Лев Толстой


ЗМ 5. Лев Толстой (1828 – 1910). «Анна Кареніна»
5.1. Життєвий і творчий шлях письменника.
Лев Толстой – це письменник, якого все життя цікавили люди. Він замислювався над тим, як слід жити, щоб бути щасливим, намагався віднайти істини, без яких не може існувати людство. «Люди, як ріки», – ці слова з роману «Воскресіння», останнього твору митця, стали знаменитим афоризмом. Під час роботи над твором письменник записав у щоденникові: «Одна з найбільших помилок у міркуванні про людину полягає в тому, що ми називаємо її розумною, дурною, доброю, злою, сильною, слабкою, а людина є все: усі можливості, це мінлива речовина». Зрозуміти цю «мінливу речовину» – ось у чому письменник вбачав своє головне завдання.
Лев Миколайович Толстой народився 9 вересня 1828 року в Ясній Поляні, неподалік від Тули.
Ясна Поляна – садиба в Щокінському районі Тульської області (за 220 км на південь від Москви, за 14 км на північний захід від Тули). Садибу засновано в XVII столітті. Спершу вона належала роду Карцевих, потім Волконським і Толстим. Саме тут 28 серпня (9 вересня) 1828 року народився Лев Миколайович Толстой, тут він жив, творив (в Ясній Поляні були написані «Війна і мир», «Анна Кареніна»), тут же знаходиться і його могила. Головну роль у розбудові садиби зіграв дід письменника М. С. Волконський.
Його батько, граф Микола Ілліч Толстой, походив зі старовинного роду Горчакових, які були родичами прославленого російського полководця О.В. Суворова. Батько помер, коли синові виповнилося 9 років. Мати, уроджена княжна Марія Миколаївна Волконська, пішла із життя, коли хлопчикові було лише 18 місяців. За свідченням очевидців, Марія Миколаївна мала добру душу. У своїх «Спогадах» Лев Миколайович написав: «Усе, що я знаю про неї, все прекрасне…» Письменник завжди з любов’ю згадував батьків і рисами їхнього характеру, зовнішності наділив героїв творів: історія одруження Марії Миколаївни та Миколи Ілліча описана в романі «Війна і мир» як історія одруження Миколи Ростова і княжни Марії Болконської, образ Maman у повісті «Дитинство» – це далека родичка Тетяна Олександрівна Єргольська. Про неї через багато років письменник сказав: «Моя тітонька була третьою (після батька й матері) і найважливішою особою у впливі на моє життя». Образ тітоньки теж відобразився на сторінках роману «Війна і мир» у персонажі Соні.
Діти Толстих – Микола, Сергій, Дмитро, Лев і Марія – були дуже талановитими й глибоко сприймали культурні традиції родини, рано виявили літературну обдарованість. Відомо, що брати випускали рукописний журнал «Дитячі забави», в який маленький Лев дописував свої короткі історії із життя птахів. Зазначимо, що пристрасть до жанру короткої історії із життя тварин у Л. Толстого залишилася назавжди.
Толстой майже весь час перебував в Ясній Поляні, яку залишив лише за 10 днів до своєї смерті. Важливою подією в житті маленького Льва був перший приїзд до Москви у 1837 році. Його вразила велич московських церков, старовинний Кремль, що його майбутній письменник показував своїм братам і сестрі, розповідаючи про героїчне минуле (адже він у свої 18 років був учасником війни 1812 року проти Наполеона). Під впливом батькових розповідей, народжувалися дитячі твори «Кремль», «Любов до батьківщини», що збереглися в учнівських зошитах юнака. В одному з них він написав досить серйозну як для свого віку фразу: «Любов до Батьківщини не може ніколи згаснути у наших серцях».
У 1844 – 1847 роках Толстой навчався в Казанському університеті спочатку на факультеті східних мов, оскільки рідні хотіли, щоб він став дипломатом, а потім – на юридичному факультеті. Але університетська наука не задовольняла його, тому, не закінчивши курсу, Толстой повернувся до Ясної Поляни. Юнак багато читав, самостійно розширював коло знань, піклувався про поліпшення побуту селян. Разом із зятем (чоловіком своєї сестри Марії) відвідав Сибір. Відомо, що в цей час там відбували покарання декабристи. Але зустріч з ними відбулася значно пізніше (у 1860 році – із С.Г. Волконським у Франції, у 1878 – з М.І. Муравйовим-Апостолом та П.І. Свистуновим у Москві). Письменника давно цікавила тема декабристів і своє реальне втілення вона знайшла в романі «Декабристи» (до нього він звертався двічі – у 1860 та 1878 – 1879 роках), але твір так і залишився незавершеним.
У травні 1851 року разом із братом Толстой вирушає добровольцем на Кавказ. Там, беручи участь у воєнних діях, він пробув до початку 1854 року. Військове служба на Кавказі у ті часи була дуже небезпечною: йшла війна із загонами горців, об’єднаних під орудою Шаміля. Толстой почувався самотньо в товаристві офіцерів, хоча мав змогу поспілкуватися з простими солдатами, в яких побачив добре серце, стійкість і мужність. Саме на Кавказі він почав писати повість «Козаки», яку закінчив 1862 року. В день свого 24-ліття молодий Толстой записав у щоденникові: «Мені 24 роки, але я ще нічого не зробив. Я відчуваю, що ось уже вісім років я борюся з сумнівами й пристрастями. Але в чому моє призначення? Це відкриє майбутнє». А наступного дня він одержав листа від М. Некрасова, в якому відомий поет дав високу оцінку першому твору Толстого «Дитинство». Можна сказати, що на Кавказі Толстой зробив найголовніший вибір свого життя – письменництво. Окрилений успіхом, він задумав написати роман «Чотири епохи розвитку», в якому хотів відобразити процес духовного зростання особистості. Перша його частина мала назву «Дитинство», пізніше були написані «Отроцтво» (1854) та «Юність» (1956). Четверта частина – «Молодість» – так і залишилася в планах.
У 1853 році почалася російсько-турецька війна і Л. Толстой подав прохання ввійти в діючу армію. Так він потрапив у Дунайську армію, а в листопаді 1854 року його переведено в Крим, де письменник брав участь в обороні Севастополя. Толстой був у захваті від того патріотичного пориву, яким було охоплено військо. Сам письменник під час севастопольської облоги виявив надзвичайну хоробрість: майже місяць він служив на четвертому бастіоні – найнебезпечнішому місці. Товариші по службі згадували, що Толстой був «у повному розумінні душею батареї. Це був рідкісний товариш і найчесніша душа, і забути його ніяк неможливо». Свої враження від цих подій він відобразив у циклі під назвою «Севастопольські оповідання» («Севастополь у грудні місяці» (1854), «Севастополь у травні» (1855), «Севастополь у серпні 1855 року»). Толстой, як і в кавказьких нарисах, по суті, першим у світовій літературі, правдиво показав війну – «не в правильному, красивому, блискучому строю, з музикою і барабанним боєм, із розгорнутими знаменами і гарцюючими генералами», а «в справжньому її вияві – у крові, стражданнях, у смерті».
У другій половині листопада 1855 року після падіння Севастополя Л. Толстой приїхав до Петербурга, де вперше потрапив у літературне середовище. Особливо він зблизився з письменниками, які згуртувалися навколо журналу «Современник»: Д. Григоровичем, І. Гончаровим, І. Тургенєвим, М. Островським та ін. Усі вони вбачали в молодому письменникові великий талант й усіляко намагалися сприяти йому. М. Некрасов називав його «великою надією російської літератури». П. Анненков зазначав: «Просто дивовижно, як багато мислила ця людина про моральність, добро, істину і з якого раннього часу!» Сам письменник у щоденникові: «Бути завжди активним до мети духовної». Цей запис найкраще відображає ту напружену внутрішню роботу, що відбувалася в душі Л. Толстого. Він багато працював, майже за рік (1856 – 1857) були написані повісті «Юність», «Два гусари», «Ранок поміщика» та кілька оповідань.
У кінці листопада 1856 року Толстой вийшов у відставку і через два місяці вирушив у першу закордонну подорож, яка тривала півроку. Через Варшаву він приїхав до Парижа, де зустрівся з Некрасовим і Тургенєвим. Толстой знайомиться з культурним життям Франції, відвідує лекції, концерти, Лувр, Національну бібліотеку. Потім письменник відвідував Швейцарію, яка здивувала його красою природи і різкими соціальними контрастами. Його вразила зустріч із співцем-жебраком біля розкішного готелю в Люцерні, пізніше Толстой покладе цей епізод в основу оповідання «Люцерн».
На початку 60-х років письменник остаточно оселився в Ясній Поляні. Його цікавили проблеми життя селян. Після відміни кріпосного права у 1861 році Толстой, відчуваючи відповідальність за долю селян, погодився обійняти посаду мирового посередника, щоб сприяти поліпшенню умов їх життя, принаймні у своєму помісті та губернії. Проте дворяни поставилися до його дій надзвичайно вороже, і через рік він змушений був залишити цю посаду.
Водночас письменника зацікавили питання освіти. 1859 року письменник, відчувши творчу кризу, вирішує облишити літературу й зайнятися педагогічної діяльністю. Він відкриває у Ясній Поляні школу для селянських дітей, а згодом ще 26 шкіл у селах, що належали його родині. Він пише педагогічні статті, видає журнал «Ясная Поляна». Толстой сам із задоволенням проводив бесіди з дітьми, що тривали 3 – 4 години, пропонував написати твір на тему народного прислів’я чи приказки. Це спонукало дітей до творчості, зблизило письменника з простим народом.
Толстой будував навчання на цілковитій свободі, на відміну від тодішніх учителів (дячків та відставних солдатів), які спиралися на страх покарання. Він вважав, що ознакою доброї освіти є задоволення, з яким вона сприймається, примус є неефективним у процесі пізнання. Учням у школі Толстого не задавали домашніх завдань, їх не карали за нетямущість, за спізнення до школи. Діти повинні були переконатися, що вчитися – цікаво й радісно, що можна вільно розвивати свої природні обдарування та зацікавлення.
З метою ознайомлення стану освіти в Західній Європі, Толстой здійснює другу закордонну поїздку. Тяжкою подією цього періоду стала втрата брата Миколи, який помер на півдні Франції, у Гієре, на руках Льва Миколайовича. За словами самого Толстого, брат був «одним з найкращих серед людей, з ним пов’язані найяскравіші спогади життя».
На початку 1861 року із Франції Толстой приїздить до Англії. В Лондоні йому пощастило бути присутнім на лекції відомого англійського письменника Ч. Діккенса, присвяченій проблемі виховання. Відомо, що Діккенс був одним з найулюбленіших письменників Толстого. Портрет видатного англійця він помістив у своєму кабінеті серед портретів близьких йому людей.
У вересні 1862 року сталася важлива подія в житті Л. Толстого: він одружився із Софією Андріївною Бернс, донькою московського лікаря. «Я дожив до 34 років та не знав, що можна так кохати і бути таким щасливим», – зізнавався він своїм друзям. Молоді відразу після весілля поїхали до Ясної Поляни, де й прожили майже 20 років. «Вибір давно зроблено. Література, мистецтво, педагогіка і сім’я», – цим записом у щоденникові позначено новий етап у житті письменника. Софія Андріївна і діти – Сергій, Таня, Ілля – пожвавлювали яснополянське життя. Лев Миколайович захоплено займався господарством, вихованням дітей, вечорами – читання, музикою: разом з дружиною вони грали у чотири руки сонати і симфонії Моцарта, Шуберта, Шопена. Сім’я для Толстого з одного боку була душевним притулком, джерелом натхнення, а з іншого – предметом для суперечливих роздумів про кохання, гармонію людських стосунків і причини духовного роз’єднання. Взаємини між подружжям у різні періоди життя виявилися неоднаковими і досить непростими. Толстой був дуже вимогливим до себе й інших, постійно шукав шляхів всесвітньої гармонії, розглядав проблеми щастя з точки зору високих моральних принципів.
З 1863 року Л. Толстой розпочав роботу над новим великим романом, яка тривала сім років. В остаточній редакції твір отримав назву «Війна і мир». Рукопис твору складав 5000 аркушів! Чотирнадцять разів письменник переробляв початок роману, і тільки п’ятнадцятий варіант його задовольнив.
Роман своєрідний за жанром. У ньому поєднуються елементи сімейно-побутового, соціально-психологічного, філософського, історичного, батального романів, а також документальної хроніки, мемуарів тощо, і це дозволяє охарактеризувати його як роман-епопею. Така жанрова форма вперше з’явилася в російській літературі і стала художнім відкриттям Толстого. В цій історичній епопеї письменник не лише відтворив факти минулого Росії, а й показав дух російського народу, ті можливості для суспільного розвитку, які криються в ньому. «Думка народна» була головною в романі. Твір відразу привернув увагу читачів, критиків, у газетах з’явилися повідомлення про те, що «його прочитала вся Росія». Високу оцінку роману дали такі відомі письменники, як М. Погодін, М. Лєсков, М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв, котрий назвав «Війну і мир» «однією з найкращих книг нашого часу».
Після завершення роботи над романом-епопеєю «Війна і мир» у Л. Толстого з’являється багато нових задумів. Він вирішив написати «Азбуку» та книги для маленьких дітей. Для цього письменник знову відновив свої заняття із селянськими дітьми, перечитав багато народних билин і казок. У нього навіть з’являється думка написати роман, героями якого були й билинні богатирі.
Але одночасно з роботою над «Азбукою» Толстого захопила інша ідея: він надумав писати роман про добу Петра І. Однак витративши багато часу на розробку історичного задуму, він раптово починає писати твір на сучасну тему. Цей роман в останній редакції одержав назву «Анна Кареніна».
У той час, коли Толстой працював над цим твором, художник І. Крамськой на замовлення П. Третьякова, відомого російського мецената, засновника картинної галереї в Москві, написав в Ясній Поляні перший живописний портрет письменника. Критик В. Стасов зробив таке зауваження про роботу художника: «… Придивіться уважно – і перед вами відкриється глибока, складна, талановита, сповнена енергії та сил натура. Усю внутрішню душу і склад цієї людини пан Крамськой схопив досить майстерно».
У 1878 році твір «Анна Кареніна» було закінчено, і письменник знову повернувся до роману про декабристів. Саме в процесі цієї роботи у світогляді Л. Толстого відбувся різкий перелом відносно ставлення до суспільного життя.
Пристрасним протестом проти бездуховного суспільства став роман «Воскресіння» (1889 – 1899), за який автора 1910 року було відлучено від церкви. Розбещеному і фальшивому суспільству набридло слухати «абстрактні проповіді» митця. Тому кінець його життя затьмарився непорозумінням і родини, і світу. Але письменник не схилився, у постійній внутрішній боротьбі із собою та суспільством він продовжував працювати. З-під його пера виходять такі твори, як «Живий труп» (1900), «Після балу» (1903), «За що?» (1906), «Хаджи-Мурат» (1896 – 1904) та ін.
Складний час внутрішнього перелому співпав для Толстого з деякими змінами у звичному житті: з 1881 року сім’я почала взимку жити в Москві, оскільки прийшов час синам вступати до університету, а донькам – виїздити у вище товариство. Лев Миколайович полюбляв тривалі прогулянки Москвою, які він здійснював разом із художником І. Рєпіним. Вони відвідували не лише парки давньої столиці, а й робітничі райони, де жили злидарі та робітниками місцевих фабрик. У московський період життя виявився громадський талант письменника. Він брав участь у триденному перепису населення Москви. В цій роботі йому допомагав старший син Ілля. У 1891 – 1892 роках Толстой організував допомогу голодуючим селянам Орловської та Рязанської губернії. Зміни, що відбулися в його душі, знайшли своє відображення на сторінках «Сповіді». В цьому творі розповідається про те, як руйнувалася його віра, як перед ним відкривалася ницість людського життя.
З-під пера Л. Толстого з’являються також праці про мистецтво, розміщені в книзі «Що таке мистецтво?», він активно листується з митцями, зустрічається з молодими письменниками (А. Чеховим, М. Горьким, В. Короленком та ін.), з художниками (І. Рєпіним, М. Ге, М. Нестеровим).
В останні роки життя Л. Толстой невтомно працює. Незважаючи на тяжку хворобу, перенесену в 1901 – 1902 роках, письменник залишився міцним духовно і фізично. Проте життя в Ясній Поляні – забезпеченої людини серед нужденних селян – дедалі більше гнітить його. Він мріє про життя серед простого люду, в селі. У «Сповіді» письменник говорить: «Зі мною трапився переворот, що давно визрівав у мені. Зі мною трапилось те, що наше життя – багатих, учених – не тільки набридло мені, але і втратило будь-який сенс… Я відрікся від життя свого кола…» З кожним роком зростає біль від неможливості щось змінити. «Життя тут, у Ясній Поляні, зовсім отруєне. Куди не вийду – сором і страждання… Не можу забути, не бачити», – читаємо запис, зроблений 1908 року. У 1910 році духовна криза досягла апогею: «Болісна нудьга від свідомості мерзенності свого життя серед працюючих для того, щоб ледве-ледве уникнути холодної, голодної смерті… Учора проїхав повз людей, що били камінь, немов мене крізь стрій прогнали…»
21 червня 1910 року Толстой написав «Заповіт», в якому зазначив, що після смерті всі його твори не будуть нічиєю власністю. Дружина письменника не погоджувалася із цим, бо вважала, що всі рукописи письменника мають належати сім’ї. Посилилися непорозуміння у стосунках із Софією Андріївною. Толстой почувався дуже самотнім.
Починалася холодна осінь 1910 року з ранніми заморозками і снігом. У ніч з 9 на 10 листопада Толстой не зімкнув очей і прийняв рішення. О п’ятій годині ранку він розбудив свого домашнього лікаря і друга Д. Маковицького і сповістив, що збирається покинути Ясну Поляну. Письменник вирішив дістатися до півдня Росії й оселитися там у когось зі знайомих селян. Але дорогою він застудився, захворів на запалення легень і змушений був зійти з потягу на станції Астапово Рязансько-Уральської залізниці. У будиночку начальника станції І. Озоліна Толстой провів сім своїх останніх днів. Звістка про хворобу письменника швидко облетіла всю країну й світ. кожного дня в газетах друкувався бюлетень про стан здоров’я 82-річного хворого Л. Толстого, письменнику ставало все гірше. 20 листопада 1910 року Толстой помер. Прах його – без участі духовенства – був похований в Ясній Поляні, у лісі, на місці, яке він сам заздалегідь вибрав. Саме в цьому лісі разом зі своїми братами, будучи дитиною, він шукав чарівну «зелену паличку», яка могла б зробити всіх людей щасливими. Навіть помираючи, письменник-гуманіст думав про щастя людей.
Загрузка...
Загрузка...
5.2. Творчість Льва Толстого як найповніший вияв можливостей реалістичної літератури. Духовні й творчі шукання та здобутки письменника.
Лев Миколайович Толстой – російський прозаїк ХІХ ст., публіцист, педагог, автор філософськопрактичного вчення, відомого під назвою «толстовство». Його творчість, сповнена пафосом проповіді моральних принципів життя й духовного самовдосконалення, ознаменувала новий етап у розвитку реалізму. Широта моральної, суспільної та філософської проблематики поєдналася у творчості цього письменника з глибоким психологічним аналізом, спрямованим на відтворення складної «діалектики» людської душі.
Толстого завжди цікавили питання моралі, він мріяв про досягнення ідеалу духовної гармонії. Ще замолоду Лев Миколайович вів щоденник, у якому аналізував власні вчинки, часом осуджував себе, сподіваючись таким чином удосконалитися. Цілком закономірно, що аналогічні проблеми ставали темами його оповідань «Два гусари», «Люцерн», «Три смерті», «Сімейне щастя» та ін.
5.3. Роман «Анна Кареніна».
Письменник захопився ідеєю написати роман про сімейне життя, створити образ заміжньої жінки з вищого світу, яка загубила себе. У щоденникові С. А. Толстой є такий запис: «Він казав, що його завдання – зробити цю жінку жалюгідною, але не винною…»
Робота над романом продовжувалася впродовж 4 років – з 1973 по 1877 р. У цей час письменник усе частіше замислюється над проблемами шлюбу і сім’ї. В щоденникові С. А. Толстой від 3 березня 1877 р. читаємо запис, зроблений зі слів Л. М. Толстого: «Щоб твір був гарним, слід любити в ньому головну, основну думку. Так, в “Анні Кареніній” я любив думку сімейну». Зазначимо, що письменник не обмежився темою сім’ї, оскільки сімейні стосунки, на його думку, тісно пов’язані з історичними, соціальними, філософськими питаннями. Тому в процесі роботи Толстой розширив межі сімейно-побутового роману, поглибивши психологічну, морально-етичну лінії, зробивши певні філософські узагальнення взагалі. І в результаті твір перетворився на великий соціально-психологічний роман із глибоким морально-філософським змістом. Толстой розшив його межі, вивчаючи соціальну дійсність і поглиблюючи психологічні дослідження над характерами героїв.
У романі «Анна Кареніна» Облонські, Кареніни, Левіни, Вронські по-різному розуміють і виражають «думку сімейну», що є рушійною силою твору. Л. Толстой показує життя різних сімей з метою віднайти щасливу родину і зрозуміти, що ж людині потрібно для щастя. Разом із тим, розповідаючи про різні родини, автор намагається знайти і причини трагедію головної героїні.
Головною думкою, що охоплювала не тільки сучасність, але й майбутнє країни та народу, була «думка сімейна»:
сім’я, побудована на справжньому почутті кохання, може стати основою суспільства;
кожна людина має право на особисте щастя;
за своє щастя потрібно боротися;
не можна нехтувати нормами християнської моралі й етики;
шлюб, сім’я, життя – це не лише щастя, але й, за Л. Толстим, «наймудріша справа на світі», «найважча і найважливіша справа життя».
У романі Л. Толстого «Анна Кареніна» є такі слова: «все члены семьи и домочадцы чувствовали, что нет смысла в их сожительстве и что на каждом постоялом дворе случайно сошедшиеся люди более связаны между собою, чем они, члены семьи и домочадцы Облонских». На жаль, ці слова стосуються не лише сім’ї Облонських. Увесь роман присвячений тому, що між людьми відсутні зв’язки в сім’ї, суспільстві, немає нічого, що об’єднувало б їх. Роз’єднання в родині є віддзеркаленням роз’єднання суспільства.
Як зазначає автор, у кожній із родин Вронських, Бетсі Тверської та й у всьому аристократичному товаристві, немає щастя. Тут усі знаходяться у відвертому або прихованому розлученні. Вищий світ – це не родини, це любовні зв’язки. Мати Вронського відома тим, що і до заміжжя, а особливо після одруження, мала безліч романів. Брат Вронського одружений і має дітей, але утримує танцівницю. Князь Чеченський має дві сім’ї і в обох дітей. Графиня Лідія Олексіївна, що втішає Кареніна в тяжкі для нього часи, не живе зі своїм чоловіком, «добродушнейшим распутнейшим весельчаком». Баронеса Шталь, коханка Петрицького, з’явилася в нього на вечірці тільки для того, щоб повідомити про розлучення і про те, як вона хоче заволодіти грошима чоловіка.
Отже, стосунки в цих сім’ях базуються на фальші, брехні, лицемірстві, показному благополуччі. Всі герої в романі самотні, не здатні зрозуміти одне одного, бо втратили саме поняття «любов».
На сторінках роману є такі рядки, присвячені роздумам Анни: «… И все мы ненавидим друг друга… Вот это правда… Зачем эти церкви, этот звон и эта ложь? Только для того, чтобы скрыть, что мы ненавидим друг друга, как эти извозчики, которые так злобно бранятся… борьба за существование и ненависть – одно, что связывает людей…»
На превеликий жаль, люди в романі дійсно ненавидять одне одного. В їхньому житті повністю відсутня любов.
Проблематика роману «Анни Кареніна»:
сім’ї, шлюбу (роль сім’ї у житті людини («мысль семейная»); пошуки основ міцни сімейних зв’язків: «усі щасливі сім’ї схожі між собою, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму»);
кохання;
взаємин батьків і дітей (право жінки/чоловіка на життя за порухами власної душі чи обов’язок перед членами своєї сім’ї, передусім дітьми – доля Сергія Кареніна та маленької Ані);
місця людини в суспільстві;
сенсу буття;
життя та смерті;
обов’язку та відповідальності.
5.4. «Діалектика душі» толстовських героїв.
Ще російський критик ХІХ ст. Д. Писарєв, відомий своєю тонкою проникливістю, зазначив, що сюжет у Л. Толстого слугує все проникаючому психологічному аналізові, «діалектиці душі»: «Подробиці і деталі зосереджують у собі всю художню зацікавленість… Тут відсутній розвиток характерів, немає дії, а є тільки зображення деяких моментів внутрішнього життя душі, є аналіз. Усюди ми натрапимо або на тонкий аналіз взаємостосунків між діючими персонажами, або на психологічні спостереження, нарешті прослідковування найбільш таємних порухів душі, не зовсім зрозумілих навіть самій людині, яка їх відчуває, виражене у слові, не втрачаючи при цьому своєї таємничості».
Російський письменник Ф. Достоєвський так писав про твір Л. Толстого: «Роман вражає не тільки повсякденністю змісту, але й великою психологічною розробкою душі людської, величезною глибиною і силою».
Л. Толстой показує любовні стосунки своїх героїв не як зовнішній вияв сюжету, а як їх внутрішній стан, котрий вони разом із читачем починають розуміти поступово, що виявляється через певні деталі. Автор тонко зображає зародження, розвиток і повний зміст почуття, за яким слідкують думки і вчинки. Для цього Л. Толстой вдало використовує прийом «потоку свідомості» героїв (видіння Кіті Левіну на ковзанці, очікування Кіті Вронського на балу, явлення Вронському Анни в салоні Бетсі Тверської тощо).
Кожен із героїв роману має власну моральну позицію і тому всі вчинки можна пояснити, користуючись моральними принципами образу.
«Діалектика душі» – це спонтанний рухомий («самодвижущийся») психічний процес.
Слово «діалектика» означає процес розвитку чого-небудь у всьому розмаїтті його форм і всій його суперечливості. Отже, «діалектика душі» – це складний і суперечливий розвиток внутрішнього світу людини, який і намагається зобразити письменник. Пильну увагу Толстого до внутрішнього світу людини іноді називають «психологічною рентгеноскопією».
Головна героїня твору Анна Кареніна зображена в романі в абсолютно різних іпостасях. Якщо на початку твору це приваблива дружина столичного сановника, упевнена в собі, лагідна, дружелюбна, людина, яка живе в злагоді зі світом то в кінці роману це вже зовсім інша жінка: вона втратила внутрішню гармонію, привітна й дружелюбна зі сторонніми, вона нестримна й часом навіть жорстока з Вронським, Кареніним і, зрештою, сама із собою. На початку роману вона їде наводити лад у чужій сім’ї (Стіви і Доллі Облонських), а згодом зникає спокій у її власній оселі.
Зміни спостерігаються також в образах Вронського, Кіті, Доллі й Кареніна. Статичним, мабуть, залишився лише один персонаж – Стіва Облонський.
Варто зазначити, що психологічні зміни в характеристиці головних героїв роману закономірні й умотивовані. Толстой майстерно й скрупульозно показує найменші душевні поривання, духовну еволюцію своїх героїв («діалектику душі»).
Ще однією особливістю роману є те, що авторська позиція в ньому неприхована, відкрита. Зокрема, її видно в прямих авторських характеристиках: так, у Левіна «розумне, мужнє обличчя»; подібні авторські коментарі до образів Вронського, Доллі, Кіті, Стіви не викликають сумнівів щодо того, на чиєму боці симпатія, а на чиєму – антипатія письменника.
Єдиний персонаж, до якого Толстой не висловлює свого прямого ставлення, – це Анна Кареніна. І він робить це свідомо, оскільки, на його переконання, до розуміння образу й позиції головної героїні читачу краще дійти самостійно, без авторської «підказки» (а може, і сам він не визначив свою позицію остаточно?).
Письменник майстерно використовує внутрішній монолог. Найяскравіший приклад – монолог Анни якраз перед самогубством, у якому можна виокремити декілька фрагментів. Це спогади про минуле (розмова з Тютькіним, згадка про Кареніна й Сергійка), думки про це, споглядання навколо себе (бачить п’яного, жебрачку), аналіз стосунків із Вронським. Усе це пов’язано між собою асоціативно: малюючи уявну картину життя з Вронським після отриманого розлучення, Анна згадує Кареніна, бачачи гімназистів, – Сергійка і намагається проаналізувати свої почуття до нього.
Для Толстого внутрішній монолог – це засіб проникнення в духовну таїну людини. З подібною метою цей прийом використовував і Стендаль. Проте Толстой (і це споріднює його з Достоєвським) відтворює не стільки логічно впорядковану думку, а те, що не підвладне розуму, логіці, свідомості як такій, щось туманне й напівсформульоване, тобто те, що перебуває в підсвідомості. За допомогою саме цього прийому йому вдається відтворити той хаос, що панує в дущі головної героїні, особливо перед її фатальним кроком.
Художні прийоми письменника стають дедалі різноманітнішими. Так, якщо проаналізувати лексику роману, то разом із словами, що стосуються родинного життя, за допомогою яких автор утілює «думку сімейну» («сім’я», «родина», «чоловік», «дружина», «дім»), головними стають слова «брехня» та «правда». У цих категоріях тривають духовні пошуки Левіна, правду втратила Анна. Зрештою, це є однією з головних філософських проблем, які цікавлять автора.
Чи не найрізкіша антитеза роману полягає в тому, що Анна змушена робити те, проти чого боролася. Вона розумна, сильна жінка, яка, не приховуючи свої почуття до Вронського, відкрито, навіть із викликом демонструє їх світові, тобто не бажає брехати. Проте згодом вона потрапляє в тенета брехні: «Вронський не міг зрозуміти, як вона, зі своєю сильною, чесною натурою, могла зносити це становище обману й не бажати вийти за нього». Анна перед смертю говорить фразу, де є слова «брехня» й «обман».
Те, що відбувається в нашій душі, не завжди можна описати словами: відчуття, почуття, переживання, страхи. А зобразити цей складний психічний процес – зробити таємне явним та втілити у словах – завдання надскладне. Але письменник майстерно впорався із ним за допомогою різноманітних прийомів, зокрема внутрішніх монологів. «Внутрішні монологи у творах Льва Толстого, – як зазначає літературознавець В. О. Ковальов, – висвітлюють те, як його герої реагують на ті чи інші явища життя, як переосмислюють їх, з’ясовуючи для себе різноманітні життєві питання, як пізнають себе, свій внутрішній світ, як виражають своє ставлення до оточуючих та оточення, як відшукують моральні норми, щоб керуватися ними у своїй поведінці… Толстовські внутрішні монологи героїв завжди висвітлюють їх справжній душевний стан певної миті, показують їх справжні почуття, справжні бажання, справжнє ставлення до навколишнього чи оточення». Це поняття називають «діалектикою душі».

Приложенные файлы

  • docx 11099178
    Размер файла: 39 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий