на початку ХХ ст. У цей час працюють класики української літератури – І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, письменники молодшої генерації – В.Винниченко, О.Олесь, В.Стефаник; корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, М.Заньковецька; композитори М.Лисенко, К.Стеценко, С.Людкевич, О.Кошиць; художники В.Кричевський, Г. Нарбут, М.Бойчук.
Українська культура початку ХХ ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об’єднані навколо журналу „Українська хата” (А. Кримський, М.Вороний, М.Філянський, Г.Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.
Галицькі поети (Б.Лепкий, В.Пачовський, О.Луцький та ін.), що входили до угруповання „Молода Муза” (1906), шукали нові шляхи у мистецтві. Вони намагалися збагатити поетичну мову, шукали нові засоби виразності , орієнтувалися на західноєвропейську літературу.
У руслі авангарду розвивався український живопис початку ХХ століття. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.
Українське мистецтво початку ХХ ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини.
У 1917 р. широкі народні маси пов’язували свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.
З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

№46.
Заснування Центральної Ради ,її соціальна база і програма.
Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. До УЦР увійшли ТУП (виступало за автономію України у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави), українські соціалісти, а також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств. 4 березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалось 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін.
Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського – лідера ТУП, а невдовзі він приєднався до українських есерів. Провідниками УЦР були також В.Винниченко, С.Петлюра і С.Єфремов. Визначальна роль в УЦР належала українським соціал-демократам із соціалістичною орієнтацією, розрахованою на віддалену перспективу, а за найближчу мету вони мали домогтись від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі федеративної республіки. Під національно-територіальною автономією М.Грушевський розумів самостійне вирішення економічних, культурних і політичних справ, утримання власного війська, розпорядження власними доходами, землями, шляхами і будь-якими натуральними багатствами, власне законодавство, адміністрацію і суд.
Основні напрямки політичної програми УЦР · Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель. · Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки. · Співпраця з Тимчасовим урядом. · Надання національним меншинам рівних політичних прав, Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 19171920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.
Назва,
дата прийняття
Основні положення
Наслідки

І Універсал,
23 (10) червня 1917 р.
Проголошення національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації
Вищим органом влади в Україні проголошувалася Центральна рада
Україна брала на себе право скликати Всеукраїнські Установчі збори для прийняття законів
Сподівання, що Всеросійські Установчі збори ухвалять рішення про надання Україні автономії, що національні меншини підтримають боротьбу за автономію
Утворення 15 (28) червня 1917 р. українського уряду Генерального Секретаріату, який очолив В. Винниченко. Уряд складався з восьми генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем став П, Христюк, секретарем військових справ С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ С Єфремов, секретарем внутрішніх справ В. Винниченко; інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко (за партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним)
Звіт делегації Тимчасового уряду після повернення з переговорів у Києві про готовність визнати автономію України спровокував гострі суперечки між членами уряду, чим поглибив політичну кризу в Росії

II Універсал,
16 (3) липня 1917 р.
Проголошення Центральної Ради й Генерального Секретаріату крайовими органами влади в Україні
Запрошення увійти до складу Центральної влади представників неукраїнських народностей
Обіцянка не відривати України від Росії
Визнання, що автономію України мають встановити Всеросійські Установчі збори
Уведення до складу Центральної Ради 30 представників національних меншин (до Генерального екретаріату п'ять осіб) перетворило Центральну аду з національного на територіальний демократичний представницький орган
Поглиблення кризи Тимчасового уряду, оскільки еякі його представники все одно вважали занадто значною поступкою Україні визнання за нею права на автономію
Надходження в Україну 17 (4) серпня 1917 р. «Тимчасової інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні», у якій, в обхід досягнутих домовленостей, значно обмежувалися права України: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, повноваження Генерального Секретаріату поширювалися лише на п'ять із дев'яти українських губерній, кількість членів Генерального секретаріату зменшувалася до дев'яти осіб

III Універсал,
20 (7) листопада 1917 р.
Проголошення утворення на теренах України Української народної республіки (УНР) у складі Російської федеративної республіки
Скасування поміщицького землеволодіння і передача земель селянам без викупу
Установлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом
Забезпечення народу прав і свобод: слова зборів, страйків, рівноправності мов
Скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів
Амністія засуджених за політичні виступи
Скасування смертної кари
Утрата Центральною Радою сприятливого історичного моменту для проголошення й виборення повної незалежності України
Загострення протистояння між Центральною Радою та Раднаркомом Росії: 4 грудня 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум, у якому більшовицький уряд заявив, що визнає УНР та її право відокремитись від Росії, але не вважає Центральну Раду повноважним представником українського народу, звинуватив Центральну Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні більшовицьких частин в Україні, змові проти проголошеної радянської влади й вимагав припинити протидію радянським силам, фактично Україні була нав'язана громадянська війна

IV Універсал,
22 (9) січня 1918 р. (проголошено в ніч на 12 (25) січня)
Проголошення УНР незалежною державою
Початок наступу більшовицьких військ на Київ, окупація частини українських територій більшовиками, червоний терор



№47.
І і ІІ Універсали Центральної Ради
Основні положення наслідки
І Універсал,
23 (10) червня 1917 р.
Проголошення національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації
Вищим органом влади в Україні проголошувалася Центральна рада
Україна брала на себе право скликати Всеукраїнські Установчі збори для прийняття законів
Сподівання, що Всеросійські Установчі збори ухвалять рішення про надання Україні автономії, що національні меншини підтримають боротьбу за автономію
Утворення 15 (28) червня 1917 р. українського уряду Генерального Секретаріату, який очолив В. Винниченко. Уряд складався з восьми генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем став П, Христюк, секретарем військових справ С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ С Єфремов, секретарем внутрішніх справ В. Винниченко; інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко (за партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним)
Звіт делегації Тимчасового уряду після повернення з переговорів у Києві про готовність визнати автономію України спровокував гострі суперечки між членами уряду, чим поглибив політичну кризу в Росії




II Універсал,
16 (3) липня 1917 р.
Проголошення Центральної Ради й Генерального Секретаріату крайовими органами влади в Україні
Запрошення увійти до складу Центральної влади представників неукраїнських народностей
Обіцянка не відривати України від Росії
Визнання, що автономію України мають встановити Всеросійські Установчі збори
Уведення до складу Центральної Ради 30 представників національних меншин (до Генерального екретаріату п'ять осіб) перетворило Центральну аду з національного на територіальний демократичний представницький орган
Поглиблення кризи Тимчасового уряду, оскільки еякі його представники все одно вважали занадто значною поступкою Україні визнання за нею права на автономію
Надходження в Україну 17 (4) серпня 1917 р. «Тимчасової інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні», у якій, в обхід досягнутих домовленостей, значно обмежувалися права України: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, повноваження Генерального Секретаріату поширювалися лише на п'ять із дев'яти українських губерній, кількість членів Генерального секретаріату зменшувалася до дев'яти осіб


№48.
ІІІ Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР.
Основні положення Наслідки
III Універсал,
20 (7) листопада 1917 р.
Проголошення утворення на теренах України Української народної республіки (УНР) у складі Російської федеративної республіки
Скасування поміщицького землеволодіння і передача земель селянам без викупу
Установлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом
Забезпечення народу прав і свобод: слова зборів, страйків, рівноправності мов
Скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів
Амністія засуджених за політичні виступи
Скасування смертної кари
Утрата Центральною Радою сприятливого історичного моменту для проголошення й виборення повної незалежності України
 "8:
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
· Загострення протистояння між Центральною Радою та Раднаркомом Росії: 4 грудня 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум, у якому більшовицький уряд заявив, що визнає УНР та її право відокремитись від Росії, але не вважає Центральну Раду повноважним представником українського народу, звинуватив Центральну Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні більшовицьких частин в Україні, змові проти проголошеної радянської влади й вимагав припинити протидію радянським силам, фактично Україні була нав'язана громадянська війна


№49.
Проголошення радянської УНР. Війна більшовиків проти Центральної Ради.
7 листопада 1917 p., вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. На жаль, універсал мав суттєву суперечність широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала.
У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливають нові, головним чином, зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової війни, посилення впливу німецького фактора на українські землі
У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.
Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал декларував низку принципово важливих положень:
проголошувалася незалежність, суверенність УНР;
на уряд покладалося завдання «цілком самостійно» довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після укладення миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо);
гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;
констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю;
було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;
ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР
Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської держави».
На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Маятник суспільних настроїв дедалі більше «зашкалює» у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким урядом гасел «Землю селянам!», «Мир народу!» посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити нагальні державні проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними.
Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це повстання було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі до Сарн.
Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Річ у тім, що жовтнева перемога більшовиків у Петрограді, декрет про мир створювали підґрунтя для переговорного процесу та виходу Росії з війни. Вже 2 грудня 1917 р. між країнами німецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) та Радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочалися мирні переговори. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шансу легалізації та утвердження української державності на міжнародній арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради 12 грудня 1917 р. звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького блоку погодилися з аргументами Центральної Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.
28 грудня 1917 р. розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступного дня було офіційно визнано повноправним учасником переговорного процесу делегацію України, до складу якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк.
Під час переговорів українська делегація мала обстоювати програму максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за несприятливих умов програму-мінімум (виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край з широкими автономними правами).
30 грудня 1917 р. у складі російської делегації участь у переговорах почав брати радянський уряд України, який того часу був на піднесенні і щоденно суттєво розширював територію свого впливу в Україні. Проте навіть за таких несприятливих обставин молода українська дипломатія зуміла зіграти на міждержавних протиріччях і уклала вигідну угоду. Оцінюючи результати Брестсько-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Ткаченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти». Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 p., тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини й укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:
встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії ХотинГусятинЗбаражБродиСокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);
відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;
взаємний обмін військовополоненими;
взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів;
встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;
налагодження дипломатичних відносин.
Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18 лютого 1918 р. розпочали широкомасштабний наступ. За день до цього М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже 30 тис. осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і дурисвітство», і тому німецький та австро-угорський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.
Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була «піррова перемога». Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим (німці безконтрольно хазяйнували в окремих галузях господарства; видавали власні нормативні акти, що мали чинність в Україні тощо).
Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона і зробила ставку.
Отже, проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандистську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій з метою розколу Центральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо. Їхня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконавчий комітет рад України зазнала поразки.
Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу.
Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.

№50.
ІV Універсал. Брестський мир і Україна.
IV Універсал,
22 (9) січня 1918 р. (проголошено в ніч на 12 (25) січня)
Проголошення УНР незалежною державою
Початок наступу більшовицьких військ на Київ, окупація частини українських територій більшовиками, червоний терор

У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р., затверджений [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою, а [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] перейменувала на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Після цього УЦР ухвалила ряд законів:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про 8-годинний робочий день;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про земельну реформу;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ];
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (під час перебування у Житомирі й Сарнах на Волині);
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] громадянство в УНР та територіально-адміністративний поділ України.
Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.
Брестський мир і Україна
   Після взяття Києва військами радянської Росії і відступу військ Центральної Ради до Житомира, а пізніше на станцію Сарни Волинської губернії до Брест-Литовська було послано українську делегацію для підписання мирного договору.    Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Першим декретом, що його прийняв II Всеросійський з’їзд Рад у день жовтневого перевороту, був декрет про мир. Країни Антанти не відповіли Раднаркому, а Німеччина та її союзники, що входили в Четверний союз (Туреччина, Австро-Угорщина, Болгарія), згодилися на переговори. Переговори розпочалися у штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир’я було підписано 15 грудня 1917 р. Вона помітно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, у тому числі й в Україні. Делегація більшовиків на переговорах намагалася видати себе за представників усіх народів Російської імперії.    Керівники Центральної Ради із запізненням звернулися з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав, де говорилося, що УНР до створення федеративного російського уряду здійснюватиме міжнародні відносини самостійно, і зазначалося, що влада Раднаркому не поширюється на Україну. Генеральний секретаріат Центральної Ради заявив, що угода, яку має намір укласти Росія зі своїми супротивниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. Країни Четверного союзу погодилися на переговори також з представниками УНР. У середині січня 1918 р. у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання за участю делегацій Росії й України. Центральна Рада послала до Бреста делегацію на чолі з українським есером В. Голубовичем, членами делегації були також М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк, М. Левицький.    В. Голубович 29 грудня 1917 р. заявив, що делегація УНР самостійно візьме участь у переговорах, з чим змушений був погодитися голова делегації Росії, нарком закордонних справ Л. Троцький. Але в ті дні уряд Росії зволікав з підписанням договору, продовжуючи війну з Україною. Залишалася радянська військова сила, яка й повинна була до закінчення переговорів скинути Центральну Раду. Коли після перерви переговори продовжилися, то крім російської та української делегації до Бреста прибули делегати від Харківського народного секретаріату Ю. Медведєв та В. Шахрай. У цьому зв’язку Л. Троцький на переговорах повідомив, що більша частина України вже контролюється Українським радянським урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов’язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив, що є всі підстави для укладення міжнародних договорів. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передання їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий народний край.    Договір між УНР і Четверним союзом 9 лютого (26 січня) 1918 р. було підписано. Це був перший сепаратний мирний договір, укладений у період світової війни. Брестський мир встановлював кордони між УНР та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людності”. Було також обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, відновлення правових зносин. За першу половину 1918 р. УНР зобов’язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса (живою вагою), 400 млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців. Делегація УНР уже знала про здобуття Києва радянськими військами, але не повідомила про це союзникам, щоб не перешкодити підписанню договору.    Після того як договір став фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває в безнадійному становищі й потребує негайної збройної допомоги. Союзники також розуміли, що отримати продовольство з України можна лише за умови її окупації значними силами.    Делегація Четверного союзу 10 лютого 1918 р. звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір, але офіційно ультиматум не пред’явила. Згідно з рішенням партійного керівництва Л. Троцький мав підписати договір лише після ультиматуму. Тому він покинув Брест-Литовськ і виїхав до Петрограда. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, тяжчі за попередні вимоги. Німецькі війська почали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.    Війська Четверного союзу 18 лютого 1918 р. перейшли в наступ. Загальна кількість воїнів становила 450 тис. ВЦВК і Раднарком 24 лютого прийняли продиктовані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжували просуватись далі. Вже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через кілька днів до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні-квітні німці зайняли південні міста, а також Катеринослав і Харків, пізніше - Донбас і Крим. Радянська Росія не мала можливості втручатися в українські справи згідно з умовами Брестського договору. Окупація України стала фактом.

№41.
Модернізація економіки України у ІІ пол. ХІХ ст.
Під впливом реформ в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація капіталістичної економіки. В результаті цих процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш розвинутих районів Російської імперії. Галузева структура промислового виробництва тепер визначалася не тільки необхідністю переробки сільськогосподарської продукції й потребами казни, але й більшими можливостями освоєння природних копалин, а також потребами забезпечення ринкових відносин, зростаючим товаропотоком. Без надійних шляхів сполучення вирішити ці завдання було неможливо. Тому у другій половині XIX ст. в Україні, як і в Росії в цілому, розгорталося будівництво залізниць, довжина яких 1890 р. становила 6800 км. Розвиток залізничного транспорту вимагав великої кількості паровозів, вагонів, залізничних рейок, станційного обладнання. І це дало сильний поштовх розвиткові в Україні металургійної, вугільної і машинобудівної промисловості. В період між 1870 і 1900 р. Донецький і Криворізький басейни стали найбільш розвинутими регіонами Російської імперії. Вони давали 70 % вугілля і більше половини металу, який вироблявся в Росії. Водночас з піднесенням важкої індустрії швидкими темпами розвивалися харчова та інші галузі промисловості. Значну роль у розвитку української промисловості відігравав іноземний капітал, завдяки чому промислові підприємства України були оснащені новітнім устаткуванням і технологією. Завдяки цим змінам в Україні утворились великі промислові райони загальноросійського значення, до яких належали Донецький вугільно-металургійний, залізорудний Криворізький, Придніпровський металургійний і Нікопольський марганцевий. Промисловий переворот в Україні супроводжувався формуванням нових соціальних верств: буржуазії і пролетаріату. Зростали міста, особливо старі промислові центри - Київ, Одеса, Харків. З'явилося багато нових міст. Серед них Кривий Ріг, Юзівка, Нижньодніпровськ та ін. Однак формування нових верств майже не торкнулося української нації. Серед підприємців і робітників українців було небагато. Вони залишалися переважно селянською нацією. Міське ж населення переважно було російськомовним і зрусифікованим. Становище робітників було надзвичайно важким. їхня заробітна платня складала всього 22 % середньої зарплатні робітників Західної Європи. Робочі зміни тривали часто 1415 годин. Значна частина зароблених грошей витрачалася на продукти харчування та виплату штрафів за найдрібніші порушення. Відсутньою була охорона праці, що спричиняло масовий травматизм. Капіталізм поширювався не тільки в промисловості, а й в сільському господарстві. В цей період сталися істотні зміни в землеволодінні і землекористуванні. Але продовжували зберігатися феодальні пережитки: поміщицьке землеволодіння, общинне землекористування, яке заважало селянам вільно розпоряджатися наділом, відробіткова система за користування поміщицькою землею. Під впливом капіталістичного виробництва в сільському господарстві зростає застосування машин, удосконалюється агротехніка, особливо в поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян. Це сприяло значному розширенню посівних площ, завдяки чому зросло виробництво сільськогосподарської продукції, значна частина якої йшла тепер не тільки на внутрішній ринок. Поміщики у своїй більшості, незважаючи на наявні можливості, виявились неспроможними на капіталістичну перебудову своїх господарств. Вони дотримувались відробіткової системи або поєднували її з використанням вільнонайманої праці. Цей малоефективний шлях призводив до розорення поміщиків, які продавали свої маєтки. За останню чверть XIX ст. поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося майже на одну третину. Водночас посилювались господарські позиції тих винахідливих селян та інших категорій землевласників, які господарювали за ринковими законами, використовуючи найману працю. Однак основна маса селянства страждала від малоземелля і бідності. Це зубожіння спричинило міграцію значної частини українських селяни у різні райони Російської імперії (Поволжя, Кубань, Середня Азія, Сибір і Далекий Схід) в пошуках кращих умов господарювання. Так до кінця XIX ст. Україну залишило близько 2 млн. переселенців у ці регіони.

№42.
Активізація революційно-визвольної боротьби в Україні на поч. ХХ ст.
У Наддніпрянській Україні соціальні утиски поєднувалися з великодержавною політикою царського уряду. Переслідувались українська культура, її діячі, українська мова, преса, театр. Особливістю Західної України було те, що тиск офіційної імперської влади доповнювався національним гнобленням з боку польських, румунських і угорських чиновників, великих землевласників і підприємців. Закономірним наслідком такого становища було посилення боротьби за поліпшення національно-політичного становища. Саме в цей час на арену політичного життя Наддніпрянщини почали виходити політичні партії, які прагнули очолити невдоволених існуючим становищем. Першою з них була Революційна українська заснована в Харкові 9 січня 1900 р. Дмитром Антоновичем. Головною метою партії було досягнення незалежності України. У своїй діяльності РУП спиралася на студентів, семінаристів, учителів інших представників української інтелігенції, на робітників низки підприємств. Але політичний напрям її був нечіткий через соціальну строкатість її членів. Це продемонстрував її документ брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», головна думка якої містила в собі гасло «Україна для українців». Через це від РУП відокремилась відверто націоналістична Народна українська партія на чолі з М. Міхновським. Але вона майже нічого не встигла зробити надрукувала лише декілька антиросійських брошур та спробувала зруйнувати пам'ятник О. Пушкіну у Харкові. Через деякий час в РУП стався більш серйозний розкол. У ній поширився вплив загальноросійського соціал-демократичного напряму, і влітку 1905 р. з РУП вийшла група під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, що заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка на правах регіональної організації увійшла до складу РСДРП (меншовиків). Більшість членів РУП, лідером якої був економіст Микола Порш, не відмовившись від автономістської національної програми, в кінці 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). З 1900 р. в Україні діяла Українська соціалістична партія УСП, очолювана Борисом Ярошевським, яка 1903 р. увійшла до складу РУП. Помірковане крило української інтелігенції також партійно структурувалось. Восени 1904 р. представниками українських ліберальних кіл була заснована Українська демократична партія (УДП) на чолі з Олександром Лотоцьким та Євгеном Чикаленком. Одночасно виникла Українська радикальна партія, лідерами якої були Борис Грінченко і Сергій Єфремов. Обидві партії виступали за ліберально-демократичні перетворення та політичну автономію України. Однак УРП мала в перспективі утворення загальнонародної власності за умови, що її вилучення у приватних осіб мало компенсуватись. На відміну від Наддніпрянщини, в Західній Україні, яка входила до складу конституційної монархії Австро-Угорщини, партії виникли ще у 8090-ті рр. XIX ст. і на початку XX ст. національно-визвольний рух розвивався вже під їх керівництвом. Галичина поступово перетворилася на загальноукраїнський центр національного визволення. Українські партії Прикарпаття очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Однак активізація національно-визвольного руху спричинила конфлікт з польською , громадою Галичини, яка розглядала край як свій споконвічний. Цей конфлікт переріс у липні 1910 р. у збройні сутички на вулицях Львова, і знадобилося втручання уряду.

№43.
Аграрна політика Столипіна в Україні, її наслідки.
Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа)  ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл сел. зем. площі в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та на підвищення продуктивності сільського господарства.
Назва походить від одного з її ініціаторів і головного реалізатора голови Ради Міністрів [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання . Основними законодавчими актами був указ від [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися з допомоги Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав творити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року).
Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ј господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 4 десятини, 19% 4 9, ледве 11% більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі емігрували до Азійської Росії (рідше до міст).
Т. ч. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася.
Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел.
Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

№44.
Україна у Першій Світовій війні.
Перша світова війна, яка розпочалася 19 липня 1914 р. між двома угрупованнями держав - Антантою (Росія, Велика Британія, Франція) і Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) - за переділ світу, стала періодом тяжких випробувань і втрат для України у стратегічних планах противників центральне місце відводилося загарбанню українських земель: царизм хотів завоювати Східну Галичину й Північну Буковину; Австро-Угорська монархія прагнула зберегти за собою Галичину, Буковину й Закарпаття а також захопити Волинь і Поділля; Німеччина мала намір включити українські землі до своїх володінь.
Перша світова війна принесла багато лиха українському народові. З першого до останнього дня війни в українських землях, зокрема західних, відбувалися безперервні воєнні дії. Інші території опинилися в прифронтовій смузі, постачали фронтам живу силу, спорядження, продовольство, тягло. Економіка України на шкоду цивільному населенню була зорієнтована на воєнні потреби, занепадала і нищилась. До царської армії було мобілізовано близька 3,5 млн селян і робітників з України, а до австро-угорської - 250 тис. українців Галичини й Буковини і 2,5 тис. січових стрільців, загони яких сформувалися 1913 р. у Львові заходами молодіжних військово-спортивних організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" та ін. Ще до початку війни в Галичині було 96 таких загонів.
Війна розколола український національно-визвольний рух. Між партійний блок Головна українська рада (ГУР), заснований націонал-демократами, радикалами й соціалістами 1914 р. у Львові, вбачаючи в Російській імперії основного ворога українського народу, закликав українців виступити на захист Австро-Угорської держави.
Політичні організації, що стояли на засадах боротьби за самостійну українську державу, організували також у Львові Союз визволення України (СВУ), першим головою якого став Д.Донцов. Союз розробив програму створення автономної Української держави в разі завоювання Австро-Угорщиною українських земель, котрі перебували у складі Росії. Реалізацію цього завдання він пов'язував з царизму у війні. Інтереси західноукраїнського населення захищав у Віденському парламенті Український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем.
У Наддніпрянській Україні частина політичних сил стала на позицію підтримки Росії у цій війні, сподіваючись на поступки царизму на користь українства після перемоги. В декларації "Війна і українці" С. Петлюра виступив на захист політики царизму у війні. Для підтримки воєнних зусиль Росії всеросійський Союз земств створив комітет Південно-Західного фронту, в складі якого працювали відомі діячі українського руху Д. Дорошенко, А. Ніковський, С. Петлюра. Останнього 1916 р. було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.
Реакційні проросійські сили Західної України на чолі з москвофілами з початком війни емігрували до Києва, де за підтримки царського уряду створили "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан виступити на боці російської армії як їхньої визволительки.
Осібну позицію займала частина поступовців і членів УСДРП, відмежовуючись як від русофілів, так і від германофілів. Зокрема, в декларації ТУПу "Наша позиція" (1916) проголошувалось: "Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам...". У Наддніпрянській Україні царизм заборонив видання газет та журналів, а також діяльність культосвітніх установ. Лідера ТУП М. Грушевського було вислано до Симбірська. Міністр закордонних справ С. Сазонов настійно закликав покінчити з українським національно-визвольним рухом назавжди.
Західноукраїнські землі стали ареною воєнних дій, внаслідок чого страждало мирне населення. До вересня 1914 р. російська армія захопила Східну Галичину й Північну Буковину. Там було утворено генерал-губернаторства на чолі з графом Г. Бобринським і генералом Треповим. Вони позакривали загальноукраїнські видавництва й заклади культури, обмежили вживання української мови. Російська православна церква розпочала переслідування греко-католицького духовенства. Сотні священиків-уніатів було заслано до північних районів Росії, у тому числі й митрополита А. Шептицького (до Суздаля). Взимку почали вивозити до Сибіру десятки тисяч українців. Люди ешелонами гинули в дорозі від холоду та хвороб.
До осені 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. Австро-угорська адміністрація, звинувативши українців у зраді, розгорнула проти них масовий терор. Десятки тисяч депортованих з Галичини людей опинилися в концтаборах Австрії та Німеччини. Лише в одному з них, під назвою "Телергоф", утримувалося в жахливих умовах близько 30 тис. українців. Влітку 1916 р. війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим повели наступ і відтіснили ворога на лінію Чернівці - Коломия - Броди - Луцьк. На цьому наступальні операції припинилися.
Обидві сторони зазнали великих втрат. До кінця 1916 р. російська армія втратила вбитими й пораненими 1,2 млн солдатів і офіцерів, полоненими - понад 2 млн чоловік. З фронту дизертирувало близько 1,5 млн військовослужбовців. Війна паралізувала роботу транспорту, промисловості й сільського господарства. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50 %. Зерна в Україні 1916 р. було зібрано на 200 млн пудів менше, ніж до війни. Значно погіршилося матеріальне становище населення. Селяни, змучені тяжкими податками й поборами, відмовлялися виконувати воєнні перевезення, рити окопи. Понад 190 тис. робітників українських підприємств брали участь у страйках 1916 р. Першими навесні застрайкували металурги Подніпров'я і шахтарі Донбасу, залізничники Полтави, Крюкова, Харкова та інших залізничних вузлів. Влітку відбувся страйк на Харківському паровозобудівному заводі. Вимоги робітників мали економічний характер, але їхні промови на мітингах і зборах нерідко спрямовувалися проти царизму й війни.
Антивоєнну агітацію розпочали українські соціал-демократи, поступовці та інші демократичні партії. Більшовицька фракція РСДРП закликала солдатів, робітників і студентів боротися за перетворення імперіалістичної війни на громадянську з метою повалення самодержавства.
У 1916 р. набирає активних форм невдоволення солдатів війною. Почастішали випадки братання воїнів ворожих армій, дизертирства в тилу і на фронті. У жовтні близько 6 тис. солдатів Кременчуцького розподільчого пункту відмовилися йти на фронт. Збройний виступ було придушено, а 12 його учасників розстріляно.
Наслідки війни для України:
Негативні · Розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти). · Значні людські втрати (понад 500 тис. загиблих). · Падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої на 29 %, виплавка чавуну на 32 %, сталі на 33 % порівняно з 1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу. · Диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного виробництва, занепад цивільного виробництва). · Скорочення посівних площ (на 1,88 млн десятин), зменшення збору зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в містах, поява черг. · Скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7 % працездатного чоловічого населення). · Загострення соціальних проблем, перебої в роботі транспорту. · Посилення страйкової боротьби робітників (загальна кількість страйкуючих склала у 1914 р. 30 тис. осіб, 1915 р. 50 тис. осіб, 1916 p. 200 тис. осіб) і виступів селян (протягом 19141916 pp. 160 виступів). Позитивні · Зростання національної свідомості населення. · Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду. · Підняття «українського питання» на міжнародний рівень.
№45.
Культурний розвиток України на початку ХХ ст.
ХХ століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.
Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови.
Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри.
Під час революції 1905–1907 рр. в Україні поширюється діяльність „Просвіт”, що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність „Просвіт” часто була пов’язана з національно-визвольною боротьбою.
На початку ХХ ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.
Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали „Киевская старина”, „Українська хата”, „Літературно-науковий вісник”.
На Заході України національно свідомі наукові сили об’єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині).
На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам’яток старовини.
Бурхливим було мистецьке життя на початку ХХ ст. У цей час працюють класики української літератури – І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, письменники молодшої генерації – В.Винниченко, О.Олесь, В.Стефаник; корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, М.Заньковецька; композитори М.Лисенко, К.Стеценко, С.Людкевич, О.Кошиць; художники В.Кричевський, Г. Нарбут, М.Бойчук.
Українська культура початку ХХ ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об’єднані навколо журналу „Українська хата” (А. Кримський, М.Вороний, М.Філянський, Г.Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.
Галицькі поети (Б.Лепкий, В.Пачовський, О.Луцький та ін.), що входили до угруповання „Молода Муза” (1906), шукали нові шляхи у мистецтві. Вони намагалися збагатити поетичну мову, шукали нові засоби виразності , орієнтувалися на західноєвропейську літературу.
У руслі авангарду розвивався український живопис початку ХХ століття. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.
Українське мистецтво початку ХХ ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини.
У 1917 р. широкі народні маси пов’язували свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.
З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

№46.
Заснування Центральної Ради ,її соціальна база і програма.
Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. До УЦР увійшли ТУП (виступало за автономію України у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави), українські соціалісти, а також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств. 4 березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалось 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін.
Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського – лідера ТУП, а невдовзі він приєднався до українських есерів. Провідниками УЦР були також В.Винниченко, С.Петлюра і С.Єфремов. Визначальна роль в УЦР належала українським соціал-демократам із соціалістичною орієнтацією, розрахованою на віддалену перспективу, а за найближчу мету вони мали домогтись від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі федеративної республіки. Під національно-територіальною автономією М.Грушевський розумів самостійне вирішення економічних, культурних і політичних справ, утримання власного війська, розпорядження власними доходами, землями, шляхами і будь-якими натуральними багатствами, власне законодавство, адміністрацію і суд.
Основні напрямки політичної програми УЦР · Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель. · Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки. · Співпраця з Тимчасовим урядом. · Надання національним меншинам рівних політичних прав, Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 19171920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.
Назва,
дата прийняття
Основні положення
Наслідки

І Універсал,
23 (10) червня 1917 р.
Проголошення національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації
Вищим органом влади в Україні проголошувалася Центральна рада
Україна брала на себе право скликати Всеукраїнські Установчі збори для прийняття законів
Сподівання, що Всеросійські Установчі збори ухвалять рішення про надання Україні автономії, що національні меншини підтримають боротьбу за автономію
Утворення 15 (28) червня 1917 р. українського уряду Генерального Секретаріату, який очолив В. Винниченко. Уряд складався з восьми генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем став П, Христюк, секретарем військових справ С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ С Єфремов, секретарем внутрішніх справ В. Винниченко; інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко (за партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним)
Звіт делегації Тимчасового уряду після повернення з переговорів у Києві про готовність визнати автономію України спровокував гострі суперечки між членами уряду, чим поглибив політичну кризу в Росії

II Універсал,
16 (3) липня 1917 р.
Проголошення Центральної Ради й Генерального Секретаріату крайовими органами влади в Україні
Запрошення увійти до складу Центральної влади представників неукраїнських народностей
Обіцянка не відривати України від Росії
Визнання, що автономію України мають встановити Всеросійські Установчі збори
Уведення до складу Центральної Ради 30 представників національних меншин (до Генерального екретаріату п'ять осіб) перетворило Центральну аду з національного на територіальний демократичний представницький орган
Поглиблення кризи Тимчасового уряду, оскільки еякі його представники все одно вважали занадто значною поступкою Україні визнання за нею права на автономію
Надходження в Україну 17 (4) серпня 1917 р. «Тимчасової інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні», у якій, в обхід досягнутих домовленостей, значно обмежувалися права України: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, повноваження Генерального Секретаріату поширювалися лише на п'ять із дев'яти українських губерній, кількість членів Генерального секретаріату зменшувалася до дев'яти осіб

III Універсал,
20 (7) листопада 1917 р.
Проголошення утворення на теренах України Української народної республіки (УНР) у складі Російської федеративної республіки
Скасування поміщицького землеволодіння і передача земель селянам без викупу
Установлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом
Забезпечення народу прав і свобод: слова зборів, страйків, рівноправності мов
Скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів
Амністія засуджених за політичні виступи
Скасування смертної кари
Утрата Центральною Радою сприятливого історичного моменту для проголошення й виборення повної незалежності України
Загострення протистояння між Центральною Радою та Раднаркомом Росії: 4 грудня 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум, у якому більшовицький уряд заявив, що визнає УНР та її право відокремитись від Росії, але не вважає Центральну Раду повноважним представником українського народу, звинуватив Центральну Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні більшовицьких частин в Україні, змові проти проголошеної радянської влади й вимагав припинити протидію радянським силам, фактично Україні була нав'язана громадянська війна

IV Універсал,
22 (9) січня 1918 р. (проголошено в ніч на 12 (25) січня)
Проголошення УНР незалежною державою
Початок наступу більшовицьких військ на Київ, окупація частини українських територій більшовиками, червоний терор



№47.
І і ІІ Універсали Центральної Ради
Основні положення наслідки
І Універсал,
23 (10) червня 1917 р.
Проголошення національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації
Вищим органом влади в Україні проголошувалася Центральна рада
Україна брала на себе право скликати Всеукраїнські Установчі збори для прийняття законів
Сподівання, що Всеросійські Установчі збори ухвалять рішення про надання Україні автономії, що національні меншини підтримають боротьбу за автономію
Утворення 15 (28) червня 1917 р. українського уряду Генерального Секретаріату, який очолив В. Винниченко. Уряд складався з восьми генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем став П, Христюк, секретарем військових справ С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ С Єфремов, секретарем внутрішніх справ В. Винниченко; інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко (за партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним)
Звіт делегації Тимчасового уряду після повернення з переговорів у Києві про готовність визнати автономію України спровокував гострі суперечки між членами уряду, чим поглибив політичну кризу в Росії




II Універсал,
16 (3) липня 1917 р.
Проголошення Центральної Ради й Генерального Секретаріату крайовими органами влади в Україні
Запрошення увійти до складу Центральної влади представників неукраїнських народностей
Обіцянка не відривати України від Росії
Визнання, що автономію України мають встановити Всеросійські Установчі збори
Уведення до складу Центральної Ради 30 представників національних меншин (до Генерального екретаріату п'ять осіб) перетворило Центральну аду з національного на територіальний демократичний представницький орган
Поглиблення кризи Тимчасового уряду, оскільки еякі його представники все одно вважали занадто значною поступкою Україні визнання за нею права на автономію
Надходження в Україну 17 (4) серпня 1917 р. «Тимчасової інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні», у якій, в обхід досягнутих домовленостей, значно обмежувалися права України: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, повноваження Генерального Секретаріату поширювалися лише на п'ять із дев'яти українських губерній, кількість членів Генерального секретаріату зменшувалася до дев'яти осіб


№48.
ІІІ Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР.
Основні положення Наслідки
III Універсал,
20 (7) листопада 1917 р.
Проголошення утворення на теренах України Української народної республіки (УНР) у складі Російської федеративної республіки
Скасування поміщицького землеволодіння і передача земель селянам без викупу
Установлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом
Забезпечення народу прав і свобод: слова зборів, страйків, рівноправності мов
Скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів
Амністія засуджених за політичні виступи
Скасування смертної кари
Утрата Центральною Радою сприятливого історичного моменту для проголошення й виборення повної незалежності України
Загострення протистояння між Центральною Радою та Раднаркомом Росії: 4 грудня 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум, у якому більшовицький уряд заявив, що визнає УНР та її право відокремитись від Росії, але не вважає Центральну Раду повноважним представником українського народу, звинуватив Центральну Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні більшовицьких частин в Україні, змові проти проголошеної радянської влади й вимагав припинити протидію радянським силам, фактично Україні була нав'язана громадянська війна


№49.
Проголошення радянської УНР. Війна більшовиків проти Центральної Ради.
7 листопада 1917 p., вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. На жаль, універсал мав суттєву суперечність широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала.
У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливають нові, головним чином, зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової війни, посилення впливу німецького фактора на українські землі
У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.
Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал декларував низку принципово важливих положень:
проголошувалася незалежність, суверенність УНР;
на уряд покладалося завдання «цілком самостійно» довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після укладення миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо);
гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;
констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю;
було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;
ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР
Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської держави».
На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Маятник суспільних настроїв дедалі більше «зашкалює» у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким урядом гасел «Землю селянам!», «Мир народу!» посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити нагальні державні проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними.
Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це повстання було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі до Сарн.
Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Річ у тім, що жовтнева перемога більшовиків у Петрограді, декрет про мир створювали підґрунтя для переговорного процесу та виходу Росії з війни. Вже 2 грудня 1917 р. між країнами німецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) та Радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочалися мирні переговори. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шансу легалізації та утвердження української державності на міжнародній арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради 12 грудня 1917 р. звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького блоку погодилися з аргументами Центральної Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.
28 грудня 1917 р. розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступного дня було офіційно визнано повноправним учасником переговорного процесу делегацію України, до складу якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк.
Під час переговорів українська делегація мала обстоювати програму максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за несприятливих умов програму-мінімум (виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край з широкими автономними правами).
30 грудня 1917 р. у складі російської делегації участь у переговорах почав брати радянський уряд України, який того часу був на піднесенні і щоденно суттєво розширював територію свого впливу в Україні. Проте навіть за таких несприятливих обставин молода українська дипломатія зуміла зіграти на міждержавних протиріччях і уклала вигідну угоду. Оцінюючи результати Брестсько-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Ткаченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти». Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 p., тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини й укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:
встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії ХотинГусятинЗбаражБродиСокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);
відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;
взаємний обмін військовополоненими;
взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів;
встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;
налагодження дипломатичних відносин.
Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18 лютого 1918 р. розпочали широкомасштабний наступ. За день до цього М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже 30 тис. осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і дурисвітство», і тому німецький та австро-угорський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.
Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була «піррова перемога». Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим (німці безконтрольно хазяйнували в окремих галузях господарства; видавали власні нормативні акти, що мали чинність в Україні тощо).
Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона і зробила ставку.
Отже, проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандистську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій з метою розколу Центральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо. Їхня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконавчий комітет рад України зазнала поразки.
Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу.
Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.

№50.
ІV Універсал. Брестський мир і Україна.
IV Універсал,
22 (9) січня 1918 р. (проголошено в ніч на 12 (25) січня)
Проголошення УНР незалежною державою
Початок наступу більшовицьких військ на Київ, окупація частини українських територій більшовиками, червоний терор

У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р., затверджений [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою, а [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] перейменувала на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Після цього УЦР ухвалила ряд законів:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про 8-годинний робочий день;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про земельну реформу;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ];
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (під час перебування у Житомирі й Сарнах на Волині);
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] громадянство в УНР та територіально-адміністративний поділ України.
Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.
Брестський мир і Україна
   Після взяття Києва військами радянської Росії і відступу військ Центральної Ради до Житомира, а пізніше на станцію Сарни Волинської губернії до Брест-Литовська було послано українську делегацію для підписання мирного договору.    Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Першим декретом, що його прийняв II Всеросійський з’їзд Рад у день жовтневого перевороту, був декрет про мир. Країни Антанти не відповіли Раднаркому, а Німеччина та її союзники, що входили в Четверний союз (Туреччина, Австро-Угорщина, Болгарія), згодилися на переговори. Переговори розпочалися у штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир’я було підписано 15 грудня 1917 р. Вона помітно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, у тому числі й в Україні. Делегація більшовиків на переговорах намагалася видати себе за представників усіх народів Російської імперії.    Керівники Центральної Ради із запізненням звернулися з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав, де говорилося, що УНР до створення федеративного російського уряду здійснюватиме міжнародні відносини самостійно, і зазначалося, що влада Раднаркому не поширюється на Україну. Генеральний секретаріат Центральної Ради заявив, що угода, яку має намір укласти Росія зі своїми супротивниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. Країни Четверного союзу погодилися на переговори також з представниками УНР. У середині січня 1918 р. у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання за участю делегацій Росії й України. Центральна Рада послала до Бреста делегацію на чолі з українським есером В. Голубовичем, членами делегації були також М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк, М. Левицький.    В. Голубович 29 грудня 1917 р. заявив, що делегація УНР самостійно візьме участь у переговорах, з чим змушений був погодитися голова делегації Росії, нарком закордонних справ Л. Троцький. Але в ті дні уряд Росії зволікав з підписанням договору, продовжуючи війну з Україною. Залишалася радянська військова сила, яка й повинна була до закінчення переговорів скинути Центральну Раду. Коли після перерви переговори продовжилися, то крім російської та української делегації до Бреста прибули делегати від Харківського народного секретаріату Ю. Медведєв та В. Шахрай. У цьому зв’язку Л. Троцький на переговорах повідомив, що більша частина України вже контролюється Українським радянським урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов’язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив, що є всі підстави для укладення міжнародних договорів. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передання їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий народний край.    Договір між УНР і Четверним союзом 9 лютого (26 січня) 1918 р. було підписано. Це був перший сепаратний мирний договір, укладений у період світової війни. Брестський мир встановлював кордони між УНР та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людності”. Було також обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, відновлення правових зносин. За першу половину 1918 р. УНР зобов’язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса (живою вагою), 400 млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців. Делегація УНР уже знала про здобуття Києва радянськими військами, але не повідомила про це союзникам, щоб не перешкодити підписанню договору.    Після того як договір став фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває в безнадійному становищі й потребує негайної збройної допомоги. Союзники також розуміли, що отримати продовольство з України можна лише за умови її окупації значними силами.    Делегація Четверного союзу 10 лютого 1918 р. звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір, але офіційно ультиматум не пред’явила. Згідно з рішенням партійного керівництва Л. Троцький мав підписати договір лише після ультиматуму. Тому він покинув Брест-Литовськ і виїхав до Петрограда. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, тяжчі за попередні вимоги. Німецькі війська почали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.    Війська Четверного союзу 18 лютого 1918 р. перейшли в наступ. Загальна кількість воїнів становила 450 тис. ВЦВК і Раднарком 24 лютого прийняли продиктовані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжували просуватись далі. Вже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через кілька днів до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні-квітні німці зайняли південні міста, а також Катеринослав і Харків, пізніше - Донбас і Крим. Радянська Росія не мала можливості втручатися в українські справи згідно з умовами Брестського договору. Окупація України стала фактом.
61. Становище західноукраїнських земель в 20-30 рр. ХХ ст.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х рр. можна умовно поділити на два суттєво відмінні етапи:
1-й (кінець 1920- квітень-травень 1922р.) – рішучий дипломатичний пропив, вихід із ізоляції;
2-й (червень 1922- серпень 1923 р.) – поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.
14.02.1921р. Ф.Коком та Ю.Коцюбинським було підписано першу мирну угоду УСРР з Литвою.
18 березня Росія і Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею. Незабаром Україна встановила дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією.
На початку 1922 р. було підписано договір між Україною і Туреччиною, зміст якого відповідав Російсько-турецькому договору, укладеному в березні 1921 р. і мав надзвичайно важливе значення для становлення і активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже у ІІ пол. 20-рр. 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.
На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР і який очолював голова РНК України Х. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено НКЗТ. Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом.
У квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами – радянська Україна визнавалася Німеччиною де-факто. А ще через рік – у квітні 1922 р. – під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація, до складу якої входив Х. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну.
Отже, на початку 20-х рр. Україна вийшла з міжнародної ізоляції. Радянській уряд України уклав 48 власних міжнародних угод. Складалося враження, що УСРР в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва підтримувала. Але ця самостійність була формальною, оскільки зовнішньополітичну лінію УСРР визначали рішення Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви. Контролювалася центром. По-друге, “самостійна” зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність учасників національно-визвольного руху, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого – використовувати УСРР, як додатковий інструмент для здійснення про-радянської політики на міжнародній арені.
На жаль, не зважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, у 1921-1922 рр., все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію у країнах Балтії, лише тимчасово було залишено представництво у Литві, Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени.
Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії у ІІ половині 1922 р. почала переростати у процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18.10.1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову “Про згортання апарату НКЗС”, а вже у серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20.09.1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР.
Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х рр. характеризується глибокою кризою, яку визначали:
1. Економічна розруха.
Збитки України після закінчення громадянської війни оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків нанесених усім республікам (39 млрд. крб.). виробництво промислової продукції знизилося до 1\10 довоєнного рівня. З 11 тис. підприємств 1921 р. діяло понад 2,5 тис., переважно дрібних. Валовий збір зерна в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.
Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920р.) констатувала: “господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні”.
2. Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозверсткою. Примусове здійснення продрозкладки наштовхнулось на збройний опір селянства. Повстанський рух охопив майже всю територію України, особливо Лівобережжя і Південь. Розглядався владою як політичний бандитизм.
За офіційними даними, наприкінці 1920- на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. На боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної Армії, які діяли проти Врангеля.
З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені війною і політичною нестабільністю суспільства. Боротьба набувала характеру взаємовинищення. Питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.
3. Голод 1921- 1923 рр.
В 1921 р. Україна зібрала лише 30% врожаю 1916 р. Епіцентром лиха стала Запорізька губернія.
Особливо важким був 1922 р. Кількість голодуючих в Україні становила 5,6 млн. чоловік, 25% населення УСРР.
1921р. партія більшовиків відмовилася від основних принципів “воєнного комунізму” і перейшла до НЕПу.
Причини її запровадження:
– повна руйнація економіки внаслідок запровадження “воєнного комунізму”;
– велика хвиля антибільшовицьких повстань у країні; головними вимогами повсталих стало усунення більшовиків від влади;
– спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату.
Головною особливістю запровадження НЕПу в Україні було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії – з 1922р. через голод 1921-1922рр..
Суть Непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни.
НЕП – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав:
– заміну на селі продрозкладки продподатком. Селяни продавали державі за низькими цінами частину продукції, а решту мали право продати на ринку;
– відновлення під контролем держави товарно-грошових відносин формування ринку;
– денаціоналізація (приватизація) середніх і дрібних підприємств; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості в результатах праці, кооперування трудящих; “командні висоти” в економіці – важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля – залишалися в руках держави; визнавалися такі форми власності як приватна, орендна, кооперативна;
– введення у промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами;
– введення стійкої грошової одиниці – червінця замість знецінених радянських грошових знаків.
Головним наслідком НЕПу було швидке відродження економіки. У 1928-1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше ніж 1913 р., кам’яного вугілля – на 119,3%, сталі – на 117%.
Сільське господарство також виходило з кризи і обсягом валової продукції вже 1927-1928 рр. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Так, в 1927-1928 рр. обсяг промислової продукції, в порівнянні з попереднім роком виріс на 19,5%, а сільськогосподарської – лише на 6%.
НЕП на практиці довів свою життєздатність. Конкуренція між державним сектором (займав 86,4% потужностей), кооперативним (7%) та приватним (5,7%) забезпечила високу ефективність виробництва. Дрібна промисловість майже вся була приватною.
При Непі було досягнуто найвищих темпів розвитку країни за всі 70 років Радянської влади.
Однак НЕП не міг бути довговічним, оскільки базувався на двох несумісних основах: в економіці панували ринкові відносини, а в політиці – адміністративно-командна система, яка звикла підпорядковувати економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко управляти. Тому на початку 1928 р., під час кризи Непу (криза хлібозаготівель) від цієї політики сталінське керівництво відмовилось.
20-рр. ХХ століття – період мирного розвитку, відродження економіки в Україні, мистецького піднесення пов’язаних із запровадженням НЕПу.
Одним з важливих політичних завдань більшовицького режиму була подальша інтеграція радянських республік, які формально залишилися самостійними. 30 грудня 1922 р. 1-й Всесоюзний з’їзд Рад проголосив створення єдиної союзної держави – СРСР, до складу якої увійшли Росія, Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія та Азербайджан. Цей новоутвір був фактично модифікацією старої імперської системи, що прикривала колоніальну політику російського центру в нових умовах національного пробудження народів. Утворення СРСР передувала дискусія у партійних колах щодо принципів об’єднання. Леніну і прихильникам більш гнучкої і поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію “автономізації”. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу СРСР, який умовно можна поділити на кілька етапів:
І етап (червень 1919-грудень 1920) – утворення “воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.
Червень 1919 р. ВЦВК прийняв постанову “Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії” “на час соціалістичної оборонної війни”
ІІ етап (грудень 1920 – грудень 1922) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету.
28.12.1920 р. між Росією і Україною було підписано угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. Створюються загально федеральні трести під контролем центру ВРНГ.
Центром керуються 7 наркоматів. З ініціативи української делегації на ІV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Цивільний та ін. кодекси РСФРР поширено було на всі радянські республіки.
ІІІ етап ( грудень 1922 – травень 1925) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності.
Процес ліквідації суверенітету України вступає в свою завершальну стадію, 26.01.1924р. відбувся ІІ з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію СРСР.
Травень 1925р. – ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР.
Після смерті Леніна 1924р. до влади пришли найбрутальніші форми більшовицького тоталітаризму на чолі з Й. Сталіним. Однак енергія Непу ще тривала.
Продовжувались позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена від жорстокого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Долалась інфляція. Зміцнювалась грошова система. Зв’язок державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку, товарно-грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, випущено в обіг червінець.
Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалось в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя.
ІІ. Так, як господарство СРСР в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку ХІV з’їзд ВКП(б) ( грудень 1925р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЄЛРО, офіційний цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і с/г; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.
Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На ІХ з’їзді КП(б)У (грудень 1925р.) вказувалось на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.
В листопаді 1929р. в “Правді” з’явилася стаття Сталіна “Рік великого перелому” в якій був проголошений курс на різке форсування індустріалізації. У 1931р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. – майже 50%.
Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:
1. Перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість.
2. Податки з населення.
3. Внутрішні позики.
4. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом.
5. Форсоване розширення продажу горілки.
6. Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.
7. Режим економії.
8. Небаченого рівня досягла експлуатація населення, в’язнів ГУЛАГу.
Процес індустріалізації в Україні крім загальносоюзних тенденцій, мав і свої особливості.
Особливості процесу індустріалізації в Україні:
1. Великі капіталовкладення в промисловість республіки, особливо у початковий період. За роки першої п’ятирічки (1928-1933) на Україну припадало 20% (269,4 млн. крб.) загальносоюзних капіталовкладень.
2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих об’єктів.
3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки (1-а п’ятирічка – з 1500 підприємств на Україну перепадало – 400; 2-а п’ятирічка – з 4500 – 1000; 3-а п’ятирічка – з 3000 – 600).
4. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей (у харчовій промисловості: маргаринова, молочна, хлібопекарська).
5. Модернізація легкої та харчової промисловості значно відставала від важкої індустрії. Капіталовкладення у важку індустрію в роки першої п’ятирічки становили 67,5% асигнованих коштів, а в легку і харчову – лише 12,5%.
6. Витіснення приватного сектору в економіці України йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому. 1921 на приватний сектор припадало – 25% виробництва промислової продукції, 1928 р. – 12% (по СРСР 17%).
Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західних країн. Вона посіла 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-е місце – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-е місце в світі за видобутком вугілля. Модернізація сприяла посиленню процесу урбанізації.
1925р. – кожен 5-й проживав в місті, 1939р – кожен 3-й. Формується український національний робітничий клас та інтелігенція.
Недоліки:
1. До кінця 1930 р. 40% капіталовкладень у промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.
2. Привілейоване, домінуюче становище виробництва засобів виробництва.
3. Побудова і реконструкція підприємств монополістів.
4. Диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки.
5. Наростаюча централізація економічного життя (1927-1928 рр.) – важка промисловість України (група “А”) на 89% була у загальносоюзному підпорядкуванні, а група “Б” – на 50%.
6. Повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.
На початку 1933 року країна була поставлена на межу економічної катастрофи. Тому в 1933 р. політика “надіндустріалізації” стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася...
Внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворилася в індустріально-аграрну республіку.
ІІІ. Рішення ХУ з’їзду ВКП(б) (1927р.) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо).
Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Прискорена модернізація промислового потенціалу країни зіткнулась з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Все це можна було одержати від селянства, що становило більшість населення. В зв’язку з цим відбувається прискорена трансформація кооперації у колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації.
У листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) був офіційно проголошений перехід до суцільної колективізації, про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні.
Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30.01.1930 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало.
Розкуркулення і примусова колективізація викликали на Україні стихійний опір селянства. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади.
2 березня 1930 року у “Правді” Сталін опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, в якій у “перегинах ” процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Це стало поштовхом до масового виходу селян із колгоспів. За 100 днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше 1/3 селянських дворів (переважно незаможники).
Причини голоду в Україні 1932-1933рр.
Західні історики, такі як, Дж. Мейс, Р. Конквест вважають, що цей голод був штучним з метою знищення українського селянства як свідомої національної верстви. Національно-політичний чинник.
Д. Соловей підкреслює “що голод 1932-1933рр. планово підготовлений і здійснений”. Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.
Група російських, українських і західних істориків ( В. Данилов, Н. Іваницький, В. Марочко, Н. Верт та інші ) вважають, основні причини голоду зумовлені дією соціально-економічних чинників, насамперед “насильницькою хлібозаготівлею”.
Однак, найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії “Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр..” (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький ) які зійшлися на синтетичній концепції. Цієї ж позиції притримується і В.Савельєв “...саме економіко-політичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду”.
Загальна кількість жертв голодомору 1932-1933 рр. в Україні досі не відома. Дані коливаються від 3 до 7 млн. чоловік.
Наслідки суцільної колективізації.
Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр.. його невпинного вповзання у кризу. В 1933 р. Сталін відмовляється від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки.
У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему.
Наприкінці 30-х рр.. с/г України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації.
Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольства. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалою деградацією та дезорганізацією аграрного сектору.
Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були : відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення , поступове зростання партійного та державного апарату , диктатура ВКП (б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою.
Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30-х рр. свідчать такі тенденції на процеси:
Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (1930 р. ліквідовано УАКПЦ), ідеологічне протистояння із “зміновіхівською” інтелігенцією, (1924 р. – процес над т.зв. “Центром дій”), завоювання “Просвіт” (1929-1930 рр.. були закриті всі “Просвіти”),боротьба проти ухилів у партії. Монополію на істину мали забезпечити органи цензури створені на початку 20-х рр.
Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії : КП (б)У як філіал РКП (б) ; Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів, які з березня 1920 р. самоліквідувались і влилися до КП (б)У ; УКП – утворилися з лівого крила УСДРП на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р. На ХУІ з’їзду ВКП (б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено : “Наша партія є хребет пролетарської диктатури . Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства” До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі.
Зрощення правлячої партії з державним апаратом . У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. В 1934 р. серед керівників і спеціалістів важкої промисловості України комуністи становили ј; серед директорів підприємств – майже 70%.
Встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям.
Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система , як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Особливо важливим елементом адмін.команд. системи був апарат – зв’язуюча ланка між “верхами” і “низами”. Управлінський апарат в Україні був досить громіздким : 1928 р. в народному господарстві було 1 млн.942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. складали апарат органів державного і господарського управління, і ін. Управлінцем був кожен восьмий . На жаль кількість не переходила у якість. Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Головним завданням масових репресій були:
Ліквідували організовану опозицію та інакомислення;
Забеспечили державу через систему ГУЛАГУ безплатною робочою силою;
Тримали під жорстким контролем хід суспільних процесів.
Перші кроки до масового терору – це боротьба із “шкідниками”, яка розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала “Шахтинська справа” (1928 р.) (Харківський центр”).
Після цієї справи розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. “Звинувачення” і “викриття” наростали, як снігова лавина. Були сфабриковані такі справи, як : процес над “Спілкою визволення України” (1930 р.); “Українським національним центром”, “Українською військовою організацією”, справа про “контрреволюційну” організацію на селі тощо. Репресії на обійшли і владні структури. Згідно з рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929-1930 рр., в Україні була проведена “чистка” в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили “чистку” звільнено майже 40 тис. (11%).
Репресії на початку 30-х рр. відповідно до настанов Сталіна застосовувались проти :
“шкідництва”;
“переродженців і дворушників” у самій партії;
“рештків ворожих класів”;
“рештків старих контрреволюційних партій”.
У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.
Для знищення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри.
3. Політика українізації.
Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок т.зв.політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських , місцевих радянських і партійних кадрів , запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “украінізації”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.
Було офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.
В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит
В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих.
Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст , що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.
Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом.

Успіхи та наслідки українізації:
на кінець 1929 р., понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання українською мовою;
переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. видання книжок українською мовою становило 27 % усіх надрукованих в Україні , то у 1927 р. – 50%;
українська мова була запроваджена в державних і партійних установах, в армії , 1/3 діловодства велася українською мовою.
З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації (на засадах і принципах марксизму). Але , головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільші успіхи були в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х рр. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти, політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.

62. Створення ОУН. Інтегральний націоналізм.
Створення ОУН
27 січня - 3 лютого 1929р. у Відні відбувся конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).
ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об(єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.
Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929р., а в остаточному вигляді - у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939р. Вона грунтувалася на приоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, "найвищим типом людської спільноти". Метою організаціїї було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликанної після відновлення державності здійснити невідкладни заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".
Свою державну концепцію Оун будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз(єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.
Діяльність ОУН
Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю.Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Ідея участі у виборах зустріла опір з боку низових організацій УВО та ОУН. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.
ОУН намагалася стимолювати в українському суспільстві стан “постійного революційного бродіння”, “постійний дух протесту проти властей”. Починаючи з 1930р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.
Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що “наносять необчисленні шкоди українській нації”. Близький до національної демократії митрополіт Андрей Шептицький також засудив “злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні”. У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в “нерозумінні справжніх шляхів визволення”, у ”свідомому чи несвідомому інформуванні поліції”.
Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертнвсть в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і Фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.
Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.
У серпні 1939р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихільники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався “вождем української нації”. Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.
Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940р. у Кракові конференції, учасники якої не визнавали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандеревці) та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету – створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання, зокрема, вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихільники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з Німеччиню.
63. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі.
Радянсько-німецький пакт про ненапад і початок Другої світової війни

Початку Другої світової війни передувало укладення 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад, розрахованого на десять років. Додатково до цього договору було підписано таємний протокол, яким «розмежовувалися сфери інтересів» сторін. Це «розмежування» разом із підписаним у вересні 1939 р. «Договором про дружбу та державний кордон» означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу польської частини Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії і Естонії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.
Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин.
Радянсько-німецький договір розв'язав А. Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторгли-ся в межі Польщі. Англія і Франція, зв'язані з Польщею союзними договорами, оголосили Німеччині війну.
Ці події поклали початок Другій світовій війні.
Включення Західної України до складу СРСР

Польське командування не змогло організувати ефективної відсічі загарбникам. Незважаючи на впертий опір деяких частин польської армії, фронт швидко відкочувався на схід. Певні надії в умовах назріваючої катастрофи покладалися на західноукраїнські й західнобілоруські землі. Спираючись на їхні матеріальні й людські ресурси, польський уряд сподівався продовжити боротьбу з агресором.
Але 17 вересня ці надії розвіялися: за погодженням із німецьким керівництвом польсько-радянський кордон перейшла Червона армія. Це означало фактичний вступ Радянського Союзу в Другу світову війну і пов'язаний з нею поділ світу. У Галичині та на Волині наступали війська Українського фронту (війська Київського Особливого військового округу) під командуванням С. Тимошенка, в Західній Білорусії - війська Білоруського фронту (війська Білоруського Особливого військового округу) під командуванням М. Ковальова. Перевага радянських частин була величезною. Через добу, вночі 18 вересня, польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам, не «вступаючи з більшовиками в бій», відводити війська до румунського кордону. 22 вересня радянські частини ввійшли у Львів, а через деякий час уся територія, поділена за таємною радянсько-німецькою угодою, опинилася під контролем Червоної армії. До рук чекістів потрапило багато полонених польських військовослужбовців. Серед них були українці, які служили в польській армії з 1 вересня 1939 р. Доля багатьох із них склалася трагічно. У квітні - травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом та в інших місцях було розстріляно понад 15 тисяч польських офіцерів - від молодших командирів до генералів.
Західноукраїнське населення з надією на краще зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під тиском німецьких і радянських військ, часто зривали свою злість на цивільному українському населенні, не зупиняючись перед убивствами мирних жителів. Звичайним явищем було знищення охороною польських тюрем в'язнів-українців.
В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід зауважити також, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами. Значну роль у формуванні образу радянського солдата як визволителя відігравало й тривале польсько-ук-раїнське протистояння на західноукраїнських землях.
Що ж до польського населення Галичини та Волині, то воно вороже зустріло прихід Червоної армії, розцінивши його як «удар у спину». Воно було переконане, що на той час можливості боротьби польської держави з нацистами ще не були вичерпані.
Для узаконення радянського режиму у Львові 22 жовтня під пильним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Хоча формально вибори відбувалися на засадах загального прямого виборчого права, вони провадилися за офіційним безальтернативним списком кандидатів. Наприкінці жовтня Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, які ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Включення до складу СРСР Північної Буковини і придунайських українських земель

У червні 1940 р. уряд СРСР зажадав від Румунії очищення від її військ Бессарабії, а також частини Північної Буковини, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки від Німеччини, уряд Румунії віддав своїм військам наказ залишити вказані в ультиматумі території. Там була встановлена радянська влада. Північна Буковина і приду-найські українські землі ввійшли до складу УРСР. Законодавче закріплення нових територій у складі Радянського Союзу відбулося шляхом створення нової союзної республіки Молдавської РСР і поділу території Бессарабії між Молдавською та Українською РСР. До складу Молдавії увійшла також частина українських історичних земель Придністров'я, де ще в 1924 р. у складі УСРР була утворена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.


Радянізація західних областей України

Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянізації. Була ліквідована стара система управління і впроваджувалася нова, радянська. По-ляків-чиновників заступили новоприбулі службовці. Це були відряджені з України працівники партійного, державного чи господарського апарату, здебільшого малоосвічені, малоквалі-фіковані виконавці, які часто-густо не знали української мови, звичаїв місцевого населення. До участі в керівних органах допускалися й поодинокі члени Компартії Західної України.
Деякі заходи нових властей дістали у краї схвалення. Національна інтелігенція вітала розширення мережі українських шкіл, українізацію вищої освіти. Львівський університет ім. Яна Кази-мира було перейменовано на ім. Івана Франка. Львівський оперний театр був українізований і перейменований в Театр опери і балету ім. Івана Франка. Відкривалися нові українські газети.
Вводилося безплатне медичне обслуговування. Це особливо імпонувало сільському населенню, яке здебільшого взагалі не знало, що таке стаціонарна медична допомога. Симпатії до нової влади збереглися навіть попри її наміри здійснити докорінну ломку старих, заснованих на приватній власності, економічних структур. Річ у тому, що спершу перетворення в економіці мало торкалися інтересів українського населення, бо промисловість, торгівля і велике землеволодіння перебували в основному в руках поляків чи євреїв. Однак після націоналізації близько 2 тис. промислових підприємств, переважна кількість яких були середніми і дрібними, різко знизилась їхня ефективність, що негативно позначилося на становищі більшості населення. Подібні процеси відбувались і на селі. Поміщиків і заможних селян позбавляли землі, реманенту, худоби. Попервах було оголошено, що все це перейде найбіднішим селянам -переважно українцям, проте з часом у краї розгорнулася примусова колективізація, яка позбавляла селян не лише виділеного радянською владою, а й нажитого батьками та дідами.
Нові власті принесли в Західну Україну жорстокий політичний терор. Органами НКВС були розгромлені всі політичні партії і громадські об'єднання, у тому числі особливо шановані населенням «Просвіти». їхніх керівників та значну кількість членів оголосили «ворогами народу» й ув'язнили. Арешту підлягали власники фабрик і заводів, адвокатських контор, банків, кооперативних об'єднань, чиновники, священики, відставні офіцери, крупні, а часто й середні землевласники й усі ті, кого режим вважав «куркулями». Серед заарештованих було багато студентів, учнів-старшокласників, учителів, представників інших категорій місцевої інтелігенції. Без пред'явлення звинувачень, без слідства й суду їх тримали у переповнених в'язницях, а потім вагонами для худоби разом із членами сімей переправляли до східних районів СРСР.
Інколи розправам надавали видимість законності. Робилося це переважно для того, щоб залякати населення, зламати його опір. Наприклад, у січні 1941 р. у Львові НКВС організував гучний процес над 59 членами ОУН. Підсудними на цьому процесі були в основному студенти та учні, наймолодша серед яких - 15-літня дівчина. Лише один із підсудних не витримав тортур і дав свідчення проти товаришів. Після триденного процесу 42 особи, у тому числі 11 дівчат, були засуджені до смертної кари, інші - до десятилітнього ув'язнення.
Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні в 1939-1941 рр. було ув'язнено понад 10 % населення краю. Найчастіше жертвами розправ ставали поляки, але подібна доля спіткала й сотні тисяч українців.
Об'єднання всіх українських земель у складі УРСР мало, без сумніву, велике позитивне значення. Вперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції в Радянський Союз, а у творенні незалежної соборної української держави.
64. Напад Німеччини на СРСР. Початковий період війни.
Причини, характер та періодизація ІІ світової війни. Людські та матеріальні втрати України у війні.
Питання про причини ІІ світової війни залишається в історичній літературі досить дискусійним та неоднозначним. Але більшість науковців сходяться на таких:
1. Фашистські і мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великої Британії, Франції та США.
2. Загострення суперечностей між великими державами в результаті глибокої економічної кризи. З якої кожна держава виходила своїм шляхом.
3. До розв’язання воєнного конфлікту призвела політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія і Франція. З іншого боку, це – безпосередня підтримка Німеччини керівництвом СРСР шляхом підписання пакту Ріббентропа–Молотова (серпень 1939 р.)
Характер війни: загарбницький для країн “Антикомінтернівського пакту”, а для країн антигітлерівської коаліції та народів світу вона мала справедливий визвольний характер.

ІІ світова війна поділяється на такі періоди:
І п. – 1.09.1939р. - 22.06.1941р.
ІІ п. – 22.06.1941р. - 19.11.1942р.
ІІІ п. – 19.11.1942р. - 06.06.1944р.
ІV п. – 06.06.1944р. - 08.05.1945р.
V п. – 8.05.1945р. - 02.09.1945р.
У ІІ світовій війні була задіяна 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі, її жертвами стало до 70 млн. чол.
Загальна кількість втрат українців (цивільних і військових) становила 7 млн. чол. (16,7% втрат відносно всього населення України). Повністю або частково знищено 714 міст та 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилося 10 млн. чоловік, було знищено 16 150 промислових підприємств. Матеріальні втрати України становили майже 1,2 трл. крб.
23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад, який доповнювався таємними протоколами, де йшлося про задоволення територіальних апетитів обох держав. Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Для Гітлера це був тимчасовий “союз для війни”. Безпосереднім результатом пакту “Ріббентроп-Молотов” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула 2-а світова війна.
17 вересня 1939 р. сталінський уряд дав наказ військам вступити на територію Західної України та Захід. Білорусії аби, як говорилося у його ноті “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”.
21 вересня капітулював польський гарнізон м. Львова. 22 вересня о 14.00 год. частині 2-го кавалерійського корпусу Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської компанії відбувся парад радянських та німецьких військ.
28 вересня радянсько-німецький політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором – про дружбу і кордон, який став державною таємницею. Він також, створив умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, споконвічних українських територій. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу.
Повсюдно запроваджувалася українська мова, а також український репертуар в театрах. Збільшилась кількість українських шкіл (до 6,5 тис.) з одночасним скороченням польських. Прерогативою радянської влади було збільшення заробітної плати працівникам освіти та охорони здоров’я. Преса і видавництва переводились на українську мову, пропагувався український фольклор. Це була своєрідна українська культурна революція у західноукраїнському регіоні, здійснена за лічені тижні.

Наростання загрози нацистської агресії. Стан обороноздатності СРСР.
18 грудня 1940 р. генеральним штабом збройних сил Німеччини було остаточно завершено особливе завдання фюрера, розроблено так звану директиву №21 (план “Барбаросса”). Це був план віроломного нападу на Радянський Союз та його розгрому шляхом “блискавичної війни”.
Україна, як одна із найбагатших частин СРСР була предметом особливого інтересу для німців. Давню мету королів і кайзерів про Україну як “німецьку Індію”, тобто багату колонію, “фюрер” підкріпив антибільшовизмом і расистською ідеологією.
В інструктивному додатку до плану “Барбаросса” гранично відверто говорилося щодо характеру війни: “Війна проти Росії – один з найважливіших етапів боротьби за існування німецького народу. Це ... оборона проти європейського більшовизму. Мета цієї війни – розгром сьогоднішньої Росії, тому вона повинна вестися з небувалою жорстокістю”.
Термін нападу умовно призначався на травень 1941 року. Компанія мала тривати від кількох тижнів до кількох місяців і завершитися виходом німецьких військ на лінію “два А” – Архангельськ – Астрахань...
Чому на початковому періоді війни (1941-1942 роки) радянський народ і його армія терпіли невдачі незважаючи на те, що в міжвоєнний період, а це не менше 20 років, народ готувався до можливої війни, всіляко посилював обороноздатність, спираючись на великі потужності воєнно-економічного потенціалу, створеного в роки “побудови соціалізму”?
Причини невдач СРСР у 1941-1942 роках. Незважаючи на наявність новітніх моделей зброї, промисловість продовжувала масове виробництво озброєння застарілих зразків. А деякі найбільш вдалі зразки було взагалі безпідставно знято з виробництва (наприклад, протитанкову 45 мм. гармату, протитанкову рушницю, протитанкову гранату). Взагалі для оборонної промисловості останніх передвоєнних років характерною була загальмованість, некомпетентність в освоєнні найновіших зразків озброєння. У вищих ешелонах влади створилася ілюзія відсутності безпосередньої загрози війни, а відтак необхідність квапитись.
Між тим чисельність армії швидко зростала. З 1939 року по 1941 рік було сформовано 125 дивізій. Хоча за кількісним показником Червоній армії не було рівних у світі, нових моделей танків було тільки 18 %, літаків 9 %.
Відсутність кваліфікованого керівництва у Збройних Силах, за 17 місяців (з травня 1937 року) з армії було усунуто не менше як 44 тис. представників ком. складу (в 1939 – 1940 рр. 13 тис. звільнено). 1/3 цієї кількості репресованих припадає на Київський особливий військовий округ.
Серед вищого командного складу репресовано кожні двоє з трьох. Обезголовлено 70 % полків і 80 % батальйонів. 1800 генералів потрапили до ГУЛАГУ. На початку 1941 року. лише 7 % ком. складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти.
Жахливий стан Червоної армії був, звичайно, відомий потенційному противнику. Гітлерівське командування глузливо називало Червону армію “глиняним колосом без голови”.
У лютому 1941 року у лісових масивах східної частини Польщі, що дістав кодову назву “район Вінтер” почалася концентрація та підготовка “армії вторгнення” . Вона налічувала загалом 5,5 млн. солдатів і офіцерів, 4,3 тис. танків, 5 тис літаків, 47,2 тис. гармат і мінометів. Це була найкраща армія того часу. Армію вторгнення було розподілено на три групи армій – “Північ”, “Центр” і “Південь”. Причому на напрямках головних ударів німецькі війська мали 6-8 разову перевагу перед радянськими.
Першими відчули наближення розв’язки прикордонники, які взяли під охорону новий кордон.
З червня 1940 року від численної резидентури закордонного відділу НКВС і головного розвід управління генштабу почали надходити тривожні повідомлення про серйозні наміри нацистського уряду порушити радянсько-німецький договір про ненапад. Одним з перших подав такі розвіддані радянський розвідник – український художник М. Глущенко (агентур. псевдонім “Ярема”).
3 квітня 1941 року така інформація надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Причому у дев’яти випадках повідомлялися точні дані про напад Німеччини, кількість війська. Наркомат оборони і генштаб мали достатньо надійної інформації про воєнну загрозу.
Всі дані про підготовку агресивної війни Німеччиною радянським керівництвом, при вирішальній ролі Й. Сталіна відкидалися як дезінформація.
17 червня 1941 року Гітлер віддав наказ про напад на СРСР. Рівно о 20.00 21 червня у частини вермахту і люфтваффе надійшли і були негайно розпечатані спеціальні контейнери з інструкціями та директивами.
Увечері 21 червня до Сталіна в спішному порядку прибули нарком оборони С. Тимошенко і начальник генштабу Г. Жуков і посилаючись на новітні дані, зокрема відомості, отримані від перебіжчиків, стали наполягати на приведенні усіх прикордонних округів у повну бойову готовність. Але “вождь” залишався вірним собі навіть у цій обстановці, дав дозвіл на приведення військ у бойову готовність без права відкривати вогонь по військах противника, якщо вони перейдуть кордон.
Велику війну і велику біду приніс людям світанок 22 червня 1941р. Переоцінка сил і можливостей Червоної армії у сполученні з переоцінкою воєнного потенціалу й агресивних намірів Німеччини, що мали місце серед вищого керівництва країни, позначилися і на настроях населення.
Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилось взяттю у найкоротші сроки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліке намагалися посилити свою воєнну економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування.
Після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР (22.06.41р.).
Мобільні угрупування «Північ», «Центр» і «Південь» німецької армії швидко просувалися на Ленінград, Москву, Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000км., глибина вторгнення на головних напрямках – 400-600км.
Група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Рундштадта була націлена на Україну. В ній нараховувалося 57 дивізій; 9 танкових та моторизованих, близько 1 тис. літаків.
Їм протистояли Південно-Західний фронт (командуючий М. Кирпонос) та Південний фронт (командуючий І. Тюлєнєв).
У смузі Київського особливого військового округу перевага сил була на боці радянських військ (у живій силі в 1,2 рази, у літаках у 2,5 рази, танках – у 5 разів).
З 23 по 30 червня відбулася найбільша танкова битва у районі м. Львова. На південь від Львова наступали союзники Німеччини – угорці на Станіслав та румуни на Могилів-Подільський та Одесу.
За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу – це 3/5 військ, що перебували у західних округах.
Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це чітко виявилось у процесі експансії проти СРСР. 18 серпня він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України – «безпосереднє стратегічне завдання».
У середині липня 1941р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.
Оборона Києва тривала більше двох місяців (з 7 липня по 26 вересня). Під Уманню було ліквідовано фашистами дві армії. Після чого під Полтавою замкнулись у кільце броньовані німецькі «кліщі». У полон потрапило 660 тис. чол. З яких 60 тис. командирів.
Командуючий фронтом М. Кирпоніс, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули.
Оборона Одеси тривала 73 дні (з 4.08. по 16.10.1941р.), що мало велике стратегічне і політичне значення, вона приковувала 18 дивізій противника.
У грудні 1941р. під Москвою було розгромлено 38 дивізій фашистів, що зірвало план “Бліцкригу”, створивши умови для контрнаступу радянських військ.
На пропозицію Генерального штабу в березні 1942р. плану операції на весну і початок літа 1942р., головною ідеєю якого була активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім рішучий наступ. Сталін вимагав організації серії наступальних операцій на окремих напрямках. Що в кінцевому результаті загрожувало бідою.
4 липня 1942р. після 8-ми місячної оборони було втрачено м. Севастополь. Ворог втратив 300 тис. чол. А до цього німці захопили Керченський півострів.
Катастрофою завершився початий 12 травня наступ на харківському напрямку (в полон потрапило 240 тис. червоноармійців).
Ці поразки різко змінили ситуацію на користь німців, які оволоділи стратегічною ініціативою, 28.06.42р. ними був розпочатий широкомаштабний наступ. 22.07.42р. після захоплення фашистами м. Свердловська Ворошиловоградської області, вся територія УРСР була остаточно окупована.
Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори були основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни.
Плани фашистів що до українських земель у воєнний період – матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій у повоєнний – одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.



65. Німецький окупаційний режим і антинацистський опір в Україні.
2. Фашистський окупаційний режим в Україні у 1941-1944рр.
Територію СРСР Гітлер називав “великим пирогом”, для освоєння якого необхідно, по 1-є, оволодіти ним, по 2-є, управляти, по 3-є, експлуатувати.
“Розділяй і владарюй” класична формула гітлерівців щодо управління.
Окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської Німеччини.
Українську територію нацисти розглядали як “німецький життевий простір”.
20.08.1941р. було утворено рейхскомісаріат “Україна” на чолі з рейхскомісаром Е. Кохом.
До складу генерал-губернаторства, створеного на території Польщі було включено Львівську, Дрогобицьку, Станіславську та Тернопільську області під назвою “дикстрикт Галіціон”.
До складу Румунії під назвою “Трансністія” ввійшли Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська області, ряд районів Вінничини, Миколаївщини.
Чернівецька, Сумська, Харківська та Луганська області увійшли у “прифронтову зону”.
Встановлення “нового порядку” супроводжувалося вивезенням сировини і матеріалів, людей (2,4 млн.). За розпорядженням міністра східних територій А. Розенберга з України було вивезено понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичні реліквії та колекції.

Рух Опору в Україні у роки II світовій війні.
Масові звірства та поділ українських територій стали причинами розгортання руху Опору.
Партизанський рух на окупованій території пройшов такі етапи розвитку:
1 етап – “зародження і становлення” – до кінця 1942р.
2 етап – “стабілізація” – до середини 1943р.
3 етап – “активних наступальних дій” – до цілковитого розгрому німців.
30.05.42р. було створено центральний штаб партизанського руху.
Строкач Т. А. в 1942-1945рр. – начальник УШПР.
В жовтні 1942р. – створено Українську Повстанську Армію (УПА).
У 1943р. підірвано 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів, “Рейкова війна”. Здійснено 19 рейдів, довжиною 52 тис. км.
У період 1941/45рр. у партизанських загонах і з’єднаннях діяло 180 тис. чол., 30% з них загинуло.
На початку 1944р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. км2.
Всього на території України діяло понад 60 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів та груп комуністичного спрямування.
Для боротьби з партизанським рухом німецьким командуванням було виділено 120 тис. солдатів.
Найбільш відомими партизанськими з’єднаннями були з’єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова. Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942р. Головою революційного крила ОУН був С. Бендера. У жовтні 1942р. націоналістичні загони об’єдналися в УПА, яка контролювала частину Волині, Полісся, а згодом і Галичини. З кінця 2943 року її очолив Р. Шухевич. Ця армія нараховувала у 1943-1944рр. 30-40 тис. бійців, у 1944-1945рр. – 20-25 тис. Всього в лавах УПА за роки її існування перебувало до 400 тис. осіб.
21-25 серпня 1943р. відбувся III надзвичайний збір ОУН. Під впливом Р. Шухевича ця організація відійшла від тоталітарних принципів, на яких будувалася, до демократичних.
Так, як радянські партизани вважали своєю батьківщиною СРСР, а оунівці – самостійну Україну, то вони ворогували між собою, що послаблювало Рух Опору і призвело до тисяч людських жертв з обох сторін.

Утворення антигітлерівської коаліції.
Напад фашистської Німеччини на СРСР довів всьому світові небезпеку агресивних планів Гітлера. Велика Британія та США відчули загрозу безпеці власних країн, що різко зросла. До цього діяв британсько-американський договір про спільні дії на Тихому океані.
У. Черчиль заявив, що війна, що йде загрожує інтересам його країни та її колоній, а напад на СРСР визнав помилкою Гітлера. Черчіль дав згоду на надання економічної і політичної допомоги СРСР. Його підтримав президент США Ф. Рузвельт. Після цього починає складатися антигітлерівська коаліція. Коаліція – від лат. “союз” – політичний або військовий союз держав, які домовились про спільні дії
Етапи створення коаліції:
1. Липень 1941р. – Московська конференція та підписання англо – радянської угоди про: а) спільні дії проти Німеччини та союзників; б) військові поставки в СРСР; в) надання кредитів СРСР; г) відмова від сепаратного миру з противником.
2. Серпень 1941р. – офіційна заява уряду США про допомогу СРСР. 9 –14 серпня 1941р. – проведення “Атлантичної хартії”; надання англо – американської допомоги СРСР; відмова від територіальних домагань та інше.
3. З кінця 1941р. – підписання договорів урядами Польщі та Чехословаччини, які знаходились в еміграції. Формування на території СРСР військових частин: чехословацькі загони і з’єднання; французька ескадрилья та авіаполк “Нормандія”; польські, югославські частини. Підтримка організації “Вільна Франція” на чолі з Ш. де Голлем в боротьбі проти фашистів.
4. 1 січня 1942р. – Підписання Декларації об’єднаних націй в Вашингтоні. Її зміст підписали 26 країн. Декларація включала такі положення: а) заборона підписання сепаратного миру; б) необхідність створення в Європі другого фронту. Укладення трьохсторонього договору (СРСР – Велика Британія – США) поширення на СРСР силу договору про ленд – ліз (постачання зерна, м’яса, нафтопродуктів, танків, літаків). Вступ США у війну.
5. 1942р. – підписання англо-радянського договору про спільне ведення війни. Підписання радянсько-американського договору про спільне ведення війни.
6. 1943р. – затягнення питання про відкриття другого фронту в Європі. Введення англо-радянських збройних сил в Іран. Проведення Тегеранської мирної конференції.
Подолавши значні протиріччя, Велика Британія, СРСР і США утворили дійовий військово-політичний союз для боротьби з фашистськими державами – агресорами.
6 червня 1944р. союзники СРСР відкрили другий фронт в Європі.




66. Визволення України від німецьких загарбників. Закінчення Другої світової війни. Вклад України в розгром гітлерівської Німеччини та її сателітів.
Звільнення України від німецько-фашистської окупації.
Сталінградська битва (17.07.1942 – 2.02.1943рр.) Під час цієї битви Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. чол. (1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті). Ця битва стала не тільки початком корінного перелому в II світовій війні, а й початком визволення території України.
Першим населеним пунктом визволеним від німецьких військ 18.12.1942р. було с. Півнівка Міловського району Луганської області.
Успішний наступ Червоної армії продовжувався аж до лютого 1943р.
Завдяки операції “Зірка” радянські війська оволоділи Харковом (16 лютого), визволили значну територію Донбасу і Харківщини. Але після 16 лютого стратегічну ініціативу було втрачено, фашисти створили дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій вдарили у фланги і тил радянських військ під командуванням Попова. 16 березня м. Харків знову було захоплено фашистами.
З квітня по липень 1943р. на фронтах панувало відносне затишшя.
Влітку 1943р. Німеччина вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ.
Курська битва розпочалася 5.07.1943р. і тривала майже 2 місяці. У ній взяло участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів ворог втратив понад 500 тис. солдатів, 3 тис. гармат, 1.2 тис. танків.
Стратегічна ініціатива остаточно було вирвана з рук фашистів.
Розвиваючи успіх війська Південно-Західного фронту (командир Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк (8.09) і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська.
Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя.
Війська Воронезького фронту (м. Ватутін) визволили суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава – Хмельницького.
Наприкінці вересня 1943р. Червона армія вже контролювала 700 км. лівого берега Дніпра. У жовтні почалися завершальні бої по розгрому нацистів на Лівобережжі.20 жовтня 1943р. Воронезький, Степовий, Південно – Західний і Південний фронти були перейменовані на 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти.
У перші дні листопада розпочалися вирішальні бої за м. Київ. Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги здійснені у ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх хто одержав це звання у ході війни).
Перемога у битві за Київ стала завершенням корінного перелому в II Світовій війні.
Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлено працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцнення обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості.
Вони становили майже половину всіх потужностей, введених у дію у східних районах СРСР.
У січні 1944р. майже 2,3-мільйонна Червона Армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою у січні-лютому під Корсунь-Шевченківськім (німці втратили 55 тис. солдат).
25.03.1944р. війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.
1-й Український фронт розгромив німецькі війська у районі Тернополя і Кам’янця – Подільського 8 квітня вийшли на кордон з Чехословаччиною.
Квітень – травень 1944р. проведено Кримську операцію, в результаті якої 12.05.1944р. Крим був повністю очищений від гітлерівців.
Влітку 1944р. становище Німеччини значно погіршилось. 6 червня 1944р. американо-англійські війська відкрили 2-й фронт у Європі який відтягнув 60 німецьких дивізій.
В липні на Західній Україні в районі Брод в оточення потрапило 8 німецьких дивізій, серед них була й дивізія СС “Галичина”. До кінця липня їх було знищено.
З 20 по 29 серпня війська 2-го та 3-го Українських фронтів провели Яссо-Кишинівську операцію, в результаті якої було звільнено Молдавію та Ізмаїльську область України.
Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах – с. Лавочне Дрогобицької області – визволили 8 жовтня 1944р. Офіційним днем визволення України вважається 14.10.1944р. коли відбулося офіційне засідання у Києві. Закарпатську Україну остаточно було визволено військовими 4-го Українського фронту 28.10.1944р. 8.05.1945р. капітулювала Німеччина, а 2.09.1945р. – Японія. Друга світова війна закінчилася.

4. Внесок України у перемогу.
9 травня 1945р. – день Перемоги народів колишнього Радянського Союзу над нацистською Німеччиною.
Цей день до сьогодні є одним з найбільших свят в Україні.
Україна стоїть на першому місці по абсолютній кількості загиблих в роки війни і на другому (після Польщі) по процентному співвідношенні між числом загиблих і тими, хто вижив.
Загальна кількість загиблих жителів України – 8 млн. осіб, або 16,7% довоєнного населення України. Всі втрати становлять 14,5 млн. чол.
На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу, та понад 28 тис. сіл України (понад 250 із яких врятовано), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Без даху над головою залишилося 10 млн. осіб. В Україні залишилось лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств.
Прямі матеріальні збитки господарству становили 285 млрд. крб. Ця сума в п’ятеро перевищувала асигнування УРСР протягом усіх 3-ох довоєнних п’ятирічок. Загальна же сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, становила 1,2 трлн. крб.
Понад 2 тис. українців стали Героями Радянського Союзу, 32 чоловіки – двічі Героями, а льотчик У. Кожедуб – тричі Героєм.
“Все для фронту, все для перемоги” – це гасло в роки війни визначало зміст життя і діяльності всього населення України.
Вже через тиждень після початку війни всі підприємства було переведено на виконання замовлень фронту. Працювати довелося в прифронтових умовах – під бомбардуваннями і обстрілами.
Перехід народного господарства на воєнний лад вимагав евакуації в тилові райони країни найбільш цінного майна, а також кваліфікованих фахівців, діячів науки і культури. Керувала евакуацією комісія, яку очолював заступник голови РНК УРСР Д. Жила. Всього з України було евакуйоване обладнання більш ніж 550 великих підприємств 30 галузей промисловості (1/3 всіх заводів і фабрик, евакуйованих з районів СРСР, що були охоплені війною).
Харківський танковий завод свою першу продукцію в евакуації випустив вже в грудні 1941р., всього за період війни завод випустив більш ніж 35 тис. танків.
Працювали люди в три зміни. В складних умовах збирався врожай. Темпи збирання врожаю в тилових районах, не зважаючи на те що не полях працювали жінки, діти і старі люди, в два три рази перевищували довоєнні.
Визначальний внесок у перемогу над ворогом внесли вчені України. Група вчених на чолі з Е. Патоном розробила метод дугової автоматичної електрозварки корпусів танків Т – 34. Винайдено нові методи плавки броньової сталі (І. Доброхотов). Вчені модернізували зброю і військову техніку. Інститут клінічної хірургії під керівництвом О, Богомольця розробив ефективні методи лікування інфекційних захворювань.
Відомі поети і письменники України (А, Малишко, П, Тичина, М, Рильський, В, Сюсюра) піднімали патріотичний дух народу.
З 15 фронтів, що діяли в період війни, більше ніж половину очолювали генерали – українці за походженнями (А, Єрьоменко, С, Тимошенко, Р, Малиновський, РФ, Черняховський, П. Рибалко, К. Москаленко).
В тилу німецьких військ, на території України діяли понад 50 тис. партизанів, близь 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації, збройні загони українських націоналістів. Великим був внесок України у створення матеріально-технічної бази перемоги над Німеччиною.
Україна зробила вагомий внесок у перемогу над ворогом, і нам є чим пишатися.
Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистської Німеччини. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення у суспільному житті України. З одного боку – це не вигойні рани та гігантські збитки, пов’язані з чисельними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого – з війною пов’язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.
67. Україна в системі міжнародних відносин після Другої світової війни. Возз`єднання українських земель.
Процес об’єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу вже наприкінці війни. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися у процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Їх суть полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939 – 1945 рр. Західних областей України до складу СРСР.
Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею.
16 серпня 1945 р. – між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського держкордону. Він закріплював рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких, кордон мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5 – 8 км., а в деяких місцях на 17 км.(Немерів – Ялунка) і 30 км.(район Солонія і м. Крилов).
Остаточно радянсько-польський кордон було розмежовано в 1951р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. До Львівської обл. увійшли землі в районі м. Кристонополя (Червонограда), а до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.
29 червня 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР було юридично закріплено рішення І з’їзду делегатів Народних комітетів Закарпатської України про з’єднання Закарпатської України з УРСР (від 26.11.1944 р.).
Радянсько-румунський договір від 10.02.1947 р., юридично закріплював право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину в рамках радянсько – румунської угоди від 28.06.1940р.
В результаті всіх цих змін кордонів, відбулось розширення території УРСР до 603,7 тис. км2., а населення збільшилося на 7 млн. чол. Намітились умови для консолідації і розвитку українського народу, піднесення його національної свідомості.
Таким чином, український народ на середину ХХ століття, з деякими територіальними втратами, зміг об’єднатися в своїх етнічних кордонах під владою однієї територіальної держави (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

Зовнішньополітична діяльність УРСР.
27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(б) розглянув і ухвалив пропозицію РНК СРСР щодо розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин.
28 січня – 1 лютого 1944 р. Х сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський.
4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного Комісаріату закордонних справ республіки. Його очолює Д. Мануїльський. Україна невдовзі стає одним із засновників і перших членів ООН.
Боротьба за голоси, а значить і вплив в ООН – одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України. Крім того, це робилося з метою заспокоєння міжнародної громадської думки, мобілізації українського народу на завершення війни і відбудови; нейтралізації національного руху який боровся за відродження незалежності України.
6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан – Франциско на установчу конференцію ООН.
На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, в 1948 – 1949 рр. вона була постійним членом головного органа ООН – Ради безпеки.
Українська дипломатія у 50 – х рр. працювала у 16 міжнародних організаціях, підписала 60 мирних угод і конвенцій.
На міжнародній арені Україна ніколи не відхилилася від позицій, які займав СРСР. Та все ж вихід на міжнародну арену, вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.
Першочерговим завданням після війни була відбудова зруйнованої у 1941 – 1944 рр. України. Погіршилась демографічна ситуація. Протягом січня 1941 р. – липня 1946 р. населення України зменшилось більш як на 9 млн. чоловік. Тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Матеріальні втрати України дорівнювали 1,2 трильйона карбованців, а за даними УІНРРА 100 мільярдам доларів. Було знищено 714 міст і містечок, 28 тисяч сіл, зруйновано 2 мільйона будинків, внаслідок чого понад 10 млн. людей залишилося бездомними. Київ знищено на 85%, Харків – на 70%, великих знищень зазнали Дніпропетровське, Запоріжжя, Сталіне, Кременчук, Полтава. Втрати в економіці: знищено більше як 16 тис. промислових підприємств і 28 тис. колгоспів та 870 радгоспів. Для виведення республіки з цього катастрофічного стану четвертий п’ятирічний план 1946 – 1950 рр. виділив для України 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. Пріоритетним завданням була відбудова важкої промисловості. В 1945 – 1950 рр. на її розвиток було спрямовано 88% капіталовкладень. Значну їх частину було спрямовано у вугільну промисловість.
До кінця 40 – х рр. було відновлено довоєнний рівень промислового виробництва у вартісних показниках. За фізичним обсягом рівня виробництва 1940 р. вдалося досягти лише в середині 50 –х рр.
Капіталовкладення в сільське господарство складали лише 7% загального обсягу асигнувань. Незабаром пущені в дію 2000 промислових підприємств відновлено електроенергетику. Великі труднощі залишилися в с/г, через посуху в 1946 р.; взимку 1946 – 1947 рр. прийшов на Україну голод.
За офіційними радянськими даними, в 1950 р. Україна вже виробила 47,8% всесоюзної продукції чавуну, 30,6 – сталі, 33,2 – прокату, 53 – залізної руди, 30 – вугілля, 38,4 – металургійного устаткування, 71,6 – цукру. Продукція с/г України в 1950 р. – дорівнювала тільки 91% проти стану 1940 р., відповідно легка промисловість лише 79% рівна 1940 р. Промислове виробництво на Україні в 1950 р. перевищило рівень 1940 р. на 15%. Однак це не привело до суттєвого підвищення життєвого рівня народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехтував випуском товарів широкого вжитку.
У серпні 50 – х рр. УРСР відігравала одну з головних ролей у єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стало одним з найрозвинутіших районів машинобудування.
У 1957 р. за кількість виробництва чавуну на душу населення України випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на 2 місце у світі, а за виробництвом сталі – третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічності.
По – 1-е, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках – затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо.
По – 2-е, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасиченими її промисловими підприємствами.
По – 3-е, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. Першочерговим завданням в таких умовах було прискорення науково – технічного прогресу, здійснення значних структур зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Крім цього, потрібно було вирішити ще два завдання: нагодувати, одягти людей і зміцнити оборону країни.
Відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки України від війни, були значно більшими ніж в західних кранах. Поглибив ситуацію голод 1946 – 1947 рр. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а в західні країни активно використовували асигнування, що надходило від США відповідно до “плану Маршала ”. Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактору.
Після визволення України від нацистів на Західній Україні продовжилася радянізація, перервана війною. Як зазначав історик О. Субтельний продовжився процес приведення західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою у Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату.
Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР. Був проголошений курс на реконструкцію й розвиток як традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувна, газова та інші) так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна).
Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. За роки четвертої п’ятирічки у західних областях України були відбудовані та споруджені понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946 – 1950 рр. зріс у 3,2 рази.
Процес індустріалізації тут мав свої особливості.
По – 1-е, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% – загальної кількості підприємств України, то 1949р. вже 12,6% (у важкій промисловості – відповідно 8,1 і 16,8%).
По – 2 – е, суттєві якісні зміни у традиційних галузях західноукраїнських земель. продукція лісової промисловості стала базою для розвитку місцевих галузей – деревообробної, паперової, хімічної.
По –3 – е, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної – на Львівщині; взуттєвої та трикотажної – у Прикарпатті; рибопереробної – в Ізмаїльській обл. та ін.
По – 4 – е, відкриття у західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946 – 1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані газові родовища, які мали союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого у ті часи в Європі магістрального газопроводу Дашава – Київ, а 1951 р. газ з Західної України почала отримувати Москва.
Економічна модернізація вимагала значної кількості освічених, кваліфікованих робітників. Тому велика увага приділялась питанням освіти.
У 1950 – 1951 навчальному році у школах західних областей вже працювало понад 60 тис. вчителів (в 6 раз більше ніж у довоєнний період). Початковою освітою було охоплення всіх дітей шкільного віку. Наприкінці 1950 р. тут функціонувало 25 вузів – 1,5 рази більше, ніж у 1940 р. кількість студентів збільшилася у 10 разів.
З 1953 р. навчання у всіх вузах західноукраїнських областей велося переважно російською мовою, що призводило до русифікації населення.
Особливістю політичного життя у Західній Україні було формальне представництво у владних структурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації КП(б)У місцеве населення становило лише 10%.
В свою чергу у номенклатурі обкомів партій Західної України, місцеві працівники становили тільки 12,1%. Причина: недовіра КП(б)У.
Радикальні зміни відбулися і у сільському господарстві західноукраїнських земель. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1950 р. – 7190 (колгоспи за одними джерелами об’єднували 93%, а за іншими 98% селянських господарств).
На початку 50 – х рр. суцільна колективізація у західноукраїнському регіоні була в основному завершена.
Діяльність українських і польських політичних партій, громадянських організацій, наукових, торговельних, промислових товариств і установ було заборонено.
Переважними методами здійснення соціалістичних перетворень стали тиск, терор, масові репресії, депортація населення. З метою остаточного знищення опору нововведенням з боку західноукраїнського населення, сталінський тоталітарний режим повів активну боротьбу проти УГКЦ, яка була одним із важливих чинників суспільно – політичного життя цього регіону

68. Труднощі відбудовчого періоду в Україні. Голод 1946-1947 рр.
Звільнення території республіки від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний питання про відбудову народного господарства України. Україну необхідно було піднімати з руїн і попелу. Наслідки війни були жахливими. Демографічні втрати становили близько 10 млн. чоловік (майже четверта частина загальної чисельності населення), матеріальні втрати 1,2 трлн. крб. (прямі збитки 285 млрд. крб.), катастрофічний спад виробництва (у 1945 р. в республіці вироблено лише 20% електроенергії порівняно з 1940 p., видобуто 36% вугілля, виплавлено 17% чавуну, 15,4% сталі, валовий збір усіх зернових становив 531 млн. пудів, що в 3,5 рази менше, ніж у 1940 p.). Позначилося зменшення трудових ресурсів і зниження їх якості, адже війна винищила найбільш працездатну частину населення. Основною робочою силою стали жінки і підлітки.
По мірі звільнення території від загарбників розпочалась відбудова народного господарства. До кінця 1945 р. було відновлено 44% довоєнних потужностей машинобудівної і 30% легкої промисловості, введено в дію 123 великі і 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і по відновленню житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вузів, медичних закладів.
Однією з визначальних рис політичного життя України було зміцнення адміністративно-командної системи, стрижнем якої була комуністична партія. На 1 січня 1946 р. КП(б)У налічувала 320 тис. членів і чисельність її неухильно зростала. Партійний апарат постійно прагнув до того, щоб забезпечити свій тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя.
По мірі звільнення території відновлювалась діяльність органів радянської влади. У лютому 1947 р. були проведені вибори до Верховної Ради, внаслідок чого відновилась традиційна для мирного часу структура вищих органів державної влади. У грудні 1947 р. відбулись вибори місцевих рад.
Водночас було скасовано органи управління воєнного часу. Реорганізовувалась система управління промисловістю і сільським господарством. У 1946 р. Раду народних комісарів було перейменовано у Раду міністрів УРСР.
Підприємства і установи переходили на нормальний режим роботи: відновлювалися 8-годинний робочий день, відпустки, скасовувалась понаднормова неоплачувана праця. Скорочувалися асигнування на оборону. Промисловість переходила на випуск мирної праці.
У березні 1946 р. Верховна Рада УРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 pp. Модель відбудови господарства була копією індустріалізації з усіма її недоліками. Нехтуючи потребами і можливостями людей, план передбачав менше ніж за 5 років (експерти вважали, що Радянському Союзу для відбудови потрібно декілька десятиліть) відбудувати зруйновані райони країни, відновити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку і навіть його перевищити (підвищити продуктивність праці на 36%). Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким чином, виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей.
Особливості відбудови в Україні:
1) значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж в будь-якій іншій країні Європи;
2) розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. "Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;
3) при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень);
4) відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом;
5) економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилась з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 p.;
6) вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий проміжок часу мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об'єкті;
7) непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияву широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;
8) ускладнення процесу голодом 1946-1947 pp.;
9) нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.
Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано промисловість України в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складав лише 80% довоєнного. З іншого боку, ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення.
Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. ще в більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.
Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно вільно переміщуватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя". За цим Указом було репресовано 12 тис. колгоспників. Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян, на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку. Так, у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.

69. Соціально-економічні перетворення та національна політика в західних областях України в післявоєнні роки.
В австрійські і польські часи Східна Галичина мала дуже слабку промисловість , в якій було зайнято не більше 4 відсотків населення. Тому "соціалістичні перетворення" починалися з прискореного насадження в краї промисловості. Одночасно з закінченням війни, 7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли постанову "Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.". Було взято курс на відбудову і реконструкцію традиційних галузей нафтогазової на Львівщині, лісової, лісопильної і лісохімічної - в районі Карпат, легкої - на Буковині, соледобувної - на Закарпатті [6] .
Особлива увага надавалася перетворенню Львова на великий промисловий центр. Першу постанову з цього приводу ДКО прийняв ще в грудні 1944 р [7]. У законі про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр. завдання перетворення Львова на великий індустріальний центр виділялося окремим рядком.
У 1945-1946 рр. у Львові були розміщені демонтовані в різних регіонах СРСР заводи-електроламповий, телеграфної апаратури, інструментальний, сільськогосподарських машин. У 1949 р. дав першу продукцію завод автонавантажувачів. Розгорнулося будівництво великого автобусного заводу.
Багато нових підприємств, переважно дрібних, було споруджено в інших областях. Всього на кінець четвертої п'ятирічки в західних областях вже працювало 70 великих заводів і фабрик з кількістю робітників на кожному з них понад 300, а також сотні дрібних і середніх підприємств. Якщо українська промисловість у 1950 р. перевищила довоєнний рівень тільки на 15 відсотків, то валова продукція всіх західних областей зросла за цей час на 115 відсотків, зокрема, по Львівській області - на 241 відсоток. В Закарпатській області промисловість збільшила випуск продукції в 10,5 разів [8]. Галузева структура промисловості західних областей зазнала якісних змін.
Продукція машинобудування і металообробки перевищила в четвертій п'ятирічці довоєнний рівень у Волинській області в 20 разів, Тернопільській у 18., Ровенській в 12, Львівській в 19 разів.
Разом з промисловим устаткуванням до західноукраїнських міст прибували робітники та інженери, в основному з Росії. Зокрема, в четвертій п'ятирічці до Львова прибуло 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. Це свідчить :
ІЗ ЗВІТУ НАРКОМАТУ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УРСР РАДНАРКОМОВІ УРСР ПРО РОЗВИТОК РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ТА МІСЦЕВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ЗА 1945 р.
17 січня 1946 р. По м. Львову
а) Швейну фабрику № 1 організовано і введено в експлуатацію. Вся наявна виробнича площа використана для встановлення 6 пошивних агрегатів на 104 машини. На двох агрегатах шиють плановий асортимент відповідно до виробничої програми. Решта використовується з навчально-виробничою метою для навчання учнів ФЗУ;
б) На швейній фабриці № 2 (по вул. Казимирівській ) підготовлено до експлуатації два поверхи 4 і 5. Тепер провадиться монтаж швейних агрегатів на 50 машин. Затримка з відбудовою цього корпусу була викликана труднощами з будматеріалами (цемент, скло), ремонтом опалювальної системи.
в) Фабрику головних уборів реорганізовано і є потрібні установки для виробництва чоловічих, жіночих і дитячих фетрових капелюхів, а також агрегат на 14 машин для виробництва кашкетів, кепі з загальною потужністю, за двозмінної роботи, до 300 одиниць кепі і 200 одиниць капелюхів на суму до 1 млн, крб. в незмінних цінах.
г) Взуттєву фабрику організовано на початку ц. р. Потрібні підготовчі роботи для організації фабрики масового пошиву взуття ремонт і пристосування приміщення, підведення газу, електропроводка, одержання устаткування проведено. Оскільки устаткування одержано із запізненням, а також в зв'язку з ремонтом устаткування в умовах браку кваліфікованих кадрів механіків-монтажників, строки встановлення взуттєвого потоку затягнулися. Все-таки потік на 1000 пар взуття за зміну на початок цього року встановлено і конвеєр пущено 15 січня ц. р. На фабриці встановлено також швейний агрегат на 26 машин для заготівельного процесу і закінчується монтаж розкрійного і штампувального цехів також потужністю 1000 пар взуття за зміну.
д) Шкіргалантерейна фабрика організована і досягла визначеної потужності 0,6 млн. крб. в незмінних цінах. В IV кварталі 1945 р. фабрика випустила продукції на суму до 100 тис. крб.
є) Шорно-клеєва фабрика також діє.
На шкіргалантерейній і шорно-клеєвій фабриках додатково встановлено агрегати на механічному приводі на 20 машин на шкіргалантерейній і на 12 машин на шорній.
є) Панчішно-шкарпеткову фабрику організовано. Будинок відремонтовано. Усе виділене на визначену на 1945 р. потужність 2,5 тис. пар виробів устаткування (100 панчішно-шкарпеткових агрегатів) одержано і встановлено. Значну частину (64 автомати) випробувано. Встановлено тимчасову фарбівню.
ж) Трикотажна фабрика діє, маючи тепер потужність до 240 т білизни і 180 т верхнього трикотажу. Виділені фабриці для доведення до визначеної потужності (300 т верхнього трикотажу) 25 фангових машин не передано фабриці, бо не одержано. Замість 25 фангових машин фабриці повинно бути завезено з-за кордону 14 веретен.
з) Склозавод № 1 відбудовано і введено в дію з липня ц. р., виробляються електроколби. Нині на заводі ведуться роботи по відбудові печі № 2 для виробництва термосів .
и) При взуттєвій фабриці завдяки доставці невеликої кількості металорізного устаткування встановлено механічну майстерню. З виділених для цього 10 верстатів 9 заряджені, чекають відправлення.
По західних областях :
1. Організація трьох нових швейних фабрик (Луцьк, Ровно, Тернопіль), розширення виробництва на 7 швейних фабриках, організація мережі майстерень індпошиву.
За минулий період в усіх обласних центрах, а також деяких районних західних областей організовано швейні виробництва: масові швейні фабрики або комбіновані індивідуально-масові.
Організовано і тією чи іншою мірою введено в експлуатацію чотири швейні фабрики масового виробництва, дві фабрики головних уборів, 15 масово-індивідуальних. Вказані підприємства є в таких пунктах:
у м. Львові швейна фабрика масового пошиву № 1, фабрика головних уборів;
у м. Станіславі швейна фабрика;
у м. Чернівцях швейна фабрика, фабрика головних уборів, і в стадії організації велика фабрика масового пошиву швейна фабрика № 2 у м. Львові.
Комбіновані швейні фабрики індивідуально-масового виробництва організовані в таких місцях: Бібрка, Винники, Золочів, Городок (Львівська область), Стрий, Борислав, Судова Вишня, Самбір, Комарно та ін. (Дрогобицька область), Володимир-Волинськ, Ковель (Волинська обл.), в Чорткові, Луцьку, Ровно щойно організовані такі виробництва...[9]
Розширення виробництва масового пошиву взуття. Організація мережі індпошиву взуття.
Масове виробництво взуття організовано на таких підприємствах західних областей: у Львові, Станіславі, Тисмениці, Богородчанах Станіславської області, Дрогобичі, Роздолі Дрогобицької області. Мережу індпошиву взуття, як і швейного, організовано в усіх обласних центрах Західної України, а також у деяких районах, де вони діють значною мірою як комбіноване індивідуально-масове виробництво: Бібрка, Винники, Городок, Золочів (Львівська область), Комарне, Судова Вишня, Борислав та ін. (Дрогобицька область), Ковель, Володимир-Волинськ (Волинська область) та ін.[10]
Доведення потужності трикотажних підприємств західних областей з випуску панчішно-шкарпеткових виробів до 11,2 млн. пар, білизни трикотажної до 865 тис. одиниць, верхнього трикотажу до 1400 тис. одиниць.
Трикотажно-панчішні підприємства західних областей, передбачені [планом] відбудови і організації в цьому році у Львові панчішна і трикотажна, Станіславська ватно-трикотажна, чернівецькі діють. Відбудовано також Коломийську гардинну фабрику.
Минулого року чернівецькі трикотажні фабрики ввели в дію 341 панчішний автомат, 6 котонових машин, 58 шкарпеткових машин; Львівська трикотажна 45 фангових, один прядильний верстат[11]
Завезення ділової деревини на Україні в розмірі 47,6 млн. кубометрів за рахунок збільшення лісозаготівель у західних областях при обмеженні лісорубання в східних областях України. Широко розгорнути лісо відновлювальні роботи, забезпечивши за 19461950 рр. лісонасадження на площі 252 тис. га і проведення робіт по ущільненню розріджених лісонасаджень і впровадженню швидкоростучих порід лісу [12]
Відбудувати і збудувати нові підприємства промисловості будматеріалів, у тому числі цементні, скляні, цегельні, вапнякові, черепичні заводи, заводи металоконструкцій, заводи стандартних будинків, буддеталей, санітарної техніки, м'якої покрівлі, високо витривалого гіпсу, і забезпечити створення для підприємств промисловості будматеріалів сталої місцевої паливно-енергетичної бази...[13]
Перетворити місто Львів у великий індустріальний центр України.
Збудувати і ввести в дію в місті Львові автоскладальний завод, електроламповий завод, завод телеграфної і телефонної апаратури, скляний завод, трикотажну фабрику, підприємства харчової промисловості, а також відновити і збільшити потужність міської електростанції[14].
Забезпечити якнайшвидшу відбудову й розвиток усіх галузей народного господарства й культури Закарпатської області України[15]. Передбачити першочергову відбудову й розвиток сільського господарства, особливо садівництва, виноградарства, тваринництва і бджільництва, а також деревообробної, лісохімічної та харчової промисловості. Організувати промисловість по видобутку бурого вугілля і збудувати нові підприємства легкої промисловості.
Подати державну допомогу селянським господарствам Закарпатської області України сільськогосподарськими машинами, добривами і кредитом...
Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Швернік
Секретар Президії Верховної Ради СРСР О. Горкін
Москва, Кремль. 18 березня 1946 р.
Також були проводені заходи щодо розвитку народного господарства Закарпатської області на 1946 рік [16].
Перші роки визволеного народу Закарпаття були спрямовані на ліквідацію засад капіталістичної експлуатації і феодально-поміщицьких пережитків[17].
70. Суспільно-політичне життя в Україні наприкінці 40-х на поч. 50-х р.р. Сталінські репресії
Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції залишалися у комуністичної партії, яка налічувала на січень 1946 р, 320 тис. чол.
Партійну організацію і деякий час уряд республіки очолював М. Хрущовздібний організатор, який водночас уособлював у собі командно-адміністративну систему.
Ліорально-політична ситуація в Україні визначалася у повоєнні роки дальшим посиленням культу особи Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки І культури, державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Затримався він на цін посаді до грудня 1947 р., коли Сталін зрозумів, що його висуванець спровокував глибокий конфлікт Із громадськістю республіки Поступово створюючи враження, ніби у республіці «не все гаразд», Кагановнч почав вимагати скликання пленуму ЦК з порядком денним: «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У». Однак М, Хрущову вдалося стабілізувати політичну ситуацію в Україні.
Ускладнювали становище у сфері суспільно-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди направлялися великі групи спеціалістів, інтелігенції із східних областей, не знаючи місцевої специфіки, мови. До того ж там тривала братовбивча війна 19451950рр., в якій загинуло не менше півмільйона чоловік. Постраждали як місцеве українське, так і польське населення. Ускладнював обстановку в регіоні і беріївський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УГЇА. всіляко намагався їх залякати. За 19461949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців- Жертвами його стали понад 40 тис. поляків і майже стільки ж українців та росіян. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло понад 25 тис. військовослужбовців Червоної Армії, прикордонних та внутрішніх військ. Спробою розв'язання українсько-польських проблем було переселення з Польщі в Україну близько 500 тис. українців І з України в Польщу понад 800 тис. поляків. Була ліквідована уніатська церква, звинувачена у співробітництві з німецькою окупаційною владою. Жорстокий гніт дедалі посилювався. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні.
В цьому плані велике значення мала ліквідація антидержавної змови на чолі з БерІєю.
В Україні було здійснено ряд заходів Щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управлінського апарату, що дало можливість вивільнити понад 60 тис. працівників.
Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад.
У 1954 р. в республіці відзначалося 300-рІччя возз'єднання України з Росією. Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську область до складу України. Це було продемонстровано як «свідчення дружби російського народу». Однак тут залишалися складні проблеми. Незважаючи на територіальну і етнічну спорідненість України і Криму, півострів був ще й Історичного батьківщиною крим­ських татар, яких Сталін депортував звідти в 1944 р. Крім того, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян І лише 260 тис. українців. Ця обставина з часом надзвичайно ускладнила політичну ситуацію в Криму, яку на свою користь використовували різні політичні сили і партії Росії та України.
Всі ці та інші проблеми надавали суспільно-політичному життю тих років суперечливого і складного характеру.
71. Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 48% проти рівня 1940 р.
Відбудова господарства починалася відразу ж після визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30% зруйнованих промислових потужностей.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план (1946-1950) відбудови народного господарства, що передбачав перевищення його довоєнного рівня. В Україні планувалося доведення на кінець п'ятирічки валової промислової продукції до 113% проти 1940р.

ОСОБЛИВОСТІ ВІДБУДОВИ ПРОМИСЛОВОСТІ
Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла (кредити надавалися за умови виходу комуністів із уряду).
Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви,
Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити такий воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом.
В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У 1948 р. машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни.
Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 15% усіх промислових капіталовкладень
Посилилися диспропорції в ростку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.
Якщо на Заході і в Японії післявоєнна відбудова промисловості здійснювалася на базі прогресивних технологій і науки то в СРСР досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно. Підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне від ставання Радянського Союзу від Заходу.
Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.

У результаті: в 1950 р, важка промисловість перевершила, а легка - ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.

72. М.Хрущов поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв'язання проблем суспільно-політичного життя.
Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:
люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;
відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);
зросла роль Рад, як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;
викрито злочинну діяльність Л. Берії та його посіпак в Україні (П. Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. А з 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня 1958р. Верховна Рада СРСР прийняла закон ''Про кримінальну відповідальність за державні злочини". У кримінальний кодекс було введено статтю "антирадянська агітація та пропаганда". Протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;
було засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи і репресій - їх пояснювали рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ особи самого Хрущова.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкатись основ тоталітарного режиму, залишилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.
Спроба розширення прав республік
Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, у т.ч. й України:
українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено О. Кириченка - першого українця на цій посаді ( 1953-1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний, (1957-1962 рр.), П. Шелест (1962-1972 рр.), В.Щербицький (1972-1989 рр.);
розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;
активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. - 29;
внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага республіканської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956р.

Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

Шістдесятники.
Важливим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е. Хемінгуея, А. Камю, А. Сент-Екзюпері, Ф. Кафки та ін.
Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні.
Відродився інтерес до власної культури, її багатств.
Поетичні вечори І. Драча, Ліни Костенко, М. Вінграновського та ін. збирали тисячні аудиторії.
Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика.
8 березня 1963р. в Москві відбулася зустріч М. Хрущова з мистецькою інтелігенцією, вона послужила “керівництвом до дії” для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х – поч. 50-х рр.
Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у І пол. 60рр. став самвидав, центри – Київ і Львів.
В 1964р. період “мирного” співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні 1964р. був усунений з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, до влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим і М. Сусловим. Наступає реакція.

73. ПОСИЛЕННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ
Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр.:
1. Реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної, інвестиційної політики;
Партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.

З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили:
у 1966-70 рр. -6,7 і 7,8%;
у 1971-75 рр.- по 5,6%;
у 1976-80 рр.- 3,4 і 4,3%;
У 1981-85 рр.- 3,5 і 3,6%.
Економіка продовжувала розвиватись екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання в науково-технічному і технологічному процесі від розвинених країн Заходу.
Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, що стало однією із ключових причин спаду економічного розвитку.
Продуктивність праці була нижчою, ніж на Заході: у промисловості - у 2 р., у сільському господарстві - у 5 разів!
Низькою була якість вітчизняних то варів. У 1986 р. лише 15,9% промислових виробів досягли витої категорії якості.
Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Лише у 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних Міністерств, відомств і державних комітетів збільшилася приблизно на 20%.
З'являється "культ сірості" в управлінні державою.
Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і "тіньова" економіка.

Таким чином, у 70-80-і рр. народне господарство вступило у смугу кризи.
В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% більше).
Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано та будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6% території СРСР одержувала більше чверті всіх забруднень.

74. Дисидентство – морально-політична опозиція до існуючого державного (політичного) ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей. Дисидентський рух складався з трьох основних течій:
1) Правозахисне, або демократичне дисидентство (УГГ);
2) Релігійне дисидентство (Г. Вікс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля);
3) Національне орієнтоване дисиденство (І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл).
Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем.
Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху.
Слід підкреслити, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності.
Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.
Ядро українського дисидентства склали "шістдесятники" - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграноеський, критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, перекладач М.Лукаш. Згодом до них приєдналися В. Стус, В. Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші.

ЕТАПИ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ

-Сер. 50-х рр. - 1968 р. - зародження дисидентства, його теологічне та організаційне оформлення.
На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувались національної проблеми, репресій, проблем демократизації. Поширилася безцензурна література - "самвидав" і "тамвидав".

З метою переходу до організованих форм боротьби утворюються легальні групи дисидентів.
V 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітниче-селянська спілка на чолі з Л.Лук'яненком, яка вимагала виходу України із складу СРСР згідно з Конституцією.
Україна мала "стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм ".
За доносом групу заарештували. Л.Лук'яненка засудили до страти, а через 73 доби вирок замінили 15-річним ув'язненням.

У 1967 р. органами КДБ була викрита підпільна організація "Український національний фронт", що діяла з 1964 р. на західноукраїнських землях. Учасники У НФ ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах.

-1968-1976 рр. - піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля.

Активізації діяльності дисидентів сприяли:
1. інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., що викликала хвилю обурень і протестів;
2. видання впродовж 1970-1974 рр. у Львові самвидавчого журналу "Український вісник ", головним редактором якого був В.Чорновіл. Журнал сприяв організації і консолідації дисидентського руху;
3. нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська Група, яку очолив письменник М.Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація, її членами сталії 37 чоловік - усі найбільш активні дисиденти того часу: В.Чорновіл, ЛЛук'яненко, В.Стус, І.Кандиба, Ю.Шухевич та ін. Влада вчинила погром групи. -23 чоловіки були заарештовані і позбавлені волі. Розгром групи і репресії призвели до спаду активності дисидентського руху.

-3 середини 80-х рр. - з початком перебудови - діяльність дисидентів активізується, створюються умови для національно-державного відродження.

Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.

75. Так у своєму розвитку процес горбачовської перебудови пройшов кілька етапів:
1-й етап (квітень 1985 – січень 1987рр.) – визрівання політичного курсу перебудови..
2-й етап (січень 1987 – літо 1988рр.) – усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. На цьому етапі перебудови була сформульована, узгоджена, а згодом і обнародувана стратегічна тріада перебудови : нове політичне мислення, радикальна економічна реформа ( червневий (1987р.) Пленум ЦК КПРС ) , демократизація усієї політичної структури. Йде активне формування соціальної бази перебудови.
3-й етап ( літо 1988 – травень 1989рр.) – зміщення рушійних сил перебудови зверху вниз.
4-й етап ( травень 1989 – лютий 1990рр.) – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.
Лютневий (1990р.) Пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ої статті) Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи, керівною і спрямовуючою силою. Відкривається новий етап перебудови.
5-й етап (лютий – грудень 1990р.) – поступовий перехід політичного керівництва СРСР вправо і радикалізація народних мас. Наприкінці 1990-го року політична палітра нових партій України була хоч і дуже строкатою, але чітко визначеною: на правому фланзі – Українська християнсько-демократична партія ( УХДП ), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі – Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі – Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ ) та ін.
6-й етап (грудень 1990 – серпень 1991рр.) – кінець перебудови.
Принципові орієнтири перебудови “ плюралізм “, “ демократія “, “ гласність “ спочатку витісняються а потім змінюються в офіційній політиці на “дисципліну”, “порядок” та “стабільність”.
Спостерігається чітко виражене намагання “архітектора перебудови” втриматися у рамках “історичного вибору” та ін.
Стан економіки : 1991р. ВСП був на 11,3% меншим ніж у 1990р.; вироблений НД відповідно зменшився на 11,2%. Падіння розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а с/г – 13,2%. Грошові доходи зросли на 87,1% порівняно з1990р. В1991р. промисловість СРСР була відкинута за обсягом виробництва до рівня 1986р., а ВНП відповідав рівню 1985р.
Перебудовчі процеси в Україні збігаючись із загальносоюзними тенденціями суспільних перетворень все ж мали і свої особливості:
– уповільнений темп політичних процесів;
– низький рівень активності населення;
– відсутність відкритого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем;
– перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного фактору суспільного життя на потужний політичний.
Ці особливості зумовлені структурою економіки республіки; стабільністю українського товарного ринку; порівняно меншою люмпенізацією населення; певним консерватизмом; уповільненістю, зваженістю, що притаманні ментальності українців тощо.
ПРОБУДЖЕННЯ ТА АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНИХ СИЛ
3 1985 по 1988 рр. суспільно-політичний рух проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури:
Із забуття почали повертатися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В.Винниченка та інших,
здійснювалися спроби заповнити "білі плями історії" (голодомор 1933 р., сталінські репресії, ОУН-УПА, Центральна Рада...).
відбувалася реабілітація жертв сталінських репресій.

Неформальні організації, що почали виникати в Україні (Товариство Лева, Український культурологічний клуб та інші), вимагали оновлення соціалізму, гарантування прав людини, суверенітету України на основі нового союзного договору.

У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху.

ПОЯВА МАСОВИХ РУХІВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ
Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух:
Українська Гельсінська спілка (сформувалася па базі Української Гельсінської Групи),
Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка,
екологічна організація "Зелений світ",
анти сталінське товариство "Меморіал",
студентське об'єднання "Громада" та інші.

76. 24 серпня 1991р. почалася підготовка до референдуму 1 грудня, що мав підтвердити гаданий Акт. У референдумі взяли участь 84,18% громадян України, з них 90,32% підтвердили Акт про незалежність. Ця безпрецедентна в новій українській історії подія засвідчила, що на Україні завершилося формування свідомої своїх політичних, господарських, та культурних інтересів національної спільноти.
Президентом України був обраний Л. Кравчук (61,6% голосів).
Усвідомлюючи відповідальність за наслідки референдуму, президент та ВР взяли курс на розбудову української державності. На зустрічі 7 – 8 грудня 1991р. глав держав України, Білорусії та Росії у Біловезькій пущі було заявлено про те, що СРСР припиняє своє існування і про створення “Співдружності незалежних держав “, 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). М.Горбачов змушений був подати у відставку.
Реакція світового співтовариства на результати всеукраїнського референдуму була несподівано дружньою: за грудень 1991р. незалежність України визнали 68 держав.
Впродовж 1992р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ , долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств.

77. Після спроби реакційних сил здійснити 19-21 серпня державний переворот врятувати СРСР виявилося неможливим.

Причини розпаду СРСР
Унітарний характер СРСР (формально Радянський Союз був федерацією, але фактично - унітарною держаною). Монополія па владу належала центру, що обмежувало права республік.
Недоліки і помилки в національній політиці керівництва СРСР:
курс на формування нової спільності - радянського народу, що на практиці виявлялося в тотальній русифікації, в обмеженні розвитку національних культур;
невирішеність багатьох національних проблем (проблема кордонів, проблема депортованих народів та ін.)
Суперечливі та непослідовні економічні реформи спричинили розбалансованість народного господарства, поглиблення економічної кризи.
Процеси демократизації та гласності сприяли зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів.
Ослаблення в процесі перебудови центральної влади, КПРС, які забезпечували єдність СРСР.

Остаточно центральна влада втратила авторитет після заколоту 19 -21 серпня.
Після провалу перевороту республіки проголосили свою незалежність.

СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ
8 грудня 1991 р. у Мінську президент України Л. Кравчук, президент Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич констатували, що вихід республік із складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування.
Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.
До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди).
За час існування СНД значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.

78. Вибори 1998 року. Верховна Рада України ІІІ скликання

Вперше в історії України у березні 1998 року відбулися вибори за змішаною виборчою системою. Половину народних депутатів (225) було обрано за партійними списками, решту – в одномандатних виборчих округах. Важливою ознакою чинного на той час виборчого закону було те, що свою кандидатуру кандидат у народні депутати міг виставляти як в окрузі, так і у складі виборчого списку партії чи блоку.
З 30 суб’єктів виборчого процесу (21 політична партія і 9 блоків політичних партій) подолали 4%-ий бар’єр і потрапили до Верховної Ради України 8 політичних партій (результати виборів 1998 року відображені у таблиці 1). Згідно зі змінами до Регламенту Верховної Ради України, що були ухвалені відразу після початку роботи парламенту III скликання, лише блок Соціалістичної та Селянської партій змогли утворити фракції у законодавчому органі (пізніше ця норма була скасована рішенням Конституційного Суду України).
Загалом в історії Верховної Ради III скликання можна виділити три найбільш визначальних події, що вплинули на ситуацію у парламенті:
“Спікеріада” (травень – липень 1998 р. );
Утворення більшості (листопад 1999 – лютий 2000 рр.);
Політична криза і розвал більшості (грудень 2000 – квітень 2001).
Протягом першої сесії парламент III скликання займався виборами свого Голови. Цей довгий та складний процес з легкої руки журналістів отримав назву “спікеріада”. Саме “спікеріада” показала, що жорсткий поділ Верховної Ради на вісім фракцій має мало шансів на існування. Не випадково, що після обрання керівництва парламенту було зареєстровано депутатську групу “Незалежні”, до якої ввійшли депутати обрані у мажоритарних виборчих округах.
Довгі раунди голосування за Голову Верховної Ради показали, що фракційна дисципліна за українських умов дуже далека від європейських стандартів: наприкінці виснажливої “спікеріади” рядові члени парламентських фракцій часом навіть не знали за кого голосуватиме їхнє депутатське об'єднання.
Головною подією, що зруйнувала восьмифракційну структуру Верховної Ради стало рішення Конституційного Суду України від 3 грудня 1998 року, яке не лише закріпило право позапартійних депутатів утворювати депутатські групи, а також можливість створення у парламенті фракціями будь-які політичні партії, незалежно від того, чи подолали вони 4%-ий загороджувальний бар’єр. Це й призвело до фракційної реструктуризації парламенту. Показовим є те, що в той час нові фракції створювалися переважно за рахунок розколу старих.
Повсякденна робота парламенту просувалася не менш складно: Верховна Рада України 1998-1999 років з великими зусиллями приймала будь-які рішення. З самого початку її роботи не було створено чіткої та сталої парламентської більшості. Схема, використана під час виборів Голови Верховної Ради і його заступників (за цей “пакет” посад фактично проголосували не лише “ліві” фракції, а й частина “правих” депутатів), стала єдиною можливою при голосуванні у парламенті. Зрозуміло, що така ситуація не сприяла ефективній законодавчій роботі. Окрім того, прямий вплив на неї справляла кампанія по виборах Президента України, що на певний час перетворила Верховну Раду на арену передвиборної боротьби. А після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах у роботі парламенту відбулися кардинальні зміни.

З кінця 1998 р. і до листопада 1999 р. в Україні проходила кампанія виборів Президента України. Характерним для неї була низка нових явищ:
1. Значне зростання кількості претендентів на найвищу посаду в країні. Якщо на виборах 1994 р їх було сім, то у 1999 р. зареєструвалося 15, і це при тому, що законом передбачалася реєстрація претендентів лише за умови подання мільйона підписів громадян на їх підтримку.
2. Відсутність згуртованості в крайніх лівому і правому таборах, що виявилося в неспроможності кожного висунути єдиного кандидата в президенти.
3. Невдалі спроби створити коаліції («канівська четвірка») через неспроможність приймати компромісні рішення.
4. Орієнтація виборців не на програми кандидатів, а на їх особисті якості.
5. Досить висока активність всього електорату, але особливо людей старшого покоління.
6. Зростання впливу на виборців владних структур, особливо на місцях (використання так званого «адмінресурсу»), а також «політичних технологій» (політична реклама, антиреклама та ін.).
У другому турі голосування, де змагалися діючий Президент Л. Кучма (правоцентристська орієнтація) та лідер Компартії України П. Симоненко (ліворадикальна позиція), переміг Л. Кучма 56,3% (понад 15 млн) голосів. За П. Симоненка віддали свої голоси майже 38% (понад 10 мли) виборців.
І після цих виборів боротьба між Верховною Радою та президентською владою продовжувалась, як відбувалася вона і в стінах самої Верховної Ради між провладними, пропрезидентськими силами та опозицією. Намагаючись загасити гостру боротьбу, подолати протистояння з Президентом, більшість депутатів вирішила піти на компроміс і обґєднатись у єдиний блок. Частина з них дещо поступилася окремими позиціями і принципами. Інші під впливом пропрезидентських сил переходили з однієї фракції до іншої. В результаті була сформована парламентська більшість, до якої увійшло 237 депутатів з 11 фракцій: «Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», «Партія зелених», «Реформи-конгрес», СДПУ(о), «Трудова Україна». Журналісти називали членів «більшості» «більшовиками». Це пропрезидентське обґєднання проголосило підтримку курсу реформ та діяльності реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став Віктор Ющенко.
Однак, опинившись у меншості, «ліві» в парламенті та його керівних органах не погодилися з таким розвитком подій і розгорнули непримиренну боротьбу проти «більшості». Український парламент переживав гостру кризу і виявився практично паралізованим, втративши авторитет і довіру народу.


79. Зовнішньополітичний курс незалежної України

Відразу після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання Української держави. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща. Того ж дня нову державу визнала Канада. 3 грудня протокол про встановлення дипломатичних відносин з Україною підписала Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня Росія, Аргентина, Болівія, Болгарія та Хорватія, 25 грудня США. Лише протягом першого місяця існування Україну визнали 68 країн (на 2002 р. Україна встановила дипломатичні відносини із 153 державами світу), що свідчило про повагу міжнародного товариства до українського народу, який обрав цивілізований шлях побудови суверенної держави.

Визнання України як повноправного суб'єкта правових відносин відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 року Україна стала членом конференції з безпеки та співпраці в Європі (тепер Організація з безпеки та співпраці в Європі), а 10 березня 1992 р. приєдналася до Північноатлантичної ради із співпраці (з 1998 р. Рада євроатлантичного партнерства).

Подія, що знаменувала поступ України у напрямі інтеграції в Європу, сталася 26 лютого 1992 p., коли в столиці Фінляндії Президент Л. Кравчук підписав Гельсінський заключний акт.

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою». Активізація міжнародної діяльності України спонукала Верховну Раду 2 липня 1993 р. схвалити «Основні напрямки зовнішньої політики України». У цьому документі визначалися базові національні інтереси України, завдання її зовнішньої політики утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; включення національного господарства у світову економічну систему; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів. Серед головних пріоритетів зовнішньої політики було визначено економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Європи, співробітництво з країнами світу в галузі прав людини, широкомасштабні дружні відносини з найближчими сусідами, передусім із Росією.

Відносини України і Росії після здобуття ними незалежності залишалися складними. У січні 1992 р. Державна дума Російської Федерації, ігноруючи ратифіковані нею угоди щодо недоторканності кордонів, прийняла рішення розглянути конституційність актів 1954 р. про передачу Криму Україні. Згодом російський парламент постановою «Про статус міста Севастополя» вирішив «підтвердити російський федеральний статус міста Севастополя» і «провести переговори з урядом України про місто Севастополь як головну базу єдиного Чорноморського флоту». Українська сторона розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність. Окрім того, дестабілізуючим фактором у відносинах між двома державами була «економічна війна» (тільки за 1994 р. борг за енергоносії України перед Росією становив 1 млрд дол.), що не вщухала. У зв'язку з цим довго і складно відбувались переговори про підписання широкомасштабного договору між сусідніми країнами. Протистояння тривало до 31 травня 1997 року, коли в Києві було підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Перед тим набрали чинності двосторонні угоди щодо статусу Чорноморського флоту, відповідно до яких Росія відмовилася від претензій на Севастополь, де розміщено її флот, і погодилась оплачувати Україні витрати, пов'язані з базуванням свого Чорноморського флоту. Знадобилося ще два роки для того, щоб 1 квітня 1999 р. Державна дума Росії нарешті ратифікувала широкомасштабний україно-російський договір.

Належне місце у зовнішньополітичній діяльності України відводиться співпраці з країнами СНД. Згідно з «Основними напрямками зовнішньої політики України» офіційний Київ виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення. Україна не підписала угоду про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 p.), Договір про колективну безпеку (травень 1992 p.), Статут СНД (січень 1993 p.). Водночас Україна є асоційованим членом Економічного Союзу СНД. У березні 1999 р. за ініціативою лівих у парламенті Верховна Рада прийняла рішення про вступ України до Міжпарламентської асамблеї СНД.

Найефективнішою формою співпраці в межах СНД Україна вважає розвиток двосторонніх відносин та політичного співробітництва. Спільність економічних та політичних інтересів пов'язує Україну з регіональним економічним об'єднанням ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), яке після приєднання у квітні 1999 р. Узбекистану перетворилося на ГУУАМ.

Після проголошення незалежності Українська держава послідовно дотримувалася наміру добровільно стати без'ядерною державою (на території України знаходилося 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР). Значний резонанс у світі викликало підписання 14 січня 1994 р. у Москві тристоронньої угоди між Україною, США і Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. Формуванню позитивного іміджу України слугувало рішення Верховної Ради від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

У липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи міжнародної міжурядової консультативної політичної організації, створеної в серпні 1949 р. Після того як Українська держава офіційно підтвердила свій без'ядерний статус у листопаді 1995 p., вона стала 37-м повноправним членом Ради Європи.

У лютому 1994 р. Україна першою серед країн СНД підписала в Брюсселі угоду «Партнерство заради миру», що передбачає тісні контакти з НАТО, особливо у сфері реформування Збройних сил, підготовці офіцерів, проведенні спільних навчань. 9 липня 1997 р. в Мадриді 16 глав держав і урядів та Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана, з одного боку, і Президент України Л. Кучма, з другого, підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною й НАТО», яка мала сприяти забезпеченню більшої стабільності спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі. Восени 1998 р. указом Президента Л. Кучми затверджено державну програму співробітництва України з НАТО до 2001 р. Програма передбачала не тільки співпрацю у військовій, політичній, екологічній, інформаційній сферах, в освоєнні космосу, а й спільну боротьбу з тероризмом, поширенням наркотиків. Якісно новим кроком на шляху співробітництва з НАТО стали саміти спільної комісії НАТО Україна (Вашингтон, 1999 p.; Прага, 2002 p.; Вільнюс, 2005 p.).

Зовнішньополітичну діяльність України, особливо за часів Адміністрації Президента Л. Кучми, можна охарактеризувати як багатовекторну. Балансування у зовнішній політиці між могутнім сусідом Росією, Європою та Сполученими Штатами Америки мало на меті забезпечення суверенітету України. Протягом тривалого часу російський та західний вектори міжнародної політики України мали властивість завжди врівноважувати один одного. Однак після «касетного скандалу» осені 2000 р. у зовнішньополітичних орієнтаціях України відбувся різкий крен у бік Росії. Продовжуючи активно використовувати атлантичну та євроінтеграційну риторику у своїх виступах, Президент Л. Кучма насправді перестав розглядати вступ до Євросоюзу та євроатлантичні структури як безпосередню мету внутрішньої та зовнішньої політики України. Неоднозначні оцінки серед вітчизняних та зарубіжних політиків викликала укладена восени 2003 р. угода між Росією, Україною, Білорусією та Казахстаном про створення Єдиного економічного простору, своєрідного «східного ЄС».

Зовнішня політика «помаранчевої» України. «Помаранчева революція» не тільки створила сприятливі передумови для успішної діяльності України на міжнародній арені, а й заклала основи нової філософії зовнішньої політики держави. Внутрішньополітичні процеси в країні, спрямовані на неухильне дотримання принципів демократії, розбудову інститутів громадянського суспільства, привнесли нову якість в ідеологію зовнішньої політики, визначили параметри дій української дипломатії. На заміну «багатовекторності» та невизначеності Адміністрація Президента В. Ющенка запропонувала більш чіткі зовнішньополітичні пріоритети європейська та євроатлантична інтеграція України як послідовний процес зміцнення національної безпеки, поступального розвитку, утвердження цінностей демократії, прав та свобод людини; розвиток стратегічного партнерства з США, Російською Федерацією і Польщею, зміцнення двосторонніх економічних відносин з іншими країнами світу з метою посилення позицій українських товаровиробників на світових ринках; ефективна зовнішня регіональна політика, спрямована на зміцнення безпеки у Чорноморському регіоні; захист і підтримка українських громадян за кордоном; входження до світової економічної системи, вступ до Світової організації торгівлі.

80. Формування багатопартійності.
Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв’язуючою ланкою між урядом і народом. Новітня історія багатопартійності в Україні пройшла в своєму розвитку кілька етапів:
І етап “зародження багатопартійності” (середина 1988 – березень 1990р.).
ІІ етап “Вихід багатопартійності на державний рівень” (травень 1990 – серпень 1991рр.).
ІІІ етап “Становлення багатопартійності” (з серпня 1991р.).
Усі партії мають досить різнобарвний політичний спектр, але всі вони належать до трьох класичних політичних напрямів – лівого, правого та центристського. Ліве крило утворюють 7 політичних партій, наймогутніші серед них є КПУ, СПУ та селянська партія України. Праве крило формують 13 партій національного та націоналістичного спрямування, найпомітніші серед них: Народний Рух, УРП, Конгрес українських націоналістів, ХДПУ, УНА, ДПУ. Названі партії лівого і правого крила є найбільш організаційні та ідейно – політично сформовані. Центристами вважають себе 30 партій України, які базують свою діяльність на ідеях соціал-демократії або ж на лібералізму. Центристські сили на сьогодні є ще слабкими. Так, в 1998р., до ВР потрапили лише 4 центристські партії (Партія Зелених України, НДП, Громада, СДПУ(о)).
Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:
1. Мультіпартійність (значна кількість, у 1998р. в Україні налічувалось 52 партії).
2. Нечисельність партійних лав.
3. Невизначеність соціальної бази.
4. Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї.
5. Локальність партійного впливу.
6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій.
7. Поява на політичній арені незареєстрованої “партії влади”.
Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві.
У жовтні 1993р. ВР прийняла «Воєнну доктрину України», в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.
В цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але у його розгортанні виявилось багато проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.
2. Економічний стан держави. На шляху творення національної економіки (1991р. – 1 пол. 1994р.).
Першочерговим завданням творення вітчизняної економіки було визначено перехід від командної до ринкової економіки.
Весною 1992р. в Україні вже були всі ознаки глибокої економічної депресії. Підтвердженням цього є такі факти: в квітні 1992р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, в тому числі виробництво товарів народного споживання впало на 20%, а продовольчих товарів – на 32%.
Нерішучість дій уряду (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації), а також нездатність його внести корективи у хід реформ призвели до масового незадоволення народу і відставки кабінету В.Фокіна восени 1992р.
Новим прем’єр-міністром 13 жовтня 1992р. ВР затвердила Л.Кучму. Уряд Л.Кучми спробував стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому була зосереджена основна частина виробничого потенціалу України. Відбувалась розбудова ринкової інфраструктури, динамічнішими стають процеси роздержавлення.
З жовтня 1992р. розпочався прискорений процес лібералізації економіки, на середину 1993р.індекс адміністративного регулювання впав з 80% до 35% . Інфляційний потенціал, який був накопичений у попередній період став настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993р. підняти в 1,8 рази фіксовані ціни. Шляхом адміністративних заходів було досягнуто певне відновлення керованості економікою, що сприяло скороченню спаду виробництва, падіння ВНП в 1 кварталі 1993р.
У вересні 1993р. Л.Кучма пішов у відставку. З цього моменту, за рішенням ВР, вся повнота влади зосереджена в руках президента України Л.Кравчука. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра став голова Донецької міської ради Ю. Звягільський. У жовтні 1993р. після кількох розглядів на засіданнях Кабміну була схвалена «Концепція плану економічного і суспільного розвитку та державного бюджету України на 1994р.», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів.
В грудні 1993р. у схвалених ВР головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління.
До 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994р. індекс адміністративного регулювання економіки у 2,5 рази перевищив відповідний показник середини 1993р.
Динаміка інфляції в липні 1994р. була найнижчою (2,1%) за 3 попередні роки.
Уповільнено темпи зростання цін на споживчі товари та послуги.
Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки, друга половина 1994 – 1998 рр.
Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992р. основна маса населення опинилася за межею бідності.
Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації: бідні – 64%, багаті – 10%.
У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання.
1. Фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.
2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.
3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора.
4. Децентралізація управління економікою
5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики.
6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передача через акції у приватне користування населення державного майна.
82.
Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р.
Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.
Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.
Тим часом в житті СРСР відбувалися епохальні події. Після конституційної реформи М. Горбачова політична влада в основному перейшла від компартійних комітетів до рад. Проведені у 19891990 pp. вільні вибори зробили органи радянської влади єдино легітимними. Основи тоталітарного ладу захиталися. Після невдалої спроби консерваторів повернутися у минуле шляхом перевороту державна партія і створена нею союзна держава пішли у небуття.
За відсутності компартійної диктатури словосполучення «радянська влада» вперше набуло реального змісту. Та успадкована радами влада мала властиву для диктатури неподільну побудову, хоч уже не була диктаторською. Незалежно від політичного забарвлення (після виборів 1990 р. з'явилися й антикомуністичні обласні ради), радянські органи не зуміли справитися з новою для себе роллю носія неподільної влади.
Ось чому великого значення набув закон про заснування посади Президента, прийнятий 5 липня 1991 р. Та приймаючи цей закон, депутати тоді не здогадувалися, що готують собі суперника у започаткованому двома тижнями раніше конституційному марафоні.
У діючій з 1978 р. Конституції України вказувалося: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після впровадження посади Президента в Конституцію було внесено доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Очевидною була суттєва суперечність між цими нормами. Вона могла бути розв'язана прийняттям нової Конституції з поділом влади на законодавчу і виконавчу.
Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного тексту Конституції.
Принципові корективи було внесено до проекту після проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України. Ця подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції. Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі.
Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях. Було проведено кілька експертиз вітчизняними і зарубіжними правниками. Один з варіантів проекту опублікували, після чого протягом шести місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень, оприлюднено, четвертий варіант проекту. Полеміка відбувалася переважно між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала б стати Україна парламентською чи президентською.
Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.
У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 p., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.
Первинним суб'єктом місцевого самоврядування Конституція України проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну спільність громадян, об'єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення своїх колективних потреб і запитів, а також для захисту своїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньої участі територіальних громад в управлінні місцевими справами.
Формами безпосереднього здійснення територіальними громадами сіл, селищ, міст своїх самоврядних повноважень є місцеві вибори та референдуми. А формами безпосередньої участі жителів сіл, селищ, міст у здійсненні окремих повноважень, віднесених до відання місцевого самоврядування, є загальні збори громадян за місцем проживання, що можуть скликатися на рівні будинку, вулиці, кварталу, житлового комплексу, мікрорайону, а також окремих населених пунктів, які не є самостійними адміністративно-територіальними утвореннями. Відповідно до частини 6 статті 140 Конституції сільські, селищні та міські ради можуть дозволяти їм створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

83.
Українська державна символіка
Українська державна символіка,-як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР,-відображує традиційну українську символіку , що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства . Ключем до її розуміння є чільний їїсим- вол , нині відомий під назвою «Тризуб» .
Перша літописна згадка про тризуб як про вели-кокнязівський знак стосується ХХст.Його зображен-ня відоме із печатки Святослава Ігоревича.Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря ,а з іншого -тризуб.
Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій , що й хрест та шестикутна зірка , тобто
Мудрість , Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Жит- тя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинноїцеркви ,на плитах Успенської церкви у Володимирі- Волинському , його зображення знайдено на варязь-кому мечі ,в гербі французької королеви Анни , нанадробку св.Еріка у Швеції та ін.
Тризуб на час прийняття Руссю-Україною христи-янства був настільки популярним , що хрест дове-лось об`єднати з ним в один знак ,- для сприйман-ня широкими верствами народу .Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт , на маківках Володи-мирського собору (де тризуб уже ледь помітний). Кожен символ ставить акценти на різних аспек-тах світобудови , графіка кожного знаку лаконічно чітка і промовиста . Якщо хрест концентрує увагу назначимості для світобудови третьої сили , то тризуб , відображаючи як триєдність світобудови , так і троїстість полум`я-енергії , принцип вогню і поступу .
У прямих предків сучасних українців-слов`янсь-кого племені полян ,званих також «русь» і «сколо- ти» , як і у їхніх попередників , паувала триком-понентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської(Київської) дер-жави від трьох братів ,що «сіли» на трьох київсь-ких горах.Зверхники полян-русів , київські князі,так само , як і царі скіфів , карбували на своїх монетах знак Трійці- Тризуб .
Поряд з офіційною функцією державного і релі-гійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберега .Тризуб зоб-ражався як в орнаментах тканин , килимів , карбу-вання , так у рукописних текстах книг ,на монетах і печатках , на ювілірних виробах ,державних від- знаках , підвісках і навіть на посуді.
Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає , на жаль , у XVIIст. разом із заміною рукописів друкованими книжками . Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих , гірських районів України він живе й досі.Так у Карпатах , під Різдво чи Йордань , селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба .Крім містичного знака-тризуба українська дер-жавна символіка включає жовто-блакитні барви.
.Жовто-блакитна барва була наствльки усвідом-леною як національна українська , що узаконення Центральною Радою жовто - блакитного прапора як державного символа , яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні , ні в Росії жодного сумніву , що до правомврності цього акту.
Висновок:
Сьогодні наш прапор майорить на вершинах Гімалаїв ,Ельбрусу і Кіліманджаро , а жовто - блакитна барва , як Укра-їнська національна символіка , утвердилась на всіх материках планети.


84.
Соціально-економічне та політичне становище в Україні на сучасному етапі

Економіка України
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  за обсягами [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] підрахованого за [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у 2009 році 40-ва економіка світу. За рівнем видатків на ведення домашнього господарства Україна посідає останнє місце серед країн Східної Європи. Основа української економіки  сформований ще у часи [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] капітал, отриманий приватними власниками в незалежній Україні в період проведення масової [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Нині економіка України сильно страждає від [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Експерти [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] прогнозують падіння ВВП країни за результатами 2009 р. не менш як на 9%, а [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] сягне 16,4%
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Україна  потенційно багата країна. Серед колишніх республік СРСР Україна отримала в спадок один з кращих наборів вихідних ресурсів. Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], чорна та кольорова [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], виробництво [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості тощо. Крім того, Україна є потужним виробником [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
В Україні налагоджено виробництво [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником військової техніки  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.
Україна  транзитна держава через яку проходить 5 з 10 міжнародних транспортних коридорів Європи. Розвинені всі сучасні види транспорту.  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], автомобільний, річковий, морський, трубопровідний та повітряний. Головні морські порти: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Осн. водна артерія  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], судноплавні також [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Летовища  в усіх обласних центрах, в багатьох з них і столиці Києві  міжнародні. Серед інших, діють нові авіакомпанії ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], «Кийавіа», [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і інш.)
Населення України
Станом на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року чисельність [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  становила 45822,2 тис. мешканців.
За національним складом Україна відноситься до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] становлять абсолютну більшість населення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Більшість українців проживає на своїх [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], де сформувався [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. На цих землях українці завжди мали чисельну перевагу над іншими національними та етнічними групами.
Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей.
Найчисельнішою етнічною меншиною в Україні є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Вони становлять близько 17,3% загальної чисельності населення України. Найбільше росіян проживає в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Це єдиний регіон [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], де вони становлять більшість (58,3%). До 40% загальної чисельності населення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] становлять росіяни в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] областях і представляють близько третини усіх росіян України.
Близько 5% населення України представлене західними ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) та південними ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], романомовними ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), фіноугорцями ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), тюркомовними ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. До окремих етнічних спільнот належать в Україні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Проте кількість населення кожної з названих національностей в Україні не досягає 1% загальної чисельності населення держави. За регіонами ці показники виглядають інакше. Так, 12% населення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] становлять кримські татари; 1,6% населення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  греки; 3,5% населення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та 1,6%  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] областей  поляки. В [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] області в структурі населення 12,1% становлять [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], 1,1%  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], 2,6%  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], на яких у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] області припадає 12,5%. У [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] областях проживають [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (1,4 та 6,1% відповідно). [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] становлять 5% населення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та понад 7%  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] областей.
Політичний устрій
Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною президентсько-парламентськю республікою.
В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влади.
Президент України згідно з статтею 102 Конституції України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  згідно зі статтею 75 [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права.
Уряд України  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на даний час, дев'ятнадцять міністерств. Також в систему виконавчої влади входять: 12 державних комітетів, 27 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, 18 інших центральних органів та установ України.
Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].

85.
Украї
·нська діа
·спора  збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовий зв'язок з Україною.
Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу.
Загальна чисельність російських українців складає 4 379 690 чоловік. Найбільше число українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області - до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях, Ставропольському і Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, що складає 13,8% населення республіки.
У Росії є культурна автономія українців на чолі з Руденко-Десняком (керівництво автономії займає праволіберальні позиції, а сам Руденко-Десняк у 1995 році балотувався в Державну думу РФ за списком "Демократичний вибір Росії - Об'єднані демократи").

З найбільш великих організацій української діаспори можна відзначити Український державницький фронт (Великобританія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Лігу українців і Лігу українок Канади, українсько-американську організацію "Воля".
Політичною організацією, найбільше тісно зв'язаної з українською діаспорою на Заході , є КУН (Конгрес українських націоналістів). Його очолює Ярослава Стецько, що до свого повернення в Україну вважалася одним з лідерів діаспори. Також з діаспорою зв'язаний ще ряд менш значних правонаціоналістичних партій.
Українська влада покладала особливі надії на українців далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація на діаспору в основному відстоювалася західноукраїнською політичною елітою, що прийшла до управлінських важелів і практично контролювала міжнародну діяльність, духовне і культурне життя країни.

У здобутті незалежності України, її просуванні у світі  діаспора відіграла неоціненну роль, вважає дипломат, колишній посол України у Сполучених Штатах Юрій Щербак (емігранти за кордоном розвивали українську культуру, мову, традиції). А зараз її функції змінилися. «Нове покоління більш американізоване, канонізоване. І нова діаспора, яка прибула з України, ні політичними, ні національними питаннями не займається. Тому роль і значення діаспори зменшилися, оскільки існує офіційна Україна, офіційні представники, офіційні дипломатичні представництва».



86.
Помаранчева революція кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.
Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.















google_protectAndRun("render_ads.js::google_render_ad", google_handleError, google_render_ad);Root Entry

Приложенные файлы

  • doc 10768549
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий