Поль Верлен

Поль Верлен

Страждання бідного Леліана. Поль Верлен – найпопулярніший і найвідоміший поет символістської доби світової літератури – людина, яка поєднувала в собі безмежну поетичну обдарованість і слабкість вдачі. Життєвий шлях «бідного Леліана», як він себе називав, перетворився на суцільну муку і страждання, причиною яких був він сам. Багатьох він відштовхував своєю зовнішністю «фавна, сатира, напівтварини і напівбога» (А. Франс) і водночас зачаровував своїм голосом, що був «найчистішим полум’ям ліричної поезії – полум’ям, що співало і лунало усіма звивинами його темної і ясної, його складної і простої душі» (М. Волошин). А. Моруа характеризує Верлена, як одного з «найчистіших, найпіднесеніших, найніжніших поетів, який прожив життя найогидніше, найбрудніше, найбурхливіше».
Здавалось, дитинство поета, яке він вважав «веселим», та його молоді роки не пророкували ніяких особливих негараздів. Поль Верлен народився 1844 р. у місті Мец, де служив тоді його батько, військовий інженер за фахом. Після його відставки 1851 р. родина переїхала до Парижа. Закінчивши ліцей (1862 р.), юнак записався до університету на юридичний факультет, але через байдуже ставлення до професії адвоката його студентське життя було коротким. 1864 р. Верлен вступив на службу до страхового товариства, а потім до мерії одного з паризьких районів і, нарешті, до міської ратуші.
Досить рано виявилася його літературна обдарованість – ще 1858 р. він надіслав свою поезію «Смерть» Вікторові Гюго. 1863 р. було надруковано його перший вірш, а протягом другої половини 1860-х рр. Верлен приєднується до парнасців. Вплив цього угруповання на творчість поета як на рівні світогляду, так і на рівні естетики помітний у його перших збірках – «Сатурнічні поезії» (1866) і «Вишукані свята» (1869). Він мав ще одного літературного вчителя – Шарля Бодлера, чиї «Квіти зла» також значною мірою визначили тематику і загальну песимістичну атмосферу його творчості.
Проте вже в цей момент стала очевидною згубна пристрасть Верлена до алкоголю та богемного життя, з якою він так і не зумів упоратись і яка врешті-решт призвела його до падіння. На коротку мить Верлен повірив, що знайшов захист від неї у шлюбі з шістнадцятирічною Матильдою Моте, який уклав 1870 р. Поет сподівався, що одруження подарує йому ідилію щастя та кохання. Ці настрої знайшли відображення в третій збірці Верлена «Добра пісня», яку було видано 1870 р. Але всі ті сподівання зазнали краху. Франція вступила у ганебну війну з Прусією. Верлен став свідком облоги Парижа й опинився у таборі прихильників комуни. Довершило справу запрошення до себе А.Рембо у вересні 1871 р., з яким Верлен втікає з дому, залишивши молоду дружину з немовлям. Обидва поети блукають північною Європою, відвідують спершу Бельгію, потім Англію, знову повертаються до Бельгії. Ця невдала спроба «жити вдвох» закінчується трагедією – у липні 1873 р. під час сварки Верлен, вистріливши з револьвера, поранив Рембо. За це його було засуджено на два роки. Безперечно, за таких умов про подружнє життя не могло бути й мови, і Матильда розлучається з Верленом назавжди. Щоправда, для Верлена це був період не тільки авантюр і пригод, а й час найвищих досягнень як поета. Саме тоді він створив чи не найкращу збірку поезій «Романси без слів» (1874 р.), але занепад його як людини можна було тільки загальмувати, а зупинити виявилося неможливим.
Звичайно, Верлен намагався знайти опертя і протистояти «тій нутряній силі», що йшла зсередини його єства. Протягом дворічного перебування за ґратами він відчув потребу навернутися до католицизму. В цьому бажанні очистити себе він, як завжди, був бурхливим, пристрасним, хитким і непослідовним. Досвід його містичного переродження засвідчила його наступна поетична збірка «Мудрість» (1881), але те, що він видавав і робив потім, доводить, що його віра була неглибокою і неміцною.
Протягом 1880-х рр. він публікує вірші, в яких побожність і спокута чергуються з богозневагою і блюзнірством. Та й самий верленівський спосіб життя після звільнення з в’язниці навряд чи можна вважати взірцем цнотливості. Він якийсь час вчителював, їздив до Англії, повертався до Парижа, спробував заробляти хліборобством, навіть намагався примиритися з дружиною. Але перешкодою на шляху до порятунку знов ставали алкоголізм, скандали, в’язниці. Він злидарює і поступово перетворюється на хворого волоцюгу, який майже постійно змушений перебувати в лікарнях. Навіть пізня слава, яка прийшла до нього протягом другої половини 80 – початку 90-х рр. ХІХ ст., коли він став одним із кумирів нового поетичного покоління, нічим не могла зарадити і зупинити процес занепаду. Обраний по смерті Леконта де Ліля «князем поетів», безсилий і хворий старий, Верлен помер 8 січня 1896 р. у маленькій жалюгідній квартирці.

У пошуках недосяжної таємниці. У підручниках з історії літератури Верлена нерідко називають одним із батьків символізму. Це правильно і неправильно водночас. Це правильно тому, що наряд чи слушно заперечувати його вплив на представників символістського угруповання, що оформилося всередині 1880-х рр. Саме у Верлена вони навчалися нових принципів побудови поетичного тексту, за допомогою яких вірші перетворювалися на магію слів, на музику, на чисту сугестію і діяли на читача не тільки смислом, а й невловним духом, атмосферою. Проте Верлен завжди залишався поза школами, теоріями, напрямами. Головним для нього було не слідування абстрактним естетичним принципам, а наявність нової поетичної емоції, яка була проривом у таємницю. «Будь-яка поезія є доброю, – виклав він своє поетичне кредо у листі до Анрі де Реньє. – І немає жодного значення, які її походження і спосіб створення – класичний, романтичний, декадентський, символічний, засновується вона на асонансах чи на чому-небудь ще. Вираження неясного, від якого мене то проймає дрож, то охоплює екстаз, – того невідомого, джерело якого від мене заховано – ось усе, що я маю у своєму розпорядженні». Отже, творчість Верлена є безупинним шуканням ідеалу, який не виражається в словах. Саме в цьому він залишався послідовним, незважаючи на всі доволі різкі зміни в тематиці і настроях його лірики.
Першою збіркою поета була книга «Сатурнічні поезії». В ній панує похмура песимістична атмосфера. Звідси й назва: Сатурн вважається сумною планетою, а людина, що народжується під її знаком, вирізняється неспокійною важкою вдачею і приречена до важких випробувань у житті. З перших рядків читача охоплюють туга, тривога, з усіма їхніми відтінками. Проте вже тут помітні елементи того верленівського неповторного імпресіоністичного стилю, який створить згодом цілу школу.
«Вишукані свята» – друга збірка Верлена – це мінливий світ місячних ночей, сріблястих відблисків на воді, образи на межі ілюзії та реальності, сновиду і дійсності. У цій блискучій стилізації під французьку культуру ХVIII ст. неможливо відрізнити душевну простоту від її майстерної імітації.
Здатність поета відчувати відтінки емоційних переживань найповніше виразилася в його найкращій поетичній збірці «Пісня без слів», у якій поет шукає дисонансі, «спрощує» і водночас «ускладнює» поетичну мову, навчається бачити вічне в буденному, поєднує «хитке» і «точне», аби відтворити справжню повноту душевного життя людини. Читача охоплює суто верленівська туга – особливий душевний стан, в якому індивід настільки розчиняється в явищах, що перестає бути собою, а його сум та тривога стають втіленням найвищої таємниці всесвіту.
У збірці «Мудрість» (1881 р.) Верлен намагається «зібрати докупи і примирити зі здоровим глуздом і себе, і все навколо». Тут відчутні нотки примирення, спокути, внутрішньої зосередженості, оспівуються ідеали простого поміркованого життя. Проте не варто думати, що Верлен остаточно забув своє минуле і порвав із попереднім поетичним досвідом. Нове і старе, молодість і теперішній стан поєднується у нього у збірці із символічною назвою «Колишнє й недавнє» (1885). До неї автор включив як нові вірші, так і такі, що були написані в різні роки життя, але за різних причин не були опубліковані, зокрема, створений 1874 року програмовий твір «Поетичне мистецтво», якому судилося стати маніфестом символізму.
Останні збірки поета «Любов» (1888), «Щастя» (1891), «Задушевні літургії» (1892), з одного боку, і «Паралельно» (1889), «Пісні для неї» (1891), «Оди на її честь», з другого, засвідчують непослідовність, розірваність внутрішнього світу поета, душа якого так і не зуміла досягти примирення. Якщо перші три продовжували тенденцію, започатковану «мудрістю» і повинні були стати «книгами Благодаті», тобто переконати світ у щирому наверненні їхнього автора до католицизму, то останні три є запереченням такого навернення: в них оспівується плотське кохання і лунають антихристиянські настрої.

Завдання і запитання.
Які чинники вплинули на формування Верлена як особистості? Як поета?
Як би ви схарактеризували основні настрої поезії Верлена? Яким був його світогляд?
Яку творчу еволюцію пройшов Верлен? На які етапи поділяється його творче життя? Схарактеризуйте ці етапи.
Завдання – с. 329

«Найперше – музика у слові!» Отже, Верлен так і не зумів примирити ті внутрішні дисонанси, ті протиріччя, що розривали його душу. Проте він здійснив насправді колосальну працю, яка назавжди поставила його в один ряд із поетами усіх часів та народів, такими як Данте, Петрарка, Шекспір, Гете. Ст. Малларме захоплено вигукнув про нього: «Геній Поля Верлена полинув у майбутнє, і сам він залишиться героєм». З такою оцінкою можна погодитись, бо головна заслуга Поля Верлена полягає в тому, що він зумів створити якісно нову, гнучку, динамічну поетичну мову, здатну передати всю складність і суперечливість внутрішнього світу сучасної людини. Віршам поета властиві небачені сповідальність, гра напівтонів, відтінків фарб і почуттів, нюансів вражень і емоцій.
За висловом російського поета Б. Пастернака, Верлен поетичній мові «надав тієї безмежної свободи, яка й була його відкриттям у ліриці і яку можна зустріти тільки в майстрів прозового діалогу в романі та драмі. Паризька фраза в усій її незайманості й чарівній влучності влітала з вулиці й лягала в строфу цілком, без найменшої силуваності, як мелодичний матеріал для всієї наступної будови». Той самий Пастернак висловився ще точніше: «Він (Верлен – О.П.) по-розмовному надприродно природний». Французький поет переглянув розуміння проблеми умовності в поезії і повернув поетичній емоції дивовижну простоту і водночас рідкісну вишуканість.
Найприкметнішою рисою верленівської нової поетичної мови є музичність, яка згодом перетворилась на один із провідних принципів символістської естетики. Під «музичністю» Верлена не слід розуміти тільки бездоганну евфонічну організацію вірша (використання різноманітних фонетичних засобів мови – повторів, алітерацій, асонансів, внутрішніх рим, ретельного добору голосних та приголосних тощо – заради створення ефекту «милозвучності»), хоча і в цьому відношенні Верлен теж був неперевершеним. «Не може бути елементарно пристойного перекладу Верлена без максимальної уваги до його звукописних засобів», – прокоментував його вміння користуватися фонетичними ресурсами мови видатний український поет М. Зеров.
Стосовно лірики Верлена словосполучення «музична стихія» має інше тлумачення – це зовсім новий тип поетичного мислення, зовсім нова поетика, зовсім інший принцип взаємодії між звуком, смислом і словом. Верлен ослаблює логічну зв’язність поетичного тексту заради посилення ритміко-інтонаційної єдності, єдності враження від вірша. Символ, включений у тканину твору через асоціації та аналогії, завдяки своїй недомовленості та загадковості, сам собою причаровує і гіпнотизує – є магією. За таких умов евфонічні засоби мови також починають виконувати нову функцію – вони не просто прикрашають зовні поетичний текст, а ще більше підсилюють його багатозначність і таємничість. Завдяки цьому вірші Верлена сприймаються читачами так само безпосередньо, на інтуїтивному рівні, як і музичні твори. Неможливо переказати, про що йдеться в тій чи іншій симфонії або сонаті. Проте люди, слухаючи їх, переживають емоційне потрясіння, яке змінює їх інтелектуально і морально. В такій самий спосіб діє і верленівська поезія. Немає сенсу пробувати переказувати, про що його вірші. В них важко буває виділити тему, ідею або логічно викладений зміст. Проте з першої миті верленівські рядки своїм ритмом, інтонацією, добором слів захоплюють, огортають і несуть чарівними хвилями емоцій. Цей містичний контакт із чистою поетичною стихією оновлює читача духовно.

«Поетичне мистецтво». Аналіз цієї найвідомішої поезії дасть змогу краще зрозуміти, в чому саме полягає сутність верленівської музичності як нового типу художньої свідомості і способу спілкування з читачем. У творі поет критично переосмислює всі основні елементи поезії, висуваючи до них нові вимоги: розмір, добір слів, риму.
На думку Верлена, розмір треба вибирати такий, «що плине»1, він також повинен бути «млистим і легким,/ а не тяжіть, немов закони». Розмір повинен не сковувати поетичну фразу, а натомість вивільняти її енергію, сприяти вираженню мінливого, неясного, нечіткого, невловимого. Аналогічні вимоги висуваються і до добору слів. Відомо, наскільки ретельно рекомендують ставиться до нього класичні поетики. Верлен кидає їм рішучий виклик – слова слід добирати не за принципом математичної правильності, а в такий спосіб, щоб вони «в рядку без вад бриніли», тобто захоплювали читача безпосереднім, хай і незрозумілим, враженням.
Особливо гострій критиці піддається у Верлена рима (що, до речі, не означає, що він на практиці уникав її у власних творах). Рими – це щось загрозливе і небезпечне для самої сутності поезії: «Коли не стежити за ними,/ Далеко можуть завести». Причому в останню рекомендацію Верлен вкладає зовсім інший зміст, ніж прихильники традиційних поетик. Для них приділяти увагу римам означає дбати про їхню точність, вишуканість, складність. Верлен, навпаки, закликає розхитати риму зсередини і навіть, якщо потрібно, зовсім відмовиться від неї в тому випадку, коли вона заважає невимушеному вираженню емоції. Першого винахідника рими він називає «дикуном” і «глухим хлопчаком”, а звучання витвору поетичного мистецтва, переобтяженого надто ретельним римуванням, порівнює із «бряжчанням терпуга».
Вірші, в яких зовнішній бездоганності приносяться в жертву невиразне душевне тремтіння, таємниця, чистота нових естетичних переживань, він взагалі відмовляється визнавати поезію і з презирством називає «риторикою» або «літературою» (поза сумнівом, це не означає, що Верлен вважав ці розгалуження мистецтва слова негідною справою; мова йде про полемічно загострене тлумачення цих слів як синонімів штучності, надмірної розумовості). Їм він протиставляє справжню стихію поезії – музику, яка є нічим іншим, як специфічним поглядом на світ – «поглядом з-під вуалю» або поглядом сп’янілої людини. В обох випадках обриси предметів стають розмитими. Проте, втративши здатність бачити речі чітко, око навчається розрізняти відтінки і півтони, які для нього не існують у, сказати б, «тверезому стані». Саме це нове «затуманене» світобачення є єдино можливим і справжнім, бо тільки відтінок може представити в єдності всі різноманітні явища, «сурму і флейту, мрію й сон» – змалювати всесвіт у містичній цілісності.
Отже, для Верлена музичність – це якісно інший тип свідомості (і не тільки поетичної), здатний сприймати таємницю буття не тільки і не стільки розумово, а й усіма почуттями, усім тілом та інстинктами одразу. Це зняття зовнішніх перешкод у вигляді логіки, здорового глузду, приписів моралі. Звичайно, такий тип свідомості – результат важкої праці поета над собою, послідовного самовиховання, тому вірш Верлена переповнений імперативами («Не клопочись добором слів», «Люби відтінок і півтон», «Винищуй дотепи гризькі ті», «Хребет риториці скрути»). Поет кличе тих, хто його розуміє, на битву за нову поетичну мову, за нове світобачення, за «нову блакить», за «нову любов».
До того ж, верленівська музичність – це ще й новий спосіб спілкування поета зі своєю аудиторією – спілкування натяками, недомовленостями, загадками. «Незрозумілість», послаблення логічної і підсилення ірраціональної первин вірша, перетворення його на «містичний щоденник всесвіту» вимагає від читача якісно іншої активності під час сприйняття поетичного тексту. Він, так само як і поет, повинен навчитися налаштовувати свою власну свідомість на таємниче, «вмикати на повну потужність» власну уяву, всі почуття, а не тільки розум – без останку віддаватися музичній стихії.
Таблиця 1. Категорія музичності Поля Верлена
Категорія поетичного
тексту
«Література» = «Риторика»
Музичність

Розмір
Регулярний, правильний
Той, «що плине»

Добір слів
Виважений, вмотивований
Вільний – такий, щоб слова «в рядку без бриніли»

Рима
Бездоганна
Нечітка, підпорядкована сугестії вірша

Організація тексту
Послідовна, логічно вмотивована
Довільна, асоціативна


Завдання і запитання
Перекажіть своїми словами «рекомендації» Верлена щодо: а) вибору віршового розміру, б) добору слів, в) використання тонів і відтінків. Яка ідея об’єднує ці “рекомендації”?
Як ставиться Верлен до: а) дотепів, б) риторики, в) рими? Чим вони не задовольняють поета? Що він протиставляє цим традиційним літературним прийомам?
Яке з двох мистецтв, що протиставляються у вірші, є живим, а яке мертвим? Доведіть логіку думки Верлена.
У чому, за Верленом, полягає принцип «музичності»? Прокоментуйте таблицю 1.
Завдання на с. 333 – 334.
Cвіт «найтонших і найневиразніших душевних вібрацій». Саме так схарактеризував верленівську поезію перекладач його творів українською Г. Кочур. У них неодмінно вражає рідкісне поєднання музичності й ліризму, невимушеності й технічної вигадливості, вишуканості й простоти – ті якості поетичного імпресіонізму Верлена, які зробили його одним із найбільших і найоригінальніших поетів-ліриків.
Настрої його віршів – здебільшого похмурі й песимістичні. Це глибокі й непоправні тривога, туга, смуток. Вони не можуть бути викликані чимось конкретним: розлученням із коханою, заздрощами або переслідуванням ворогів. Це стан душі, тому ліричний герой і «печалиться без причин», у нього «нема любові й зненавиди» («Із серця ллється плач»), але його не залишає постійне відчуття всесвітньої порожнечі, що загрожує поглинути його. Під час читання верленівських поезій, за висловом знавця творчості поета А. Гелескула, «душа і світ розкриваються одне одному, і вже важко зрозуміти, хто кому відгукується. Щось невиразне і погане відбувається у світі, охоплюючи людину всупереч її волі й свідомості». Палке й непереборне бажання знайти душевний спокій виявляється химерою, і усвідомлення цього факту породжує несподівано глибоке переживання самотності.
Сумом і болем відлунюють у серці ліричного героя прихід осені («Осіння пісня»), негода в місті («Із серця рветься плач»), видовище снігу на холодній землі («О сумна пустеле!»), краса мирного міського краєвиду («Над дахом дому – неба дах»)1. Він оплакує свою долю, а разом з ним плаче й природа. «Тужний хлип» «хрипких скрипок листопада» примушує його тремтіти і ридати («Осіння пісня»). Його сльози зливаються з дощем над містом («Із серця рветься плач»). Навіть видовище чистого і спокійного неба, налагодженого побуту європейського міста, з якого «лине шум життя,/ Дозвілля, втіхи», не вгамовує їх. Все одно в повітрі лунають тривожні звуки: «дзвін гуде тремтливо,/ А на тополі ворон-птах/ Квилить тужливо». Усі спроби змінитися шляхом спокути й каяття марні, і нічого не залишається, як плакати, згадуючи втрачені «без пуття найкращі роки» («Над дахом дому – неба дах»). Свої «тугу», «марний жаль», «нудьгу» ліричний герой Верлена переживає надзвичайно гостро – просто на межі фізичного страждання, і волає від болю: «З відчаю хоч кричи!», «Від муки дітись ніде...», «Я з нудьги вмираю». Він рветься тікати з цього світу, але тікати немає куди («Від муки дітись ніде») – тільки у безвість, у невідоме, у жорстоку снігову «даль безкраю», у холодний «бідний безлистий ліс», де «Небо тьміє мідно,/ Хмари хмуро висять,/ Зір нема, лиш видно,/ Як конає місяць» – де на нього чекає ще більша самотність. Він порівнює себе з «вічними волоцюгами» – з «худими вовцюгами» і «хрипкими воронами», яким судилося, наче Агасфер, блукати світом і не знайти схову («О сумна пустеле!»). Верлен з усією глибиною і трагізмом показав безпритульність сучасної людини в байдужому до неї світі, її відрізаність від ідеалу.
Верленівський сум так всепереможно впливає на читача завдяки музичній магії вірша. Одним із найвищих досягнень мистецтва поета є невеличка поезія «Із серця рветься плач». З погляду форми, це і справді пісенька – невимушена і немудра. Декілька повторів, примітивна рима, розмовна інтонація – і майже нічого більше. Проте за цією удаваною простотою стоїть багатовіковий досвід віршування. Тут Верлен використовує весь репертуар фонічних засобів французької мови. Можна уявити собі, як важко доводиться перекладачу, який вимушений шукати відповідні засоби компенсації звукового оформлення вірша своєю мовою. Мабуть, найкраще українською це зробив Микола Лукаш, який продемонстрував неабияку винахідливість і зумів відтворити музику верленівської поезії.
Верлен активно користується такими прийомами, як алітерація (повторювання одних і тих самих приголосних) і асонанс (повторювання одних і тих самих голосних). Рядки своєю фонетичною будовою відтворюють шум дощу. Наприклад: «На серце нещасливе/ Спливають співи зливи» Велика кількість звукосполучень «сп», «спв», «спл», «злв» у поєднання з повторюванням голосних «і», «и» викликають у пам’яті асоціації із стрімкими потоками води на крівлях будинків. Не важко знайти й інші приклади звукопису: «З відчаю хоч кричи!/ Печалюсь без причин» (повторювання «ч» – підкреслює розпач і надмірний біль ліричного героя); «Рве серце марний жаль» (повторювання «р» разом з «ц» і «ж» є фонетичним відповідником надривного стану людини, що нудьгує).
Верлен не обмежується тільки алітераціями та асонансами. Він використовує й інші прийоми фонетичного оздоблення поезії: гра однокорінними словами (“Dans se coeur qui s’йcoeure” – його М.Лукаш перекладає українською каламбуром: «Тугб на серці туга»), тавтологічні оповиті рими-повтори – перший і четвертий рядки закінчуються одним і тим самим словом, третій має таку саму риму, як перший і четвертий, тільки з іншим лексичним наповненням; мелодичного звучання тексту надає використання холостого верса в другому рядку. Отже, структура строфи виглядає так:
О, хлюпотіння зливи
По крівлях, по землі!
На серце нещасливе
Спливають співи зливи

Складна система римування органічно поєднується з простим розмовним синтаксисом фрази: речення короткі, часто неповні, це вигуки і скарги: «О, хлюпотіння зливи/ По крівлях, по землі!» або «З відчаю хоч кричи! / Печалюсь без причин». Гнучкості реченням додає і такий прийом, як перенесення рядка: «Любові й зненавиди/ Нема, а дітись ніде!». Отже, шістнадцять рядків цієї маленької поезії, в яких слів не більше, ніж звуків у хроматичній гамі, та й самі слова і фрази – найпростіші («лексика абетки») є партитурою тривожної мелодії, яка росте від строфи до строфи, від первинної пригніченості до нестерпної і всеохопної туги (А.Гелескул).

Завдання і запитання
Які настрої панують у віршах Верлена? Чому?
Проаналізуйте особливості використання рим перекладачами поезій Верлена.
Зверніть увагу на довжину рядків, на структуру строф.
Простежте за ритмічним малюнком поезій Верлена.
Які фонічні засоби використовує поет? Які ефекти вони створюють?
Яким чином Верлен на практиці реалізує принцип “музичності”?
Завдання – с. 337.
Верлен і українська поезія. Постать і творчість Верлена захоплювала багатьох українських поетів. Його вірші живуть українською вже більше століття. Деякі з них існують у багатьох версіях. Наприклад, «Осіння пісня» перекладалася щонайменше десять разів.
Один із перших відгуків на поезію Верлена ми знаходимо в листі Василя Стефаника до Вацлава Морачевського від 22 квітня 1896 р.: «За стан мій я не годен Вам писати. Щось так багато на душі накипіло, а таке журливе і безконечне, що драпанє пером по папері загонить тоту сумовитість ще глибше, як перед тим. І слів бракує. А от хіба Верлен, може, хоч в частині Вам скаже то, чого я не гарен. Тихі ридання. Сумно ридає Осінь вогкая, Серце дрож обіймає, Дика ж розпука, Що на нім грає. Блуджу - зболений, Світом зболеним, Увесь змарнілий, Як вітром битий, По пустих нивах Листок зів’ялий». Наступного 1897 року побачив світ перший український переклад «Осінньої пісні» Верлена, зроблений П. Грабовським. Роком пізніше І. Франко, незважаючи на власне скептичне ставлення до песимізму та аполітичності французького поета, перекладає ще два його вірші. Один із них – «Покутна псальма» – у Франковій версії починається так:
Мій Боже, Ти зранив мене любов’ю,
І досі рана та тремтить, болить!
Мій Боже, Ти зранив мене любов’ю.

Мій Боже, страх твій поразив мене,
І ще пече удар Твойого грому.
Мій Боже, страх твій поразив мене.

Лідер українських модерністів Микола Вороний, закликаючи українських митців слова шукати оригінальності і писати твори із «сучасним змістом», «де було хоча б трошки філософії, де хоч би клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків нас манить своєю неосяжною красою, своєю незглубною таємничістю», саме верленівську творчість обрав одним зі своїх дороговказів. Від Бодлера, Верлена, Малларме, взагалі від символізму, писав Вороний, «треба брати все найкраще»: «любов (в широкім значенні), красу і шукання правди (світла, знання початку чи «бога»)». Не тільки в критичних працях, а й у власній поетичній творчості М. Вороного читач відчуває вплив Верлена: добре знайомі сумні настрої і нудьгу: «Тумани, тумани над містом пливуть,/ Як хвилі гойдаються сонні.../ І клаптями тануть, і лавою йдуть/ Такі монотонні» Велике значення мала поезія Верлена і для інших представників модернізму в українській поезії початку ХХ ст.
За умов революції й національного відродження 20-х рр. художні відкриття Верлена не втратили своєї привабливості і надихали українських письменників на власні оригінальні пошуки в царині естетики. Зокрема, так званий «соняшний кларнетизм» П. Тичини, нове синтетичне світобачення, збудоване на синестезії, багато в чому завдячує музичності Верлена. Ще за тих часів академік О. Білецький зазначав, що говорити про верленівську музичність з приводу «творчості Тичини стало банальним». Це не означає одначе, що П.Тичина щось «запозичував» у Верлена (бо дух «Соняшних кларнетів» – оптимістичний і трагічний, світлий і жахливий, всесвітній і всеохопний дуже відрізняється від інтимно-сповідального й зосередженого на внутрішньому житті індивіда художнього світу французького поета). Натомість Тичина розвивав верленівські відкриття. За словами Ю.Лавріненка, «Тичина, підхоплюючи більш живучі з естетичних засобів західних символістів, капітально доповнив їх своїм власним унікально проникливим і повним схопленням ритму. Мабуть, майбутні дослідження покажуть, що автор «Соняшних кларнетів» став чи не першим у світі поетом-символістом, який поклав ритм в основу не тільки «музичності» поезії і не тільки як «генератора», а як «конструктивний фактор» твору; відчував ритм як узагалі (мовляв Платон) «порядкуючу силу», ніби як засіб, сказати б, антихаосу в творчості-житті-Космосі».
По-іншому поставилися до творчості Верлена представники угруповання українських «неокласиків» (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Орест, М. Драй-Хмара та ін.). Для них він, поряд з іншими представниками французької символістської поезії, був представником тієї «рафінованої культури», для якої в Україні ще замало ґрунту (П. Филипович). Вірші французького поета стали для «неокласиків» школою внутрішнього життя, вигостренням переживань, «вихованням почуттів» і, з іншого боку, засобом піднесення української мови і літератури до рівня загальнолюдських стандартів. Вона стала невід’ємною частиною їхньої програми «європеїзації» України. Саме «неокласики» першими стали перекладати твори Верлена та інших символістів науково і професійно (у сучасному розумінні цих слів) – розпочали справу, яку так блискуче продовжила наступна генерація перекладачів: М. Лукаш, Г. Кочур та ін. Чималу увагу перекладам верленівських поезій приділяли й поети діаспори, серед яких найпомітніші – М. Орест і С. Гординський.
Майже все життя вивченням і перекладом Верленівської поезії займався М. Рильський. Перші кроки на цій ниві він зробив ще 1929 року, співпрацюючи з С. Савченком і М. Зеровим, які готували до друку антологію французької поезії. Як засвідчує Г. Кочур, саме верленівські вірші «Щаслива година», «Один одного слід у цім житті прощати», «Так тихо серце плаче» і «Тихо небо над дахом» стали останніми перекладами в житті Рильського. Він брав активну участь у публікації першої збірки французького поета, яка побачила світ 1968 року і стала помітною подією в літературному житті України. Проте особистість та життєвий шлях П. Верлена для М. Рильського становили не тільки суто літературознавчий інтерес. У них він бачив віддзеркалення власної долі, зламаної сталінським свавіллям. Заарештований 1931 року, він був вимушений відмовитися від себе, від своїх ідеалів і під час перебування у Лук’янівській в’язниці перетворився на радянського поета, який оспівував тиранію. За висловом Ю.Лавріненка, «як поет Максим Рильський немов загинув із своїми товаришами-неокласиками, слід яких пропав на Соловках і Колимі ще 30 років до смерті Рильського». Розмірковуючи над стражданнями «бідного Леліана», над тим, як під тиском долі Верлен поступово деградував як особистість, М. Рильський ніби бачив себе і, «свідомий страшної різниці між вільним і невільничим періодами своєї творчості» (Ю. Лавріненко), 1959 року написав:
Є така поезія Верлена,
Де поет себе питає сам
У гіркому каятті: «Шалений!
Що зробив ти із своїм життям?»



Завдання і запитання
У чому полягає новаторство Верлена як поета?
Яким чином творчість Верлена вплинула на українську поезію кінця ХІХ – ХХ століття?
Підготуйте доповідь: “Верлен у перекладах українською”.
Завдання на с 341.

1 Переклав Г.Кочур
1 Вірші «Осіння пісня» «Із серця рветься плач», «О сумна пустеле!», «Над дахом неба – неба дах» подаються в перекладах М.Лукаша.












Приложенные файлы

  • doc 10802236
    Размер файла: 98 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий