нав.метод. комплеск арх


НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС
з курсу «Археологія»
(посібник для студентів)
Розробник: к.і.н., доцент Папанова В.А.

ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………….. с.3 Тема 1. Методичні вказівки щодо роботи над темою…………………………..с.4 Конспект лекцій………………………………………..………………..с.5-6 Практичне заняття «Предмет археології»…..........................................с.6-8 Самостійна робота та індивідуальне творче завдання…………………с.8 Контроль знань з теми………………………………................................с.8 Тема 2. Методичні вказівки щодо роботи над темою………………………….с.9 Конспект лекції………………………………………..…………….....с.9-14 Практичні заняття…………………………………………………… с.14-18
«Епоха палеоліту та мезоліту»...............................................с.14-17
«Епоха неоліту».........................................................................с.17-19 Самостійна робота та індивідуальне творче завдання…………… с.19-20 Контроль знань з теми………………………………............................с.20 Тема 3.
Методичні вказівки щодо роботи над темою…………………………с.21
Конспект лекції………………………………………..……………… с.21-24
Практичні заняття…………………………………………..…………с.24-45
«Епоха енеоліту.»....................................................................с.24-31
«Епоха бронзи»........................................................................с.31-45
Самостійна робота та індивідуальне творче завдання……………..с.45-47
Контроль знань з теми………………………………..........................с.47
Тема 4.
Методичні вказівки щодо роботи над темою……………………….с.48
Конспект лекцій………………………………………..……………..с.48-74
Практичні заняття………………………………………………….…с.74-84
«Військова справа кемерійців та скіфів»............................с.74-77
«Релігія та мистецтво скіфів»……………………………...с.77-78
«Культура, побут і релігія населення античних держав Північного Причорномор’я»……………………………….с.79-83
«Економіка античних держав Північного Причорномор'я»с.83-85
Самостійна робота та індивідуальне творче завдання…………… с.85-86
Контроль знань з теми………………………………..........................с.86
Тема 5.
Методичні вказівки щодо роботи над темою…………………….. ..с.87
Конспект лекції………………………………………..………………с.87-92
Практичне заняття «Культури слов’ян V- Х ст..».............................с.92-96
Самостійна робота та індивідуальне творче завдання………………с.97
Контроль знань з теми……………………………….............................с.97
Тема 6.
Методичні вказівки щодо роботи над темою………………………….с.98
Конспект лекції………………………………………..……………….с.98-99
Практичне заняття «Правила обліку знахідок»…………………….с.99-101
Самостійна робота та індивідуальне творче завдання…………...с.101-102
Контроль знань з теми………………………………........................с.102
Приклади завдань підсумкової контрольної роботи………….с.103-106
Питання для самоконтролю та самоперевірки………………..с.107-108
Список літератури з курсу………………………………………..с.108-111
Короткий термінологічний словник…………………………….с.112
Додатки ……………………………………………………………..с.112-118
Вступ
Мета - вивчення студентами iсторичного минулого людства, закономiрностей його становлення та розвитку, виникнення й розвитку матерiальної та духовної культури людей внаслiдок археологiчних дослiджень. Сформувати мiцнi знання з древньої iсторiї України, виховати критичне ставлення та осмислення рiзних джерел. Сформувати навики самостiйної та практичної роботи.
Завдання курсу:
розкрити специфiку джерельної бази археологiї як науки;
простежити шлях становлення та розвитку археологiї на Українi;
детально ознайомити студентів з унiкальними рiзноманiтними культурами та пам'ятниками України;
розкрити самостiйний неповторний хiд iсторичного розвитку стародавнього населення України.
Місце навчальної дисципліни в системі професійної підготовки фахівця навчальна дисципліна "Археологія" є складовою циклу професійної підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр".
Інтегровані вимоги до знань і вмінь з навчальної дисципліни: навчальний курс озброює майбутнього вчителя знаннями, вміннями та навичками з теорії та практики археології України, а також законодавчим і нормативним забезпеченням археологічних розкопок.
У результаті вивчення курсу „Археологія”
студент повинен знати:
законодавство з охорони пам'яток iсторiї та культури;
закономiрностi розвитку матерiальної культури рiзних археологiчних епох;
основнi елементи соцiально-економiчного розвитку суспiльства та його свiтогляд за археологiчними джерелами;
основнi положення методики польових археологiчних дослiджень;
як вiдбувалося становлення та формування археологiї як науки;
предмет, методи та специфiку археологiчного дослiдження;
археологiчну перiодизацiю, археологiчнi культури кожного перiоду;
правила технiки безпеки у польових умовах.
студент повинен вмiти:
здiйснювати археологiчнi розкопки;
визначати культурно-хронологiчну приналежнiсть археологiчних джерел;
здiйснювати попередню консервацiю та реставрацiю археологiчних матерiалiв;
застосовувати археологiчнi джерела у науково-дослiднiй та викладацькiй роботi.
давати характеристику загального та часткового характеру перiодам та культурам;
вмiти аналiзувати матерiальнi джерела та робити їх iсторичну iнтерпретацiю;
Міждисциплінарні зв’язки навчальної дисципліни: курс „Археологія” тісно пов’язаний з курсами „Історія України”, „Історія первісного суспільства”, „Історія стародавнього Сходу”, „Історія стародавніх Греції та Риму”, „Історія середньовічної Європи”, „Допоміжні історичні дисципліни”, „Музєєзнавство”, „Історичне краєзнавство”, „Історична географія”.

Тема 1.
«Вступ до курсу археології України»
Методичні вказівки щодо роботи над темою. Під час роботи над темою студенти повинні засвоїти становлення археології як самостійної історичної науки, її предмет, методи та принципи.
Робота над темою передбачає засвоєння лекційного матеріалу, участь у обговоренні питань під час семінарських занять, написання реферату (окремими студентами), самостійну роботу над окремими питаннями теми, контроль у формі тестування.
Лекція 1
Тема: „Предмет і завдання археології як історичної науки”

План
Археологія — самостійна галузь історичних наук
Археологічне датування
Методика археологічних досліджень
Основна література
Авдусин Д. А. Полевая археология СССР. М., 1980.
Арциховский А. В. Археологїя // Очерки истории историческои науки в СССР: В 3 т. М„ 1955. Т. 1.
Бачинский А. Д. Викентий Вячеславович Хвойка (1850—1914) //Зап. Одес. археол. о-ва. 1960. Т. 1. (34).
Брайчевська А. Т. Археологія в житті і творчості Т. Г. Шевченка // Археологія. 1964. Т. 17.
Брей У., Трамп Д. Археологический словарь. М., 1990.
Каменецкий И.С., Маршак Б.И., Шер Я.А. Анализ археологических источников (возможности формализованного подхода). М., 1975.
Мезенцееа Г. Г. Музеєзнавство. К., 1980.
Монгайт А. Л. Археология Западной Европы: В 2 т. М., 1973. Т. 1.
Проблемная ситуация в современной археологии. К., 1988.
Спицын М. С. Развитие археологии в Одессе // Зап. Одес. археол. о-ва. 1960. Т. 1 (34).
Чмихов М. О., Черняков І. Т. Хронологія археологічних пам'яток епохи міді—бронзи на території України. К., 1988.
Чмихов М.О., Шилов Ю.О., Корнієнко П.Л. Археологічні дослідження курганів. К., 1989.
Стислий зміст лекції
Археологія—самостійна галузь історичних наук. За одним із найпоширеніших визначень, наука — це форма суспільної свідомості, спрямована на одержання нового знання та виявлення закономірностей із метою їх подальшого застосування на практиці. Отже, будь-яка галузь знання є наукою лише тоді, коли вона має власні предмет (іноді до предмета додають ще й об'єкт), джерела й методику дослідження. Переважна частина археологів виходить із того, що їхня наука є історичною наукою, котра на підставі переважно речових пам'яток (або їхніх решток) давноминулих часів вивчає історію людства (як правило, первісної, рабовласницької та феодальної епох), реконструюючи при цьому історичний процес за допомогою спеціальних, притаманних лише їй методів. Тому предметом археології є вивчення історії людства відповідно до основних етапів розвитку його матеріальної культури (кам'яний, мідний, бронзовий, залізний віки), окремих археологічних пам'яток, комплексів, культур.
Крім дослідження окремих аспектів стародавньої історії, археологія допомагає також з'ясувати глобальні проблеми, що становлять основу світогляду сучасної людини (наприклад, проблеми антропогенезу, виникнення праці, появи людського суспільства, розвитку виробництва та переходу до відтворюючого господарства, розкладу первісного суспільства та появи держав).
Археологія всеосяжна не лише в часовому, а й у просторовому аспектах: скрізь, де жили люди, на будь-якій частині Землі лишилися сліди їхньої діяльності (це стосується не тільки суші, а й морського дна). Безумовно, часово-просторові можливості археології остаточно визначені для території лише нашої планети і в часових межах історії людського суспільства, однак не виключено, що невдовзі будуть знайдені матеріальні свідчення існування попередників найдавніших людей. Можливо також, що відбудеться вихід земних археологів на інші планети Сонячної системи. Все це приведе до переосмислення традиційних обріїв археології.
Археологічна періодизація узгоджується із загальноісторичною так: кам'яний вік відповідає первісному ладові, в бронзовому віці виникли найдавніші держави, в ранньому залізному — держави вторинного типу. За традиційною періодизацією, кам'яний вік на території України тривав не з олдувайської (найдавнішої), а з ашельської епохи (з 1,5—1 млн. років тому) по неоліт включно (по IV тис. до н. е.), епоху мідного віку датують IV—III тис. до н. е., бронзового віку—II тис. до н. е.— VIII ст. до н. е., а раннього залізного віку—VIII ст. до н. е.— IV ст. н. е. Ми вважаємо, що на території України кам'яний вік та епоха неоліту закінчилися близько 2800/2750 р. до н. е. Складовою частиною цієї епохи на деяких територіях був мідний вік (між 3300—2800/2750 рр. до н. е.). Епоху бронзового віку слід датувати періодом із 2800/2750 по 1200 р. до н. е., а епоху ранньозалізного — періодом із XII ст. до н. е. по IV ст. н. е.
Методика археологічних досліджень. Як самостійна наука, археологія має свої методи, найголовнішими серед яких є методи польових досліджень археологічних пам'яток. Археологічними пам'ятками вважаються всі матеріальні рештки діяльності .людини або змінене людською працею (із слідами діяльності людини) природне середовище. Вони можуть бути умовно поділеними на кілька груп: місця проживання давніх людей — стоянки, поселення, городища (поселення, оточені ровами, валами, мурами), окремі житла; поховальні пам'ятки — поля поховань, кургани, окремі могили; місця культового характеру — храми, святилища; споруди та місця для роботи (майстерні, рудники, шахти); окремі предмети (знаряддя праці, прикраси, предмети побуту, зброя та ін.).
Пам'ятки майже ніколи не бувають абсолютно відірваними одна від одної. Значні групи синхронних археологічних пам'яток, що мають комплекс спільних ознак у специфічних типах знарядь, жител, поховальних споруд, ритуалів, формах та орнаментації посуду тощо (а також однотипну еволюцію цих ознак) й розташовані на певній обмеженій території, називаються археологічними культурами. Переважна більшість науковців уважає: кожна археологічна культура відповідала, очевидно, окремому соціально-історичному організму. Декілька археологічних культур із спорідненими, хоча й дещо відмінними, побутом і духовною культурою, близькими рисами, рівнями розвитку й напрямами господарської діяльності тощо, становлять “культурно-історичну область”, або “блок культур” (іноді замість терміна “культурно-історична область” уживається термін “культурно-історична спільність”. Вважаємо, що таке ототожнення не зовсім правильне, бо “культурно-історична область” є характеристикою території поширення споріднених пам'яток, а “культурно-історична спільність” стосується населення цієї області).
Археологічні пам'ятки доходять до нас найчастіше у вигляді культурного шару, утвореного із “суміші” землі з рештками матеріальної культури давніх людей. Культурний шар рідко коли залягає на поверхні,— як правило, його перекриває пізніший за часом грунт. Опис особливостей розташування та структури культурного шару називається стратиграфією. Цим терміном в археології користуються у двох випадках: коли треба підкреслити, в яких геологічних відкладах залягає пам'ятка (наприклад, починаючи з епохи бронзи всі пам'ятки перебувають у сучасному грунті, а раніші — нижче нього); коли необхідно вказати на послідовність утворення пам'яток різних епох на одній і тій же площі або де їхні площі перекривають одна одну (наприклад, коли на печерній стоянці палеолітичний шар розташовується під мезолітичним, або коли поселення бронзового віку перекриває собою поселення неоліту, або коли катакомбне поховання впущене до насипу більш раннього ямного кургану).
Культурний шар вивчають у три етапи. Перший — це польові дослідження на місці розташування пам'ятки. Розвідка буває загальна (коли виявляють усі без винятку археологічні пам'ятки, що трапляються на пошуковому маршруті) або цільова (коли шукають лише ті пам'ятки, які особливо цікавлять дослідника). Найповніше вивчення пам'ятки в польових умовах досягається її розкопками. Сучасна розкопна методика вимагає якнайповнішого вивчення всіх без винятку частин досліджуваного об'єкта, тож науковці прагнуть розкрити всю або максимально можливу площу пам'ятки та всі її шари, визначити стратиграфію.
На другому етапі відбувається дослідження археологічної пам'ятки в лабораторії. Тут можна зробити пилковий аналіз рослинних решток грунтів, спектральний аналіз металу, визначити за кістками тварин видовий склад стада, вирахувати ті або інші статистичні закономірності тощо. Дослідження археологічної пам'ятки завершує третій етап — історична реконструкція розкритого в полі об'єкта.
Таким чином, як і кожна самостійна наука, археологія має свій власний предмет дослідження, свою методику та (як і кожна окрема історична наука) свою періодизацію. При цьому вона користується і власними джерелами, і джерелами інших наук, прогресує у взаємозв'язках з іншими науками. Проте своєрідність археології не обмежується вищеназваним. Особливо виразно вона проявляється в одному з основних завдань археологічних досліджень — визначенні часу існування пам'ятки, тобто в археологічному датуванні.
Семінарське заняття №1
Тема : “Предмет археології. Становлення археології як науки”
Питання для обговорення
Археологія як наука
Принципи, джерела та методи археології.
Етапи розвитку археологічної науки
а) початок розвитку;
б) розвиток археології у XVIII- на початку XX ст.
в) розвиток археології у ХХ ст.
г) сучасний етап розвитку української археології.
Методичні вказівки для студентів
Перше питанння. Археологія (грецькою "археос" — стародавній і "логос" — вчення) — наука, яка вивчає Історію людства на основі аналізу решток матеріальної культури.
Під рештками (речами) матеріальної культури розуміють знаряддя праці, предмети побуту і культу, прикраси, зброю, житло, поховання, тобто все те, що було результатом життя й діяльності людини і частково чи повністю збереглося до наших днів. Більшість цих речей виявляють найчастіше у процесі археологічних розкопок.
Дослідження археологічних матеріалів допомагає вченим пізнавати історію первісного суспільства, а також глибше і повніше відтворювати картини життя у ті часи, коли вже існували письмові джерела. Важко, наприклад, визначити, звідки вчені більше дізналися про життя та історію скіфів і сарматів: із записів Геродота та інших античних авторів чи у процесі розкопок стародавніх курганів, поселень, городищ.
Отже, археологія є самостійною історичною наукою. Як і будь-яка інша наука, вона має свій предмет, методи його дослідження і завдання, яке полягає у всебічному вивченні історії племен і народів давніх епох — етнокультурного складу населення, рівня виробництва і розвитку продуктивних сил, виробничих відносин і соціального устрою, духовної культури, вірувань, мистецтва тощо.
Друге питання. Принципи археології: детермінізм, універсалізм, уніформізм, актуалізм, системність, опредмечування, принципова достатність даних, індетермінізм, індивідуалізація, історизм. Неупорядкованність, полісемизм, недостатньость археологічних даних.
Трете питання. Археологічні дослідження. Емперічний рівень. Добування джерел (розкопки).
Четверте питання. Археологічні дослідження. Емперічний рівень. Добування джерел (розкопки). Культурний шар. Стратиграфічний метод. Культурно-хронологічна атрибуція. Історична реконструкція в археології. Принципи розкопок: речовий, сенсаційності, автентичності, востановительний, індивідуального підхіду.
Історія розвитку археології України. Розкопки Десятинної церкви П.Могилою (1636). Заснування у 1718 р. Кунсткамери у Петербурзі. Розкопки Литої могили у 1763 р. О. П. Мельгуновим. Експедиції до Північного Причорномор’я В.Ф. Зуєва, П.С. Палласа, П.І. Сумарокова, І. М. Муравйова.-Апостола. Діяльність Н.Ю. Патініоті (1812), В.В. Каховського, І.П. Бларамберга, П.А. Дюбрюкса, І.О. Стемпковського
Організація музеїв на початку XIX ст. у Миколаїві, Феодосії, Одесі, Керчі. Одеське товариство історії і старожитностей (1839) та його діяльність. М.Н. Мурзакевич.. “Записки Одесского общества истории й древностей” (1844-1919).
Формування слов’янської археології. З. Доленга-Ходаковський, В.Н. Каразін, К.А. Лохвицький, митрополит Київський Євгеній (Є.О. Болховітінов), М.Ф. Берлінський. Розкопки в Київі – Десятинної церкви (1824), Золотих воріт (1838). Археологічний музей Київського університету. Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів (Київ). Музеї в Катеринославі (1849), Херсоні (1890), Києві (1899), Археологічний музей при Київській духовній академії (1872), Херсонеський музей у Севастополі (1892).
Розкопки Ф.І. Камінського, К.С. Мережковського, В.Б. Антоновича, М.І. Веселовського, І.Є. Забєліна, Д. Я. Самоквасова, В.В. Хвойка, В.О. Городцова та інш.
Антична археологія. В.В. Латишев, Б.В. Фармаковський, К.К. Косцюшко-Валюжинич, К.Є. Думберг, Р.X. Лепер, Е.Р. Штерн та інш.
Українська археологія в радянські часи. ВУАН. Археологічна комісія. Всеукраїнський Археологічний комітет (ВУАК.) Одеська комісія краєзнавства (1923—1930).. Постійно діючі експедиції. Кабінет антропології ім. Ф. К. Вовка АН УРСР. Інститут археології АН УРСР. Репресії археологів. Здобутки археології у 20-90-ті рр. ХХ ст.
Основна література
Археологія України // За ред. Л.Л. Залізняка. – К., 2005. – С.7-22.
Археология Украинской ССР. - К., 1985. - Т.1
Беляєва С. О., Петрашенко О. М. Про основні напрямки та результати застосування автоматизованої системи обробки джерел в Інституті археології НАН України // Археологія. – 1995. – №2. – С.120-126.
Бунятян К.П. Давнє населення України. – К.,1999. – Розділ І.
Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. - Тернопіль, 2002. – С.5-16.
Гершкович Я. П. Псевдоархеологія на пострадянських просторах: неусвідомлена небезпека // Археологія. – 2011. - №2. - С. 110-115.
Жебелев С.А. Введение в археологию. История археологических знаний. – Пг., 1923. – Електроний ресурс
Керам К. Боги, горобницы, ученые. – М.,2005.
Керамика как исторический источник. – Новосибирск,1989.
Клейн Л.С. Археологические источники. – СПб, 1995. – С.181-241. – Електроний ресурс
Клейн Л.С. Принципы археологии. – СПб.,2001. – С.56-62. – Електроний ресурс
Конспект лекций по дисциплине “Методика полевой археологии” // Сост. Н.А. Гаврилюк, В.С. Ветров. – Луганськ, 2003. – Лекция 1.
Кузін-Лосєв В. І. Деякі зауваження з приводу інтерпретації археологічного матеріалу // Археологія. – 1995. – №2. – С.94-101.
Кулатова І. М., Супруненко О. Б. Археологія в діяльності Полтавської вченої архівної комісії // Археологія. – 1995. – №2. – С. 122-127.
Лебедев Т.С. История отечественнной археологии 1700 - 1917. – СПб, 1992. – Електроний ресурс
Папанова В.А. Урочище Сто могил: некрополь Ольвии Понтийской. – К.,2006. – С.
Отрощенко В. В. Деякі зауваження з приводу «кризи української археології» // Археологія. – 1995. – №2. – С. 118-124.
Ростовцев М.И. Избранные публицистические статьи. – М.,2002.
Скифский роман // Под. общей ред. Г.М. Бонгард-Левина. – М.,1997.
Тункина И.В. Русская наука о классических древностях юга России (XVIII – середина XIX в.) - СПб,2002.
Шовкопляс І. Г. Археологічні дослідження на Україні, 1917—1957: Огляд вивчення археологічних пам'яток. - К., 1957.
Шовкопляс І. Г. Археологія // Історія Академії наук Української РСР: У 3 кн. – К., 1967. -Кн. 1.
Шовкопляс Й. Г. М. Я. Рудинский (1887—1958) // Крат. сообщ, Ин-та археологии АН УССР. - 1959. - Вип. 8.
Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992. – Лекція 1.
Самостійна робота
Охорона пам'яток iсторiї та культури в Українi
Питання охорони пам'яток у Росiйській імперії у ХIХ - на початку ХХ ст.
Становлення законодавства про охорону пам'яток у радянський час.
Види пам'яток iсторiї та культури.
Державний облiк, умови зберiгання пам'яток iсторiї.
Вiдповiдальнiсть за порушення законодавства
Індивідуальне творче завдання
Теми рефератів
Методи археології.
Організація музеїв на початку XIX ст. у Миколаїві, Феодосії, Одесі, Керчі.
Розкопки Ольвії у ХІХ- на початку ХХ ст.
Законспектувати одну із нижче наведених статей
Беляєва С. О., Петрашенко О. М. Про основні напрямки та результати застосування автоматизованої системи обробки джерел в Інституті археології НАН України // Археологія. – 1995. – №2. – С.120127
Гершкович Я. П. Псевдоархеологія на пострадянських просторах: неусвідомлена небезпека // Археологія. – 2011. – №2. – С.110-117.
Залізняк Л. Археологічний експеримент у Києво-Могилянській академії // Археологія. – 2001. – №2. – С.148-149.
Кузін-Лосєв В. І. Деякі зауваження з приводу інтерпретації археологічного матеріалу // Археологія. – 1995. – №2. – С.94-99.
Кулатова І. М., Супруненко О. Б. Археологія в діяльності Полтавської вченої архівної комісії // Археологія. – 1995. – №2. – С. 122-129.
Михайленко Є. М. Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології // Археологія. – 2010. - №4, С. 112.
Отрощенко В. В. Деякі зауваження з приводу «кризи української археології» // Археологія. – 1995. - №2, С. 118.
Контроль знань з теми
Співбесіда
Підсумкова контрольна
Конспект статті
Виступ з рефератом
Тема 2.
„Доба кам'яного вiку на територiї України ”
Методичні вказівки щодо роботи над темою. Студенти повинні засвоїти особливості розвитку історії України за доби кам’яного віку. Сформувати навички самостійної роботи з монографіями та статтями на археологічну тематику, зокрема конспектування текстів, рецензування та стислий переказ основних висновків авторів. Навчити писати реферати та рецензувати доповіді своїх одногрупників.
Робота над темою передбачає засвоєння лекційного матеріалу, участь у обговоренні питань під час семінарських занять, написання реферату (окремими студентами), самостійну роботу над окремими питаннями теми, модульний контроль у формі тестування.
Після опрацювання цих тем, студент може отримати такі бали :
Лекція 1
Тема: „Палеолiт, мезоліт та неоліт на територiї України ”
План
1. Перiодизацiя кам'яного вiку; поява людини на територiї України
2. Характеристика раннього та середнього палеоліту.
3. Початок родового ладу (пізній палеоліт).
4.Доба мезолiту. Археологічні культури мезоліту
5. Природні передумови неолітичної революції
6.Неолітичні культури України
Основна література
Археология Украинской ССР. - К., 1985. - Т.1
Бунятян К.П. Давнє населення України. – К.,1999. – Розділ І.
Буров Г.М. Использование морских ресурсов первобытным населением Крыма // Старожитності степового Причорномор’я і Криму - Запоріжжя, 2001. – Вип..Х. - С.11-21.
Даниленко В.Н. Неолит Украины. - К., 1969.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Залізняк Л.Л. Первісна історія України. – К.,1999.
Залiзняк Л. Нариси стародавньої iсторiї України. - К.: Абрис, 1994.
Мезолит СССР. - М.: Наука, 1989.
Палеолит СССР. - М.: Наука, 1984.
Тойнбі А.Д. Дослідження історії. В 2-т. – К.,1992. – Т.1.
Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.
Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.
Шаповалов Г.І. Найдавніші уявлення про водну стихію та її прояви обожнювання (від мезоліту до бронзової доби) // Старожитності степового Причорномор’я і Криму - Запоріжжя, 2001. – Вип..ІХ. - С.11-21.
Стислий зміст лекції
Палеоліт (стародавній кам'яний вік) — перший і найтриваліший період кам'яного віку. Датується палеоліт приблизно 3 млн. — 10 тис. років тому, хоча тривалість його на різних континентах була далеко неоднаковою. Це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу. Протягом палеоліту людина освоїла вогонь, виготовила перший одяг, спорудила перші житла. Основним заняттям було збиральництво і полювання. Знаряддя праці виготовлялися з кам'яних порід, найчастіше кременю, шляхом простого оббивання, а в кінці епохи — ретушуванням.
Період раннього палеоліту (3 млн. — 150 тис. років тому), як і кам'яний вік, взагалі, розпочинається олдувайською порою в Швденно-Східній і Східній Африці. Носієм олдувайської культури на Південному Сході і Сході Африки був гомо габіліс — двонога істота невисокого зросту (до 140 см), що займалася полюванням на дрібних тварин. Вогню гомо габіліс ще не знав. Основним знаряддям були оббиті й загострені гальки — чоппери і чоппінги.
Ранньопалеолітичні пам'ятки України в різні роки вивчали Г. А. Бонч-Осмоловський,П. Й. Борисковський, О. П. Черниш, С. В. Смирнов, Ю. Г. Колосов, О. С. Ситник, О. В. Колесник, Ю. В. Кухарчук, В. М. Степанчук, В. П. Чабай та ін. Важливий внесок у вивчення ашельської пори зробив В. М. Гладилін, який дослідив багатошарове поселення Королеве, де виявлено 14 різночасових горизонтів, що належали до ашельського, мустьєрського і пізньопалеолітичного періодів.
Основним заняттям людей раннього палеоліту було збиральництво (плоди, ягоди, їстівні корені, гриби), а також полювання на тварин, нерідко досить великих. Період середнього палеоліту датується 150 - 35 тис. років тому. Його заключний етап часто називають мустьєрською епохою і пов'язаний він з поширенням неандертальців. На період середнього палеоліту припадають значні кліматичні зміни, викликані більш тривалими і суворими зледеніннями. Льодовиковий період тривав до кінця палеолітичної епохи.
Основним заняттям людей мустьєрської пори було полювання на великих тварин — мамонтів, носорогів, бізонів, північних оленів тощо. В культурному шарі Старосільської стоянки в Криму серед решток тварин, на яких полювали її мешканці, переважають кістки дикого осла. Винятковою є знахідка в культурних шарах стоянки Заскельна VI (Колосовська) у Криму решток дельфінів, адже систематичне використання.
Наступний етап у розвитку культури, господарства і соціального ладу людства— період пізнього палеоліту — тривав від 35 до 10 тис. років тому.
Розвиток крем'яної техніки. У пізньому палеоліті з'явилось багато нових типів крем'яних знарядь. Наприклад, люди навчилися виготовляти ножеподібні пластини, їх сколювали зі спеціальних нуклеусів призматичної або конічної форми. З одного такого нуклеуса можна було сколоти багато пластин. За формою і досконалістю виготовлення пізньопалеолітичні пластини значно відрізняються від мустьєрських. Вони довгі, рівно огранені, з невеликою ударною площадкою і відбивним бугорком, мають гострі ріжучі грані. Тепер пластини з нуклеусів здебільшого не відбивали відбійником, як це було властиво для мустьєрської техніки, а сколювали сильним ударом за допомогою спеціальної наставки. Ці пластини використовувались як ножі, з них виготовляли також інші знаряддя — скребки, різці, вістря дротиків і списів тощо. Скребки, в яких робоча частина здебільшого округла, виготовлялися шляхом нанесення по краю заготовки дрібної ретуші. Техніка виготовлення різців, що призначалися для роботи по твердому матеріалу — кістці, рогу, дереву, дещо інша. Робочий край тут формувався за допомогою одного чи кількох невеликих різцевих сколів, нанесених на заготовку вподовж її довгої осі. Інколи кінець різця біля сколу також ретушувався. За формою і технікою виготовлення різці бувають серединні, кутові, бічні та ін. Скребки і різці інколи виготовляли також із відщепів. Вістря дротиків і списів із кременю формувалися в різній техніці: а) за допомогою плоского двобічного чи однобічного ретушування сколами плоских поверхонь заготовки; б) шляхом крутого крайового ретушування по гранях заготовки. У техніці двобічного плоского ретушування виготовлялися класичні лавролисті вістря списів солютрейської культури. Вістря до списа в перигорійській культурі мають здебільшого однобічну обробку. Проте для перигорійської культури більш характерні вістря, виготовлені способом крутого крайового ретушування, що зумовило специфічні форми цих виробів (шательперрон — вістря у вигляді леза складаного ножа, гравегг — вістря з пластин з однією рівною затупленою спинкою). Пластини і вістря з затупленою крутою крайовою ретушшю зустрічаються і в мадленських комплексах. Інколи, наприклад, при виготовленні вістря з бічною виїмкою костенківського типу, поєднували обидва види ретуші — плоску поверхневу і круту крайову. Крім ножів із пластин, скребків, різців і вістер, на палеолітичних стоянках зустрічаються інші типи крем'яних виробів, зокрема проколки, стаме-сочки тощо. Під час розкопок на стоянці Чулатів під Новгородом-Сіверсь-ким на Десні були виявлені великі знаряддя, що дістали назву гігантолітів. їх використовували, напевно, для розбивання кісток тварин.
Поряд з кам'яними виробами у другій половині пізнього палеоліту, зокрема в мадленську пору, людина почала широко застосовувати знаряддя, виготовлені з кістки та рогу — гарпуни, вістря списів, шевські голки, прикраси тощо. Багато таких виробів виявлено, наприклад, на стоянках Мо-лодове на Дністрі, Мізин і Межиріч у басейні Дніпра. Як показали розкопки, люди пізньопалеолітичної епохи вміли вже розрізати на смуги і вирівнювати бивні мамонта, з яких виготовляли древко списа разом з вістрям довжиною понад 2 м.
На окремих пізньошлеолітичних пам'ятках (Королеве, Межиріч та ін.) виявлено кістяні та кремневі наконечники для стріл. Отже, у пізньому палеоліті почали використовувати лук та стріли. На місцях розкопок стоянок і місцезнаходжень пізньопалео-літичного часу зібрано десятки тисяч найрізноманітніших знахідок, виявлено залишки жител, сліди вогнищ, ямки-коморки з запасом кісток. Житлові споруди досліджені в Мізині, Межирічах, Пушкарях І, Гагаріному, Добранічівці, Вороновиці на Дністрі та ін. Причому, в МізинІ, Межирічах округлі в плані ярангоподІбні споруди площею 20-25 м2 створювали цілі невеликі поселення. Найдавніше на Україні (28 тис. років тому) верхньопалеолітичне наземне житло округлої форми, споруджене із соснових кілків і, ймовірно, перекрите шкурами, відкрито на стоянці Міра під Запоріжжям.
Мистецтво пізнього палеоліту існувало в кількох формах: декоративно-ужитковій, образотворчій (скульптура, графіка, живопис), музичній. Під час розкопок пізньопалеолітичних поховань нерідко траплялися прикраси, виготовлені з бивня мамонта або черепашок: підвіски, буси, пронизки. У Мізині виявлено браслети, виготовлені з бивня мамонта. Один з них суцільний, другий складається з п'яти окремих смужок. Обидва вони мають складний врізний орнамент. Мізинські браслети належать до унікальних зразків прикладного мистецтва Європи, аналоги яким поки що невідомі.
З точки зору матеріальної культури мезоліт є перехідним періодом від палеоліту до неоліту. Це час значних досягнень людства в опануванні сил природи, удосконаленні знарядь праці і помітних змін у соціальній структурі та духовному житті. У мезоліті масово поширюється зброя дальньої дії — лук і стріли. За значенням винайдення лука і стріл порівнюють з відкриттям вогнепальної зброї в епоху середньовіччя.
У мезолітичну епоху відбулося приручення собаки. Вона стала відігравати важливу роль на полюванні й сама в разі необхідності була живим запасом їжі. Кістки собаки виявлено на місцях мезолітичних стоянок, зокрема. Шан-Коба у Криму, Мирне у Причорномор'ї.
Поширення лука і стріл зробило полювання ефективним, більш безпечним, сприяло індивідуалізації цього заняття, шо зумовило значне скорочення дичини, особливо на окремих замкнених територіях, наприклад у Криму. Вважають, за таких обставин могла виникнути криза мисливського господарства, яка, з одного боку, вела до посилення ролі збиральництва, а з іншого — сприяла спробам приручити, крім собаки, деяких інших тварин. Є чимало свідчень на користь того, що вже за пізнього мезолігу в Криму почалося приручення свині. Па півночі України, де були сприятливі умови, , розвивалося рибальство. Знаряддя рибальства (гарпуни, гачки) були в основному, кістяні. Населення в мезоліті знало вже човни і рибальську сітку, володіло підлідним ловом риби. Люди часто селилися біля води і навіть на болотах, де споруджували житла на палях. У гірській місцевості — в Криму — за житло правили печери та місця під навісами скель, а на рівнинах люди будували примітивні штучні житла. На Ігренському поселенні (нині в межах Дніпропетровська) досліджено рештки десяти напів-землянкових жител округлої форми, до 8-9 м у поперечнику, з конічним перекриттям (розкопки Д. Я. Телегіна).
На території України відомо понад 400 мезолітичних стоянок, чотири могильники та ряд окремих поховань. Питання культурно-територіального членування цих пам'яток у нас вперше було поставлене П. П. Єфіменком у 1924 р. Пізніше цій проблемі, а також періодизації і хронології мезоліту присвятили свої праці М. Я. Ру-динський, М. В. Воєводський, О. О. Формозов та інші. В наш час пам'ятки цієї епохи вивчають О. П. Черниш,Д. Я. Телегін, В. Н. Станко,Я. Г. Мацкевой, Л. Л. Залізняк, О. О. Яневич, Д. Ю. Нужний та ін.
За складом знарядь праці мезолітичні пам'ятки України поділяються на дві великі зони — південну, з мікролітичними знаряддями, та північну, з мікро-макролітичними виробами. У межах північної зони окрему групу становлять пам'ятки середнього Подністров'я та Прикарпаття. За стратиграфічними спостереженнями та даними радіокарбонного Датування виділяються ранньомезолітичні (IX-VIII тисячоліття до н.е.) і пізньомезолітичні (VII-VI тисячоліття до н.е.) пам'ятки.
За стратиграфічними спостереженнями та даними радіокарбонного Датування виділяються ранньомезолітичні (IX-VIII тисячоліття до н.е.) і пізньомезолітичні (VII-VI тисячоліття до н.е.) пам'ятки.
Неоліт — новий кам'яний вік, хронологічно йде за мезолітом і передує епосі появи перших металів. На території Східної Європи неолітичний період датується серединою VI—III тисячоліттям до н.е.; у країнах Стародавнього Сходу ця епоха розпочинається у VIII—VII тисячоліттях до н.е. Неоліт характеризується значними зрушеннями в розвитку економіки і соціальних відносин. Саме в неоліті людина переходить від виключно привласнюючих способів добування засобів існування (мисливство, рибальство, збиральництво), що панували досі протягом довгих тисячоліть, до нових, "відтворюючих", форм господарства (землеробство і скотарство).
Скотарство виросло із мисливства і було справою чоловіків, бо вони добре розумілися на звичках тварин і могли легше їх приручити. Майже всі великі господарські тварини — бик, свиня, коза, вівця — були приручені в неоліті. Шляхи і послідовність одомашнення тварин у різних народів були різні. На Іранському нагір'ї і Передньому Сході ще в кінці X — на початку IX тисячоліття до н.е. були приручені вівця і коза; бик і свиня стали свійськими тут значно пізніше — у VIII тисячолітті до н.е. У межах півдня Східної Європи було навпаки: першими свійськими тваринами стали бик і свиня, їх приручення, як згадувалося вище, розпочалося ще наприкінці мезоліту. Вівця й коза були одомашнені лише наприкінці V тисячоліття до н.е.
Землеробство виникло зі збиральництва, яким займалися переважно жінки, що поступово від збирання корисних рослин перейшли до їх вирощування. Вирощування культурних злаків — пшениці, ячменю вперше розпочалося на нагір'ях Західного Ірану, Малої Азії і Палестини, де росли дикі предки пшениці і ячменю. В Європі лише на Балканах відома дика пшениця-двозернянка. Вважають, що на Україну через Балкани злаки потрапили до неолітичних племен буго-дністровської культури, а потім їх почали вирощувати й інші племена, які проживали на території України, або ж вони були принесені з Середнього Подунав'я населенням культури лінійно-стрічкової кераміки.
Розвивається і рибальство. Влітку рибу ловили сітками, а взимку, під льодом, — загорожами і вершами.
У техніці виготовлення знарядь з'являються нові прийоми: розпилювання, шліфування каменю, наприкінці неоліту — свердлення. Саме ці нові способи обробки каменю і дали назву всьому періоду (нео — новий). У техніці шліфування виготовлявся також і кам'яний посуд. Крем'яні знаряддя, що з'явилися за попередніх епох, удосконалюються, створюються лові. Значного поширення набувають інструменти для обробки дерева: сокири і тесла, що нерідко виготовляються тепер у техніці шліфування. Широко використовуються крем'яні ножі і вістря списів і стріл з двобічною оббивкою. З'являються булави і так звані човники, призначення яких невідоме. Не виходять з ужитку і мікроліти. Серед знахідок — велика кількість скребків, різці трапляються рідше.
Важливою рисою неоліту є поява глиняного посуду — кераміки. Кераміка — одне із значних досягнень людської культури. Вона значно сприяла покращенню умов життя людини, зокрема, дала можливість робити більші запаси продуктів харчування та вживати варену їжу. З появою глиняного посуду значно збільшується осілість людей. На Передньому Сході поява кераміки датується VIII—VII тисячоліттями до н.е. В межах Східної Європи глиняний посуд з'являється в VI тисячолітті до н.е. Він мав просту форму, був гостродонний і погано обпалений. Ліпили його з глиняних качалочок так званим джгутовим способом. Гостродонний посуд було легше виліплювати. Обпалювався він на відкритих вогнищах догори дном. У гостродонних горщиках на примітивних відкритих вогнищах швидше закипала вода. З часом техніка виготовлення кераміки вдосконалювалася. У глину домішували траву, полову, товчені черепашки, пісок.
Посуд покривали орнаментом. Особливо був поширений візерунок з відтисків гребінцевого штампу, прокреслених ліній, ямок, наколів тощо. За технологією, формою, орнаментацією глиняний посуд у різних племен чи їх груп був далеко не однаковим, бо кожна група первісного населення робила все це часто по-своєму. Тому для вчених такі знахідки мають дуже важливе значення, оскільки допомагають за типами кераміки визначати район поширення культури окремих племен, територію їх розселення.
Важливі перетворення в господарській діяльності неолітичної людини (приручення тварин, винайдення землеробства), як і досягнення в розвитку техніки виготовлення знарядь, інколи називають "неолітичною революцією".
Вивчення неолітичних пам'яток на території України розпочалося наприкінці XIX ст. Але основні групи стоянок, поселень і могильників були досліджені між двома світовими війнами М. Я. Рудинським, М. О. Макаренком, Н. В. Добровольським та після Другої світової війни — І. Ф. Левицьким, В. М. Даниленком, К. К. Черниш, Д. Я. Телегіним, О. О. Формозовим, В. І. Непріною, О. М. Титовою та ін.
У межах України відомі ряд досить повно вивчених неолітичних культур, що належать як до землеробсько-скотарської, так і до мисливсько-рибальської зон. Хронологічно їх поділяють так: ранньонеолітичні культури (кінець VI — початок IV тисячоліття до н.е.) — буго-дністроьська, сурська, лінійно-стрічкової кераміки, Кріш-Старчево, тиська; середньо-неолітичні (IV тисячоліття до н.е.) і пізньонеолітичні культури (III тисячоліття до н.е.) — дніпро-донецька і ямково-гребінцевої кераміки.
В неоліті панували первіснообщинні відносини, які, порівняно з попередніми періодами характеризуються певними соціальними зрушеннями. Це час племінного ладу, за якого економічною і соціальною основою був матріархальний рід із зародками переходу до батьківського права.
Продуктивні сили неоліту мали низький рівень, що виключало умови для розшарування суспільства. Колективні могильники, відсутність поховань, які відзначалися б особливим ритуалом чи пишністю, свідчать про рівність усіх членів роду. Знайдені у деяких могильниках кам'яні булави, очевидно, були першими символами влади, що почала зароджуватися.
В неоліті набули дальшого розвитку релігійні уявлення. Посилюється віра у потойбічне життя не лише тілесної людини, а й її душі. Про це свідчать факти часткового чи повного трупо спалення, наприклад, у дунайських племен. Важливо, що при трупоспаленнях виявлено знахідок не менше, ніж при трупопокладеннях. У колективних ямах періоду дніпро-донецької культури інколи зустрічаються лише черепи померлих членів роду; вважають, що у такий спосіб тут вшановували культ предків.
У могильниках і на поселеннях неоліту України виявлено зразки образотворчого мистецтва. У землеробсько-скотарських племен, наприклад, з'являються перші антропоморфні статуетки. На більш північних територіях Східної Європи відомі зображення людини, вирізьблені з кістки чи дерева. У Маріупольському могильнику виявлено кілька зображень тварин, виконаних у тій же техніці різьблення по кістці. Але справжнім досягненнями неолітичної епохи на території України в галузі розвитку образотворчого мистецтва слід вважати зображення на плитах так званої Кам'яної Могили в долині ріки Молочної, поблизу Мелітополя.
Мальовничий горб Кам'яної Могили, що складається з велетенських брил пісковику, привертав до себе пильну увагу первісних митців. Його гроти й навіси ховають у собі численні сцени, що включають зображення фігур тварин, людей, різноманітних геометричних композицій тощо.
Значна частина цих зображень зосереджена у так званому Гроті мамонта — вони вкривають його стелю і стіни. Тут є зображення чотирьох биків, що створили оборонне коло, а трохи далі — група з трьох оленів, які йдуть один за одним. Всього в Гроті мамонта налічується до 15 зображень окремих фігур. Всі вони мають сліди пофарбування червоною вохрою. Очевидно, в даному разі ми маємо справу зі святилищем неолітичного часу. Сюди, на мовчазну гору, з поселень, сліди яких відкрито поблизу Кам 'яної Могили, піднімалися лише служителі культу—шамани або жерці — для здійснення таїнства мисливсько-ловецької магії. Мабуть, не випадково всі фігури тварин "поранені" якимось гострим інструментом. Кам'яна Могила є важливим історичним джерелом для розуміння характеру образотворчого мистецтва і вірувань неолітичного населення України. Місце цієї пам'ятки — в одному ряду з живописом палеолітичної епохи, відомими карельськими петрогліфами, сибірськими писанцями тощо.
Семінарське заняття №1
Тема: „Епоха палеоліту та мезоліту”
Питання для обговорення
1. Походження людини.
2.Ранній та середній палеоліт
а) заняття;
б) стоянки.
3. Верхній (пізній) палеоліт:
а) заняття;
б) пам’ятки.
4. Фінальний палеолит
5.Мезоліт – матеріальна культура, господарство, соціальний устрій.
Методичні вказівки для студентів
Перше питання. Палеоліт (стародавній кам'яний вік) — перший і найтриваліший період кам'яного віку. Проблеми антропогенезу. Учення про природний добір Ч. Дарвіна. Трудова теорія Ф. Енгельса. Дріопітек, рамапітек, австралопітек. Найдавніші людські істоти: людина вміла (Homo habilis), пітекантроп (Homo erektus), неандерталець (Homo neanderhalensis). Проблема походження Homo sapiens. Поява людини на територiї України.
Друге питання. Ранній і середній палеоліт.
Ранній палеоліт (3 млн. – 150 тис. років тому) - олдувайський та ашельський етапи. Середній палеоліт (150 – 35 тис. років тому) – епоха мустьє. Обробка кременю та її техніка. Становлення мисливських суспільств: праобщина плеантропів, родова община неоантропів. Стоянки раннього та середнього палеоліту: Королеве, Рокосове, Каїк-Коба, За скельне VI, Молодове І, V, Кормань IV, Рихта та інш.
Територія сучасної України багата на знахідки періоду раннього палеоліту: досліджено стоянки поблизу сіл Лука-Врублівецька і Сокіл на Дністрі, в печері Кіїк-Коба в Криму, біля Житомира, а також поблизу сіл Королеве, Рокосове на Закарпатті та ін. Окремі крем'яні ашельські знаряддя виявлено поблизу міст Амвросіївка на р. Кринка та Ізюм на Сіверському Дінці. Останнім часом численну колекцію ашельських знарядь знайдено на стоянці Співак в долині р. Горинь на Волині. Ранньопалеолітичні пам'ятки України в різні роки вивчали Г. А. Бонч-Осмоловський,П. Й. Борисковський, О. П. Черниш, С. В. Смирнов, Ю. Г. Ко-лосов, О. С. Ситник, О. В. Колесник, Ю. В. Кухарчук, В. М. Степанчук, В. П. Чабай та ін. Важливий внесок у вивчення ашельської пори зробив В. М. Гладилін, який дослідив багатошарове поселення Королеве, де виявлено 14 різночасових горизонтів, що належали до ашельського, мустьєрського і пізньопалеолітичного періодів.
Основним заняттям людей раннього палеоліту було збиральництво (плоди, ягоди, їстівні корені, гриби), а також полювання на тварин, нерідко досить великих. У своїй трудовій діяльності люди раннього палеоліту використовували знаряддя, виготовлені з каменю, переважно кременю; були, напевно, і дерев'яні.
Період середнього палеоліту датується 150- 35 тис. років тому. На період середнього палеоліту припадають значні кліматичні зміни, викликані більш тривалими і суворими зледеніннями.
За мустьєрського часу жили неандертальці — представники людини нового фізичного типу — кремезні, невисокого зросту (близько 160 см), з об'ємом мозку близько 1400 см3. Вони мали дуже похилий лоб з великим надорбітальним валиком, нижню щелепу без підборідного виступу; лицева частина черепа значно виступала вперед.
У мустьєрську пору триває розвиток техніки обробки кременю та виготовлення знарядь праці. Поряд з ручними рубилами, що в цей час дещо зменшуються в розмірі (так звані біфаси), з'являються також гостроконечники і скребла. Гостроконечники були вістрями до списів, скребла використовувались як ножі. Основним заняттям людей мустьєрської пори було полювання на великих тварин — мамонтів, носорогів, бізонів, північних оленів тощо. В культурному шарі Старосільської стоянки в Криму серед решток тварин, на яких полювали її мешканці, переважають кістки дикого осла. Винятковою є знахідка в культурних шарах стоянки Заскельна VI (Колосовська) у Криму решток дельфінів, адже систематичне використання морських ресурсів розпочалося значно пізніше, вже в кінці пізнього палеоліту.
У мустьєрську холодну пору починається інтенсивне заселення печер. Мустьєрських стоянок і місцезнаходжень на території України виявлено і досліджено значно більше, ніж ашельських. Нині їх налічується близько 300: Кіїк-Коба (верхній шар), Молодове, Ак-Кая, Кодак і Орел у Надпоріж-жі, Деркул на Сіверському Дінці, Антонівка в Донбасі, Іллінка під Одесою, гроти Старосілля, Чокурча, Кабазі і Шайтан-Коба, Заскельне в Криму, Радомишль і Рихта на Волині, Замкова Гора в Закарпатті та ін- Важливими є багатошарові стоянки на Дністрі—Молодове І, V, Стінка, Пронятин, Єзупіль та ін.; на Донбасі — Антонівка, Білокузьминівка; на Дніпрі — Кодак, Орел, Скубова Балка; на Поліссі — Житомирська, Ріхта, Жорнів.
В мустьєрську епоху з'являються перші поховання. Рештки кількох поховань неандертальської людини виявлені в Криму, у тому числі в печері Кіїк-Коба, та під навісом скелі Заскельна VI (Колосовська) поблизу м. Бі-логірськ. Покійників клали у скорченому стані, обкладали кістками тварин, Що вказує на виникнення якихось початкових форм первісної релігії і вірувань.
Третє питання. Верхній (пізній) палеоліт. Доба Homo sapiens. Ранній палеоліт (3 млн. – 150 тис. років тому) - олдувайський та ашельський етапи. Середній палеоліт (150 – 35 тис. років тому) – епоха мустьє. Обробка кременю та її техніка. Становлення мисливських суспільств: праобщина плеантропів, родова община неоантропів. Стоянки раннього та середнього палеоліту: Королеве, Рокосове, Каїк-Коба, За скельне VI, Молодове І, V, Кормань IV, Рихта та інш.
Верхній або пізній палеоліт ( 35 – 10 тис. років тому). Фази верхнього палеоліту рання, середня, пізня, фінальна. Дослідники Х. Вовк, П.П. Єфименко, П.Й. Бориськовський, М.Я. Рудинський, О.П. Черниш, І.Г. Шовкопляс, І.Г. Подоплічко, С.М. Бібіков, В.Н. Станко, Л.Л. Залізняк та інш.
Епоха кроманьйонця. Пластинчата техніка обробки кременю. Знаряддя праці. Природне середовище. Спосіб життя - тип річного господарства (моделі господарської адаптації, господарсько-культурні типи). Стоянки мисливців на мамонтів: Межиріч, Мізин, Гінці та інш. Житла. Мистецтво. Стоянки мисливців на бізонів: Велика Аккаржа, Анетівка, Сагайдак, Нововолодимирівка, Амвросіївна, Муралівка, Янісоль та інш. Прийоми охоти на бізонів. Зброя. Житла. Мисливці прильдовикових гір: знаряддя, житла, стоянки (Сюрень, Аджи-коба, Шан-Коба, грот Скелястий, Буран-Кая, Молочний Камінь). Мисливці на північого оленя: основні елементи річного господарського типу. Устрій мисливських суспільств: община, плем’я.
Культурні спільноти прильодникової Європи: Оріньяк, Селет, Гравет, східний Гравет, мікрогравет (епігравет). Пізньопалеолітичні археологічні культури – осокорівська, шан-кобинська, красноліська, свідерська.
У вивчення палеоліту України значний внесок зробили П. П. Єфіменко, П. І. Борисшвський, О. П. Черниш, І. Г. Шовкопляс, М. І. Гладких, О. О. Кротова, В. Н. Станко та ін.
У процесі повсякденної трудової діяльності розвивається мислення людини, набуваються позитивні знання, складаються вірування і звичаї, виникає мистецтво. Як один із проявів суспільної свідомості за пізнього палеоліту виникають різні форми релігійних вірувань: тотемізм, магія, анімізм.
Мистецтво пізнього палеоліту існувало в кількох формах: декоративно-ужитковій, образотворчій (скульптура, графіка, живопис), музичній. Під час розкопок пізньопалеолітичних поховань нерідко траплялися прикраси, виготовлені з бивня мамонта або черепашок: підвіски, буси, пронизки.У Мізині виявлено браслети, виготовлені з бивня мамонта. Один з них суцільний, другий складається з п'яти окремих смужок. Обидва вони мають складний врізний орнамент. Мізинські браслети належать до унікальних зразків прикладного мистецтва Європи, аналоги яким поки що невідомі. До зразків декоративно-ужиткового мистецтва слід відносити і розпис фарбами на кістках Мізинського і Межиріцького жител. Дуже цікавою і важливою знахідкою є уламок бивня з Межирічів з вирізьбленим складним малюнком, в якому вбачають план самого поселення. На унікальному похованні двох дітей на стоянці Сунгир (Росія) зібрано кілька тисяч прикрас.
Мезоліт (VIII – V тис. до н.е.) – доба мікролітичної обробки кременю. Дослідники - П.П. Єфименко, М.Я. Рудиський, М.в. воєводський, О.О. Формозов, В.М. Даниленко, Д.Я. Телєгін, В.Н. Станко, Л.Л. Залізняк та інш. Матеріальна культура, господарство, соціальний устрій Природне середовище. Спосіб життя. Поява лука та стріл, човна, лижів, ручних нарт. Способи полювання та рибальства. Одяг. Пам'ятки – Ігрень 8, В'язівок 4а, Мирне. Мезолітичні могильники: Волоське та Василівка. Археологічні культури мезоліту -кукрецька, гребінківська, донецька, Платівський Став, шпанська, мурзак-кобинська, кудлаївська, пісочнорівська. зимініківська, яніславицька.
З точки зору матеріальної культури мезоліт є перехідним періодом від палеоліту до неоліту. Це час значних досягнень людства в опануванні сил природи, удосконаленні знарядь праці і помітних змін у соціальній структурі та духовному житті. У мезоліті масово поширюється зброя дальньої дії — лук і стріли. За значенням винайдення лука і стріл порівнюють з відкриттям вогнепальної зброї в епоху середньовіччя. У мезолітичну епоху відбулося приручення собаки.
Поширення лука і стріл зробило полювання ефективним, більш безпечним, сприяло індивідуалізації цього заняття, шо зумовило значне скорочення дичини, особливо на окремих замкнених територіях, наприклад у Криму.
У мезоліті триває вдосконалення техніки обробки кременю. Найбільш ранніми, досить поширеними, формами мікролітів були пластинки і вістря з затупленою спинкою, косі вістря. З мезолітичною епохою пов'язана поява знарядь для обробки дерева — сокир і тесел. Відомо два типи сокир: так званий тип транше і сокира-різак.
Печерний живопис, відомий за пізньопалеолітичної доби, в мезоліті зникає. Проте виявлено цікаві наскельні зображення мезолітичного часу. В межах України вони зафіксовані в гротах Криму і на плитах Кам'яної Могили на р. Молочній поблизу м. Мелітополя.
Основна література
Археологія України // За ред. Л.Л. Залізняка. – К., 2005. – С.24-106.
Археология Украинской ССР. - К., 1985. - Т.1
Бибиков С.Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта: очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека. – К., 1981.
Бунятян К.П. Давнє населення України. – К.,1999. – Розділ І.
Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. - Тернопіль, 2002. – С.17-46.
Гавриленко І. М. Списометалки в господарстві населення України доби мезоліту-енеоліту // Археологія. – 2002. - №2, С. 37-47.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Забавін В. О. Пам’ятка первісного мистецтва в Північно-Східному Приазов’ї // Археологія. – 2008. - №1. - С. 89-93.
Залізняк Л. Л. Ранній мезоліт України // Археологія. – 1995. - №3. - С. 3-17.
Залізняк Л. Л. Пізній мезоліт України // Археологія. – 1995. - №4.- С. 3-16.
Залізняк Л.Л. Первісна історія України. – К.,1999.
Залізняк Л. Л. Полісько-дніпровська катастрофа фінального палеоліту з позиції археології // Археологія. – 2008. - №3. - С. 5-10.
Залізняк Л. Л. Періодизація та культура диференціація верхнього палеоліту України // Археологія. – 2010. – №4. – С.3-4.
Залізняк Л. Л., Степанчук В. М. , Вєтров Д. О., Товкайло М. П., Озеров П. І. Гравет Центральної України та його історична доля // Археологія. – 2007. - №2, С. 3-9.
Мацкевий Л. Г. Захід України: критерії визначення кінця палеоліту і початку мезоліту // Археологія. – 2001. - №3. - С. 17-24.
Мезолит СССР. - М.: Наука, 1989.
Оленковський М. П. Долотоподібні знаряддя у відтворенні деяких аспектів пізньопалеолітичного господарського укладу // Археологія. – 2002. – №2. – С. 31-37.
Палеолит СССР. - М.: Наука, 1984.
Смирнов С. В. Про деякі методологічні засади вивчення неандертальських поховань // Археологія. – 1990. – №2. – С.14-24.
Смирнов С. В. До питання про історичну оцінку неандертальських поховань // Археологія. – 2001. - №1, С. 3-9.
Ступак Д. В. Дослідження епігрветських стоянок півдня Середньої Десни // Археологія. – 2011. – №1. – С. 51-68.
Тойнбі А.Д. Дослідження історії. В 2-т. – К.,1992. – Т.1.
Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.
Семінарське заняття №2
Тема: „Епоха неоліту”
Питання для обговорення
1. Передумови неолітичної революції.
2.Неолітичні культури України:
а) буго-дністровська;
б) лінійно-стрічкової кераміки;
в) сурська (сурсько-дніпровська);
г) дніпро-донецька;
д) ямково-грібенцевої кераміки.
е) Криш- Старчево та інш.
3. Світогляд людини епохи неоліту
4. Багатоваріантність розвитку людства за кам’яної доби
Методичні вказівки для студентів
Перше питання. Неоліт (VII – IV тис. до н.е.) Передумови та риси неолітичної революції. Скотарство виросло із мисливства і було справою чоловіків, бо вони добре розумілися на звичках тварин і могли легше їх приручити. Майже всі великі господарські тварини — бик, свиня, коза, вівця — були приручені в неоліті. Землеробство виникло зі збиральництва, яким займалися переважно жінки, що поступово від збирання корисних рослин перейшли до їх вирощування. Вважають, що на Україну через Балкани злаки потрапили до неолітичних племен буго-дністровської культури, а потім їх почали вирощувати й інші племена, які проживали на території України, або ж вони були принесені з Середнього Подунав'я населенням культури лінійно-стрічкової кераміки. Розвивається і рибальство. Влітку рибу ловили сітками, а взимку, під льодом, — загорожами і вершами.
У техніці виготовлення знарядь з'являються нові прийоми: розпилювання, шліфування каменю, наприкінці неоліту — свердлення. Саме ці нові способи обробки каменю і дали назву всьому періоду (нео — новий). Важливою рисою неоліту є поява глиняного посуду — кераміки. Кераміка — одне із значних досягнень людської культури. Вона значно сприяла покращенню умов життя людини, зокрема, дала можливість робити більші запаси продуктів харчування та вживати варену їжу. З появою глиняного посуду значно збільшується осілість людей. Посуд покривали орнаментом. Особливо був поширений візерунок з відтисків гребінцевого штампу, прокреслених ліній, ямок, наколів тощо. За технологією, формою, орнаментацією глиняний посуд у різних племен чи їх груп був далеко не однаковим, бо кожна група первісного населення робила все це часто по-своєму. Тому для вчених такі знахідки мають дуже важливе значення, оскільки допомагають за типами кераміки визначати район поширення культури окремих племен, територію їх розселення.
Важливі перетворення в господарській діяльності неолітичної людини (приручення тварин, винайдення землеробства), як і досягнення в розвитку техніки виготовлення знарядь, інколи називають "неолітичною революцією".
Друге питання Перехід до відтворювального господарства. Неолітичні культури – Криш- Старчево, буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дніпро-донецька, німанська (волинська), донецька, сурська, таш-аїрська, Азово-Дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки. Могильники Маріупольського типу.
Третє питання. В неоліті набули дальшого розвитку релігійні уявлення. Посилюється віра у потойбічне життя не лише тілесної людини, а й її душі. Про це свідчать факти часткового чи повного трупо спалення, наприклад, у дунайських племен. Важливо, що при трупоспаленнях виявлено знахідок не менше, ніж при трупопокладеннях. У колективних ямах періоду дніпро-донецької культури інколи зустрічаються лише черепи померлих членів роду; вважають, що у такий спосіб тут вшановували культ предків.
У могильниках і на поселеннях неоліту України виявлено зразки образотворчого мистецтва. У землеробсько-скотарських племен, наприклад, з'являються перші антропоморфні статуетки. На більш північних територіях Східної Європи відомі зображення людини, вирізьблені з кістки чи дерева. У Маріупольському могильнику виявлено кілька зображень тварин, виконаних у тій же техніці різьблення по кістці. Але справжнім досягненнями неолітичної епохи на території України в галузі розвитку образотворчого мистецтва слід вважати зображення на плитах так званої Кам'яної Могили в долині ріки Молочної, поблизу Мелітополя.
Мальовничий горб Кам'яної Могили, що складається з велетенських брил пісковику, привертав до себе пильну увагу первісних митців. Його гроти й навіси ховають у собі численні сцени, що включають зображення фігур тварин, людей, різноманітних геометричних композицій тощо.
Значна частина цих зображень зосереджена у так званому Гроті мамонта — вони вкривають його стелю і стіни. Тут є зображення чотирьох биків, що створили оборонне коло, а трохи далі — група з трьох оленів, які йдуть один за одним. Всього в Гроті мамонта налічується до 15 зображень окремих фігур. Всі вони мають сліди пофарбування червоною вохрою. Очевидно, в даному разі ми маємо справу зі святилищем неолітичного часу. Сюди, на мовчазну гору, з поселень, сліди яких відкрито поблизу Кам 'яної Могили, піднімалися лише служителі культу—шамани або жерці — для здійснення таїнства мисливсько-ловецької магії. Мабуть, не випадково всі фігури тварин "поранені" якимось гострим інструментом. Ці картини передають процес символічного вбивання диких тварин, що в первісному суспільстві завжди передувало реальному полюванню.
Кам'яна Могила є важливим історичним джерелом для розуміння характеру образотворчого мистецтва і вірувань неолітичного населення України. Місце цієї пам'ятки — в одному ряду з живописом палеолітичної епохи, відомими карельськими петрогліфами, сибірськими писанцями тощо.
Четверте питання. Багатоваріантність розвитку людства за кам’яної доби. Формаційний підхід. Цивілізаційна концепція розвитку – О.Шпенглер та А.Тойнбі. Особливості кам’яної доби на Україні.
Основна література
Археологія України // За ред. Л.Л. Залізняка. – К., 2005. – С.90-106.
Археология Украинской ССР. - К., 1985. - Т.1
Бунятян К.П. Давнє населення України. – К.,1999. – Розділ І.
Буров Г.М. Использование морских ресурсов первобытным населением Крыма // Старожитності степового Причорномор’я і Криму - Запоріжжя, 2001. – Вип..Х. - С.11-21.
Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. - Тернопіль, 2002. – С.46-63.
Гладких М.І. Історична інтерпретація пізнього палеоліту. – К.,1991.
Даниленко В.Н. Неолит Украины. - К., 1969.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Залізняк Л.Л. Первісна історія України. – К.,1999.
Залiзняк Л. Нариси стародавньої iсторiї України. - К.: Абрис, 1994.
Костенко Ю. В. Нові матеріали з неолітичного поселення в урочищі Біла Гора біля Полтави // Археологія. – 1989. – №4. – С. 124-125.
Котова Н.С. Неолитизация Украины. – К.,2002.
Титова О. М., Кепін Д. В. Про можливість використання етнографічних паралелей при реконструкції неолітичних жител // Археологія. – 2002. – №2. – С. 47-53.
Тойнбі А.Д. Дослідження історії. В 2-т. – К.,1992. – Т.1.
Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.
Шаповалов Г.І. Найдавніші уявлення про водну стихію та її прояви обожнювання (від мезоліту до бронзової доби) // Старожитності степового Причорномор’я і Криму - Запоріжжя, 2001. – Вип..ІХ. - С.11-21.
Самостійна робота
Опрацювати
Доба кам'яного вiку на територiї України
Вклад у вивчення початкових етапів палеоліту України Г.А. Бонч-Осмоловського, П.Й. Борисковського, О.П. Черниша, С.В. Смирнова, Ю.Г. Ко-лосова, О.С. Ситника, О. Колесника, Ю.В. Кухарчук, В. М. Степанчук, В. М. Гладіліна, В.П. Чабай та ін.
Культурні спільноти прильодникової Європи: Оріньяк, Селет, Гравет, східний Гравет, мікрогравет (епігравет). Пізньопалеолітичні археологічні культури – осокорівська, шан-кобинська, красноліська, свідерська.
2. Мезоліт (VIII – V тис. до н.е.) – доба мікролітичної обробки кременю. Дослідники - П.П. Єфименко, М.Я. Рудинський, М.В., О.О. Формозов, В.М. Даниленко, Д.Я. Телєгін, В.Н. Станко, Л.Л. Залізняк та інш. Матеріальна культура, господарство, соціальний устрій Природне середовище. Спосіб життя. Поява лука та стріл, човна, лижів, ручних нарт. Способи полювання та рибальства. Одяг. Пам'ятки – Ігрень 8, В'язівок 4а, Мирне. Мезолітичні могильники: Волоське та Василівка. Археологічні культури мезоліту -кукрецька, гребінківська, донецька, Платівський Став, шпанська, мурзак-кобинська, кудлаївська, пісочнорівська. зимініківська, яніславицька.

Індивідуальне творче завдання
Теми рефератів
Обробка кременю та її техніка у період раннього палеоліту
Стоянка раннього та середнього палеоліту Корольове.
Пластинчата техніка обробки кременю
Культурні спільноти прильодникової Європи
Числа у графіці палеоліту
Стародавній музикальний комплекс із кісток мамонта
Палеолітичне мистецтво
Законспектувати одну із нижче наведених статей
Березницька І. М. Геоморфологія палеолітичних пам’яток долини річки Бакшала // Археологія. – 2003. - №1. – С.21-27.
Брелік О. Ф. , Виборний В. Ю. Просторовий аналіз фінально-палеолітичної стоянки Передільське-І (басейн Сіверського Дінця) // Археологія. – 2001. – №3. – С. 24-35.
Гладких М. І. Соціально-економічна інтерпретація пізньопалеолітичних жител та поселень // Археологія. – 1989. – №4. – С. 17-26.
Демиденко Ю. Е. Сюрель-І (Крим): загальний археологічний контекст і специфіка поселень носіїв індустрії раннього оріньяку типу кремс-дюфур // Археологія. – 2002. – №2. – С. 3-10.
Залізняк Л. Л. Спроби життя мисливських суспільств України на межі плейстоцену та голоцену // Археологія. – 1997. – №1. – С. 17-28.
Залізняк Л. Л. Періодизація та культура диференціація верхнього палеоліту України // Археологія. – 2010. – №4. – С. 3.
Залізняк Л. Л. Полісько-дніпровська катастрофа фінального палеоліту з позиції археології // Археологія. – 2008. - №3, С. 5-10.
Кротова О. О. Виробництво та суспільні відносини населення Північного Причорномор’я в добу пізнього палеоліту // Археологія. – 1994. - №1. – С. 19-31.
Мацкевий Л. Г. Захід України: критерії визначення кінця палеоліту і початку мезоліту // Археологія. – 2001. - №3. – С. 17-24.
Матвіїшина Ж. М., Лисенко С. Д., Пархоменко О. Г. Результати палеопедагогічного дослідження пам’яток Малополовецького археологічного комплексу в 2007 р. // Археологія. – 2008. - №4. – С. 18-27.
Нужний Д. Ю. Проблема сезонної адаптації фінальнопалеолітичних мисливців на мамонтів Середнього Подніпров’я і нові епіграветські пам’ятки у басейні Трубежу // Археологія. – 1997. - №2. – С. 3-23.
Оленковський М. П. Північноприазовська пізньопалеолітична культура // Археологія. – 2001. - №3. – С. 3-17.
Оленковський М. П. Долотоподібні знаряддя у відтворенні деяких аспектів пізньопалеолітичного господарського укладу // Археологія. – 2002. – №2. – С. 31-37.
Сапожников І. В., Секерська О. П. Археозоологія поселення Велика Акаржа ( матеріали до реконструкції господарсько-культурного типу пізньопалеолітичних степових мисливців) // Археологія. – 2001. – №2. – С. 103-110.
Контроль знань з теми
Співбесіда
Підсумкова контрольна
Конспект статті
Виступ з рефератом
Тема 3.
„Епоха енеолiту-бронзи”
Методичні вказівки щодо роботи над темою. Студенти повинні засвоїти особливості розвитку історії України в епоху енеоліту-бронзи. Сформувати у студентів навички самостійної роботи з монографіями та статтями на археологічну тематику: конспектування текстів, рецензування та стислий переказ основних висновків авторів. Навчитися писати реферати та рецензувати відповіді своїх одногрупників.
Робота над темою передбачає засвоєння лекційного матеріалу, участь у обговоренні питань під час семінарських занять, написання реферату (окремими студентами), самостійну роботу над окремими питаннями теми, модульний контроль у формі тестування.
Лекція 1
Тема: „Культурно-історична спільнота Кукутені-Трипілля”
План
Загальна характеристика енеолітичної доби України
Походження, міграції та розвиток Кукутені-Трипілля
Керамічне виробництво
Базові галузі виробництва
Основна література
Археологія Української РСР. - К., 1971. - Т.1
Археология Украинской ССР. - К., 1985. - Т.1
Бобринский А.А. Гончарство Восточной Украины. – М.,1978.
Бунятян К.П. Давнє населення України. – К.,1999. – Розділ І.
Видейко М.Ю. Путешествие в трипольский мир. – Николаев,2005.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Д’яченко О. В. Проблем історичних інтерпретацій трипільської культури // Археологія. – 2007. - №2. - С. 83-92.
Круц В. О., Рижов С. М. Верхньодніпровська локальна група пам’яток трипільської культури та нові дні про зв’язки трипільців з населенням полгарської і лендельської культур // Археологія. – 1997. - №2, С. 23-32.
Корвін-Піотровський О. Г., Гусєв С. О. Багатошарове трипільське поселення Березова, урочище Берег // Археологія. – 2000. - №4. - С. 35-40
Овчинников Е. В. Модель печі з трипільського поселення Березівка // Археологія. – 1994. - №3.- С.149-156.
Ранние земледельцы: этнографические очерки. – Л.,1980
Рычков Н.А. Триполье – катализатор перемен в степях Украины // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2002. – С.23-37.
Етнічна історія давньої України. – К.,2000.
Стислий зміст лекції
Мідний вік, або енеоліт, у межах території України датується IV— III тисячоліттями до н.е. У країнах Стародавнього Сходу він розпочався понад 5 тис. років тому, а окремі мідні вироби знаходять тут ще раніше, навіть у шарах середини VI тисячоліття до н.е. (Яримтепе в Іраку, Чатал-Гуюк в Туреччині) чи кінця VIII тисячоліття до н.е. (Алі-Кош в Ірані).
З енеолітом пов'язана велика кількість відкриттів і нововведень. Людство опанувало перші метали — мідь і золото. Перша мідь була самородна, знаряддя з неї ковані. Але скоро люди навчилися плавити цей метал з руди. Виникають копальні. Одну з них, що датується IV тисячоліттям до н.е., досліджено, наприклад, в урочищі Аї-Бунар у Болгарії. Тут відкрито великі виробітки мідної руди, виявлено знаряддя праці — рогові кайла, мідні сокири, а також кераміку. З самородного золота в мідному віці виготовляли прикраси.
Виникає орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Доказом цього є знайдена на одному з поселень культури лійчастого посуду у Польщі (Кржниця Яра) глиняна статуетка — бики в ярмі. Румунські па-леозоологи встановили деяку деформацію шийних хребців у биків, що ходили в ярмі.
З'являється колесо, а відтак — гарба, в яку запрягали також бика. Зображення таких двоколісних гарб є, наприклад, на плитах Кам'яної Могили поблизу Мелітополя. У курганах ямної культури виявлено рештки дерев 'яних гарб. Вперше на території України їх знайдено в кургані Сторожова Могила поблизу Дніпропетровська. Тепер таких знахідок відомо багато. Лише однією Каховською експедицією у 1973 р. було виявлено 29 коліс від возів.
У мідному віці коня привчають до верхової їзди. Важливу роль у прирученні коня відіграли племена середньостогівської і ранньоямної культур степової зони Східної Європи.
Удосконалюється керамічне виробництво, з'являються гончарні печі, залишки яких виявлено, зокрема, у трипільців. Поширюється і розвивається прядіння і ткацтво. Входить у практику циліндричне свердлення кам'яних порід за допомогою порожнистого свердла, що застосовувалося найчастіше при виготовленні бойових сокир-молотів.
У мідному віці залежно від конкретних природних умов і традицій розвитку економіки в одних груп населення основну роль відігравало землеробство, а в інших—скотарство. Це був перший великий суспільний поділ праці. Пастух — важлива фігура у світовій історії; його образ віддавна втілювався в кам'яних скульптурах, епосі. У пастуших (скотарських) племен було більше шкіри, вовни, козячого пуху, м'яса, ніж у землеробів, а в останніх уже виникав надлишок зерна та інших продуктів землеробства, що сприяло розвитку міжплемінного обміну.
Численні пам'ятки землеробських племен мідного віку відомі в Малій Азії і Месопотамії (Тель-Галаф), Закавказзі (Шенгавіт, Шому-Тепе, Кюль-Тепе) і Середній Азії (Анау-Намазга) та ін. Крім землеробства населення займалось тут розведенням усіх видів свійських тварин. Характерними особливостями землеробських культур є осілий спосіб життя, досить розвинене житлобудування, глинобитне або з застосуванням обпаленої глини, переважання розписної кераміки, велика кількість предметів пластики. Для поховань цих культур характерні плоскі безкурганні могильники.
Під час розкопок Шенгавітського поселення поблизу Єревана виявлено глинобитні житла округлої форми з долівкою, викладеною концентричними колами з гальки. Кераміка з Шенгавіту без розпису, але досить старанно згладжена і лощена. Тут, як і на поселеннях інших землеробських культур, виявлено дрібні мідні речі — шила, пронизки, шпильки.
Серед унікальних пам'яток цього часу "золотий" некрополь у м. Варна (Болгарія). Він складається з кількох десятків випростаних на спині і скорчених поховань, а також кенотафів (могил без скелетів). При похованих і в кенотафах виявлено великі дари, головним чином із золота: браслети, діадеми, намисто, бляшки-аплікації, сережки, "нагубники", "наочники", а також мідні вироби: провушні сокири, вістря до списа тощо. В поховальних ямах стояло кілька глиняних посудин, деякі з них розписані золотою фарбою, виготовленою на дрібнодиспер-сійному золотому піску. Варненський могильник, що датується IV тисячоліттям до н.е., за кількістю знахідок не має собі рівних у Європі.
Трипільська культура (ІV-ІІІ тисячоліття до н.е.) У зв'язку з активним розвитком радіовуглецевого аналізу у визначенні хронології пам 'яток трипільської культури останнім часом дослідники поглиблюють появу перших трипільських поселень до V і навіть VI тис. до н. е. (Є. М. Черних, М. Ю. Відейко). Це — одна з найбільш вивчених і яскраво виражених культур розписної кераміки в Європі. Вона займала все лісостепове Правобережжя і Прикарпаття України, а на пізньому етапі поширилася на Волинь і Степ, до Одеси включно. Відкрита культура наприкінці XIX — на початку XX ст. київським археологом В. В. Хвойкою, що провів перші розкопки поселень біля Трипілля на Київщині. У подальшому важливий внесок у вивчення трипілля зробили Т. С. Пассек, С. М. Бібіков, Ю. М. Захарук, К. К. Чер-ниш, Т. Г. Мовша, В. І. Маркевич, М. М. Шмаглій, В. Г. Збенович, В. О. Круц, О. В. Цвек, М. Ю. Відейко та ін. Пам'ятки трипільської культури відомі і в Молдові. На території Румунії трипільській культурі відповідають пам'ятки типу Кукутені.
У межах України виявлено понад 2000 трипільських поселень, значну частину з яких розкопано. У розвитку культури виділяють три періоди: ранній (А) — поселення Лука-Врублівецька, Гринівка, Бернашівка; середній (В) — Володимирівка на Синюсі, Коломийщина поблизу Києва та ін.; пізній (С) — Жванець, Козаровичі, Усатове (тепер територія м. Одеси), Городськ на Волині, Софіївка на Київському Подніпров'ї та ін. Деякі дослідники пізньотрипільські пам'ятки, що помітно відрізняються від більш ранніх, відносять до окремих культур — усатівської, городської, софіївської.
Культура раннього та середнього етапів Трипілля характеризується досить високим рівнем житлобудування. Вони споруджувалися з глини (долівка теж була глиняна), мали прямокутну форму, розмір — 30-50 м2. Покрівля двосхила. Помешкання, зазвичай, ділилося на кілька частин, у кожній з яких були піч, жертовник, стояв посуд. Забудова поселень здійснювалася по колу, в центрі — загін для худоби (Володимирівка). Таке саме планування поселень зберігається і на початку пізнього Трипілля.
У Майданецькому поселенні на Уманщині, наприклад, у розміщенні жител налічується 10 концентричних кіл, поділених радіальними вулицями. Тут на площі 300-400 га зафіксовано близько 1500 жител. Такі ж поселення-гіганти, які умовно називають "протомістами", досліджено також поблизу сіл Доброводи і Тальянки.
Про способи житлобудування, зовнішній вигляд жител і планування поселень вчені дізнаються не лише з розкопок, а й у результаті вивчених так званих модельок жител, виліплених з глини і випалених на вогні. Найкращі зразки таких модельок відомі з сіл Полудня, Володимирівка, Розсохуватка на Черкащині. Останні свідчать про те, що у трипільців були і "двоповерхові" будівлі з житловою частиною і підпіллям. Крім наземних жител, розміри і форма яких добре впізнаються під час розкопок за завалами обпаленої глини (так звані площадки), будували і напівземлянкові, заглиблені у ґрунт житла.
Основним заняттям було землеробство. Трипільці вирощували кілька сортів пшениці, ячменю, просо. Займалися також і скотарствоУ трипільців було досить розвинене прядіння і ткацтво, про що свідчать знахідки глиняних прясел до веретен і тягарців від примітивного ткацького верстата. Іноді на днищах трипільських керамічних виробів трапляються відбитки тканин двох способів ткання — полотняного і репсового. На поселенні Поливанів Яр Чернівецької області знайдено навіть клубочок обвуглених ниток.
Кераміка трипільської культури поділяється на дві великі групи: кухонну і столову. Перша, більш проста за формами, виготовлялася з глини, до якої домішували шамот (товчені черепки) або подрібнені черепашки. Орнамент скупий, складається з окремих наліпів, "перлин" та пальцевих защипів по шийці посуду.
Столовий посуд був досить досконалий, виготовлявся з добре відмуленої глини, був дуже добре випалений. Черепок здебільшого червоний і міцний. Форм столового посуду багато — горщики, миски, глечики, покришки, так звані біноклеподібні форми та ін.
Орнамент багатий, переважно спірально-меандровий. На ранніх етапах культури він прокреслений, а пізніше — нанесений розписом чорною, бурою, рідше білою фарбами. На середньому етапі культури більше поширений поліхромний орнамент, на етапі пізнього Трипілля — монохромний. Серед орнаментальних схем на посуді зустрічаються зображення людей і тварин (Ржищів, Гребені у Київському Подніпров'ї, Круті Броди і Жванець на Хмельниччині тощо). Вважають, що спіраль на трипільській кераміці є стилізованим зображенням змії. Інколи на ранньотрипільському посуді (Бернашівка) зображення змії в орнаменті впізнається досить чітко.
Серед керамічних виробів важливе місце у трипільців посідає пластика. Тут виявлено велику кількість жіночих (рідше — чоловічих) статуеток, фігурок тварин — бика, свині (Пеніжкове Черкаської області). Статуетки людини часто стилізовані (Усатове, Троянів на Житомирщині), але є і досить реалістичні (Володимирівка, Верем'я на Київщині). Статуетки і фігурки, як часто і орнамент на кераміці, мали, очевидно, релігійне значення, пов'язане з культом плодючості, матері-прародительки тощо. На зв'язок трипільських статуеток з культом плодючості і врожайності вказує наявність у глині, з якої їх виготовлено, домішок зерен злаків або крупно змеленого борошна (Лука-Врублівецька). У с. Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї Могильники трипільської культури вивчені слабо, тому слід згадати два могильники цієї культури — Вихватинський у Молдові і Чапаївський поблизу Києва. У Вихватинському могильнику виявлено понад 30 поховань зі скорченим на боці трупопокладенням і велику кількість посуду, статуеток, знарядь праці, прикрас тощо. Основним обрядом поховання в Чапаївсь-кому могильнику було випростане на спині трупопокладення.
Антропологічне племена трипільської культури вивчені неоднаково на різних етапах їх розвитку. Для раннього та середнього етапів розвитку трипільської культури виявлено лише поодинокі поховання, а антропологічний матеріал, здебільшого, належить до пізнього етапу. Пошуки могильників раннього та середнього етапів трипілля представляються одним з найпріо-ритетніших напрямків у вивченні антропології та поховального обряду цієї важливої культури енеоліту і вирішення на їх основі багатьох наукових проблем з її розвитку та історичної долі. Що ж до згаданих поховань, то, здається, тут ми маємо справу з представниками різних типів населення — середземноморським (Вихватинці) і потемками місцевих неолітичних племен пізньокроманьйонського типу (Чапаївка).
Семінарське заняття №1
Тема: ” Епоха енеоліту”
Питання для обговорення
1. Гумельницька культура.
2. Скотарсько-землеробські племена Волині, Подолії, Закарпаття:
а) лендельська культура;
б) культура лійчастого посуду;
в) культура кулястих амфор;
г) полгарська культура.
д) культура Болград-Алдень.
є) пам’ятки типу Пивиха.
3. Скотарські культури степової зони та Криму:
а) середньостогівсько-хвилинська;
б) квітянська;
в) репінська;
г) нижньомихайлівсько-кеми-обинська;
д) рогацька;
є) усатівська.
ж) ямна.
Методичні вказівки для студентів
Перше питання. Культура Гумельниці одержала свою назву за розкопаним ще у 30-х роках XX ст. однойменним поселенням у Румунії, була поширена на Нижньому Подунав'ї в Румунії, Болгарії і на півдні України. У межах Одеської області відомо близько 20 гумельницьких поселень, зокрема поблизу сіл Озерне, Болград, Утконосівка та ін. Досліджували цю культуру Т. С. Пас-сек, І. Т. Черняков, Л. В. Суботін, В. С. Бейлекчі та ін.
Район поширення пам'яток Гумельниці безпосередньо межує з трипільськими. Склалася ця культура в Балкансько-Дунайському регіоні приблизно у той самий час, що і Трипілля (початок IV тисячоліття до н.е.), і тривала близько тисячі років (3800-2800 рр. до н.е.). Вважається, що носії культури Гумельниця переселилися на лівобережжя Дунаю у першій половині IV тис. до н.е. Тут формується один з варіантів культури Гумельниця — культура Болград — Алдень. Як на території Болгарії та Румунії, так і на лівобережжі Нижнього Дунаю ці племена зазнали впливу неолітичної нижньодунайської культури Хаманжії, про що свідчить і знахідка глиняної статуетки "Мислитель" на Вулканештському поселенні. В нижніх шарах деяких поселень культури Гумельниці цього регіону помітні виразні риси племен культури Хаманжії, слідами якої відбувалось освоєння цієї території.
За складом матеріальної культури Гумельниця загалом досить близька до Трипілля. Як і трипільській культурі, Гумельниці властиві наземні глинобитні напівземлянкові житла. Під поселення обиралися місця, зручні для захисту. Основними заняттями були землеробство та розведення свійських тварин. Можливо, землеробство тут було вже ральним: на території одного з поселень у Румунії знайдено рештки рала. Кераміка високоякісна, складається зі столового і кухонного посуду. Перший інколи розписаний фарбами, але є багато лощеного і так званого канельованого (з рельєфною поверхнею) посуду. Саме ці типи орнаментації на кераміці, як і відмінності в характері пластики, дають підставу виділяти гумельницькі поселення в окрему культуру. Відрізняється культура Гумельниця від сусідніх синхронних культур і набором амулетів, виготовлених з глини та кістки. В одних з них вбачають стилізовані зображення людської постаті. Інші тлумачать як частину примітивного сонячного годинника, яким користувалося населення гумельницької культури, тощо.
З культурою Гумельниця в Болгарії пов'язують мідні копальні АЇ-Бунар.
Друге питання. У той час, як на Правобережжі України розвивалася трипільська культура середнього та пізнього етапів, Волинь, Поділля і Закарпаття заселяли кілька інших груп племен мідного віку. Деякі з них були близькими сусідами з трипільцями, інші жили далеко від них. Переважна більшість культур, носіями яких були ці групи племен, склалися за межами України проникли на нашу територію у вже сформованому стані. Так, починаючи з епохи пізнього неоліту, на Середньому Дунаї розвивалися культури лен-дельського типу (циклу), що в IV тисячолітті до н.е. проникають на територію Польщі, а звідти, в обхід Карпат з півночі, — на Волинь. Пізніше, у другій половині III тисячоліття до н.е., на Волині і Поділлі розвивалися дві інші культури, які за типом кераміки отримали назви культур лійчастого посуду і кулястих амфор. Склалися ці культури також за межами України (Польща, Німеччина). Першою на території України з'явилася культура лійчастого посуду, вона розвивалася одночасно з пізнім Трипіллям, потім набула поширення культура кулястих амфор. Племена полгарської і баденської культур жили в Закарпатті.
Лендельська культура була поширена на Волині (до р. Горинь) і частково на лівобережжі Верхнього Дністра. Відомо понад 30 поселень і шість невеликих могильників. Деякі з поселень, як, наприклад, Гоща, Зимно, Костянець, Листвин та інші, розкопані на досить значній площі, тут виявлено напівзем-лянкові житла із залишками глиняних печей, крем'яні майстерні та ями господарського призначення. Поселення, зазвичай, розміщувались на високих мисах, деякі з них мали укріплення.
У розвитку культури виділяється два етапи — ранній та пізній, що розрізняються, головним чином, за складом кераміки, знарядь праці, прикрас та деталями поховального обряду. В цілому для культури характерна наявність досконалої кераміки. Вона виготовлена з відмуленої глини, добре загладжена, іноді лощена, гарно випалена. Представлена значною кількістю форм — округлі амфори двох типів, біконічні горщики, миски з характерними виступами, або вушками, чаші на високому піддоні тощо. Орнаментація, якщо не рахувати рідкісну для культури розписну кераміку, в цілому бідна. Це окремі наліпи, насічки по зрізу вінець, ряди поодиноких наколів. На поселеннях зрідка зустрічаються зразки глиняної пластики — фігурки людей і тварин.
Знаряддя праці — великі ножі, скребки, скобелі — виготовляли переважно з кременю. Знайдено також кам'яні зернотерки, сокири-молоти з рогу оленя. Мідні речі зустрічаються рідко. Це, головним чином, прикраси: обручки, буси тощо.
Культура лійчастого посуду в межах України була поширена на території Львівської і на північному заході Волинської областей, де виявлено понад 40 поселень та окремих місцезнаходжень. Поселення цієї культури —Винники, Тадені, Малі Грибовичі на Львівщині, Зимне на Волині—розкопані на значній площі. Поховань на території України відомо мало; вивчені вони слабо. В с. Дружелюбівка на Львівщині досліджена лише одна могила цієї культури. Проте в Польщі і Німеччині вивчено багато поховань цього типу.
Топографія розміщення поселень цієї культури досить своєрідна — вони локалізуються, здебільшого, на мисах високих берегів Західного Бугу та його приток або на плато, що зумовлено необхідністю захисту від ворогів. Під час розкопок виявлено сліди фортифікаційних споруд — вали, рови (Зимне). Досліджено два типи жител — напівземлянкові заглиблені і наземні стовпової конструкції, а також ями, вимазані глиною, в яких зберігали збіжжя. Важливе місце в житлах займала піч. Глинобитні печі були досить великими — інколи до двох метрів у поперечнику.
Серед знарядь праці переважали крем'яні вироби. З кременю виготовляли великі ножі, сокири з шліфованою робочою частиною, вістря стріл і дротиків тощо. Виявлено бойові сокири-молоти з каменю, а також зерно-терки. Відомі мідні сокири та тиглі для плавлення цього металу.
Кераміка дуже своєрідна. Вона характеризується переважанням широкогорлих форм посуду з розширеними (лійчастими) вінцями, звідки і походить назва культури. Посуд відносно тонкостінний, добре згладжений і випалений, представлений біконічними горщиками, мисками, черпаками, друшляками. Орнамент небагатий, але досить характерний. Основними заняттями населення були скотарство і землеробство. Можливо, перше у житті цих племен відігравало більшу роль. У свійському стаді переважали велика рогата худоба (40 %) і свині (30 %), менше було , кіз, коней. Землеробство, можливо, було вже ральним із використанням тяглової сили вола: на одному з поселень цієї культури в Польщі виявлено виліплене з глини зображення пари биків у ярмі.
Культура кулястих амфор охоплювала східну частину Німеччини, Польщу, Чехію, а в Україні займала територію Волині й Поділля. Східна група пам'яток цієї культури датується серединою і другою половиною III тисячоліття до н.е. Нині в Україні відомо 116 місцезнаходжень культури кулястих амфор, у тому числі 7 поселень. Найбільш східні пам'ятки виявлено в Київській області. Розкопками досліджено одне поселення (поблизу с. Межиріч Рівненської області) та кілька десятків могил. Найвідо-міші з них поховання біля сіл Колодяжне (Житомирщина), Довге, Увисла та Хартонівці (Тернопільщина).
Поховання цієї культури здійснювались інколи під невисокими курганами, а в переважній більшості — без них, але обов'язково у гробницях, складених з великих кам'яних брил. Виділяють два типи цих мегалітичних споруд: дольмени і кам'яні скрині. Останні менші за розмірами і мають кам'яне дно. У таких гробницях виявлено одне або кілька поховань, для яких характерне сидяче або скорчене трупопокладення. В окремих випад ках відзначено трупо спалення (Кикове на Житомирщині). У похованнях буває значна кількість посуду, знарядь праці, бойових сокир-молотів тощо. Найбільш цікавою і важливою для розуміння обряду поховання є гробниця поблизу с. Колодяжного (Житомирська область). Найпоширенішою формою посуду культури є вузькогорлі опуклобокі (кулясті) амфори або кулясті, але більш широкогорлі, горщики і кубки, кришки з високим бортиком. На плічках амфор і горщиків завжди є по 2 або 4 вушка. Орнамент покриває лише верхню частину посуду. Кришки орнаментовані по всій поверхні. Мотиви візерунка досить складні і включають горизонтальні ряди, вертикальні смуги, зигзаг, шеврони і фестони. Основним характерним елементом орнаменту є відбитки прямокутного чи напівкруглого (лускоподібного) штампа.
Знаряддя праці (сокири, ножі) і предмети озброєння (сокири-молоти) значною мірою нагадують вироби культури лійчастого посуду. Своєрідності культурі надають прикраси, серед яких багато виготовлених з янтарю. Цікавими є також кістяні напівкруглі пряжки, зазвичай, багато орнаментовані. Племена культур лійчастого посуду і кулястих амфор, що існували на території України наприкінці мідного віку, відіграли певну роль у формуванні культур шнурової кераміки епохи бронзи.
Полгарська культура. На Закарпатті відомі дві культури мідного віку — полгарська і баденська. Основним районом поширення цих культур є території Чехії, Словаччини й Угорщини. Звідси вони проникли на Закарпаття. Полгарська культура сформувалася тут ще в другій половині IV тисячоліття до н.е. Нині на території Закарпаття відомо 12 поселень і один могильник цієї культури. На розкопаних поселеннях Берегове, Дрисине, Малі Гаєвці, Заставне досліджено рештки наземних жител стовпової конструкції зі стінами, обплетеними лозою і обмазаними глиною; у заглибинах долівки виявлено сліди відкритих вогнищ або печей. У цілому посуд поділяється на кухонний і столовий. Перший виготовлявся з глини, до якої додавали значну кількість подрібненої соломи. Це переважно товстостінні горщики, іноді орнаментовані наліпними шишечками чи валиком. Столова кераміка формувалася з добре відмуленої глини, вона тонкостінна, старанно згладжена. За формою це горшки, кубки, чаші, миски, в тому числі чотирикутні та з хвилястим оформленням краю, вази на високій ніжці, кришки тощо. Орнаментація порівняно багатша, ніж на кухонному посуді. Вона також наліпна або виконана насічками, лініями, защипами тощо. Серед елементів наліпного орнаменту дуже характерними є виступи у вигляді пташиних чи зміїних голівок. Зустрічається розпис чорною, вишневою і білою фарбами. Серед глиняних виробів трапляються і жіночі фігурки, прясла, важки, буси тощо. На поселеннях зібрано велику кількість шліфованих кам'яних сокир, тесел, долот, зернотерок, а також знарядь з кременю та обсидіану — ножів, вістер, скребків, свердел тощо. На середніх етапах розвитку культури з'являються мідні, у тому числі "важкі", вироби, зокрема провушні сокири. Обряд поховання—скорчене на боці трупопокладення у ґрунтових могилах, причому жінок ховали на лівому, а чоловіків — на правому боці. На заключних етапах культури з'являються курганні поховання, зрідка за обрядом трупоспалення. Похованих супроводжували, зазвичай, посуд, прикраси, кам'яні і мідні знаряддя.
Баденська культура в середині III тисячоліття до н.е. змінює полгарську. Велика кількість пам'яток цієї культури відома в Подунав'ї на території Чехії, Словаччини, Угорщини та інших сусідніх країн. На Закарпатті баденські поселеннь відомо всього близько десяти (Великі Лази, Мукачеве та ін.). На першому з них розкопано рештки напівземлянкового житла підпрямокутної форми глибиною до 0,4 м, розчищено сліди вогнища, ямки від стовпів, що підпирали двосхилу покрівлю. Основним джерелом для характеристики баденської культури є кераміка, як з точки зору форми посуду, так і з точки зору його орнаментації. За формою переважає опуклобокий товстостінний горщик. Побутували також кружки-кубки з високою ручкою, що мала форму петельки, глечики, друшляки тощо. Орнаментація багата, але візерунок складається з прямих врізних ліній, що створюють прості геометричні фігури — трикутники, ромби, паралельні смуги тощо. Часто зустрічаються нігтьоподібні заглибини, розміщені у три, чотири ряди. Цим орнаментом прикрашали виключно горщики з вінцями, що нагадували у профіль стопи. Деякою своєрідністю відрізняються і знаряддя баденської культури, серед яких переважають бойові сокири-молоти, побутують також вістря стріл із кременю й обсидіану, теслярські кам'яні шліфовані сокири, тесла, долота тощо. Знайдено багато прясел. У житті племен баденської культури, як і в більшості населення кінця мідного віку, важливу, чи навіть основну, роль починає відігравати скотарство. Людині були вже відомі всі види нинішніх домашніх тварин. Розвивалися також землеробство, мисливство, рибальство. За даними сусідніх територій відомо, що основним обрядом поховань у досліджуваній культурі було трупопоюіадення на боці, рідше зустрічається трупоспалення.
Третє питання. Скотарські культури степової зони та Криму. На Середньому і Нижньому Подніпров'ї, степовому Лівобережжі, у Причорномор'ї і Криму в мідному віці розвивалися три основні скотарські культури — середньостогівська, ямна та кемі-обинська.
Середньостогівська культура була поширена в лісостеповій і степовій частині межиріччя Дніпра і Дону. Окремі місцезнаходження цієї культури виявлено на захід від Дніпра, зокрема в межах Кіровоградської області. Назву культурі дало розкопане А. В. Добровольським поселення в урочищі Середній Стіг (нині на території м. Запоріжжя). Всього тепер відомо близько 100 пунктів цієї культури — поселень, могильників, поховань чи окремих знахідок. Про склад і характер матеріальної культури найповніше уявлення дає поселення Дереївка. Тут на площі 2000 м2 розкрито невеликий "дворик", оточений трьома трохи заглибленими в землю житлами прямокутної форми. Багаття в житлах горіло у невеликих ямках, часто обкладених камінням. Виявлено багато господарських ям, культові поховання собаки, а також черепа коня в супроводі двох собак. На "дворику" поблизу одного з жител виділяються місця "гончара" і "точильника", де формували глиняний посуд та виготовляли за допомогою шліфування кістяні знаряддя. На поселенні зібрано більше 10 тис. знахідок. Це, перш за все, кераміка, знаряддя праці, прикраси. Пластика представлена жіночими статуетками і фігурками тварин. Кераміка (горщики, глечики) середньостогівської культури майже виключно гостродонна, лише невелика частина мисок мають плоске дно. Вінця, як правило, досить високі, інколи трохи "роздуті". У глиняне тісто додавали велику кількість товчених черепашок. Орнамент, що покривав лише верхню частину посуду, у дошнуровий період наносили гребінцевим штампом, пізніше з'явився гусеничний орнамент. За деріївського періоду посуд прикрашали за допомогою скобкоподібних штампів чи відбитками шнура. Середньостогівська культура була першою на Україні, в якій виникає шнуровий орнамент, що потім відіграв велику роль у культурах мідного і бронзового віків Європи. Серед знарядь праці середньостогівської культури багато крем'яних ножів, скребків, вістер дротиків і стріл, кам'яних зернотерок, мотик, лощил, рибальських гачків з рогу і кістки. З рогу оленя виготовлялися бойові молоти та псалії (деталь кінської вуздечки). Металевих речей ще дуже мало. Основним заняттям середньостогівських племен було скотарство, головним чином, розведення коней — серед фауністичних решток їхні кістки становлять інколи до 60-80 %. Середньостогівські племена були одними з перших у Європі, які почали використовувати коня для верхової їзди. Займалися вони також мисливством, рибальством, землеробством, про що свідчать знахідки відповідних знарядь праці і кісток тварин. Проте ці види занять відігравали другорядну роль. Могильники середньостогівської культури, зазвичай, невеликих розмірів, ґрунтові, плоскі, хоча поява перших невеликих насипів над похованнями цього часу не виключається. Поховання окремі, рідко —парні. Поховані лежали на спині, з підігнутими в колінах ногами. На багатьох скелетах виявлено порошок червоної вохри, супровідний інвентар — посуд, знаряддя праці.
Ямна культура виділена В. О. Городцовим після розкопок курганів у басейні Сіверського Дінця, поблизу м. Ізюм та на річці Бахмут. Названа так за типом поховань у простих ґрунтових ямах. Історію і культуру ямних племен вивчають, в основному, за матеріалами поховань, яких лише в межах України досліджено понад 1000. Здебільшого це поховання під курганами, на Дніпрі розкопано і кілька безкурганних могильників.
Пам'ятки ямної культури поширені у степових районах від Заволжя до пониззя Дунаю. На цій величезній території виділяється кілька місцевих локальних варіантів культури, що різняться, передусім, особливостями кераміки.
Для визначення віку культури одержано близько 150 радіокарбонних дат, на підставі яких її пам'ятки відносять до ХХУЇЇ-ХІХ ст. до н.е. У розвитку культури виділяється два етапи — ранній, що тривав одне-два століття, і пізній. Найпізніші пам'ятки ямної культури відносять до бронзового віку.
Племена ямної культури, як і всі степовики періоду міді-бронзи, займалися переважно скотарством. Вони розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз. Роль коня в господарстві ямних племен була не завжди однакова: помітно більша на ранньому етапі і менша у пізньоямний час. Скотарі ямної культури вели, очевидно, досить рухливий спосіб життя, пересуваючись за своїми стадами. Все домашнє начиння вони перевозили на гарбах, запряжених биками. Про це свідчать знахідки решток таких гарб (Сторожова Могила) та їх зображень (Кам'яна Могила)/Під час розкопок у Подніпров'ї в могилах ямної культури вдалося виявити також рештки ярма, ручок від батогів-нагайок та інші речі, пов'язані з запряганням биків. У ямному похованні кургану Курбан-Байрам у Криму разом з рештками возика знайдено залишки саней-волокуші.
На просторах степового півдня Східної Європи лише як острівці існували окремі поселення ямних племен, що інколи були досить великими і довготривалими. Відкриття і дослідження поселень дали матеріали для всебічної характеристики культури. Одне з таких поселень розкопане О. Ф. Лагодовською в 1951-1955рр. поблизу с. Михайлівка на Херсонщині. Воно розмістилося на трьох горбах вздовж берега р. Підпільної (рукав Дніпра) і займало площу близько 1500 м2. Розкопками встановлено три різночасові культурні горизонти. Спочатку, ще за доямного часу, тут існувало невелике ("нижньомихайлівське") поселення. Потім виникають два культурні шари ямних племен: раннього і пізнього етапів. Саме стратиграфія Михайлівського поселення і була основним критерієм для виділення в розвитку ямної культури двох зазначених вище етапів.
На пізньому етапі існування Михайлівське поселення вже було обнесене кам'яною стіною, висота якої сягала понад 2 м. На площі поселення розкопано рештки численних жител, побудованих на кам'яній основі, виявлено сліди вогнищ, господарських ям та зібрано велику кількість знахідок. Поблизу поселення виявлено ґрунтовий безкурганний могильник того ж часу.Кераміка ямної культури досить примітивна і в цілому одноманітна. Серед форм домінує округлобокий гостродонний горщик з високими (на ранньому етапі) або низькими (в пізньоямний час) вінцями. Орнаментація скупа. Візерунок розміщений, зазвичай, у верхній частині горщика. Найчастіше це ряди відбитків шнура чи гребінцевого штампа. Зустрічаються заштриховані трикутні фігури. Інколи невеликі горщечки мають петельчасту ручку. На поверхні посуду досить помітні сліди згладжування рідкозубим гребінцем. Крім горщиків, трапляються також невеликі мисочки, інколи на ніжці.Серед знарядь праці і предметів озброєння ямної культури мідні речі зустрічаються набагато частіше, ніж у середньостогівській. З появою в степах Східної Європи ямних племен поширюється курганний обряд поховання. Кургани раннього періоду мали невеликі розміри, У пізньоямний час виникають насипи висотою 10 і більше метрів. У більшості випадків можна простежити різночасове досипання насипу у зв'язку з окремими похованнями. Кургани містять інколи до 20 і більше ямних могил. Пізніше в цих курганах часто влаштовували могили інші племена.
Покійників ямної культури клали на дно ями здебільшого прямокутної форми зазвичай у скорченому положенні на спині, часто посипали порошком червоної вохри; біля них інколи ставили горщик, очевидно, з водою, залишали їжу і знаряддя праці та озброєння — списи, бойові сокири-молоти тощо. Поряд з похованими часто знаходять кістяне намисто, що складається здебільшого з трьох типів прикрас: кістяних трубочок з гвинтовою нарізкою, молоточкоподібних шпильок з того ж матеріалу і просвердлених зубів хижака (собаки, вовка). Такий набір прикрас є характерною рисою культури ямних племен. У кількох випадках на території України і Калмикії вдалося простежити глиняні маски (?) на лицевій частині черепа померлих.
За антропологічними ознаками носії ямної культури, як і середньосто-гівської, були далекими нащадками племен пізніх кроманьйонців. Племена ямної культури відіграли помітну роль в історії населення Східної Європи у другій половині III — на початку II тисячоліття до н.е. Вони, потіснивши пізньотрипільські і кемі-обинські племена, проникли далеко на захід від Дніпра, аж до Прикарпаття і на Балкани, та на південь — у Крим, про що свідчить поява тут "степових поховань з вохрою". У носіїв ямної культури існували тісні контакти з населенням Північного Кавказу і лісостепових районів Східної Європи. Історична доля ямних племен остаточно не з'ясована. На початку П тисячоліття до н.е. ямну культуру на значній території змінює катакомбна, що, здається, генетично з нею не була пов'язана. Вважають, що у Поволжі на базі ямної культури розвинулася полтавкинська культура.
Кемі-обинська культура. Серед культур мідного віку України кемі-обинська культура виділяється рядом характерних особливостей. Племена цієї культури досягай виняткових успіхів в обробці каменю, їм належать перші на території України зразки монументальної кам'яної скульптури, у них склався своєрідний обряд поховання в скринях, часто розписаних фарбами. Кемі-обинська кераміка досить помітно виділяється серед глиняних виробів інших синхронних культур.
Дані стратиграфії поховань під курганами і нашарувань на поселеннях свідчать про те, що кемі-обинська культура розвивалася паралельно з ямною, але на ранніх своїх етапах вона передувала їй, а на пізніх — пережила її. Вона склалася у першій половині III тисячоліття до н.е. Пізню, верхню, дату цієї культури доводять до середини П тисячоліття до н.е. Ці пізні пам'ятки кемі-обинської культури належать уже до віку бронзи. Важливим джерелом для вивчення кемі-обинської культури є курганні поховання, яких уже виявлено кілька сотень. Під насипами курганів часто зустрічаються кам'яна обкладка — панцир, а також кромлехи. Переважапоховання в скринях — кам'яних або дерев'яних. Кам'яні скрині споруджені, зазвичай, із кількох великих плит, підігнаних одна до одної на кутах спеціальними пазами. Зверху скрині перекриваються такою самою плитою, щілини між плитами замазані глиною, найчастіше зеленого кольору. З середини стінки часто мають візерунок у вигляді сосонок, драбинок, трикутників, ромбів тощо, виконаних червоною вохрою. Рідше зустрічаються заглиблений орнамент, антропоморфні або зооморфні зображення.Поховання окремі або парні. Покійників клали у скорченому положенні на спині чи на боці головою на схід або північний схід. Поховальний інвентар досить багатий—посуд, кістяні, кам 'яні або металеві речі.
Кераміка кемі-обинської культури темного чи зовсім чорного кольору, виготовлена з додаванням товчених черепашок або вапняку, з зовнішнього боку часто досить старанно вилощена. Горщики і амфори опуклобокі з плоским або заокругленим дном. Характерною ознакою цієї кераміки є відсутність будь-якого орнаменту. Якщо візерунок і зустрічається, то він складається лише з кількох рядків насічок або відбитків шнура.
Серед кам'яних і крем'яних виробів Кемі-Оби виділяються вістря списів і стріл, підтрикутної форми ножі-серпи, бойові сокири-молоти. Останні досить досконалої техніки виготовлення, інколи з рельєфним орнаментом. Металеві знаряддя більш численні і різноманітні, ніж у сусідніх племен, зокрема ямних. Тут уже зустрічаються провушні сокири, тесла, своєрідні вироби у вигляді двозубої вилки, вістря стріл, браслети тощо. Важливою рисою кемі-обинської культури є висічені з каменю антропоморфні стели різних розмірів, у тому числі інколи на повний зріст людини.
З кемі-обинською культурою пов'язують дві унікальні знахідки із зображеннями сюжетних сцен. Це плита з Єні-Бахчі-Єлі поблизу Сімферополя і наскельний розпис під навісом Таш-Аїр біля Бахчисарая. На плиті з Єні-Бахчі-Єлі вирізьблено людські постаті, сокиро- чи ралоподібні фігури та ін. Ці зображення витлумачують як боротьбу добра і зла або як сцену, пов'язану з культом врожайності й землеробства.
Кемі-обинська культура справила помітний вплив на формування ямної й усатівської культур, з якими певний час розвивалася паралельно. Від ке-мі-обинських племен звичай поховань у кам'яних скринях проник до ямної культури; носії останньої з часом почали запозичувати від кемі-обинців і техніку виготовлення стел. У другій половині III тисячоліття до н.е. кемі-обинці, очевидно, були витиснуті з Північного Причорномор'я пізньоямни-ми племенами.
Отже, епоха міді стала новим кроком у розвитку економіки, культури та соціальних відносин населення України в ІУ-ІП тисячоліттях до н.е. Людині почав слугувати перший метал — мідь.
У мідному віці стабілізується племінна організація, виділяються більш-менш постійні ареали окремих культурних і етнічних груп населення, започатковується процес виникнення сучасних лінгвістичних сімей, у тому числі індоєвропейської, фіно-угорської та ін.
Основна література
Археологія Української РСР. - К., 1971. - Т.1
Археология Украинской ССР. - К., 1985. - Т.1
Бобринский А.А. Гончарство Восточной Украины. – М.,1978.
Бунятян К.П. Давнє населення України. – К.,1999. – Розділ І
Буров Г.М. Использование морских ресурсов первобытным населением Крыма // Старожитності степового Причорномор’я і Криму - Запоріжжя, 2001. – Вип.Х. - С.11-21.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Іванова С. В., Субботін Л. В. Про статево-вікову стратифікацію населення ямної спільноти Північно-Західного Причорномор’я // Археологія. – 2001. – №3. – С.44-58.
Лазаренко А. В. Пивихинська культура Середнього Подніпров’я // Археологія. – 2000. – №3. – С. 3-11.
Николова А.В. О месте «репинских» памятников в ямной культурно-исторической общности (некоторые вопросы историографии) // Проблемі археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2002. – С.37-60.
Нікітенко М. М. Реконструкція первинної позиції померлих в похованнях ямної культури та їх класифікації // Археологія. – 1996. – №2. – С.17-32.
Позіховський О. Л., Самалюк В. О. Енеолітичний кремаційний могильник в околицях Острога на Західній Волині // Археологія. – 2008. – №1. – С.28-41.
Ранние земледельцы: этнографические очерки. – Л.,1980
Ричков М. О. Індоєвропейська спільність і ямна культура // Археологія. – 2008. - №2, С. 60-65.
Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.
Шаповалов Г.І. Найдавніші уявлення про водну стихію та її прояви обожнювання (від мезоліту до бронзової доби) // Старожитності степового Причорномор’я і Криму - Запоріжжя, 2001. – Вип..ІХ. - С.11-21.
Етнічна історія давньої України. – К.,2000.
Семінарське заняття №2
Тема: „Епоха бронзи”
Питання для обговорення
1. Загальна характеристика епохи бронзи
2. Культури степового Причорномор'я, Подніпров'я та Лівобережжя:
Катакомбна культурно-історична спільнота;
мар'янівська;
бабинська;
багатовалікової кераміки;
зрубна культурно-історична спільнота;
сабатинівська;
білогрудівська;
- бондарихинська
3.Культури епохи бронзи Правобережжя, Волині та Поділля:
шнурової кераміки;
тшинецько- комарівська культурно-історична спільнота;
білогрудівська та Ноа.
4.Культури бронзового віку Закарпаття.
Методичні вказівки для студентів
Перше питання. Бронзовій вік — останній великий період первіснообщинної формації. Наприкінці його починають формуватися класові суспільства. У межах Східної Європи вік бронзи датується II — початком І тисячоліття до н.е. Таке поширене визначення цього періоду останнім часом зазнало серйозних змін щодо його початку та кінцевого етапу, Застосування у хронології археологічних культур радіовуглецевого аналізу вказує на те, що, наприклад, така культура бронзової доби, як катакомбна, розвивалася ще в III тис. до н.е., а культури кінцевого етапу розвитку доби бронзи отримали більш ранні дати. Тому бронзовий вік України на сучасному етапі може датуватись III — кінцем II тис. до н.е. Останнє вказує на більш рівномірне входження стародавніх племен України до бронзової доби разом з іншим стародавнім населенням Передньої Азії, Кавказу та Східного Середземномор'я. На півдні України бронзовий вік змінюється кіммерійсько-скіфським періодом раннього залізного віку.
Бронза є першим штучним металом: вона являє собою сплав міді й олова (інколи олово замінювали сурмою або миш'яком). Бронза витіснила мідь, бо знаряддя з неї були твердішими за мідні. Перевага бронзи над міддю полягає також у значно нижчій температурі плавлення. Температура плавлення бронзи становить 800-900°, а міді — понад 1000° С.
Бронзу плавили в печах — горнах, у невеликих гостродонних товстостінних глиняних тиглях. Розливали по формах глиняними ложками — ллячками. Форми-матриці виготовляли, здебільшого, з м'якого каменю. Кожна матриця складалася з двох половинок, на яких вирізалася форма речі. Існував ще спосіб лиття по восковій моделі у глиняних формах.
На території України досліджено багато майстерень, де виготовляли бронзові речі. Наприклад, на площі такої майстерні біля с. Волоське в Над-поріжжі знайдено близько 70 кам'яних і глиняних матриць для виготовлення 17 предметів — серпів, ножів, сокир-кельгів і кинджалів. Багато подібних майстерень досліджено у Причорномор'ї. Одну таку пам'ятку розкопано поблизу с. Острівець Івано-Франківської області.
Серед знахідок зустрічаються керамічні трубочки, що служили соплами при штучному дутті міхами у бронзоплавильних горнах. Про значний розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор'ї і Закарпатті. До їх складу найчастіше входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу. Досить цікавими і багатими були, наприклад, Бориславський (з нижнього Подніпров'я) та Інгульський (с. Антонівка Привільнянського району Миколаївської області) скарби. Останній містив понад 50 серпів, 13 сокир-кельтів, два кинджали, кілька прикрас, а також 20 зливків бронзи загальною вагою близько 11 кг.
На думку спеціалістів, Північне Причорномор'я за кількістю відкритих тут металургійних майстерень з численними матрицями періоду міді-брон-зи не має собі рівних.
Мідь, що була основною складовою частиною бронзи, плавили з руди, яку добували в копальнях. Залишки таких копалень виявлено, наприклад, у басейні р. Бахмут, притоки Сіверського Дінця поблизу м. Артемівськ Донецької області. Біля сіл Мідна Руда, Климівка, Пилипчатине та інших дотепер на поверхні збереглися котловани глибиною до 2-3 м, звідки була вибрана мідна руда, представлена тут мідистими пісковиками.
У високих відвалах породи, що лежать навколо котлованів, знаходять сліди поселень бронзового віку та рештки мідеплавильних печей (дослідження С. Й. Татаринова).
Важливими міднорудними центрами Європи, звідки метал надходив до Східної Європи, були Балкани, Прикарпаття, Кавказ та Урал. Важливе значення для розвитку металообробки на Україні в добу енеоліту та бронзи мали і місцеві поклади міді Донецько-Бахмутського та Волинського районів.
Бронзові знаряддя праці в житті населення відігравали досить помітну роль, але вони не могли повністю витиснути з ужитку кам'яні вироби. Поряд з бронзовими серпами, вістрями до списів досить широко використовувались і крем'яні знаряддя цього типу. З каменю виготовлялися також бойові сокири-молоти, зернотерки, прикраси тощо.
У бронзовому віці триває поглиблення першого суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, розміщених досить далеко від долин великих рік. Люди в цей час, мабуть, уже оволоділи технікою спорудження криниць-колодязів.
У лісостепових племен важливу роль відігравало землеробство. З опануванням більш досконалих знарядь, виготовлених з бронзи, набуло поширення орне землеробство. Асортимент культурних рослин значно зріс. Поряд з кількома сортами пшениці, ячменю тепер культивуються льон, коноплі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво. На розкопках виявлено кісточки вишні, сливи-угорки, насіння ріпи, цибулі, часнику та маку.
Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання віку бронзи.
Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області). Він містив 11 цілих і 6 фрагменто-ваних предметів: два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Датується Бородинський (Бессарабський) скарб серединою II тисячоліття до н.е. У бронзовому віці далі посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням патріархальних відносин. Доказами посилення влади чоловіка — патріарха в сім'ї і роді — є парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки.
За бронзового віку почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна сім'я. Цей факт свідчить, напевно, про подальший процес виділення парної сім'ї в роді. З удосконаленням способів пересування по воді і суходолу у бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це зумовило розвиток обміну металевими виробами, прикрасами тощо. Пересування і змішування племен бронзового віку були більш властиві південним степовим районам України. Вони нерідко супроводжувались військовими сутичками. У цей час виникали великі етнокультурні утворення.
Археологічне вивчення культур бронзового віку разом з даними порівняльного мовознавства і топоніміки має важливе значення для розв'язання проблеми формування і поширення основних груп індоєвропейців (у тому числі слов'ян, балтів, фракійців, германців, іранців та ін.) та походження багатьох сучасних народів. Дослідження археологічних культур роблять зримим цей процес уже на рубежі III і II тисячоліть до н.е. Умовно бронзовий вік поділяють на три періоди: ранній (ХХУ—XVII ст. до н.е.), середній (ХУІІ-ХУ ст. до н.е.) і пізній (ХУ-ІХ ст. до н.е.). Культури цих трьох періодів виявлено як у степовій, так і в лісостеповій частинах України. Карта розселення племен на Україні і суміжних територіях була досить строкатою. За найновішими даними, протягом II тисячоліття до н.е. в межах України виділяється близько 20 археологічних культур. За типом господарства, етнографічними і територіальними ознаками їх можна поділити на три основні групи, а саме: а) скотарські і землеробсько-скотарські культури лісостепового Правобережжя, Полісся, Волині і Прикарпаття; б) група культур скотарських племен Північного Причорномор'я, При-азов'я та Лівобережжя; в) культури Закарпаття.
Друге питання. Культури лісостепового Правобережжя України, Полісся, Волині і Прикарпаття. До найбільш ранніх пам'яток бронзового віку на території лісостепового Правобережжя України, Полісся, Волині і Прикарпаття належать поселення і могильники культур шнурової кераміки. Середнім періодом бронзового віку датуються тшинецька і комарівська культури, пізнім — білогрудівська, культура Ноа та ін.
Наприкінці III і в першій половині II тисячоліття до н.е. великі простори Східної і Центральної Європи заселяли скотарські племена культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На території України до числа цих культур належать городоцько-здовбицька і стжижовська на Волині, підкарпатська у верхньому Подністров'ї та середньодніпровська культура в долині Дніпра. У лісовій зоні Східної Європи (Волго-Окський басейн, Пониззя Ками) була поширена своєрідна культура шнурової кераміки, що отримала назву фатьянівської. У Прибалтиці виділяється дві групи пам'яток зі шнуровою керамікою — човнуватих сокир і поодиноких поховань. Ряд культур шнурової кераміки — саксо-тюринзька, чесько-моравська, злотська та інші — відомі в Центральній Європі. Проблема походження культур шнурової кераміки, питання етнічної приналежності та історичної долі їх носіїв остаточно ще не розв'язані і є предметом гострих дискусій спеціалістів. Одні дослідники вважають, що культури шнурової кераміки України мають місцеве походження, інші виводять їх із заходу чи сходу. Доведеним можна вважати, що район поширення культур шнурової кераміки охоплював територію Центральної і Східної Європи від Ельби та Одера до Прип'яті і Дніпра. Помітна спільність У матеріальній культурі цього населення пояснюється досить рухливим характером життя окремих племен та тісними культурними контактами. Вважають, що носії культур шнурової кераміки в етнічному плані належали до індоєвропейської групи населення, на базі якої розвинулися потім племена германців, балтів і слов'ян. Як і племена інших культур шнурової кераміки, населення Прикарпаття і Волині вело, очевидно, відносно рухливий спосіб життя, особливо на ранніх етапах розвитку їх культур. Для підкарпатської культури раннього етапу характерні лише тимчасові поселення-стоянки, виявлені, наприклад, при розкопках житлових бугрів у с. Кавське на Львівщині. Осілість населення помітно зростає лише на пізніх етапах городоцько-здовбицької та стжижовської культур. На поселеннях Городок, Зозів, Здовбиця на Рівненщині виявлено сліди наземних і напівземлянкових жител цих культур. Зростання осілості йшло паралельно зі зменшенням ролі скотарства в господарстві та посиленням значення землеробства. На поселеннях стжижовської культури виявлено багато зернотерок, розтиральників, серпів тощо. Пам'ятками, що характеризують культури шнурової кераміки Волині, є скарби і копальні. Два скарби бронзових речей стжижовської культури виявлено поблизу сіл СтеблІвка (Стубло) і Липа на Рівненщині. До Стеб-лівського скарбу входили дві вислообушні сокири, місяцеподібна підвіска, дев'ять браслетів та десять скроневих кілець.
Городоцько-здовбицька, стжижовська і підкарпатська культури. Основні роботи з вивчення цих культур шнурової кераміки Волині і Поділля належать І. К. Свєшнікову. Городоцько-здовбицька і сгжижовська культури займали практично одну й ту саму територію Волині. Спочатку тут розвивалася перша, пізніше — друга, їх пам'ятки виявлено на Західному Бузі І правих притоках Прип'яті — Турії, Стоході, Старі й Горині. Пам'ятки підкарпатської культури виявлено, головним чином, у басейні верхньої частини Дністра і частково у верхів'ях Прута та на території Південної Волині. За складом матеріалів, основними формами ведення господарства і поховальним обрядом ці культури дуже близькі між собою. Спеціалісти розрізняють їх лише за деякими особливостями кераміки. Всі вони датуються першою половиною II тисячоліття до н.е.
У копальнях городоцько-здовбицької і стжижовської культур видобували кремінь, з якого виготовляли знаряддя, що часто ставали предметами обміну. Сокири, ножі, вістря списів, серпи з волинського кременю знаходять далеко за межами Волині: аж до Вісли на заході і Дону на сході.
Обряд поховання цих культур Волині і Прикарпаття включає трупо-покладення (скорчені або випростані скелети) і трупо спалення. Поховання курганні або безкурганні. Зустрічаються поховання в кам'яних скринях (Здовбиця, Стрільне Івано-Франківської області). Кількість безкурганних поховань у більш пізніх культурах (стжижовська) помітно зростає, Інколи трапляються плоскі безкурганні могильники досить значних розмірів (Торчин Волинської області — 19 поховань). Супровідний інвентар поховань складається з кераміки, кам'яних, кістяних і бронзових речей.
Глиняний посуд культур шнурової кераміки Прикарпаття і Волині характеризується наявністю значної кількості двовухих амфор, глечиків і циліндричних мисок з ручкою тощо. Більшість цього посуду орнаментована шнуровим візерунком. У стжижовській культурі з'являється валикова орнаментація, а поверхня посуду має сліди характерного штрихування, очевидно пучком трави, по сирій глині. Серед керамічних виробів трапляються прясла біконічної форми.З крем'яних виробів, крім сокир, вістер до стріл і списів, знайдено значну кількість серпів та кинджалів, виготовлених у техніці двобічного оббивання. Виявлено два типи мідно-бронзових сокир — вислообушні і плоскі; рибальські гачки; чимало кістяних і рогових знарядь — кайла (з рогу оленя), голки з вушком; знайдено свисток для принаджування птахів тощо.
Асортимент прикрас представлений досить повно у згаданому вище Стеблівському скарбі, крім того, відомі ще бочкоподібні і "гофровані" кістяні пронизки, персні з кінцем, загнутим у щиток, сережки тощо. В одному з курганів, розкопаному в с. Колпець Івано-Франківської області, знайдено намисто, виготовлене з єгипетської склоподібної маси — фаянсу (?).
Середньодніпровська культура склалася наприкінці III тисячоліття до н.е.; її розквіт припадає на першу половину II тис. до н.е. Вона займає територію Середнього та Верхнього Подніпров'я і басейн Десни в межах України, Білорусі, Росії. Представлена поховальнимипам'ятками, виявленими в курганах (розкопано близько 100) і ґрунтових могильниках, та поселеннями (розкопано 27). Найвідоміші з розкопаних курганів: у селах Гатне і Стретівка на Київщині, Зеленьки, Бурти поблизу Канева. Поселення розміщені або в заплавах річок на піщаних узвишшях (Ошитки, Козинці, Вишеньки Київської області), або на виступах надзаплавних терас (Євмин-ки Чернігівської обл.).
Вперше на пам'ятки середньодніпровської культури звернув увагу В. О. Го-родцов. їм присвятила статтю Т. С. Пассек. У наш час середньодніпровську культуру вивчали 1.1. Артеменко, М. М Бондар, С. С. Березанська та ін. Вона є однією з найповніше досліджених культур шнурової кераміки України і суміжних територій.
На поселеннях середньодніпровської культури виявлено залишки жител стовпової конструкції. Вони мали прямокутну форму, складалися з двох приміщень, підлога і стіни були з глини, стеля—двосхила. У житлах і за їх межами виявлено господарські ями.
Кургани середньодніпровського населення, споруджені на початку II тисячоліття до н.е., е найдавнішими в лісостепових районах Подніпров'я. Обряд поховання — трупопокладення у випростаному стані або трупо-спаяення. В обох випадках копали велику яму і досить часто клали багато речей: посуд, знаряддя праці, прикраси, мідні і бронзові речі. Є, проте, і зовсім безінвентарні поховання. Інколи поховання здійснювали без ями і зверху перекривали курганним насипом. В одному з таких поховань, розкопаному поблизу с. Стретівка, виявлено, наприклад, сім невеликих посудин, у проміжках між якими лежали дві крем'яні сокири, три сокири-молоти та крем'яне вістря до стріли.
Кераміка культури своєрідна як з точки зору форми посуду — округло-донні глечики, чаші, округлобокі амфори, горщики, так і за орнаментом, що, зазвичай, покриває всю або майже всю поверхню посудин. Візерунок має вигляд насічок, відбитків палички, шнура, прокреслених ліній. Мотиви досить різноманітні — заштриховані трикутники (паркетний орнамент), вертикальні колонки (рушнички з гарною оторочкою), горизонтальні смуги тощо. Посуд має явні сліди закріплення мотузяної ручки для перенесення. Великих, незручних для транспортування посудин тут мало.
Знаряддя праці і предмети озброєння виготовлятися з каменю (бойові сокири-молоти), кременю (теслярські сокири, вістря стрії і списів, скребки), а також з бронзи (вислообушні сокири, вістря списів з втулкою або довгим черенком, шила тощо). Виявлено багато прикрас з міді і бронзи, кістки, зубів тварин, бурштину, Деякі з них нагадують прикраси ямної культури, інші подібні до зразків культур шнурової кераміки більш західних територій (мідні верболисті підвіски). Є також пронизки, виготовлені з прибалтійського янтарю, "окуляроподібні" підвіски у вигляді двох спарених спіралей, скручених з мідного дроту, персні з того ж метшгу. У скарбі мідних речей, виявленому в Києві, крім інших знахідок є місяцеподібна підвіска і так звана діадема у вигляді широкого обруча, що поступово звужується до кінців, яким надано форму закруток.
Знахідки прикрас вказують на широке коло зв'язків племен середньо-дніпровської культури, що йшли, перш за все, взахідному і північно-західному напрямку до населення інших культур шнурової кераміки. Хімічний аналіз металевих виробів свідчить про те, що мідь і бронзу середньодніп-ровці одержували в основному з Карпато-Балканського району, а частково — з Кавказу.
Комарівська і тшинецька культури. В середині II тисячоліття до н.е. на зміну культурам шнурової кераміки приходять дві культури середнього бронзового віку—шмарівська і тшинецька, що займали великі території від Дніпра до Віспи і Одера і розвивалися тут протягом трюх-чотирьох століть. Назви від досліджених пам'яток: могильника і поселення поблизу с. Комарів Івано-Франківської області та Тшинецького поселення в Польщі.
Комарівська і тшинецька культури мають дуже багато спільних рис у типах знарядь праці, кераміки, прикрас, поховальному обряді тощо. Інколи ці дві культури, між пам'ятками яких навіть не завжди вдається провести точне територіальне розмежування, зараховують до однієї, тшинецько-комарівської культури.
Комарівські племена жили переважно на більш південних територіях, у Прикарпатті та південній частині Волині, а тшинецькі — в долині Середнього Дніпра, басейні Прип'яті в межах України і Білорусі і далі на захід на території Польщі. Пам'ятки, споріднені з тшинецькими, відомі і на схід від Дніпра, в басейні Десни і Сейму.
Більшість дослідників (І. К. Свєшніков, С. С. Березанська та ін.) вважають, що у формуванні комарівської і тшинецької культур важливу роль відіграли культури шнурової кераміки, з якими вони генетично споріднені, та інші місцеві культури — пізньотрипІльська, пізньонеолітична культура гребінцево-накольчастої кераміки, а також культури сусідніх південних територій, зокрема культура Монтеору, відома в Румунії.
Основними заняттями племен комарівської і тшинецької культур були землеробство і скотарство, про що свідчить наявність зернотерок, крем'яних серпів та кісток свійських тварин — великої рогатої худоби, свиней, коней, рідше — овець і кіз. Землеробство вже було підсічним і плужним, що вимагало очищення від лісу значних ділянок землі. Останнє здійснювалось за допомогою крем'яних і бронзових сокир.
Спосіб життя населення обох культур був осілий, про що свідчить наявність досить великих поселень. У с. Комарів досліджено, наприклад, залишки наземних жител прямокутної форми довжиною 4-5 м. Збереглися обгорілі залишки дерев'яних стін на кам'яних підвалинах. В одному з кутків житла стояла глинобитна піч, а попід стінами — ряди напівукопаних великих посудин.
Знаряддя праці і предмети озброєння комарівської та тшинецької культур за асортиментом і матеріалом, з якого їх виготовлено, значною мірою повторюють відповідні вироби культур шнурової краміки. У с. Зазим'я під Києвом виявлено кам'яну матрицю для відливання кельтів, відомі глиняні ллячки, що свідчить про наявність тут власного бронзоливарного виробництва.
Набагато краще за поселення досліджені поховальні пам'ятки. Племена обох культур — комарівської і тшинецької—ховали померлих під курганами або в ґрунтових могильниках. Кургани, зазвичай, розмішені на підвищених ділянках великими групами. У с. Комарів, наприклад, досліджено 65 курганів, по одному похованню в кожному. Переважають трупопо кладення, скорчені на боці або, рідше, випростані, а також трупоспалення. Навколо поховань, що залягали на горизонті чи в неглибоких ямах, виявлено багато шматків дерев'яного вугілля та численний інвентар. Найбільше тут глиняного посуду (інколи до 12 посудин під насипом), а також крем'яні сокири, серпи, скребки, вістря до стріл, шила, важки, зрідка — бронзові прикраси. Деякі поховаїшя відносно багаті — з бронзовими речами та золотими прикрасами. Безкур-ганні поховаїшя комарівсьюї кульїури у кам 'яних скринях досліджені поблизу сіл Білий Потік на Тернопільщині і Ставок у Волинській області.
Поховання тшинецької культури вивчені дещо гірше, ніж комарівські. В селі Колосівка (Войцехівка) на Хмельниччині розкопано кургани цієї культури, а на Дніпрі поблизу Києва (Вишеньки, Плютовище та ін.) — без-курганні могильники з обрядом трупоспалення.
У типах кераміки та її орнаментації, що є найбільш чутливим показником етнографічноїсамобутності племен, шмарівська і тшиненька культури мають також багато спільних рис, хоча помітні і деякі відмінності.
Обом культурам властиві, наприклад, дуже характерні за формою високі горщики з розведеними вінцями, що отримали назву тюльпаноподібних. У тшинецькій культурі їх, однак, помітно більше, в той час як серед комарів-ських пам'яток переважають приземисті широкогорлі горщики. Орнаментація на посуді обох культур, в основному, прокреслена, але в комарІвській, крім того, часто застосовувались канелюри, наліпні шишечки. Комарівська кераміка взагалі орнаментована помітно пишніше. З інших форм посуду в обох культурах зустрічаються миски, глиняні ложки тощо. У тшинецькій культурі були поширені так звані "рогаті прясла"—вироби невідомого призначення. На деяких з них помітні загадкові знаки.
Прикраси численні й різноманітні; їх помітно більше в комарівській культурі. Виготовлені вони, в основному, з міді і бронзи, хоча трапляються і срібні, і золоті. У Подніпров 'ї та на Волині відомі й інші знахідки бронзового віку із загадковими зображеннями, наприклад, амулети (?) з Бондурівки на Вінниччині, Сахнівки Черкаської області та ін.
Білогрудівська культура. У пізньому періоді бронзового віку розвиток культур лісостепового Правобережжя України, Волині і Прикарпаття відбувався в різних напрямках. У лісостеповій частині Правобережжя та в І Іівденних районах Волині була поширена білогрудівська культура, що склалася, в основному, на базі комарівсьмої і тшинецької" культур. У Попруття І Верхнє Подністров'я з заходу І південного заходу проникають племена двох інших культур: спочатку культури Ноа, які в ХШ ст. до н.е. витиснули або частково асимілювали кома-рівські племена, а на початку залізного віку—культури фракійського гальштату. Племенам усіх цих культур властивий осілий спосіб життя. Населення займалося, головним чином, землеробством та розведенням свійських тварин. Білогрудівська культура отримала назву від Білогрудівського лісу на Уманщині; датується кінцем П — початком І тисячоліття до и.е. Представлена поселеннями, похованнями і зольниками. Найбільш повно досліджене поселення на правому березі Дніпра біля с. Велика Андрусівка Кіровоградської області, де розкопано десять споруд, розміщених в один чи два ряди. Житла за конструкцією нагадують тшинецькі і комарівськІ. Вони трохи заглиблені, прямокутні в плані, довжиною до 12 м. Долівка глиняна.
Могильники курганні і грунтові безкурганні. Кургани невеликі. Під насипами в неглибоких ямах виявлено кістяки у скорченому положенні на боці. Рідко зустрічаються поховання за обрядом трупо спалення. У могильниках знайдено кераміку та бронзові прикраси. Курганні могильники досліджені біля с. Печери на Вінниччині, Макіївка поблизу м. Біла Церква. Ґрунтовий могильник розкопано біля с. Білий Камінь Вінницької області.
Зольники — невеликі горби попелу висотою до 0,8 і до 40-50 м у діаметрі, що створювались на рівній площадці. Тут трапляються фрагменти кераміки, знарядь праці, інші поламані речі, а під ними — сліди вогнищ. Зольники зустрічаються групами (до 5 шт.). Про їхнє походження єдиної думки немає. Одні дослідники вбачають у них залишки житлових споруд або прості попелища поблизу них. На думку інших, зольники слід пов 'язувати з культом вогню і хатнього вогнища, який вшановували білогрудівці.
Білогрудівська кераміка представлена горшками, мисками і черпаками. Горшки високого профілю, тюльпаноподібні. Посуд орнаментований характерним для культур бронзового віку валиком. Валик буває суцільний або з незамкненими кінцями, що звисають. Зустрічається прорізний орнамент, а також зроблений зубчастим колесом. Населення займалося переважно землеробством. Розводили також усіх свійських тварин. Тут, як і втшине-цькій культурі, знаходять глиняні цідилки, якими, можливо, користувалися при виготовленні сиру, значну кількість зернотерок, крем'яних серпів, у тому числі складаних. З металевих виробів були поширені сокири-кельти, вістря списів, шила, а також прикраси, які нагадують тшинецькі і комарівськІ, — спіральні підвіски, пронизки, шпильки, накладки тощо.
Серед кістяних знарядь знайдено лощило, шило і т. Ін. Відомі псалії, що свідчить про використання білогрудівським населенням коня для верхової їзди. У невеликій кількості виявлено глиняну пластику — фігурки тварин. З глини ліпили також прясла, модельки "хлібців" І "коржики". Останні виявлені в основному в зольниках, вони мали, очевидно, культове призначення. У IX ст. до н.е. білогрудівська культура на значній території південної частини Лісостепу змінюється культурами передскіфського часу.
Племена культури Ноа (ХШ-ХІІ ст. до н.е.) в пізньому бронзовому віці утворюють досить велику етнічну спільність, що займала територію Південно-Східної Трансильванії, частину Румунії, Молдови і Середнє Подністров'я. У межах України відомо близько 20 поселень цієї культури, зольники, могильники і скарби бронзових виробів.
Найповніше досліджено поселення біля сіл Магала Чернівецької області (розкопки Г. І. Смирнової), Острівець і Бовшів на Івано-Франківщині (розкопки Е. А. Балагурі). В Острівці поблизу поселення розкопано і могильник, де виявлено 183 ґрунтових скорчених на боці поховання та два групоспалення. Біля скелетів знайдено глиняний посуд і бронзові прикраси. Зольники, виявлені на поселеннях культури Ноа, аналогічні білогру-дівським, але часто значно більші за розмірами.
Скарби культури Ноа виявлено поблизу Заліщиків на Тернопільщині, Держена на Львівщині. Складалися вони, в основному, з бронзових серпів та прикрас. Скарб із Держева містив, зокрема, хрестоподібну підвіску, що нагадує стилізоване антропоморфне зображення. Цікаво, що єгипетський такої форми є символом життя, Можливо, цим підвіскам, виявленим також і з інших скарбах України, наприклад в Інгульському, стародавнє населення теж надавало якогось магічного значення.
Для кераміки культури Ноа характерна наявність значної кількості двовухих широко відкритих ваз та одновухих черпаків, часто з потовщенням і виступами у верхній частині ручок. В Острівецькому комплексі таких ваз знайдено більше 100. Крім того є горщикл, серед яких зрідка трапляються тюльпаноподібні, миски, друшляки тощо. Орнаментація бідна: на горщиках це наліпний валик, на черпаках і вазах — прокреслена лінія, від якої "звисають" пучки рисок. Більшість знарядь і прикрас виготовлені з бронзи Я кістки, хоч трапляються і вироби з каменю. Виділяються, зокрема, кілька видів бронзових кельтів, у тому 'гаслі так звані семиградський і східногрансильваиський, чотири типи серпів, долота, шила з бронзи, а також наконечники списів, мечі та численні прикраси (кілька типів шпильок, браслети, намисто, хрестоподібні підвіски). Більшість бронзових речей походить з карлато-дунайського ареалу, але частину з них виготовляли вже на місці, у Прикарпатті. На поселенні Острівець виявлено, наприклад, кам'яні матриці для відливання кельтів.
Вироби з бронзи доповнювали кістяні та кам'яні знаряддя, серед яких є кістяні псалії, проколки, так звані штампи з лопаток тварин, крем'яні серпи.
За кількістю й асортиментом бронзових виробів, особливо прикрас, культуру Ноа можна порівнювати, очевидно, лише зі станівською культурою Закарпаття, що розглядатиметься далі.
Третє питання. Культури Північного Причорномор'я, Приазов'я та Лівобережжя
У ранньому бронзовому віці на території Північного Причорномор'я, Приазов'я та Лівобережжя України жили племена ямної і кемі-обинської культур, про які йшлося в попередньому розділі. За середнього періоду бронзового віку тут розвиваються катакомбна культура та культура багатоваликової кераміки. У пізньому бронзовому віці їх змінили зрубна, сабатинівська і білозерська культури. Завершується розвиток пізньобронзових культур появою кіммерійських старожитностей, тобто пам'яток, що їх пов'язують з першим народом на Україні, про який вже є письмові згадки. У північних лісостепових і лісових районах Лівобережної України у бронзовому віці побутують мар'янівська і бондарихинська культури, що становлять окрему лінію культурного розвитку.
Катакомбна культура. Племена катакомбної культури змінили ямне населення. Чи були вони генетично споріднені між собою? Дехто з дослідників висловлюється за це, але більшість схиляються до думки про відсутність такого зв'язку, вважаючи, що катакомбні племена і на Сіверсь-кому Дінці, і в Подніпров'ї були прийшлими. Однак певно вказати вихідну територію поки що нікому не вдалося. Про відсутність генетичного зв'язку ямних і катакомбних племен свідчать значні відмінності у поховальному обряді та характері кераміки. Хронологічно катакомбна культура, що розвивалася в першій половині П тисячоліття до н.е., йде безпосередньо за ямною. Деякий час ці дві культури, мабуть, співіснували.
Район поширення пам'ягок катакомбної культури охоплює степові простори від Дністра до Дону, відомі вони в Криму і на Маничі у Передкавказзі. Спеціалісти виділяють кілька локальних варіантів катакомбної культури — донецький, дніпро-азовський, харківсько-воронезький, волго-маницький, інгульський, що багатьма археологами трактуються як окремі культури катакомбної культурно-історичної спільності. Розрізняються вони, головним чином, за типом кераміки, формою, стилем орнаменту та його місцем на посуді, формами катакомб, деякими особливостями знарядь праці. У найбільш "чистому" вигляді катакомбна культура виступає на Сіверському Дінці. У Подніпров "ї, Приазов'ї і в Криму вже відчуваються значні впливи чи традиції ямної культури, а на Маничі—півні чнокавказької. Наявність локальних груп вказує на значну етнографічну строкатість населення цієї культури.
Тривалий час до складу катакомбної культури залучали також пам'ятки так званої багатоваликової кераміки, ніші виділені в окрему культуру. Досить своєрідний характер мають знахідки дніпровського варіанту (групи) катакомбної культури, де виділяється окремий інгульський керамічний тип (О. Г. Шапошникова).
Вивчають катакомбну культуру, головним чином, за численними курганними похованнями. Поселення цієї культури практично невідомі, за винятком хіба що місць тимчасових стійбищ з дуже бідним культурним шаром. Лише у степовому Подніпров'ї, зокрема в Нздпоріжжі, виявлено більш тривалі поселення катакомбних племен, що найчастіше розмішувались на островах або важкодоступних скелях. На о. Перун поблизу с. Августинівка в Над-поріжжі досліджено, наприклад, культурний шар товщиною до 0,5 м, насичений значною кількістю фрагментів кераміки, кісток тварин, кам'яних, кістяних та зрідка металевих знарядь праці.
У катакомбних племен побутував досить оригінальний поховальний обряд. Замість звичайної ями під насипом кургану споруджували спеціальну підземну камеру—катакомбу. Висікались такі підземні усипальниці в одній зі стінок вхідної ями, опущеної до рівня твердої глини, інколи на глибину до 6-8 м. Робота ця була досить трудомісткою, оскільки виконували її, в основному, за допомогою кирки. Сліди роботи таких інструментів виявлено на стінках багатьох катакомб.
Камери мали округло-овальну форму в плані і сферичну стелю. На дні катакомб розміщували одне, рідко — два чи кілька поховань. Покійників клали на боці, обличчям до виходу, ноги трохи підігнуті, кисті рук поблизу колін.
У поховальному обряді катакомбних племен певну роль відігравав вогонь. Камери, очевидно, очищували обкурюванням, про що свідчить наявність у багатьох могилах глиняних курильниць у вигляді невеликих плоских мисочок на 3-4 ніжках. Курильниці, як і горщики, старанно орнаментовані. Інколи в катакомбах курильниці замінювались простим уламком горщика, в який клали жарини і, очевидно, пахощі. Найпоширенішим, класичним, типом кераміки катакомбної культури є присадкуватий горщик з широким дном та невисокими вінцями й опуклими стінками. Орнамент досить пишний, часто складається з кругів або напівокруглих фігур, відбитих шнуром, зазвичай, сплетеним утроє. Рідше зустрічаються гребінцевий орнамент, відбитки спіральної черепашки тощо. Цей тип горщика характерний для донецького варіанту культури, але зустрічається і на інших територіях. У похованнях харківсько-воронезького варіанту більш поширеними були горщики високих пропорцій. На Маничі зустрічаються округлобокі (ріпчасті) горщики, а також курильниці.
У Подніпров'ї, на Інгулі та Інгульці виявлено багато своєрідних посудин у вигляді плоскодонних чаш з загнутими до середини краями і зі складним прокресленим орнаментом. За мотивами орнаменту, що складається з різноманітних фігур, виконаних широкими прогладженими лініями, вони значно відрізняються віл типового катакомбного посуду. Помічено, що така кераміка, зазвичай, супроводжує випростані на спині поховання. На деяких Інгульських посудинах візерунок має, очевидно, не лише орнаментальне значення, а є і піктограмою (М.О. Чмихов). На думку дослідників, пам'ятки з інгульською керамікою становлять окрему культуру.
З бронзи племена катакомбної культури виготовляли вислообушні сокири, тесла, жолобчасті долота, гаки. Останні походять, очевидно, з північного Кавказу, де мали значне поширення. Знайдено лавролисті дволезові ножі, шила, а також прикраси: кільцеподібні орнаментовані підвіски з припаяним вушком, краплеподібні підвіски, кільця прості і з напливом на кінцях, що заходять один за одного. Зустрічаються прикраси з срібла. Крім металевих прикрас, відомо багато виробів з кістки і зубів тварин, що повторюють типи прикрас ямної культури, наприклад, пронизки з гвинтоподібною нарізкою, молоточкоподібні шпильки, просвердлені зуби хижаків тощо. Хімічний склад бронзових виробів свідчить про кавказьке походження їх, хоч у катакомбних племен, безперечно, існувала і власна металургія бронзи. Так, в одному з могильників поблизу м. Краматорськ знайдено глиняну матрицю для відливання шслообушної сокири та інші пристосування для цього.
У похованнях зустрічаються також кам'яні бойові молоти, навершя булав, вістря стріл. В одному з поховань у кургані поблизу с. Князеве Лозівського району на Харківщині виявлено рештки шкіряного сагайдака, в якому лежало шість крем'яних стріл підтрикутної форми з виїмкою в основі. Збереглися також дуже перетрухлі древка стріл довжиною до 0,6 м. Для культури характерні абразивні інструменти у вигляді видовжених плиток з поздовжнім жолобком, що зустрічаються найчастіше попарно. Вважають, що їх використовували для шліфування древка стріл.
Носії катакомбної культури займалися, в основному, скотарством. У похованнях знаходять кістки вівці й корови. Припущення про рухливий характер цього заняття можна зробити на підставі виявлених решток возів-гарб, що мали шатро, виготовлене з лози. В якійсь мірі це населення, очевидно, займалося йральним землеробством, про що свідчить, наприклад, знахідка при одному з поховань у кургані Висока Могила поблизу с. Балки Запорізької області дерев'яного рала.
Історична'доля катакомбних племен, як і їх походження, також мало зрозуміла. Можливо, їх культура поступово розчинилася в ранньозрубній та культурі багатоваликової кераміки.
Пам'ятки багатоваликової кераміки вивчені не досить повно, хоча місцезнаходження з цією керамікою в Подніпров'ї відомі ще з кінця XIX — початку XX ст. Ареал їх поширення майже повністю збігається з зоною, зайнятою у попередній час катакомбною І частково середньодніпровською культурами. Після спеціальних досліджень поселень Бабине ПІ на Нижньому Дніпрі і Волинцеве-городок на Сеймі С. С. Березанська виділила ці пам'ятки в самостійну культуру. Нині їх вивчає І. О. Післарій. Датується культура багатоваликової кераміки другою половиною XVII — XV ст. до н.е. Західна межа поширення її проходить приблизно по лінії Одеса — Кишинів — Вінниця — Житомир, східна — по долині р. Дон.
Відомо більше 200 пунктів з багатдааликовою керамікою. Це переважно поселення або їх сліди, курганні поховання, випадкові знахідки, скарби. Деякі поселення в Подніпров'ї та на Дону розміщені на високих мисах корінного берега, зручних для захисту. На поселеннях Бабине III, Волинцеве-городок, Лівинцівське досліджено житла типу землянок, а також наземні глинобитні споруди розміром 9 х 4 м з коридором.
Поховання являють собою окремі могили, що влаштовувалися у старих курганах. Ховали померлих у простих ямах, інколи з підбоєм в одній зі стінок. Зустрічаються поховання в кам'яних скринях. Переважає скорчене на боці трупопокладення. Орієнтація кістяків нестала. Особливістю поховального обряду культури багатовалиювої кераміки є незначна кількість глиняного посуду серед супровідного інвентаря, що ускладнює культурну ідентифікацію поховань.
Кераміка культури відома за знахідками з поселень. Основною керамічною формою є горщик високих пропорцій, часто ребристий, з широким горлом і плоским дном. Менше поширені горщики з короткою шийкою, миски. Інші знахідки в комплексах багатоваликової кераміки дуже нечисленні. Орнамент багатий і оригінальний, складається з кількох наліпних валиків або прокреслених ліній. Мотиви візерунка включають прямі ряди ліній, заштриховані трикутники або чотирикуші поля.
Серед кістяних речей знайдено вістря, швайки, лощияа, рибальські гачки, рогові дископодібні псалії. Велику серію становлять кістяні овальні пряжки з двома отворами — великим центральним і маленьким бічним. Такі пряжки потім зустрічаються у похованнях зрубної культури періоду пізньої бронзи. Прикрас відомо дуже мало. На поселенні Бабине знайдено склоподібні "фаянсові" буси — прості циліндричні та з двома виступами по боках, їх, як і подібні знахідки комарівської культури, вважають виробами єгипетського походження.
Питання походження пам'яток багатоваликової кераміки, як і доля носіїв цієї культури, не досить з'ясовані. Деякі дослідники вважають, що вони генетичне пов'язані з катакомбною культурою, інші вбачають у них український варіант ранньозрубних пам'яток.
Зрубна, сабатинівська і білозерська культури. Зрубну культуру відкрив В. 0. Городцов одночасно з ямною і катакомбною в результаті розкопок 1901-1903рр. на Сіверському Дінці. Пам'ятки цього типу — поселення, могильники, скарби, майстерні — мали значне поширення. Вони виявлені у степовій і лісостеповій зонах Східної Європи від Волги до Дунаю. Далі, в Заволжі, зрубна культура безпосередньо змикається з так званими андронівськими пам'ятками.
Поселень зрубної, а особливо сабатинівської і білозерської культур, значно більше, ніж катакомбних, що свідчить про осілий спосіб життя населення. Кількість поселень зростає в пізньозрубний період.
Щільне розташування поселень сабатинівської культури від Дніпра до Нижнього Дунаю і Прута свідчить про значну кількість землеробського населення у степах Північного Причорномор'я у другій половині II тис. до н. е. Йдеться про перший демографічний сплеск землеробського населення у степовій зоні, що повторився лише на початку І тис. н. е. появою значної кількості поселень черняхівської культури.
Основним заняттям населення були скотарство і землеробство. Серед свійських тварин, крім рогатої худоби, значне місце зайняло конярство. Палеозоологи відмічають існування у сабатинівських племен трьох порід коней, пов'язаних з виконанням оранки, перевезень у візках та верховою їздою. У скарбах металевих предметів відмічено наявність найдавніших бронзових псалій (Інгульський скарб). На сабатинівському поселенні Виноградний Сад у Південному Побужжі виявлено зерносховища для пшениці та ячменю. Щоправда, вирощували здебільшого просо. На ранньозрубних поселенняхЯнохино, Рубці в долині Осколу (притока СІверського Дінця) виявлено напівземлянкові житла прямокутної форми зі слідами відкритих вогнищ у центрі. Біля жител відзначено скупчення попелу. На р. Дон поблизу Ляпичевого хутора розкопано велике поселення, що складалося з жител землянкового типу. На сабатинівських і білозерських поселеннях Подніпров'я і Правобережжя виникають наземні житла, збудовані з використанням каменю. Так, на поселенні в долині Дніпра біля с. Зміїв-ка на Херсонщині досліджено десять таких будівель, підпрямокутних за формою, іноді з вузьким коридором. Для опалення жител використовувалися купольні печі з глинобитним подом.
Основним типом поховальних споруд досліджуваних культур е кургани; у пізньому періоді з'являються також безкурганні могильники. Покійників клали в дуже скорченому стані на боці, кисті рук — перед обличчям, головою, зазвичай, до сходу чи з деяким відхиленням у бік півночі або півдня. Переважна більшість вперше досліджених на Сіверському Дінці могил мала дерев'яні зруби, виготовлені з колод дерева. На інших територіях поширення зрубних племен, зрубів у похованнях виявлено мало; останні залягають, звичайно, у простих ґрунтових ямах або кам'яних скринях. При похованих майже завжди стоїть один, рідше два горщечки; інший інвентар — вістря списів, пряжки, прикраси — зустрічається рідко. У могилах знайдено також кістки тварин—рештки покладеної померлому м'ясної їжі. У кургані сабатинівської культури біля с. Борисівка Татарбунарського р-ну Одеської обл. досліджено поховання воїна з бронзовим мечем та дерев'яним круглим щитом, оббитим шкірою. Поховальний ритуал у ґрунтових могильниках дуже нагадує курганний. На могильнику поблизу с. Широке Скадовського району на Херсонщині виявлено близько 130 поховань, здійснених за обрядом скорченого трупопокладення, що залягали в простих ґрунтових ямах у кілька радів. Інвентар небагатий, складався переважно з кераміки. Іноді зустрічалися металеві прикраси, серед них і виготовлені з золота.
Важливою рисою зрубної, сабатинівської і білозерської культур с значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів. За кількістю знахідок брошоливарних майстерень територія сабатинівської культури Північного Причорномор'я виявляється однією з найбільш представницьких в Європі. Виявлено принципову різницю у технології бронз о ливарного виробництва у племен зрубної та сабатинівської культур, одні з яких користувались здебільшого глиняними, а другі — талько-хлорисгими ливарними формами. До скарбів, яких лише на Північному Причорномор'ї виявлено більше 20, входять, зазвичай, вироби з бронзи та зливки металу. Найбагатші скарби виявлено поблизу сіл Рибаківка на Миколаївщині, Князе-Григорівка і Берислав Херсонської області. Рибаківський скарб містив 50 бронзових сокир-кельтів, князе-григорівський — сім серпів, сокири та зливки бронзи загальною масою 24 кг. Знайдені у другій половині XX ст. Інгульський, Курячелозівський, Лозівський і Новотроянівський скарби окреслюють напрямки торговельних шляхів, якими з території Прикарпатського осередку добування і переробки металу прямували стародавні купці з металевими виробами або металевим брухтом для переплавки його в майстернях Північного Причорномор'я. За складом знарядь, а нерідко й за їх типами, скарби степового Причорномор'я нагадують скарби культур Ноа і станівської в Закарпатті, хоча переважають у них все ж місцеві вироби.
У Причорномор'ї та Подніпров'ї в пізньому бронзовому віці складається свій бронзоливарний центр. Про це свідчать майстерні, виявлені в селах Малі Копані, Завадівка на Херсонщині, Дерев'яна на Київщині, Маяки поблизу Одеси тощо. В Малих Копанях знайдено, наприклад, 19 половинок ливарних форм, що служили для відливання коротких мечів, двох типів кинджалів, трьох типів кельтів, вістер до списів і дротиків, двох типів доліт, ножіа, різних бляшок і підвісок тощо.
Знаряддя праці виготовлені, в основному з бронзи. Серед них сокири-кельти, тесла, долота, шила, голки тощо. Були поширені ножі оригінальної форми — з перехватом, що є типовими лише для зрубної культури, особливо їїраннього етапу. Асортимент знарядь доповнюють кістяні і кам'яні вироби, 3 кістки виготовляли псалії, гарпуни, в тому числі поворотні, лощила, зубчасті штампи тощо; з каменю — матриці, молоти, зернотерки, вкладиші серпів.
Найбільш поширеним видом зброї у зрубних племен були черешкові кинджали з кільцеподібним упором; відомо кілька типів втульчастих вістер до списа тощо. Вістря стріл виготовлялися з кременю і кістки. У сабатинівській культурі поширеним видом зброї були короткі мечі, відомі за негативами Красно-маяцької майстерні та знахідкою в Інгульському скарбі. Виготовлення бронзових псалій племенами сабатинівської культури засвідчено не тільки їх знахідкою в Інгульському скарбі, але й наявністю негативів на кам'яній ливарній матриці з Андровського скарбу. У сабатинівській і білозерській культурі були поширені, крім вістря стріл з кістки, знахідки ливарних форм та бронзових наконечників з Кірово у Криму, Шушвалівки та Тарасівки IV у Подніпров'ї, Суворово, Новоселиці в Подунав'ї, Слободки у Південному і Іобужжі.
У зв'язку з розвитком металообробного виробництва з'являється металевий посуд, представлений клепаними з листів міді казанкамиметалеві та кістяні. Із бронзи виготовляли браслети, дротяні чи литі, скроневі підвіски, дротяні кільця, шпильки з кільцеподібною або цвяхоподібною головкою, різні бляшки та так звані шумливі підвіски. Зустрічаються хрестоподібні антропоморфні підвіски, особливо характерні для прикрас сабатинівської культури.
Найбільш поширеним типом керамічного посуду зрубної культури є горщик банкоподібної форми. На ранніх етапах культури поряд з ним використовувалися гостроребрі присадкуваті горщики. Орнамент, який покриває, зазвичай, лише верхню частину посуду, нанесено відбитками шнура або має вигляд прокреслених ліній. Орнамент зрубної культури інколи губить ритмічність, повторюваність елементів; у складі фриза такого "візерунка" часто зустрічаються різноманітні знаки, хрестики, прямокутники, схематичні зображення тварин тощо. Вважають, що в даному випадку ми маємо справу з примітивним піктографічним письмом. На деяких горщиках такі "написи" нагадують в'язь. Найбільш цікавими с "піктограми", наприклад, на горщиках, знайдених біля с. Рубці на Осколі та м. Артемівськ, Донецької області. Всього відомо близько 300 знахідок посуду зрубного часу з загадковими знаками. Зміст цих "піктограм" поки що не розшифровано.
У сабатинівській і особливо білозерській культурі переважає округлобокий посуд—горщики, корчаги, черпаки, атакож миски, глиняні кришки, жаровні тощо. Горщики часто прикрашені валиком під вінцями, наліпним орнаментом у вигляді шишечок-бугорків, у тому числі й на ручках. Поверхня посуду лощена. Всі відмінності в типах кераміки цих культур та орнаментації пов'язують, зазвичай, з впливами, що Йшли від інших синхронних культур, зокрема Ноа. Румунські дослідники навіть об'єднують їх в одну культуру Сабатинівка-Ноа, додаючи до них придунайську культуру Кослоджені. Але, крім тісних економічних та культурних зв'язків представників цих племен, у спорідненості рис їх культур мають значення і генетичні загальні основи в культурах Монтеору та культури багатоваликової кераміки, між якими існували тісні зв'язки.
Серед керамічних виробів сабатинівського типу зрідка зустрічаються предмети пластики — фігурки тварин, а також невеликі глиняні "хлібці" різної форми. Дослідники культів хліборобських племен Південно-Східної і Центральної Європи пов'язують їх зі святами, приуроченими до посіву та збирання врожаю.
Дослідження пам'яток сабатинівської та білозерської культур у межах розвитку зрубної спільності археологами та лінгвістами приводило до висновку про належність останніх до іранського етносу. Але вивчення зв'язків племен цих культур з населенням Прикарпаття, Подунав'я (культури Ноа, Кослоджені), Ахейською Грецією і Троєю засвідчили етнічну спорідненість їх представників з протофракійськими етносами. Аналіз всього археологічного комплексу білозерської культури свідчить про її безумовний генетичний зв'язок з пам'ятками сабатинівської культури Північного Причорномор'я. Останнє надає археологам логічну можливість встановлення більш давнього розвитку кіммерійського етносу на теренах Південної України.
Мар'янівська культура датується XVIII—XII ст. до н.е., хронологічно стикується і еволюційно переростає в бондарихинську, яка тривала протягом ХП-УШ ст. до н.е. У більшості вчених не викликає сумніву той факт, що мар'янівська і бондарихинська культури генетично пов'язані між собою, інколи їх вважають однією мар'янівсько-бондарихинською культурою. Основним фактом, що доводить такий зв'язок, є спорідненість кераміки. У цьому плані інтерес становлять поселення Малі Будки, Студенок V, де знайдено типово мар'янівський посуд і кераміку, характерну для бондари-хинської культури, оскільки це свідчить про те, що життя тут тривало без перерви протягом усього бронзового віку і жили на цих поселеннях племена близьких між собою мар'янівської і бондарихинської культур, остання з яких послідовно змінила першу. Що ж до питання про походження мар'янівської культури, то більшість вчених відзначають типологічну близькість між нею та неолітичною культурою ямково-гребінцевої кераміки за крем 'яними ви-) робами та за формою, орнаментом і технологією виготовлення глиняного посуду. Територія поширення обох культур на Україні в основному та сама.
Племена мар'янівської і бондарихинської культур вели досить осілий спосіб життя. На всіх розкопаних поселеннях виявлено рештки жител напівземлянкового. типу. Вони були прямокутні за формою, в центрі — відкрите, обкладене каменем, вогнище. Житло, розкопане на поселенні Студенок, мало два виходи—"літній" і "зимовий". Останній мав вигляд довгого напівпідзємного коридора. Населення, в основному, займалося розведенням великої і дрібної рогатої худоби, свиней та землеробством.
Знаряддя праці досліджуваних культур виготовлялися часто з кременю і кварциту. Вони ще досить примітивні: зернотерки, прості клиноподібні;' сокири, скребки, ножі; виявлено також крем'яні вкладиші серпів і вістря. стріл з двобічною оббивкою. На більш пізніх етапах культур з'являються бронзові речі — кинджали, шила. В житлах Студенка і Боьщарихи знайдено матриці для відливання сокир-кельтів. Знахідки на найпізніших поселеннях,. бондарихинської культури перших залізних речей — шил, ножів — свідчать про те, що ці пам'ятки доживають до початку залізного віку.
Кераміка своєрідна, відмінна від посуду сусідніх синхронних культур. Представлена, е основному, горщиками з широковідкритим горлом і невеликим плоским дном. Орнамент, що складається з ямок різної форми, відбитків гребінцевого штампа чи відрізків так званого перевитого шнура ("гусеничка"), покриває, зазвичай, всю поверхню посуду. На мар'янівському посуді візерунок більш густий, ямки, звичайно, круглі, частіше зустрічаються гусеничний і гребінцевий штампи. На бондарихинських горщиках орнамент дуже розріджений, інколи він нанесений лише під вінцями, на зрізах яких часто Є насічки. Для бондарихинського посуду характерний також оригінальний тип візерунка у вигляді наколотих трикутників, а також валиковий елемент орнаменту. Як і в зрубній культурі, зустрічається посуд із загадковими знаками. Один такий горщечок з "піктограмою" знайдено, наприклад, у житлі на поселенні Бондариха. Його поверхня покрита прокресленими фігурами і знаками у вигляді хрестиків, наколотих трикутників тощо. Горнятко висотою всього кілька сантиметрів, безперечно, мало якесь культове призначення.
Нам 'ятки мар 'янівської культури виявлено лише на більш північних територіях (Десна, Сейм), а бондарихинські поселення зустрічаються і в південних районах Лісостепу, що свідчить про поступове розселення протягом віків носіїв цих культур у південному напрямку.
Четверте питання. Культури Закарпаття.
Культури Закарпаття бронзового віку, як і більш ранніх часів, •значною мірою відрізнялися від культур інших територій України. За складом і характером знахідок пам'ятки культур Отомань і Станове (відомі за дослідженнями Е. А. Балагурі), що були поширені тут протягом середнього і пізнього І Ісріодів бронзового віку, тяжіють до культур сусідніх країн Подунав 'я. Лише на межі бронзового і раннього залізного віків у Закарпатті І Передкарпатті поширюється так звана культура фракійського гальцгтату і на територіях України по обидва боки від Карпат настає певна одноманітність.
Культура Отомань. В той час коли на Поділлі мешкали комарівські племена, Закарпаття заселяли носії отаманської культури, названої так за розкопаним поселенням Отомань (Трансільванія). Ця своєрідна культура датується ХУІІ-ХIІІ ст. до н.е. В межах Закарпатської області досліджено кілька поселень отаманської культури, часто розміщених на підвищеннях серед боліт, наприклад поблизу сіл Дідове в урочищі Товвар, Дякове. Інколи ці поселення оточені високим валом і ровом (Отомань, Барца). Кераміка отоманської культури відрізняється від глиняних вирйбів сусідніх культур помітно пишнішою орнаментацісю, де в композиціях візерунка важливу роль відіграє спіраль. За орнаментом та за формами посуду (гост-роребрі, присадкуваті горщики і вази) ця кераміка дещо нагадує землеробські культури мідного віку Прикарпаття і Закарпаття, які, можливо, відіграли певну роль у формуванні отоманської культури.
Землеробсько-скотарські племена отоманської культури, починаючи з середини II тисячоліття до н.е., зазнають утисків з боку інших племен, що призводить до звуження їхньої території. Згодом на базі отоманської культури в Закарпатті складається станівська культура пізньобронзового періоду.
Станівська культура генетичне пов'язана з отаманською. Вона датується ХІУ-ХІІ ст. до н.е. Відома за поселеннями, могильниками, скарбами бронзових виробів. У могильнику в с. Станове Закарпатської області досліджено 20 поховань в урнах (обряд трупо спалення), що залягали на глибині 40-50 см від сучасної поверхні без будь-яких позначень на ній. Крім урнових поховань, інколи трапляються поховання перепалених кісток просто у невеликих ямках. Супровідний інвентар складається з ваз, черпаків, мисок, іноді зустрічаються прясла, глиняні намистини тощо.
Кераміка за формами посуду і орнаментом дещо нагадує знахідки отаманської культури. Столовий посуд здебільшого пишно орнаментований спіралями, меандровими хвилястими лініями, конічними опуклостями тощо. Кухонні горщики, миски, зазвичай, орнаменту не мають.
Бронзоливарна справа у станівських племен була на дуже високому рівні. В Дяковому виявлено ли варні матриці, а в солі Медведівці — зливки бронзи і залишки бронзоливарних печей. Вироби з бронзи виявлено на поселеннях і в похованнях. Відомі також понад 50 скарбів — МужІєве, Підмонастир, Медведівці та ін. До складу цих скарбів входять, зазвичай, знаряддя праці і прикраси з бронзи. Серед бронзових знарядь праці, крім сокир-кельтів, плоских сокир, серпів, ножів, виявлено своєрідну групу мотик з загнутими крильцями, а також два типи бронзових псалій та інші предмети кінської збруї. Численна і різноманітна зброя з бронзи — мечі, кинджали, чекано-молоти, булави, вістря списів і стріл. Але найчисленнішу групу виробів з бронзи становлять прикраси, серед яких домінують браслети (округлі, еліпсоподібні), часто орнаментовані. Є також прикраси у вигляді спіралей-пружин, що мають до 15 витків, багато різноманітних шпильок, обручки, гривни, нараменники, окуляроподібні спіральні підвіски тощо.
Етнічна приналежність станівського населення остаточно не визначена. Вчені вважають, що ці племена відіграли певну роль у формуванні фракійського етнічного масиву карпатського ареалу.
В період неоліту і міді-бронзи з'являється велика кількість культур та їх локальних варіантів, етнокультурна строкатість стародавнього населення Європи досягає високого рівня. Починаючи з цього часу, вчені — археологи, ангропологи, лінгвісти — роблять спроби простежити корені сучасних народів цієї території. Вважають, що носіїв культур зі спірально-меандровою керамікою періоду міді-бронзи Карпатського ареалу і Подністров'я (трипільська, Ноа, ста-нівська) слід пов'язувати з дако-фракійською групою індоєвропейців. Степові середньостогівські, ямні, зрубні племена займали територію, де, за даними археологів та лінгвістів, починаючи з IV тисячоліття до н.е., формувалася індоіранська етнічна спільність. Є підстави вважати, що процес індосвропеїзації охопив первісне населення і північних районів України та Білорусь, де за неоліту жили численні племена дніпро-донецької культури та інших культур гребінцево-накольчастої кераміки Вісло-Дніпровського межиріччя. За даними лінгвістів, ці території в ІV-ІIІ тисячоліттях до н.е. були зоною формування прабалто-слов'янської мовної групи. Час формування прадавньої слов'янської спільності більшість учених відносять до II тисячоліття до н.е. і пов'язують цей процес із залісеними районами межиріччя Вісли і Дніпра, передусім із прип'ятським Поліссям і територією на північ від Карпат, де в епоху бронзи були поширені культури шнурової кераміки, хшинецька і комарівська культури. Племена тцшнецької культури багато вчених прямо пов'язують зі слов'янським етносом. Процес етногенезу сучасних народів простежується з більшою вірогідністю в ранньому залізному віці, тобто починаючи з VIII—VII ст. до н.е., коли археологічні матеріали доповнюються письмовими джерелами.
Основна література
Археологія Української РСР. - К., 1971. - Т.1
Археология Украинской ССР. - К., 1985. - Т.1
Бобринский А.А. Гончарство Восточной Украины. – М.,1978.
Бунятян К.П. Давнє населення України. – К.,1999. – Розділ І.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Духовная культура древних обществ на территории Украины. - К., 1991.
Красильніков К. І. Антропоморфні стели доби середньої бронзи із Подонців’я // Археологія. – 2001. - №3, С. 134-143.
Кобаль Й. В. Скарб металевих виробів доби пізньої бронзи з с. Квасове Закарпатської області // Археологія. – 1996. - №2, С. 143-148.
Махнєва О. О. Поселення епохи пізньої бронзи в Сакському районі Криму // Археологія. – 1996. – №1. – С.84-91.
Монгайт А.Л. Археология Западной Европы. – М.,1974.
Николова А.В. О месте «репинских» памятников в ямной культурно-исторической общности (некоторые вопросы историографии) // Проблемі археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2002. – С.37-60.
Палагута І. В. Культурна належність пам’яток середньої т пізньої бронзи Черкаського Лівобережжя// Археологія. – 1996. – №1. – С.61-69.
Ранние земледельцы: этнографические очерки. – Л.,1980.
Токарев С.А. Ранние формы религии и их развитие. - М.,1964.
Черных Е.Н. Древняя металлообработка на Юго-Западе СССР. – М.,1976
Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.
Етнічна історія давньої України. – К.,2000.
Самостійна робота
Скласти тези
Епоха енеолiту-бронзи. Загальна характеристика енеолітичної доби. Перший великий суспільний розподіл праці. Походження, міграції та розвиток Кукутені-Трипілля. Дослідники - В.В. Хвойко, Т. С. Пассек, С.М. Бібіков, Ю.М. Захарук, К.К. Черниш, Т. Г. Мовша, В. І. Маркевич, М.М. Шмаглій, В.Г. Збенович, В.О. Круц, О.В. Цвек, М.Ю. Відейко та ін.
Групи кукутень-трипільських пам'яток – середньо бузька, косенівська, томасівська, коломищинська, лукашівська, чапаївсько-лукашівська, софіївська, західно волинська,городсько-касперівська. Загальна характеристика топографії, планіграфії та архітектури поселень, керамічного виробництва, обробки неорганічного та органічного матеріалу. Базові галузі господарства. Духовна культура культурно-історичної спільноти (КІС) Кукутені-Трипілля.
Доба бронзи. Загальна характеристика ранньої доби. Походження курганів. Доба пізньої та фінальної бронзи. Зрубна КІС – покровська, бережнівсько-мваївська культури. Тшинецько-комарівська КІС – тшинецька, комарівська, сосницька культури та пам’ятки мало половецького типу.
Індивідуальне творче завдання
Теми рефератів
1.Загальна характеристика топографії, планіграфії та архітектури поселень трипільців.
2.Духовна культура культурно-історичної спільноти Кукутені-Трипілля
3. Світ, створений з глини
4. Соціальна структура населення ямної культури
5. Поховальні пам’ятки ямної культури
6. Катакомбна КІС
Законспектувати одну із нижче наведених статей
Бібіков С. М. Теріоморфні зображення в орнаментиці Трипілля (трипільський «звіриний стиль») // Археологія. – 1989. - №2, С. 6-11.
Братченко С. Н. Лук і стріли доби енеоліту-бронзи Півдня Східної Європи // Археологія. – 1989. – №4. – С.70-82.
Бурдо Н. Б. Кременева індустрія пам’яток трипільської культури на середньому Дністрі (за матеріалами колекцій Наукових фондів з розвідок Середньодністровської експедиції 1964-1970 рр.) // Археологія. – 2008. - №4, С. 3-9.
Бурдо Н. Б. Антропоморфна пластина з трипільського поселення Майданецьке // Археологія. – 2011. - №2, С. 3.
Гірник І. П., Відейко М. Ю. Антропоморфна пластика з пізньотрипільського поселення біля села Чичеркозівка Черкаської області // Археологія. – 1989. - №1, С. 83-90.
Гусєв С. О. Трипільські поселення поблизу Немирова // Археологія. – 1995. - №3, С. 73-81.
Гусєв С. О. Моделі жител трипільської культури // Археологія. – 1996. - №1, С. 15-30.
Гусєв С. О. Середньотрипільське поселення Сосни н р. Згар // Археологія. – 2001. - №3, С. 125-134.
Д’яченко О. В. Проблем історичних інтерпретацій трипільської культури // Археологія. – 2007. - №2, С. 83-92.
Д’яченко О. В. Динаміка змін чисельності населення володимирівсько-томашівської лінії розвитку західнотрипільської культури // Археологія. – 2008. – №4. – С. 9-17.
Д’яченко О. В., Черновол Д. К. Склад сім’ї населення західнотрипільської культури // Археологія. – 2009. – №3. – С. 3-13.
Жураковський Б. С. Про технологію виготовлення Трипільської кераміки // Археологія. – 1994. - №1, С. 88-92.
Колесников А. Г. Новые поселение среднего Триполья в Поднестровье // Археология. - 1985, №49, С. 49-53.
Корвін-Піотровський О. Г., Гусєв С. О. Багатошарове трипільське поселення Березова, урочище Берег // Археологія. – 2000. - №4, С. 35-40.
Круц В. О., Рижов С. М. Верхньодніпровська локальна група пам’яток трипільської культури та нові дні про зв’язки трипільців з населенням полгарської і лендельської культур // Археологія. – 1997. - №2, С. 23-32.
Косько О. Лянгер Ю. Дігтярство в трипільській культурі // Археологія. – 2000. - №4, С. 135-139.
Овчинников Е. В. Модель печі з трипільського поселення Березівка // Археологія. – 1994. - №3, С. 149.
Радієвська Т. М. Поселення доби міді-раннього заліза поблизу сел. Плисків та Чернявка Вінницької області // Археологія. – 1989. - №4, С. 82-91.
Палагута І. В. Нові дані про східні зв’язки Трипільської культури // Археологія. – 1994. - №1, С. 134-137.
Позіховський О. Л. Бурштинові амулети з Осторожчини // Археологія. – 2010. - №1, С. 66-68.
Позіховський О. Л., Самалюк В. О. Енеолітичний кремаційний могильник в околицях Острога на Західній Волині // Археологія. – 2008. - №1, С. 28-41.
Шумова В. О. Трипільське поселення Василівка на Середньому Дністрі // Археологія. – 1994. - №1, С. 79-88.
Контроль знань з теми
Співбесіда
Підсумкова контрольна
Конспект статті
Виступ з рефератом

Тема 4.
„Доба залiза на Українi”
Методичні вказівки щодо роботи над темою. Студенти повинні засвоїти особливості розвитку історії України в добу раннього заліза. Сформувати у студентів навички самостійної роботи з монографіями та статтями на археологічну тематику: конспектування текстів, рецензування та стислий переказ основних висновків авторів. Навчитися писати реферати та рецензувати відповіді своїх одногрупників.
Робота над темою передбачає засвоєння лекційного матеріалу, участь у обговоренні питань під час семінарських занять, написання реферату, самостійну роботу над окремими питаннями теми, модульний контроль у формі тестування.
Лекція 1
Тема: „Ранній залізний вік”

План
1. Загальна характеристика раннього залізного віку.
2. Кіммерійці.
3. Висоцька культура.
4. Основні етапи скіфської історії.
Основна література
Археологія України // За ред. Л.Л. Залізняка. – К., 2005. – С.224-255.
Археология Украины. – К., 1988. – Т.2.
Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. - Тернопіль, 2002. – С.137-183.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1. -С.89-156.
Бондрівський М. Могильник в Петрикові в контексті поховального обряду Висоцької культури. – Львів,2002.
Иванчик А.И. Киммерийцы. – М.,1996.
Козак Д. Н. Житлово-господарський комплекс рибалок доби раннього залізного віку на Волині // Археологія. – 2009. - №2, С. 94-98
Крушельницька Л.І. Чорноліська культура Середнього Придністров’я (за матеріалами непоротівської групи пам’яток). - Львів,1998.
Недопако Д. Б. Залізні наконечники стріл (технологічний аспект) // Археологія. – 2008. – №4. – С. 70-76.
Смирнова Г. І., Войнаровський В. М. Мошонецький скарб бронзи кіммерійського типу з Середнього Подністров’я // Археологія. – 1994. – №1. – С.137-141.
Тереножкин А.И. Предскифский период на Днестровском Правобережье. – К.,1961.
Тереножкин А.И. Киммерийцы. – К.,1976.
Стислий зміст лекції
Загальна характеристика раннього залізного віку. На початку І тисячоліття до н.е. стародавнє населення на території сучасної України почало застосовувати у своєму побуті новий метал — залізо. Це мало вирішальне значення для подальшого розвитку суспільства. Залізо сприяло появі знарядь такої міцності й гостроти, яких не можна було виготовити з каменю, міді чи бронзи. Окремі давні народи знали залізо ще в ІУ-Ш тисячоліттях до н,е. У Єгипті і Месопотамії використовували метеоритне, чисте залізо, яке йшло на виготовлення ювелірних прикрас. Античні греки вважали винахідниками заліза стародавній народ халібів, мешканців Південно-Східного Причорномор'я. Відносно ранню обробку рудного заліза у Закавказзі та на сході Малої АзІЇ зафіксовано й археологічними дослідженнями.
Заміна бронзи залізом на території України почалася приблизно в XI-IX ст. до н.е. В кургані білозерського періоду зрубної культури поблизу Каховки знайдено залізні кинджальчики. Поширення заліза у племен і народів Південно-Східної Європи припадає на IX — середину VII ст. до н.е. Раннім залізним віком на території України археологи вважають час від VIII ст. до н.е. до IV ст. н.е. Стародавня технологія одержання заліза з болотної залізної руди сиродутним способом була досить складною і малопродуктивною. Руду промивали, подрібнювали і випалювали (просушували) на відкритих вогнищах (так званий агломераційний процес). Потім її разом з деревним вугіллям завантажували у горно, на дні якого було розкладено багаття. Давній каркас металургійного горна виготовляли з дерева й каменю і обмазували глиною. Шари руди і деревного вугілля чергувалися. У верхній частині горна залишали невеликий отвір для виходу відпрацьованих газів, у нижній — робили сопла, які з'єднувалися з шкіряними міхами. За допомогою цих міхів у горно нагніталося непі-дігріте ("сире") повітря. Температура в горні досягала 1200°С, хоча при інтенсивному згорянні деревного вугілля оксиди заліза відновлюються оксидами вуглецю вже при температурі 900°С. Технологія сиродутного процесу полягала практично в тому, що залізо концентрувалося в нижній частині горна у в'язкому тістоподібному стані. За такого технологічного процесу приблизно 50 % заліза залишалося в шлаках.Після закінчення технологічного циклу давні майстри розбирали каркас горна і виймали залізну, з пористою поверхнею, болванку — крицю. Після відповідної обробки на ковадлі одержували досить високої якості залізо, з якого виготовляли знаряддя праці, побутові речі та предмети озброєння. Землеробство, як галузь господарства, характерне для більшості стародавнього населення території України, розвивалося в тісному зв'язку з подальшим удосконаленням залізоробного ремесла. Не випадково, що історія ряду важливих знарядь праці починається у ранньому залізному віці (заступ, сокира, пилка, напилок тощо). За свідченням Арістотеля (IV ст. до н.е.), давні греки вже знали спеціальні технічні терміни: "сідерос"—залізо і "халіпс" — сталь. Зі сталі виготовляли клинки мечів, кинджалів, ножів та ін.
У залізному віці з самого початку були створені нові технічні можливості для спеціалізації ремесел. Це зумовило другий великий поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства. У зв'язку з цим виникає виробництво безпосередньо для обміну, тобто товарне виробництво, аразом з ним і торгівля, що з часом вийшла за межі окремого племені.
Розвиток землеробства, ремесла і торгівлі сприяв поглибленню майнового розшарування, використанню прані рабів у населення І тисячоліття до н.е., що проживало на території Південно-Східної Європи. Це простежується, зокрема, у племен скіфів і сарматів, в античних державах Північного Причорномор'я, а також частково у давніх східних слов'ян межі першої половини І тисячоліття н.е. (зарубинецька, птлеворська і черняхівська культури).
Кіммерійці. Найдавнішим населенням у Північному Причорномор'ї, про яке відомо
з писемних джерел (ассирійські клинописи, давньогрецькі міфи, поеми Гомера), були кіммерійці. За даними Гєродота (V ст. до н.е.), вся земля, яку на той час займали скіфи, раніше належала кіммерійцям. Геродот називає також пов'язані з ними топоніми і гідроніми: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон (Г ст. до н.е. — І ст. и.е.), обстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор'ї, пише про Боспор Кіммерійський {Керченська протока), про м. Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у Гірському Криму.
Проблематичність реальної Історії кіммерійців пов'язана з тим, що протягом багатьох років археологами не були виявлені специфічні риси до скіфської культури в Степу. Остаточно не з'ясована етнічна приналежність кіммерійців — лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше вони належали до іранської групи. науці існувала думка про те, що ранні скіфи і пізні кіммерійці певний час проживали разом у Північному Причорномор'ї (Б. М. Граков, О. О. Ієссен, М. І. Артамонов, О. М. Лєсков та ін.). На основі широких археологічних досліджень 60-70-х рр. XX ст., узагальнених О. І. Тереножкіним, стало зрозумілим, що у формуванні кіммерійської культури брали участь племена зрубної і білозерської культур доби бронзи. Вчені вважають, що кіммерійцям належать пам'ятки чорногорівського типу (виділений О. І. Тереножкіним у 1976 р.) та новочеркаського (виділений О. О. Ієссеном у 1954 р,). Над вивченням кіммерійських старожитнєстей в останні десятиліття працювали археологи України (Б. А. Шрамко, С, В. Махортих, С. А. Скорий) та Росії (А. Ю. Алєксєєв, Н. К. Качалова, С. Р. Тохтасьєв).
Кіммерійці раніше від інших народів Південно-Східної і Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з передовими країнами Східного Середземномор'я; першими у досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі. Сусідні племена і народи переймали у кіммерійців зразки зброї (залізні кинджали і мечі з бронзовими рукоятками), спорядження верхового коня. Кіммерійці відіграли важливу роль у поширенні заліза не лише у Східній, а й частково в Центральній Європі. Так, на території Угорщини і Словаччини у значній кількості виявлено характерні для кіммерійців речі (предмети озброєння і кінські вуздечкові набори). На території Болгарії (поблизу сіл Білоградець і Єнджа) досліджено кургани кіммерійських вождів.
Серед пам'яток кіммерійців, відомих археологам, переважають поховання. Ь супровідного інвентаря найчастіше знаходять зброю і реппки кінської збруї. Досліджено впускне поховання в кургані недалеко від с. Зольне поблизу м. Сімферополя, відкрите А. О. Щецинським. Могила являла собою глибоку (2,6 м) прямокутну яму, вздовж стіп були вбиті у землю стовпчики, перекривав її дерев 'яний настил. Кістяк чоловіка лежав у витягнутому положенні головою на південний захід. При похованому виявлено короткий залізний меч з бруско-подібною головкою, точильний брусок, а на перекритті могили лежали бронзові, залізні й кістяні наконечники стріл, бронзові вудила з двокільчастими кінцями та І рипетельчастими псаліями, багатий набір кістяних блях з різьбленим орнаментом і червоною інкрустацією з вуздечки. У кургані поблизу хутора Чорногорівка Донецької області було виявлено три впускні могили. У першій лежав дитячий кістяк, орієнтований головою на захід. У другій головою на північний схід лежав жіночий кістяк, який супроводжувався керамічним глечиком з ручкою, а також бронзовим шилом та бронзовою голкою. У третій відкрито кістяк чоловіка. На лобі у нього лежав віночок з тонких бронзових пластинок, на грудях — бронзові вудила зі стременоподІбними кінцями і бронзові псалії з трьома отворами у потовщеннях. Тут же виявлено вуздечкові бляхи та лунницю. Поблизу с. Комишуваха Луганської області під курганом відкрито впускну могилу. Кістяк чоловіка, орієнтований на схід, супроводжували бронзові вудила зі стременоподІбними кінцями, пара псалій з трьома отворами і грибоподібними кінцями, лунниця і ніж з горбкуватою спинкою. У впускному похованні в кургані Мала Цимбалка поблизу с. Велика Білозерка Запорізької області також були бронзові вудила зі стременоподібними кінцями, пара бронзових псалій з трьома отворами у муфтоподібних потовщеннях, кругла бляшка. Тут знайдено довгу золоту проншку, бронзові та кістяні наконечники стріл, чорнолощену керамічну посудину з вузькою шийкою, оздобленою зубчастим орнаментом з білою пастою та інкрустацією. Поховання кіммерійців відкриті також у курганах поблизу с. Петрове-Свистунове біля порогів Дніпра, поблизу м. Дніпрорудного Запорізької області, біля сіл Суклеїта Паркани в Молдові. У всіх випадках кіммерійські поховання впускні. Спостерігається поступова заміна скорченого положення кістяків витягнутим.
Зброя представлена бронзовими І залізними наконечниками стріл з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною головкою, залізним мечем з брускоподібною головкою, схожим на скіфські акинаки. Бронзові вудила виготовляли з двокі льчастими кінцями, трипетельчастими псаліями та круглими бляхами від вуздечки.
Керамічні вироби представлені горщиками тюльпаноподібної форми, кількома видами келихів і великих посудин, орнаментованих різьбленими трикутниками, пофарбованими білою пастою. Ця кераміка за походженням пов'язана з білозерським періодом зрубної культури, але має також елементи лісостепової чорноліської культури.
Чорноліська культура. Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то чорноліська культура належала їхнім сучасникам — лісостеповим землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя. Окрему групу чорноліської культури зафіксовано й на Лівобережжі, в басейні р. Ворскли.
У 1949 р. у верхів'ях Інгульця О. І. Тереножкін виявив Чорноліське городище (Кіровоградська область), за матеріалами якого виділив чорно-ліську культуру і систематизував її старожитності. Чорноліська культура є проміжною ланкою між білогрудівською та культурою скіфського часу у Правобережному Лісостепу. Хронологічно вона поділяється на два етапи: ранній (ХІ-1Х ст. до н.е.) та пізній (IX — перша половина VIII ст. до н.е.). Пізніше в басейні р. Тясмин було відкрито й досліджено кілька городині чорноліської культури. Відомі також численні поселення і поховання. Досліджували пам'ятки чорноліської культури Г.Т. Ковпаненко, О.Ф. Пок-ровська, Е.О. Петровська та ін.
Неукріплені поселення чорноліських племен займали перші надзаплавні ї низинні тераси річок; наприклад, поселення Унбек, поблизу с. Велика Андрусівка (Черкаська область), було розташоване в болотистій низині р. Тясмин. Тут виявлено 10 наземних жител, розташованих уздовж русла ріки в один та в два ряди. Аналогічні чорноліські поселення зафіксовано в межах міст Умань та Київ, на Канівщині, а також на Поділлі й Волині.
Житла чорноліських племен — це наземні і напівземлянкові споруди площею 60-100 м2. Стіни зводили по дерев'яному каркасу, потім обмазували глиною. У житлах виявлено глинобитні печі та відкриті вогнища. Про осілий спосіб життя чорноліських племен свідчать відбитки соломи, полови та зерна злакових у глиняній обмазці будинків, кам'яні зернотерки, численний керамічний посуд та інші побутові речі. У житлах та за їх межа/ми знайдено ями господарського призначення. На Суботівському городиоіі (Черкащина) виявлено чимало уламків глиняних ливарних форм — залиїйків бронзоливарного виробництва. Городища чорноліське населення споруджувало переважно на мисах корінних берегів річок. Основою городища було, зазвичай, кругле у плані укріплення діаметром 40-100 м. Вал складався з клітей, зроблених з дерев'яних колод у вигляді зрубу (Лубенецьке, Голов'ятинське, Калантаївське городища). Будували і додаткові оборонні споруди. З усіх відомих городищ найкраще укріпленим є Чорноліське. Кругле у плані укріплення тут було обнесене трьома лініями додаткових валів і ровів. Уся площа, обмежена давніми фортифікаціями, мала 1,5 км у поперечнику.
Житла на городищах розміщували вздовж внутрішнього боку валу. Центральну частину майданчика, зазвичай, не забудовували. У чорнолісців також були укріплення, взагалі не забудовані житлами. Гадають, що під час воєн їх використовували для захисту населення з навколишніх неукріплених селищ.
На Поділлі розкопано і досліджено городища чорноліського типу в селах Григорівка (Вінницька обл.) та Рудківці (Хмельницька обл.). Ці укріплені поселення мають багато спільного з матеріалами чорноліських пам'яток Середнього Подніпров'я. Давні фортифікаціїГригорівського та Рудко-вецького городищ були зведені на крутих, неприступних схилах невеликих річок, приток Дністра. Крім того, вони займали значні ділянки плато, що прилягали до цих схилів. Усі підступи до городищ були надійно захищені спеціально спорудженими валами і ровами, а також вдало використаними природними перешкодами.
Як показали дослідження, населення постійно проживало лише в центральних укріпленнях. Інші частини фортифікацій використовувалися мешканцями навколишніх неукріплених поселень в період воєнної небезпеки. Фортифікації Григорівського, Рудковецького та інших схожих городищ Середнього Подністров'я побудовані з дерева, землі й каменю. З каменю викладено і зовнішні схили валів центральних майданчиків городищ.
Мешканці дністровських городищ виготовляли такий самий керамічний посуд, як і решта лісостепового чорноліського населення; їжу готували в горщиках тюльпаноподібної форми, прикрашених наліпним валиком по тулову. Лощений посуд складали великі корчаги, глибокі черпаки з високою ручкою, кубки, миски з багатим геометричним орнаментом. Серед кераміки трапляються, проте, форми посуду, характерні для зони Дністро-Дунайського межиріччя, заселеної гето-фракійськими племенами. На городищах Середнього Подністров'я, як і на всій території чорноліських племен, виявлено давні сільськогосподарські знаряддя: кістяні, рогові рала, що використовувалися як робочі частини дерев'яних сох, рогові мотики, кам'яні зернотерки. Знайдено також багато зразків різноманітних за формою глиняних прясел і грузил — рештки прядильного і ткацького виробництва. Знахідок з металу порівняно мало. Серед них виділяються характерні для УШ-УП ст. до н.е. бронзові наконечники для стріл. Виявлено глиняні фігурки, очевидно, культового призначення. Це — скульптурні зображення коня, а також вироби, схожі на лапу ведмедя (Григорівка).
На чорноліських городищах трапляються й невеликі речові скарби. Скарб Залевкинського городища містив бронзову кобанську мисочку та вудила з двокідьчастими кінцями, дротяні та у вигляді пластин пронизки, підвіски, зливок бронзи і скляні намистини. На Суботівському городищі виявлено два скарби. У першому були бронзовий кельт, залізне тесло та два браслети. Другий складався з двох комплектів бронзових прикрас (браслети, бляшки, дротяні сережки, пронизки та дрібний бісер з голубуватої пасти).
Відомі кілька могильників чорноліських племен Правобережної України. Поховання з обрядом трупоспалення виявлено поблизу сіл Стретівка, Лука, Луковиця на Київщині. Вони супроводжувалися типовими литими бронзовими браслетами з орнаментом. В одному з могильників у керамічній посудині (урні) знайдено обпалені кістки та бронзові браслети. Одне з поховань на Київщині складалося з шести великих чорноліських урн з обпаленими останками. Поховання з обрядом трутгопокладення виявлено біля с. Печера на Вінниі ччині. Померлі були поховані у скорченому положенні в ямах під неви/-сокими курганними насипами. У могильнику знайдено чорноліську керді-міку, браслети, кільця та бляхи з бронзи. У насипу кургану біля с. Мервии-ці Вінницької області виявлено поховання у складеному з кам'яних вапнякових плит ящику. Могилу було пофабовано. Знайдено лише залізний ніж, посудину, прикрашену рівним валиком, І чорну лощену миску.
Під Носачівським курганом поблизу Сміли у дерев'яній гробниці виявлено скелет чоловіка, що лежав головою на захід. При похованому знайдено залізний меч з брускоподібною головкою та наконечник до списа, бронзові наконечники стріл з довгою втулкою та ромбічною головкою і один трилопатевий. У цьому ж кургані виявлено кістяк коня, поряд з яким лежали речі кінської збруї: бронзові двокільчасті вудила з трипетельчас-тими псаліями, бляхи, серед яких були і вироби ассирійського походження, кістяні бляхи з різьбленим, червоної фарби, орнаментом.
У чорноліських племен переважав обряд трупоспалення з похованням у безкурганних могильниках. Але трапляються, особливо у південних районах, трупо покладення під курганними насипами, що можна пояснити впливом культури степових племен.
За ранньочорноліського часу зовнішні зв'язки населення лісостепового Правобережжя залишались порівняно незначними. Відчутні зміни сталися в VII ст. до н.е. Цим періодом датується поява на території Правобережжя та в басейні р. Ворскли різних степових, кіммерійських предметів озброєння та кінської збруї, а на Середньому Подніпров'ї — виробів давніх кавказьких майстрів. У лісостеповій смузі трапляються і речі західного походження: бронзова італійська фібула VIII ст. до н.е. (с. Гребені на Київщині), "крилата" бронзова пронизка (Михалківський скарб на Західному Поділлі) та окремі лужицькі кельти. Культурним впливом, що йшов з Дністро-Дунайського басейну, вчені пояснюють появу серед чорноліської кераміки Лісостепу корчаг вілланів-ського типу, наявність жолобчастого орнаменту, а також дрібних штампів в орнаментації посуду.
Основні етапи скіфської історії.

Перші кроки цього народу на політичній арені все ще не до кінця ясні. Геродот, що присвятив скіфам значну частину своєї обширної праці, найбільш вірогідною вважав таку версію подій, що передували появі скіфів в Східній Європі. Згідно з його даними, прабатьківщина скіфів знаходилася десь на схід від кіммерійських земель. Під натиском іншого кочового народу - массагетів, скіфи покинули свої рідні місця і рушили на захід. Докладні дані про події пізніших часів незмінно підтверджують, що появі в європейських степах кожної нової хвилі кочівників зі сходу, будь то сармати, гуни, тюрки, печеніги, половці і ін., завжди передує зміна військово-політичній ситуації в глибинних районах Азії і пов'язані з цим пересування значних мас кочового населення. З часом скіфи досягли кіммерійських меж. Як вже згадувалося в попередньому розділі, деякі відгомони наступних подій збереглися в праці Геродота [IV, 11]. Судячи по деяких барвистих деталях – наприклад, розповіді про самогубну битву кіммерійських царів між собою, в основі даної новели Геродота лежить скіфська фольклорна традиція, героїчний епос, що не дійшов до нас, оповідає про подвиги, пов'язані з отриманням скіфами нової батьківщини. Епос, в якому, як і належить по законах жанру, реальні факти витіювато переплелися з вигадкою, що опоетизувала. Проте, очевидно, що військова загроза з боку скіфів привела до розколу кіммерійського суспільства, усередині якого виділилася група прихильників активної протидії прибульцям, основу якої складала кіммерійська знати, і, кажучи сучасною мовою, «партія пораженців», підтримувана рядовими кочівниками або, по Геродоту, «народом». Як би там не було, відсутність єдності серед кіммерійців, поза сумнівом, полегшила захоплення їх земель скіфами. Вони, згідно «Отцеві історії», зайняли країну, вже позбавлену населення. Найбільш ранні згадки скіфів, що датуються 70-ми рр. VII в. до н.е., зафіксовані в клинописних джерелах Ассірії (И.М.Дьяконов, 1956). Згідно даним документів Ассірії, скіфи спочатку проникли на територію розташованого в районі озера Урмія Манейського царства і під буттям на чолі Ішпакая, підтримали останнє в боротьбі з Ассірією.
Розгромивши мидян, загони скіфів могутньою хвилею затопили майже важ Стародавній Схід і зупинилися лише на межах Єгипту [Геродот, I, 103 - 105]. Так почалася їх більш ніж 25 річна гегемонія в Передній Азії, що припала на другу половину VII в. до н.е.
Визначальну роль в цьому зіграло втручання скіфів в боротьбу Ассірії з країнами, що протистояли нею. Збіг історичних обставин висунув північних кочівників на роль третьої і важливої сили в даному регіоні. Проте через деякий час ситуація змінилася.
У 612 р. до н.е. об'єднані сили Мідії і Вавілонського царства опанували Ніневієй, а ще через декілька років державу Ассірії припинило своє існування. Все це корінним чином змінило розстановку сил на політичній арені Передньої Азії, і, разом з тим, зруйнувало основи скіфської гегемонії. Але, не дивлячись на несприятливі для них події, скіфи ще довго залишалися тут вагомим військовим чинником, про що свідчить, наприклад, їх участь у війні між мидийским царем Киаксаром і правителем малоазийского царства Лідія – Аліаттом [Геродот, I, 74], що протікала на початку VI в. до н.е.
Свідоцтва письмових джерел відносно переднеазиатской епопеї скіфів, що продовжувалася понад сто років, знаходять численні археологічні підтвердження. Це, перш за все, бронзові наконечники стріл, вудила, псалии скіфського типу, які практично повсюдно зустрічаються в Малій і Передній Азії, а також в Закавказзі. Особливий інтерес викликає знаменитий клад Саккизський, знайдений в Іранському Курдістане, до складу якого входить інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н.е., зокрема, численні ювелірні вироби переднеазиатского виробництва.

У другій половині VII - першій половині VI вв. до н.е. в Північному Причорномор'ї поступово складається своєрідна історична ситуація, що багато в чому визначила на декілька століть вперед долі населення даного регіону. Головну особливість цієї ситуації складало те, що територія розселення землеробських племен в середньому Поднепровье відділялася від античних міст широкою смугою північнопричорноморських степів, по яких пролягали торгові шляхи, що сполучали ці дві культурні області. Особливе значення мали такі зручні комунікації як Дніпро і Південний Буг. У зв'язку з цим Нижнє Поднепровье ставало центром тяжіння для кочових племен, що прагнули встановити свій контроль над торговим обміном між землеробами Нижнього Поднепровья і грецькими колоністами.
На відміну від письмових даних, археологічні джерела в цьому випадку більш інформативні: з кінця VI в. до н.е. в степовій частині Північного причорномор'я, зокрема на території Нижнього Поднепровья, простежується помітне збільшення числа скіфських похоронних пам'ятників. Це, поза сумнівом, свідчить про зміцнення скіфських позицій в цьому регіоні Східної Європи.
Так поступово складалися основи першого державного утворення Східної Європи – Північнопричорноморською Ськифії, що об'єднала під владою номадов різні за походженням, особливостям господарства і побуту племена і народи, що мешкали на території сучасної України.
Лекція 2
Тема: „Поховально-поминальний обряд скіфів”
План
1. Поховально-поминальний обряд скіфів за письмовим джерелами.
2.Кургани скіфської знаті Степового Правобережжя.
3. Кургани скіфської еліти у у міжріччі Нижнього Дніпра та Дону.
Основна література
Абаев В.И. Скифо-европейские изоглоссы. – М., 1965.
Алексеев А.Ю. Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык (Скифский царский курган IV в. до н.э.). – К., 1991.
Алексеев А.Ю. Скифская хроника (Скифы в VII-IV вв. до н.э.: историко-археологический очерк). – СПб., 1992. .
Алексеев А.Ю. Скифские цари и «царские» курганы V-IV вв. до н.э. // Вестник древней истории. – 1996. – №3.
Бідзіля В.І. Дослідження Гайманової Могили // Археологія. – 1971. – № 1.
Білозір В.П. Кам’яні статуї у контексті скіфської етнографічної проблематики // Археологія. – 1996. – № 4.
Болтрик Ю.В., Фіалко О.Є. Огуз - курган скіфського царя кінця IV ст. до н.е. // Золото степу. Археологія України. – Київ - Шлезвіг, 1991.
Болтрик Ю.В., Фіалко О.Є. Могили скіфських царів другої половини IV ст. до н.е. // Археологія. – 1995. – №2.
Брашинский И.Б. В поисках скифских сокровищ. – Л., 1979.
Гаврилюк Н. О., Болтрик Ю. В. Скіфське поховання у довгому кургані біля с. Високе у Приазов’ї// Археологія. – 1990. – №1.– С. 75-83.
Галанина Л.К. Келермесские курганы. – М., 1997.
Граков Б.Н Скифские погребения на Никопольском курганном поле. - МИА. - №115. –1962.
Манцевич А.П. Курган Солоха (Публикация одной коллекции). – Л., 1987.
Мозолевський Б.М. Товста Могила. – К., 1979.
Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К., 1983.
Мозолевський Б. М. Кургани вищої скіфської знаті і проблема політичного устрою Скіфії // Археологія. – 1990. – №1. – С.122-139.
Мурзін В. Ю., Ролле Р. Основні підсумки сучасного дослідження кургану Чортомлик // Археологія. – 1989. – №1. – С.91-101.
Стислий зміст лекції
Поховально-поминальний культ. Поховально-поминальний культ, за визначенням С.А.Токарева, - це сукупність релігійно-містичних обрядів і уявлень, пов'язаних з похованням померлих і самим померлим. Цей культ відносився у скіфів до сімейно-родових. Судячи по даним похоронного обряду і відомостям Геродота, замогильне життя представлялося продовженням земної. Спеціальні божества загробного світу не відомі. Геродот [IV, 71,73,75] залишив надзвичайно цікавий опис похоронно-поминальної обрядовості на прикладі похоронів скіфських царів. Скіфів, як простих, так і «царів», після смерті 40 днів возили по всій окрузі і друзі покійного влаштовували пригощання для всього похоронного кортежу і для нього самого. Тіла царів бальзамували і возили на возі по територіях всіх підвладних племен, населення яких з виразом глибокій скорботі (обстрижене в кружок волосся, роздряпані особи, надрізи на руках і т.д.) приєднувалося з похоронними дарами до траурної процесії. Таким чином, похорони царя перетворювалися на подію загальноскіфського значення. Разом з царем ховали, задушивши, одну з наложниць і виночерпія, кухаря, конюха, слугу, вісника і коней, клали золоті чаші. Після закінчення року на могилі влаштовували обряд остаточного дроту померлого. Навколо кургану на колах встановлювали чучела 50 коней, на них усаджували трупи 50 задушених хлопців з царської свити, які супроводжували царя в потойбічний світ. Коням надавалося велике значення при переселенні померлого в загробний світ. Ці уявлення існували у всіх индоиранцев, їх пережитки збереглися до наших днів. Коней ховали в одній могилі з померлим або в окремій могилі, іноді – разом з конюхом. Замість коня могли також покласти вуздечку. Обряд поховання скіфських царів можна вважати яскравим проявом культу вождів. Померлі царі приєднувалися до сонму богів, їх могили ставали об'єктом шанування, як і могили могутніх шаманів і вождів. Величні кургани царів (деякі з них досягали у висоту 20 м і більш) були також символами соціального престижу. По виразу римського історика Плутарха, «скіфи гордяться своїми могилами». До другої половини IV в. до н.е. похоронний культ приймає гіпертрофовані форми (величезні насипи, глибокі катакомби, різноманітний багатий інвентар, кінські і людські жертвопринесення).

Кургани скіфської знаті, їх ще називають "царськими" за пишність поховального обряду. Ці старожитності У-ІУ ст. до н.е. мають важливе значення для розуміння соціальних взаємин у скіфському суспільстві та його політичного ладу. "Царські" кургани зосереджені у південній, степовій, зоні України на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Херсонської та інших суміжних областей. Дослідження їх розпочалося ще в минулі століття.
Одним з найдавніших поховань скіфської знаті (VI ст. до н.е.) є Литий (Мельгуновський) курган біля с. Кучерівка Кіровоградської області. Він був розкопаний 1763 р. за дорученням губернатора Новоросійської губернії О. П. Мельгунова (звідси й назва). Разом з похованням одного зі скіфських племінних вождів тут було виявлено залізний меч у золотих піхвах, прикрашених зображеннями крилатих левів, які стріляють з лука, і крилатих биків з людськими обличчями. Знайдено також золоту діадему, золоті бляшки — нашивки у вигляді орлів, срібні прикраси. Ці речі та їх орнаментику вчені пов'язують з впливом на скіфів VI ст. до н.е. Ассирії та Вавилонії.
Скіфський курган Солоха поблизу с. Велика Знам'янка Запорізької області був розкопаний у 1912-1913 рр. М. І. Веселовським. Під курганним насипом 18 м заввишки було виявлено два поховання: центральне, пограбоване ще в давнину, і бічне, яке збереглося. Про багатства пограбованого поховання можна здогадуватися, виходячи з уцілілої могили двох коней, вуздечки яких були прикрашені золотими рельєфами на дерев'яній основі: налобники у вигляді риби і нащічники у вигляді крил. З предметів, що супроводжували саме "царське" поховання, збереглися золота голка і нашивні бляшки для одягу, срібна чаша і бронзовий кубок. В окремому приміщенні стояли бронзові візок і великий котел з їжею
У бічній катакомбі разом з "царем" був похований насильно умертвлений слуга — юнак-зброєносець. Трохи віддалік знайдено могилу п'яти коней з конюхом. Навколо "царського" поховання було виявлено зброю, посуд, золоті і срібні побутові предмети, серед них — золоту чашу і три бронзових котли з їжею. На лівій руці похованого було два, а на правій — три золотих браслети. На шиї "царя" знаходилася золота гривна, прикрашена зображеннями лев'ячих голівок. Біля голови лежали бронзовий шолом і майстерно виконаний масивний золотий гребінь, на спинці якого зображено фігури.п'яти лежачих левів, а над ними — сцена бою двох вершників І піхотинця: поранений кінь одного з вершників упав; прикриваючись щитом, воїн, що спішився, намагається відбити натиск вершника зі списом. Завершить перемогу піхотинець, який кидається на ворога з мечем. За задумом художника, загибель вершника, який спішився, неминуча. Гребінь виконано у стилі античного грецького мистецтва.
Курган Чортомлик розташований біля м. Нікополя Дніпропетровської області і є одним з найбільших скіфських курганів (висота 19,5 м, довжина кола в основі 350 м). Досліджений у 1862-1863 рр. І. Є. Забєліним.
Під насипом відкрито поховальні споруди — центральну та бічну катакомби. Вхідна яма центральної гробниці мала форму прямокутного, розширеного донизу, колодязя глибиною понад 10 м. Від кутів цієї ями були зроблені проходи у чотири радіально розміщені підземелля.
Головною гробницею було південно-західне підземелля. У ньому виявлено поховання "царя". Навколо його черепа лежало 29 золотих блях від конічного головного убору, на шиї — золота гривна, на руках — по золотому брелку та персню. Біля бойового пояса був меч з піхвами, оздобленими золотом, рештки гориту зі стрілами, золота стрічка від нагайки та ніж. На гомілкових кістках — поножі. Поряд з черепом знайдено чотири нако нечники до списів, бронзову і срібну посудини та сагайдак зі стрілами. Біля південної стінки гробниці лежав кістяк зброєносця з золотою гривною, срібним браслетом і каблучкою, бойовим поясом, мечем, сагайдаком та ножем. У північно-західному підземеллі відкрито поховання "цариці", її супроводжували оздоблений золотом головний убір, золоті гривна, сережки, два браслети та десять перснів, бронзове дзеркало. У цій же гробниці лежав кістяк юнака — "виночерпія", біля якого знайдено залізний та бронзовий браслети, ніж, наконечники стріл, а також 14 амфор. У кутку споруди стояла І Всесвітньо відома сьогодні срібна амфора з фризом, на якому зображені І скіфи, що приборкують коней, а також лутерій (специфічна миска на ніжках). Біля входу до південно-східного підземелля відкрито кістяк собаки, бронзовий казан, п'ять амфор, рештки кількох сагайдаків зі стрілами. У самому підземеллі зібрано 350 золотих прикрас від головних уборів. Біля входу до північно-східного підземелля лежав кістяк чоловіка, поряд знайдено бронзову гривну, золоту каблучку, сагайдак зі стрілами та ніж, У самому підземеллі було шість амфор, зотліла скринька, срібна ложка та близько 2500 золотих прикрас від вбрання.
На захід від вхідної ями до катакомби виявлено три ями з кістяками 11 коней, які мали вуздечки та сідла з золотими і срібними прикрасами. Одна вуздечка з бронзовим набором лежала окремо. Поряд з цими ямами виявлено поховання двох "конюхів", серед супровідного інвентаря були прикраси І речі військового озброєння (наконечники списів, дротика, стріл). Бічна катакомба, розташована на захід від центру кургану на глибині 11 м від поверхні, була прямокутної форми (7 м х 5 м). Це приміщення згодом порушено грабіжницьким підкопом. У ньому лежав зруйнований кістяк чоловіка з двома перснями, каблучкою та золотим окуттям піхов. Поряд стояли скіфський бронзовий казан та світильник античної роботи. У стінах підземелля відкрито три глибокі ніші. В них виявлено мечі з оздобленими золотими руків'ями, золоту оправу від ножа, бронзову чашу, 700 золотих прикрас і зотлілий одяг, бойові бронзові пояси, золоті ажурні бляхи, горит з золотим окуттям із зображенням сцен з міфу про Ахіллеса, точильце у золотій оправі, золоте намисто та бляшки. У грабіжницькому лазі знайдено залишки кістяків та уламки речей.
У 70-80-х роках XX ст. спільними зусиллями українських, російських і німецьких археологів (А. Ю. Алексєев, В. Ю. Мурзін, Рената Ролле) було проведено додаткові стаціонарні дослідження на місці кургану Чортомлик. Важливим результатом цих розкопок стали відкриття і розчистка великої кам'яної крепіди, яка опоясувала курган в його основі. По периметру основи кургану виявлено скупчення амфор і кісток тварин, пов'язаних, очевидно, з тризною. За результатом досліджень створено реконструкцію первісного вигляду кургану, що являв собою в давнину монументальну архітектурну споруду. Вчені з'ясували важливі деталі загальної характеристики захоронень у центральній гробниці та супровідних поховань за її межами. Матеріали досліджень узагальнено у колективній монографії: Курган датується IV ст. до н.е.
Курган Куль-Оба розташований біля м. Керч, досліджений у 1831 р,3 П. Дюбрюксом. Насип кургану висотою 10 м, споруджений з плитняку. В ньому був кам'яний склеп, до якого вів коридор. Саме приміщення поховальної камери прямокутне у плані (4 х 4,3 м) зі склепінням висотою 5 м.
У східній частині склепу стояв дерев'яний саркофаг, в якому виявлено кістяк чоловіка. На черепі збереглися залишки повстяного головного убору з золотими віночком і конусом на завершенні. На шиї була золота гривна з кінцями у вигляді скульптурних зображень скіфів-вершників, на руках — п'ять золотих браслетів. Біля кістяка лежали поножі, меч з руків'ям та піхвами у золотому окутті, точильце у золотій оправі, золота стрічка від нагайки та золота чаша. На піхвах вигравіювано ім'я грецького майстра ІІорнаха. Неподалік від саркофага виявлено чотири золоті пластинки із зображеннями скіфа з торитом та одна — зі сценою побратимства скіфів. Біля західної стінки саркофага лежав жіночий кістяк. На черепі була слектрова діадема, на шиї — гривна з кінцями у вигляді левів та сканне намисто, на руках — по золотому браслету. Поховання супроводжували дві золоті підвіски з зображенням голови статуї Афіни з Парфенона, створеної Фідієм, а також дві витончені за виконанням золоті сережки. В ногах стояв нині широко відомий електровий келих із зображенням скіфських воїнів. Біля голови знайдено шість ножів і бронзове дзеркало. У склепі біля східної стіни виявлено поховання "слуги", а в південно-західному кутку — поножі, шолом і кістки коня. Біля західної стіни знайдено два наконечники списів, а також срібний лутерій з трьома срібними келихами і чашею. Біля входу до склепу стояли бронзовий казан, гідрІя, тарілка та амфора.
Зі склепу Куль-Обинського кургану походять також велика золота прикраса у формі оленя з монограмою грецького майстра (ПАЇ), бронзова з золотим плануванням гривна зі скульптурними зображеннями лев'ячих голів на кінцях.
Мелітопольський курган був досліджений в 1954 р. О. І. Тереножкіним. Під курганним насипом висотою 6 м відкрито дві пограбовані катакомби: центральну — з чоловічим і бічну — з жіночим похованням. Через вхідну яму був пробитий грабіжницький хід; у ньому виявлено кістки чоловіка і жінки, наконечники стріл, сокиру та фрагменти залізного панцира. У центральній гробниці були розкидані кістки чоловіка, наконечники стріл, уламки золотих прикрас. У підлозі знайдено схованку, де лежали пояс, прикрашений 50 золотими бляхами із зображенням сидячої богині та скіфа перед нею, горит зі стрілами, оздоблений золотим окуттям, на якому зображено сцени з міфу про Ахіллеса, і пояс із бронзових пластин.
Бічна гробниця була пограбована частково. Тут знайдено зруйнований кістяк жінки на дерев'яному помості. Від її вбрання залишилися частина кайми від головного убору, складена із золотих бляшок, пронизок і намистин, стрічка із золотих блях та рештки шкіряного взуття, обшитого золотими бляшками. Поряд з похованою стояли три зотлілі дерев'яні скриньки з великою кількістю фаянсових і скляних намистин. У земляній основі поховальної камери, перекопаній грабіжниками, виявлено близько 4 тисяч золотих прикрас (налобний віночок, сережки, каблучка, підвіски, а також намистини, ґудзики, кришка від червонофігурної лекани, ручка срібного кіліка, ніжки від бронзової посудини). За кількістю золотих прикрас це одна з найбагатших могил у скіфських курганах IV ст. до н.е. У коридорі підземелля на дерев'яному помості лежав кістяк молодої жінки — "служниці". Поряд знайдено бронзові сережки з золотим плакуванням, намисто, залізні браслети, пару глиняних пряселець та червонола-кову чашечку. Біля похованої стояли бронзовий казан з кістками барана, амфора та ярмо від колісниці, а вздовж обох стін коридора — 10 амфор. На захід від вхідної ями було поховано двоє коней. Біля одного з них знайдено вуздечку з бронзовими прикрасами і залишки сідла, біля іншого, крім цього, був бронзовий грудний набір. У вхідній ямі відкрито залізні колісні шини, окуття маточин, скоби і великі гвіздки від колісниці.
Курган Гайманова Могила поблизу с. Балки Запорізької області був досліджений у 1969-1970 рр. В. І. Бідзілею. Висота насипі становила 8 м, по колу він був обкладений кам'яною кртидою. У насипі виявлено залишки тризни (кістки тварин, уламки амфор, вуздечок) та бронзові оздоби поховального кортежу (навершя, вуздечкові набори, пронизки та бляхи). Під курганним насипом відкрито чотири могили — центральну і три бічні. Всі поховання виявилися пограбованими. У центральній гробниці знайдено останки чоловіка та уламки деяких речей. Поряд виявлено могили двох коней із золотими вуздечковими прикрасами. В одній з бічних могил виявлено дитяче поховання. Серед поховальних речей тут були фрагменти срібної з позолотою гривни, золота сережка, бронзове навершя шпильки та пастове намисто. Поряд було розташоване жіноче поховання, біля входу до якого лежав кістяк слуги. У гробниці зібрано 800 золотих бляшок від вбрання жінки. Тут же знайдено уламки кістяної пластинки Із зображенням змієногої богині та сцени боротьби скіфів з чудовиськом.
До іншої (північної) бічної гробниці вели дві вхідні ями глибиною близько 8 м, на дні яких лежали залишки розібраних колісниць. У самій гробниці знайдено сліди трьох поховань. Біля одного з поховань виявлено схованку, до якої було поставлено три срібні посудини, два ритони з золотими оздобами, дві дерев'яні чаші, окуті золотими пластинками, і срібну з позолотою чашу. На широкому фризі цієї чаші зображено бесіду вельможних скіфів. Біля ніг небіжчиків лежали кістяк коня з бронзовим вуздечковим набором та останки двох рабів. У стіні могили відкрито нішу, в якій знайдено два бронзові казани, сітулу, залізну жаровню, чотири амфори та бронзову тацю, кілік, ойнохою, цідилок, ажурний черпак і залізні кліщі. Перед нішею лежав кістяк воїна-"охоронця". У третій бічній могилі виявлено зруйноване жіноче поховання. Тут знайдено уламки залізних мечів і наконечники до списів, рештки бронзового пояса, залізні шила, кістяний гребінь із зображенням собак, частини веретена, пастові підвіски, золоті пронизки і підвіски, нашивні бляхи, окуття дерев'яного посуду та ін.
Курган Товста Могила на околиці м. Орджонікідзе Дніпропетровської області був досліджений у 1971 р. Б. М. Мозолевським. Насип кургану мав висоту 8,6 м. Він був оточений ровом, заповненим уламками амфор та кістками тварин. Тут відкрито викладений уламками амфор майданчик для тризни. Під насипом було дві могили — центральна і бічна. На схід від центральної гробниці знайдено дві могили з кістяками шести коней. Збереглися залишки вуздечок, прикрашених золотими та срібними наборами, і бронзовий нагрудник. Поряд відкрито три поховання "конюхів", одне з яких супроводжували золота гривна, залізний браслет, сагайдак і два ножі.
До центрального підземелля вела глибока (8,5 м) вхідна яма (2x4 м). Біля входу лежав кістяк слуги. Центральна гробниця виявилася пограбованою. Тут разом із зруйнованим чоловічим кістяком виявлено уламки залізного панцира, бронзовий пояс і булаву, залишки бронзових поножів і срібних посудин, а також понад 600 золотих прикрас (нашивки). У дромосі знайдено бронзові світильник і лугерій, велику амфору, три сагайдачних набори, золоті оздоби нагайки, меч з обкладеним золотом руків'ям і піхвами та унікальну золоту пектораль із зображеннями сцен зі скіфського побуту.
У бічній могилі (вона не була пограбована) лежали кістяки жінки й дитини. Біля входів до цієї гробниці знайдено рештки дерев'яних колісниць, а над вхідною ямою — бронзові прикраси поховального кортежу (шість ажурних наверш, кілька вуздечкових наборів, бубонці, пронизки, бляхи). Вбрання жінки було розшите золотими бляхами, головний убір оздоблений золотими пластинками. На небіжчиці були також масивна гривна, пара сережок, підвіски, три браслети, перев'язі з намиста і 11 перснів. Поряд стояв срібний кубок, чорнолакова миска, скляні посудини тощо. Вбрання дитини також було оздоблене золотими бляшками. Серед супровідних речей знайдено золоті сережки, гривну, перстень, обручку, браслет, мініатюрну електрову чашу, кілік та ритон із золотим наконечником. Крім жіночого і дитячого поховань у склепі та в окремій поховальній камері виявлено кістяки чотирьох слуг. У невеликій господарській ніші знайдено бронзовий казан і сковорідку та кістки тварин від жертовної їжі.
Великий Рижапівськип курган (Звенигородський район Черкаської області). Його висота — 9м, діаметр насипу в основі — 35 м. У 1884 р. розкопки на кургані розпочав Ю. Талько-Гринцевич. У1887 р. роботи були продовжені Г. Осовським. Тоді було досліджено катакомбну могилу, яка містила багате поховання молодої жінки — представниці соціальної верхівки скіфів. Було виявлено майже 500 золотих і срібних предметів. Серед них — золоті аплікації святкового одягу, біжутерія та срібний, бронзовий і керамічний грецький посуд. На особливу увагу заслуговують золоті колти і срібне горня зі сценою боротьби, перлина грецьких майстрів, та два персні, виготовлені з золотих монет-статерів Пантікапею, датованих 330-315 рр. до н.е.
У 1995-1998 рр. дослідженнями цього кургану займалась українсько-польська археологічна експедиція під керівництвом С. Скорого і Я, Хохо-ювського. Як показали матеріали розкопок, підземна могильна камера (кургану була заінсценізована з одної сторони як житлова хата, а з другої — вигляді кочовища. Глиняні стіни могили були вкриті білою тканиною, а основа — викладена ликом та ситцем. У "житловій частині" знаходилася модель печі, вирізаної посеред поховальної камери у лесовій основі грунту. Всередині змодельованої печі стояло два величезні бронзові казани, а біля них — підставка для тліючого жару, ніби для розпалювання вогнища.
Тіло небіжчика, одягнене у червоні штани і білий кафтан, підперезаний поясом, було покладено в куті могильної камери на підставці з дубових дощок. Покійний мав на собі масивний золотий нашийник з кінцівками у формі фігурок левів. З лівого боку (під рукою) був кинджал з рукояткою, окутою в золото, і сагайдак з луком та стрілами. Два додаткові сагайдаки зі стрілами повішені на гаках, вбитих у стіну над головою і ногами покійного. Біля ніг прикріплено на залізних гаках до стіни камери також спис і п'ять рогатин з залізними вістрями. Навпроти останків, у другому куті могильної камери, розміщено п'ять рівно зрізаних пенькІв-стІльців, на яких виявлено грецький чорнолаковий посуд. Біля стіни камери стояли дві амфори, в одній з яких був рйтон, кухоль для пиття вина, окутий сріблом і золотом з золотим закінченням у формі голови лева. Дві інші амфори, а також бронзові кубок і миска були покладені біля входу до могильної камери.
В місці інсценізованого вогнища з казанами були таця з м'ясом та ціле кінське стегно. В казанах були кістки від ягняти і кінське стегно. Тут покладено також бронзове відерце з двома срібними посудинами — кубком та горням усередині. Останній посуд прикрашено сценами розривання оленя та бика грифонами. На землі, в основі поховальної камери, лежав святковий одяг жінки, що складався з покриття на голову та велону. Він символізував присутність (Дружини покійного. Центральне захоронення супроводжувалось похованням чоловіка-"зброєносця" та коня у вхідній камері. Над замкнутою могилою, у бічній частині кургану, пізніше було поховано дружину у головному уборі та сукні, розшитих золотими бляшками, з поясом, також оздобленим золотими шіатівками-розетками.
Великий Рижанівський курган датується дослідниками-скіфологами III ст. до н.е., тобто періодом, коли скіфів починають витісняти сармати, що просунулись у степи Північного Причорномор'я з-за Дону та Волги.
Опис скіфських курганів дає можливість визначити соціальну структуру скіфського суспільства V-IV ст. до н.е.: на нижньому щаблі були раби і збіднілі кочовики, потім ішли прості скотарі, степова аристократія, багачі і, нарешті, роди скіфських царів. Знайдені в курганах зразки ювелірного виробництва i торевтики вказують на тісні зв'язки скіфів з античною давньогрецькою культурою Причорномор'я.
Лекція 3
Тема: „Економіка та побут скіфів”
План
1. Основні галузі економіки
2.Виробництво та промисли.
3.Побут.
Основна література
Алексеев А.Ю. Скифская хроника (Скифы в VII-IV вв. до н.э.: историко-археологический очерк). – СПб., 1992. .
Брашинский И.Б. В поисках скифских сокровищ. – Л., 1979.
Высотская Т.Н. Неаполь – столица государства поздних скифов. – К., 1979.
Гаврилюк Н.А. История экономики Степной Скифии. – К., 1999
Граков Б.Н. Скифы. – М., 1971.
Етнічна історія давньої України. – К., 2000.
Курганы Южной Днепропетровщины. – К., 1977.
Курганы Южной Херсонщины. – К., 1977.
Латышев В.В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. – СПб., 1893-1904. – Т. I, II.
Латышев В.В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории – 1947 – 1949. – №1-4; 1952. – №2.
Латышев В.В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. – СПб., 1992-1993. – Т. I, II.
Манцевич А.П. Курган Солоха (Публикация одной коллекции). – Л., 1987.
Мозолевський Б.М. Товста Могила. – К., 1979.
Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К., 1983.
Мурзін В. Ю., Ролле Р. Основні підсумки сучасного дослідження кургану Чортомлик // Археологія. – 1989. – №1. – С. 91-101.
Яковенко Е.В. Скіфи Східного Криму в V–ІІІ ст. до н.е. – К., 1974.
Стислий зміст лекції
Складність вивчення економіки стародавнього населення полягає в тому, що спирається воно, в основному, на археологічний матеріал. Як відомо, найбільш масовим джерелом для вивчення скіфської культури є поховальні пам'ятники. На сьогоднішній день в Степу досліджено більше 4000 скіфських поховань. Проте, привертаючи ці матеріали, необхідно пам'ятати про специфічність такого роду пам'ятників, яка зумовлюється їх сакральним характером. Крім того, слід враховувати, що більшість з них були пограбовані в давнину або середньовіччя, а датування їх іноді утруднена.
В кінці V – IV вв. до н.е. Нижніх Поднепровье виникають перші пам'ятники осідлості. Це городища Каменське, Капуловське, Совутінське Простір між городищами був заповнений невеликими поселеннями і селами, украй рідко – стійбищами. Городища, поселення, села і стійбища Нижнього Поднепровья, що налічують на сьогоднішній день 106 пунктів, формували масив первинної осідлості в Придніпров'ї.
Вивчення економіки скіфів зводиться до реконструкцій:
фази виробництва, зокрема основних галузей економіки степових скіфів (скотарства, землеробства); видів виробництва (обробки продуктів скотарства, деревообробки, обробки каменя, прядіння і ткацтва і т.п.) і промислів (полювання, рибальства, бортничества і ін.); регіональних особливостей розвитку палеоекономіки і її залежності від палеоекологічного районування;
фази споживання шляхом вивчення головних компонентів побуту степових скіфів: житла, пищи, начиння;
фази розподілу, тобто торгових відносин, їх ролі в економіці Північного причорномор'я.
Провідною галуззю аграрної економіки Степової Ськифії було скотарство, яке розвивалося в кочовій і напівкочовій формах. В кінці V – початку IV ст. до н.е. в степовій зоні Північного Причорномор'я відбуваються цілком закономірні для будь-якого степового об'єднання кочовиків зміни. В результаті обмеженості пасовищних територій і екстенсивного, надмірного їх використання, погіршується стан пасовищ – розвивається пасовищна дигресія. Частина скіфів переходить до напівкочового способу ведення скотарства. Житлом скіфів-напівкочівників на рубежі V – IV ст. до н.е. стає Придніпров'я – територія, що володіє природними ресурсами, придатними для ведення як скотарства, так і землеробства. Відповідно міняється і склад їх стада. Відповідно до змін у складі стада змінюються маршрути сезонних перекочівок.
Новим явищем в економічному розвитку Степової Скіфії в IV в. до н.е. стає землеробська галузь економіки. Природні ресурси припоймених районів Дніпра допускають існування тут землеробства в примітивній формі. Виникаючи в степу в середовищі скотарства, землеробство степової зони помітно відрізняється від землеробства племен Лісостепу. Не останньою, а може бути першою, причиною його виникнення сталі потреби галузі скотарства, які постійно зростали і вже не могли бути задоволені за рахунок скотарства. Відбувається перехід частини населення до цілорічної осідлості і вирощування культурних рослин. Матеріали придніпровських пам'ятників осідлості (відбитки зерен на ліпному посуді, результати промивки культурного шару Каменського городища і поселення Лиса Гора, промивки заповнення зернових ям на деяких селах в Поднепровье) свідчать про культивування тут, в основному, фуражних злакових рослин – плівчастого ячменю і проса. Знайдені на поселеннях і в деяких курганах знаряддя по обробці землі (мотики із залізними наконечниками, кістяні лопатки), збору урожаю (серпи з Каменського городища і деяких поховань), обробці зерна (зернотерки) дозволяють відновити практично весь процес вирощування, збору і обробки культурних рослин.
Для землеробства, що розвивалося в припойменої частині Придніпров'я, характерні: перелогова система землекористування, безплужна обробка землі, переважання серед культурних рослин посухостійких видів. Переважання у складі сільськогосподарських культур кормових - плівчастого ячменю і проса, а також оцінка об'ємів запасів зерна, свідчать про те, що вирощувані в Степовому Поднепровье злаки могли задовольнити лише внутрішні – харчові і кормові – потреби в зерні.
Нижчий рівень розвитку ремесла Степової Скіфії по порівнянню, наприклад, з Лісостепом, обумовлений поряд причин. В першу чергу тим, що середовище, в якому здійснювалися виробництво, збут і використання продукції, було напівкочовим середовищем.
Як відомо, найбільше значення для кочових і напівкочових народів має переробка продуктів скотарства (обробка кости, роги, шкіри, виготовлення повсті, вірьовок, ременів), яка базується на практично безвідходному використанні сировини. Скотарство могло забезпечити кочівника майже всім необхідним для існування – їжею, одягом, взуттям, кінським спорядженням, багатьма знаряддями праці. Надлишки виробництва, якщо вони з'являлися, йшли на обмін.
Рівень кваліфікації косторізів Степової Ськифії можна визначити як професійний. Обробці кости і роги майже завжди супроводила обробка шкіри і навпаки. Шкіра використовувалася для пошиття не тільки одягу скіфів, але і екіпіровки коня.
Сфера обробки сировини скотарства складала значну частину економіки Степової Скіфії. У ряді випадків в IV ст. до н.е. вона вийшла за межі сімейного круга, в цілому залишаючись орієнтованою на задоволення в основному внутрішніх потреб степового населення.
Археологічний матеріал, накопичений в результаті розкопок пам'ятників осідлості і поховань кочівників, дав достатню інформацію для реконструкції інших видів домашнього виробництва степових скіфів – прядіння, ткацтва, обробки дерева, каменя, плетіння.
Значний вплив на розвиток прядильної справи зробили, ймовірно, контакти населення Степу і Лісостепу. Деякі знаряддя і елементи прядіння (наприклад, набірні кістяні веретена) проникають в Степ з грецьких центрів.
Степовим скіфам була відома обробка дерева. Фрагменти дерев'яних деталей похоронних споруд зустрічаються, приблизно, в кожному шостому скіфському степовому похованні.
Аналіз виробів з каменя, знайдених в похованнях на поселеннях Степової Скіфії, дозволяє виділити основні прийоми обробки каменя. Але знаряддя з каменя, де використовувалася б в першу чергу його міцність, в скіфський час зустрічаються украй рідко.
Додаткові продукти харчування отримували степові скіфи за рахунок різних промислів – полювання, рибальства, збирача і бортничества.
Споживання продуктів виробництва і їх первинний розподіл здійснюється в побутовій сфері, матеріальним втіленням якої є поселення, житла, їжа, одяг, начиння.
Потреби степових скіфів в м'ясних і молочних продуктах повністю задовольнялися за рахунок розведення домашніх тварин. Кочівники віддають перевагу вареному м'ясу, для чого скіфи використовували бронзові казани і ліпні горщики великих розмірів. Смажене м'ясо кочівниками майже не уживається, а якщо і уживається, то без жиру або з використанням курдючного жиру, а не рослинного.
В цілому, рівень розвитку основних галузей і видів виробництва Степової Скіфії відповідав рівню розвитку типового кочового суспільства. Але, на відміну від попередніх кочівників, що населяли Північне Причорномор'я, скіфи достатньо вільно володіли технологіями виробництва багатьох типів знарядь праці і зброї із заліза. Високий технологічний рівень розвитку виробництва і певний вплив античної цивілізації разом із сприятливою на першому етапі існування суспільства палеоекологічною обстановкою, дозволили цьому кочовому народу досить довго залишатися економічною домінантою в степовій зоні Північного Причорномор'я.
Лекція 4
Тема: „Сармати”
План
1. Ситуація в регіоні на рубежі III – II ст. до н.е
2. Соціальна структура суспільства сарматів
3. Економіка
4. Військова справа
Основна література
Ковпаненко Г.Т. Сарматское погребение I в. н.э. на Южном Буге. – К.,1986.
Кожин П.М. о сарматских повозках // Материалы и исследования по археологии СССР. – 1969. - №169.
Костенко В.И. сарматы в Нижнем Поднепровье ( по материалам Усть-Каменского могильника). – Днепропетровск,1993.
Кузьмина Е.Е. Экология степей Евразии и проблема происхождения номадизма // Вестник древней истории. – 1996. - №2; 1997. - №2.
Симоненко А.В. Сарматы Таврии. – К.,1993.
Симоненко А.В., Лобай Б.И. Сарматы Северо-Западного Причерноморья в I в. н.э. – К.,1991.
Смиронов К.Ф. Сарматы и утверждение их политического господства в Скифии. – М., 1984.
Стислий зміст лекції
Основним етнополітичним катаклізмом даної епохи на півдні Східної Європи був дивно швидкоплинний занепад і загибель могутньої Скіфії. Археологічні джерела зараз «зняли звинувачення» в цьому з сарматів – вивчення хронології скіфських і ранньосарматських пам'ятників на території Північного Причорномор'я показало, що їх розділяє майже сторічний інтервал. Хоча очевидно також, що окремі, але спустошливі рейди загонів сарматів на територію Скіфії, зовсім не сприяли військово-політичній стабільності останньої. Про один з таких рейдів живописно розповідає старогрецький письменник Лукіан у відомій новелі «Токсаріс або дружба» [39-41, 54-55]. В кінці III в. до н.е. величезні простори причорноморського Степу були майже вільні від кочового населення. Залишки скіфів осіли в долині Дніпра, в Криму і Добруджі, створивши об'єднання, відомі з праці Страбона як Мала Скіфія (точніше було б говорити про «Малі Скіфії» – придніпровську, кримськк, добруджанську). Змінилася господарська основа суспільства – на зміну кочовому і напівкочовому скотарству прийшла землеробська для скотарства економіка. У этно-культурному плані населення піздньоскіфських городищ відрізняється помітною елінізацією. Загальна криза античного миру після розпаду держави Олександра Македонського позначилася і на причорноморських полісах. Після відчутного економічного підйому в кінці IV – першій половині III ст. до н.е. Ольвійська держава вступає в смугу кризи. В кінці III – початку II ст. до н.е. піддаються зовнішнім ударам і також вступають в смугу кризи Никоній і Тира. З середини III ст. до н.е. ця ж доля спіткала Херсонес і Боспорське царство. Крайній північно-східний форпост античного миру – Танаїс – в кінці III – початку II ст. до н.е. обноситься новими стінами і баштами, реагуючи на якусь небезпеку (швидше за все, сармата).
Відповідно до розробок, що існують в науці, в історії сарматів виділяють три періоди. Ранньосарматський період (II – I вв. до н.е.). Першим епіграфічним джерелом, що достовірно фіксує сарматів на цій території, слід рахувати відомий херсонеський декрет на честь Діофанта. Ідентифікуючи певні археологічні пам'ятники сарматів з роксоланами, слід звернути увагу на тих з них, які територіально і хронологічно співпадають з повідомленнями джерел. На землях «між Танаїсом і Борисфеном» ними є похоронні пам'ятники сарматів II – I ст. до н.е., де померлі покладені головою на північ. Упевнено говорити про проживання сарматів на території Північного Причорномор'я можна з II ст. до н.е. Рання історія сарматів відображена в письмових джерелах вельми скупо. Аналізуючи події історії сармата I ст. до н.е., необхідно пам'ятати, що, можливо, сармати взяли участь в Мітрідатових війнах на стороні понтийської держави. Це засвідчили Аппіан і диктатор Сула в своїй промові проти Мітрідата в 85 р. Після розпаду гетської держави Буребісти (близько 44 р. до н.е.) сармати могли, не боячись за свій тил, здійснювати рейди в зарубинецькі землі в середньому Подніпров’ї. Власне пам'ятники сарматів тут відсутні. Але деякі зарубинецькі знахідки в могилах сарматів півдня не виключають того, що в них були похоронені «зарубинецькі» жінки – полонянки. Проте базовою територією кочевій залишалися причорноморські степи. Лише в кінці останнього сторіччя до н.е. Средньосарматський період (I – середина II ст. н.е.) В першій половині I в. н.е. в Північному Причорномор'ї відбуваються бурхливі історичні події, що безпосередньо стосувалися племен сарматів, що мешкали тут. Утворення провінції Мезія впритул наблизило римську межу до територій сарматів, а швидке формування в Північно-західному Причорномор'ї багатолюдного об'єднання сармата «забезпечило» Рим сильним і неспокійним сусідом. Археологічні пам'ятники цього часу майже не відрізняються від попередніх. У похоронному обряді продовжують домінувати впускні поховання в прямокутних ямах з орієнтацією померлих головою на північ, декілька менший відсоток складають поховання, де померлі орієнтовані в південному напрямі. Розповсюдження пам'ятників на захід від Дніпра (Калантаєво, Островец, Старі Дубоссари, Безени) обкреслює напрям розселення язигів і роксоланів. З середини I ст. н.е. «сармат» етнокарта степів Північно-західного Причорномор'я починає змінюватися. Декілька пізніше ситуація змінилася: язиги відкочовували в Тисо-дунайське межиріччя, а в Північному Причорномор'ї з'явилися аорси і алани. Впродовж другої половини I в. н.е. хроністи продовжують фіксувати напади сарматів на дунайську межу імперії. Нові кочівники швидко створили досить міцне політичне об'єднання. Завдяки сарматам важливі зміни відбулися в середньому Подніпров'ї. Поздньосарматський період. Останній підрозділяється на дві фази: початкову (друга половина II – середина III ст. н.е.) і фінальну (друга половина III–IV ст. н.е.) Нова хвиля прибульців – аланів з Поволжья і Подонья, з'являється в Північному Причорномор'ї не раніше середини II в. н.е. В кінці II в. н.е. на території Північного Причорномор'я відбувається найважливіша подія, що надовго визначила специфіку його розвитку – переселення сюди племен готського союзу. Фінал епохи сармата в Північному Причорномор'ї пов'язаний з вторгненням на початку 370-х рр. гунів.
Соціальна структура суспільства сарматів. До часу появи в северо-причерноморских степах сармати досягли рівня ранньоклассвого суспільства. Письмові джерела проливають деяке світло на характер верховної влади у сарматів Причорномор'я. Незважаючи на те, що сармати жили в рабовласницьку епоху, рабство не отримало розвитку в їх середовищі. Це обумовлено способом господарства кочівників, в якому можливості для використання праці були вельми обмежені. Тваринництво не вимагає великої кількості робочих рук і, разом з тим, для нього необхідні спеціальні навики і професійна підготовка. Економічні особливості кочового скотарства сприяли тому, що основним шляхом отримання додаткового продукту у кочівників стала зовні-експлуататорська діяльність. Серед численних її способів чи не головне місце займали відносини, будувались на сплаті даниниз скореними народами. Основним заняттям племен сарматів, що проживали на території України, було екстенсивне кочове скотарство. У середовищі сармата певне місце займали традиційні для суспільства скотарства ремесла: збройне, шкіряне та інші. Знахідки прясел в жіночих могилах свідчать про існування ткацького виробництва, принаймні, домашнього. Важливе місце в економіці сарматів мали торгові зв'язки з навколишнім світом. Найбільш активними і найближчими контрагентами для них були античні міста. Там сармати отримували необхідні ним продукти землеробства: оливкове масло, вино, хліб і інші продукти землеробства, ремісничі вироби певних видів (ювелірні, ковальські, предмети туалету і т.д.). Традиційними ж статтями експорту сармата в античні міста були худоба і продукти скотарства, а також рабині з численного полону. Кочовий побут обумовлював склад їжі і домашнього начиння. В їх раціоні помітну роль грала м'ясна їжа. Столовий і кухонний посуд сарматів достатньо різноманітний. успільство сармата, як і будь-яке інше об'єднання кочівників, було глибоко воєнізоване. Сармати до моменту свого приходу в причорноморські степи були так званим «народом-військом», де всі чоловіки були воїнами. Головним (якщо не єдиним) родом військ сарматів була легка кіннота. Воїни сарматів були озброєні мечами і кинджалами, луком, списами. Різним хронологічним етапам розвитку культури сармата відповідали різні типи зброї. Одним з основних видів бойових дій були різні по тривалості і відстані набіжи.

Лекція 5
Тема: „Грецька колонізація та виникнення античних поселень”
План
1. Причини та етапи грецької колонізації
2. Перший етап колонізації.
3. Економічний розвиток, структура та етнічний склад населення.
Основна література
Анохин В.А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. – К.,1989.
Буйских С.Б. Хора колониального полиса в Нижнем Побужье: от архаики к эллинизму
Виноградов Ю.Г. Политическая история Ольвийского полиса VII – I вв. до н.э. Историко-эпиграфическое исследование. – М.: Наука,1989. -288 с.
Гайдукевич В.Ф. Боспорсоке царство. – М.-Л.,1949. -623 с.
Доманский Я.В. О характере греческой колонизации и послеколонизационном периоде в Северном Причерноморье // Проблемы греческой колонизации Северного и Восточного Причерноморье. – Тбилиси,1979. – С.81-88.
Карышковский П.О. Монеты Ольвии. – К.,1988.
Карышковский П.О. Монетное дело и денежное обращение Ольвии (VI в. до н.э. - IV в. н.э.). – Одесса,2003.
Крыжицкий С.Д., Лейпунская Н.А., Русяева А.С., Скржинская М.В., Крапивина В.В., Анохин В.А. Ольвия. Античное государство в Северном Причерноморье. – К.,1999. – 680 с.
Ольвия и ее округа. – К.,1986.
Стислий зміст лекції
Античні держави Північного Причорномор'я були засновані давньогрецькими колоністами у VІІ-У ст. до н.е. "Велику грецьку колонізацію", яка значно розширила межі античного світу, зумовили специфіка соціально-економічного й політичного розвитку давньогрецького суспільства, а також місцевих племен Північного Причорномор'я. Це, передусім, нестача земель у метрополії та їх перенаселення, намагання греків налагодити торговельні зв'язки з населенням багатих хлібом і худобою причорноморських степів. Однією з причин колонізації був недостатній розвиток продуктивних сил. Це вимагало обмеження чисельності населення античних держав, що спричинювало вимушену еміграцію.
Важливим фактором заснування греками перших поселень на території Північного Причорномор'я були пошуки джерел сировини, зокрема металу. Розвиток ремесел сприяв зростанню торгівлі і мореплавства. Грецькі переселенці прагнули також освоїти придатні для ведення сільського господарства землі, забезпечити себе всім необхідним і бути економічно і полі-тично незалежними від грецької метрополії.
Найбільше колоній на причорноморських землях, за свідченням Стра-бона, мало іонійське місто Мілет. Разом з Мілетом у колонізації Північного Причорномор'я і Приазов'я брали участь вихідці з інших грецьких міст: Теоса, Фокеї, Гераклеї, Ефеса, Клазомен, Колофона та ін.
У заселенні греками Північного Причорномор'я вчені простежують кілька етапів. На першому етапі (середина VII ст. до н.е.) у Північно-Захід-ному Причорномор'ї було засновано два поселення: Істрію у Подунав'ї і Борисфен на о, Березань. На другому етапі (перша половина — середина VI ст. до н.е.) греки освоюють узбережжя Березанського і Бейкуського лиманів, У пониззі Південного Бугу виникає античне місто Ольвія; кілька землеробських поселень з'являється на берегах Дніпровське-Бузького і Березанського лиманів. На Боспорі Кіммерійському були засновані міста Пантікапей, Гермонасса, НімфеЙ, Мірмекій, Кепи та ін. Усі вони розміщені на узбережжі Керченської протоки, а землеробські поселення становили їхню сільську периферію.
На третьому етапі (друга половина VI — початок V ст. до н.е.) починається освоєння району Нижнього Подністров'я, де було засновано міста Ніконій і Тіра. Створюється ряд сільськогосподарських поселень на східному узбережжі Дністровського лиману. В цей час значно розширюється територія міста Ольвії і виникають поселення на берегах Бузького лиману.
На четвертому етапі (кінець V ст. до н.е.) на території Західного Криму вихідці з Гераклеї Понтійської заснували місто Херсонес. Цим етапом, практично, завершився процес колонізації греками Північного Причорномор'я.
В основі колонізації давніми греками Північного Причорномор'я лежали експлуатація родючих земель, розвиток різноманітних ремесел, торгівля і рибний промисел. Зрозуміло, що населення сільських поселень, а подекуди й міст, було етнічно неоднорідним. Але в самих античних полісах, безперечно, переважало грецьке населення.
У Ш ст. до н.е. виникли важливий торговельний осередок — м. Танаїс в усті Дону, а також боспорські міста Патрасій, Кітей і Синдська Гавань та Калос-Лімен на західному узбережжі Криму. Протягом свого майже тисячолітнього існування (до IV ст. н.е.) держави Північного Причорномор'я не поривали зв'язків із середземноморським античним світом. Водночас елліни підтримували тісні економічні й культурні контакти з місцевими причорноморськими племенами, що, безумовно, залишило свій слід в історії скіфів, фракійців, синдів, меотІв, таврів, сарматів.
Початок дослідження античних пам'яток Північного Причорномор'я припадає на кінець ХУЛІ—першу половину XIX ст. Він пов'язаний з істо-рико-археологічними подорожами П. Сумарокова, П. С. Палласа, І. Пото-цького, Г. Е. Келера, П. І. Кеппена, під час яких було зібрано перший археологічний матеріал.
У другій половині XIX ст. розпочалися широкі археологічні розкопки Боспору (А. Є. Люценко, В. Г. Тізенгаузен, І. Є. Забєлін, А. А. Сибірський), планомірні дослідження античного Пантікапея та його некрополя (К. Е. Дум-берг). На рубежі XIX і XX ст. античну тематику плідно розробляли В. В. Ла-тишев, К. К. Косцюшко-Валюжинич, М. І. Ростовцев.
У першій половині XX ст. Херсонес та античні старожитності Південно-Західного Криму вивчали Р. І. Лепер, К. Е. Гриневич, В. М. Дьяков та ін. В Ольвії розкопки провадили С. А. Семенов-Зусер і Б. В. Фармаковський. У 1932-1940 рр. активні роботи вела Боспорська археологічна експедиція під керівництвом В. Ф. Гайдукевича, яка відкрила залишки боспорських міст Тірітака і Мірмекій.
Протягом останніх десятиліть систематично проводяться розкопки Пан-тікапея, Мірмекія, Тірітаки, Ілурата, Кітея, Феодосії, Німфея, Фанагорії, Кеп, Танаїса, Херсонеса, Ольвії, Тіри та інших північнопричорноморських античних міст. Найвагоміший внесок у вивчення цих пам'яток зробили археологи В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, Д. Б. Шелов, Г. Д. Бєлов, Л. М. Славін, І. Т. Кругликова, П. М. Шульц, А. М. Щеглов, П. О. Каришковський, Ю. Г. Виноградов, Е. І. Соломоник, С. Д. Крижицький, В. І. Ка-дєєв, В. М. Зубар, О. І. Домбровський, С. Ф. Сгржелецький. У кінці XX ст. об'єктом дослідження українських археологів стали залишки святилища Ахілла на острові Зміїному в Чорному морі (С. Б. Охотников, А. С. Островерхов).
На берегах Дніпровсько-Бузького лиману виникли перші осередки давньогрецької культури — поселення на острові Березань і місто Ольвія. В 1926 р. для охорони пам'яток античності утворено державний заповідник. Сьогодні площа заповідної території складає 265,7 га в Ольвії та 23,6 га острова Березань. Протягом 1972-1994 рр. постійно діючу оль-війську експедицію очолював С. Д. Крижицький (з 1995 р. її науковий керівник), з 1995 р. — В. В. Крапівіна.
Поселення Борисфеніда було засноване в 645-644 рр. до н.е. на півострові (тепер острів) Березань. Площа поселення становила понад 10 га. Для домобудування раннього етапу розвитку Борисфеніди характерні два типи жител: напівземлянки і наземні сирцево-кам'яні будинки. Починаючи з кінця VI ст. до н.е. поселення було забудоване наземними житлами, що утворили вулиці й провулки. По обидва боки вулиць відкрито будинки прямокутної у плані форми площею 45-75 м2. Вони складалися з кількох приміщень з глинобитними долівками й печами. Внутрішні подвір'я були вимощені. Поряд з будинками знаходилися господарські приміщення, цистерни і глибокі колодязі. Сирцево-кам'яні житлові і громадські будинки центральної частини поселення зведено на початку V ст. до н.е. Виявлено також культові споруди, зокрема апсидний храм першої половини V ст. до н.е.
З другої половини VI ст. до н.е. на Березані формується міський осередок. У цей період БорисфєнІда була політичне незалежним утворенням — полісом, до сфери економічного і політичного впливу якого входили землеробські поселення по обох берегах Березанського лиману. В обігу була власна полісна монета. Борисфеніда мала економічні й культурні зв'язки з іонійськими містами. Наприкінці VI ст. до н.е. Березань увійшла до складу Оль-війської держави, це зафіксовано не лише знахідками ольвійських монет і виробів, а й спільними рисами у релігійних культах.
Основою економіки Березані були сільське господарство, рибний промисел, ремесла, торгівля.
З другої чверті V по Ш ст. до н.е. простежується поступовий занепад на Березанському поселенні. Життя його, як показують археологічні матеріали, тривало до кінця Ш ст. до н.е. Новий етап історії Березані датується І-Щ ст. н.е.
На Березані досліджено залишки некрополя VI — першої половини V ст. до н.е. Головним типом поховальних споруд були грунтові ями, іноді перекриті деревом і камінням. Відомо і кілька курганів, під якими виявлено колективні поховання. Обряд поховань включає трулопокладення, трупо-спалення, дитячі поховання в амфорах або урнах. Переважно нечисленний супровідний інвентар становлять керамічний і скляний посуд, предмети туалету і побуту, зброя (мечі, ножі, наконечники стріл).
Антична Ольвія була розташована на правому березі Південно-Бузького лиману біля с. Парутино Очаківського району Миколаївської області. Усередині VI ст. до н.е. місто заснували вихідці з Мілета. Залишки основної незатопленої частини верхнього міста становлять площу 33 га. Значна частина нижнього міста зруйнована водами лиману. Історію розвитку Ольвії поділяють на два етапи. Перший етап (середина VI ст. — 49—44 рр. до н.е.) характеризується поступальним розвитком економіки і культури, що був перерваний нападом гетів. На наступному етапі (друга половина І ст. до н.е. — середина III ст. н.е.) Ольвія зазнає інтенсивного тиску з боку місцевих племен і, зрештою, потрапляє в політичну залежність від Риму.
Стародавня Тіра знаходилася на території сучасного Білгоро-да-Дністровського Одеської області. Як свідчать античні автори, місто заснували наприкінці VI ст. до н.е. вихідці з Мілета. Основу економіки античного міста становило сільське господарство: землеробство, виноградарство, виноробство, а також розведення худоби. Значну роль відігравала рибна ловля. З кінця V ст. до н.е. Тіра встановлює тісні економічні, політичні І культурні зв'язки з античними центрами Західного Причорномор'я та Ольвією. У середині І ст. до н.е. Тіра зазнала нашестя гетів, але життя в місті досить швидко відновилося. У перших століттях нової ери воно розвивалося під впливом Риму. Намагаючись перетворити Тіру у свій опорний пункт, римські імператори у II ст. н.е. розміщують тут свої військові легіони. УIII ст. н.е. на Тіру напали племена, що входили до складу р і зн о етнічного готського союзу. Дослідження показали, що життя в Тірі тривало приблизно до 70-х років IV ст. н.е. Пізніше на місці Тіри зводиться середньовічний Білгород — золотоординський осередок ХІП-ХІУ ст., потім з'являються фортечні мури XV ст,, турецький Акксрман і, нарешті, сучасний Білгород-Дністровський.
Античне місто Херсонес (поблизу сучасного Севастополя) засновано у 422-421 рр. до н.е. як колонію Гераклеї Понтійської. Є деякі підстави вважати, що на місці Херсонеса ще у VI ст. до н.е. існувало невелике іонійське поселення чи факторія.
Керкінітіда — одне із значних античних міст Північно-Західного Криму. Воно знаходилося там, де сьогодні розташована Євпаторія. Місто виникло у VI ст. до н.е. Його площа становила близько 8 га. Потужність культурного шару на городищі сягає 6 м. Найбільш ранні комплекси датуються кінцем VI — початком IV ст. до н.е., а масові припадають на другу половину IV — початок II ст. до н.е. Місто мало регулярну прямокутну систему забудови. ЖитЛові будинки з підвалами порівняно невеликі за площею.
Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор'я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. У спорудженні міст Північного Причорномор'я переважають загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені особливості, які проявилися у змішаному греко-вар-варському характері архітектури. У великих містах площею понад 50 га при забудові виділяються портові, торговельні, адміністративні й культурні райони. У середніх за площею містах (до 15 га) та містечках квартали безпосередньо тяжіли до акрополів, зміцнених оборонними мурами. Для елліністичного часу характерне значне посилення диференціації забудови за соціальною та виробничою ознаками. Ремісничі квартали і найбідніші житла розміщу валися, головним чином, на околицях міста.
Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Починаючи з елліністичного часу, важливе місце зайняло виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. З бобових вирощували сочевицю, чину, горох. Серед городніх і баштанних культур переважали огірки, кавуни і дині. В садах вирощували яблука, груші, інжир, мигдаль, каштани, грецькі горіхи. Цікаво, що одне з міст Боспору VI ст. до н.е. — Кепи — означає "сади".
Сільськогосподарські знаряддя тих часів становили залізні наральники, мотики, сокири, коси, серпи, виноградні й садові ножі. Зерно і крупу перемелювали за допомогою круглих кам'яних жорен та ступок.
Рівень розвитку зернового виробництва не тільки забезпечував потреби населення, але й давав можливість вивозити зерно у Середземномор'я. Найбільшим північнопонтІйським постачальником хліба в Афіни був Боспор. Боспорську пшеницю вивозили також в Мітілену і на Родос.
Тваринництво північнопричорноморських античних держав складалося з таких основних напрямів: 1) велика рогата худоба (бики, воли, буйволи); 2) дрібна рогата худоба (кози, вівці); 3) свині; 4) коні, а також осли і верблюди. З домашньої птиці розводили курей, качок, гусей.
Лекція 6
Тема: „Економіка та побут населення античних полісів
Північного Причорномор’я”
План
1. Сільське господарство та тваринцтво.
2. Ремесла та промисли
3. Побут та культура
Основна література
Винокуров Н.И. Виноградорство и виноделие античних государств Серного Причерноморья. – Симферополь-Керчь,2007. – 456 с.
Крыжицкий С.Д., Лейпунская Н.А., Русяева А.С., Скржинская М.В., Крапивина В.В., Анохин В.А. Ольвия. Античное государство в Северном Причерноморье. – К.,1999. – 680 с.
Ляшко С.Н., Папанова В.А. Ольвийская усадьба  IV в. до н.э. // Старожитности Степового Причорномор’я і Криму. – Запоріжжя, 2009. – Вип. ХV. – С.100-106.
Ляшко С.Н., Папанова В.А. Новый ольвийский ойкос?// Древнее Причерноморье. – Вып.ІХ. – Одесса: ФЛП «Фридман А.С.»,2011. – С.268-273.
Молев Е.А. Боспорский город Китей. – Симферополь-Керчь,2010.- 316 с.
Русяєва А. С. Громадсько-політичні функції елліністичного храму Аполлона в Ольвії // Археологія. – 1989. - №4
Русяєва М. В. Найдавніша скульптура Гермеса Пропілея з Херсонеса Таврійського // Археологія. – 2003. - №1
Стислий зміст лекції
Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор'я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. У спорудженні міст Північного Причорномор'я переважають загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені особливості, які проявилися у змішаному греко-вар-варському характері архітектури. У великих містах площею понад 50 га при забудові виділяються портові, торговельні, адміністративні й культурні райони. У середніх за площею містах (до 15 га) та містечках квартали безпосередньо тяжіли до акрополів, зміцнених оборонними мурами. Для елліністичного часу характерне значне посилення диференціації забудови за соціальною та виробничою ознаками. Ремісничі квартали і найбідніші житла розміщу валися, головним чином, на околицях міста. Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Починаючи з елліністичного часу, важливе місце зайняло виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. З бобових вирощували сочевицю, чину, горох. Серед городніх і баштанних культур переважали огірки, кавуни і дині. В садах вирощували яблука, груші, інжир, мигдаль, каштани, грецькі горіхи. Цікаво, що одне з міст Боспору VI ст. до н.е. — Кепи — означає "сади". Сільськогосподарські знаряддя тих часів становили залізні наральники, мотики, сокири, коси, серпи, виноградні й садові ножі. Зерно і крупу перемелювали за допомогою круглих кам'яних жорен та ступок. Рівень розвитку зернового виробництва не тільки забезпечував потреби населення, але й давав можливість вивозити зерно у Середземномор'я. Найбільшим північнопонтІйським постачальником хліба в Афіни був Боспор. Боспорську пшеницю вивозили також в Мітілену і на Родос.
Тваринництво північнопричорноморських античних держав складалося з таких основних напрямів: 1) велика рогата худоба (бики, воли, буйволи); 2) дрібна рогата худоба (кози, вівці); 3) свині; 4) коні, а також осли і верблюди. З домашньої птиці розводили курей, качок, гусей.
Виноградарство було основою виноробства та виноторгівлі. Про це свідчать залишки давніх виноградників, виноробень, а також спеціальних приміщень для зберігання вина у цистернах і керамічній тарі (піфоси, амфори). Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім — Сарматії.
У господарстві античних північнопричорноморських міст важливе місце посідав рибний промисел. Азовське і Чорноморське узбережжя, лимани, пониззя річок були багаті різною рибою. Розкопками на античних поселеннях виявлено значну кількість кісток риб та луски. Відомості про торгівлю рибою зафіксовано у письмових джерелах ІІІ-ІІ ст. до н.е. У Середземномор'ї був великий попит на понтійську рибу. У зв'язку з цим чимало античних поселень у районі Керченської протоки спеціалізувалися на ловлі риби і її переробці. У Тірітаці та Мірмекії, наприклад, відкрито залишки великих приміщень, в яких обробляли рибу (засолювали, сушили, коптили).
В античних державах Північного Причорномор'я розвивалися залізообробне, бронзоливарне, ювелірне, керамічне, склоробне та інші ремесла, будівельна справа. Письмові історичні документи і дані археологи свідчать про значний розвиток ткацтва, прядіння, плетіння, шкіряного виробництва та косторізного ремесла. Наймасовішим було керамічне виробництво, яке виникло у VI ст. до її е. і подальшого значного розвитку набуло в елліністичний період та особливо у перші століття нової ери. Керамічні майстерні розмішувалися на периферії античних міст (Німфея, Херсонеса, Ольвії, Пантікапея, ). Формували посуд на гончарному крузі. Деякі вироби кераміки виготовляли у формах (рельєфний посуд, будівельна кераміка, теракота). Керамічні вироби випалювали в печах. Стародавні майстри виготовляли піфоси, амфори, в тому числі і з клеймами майстерень, кухонні каструлі, сковороди, тарілі, глеки, миски, чашки. За типами амфор, чорнолакового і червонолакового столового посуду вдається встановити, по-перше, напрями торгівлі пївнічнопричорномор-ських міст з центрами Середземномор'я, а по-друге — виготовлення кераміки у місцевих майстернях з використанням певної модифікації античних привізних зразків.
Важливу роль у житті античних північнопричорноморських міст відігравали торгівля та грошовий обіг. Торгівля з хорою, а також з варварськими племенами мала обмінний характер. Торговці ж, що прибували у Північне Причорномор'я з метрополії, везли сюди гроші для закупівлі товарів або товари, які продавали на місцевих ринках. Основним предметом вивозу було зерно. Важливе місце у торгівлі займала солена риба. З Причорномор'я вивозили також худобу, продукти тваринництва, мед та інші товари. Всі основні міста Північного Причорномор'я мали досить розвинуті монетні системи, що обслуговували, насамперед, потреби міської торгівлі.
Побут і культура північнопричорномор.Ських античних держав мали багато спільного із способом життя і культурою всього античного світу Разом з цим у Північному Причорномор'ї були й місцеві особливості.
Значна увага приділялась фізичній підготовці юних громадян. В Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Фанагорії, Горгшпії і Танаїсі для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімнасії. Певного розвитку у північнопричорноморських містах набули історія, географія, філософія. Історію Херсонесу написав історик Сіріск (Ш ст. до н.е.), який жив у цьому місті. Географією займався Діонісій Ольвіанський (І ст. до н.е.). За ранньоелліністичних часів у Боспорі працював філософ Смікр, а наприкінці І — у першій половині II ст. н.е. — філософ Стратонік. У суспільному і культурному житті античного часу важливе місце посідав театр. Рештки споруди театру відкрито в Херсонесі. Мистецтво античних держав Північного Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Настінний живопис найбільшого поширення набув у Боспорі. За елліністичного часу у Північному Причорномор'ї розвивалось мистецтво мозаїки. Важливе місце у мистецтві посідав вазопис. У VI-І ст. до н.е. значну кількість скульптур доставлено з Іонії, зокрема з міста Мілета. Вони прикрашали міські акрополі, теменоси, храми, будинки і некрополі. Починаючи з V ст. до н.е., у Північному Причорномор'ї виникають самостійні скульптурні школи, в яких, незважаючи на сильний загальний вплив майстрів Середземномор'я, відбилися місцеві традиції і смаки. Під впливом кам'яної скульптури в античних містах Північного Причорномор'я розвивалася і коропластика. Це своєрідне виробництво теракотових статуеток, які виготовлялися у спеціальних формах. Визначними є твори торевтики, виявлені в багатих похованнях Боспору і в скіфських царських курганах У-ПІ ст. до н.е.
Лекція 7
Тема „Поховальний та поминальний обряд ольвіополитів”
План
1. Похоронні і надмогильні споруди
2. Поминальний обряд
3. Семантика похоронного інвентаря
Основна література
Алекшин В.А. Погребальный обряд как археологический источник // КСИА. –1981. – Вып.167. – С.3-9.
Богданова Н.А. Семантика и назначение некоторых амулетов из могильников первых веков нашей эры Юго-Западного Крыма // ТГИМ. - 1980. - Вып. 51. - С. 79-88.
Богданова Н.А. Погребальный обряд сельского населения позднескифского государства в Крыму // Археологические исследования на юге Восточной Европы. - М., 1982. - Ч. II. - Вып. 54. - C. 20-38.
Бунятян Е.П., Зубарь В.М. Новый участок детских погребений позднеантичного некрополя Херонеса // СА. - 1991. - № 4. - С. 228-239
Козуб Ю.И. Погребальный обряд Ольвийского некрополя V-IV в.в. до н.э. // ЗОАО. - 1960. - Т. 1. - С. 75-84.
Козуб Ю.I. Лекiфи ольвiйського некрополю V-IV ст. до н.е. // Археологiя. - 1962. - Т. XIV. - С. 116-135.
Козуб Ю.I. Поховальнi споруди ольвiйського некрополю V-IV ст. до н.е. // АП. - 1962. - Т. 11. - С. 39-47.
Ляшко С.Н., Папанова В.А. Символ быка как элемент ольвийской религиозной символики // Боспорский феномен: сакральный смысл региона, памятников, находок. – СПб.: Изд-во Гос. Эрмитажа,2007. – Т. II. - С.139-143.Парович-Пешикан М.Б. Некрополь Ольвии эллинистического времени. - К., 1976. - 220 с.
Папанова В.А. Алтари некрополя Ольвии // Старожитності Степового Причорномор’я і Криму. – Запоріжжя: ЗДУ,2004. – Вип.XI. – С.189-198.
Папанова В.А. Поминально-погребальные обряды некрополя Ольвии, связанные с культом хтонических богов и героев // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Запоріжжя: Просвіта,2004. – Вип. XVIII. – С.296-300.
Папанова В.А. Урочище Сто могил: некрополь Ольвии Понтийской. – К.,2006.
Скуднова В.М. Скифские зеркала из архаического некрополя Ольвии // ТГЭ. - 1962. - Т. 7. - С. 5-27.
Скуднова В.М. Архаический некрополь Ольвии. - Л., 1988. - 184 с.
Стислий зміст лекції
Найважливішим і найбільш стійким елементом похоронного обряду в давнину було будівництво похоронної споруди. Похоронна споруда обмежувала замкнуте простори навколо померлого і було для нього своєрідним будинком.
Поховання в похоронних спорудах, влаштованих в землі, символізувало у стародавніх відродження після смерті, оскільки земля по їх уявленнях - це чрево, що "проводить" (Eur, Suppl.,532,). Земляні і кам'яні похоронні споруди імітували у стародавніх греків як житло так і храми.
Похоронна споруда – це своєрідний комплекс, що має внутрішню і зовнішню сторони. Внутрішня сторона похоронної споруди – це його конструкція, облаштування (інтер'єр) і похоронний інвентар (реквізит) могили. До зовнішньої сторони відносяться надмогильні споруди, які складають з могилою єдине ціле і в теж час знаходяться поза її внутрішніми межами.
У цьому контексті інтерес представляє напис на ольвийском надгробку Епікрата, сина Ісократа що свідчила, що той, що передчасно пішов має пам'ятник - земляний насип, стелу і могилу.
Вигляд і тип похоронної споруди залежав від ряду обставин. По-перше, від релігійних поглядів померлого і його близьких. По-друге, від рівня економічного розвитку поліса в конкретно-історичний період. По-третє, від природного середовища і, перш за все, від наявності необхідних для споруди будівельних матеріалів. Наприклад, на некрополі Ольвії відкриті земляні і кам'яні похоронні споруди, з переважанням перших, оскільки поблизу міста не було виходів каменя.
Похоронні споруди. Похоронну споруду є стаціонарна, штучно замкнута споруда (приміщення), створена і використана для розміщення тіла померлого або його птоматированних залишків. На ольвийському некрополі відомо три типи похоронних споруд - ямные і підбійні могили, склепи (земляні і кам'яні).
До надмогильних споруд відносяться надгробки, вівтарі і кургани. Стародавні греки вірили, що "душа витає серед похоронних пам'ятників і могил" (Plato, Phed., 81 CD). Тому вони піклувалися не тільки про пристойне поховання, але і про збереження могил, а роль їх апотропея виконував надгробний пам'ятник. Первинно це були невеликі кургани із землі або каменя, а пізніше роль надгробків стали виконувати скульптури, стелы, антропоморфні зображення, чиппи (cippi – итал.), вази із зображеннями, мармурові диски (Her.,1,93; Plato,XI,958; Luc., Har.,XII,22).
На некрополі Ольвії, на відміну від некрополів інших античних центрів Північного причорномор'я, знайдена незначна кількість надгробків. Проте цей факт не свідчить про їх обмежене розповсюдження. Ольвійських надгробків дійшло до наших днів небагато, оскільки їх велику частину була знищена або розграбована. У цьому доля ольвийских надгробків схожа з долею надгробків некрополя Міріни . До наших днів збереглося більше шістдесяти надгробків з некрополя Ольвії, в основному у вигляді фрагментів.
Раніше в спеціальній літературі, розглядалися, переважно, питання перекладу епітафій і їх датування, етнічній приналежності похоронених на підставі імен на надгробках, мистецтвознавчі аспекти надгробків з некрополя Ольвії, а не їх класифікація. Перша спроба класифікації ольвийских надгробків була зроблена автором. На некрополі Ольвії надгробка представлені скульптурами, стелами з мармуру і вапняку, антропоморфними скульптурами, чиппи і наисками. Серед цих надгробків виділяються типи і варіанти.
Поховальний обряд - це релігійно-побутовий цикл ритуалів і звичаїв, пов'язаних з похованням померлого. Він включав ритуальні дії з тілом померлого, похоронну процесію, споруду могили і надмогильного пам'ятника. Все це відображало погляди традиційні погляди хороненого і його родичів на проблему життя і смерті. Стародавні греки при здійсненні похоронного обряду слідували ще і загальноприйнятим традиціям своєї цивільної общини.
Греки вважали ідеалом кінця життєвого шляху "бути чудово і з належною пишністю похороненим своїми нащадками" (Plato, Hip.,291 DE). Вони вірили, що похоронний обряд заснував легендарний Кекропс (Cic., De legg.,II,25,63). Як свідчать твори античних авторів, людини того часу мучив страх, що після його смерті не буде виконаний належним чином похоронний обряд. Згідно існуючим переконанням, для заспокоєння душі померлого недостатньо було тільки поховати тіло. Боги, по їх уявленнях, карали живих, якщо ними не був дотриманий обряд поховання померлих. У "Іліаде" вмираючий Гектор просив ахілла, щоб його тіло видали родичам для поховання (Hom.,Il.,XXII,338). Душа Ельпенора в "Одіссеї", якого не змогли поховати і оплакати, благала Одіссея спалити її тіло і насипати над прахом курган (Hom., Od., XI, 55 - 75). Блукала по світлу, лякаючи живих, і душа римського імператора Калігули, під час похоронів якого не були дотримані похоронні традиції. Його душа заспокоїлася тільки після повторного поховання з дотриманням всіх норм і звичаїв (Suet., Calig., 59). Опис страждання душі, тіло якої поховали без наказаних обрядів, знаходимо у Плавта (Plaut, Mostellaria, 497 - 500).
Про те наскільки стародавні греки серйозно відносилися до поховання, свідчать і похоронні закони Стародавньої Греції. Перші такі закони відносяться до епохи архаїки. Цицерон в трактаті "Про закони" (II,26,66) писав, що в VII в. до н.е. эсимнет і законодавець Піттак в Мітілене заборонив на похоронах бути присутнім чужим людям. Іоан Стобей в своїй "Антології" (V в. н.э) цитує закони сіцілійського законодавця VI в. до н.е. Харонда, серед яких і закони, що відносяться до поховання померлих (Stob. Flor.IV,2,24). У епоху архаїки були прийняті закони про поховання в Спарті, авторство яких приписується Лікургу (Plut. Lycurg.27). Відзначимо, що спартанці в цьому питанні перевершили решту грецьких полісів жорстокістю і екстравагантністю. Законодавство про впорядкування похоронної обрядовості в Аттіці в VI в. до н.э пов'язано з ім'ям Солона (Cic.De leg.,II,23,59; Plut.Sol.,21). До класичної епохи відносяться похоронні закони Гелона в Сиракузах (Diod.XI,38), закон з кеоської Юліди (Syll.3 1218) і культових розпоряджень фратрії Лабіадов в Дельфах (SEG. XXV.574). IV в. до н.е. датується реформа похоронного обряду в Афінах, проведена Деметрієм Фалерським (Cic.De leg., II,26,66). Перераховані закони строго регламентували всі цикли похоронного обряду. У епоху еллінізму похоронні закони мав практично кожен античний поліс.
Поховальний обряд греків відрізнявся великою складністю і урочистістю. Докладний опис похоронного обряду міститься в сцені поховання Патрокла в "Іліаді" (Hom.,Il.,XXIII), а також в "Енеїді" Вергилія (VI.212 sqq.; XI.59 sqq.,184 sqq.).
Це була своєрідна драма з трьох дій. Перша дія проходила в перший день і називалося протезіс. Цього дня обмивали і одягалися померлого в похоронний одяг, його оплакували родичі і друзі. Цього дня необхідно було переконатися, що людина дійсно померла і померла не насильницькою смертю (Plato, 33). Друга дія проходила в другий день - екфора. Під час екфори тіло переносили на місце поховання. Порядок похоронної процесії був строго регламентований, як і час поховання - до сходу сонця (Plaut., 34, 35). Третя дія також проходила на другий день, але вже після поховання. У будинку покійного влаштовували поминальну тризну, на яку приходили родичі і друзі з вінками на головах (Luc., De Luc., 24).
Жителі Ольвії в цьому питанні не були виключенням. Опис окремих рис похоронного обряду ольвіополитів ми знаходимо в почесних декретах на честь прославлених і знатних громадян, яких народне зібрання приймало після їх смерті. У цих декретах детально перераховуються заслуги померлого перед Вітчизною і нагороди, а, іноді, і церемонія поховання. Уявлення про урочисту церемонію поховання заслуженого ольвіополіта, загиблого за Батьківщину, дає декрет II в. до н.е. на честь Никерата, сина Папієва. У нім мовиться, що за заслуги перед своїм містом Никерат удостоївся честі бути похороненим з великими почестями за рахунок державної казни. В день його похоронів всім ольвіополитам наказувало закрити майстерні і лавки, одягнутися в траурний одяг і взяти участь в похоронній процесії. Крім того, Никерата, сина Папієва від імені народу посмертно увінчали золотим вінком і ухвалили спорудити йому кінну статую, встановивши її на тому місці, яке виберуть родичі. Никерату належало віддавати і щорічні почесті від імені народу - статую вінчати вінком під час виборів посадових осіб і при кінських ристаниях на честь ахілла.
Багато деталей похоронного обряду, описаних античними авторами або відомі по написах, археологічний не зафіксовано. По матеріалах ольвійського некрополя можна прослідкувати тільки окремі з них, але і вони дають яскраве уявлення про те, яким багатогранним і складним був ритуал поховання у представників різних соціальних шарів Ольвії.
Інгумация (inhumation – англ. у витягнутому положенні) - поховання нерозчленованого тіла. Одними з найважливіших елементів похоронного обряду є способи поводження з тілами хоронених – інгумаця (труположення), кремація (трупоспалення). Не менше значення в похоронному обряді грає і положення тіл похоронених в могилі. Залежно від розпорядження покійного або волі його родичів, тіло померлого спалювали або поховали. На некрополі Ольвії відомо обидва види поховання - інгумація і кремація. Необхідно відзначити, що з середини VI в. до н.е. по IV в. н.е. на ольвийському некрополі обряд трупоположення домінував над трупоспаленням. Обряд інгумації на ольвийському некрополі, з погляду пози похованого, відносно одноманітний. В більшості випадків небіжчик лежав у витягнутому положенні на спині, горілиць, з протягнутими уздовж тіла і притиснуті до тулуба руками.
Кремація. У епоху античності разом з інгумацією існувала і кремація. Кремація (crematio – лат. спалюю) – один з прийомів поводження з тілом померлого, такого, що приводить до знищення плоті до стану праху (pulberes). У Стародавній Греції існувала безліч різновидів кремації. Під час кремації кости померлого могли перегоріти в попіл (прах) або тільки обгоріти. Це залежало від потужності похоронної костриці. Обряд трупосожжения існував впродовж всього періоду його існування ольвийского некрополя. На некрополі Ольвії кремація проводилася двома способами. Перший – це спалювання на спеціальних майданчиках з подальшим приміщенням праху або кальцинованих кісток в урну. Другий спосіб - спалювання безпосередньо в могилі і без приміщення праху або кальцинованих кісток в урну.Поховання, що проте кремують, зустрічаються набагато рідше ингумированных.
Поминальний обряд. Родичі покійного зобов'язані були відвідувати могили на 3-й (трита), 9-й (енната) і 30-й (трикостиа) день після похоронів, в дні смерті і народження померлого, а також 5-го боедріміона в свято поминання всіх покійних. Ці дні вважалися строго обов'язковими для відвідин некрополя].
Живі зобов'язані були задовольняти потреби померлих в їжі і питті. Згідно віруванням стародавніх греків, якщо біля могил припинялися жертвопринесення, то душі померлих виходили з могил і перетворювалися на блукаючі тіні, що докоряють живих в нечестивому вчинку і таких, що шкодять їм. Здійснення поминального обряду – тризни, примушувало душу піти назад в могилу, чим відновлювало мир між душею померлого і живими. До жертовної їжі і пиття, які залишали на некрополі, живі не мали права торкатися (Luc., De luc.,13; Pavs.,V,31)
Тризни криваві або безкровні здійснювалися відразу після поховання, а також в дні відвідин могил. Вони були різних видів: жертвопринесення і узливання біля похоронної костриці; невелике вогнище біля могили з жертвопринесенням і узливанням; узливання і жертвопринесення без костриці. Крім того, на некрополі здійснювали узливання і приносили жертви підземним богам. Обряд тризни відбувався на ольвийьскому некрополі протягом всього часу його існування.
Стародавні греки використовували некрополь не тільки для поховання своїх близьких, але і для здійснення тризн на честь підземних богів, чтоы вони були милостиві до померлих і живих (Hom.,Od.,XI,25; Ovid., Metam.,VII,243–245). Для стародавніх греків, що вірили, що їх похоронний обряд заснував легендарний Кекропс (Cic., De legg., II, 25, 63), ідеалом закінчення життєвого шляху повинно було "бути чудово і з належною пишністю похороненим своїми нащадками" (Plato,291 DE). Стародавні греки і римляни часто героизировали і обожнювали своїх померлих. Цицерон писав: "Наші предки бажали, щоб люди, що покинули це життя, були прилічені до сонму богів" (Cic., De Legg; II, 30). Ці уявлення знайшли своє віддзеркалення в апофеозі смерті – героїзації померлі. З цією ідеєю були пов'язані обряд тризни, споруда грандіозних курганів і склепів].
Культ апофеозу смерті у греків виник в архаїчний час. У Ольвії він набув поширення в період еллінізму і свого апогею досяг в перші століття наший ери. У IV в. до н.е. на ольвийському некрополі насипаються грандіозні кургани з кам'яними однокамерними або двокамерними склепами, що мають двоскатне, замкове, горизонтальне або уступчате перекриття, поховання з конем.
Ця традиція припиняється в період економічної кризи ольвийського поліса. Сам культ не зникає, але його зовнішні прояви стали набагато скромнішими – земляні склепи без курганних насипів. Традиція зведення грандіозних курганів з кам'яними склепами початку відроджується в I - II вв. н.е.
Семантика похоронного інвентаря. Семантика – це образний сенс, зміст образів [Калинина,1999,с.208]. Похоронний обряд стародавніх греків мав складну семантику. Греки вірили, що в загробному світі душу померлого потребувала всього том, чим вона користувалася і, що любила при земному житті (Ael.,Var.Hist.,VII; Diog.,Sic.,XVII,26; Luc.,Neer.dial.,10,2-6). У могилу клали речі згідно бажанню покійного або по розпорядженню його родичів. Причому в питаннях комплектації похоронного інвентаря і його розташування в могилі не було строгих правил.
Серед похоронного інвентаря ольвіополитів домінують амфори, кіліки, канфари, кубки, дзеркала, лекіфи, світильники, курильні, амулети. При цьому, в ольвийських могилах переважають амфори і судини для пиття (кіліки, канфари, кубки).
Семінарське заняття №1
Тема „Військова справа кемерійців та скіфів”
Питання для обговорення
Захисний обладунок
Зброя
Облаштунок коня.
Військова тактика.
Методичні вказівки для студентів
Перше питання. Починаючи з моменту виходу скіфів на арену світової історії, вони виступають як могутнє військове об'єднання, яке брало найактивнішу участь в найбільш важливих історичних подіях тієї пори, що відбувалися на величезних просторах від Північного Причорномор'я, Передньої і Малої Азії.
Під час великих походів на Стародавній Схід, в «героїчний період» їх історії, у скіфів став складатися характерний комплекс озброєння. Їх знайомство із зразками зброї, поширеної в Ассірії, Мідії, Урарту, Вавілонії і інших державах, разом з якими або проти яких вони билися, дало могутній імпульс розвитку військової справи скіфів в цілому і, перш за все, їх захисної зброї. До передньоазіатських походів скіфи, як втім, і решта народів Великого поясу євразійських степів тієї пори, такої зброї не знали. На Сході скіфи познайомилися з оригінальною системою приготування панцирів. Їх шкіряна основа покривалася набором з металевих (зазвичай, залізних) пластин порівняно невеликих розмірів, які утворювали покриття на зразок риб'ячої луски. Кріпилися пластини на основі і між собою за допомогою шкіряних шнурків або жил. Продумана система набору дозволяла в будь-якій точці доспеха так розташовувати пластини, що вони складали 2-3 шаруючи Такий панцир був достатньо зручний. Він не дуже утрудняв рухи воїна, дозволяючи йому управляти конем, стріляти з лука, битися мечем, списом, бойовою сокирою
Панцирі скіфів були дуже різноманітні. Багато хто з них індивідуальний. Зазвичай металевим набором покривалася лише частина доспеха, що захищала груди і живіт воїна. Були і зразки з суцільним металевим покриттям різного крою. З часом все більше і більше став розповсюджуватися ближній бій, в якому вершники рубалися довгими мечами. Основний їх удар зазвичай доводився на плечі, що вимагало додаткового посилення захисту плеч. Тому, разом з панцирями у вигляді безрукавок або сорочок з рукавами різної довжини, почали застосовувати зброю з опліччя. Тут пластини лежали в 3-4 шаруючи. Велика увага приділялася прикрасі панцирів. Бронзові пластини набору полірувалися, до складу залізного набору панцира включалися розташовані в певному порядку бронзові пластинки. У декількох панцирях частина залізного набору була покрита тонким шаром золота. Прикрашалися панцирі бронзовими або золотими деталями, виконаними в скіфському звіриному стилі. Характерними для скіфів були бойові пояси. Пояс був неодмінною приналежністю скіфа-воїна. На поясі скіфи носили практично весь набір зброї і спорядження – меч, кинджал, горить (футляр, в якому поміщався лук і стріли), точильний камінь, бойову сокиру, нагайку, чашу. Крім цієї, дуже важливій функції, скіфські бойові пояси виконували ще одну – захисну. Для цього упоперек шкіряної основи був нашитий набір з вузьких металевих пластин. Зазвичай такі пояси вдало доповнювали панцирі. Особливу нечисленну групу утворюють широкі пояси з металевим набором з декількох рядів. Парадні пояси включали в систему набору бронзові бляхи, золоті прикраси. Голову скіфських воїнів надійно захищав шолом. У VII - VI ст. до н.е. використовувалися масивні литі бронзові шоломи «кубанського» типу, що прикривали верхню частину голови. Для захисту потилиці і щік на шкіряну підкладку шолома нашивали набір, аналогічний панцирному. З V ст. до н.е. звичайна скіфська шапка-башлик, дуже добре відома по зображеннях скіфів в грецькій торевтиці вазовому живописі, отримує залізне покриття, вельми близьке по характеру панцирному. Вона стає надійним і зручним засобом захисту голови воїна від зброї супротивника. У цих набірних шоломів в обов'язковому порядку присутні всі елементи, властиві кращим захисним головним уборам старовини – шоломам грецьких типів, – напотиличники і нащічники. Починаючи з V ст. до н.е. на території Скиіії використовуються шоломи різноманітних античних типів, які виготовлялися зброярами Середземномор'я.
Значну увагу зброярі приділяли розробці засобів захисту ніг воїнів. Їх зазвичай робили, використовуючи звичні прийоми виготовлення панцирів. Зараз виділяється декілька типів ї – набірні наголінники-поножі, набедреники, штани з панцирним набором спереду і на боків. Надійним засобом захисту воїна був щит. Основна маса щитів, як це було звичайно у кочівників, виготовлялася з дерева, лозин і шкіри, і тому не збереглася. Численна група щитів з панцирним покриттям. Щити з панцирним покриттям перебували на озброєнні кінних воїнів-дружинників. Основна маса воїнів була озброєна легкими щитами з шкіри, дерева і лозин.
Захист мав не тільки сам воїн, але і його бойовий кінь. Крім шкіряних або повстяних деталей, які в тій чи іншій мірі захищали коня, використовувалися і посилені металом елементи захисту. Для оберігання голови коня ще з часу скіфської архаїки застосовувалися бронзові литі або ковані налобні пластини. Для захисту корпуси робили попони і нагрудники, іноді посилені металевим панцирним набором.
Друге питання. Геродот, описуючи Скіфію, відзначав, що це країна «...де кожен кінний стрілець» [IV, 46], що підтверджується даними археологічних розкопок. Наконечники стріл є наймасовішим матеріалом, який походить з поховань. Вони в обов'язковому порядку присутні майже у всіх чоловічих, багато жіночих і частини дитячих поховань. Невеликий (60-70 см) скіфський складний лук виготовлявся з різних порід дерева, кости, сухожиль. У скіфських похованнях іноді зберігаються держаки стріл завдовжки від 45 до 84 см, виготовленого з дерева різних порід. Наконечники скіфських стріл відлилися з бронзи, рідше кувалися із заліза, іноді вирізувалися з кістки або дерева. У складі набору наконечників стріл їх кількість непостійна і коливається в межах від декількох штук до 200 і більш. Обов'язковим предметом військового спорядження, характерним тільки для скіфів був горит – футляр, в якому одночасно поміщалися і лук і стріли. Горіти виготовлялися з дерева, обтягувалися щільною тканиною, шкірою або хутром. Велика увага приділялася прикрасі горитів. Їх розписували фарбами, розшивали аплікацією, золотими бляшками.
Ефективною метальною зброєю була праща. Помітне місце у складі скіфського комплексу зброї займали списи і метальні дротики. Зазвичай довжина їх коливається в межах 2 м. Лише окремі екземпляри мають довжину більше 3 м. Короткі списи використовувалися для ближнього бою і для метання. Метали і дротики. Довгі списи застосовували лише в кінному бою як спис. У похованнях на території Скіфії відомо близько 300 мечів і кинджалів. Як правило, вони двулезові. Лише небагато– однолезові.. Зазвичай довжина скіфського меча коливається в межах 50-60 див. Немало мечів має велику довжину, а довжина окремих зразків досягає 1 м. Мечі дозволяли ефективно битися у всіх видах кінного і пішого бою. Їх носили в піхвах з дерева, обтягнутого шкірою, і прикрашених шкіряною аплікацією, золотими пластинками. Піхви парадних мечів покривалися золотими накладками, які були прикрашені штампованими зображеннями звірій.
У Скіфії знайдено близько 100 бойових сокир різних типів. Набагато рідше застосовувалася ударна зброя – булави, бойові молотки. Відомий один шестопер.
Скіфське озброєння по праву вважалося одним з найбільш досконалих для своєї епохи. Скіфи створили комплекс зброї, що не зазнав скільки-небудь помітних змін і доповнень аж до винаходу вогнепального бою. За всю подальшу історію розвитку зброї, аж до розвиненого середньовіччя, склад озброєння воїнів Євразії доповнили тільки шабля і кольчуга.
Третє питання. Все життя скіфів, організація їх суспільства були підпорядковані війні. Розділення Ськифії на три царства, що традиційно зводяться до легендарного Колаксаю, мабуть, зберігалося і в подальший час. У війні скіфів з персами брали участь війська скіфів і їх союзників, розділені на три частини, – «війська», на чолі з трьома царями під загальним верховенством одного. Це ділення не було викликане військовою необхідністю. Більш того, з самого початку війни відбулося об'єднання два з трьох військ. Очевидно, ділення війська на три частини відповідало діленню Скіфії на три частини, кожна з яких виставляла поодинці крупному військовому формуванню. Адміністративними і військовими одиницями були «округа» і «номи» скіфів, про яких повідомляв Геродот.
По повідомленню Геродота, скіфське військо складалося з кінних і піших воїнів. Мабуть, співвідношення кінноти і піхоти у складі війська мінялося з часом і значною мірою визначалося особливістю ведення бойових дій і їх масштабом. У передньозіатських походах брали участь виключно кінні воїни.
Зазвичай кожен скіф був воїном. Воїнами були і скіфські жінки. У війні з персами брало участь все населення Скіфії, здатне битися. Впродовж всієї історії скіфів кіннота грала головну роль, чисельно і якісно переважаючи над піхотою. Навіть на фінальному етапі скіфської історії в одній з битв співвідношення скіфської піхоти і кінноти складало 1:2. Такого не знала військова історія старовини. Основною ударною силою скіфських військ була важкоозброєна дружинна кіннота. Вона знала певний лад, була в достатній мірі дисциплінована, бездоганно володіла конем і зброєю.
Про війни, які скіфи вели на всьому протязі їх історії, практично нічого не відомо. Лише у найзагальніших рисах можна уявити, як скіфи воювали під час своїх ередньозіатських походів. В основному вони виступали не як самостійна військова сила, а як союзники тих або інших держав Сходу. В цьому випадку вони, мабуть, воювали так само, як і їх союзники, освоюючи ті або інші прийоми ведення бойових дій, які були вироблені в цьому регіоні.
Основна література
Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – Л., 1974.
Галанина Л.К. Келермесские курганы. – М., 1997.
Граков Б.Н Скифские погребения на Никопольском курганном поле. - МИА. - №115. –1962.
Граков Б.Н. Скифы. – М., 1971.
Манцевич А.П. Курган Солоха (Публикация одной коллекции). – Л., 1987.
Мозолевський Б.М. Товста Могила. – К., 1979.
Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К., 1983.
Черненко Е.В. Скифский доспех. – К., 1968.
Черненко Е.В. Скифские лучники. – К., 1981.
Черненко Е.В. Битва при Фате и скифская тактика // Вооружение скифов и сарматов. – К., 1984.
Черненко Е.В. Скифо-персидская война. – К., 1984.
Семінарське заняття №2
Тема „Релігія та мистецтво скіфів”
Питання для обговорення
Релігія скіфів
Мистецтво скіфів
Скіфське монументальне мистецтво
Методичні вказівки для студентів
Перше питання. За походженням скіфська релігія належала до релігій древньоіранських народів, які, у свою чергу, приблизно до кінця ІІ тис. до н.е. входили в індоіранську мовну і культурну спільноту.
На чолі скіфського пантеону стояла трійця верховних божеств: Табіті, Папай і Апі. «Перш за все», по словах Геродота, скіфи почитали Табіті (Гестію). У античній релігії Гестія – одне з якнайдавніших божеств, сестра Зевса, Гери і інших олімпійських богів, але вона старша за них. По іншій схемі вона – один з первородних космічних елементів (вогонь), джерело всього живого. Високе положення Табіті-Гестії в скіфській релігії можна пояснити особливим шануванням вогненної стихії, включаючи небесний вогонь вогнища, характерним для всіх іранців. Вогнепоклонниками були перси (західні іранці). У них існували спеціальні святилища вогню, де вогонь горів постійно, і існували складні ритуали його гасіння у разі смерті пануючи і розпалювання при кожному новому запануванні. У них же зафіксовані уявлення про виняткову святість «царських вогнів», в яких полягали щастя і все життя пануючи.
Папай (Зевс) і Апі (Гея). Характерний, що вони названі разом і утворюють подружню пару (у старогрецькій міфології Зевс – внук Геї). Скіфська пара божеств знаходить аналогії в староіндійській міфології, де існувало поняття «небо-земля» як джерело все живе.. У скіфських міфах Зевс виступає як прародитель всіх людей і їх владика, і в цьому він схожий із Зевсом Олімпійським. Апі (Гея) – найбільш, мабуть, зрозуміле божество скіфського пантеону. Ім'я Апі походить від кореня, що позначає в індоєвропейських мовах воду або річку. Це – уособлення вологої землі.
Аргимпаса (Афродіта-небесна) – одне з найшанобливіших божеств, відоме як по свідоцтвах античних авторів, так і численним культовим зображенням. Цей культ скіфи запозичували під час перебування в Передній Азії, про що свідчить її культовий епітет «Небесна» (Уранія). Це – божество родючості, в основному тваринної і людської. У країнах Ближнього Сходу і Середземномор'я вона почиталася відвіку під різними Жрицями Аргимпасы-афродіти були, ймовірно, жінки царського роду. Їх ховали в уборах, прикрашених зображеннями богині, де вона предстає божеством загробного світу.
Гойтосир (Аполлон). У скіфському пантеоні він слідує за трійкою верховних божеств. Це божество існувало, ймовірно, у племен Східної Європи ще в часи індоєвропейської спільності. З образів Митри і Аполлона можна реконструювати божество Сонця і світла, охоронця стад, стрільця і переможця чудовиськ. Митра-Аполлон подорожує по небу в сонячній колісниці, запряженою четвіркою коней, управляючи зміною дня і ночі, сезонів року, підтримує загальний космічний порядок на небі і на землі.Ще одна важлива сфера діяльності Аполлона – відправлення культів. Він джерело натхнення співаків і музикантів, автор і виконавець гімнів, великий віщун.
Геракл. Як уже згадувалося, Геродот записав легенду про народження від Геракла і полудевы-змії трьох синів – родоначальників племен агафирсов, гелонов і скіфів. У іншій же легенді родоначальником скіфів названий місцевий напівбог-напівгерой, перша людина Таргитай. Не виключено тому, що Геракл міг асоціюватися у греків з цим персонажем. Як людина, що стала богом за свої заслуги, Геракл утілював надію на особисте безсмертя для кожної людини.
Арей (Арес). Його Геродот називає останнім в числі молодших божеств, але в суспільному житті Скіфії цьому культу належала найбільш видна роль. Це типовий племінний культ. Проводився він щорічно по округах – «номах». Гігантські вівтарі Арея, що споруджувалися з хворосту. Ім'я було табуіроване, його взагалі не було, оскільки божество ототожнювалося з мечем (образ бога-меча відомий в культах і міфології різних народів). У будь-якому випадку, ототожнення скіфського бога війни з грецьким Арєєм цілком правомірно.
Тагимасад (Посейдон). Він не входив в сімку верховних божеств. Почитали його лише царські скіфи. Близький до грецького Посейдону, останній почитався також як прародитель знатних пологів і покровитель аристократичних союзів. Він посилав успіх в битвах, йому жертвували військові трофеї. Не виключено, що культ Тагимасада царські скіфи запозичували на берегах Азовського моря або Керченської протоки, до яких доходили володіння цього племені, і через який вони здійснювали походи в землі синдів.
Діоніс. Це божество скіфи, по словах Геродота, не визнавали і навіть засуджували еллінів за прихильність богові, який «приводить людей до шаленісті». Скіфам могли бути близькі містичні настрої, сам образ вмираючого і воскресаючого бога-рятівника і цілителя.
Основна література
Археология Украины. – Т.2. – К., 1988.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Духовная культура древних обществ на территории Украины. - К., 1991.
Великая Скифия / Отв. Ред. В.Ю.Мурзин и Г.Н. Тощев. – К.,2002
Раевский Д.С. Модель мира скифской культуры. – М.,1985
Семінарське заняття №3
Тема „Культура, побут і релігія населення античних держав Північного Причорномор’я ”
Питання для обговорення
Архітектура
Побут та звичаї
Мистецтво
Релігія та культи
Методичні вказівки для студентів
Побут і культура північнопричорномор.Ських античних держав мали багато спільного із способом життя і культурою всього античного світу. Разом з цим у Північному Причорномор'ї були й місцеві особливості, що визначалися географічним розташуванням, соціально-політичним укладом і етнічним середовищем. Культура Північного Причорномор'я не була однорідною. Існували, зокрема, певні відміності в її розвитку у Боспорі, в Ольвії, Тірі та Херсонесі.
Під впливом давньогрецької культуру у північному Причорномор'ї поширюється грамотність, про що свідчать лапідарні написи і графіті. На фрагментах посуду часто прокреслено шкільні вправи: набори букв, окремих слів тощо. Знайдені бронзові та кістяні стилі свідчать про поширення писемності серед населення. Виявлено також написи на свинцевих, керамічних і кістяних пластинках.
Значна увага приділялась фізичній підготовці юних громадян. В Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Фанагорії, Горгшпії і Танаїсі для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімнасії. Популярністю користувалися спортивні змагання з п'ятибор'я, бігу, стрільби з лука тощо. У цих змаганнях брали участь не лише юнаки, а й вищі магістрати.
Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових І кістяних медичних інструментів, В Ольвії існувала аптека. В деяких місцях розташування лікувальних грязей виявлено святилища грецьких божеств; звідси бачимо, що давнім грекам були відомі лікувальні властивості грязей.
Певного розвитку у північнопричорноморських містах набули історія, географія, філософія. Історію Херсонесу написав історик Сіріск (Ш ст. до н.е.), який жив у цьому місті. Географією займався Діонісій Ольвіанський (І ст. до н.е.). За ранньоелліністичних часів у Боспорі працював філософ Смікр, а наприкінці І — у першій половині II ст. н.е. — філософ Стратонік.
У суспільному і культурному житті античного часу важливе місце посідав театр. Рештки споруди театру відкрито в Херсонесі. Театри діяли також в Ольвії та Пантікапеї, але їхні рештки поки що не виявлено. В Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї знайдено чимало теракотових трагічних і комічних масок, пов'язаних, безсумнівно, з театральним мистецтвом. Про розвиток музичної культури свідчать зображення музикантів та інструментів на надгробних стелах, у розписах склепів, саркофагів. Виявлено й окремі зразки музичних інструментів. Найпоширенішими були кіфара, ліра, флейта, труба.
Мистецтво античних держав Північного Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Для мистецтва VI-І ст. до н.е. характерне переважання еллінських художніх традицій. У І-ІV ст. н.е. значно поширюються варварські елементи, водночас відчувається вплив провінційної римської культури. На Березані, в Ольвії та у Боспорі знайдено фрагменти привізних поліхромних архітектурних теракот і облицювальних плит, що прикрашали архаїчні храми та вівтарі. Серед них були, наприклад, теракотові антефікси VI ст. до н.е. другого теменоса Ольвії. Місцевими майстрами було виготовлено, зокрема, керамічну розписну капітель. У монументальному живописі, тісно пов'язаному з архітектурою, простежується використання різних органічних фарб.
У наступні періоди в монументальному живописі простежуються два основні напрями: умовно-ієратичний та реалістичний. Першому властиві релігійний зміст, міфологічні сюжети, а другому — зображення реального життя, створення портретів. Цікаві у цьому плані розписні надгробні стели Боспору і Херсонесу ІV-Ш ст. до н.е.
Настінний живопис найбільшого поширення набув у Боспорі. Інтер'єри будинків, гробниці розписувалися в техніці фрески. Розпис був орнаментальним, сюжетним або комбінованим. Найхарактерніші зразки монументального живопису дають склеп Деметри в Пантікапеї, склеп зі сценою бою двох вершників та ін.
За елліністичного часу у Північному Причорномор'ї розвивалось мистецтво мозаїки. Сюжетною чи орнаментальною мозаїкою були вимощені підлоги багатих будинків. Найкраще збереглися мозаїчні твори в Херсонесі та Ольвії (II ст. до н.е.). Мозаїчні вимостки складалися з різнокольорової морської гальки або невеличких кубиків мармуру, укладених на вапняковий розчин. У центрі композиції херсонеської мозаїки галькою білого, жовтого, червоного і темно-синього кольору зображено двох жінок біля мармурового лутерію. Пластика, невимушеність пози, уміло підібрана різнокольорова галька свідчать про високу майстерність художника. Зразки орнаментальної мозаїки виявлено в Ольвії.
Важливе місце у мистецтві посідав вазопис. У Північному Причорномор'ї побутували чорнофігурні і червонофігурні зображення на святковій кераміці VІ-V ст. до н.е. Основою розписів були різноманітні міфологічні сюжети і сцени з героїчного епосу, в яких домінувало зображення людської постаті. В елліністичний період набуває поширення поліхромний і монохромний розпис кераміки- Такі вироби відомі в Ольвії, Херсонесі, Панті-капеї, Фанагорії, Кепах та в інших містах.
У VI-І ст. до н.е. значну кількість скульптур доставлено з Іонії, зокрема з міста Мілета. Вони прикрашали міські акрополі, теменоси, храми, будинки і некрополі. Починаючи з V ст. до н.е., у Північному Причорномор'ї виникають самостійні скульптурні школи, в яких, незважаючи на сильний загальний вплив майстрів Середземномор'я, відбилися місцеві традиції і смаки. Найбільше пам'яток скульптури виявлено на території Боспору. Зразками привізної скульптури (кінець VI ст. до н.е.) є голова "куроса" з Кеп з м'яким моделюванням обличчя і тонким розрізом вузьких мигдалеподібних очей, кругла рельєфна база статуї з Пантікапея (друга половина V ст. до н.е.), на поверхні якої у барельєфі зображено урочисту процесію жінок у довгому одязі. Близькі до афінської школи Праксітеля пошкоджені мармурові скульптури Діоніса та напіводягненого юнака (IV ст. до н.е.) з Пантікапея. Рідкісним зразком малої пластики першої половини ІІІ ст. до н.е. є мармурова статуетка юного Діоніса з Тірітаки. Цікаві й пізньоелліністичні скульптури: мармурова голова Артеміди або Афродіти (перша половина II ст. до н.е.), невелика мармурова статуя Афродіти з Кеп і мармурова голова юної Гігієї з Пантікапея.
До унікальних пам'яток місцевих скульпторів Боспору належить статуя з вапняку богині Астарти (друга половина IV ст. до н.е.). Портретні статуї царів династії Спартокидів було встановлено у Пантікапеї.
Значного поширення у Боспорі набула надгробна скульптура. Основну масу цих пам'яток виготовлено у місцевих майстернях. Зображення людської постаті на більшості стел статичні і площинні. Це, наприклад, надмогильні стели Калуса, сина Діодора, Нікія, Анхіала і синів Анхіала з Пантікапея, Піки і дочок Піки з Гермонасси. Заслуговує на увагу численна І порівняно однорідна серія елліністичних вапнякових стел — напівфігур або бюстів місцевого виготовлення. Часто чоловічі й жіночі образи мають портретний характер.
У Херсонесі також виявлено групу надмогильних пам'ятників з вапняку: високі стели, увінчані фронтоном, карнизом або акротерієм з рослинним орнаментом,.і антропоморфні розписні надгробки.
У скульптурі Ольвії було, очевидно, багато монументальних статуй божеств і героїв. Але культова скульптура представлена тут невеликими привізними статуетками. В елліністичний період у місті існувала майстерня, в якій виготовлялися вотивні рельєфи з вапняку та мармуру із зображенням Кібели, а також статуетки міфологічних персонажів.
У Тірі виявлено також пам'ятки скульптури перших століть нової ери. Це, наприклад, невеликі вотивні плитки з мармуроподібного вапняку з рельєфними зображеннями Артеміди АІротери, фракійського вершника, двох жіночих постатей, гемма з головою Діоніса. Відомі і монументальні статуї. Одна з цих скульптур висотою понад 2 м зображує, очевидно, якогось державного діячау військовому панцирі, шкіряних чоботях і прикрашеному рослинним орнаментом одязі.
Під впливом кам'яної скульптури в античних містах Північного Причорномор'я розвивалася і коропластика. Це своєрідне виробництво теракотових статуеток, які виготовлялися у спеціальних формах. Теракоти зображують персонажів античної міфології, різних тварин і птахів. Але основна маса теракот представляє божества: Деметру, Кору, Кібелу, Артеміду, Афродіту, Діоніса, Геракла. Теракоти використовувалися, головним чином, як вотивні принесення у храми та святилища; їх знаходять також у житлах і поховальних комплексах.
Пам'ятки прикладного мистецтва в античних містах півдня нашої країни представлені імпортними предметами з бронзи, срібла, золота або електра і місцевими виробами. Ольвійські майстри, наприклад, виготовляли литі бронзові дзеркала з ручкою, що завершувалася рельєфним узором або скульптурним зображенням, значну кількість прикрас.
Місцевими майстрами були виготовлені оригінальна золота поховальна маска з ольвійського некрополя і золотий перстень скіфського царя, а також різні інші прикраси зі скіфських курганів та некрополя Ольвії (вінки з листового золота, намисто, золоті сережки та персні). Інтерес становлять золота сережка у вигляді постаті Кібели, гривна з золотого дроту, кінці якої прикрашено насадками з лев'ячими голівками, золоте намисто з 13 голівок Деметри, різноманітні сережки з головою лева, золоті підвіски з головою Гери і т. п. Серед предметів прикладного мистецтва Херсонеса переважають дрібні прикраси — золоті штамповані бляшки із зображенням Геракла та інших міфологічних персонажів, срібні пряжка, намисто, персні, сережки та медальйони.
Визначними є твори торевтики, виявлені в багатих похованнях Бос-пору і в скіфських царських курганах У-ПІ ст. до н.е. Це золоті оббивки горитів і піхов мечів, посуд з коштовних металів, золоті й срібні прикраси одягу. До шедеврів античної торевтики належать золота пектораль зі скіфського кургану Товста Могила, чортомлицька амфора, золотий гребінь із Солохи, срібна чаша з Гайманової Могили.
Поряд з іншими видами прикладного мистецтва були досить розвинуті різьба по дереву та кістці. Майстерно оформлені дерев'яні меблі, скриньки, посуд, знаряддя праці користувалися значним попитом. До наших днів, на жаль, збереглося мало речей з дерева. Значних успіхів у художній різьбі досягли боспорські майстри У-ІІ ст. до н.е. Так, знайдено саркофаги, прикрашені рельєфними малюнками. Це рослинний орнамент, а також рельєфи із зображенням людей і тварин.
Античні майстри залишили й вироби з кістки. Фігурки еротів, різних птахів, грифонів були додатковими прикрасами дерев'яних речей. Кістяні пластинки УІ-У ст. до н.е. з Ольвії у вигляді голівок лебедя та інших птахів прикрашали навершя спинок крісел. З Ольвії походять також кістяні фігурки Кори-Персефони та АфродІти.
У містах Боспору виявлено кістяні пластинки з сюжетними зображеннями Афродіти, яка веде бесіду з еротом; бородатого Борея, що викрадає Оріфію; постаті юнака з палицею в руці; жінки, яка грає на лірі, та ін.
Релігія в античних містах Північного Причорномор'я була політеїстичною. Давні греки, як і інші європейські народи, до прийняття християнства поклонялися багатьом божествам, що уособлювали різноманітні явища природи. Природа, на думку давніх греків, була населена надприродними істотами. З часом виникають культи окремих божеств, що відігравали значну роль у житті античних полісів.
Дослідники розрізняють два визначних етапи у розвитку релігії населення північнопричорноморських міст. Перший (VI-І ст. до н.е.) характеризується Існуванням давньогрецького пантеону божеств, другий (І-І٧ ст. н.е.) — появою в релігії полісів культів негрецького походження, запровадженням культу римських імператорів і формуванням монотеїстичної релігії — християнства.
Мілетський культ Аполлона — покровителя колоністів, захисника нових полісів — був надзвичайно поширений у північнопричорноморських містах. Поряд з ним у пантеонах причорноморських міст значну роль відігравали олімпійські культи Зевса, Афіни, Артеміди, Афродіти, Гермеса. Покровителькою Херсонеса була Артеміда. У містах і селищах Боспору дуже популярним був культ Афродіти. Культ Афіни існував у Ольвії, ТІрі, Ніконії. З сільським господарством на Боспорі пов'язаний культ Деметри. Культ Діоніса-Вакха — покровителя виноградарства — був яскраво представлений в Херсонесі. У північнопричорноморських містах шанували також давньогрецьких міфологічних героїв АхІлла і Геракла.
Шанованим божествам в античних містах Північного Причорномор'я зводили спеціальні храми й святилища, на місцях яких виявлено вівтарі, жертовні загородки тощо. У жертву язичницьким богам приносили биків, овець, свиней, рибу, різні злаки і плоди. Сцени окремих жертвоприношень відомі, зокрема, з вазового живопису. Виготовлялися також вотивні речі з глини та інших матеріалів, які мали замінювати натуральну жертву. Крім суспільних культів у Північному Причорномор'ї було досить поширене домашнє поклоніння божествам. При розкопках житлових комплексів виявлено багато теракот, різних вотивних речей, а також невеличких вівтарів з мармуру, вапняку чи глини.
Під впливом римської провінційної культури у перші століття н.е. в релігії Північного Причорномор'я поширюються негрецькі божества. У Херсонесі, Хараксі, Ольвії і Тірі виявлено мармурові рельєфи з зображенням фракійського кінного бога. В образі цього божества відтворена легенда про фракійського воїна-мисливця. Значної популярності на Боспорі набули й малоазіатські божества. Поклонялися, зокрема, КІбелі. На акрополі Пантікапея стояла мармурова статуя богині. У розписах боспорських склепів зображено містерії на честь малоазіатського божества родючості Сабазія. Цей культ на Боспорі був пов'язаний з шануванням Кібели.
Простежено також елементи пізньоскіфських і сарматських культів родючості. На окремих боспорських поселеннях виявлено ліпні ідолоподібні зображення жіночого божества, вкриті товстим шаром гіпсу або глини. Це, як вважають вчені, мало символізувати тимчасове поховання зерна у землю. Культ родючості був взаємопов'язаний з поховальними обрядами. Про це свідчать поховання дітей у керамічних посудинах (амфорах і піфосах). З землеробськими культами був пов'язаний також і культ іранського бога світла Мітри, що виник на Боспорі в І ст. до н.е. Вважають, що в цьому культі, як і в згаданому культі фракійського бога-вершника, виявилося тяжіння до монотеїзму.
У кінці III ст. н.е. на Боспорі з'являються перші ознаки нової — християнської — релігії, а протягом перших десятиліть IV ст. н.е. тут формується християнська община на чолі з єпископом. У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма. До ранніх пам'яток християнської релігії в Боспорі (у Пантікапеї та Херсонесі) належать надгробки і склепи із зображенням хрестів. Але паралельно із зародженням християнства традиційні античні культи і вірування ще довгий час побутували в Північному Причорномор'ї.
Основна література
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Духовная культура древних обществ на территории Украины. - К., 1991.
Крыжицкий С.Д. Ольвия: историческое исследование архитектурно-строительных комплексов. – К.,1985.
Крыжицкий С.Д. Архитектура античых государств Северного Причерноморья. – К.,1993.
Крыжицкий С.Д., Лейпунская Н.А., Русяева А.С., Скржинская М.В., Крапивина В.В., Анохин В.А. Ольвия. Античное государство в Северном Причерноморье. – К.,1999. – 680 с.
Латышев В.В. Очерк греческих древностей: богослужебные и сценические древности. – СПб.,1997.
Папанова В.А. Права женщин в древней Греции (на примере Афин) // Права людини в контексті Загальної декларації прав людини. Матеріали міжвузівської наукової конференції 10 грудня 2008р./ За ред. В.А. Папанової та Т.К. Захарченко. – Бердянськ. – Донецьк: Норд-Прес, 2009. – с. 119 – 125.
Русяєва А. С. Громадсько-політичні функції елліністичного храму Аполлона в Ольвії // Археологія. – 1989. - №4
Русяева А.С. Религия и культы античной Ольвии. – К.,1992.
Русяєва М. В. Найдавніша скульптура Гермеса Пропілея з Херсонеса Таврійського // Археологія. – 2003. - №1
Русяева А.С. Религия понтийских эллинов в античную эпоху. – К.,2005.
Скржинская М.В. Будни и праздники Ольвии. – СПб.,2000.
Семінарське заняття №4
Тема „Економіка античних держав Північного Причорномор'я ”
Питання для обговорення
Сільське господарство.
Ремесла та промисли.
Кераміка:
тара;
чорнолакова кераміка;
кухонній посуд.
Методичні вказівки для студентів
У Нижньому Побужжі та в околицях Ніконія зафіксовані сільські поселення, представлені трьома типами. Це невеликі поселення-хутори, площею 0,2 га, поселення середніх розмірів, площею 2—8 га. Третій тип представлений великими поселеннями площею 50—80 га. На сільських поселеннях простежуються групи житлових і господарських землянок та напівземлянок, а також господарські ями. Такі комплекси атрибутуються як "модулі" або "кущі". Переважна більшість із них складалася із житлового ядра, навколо якого групувалися землянки та напівземлянки менших розмірів, зернові й господарські ями. Кожен "модуль" був розташований ізольовано від інших, а простір між ними використовувався для вирощування городини та зернових. Такі "модулі" слід розглядати як окремі ойкоси (господарства) сімей колоністів, з яких формувалися як невеликі, так і значні за площею поселення.
Верховним власником землі в античному світі була громадянська община, яка надавала земельні ділянки першим колоністам, а також тим, хто прибув пізніше (етики). Відомо, що друга й наступні хвилі переселенців мали обмежені права порівняно із сім'ями першопоселенців та їхніх нащадків. Наділи епойків були меншими за розмірами, а якість землі — гіршою. Це призвело до утворення в громадянському колективі полісної аристократії, ущемлення політичних прав епойків і спричинило соціальні конфлікти між нащадками першопоселенців і представниками нових хвиль переселенців.
До останнього часу наявність соціальних конфліктів у середовиші колоністів була лише темою теоретичних дискусій. Нещодавно вона знайшла підтвердження після знаходження нового епіграфічного джерела з Ольвії. У ньому йдеться про конфлікт між першопоселенцями і епойками. Його вдалося вирішити завдяки введенню культу "розумного дельфіна", тобто Аполлона Дельфінія — головного божества Мілета. Внаслідок якихось не з'ясованих поки що обставин громадянський мир у полісі було відновлено, а епойків зрівняли у правах з нащадками першопоселенців. Про це свідчить заміна культу Аполлона Лікаря культом Аполлона Дельфінія, який відображає політичну ситуацію і засоби вирішення соціального конфлікту за тих часів.
Поряд з освоєнням сільських територій відбувається процес зародження і становлення ремесла, яке було тісно пов'язане з сільським господарством і спрямоване на задоволення потреб поселенців. Про характер організації ремісничого виробництва з огляду на вкрай обмежений обсяг джерел говорити щось напевне поки що важко. Проте археологічні дослідження Березані та сільських поселень свідчать, що тут велася переробка вовни, існували ткацтво, гончарство, обробка кістки та інші види ремесел, які концентрувалися в ойкосах і мали переважно домашній характер. Виняток становили лише металургія та металообробка, які через складність технології виробництва потребували спеціалізованих майстерень. Вони були зосереджені на Березані та в Ольвії.
Даних про розвиток ремесел у боспорських центрах дуже мало і вони досліджені нерівномірно. Краще вивчено металообробне виробництво, сліди якого археологічно зафіксовані у Пантікапеї і Ториці. Другою половиною VI— V ст. до н. е. в Пантікапеї датуються залишки чотирьох невеликих бронзоливарних майстерень. Уже в цей час вони групувалися разом і складали ремісничий квартал (рис. 4). У майстернях виготовлялася насамперед зброя, а пізніше в Пантікапеї почалося виробництво предметів торевтики. Бронзоливарне виробництво на зламі VI—V ст. до н. е. існувало і в азійській частині Боспору, в Фанагорії, де в цей час відливали статуї.
Про інші галузі боспорського ремесла говорити щось напевно важко. Однак наявність у боспорських центрах гончарних печей VI—V ст. до н. е. свідчить про те, що в цей час уже було налагоджено виробництво кераміки, хоча керамічна тара цього часу вся привізна, що дає підстави зробити висновок про відсутність місцевого виробництва амфор та вина. Слід також зазначити наявність на ранньому етапі існування боспорських міст будівельного ремесла (рис. 5).
На певному рівні розвитку господарства виник обмін, а в подальшому внутрішня торгівля. Але це зумовлювалося не значним галузевим поділом праці, а життєвою необхідністю отримати той продукт, знаряддя праці або побутову річ, які не могли бути виготовлені в окремих невеликих ойкосах. у Нижньому Побужжі уже в першій половині VI ст. до н. е. фіксується обмін із застосуванням грошового еквівалента, роль якого виконували монети-стріли, семантично пов'язані з культом Аполлона Лікаря. У другій половині VI ст. до н. е. на зміну монетам-стрілам приходять монети-дельфіни (рис. 6).
Розвиток сільськогосподарського виробництва і ремесла спричинив появу в середині — другій половині VI ст. до н. е. срібної монети, яка карбувалася в Пантікапеї. Поява грошового еквівалента була зумовлена доволі високим рівнем внутрішнього ринку Пантікапею. Однак на сільських поселеннях, в околицях боспорських міст, поки що не знайдено монет, хоча зафіксовані привізні амфори та столовий посуд. Це свідчить про те, що їхній внутрішній ринок перебував ще в зачатковому стані, а самі поселення являли собою сільську територію міст, яка оброблялася їхніми мешканцями. Інші античні центри регіону свою монету в архаїчний період ще не карбували.
В архаїчний період почала зароджуватися також зовнішня торгівля. Вона базувалася в основному на вивозі до Середземномор'я та Малої Азії продукції сільського господарства. Натомість до Нижнього Побужжя привозили маслинову олію в амфорах, а також ремісничі вироби. Мешканці Ніконія доставляли вино та маслинову олію із Хіоса, Лесбоса, Фасоса, Самоса та інших центрів.
Наявність привізних товарів, передусім вина і маслинової олії в амфорах, свідчить про певний розвиток зовнішньої торгівлі на Боспорі. Ввіз продукції в амфорах із Малої Азії, Хіоса, Самоса, Клазомен, а пізніше і з інших центрів дає підстави вважати, що в господарствах боспорських греків вироблялася певна кількість товарної продукції, яка експортувалася в інші центри.
В архаїчний період греки проникають у дельту Дону, де в районі сучасного м. Таганрога археологічно фіксується грецька апойкія. Трохи пізніше у цьому районі складається локальний варіант скіфської культури й виникає Єлизаветівське городище. З часом воно стало центром, через який здійснювалися зв'язки греків із варварським населенням. Причому вивозили вони не тільки вино, а й інші товари. Проте головними торговельними партнерами боспорських греків у цей час виступали не скіфи, а сінди та меоти.
Про розвиток зовнішньоторговельних зв'язків Тіри, Ніконія та Херсонеса нам відомо мало. Проте виявлені під час розкопок залишки імпортної кераміки, зокрема амфор, свідчать, що й до цих центрів привозилися товари з інших районів античного світу, очевидно, в обмін на продукти харчування. Господарство згаданих центрів у цілому було натуральним, що підтверджується порівняно пізнім початком карбування власної монети.
Основна література
Археология Украины. – Т.2. – К., 1988.
Брашиский И.Б. Греческий керамический импорт на Нижнем Дону. – Л.,1980.
Брашиский И.Б. Методы исследования античной торговки - - Л.,1984.
Винокуров Н.И. Виноградорство и виноделие античних государств Серного Причерноморья. – Симферополь-Керчь,2007. – 456 с.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1.
Журавльов О. П., Маркова О. В. Остеологічні матеріали із культурних комплексів Ольвії // Археологія. – 1995. – №2. – С.72-79.
Крыжицкий С.Д., Лейпунская Н.А., Русяева А.С., Скржинская М.В., Крапивина В.В., Анохин В.А. Ольвия. Античное государство в Северном Причерноморье. – К.,1999. – 680 с.
Лейпунская Н.А. Керамическая тара из Ольвии. – К.,1981.
Ляшко С.Н., Папанова В.А. Новый ольвийский ойкос?// Древнее Причерноморье. – Вып.ІХ. – Одесса: ФЛП «Фридман А.С.»,2011. – С.268-273.
Молев Е.А. Боспорский город Китей. – Симферополь-Керчь,2010.- 316 с.
Монахов С.Ю. Греческие амфоры в Причерноморье: комплексы керамической тары. – Саратов,1999..
Крыжицкий С.Д., Русяева А.С., Крапивина В.В., Лейпунская Н.А., Скржинская М.В., Анохин В.А. Ольвия: античное государство в Северном Причерноморье. – К.,1999.
Самостійна робота
Скласти розгорнутий план
Доба залiза на Україн.
Письмовi та археологiчнi джерела, їх взаємодiя. Періодизація. Ранній залізний вік.
Проблема походження скiфiв: походження скiфiв за даними писемних джерел; археологiчнi джерела та їх можливостi у вирiшеннi проблем генезису; сучасний стан проблеми. Державогенез.
Пам’ятки хліборобів лісостепової та лісової смуг – городища, могильники. Пам’ятки Волині, Верхньої Наддністрянщини та Закарпаття типу лежниця, Черепин-Лагодів та куштановицька, милоградівська, юханівська культури. Пізні скіфи.
Таври. Таври і кизил-кобинська культура. Поселення, могильники. Етнічна належність та доля таврів.
Індивідуальне творче завдання
Теми рефератів
Господарство скіфів
Міста на колесах
Пізні скіфи
Політична історія сарматів
Дослідник Ольвії – Б.В. Фармаковський
Семантика поховального обряду ольвіополітів
Законспектувати одну із нижче наведених статей
Бабенко Л. І. Кургани скіфського часу н північно-східній околиці Харкова // Археологія. – 2011. - №2, С. 84.
Байрик Ю. В., Фіалко О. Є. Могили скіфських царів другої половини IV ст. до н. е. (пошук історичних реалій) // Археологія. – 1995. - №2, С. 3.
Болтрик Ю. В. Про місце жіночих поховань в курганах скіфської еліти // Археологія. – 1997. - №1, С. 28-37.
Бунятян К. П., Фіалко О. Є. Скіфський курган з розмальованим саркофагом // Археологія. – 2009. - №3, С. 55-70.
Гаврилюк Н. О., Кравченко С. М. Початок осілості у степових скіфів (за матеріалами поселення Лиса Гора) // Археологія. – 1995. - №3, С. 85.
Гаврилюк Н. О. Еколого-економічний аспект історії степової Скіфії // Археологія. – 1997. - №1, С. 37-46.
Євдокимов Г. Л., Данилко Н. М., Могилов О. Д. Скіфський курган з похованням коня н Херсонщині // Археологія. – 2011. - №2, С. 103.
Зубар В. М. До історії Таврики ІІ-І ст. до н. е. // Археологія. – 2003. - №1, С. 27-35.
Козак Д. Н. Житлово-господарський комплекс рибалок доби раннього залізного віку на Волині // Археологія. – 2009. - №2, С. 94-98.
Кислий О. Є., Скорий С. А. Скіфське поховання V ст. до н. е. поблизу Керчі // Археологія. – 1990. - №2, С. 128-130.
Медведев А. П. К истолкованию феномена воронежских курганов скифского времени // Археологія. – 2000. - №3, С. 123.
Могилов О. Д., Діденко С. В. Скіфський курган 448 біля с. Журавка-пам’ятка перехідного часу в Потясминні // Археологія. – 2009. - №3, С. 45-55.
Мурзін В. Ю., Ролле Р., Скорий С. А. Дослідження Перещепинського курганного могильника // Археологія. – 1995. - №2, С. 63.
Ольговський С. Я. Походження хрестоподібних блях скіфського часу // Археологія. – 1995. - №2, С. 25.
Орлик О. П. Поселення ранньоскіфського часу Любомирка -1 у верхів’ї р. Тясмин // Археологія. – 2007. - №2, С. 31-36.
Остапенко М. А. Пам’ятки осілості скіфського часу на острові Хортиця // Археологія. – 2001. - №1, С. 51-67.
Островерхов А. С., Тощев Г. М. Скифский конский наносник // Археологія. – 1985. - №49, С. 75.
Полтавець В. І. З історії дослідження пам’яток перед скіфського і скіфського часів у басейні Тясмину // Археологія. – 2008. - №4, С. 33-44.
Смирнова Г. І., Войнаровський В. М. Мошонецький скарб бронзи кіммерійського типу з Середнього Подністров’я // Археологія. – 1994. - №1, С. 137-141.
Контроль знань з теми
Співбесіда
Підсумкова контрольна
Конспект статті
Виступ з рефератом

Тема 5.
„Археологія слов’ян та Київської Русі”
Методичні вказівки щодо роботи над темою. Студенти повинні засвоїти особливості розвитку історії України у І тис. н. е. Сформувати у студентів навички самостійної роботи з монографіями та статтями на археологічну тематику: конспектування текстів, рецензування та стислий переказ основних висновків авторів. Навчити писати реферати та рецензувати відповіді своїх одногрупників.
Робота над темою передбачає засвоєння лекційного матеріалу, участь у обговоренні питань під час семінарських занять, написання реферату, самостійну роботу над окремими питаннями теми, модульний контроль у формі тестування.
Лекція 1
Тема: „Давні слов’яни та їх сусіди”

План
Пізньолатенський і ранньоримський час.
Пізньоримський період і початок длби переселення народів
Основна література
Археологія України // За ред. Л.Л. Залізняка. – К., 2005. – С.224-255.
Баран В.Д. Давня слов'яни. - К.,1998.
Баран В.Д., Козак Д.Н., Териловський Р.В. Походження слов'ян. - К.,1991.
Бірбрауер Ф. Готи в І – VІІ ст.: територія розселення та просування за археологічними джерелами // Археологія. – 1995. – №2. – С.32-39.
Винокур І. С. Черняхівська культура і слов’яни // Археологія. – 1999. – №2. – С.127-134.
Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. - Тернопіль, 2002. – С.137-183.
Гопкало О. В. Чоловіче та жіноче черняхівське вбрання // Археологія. – 2011. – №2. –С. 17-25.
Гопкало О. В. Про деякі результати та перспективи дослідження черняхівського костюма // Археологія. – 2007. – №2. – С.48-57.
Гудкова О. В. Про участь сарматів у виникненні черняхівської культури // Археологія. – 2001. – №2. – С.36-41.
Гудим-Левкович О. М., Покас П. М. Про тривалість життя населення черняхівської культури (спроба палеодемогрфічного дослідження) // Археологія. – 1990. – №4. – С.82-90.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.2. – С.89-156.
Магомедов Б. В. Тринеорні споруди у черняхівському домобудуванні // Археологія. – 1989. – №4. – С.102-110.
Магомедов Б.В. Черняховская культура. Проблема этноса. – Люблин, 2001.
Максимов Е.В. Зарубинская культура на территории УССР. – К.,1982.
Максимов Є. В., Циндровська Л. О. Зарубинецький могильник у с. Григорівка на Дніпрі // Археологія. – 1995. – №3. – С.108-115.
Петраускас О. В. Могильник та поселення черняхівської культури біля с. Дідівщин ( за матеріалами розкопок Валерії Козловської) // Археологія. – 2001. – №2. – С.111-121.
Романюк В. В.Комплекс знахідок черняхівської культури з поселення біля Лук’янівки // Археологія. – 2003. – №1. – С.109-112.
Симонович Е. О. Про соціальну структуру черняхівського суспільства за матеріалами поховального обряду // Археологія. – 1995. – №4. – С.38-50.
Тиміщак В. С. Трупоспалення чернелівруського черняхівського могильник // Археологія. – 2008. - №1, С. 7-15.
Терпиловский Р.В. Славяне Поднепровья в первой половине І тыс. н.э. – Ленинград,1982.
Черкун Й. К. Пам’ятки доби Великого переселення народів у Верхньому Потиссі // Археологія. – 1994. – №3. – С.52-63.
Стислий зміст лекції
Найдавніший період історії слов'ян сягає у глибину століть. Існує думі ка, що предками слов'ян були осілі племена доби бронзи і раннього залізного віку, які мешкали між Дніпром, басейном Вісли, а можливо, й Одера. Ранні східні слов'яни займали, очевидно, основну територію лісостепового межиріччя Дніпра і Дністра з виходом на землі Верхнього Подніпров'я і Прип'ятського Полісся.
Про історію слов'янських племен рубежу і першої половини І тисячоліття н.е. відомо з писемних джерел. Автори І-ІІ ст, н.е. називають слов'ян, що жили на території Південно-Східної Європи, венедами. За даними Плі-нія Старшого, Птолемея і Таціга, слов'яни-венеди проживали у Повісленні, а також на південний схід від Вісли і на північ від Чорного моря. Отже, йдеться про землі лісостепової смуги і частини Полісся, як однієї зі складових частин розселення слов'ян на рубежі та в перші століття нової ери.
Про давніх східних слов'ян II-V ст. н.е. згадують у своїх творах візантійські автори УІ-УІІ ст. н.е. Прокопій Кееарійський, Менандр Протіктор, Псевдо-Маврикій, ФеофілактСімокатта, а також давньогерманський історик VI ст. н.е. Йордан. Ці ранньосередньовічні письменники знали слов'ян під назвою венедів, антів і склавінів. Вони відводять слов'янам важливе місце в історії Південно-Східної та Центральної Європи. За свідченням Прокопія Кесарійського, анти населяли територію від Дніпра до Дністра, а склавіни — від Дністра і далі на північний захід. Отже, порубіжною зоною між антами (східні слов'яни) і склавінами (західні слов'яни) була територія Подністров'я, що, можна думати, не роз'єднувала, а, навпаки, консолідувала спільні здобутки матеріальної і духовної культури східних і західних слов'ян.
Південно-західними сусідами давніх східних і західних слов'ян були гєто-фракійські племена Дністро-Дунайського межиріччя, про які також йдеться у давніх писемних і картографічних джерелах, зокрема в римських подорожніх таблицях (т.зв. карта Касторія, або Певтингерові таблиці). Цікаво, що у Подунав'ї у першій половині та середині І тисячоліття н.е. на північ від фракійців фіксуються поселення слов'ян (Йордан, Прокопій, Псевдо-Маврикій). Це знаходить своє підтвердження і в пам'ятках археології.
Письмові історичні свідчення про слов'ян рубежу і першої половини І тисячоліття н.е. можуть бути конкретизовані на основі вивчення археологічних культур Південно-Східної та Центральної Європи. Тут поряд зі слов'янськими старожитностями представлені пам 'ятки гето-фракійських, пізньоскіфських і сарматських племен у Північному Причорномор ї та у лісостеповому межиріччі Подніпров'я і Подністров'я. Певне місце займають елементи давньогерманського етносу, які просочилися в епоху "великого переселення народів" з Повіслення через землі Південно-Західної Білорусі на територію лісостепової України і в Північне Причорномор'я.
Перші пам'ятки цієї зарубинецької культури відкрито наприкінці XIX ст. В. В. Хвойкою поблизу с. Зарубинці на Київщині. Тут досліджено залишки безкурганного могильника з трупоспаленням. Зарубинецька культура відома за групою неукріплених поселень, городищ, могильників. Поселення займали високі миси річок, ярів або розташовувалися на надзаплавних терасах. Розміри поселень в середньому до 2 га. Характерні наземні і заглиблені в землю житла площею в середньому 18-20 м2 Населення вело осілий спосіб життя. Основні залізні знаряддя (серпи, коси), виявлені на зарубинецьких пам'ятках, свідчать про землеробський характер господарства. На поселеннях знайдено кістки собак, що виконували сторожові та мисливські функції. Зарубинецькі мисливці полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя, бобра, куницю. Залізо добували з болотних (озерних) руд у спеціальних глинобитних горнах, що працювали на деревному вугіллі. У результаті плавки одержували невеличку залізну крицю, яку потім проковували. Виготовляли і керамічний посуд. Ювелірні вироби виготовляли з привізної бронзи. Дерево обробляли сокирами, стругами, теслами, долотами, свердлами, ножами. З кістки виготовляли проколки, рукоятки ножів, з каменю — зернотерки, точильні бруски, ливарні форми.
Могильники зарубинецьких племен представлені ґрунтовими безкурганними похованнями (тру по спалення в урнах або просто в ямах). Серед супровідного Інвентарю знайдено керамічний посуд (лощені горщики, миски, кухлі), а також інші побутові речі (переважно бронзові фібули, браслети, кільця).
Пам'ятки поєнешти-лукашівської культури поширені у Карпато-Дністровському регіоні на території Молдови, Румунії, України. Селища поєнешти-лукашівської культури розміщувалися на мисах або по краю надзаплавних терас. Вони не мали укріплень, були невеликі за площею (близько 2 га). Житла представлені наземними і напівземлянковими спорудами зі стінами дерево-каркасної конструкції, обмазаними рідкою глиною з рослинними домішками. Основним заняттям населення було орне землеробство і приселищне скотарство. На поселеннях знайдено залізний наральник і залізні серпи, кам'яні зернотерки. Мешканці поєнешти-лукашівських селищ вирощували просо, ячмінь, коноплі, полбу-двозернянку, м'яку пшеницю. У тодішньому стаді були велика рогата худоба, свині, дрібна рогата худоба, коні. Залізні шлаки і речі з заліза засвідчують існування місцевого залізоробного виробництва. Домашній характер мали прядіння, ткацтво, виготовлення виробів з дерева та кістки, інші види виробництва, які існували для задоволення життєвих потреб в умовах натурального господарства. Кераміку виготовляли, очевидно, з використанням ручного гончарного круга: тулови горщиків і мисок мали симетричні форми. У побуті поєиешти-лукашівських племен було чимало залізних виробів.
Могильники та окремі поховання поєнешти-лукашівських племен відносять до ґрунтових та трупоспалень в урнах і ямах. Серед супровідного інвентарю знайдено сераміку, фібули, браслети та інші побутові речі.
Щодо етнічної інтерпретації поєнешти-лукашівських пам'яток існують різні думки. Більшість дослідників вважають, що субстратом, на якому сформувалася ця культура, були гетські старожитності Карпато-Дунайського регіону ІУ-ІІІ ст. до н.е. (Г. Б. Федоров, М. А. Романовська та ін.).
Пшеворська культура. Свою назву культура одержала від м. Пшеворськ (Польща), поблизу якого у 1905 р. було досліджено великий могильник. Основною територією поширення пшеворської культури є південна та центральна Польща (межиріччя Вісли та Одера). Культура сформувалася на початку II ст. до н.е. на основі поморсько-кльошових старожитностей, під впливом латенської культури, Ііпроіснувала до IV — початку V ст. н.е. На території України пам'ятки пшеворської культури виявлено і досліджено в басейнах Західного Бугу і Верхнього Подністров'я. Відомі окремі поховання в Середньому Подністров'ї, на Поділлі, у Закарпатті. Поселення виникали вздовж рік та струмків на перших надзаплавних терасах і на схилах ярів і балок. Площа поселень становила 0,2-1,4 га. Тут виявлено наземні житла і напівземлянки прямокутної, рідше квадратної у плані форми, середньою площею 14-20 м2. Стіни мали стовпово-каркасну або зрубну конструкцію.
Могильники пшеворської культури переважно безкурганні, розміщені на підвищених місцях. Поховальний обряд характеризується трупоспален-нями двох типів: ямним і урновим. Зовнішніх ознак ці грунтові могили не мають. Поховання воїнів супроводжували предмети озброєння (залізні мечі, наконечники списів, умбони від щитів, шпори). Типовим для пшеворської культури є звичай втикати деформовану зброю (мечі і списи) у дно поховальної ями.
Пшеворська кераміка населення Подністров'я і Західного Побужжя в основному ліпна. Це горщики, миски, кружки. Поверхня посуду згладжена, з лощенням. На поселеннях і могильниках знайдено залізні сокири, тесла, швайки. Прикраси представлені фібулами, шпильками, намистинами, кістяними амулетами. З побутових предметів виявлено поясні набори, ножі, гребені, ключі, бритви, ножиці, кресала.
Основу господарства гтшеворського населення Верхнього Подністров'я і Західної Волині становили землеробство і приселищне скотарство. Вирощували просо, пшеницю, жито, ячмінь, горох, сочевицю, коноплі. У домашньому стаді були велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні. На високому рівні були добування та обробка заліза, бронзи, ювелірне ремесло, обробка дерева, кістки, прядіння й ткацтво.
У VI-V ст. до н.е. у межиріччі верхів'їв Дунаю та Рейну, на території сучасних Швейцарії, Франції і Німеччини, сформувалася латенська культура, яку більшість дослідників пов'язують з кельтами. Латенська культура, як свідчать археологічні матеріали, справила певний вплив на пам'ятки Південн о-Східної Європи рубежу нової ери. Пам'ятки латенської культури відомі на території Закарпатської області України. Разом з пам'ятками Словаччини, Польського Прикарпаття, північної частини Румунії та Угорщини вони становлять віддалену групу середньоєвропейського Латену. На поселеннях вивчено наземні й заглиблені в землю житла площею 15-20 м2. У житлах виявлено залишки круглих вогнищ, викладених з каміння і обмазаних глиною. Окремі селища були значними, як на ті часи, ремісничими центрами. На поселенні Галіш-Ловачка відкрито металургійні майстерні й сиродутні горна. У деяких житлах цього селища знайдено ковальську крицю, ковадло, молоток, ковальські кліщі, а також залізні наральники, серпи, втульчасті сокири, наконечники списів, тесла, свердла, сокири, вудила, ножі для обробки шкір. Знайдено чимало фібул, браслетів, поясних ланцюжків тощо. На поселенні знайдено ножиці для стрижки овець, швайки, ножі для обробки шкір. Численні круглі ротаційні кам'яні жорна і довгасті зернотерки пов'язані з землеробством. Кераміка представлена гончарним посудом пізньолатенських форм і місцевими ліпними виробами.
Для поховального обряду латенського населення Закарпаття характерне трупоспалення під курганними насипами. Залишки кремації зсипали в керамічні урни або ями. Поховання супроводжують миски, черпаки, горщики ліпної та гончарної роботи.
Липицька культура. Першу пам'ятку цієї культури було відкрито біля с. Верхня Липиця Рогатинського району Івано-Франківської області, де протягом 1889-1890 рр. Поселення липицької культури займали південні, відкриті сонцю, схили надзаплавних терас річок і неглибоких балок. На поселеннях виявлено житла двох типів: наземні і напївземлянкові чотирикутної у плані форми, з рівною підлогою. На деяких липицьких поселеннях відкрито залишки залізоробного виробництва.
Липицькі могильники розташовані, зазвичай, на підвищеннях поблизу поселень (Верхня Липиця, Болотне, Звенитород, Гринів, Возилів та ін.). Основним поховальним обрядом було трупоспалення.
Кераміка липицької культури представлена ліпними і гончарними виробами. Ліпна кераміка має нерівну шерехувату або рівну залощену поверхню. Гончарна кераміка — сірого або чорного кольору. Поверхня її добре загладжена, нерідко орнаментована пролощеними прямими або хвилястими заглибленими лініями. Типові форми гончарного посуду — чаші на високій ніжці, посудини з двома ручками, округлобокі горщики, глеки.
З металевих предметів виявлено залізні наральники, сокири, долота, ножі, шила, напилки, ключі, кресала, пряжки, бритви, а також бронзові підвіски, фібули, дзеркала. Липицькі племена користувалися також виробами з кістки (гребені, проколки, рукоятки Господарство липицьких племен базувалося на орному землеробстві і приселищному скотарстві. Певного розвитку набули залізоробне, деревообробне, бронзоливарне, ювелірне, ткацьке та інші ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля.
Черняхівська культура. Черняхівська культура першої половини І тис. н.е. є археологічним еквівалентом великих соціально-економічних зрушень і етнокультурних утворень. Черняхівські старожитності поширені у лісостеповій і степовій зонах Правобережної України, у Лісостепу лівобережжя Дніпра, Молдові, на лівобережжі
Племена черняхівської культури залишили цілі серії неукріплених поселень, розміщених, зазвичай, на південне-східних схилах перших надзаплавних терас річок та їхніх приток. За площею і приблизною кількістю житлово-господарських комплексів у кожному з них селища можна поділити на великі, середні та малі. З укріплених поселень (городищ) черняхівської культури нині відомо тільки три: Башмачка у Дніпропетровській області, Олександрівка і Городок — у Миколаївській. На черняхівських поселеннях виявлено і досліджено такі основні типи житлових і господарських споруд: наземні дерево-каркасні, наземні з кам'яними конструкціями (переважно у Причорномор'ї) і напівземлянки стовпової або зрубної конструкції.
Керамічний комплекс черняхівської культури включає гончарні й ліпні вироби (піфосоподібні зерновики, кухонні горщики, миски, глечики, вази з трьома ручками, кубки). Імпортна кераміка представлена амфорами провінційно-римських майстерень ІІІ-ІУ ст. н.е., трапляються й амфори пізнішого часу — кінця IV — V ст. н.е. Черняхівське населення користувалося також привізним і місцевим скляним посудом (переважно кубки).
У побуті черняхівців були кістяні вироби (проколки, лощила, гребені, а також пірамідальні підвіски, часто прикрашені вічковим орнаментом). Побутували срібні, бронзові й залізні фібули-застібки загальносвропейських типів кінця П — V ст. н,е., а також бронзові й залізні пряжки для поясів.
На селищах черняхівської культури виявлено прямі свідчення існування орного землеробства: залізні наральники, леміші та різаки-чересла, тобто частини плуга. Важливими господарськими об'єктами у черняхівців були млини з використанням круглих кам'яних ротаційних жорен. Черняхівські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарське, ювелірне, склоробне, будівельне, бондарське тощо. На черняхівських поселеннях знайдено багато залізних знарядь для обробки дерева і кістки, глиняні важки для ткацьких верстатів і керамічні біконічні прясельця для веретен. Наявність великої кількості знарядь праці, особливо залізних, є свідченням того, що в черняхівському суспільстві відбувався другий великий поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства і скотарства.
Для характеристики релігійних вірувань та обрядів черняхівських племен значний матеріал дають дослідження могильників. Поховальному обряду черняхіаської культури властивий біритуалізм (трупоспалення і трупопокла-дення). Поховальний обряд і ритуал черняхівців мають свої генетичні корені, насамперед у пам'ятках попередньої епохи (старожитності зарубинецької, пшеворської та гето-фракійської культур). Крім того, певну роль у становленні поховального обряду черняхівців відіграли, очевидно, сармати. Можливо також, шо поява трупопокладень у черняхівців якоюсь мірою пов'язаназ поширенням під впливом провінційно-римської культури елементів нової, християнської релігії.Обряд трупоспалення у похованнях черняхівських племен, без сумніву, успадкований від носіїв зарубинецької, пшеворської та гето-фракійської культур. Різні типи трупоспалень (в урнах і без урн, ямні з речами та без речового інвентарю) властиві старожитностям рубежу нової ери і пам'яткам черняхівської культури ІІ-Уст. н.е. Крім того, окремі елементи обряду трупоспалення простежено і в звичайних черняхівських трупопокладеннях. Попіл, яким посипали померлих при обряді трупопокладення, присутній на ряді черняхівських могильників (Раковець Чеснівський, Рідкодуби, Ружи-чанка, Устя, Баглаї) лісостепового Дністро-Дніпровського межиріччя.
Культура карпатських курганів. Культура одержала назву від курганних могильників на території Карпатського передгір'я. Поселення культури карпатських курганів (Глибока, Грабівці, Печепіжин та ін.) розташовувались у широких долинах річок або на високих рівних плато, де були зручні для занять землеробством ділянки. Прикарпатське населення культивувало два види пшениці, ячмінь, овес, просо. На поселеннях знайдено землеробські знаряддя: уламки мотик, залізні серпи, круглі кам'яні ротаційні жорна, а також великий піфосоподібний керамічний посуд (зерновики). Прикарпатське населення першої половини І тисячоліття н.е. добре знано різноманітні ремесла. Розвиток ковальської справи підтверджується серією залізних виробів (ножі, серпи, зубила, ключі тощо). Було досить розвинуте керамічне виробництво. Носії культури карпатських курганів знали ювелірну справу, для розвитку якої вони мали багату сировинну базу Карпат: поклади міді, олова та ін. Існували домашні промисли, пов'язані з обробкою дерева й каменю, прядінням, ткацтвом, виготовленням шкіряних виробів тощо. Кераміка з поселень і могильників культури карпатських курганів представлена ліпним і гончарним посудом. Найбільш поширені ліпні горщики різного профілювання, великі піфосоподібні посудини. Гончарний посуд за своїми формами представлений горщиками, мисками, вазами з двома і трьома ручками, чашами на високій ніжці, глеками, кубками. Гончарні вироби значною мірою нагадують кераміку черняхівської культури.
Поховальний обряд вивчено на основі понад 20 курганних могильників, на яких досліджено більше 150 поховань. На всіх досліджених могильниках зафіксовано обряд трупоспалення.
На основі речового комплексу культура карпатських курганів датується кінцем ІІ - початком і першою половиною V ст. н.е.
Київська культура. Київська культура охоплює пам'ятки першої половини І тисячоліття н.е. від Середнього і Верхнього Подніпров'я до Курського Посейм'я. Поселення київської культури розташовані переважно на ділянках перших надзаплавних терас, однак відомі й селища на високому корінному березі. Площа селищ, зазвичай, не перевищує 0,5 га. Топографія селищ київської культури, речовий інвентар характерні для осілого землеробського способу життя. Населення культивувало просо і жито, рідше пшеницю та ячмінь. Розвивалося й приселищне скотарство. У стаді була велика рогата худоба, свині, кози, вівці; розводили коней. Допоміжними промислами у господарстві були полювання та рибна ловля. У господарстві жителів київської культури значну роль відігравали ремесла. Досить розвинутими були залізоробне і ковальське виробництва. Вони виготовляли ножі, серпи, долота, скоби та інші побутові вироби, а також зброю і спорядження воїнів (наконечники списів І стріл, шпори тощо). Керамічне виробництво характеризується використанням поворотного столика. Місцеве виготовлення посуду на гончарному крузі було у зародковому стані. Ювелірна справа київських майстрів була на досить високому рівні розвитку. Населенню київської культури були відомі також деревообробне, косторізне, каменерізне, шкіряне, ткацьке та інші виробництва. Імпортні вироби з пам'яток київської культури пов'язують з масивом черняхівських племен, а через них і з майстернями римського часу Північного Причорномор'я.
Могильники київської культури вивчалися поблизу сіл Козаровичі, Нові Ьезрадичі, Бортничі в Середньому Подніпров'ї; Кириївка у Подесенні. Поховання безкурганні. На могильниках відкрито кілька десятків поховань за обрядом трупоспалення, здійсненого на стороні. Характерною особливістю київських поховань е розміщення залишків кремації у неглибоких округлих ґрунтових ямах.
Семінарське заняття №1
Тема „Культури слов’ян V- Х ст.”
Питання для обговорення
Господарство та соціальний устрій культур:
- празької;.
- пенківської;
- колочинської.
Райковецька культура.
Волинцевська і роменська культури.
Методичні вказівки для студентів
Перше питання. Празька культура - пам'ятки цієї ранньосередньовічної культури були відкриті С. С. Гамченком наприкінці XIX — на початку XX ст. на території Східної Волині. Вона була поширена на території від Правобережжя Верхнього Дніпра і Прип'яті до Ельби і Дунаю. Поселення корчацької культури займали перші надзаплавні тераси річок та їхніх приток. Значно менше їх на підвищеннях у долинах річок і на високих плато. Часто селища розміщувалися групами. Вони були невеликі за розмірамиь. Це були переважно відкриті, неукріплені селища. Печі в напівземлянках складено переважно з каменю, але відомі і глинобитні (Ріпнів, Подріжжя, Городок, Зозів та ін.) Крім жител на селищах відкрито залишки господарських приміщень.
Орне землеробство становило основу господарств. Остеологічні матеріали з поселень. засвідчують приселищний характер скотарства. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, коней. На селищах простежено залишки об'єктів виробничого призначення. Надзвичайно важливий виробничий ювелірний комплекс кінця V — початку VI ст. н.е. відкрито поблизу с. Бернашівка Могилів-Подільського району Вінницької області. Тут, на Середньому Дністрі, у типовій східнослов'янській напівземлянці з пічкою-кам'янкою і ранньосередньовічною керамікою виявлено 64 кам'яні ливарні форми і керамічний тигель-ллячку ювеліра.
Поховальний обряд населення прзької культури досліджено на основі 12 могильників і окреми поховань, відомих поблизу сіл Тетерівка, Катеринівка, Бабка на Волині, Звиняч Тернопільської області, у м. Ужгороді. На Волині відомі окремі ґрунтові та підкурганні поховання. І в тих, і в інших переважає обряд трупоспалення. Залишки кремації вміщували у глиняні горщики-урни або просто зсипали в яму.
З другої половини V ст. н.е. ліпний посуд стає основним. У комплексах V ст. н.е. ліпний посуд представлений переважно горщиками. Переважають ліпні горщики з прямим або ледь відігнутим вінцем, з плавними обрисами тулова і вузьким плоским дном. Деякі вінця мають защіпи.
Соціально-економічний і політичний розвиток населення У-УІІ ст. н.е. пов'язаний з процесом функціонування територіально-сусідської общини і виділенням жител-дворів. Майнова і зародки соціальної диференціації суспільства празьких племен простежуються за матеріалами, які фіксують виділення дружинної і племінної верхівки.
Пеньківська культура. Пам'ятки пеньківської культури були відкриті у 1956-1959 рр. Кременчуцькою експедицією під керівництвом Д. Т. Березовця поблизу с. Пеньківка у Потясминні. Пеньківські селища займали, зазвичай, низькі ділянки перших надзаплавних терас річок та їхніх приток. Характерним було розміщення поселень групами по 5-7. Стіни напівземлянок мали стовпову або зрубну конструкцію. У житлах виявлено вогнища, викладеш камінням, і печі-кам'янки. Поряд з житлами відкрито господарські будови і ями. Господарські напівземлянкові споруди використовувалися як виробничі майстерні, а також для зберігання зерна та інших припасів.
Основним напрямом господарства у пеньківських племен було орне землеробство з використанням залізних наральників і мотик. Зернові збирали за допомогою залізних серпів. Зерно перемелювали на борошно на круглих кам'яних ротаційних жорнах. Населення культивувало м'яку пшеницю, просо, ячмінь, жито, овес, горох та інші культури.
Пеньківці знали залізоробне виробництво. На селищах пеньківської культури Середнього Подніпров'я знайдено чимало виробів, виготовлених з міді, бронзи та срібла. Крім ремесел, на пеньківських селищах існували домашні виробництва: обробка дерева, каменю, кістки, прядіння, ткацтво.
Керамічний комплекс пеньківської культури характеризується, перш за все, горщиками біконічної форми. Менш поширені тюльпаноподібні форми посуду. Трапляються горщики із загнутим до середини краєм вінця, миски, диски і сковорідки. Крім того, у ранньопеньківських комплексах зустрічаються фрагменти гончарної кераміки черняхівської культури, а серед більш пізніх пеньківських пам'яток — специфічний пастирський посуд. Трапляються уламки привізних амфор з густим рифленням по тулову.
Поховальний обряд пеньківської культури характеризується трупоспаленнями, які здійснювалися на стороні. Рештки кремації зсипали у неглибокі ями. Поряд із трупоспаленнями у південних районах, що безпосередньо прилягають до Степу, іноді трапляються звичайні трупопокладення (Олексіївка у Надпоріжжі, Селеште в Молдові). Ці поховання дослідники пов'язують з впливом кочовиків Степу.
Суспільство, яке залишило пам'ятки пеньківської культури, переходило до територіально-сусідської общини. До складу сусідської общини, крім місцевого населення, могли включатися й іноетнічні елементи. Розвиток ремесел, про які вже йшлося, збігається з другим великим суспільним поділом праці — з відокремленням ремесла від сільського господарства. У суспільстві підноситься роль племінної організації, формується військова дружина. Племінна верхівка і дружина зосереджують у своїх руках значні багатства, про що свідчать мартинівський та інші речові скарби.
З'ясовуючи походження та історичне місце пеньківських старожитно-стей, відзначимо, що їх морфологічні ознаки близькі до пам'яток київської культури. З іншого боку, археологічні матеріали підтверджують існування взаємозв'язків пеньківської та черняхівської культур. Черняхівські елементи наявні на пеньківських пам'ятках (Скибинці, Кочубеївка, Данчени, Селеште та ін.).
Хронологія пеньківських старожитностей та зіставлення їх з територією антів письмових історичних джерел (Йордан, Прокопій та ін.) дозволяють вважати населення пеньківської культури належним до антського (східнослов'янського) напівдержавного союзу У-УИ ст. н.е. Останній розвивався у Дністро-Дніпровському межиріччі на основі традицій черняхівської культури Лісостепу II-V ст. н.е.
Колочинська культура. До колочинської культури належать пам'ятки V-VII ст н.е., відомі у південній частині Верхнього Подніпров'я і по річках Десна та Сейм. Колочинське населення залишило ряд неукріплених селищ і городища. Поселення, зазвичай, невеликі за площею. Вони розташовувались на перших надзаплавних терасах, іноді на дюнних останцях у заплавах. За межами жител виявлено господарські споруди, зокрема ями-погреби для зберігання припасів. У керамічному комплексі колочинської культури переважають ліпні горщики і корчаги, а також диски-покришки і сковороди. Горщики представлені округлобокими, витягнутими банкоподібними, а також біконічними та циліндрично-конічними ребристими виробами. Орнаментація зустрічається надзвичайно рідко. Вона складається з насічок по вінцю, а також наліпного горизонтального валика з насічкою. Трапляються рельєфні вушка у верхній частині горщиків і корчаг.
Мешканці колочинських селищ займалися землеробством і приселищним скотарством. Культивували просо та інші зернові. Виявлено залізні серпи — пряме свідчення землеробського укладу. У приселищному стаді переважала велика рогата худоба. Полювання й рибальство у господарстві колочинських племен займало допоміжне місце. Населення колочинської культури знало залізоробне і ковальське ремесла.
Поховальний обряд колочинської культури представлений трупоспаленнями в ґрунтових могилах. Досліджено цілу серію таких поховань. Крім ґрунтових, здійснювалися і підкурганні трупоспалення (Дем'янки). Разом із залишками кремації у могили клали особисті речі (ножі, рідше — зброю, прикраси, прясла).
Друге питання. Культура Луки-Райковецької. Назва археологічної культури походить від поселення Лука-Райковецька Житомирської області, де у 1946-1948 рр.
Селища райковецької , що датуються VIIІ-ІХ ст., розміщувались на ділянках корінного берега, на заплавних підвищеннях. Площа селищ не перевищує 3 га. Характерно, що неукріплені селища розташовувались групами поблизу городищ. Основним типом житла для досліджених селищ є напівземлянка прямокутної або квадратної у плані форми. Зустрічаються й окремі наземні або трохи заглиблені в ґрунт споруди. Стіни жител мали стовпову або зрубну конструкцію. Обігрівалися житла печами-кам'янками, глинобитними печами та відкритими вогнищами. Поряд з житлами споруджували господарські приміщення. Набули поширення ями-погреби як у житлах, так і в господарських будівлях. Стіни зернових ям обмазували глиною і випалювали. Городища зафіксовані археологами на Правобережжі України. Вони розміщувалися переважно на берегових мисах і підвищеннях.
Господарський уклад пов’язаний із землеробством і приселищним скотарством. Остеологічний матеріал показує, що у приселищному стаді були велика рогата худоба, свині, дрібна рогата худоба і коні. Речовий інвентар культури становлять залізні сокири, тесла, долота, ножі, кресала, дужки відер, проколки, кам'яні точильні бруски, глиняні і кам'яні ливарні форми, керамічні та кам'яні прясельця. Предмети озброєння представлено залізними наконечниками списів, стрілами, шпорами. З жіночих прикрас відомі скроневі кільця з дроту, сережки у вигляді дужки -і трьома вертикально підвішеними кульками, пластинчасті браслети тощо.
Для поховального обряду носіїв культури Луки-Райковецької характерне трупоспалення, що здійснювалося окремо від місця поховання. Поховання виявлено як у курганних, так і в безкурганних могильниках. Серед поховального інвентаркхзнайдено уламки посуду, ножі, зброю, прикраси.
Керамічний комплекс культури Луки-Райковецької складається з ліпного посуду, а також з виробів, виготовлених на ручному гончарному крузі. Керамічні вироби оздоблені ямками, нігтевими відбитками, насічками і пальцевими втисненнями, а також лінійним і хвилястим орнаментом. Гончарний посуд за якістю і формою подібний до ліпного, що свідчить про його місцеве походження. Пізнім періодом датується поява серед гончарних виробів горщиків з так званою манжетоподібною формою вінця.
Старожитності УШ-ІХ ст. Правобережжя України сучасні дослідники намагаються пов'язати з літописними союзами племен, згадуваними у "Повісті временних літ". З полянами пов'язують поселення Середнього Подніпров'я навколо Києва (Г. Г. Мезенцева, С. В. Максимов, В. А. Петра-шенко). Древлянам належать старожитності другої половини І тис. н.е. Східної Волині (І. П. Русанова); уличам — поселення Потясминня та старожитності межиріччя Південного Бугу і Дністра (Д. Т. Березовець, О. М. При-ходнюк, П. І. Хавлкж). У верхів'ях Західного Бугу і Дністра, а також на Волині локалізуються дуліби, бужани і волиняни (В. Д. Баран, І. С. Винокур), На Середньому і Нижньому Дністрі, в регіоні Прутсько-Дністровського межиріччя проживали тиверці (Г. Б. Федоров.Б. О. Тимощук, І. С. Винокур). У Прикарпатті й Закарпатті старожитності УШ-ІХ ст. фіксують проживання хорватів (С. І. Пеняк).
Третє питання. Волинцівська культура. Більшість пам'яток волинцівської культури розміщені в басейнах річок Десна і Сейм. Селища займають надзаплавні тераси і невеликі підвищення у заплавах. Головний тип житла — напівземлянка стовпової або зрубної конструкції площею 12-36 м2. Піч, як правило, складали в одному з кутів північної частини житла. Господарські споруди представлені ямами, розташованими всередині жител, зрідка трапляються господарські ями за межами житлових приміщень.
Керамічний комплекс пам'яток волшщівської культури включає ліпний (90-95 %) і гончарний (5-10 %) посуд. Ліпна кераміка представлена горщиками банкоподібної форми, глибоким з широкою горловиною посудом з ледь відігнутим краєм вінця, глибокими мисками і сковорідками. Кераміку орнаментовано пальцевими втисненнями по вінцю. Тісто ліпної кераміки, зазвичай, включає шамот. Поверхня виробів нерівна, випал — нерівномірний.Гончарні вироби представлені посудом типу приземистих корчаг з широкою горловиною, а також привізними амфорами.
Мешканці волинцівських поселень займалися орним землеробством і приселипшим скотарством. Вони продовжували традиції осілого землеробського побуту носіїв київської і пеньківської культур раннього середньовіччя.
Виявлено предмети озброєння та військового спорядження: наконечники списів і дротиків, кольчужні пояси , залізні і бронзові пряжки, обойми і окуття від піхов меча або шаблі. Ці знахідки свідчать про виділення військове-дружинного осередку.
Населення, яке залишило пам'ятки волинцівської культури, здійснювало поховання за обрядом трупоспалення.
Роменська культура - памятки широко відомі на Дніпровському Лівобережжі. Городища роменської культури VІІІ-Х ст. розміщувалися переважно на схилах мисів. У заплавах річок зводили так звані болотні городища. Роменські городища часто розташовані "гніздами" по кілька поселень на підставі 2-5 км одне від одного. У систему фортифікацій городищ входили земляні вали і рови. По верхній частині валу споруджували дерев'яні стіни. Основним типом житла для роменських пам 'яток є чотирикутна у плані напівземлянка. Стіни жител — стовпової або зрубної конструкцій.
Керамічний комплекс роменських пам'яток характеризусться переважно ліпним посудом. Разом з ним використовували гончарні вироби (амфорну тару) з Причорномор'я, Приазов'я та Криму і салтівський посуд. Ліпну кераміку — горщики з опуклим туловом і невисоким відігнутим вінцем, макітри, глечики — виготовляли з домішками шамоту й жорстви. Кераміка орнаментувалася по краю вінця й корпусу відбитками гребінчастого штампу, насічками і защипами. Використовувалися в орнаменті і врізні горизонтальні прямі та хвилясті лінії. Відомі також горщики з циліндричним вінцем, злегка нахиленим до середини, і конічним тулубом.
Поховальний обряд мешканців роменських поселень пов'язаний, головним чином, із трупоспаленням. Кремацію тіл померлих здійснювали на місці або на стороні. Залишки спалення зсипали у глиняні урни-горщики, туди ж клали особисті речі покійного. Урни з прахом померлих знайденопід курганними насипами висотою 1,5-3 м і 5-12 м у діаметрі. Відкрито могильники, в яких співіснувало кілька обрядів (трупоспалення на стороні, трупоспалення на місці і звичайне трупопокладення).
Досліджуючи рівень культурного, соціально-економічного й політичного розвитку населення, що залишило старожитності роменської культури, дослідники пов'язують всі його здобутки з безперервним розвитком осілих землеробських племен Лівобережжя. Подальша історико-культурна еволюція роменського населення генетично пов'язана з пам'ятками епохи формування Давньоруської держави. Вивчення пам'яток волинцівської культури VІІ-VIII ст. і старожитностей роменської культури VIII-Х ст. засвідчує їх генетичну близькість. Виходячи з опису "Повісті временних літ", можна стверджувати, що територія Дніпровського Лівобережжя належала літописним сіверянам. Цьому союзові племен і відповідають археологічні культури Лівобережжя України.
Основна література
Археологія України // За ред. Л.Л. Залізняка. – К., 2005. – С.224-255.
Археология Украины. – К., 1988. – Т.2.
Баран В.Д. Давня слов'яни. - К.,1998.
Баран В.Д., Козак Д.Н., Териловський Р.В. Походження слов'ян. - К.,1991.
Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. - Тернопіль, 2002. – С.137-183.
Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.2. -С.89-156.
Журухіна О. Ю. Морфологічна та технологічна характеристика намистин з Київського Подолу // Археологія. – 20 11. - №1. – С.33-40.
Мироненко К. М., Горбаненко С. А. «Скарб» землеробських знарядь з Полтавщини // Археологія. – 2011. – №1. – С.97-101.
Плетнева С.А. От кочевий к городам / МИА. – 1967. - №142.
Приходнюк О.М. Степове населення України та східні словяни (друга половина I тис. н.е.). – Київ-Чернівці,2001.
Рудич Т. О. Населення Лівобережної України давньоруської доби за матеріалами антропології // Археологія. – 2009. – №4. – С.16-26.
Рудич Т. О. Населення Правобережжя Середнього Подніпров’я давньоруської доби за матеріалами антропології // Археологія. – 2011. – №1. – С.22-33.
Русанова И.П. Славянские древности VI-VII вв. – М.,1976.
Седов В.В. Восточные славяне в VI-ХIII вв. // Археология СССР. – М.,1982.
Славяне и их соседи в конце I тыс. до.н.э. – первой половине I тыс. н. э. / Археология СССР. – М.,1993.
Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. - К.,1990.
Степи Евразии в эпоху средневековья / Археология СССР. – М.,1981
Сушко А. О. Давньоруські писанки // Археологія. – 2011. – №2. – С.46-52.

Самостійна робота
Скласти розгорнутий план
Проблема походження слов'ян
Писемнi джерела про давнiх слов'ян.
Археологiчнi джерела та їх можливості.
Історiографiя питання.
Сучаснi теорiї походження слов'ян.
Індивідуальне творче завдання
Теми рефератів
1.Становлення Київської Русі.
2. Найдавнiшi міста Київської Русі.
3.Матеріальна культура населення Київської Русі.
4. Релiгiйний свiтогляд слов'ян у дохристиянський час.
5. Кочівники Північного Причорноморя і Середньовічного Криму
6. Готські війни
Законспектувати одну із нижче наведених статей
Брайчевський М. Ю. Готи в Надчорноморщині (до постановки проблеми) // Археологія. – 1989. - №1, С. 102-113.
Бірбрауер Ф. Готи в І – VІІ ст.: територія розселення та просування за археологічними джерелами // Археологія. – 1995. - №2, С. 32.
Гудим-Левкович О. М., Покас П. М. Про тривалість життя населення черняхівської культури (спроба палеодемогрфічного дослідження) // Археологія. – 1990. - №4, С. 82-90.
Козак Д. Н. Поселення черняхівської культури поблизу м. Львова // Археологія. – 1990. - №2, С. 130-136.
Магомедов Б. В. Тринеорні споруди у черняхівському домобудуванні // Археологія. – 1989. - №4, С. 102-110.
Петраускас О. В. Могильник та поселення черняхівської культури біля с. Дідівщин ( за матеріалами розкопок Валерії Козловської) // Археологія. – 2001. - №2, С. 111-121.
Редіна Є. Ф., Росохацький О. А. До вивчення гунських старожитностей Північно-Західного Причорномор’я // Археологія. – 1994. - №3, С. 152
Романюк В. В.Комплекс знахідок черняхівської культури з поселення біля Лук’янівки // Археологія. – 2003. - №1, С. 109-112.
Симонович Е. О. Про соціальну структуру черняхівського суспільства за матеріалами поховального обряду // Археологія. – 1995. - №4, С. 38-50.
Черкун Й. К. Пам’ятки доби Великого переселення народів у Верхньому Потиссі // Археологія. – 1994. - №3, С. 52.
Контроль знань з теми
Співбесіда
Підсумкова контрольна
Конспект статті
Виступ з рефератом

Тема 6.

„Методика польових археологiчних дослiджень”
Методичні вказівки щодо роботи над темою. Студенти повинні засвоїти методику польових археологічних досліджень. Сформувати у студентів навички ведення польового щоденника та польової документація.
Робота над темою передбачає засвоєння лекційного матеріалу, участь у обговоренні питань під час семінарських занять, написання реферату (окремими студентами), самостійну роботу над окремими питаннями теми, модульний контроль у формі тестування.
Лекція 1
Тема «Розкопки поселень, городищ, міст та стародавніх поховань»
План
Методика організації археологічних розвідок
Методика дослідження поселень, городищ та міст.
Методика дослідження стародавніх поховань
Польова документація.

Основна література
Авдусин Д.А. Полевая археология СССР. – М.,1980.
Гурина Н.Н. О методике поисков и исследования кремнедобывающих шахт // Полевая археология мезолита-неолита. – Ленинград,1990.
Естественнонаучные методы в археологии. – М.,1989.
Конспект лекций по дисциплине «Методика полевой археологии» / Сост. Н.А. Гаврилюк, В.С. Ветров. – Луганск,2003.
Крыжицкий С.Д. Ольвия. Перспективы исследования, сохранения и музеефикации // Археологічні відкриття в Україні в 1998-1999. – К.,1999.
Лысенко С.Д., Лысенко С.С. исследования на могильнике Малоповецкое-3 в 2002 г. // Археологические открытия в Украине 2001-2002 гг. – К.,2003.
Методические рекомендации по исследованию курганных памятников.– К.,1986.
Назаров В.В., Назарова Т.В. Из опыта консервационо-реставрационных работ на Березани // Археологічні відкриття в Україні в 1998-1999. – К.,1999.
Пустовалов С.Ж. Моделирование лица по черепу у населения ингульской катокомбной культуры //Stratum plus. – 1999. - №2.
Пустовалов С.Ж. Про удосконалення методики розкопок курганів доби бронзи // Археологічні відкриття в Україні. – К.,1998.
Смекалова Т.Н., Смекалов С.Л., Мыц В.Л., Колтухов С.Г. Метод магниторазведки курганов греко-скифской и варварской знати в Крыму // Археологические открытия в Украине 1999-2000 гг. – К.,2001.
Чмихав М.О., Шилов Ю.А., Корнієнко П.Л. Археологічні дослідження курганів. – К.,1989.
Стислий зміст лекції
Археологічні розвідки служать засобом попереднього вивчення археологічних пам'ятників, розташованих в полі. Їх метою є перш за все складання археологічної карти, тобто виявлення всього різноманіття і всіх доступних зараз і при даному рівні розвитку науки археологічних пам'ятників району, області, країни. При виявленні пам'ятника повинні бути визначені його основні особливості. Ступінь необхідної точності визначення цих основних властивостей для різних археологічних пам'ятників неоднаковий.Існують два види археологічних розвідок, два ступені повноти характеристики пам'ятника, що відображають. Пошуки, що мають на меті відкриття нових, не відомих раніше пам'ятників і вивчення їх зовнішнього вигляду. Це головне завдання не виключає із завдань розвідок перевірки під тією ж точкою зору вже наявних в літературі відомостей про давно відомі пам'ятники даної місцевості. Специфіка пошуків відповідає правам і обов'язкам, що накладаються на розвідника відкритим листом формою № 3.
Археологічні пам'ятники найтіснішим чином пов'язані з місцевістю; у зв'язку з цим географічна і топографічна характеристики досліджуваного району повинні бути відомі дослідникові в деталях. Для цього в першу чергу вивчаються карти, як нові, так і старі, щоб по ним можна було прослідкувати значні зміни фізичній географії (нові русла річок, відкриття нових земель, відступ або настання морить і ін.). Передбачуваний маршрут розвідок бажано вивчити по карті настільки, щоб намітити топографічні пункти, на яких можуть бути розташовані археологічні пам'ятники того або іншого вигляду.
Загальні прийоми пошуків. При викладі способів археологічних пошуків не можна передбачити всі варіанти, але можна вказати загальні прийоми. Це означає, що виявлення пам'ятників в значній мірі залежить від уважності і досвідченості розвідника. Велике значення мають закономірності розташування пам'ятників.
Закономірності розташування і ознаки пам'ятників. Загальною закономірністю розташування пам'ятників різних епох і країн є їх близькість до джерел питної води (річка, озеро, джерело, колодязь). Якщо дозволяли природні умови, людина вважала за краще селитися там, де була зосереджена його виробнича діяльність. Ці місця для різних епох різні, але для кожної строго визначені. Це — мисливські урочища, виходи кременя, гирла рясних рибою невеликих річок, родючі поля і ін. Особливо часто люди селилися по річках, багатих рибою і що служив хорошими шляхами сполучення. Головною ознакою, по якій відкривають залишки поселень, є культурний шар. Але в деяких випадках він може виявитися зруйнованим: видутий вітром, розмитий водою. У подібних випадках на місцях поселень залишаються речі, що колись знаходилися в культурному шарі: череп'я, знаряддя, кости і ін. Означають, для того, щоб виявити поселення, треба знайти або культурний шар, або, як то кажуть, речі, що випали з нього. Ознакою стародавніх поховань також служать речі, які часто супроводжуються знахідками людських кісток, що завжди звертають на себе увагу. Нарешті, загальною ознакою деяких видів стародавніх поселень і стародавніх поховань є їх рельєфність.
Семінарське заняття №1
Тема „Правила обліку знахідок та регістрації споруд”
Питання для обговорення
Правила обліку.
Первинна консервація знахідок.
Польова документація.
Законодавство про археологічні дослідження.
Методичні вказівки для студентів
Перше питання. Розчищені об'єкти (плями, споруди, знахідки) заносяться на план. Для того, щоб план був точний, потрібно уміти вимірювати відстані і лінії. На будь-яке креслення тонкими лініями наноситься сітка квадратів з їх номерами (на планах могил і курганів — осі координат). Характер і призначення планів можуть бути різноманітні: викреслюються плани кожного пласта, на кожен стратиграфический ярус, на окремі споруди і ін. Якщо знахідка достатньо велика (наприклад, зуб мамонта, судина, днище бочки), її заносять на план у вигляді контура контурів цієї знахідки, дотримуючи правила нумерації і опису. Для позначення знахідки предметів, кладок, прошарків застосовують умовні знаки.
Після того, як знахідка нанесена на план і вивчено її відношення до сусідніх речей і споруд, вона може бути знята. Потім повинна бути зміряна глибина тієї поверхні, на якій знахідка лежала. Вимірювати глибину краще всього нівеліром, при цьому рейка ставиться на місце знахідки.
Знайдені в розкопці речі, будь то череп'я або унікальні пам'ятники писемності, повинні бути враховані і зареєстровані. Проте облік індивідуальних (що мають специфічну, властиву тільки ним форму і зміст) і масових знахідок різний. Поняття індивідуальних і масових знахідок для кожного виду археологічних пам'ятників також різне. Наприклад, кераміка в більшості поселень — масова знахідка, а на багатьох неолітичних поселеннях — індивідуальна, скляні браслети в староруських містах — масова знахідка, а на селах — індивідуальна.
Випадкові знахідки також супроводжуються записом в щоденнику, де указуються місце і обставини знахідки, її номер і назва; якщо її знайшов не археолог, то ким знайдена.
Опис знахідок. Але основним документом реєстрації знахідок є їх опис, який ведеться на особливих листах, що зберігаються в теці або в окремому зошиті. Цей опис складається в полі.
Друге питання. Первинна консервація знахідок. Багато речей доходять до археолога в дуже поганому стані. В умовах невеликої вологості погано зберігаються органічні і неорганічні речовини: дерево стліває, залізо іржавіє наскрізь, бронза розсипається в порошок оксидів. Тому потрібні обережність при узятті і упаковці речей, що погано збереглися, і ухвалення ряду заходів для їх збереження. Назвемо найзагальніші і найдоступніші способи консервації знахідок. Збереження знахідок перш за все залежить від того, яким прийомом ці речі витягнуті із землі, як вони «узяті». Знайдені речі не можна залишати на сонці і навіть на повітрі, оскільки більшість з них, будучи витягнутими з середовища, в якому вони пролежали сотні років, від зіткнення з свіжим повітрям псуються, а від сонця вмить вигоряють. Тому розчищені речі треба прикривати папером, травою, листям і т.п. Забруднені речі, якщо вони сухі, очищають кистю, якщо мокрі — прополіскують або, в крайньому випадку, миють м'якою кистю. Предмети із слідами розфарбовування мити не можна.
Розбірний майданчик (точок). Для сортування кераміки і кісток найзручніше спорудити розбірний майданчик — модель квадратної сітки розкопки в певному масштабі. На цій моделі орієнтування сітки і нумерація квадратів та ж, що і на розкопці. Після того, як на тому або іншому квадраті скопаний черговий пласт, ке рамику і кости з нього приносять на розбірний майданчик, де висипають на квадрат, що має той же номер. Тут же залишають і етикетку, що раніше лежала в лотку, де є все ті ж відомості, що і в етикетках індивідуальних знахідок, окрім номера знахідки, а глибина указується узагальнено номером пласта (наприклад, пласт 7, глибина 120—140см). На точці кераміка, якщо можливо, миється, сушиться і обов'язково сортується в межах кожного квадрата. Сортування проводять залежно від характеру пам'ятника, а часто за формою віночка тобто за профілем. Типи віночків кожного пласта замальовуються в графу особливої таблиці, а потім підраховується, скільки екземплярів такого типу кераміки було зібрано. Під таблицею дається опис кожного типу. Якщо крайні квадрати розкопки не дуже разновременны, то подібна таблиця складається для всіх пластів розкопки.
Третє питання. Щоденники. Для вичерпного уявлення про розкриті шари, споруди і знайдені речі недостатньо одних креслень і фотографій. Вміст записів в щоденнику може бути зведений до трьом великим розділам. Це, по-перше, опис розкриваних шарів, по-друге, опис споруд і, по-третє, опис знахідок. Разом з цими описами робляться записи про хід робіт, тобто про порядок розтину шарів, розчищення плям, будівельних залишків і т.п. Опис розкриваних шарів і споруд повинен включати все ті дані, які їх характеризують. У щоденнику повинні бути графічні схеми або зарисовки споруд і їх особливостей (крім креслень). Перераховувати всі знайдені речі немає можливості, тому перелік речей дається сумарно, з виділенням і зарисовкою найбільш важливих. Особливо описуються масові знахідки, зокрема кераміка. Всі записи ведуться по пластах, номер пласта з вказівкою його глибини є заголовком чергового розділу щоденника. Записи робляться в ході робіт, до їх закінчення, тому після кожного розділу розділу, тобто після опису шаруючи, опису споруд, речей, слід залишати вільне місце для можливих доповнень. В ході ведення щоденника корисно записувати думки про характер, походження, датування шарів, споруд і речей, повніше за них аргументувати. Якщо висловлене положення виявиться невірним, то не треба ні стирати, ні викреслювати ці записи, а потрібно тут же на полях аргументувати їх неспроможність. Повний опис споруд слід робити після того, як ця споруда розчищена. При описі шарів і споруд рекомендується записати номери зроблених фотографій. У щоденнику розкопки описуються профілі всіх його стінок і брівок, дається схема розкритих споруд і малюнки найважливіших речей.
При веденні щоденників будь-якого вигляду потрібно дотримувати певні правила, першим з яких повинні бути абсолютна точність і об'єктивність записів. Один співробітник може вести тільки один щоденник. Не можна суміщати ведення, наприклад, щоденника ділянки і щоденника розкопки. З іншого боку, кожен щоденник ведеться однією людиною від початку до кінця.
Звіт. Археологічний звіт представляє перш за все наукову фіксацію матеріалів, отриманих розвідками або розкопками. Він винен можливо повніше розкривати історію того суспільства, яке залишило нам даний пам'ятник. Звіт складається згідно вимогам інструкції до відкритого листа) і «Правилам представлення звітів». У звіт включаються історія археологічних досліджень даного пам'ятника і короткі виводи колишніх досліджень. Потрібно змалювати все, що дали розкопки, проведені автором звіту. Тут повинні бути зафіксовані всі знахідки, відкриті споруди, виявлена стратіграфія і статистичні узагальнення, а також основні дані щоденника. На закінчення на підставі отриманих нових фактів висловлюється історія даної ділянки.
Звіт повинен освітити порядок і результати розколювань і супроводжується планами, профілями, описом шарів і виявлених деталей, а для могильників так само результати розтину поховань з описом, кресленнями і обмірами могил, з описом і зарисовками положення кістяків і знахідок і деталей їх розташування.
До звіту додається колекційний опис здобутого при розкопках речовинного матеріалу, опис всіх письмових, графічних і інших матеріалів, отриманих в процесі польових робіт, а також довідка від установи про прийом колекцій, в якій повинно бути вказано, де зберігається даний матеріал.
Основна література
Авдусин Д.А. Полевая археология СССР. – М.,1980.
Конспект лекций по дисциплине «Методика полевой археологии» / Сост. Н.А. Гаврилюк, В.С. Ветров. – Луганск,2003.
Крыжицкий С.Д. Ольвия. Перспективы исследования, сохранения и музеефикации // Археологічні відкриття в Україні в 1998-1999. – К.,1999.
Назаров В.В., Назарова Т.В. Из опыта консервационо-реставрационных работ на Березани // Археологічні відкриття в Україні в 1998-1999. – К.,1999.
Пустовалов С.Ж. Про удосконалення методики розкопок курганів доби бронзи // Археологічні відкриття в Україні. – К.,1998.
Самостійна робота
Скласти тези
Камеральна обробка археологiчних матеріалів:
- зберiгання археологiчних знахiдок у польових умовах, первинна консервація.
- камеральна обробка матерiалiв.
- складання звiтної документацiї.

Індивідуальне творче завдання
Теми рефератів
Методика дослiджень пам'яток кам'яного вiку.
Розкопки поселень та городищ, мiст
Розкопки поховальних пам'яток.
Правила технiки безпеки в умовах археологiчної експедицiї
Законспектувати
Європейську конвенція про охорону археологічної спадщини (переглянуту) від 16 січня 1992 року.
Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини
Конвенцію про охорону підводної культурної спадщини від 02 листопада 2001р.
Контроль знань з теми
Співбесіда
Підсумкова контрольна
Конспект статті
Виступ з рефератом

Приклади завдань підсумкової контрольної роботи
Тема 3.
1. Основні знаряддя неандертальців
а) скребачки для обробки шкіри
б) різці для обробки кістки та дерева
в) крем’яні пластини
г) призматичні нуклеуси
д) всі відповіді вірні
є) немає правильної відповіді
2. Палеоліт датується
а) 3 млн. років – 10 тис. років тому
б) 3 – 2,5 млн. років – 10 тис. років тому
в) 3 млн. років – 15 тис. років тому
г) 3 – 2 млн. років – 10 тис. років тому
д) всі відповіді вірні
є) немає правильної відповіді
3. Черевце – це.....
4. Відбивний горбок з фасетками – це......
5. Мезоліт-це
а) ранній кам’яний вік
б)середній кам’яний вік
в) пізній кам’яний вік
г) фінальний кам’яний вік
д) всі відповіді вірні
є) немає правильної відповіді
6. Племена Волині, Правобережжя, Середнього Подніпров’я належали до
а) германського, славянського ьа балтського етносів;
б) праслав’янської етнічної спільноти;
в) індоєвропейської етнічної спільноти.
г)всі відповіді правильні
д) немає правильної відповіді.
7. Хто вважав що трипільська культура відноситься до неолітичної єпохи
а) Штерн
б) Захарчук
в) Хвойко
г) Гамченко
д) Макаренко
є)всі відповіді правильні
ж) немає правильної відповіді.
8.Племена якої культури першими приручили коня
а) Ямної
б) середньостогівської
в) лінійно-стрічкової кераміки
г)всі відповіді правильні
д) немає правильної відповіді.
9. У яку добу вперше з’являється бойова зброя
а) доби міді
б) доби зброї
в) доби мезоліту
г)всі відповіді правильні
д) немає правильної відповіді.
10. Логічна задача.
Ця культура в пізньому бронзовому віці займала територію Лісостепу та Правобережного Полісся. В їхньому середовищі був поширений тюльпаноподібний за формою посуд. Носіїв ціх культур традиційно вважають пращурами слов’ян.
Тема 4.
1. Що свідчить на користь того, що скіфи мали торгівельні відносини з античними містами Північного Причорномор’я?
а) грецька керамікаа;
б) ювелірні вироби;
в) зброя;
г) релігія;
д) всі відповіді вірні;
є) немає правильної відповіді.
2. Яку назву дістав прикладний стиль у мистецтві скіфів?
а) звериний;
б) скіфський;
в) пекторальний;
г) військовий;
д) немає правильної відповіді.
3. В чому полягає найбільша різниця між скіфами та сарматами на політичному рівні?
а) сармати на мали такого війська, як скіфи;
б) сармати не укладали не з ким ніяких угод;
в) сармати так і не створили своєї держави;
г) у сарматів органи влади були менш розвинені, чим у скіфів;
д) всі відповіді вірні;
є) немає правильної відповіді.
4. До якого суспільства, за думкою вчених, належали скіфи?
а) пізньокласового;
б) докласового;
в) ранньокласового;
г)середньокласового;
д) немає правильної відповіді.
5. Найграндіозніші скіфські кургани споруджалися в степах України у
а) VI –V ст. до н.е.;
б) IV-III ст. до н.е;
в)V-IV ст. до н.е.;
г) немає правильної відповіді.
6. Основні події скіфської експансії на заході пов’язані з ім’ям
а) Атея;
б) Дарія;
в) Інданфірса;
г) всі відповіді вірні;
д) немає правильної відповіді.
7. Ігумація – це ... (дати визначення).
8. Найстародавніший тип поховальних споруд некрополя Ольвії
а) ямні могили;
б) підбійні могили;
в) земляні склепи;
г) кам’яні склепи;
д) всі відповіді вірні;
є) немає правильної відповіді.
9. Кілік – це
а) тара;
б) тарілка;
в) терракота;
г) сосуд для пиття;
д) всі відповіді вірні;
є) немає правильної відповіді.
10. Кремація – це ... (дати визначення)
11. Розміри ямних могил ольвійського некрополя залежали від
а) сезону року;
б) статі небіжчика;
в) зросту небіжчика;
г) поховальних конструкцій;
д) всі відповіді вірні;
є) немає правильної відповіді.
12. Завдання
Доведіть на прикладах або спростуйте наступне твердження: “Для населення Ольвії була характерна соціальна та майнова диференціація”
Підсумкова за весь курс
Поховальний обряд бондарихинської культури це
а) скорчене на боці трупопокладення;
б) простягнуте трупопокладення;
в) трупоспалення.
г) немає правильної відповіді.
У культур Закарпаття бронзового віку не мав орнаменту посуд
а) кухонний;
б) столовий;
в) обрядовий;
г) був весь орнаментований.
д) немає правильної відповіді.
Пам’ятки Прикарпаття і Поділля епохи бронзи поділяються на групи
а) Любочівську і Верходністрянську підгрупу;
б) Подільську і Почапську;
в) варіанти А і Б.
г) немає правильної відповіді.
4. Перше поселення сереньостогівської культури (урочище Середній Стіг) розкопав
а) В.Я. Кияшко;
б) А.В. Добровольський;
в) Д.Я. Телегін;
г) І.С. Вінокур;
д) В.О. Городцов.
е) немає правильної відповіді.
5.Яку назву дістав прикладний стиль у мистецтві скіфів?
а) звериний;
б) скіфський;
в) пекторальний;
г) військовий;
д) немає правильної відповіді.
6. Амфора– це
а) тара;
б) тарілка;
в) кухонний посуд;
г) сосуд для пиття;
д) всі відповіді вірні;
є) немає правильної відповіді.
7. Ангоб – це... (дати визначення)
8. Задача
“Значні розкопки у Середньому Подніпров’ї були проведені лише на одному зарубинецькому городищі Пилипенкова Гора, де на площі близько 3000 кв. м були знайдені залишки 38 жител. Ці розкопки дозволили скласти уявлення про планування поселення. За спостереженнями Є.В. Максимова, в межах розкопаної площі житла розташовувались або подвійними колами обо по овалу, а всередині кожного кола був вільний від побудов площа.” (Третьяков П.Н. По следам древних племен. – Л.,1982. – С.36)
- Про що свідчить така забудова?
РЕКТОРСЬКА КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Археологія»
для студентів спеціальності 6.020302 “Гуманітарні науки. Історія”
Варіант 1
Археологія -…
Антична цивілізація у Північному Причорномор’ї: причини грецької колонізації, центри, етапи та характер колонізації.
Тест
Пам’ятки підкарпатської культури епохи бронзи вперше були виявлені
а) поблизу с. Пап, Золочева, Дідилова та Звенигорода Львівської обл.;
б) у верхній та середній течії р. З. Буг та басейні Прип’яті;
в) у верхів’ях Дніпра.
г) немає правильної відповіді.
До представників фіно-угорської мовної групи належало населення
а) сабатинівської та зрубної культур;
б) мар’янівської та бондарихінської культур;
в) культури багатовалікової кераміки.
г) немає правильної відповіді.
3. Представники якої культурі епохи бронзи ховали своїх небіжчиків у кам’яних скринях?
а) багатовалікової кераміки;
б) білозірської;
в) зрубної;
г) мар’янівської;
д) комарівської.
е) немає правильної відповіді.
Розглянуто на засіданні кафедри всесвітньої історії, правознавства та методики навчання історії пр.. № ___від "____" _______________2011 р.
Завідувач кафедрою___________________________ д.і.н., проф. Мурзін В.Ю.
______________________________________________________________________
РЕКТОРСЬКА КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Археологія»
для студентів спеціальності 6.020302 “Гуманітарні науки. Історія”
Варіант 2
1. Артефакт -…
Скіфські кургани
Тест
1. Пам’ятки городоцького і здобицького етапів культури шнуропої кераміки різняться між собою
а) матеріальною культурою;
б) типом жител;
в) поховальним обрядом;
г) типом та формами посуду.
д) немає правильної відповіді.
2.Основним типом столового посуду станівської культури бронзового віку Закарпаття був
а)горщик;
б)келих;
в) черпак.
г) немає правильної відповіді.
3. У добу бронзи на сабатинівських и бєлозерських поселеннях вперше з’являються
а)наземні житла, збудовані з використанням каміння ;
б) окремі місця для трупоспалення;
в) печі для плавки заліза;
г) особливі прийоми виготовлення кераміки.
д) немає правильної відповіді.
Розглянуто на засіданні кафедри всесвітньої історії, правознавства та методики навчання історії пр.. № ___від "____" _______________2011 р.
Завідувач кафедрою___________________________ д.і.н., проф. Мурзін В.Ю.
Питання та завдання для самоконтролю та самоперевірки
Визначення археології як науки.
Які методи засовуються в археології?
У чому сутність принцип археологіїї
В чому відмінності археологічної періодизації історії людства від інших?
Коли виникла археологія як наука?
Які досягнення українських археологів ХХ ст. ?
7. Згадайте перiодизацiя кам'яного вiкує.
8. Коли зявилася людини на територiї України?
9. Чим займалися люди у добу верхнього палеоліту ?
10. Які пам’ятки верхнього палеоліту?
11. Основні риси фінального палеолит.
12. Які основні риси доби мезоліту?
13. Чим доба мезоліту відрізняється від доба палеоліту?
14. Які передумови неолітичної революції?
15. Які основні риси неолітичних культур України?
16. Що характерно культури ямково-грібенцевої кераміки?
17. Коли виникли релігійні уявлення?
18. Які риси були притаманні неолітичному мистецтву?
19. Як розуміти багатоваріантність розвитку людства за кам’яної доби?
20. Які основні риси енеолітичної доби України?
21. Яке коріння та доля культури Кукутень-Трипілля?
22. Яке історичне значення гумельницької культури?
23. Племена яких культур були скотарсько-землеробськими?
24. Яку роль в історії відіграли носії ямної культури?
25. Які риси притаманні епосі бронзи?
26. Які культури існували зачасів епохи бронзи ?
27. Чим займалися носії культур епохи бронзи ?
28. Які культури епохи бронзи вам відомі ?
29. Племена яких культур епохи бронзи мешкали у степовому Причорномор'я, Подніпров'я та Лівобережжя?
30. Яка доля племен катакомбної культурно-історичної спільнототи?
31.Які основні компоненти захисного обладунку скіфів?
32. Які види зброі були у скіфів?
33. Що собою уявляв облаштунок скіфського коня?
34. Яку військову тактику застосували скіфі у війні з Дарієм І?
35. Які відомості про скіфську воєнну тактику повідомляє Геродот ?
36. Які божества скіфського пантеону вам відомі?
37. Які боги входили до сімки верховних божеств скіфів ?
38. Що авам відомо про скіфське мистецтво?
39. Які риси притаманні звіриному стилю?
40. Які основні риси архітектури античних полісів Північного Причорномор’я?
41. Що уявляли собою житлові будинки античних полісів Північного Причорномор’я?
42. Що відомо про побут та звичаї населення античних полісів Північного Причорномор’я?
43. Які риси були притаманні мистецтву античних полісів Північного Причорномор’я?
44. Які особливості пантеону олімпійських богів в античних полісах Північного Причорномор’я?
45. Які риси сільського господарства античних полісів Північного Причорномор’я?
46. Які основні статті експорту та імпорту античних полісів Північного Прчорномор’я?
47. Які ремесла та промисли були розвинуті в античних полісах Північного Причорномор’я?
48. Що відомо про грецький керамічний імпорт до античних полів Північного Причорномор’я?
49. Дати характеристику чорнолакової кераміки
50. Основні комплекси кухонного посуду.
51. Які культури слов’ян V- Х ст. вам відомі?
52. Чим ці культури відрізняються одна від одної?
53. Чим займалися слов’ян V- Х ст. ?
54. Які зернові культури вирощували у цей період?
55. Яку худобу розводили слов’яни у V- Х ст. ?
56. Що відомо про соціальний устрій слов’ян цього періоду?
57. Які правила обліку знахідок?
58. Що таке первинна консервація знахідок?
59. Яку польову документацію веде археолог?
60. Які закони України регламентують археологічні дослідження?
Список літератури з курсу
а) Основна
1. Авдусин Д.А. Полевая археология СССР. - М.: Наука, 1975.
2. Античные государства Северного Причерноморья. - М.: Наука, 1984.
3. Археологія України // За ред. Л.Л. Залізняка. – К., 2005.
4. Археология Украинской ССР. - К., 1985. - Т.1.
5. Археология Украинской ССР. - К., 1986. - Т.2.
6. Археология Украинской ССР. - К., 1987. - Т.3.
7. Баран В.Д. Черняхiвська культура. - К., 1981.
8. Блаватский В.Д. Античная полевая археология. - М.: Наука, 1967.
9. Брей У., Трамп Д. Археологический словарь. - М.: Прогресс, 1990.
10. Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. - Тернопіль, 2002.
11. Восточные славяне в VI-ХIII вв. - М.: Наука, 1982.
12. Геродот. Iсторiї в дев'яти книгах. - К., 1993.
13. Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994.
14. Залiзняк Л. Нариси стародавньої iсторiї України. - К.: Абрис, 1994.
15. Залізняк Л.Л. Первісна історія України. – К.,1999.
16.Золото степу. Археологiя України. - Київ- Шлезвiг,1991.
17 Клейн Л.С. Археологические источники. - Л., 1978.
18. Конспект лекций по дисциплине “Методика полевой археологии” // Сост. Н.А. Гаврилюк, В.С. Ветров. – Луганськ, 2003.
19. Мартынов А.И., Шер Я.А. Методы археологического исследования.- М., 1989.
20. Мезолит СССР. - М.: Наука, 1989.
21. Монгайт А.Л. Археология Западной Европы. - М., 1973.
22. Моця О., Ричка В. Київська Русь: вiд язичництва до християнства. - К.: Глобус, 1996.
23. Палеолит СССР. - М.: Наука, 1984.
24. Папанова В.А. Урочище Сто могил: некрополь Ольвии Понтийской. – К.,2006.
25. Скифский роман // Под. общей ред. Г.М. Бонгард-Левина. – М.,1997.
26. Ранняя и средняя бронза Кавказа. - М., 1994.
27. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1981.
28. Ростовцев М.И. Избранные публицистические статьи. – М.,2002.
29. Славяне и их соседи в первой половине I тыс. н.э. - М., 1993.
30. Словник-довiдник з археологiї. - К., 1996.
31. Смоленко А.Т. Слов'яни та їх сусiди в Степовому Поднiпров'ї (II-ХIII ст. н.е.). - К., 1975.
32. Степи Евразии в эпоху средневековья. - М.: Наука, 1981.
33. Степи Европейской части СССР в скифо-сарматское время. - М., 1989.
34. Степная полоса Азиатской части СССР в скифо-сарматское время. - М., 1989.
35. Токарев С.А. Ранние формы религии и их развитие. - М.,1964.
36. Тощев Г.Н., Ельников М.В., Дровосекова О.В. Древности Запорожского края
(Материалы к Своду памятников истории и культуры). – Запорожье,2003.
37. Тойнбі А.Д. Дослідження історії. В 2-т. – К.,1992.
38. Тункина И.В. Русская наука о классических древностях юга России (XVIII – середина XIX в.) - СПб,2002.
39. Чмихов М.О. Давня культура. Навчальний посiбник. - К.: Либiдь, 1996.
40. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков I.Т. Археологiя та стародавня iсторiя України. - К., 1992.
41. Чмихов М.О., Черняков I.Т. Хронологiя археологiчних пам'яток епохи мiдi-бронзи на територiї України. - К.,1988.
42. Энеолит СССР. - М.: Наука, 1982.
43. Эпоха бронзы лесной полосы СССР. - М.: Наука, 1987.
б) Додаткова
1. Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык. Скифский царский курган IV века до н.э. - К., 1991.
2. Артеменко И.И., Моця О.П. Боги созданы людьми. - К.,1989.
3. Баран В.Д. Основнi проблеми та результати вивчення ранньослов'янських культур на Українi // Археологiя. - 1987. - №7.
3. Березанская С.С. Северная Украина в эпоху бронзы. - К., 1982.
4. Брелік О. Ф. , Виборний В. Ю. Просторовий аналіз фінально-палеолітичної стоянки Передільське-І (басейн Сіверського Дінця) // Археологія. – 2001. - №3
5. Бунятян К. П., Фіалко О. Є. Скіфський курган з розмальованим саркофагом // Археологія. – 2009. - №3
6. Бурдо Н. Б. Антропоморфна пластина з трипільського поселення Майданецьке // Археологія. – 2011. - №2
7. Владимиров А. О. Інститут синедрів в Ольвії та проедрів у Херсонесі Таврійському в римський період // Археологія. – 2000. - №3
8. Гершкович Я. П. Псевдоархеологія на пострадянських просторах: неусвідомлена небезпека // Археологія. – 2011. - №2.
9. Гошко Т. Ю. Воскова модель у ливарництві доби пізньої бронзи // Археологія. – 2010. - №4
10. Граков Б.Н. Каменское городище на Днепре // Материалы и исследования по археологии. - 1954. - N 36.
11. Граков Б.Н. Скифы. - М.: МГУ, 1971.
12. Даниленко В.Н. Неолит Украины. - К., 1969.
13. Даниленко В.Н. Энеолит Украины. - К., 1974.
14. Даниленко В.М. Кам'яна могила. - К., 1987.
15. Древности степного Причерноморья и Крыма. - Запорожье, 1995. - Т.V.
16. Духовная культура древних обществ на территории Украины. - К., 1991.
17. Д’яченко О. В. Проблем історичних інтерпретацій трипільської культури // Археологія. – 2007. - №2
18. Забавін В. О. Пам’ятка первісного мистецтва в Північно-Східному Приазов’ї // Археологія. – 2008. - №1
19. Залізняк Л. Л. Полісько-дніпровська катастрофа фінального палеоліту з позиції археології // Археологія. – 2008. - №3
20. Залізняк Л. Л. Періодизація та культура диференціація верхнього палеоліту України // Археологія. – 2010. - №4
21. Залізняк Л. Л., Степанчук В. М. , Вєтров Д. О., Товкайло М. П., Озеров П. І. Гравет Центральної України та його історична доля // Археологія. – 2007. - №2
22. Збенович В.Г. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья. - К., 1974.
23. Зубар В. М. До історії Таврики ІІ-І ст. до н. е. // Археологія. – 2003. - №1
24. Жураковський Б. С. Про технологію виготовлення Трипільської кераміки // Археологія. – 1994. - №1
25. Кротова О. О. Виробництво та суспільні відносини населення Північного Причорномор’я в добу пізнього палеоліту // Археологія. – 1994. - №1
26. Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VII-V вв. до н.э. - К., 1983.
27. Катакомбные культуры Северного Причерноморья : Сборник научных трудов. - К., 1991.
28. Керам К. Боги, горобницы, ученые. – М.,2005.
29. Клейн Л.С. Катакомбная культура или катакомбные культуры // Статистико-комбинаторные методы в археологии.М., 1970.
30. Ковалева И.Ф. Север степного Поднепровья в среднем бронзовом веке (по данным погребального обряда): Учебное пособие. - Днепропетровск: ДГУ, 1981.
31. Ковалева И.Ф. Погребальный обряд и идеология ранних скотоводов : Учебное пособие. - Днепропетровск, 1983.
32. Ковалева И.Ф. Социальная и духовная культура племен бронзового века (по материалам Левобережной Украины) : Учебное пособие. - Днепропетровск, 1989.
33. Куклина И.В. Этногеография Скифии по античным источникам. - Л., 1985.
34. Курiнний П. Iсторiя археологiчного знання про Україну.- Полтава, 1994.
35. Лапин В.В. Греческая колонизация Северного Причерноморья (Критический очерк отечественных теорий колонизации). - К., 1966.
36. Левченко Б. М. Сарматское погребение близ с. Медвин Киевской области // Археология. – 1985. - №49
37. Лейпунська Н. О. Економіка ольвійської держави в V ст. до н. е. // Археологія. – 1995. - №
38. Манцевич А.П. Курган Солоха. - Л., 1987.
39. Матюшин Г.Н. Историческое краеведение. - М., 1987.
40. Методические указания по изучению антропологических материалов при археологических исследованиях : Для студентов исторического факультета. К.: КГУ, 1988.
41. Мозолевський Б.М. Товста могила. - К., 1979.
42. Мозолевський Б. М. Проблеми етнічної географії Скіфії // Археологія. – 1996. - №4
43. Мошкова М.Г. К вопросу о природе сходства и различия в культурах кочевников Евразийских степей I тыс. до н.э. // Вестник древней истории. - 1994. - N 1.
44. Михайленко Є. М. Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології // Археологія. – 2010. –№4.
45. Мурзин В.Ю. Скифская архаика Северного Причерноморья.- К., 1984.
46. Мурзін В. Ю., Ролле Р., Скорий С. А. Дослідження Перещепинського курганного могильника // Археологія. – 1995. - №2
47. Мурзін В. Ю., Фіалко О. Є. Зброя з Бердянського кургану // Археологія. – 1998. - №3
48. Нікітенко М. М. Реконструкція первинної позиції померлих в похованнях ямної культури т їх класифікації // Археологія. – 1996. - №2
49. Новицкий Я. Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности. - Запорiжжя, 1997.
50. Новые памятники ямной культуры степной зоны Украины.- К., 1988.
51. Обряды и верования древнего населения Украины. - К.,1988.
52. Ольховский В.С. Погребально-поминальная обрядность населения степной Скифии (VII-III вв. до н.э.). - М.,1991.
53. Охрана памятников истории и культуры : Сборник документов. - М.,1973.
54. Паламарчук С.В. Истоки : Древняя и средневековая история населения междуречья Днестра и Дуная. - Одесса, 1997.
55. Петров В. Дiячi української культури - жертви бiльшовицького терору. - К., 1992.
56. Попова Т.Б. Племена катакомбной культуры // Труды ГИМ.- М., 1995. - Вып.24.
57. Проблемы охраны и исследования подводных историко-археологических памятников Запорожья. - Запорожье, 1987.
58. Пряхин А.А. История советской археологии. - Воронеж,1988.
59. Пукліна О. О., Буйських А. В. Кераміка з розкопок Березані в збірці Національного музею історії України // Археологія. – 2010. - №4
60. Русанова И.П., Тимощук Б.А. Языческие святилища древних славян. - М., 1993.
61. Русяєва А. С. Громадсько-політичні функції елліністичного храму Аполлона в Ольвії // Археологія. – 1989. - №4
62. Русяєва М. В. Найдавніша скульптура Гермеса Пропілея з Херсонеса Таврійського // Археологія. – 2003. - №1
63. Рыбаков Б.А. Космогония и мифология земледельцев энеолита // Советская археология. - 1964. - N 4; 1965. - N 1.
64. Скржинська М. В. Про історичні уявлення ольвіополітів // Археологія. – 1988. - №3
65. Скржинська М. В. Боспорські міфи в ілюстраціях античних вазописців ІV ст. до н. е. // Археологія. – 1997. - №4
66. Смирнов С.В. Палеолiт днiпровського Надпорiжжя. - К.,1973.
67. Ступак Д. В. Дослідження епігрветських стоянок півдня Середньої Десни // Археологія. – 2011. - №1 Телегiн Д.Я., Братченко С.Н. Розкопки курганiв епохи бронзи за допомогою механiзмiв // Археологiя. - 1974. - Вып.13.
68. Телегiн Д.Я. Середньостогiвська культура епохи мiдi - К., 1973.
69. Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1996.
70. Фіалко О. Є. Сюжети амазономахії та грифономахії в античній торевтиці // Археологія. – 2011. - №1.
71. Формозов А.А. Начало изучения каменного века в России. - М.,1983.
72. Черняков И.Т. Северо-Западное Причерноморье во второй половине II тыс. до н.э. - К., 1985.
73. Шаповалов Г.И. Развитие судоходства на Нижнем Днепре с древнейших времен до ХIV века : Пособие для студентов.- Запорожье, 1991.
74. Шарафутдинова И.Н. Степное Поднепровье в эпоху поздней бронзы. - К., 1982.

Короткий термінологічний словник
Археоло́гія (грец. αρχαιος  – стародавній, λογος  – слово)  – наука, що висвітлює історію людського суспільства на основі вивчення пам'яток кам'яного, мідного (бронзового), залізного віків і почасти пізніших, часів. До цих пам'яток, що називаються археологічними, належать: стоянки, поселення, поховання, різні типи знарядь праці, зброї, посуду, прикрас, предмети побуту, мистецтва тощо
Археологічна культура  – термін, уживаний для позначення спільності (комплексу) подібних між собою археологічних пам’яток, що відносяться до одного часу і поширені в певній місцевості.
Артефа́кт (лат. Artefactum – «штучно зроблений»)  в археології – це продукт людської діяльності, об'єкт матеріальної культури, що містить у собі певний зміст інформації про минуле: господарські знаряддя, зброя, одяг, предмети культу й поклоніння.
Бронзова доба (ХХХІІ/ХХХ - Х/ІХ ст. до н. е.)  – важливий культурно-історичний період в історії людства. Саме в цей час набувають поширення вироби з бронзи (штучний сплав міді з оловом, миш'яком, свинцем чи іншими металами).
Залізний вік – остання доба археологічної періодизації, яка фактично продовжується до сьогодні. Відкритість верхньої межі спричинила поділ цієї доби на два періоди – ранній залізний вік і пізній. Перший охоплює час від IX ст. до н. е. по IV ст. н. е., другий починається з V ст. Фактично поняттям пізній залізний вік в археології не користуються. З падінням Римської імперії завершується епоха стародавньої історії і розпочинається доба середньовіччя. І з цього часу цілковитий пріоритет належить уже історичній періодизації.
Кам'яна́ доба – найдовший період в історії людства) доісторичний період часу, впродовж якого люди широко використовували камінь для виготовлення знарядь праці, була відсутня технологія обробки металу, використовувалась також деревина, кістка, на пізнішому етапі з'явилась обробка глини, з якої робили посуд.
Кіммерійці (друга половина VIII – VII ст. до н. е.) – першим народом на території нашої країни, назва якого стала відомою завдяки писемним джерелам, були кіммерійці. Вони започатковують історію кочовиків у Північнопричорноморських степах.
Кукутеь - Трипілля (рум. Cucuteniсела та с. Трипілля на Київщині) культурно-історична спільнота доби енеоліту-бронзи, перші землероби на теренах України.
Культу́рний шар  – ґрунт на місці давніх поселень, в якому наявні предмети матеріальної культури, сліди господарювання. Цей ґрунт відрізняють від материкового, який утворювався природнім шляхом, поза впливами діяльності людини. Давні споруди або їх залишки завжди певним чином співвідносяться з товщею землі, в якій вони збудовані та іноді й поховані. Наявність культурного шару визначає цінність певної території як археологічної пам'ятки, а предметне наповнення розповідає про заняття та побут давнього населення, дозволяє датувати та класифікувати пам'ятку. Археологічні знахідки є одним з небагатьох об'єктивних методів дослідження минулого. Тому землі, що містять в собі культурні шари, охороняються національним та міжнародним законодавством.
Мезолі́т (грец. μέσος – середній і λίθος – камінь), Середня кам'яна доба – епоха кам’яної доби (VIII –V тис. до н.е.), що була перехідною між палеолітом і неолітом. Також, деколи вживається назва епіпалеоліт.
Мідна доба, енеоліт, халколіт (від лат. aeneus  – мідний і грец. λίθος  – камінь) датується серединою VI - IV тис. до н. е. На тлі розвиненої кременевої індустрії з'являється серія мідних виробів (знаряддя праці, зброя, прикраси), навички ковальської справи та металургії.
Неоліт (від грец. νέος – новий і λίθος – камінь) – новий кам'яний вік (VII – IV тис. до н.е.), що заступив палеоліт і мезоліт та передував мідному віку, заключний період кам’яної доби. Неоліт став особливим етапом в історії України і людства взагалі. Саме з неолітом пов’язаний початок переходу від привласнюючих форм господарства до відтворювальних, створення культурно-історичних областей, в межах яких розповсюджувалися такі інновації, як відтворювальне господарство, кераміка, відтискна техніка розщеплення, шліфування, свердління, різноманітні елементи духовної культури
Палеолі́т (від грец. παλαιός – давній та λίθος – камінь) – давня кам'яна доба, найдавніший період людського суспільства (від 3 млн. - 10 тис. років тому).
Па́м'ятка археоло́гії – матеріальні залишки людської діяльності, що збереглися на поверхні землі, під землею або під водою і є об'єктом археологічних досліджень. Пам'ятки археології — речові джерела, що висвітлюють минуле людського суспільства. Велике значення пам'ятки археології мають для вивчення найдавнішого дописемного періоду людства, коли вони є єдиними історичними джерелами. До основних пам'яток археології належать: місця поселення (стоянки, городища, селища) й окремі житла, господарські споруди, залишки фортець і міст, могильники й окремі поховання, надмогильні й культові споруди, скарби, знаряддя праці та інші давні вироби, малюнки й написи на скелях і окремих каменях тощо.
Сармати (ІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е. ) – давні автори спочатку називали їх савроматами. Зокрема Геродот із цього приводу писав, що за Танаїсом (Доном) – не скіфські краї, там мешкають савромати. Савромати займали величезні простори від Дону до Південного Приуралля. Пізніше, вже як сармати, вони з'явилися на території нашої країни.
Скіфи (VІ ст.до н.е.– IІІ ст. н.е. ) – яскраву сторінку в давню історію нашої землі вписали скіфи. Вона оживає не лише у блиску золота і чудернацьких образах, а й у динаміці подій, донесених писемними джерелами.

Додатки
Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини
(переглянута) (ETS N 143)
Валлетта, 16 січня 1992 року
(Конвенцію ратифіковано Законом N 1369-IV від 10.12.2003, ВВР, 2004, N 15, ст.224 )
Дата підписання: 16.01 1992
Дата набуття чинності: 27.08.2004
Офіційний переклад

ПРЕАМБУЛА
Держави-члени Ради Європи та інші держави-учасниці Європейської культурної конвенції, які підписали цю (переглянуту) Конвенцію, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами, зокрема, для збереження та втілення у життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням;
зважаючи на Європейську культурну конвенцію,підписану в Парижі 19 грудня 1954 року, зокрема на її статті 1 та 5;
зважаючи на Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи, підписану в Гранаді 3 жовтня 1985 року;
зважаючи на Європейську конвенцію про правопорушення, пов'язані із культурними цінностями, підписану в Дельфах 23 червня 1985 року;
зважаючи на рекомендації Парламентської асамблеї стосовно археології і зокрема рекомендації 848 (1978), 921 (1981) і 1072 (1988); зважаючи на рекомендацію N R(89)5 стосовно охорони та введення у культурний обіг археологічної спадщини у контексті планування забудови міської та сільських територій; нагадуючи, що археологічна спадщина є головним елементом пізнання історії людства, визнаючи, що європейській археологічній спадщині, яка є свідком стародавньої історії, серйозно загрожують руйнування від зростаючої кількості великих проектів освоєння територій, природних ризиків, нелегальних або непрофесійних розкопок і недостатньої поінформованості громадськості;
підтверджуючи важливість запровадження, якщо вони ще не існують, відповідних адміністративних і наукових наглядових процедур і необхідність урахування потреб охорони археологічної спадщини у політиці планування забудови міської та сільської територій та культурного розвитку;
підкреслюючи, що відповідальність за охорону археологічної спадщини має покладатися не тільки на безпосередньо заінтересовану державу, а й на всі європейські країни з метою зменшення ризику руйнування і сприяння збереженню такої спадщини шляхом заохочення обмінів експертами і досвідом;
відзначаючи необхідність доповнення принципів, викладених в Європейській конвенції про охорону археологічної спадщини, підписаній у Лондоні 6 травня 1969 року, з огляду на розвиток політики планування в європейських країнах, домовились про таке:
ВИЗНАЧЕННЯ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ
Стаття 1
1. Метою цієї (переглянутої) Конвенції є охорона археологічної спадщини як джерела європейської колективної пам'яті та засобу історичних і наукових досліджень.
2. З цією метою складовими частинами археологічної спадщини вважаються всі матеріальні залишки та об'єкти, а також будь-які інші сліди існування людства у минулих епохах:
І) збереження і вивчення яких допомагає з'ясувати розвиток історії людства та його зв'язок з природним середовищем;
ІІ) головними джерелами отримання інформації відносно яких є розкопки або знахідки й інші методи дослідження історії людства та середовища, що його оточує;
ІІІ) які знаходяться у будь-якому місці, що знаходиться під юрисдикцією Сторін.
3. Археологічна спадщина включає споруди, архітектурні ансамблі, розбудовані та облаштовані ділянки території, рухомі об'єкти, інші пам'ятки, а також їхній контекст, незалежно від місця розташування на суходолі або під водою.
ВИЗНАЧЕННЯ ОБ'ЄКТІВ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ І ЗАХОДІВ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇХНЬОЇ ОХОРОНИ
Стаття 2
Кожна Сторона зобов'язується запровадити за допомогою діючих у відповідній державі процедур правову систему охорони археологічної спадщини, яка передбачає:
І) ведення обліку її археологічної спадщини та визначення пам'яток і територій, що підлягають охороні;
ІІ) створення археологічних заповідників навіть там, де на суходолі або під водою відсутні наявні сліди, з метою збереження матеріальних свідчень, які будуть вивчатися прийдешніми поколіннями;
ІІІ) зобов'язання для осіб, що випадково знаходять об'єкти археологічної спадщини, доповідати про це компетентним органам і надавати їх для вивчення.
Стаття 3
Для збереження археологічної спадщини і забезпечення наукового значення археологічних дослідницьких робіт кожна Сторона зобов'язується: І) застосовувати процедури видання дозволів на розкопки та інші види археологічної діяльності та здійснення нагляду за ними таким чином, щоб:
a) запобігати будь-яким несанкціонованим розкопкам або вилученню об'єктів археологічної спадщини;
b) забезпечити, щоб археологічні розкопки і розвідка здійснювалися на наукових засадах та за умови:
- використання у міру можливості неруйнівних методів дослідження;
- запобігання тому, щоб об'єкти археологічної спадщини розкривалися або залишалися у розкритому вигляді під час або після завершення розкопок без забезпечення їхнього належного збереження, консервації та раціонального використання;
ІІ) забезпечити, щоб розкопки та інші потенційно руйнівні роботи здійснювалися лише кваліфікованими, спеціально уповноваженими на те особами;
ІІІ) запровадити процедуру видання попереднього спеціального дозволу, якщо це передбачено внутрішнім законодавством держави, на використання в археологічних дослідженнях детекторів металу та будь-якого іншого обладнання чи методів для виявлення археологічних об'єктів.
Стаття 4
Для фізичного збереження археологічної спадщини кожна Сторона зобов'язується вживати заходів, які передбачають залежно від обставин: І) придбання або охорону державними органами за допомогою інших відповідних засобів територій, які мають стати археологічними заповідниками; ІІ) збереження та підтримання в належному стані археологічної спадщини бажано у місці їхнього знаходження; ІІІ) облаштування належних сховищ археологічних залишків, які були вилучені з місця їхнього первісного розташування.
КОМПЛЕКСНЕ ЗБЕРЕЖЕННЯ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ
Стаття 5
Кожна Сторона зобов'язується:
І) докладати зусиль для узгодження і поєднання відповідних потреб археології з планами облаштування територій шляхом забезпечення участі археологів:
a) у плануванні, спрямованому на забезпечення збалансованих стратегій охорони, збереження та введення у культурний обіг ділянок територій, що мають археологічну цінність;
b) у різних етапах проектів розвитку територій;
ІІ) забезпечити систематичні консультації між археологами та фахівцями з питань міського і реґіонального планування з метою створення можливостей для:
a) внесення змін до тих проектів розвитку територій, які можуть мати негативний вплив на археологічну спадщину; b) забезпечення достатніх часу та ресурсів для проведення належного наукового дослідження відповідної ділянки території та опублікування його результатів;
ІІІ) забезпечити повне врахування місцевостей, що мають археологічну цінність, та їхнього контексту в оцінках екологічних наслідків та рішеннях, що приймаються на їхній основі;
IV) передбачити зберігання на місці їхнього знаходження, коли це практично можливо, тих об'єктів археологічної спадщини, які були знайдені під час забудови територій;
V) забезпечити, щоб відкриття місць археологічних розкопок для відвідувачів, особливо будь-яка перебудова, пов'язана з необхідністю прийому великої кількості відвідувачів, негативно не впливало на археологічний і науковий характер таких місць та прилеглої до них території.

ФІНАНСУВАННЯ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ І ЗБЕРЕЖЕННЯ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ
Стаття 6
Кожна Сторона зобов'язується:
I) передбачити державну фінансову підтримку археологічних досліджень національними, реґіональними і місцевими органами згідно з їхньою відповідною компетенцією;
II) збільшити обсяг матеріальних ресурсів для превентивної археології: a) шляхом ужиття належних заходів для того, щоб у великих державних або приватних проектах розвитку територій передбачалося покриття із ресурсів державного або приватного сектора, у разі необхідності, всіх витрат на проведення будь-яких необхідних археологічних робіт, пов'язаних із такими проектами;
b) шляхом включення до бюджету таких проектів на додаток до витрат на проведення оцінки екологічних наслідків, яка необхідна для розробки запобіжних заходів при екологічному і реґіональному плануванні, статті витрат на здійснення попередніх археологічних досліджень та розвідки, на підготовку підсумкового наукового звіту, а також на опублікування і облік результатів у повному обсязі.
ЗБІР І ПОШИРЕННЯ НАУКОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ
Стаття 7
З метою сприяння вивченню археологічних знахідок та поширенню інформації про них кожна Сторона зобов'язується:
I) здійснювати або оновлювати обстеження, вести реєстри пам'яток та карти-схеми розташування археологічних об'єктів у районах, що знаходяться під їхньою юрисдикцією; II) вживати всіх практичних заходів для забезпечення складання після завершення археологічних робіт узагальненого наукового звіту, придатного для опублікування, до необхідного опублікування спеціальних досліджень у повному обсязі.
Стаття 8
Кожна Сторона зобов'язується:
I) сприяти обміну на національному і міжнародному рівнях об'єктами археологічної спадщини для професійних наукових цілей, вживаючи всіх належних заходів для забезпечення того, щоб такий обмін не завдавав шкоди культурній і науковій цінності цих об'єктів; II) сприяти збору інформації про здійснювані археологічні дослідження та поточні розкопки, а також організації міжнародних дослідницьких програм.
ПОГЛИБЛЕННЯ ПОІНФОРМОВАНОСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ
Стаття 9
Кожна Сторона зобов'язується:
I) здійснювати освітницькі заходи з метою поінформування і поглиблення поінформованості громадськості про цінність археологічної спадщини для розуміння минулого та ризиків, що загрожують цій спадщині;
II) сприяти доступу громадськості до визначних об'єктів її археологічної спадщини, особливо місць археологічних розкопок, і заохочувати показ громадськості колекцій археологічних знахідок. ЗАПОБІГАННЯ НЕЛЕГАЛЬНОМУ ОБІГУ ОБ'ЄКТІВ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ
Стаття 10
Кожна Сторона зобов'язується:
I) організувати збір відповідними державними органами і науковими установами інформації про будь-які зафіксовані випадки нелегальних розкопок;
II) інформувати компетентні органи держави походження, яка є учасницею цієї Конвенції, про будь-які пропозиції стосовно об'єктів археологічної спадщини, що могли бути отримані в результаті нелегальних розкопок або незаконного вилучення під час санкціонованих розкопок, а також надавати необхідну докладну інформацію про них;
III) вжити необхідних заходів для забезпечення того, щоб музеї та аналогічні установи, чия політика придбання цінностей контролюється державою, не купували об'єктів археологічної спадщини, які могли бути отримані в результаті приховування або здійснення нелегальних розкопок, або незаконного вилучення під час санкціонованих розкопок;
IV) стосовно музеїв та аналогічних установ, які знаходяться на її території, але політика придбання цінностей яких не контролюється державою:
a) надати їм текст цієї (переглянутої) Конвенції;
b) докладати всіх зусиль для забезпечення дотримання такими музеями та установами принципів, викладених в пункті 3 вище;
v) обмежити, у міру можливості, за допомогою освітніх заходів, інформації, пильності та співробітництва обіг об'єктів археологічної спадщини, отриманих у результаті приховування або здійснення нелегальних розкопок, або незаконного вилучення під час санкціонованих розкопок.
Стаття 11
Ніщо у цій (переглянутій) Конвенції не зашкоджує існуючим або майбутнім двостороннім або багатостороннім договорам між Сторонами стосовно нелегального обороту об'єктів археологічної спадщини або їхнього повернення законним власникам.

ВЗАЄМНА ТЕХНІЧНА ТА НАУКОВА ДОПОМОГА
Стаття 12
Сторони зобов'язуються:
І) надавати одна одній технічну і наукову допомогу шляхом обміну досвідом і експертами у галузі археологічної спадщини;
II) сприяти з урахуванням їхнього відповідного національного законодавства та обов'язкових для них міжнародних угод обмінам фахівцями з питань збереження археологічної спадщини, включаючи спеціалістів із підвищення кваліфікації.
КОНТРОЛЬ ЗА ЗАСТОСУВАННЯМ (ПЕРЕГЛЯНУТОЇ) КОНВЕНЦІЇ
Стаття 13 Для цілей цієї (переглянутої) Конвенції комітет експертів, створений Комітетом міністрів Ради Європи згідно зі статтею 17 Статуту Ради Європи, здійснює нагляд за застосуванням(переглянутої) Конвенції і, зокрема:
I) періодично доповідає Комітетові міністрів Ради Європи про хід здійснення державами-учасницями (переглянутої) Конвенції політики охорони археологічної спадщини і про дійснення принципів, проголошених (переглянутою) Конвенцією;
II) пропонує Комітетові міністрів Ради Європи заходи, які спрямовані на виконання положень (переглянутої) Конвенції і передбачають також багатосторонню діяльність, перегляд Конвенції або внесення змін та доповнень до неї та інформування громадськості про мету цієї (переглянутої) Конвенції;
III) надає Комітетові міністрів Ради Європи рекомендації стосовно запрошення держав, що не є членами Ради Європи, приєднатися до цієї (переглянутої) Конвенції.
ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 14
1. Ця (переглянута) Конвенція відкрита для підписання державами-членами Ради Європи та іншими державами-учасницями Європейської культурної конвенції.
Вона підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття чи схвалення здаються на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи.
2. Жодна держава-учасниця Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини, підписаної у Лондоні 6 травня 1969 року, не може здати на зберігання свою ратифікаційну грамоту або свій документ про прийняття чи схвалення, якщо вона не денонсувала згадану Конвенцію або одночасно не денонсує її.
3. Ця (переглянута) Конвенція набуває чинності через шість місяців від дати, на яку чотири держави, включаючи щонайменше три держави-члени Ради Європи, висловили свою згоду на обов'язковість для них (переглянутої) Конвенції відповідно до положень попередніх пунктів. 4. Якщо на виконання попередніх двох пунктів денонсація Конвенції від 6 травня 1969 року не набирає чинностіодночасно з набуттям чинності цією (переглянутою) Конвенцією, Договірна Держава під час здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття чи схвалення може заявити, що вона буде продовжувати застосовувати Конвенцію від 6 травня 1969 року до набуття чинності цією (переглянутою) Конвенцією.
5. Для будь-якої держави-учасниці, яка згодом висловить своюзгоду на обов'язковість для неї цієї (переглянутої) Конвенції після набуття нею чинності, Конвенція набуває чинності через шість місяців від дати здачі на зберігання ратифікаційної грамоти або документа про прийняття чи схвалення.
Стаття 15
1. Після набуття чинності цією (переглянутою) Конвенцією чинності Комітет міністрів Ради Європи може запропонувати будь-якій державі, яка не є членом Ради, та Європейському економічному співтовариству приєднатися до цієї (переглянутої) Конвенції шляхом рішення, що приймається більшістю голосів, передбаченою у статті 20d Статуту Ради Європи, і одностайним голосуванням представників Договірних Держав, які мають право засідати у Комітеті. 2. Для будь-якої держави, що приєдналася до цієї (переглянутої) Конвенції, або Європейського економічного співтовариства, якщо воно приєднається до неї, Конвенція набуває чинності через шість місяців від дати здачі на зберігання документа про приєднання Генеральному секретарю Ради Європи.
Стаття 16
1. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття, схвалення чи приєднання може визначити територію (території), до якої (яких) застосовуватиметься ця (переглянута) Конвенція. 2. Будь-яка держава може у будь-який інший час після цього шляхом заяви на ім'я Генерального секретаря Ради Європи поширити дію цієї (переглянутої) Конвенції на будь-яку іншу територію, визначену в цій заяві. Щодо такої території (переглянута) Конвенція набуває чинності через шість місяців від дати отримання такої заяви Генеральним секретарем. 3. Будь-яка заява, зроблена відповідно до двох попередніх пунктів, може стосовно будь-якої території, визначеної в цій заяві, бути відкликана шляхом направлення відповідного повідомлення на ім'я Генерального секретаря. Відкликання набуває чинності через шість місяців від дати отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.

Стаття 17
1. Будь-яка Сторона може у будь-який час денонсувати цю (переглянуту) Конвенцію шляхом направлення відповідного повідомлення на ім'я Генерального секретаря Ради Європи. 2. Така денонсація набуває чинності через шість місяців після дати отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.

Стаття 18
Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради Європи, інші держави-учасниці Європейської культурної конвенції та будь-яку державу та Європейське економічне співтовариство, якщо вони приєдналися або їм було запропоновано приєднатися до цієї (переглянутої) Конвенції, про:
І) будь-яке підписання;
II) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого документа про прийняття, схвалення чи приєднання;
III) будь-яку дату набуття чинності цією (переглянутою) Конвенцією відповідно до статей 14, 15 та 16;
IV) будь-який інший акт, або повідомлення, які стосуються цієї (переглянутої) Конвенції. На посвідчення чого нижчепідписані, належним чином на теуповноважені представники підписали цю (переглянуту) Конвенцію.
Вчинено у Валлетті шістнадцятого дня січня місяця 1992 року англійською та французькою мовами, причому обидва тексти є рівно автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архівах Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає завірені копії цієї (переглянутої) Конвенції кожній державі-членуРади Європи, іншим державам-учасницям Європейської культурноїконвенції та всім державам, що не є членами Ради, або Європейському економічному співтовариству, яким було запропоновано приєднатися до цієї (переглянутої) Конвенції.

Приложенные файлы

  • docx 11145913
    Размер файла: 477 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий