Дж.Джойс Есе Джакомо Джойс


Джеймс Джойс. Джакомо Джойс
Кто? Бледное лицо в ореоле пахучих мехов. Движения ее застенчивы и нервны. Она смотрит в лорнет.
Да: вздох. Смех. Взлет ресниц.
Паутинный почерк, удлиненные и изящные буквы, надменные и покорные: знатная молодая особа.
Я вздымаюсь на легкой волне ученой речи: Сведенборг, псевдо-Ареопагит, Мигель де Молинос, Иоахим Аббас. Волна откатила. Ее классная подруга, извиваясь змеиным телом, мурлычет на венско-итальянском. Che coltura! (Это культура!) Длинные ресницы взлетают: жгучее острие иглы в бархате глаз жалит и дрожит.
Высокие каблучки пусто постукивают по гулким каменным ступенькам. Холод в замке, вздернутые кольчуги, грубые железные фонари над извивами витых башенных лестниц. Быстро постукивающие каблучки, звонкий и пустой звук. Там, внизу, кто-то хочет поговорить с вашей милостью.
Она никогда не сморкается. Форма речи: малым сказать многое.
Выточенная и вызревшая: выточенная резцом внутрисемейных браков, вызревшая в оранжерейной уединенности своего народа. Молочное зарево над рисовым полем вблизи Верчелли. Опущенные крылья шляпы затеняют лживую улыбку. Тени бегут по лживой улыбке, по лицу, опаленном горячим молочным светом, сизые, цвета сыворотки тени под скулами, желточно-желтые тени на влажном лбу, прогоркло-желчная усмешка в сощуренных глазах.
Цветок, что она подарила моей дочери. Хрупкий подарок, хрупкая дарительница, хрупкий прозрачный ребенок.
Падуя далеко за морем. Покой середины пути, ночь, мрак истории дремлет под луной на Piazza delle Erbe (Пьяцца дель Эрбле). Город спит. В подворотнях темных улиц у реки - глаза распутниц вылавливают прелюбодеев. Cinque servizi per cinque franchi. (Пять услуг за пять франков). Темная волна чувства, еще и еще и еще.
Глаза мои во тьме не видят ничего, любовь моя. Еще. Не надо больше. Темная любовь, темное томление. Не надо больше. Тьма.
Темнеет. Она идет через Piazza (площадь). Серый вечер спускается на безбрежные шалфейно-зеленые пастбища, молча разливая сумерки на росу. Она следует за матерью угловато-грациозная, кобылица ведет кобылочку. Из серых сумерек медленно выплывают тонкие изящные бедра, нежная гибкая худенькая шея, изящная и точеная головка.
Вечер, покой, тайна... Эгей! Конюх! Эге-гей!
Папаша и девочки несутся по склону верхом на санках: султан и его гарем. Низко надвинутые шапки и наглухо застегнутые куртки, пригревшийся на ноге язычок ботинка туго перетянут накрест шнурком, коротенькая юбка натянута на круглые чашечки колен. Белоснежная вспышка: пушинка, снежинка:
Когда она вновь выйдет на прогулку,
Смогу ли там ее я лицезреть!
Выбегаю из табачной лавки и зову ее. Она останавливается и слушает мои сбивчивые слова об уроках, часах, уроках, часах: и постепенно румянец заливает ее бледные щеки. Нет, нет, не бойтесь!
Mio Padre (Отец мой)! В самых простых поступках она необычна. Unde derivatur? Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il suo maestro inglese. (Откуда бы это? Дочь моя восторгается учителем английского языка). Лицо пожилого мужчины, красивое, румяное, с длинными белыми бакенбардами, еврейское лицо поворачивается ко мне, когда мы вместе спускаемся по горному склону. О! Прекрасно сказано: обходительность, доброта, любознательность, прямота, подозрительность, естественность, старческая немощь, высокомерие, откровенность, воспитанность, простодушие, осторожность, страстность, сострадание: прекрасная смесь. Игнатий Лойола, ну, где же ты!
Сердце томится и тоскует. Крестный путь любви?
Тонкие томные тайные уста: темнокровные моллюски.
Из ночи и ненастья я смотрю туда, на холм, окутанный туманами. Туман повис на унылых деревьях. Свет в спальне. Она собирается в театр.
Призраки в зеркале... Свечи! Свечи!
Моя милая. В полночь, после концерта, поднимаясь по улице Сан-Микеле, ласково нашептываю эти слова. Перестань, Джеймси! Не ты ли, бродя по ночным дублинским улицам, страстно шептал другое имя?
Она поднимает руки, пытаясь застегнуть сзади черное кисейное платье. Она не может: нет, не может. Она молча пятится ко мне. Я поднимаю руки, чтобы помочь: ее руки падают. Я держу нежные, как паутинка, края платья и, застегивая его, вижу сквозь прорезь черной кисеи гибкое тело в оранжевой рубашке. Бретельки скользят по плечам, рубашка медленно падает: гибкое, гладкое голое тело мерцает серебристой чешуей. Рубашка скользит по изящным из гладкого, отшлифованного серебра ягодицам и по бороздке тускло-серебряная тень... Пальцы холодные легкие ласковые...
Прикосновение, прикосновение.
Безумное, беспомощное слабое дыхание. А ты нагнись и внемли: голос. Воробей под колесницей Джаггернаута взывает к владыке мира. Прошу тебя, господин Бог, добрый господин Бог! Прощай, большой мир!.. Aber das ist eine Schweinerei! (Ведь это же свинство).
Огромные банты на изящных бальных туфельках: шпоры изнеженной птицы.
Дама идет быстро, быстро, быстро... Чистый воздух на горной дороге. Хмуро просыпается Триест: хмурый солнечный свет на беспорядочно теснящихся крышах, крытый коричневой черепицей черепахоподобных; толпы пустых болтунов в ожидании национального освобождения. Красавчик встает с постели жены любовника своей жены; темно-синие свирепые глаза хозяйки сверкают, она суетится, снует по дому, сжав в руке стакан уксусной кислоты... Чистый воздух и тишина на горной дороге, топот копыт. Юная всадница. Гедда! Гедда Габлер!
Торговцы раскладывают на своих алтарях юные плоды: зеленовато-желтые лимоны, рубиновые вишни, поруганные персики с оборванными листьями. Карета проезжает сквозь ряды, спицы колес ослепительно сверкают. Дорогу! В карете ее отец со своим сыном. У них глаза совиные и мудрость совиная. Совиная мудрость в глазах, они толкуют свое учение "Summa contra Gentiles" (талмуд).
Она считает, что итальянские джентльмены поделом выдворили Этторе Альбини, критика "Секоло", из партера за то, что тот не встал, когда оркестр заиграл Королевский гимн. Об этом говорил за ужином. Еще бы! Свою страну любишь, когда
знаешь, какая это страна! Она внемлет: дева весьма благоразумная. Юбка, приподнятая быстрым движением колена;белое кружево, кайма нижней юбки, приподнятая выше дозволенного; тончайшая паутина чулка. Позвольте?
Тихо наигрываю, напевая томную песенку Джона Дауленда.
Горечь разлуки: мне тоже горько расставаться. Тот век предо мной. Глаза распахиваются из тьмы желания, затмевают зарю, их мерцающий блеск - блеск нечистот в сточной канаве перед дворцом слюнтяя Джеймса. Вина янтарные, замирают напевы нежных мелодий, гордая павана, уступчивые знатные дамы в лоджиях, манящие уста,
загнившие сифилисные девки, юные жены в объятиях своих соблазнителей, тела, тела.
В пелене сырого весеннего утра над утренним Парижем плывет слабый запах: анис, влажные опилки, горячий хлебной мякиш: и когда я перехожу мост Сен - Мишель, синевато-стальная вешняя вода леденит сердце мое. Она плещется и ласкается к острову, на котором живут люди со времени каменного века... Ржавый мрак в огромном храме с мерзкой лепниной. Холодно, как в то утро: потому что было холодно. Там, на ступенях главного придела, обнаженные, словно тело Господне, простерты в тихой молитве священослужители.
Невидимый голос парит, читая нараспев из Осии. Так говорит господь: "В скорби своей они с самого утра будут искать Меня и говорить: "Пойдем и возвратимся к Господу!" Она стоит рядом со мной, бледная и озябшая, окутанная тенями темного как грех нефа, тонкий локоть ее возле моей руки. Ее тело еще помнит трепет того сырого, затянутого туманом утра, торопливые факелы, жестокие глаза. Ее душа полна печали, она дрожит и вот-вот заплачет. Не плачь по мне, о дщерь Иерусалимская!
Я растолковываю Шекспира понятливому Триесту: Гамлет, вещаю я, который изыскано вежлив со знатными и простолюдинами, груб только с Полонием. Разуверившийся идеалист, он, возможно, видит в родителях своей возлюбленной лишь жалкую попытку природы воспроизвести ее образ................
Неужели не замечали?
Она идет впереди меня по коридору, и медленно рассыпается темный узел волос. Медленный водопад волос. Она чиста и идет впереди, простая и гордая, и так шла она у Данте, простая и гордая, и так, не запятнанная кровью и насилием, дочь Ченчи,
Беатриче, шла к своей смерти:
Мне
Пояс затяни и завяжи мне волосы
В простой, обычный узел.
Горничная говорит, что ее пришлось немедленно отвести в больницу, бедняжка, что она очень, очень страдала, бедняжка, это очень серьезно... Я ухожу из ее опустевшего дома. Слезы подступают к горлу. Нет! Этого не может быть, не так сразу, ни слова, ни взгляда. Нет, нет! Мое дурацкое счастье не подведет меня!
Оперировали. Нож хирурга проник в ее внутренности и отдернулся, оставив свежую рваную рану в ее животе. Я вижу глубокие темные страдальческие глаза, красивые, как глаза антилопы. Страшная рана! Похотливый бог!
И снова в своем кресле у окна, счастливые слова на устах, счастливый смех. Птичка щебечет после бури, счастлива, глупенькая, что упорхнула из когтей припадочного владыки и жизнедавца, щебечет счастливо, щебечет и счастливо чирикает.
Она говорит, что будь "Портрет художника" откровенен лишь ради откровенности, она спросила бы, почему я дал ей прочесть его. Конечно, вы спросили бы! Дама ученая.
Вся в черном - у телефона. Робкий смех, слезы, робкие гаснущие слова... Parler? colla mamma. (Поговори с мамой)... Цып, цып! Цып, цып! Черная курочка-молодка испугалась: семенит, останавливается, всхлипывает: где мама, дородная курица.
Галерка в опере. Стены в подтеках сочатся испарениями. Бесформенная груда тел сливается в симфонии запахов: кислая вонь подмышек, высосанные апельсины, затхлые притирания, едкая моча, черное дыхание чесночных ужинов, газы, пряные духи, наглый пот созревших для замужества и замужних женщин, вонь мужчин... Весь вечер я смотрел на нее, всю ночь я буду ее видеть: высокая прическа, и оливковое овальное лицо, и бесстрастные бархатные глаза.
Зеленая лента в волосах и вышитое зеленой нитью платье, цвет надежды плодородия пышной травы, этих могильных волос.
Мои мольбы: холодные гладкие камни, погружающиеся в омут.
Эти бледные бесстрастные пальцы касались страниц, отвратительных и прекрасных, на которых позор мой будет гореть вечно.
Бледные бесстрастные непорочные пальцы. Неужто они никогда не грешили?
Тело ее не пахнет: цветок без запаха.
Лестница. Холодная хрупкая рука: робость, молчание: темные, полные истомы глаза: тоска.
Кольца серого пара над пустошью. Лицо ее, такое мертвое и мрачное! Влажные спутанные волосы. Ее губы нежно прижимаются, я чувствую, как она вздыхает. Поцеловала.
Голос мой тонет в эхе слов, как тонул в отдающихся эхом холмах полный мудрости и тоски голос Предвенечного, звавшего Авраама. Она откидывается на подушки: одалиска в роскошном полумраке. Я растворяюсь в ней: и душа струит, и льет, и
извергает жидкое и обильное семя во влажный теплый податливо призывный покой ее женственности... Теперь бери ее, кто хочет!..
Выйдя из дома Ралли, я увидел ее, она подавала милостыню слепому. Я здороваюсь, мое приветствие застает ее врасплох, она отворачивается и прячет черные глаза василиска. E col suo vedere attosca l'uomo quando lo vede (Одно ее лицезрение отравляет смотрящего на нее). Благодарю, мессер Брунетто, хорошо сказано.
Подстилают мне под ноги ковры для Сына Человеческого.
Ожидают, когда я войду. Она стоит в золотистом сумраке зала, холодно, на покатые плечи накинут плед; я останавливаюсь, ищу взглядом, она холодно кивает мне, проходит вверх по лестнице, искоса метнув в меня ядовитый взгляд.
Гостиная, дешевая, мятая гороховая занавеска. Узкая парижская комната. Только что здесь лежала парикмахерша. Я поцеловал ее чулок и край темно-ржавой пыльной юбки. Это другое. Она. Гогарти пришел вчера познакомиться. На самом деле из-за "Улисса".
Символ совести... Значит, Ирландия? А муж? Расхаживает по коридору в мягких туфлях или играет в шахматы с самим собой.
Зачем нас здесь оставили? Парикмахерша только что лежала тут, зажимая мою голову между бугристыми коленями. Символ моего народа. Слушайте! Рухнул вечный мрак. Слушайте!
- Я не убежден, что подобная деятельность духа или тела может быть названа нездоровой. Она говорит. Слабый голос из-за холодных звезд. Голос мудрости. Говори. О, говори, надели меня мудростью! Я никогда не слышал этого голоса.
Извиваясь змеей, она приближается ко мне в мятой гостиной. Я не могу ни двигаться, ни говорить. Мне не скрыться от этой звездной плоти. Мудрость прелюбодеяния. Нет. Я уйду. Уйду.
- Джим, милый! Нежные жадные губы целуют мою левую подмышку: поцелуй проникает в мою горящую кровь. Горю! Съеживаюсь, как горящий лист! Жало пламени вырывается из-под моей правой подмышки.
Звездная змея поцеловала меня: холодная змея в ночи. Я погиб!
- Нора!
Ян Питер Свелинк. От странного имени старого голландского музыканта становится странной и далекой всякая красота. Я слышу его вариации для клавикордов на старый мотив: Молодость проходит.
В смутном тумане старых звуков появляется точечка света: вот-вот заговорит душа. Молодость проходит. Конец настал. Этого никогда не будет. И ты это знаешь. И что? Пиши об этом, черт тебя подери, пиши! На что же ты еще годен?
"Почему?"
"Потому что в противном случае я не смогла бы вас видеть".
Скольжение-пространство-века-лиственный водопад звезд и убывающие небеса - безмолвие - безнадежное безмолвие - безмолвие исчезновения - в ее голосе.
Не его, но Варраву.
Запустение. Голые стены. Стылый дневной свет. Длинный черный рояль: мертвая музыка. Дамская шляпка, алый цветок на полях и зонтик, сложенный. Ее герб: шлем, червлень и тупоекопье на щите, вороном.
Посылка: любишь меня, люби мой зонтик.
Джакомо Джойс - Джеймс Джойс
Переклад Ростислава Доценка Хто? Бліде обличчя в обводі густо пахкого хутра. Рухи сором'язкі й нервові. Вона послуговується лорнетом.
Атож. Говорить рвучко. Сміється рвучко. І так само рвучко стріпує повіками.

Письмо павутинчасте, подовгасті й витончені літери, в яких тиха зневага й упокореність: молода особа непересічного походження.

Мене підносить на легкій хвилі беземоційної мови: Сведенборґ, псевдо-Ареопаґіт, Мігель де Молінос, Йоахім Аббас2. Хвиля спадає. Її класна приятелька, вигинаючись гнучким тілом, муркоче безкостою віденською італійщиною: Che coltura!3 Довгі повіки стріпуються - жалке вістря оксамитових очей опікає і тремтить.

Високі підбори глухо поцокують лункими кам'яними сходинками. Зимне повітря в замку, кольчуги на стінах, масивні залізні шоломи над закрутами гвинтових баштових сходів. Легко поцокують підбори, звук високий і глухий. Там хтось унизу - він хотів би поговорити з вами, панно.

Вона ніколи не висякує носа. Манера висловлюватись: чим коротше, тим важливіше.

Заокруглена й дозріла: заокруглена різцем внутрішньородових шлюбів і дозріла в тепличній ізольованості своєї раси.

Рисове поле під Верчеллі4 повите кремовим літнім маревом. Обвислі криси капелюшка затінюють її силуваний усміх. Тіні миготять на силувано усміхненому обличчі, опеченому гарячим кремовим світлом, сірувато-сизі тіні попід вилицями, пасма жовткової жовтизни на вологому чолі, прогіркло жовчний гумор криється за легким прижмуром очей.

Квітка, що вона дала моїй доньці. Благенький дарунок, благенька дарувальниця, благеньке синьожильне дитя5.

Падуя далеко за морем. Мовчазний середній вік6, ніч, морок історії сплять під місяцем на Piazza delle Erbe7. Місто спить. З підворіть темних вулиць очі повій виловлюють блудолюбів. Cinque servizi per cinque franchi8. Темна хвиля чуття, ще, і ще, і ще.
Мій зір померк у мороці, померк,
Померк у мороці, любове.
Ще раз. Годі вже. Темна любов, темна жага. Годі вже. Морок.
Присмерк. Перехід через рiazza. Сірий вечір спадає на розлогі шавлієво-зелені пасовища, безгучно покриваючи все сутінню і росою. Вона ступає за матір'ю незграбно і граційно, кобилиця веде своє кобилятко. У сірому присмерку звільна виокреслюються тендітні й округлі стегна, ніжна, гнучка й худа шия, прегарна голівка. Вечір, супокій, проблиск дива9. . . . . . . Агов! Стайничий! Агов-гов!10

Татусь і дівчатка спускаються з гори на санчатах: султан зі своїм гаремом. Шапки й куртки щільно облягають тіло, теплий від ноги язичок черевичка щільно перетянуто навхрест шнурівкою, коротка спідничина випинається на опуклостях колін. Білий спалах - сніжинка, снігопушинка:
Коли вона поїде знову прогулятись,
Чи зможу я її побачить?11

Я вибігаю з тютюнової крамнички й окликаю її. Вона обертається і пристає, аби вислухати мої плутані слова про уроки, години, уроки, години - і поволі її бліді щоки опалево рожевіють. Ні, ні, не бійся!

Mio padre12: вже найпростіші вчинки її неординарні. Unde derivatur? Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il suo maestro inglese13. Обличчя літнього чоловіка - красиве, розпашіле, з виразно єврейськими рисами і з довгими сивими баками - обертається до мене, коли ми разом ідемо схилом униз. О! Чудово бо сказано: чемність, зичливість, цікавість, довіра, підозра, природність, стареча безпорадність, самовпевненість, відкритість, вишуканість, щирість, осторога, пристрасність, співчуття: чудова суміш. Іґнатію Лойола, та поможи ж мені!14
Це серце пройняте болем і смутком. Воно в любовних муках?
Тонкі хтиві сластолюбні уста: темнокрівні молюски.
З ночі й сльоти я підводжу погляд на повитий млою пагорб. Мла зависає над мокрявими деревами. Світло у горішньому покої. Вона вдягається до театру. Привиди у дзеркалі. . . . . Свічки! Свічки!

Миле створіння. Опівночі після концерту, простуючи вулицею Сан-Мікеле15 вгору, тихенько промовляю ці слова. Та не запалюйся так, Джеймсі! Чи ж не ти це блукав нічної пори дублінськими вулицями, жагливо повторюючи інше ім'я?16

Останки євреїв лежать навколо, гниючи в землі свого священного поля. Тут гробівець її родаків, чорний надмогильний камінь, безнадійна тиша. . . . . Привів мене сюди прищавий Мейсел. Він он за тими деревами стоїть з покритою головою над могилою своєї дружини-самовбивці, все ще дивуючись, як це жінка, що спала в одному з ним ліжку, дійшла до такого кінця17. . . . . Гробівець її родаків і її самої також: чорний надмогильний камінь, безнадійна тиша: все тут готове. Не помирай!
Вона підносить руки, силкуючись защібнути на потилиці чорну серпанкову сукню. Але хоч як натужується, це їй не вдається. Вона мовчки задкує до мене. Я підношу руки, щоб допомогти: її руки опускаються. Я тримаю тонкі, як павутинка, крайчики сукні і, защібаючи сукню ззаду, бачу крізь прорізи чорного серпанку гнучке тіло під оранжевою сорочкою. Стьожки сповзають з плечей і сорочка поволі спадає: гнучка гладка голизна мерехтить сріблястою лускою. Сорочка помалу зсувається гладким вилощеним сріблом виточених сідниць і над борозенкою, де тьмяно-срібляста тінь. . . . Пучки холодні, тихі й рухливі. . . . Дотик. Дотик.
Ледь чутний бездумний безпорадний і слабенький віддих. Але нахилися й почуй: голос. Горобець під Джаґернаутовою колісницею своїм трепетом благає буревладця землі18. Будь ласкав, пане Боже, велій пане Боже! Прощавай, велій світе! . . . . . . Aber das ist eine Schweinerei!19
Величезні банти на її чепурних бронзуватих черевичках: шпори розпещеної пташки.
Пані їде швидко, швидко, швидко. . . . . Чисте повітря на гірській дорозі. Вільготно пробуджується Трієст: вільготне сонячне світло над хаотичним скупченням черепахуватих дахів, покритих брунастою черепицею; гурма розпластаних хробаків у чеканні національного визволення20. Красунчик підводиться з ложа жінки коханця своєї жінки: терноока господиня вже схопилася і снує туди-сюди з блюдечком оцтової есенції в руці ..... На гірській дорозі чисте повітря і тиша: тільки цокіт копит. Дівчина верхи на коні. Гедда! Гедда Ґаблер!21
Торгівці розклали на своїх вівтарях перші фрукти: зеленуваті ще цитрини, пацьоркові вишні, безстрамно розчервонілі персики зі стріп'ям листочків. Вуличкою, де обабіч лотки з парусиновим накриттям, проїжджає карета, спиці коліс поблискують на сонці. Дорогу! В кареті її батько з сином. У них совині очі й совина мудрість. Сов'яча мудрість в очах обидвох, задуманих над їхньою наукою. "Summa contra Gentiles"22.

Вона гадає, що італійські достойники мали підстави витягти з партеру Етторе Альбіні, критика із газети "Secolo", котрий не підвівся, коли оркестр заграв королівський марш23. Про це була мова за вечерею. Авжеж! Вони люблять свою батьківщину, якщо тільки певні, де саме їхня батьківщина.

Вона вслухається: дівчина ще й як розважлива.

Спідниця, підкинута рвучким порухом коліна; біле мереживо, окраєць спідньої спідниці, задертої трохи надміру; нога обвита павутинчастою панчохою. Si pol?24
Я стиха граю, легенько наспівуючи тужливу пісню Джона Давленда25. Гірке прощання: мені також не хочеться прощатись. Той вік тут і зараз. Тут очі, розчахнуті з мороку жаги, затьмарюють проблиск передсвіту, а блищики в них - від брудноти, якою повниться вигрібна яма перед палацом слинтявого Якова26. Тут бурштинові всі вина, приглушені ніжні мелодії, горда павана27, родовиті панії, що жадливими устами приманюють зі своїх лоджій, і сіфілісні бабеги, і молоді жіночки, поступливі власним спокусникам, яких у них без ліку28.

Над світанковим Парижем поволока вогкого весняного ранку, в якій пливуть слабкі запахи - ганус, волога тирса, гаряче хлібне тісто,- коли я перетинаю міст Сен-Мішель29, тільки-но пробуджені сталево-сині води студять мені серце. Вони хлюпочуть і припадають до острова, на якому люди живуть від кам'яного віку. . . . . Темно-рудуватий морок у просторому храмі з химерною ліпнявою. Холодно, як того ранку: quia frigus erat30. На приступках дальнього високого вівтаря, оголеного, мов тіло господнє, розпластались священнослужителі у тихій молитві. Над ними підноситься голос когось невидимого, що наспівно читає з Осії. Haec dicit Dominus: in tribulatione sua mane consurgent ad me. Venite et revertamur ad Dominum31. . . . . . Вона стоїть поряд мене, бліда й промерзла, окрита сутінками з гріховно темної нави, тонкий її лікоть дотикається мого плеча. Плоть її ще пам'ятає дрож того вогкого мрячного ранку, квапливий рух смолоскипів, жорстокі очі32. Душа її повна смутку, вона тремтить і ладна заплакати. Не плач за мною, о діво єрусалимська!

Я викладаю Шекспіра тямковитому Трієстові33: Гамлет, мовлю я, котрий якнайчемніше ставиться і до шляхетних панів, і до простолюду, грубуватий в стосунках лише з Полонієм. Розчарованому ідеалістові, йому, можливо, в батьках його коханої бачиться тільки гротескна спроба природи відтворити її образ34. . . . . . . . . . . Невже ви цього не завважили?
Вона ступає коридором поперед мене, і з кожним кроком поволі розсупонюється і опадає темний вузол її волосся. Воно поволі вивільнюється й опадає. Не вічуваючи цього, вона ступає переді мною, проста й горда. Так ступала вона у Данте, проста й горда, і так само, незаплямована ні кров'ю, ні насильством, простувала Беатріче, дочка Ченчі35, до своєї смерті:
.....Затягни
Мій пояс і волосся зав'яжи
Простим узлом.

Покоївка каже, що її, poveretta36, довелося зразу везти до шпиталю, і що вона, poveretta, сильно страждала, і що це дуже-дуже серйозно. . . . . Я віддаляюся від її спорожнілого дому. У мене таке відчуття, що я ось-ось заплачу. Але ж ні! Цього не може бути, щоб отак відразу, без жодного слова, без погляду. Ні, ні! Певно таки, моє чортове щастя не підведе мене!

Оперували. Хірургів ніж втявся в її нутрощі й вистромився, залишивши по собі свіжу гостру рану в неї на животі. Я бачу її округлі темні очі, сповненні страждання, - очі гарні, як в антилопи. О жорстока рана! Хітливий Боже!

Вона знов у своєму кріслі біля вікна, щасливі слова на устах, щасливий сміх. Пташка щебече після бурі, щаслива, що її мале безпретензійне життя вирвалося з пазуристих лабет епітелиптичного владики й життєдавця, щебече щасливо, щебече й джерґоче від щастя.

Вона каже, що якби "Портрет художника" був відвертий лише задля відвертості, то вона б запитала у мене, навіщо я дав його їй читати37. О, ти б спитала б, таки спитала? Пані едукована.

Вся в чорному вона стоїть біля телефону. Тихий осторожливий сміх, тихий плач, тихі слова, що раптово уриваються. . . . Parler? colla mamma38. . . . Ходи! Ціп-ціп! Ходи! Чорна молоденька курочка налякана: трохи підбігає і раптом зупиняється, тихий осторожливий схлип: вона плаче за своєю мамою, огрядною куркою.
Гальорка в оперному театрі. Стіни в патьоках, на них проступає вільга. Симфонія запахів перетоплює в собі хаотичне згромадження людської плоті: кислий сморід пахов, вичавлені апельсини, затхлі масті для грудей, рідина розтирати тіло, сірчастий дух від часникової вечері, бридкі фосфоренційні гази, пряне пахно камеді, дразливі випоти дозрілих до заміжжя і вже заміжніх жінок, мильна смердота чоловіків. . . . . . Цілий вечір я не спускав з неї очей, цілу ніч я бачитиму її: заплетене кружком волосся на маківці, оливкове довгасте лице, спокійні погідні очі. Зелена стрічка у волоссі і зеленим вигаптувана сукня: барва оманливої надії, яку дає рослинне люстро природи і буйна трава, це надмогильне волосся.
Мої слова в її сприйнятті: холодні гладенькі камінці, що тонуть у трясовинні.
Ці бліді холодні пучки пальців торкалися сторінок бридких і прегарних39, на яких моя ганьба пашітиме довіку. Бліді й холодні й непорочні пучки. Чи ж вони ніколи не грішили?
Її тіло не має запаху: квітка без аромату40.

На сходах. Холодна тендітна рука: сором'язкість, мовчання: темні, млостю наповнені очі: втома.
Виткі кільця сірих випарів на вересовому пустищі. Обличчя її, таке сіре й похмуре. Вогке й сплутане волосся. Її вуста лагідно доторкаються, чутно, як вона зітхає. Поцілувала.
Голос мій завмирає, поглинутий луною слів, як завмирав поміж лунких горбів обтяжений мудрістю голос Предвічного, коли він промовляв до Авраама41. Вона відкидається на подушки під стіною: риси одаліски в розкішній напівтьмі. Її очі ввібрали мої думки: і душа моя розчиняється в ній, і струменить, і ллє, і сочиться рідким і рясним сім'ям у вологу теплінь поступливо закличної теміні її жіночності. . . . . . А тепер бери її, хто хоче! . . . .
Виходячи з будинку Раллі42, я раптом натикаюсь на неї, коли ми обоє подаємо милостиню сліпому жебракові. У відповідь на моє несподіване вітання вона відвертається й ховає чорні василіскові очі. E col suo vedere attosca l'uomo quando lo vede43. Дякую за влучні слова, мессере Брунетто.
Стелять мені під ноги килими для Сина Людського44. І чекають, коли я проходитиму. Вона стоїть у жовтуватому сутінку зали, на її похилих плечах плед від холоду; я зупиняюсь і здивовано оглядаюся, а вона недбало вітається зі мною і рушає сходами нагору, скоса приснувши в мене пекуче трутним позирком.
Дешеве зім'яте зелене покривало на канапі. Вузька паризька кімнатина45. Щойно тут лежала перукарша. Я поцілував її панчоху й крайчик темно-іржавої запорошеної спідниці. Це інша. Вона. Вчора прийшов познайомитись зі мною Ґоґарті46. Власне, через "Улісса". Символ інтелектуальної свідомості. . . . Отже, Ірландія? А чоловік? Прогулюється коридором в пантофлях або грає сам з собою в шахи. Чому нас тут залишили? Щойно тут лежала перукарша, затиснувши мою голову між своїх горбистих колін. . . . Інтелектуальний символ моєї раси. Слухайте! Запався навислий морок. Слухайте!
- Хто зна, чи таку діяльність розуму або тіла можна назвати нездоровою... -
Вона говорить. Слабкий голос з-поза холодних зірок. Голос мудрості. Кажи далі! Скажи ще раз, хай я помудрішаю! Такого голосу я ніколи досі не чув.
Вона зміїно підсувається до мене на тій дешевій канапі. Мені несила ані ворухнутися, ані озватись. Звивисте наближення зоревродженої плоті. Перелюбство мудрості. Ні. Я піду. Піду.
- Джіме, любий!.. -
М'які пожадливі уста цілують мене у ліву пахву. Звивистий цілунок розбурхує міріади кровоносних судин. Вогонь опікає мені жили. Я зморщуюсь, мов охоплений полум'ям листок! Вогненне жало вистрілює з моєї правої пахви. Зоряна змія поцілувала мене: холодна змія ночі. Я загинув!
- Норо!..47 -

Ян Пітерс Свелінк48. Через дивне ім'я давнього голандського музики вся краса давніє й даленіє. Я чую його варіації для клавікордів на давній мотив: Молодість минає. У тьмяному тумані давніх звуків з'являється слабенький проблиск світла: ось-ось озветься голос душі. Молодість минає: оце вже кінець. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. І що тоді? Пиши про це, хай тобі чорт, пиши! Що ж бо інше здатний ти робити?

"Чому?"
"Тому що інакше я не змогла б тебе побачити"49.
Минуще - простір - віки - тьмище зір - і зникомі небеса - безрух - і ще глибший безрух - безрух зникнення - і її голос.

Non hunc sed Barabbam!50

Неготовність. Голі стіни. Студене денне світло. Довгий чорний рояль: труна для музики. На його краєчку жіночий капелюшок, оздоблений червоною квіткою, і парасолька, складена. Її герб: шолом, червлень і тупий спис на щиті - чорного кольору51.

Прилога52: Люби мене, люби й мою парасольку.


Примітки
1. Назва твору (зіталійщене написання імені Джеймс як Джак?мо і автентичне написання прізвища Джойс), а також вживання в тексті стосовно героя розмовного імені Джім та пестливого Джеймсі і звертання до Нори (ім'я дружини письменника) дозволяє з великою правдоподібністю робити висновок про неприховану його автобіографічність. Це при тому, що цілу низку ситуацій в цьому творі, жанрово близької до новели (стилістично дуже своєрідної, з незвичною поетикою для літератури початку ХХ сторіччя), домислено і "доуявлено" на догоду композиційній цілості, але безвідносно до біографічних реалій автора.
Події, тут описані, відносяться десь так до проміжку між серединою 1911 року та серединою 1914-го, хоч реальна Амалія, дочка багатого трієстського промисловця-єврея Леопольда Поппера, була ученицею Джойса в 1907-8 роках (коли він заробляв собі на прожиття викладанням англійської мови) і після 1909 року, за свідченням її родичів, з ним не зустрічалася.
Часом остаточного завершення цього твору відомий Джойсознавець Річард Елман (котрий уперше опублікував "Джакомо Джойса") вважає орієнтовно передосінь 1914 року. В усякому разі, у 1915 році Джойс, переїжджаючи з Трієста до Швейцарії, залишив поміж інших своїх паперів і автограф "Джакомо Джойса" братові Станіславу і пізніше ніколи вже до цього рукопису не повертався. (Тут і далі коментар перекладача).
2. Сведенборґ Еммануель (1688 - 1772) - шведський натураліст, теософ. Псевдо-Ареопаґіт (І стор.) - афінський єпископ Діонісій Ареопаґіт, що йому було приписано низку теологічних творів, написаних у V стор. Міґель де Молінос (1628-96) - іспанський містик і аскет, засновник квієтизму, релігійно-етичного вчення, в основі якого споглядальне ставлення до світу. Аббас Йоахім (1145 - 1202) - італійський теолог.
3. Яка культура! (італ.)
4. Верчеллі - місто на північному заході Італії.
5. У цих двох реченнях парафраз назви вірша Дж.Джойса "Квітка, дана моїй доньці" (1913) і повтор епітета "благенький", наявного в тексті цього вірша.
6. Обігрування терміну "середні віки" (стосовно історії) і "середній вік" (стосовно героя твору).
7. Буквально - "майдан трав" (йдеться про ринковий майдан у Падуї).
8. П'ять послуг за п'ять франків (італ.).
9. Цей абзац майже дослівно повторюється в 14 розділі роману "Улісс" (виданий 1922 р.).
10. "Агов!... Агов-гов!" - Ці вигуки нагадують перегукування Марцелла і Гамлета у сцені з привидом (Шекспір "Гамлет", дія І, сцена V).
11. Трохи змінені рядки з вірша англійського поета Вільяма Кавпера (1731 - 1800) "Джон Ґілпін".
12. Мій отче (італ.).
13. Звідки б це? (латин.) Моя дочка захоплюється своїм учителем англійської мови (італ.).
14. Іґнатій Лойола (1491? - 1556) - засновник ордену єзуїтів, автор твору "Духовні вправи" про систему виховання людської особистості в цілковитій покорі церковним вимогам. По допомогу до Лойоли звертається також герой "Улісса" Стівен, коли розмірковує про Шекспіра.
15. На вулиці Сан-Мікеле мешкала Амалія Поппер, одна з учениць Джойса, в яку він закохався.
16. Чи не ім'я Нори, своєї майбутньої дружини, повторював герой?
17. Це задокументований факт, коли така собі трієстянка Ада Мейсел справді наклала на себе руки в 1911 році.
18. Джаґернаут (точніше Джаґаннатха), дослівно "володар всесвіту", - одне з втілень Вішну-Кришни в давньоіндійській релігії. У найбільшому святі на честь Джаґернаута його статую вивозять на величезній 16-ті колісній колісниці, під яку часом кидаються в екстазі богомольці.
19. Та це ж свинство! (нім.).
20. У дещо перефразованому вигляді цей епізод - уже стосовно ранкового Парижу - повторено в 3 розділі "Улісса".
21. Гедда Ґаблер - героїня однойменної п'єси норвезького драматурга Г.Ібсена (1828 - 1906).
22. "Сума проти поган" - одна з основних праць філософа й теолога Томи Аквінського (1225? 1226? - 1274), в якій спробувано більш-менш раціонально викласти християнське віровчення. У Джойса в цьому реченні ніби іронічний натяк на іудейський талмуд.
23. Етторе Альбіні (1869 - 1954) - багатолітній співробітник римської соціалістичної газети "Аванті" ("Вперед"), якого тут помилково приписано до туринської газети "Секоло" ("Вік"). Згаданий епізод стався в театрі "Ла Скала", коли там давали доброчинний концерт на користь загиблих італійських вояків у загарбницькій війні в Лівії. Автор італійського "Королівського маршу" - композитор Джузеппе Ґабетті (1796 - 1862).
24. Точніше - "Si puo?" - "Дозвольте? (італ.). Це перші слова Тоніо в пролозі опери Руджеро Леонковалло (1857 - 1919) "Паяци".
25. Джон Давленд (1563? - 1626) - англійський лютніст і композитор. Можливо, тут натяк на твір Давленда "Тепер і справді я мушу прощатись" або ж на "Прощальний вірш" англійського поета Роберта Герріка (1591 - 1674), слова з якого "не хочеться прощатись" збігаються з тим, що сказано у Джойса.
26. Англійський король Яків (точніше, Джеймс, 1566 - 1625) був нерішучий і сумнівний, як політик, чим і спричинено зневажливий епітет Джойса до цього монарха.
27. Павана - старовинний бальний танець.
28. Описово цей епізод пов'язаний з Ковен-Гарденом, площею в Лондоні, на якій у 1661 - 1974 роках існував головний ринок продовольчих товарів і квітів; довкруг площі були лоджії, про які згадує Стівен у "Портреті художника замолоду" (напис. 1904-14 рр.), де в трохи зміненому вигляді зустрічається такий саме опис.
29. Мабуть, не випадково наводяться у Джойса ці споріднені назви мосту Сен-Мішель у Парижі й вулиці Сан-Мікеле у Трієсті.
30. "Було бо холодно" (латин.; Євангеліє від Йоана, 18, 18) Тут і далі Біблія цитується за виданням: "Святе письмо старого і нового завіту", 1992: "Слуги і сторожа, що вогонь розклали, стояли там і грілися, було бо холодно".
31. "Господь сказав: У своїй біді шукатимуть мене ретельно. Ходіть, до Господа повернімося (латин.; Осія, 3, 1; 5, 15; 6, 1).
32. Дослідники вбачають тут натяк на сцену зради Іісуса Юдою: "І відразу ж, коли він ще говорив, прибув Юда, один з дванадцятьох, а з ним юрба з мечами та киями..." (Марко, 14, 43).
33. Лекції про В.Шекспіра Джойс викладав у Трієсті з листопада 1912 по лютий 1913 року.
34. Аналогічну думку висловлює Стівен в "Уліссі" у своїх розмірковуваннях про Шекспіра.
35. Йдеться про Беатріче, героїню "Божественної комедії" Данте, і Беатріче, героїню драми П.Б.Шеллі "Ченчі", засуджену на смерть за вбивство батька, котрий вчинив наругу над нею; наведена нижче цитата - з цієї п'єси.
36. Бідолашна (італ.).
37. На основі цих Джойсових слів Р.Елман вважає, що Амелія читала 3 розділ "Портрета художника замолоду", передрукований на машинці у червні 1914 року.
38. Поговори з мамою (італ.).
39. Протиставлення бридкого й прегарного, можливо, навіяне словами відьом у кінці І сцени І дії драми Шекспіра "Макбет"; в українських перекладах (і Ю.Корецького, і Бориса Тена) ці слова оригіналу передано не зовсім точно.
40. Не виключено, що цей образ запозичено з одного рядка 130 сонету Шекспіра.
41. Натяк на звертання Бога до Авраама (Буття, 12 і далі).
42. Йдеться про барона Амброджо Раллі (1878 - 1938), власника палацу на площі Скоркола в Трієсті.
43. "Вже сам погляд на неї отруює глядача" (італ.) - слова італійського перекладу книжки флорентійського письменника Брунетто Латіні (бл. 1220-94), написаної французькою мовою під час перебування його вигнанцем у Франції. Назва її - "Книжка скарбів", це своєрідне зібрання середньовічних знань.
44. Тут маємо іронічне переосмислення опису прибуття Іісуса до Єрусалиму: "А многота стелила свою одежу на дорозі, інші ж - віття, нарізане в полі" (Марко, 11,8).
45. На думку біографів Джойса, його паризька зустріч з Амалією - це уявний, сказати б, образ, а виразно заземлений антураж героїні свідчить про те, що, чим ближче до кінця твору, постать її все більше депоетизується.
46. Олівер Джон Ґоґарті (1878 - 1957) - ірландський поет, дублінський лікар, друг і вічний сперечальник Джойса (а також прототип Бака Малліґана в "Уліссі").
47. Нора - ім'я дружини Джойса і водночас героїні п'єси Г.Ібсена "Ляльковий дім"; тут це ніби вияв розпачу й надії (втрата кохання і порятунок у коханні). Весь цей паризький епізод становить немовби начерк 15 розділу "Улісса", де змальовано сплеск розбуялої підсвідомості.
48. Ян Пітерс Свелінк (1562 - 1621) - голандський композитор і органіст; одна з його пісень називається "Молодість минає".
49. Цю фразу повторює героїня Джойсової п'єси "Вигнанці" (1918), але зовсім в іншому емоційному контексті.
50. "Не його, але Варавву!" (латин.; Йоан, 18, 40). Це наче вислів опосередкованого усвідомлення зрадництва кохання, кінця надій і сподівань. Звідси й образ роялю (трохи нижче), як "труни для музики" в уяві розчарованого в усьому героя.
51. Описаний тут герб збігається з гербом В.Шекспіра. З огляду на це можна вважати, що на відміну від заземлення образу героїні в попередніх епізодах, тепер її ніб підноситься до чогось "вічного" (єдність протилежностей, така притаманна поетиці й світобаченню Джойса).
52. Ця фраза, "прилога" (як називали в давнину додаток до основного тексту книги) - свідома іронізація сюжету від драматизму мало не до фарсу, характерна взагалі для Джойсового стилю, особливо в "Уліссі".

Джакомо Джойс
Переклад Р. СемківаХто? Бліде обличчя в рамці важкого запашного хутра, її руки сором’язливі та нервові. Вона носить пенсне. Так: коротка мова. Короткий смішок. Короткий покліп повік.
Ажурне плетиво почерку, видовжене й гарне, позначене тихим презирством і смиренням: молода шляхетна особа.
Підіймаюся на легкій хвилі прохолодної розмови: Сведенборґ, псевдо-Ареопагіт, Мігуель де Молінос, Йоахім Аббас1. Хвиля перейшла, її шкільна подруга, вигинаючи своє гнучке тіло, муркоче на безкостому віденському варіанті італійської: Che coltura!2 Довгасті повіки зненацька здригаються: пекуча голка погляду тремтить та жалить з фіолетових зіниць.
Високі каблучки вистукують пустку на лунких кам’яних сходах. Холодний дух замку, порозвішувані лати, грубої роботи залізні канделябри на завитках звивистих різьблених сходів. Стукіт-тукіт каблучків, різкий та пустий звук. Дехто внизу хотів би говорити з вами, пані.
Вона ніколи не сякається. Форма розмови: якнайменше заради щонайбільшого.
Виплекана і визріла: виплекана добором родових шлюбів та визріла в теплиці замкнутості її раси.
Рисовий лан біля Верчеллі3 у рожевому літньому мареві. Поля її понурого капелюшка затінюють її фальшиву посмішку. Тіні плямують її фальшиво всміхнене лице, розпашіле від важкого рожевого сяйва, сірі, кольору вакцини тіні під вилицями, жовтаві пасма довкола спітнілих брів, жовчний сарказм чатує в мертвоті її очей.
Квітка, подарована нею моїй дочці. Тендітний подарунок, тендітна дарувальниця, тендітне блакитновенне дитя4.
Падуя далеко по той бік моря. Тихе середньовіччя5, ніч, пітьма історії6 спочиває під місяцем на Piazza della Erbe7. Місто спить. Під арками темних вулиць біля ріки очі шльондр вистежують запізнілих перехожих. Cinque servizi per cinque franchi8. Темна хвиля відчуттів, знову, і знову, і знову.
Мої очі не зрять крізь пітьму, мої очі не зрять,
Мої очі не зрять крізь пітьму кохання.
Знову. Досить. Темна любов, темне жадання. Досить. Темрява.
Сутінки. Перетинаючи piazza9. Сірий присмерк опадає на широкі шавлієві луки, тихо ронячи тінь та росу. Вона йде вслід за матір’ю із незграбною граційністю, кобила веде своє лоша-лошичку. Сіра сутінь м’яко огортає витончені й стрункі стегна, покірну схилену ніжну шийку, довершеної форми череп. Присмерк, спокій, розчарування... Агей! Стайничий! Агей-но!10
Батечко і дівчатка летять з гори верхи на санчатах: Великий Турок і його гарем. Щільно закутані в шапочки й пальтечка, черевички вправно зашнуровані хрест-навхрест поверх теплого похітливого язичка, коротка спідничка обтягує круглі кульки колін. Білий спалах, пушинка, сніжинка:
Якщо вона поїде знов. Я б бачити хотів!11
Вибігаю хутко з тютюнової крамниці і кличу її на ім’я. Вона обертається і, спинившись, слухає мої метушливі слова про уроки, години, години, уроки: і повільно її бліді щоки запалюються привітним опалевим рум’янцем. Ні, ні, лиш не лякайся!
Міо padre12, вона виказує найпростіші знаки уваги. Unde derivatur?13 Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il sue maestro inglese14. Обличчя старого чоловіка, привабливе, рум’яне, з підкреслено єврейськими рисами та довгими білими пейсами, звертається до мене, доки разом спускаємося з пагорба. О! Добре сказано: ввічливість, доброзичливість, допитливість, довіра, підозра, природність. Стареча безпомічність, упевненість, відвертість, витонченість, щирість, застереження, пафос, співчуття: досконала суміш. Ігнатію Лойоло, Швидше, допоможи мені!
Це серце хворе й сумне. Розіп’ятий коханням?
Подовгасті, розпусні, розтлінні вуста: молюски темної крові15
Летюча мряка над пагорбом, коли я виринув з ночі та бруду Нерухома мряка на вогких деревах. Світло у горішній кімнаті. Вона одягається, щоб іти на виставу. Привиди в дзеркалі. Свічок! Свічок!
Викохане створіння. Опівночі, після музикування, всю дорогу по via San Michele16, ніжні слова. Обережніше, Джеймсі! Чи ти ніколи не ходив нічними вулицями Дубліна, вихлипуючи інше ім’я?17
Трупи євреїв18 гниють довкола мене в плісняві їхньою святого поля. Це могила її народу, чорний камінь, тиша без надії... Цей звідник Мейзель привів мене сюди. Він он за тими деревами стоїть з покритою головою над могилою своєї жінки-самогубниці19, дивуючись, як людина, що спала з ним в одному ліжку, могла дійти такого кінця. Могила її народу і її власна: чорний камінь, тиша без надії: все готово. Не помирай!
Вона підіймає руки в намаганні застебнути на спині свою чорну сукню. їй не вдається, ні, їй не вдається. Вона мовчки присувається спиною до Мене. Я підіймаю руки допомогти їй: її руки опадають. Я беру податливі краї сукні і стягую їх, щоби застебнути, я бачу у відвороті чорної тканини згин її тіла, вгорнутий у помаранчеву спідню сорочку. Бретельки біжать по її плечах якірними канатами і повільно спадають: гнучке гладеньке оголене тіло переливається сріблястими лусочками. Сорочка повільно опадає з випещеного точеного срібла струнких ягодиць, оголюючи заглибинку між ними, тьмяна срібна тінь... Пальчики, холодні і безсоромні і торкають... Дотик, дотик...
Слабке, жалюгідне, безпомічне й переривчасте дихання. Але напружся і почуй голос. Горобчик під колісницею Джаггернаута20, стрясаючий стрясач землі. Будь ласка, пане Боже, великий пане Боже! Прощай, великий світе!..
Aber da ist eine Schweinerei!21
Високий підйом її витончених бронзового кольору черевичків: остроги випещеної в неволі птиці.
Леді йде крок-ще-крок-ще-крок... Чисте повітря гірської дороги. Трієст спроквола просинається: сире сонячне світло над купою дахів брунатної черепиці, запах тестюдоформу; спільнота блощиць у прострації чекає національного визволення. Belluomo22 підіймається з ліжка жінки коханця своєї жінки, заклопотана домогосподарка збуджена, терноока, блюдце оцту в її руках... Чисте повітря і тиша гірської дороги; скбки копит. Дівчина верхи. Ґедда! Ґедда Ґаблер!23
Крамарі пропонують на своїх вівтарях перші фрукти: лимони у зеленавих цятках, коштовні черешні, оганьблені персики з порваним листям. Візок проїжджає повз ряди полотняних яток, його шпиці обертаються в блиску та сяєві. Дорогу! її батько та його син сидять у візку. У них совині очі та совина мудрість. Совина мудрість зорить з їхніх віч, помножуючись наукою їхньої Summa contra gentiles24.
Вона думає, італійські панове були праві, коли виштовхали Етторе Альбіні25, критика Secolo, з партеру за те, що він не піднявся, коли оркестр грав Королівського марша. Вона чула про це за вечерею. У! Вони люблять свою країну, якщо тільки вони достатньо впевнені, котра це країна.
Вона слухає: досить розсудлива незайманиця.
Спідниця закочена несподіваним рухом коліна: білий мережаний край спідньої сорочки задерто понад міру, павутина панчох на ногах. Si роl?26
Спроквола підспівуючи, легко награю27 мляву пісеньку Джона Довланда28. Гіркота розлуки29: мені теж гірко іти. Той вік присутній тут і тепер. Тут відкриті від темряви жадання очі, бо потьмарюють рожевіння сходу, їх мерехтіння — це ряхтіння піни, що вкриває вигрібну яму двору плаксія Джеймса30. Ось є бурштинові вина, помираючі потоки солодкого повітря, горда павана, шляхетні жіночки, що заграють до вас зі своїх балконів31, вицмокуючи ротами, смердючі селючки та молоді дружини, що, грайливо опираючись, знову й знову стискають у обіймах своїх пожаданців.
У сирому мареві весняного ранку ледве чутні запахи пливуть ранковим Парижем: насіння, вогка тирса, гарячий хлібний заміс: а коли я перетинаю Pont Saint Michel, сталево-блакитні води каналу охолоджують моє серце. Вони плюскотять та набігають на острів, на якому людина живе ще од кам’яного віку... Рудувата похмурість просторої величезної церкви. Холодно, як і того ранку: quiafrigus еras32. На східцях далекого високого вівтаря, голого, як Тіло Господнє, лежать священики в прострації слабкої молитви. Голос невидимого читця підіймається, інтонуючи урок із Осії: Hаес dicit Dominus: in tribularione sua mane cotmirgent ad me. Venire er revertumur ad Dominum...33 Вона стоїть поруч мене, бліда та холодна, сповита тінями гріховно-чорного нефу, її лікоть у моїй руці. Її плоть викликає дрож того сирого туманіючого ранку, нишпорливі ліхтарі, жорстокі очі34. Її душа сповнена смутку, тремтить і, певно, плакатиме. Плач не по мені, о дочко єрусалимська!
Я тлумачу Шекспіра тямущому Трієсту35: Гамлет, цитую, котрий сама простота і ввічливість аж до шляхетності, є грубим лише з Полонієм. Можливо, роз’ятрений ідеаліст, він здатен бачити в батьках коханої лише гротескні намагання природи відтворити її образ... Записали?
Вона йде переді мною вздовж коридору, і, доки вона йде, вузол її волосся повільно розгортається і. розсипається. Волосся, що повільно розгортається і розсипається. Вона не знає про це і йде переді мною проста і гордовита. От так само вона йшла перед Данте в своїй простій гордості, і такою ж, не заторкнутою кров’ю та насильством, дочка Ченчі, Белтріче36, йшла на смерть:
...Зав’яжи
Мій пояс мені, й затягни це волосся
У вузол простий37.
Служниця каже мені, що вони змушені були одразу ж забрати її геть до лікарні poveretta38, і що вона так страждала, так страждала, poveretta, це ж певна смерть... Йду геть від її спустілого будинку. Відчуваю, що ще трохи, й заплачу. О ні! Цього не станеться, в одну хвилину, жодного слова, жодного погляду. Ні, ні! Пекельна моя удача, звісно, допоможе мені.
Прооперована. Ніж хірурга увійшов у її лоно і відступив, залишаючи по собі на її животі свіжий нерівний рубець. Я бачу її темні, повні страждання очі, прекрасні, як очі антилопи. О жорстока рано! Похітливий Боже!
Знову в її кріслі біля вікна, щаслива розмова, щасливий сміх. Пташина щебече після бурі, щаслива, що її маленьке, дурненьке життя випурхнуло з чіпких пальців епілептичного пана та творця долі, щебече щасливо, щебече та цвірінькає щасливо.
Вона каже, що якби Портрет митця був щирий лише заради самої щирості, вона б запитала, чому я їй дав його читати. Чи запитала б, запитала б? Книжна панна.
Вона стоїть біля телефону, зодягнена в чорне. Короткі знічені смішки, короткі скрики, знічена мова зненацька уривається... Parlero colla mamma...39 Ти де? Куд-куд- де? Чорняве курчатко налякане: зненацька уриває, короткі знічені скрики: воно плаче за своєю мамцею, досвідченою квочкою.
Гальорка. Підмоклі стіни сочаться вогкістю. Симфонія запахів сплавляє в одну купу безладні людські форми: прокислий сморід пахвин, вичавлених помаранчів, відталих тілесних кремів, туалетної води, сірчаний віддих густо засмаченої часником вечері, смердючі гази, дешеві духи, насичений піт готового до заміжжя та заміжнього жіноцтва, затхлий запах мужчин... Увесь вечір я спостерігав її, всю ніч я бачитиму її: заплетене та укладене волосся, і оливкового кольору овал обличчя, і спокійні, м’які очі. Зелена стрічка на її волоссі та зеленим вишивана сукня на її тілі: наче рослина в теплиці або ж соковита трава, волосся могил.
Мої слова в її мозку: холодне шліфоване каміння, що кане в трясовину.
Ті тихі холодні пальчики торкались сторінок, потворних і прекрасних40, на яких мій сором палатиме вічно. Тихі, холодні та чисті пальчики. Чи вони ніколи не помилялися?
Її тіло не має запаху: це квітка без запаху41.
На сходах. Холодна тендітна рука: сором’язливість, тиша: темні, сповнені знемогою очі: втома,
Кільця сизого туману клубочаться над вересовим степом. Її обличчя тепер сіре та мертвотне! Вогке скуйовджене волосся. Її губи м’яко торкаються, її уривчасте дихання пронизує. Поцілувала.
Мій голос помирає в луні власних слів, помирає, немов стомлений мудрістю голос Вічного поклику, що озвався був до Авраама42, відлунюючи на пагорбах. Вона відкидається на подушки під стіною, як одаліска, розкішна у своїй непізнаності. Її очі випили мої думки: і моя душа, розчиняючись, струмує всередину вологої, теплої привітної та звабної темряви її жіночого єства, і сповнюється, і проливається рясним насінням.... Тепер беріть її, хто хоче...43
Випадково зустрів її, виходячи з будинку Раллі44, коли ми обоє подавали милостиню сліпому жебракові. Вона відповіла на моє несподіване привітання, поглянувши та відвівши геть свої чорні василіскові очі. Е col suo vedere attosca І 'йото quando lo vede45. Спасибі, що замовили слово, месір Брунетто.
Вони постеляють мені під ноги килими для Сина Чоловічого46. Вони чекають мого приходу. Вона стоїть у жовтавому затінку зали, плед вберігає від холоду її округлі плечі: і коли я спиняюся в зачудуванні й оглядаюся довкола, вона холодно вітає мене і йде вгору сходами, виплескуючи на мене за мить млявим у пів ока поглядом міцний агатовий відвар своєї злості.
М’яка зіжмакана штора горохового кольору затуляє вікно. Вузька паризька кімната. Щойно тут лежала перукарка. Я цілував її панчоху та оборку її чорної запиленої спідниці. Та це інша. Вона. Гогарті47 приходив учора, хотів, щоб його відрекомендували. А все "Улісс". Символ інтелектуальної совісті. Отже Ірландія? А чоловік? Крокує коридором у м’яких тапках або грає сам із собою у шахи?48 Чому нас тут залишено? Тут щойно лежала перукарка, стискаючи мою голову поміж своїми кулястими колінами.... Інтелектуальний символ моєї раси. Слухайте! Пустку й темряву повалено. Слухайте!49
—Я не впевнена, що така активність розуму чи тіла може бути названа нездоровою.
Вона говорить. Слабкий голос із-за холодних зір. Голос мудрості. Скажи! О, скажи знову, зроби мене розумним. Цього голосу я ніколи не чув.
Звивається у напрямку до мене-через всю зіжмакану кімнату. Не можу рухатися чи говорити. Кільчасте переповзання зореродної плоті. Перелюб мудрістю. Ні. Я піду. Я таки піду.
—Джіме, коханий!
М’які губи смокчуть, цілують мене під лівою пахвою: кільчастий цілунок запалює міріад судин. Я горю! Я скручуюсь, немов палаючий листочок. З-під моєї лівої пахви бухає ікласте полум’я. Зоряна гадюка поцілувала мене: холодна нічна гадюка. Мені кінець!
—Норо!50
Ян Пітере Свелінк51. Химерне ім’я старого голландського музики змушує все звучати химерно і наче звіддаля. Я чув його варіації для клавікорда в стилі старої школи: "Молодість мае свій кінець". У неясному тумані старих звуків з’являється слабка точка світла: мову душі, здається, почують. Молодість має свій кінець, цей кінець тут. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. Що тоді? Таж пиши, щоб тобі, пиши! Бо на що ти ще здатен?
"Чому?"
"Бо інакше я не зміг би бачити тебе".
Ковзання — простір — роки — зоряна крона — і тьмяне небо — застиглість — і ще глибша застиглість — застиглість знищення — і її голос.
Non hunc sed Barabbam!52 ,
Пустка. Голе помешкання. Тьмяне денне світло. Довге чорне фортеп’яно: труна музики. На його краєчку балансує дамський капелюшок, прикрашений червоними квітами, і парасолька, складена. її герб: шолом, поле червоне і тупий спис, поле чорне53.
Мораль: кохаєш мене, люби й мою парасольку.
[1] Еммануель Сведенборг (1688-1772) — шведський учений-натураліст, містик, теософ. Псевдо-Ареопагіт — Дюнісій Ареопагіт — перший афінський єпископ, якому приписувалося заперечене ще в часи Відродження авторство низки теологічних творів. Мігуель де Молінос (1628-1696) — іспанський містик і аскет, котрий проповідував містично споглядальне ставлення до життя, пасивність, цілковиту підлеглість Господній волі. Йоахім Аббас (1145-1202) — італійський теолог.
[2] Яка культура! (італ.).
[3] Верчеллі — місто на північному заході Італії.
[4] Парафраз вірша Джойса "Квітка, подарована моїй дочці", написаного в Трієсті 1913 р.
[5] В оригіналі гут присутня гра слів, middle age — вік творчої зрілості, а Middle Ages — середні віки.
[6] В "Уліссі" історія стане "жахом", від якого один з героїв намагатиметься прокинутися.
[7] П’яцца деліль Ербе — "Площа трав", ринковий майдан у Падуї.
[8] П’ять послуг за п’ять франків (італ.).
[9] Майдан (італ.).
[10] Викрики Марцелло і Гамлета, коли вони шукають одне одного у сцені з Привидом.
[11] Трохи змінені рядки з вірша англійською поета-сентименталіста Вільяма Каупера (1731-1800) "Джон Гілпін".
[12] Мій батьку! (італ.)
[13] Звідки б це? (лат.).
[14] Моя дочка надзвичайно захоплюється своїм учителем англійської.
[15] В "Уліссі" Стівен Дедал також звертається за допомогою до Лойоли в епізоді дев’ятому "Сцілла і Харібда", коли вибудовує свою хитромудру схоластичну теорію творчості та життя Шекспіра.
[16] На вулиці Сан-Мжеле в Трієсті жила Амалія Поппер,
[17] Мовиться про дружину Джойса, Нору Барнакль.
[18] Йдеться про єврейське кладовище в Трієсті.
[19] Справді, дружина такого собі Філіппо Пейсела, Ада Хірш Мейсел, закінчила життя самогубством 20 жовтня 1911 р.
[20] Джиггернаут ("володар світу") — в індуїзмі особлива форма Вішну-Крішни. З 24 свят на його честь найбільше прихильників у Ратхаятра — проходження колісниць. Багато хто в екстазі кидається під колісниці та гине.
[21] Але ж це свинство! (нім.).
[22] Красунчик (італ.).
[23] Ґедда Ґаблер — героїня однойменної п’єси Г. Ібсена, котра символізувала для Джойса молодість та порив.
[24] "Сумма проти язичників" (лат.). Відома праця Фоми Аквінського. В даному разі йдеться про Талмуд: Джойс іронічно натякає на "невірне" язичницьке віросповідання євреїв.
[25] Етторе Альбіні (1869-1954) — музичний критик римської соціалістичної газети "Аванті!". Джойс помилково називає його критиком газети "Секоло". Виступав проти монархії, націоналізму та фашизму 17 грудня 1911 р. на концерті в "Ла Скала", що давався на користь італійського Червоного Хреста і родин солдатів, убитих і поранених у Лівії, коли заграли гімн, Альбіні демонстративно продовжував сидіти, протестуючи проти колоніальних війн, котрі тоді вела Італія.
[26] "Ви дозволите?" (спотв. італ.) — перші слова прологу до опери Р. Леонкавалло "Па¬яци", які вимовляє Тоніо. Це спроба Джойса іронічно знизити власний образ — образ закоханого Джакомо.
[27] Джойс, як і його батько, мав чудовий тенор і захоплювався музикою. В Ірландії його, вже визнаного літератора, продовжували вважати співаком. Він попросив покласти на музику свій поетичний цикл "Камерна музика" і дуже любив сам виконувати ці пісні, схожі на арії єлизаветинської доби.
[28] Джон Довланд — англійський лютніст і композитор.
[29] Так називали за часів Відродження прощальні пісні.
[30] Ідеться про короля Джеймса (Якова) Стюарта, ім’я якого пов’язують зі згасанням духу Відродження.
[31] Ідеться про лоджії Ковент-Гардена, площі у Лондоні, збудовані 1630 р.
[32] "Тому що було холодно" (лат.) — цитата з Євангелія від Іоанна.
[33] Так каже Господь: "В скорботі своїй вони з раннього ранку шукатимуть мене і казатимуть: "підемо й навернемося до Господа!.." (лат.). ("Книга пророка Осії", де описується меса в Страсну П’ятницю.)
[34] Асоціативно описується сцена зради Христа.
[35] Лекції про Шекспіра Джойс читав у Трієсті з 4 листопада 1912 р. до 10 лютого 1913 р.
[36] Ідеться про героїнь Данте та Шелллі.
[37] Репліка Беатріче з п’єси Шеллі "Ченчі".
[38] Бідненька (італ.).
[39] Поговори з матінкою (італ ).
[40] Певно, парафраз репліки відьом з першої сцени "Макбета" Шекспіра: "Прекрасне — потворне, і потворне — прекрасне".
[41] Можливо, образ навіяно шекспірівським рядком з 130-го сонета "А тіло пахне так, як пахне тіло".
[42] Ідеться про містичні розмови Авраама з Богом (Книга Буття).
[43] Цей уривок зустрічається і в "Портреті художника замолоду", і в п’єсі "Вигнанці".
[44] Барон Раллі — відомий громадянин Трієста, що мав палац на майдані Скорола.
[45] "Саме споглядання її отруює того, хто дивиться на неї" (італ.). Фраза з тритомної енциклопедії середньовічних, знань Брунетто Латіні "Книга скарбів", де йдеться про небезпечність погляду василіска.
[46] Іронічний парафраз на сцену в’їзду Христа в Єрусалим.
[47] Олівер Джон Гогарті — ірландський поет, відомий лікар, друг Джойса, котрий став прототипом Бака Маллігана в "Уліссі".
[48] Ідеться і про чоловіка Амалії Поппер і про героя "Улісса" Леопольда Блума, прототипом якого став батько Амалії, трієстський негонілит Леопольд Поппер.
[49] Поява "Улісса" викликала неоднозначну критику. В уривку звучить поліфонія суд¬жень Дж. Б. Шоу, Т. С. Еліота, Р. Олдінгтона, Г. Веллса.
[50] Ім’я дружини Джойса і героїні драми Г. Ібсена.
[51] Ян Пітере Свелінк (1562-1621) — нідерландський композитор і органіст.
[52] "Не його, а Варавву!" (лат.).
[53] Описується родовий герб В.Шекспіра.

Приложенные файлы

  • docx 11074388
    Размер файла: 67 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий