Тисунова, Бондарчук






Вступ

Сучасне економічне становище України зумовлює необхідність підготовки висококваліфікованих юристів з міцними знаннями законодавства з питань економіки. У рамках такого законодавства загальним положенням про організацію господарської діяльності належить чільне місце, оскільки при їх вивченні закладається розуміння значущості спеціального правового реґулювання сфери господарювання всіх суб’єктів незалежно від форм власності, відомчої підпорядкованості, місцезнаходження.
Особлива увага звертається на те, що розвиток господарської діяльності безпосередньо пов’язаний з появою нових суб’єктів господарювання, що в умовах конкуренції виконують визначені функції (товарні біржі, аудиторські фірми, інвестиційні компанії та ін.). Важливим фактором у здійсненні господарської діяльності в різних сферах економіки є процес інтеґрації у світову економічну систему. Така трансформація вимагає забезпечення належного рівня правового реґулювання різних видів господарської діяльності, постійного вдосконалювання практики застосування норм права в усіх сферах економіки.
У процесі здійснення господарської діяльності виникає багато проблем, пов’язаних перш за все з правовим забезпеченням господарської діяльності. Кризові явища в економіці, криміногенні процеси у сфері господарських відносин, що невпинно зростають, є результатом прорахунків в організаційному та правовому забезпеченні економічних перетворень. Подолати кризові явища можливо насамперед шляхом удосконалення правового забезпечення процесу організації господарської діяльності. Тому господарське право займає одне з провідних місць у підготовці фахівців завтрашнього дня.
Перше завдання посібника "Господарське право" – дати цілісне уявлення про правове реґулювання господарських відносин.
Друге завдання – розкрити зміни законодавчих актів, які реґулюють відносини між суб’єктами господарської діяльності та порядок їх застосування.
Третє завдання – сформувати здатність до організації правової роботи та юридичного обслуговування суб’єктів господарювання.
Четверте – виробити практичні навички вирішення конкретних суперечностей, які виникають між суб’єктами господарювання в процесі виконання ними безпосередніх функцій та між державними та іншими органами.
Лекційний і практичний матеріал подається в навчальному посібнику з урахуванням специфіки діяльності правоохоронних органів. Тому всі отримані фундаментальні знання перетворюються в професійні функції їх працівників.
Лекційний курс передбачає: ознайомлення курсантів, студентів і слухачів з основними законодавчими та нормативними актами, які реґулюють господарську діяльність; визначення проблем і виявлення чинників дестабілізації розвитку господарської діяльності; класифікацію видів і методів економічних правопорушень у господарській діяльності; розгляд правових форм захисту від незаконних дій у господарській діяльності; визначення місця та ролі дисципліни в професійній підготовці майбутніх працівників правоохоронних органів.
Протягом семінарських і практичних занять передбачено закріплення навчального матеріалу шляхом ознайомлення з нормативно-правовими актами, які реґулюють господарську діяльність і правові взаємовідносини учасників господарської діяльності, вирішення завдань, проблемних ситуацій і завдань для самостійної роботи та контролю знань.
Матеріал подається на основі чинного господарського та процесуального законодавства України.
Навчальний посібник складено згідно з нормативними документами Міністерства освіти України, методичними рекомендаціями Науково-методичного центру, Національної академії внутрішніх справ України, з урахуванням передового досвіду вивчення цієї дисципліни як у навчальних закладах системи МВС, так і в цивільних ВНЗ міста Києва, Львова, Харкова, Донецька, Одеси та ін.
У пропонованому навчальному посібнику стисло викладено зміст курсу "Господарське право", яке вивчається у вищих навчальних закладах системи МВС.
Навчальна програма, яку покладено в основу посібника, не дозволяє повною мірою розкрити всі проблеми правового реґулювання господарської діяльності, оскільки система її реґулювання складна й досить широка. Вона включає множинність підсистем, складних юридичних конструкцій. Тому всебічне розкриття її в одній книзі не є можливим.
Вивчаючи господарське право, слід користуватися як цим посібником, так і законодавчими актами та іншими матеріалами, що дозволять ширше зрозуміти нормативно-правові положення, покладені в основу цього правового предмета.
Робота з навчальним посібником полегшить засвоєння норм законодавства про господарську діяльність. Набуті знання та навички дозволять розібратися у функціонуванні багатоманітних організаційно-правових форм господарювання, належному порядку укладання, зміни та припинення господарських договорів, застосуванні адекватних форм і методів щодо захисту власних прав та інтересів суб’єктів господарювання, у тому числі в господарському суді.
Розв’язанню поставлених завдань сприяє структура навчального посібника, яка об’єднує 18 тем з основних проблем господарської діяльності, де за кожною темою курсу є тези лекції, плани семінарських занять, індивідуальної та самостійної роботи, питання для обговорення та для самоконтролю знань, рекомендована література. Такий розподіл відповідає логіці курсу, що вивчається, та сприяє глибшому засвоєнню знань курсантами, студентами та слухачами. На вивчення курсу відводиться 144 години.
Навчальний посібник ураховує структурне реформування вищої освіти України, у тому числі юридичної, з огляду на Болонську конвенцію. Він побудований за вимогами кредитно-модульної системи організації навчального процесу, рекомендованої Європейською Кредитно-Трансферною Системою (ECTS).
Контроль за навчальною роботою студентів, курсантів і слухачів здійснюється на базі оцінювання знань і вмінь за єдиною європейською шестибальною системою. Підсумковою формою контролю є іспит. З цією метою навчальний посібник доповнено питаннями для підготовки до іспиту.
Розрахований на курсантів, студентів і слухачів вищих навчальних закладів юридичного профілю, а також може бути корисним юрисконсультам, підприємцям, викладачам та особам, які цікавляться питаннями реґулювання господарської діяльності.





Змістовий модуль І
Основні принципи господарювання


Тези лекції № 1
Господарське право
та господарська діяльність


План

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Поняття й ознаки господарської діяльності.
Види господарської діяльності.
Поняття, ознаки та види господарських правовідносин.


[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

Господарське право – це сукупність правових норм, які реґулюють суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництвом та реалізацією продукції, виконання робіт i надання послуг з метою отримання прибутків чи без такої мети.
Господарське право як наука реґулює господарські відносини, що складаються у сфері економіки в процесі господарської діяльності підприємств, організацій і установ.
Предмет реґулювання господарського права – господарські правовідносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Господарське право як навчальна дисципліна має тісний зв’язок з іншими навчальними дисциплінами, що вивчаються у вищих навчальних закладах, однак як самостійна галузь права воно знайшло відтворення в Господарському кодексі України та багатьох нормативних і законодавчих актах, що видаються Верховною Радою, а також в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів, наказах міністерств і відомств.
Методи господарського права являють собою сукупність способів реґулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб’єктів господарських правовідносин.
До них належать такі.
Ключовий метод господарського права – метод підпорядкування суб’єктів господарювання суспільному господарському порядку, тобто встановленому в суспільстві укладу матеріального виробництва, що ґрунтується на положеннях Конституції, нормах права, моральних принципах, ділових правилах і звичаях, схвалених законодавчою владою в стратегічних економічних рішеннях, які забезпечують гармонізацію приватних і публічних інтересів та створюють партнерські, доброзичливі взаємовідносини у господарюванні.
Метод автономних рішень – метод господарського права, що ґрунтується на можливості суб’єктів господарювання мати право за власною ініціативою приймати рішення, які не суперечать законодавству України.
Метод владних приписів – метод господарського права, що ґрунтується на виконанні вимог закону при моделюванні поведінки суб’єктів господарської діяльності, їх взаємовідносин між собою та державою.
Метод рекомендацій – метод господарського права, що ґрунтується на реґулюванні поведінки суб’єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин.


2. Поняття й ознаки
господарської діяльності

Господарська діяльність – це діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. 3 п. 1 ГК України).
Основні ознаки господарської діяльності. Господарська діяльність здійснюється:
- у сфері матеріального виробництва;
- на основі прийняття самостійних рішень;
- на праві власності та інших майнових прав;
- у сфері, що організує виробництво.
Додаткові ознаки господарської діяльності:
- творчий та інноваційний характер, який виявляється в пошуку нових можливостей, орієнтації на нововведення;
- ризиковий характер, тобто на суб’єкта господарювання перекладається тягар передбачення несприятливих наслідків (збитків) і вжиття заходів щодо їх зменшення або усунення;
- самостійна юридична відповідальність (відповідальність суб’єкта господарювання (майнова, фінансова, економічна і т. ін.));
- соціально відповідальний характер – суб’єкти господарювання відповідальні перед суспільством, мають зобов’язання здійснювати таку тактику, приймати такі рішення й діяти таким чином, щоб це було бажано з точки зору цілей і цінностей суспільства, (підвищення ефективності діяльності суб’єктів господарювання; якнайповніша відповідальність перед заінтересованими особами (акціонерами, робітниками) і розвиток корпоративної демократії; зростаюча відповідальність суб’єктів господарювання за добробут усього суспільства; активна участь суб’єктів господарювання у захисті навколишнього середовища).
Вимоги до господарської діяльності:
( якість продукції, робіт і послуг, їх безпека для життя та здоров’я людей, тварин тощо;
( екологічна безпека виробництва;
( добросовісна поведінка у сфері економічної конкуренції;
( цивілізоване використання найманої праці.
Принципи господарювання (ст. 6 ГК України):
1) забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб’єктів господарювання;
2) свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом;
3) вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;
4) обмеження державного реґулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства та держави;
5) захист національного товаровиробника;
6) заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.


3. Види господарської діяльності

1. За метою здійснення господарська діяльність поділяється на такі види:
а) комерційна (підприємницька) – якщо її суб’єкт (підприємець) діє з метою отримання прибутку;
б) некомерційна – проводиться для досягнення певних економічних і соціальних результатів, проте мета отримання прибутку при цьому відсутня.
2. За предметом господарської діяльності:
а) виробнича;
б) торговельна;
в) банківська;
г) страхова;
д) інноваційна;
е) концесійна;
ж) загальне інвестування й ін.
3. Залежно від ринку (внутрішній або зовнішній), національної належності суб’єктів господарювання:
а) господарська діяльність за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів);
б) зовнішньоекономічна діяльність (за участю резидентів і нерезидентів), у тому числі іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора).
Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України).
Некомерційне господарювання – це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ст. 52 ГК України).
Відмінності підприємницької діяльності від некомерційної діяльності:
наявність мети отримання прибутку;
ініціативність, яка забезпечує пошук і впровадження нових технологій, нових господарських зв’язків, оптимізацію власної діяльності;
високий ступінь ризику;
власна відповідальність підприємця перед кредиторами, державою;
самостійність здійснення підприємницької діяльності.
Ознаки некомерційної діяльності:
самостійність її здійснення;
відсутність такої мети, як отримання прибутку;
фінансування (за рахунок бюджету) або із власних джерел доходів.
Некомерційна господарська діяльність здійснюються суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки в тих галузях (видах діяльності), де відповідно до ст. 52 ГК України забороняється підприємництво.
Некомерційними господарськими організаціями (неприбутковими установами й організаціями) є:
1. Благодійні фонди та благодійні організації, створені в порядку, визначеному законом для здійснення благодійної діяльності, у тому числі громадські організації, створені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчі спілки та політичні партії, громадські організації інвалідів та їх місцеві осередки, створені згідно з Законом України "Про об’єднання громадян" № 2460-XII від 16.06.1992 р., науково-дослідні установи та вищі навчальні заклади ІІІ – ІV рівнів акредитації, внесені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, заповідники, музеї-заповідники.
2. Пенсійні фонди, кредитні спілки, створені у порядку, визначеному законом.
3. Спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб, створені для представлення інтересів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків таких засновників і не проводять основної діяльності, за винятком отримання пасивних доходів.
4. Релігійні організації, зареєстровані в порядку, передбаченому законом.
5. Житлово-будівельні кооперативи, об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, створені в порядку, визначеному законом.
6. Професійні спілки, їх об’єднання та організації профспілок, утворені в порядку, визначеному законом.
7. Інші юридичні особи, діяльність яких не передбачає одержання прибутку згідно з нормами відповідних законів.


4. Поняття, ознаки й види
господарських правовідносин

Господарські правовідносини – це відносини між суб’єктами господарювання й органами влади, які утворюються в процесі організації та здійснення господарської діяльності.
Характерні риси господарських правовідносин:
- найбільш повно відображають структуру суспільного виробництва;
- спрямовані на задоволення як приватних, так і суспільних інтересів;
- ґрунтуються на господарсько-правових нормах;
- мають складний, багатоплановий і тривалий характер;
- мають специфічний суб’єктний склад, специфічні об’єкти (засоби реалізації господарського інтересу), специфічний зміст (немає різкого протиставлення прав та обов’язків, суб’єкти господарювання окрім взаємних прав та обов’язків, мають обов’язки перед державою (суспільством) у цілому).
Класифікація господарських правовідносин:
1. За метою:
- нормотворчі – ураховується специфіка певних видів господарських правовідносин у процесі правового реґулювання господарської діяльності;
- навчальні – вивчаються характерні ознаки господарських відносин і пов’язаних з цим особливостей їх правового реґулювання;
- наукові – досліджуються певні види господарських правовідносин, визначаються оптимальні шляхи їх правової реґуляції та надаються відповідні рекомендації законодавцеві та практичним працівникам.
2. За характером правовідносин (п. 4 ст. 3 ГК України):
- господарсько-виробничі відносини – майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Зазвичай набувають форми господарських зобов’язань. Зміст господарських зобов’язань визначається угодою її учасників та актами, на основі яких вони укладаються;
- організаційно-господарські відносини – відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Підставами їх виникнення є акти державних органів, договори між центральними органами державної влади, органами місцевого самоврядування та підприємствами, договори про утворення об’єднань, статутні документи складних виробничо-господарських структур;
- внутрішньогосподарські відносини – відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання (цехами, виробництвами тощо), і відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами. Права та обов’язки учасників внутрішньогосподарських відносин визначаються локальними нормативними актами суб’єктів господарювання.
3. За галузями економіки та сферами управління:
- у промисловості;
- в агропромисловому комплексі;
- у галузі транспорту;
- у сфері приватизації державного та комунального майна;
- у сфері економічної конкуренції та антимонопольної політики.
Учасники господарських правовідносин (ст. 2 ГК України):
- суб’єкти господарювання;
- споживачі;
- органи державної влади, наділені господарською компетенцією;
- органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;
- громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.


Тези лекції № 2
Джерела (форми) господарського права


План

Поняття, ознаки та структура господарської правової норми.
Поняття, ознаки та принципи господарського законодавства.
Система господарського законодавства
Джерела господарського права.


1. Поняття, ознаки та структура
господарської правової норми

Норма господарського права – юридично обов’язкове правило поведінки у сфері господарських правовідносин, яке має загальний характер, установлюється або санкціонується державою з метою вреґулювання господарських відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.
Ознаки норми господарського права:
- реґулює групу кількісно невизначених суспільних відносин у сфері господарського права;
- адресована до неперсоніфікованих суб’єктів;
- діє в часі безперервно;
- її чинність припиняється та скасовується за спеціальною процедурою;
- має імперативний характер;
- характеризується презумпцією винності суб’єкта господарських відносин.
Застосування господарських норм – це організаційно-правова діяльність компетентних державних органів, уповноважених на це громадських об’єднань або їх службових осіб, яка полягає в установленні піднормативних формально-обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними господарських норм.
Основні риси правозастосовчої діяльності в господарському праві:
- вона виступає необхідною організаційною передумовою реалізації господарських норм, унаслідок чого її соціальним призначенням є організація господарських відносин;
- являє собою діяльність тільки державних органів і уповноважених на це державою органів громадських об’єднань, оскільки має державно-владний характер;
- набуває юридично значущого характеру насамперед тому, що відносини, які виникають у результаті господарської діяльності, змінюються або припиняються, мають вигляд взаємних юридичних прав і обов’язків господарських суб’єктів;
- установлюється шляхом винесення індивідуальних формально-обов’язкових рішень щодо персоніфікованих суб’єктів господарювання;
- реґламентується спеціальними (процедурно-процесуальними) нормами й складається з певних послідовних стадій;
- підпорядковується певним загальним вимогам, які забезпечують її правомірність, справедливість та ефективність;
- має інтелектуально-юридичні результати правозастосування, тобто відповідні (владні) рішення, що фіксуються, проявляються зовні у певній установленій законодавством формі – в актах застосування господарського права.
Стадії застосування господарсько-правових норм:
1. Установлення юридично значущих фактів і пошук господарсько-правової норми, яку належить застосувати до них.
2. Перевірка достовірності та правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми.
3. З’ясування змісту (тлумачення) господарсько-правової норми.
4. Прийняття рішення в справі.
5. Оформлення рішення в акті застосування правової норми.
Види господарсько-правових норм:
1) норми з традиційною структурою:
гіпотеза – умови, за яких діють норми права;
диспозиція – формулювання самої норми права;
санкція – міра відповідальності за невиконання.
2) норми з неповною структурою:
норми-заборони (наприклад заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади й органам місцевого самоврядування, а також посадовцям цих органів);
норми-принципи (загальні принципи господарювання; принцип свободи підприємницької діяльності; принципи зовнішньоекономічної діяльності; принципи відповідальності);
 норми-визначення (більшість прийнятих упродовж останніх шести років законів мають спеціальну статтю "Визначення термінів", в якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі);
компетентні норми (наприклад про компетенцію Антимонопольного комітету, Національного банку України, інститутів загального інвестування, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку);
техніко-економічні норми (визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри й початкові величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови тощо);
норми-рекомендації (не будучи юридично обов’язковими для суб’єктів господарювання, орієнтують їх на бажану для суспільства (держави) поведінку у сфері господарювання): орієнтовні статути, засновницькі договори та ін.
На практиці при вживанні норм господарського права дотримуються таких принципів:
1) принцип співпідлеглості – верховенство законодавчих актів над підзаконними актами;
2) принцип співвідношення актів – пріоритет більш пізніх актів перед раніше виданими актами, спеціальних правових норм перед загальними. Тобто коли дві норми торкаються одного й того ж самого аспекту, то діє та, яку було прийнято пізніше;
3) закон не має зворотної сили, тобто не поширює свою дію на відносини, що виникли до його ухвалення.
Винятки:
- якщо в законі мовиться про його зворотну силу;
- якщо існує закон, що скасовує або знижує покарання.
Норми права починають діяти з моменту набрання законної сили, що може бути вказано в самому нормативному акті:
- шляхом зазначення точної дати;
- з моменту офіційної публікації.
Норми права припиняють свою дію:
- з моменту офіційного скасування;
- із закінченням терміну дії;
- коли фактично заміняються іншою нормою.

2. Поняття, ознаки та принципи
господарського законодавства

Господарське законодавство – це сукупність нормативно-правових актів, які реґулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва такою діяльністю.
Ознаки господарського законодавства:
- значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів, що зумовлено об’єктивними (динамізм і складність господарського життя, а отже, правового реґулювання) та суб’єктивними (недостатня увага держави до впорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен із яких потребує спеціального правового реґулювання) причинами;
- перевага комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового реґулювання – підприємництва (страхування (Закон України "Про страхування"), інвестування (Закон України "Про кооперацію", господарських товариств (Закон України "Про господарські товариства"));
- наявність значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії – відомчих, локальних і т. ін.
- наявність дореформених нормативних актів і нормативних актів, що відповідають концепції переходу України до ринкової економіки й відповідно, забезпечують розвиток ринкових відносин та їх соціальну орієнтацію.
Тимчасовими рисами, які відображають перехідний характер господарського законодавства України, є:
1) наявність у господарському законодавстві України нормативних актів уже неіснуючої держави – СРСР (Положення про поставки продукції науково-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР № 888 від 25.07.1988 р. та ін.);
2) наявність у господарському законодавстві дореформених нормативних актів (вищезазначених положень про поставки й ін.) і нормативних актів, які відповідають Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки (Закони України "Про режим іноземного інвестування" від 10.07.2003 р., "Про кооперацію" від 10.07.2003 р. та ін.);
3) стрімкість ухвалення законодавчих актів (зміни у сфері господарювання, лобіювання політичними силами ухвалення окремих законів).
Недоліки господарського законодавства:
1) наявність застарілих положень, прогалин;
2) колізійні норми;
3) надмірна кількість нормативно-правових актів.
Принципи господарського законодавства:
1) пріоритет норм міжнародного прав над загальними нормами господарського права: якщо міжнародним договором або міжнародною угодою встановлено інші правила, ніж ті, що містить господарське законодавство України, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди;
2) надання нормам міжнародних (економічних) договорів статусу національного законодавства України, тобто укладені й належно ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України та застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства;
3) поєднання господарського законодавства України з комерційним правом інших країн: якщо у сторін зовнішньоекономічних договорів є право вибирати право країни, яким визначаються права та обов’язки сторін, і якщо відсутня згода сторін щодо застосування права, діє право країни місцезнаходження сторони – виконавця договору (принцип місця).

3. Система господарського законодавства

Система господарського законодавства – це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв’язків і властивостей.
Систематизація господарського законодавства:
1. За юридичною силою:
положення Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42) і приватну власність (ст. 41), щодо основних основ державного реґулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92 та ін.);
закони України, що реґулюють господарські відносини, провідне місце серед яких займають кодифіковані акти: Господарський кодекс України, положення Цивільного кодексу; Закони України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р.; "Про інститути загального інвестування (пайові і корпоративні інвестиційні фонди)" від 15.03.2001 р.; "Про кооперацію" від 10.07.2003 р.;
декрети Кабінету Міністрів України;
постанови Верховної Ради України;
постанови Кабінету Міністрів та укази Президента України;
нормативні акти інших центральних органів виконавчої влади (наприклад, накази Міністерства аграрної політики України від 07.11.2006 р. № 651 "Про постійно діючий тендерний комітет" і Міністерства органів України від 28.04.2006 р. № 415 "Прозатвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 31 "фінансові витрати");
реґіональні нормативні акти, які приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делеґованих державою повноважень і встановленого порядку;
локальні нормативні акти, які укладаються безпосередньо суб’єктами господарювання.
2. За предметними критеріями розрізняють:
компетентні нормативні акти, тобто нормативно-правові акти різної юридичної сили, які визначають правове становище суб’єктів господарського права (розділ II "Суб’єкти господарювання" Господарського кодексу України; Закон України "Про господарські товариства");
договірне право як інститут господарського законодавства, який реґулює зобов’язальні відносини у сфері господарювання. До цього інституту належать норми Господарського кодексу України (розділ 20 "Господарські договори", розділи 30 – 36); Цивільного кодексу (розділи 52 – 54, 56, 58, 60 – 77), Закони "Про інвестиційну діяльність", "Про поставки для державних потреб", "Про інноваційну діяльність".
До окремих інститутів господарського законодавства входять нормативні акти, які реґулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів і т. ін.
Таким чином систематизація в господарському праві – це діяльність законодавця та інших суб’єктів з об’єднання господарсько-правових норм у єдину, внутрішньо узгоджену систему.
Види систематизації:
1) кодифікація – вид систематизації законодавства, який упорядковує об’єднання правових норм на основі єдності предмета реґулювання в новий нормативно-правовий акт (кодекс);
2) облік господарського законодавства – вид систематизації в господарському праві, який сприяє об’єктивному аналізу стану чинного законодавства правотворчими органами, їх своєчасному реаґуванню на необхідність усунення неузгодженості, прогалин і проведенню з цією метою офіційної систематизації законодавства:
2.1) журнальний облік – опис реквізитів, джерел господарського права у спеціальних журналах за датою прийняття, юридичною силою актів, на підставі алфавітно-предметної класифікації та ін. чи за предметними ознаками виходячи з тематичної структури галузі господарського права;
2.2) збереження контрольних текстів – систематичне внесення до текстів офіційних видань законів і підзаконних актів усіх змін, що відбулися в цих актах, та офіційних підстав цих змін;
2.3) автоматизований облік – формування комп’ютерної нормативної бази даних, що містить опис відповідних реквізитів актів і зміст їх офіційних видань;
2.4) картотечний облік – формування картотеки (можливий комп’ютерний варіант), що складається з карток, з описом реквізитів актів на хронологічній, алфавітній, алфавітно-предметній основі;
3) інкорпорація – вид систематизації, який зовнішньо опрацьовує та поєднує правові норми (чи нормативно-правові акти, у яких вони містяться) у єдині збірники за визначеними критеріями (ознаками): предметним, системно-предметним, хронологічним, алфавітним і та ін.:
3.1) офіційна, що ії здійснюють компетентні органи, яким для цього не потрібні спеціальні повноваження;
3.2) неофіційна, яку здійснюють різні організації та приватні особи за їхньою ініціативою;
4) консолідація – вид систематизації, який упорядковує розрізнені правові норми (чи нормативно-правові акти) за предметною ознакою в єдиний (чи збільшений) акт у визначеній логічній послідовності з "чищенням" змісту норм (відповідно до прийнятої в спеціальному порядку їх нової редакції):
4.1) офіційна, що її здійснюють компетентні органи, яким для цього не потрібні спеціальні повноваження;
4.2) неофіційна, яку її здійснюють різні організації та приватні особи за їхньою ініціативою.


4. Джерела господарського права

Джерела права (форми права) – способи виразу існування юридичних норм.
Види джерел права:
1) юридична доктрина – наукові правові ідеї, принципи, теорії, що концептуально сформовані та містяться в працях та усних промовах учених-юристів, офіційно визнані у вигляді загальнообов’язкових положень (норм) для здійснення юридичної практики;
2) нормативно-правовий акт – спеціально прийнятий компетентними органами законодавчої та виконавчої влади правотворчий документ, за посередництвом якого до системи господарського права вводяться господарсько-правові норми та який містить самі ці норми: Конституція та інші закони України, Господарський кодекс постанови Верховної Ради України, укази Президента України, локальні нормативні акти, декрети й постанови Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти, інші нормативні акти;
3) правовий звичай – правила поведінки, що історично склалися й отримали офіційне визнання та забезпечення державним примусом;
4) нормативний договір – згода двох чи декількох суб’єктів, що встановлюють права та обов’язки як загальні правила поведінки на майбутній (невизначений) час для невизначеного кола суб’єктів:
- внутрішньодержавні договори (типові договори, типові статути, "формуляри", установчі договори про здійснення господарських товариств, статути господарських товариств і та ін.);
- міждержавні (міжнародні) нормативні договори (угоди, конвенції, пакти та ін.)
5). юридичний прецедент – рішення в конкретній справі суду чи адміністративного органу, яке відтворило норму для вирішення майбутніх аналогічних справ.

Тези лекції № 3
Державне реґулювання
господарської діяльності


План

Правові форми державного реґулювання економіки.
Методи державного управління економікою.
Податкове реґулювання господарської діяльності.
Державне управління якістю продукції, робіт і послуг.
Державний контроль і нагляд за господарською діяльністю.


1. Правові форми державного реґулювання економіки

Державне реґулювання економіки – це сукупність економічних, правових і адміністративних важелів, які забезпечують активне функціонування економіки й соціальний захист населення.
Принципи державного реґулювання:
1) мінімальне пряме втручання в економічні процеси;
2) опосередкований вплив на суб’єкти господарювання (за допомогою економічних реґуляторів і нормативів).
Функції державного реґулювання:
1) створення правової бази для прийняття економічних рішень;
2) соціально орієнтований розподіл ресурсів (шляхом організації виробництва продуктів і послуг, якими не займається приватний сектор, визначення витрат на оборону, космос, зовнішню політику, формування програми розвитку освіти, охорони здоров’я);
3) стабілізація економіки шляхом використання державою бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики з метою подолання кризових явищ (спаду виробництва, безробіття, інфляційних процесів);
4) забезпечення соціального захисту (держава ґарантує мінімальну заробітну плату, пенсії за віком, допомогу при безробітті, різні види допомоги незаможним і здійснює індексацію фіксованих доходів у зв’язку зі зростанням цін);
5) моніторинг і реґулювання процесів охорони й відтворення навколишнього природного середовища.
Основні напрями економічної політики держави (ст. 10 ГК України): cтруктурно-галузева політика; інвестиційна політика; амортизаційна політика; політика інституційних перетворень; антимонопольно-конкурентна політика; бюджетна політика; податкова політика; грошово-кредитна політика; валютна політика; зовнішньоекономічна політика; екологічна політика; соціальна політика.
У сфері економіки держава здійснює свою діяльність у певних правових формах.
Правові форми державного реґулювання економіки – це вреґульовані правом, відмінні за конкретними цілями та способами здійснення види діяльності держави (його органів) у сфері економіки.
Види правових форм державного регулювання економіки:
1) контроль – установлення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямків і результатів діяльності суб’єктів господарського життя встановленим державою правилам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб’єктів, застосування санкцій та ін.;
2) управління – прийняття компетентними органами юридично значущих дій для суб’єктів господарювання з оперативних питань господарського життя;
3) прогнозування та планування – визначення за допомогою правових засобів основних напрямків і конкретних результатів діяльності країни, реґіонів, галузей народного господарства, окремих суб’єктів господарювання та ін.:
- директивне – обов’язкове для всіх суб’єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за сучасних умов застосовується переважно в державному секторі економіки (Державна програма економічного та соціального розвитку України; Державний бюджет України та інші державні програми);
- індикативне – має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для виконавців плану і в такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання;
4) нормативне реґулювання – установлення компетентними державними органами правил здійснення господарської діяльності: визначення правового статусу суб’єктів господарювання; визначення порядку розгляду господарських спорів; визначення правового режиму майна; визначення порядку укладання господарських договорів і виконання операцій.


2. Методи державного управління
економікою

Методи державного управління економікою – передбачені законодавством засоби впливу держави на поведінку суб’єктів господарювання з метою отримання необхідного для суспільства результату.
Розрізняють такі два основні види методів.
Адміністративні методи – це способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається через прямий наказ компетентного органу, що підлягає обов’язковому й однозначному виконанню суб’єктами господарювання: державна реєстрація суб’єктів господарювання; державна реєстрація деяких господарських договорів; ліцензування; установлення податкових ставок та ін.
Економічні методи – це способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців, що зумовлює надійність дії цих методів і становить позитивну їх якість, але характеризується деякою повільністю дій, результат настає через значний проміжок часу: установлення податкових пільг; державне кредитування суб’єктів господарювання; надання дотацій; застосування господарсько-правових санкцій за порушення законодавства та ін.
Згідно зі ст. 12 ГК України держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм економічного й соціального розвитку застосовує різноманітні способи й механізми реґулювання господарської діяльності.
Основними засобами реґулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є: державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів і лімітів; реґулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій.
Умови, обсяги, сфери й порядок застосування окремих видів засобів державного реґулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного й соціального розвитку. Установлення й анулювання пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.
Державне замовлення (ст. 13 ГК України) – засіб державного реґулювання економіки шляхом формування на договірній основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб; реалізується укладанням державного контракту, де держава ґарантує оплату продукції та надає економічні пільги виконавцям; реалізується укладанням договору закупівлі, який укладається між замовником та виконавцем – переможцем процедур закупівлі; який передбачає надання послуг, виконання робіт або набуття права власності на товар за відповідну плату.
Ліцензія (п. 3 ст. 14 ГК України) – документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання – ліцензіата на продовження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, реґулюються Законами України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р., "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" від 06.09.2005 р.
У сферах, пов’язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки), а так само з використанням інших форм розрахунків і платіжних карток на території України, обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, виражені в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання.
Торговий патент (п. 4 ст. 14 ГК України) – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж установленого строку. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлює Закон України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23.03.1996 р.
Квотування (п. 5 ст. 14 ГК України) – засіб державного регулювання у сфері експорту й імпорту, яке здійснюється відповідно до Закону України Про зовнішньоекономічну діяльність від 16.04.1991 р. та Декрету КМУ Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг) вiд 12.01.1993 р.

3. Податкове реґулювання
господарської діяльності

Податкова система країни – це сукупність податків і зборів, форм і методів їх побудови, а також відповідних державних органів, які на практиці здійснюють менеджмент цієї діяльності.
Характерні риси податкової системи:
Ясність і визначеність умов оподаткування.
Поєднання централізації та гнучкості управління системою (рівнями) оподатковування.
Прямо пропорційна залежність відрахувань у бюджет від доходів суб’єктів господарювання.
Однаковість умов оподатковування для фізичних і юридичних осіб.
Стимулюючий вплив оподатковування на рівень ефективності господарювання.
Принципи побудови системи оподатковування (п. 1 ст. 17 ГК України): доцільність; соціальна справедливість; поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб’єктів господарювання та громадян.
Податки й збори – це обов’язкові внески до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснювані платниками в порядку й на умовах, які визначаються законами України.
Ознаки податку та збору:
- вид платежу, що реґулюється актом компетентного органу державної влади;
- індивідуальна безвідплатність чи однобічний характер його встановлення, тобто односкерований рух коштів від платника до держави;
- безумовний характер – сплата податку не пов’язана з будь-якими зустрічними діями, привілеями з боку держави;
- нецільовий характер – надходження податків до фондів, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб;
- надходження податку до бюджету відповідного рівня чи цільового фонду;
- обов’язковий характер – держава в односторонньому порядку встановлює податки та, у разі їх несплати, стягує їх примусово;
- платіж у грошовій формі;
Об’єкти оподатковування: доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та ін.
Суб’єкти податкових правовідносин – будь-які особи, поведінка яких реґулюється нормами податкового права та які можуть виступати учасниками податкових правовідносин, носіями суб’єктивних прав та обов’язків.
Класифікація суб’єктів податкових правовідносин:
1) держава в особі органів державної влади, які встановлюють і реґулюють оподаткування, – ст. 141 Конституції України, ст. 1 Закону України "Про систему оподаткування" від 25.06.1991 р.;
2) податкові аґенти – особи, які зобов’язані нараховувати, утримувати податки з платників і перераховувати їх до відповідних бюджетів (бухгалтери, нотаріуси, роботодавці та ін.);
3) податкові органи – Закон України "Про Державну податкову службу в України" від 04.12.1990 р.;
4) платники податків – ст. 4 Закону України "Про систему оподаткування" від 25.06.1991 р.: юридичні особи; фізичні особи.
Функції податків:
Основні:
1) фіскальна – має на меті насичення доходної частини бюджету для задоволення суспільних потреб;
2) регулююча – скеровується як на реґулювання виробництва, так і на реґулювання споживання;
3) контрольна – реалізується в ході оподаткування при реґламентації державою фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання.
Додаткові:
1) розподільча – спрямовується на розподіл одержаних коштів;
2) стимулююча (дестимулююча) – створює орієнтири для розвитку чи руйнування виробництва, господарської діяльності.
Класифікація податків:
1. Залежно від компетенції органу, який вводить у дію обов’язковий платіж:
1.1) загальнодержавні (земельний податок, податок на прибуток підприємств, ПДВ);
1.2) місцеві (податок з реклами, комунальний податок);
2. Залежно від платника:
2.1) податки з фізичних осіб (податок на доходи з фізичних осіб, податок на промисел);
2.2) податки з юридичних осіб (податок на прибуток підприємств);
2.3) змішані (податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів, ПДВ);
3. Залежно від форми оподаткування:
3.1) прямі (податок на доходи з фізичних осіб, податок на землю, податок на прибуток підприємств);
3.2) непрямі (акцизний збір, ПДВ);
4. Залежно від періодичності стягнення:
4.1) разові (оподаткування майна, яке переходить як спадщина);
4.2) систематичні (прибуткове оподаткування);
5. Залежно від каналу зарахування:
5.1) Закріплені (податок на прибуток підприємств);
5.2) уреґульовані (податок на доходи фізичних осіб, податок на землю).
Засоби забезпечення виконання податкових обов’язків (згідно з Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р.):
1) податкова застава – це обмеження прав платників щодо розпорядження власним майном у разі:
- неподання (несвоєчасного подання) платником податкової декларації;
- несплати в строк суми податкового зобов’язання, визначеного платником самостійно;
- несплати в строк суми податкового зобов’язання, визначеного контролюючими органами;
2) пеня – плата у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу, що стягується з платників у зв’язку із несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання (ст. 16):
- нарахування пені зумовлюється тільки фактом прострочення сплати податків і зборів;
- пеня нараховується тільки після завершення встановлених строків погашення податкового зобов’язання;
- стягнення пені не тягне ніякої юридичної відповідальності;
3) адміністративний арешт активів – винятковий спосіб забезпечення можливості погашення податкового боргу:
- полягає в забороні платнику вчиняти будь-яку дію щодо своїх активів;
- накладається на активи строком до 96 годин;
4) податкова порука – зобов’язання банка-поручителя відповідати перед податковим органом за сплату податків відповідним суб’єктом (п. 8.8 ст. 8):
- діє на підставі договору податкової поруки, який реєструється в податковому органі;
- у разі невиконання платником податкових обов’язків банк-поручитель приймає на себе відповідальність у такому ж обсязі, як і платник податків.
- банк-поручитель має право зворотної вимоги до платника податків.

4. Державне управління якістю продукції, робіт і послуг

Державне управління якістю – уреґульована нормами права діяльність відповідних органів державного управління економікою або (у визначених законом випадках) громадських організацій, а також громадян, у процесі котрої безпосередньо реалізуються функції з забезпечення оптимального рівня якості продукції на всіх стадіях її виробництва та експлуатації.
Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Якість – сукупність особливостей продукції, які зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначенням.
Законодавче забезпечення якості продукції:
стаття 42 Конституції України;
Господарський кодекс України (ст. 15);
Закон України "Про захист прав споживачів" від 12.05.1991 р.;
Закон України "Про стандартизацію" від 17.05.2001 р.;
Закон України "Про метрологію та метрологічну діяльність" від 11.02.1998 р.;
Закон України "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції" від 14.01.2000 р.;
Закон України "Про якість та безпеку харчових продуктів продовольчої сировини" від 23.02.1997 р.;
Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію й сертифікацію" від 10.05.1993 р.;
Декрет Кабінету Мiнiстрiв України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм i правил та відповідальність за їх порушення" від 08.04.1993 р.;
Постанова Кабінету Мiнiстрiв України "Про вдосконалення контролю якості і безпеки харчових продуктів" від 09.11.1996 р.;
Постанова Верховної Ради України "Про затвердження положень щодо захисту прав споживачів" від 25.01.1995 р.;
Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю від 25.04.1966 р. № П-7;
Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю від 15.06.1965 р. № П-6.
Центральне місце в державному реґулюванні якості продукції займають акти про стандартизацію, сертифікацію та метрологію.
Завдання державного управління якістю:
1) стандартизація – реалізація єдиної технічної політики у сфері стандартизації, сертифікації та метрології; захист інтересів споживачів та держави з питань безпеки продукції; взаємозамінність і сполученість продукції, її уніфікація; забезпечення економії всіх видів ресурсів, покращення техніко-економічних показників виробництва; безпека господарських об’єктів з урахуванням ризику виникнення надзвичайних подій;
2) сертифікація – попередження реалізації небезпечної продукції; сприяння споживачам у виборі продукції; створення умов для участі суб’єктів господарювання в міжнародному співробітництві, торгівлі;
3) метрологія – реалізація єдиної технічної політики у сфері метрології; захист інтересів громадян і національної економіки; забезпечення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції; економія всіх видів ресурсів; створення основ забезпечення єдності вимірів у державі.
Спеціальний органом в Україні, який установлює правила щодо управління якістю, є Державний комітет України з питань технічного реґулювання та споживчої політики.
Його структура:
- науково-дослідні заклади;
- державні підприємства, центри стандартизації, метрології та сертифікації;
- управління у справах захисту справ споживачів;
- реґіональні лабораторії з контролю за якістю продуктів.
Відповідальність у сфері відносин, що складаються процесі забезпечення якості:
1) адміністративна;
2) кримінальна;
3) згідно зі ст. 23 Закону України "Про захист прав споживачів";
4) згідно зі ст. 8 Декрету "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність".


5. Державний контроль і нагляд
за господарською діяльністю

Сфери державного контролю й нагляду (ст. 19 ГК): фінанси, кредитування, ціноутворення, монополізм і конкуренції, земельні відносини, виробництво й праця, споживання, зовнішньоекономічна діяльність. Діяльність підприємців реґулюється відповідно до Указу Президента України "Про деякі заходи для дерегулювання підприємницької діяльності" від 23.07.1998 р.
Види перевірок:
1) планова – перевірка фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарської діяльності, що передбачена в плані роботи контролюючого органу й проводиться за місцезнаходженням такого суб’єкта або за місцем розташування об’єкта власності.
Планова перевірка проводиться за письмовим рішенням керівника контролюючого органу не частіше одного разу на календарний рік.
Право на її проведення надається тільки в тому випадку, якщо суб’єктові господарювання надіслано письмове повідомлення із зазначенням дати її проведення не пізніше ніж за десять календарних днів до цього;
2) позапланова – перевірка, що не передбачена в планах роботи контролюючого органу за наявності хоча б однієї з таких обставин:
а) за результатами зустрічних перевірок виявлено факти порушень норм законодавства;
б) суб’єкт господарської діяльності не подав у встановлений строк документи обов’язкової звітності;
в) виявлено невірогідність даних, заявлених у документах обов’язкової звітності;
г) суб’єкт господарської діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства з боку посадових осіб контролюючого органу в ході проведення планової або позапланової виїзної перевірки;
ґ) у випадку виникнення необхідності в перевірці відомостей, отриманих від імені особи, що мала правові відносини із суб’єктом господарської діяльності, якщо суб’єкт господарської діяльності не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов’язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня одержання запиту;
д) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства.
Контролюючі органи, які мають право проводити планові й позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарської діяльності:
а) органи державної податкової служби – стосовно сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів, неподаткових платежів;
б) митні органи – стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону;
в) органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції – стосовно бюджетних позик, позик і кредитів, ґарантованих коштами бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асиґнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.
Здійснювати планові та позапланові виїзні перевірки за зазначеними питаннями іншим державним органам забороняється.


Тези лекції № 4
Правове реґулювання економічної конкуренції та монополістичної діяльності


План

1. Поняття економічної конкуренції та монополістичної діяльності.
2. Правові основи державного реґулювання економічної конкуренції.
3. Види порушень антимонопольного законодавства та економічної конкуренції.
4. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренції.


1. Поняття економічної конкуренції
та монополістичної діяльності

Економічна конкуренція – змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, унаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку (ст. 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р.).
Ознаки економічної конкуренції:
1. Конкуренція є різновидом соціального реґулятора, що визначає поведінку різноманітних суб’єктів. Тобто конкуренція формує економічні та суспільні пропорції, впливає на поведінку людей. Право як один з елементів системи соціального реґулювання взаємодіє з конкуренцією, реґулює її, але не може замінити саму конкуренцію.
2. Юридичною основою для конкуренції є свобода економічної діяльності (відповідно до ст. 13, 42 Конституції України всі суб’єкти права рівні перед законом, кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій діяльності).
3. Конкуренція забезпечує реалізацію прав споживачів. Відсутність конкуренції призводить до суттєвого обмеження цих прав, саме тому в Господарському кодексі України споживач є учасником господарських відносин.
4. У зв’язку з уреґулюванням суспільних відносин, що складаються між учасниками господарських відносин у процесі здійснення господарської діяльності, правовими нормами, вони (відносини) набувають юридичної форми правовідносин зі своїми суб’єктами, змістом, об’єктами. Правовідносини, що виникають у зв’язку з конкуренцією, є комплексними. З одного боку, вони складаються між суб’єктами господарювання внаслідок здійснення ними господарської діяльності. З іншого боку, антимонопольні органи держави забезпечують підтримку та розвиток конкуренції, здійснюють контроль за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, тобто виникають правовідносини за вертикаллю.
Учасники економічної конкуренції:
виробники продукції, товарів, робіт і послуг;
споживачі;
особи, які реґулюють відносини у сфері конкуренції;
а) особи, які підтримують конкурентне середовище, попереджають неґативні прояви конкуренції та монополізму й не допускають їх, застосовують до порушників санкції;
б) особи, які, маючи ринкову владу, диктують іншим учасникам ринку та споживачам свої умови доступу на ринок.
Функції конкуренції:
реґулююча – установлення таких правил господарювання, які забезпечують виробництво необхідних для суспільства товарів, робіт і послуг;
стимулююча – мотивація учасників конкуренції вдосконалювати якість, ціни, кількість, асортименти товарів з метою збереження або збільшення своєї частки на ринку;
контрольна – здійснення контролю учасників конкуренції за ефективністю діяльності своїх конкурентів.
Види конкуренції:
1) добросовісна конкуренція, яка стимулює ефективну діяльності, жадає від суб’єктів подальшого вдосконалювання виробництва товарів щодо якості, асортименту, цін, щоб не втратити своїх споживачів; сприяє підвищенню рівня життя та проґресу в економіці;
2) недобросовісна конкуренція, яка заважає інтересам споживачів; приводить до погіршення якості продукції, зменшення асортименту; дозволяє отримати незароблений прибуток; приводить до монополізму.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" недобросовісною конкуренцією є будь-як дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншими чесним звичаям в підприємницькій діяльності. Це поняття визначається також у п. 1. ст. 32 ГК України.
Монополістичними вважаються дії або бездіяльність суб’єкта господарювання або органів влади, спрямовані на обмеження, недопущення або призупинення конкуренції.
Відповідно до Закону України "Про захист економічної конкуренції" монополістом вважається суб’єкт, що має ринкову владу, завдяки тому що:
на ринку немає жодного конкурента;
він не відчуває значної конкуренції внаслідок обмеження доступу інших суб’єктів до ринків збуту.
Монопольним визнається домінуюче становище суб’єкта господарювання, що дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами обмежувати конкуренцію на ринку визначеного товару (робіт, послуг) (ст. 27 ГК).
Монопольним вважається стан, коли частка одного товару на ринку становить більше 35%.
Монополістом може бути названий кожнен із декількох суб’єктів господарювання:
- двох і більше – якщо стосовно одного виду товару між ними немає конкуренції й крім них на ринку немає жодного конкурента;
- не більше трьох суб’єктів, яким на одному ринку належить найбільша частка, а сукупна їхня частка на ринку перевищує 50%;
- не більше п’яти суб’єктів, яким на одному ринку належить найбільша частка, а сукупна їхня частина на ринку перевищує 70%.
Види монополій:
1) які виникають унаслідок реґулюючого впливу держави шляхом визнання певних сфер підприємництва монополіями з метою захисту інтересів держави та суспільства, у тому числі через об’єктивнні економічні причини:
1.1) державні монополії (створюються відповідно до законодавства певної держави, яке визначає товарні межі монопольного ринку, поняття суб’єкта монополії, форми контролю та реґулювання його діяльності, а також компетенцію контролюючого органу);
1.2) природні монополії (стан товарного ринку, коли задоволення попиту на ньому більш ефективне за відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва товарів (робіт, послуг) та інших установлених законом причин);
2) які виникають унаслідок самостійних дій суб’єктів підприємницької діяльності шляхом:
2.1) концентрації капіталу в одного або декількох суб’єктів господарювання (реорганізації, отримання акцій, часток і т. ін.);
2.2) використання більш ефективних форм організації та здійснення господарської діяльності;
2.3) використання інших методів здійснення господарської діяльності на основі конкуренції;
3) які виникають унаслідок отримання виключних прав на результати інтелектуальної діяльності (право на винахід, корисну модель) та на засоби індивідуалізації суб’єктів господарювання (право на товарні знаки).


2. Правові основи державного реґулювання
економічної конкуренції

Під реґулюванням конкуренції та монополістичної діяльності розуміють процес обмеження монопольної діяльності, що передбачає безпосереднє державне реґулювання на конкретних монополізованих ринках, або діяльності конкретних монопольних утворень шляхом централізованого встановлення кількісних і якісних показників.
До засобів антимонопольного реґулювання варто віднести:
- установлення максимального рівня цін і тарифів, граничних нормативів рентабельності;
- декларування зміни цін;
- установлення стандартів і показників якості для товарів та послуг;
- реґулювання обсягу ринку виробництва;
- установлення державних замовлень і контрактів;
- поділ ринків;
- тарифне реґулювання імпорту й експорту товарів.
Державне реґулювання економічної конкуренції здійснюється на основі антимонопольного-конкурентного законодавства, яке складають:
Конституція України (ст. 42);
Господарський кодекс України;
Закон України "Про захист прав споживачів" вiд 15.12.1993 р.
Закон України "Про Антимонопольний комітет України" вiд 26.11.1993 р.;
Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" вiд 07.06.1996 р.;
Закон України "Про рекламу" від 03.07.1996 р.;
Закон України "Про природні монополії" вiд 20.04.2000 р.
Закон України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р.;
Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку: Розпорядження Антимонопольного комітету України № 49-р від 05.05.2002 р. та ін.
Мета державного реґулювання:
- задоволення потреб населення шляхом захисту прав споживачів як економічно слабкої сторони у відносинах з товаровиробниками;
- забезпечення волі конкуренції;
- підтримка підприємництва, що забезпечує появу нових суб’єктів, товарів;
- захист національних товаровиробників.
Системи захисту конкуренції:
- нормативне реґулювання;
- контроль за станом ринку й дотриманням її учасниками правил.
Державну політику у сфері конкуренції проводить спеціальний орган – Антимонопольний комітет.
Функції Антимонопольного комітету:
1) реґулююча – прийняття на підставі законів і в межах своїх повноважень нормативних актів з питань конкуренції;
2) контрольна – забезпечення контролю за станом товарних ринків і дотримання його учасниками встановлених державою правил;
3) розвідувально-юридична – виявлення порушень, установлення їхнього складу, осіб порушення й застосування до них санкцій.
Система антимонопольних органів:
Антимонопольний комітет України ( далі – АМК) включає:
- главу АМК, що призначається на 7 років Президентом України за згодою ВРУ;
- 10 державних уповноважених, із числа яких призначаються два перші заступники й три заступники глави АМК;
- структурні підрозділи апарату, які забезпечують організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову роботу;
- територіальні відділення в адміністративно-територіальних одиницях;
- адміністративні колеґії.
Антимонопольний комітет виконує такі завдання:
контролює дотримання антимонопольного законодавства в процесі економічної концентрації;
розробляє й організує застосування превентивних способів попередження порушення антимонопольного законодавства;
розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства й ухвалює рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;
звертається до суду з позовами у зв’язку з порушенням антимонопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення закону;
сприяє розвитку добросовісної конкуренції;
дає рекомендації органам державної влади, суб’єктам господарювання щодо використання методів, спрямовані на:
обмеження монополізму й розвиток конкуренції;
попередження порушень антимонопольного законодавства шляхом усунення причин їх здійснення й умов, які цьому сприяють;
призупинення дій (бездіяльності), які містять ознаки порушень антимонопольного законодавства;
усунення наслідків цих порушень;
7) дає пояснення й висновки рекомендаційного характеру про відповідність дій суб’єктів господарювання положенням законів із метою попередження порушень;
8) розробляє проекти законів із питань конкуренції;
9) бере участь у складанні міждержавних угод;
10) узагальнює практику використання антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції з її вдосконалювання;
11) затверджує кошторис доходів і витрат АМК і його відділень;
12) інформує населення про свою діяльність.
Антимонопольний комітет має право:
1) визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб’єктів у ньому;
2) видавати суб’єктам обов’язкові для виконання рішення про призупинення порушень антимонопольного законодавства й про поновлення початкового середовища функціонування, про примусовий поділ монопольних утворень;
3) видавати органам державної влади рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, які суперечать антимонопольному законодавству;
4) вносити рекомендації органам державної влади, заяви про призупинення ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності у випадку порушення ними антимонопольного законодавства;
5) накладати штрафи;
6) приймати нормативно-правові акти.
3. Види порушень
антимонопольного законодавства
та економічної конкуренції

Статтями 29 – 36 ГК України визначено такі види монопольного становища на ринку виробництва й торгівлі та зловживання ним:
1. Зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 29 ГК України).
2. Укладення неправомірних угод між суб’єктами господарювання (ст. 30 ГК України).
3. Дискримінація суб’єктів господарювання (ст. 31 ГК України).
4. Недобросовісна конкуренція (ст. 32 ГК України):
- неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання (ст. 33 ГК України);
- створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції (ст. 34 ГК України);
- досягнення неправомірних переваг у конкуренції (ст. 35 ГК України);
- неправомірно збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею (ст. 36 ГК України).
Види порушень законодавства про захист економічної конкуренції розширює Закон України "Про захист економічної конкуренції"(ст. 50):
- антиконкурентні узгоджені дії (ст. 6 Закон України "Про захист економічної конкуренції");
- антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю;
- невиконання рішення, попереднього рішення органів АМК України або їх виконання не в повному обсязі;
- концентрація суб’єктів господарювання без отримання відповідного дозволу органів АМК України, у випадку коли наявність такого дозволу необхідна;
- неподання інформації АМК України, його територіальному відділенню у встановлені органами АМК України, головою його територіального відділення або нормативно-правовими актами строки;
- здійснення учасниками узгоджених дій – суб’єктами господарювання, які можуть бути дозволені органами АМК України (ст. 10), без отримання цього дозволу;
- делеґування повноважень органів влади або органів місцевого самоврядування об’єднанням, підприємствам та іншим суб’єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;
- дії чи бездіяльність органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю (колеґіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб’єктів господарювання, органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх леґітимації;
- обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена ч. 2 ст. 18, ст. 19, 20 Закону України "Про захист економічної конкуренції";
- схилення суб’єктами господарювання, обєднаннями інших суб’єктів господарювання до скоєння порушень законодавства про захист економічної конкуренції або сприяння скоєнню таких порушень;
- створення перешкод працівникам АМК України, його територіального відділення у проведенні перевірок, оглядів, накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації або в їх вилученні;
- порушення положень, погоджених з органами АМК України, установчих документів суб’єкта господарювання, створеного в результаті конкуренції, якщо це призводить до обмеження конкуренції.
Порушувати антимонопольне законодавство та економічну конкуренцію забороняється, такі дії спричиняють відповідальність згідно з законом.


4. Відповідальність за порушення
антимонопольного законодавства
та економічної конкуренції

Види відповідальності за порушення у сфері економічної конкуренції такі:
1) господарсько-адміністративні штрафи – накладаються на суб’єктів або посадових осіб. Розмір штрафу залежить від виду діяльності (за порушення, передбачені пп. 1, 2, 4, 8 – 12, 13 – 16, 18, 19 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції");
2) примусовий поділ суб’єкта, якщо він зловживає монопольним становищем на ринку (термін виконання рішення АМК не може бути меншим за шість місяців);
3) вилучення незаконно одержаного прибутку (доходу) – стягається за рішенням суду до Державного бюджету України за зловживання монопольним становищем на ринку (ст.ст. 29 – 30 ГК України);
4) відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачені пп. 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 зазначеного закону, накладається на особу, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди;
5) вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням і копій виробів іншого суб’єкта господарювання (підприємця);
6) спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей у разі встановлення факту дискредитації суб’єкта господарювання (підприємця);
7) скасування на вимогу АМК ліцензій, дозволу на узгоджені дії у випадку порушення умов його надання, призупинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів, блокування цінних паперів, надання обов’язкових для виконання вказівок щодо призупинення порушень, поновлення попереднього стану на ринку;
8) заходи адміністративної відповідальності, що застосовуються:
- до посадових осіб та інших працівників суб’єктів господарювання, працівників органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління (за правопорушення, передбачені пп. 13 – 16 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції");
- до посадових осіб органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління (за правопорушення, передбачені пп. 4, 13 – 16 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції");
- до громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, і громадян, що не є підприємцями та вчинили в інтересах третіх осіб дії, визначені Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції" як недобросовісна конкуренція (ст. 164-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення);
9) заходи кримінальної відповідальності (ст.ст. 228, 229, 230, 231 Кримінального кодексу України).
Притягнення до відповідальності за порушення конкуренції може бути застосовано протягом п’яти років від дня вчинення порушення.
Стадії розгляду справи про порушення антимонопольного законодавства:
1) порушення справи у формі розпорядження АМК про початок розгляду справи;
2) винесення попереднього рішення в справі про використання заходів для усунення неґативних наслідків для суб’єктів;
3) розгляд справи;
4) прийняття рішення у вигляді визнання порушення антимонопольного законодавства й застосування до порушника санкцій; визнання суб’єкта монополістом; закриття справи.
Рішення АМК може бути:
- переглянуто вищими органами;
- оскаржено в суді протягом двох місяців.





Змістовий модуль ІІ
Суб'єкти господарювання


Тези лекції № 5
Суб'єкти господарської діяльності


План

1. Поняття, ознаки та види суб’єктів господарського права.
2. Громадяни як суб’єкти господарювання
3. Основи правового статусу суб’єктів господарювання.
4. Поняття, характерні риси та форми господарських товариств.
5. Об’єднання підприємств: поняття, види, особливості правового становища.
6. Промислово-фінансові групи як особливий різновид об’єднань підприємств.
7. Правове становище торгово-промислових палат.


1. Поняття, ознаки та види суб'єктів
господарського права

Суб’єкти господарювання – учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (ст. 55 ГК України).
Суб’єктами господарювання є:
1. Господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку.
2. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Ознаки, що в сукупності характеризують економічну сутність суб’єкта господарювання як правосуб’єктне утворення:
1. Організаційна єдність. Передбачає, що в господарських правовідносинах бере участь усе утворення під власною назвою, уся сукупність учасників, а не кожен із них окремо. Колективні утворення мають внутрішню структуру (поділяються на внутрішньоструктурні підрозділи, кожен з яких очолює безпосередній керівник) і спільного керівника (одноособового чи колеґіального).
2. Майнова відокремленість (наявність відокремленого майна, необхідного для здійснення господарської діяльності). Форми майнової відокремленості можуть бути різними залежно від того, на якому речовому праві (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління) здійснюється володіння, користування та розпорядження майном.
3. Леґітимність існування як суб’єкта господарювання. Ця ознака передбачає необхідність дотримання певних правил, проходження певного порядку утворення, проходження процедури державної реєстрації суб’єкта господарювання у встановленому законом порядку, офіційного визнання його існування у правовому полі України.
4. Наявність господарських прав та обов’язків. Уся сукупність господарських прав та обов’язків складає повний обсяг господарської компетенції.
5. Відповідальність за результати господарювання. Усі суб’єкти господарювання повинні здійснювати свою діяльність у межах правового господарського порядку в Україні, в атмосфері правового поля, не припускаючись правопорушень, передбачених законодавством. За порушення законодавства до суб’єкта господарювання можуть бути застосовані санкції, передбачені нормами розділу V Господарського кодексу України.
Класифікація суб’єктів господарського права:
1) за характером здійснення діяльності:
1.1) суб’єкти господарювання – безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки);
1.2) суб’єкти господарського права – здійснюють керівництво господарською діяльністю, у тому числі організацію такої діяльності (до них належать господарські міністерства і відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, господарські об’єднання, промислово-фінансові групи, власники майна підприємств, фондові біржі, Національний депозитарій України);
2) залежно від форм власності:
2.1) державні, до яких належать державні та казенні підприємства, державні господарські об’єднання, господарські міністерства й відомства;
2.2) комунальні, до яких належать комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи;
2.3) колективні – господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об’єднання;
2.4) приватні – індивідуальні підприємці, приватні підприємства;
2.5) змішані – орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи.
Принципи утворення суб’єкта господарювання за ГК України:
Суб’єкт господарювання може бути утворений:
1) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу;
2) у випадках, спеціально передбачених законодавством, за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства;
3) шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.
Утворення суб’єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольної конкурентного законодавства.
Установчі документи:
1. Види установчих документів:
а) рішення про утворення суб’єктів господарювання (приймається при створенні господарської організації унітарного типу: приватний підприємець, приватне підприємство);
б) установчий договір (укладається в разі утворення суб’єкта господарювання двома і більше особами: ТОВ, ТДВ, ПТ, КТ);
в) статут (приймається при об’єднанні капіталів: акціонерні товариства; виробничі кооперативи);
г) положення (філії, представництва).
2. Зміст установчих документів (у них зазначається найменування та місцезнаходження суб’єкта господарювання, мета й предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок ухвалення рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації).
Державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців – засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття фізичною особою статусу підприємця або позбавлення його, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців включає, зокрема:
1) перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;
2) перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;
3) внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу підприємця до Єдиного державного реєстру;
4) оформлення та видачу засновнику або уповноваженій ним особі свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.


2. Громадяни як суб'єкти господарювання

Індивідуальний підприємець – це фізична особа з повною цивільною дієздатністю, не обмежена законом у правоздатності, зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності, яка безпосередньо здійснює таку діяльність і несе відповідальність за своїми боргами всім своїм майном, що належать їй на праві власності.
Не мають права займатися підприємницькою діяльністю: військовослужбовці, посадові та службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади й управління, які здійснюють контроль за діяльністю підприємств.
Індивідуальний підприємець може здійснювати всі види діяльності, крім тих:
1) які складають монополію держави (виробництво наркотиків, зброї, вибухових речовин, супутникових систем телефонного зв’язку);
2) здійснення яких передбачено законом у певних організаційних формах: ломбардні операції, страхова діяльність; банківська діяльність (АТ, ТОВ, кооперативні банки).
Вимоги закону до індивідуальних підприємців:
- ліцензування;
- патентування;
- надання декларації про доходи, інформації про доходи;
- сплата податків;
- ведення обліку результатів діяльності;
- дотримання прав і законних інтересів споживачів;
- добросовісна конкуренція;
- забезпечення найманим працівникам умов згідно з КЗпП;
- своєчасне повідомлення реєстратору про зміну адреси, предмета діяльності;
- дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних, протипожежних вимог;
- відповідальність за своїми зобов’язаннями всім своїм майном, на яке згідно з законом може бути звернено стягнення (п. 2 ст. 128 ГК України).


3. Основи правового статусу
суб'єктів господарювання

Категорії прав і обов’язків суб’єктів господарювання:
1. Загальні права залежать від правового статусу майна суб’єктів господарювання. Право власності забезпечує суб’єкту господарювання максимальний обсяг прав, серед яких:
- право вибору видів господарської діяльності (з дотриманням вимог закону);
- право вибору контраґентів і укладення з ними господарських договорів;
- право розпорядження одержаним прибутком та іншим майном;
- право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших відокремлених підрозділів.
2. Спеціальні права необхідні суб’єктам господарювання з виключними видами діяльності (банківські операції, страхування, загальне інвестування, біржові операції), наприклад, такі, які передбачають:
- право створювати об’єднання страховиків і брати в них участь;
- право здійснювати страхування через страхових посередників.
3. Загальні обов’язки суб’єктів господарювання є численними, а саме:
одержання дозволів, ліцензій для здійснення тих видів господарської діяльності, які визначені локальними актами;
одержання в передбачених законом випадках патенту;
дотримання вимог антимонопольного – конкурентного законодавства;
бухгалтерського обліку та звітності;
сплата податків та інших обов’язкових платежів;
забезпечення безпеки виробництва (екологічної, пожежної, радіаційної, санітарно-епідеміологічної);
дотримання прав і законних інтересів інших осіб;
виконання інших вимог, передбачених законодавством.
4. Спеціальні обов’язки властиві для суб’єктів господарських правовідносин зі спеціальним (виключним) предметом діяльності (комерційні банки, страхові компанії, інститути спільного інвестування зобов’язані дотримуватися вимог відповідних законів щодо розміру та складу майна, видів діяльності (операцій), контролю за використанням активів та ін.).
Основні елементи припинення діяльності суб’єктів господарювання:
1) форми припинення;
2) підстави припинення діяльності;
3) принцип публічності ухвалення рішення про припинення діяльності – публікація реєструючим органом у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур’єр" або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням протягом 10 днів від дня припинення діяльності;
4) форми захисту інтересів кредиторів (при реорганізації – визначення правонаступників; при ліквідації – установлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів).
Форми припинення діяльності суб’єкта господарювання:
1. Шляхом ліквідації за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників.
2. У випадках, передбачених ГК України, – за рішенням суду.
3. Шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення):
3.1. У разі злиття суб’єктів господарювання всі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до суб’єкта господарювання, що утворений унаслідок злиття.
3.2. У разі приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого суб’єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов’язки приєднаних суб’єктів господарювання.
3.3. У разі поділу суб’єкта господарювання всі його майнові права та обов’язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб’єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.
3.4. У разі перетворення одного суб’єкта господарювання в інший до новоутвореного суб’єкта господарювання переходять усі майнові права та обов’язки попереднього суб’єкта господарювання.
4. Шляхом його ліквідації:
4.1. За ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників.
4.2. У зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи в разі досягнення мети, заради якої його було створено.
4.3. У разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом.
4.4. У разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.
Підстави для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи:
1. Невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, поданих для проведення державної реєстрації.
2. Невідповідність відомостей в установчих документах вимогам, установленим законом.
3. Порушення порядку створення юридичної особи, який установлено законом, зокрема:
а) наявність обмежень на заняття відповідних посад, установлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи;
б) невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі;
в) проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення;
г) наявність у Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися;
ґ) використання в найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких установлюється Кабінетом Міністрів України.
4. За наявності викладених підстав державний реєстратор зобов’язаний не пізніше трьох робочих днів від дати надходження документів для державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації. Після усунення причин, що були підставою для відмови у державній реєстрації, засновники (учасники) або уповноважена ними особа можуть повторно подати документи на проведення державної реєстрації. Відмову в проведенні державної реєстрації може бути оскаржено в суді.


4. Поняття, характерні риси
та форми господарських товариств

Господарські товариства – це господарські організації, які створюються фізичними та юридичними особами на договірних засадах шляхом об’єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" від 19.09.1991 р.).
Характерні риси:
корпоративний характер управління;
універсальний характер;
наявність статусу юридичної особи;
основний правовий статус майна товариства – право власності, джерелами формування якого є: внески засновників і учасників товариства; вироблена продукція; одержані доходи; майно, набуте на підставах, що не заборонені законом;
подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається засновницькими документами товариства;
можливість для засновників вибору виду товариства з існуючих;
наявність у учасників господарського товариства корпоративних прав: право на участь у розподілі прибутку товариства, право на участь в його управлінні, право на участь у розподілі майна товариства в разі його ліквідації.
Види господарських товариств:
повне товариство (ПТ);
командитне товариство (КТ);
акціонерне товариство (АТ);
товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ);
товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ).
Повне товариство – це господарське товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями всім майном, що їм належить (п. 2 ст. 80 ГК України).
Основні риси:
1) засновницький документ – засновницький договір;
2) відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування майна;
3) відсутність органів товариства;
4) схема управління:
а) здійснюється всіма учасниками;
б) доручається або одному, або частині учасників, які діють на підставі підписаного рештою учасників доручення;
5) повна відповідальність товариства за власними зобов’язаннями;
6) солідарна відповідальність учасників товариства за зобов’язаннями товариства всім своїм майном;
7) обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива у випадку:
а) передачі частки учасника іншим учасникам або третім особам за згодою всіх учасників;
б) правонаступництва у зв’язку з реорганізацією учасника – юридичної особи або спадкоємством у разі смерті учасника – фізичної особи, якщо решта учасників товариства дала згоду на вступ до товариства таких учасників;
в) виходу учасника з товариства, про що він повинен заздалегідь повідомити (за три місяці, якщо товариство було створено на невизначений термін, і лише за наявності поважних причин, якщо товариство було створено на певний термін);
г) виключення учасника з повного товариства, у випадку якщо він: систематично не виконує своїх обов’язків; перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства;
8) додаткові підстави ліквідації повного товариства як юридичної особи: якщо в товаристві залишається один учасник і впродовж шести місяців від цього моменту повне товариство перетвориться в іншу господарсько-правову форму, яка може функціонувати в складі однієї особи.
Командитне товариство – це господарське товариство, у якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке згідно з законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники) (п. 6 ст. 80 ГК України).
Основні риси:
наявність двох категорій учасників: а) повних учасників; б) вкладників;
засновницький документ – засновницький договір, а якщо повний учасник тільки один, то він підписує меморандум;
відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування майна;
обмеження сукупності частки вкладників до 50% в майні товариства;
відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється повними учасниками;
правове становище повних учасників аналогічне правовому статусу учасників повного товариства.
Повні учасники командитного товариства:
зобов’язані брати майнову та особисту участь у діяльності КТ;
управляти справами КТ;
несуть солідарну майнову відповідальність за зобов’язаннями КТ усім своїм майном;
мають права та обов’язки, аналогічні правам та обов’язкам учасників повного товариства, зокрема заборона конкурувати з товариством, обов’язок повідомляти про вихід з товариства за три місяці;
якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному з них.
Вкладники командитного товариства:
1) зобов’язані брати тільки майнову участь у товаристві;
2) на момент реєстрації товариства зобов’язані зробити не менше 25% своїх внесків;
3) беруть участь у розподілі прибутку пропорційно до розмірів своїх часток;
4) мають право вимагати першочергового повернення внесків у разі ліквідації;
5) не беруть участі в управлінні справами командитного товариства;
6) не повинні перешкоджати повним учасникам в управлінні справами;
7) не несуть солідарної відповідальності за зобов’язаннями командитного товариства, якщо повністю сплатили внески;
8) приймають статус повного учасника, якщо їхні імена включено в назву командитного товариства.
Акціонерне товариство – це господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій (п. 2 ст. 80 ГК України).
Характерні риси:
1) розподіл статутного капіталу на частки рівної номінальної вартості, які іменуються акціями;
2) відповідальність АТ за своїми зобов’язаннями тільки майном;
3) відсутність у акціонерів солідарної майнової відповідальності за зобов’язаннями товариства, якщо вони (акціонери) повністю сплатили свої частки;
4) засновники – фізичні або юридичні особи;
5) мінімальний розмір статутного фонду (1250 мінімальної заробітної плати);
6) органи управління й контролю АТ: найвищий орган – загальні збори; виконавчий орган – правління (дирекція або директор); наглядова рада та ревізійна комісія (ревізор);
7) участь акціонерів в управлінні залежить від кількості акцій, належних їм на праві власності;
8) можливість у акціонерів вибору виду АТ (закрите або відкрите);
9) можливість залучення крупних інвесторів на правах власників привілейованих акцій;
10) визначення обсягу прав акціонерів залежно від типу акцій (простих або привілейованих);
11) вихід акціонера з АТ здійснюється шляхом відчуження акцій.
Існують два види акціонерних товариств: відкрите акціонерне товариство і закрите акціонерне товариство.
Таблиця 1

Відмінності між відкритим акціонерним товариством
і закритим акціонерним товариством

Характеристики
ВАТ
ЗАТ

Порядок розміщення акцій
Шляхом вільної купівлі-продажу на фондовому ринку без обмежень
Розміщенням серед засновників або серед наперед визначеного кола осіб

Порядок відчуження акцій
Акції вільно продаються і купуються
Акції не можуть продаватися на фондовій біржі

Вид передплати акцій за емісії
Відкрита переплата
Серед наперед визначеного кола осіб

Види акцій, які випускаються товариствами
Іменні та на пред’явника
Тільки іменні

Порядок створення
Реєстрація інформації про акції, оголошення про передплату, процедура передплати, оголошення результатів передплати
Немає таких зобов’язань

Мінімальний розмір оплати акцій на момент скликання засновницьких зборів
Не менше 30% номінальної вартості акцій
50% номінальної вартості акцій


Товариство з обмеженою відповідальністю – це господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, що повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів (п. 3 ст. 80 ГК України).
Основні риси:
1) наявність статуcу юридичної особи;
2) мінімальний розмір статутного фонду – 100 розмірів мінімальної заробітної плати;
3) розподіл статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами;
4) відповідальність товариства за власними зобов’язаннями всім своїм майном;
5) відсутність в учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за боргами товариства, якщо вони повністю сплатили свою частку;
6) наявність в учасників, які не повністю сплатили свої внески, додаткової відповідальності за боргами товариства в межах вартості несплаченої частини внеску, у випадках, передбачених статутом товариства;
7) наявність органів управління справами товариства: збори учасників, дирекція або одноособовий директор, ревізійна комісія (ревізор);
8) обов’язкова майнова участь у товаристві;
9) можливість передачі своєї частки іншому учаснику або третій особі;
10) обмежений рух учасників; заміна складу учасників здійснюється шляхом: виключення учасника з товариства; передачі частки іншому учаснику або третій особі; спадкоємства частки учасника; виходу учасника з товариства;
11) припинення участі в товаристві здійснюється у випадку: смерті учасника; передачі частки іншому учаснику або третій особі; виключення учасника; добровільного виходу з викупом його частки самим товариством.
Товариство з додатковою відповідальністю – це господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному засновницькими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (п. 4 ст. 80 ГК України).
Таблиця 2

Відмінності між товариством з обмеженою відповідальністю
і закритим акціонерним товариством

Відмітні риси
ЗАТ
ТОВ

Поділ статутного капіталу (СК)
На акції рівної
номінальної вартості
На частки, розмір яких визначається статутом
і які можуть бути рівні або нерівні

Мінімальний розмір СК
1250 мінімальних заробітних плат
100 мінімальних заробітних плат

Майнова участь
Обмежується повною оплатою акцій
Статутом або рішенням учасників може бути передбачено сплату додаткових внесків

Порядок управління
Загальні збори; виконавчий орган; наглядова рада; ревізійна комісія
Збори учасників, дирекція або одноособовий директор, ревізійна комісія

Вихід із товариства
Шляхом відчуження акцій
Шляхом поступки частки, викупу частки учасника товариством

Види прав
Привілейовані
Однакові серед учасників


Основні риси:
- мінімальний розмір статутного фонду – 100 розмірів мінімальної заробітної плати;
- розподіл статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами;
- наявність органів управління справами товариства: збори учасників, дирекція або одноособовий директор, ревізійна комісія (ревізор);
- субсидіарна обмежена майнова відповідальність учасників в однаковому для всіх учасників кратному розмірі від їх внесків.

5. Об'єднання підприємств: поняття, види,
особливості правового становища

Об’єднання підприємств (ОП) – це господарська організація, утворена в складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань (ст. 118 ГК України).
Основні риси господарського об’єднання:
1) корпоративний тип управління;
2) це вторинна структура, яка здійснює управління діяльністю своїх учасників;
3) наявність засновницьких документів (статут, установчий договір);
4) мета – координація діяльності учасників і об’єднання їх зусиль для вирішення спільних соціальних і економічних завдань;
5) відсутність мети отримання прибутку;
6) схильні до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету України на утворення господарського об’єднання;
7) загальний порядок реєстрації;
8) добровільність виходу учасників із господарського об’єднання (за винятком державних).
Класифікація об’єднань підприємств:
1. За ознакою створення:
1.1) добровільні – господарські об’єднання підприємств, утворені за ініціативою підприємств незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність. Діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками;
1.2) об’єднання інших суб’єктів господарювання – юридичних осіб або об’єднань підприємств за участі таких осіб;
1.3) державні (комунальні) – об’єднання підприємств, утворені державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання) або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Діють на основі рішення про утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання.
2. За ступенем централізації управлінських повноважень (ст. 120 ГК України):
2.1) асоціація – добровільне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих і управлінських функцій, розвитку спеціалізації та кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації;
2.2) корпорація – договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делеґуванням ними окремих повноважень централізованого реґулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації;
2.3) консорціум – тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізація цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів та ін.);
2.4) концерн – статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.
3. Залежно від установчих документів:
3.1) договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи);
3.2) статутні (концерни й консорціуми).
4. За галузевими ознаками:
4.1) галузеві (транспорту, зв’язку, вугільної промисловості тощо);
4.2) міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки).
5. За територіальною ознакою:
5.1) республіканські;
5.2) обласні;
5.3) міські та ін.
6. За терміном діяльності:
6.1) створені на певний термін (консорціум як тимчасове об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети, а також промислово-фінансові групи);
6.2) без визначення терміну діяльності (асоціації, корпорації, концерни).
7. Залежно від наявності або відсутності в об’єднаннях статусу юридичної особи:
7.1) господарські об’єднання, які мають статус юридичної особи (асоціації, корпорації, концерни, консорціуми);
7.2) господарські об’єднання, які не мають статусу юридичної особи (промислово-фінансові групи).
Асоційовані підприємства (ст. 126 ГК України) – група суб’єктів господарювання – юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні.
З відносинами простої залежності:
- асоційовані підприємства (господарські організації). Одне з підприємств має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.
З відносинами вирішальної залежності:
- холдингові компанії. Між підприємствами встановлюються відносини контролю – підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій.
Холдингова компанія – відкрите акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (ст. 1 Закону України "Про холдингові компанії в Україні" від 15.03.2006 р.)


6. Промислово-фінансові групи
як особливий різновид
об'єднань підприємств

Промислово-фінансова група (ПФГ) – об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи й організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва та структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.
Правове становище ПФГ визначається ГК України (ст. 125), Законом України від 21.11.1995 р. "Про промислово-фінансові групи в Україні"; Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію і ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 781.
Характерні риси ПФГ:
1) створення ПФГ за ініціативою підприємств і за рішенням уряду України;
2) заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;
3) відсутність у ПФГ статусу юридичної особи;
4) мета створення – реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва та структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;
5) тимчасовість діяльності ПФГ (створення ПФГ на певний термін);
6) обов’язкова участь у ПФГ банку (банків) і підприємств; крім них до ПФГ можуть входити наукові, проектні й інші організації (установи) будь-яких форм власності;
7) відсутність спеціально створеного органу управління: управління здійснює головне підприємство;
8) особливий порядок реєстрації для ПФГ, яка здійснюється Міністерством економіки і з питань економічної інтеґрації;
9) функціонування ПФГ на підставі Генеральної угоди про сумісну (спільну) діяльність щодо виробництва кінцевої продукції;
10) вихід (виключення) головного підприємства або іншого учасника ПФГ через ухвалення рішення Кабінету Міністрів України, що обов’язково спричиняє реорганізацію ПФГ;
11) здійснення контролю та перевірки діяльності ПФГ (у межах своєї компетенції) з боку Кабінету Міністрів України, органів державної податкової інспекції, Національного банку України, Антимонопольного комітету України, інших державних органів, а також аудиторських організацій.
До складу ПФГ входять:
- головне підприємство ПФГ – підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами.
- учасник ПФГ – підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно з законодавством України, або іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.
Порядок створення ПФГ:
а) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції;
б) надання Міністерством економіки України уповноваженим особам – ініціаторам створення ПФГ передбаченого законом пакета документів і узгодження питань щодо доцільності створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом та ін.).
Пільги для ПФГ:
1) головне підприємство і учасники ПФГ звільняються від сплати імпортного (експортного) мита і митних зборів у разі експорту/імпорту проміжної продукції;
2) на банки не поширюється обмеження щодо внесків комерційних банків до статутних фондів інших підприємств і організацій.
Реорганізація ПФГ:
1) за поданням Головної державної податкової інспекції України в разі більш ніж дворазового порушення норм статей 4 і 5 Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні" та іншого спеціального законодавства;
2) припинення виконання державної програми, з метою реалізації якої було створено ПФГ;
3) у зв’язку з неефективною реалізацією ПФГ відповідних державних програм.
Ліквідація ПФГ:
1) у зв’язку із закінченням затвердженого терміну її діяльності;
2) за неможливості реорганізації ПФГ у вищезазначених випадках;
3) за ініціативою учасників ПФГ.

7. Правове становище
торгово-промислових палат

Торгово-промислова палата – це недержавна неприбуткова самоврядна організація, яка об’єднує юридичних осіб, що створені й діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання (Закон України "Про торгово-промислові палати" від 02.12.1997 р.):
Характерні риси ПФГ:
- ПФГ може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, у якому це необхідно для виконання її статутних завдань. Одержаний нею прибуток не розподіляється між членами торгово-промислової палати, а спрямовується на виконання її статутних завдань;
- має статус юридичної особи;
- відповідає за своїми зобов’язаннями всіма коштами та майном, що їй належать;
- не відповідає за зобов’язаннями своїх членів, так само як члени торгово-промислової палати не відповідають за її зобов’язаннями;
- не відповідає за зобов’язаннями створених нею підприємств та інших організацій, так само як підприємства та інші організації не відповідають за зобов’язаннями торгово-промислової палати;
- назва "торгово-промислова палата" та утворені на її основі словосполучення можуть використовуватися лише стосовно організацій, створених відповідно до Закону України "Про торгово-промислові палати". Інші організації не мають права використовувати у своїх назвах словосполучення "торгово-промислова палата", "торгова палата" або "промислова палата" і не підлягають державній реєстрації під назвами, що містять ці словосполучення;
- має печатку із зображенням своєї емблеми та своїм найменуванням та свої поточні та вкладні (депозитні) рахунки.
Мета створення торгово-промислових палат – сприяння розвитку народного господарства та національної економіки, її інтеґрації у світову господарську систему, формуванню сучасних промислової, фінансової та торговельної інфраструктур, створенню сприятливих умов для підприємницької діяльності, усебічному розвитку всіх видів підприємництва, не заборонених законодавством України, науково-технічних і торговельних зв’язків між українськими підприємцями та підприємцями зарубіжних країн.
Завданнями торгово-промислових палат є:
1. Сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, експорту українських товарів і послуг, надання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва.
2. Представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами.
3. Організація взаємодії між суб’єктами підприємницької діяльності, координація їх взаємовідносин з державою в особі її органів.
4. Участь в організації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахівців – громадян країни з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі.
5. Надання довідково-інформаційних послуг, основних відомостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність українських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокрема через засоби масової інформації, знань про економіку та науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та правила торгівлі в Україні й зарубіжних країнах, можливості зовнішньоекономічного співробітництва українських підприємців.
6. Сприяння в організації інфраструктури інформаційного обслуговування підприємництва.
7. Надання послуг для здійснення комерційної діяльності іноземним фірмам та організаціям.
8. Установлення й розвиток зв’язків з іноземними підприємцями, а також з організаціями, що об’єднують або представляють їх, участь у роботі міжнародних неурядових організацій та інших спільних організацій.
9. Сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, участь у розробленні правил професійної етики в конкуренції для різних сфер підприємницької діяльності, галузей економіки, спілок та об’єднань підприємців.
10. Виконання інших завдань, передбачених статутом торгово-промислової палати.
Торгово-промислові палати мають право:
1. Проводити за дорученням державних органів незалежну експертизу проектів нормативно-правових актів з питань економіки, зовнішньоекономічних зв’язків, а також з інших питань, що стосуються прав та інтересів підприємців.
2. Представляти й захищати законні інтереси торгово-промислової палати або за дорученням її членів їх інтереси.
3. Надавати за дорученням українських та іноземних юридичних і фізичних осіб послуги, пов’язані із захистом їх прав та інтересів, відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.
4. Звертатися за дорученням осіб, права яких порушені, до Антимонопольного комітету України із заявами щодо порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.
5. Проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначати їх вартість.
6. Посвідчувати й видавати сертифікати про походження товарів, сертифікати визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями та інші документи, пов’язані зі здійсненням зовнішньоекономічної діяльності.
7. Здійснювати декларування зовнішньоторговельних вантажів у випадках, передбачених законодавством.
8. Організовувати міжнародні виставки, національні виставки іноземних держав і окремих іноземних фірм, забезпечувати підготовку і проведення виставок українських товарів в Україні та за її межами.
9. Організовувати семінари, конференції, ділові переговори з економічних питань за участю українських підприємців та іноземних фірм як в Україні, так і за її межами.
10. Укладати необхідні для виконання функцій палат зовнішньоекономічні й інші угоди з українськими та іноземними суб’єктами підприємницької діяльності, а також з окремими громадянами.
11. Видавати інформаційні, довідкові, рекламні та методичні матеріали з питань своєї діяльності, а також газети, журнали й інші друковані матеріали для забезпечення підприємницької діяльності.
12. Створювати, реорганізовувати й ліквідовувати підприємства та інші організації з метою виконання статутних завдань у порядку, установленому законом.
13. Самостійно визначати методи здійснення своєї діяльності, установлювати структуру, штатний розпис, чисельність працівників, форми й розміри оплати та матеріального стимулювання їхньої праці згідно з законодавством України.
14. Створювати за ініціативою учасників спору третейські суди відповідно до законодавства України, галузеві або територіальні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівців-консультантів.
15. Здійснювати інші повноваження, що не суперечать законодавству України.

Тези лекції № 6
Правовий статус підприємств


План

1. Поняття, види й організаційно-правові форми підприємств.
2. Унітарні підприємства та їх види.
3. Колективні підприємства.
4. Приватне підприємство й інші види підприємств.
5. Кредитні спілки.
6. Поняття та риси благодійних організацій.
7. Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій.


1. Поняття, види
й організаційно-правові
форми підприємств

Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгової, іншої господарської діяльності (ст. 62 ГК України).
Риси підприємства:
1) належність до основної ланки економіки;
2) здійснення комерційної та некомерційної діяльності;
3) функціонування на основі різних форм власності;
4) наявність засновницького документа – статуту;
5) діяльність на базі відособленого майна, яке може бути закріплене за підприємством:
- на праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи, приватні підприємства);
- на праві господарського відання (державні підприємства (комерційні), комунальні підприємства (комерційні), релігійні організації, приватні підприємства з найманим керівником тощо);
- на праві оперативного управління (казенні підприємства, комунальні підприємства (некомерційні) та ін.);
6) наявність господарської правосуб’єктності;
7) наявність фірмової назви, печатки, ідентифікаційного коду;
8) ступінь самостійності підприємства залежить від правового режиму майна підприємства.
Види підприємств:
1. Залежно від форм власності (ст. 63 п. 1 ГК України):
1.1) приватне;
1.2) колективне;
1.3) комунальне;
1.4) державне;
1.5) змішане.
2. Залежно від розміру та наявності в статутному капіталі іноземних інвестицій:
2.1) підприємства з іноземними інвестиціями (у статутному капіталі іноземні інвестиції складають не менше 10%) (ст. 116 ГК України);
2.2) іноземні підприємства (в статутному капіталі іноземні інвестиції складають 100%) (ст. 117 ГК України).
3. Залежно від кількості працівників і обсягу валового доходу від реалізації за рік (п. 7 ст. 63 ГК України):
3.1) малі – працівників не більше 50 чоловік, валовий дохід не більше 500 тис. євро;
3.2) середні – працівників від 50 до 1000 чоловік, валовий дохід від 500 тис. до 5 млн. євро.
3.3) крупні (великі) – працівників більше 1000 чоловік, валовий дохід більше 5 млн. євро;
4. За критерієм залежності від іншого суб’єкта господарської діяльності:
4.1) залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або певною частиною майна володіє інший суб’єкт господарської діяльності);
4.2) контролююче (підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інші підприємства через володіння контрольним пакетом акцій або частиною майна).
5. Залежно від правового режиму майна:
5.1) підприємства-власники: мають максимальний розмір прав і мінімум зобов’язань;
5.2) підприємства, що не є власниками майна: стратегічні питання його діяльності вирішує сам власник.
6. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства: унітарні та корпоративні (п. 3 ст. 63 ГК України):

Характеристики
Унітарні
Корпоративні

Кількість засновників
Один
Два і більше

Майно
Майно власника
Об’єднане майно

Управління справами
Самостійно
Спільно

Розподіл доходів
і ризиків
Самостійно
Спільно

Приклад
Державні, комунальні, об’єднання громадян, релігійні організації, приватні підприємства
Кооперативи, господарські товариства, ПФГ, холдинги та ін.



2. Унітарні підприємства та їх види

Розділ 8 ГК установлює правовий статус державних і комунальних унітарних підприємств.
Згідно зі ст. 73 ГК державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, що ґрунтується на державній власності й поділяється на державне унітарне або державне комерційне підприємство (ст.ст. 73, 74 ГК України). Таке підприємство має особливості правового становища в порівнянні з недержавними підприємствами. Ці особливості зумовлені способом відчуження функцій власника від функцій керування майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об’єктом права державної власності. Підприємству як суб’єкту права це майно належить на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління. Щодо державних підприємств діє правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону України "Про власність"). Він визначає, які державні підприємства керуються спеціальними правилами щодо утворення їх майна, цілей і предмета діяльності (статути затверджують і контролюють уповноважені органи), керування майном, розподілу прибутку тощо.
Частина 8 статті 73 ГК називає два види державних унітарних підприємств: державне комерційне підприємство і казенне підприємство. Відмінність між ними в тому, що державні комерційні підприємства володіють, користуються і розпоряджаються майном на основі права господарського відання, а казенні підприємства – на основі права оперативного управління.
Відповідно до ст. 74 ГК державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі на принципів підприємництва, зазначених у ст. 44 ГК України, і несе відповідальність за результати своєї діяльності усім належним йому на праві господарського ведення майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятим відповідно до ГК України.
Казенне підприємство створюється в галузях народного господарства, у яких (ст. 76 ГК України):
законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава;
за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
переважаючим (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами й характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.
Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація та ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог Господарського кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення цього підприємства.
Згідно зі ст. 8 ГК комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить в сферу його управління.
Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника – відповідної територіальної громади та виконує його функції в межах, визначених Господарським кодексом та іншими законодавчими актами.
Власник майна, створюючи комунальне унітарне підприємство й наділяючи його необхідною майновою базою, не втрачає прав на нього. Це майно залишається в комунальній власності, а комунальне унітарне підприємство має право господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або право оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Оскільки комунальне унітарне підприємство не є власником, це зумовлює необхідність виконання вказівок власника (відповідно до його компетенції) та узгодження з ним основних питань діяльності.


3. Колективні підприємства

Колективне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, яка ґрунтується на одному або декількох видах колективної власності.
Це підприємство належить колективові співвласників (засновників, учасників), що діють як один суб’єкт права колективної власності. Правосуб’єктність власника реалізується через юридичну особу – підприємство, що володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту. Право колективної власності в колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління, де вищим органом управління є загальні збори та правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, – це об’єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники й учасники є власниками часток паїв, акцій, внесків) у майні підприємства.
До підприємств колективної власності відносять (ст. 93 ГК України):
- виробничі кооперативи;
- підприємства споживчої кооперації;
- підприємств громадських та релігійних організацій;
- інші підприємства, передбачені законом.
Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі й управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності (ст. 95 ГК України).
Мета створення – задоволення інтересів членів кооперативів.
Ознаки:
1) кооператив є юридичною особою (ст. 6 Закону України "Про кооперацію" від 10.07.2003 р.);
2) утворюється фізичними особами, мінімальна кількість засновників – 3 чол.;
3) засновники кооперативу добровільно об’єднуються на основі членства;
4) утворюється для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб його членів;
5) корпоративний тип;
6) установчий документ – статут;
7) немає вимог до мінімального розміру паю;
8) дохід формується після покриття матеріальних витрат і витрат на зарплату і розподіляється в такому порядку: сплата податків; погашення кредитів; покриття збитків; відрахування до фондів; корпоративні виплати; виплата паїв;
9) припинення членства в кооперативі здійснюється у випадку: добровільного виходу з кооперативу; припинення трудової участі в кооперативі; несплати внесків; смерті члена кооперативу; припинення діяльності; закінчення діяльності кооперативу;
10) відсутність субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями кооперативу; ризик збитків обмежується розміром сплаченого паю.
Вищий орган управління – загальні збори членів кооперативу.
Виконавчий орган – правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. У кооперативі, у якому кількість членів перевищує 50 осіб, може утворюватися спостережна рада кооперативу.
Контролюючий орган – ревізійна комісія (ревізор).
Права членів виробничого кооперативу:
- участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право обирати й бути обраним в органи управління кооперативом;
- користування послугами кооперативу;
- одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;
- одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність кооперативу;
- одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і строки, визначені його статутом.
Споживча кооперація в Україні – це система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об’єднань), а також підприємств і установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху (ст.111 ГК України).
Підприємством об’єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об’єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.


4. Приватне підприємство
та інші види підприємств

Приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однією або кількома фізичними особами. Згідно із законодавством України власник цього підприємства є одночасно і підприємцем, тобто власність і керування майном у приватному підприємстві не відокремлюються (ст. 113 ГК України).
Відповідно до суб’єктів права приватної власності, визначених Законом України "Про власність", можна виділити три види приватних підприємств:
індивідуальне приватне підприємство, що ґрунтується на приватній власності й роботі однієї фізичної особи (підприємство однієї особи);
сімейне приватне підприємство, яке ґрунтується на приватній власності й роботі громадян, що проживають спільно як члени однієї родини (наприклад, сімейним підприємством може бути фермерське господарство);
приватне підприємство з правом наймання робочої сили, що ґрунтується на приватній власності окремого громадянина України, який використовує найману працю.
Якщо приватне підприємство має не одного, а декількох власників (наприклад, сімейне), його майно є спільною власністю. Інша, тобто частково спільна власність, повинна бути встановлена письмовою угодою власників майна (ст. 18 Закону України "Про власність").
Селянське (фермерське) господарство (СФГ) – це форма підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання проводити, переробляти й реалізовувати товарну сільськогосподарську продукцію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.
Відносини, пов’язанні із створенням та діяльністю СФГ, реґулюються ст.ст. 113 – 114 ГК України, а також Законом України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 р.
Характерні риси:
1) форма сімейного підприємництва;
2) статус юридичної особи;
3) порядок реєстрації: договір про створення СФГ і статут; реєстраційна карта; копія документа, який доводить наявність права власності або оренди земельної ділянки; документ про державну реєстрацію;
4) установчий документ – статут;
5) членство СФГ: а) подружжя, їх батьки, діти від 14 років; особи, які працюють в СФГ за трудовим договором; б) управління справами здійснює глава СФГ.
6) можливість використання найманої праці;
7) надання державної підтримки СФГ: в перші три роки – підтримка з Українського державного фонду підтримки фермерського господарства;
8) до майна СФГ входять земельні ділянки;
9) ліквідація:
а) рішення ухвалює власник у результаті реорганізації або ліквідації; якщо не залишилося жодного члена СФГ або спадкоємця; на підставі суду в результаті банкрутства;
б) кошти, одержані від продажу майна СФГ, ідуть на задоволення претензій кредиторів;
в) майно, яке залишилося, розподіляється між членами СФГ.
Орендне підприємство – підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності (ст. 115 ГК України).
Орендне підприємство діє на основі ГК України, Законів України "Про власність" від 07.02.1991 р., "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 р. в редакції Закону № 98/95-ВР від 14.03.1995 р.
Згідно з договором держава може передавати на 10 – 15 років у оренду за відповідну плату в тимчасове користування та володіння трудовому колективові підприємства виробничі фонди й оборотні кошти. В орендному підприємстві засновником його вважається трудовий колектив, що реєструється як організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.
В орендному підприємстві орендар має право самостійно розподіляти господарський розрахунковий дохід, використовувати його на розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці на свій розсуд (оренда – форма господарювання, а не вид власності). Оренда – це зафіксована орендодавцем величина, установлена орендарем плата на визначений період.

5. Кредитні спілки

Кредитна спілка – неприбуткова організація, заснована громадянами у встановленому законом порядку на засадах добровільного об’єднання грошових внесків з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг (Закон України "Про кредитні спілки" від 20.12.2001 р.).
Характерні риси:
- з дня державної реєстрації набуває статусу юридичної особи;
- діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки;
- майно кредитної спілки є її власністю і формується за рахунок:
вступних, обов’язкових пайових та інших внесків членів кредитної спілки (крім внесків (вкладів) на депозитні рахунки);
плати за надання своїм членам кредитів та інших послуг, а також доходів від провадження інших видів статутної діяльності;
доходів від придбаних кредитною спілкою державних цінних паперів;
грошових та інших майнових пожертвувань, благодійних внесків, ґрантів, безоплатної технічної допомоги як юридичних, так і фізичних осіб, у тому числі іноземних;
інших надходжень, не заборонених законодавством;
- не може бути засновником або учасником суб’єктів підприємницької діяльності;
- у кредитні спілки можуть об’єднуватися громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України;
- статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спілки визначаються Господарським кодексом України, Законом України Про кредитні спілки та іншими законами.
Кредитна спілка відповідно до свого статуту:
1. Приймає вступні та обов’язкові пайові та інші внески від членів спілки.
2. Надає кредити своїм членам на умовах їх платності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій формі. Отримувати кредити від імені членів кредитної спілки можуть також селянські (фермерські) господарства та приватні підприємства, які перебувають у їх власності. Розмір кредиту, наданого одному члену кредитної спілки, не може перевищувати 20 відсотків від капіталу кредитної спілки.
3. Залучає на договірних умовах внески (вклади) своїх членів на депозитні рахунки як у готівковій, так і в безготівковій формі. Зобов’язання кредитної спілки перед одним своїм членом не можуть бути більше 10 відсотків від загальних зобов’язань кредитної спілки.
4. Виступає поручителем виконання членом спілки зобов’язань перед третіми особами.
5. Розміщує тимчасово вільні кошти на депозитних рахунках в установах банків, які мають ліцензію на право роботи з вкладами громадян, в об’єднаній кредитній спілці, а також купує державні цінні папери, перелік яких установлюється уповноваженим органом, та паї кооперативних банків.
6. Залучає на договірних умовах кредити банків, кредити об’єднаної кредитної спілки, кошти інших установ та організацій виключно для надання кредитів своїм членам, якщо інше не встановлено рішенням уповноваженого органу. Загальна сума залучених коштів, у тому числі кредитів, не може перевищувати 50 відсотків вартості загальних зобов’язань і капіталу кредитної спілки на момент залучення.
7. Надає кредити іншим кредитним спілкам, якщо інше не встановлено рішенням уповноваженого органу.
8. Виступає членом платіжних систем.
9. Оплачує за дорученням своїх членів вартість товарів, робіт і послуг у межах наданого йому кредиту.
10. Провадить благодійну діяльність за рахунок коштів спеціально створених для цього фондів.
Кредитна спілка мас право самостійно встановлювати:
 розмір плати (процентів), яка розподіляється на пайові членські внески та нараховується на внески (вклади), що знаходяться на депозитних рахунках членів кредитної спілки;
 розмір плати (процентів) за користування кредитами, наданими кредитною спілкою;
 ціни (тарифи) на послуги, що надаються кредитною спілкою;
 види кредитів, що надаються кредитною спілкою, умови надання та строки повернення кредитів;
 способи забезпечення кредитних зобов’язань, вимоги щодо забезпечення погашення кредитів.


6. Поняття та риси
благодійних організацій

Згідно зі ст. 131 ГК юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).
Благодійні організації – недержавні організації, які здійснюють благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності.
Характерні риси:
- утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо) можуть юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни;
- благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом;
- не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету;
- благодійні організації діють на основі статуту (положення), що затверджується їх вищим органом управління;
- мають статус юридичної особи;
- мають право здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання їхніх статутних цілей і завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов’язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.
Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються Господарським кодексом України, Законом України "Про благодійництво та благодійні організації" від 16.09.1997 р., іншими законами.


7. Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій

Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій – суб’єкти господарювання (згідно з теорією господарського права), що здійснюють свою діяльність від імені цих господарських організацій без статусу юридичної особи:
1) філії;
2) представництва;
3) відділення;
4) інші структурні підрозділи.
Характерні ознаки:
1) не мають статусу юридичної особи;
2) територіально відокремлені від засновника;
3) здійснюють господарську діяльність від імені засновника;
4) відповідальність за зобов’язаннями несе засновник; ліквідуються за рішенням засновника;
5) наділяються частиною майна господарських організацій;
6) можуть мати рахунок (рахунки) в установах банку;
7) діють на підставі положення.


Тези лекції № 7
Правовий режим майна
субє'ктів господарювання


План

1. Майно у сфері господарювання.
2. Поняття і види правового режиму майна у сфері господарювання.
3. Право державної власності та правові форми її реалізації.
4. Право комунальної власності та правові форми її реалізації.
5. Право колективної власності та правові форми її реалізації.
6. Право приватної власності та правові форми її реалізації.


1. Майно у сфері господарювання
Господарська діяльність здійснюється з використанням не тільки організаційних і управлінських зусиль суб’єктів, але й із використанням майна.
Майно – сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів (ч. 1 ст. 139 ГК).
Залежно від економічної форми майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів:
- основні фонди виробничого й невиробничого призначення – будинки, споруди, машини й устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар та інше майно тривалого використання, віднесене законодавством до основних фондів. До основних фондів входить нерухоме майно – земля й розташовані на ній об’єкти, переміщення яких є неможливим без знецінення і зміни їх призначення (різновид нерухомого майна – природні ресурси, підприємство, іпотека як застава майна); рухоме майно – речі, які вільно переміщаються в просторі;
- оборотні засоби – сировина, паливо, матеріали, малоцінні та швидкозношувані предмети, інше майно виробничого й невиробничого призначення, що віднесене законодавством до оборотних засобів;
- кошти в складі майна суб’єктів господарювання – гроші в національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства;
- товари в складі майна суб’єктів господарювання – вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.
Особливий вид майна суб’єктів господарювання – цінні папери.
У сукупності майнові цінності, зазначені в ст. 139 ГК України, становлять цілісний майновий комплекс, що складається з речей (як об’єкта цивільних прав), майнових і немайнових прав, пов’язаних з майновими (ч. 3 ст. 66 ГК України). Інакше кажучи, цілісний майновий комплекс суб’єкта господарювання – це сукупність матеріальних і нематеріальних цінностей, які забезпечують здійснення господарської діяльності відповідно до цілей господарювання.
Підстави виникнення майнових прав і обов’язків суб’єктів господарювання (ст. 144 ГК України):
1) з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;
2) з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;
3) унаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;
4) у наслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;
5) унаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;
6) з інших обставин, з якими закон пов’язує виникнення майнових прав та обов’язків суб’єктів господарювання.


2. Поняття й види
правового режиму майна
у сфері господарювання

Правовий режим майна суб’єктів господарювання – це система правовідносин, об’єктом яких є цілісний майновий комплекс суб’єкта господарювання або його складова частина, а предметом – права та обов’язки учасників господарювання, пов’язані з володінням і використанням цілісного майнового комплексу в господарській діяльності.
Майно за підприємством може бути закріплено на одному з трьох правових титулів: на праві власності, праві господарського відання і праві оперативного управління.
ГК України визначає право власності як основне право у сфері господарювання, яке дозволяє суб’єкту господарювання на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном (ст. 134).
Зміст права власності охоплює три групи повноважень власника: право володіння, розпорядження й використання. Власник може відчужувати свою правомочність на володіння й використання, коли здає майно в оренду, але право розпорядження в цьому випадку залишається у власника, тому що він може розпоряджатися своїм майном на власний розсуд і займатися підприємницькою діяльністю згідно з господарським законодавством.
Право власності в Україні охороняється Конституцією України та Законом України "Про власність" вiд 07.02.1991 р. У ст. 2 цього закону вказується, що право власності – це вреґульовані законом суспільні відносини щодо володіння, використання і розпорядження майном, де держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин України має право володіти, користуватися та розпоряджатися майном особисто або разом з іншими особами.
Власник самостійно вирішує подальшу долю майна, що належить йому: має право передати майно іншим суб’єктам для використовування на праві господарського відання або оперативного управління, передбаченого ГК (ст. 134 ГК).
Право господарського відання (ст. 136 ГК) – це речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням права розпоряджатися за згодою власника.
Право оперативного управління (ст. 137 ГК) – це речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), для здійснення некомерційної господарської діяльності.
Правовий режим оперативного управління притаманний, крім казенних, і комунальним підприємствам, а також неприбутковим юридичним особам. Відповідно до цивільного законодавства України специфікою функціонування неприбуткових юридичних осіб є те, що вони не здійснюють виробничої діяльності та функціонують за рахунок фінансування з державного бюджету. До них відносяться державні установи у сфері культури, охорони здоров’я, освіти й адміністративного управління.
Майно неприбуткових юридичних осіб відповідно до ст. 41 ГК України складається з основних засобів і матеріалів, що належать їм на праві оперативного управління.
Правовий режим майна неприбуткових юридичних осіб визначається:
Законом України "Про управління об’єктами державної власності" від 21.09.2006 р.
Інструкцією з обліку основних засобів бюджетних установ, затвердженою наказом Головного управління Державного казначейства, Міністерства економіки та Державного комітету статистики України № 124/136/7 від 12.12.1997 р.
Типовою інструкцією "Про порядок списання матеріальних цінностей з балансу бюджетних установ", затвердженою наказом Держказначейства України № 142/181 від 10.08.2001 р.
Бюджетні установи витрачають кошти на придбання майна відповідно до бюджетних кошторисів, яки визначають загальний обсяг, цільове надходження, використання й поквартальний розподіл коштів установ. Він затверджується не пізніше як через місяць після затвердження бюджету, з якого проводиться фінансування неприбуткових юридичних осіб. У процесі виконання таких кошторисів керівники установ мають право перерозподіляти кошти в межах установленої суми.
Якщо неприбуткові юридичні особи надають певні платниі послуги громадянам, то отриманими коштами вони розпоряджаються самостійно, в основному спрямовуючи їх на поповнення основних засобів.
3. Право державної власності
та правові форми її реалізації

Право державної власності – це юридично визначена й забезпечена можливість суб’єктів цього права використовувати засоби виробництва, що належать їм, на користь народу України.
Особливості права державної власності:
1. Функції власника здійснюють найвищі органи державної влади: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України.
2. Реалізація права державної власності відбувається через визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового реґулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління цими частинами.
3. Суб’єктами управління об’єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національна академія наук України, галузеві академії наук (ст. 4 Закону України "Про управління об’єктами державної власності" від 21.09.2006 р.).
4. Об’єктами права є державне майно. Об’єктами управління державної власності є:
- майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління;
- майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі – державні підприємства), установам та організаціям;
- майно, яке передане державним господарським об’єднанням;
- корпоративні права, що належать державі у статутних фондах господарських організацій;
- державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими законами;
- державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію;
- державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не ввійшло до їхніх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій;
- державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук;
- безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду (ст. 3 Закону України "Про управління об’єктами державної власності" від 21.09.2006 р.).
5. Реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств і організацій.
Правові форми реалізації права державної власності – це різні за призначенням і способом здійснення види діяльності державних органів і державних господарських організацій, пов’язані з використанням державного майна.
Форми реалізації державної власності:
1. Загальне управління здійснюється найвищими органами державної влади.
2. Господарське управління здійснюється господарськими міністерствами й відомствами, Фондом державного майна України, державними господарськими об’єднаннями через такі повноваження:
а) створення, реорганізація і ліквідація державних підприємств і організацій, визначення мети й предмета їх діяльності (затвердження статутів і положень);
б) здійснення контролю за ефективністю використання ними державного майна;
в) установлення для цих підприємств економічних лімітів і нормативів;
г) розміщення державних замовлень і т. ін.
3. Корпоративні права: створення державних акціонерних товариств і участь у господарських організаціях корпоративного типу разом з іншими особами.
4. Господарське відання: володіння, користування та розпорядження майном з дотриманням вимог закону і статуту підприємства.
5. Оперативне управління: цільове володіння, користування та розпорядження державним майном з істотними обмеженнями законом, статутом і вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого відноситься підприємство.
6. Оренда державного майна здійснюється на підставі договорів оренди.


4. Право комунальної власності
та правові форми її реалізації

Право комунальної власності – юридично визначена й забезпечена можливість територіальної громади використовувати належне їй майно на свій розсуд і в своїх інтересах.
Право комунальної власності виділилося з права державної власності. Підставою придбання права комунальної власності є безкоштовна передача державою майна територіальним товариствам.
Передача підприємств здійснюється разом зі всіма активами й пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності і та. ін., а щодо об’єктів незавершеного будівництва – разом із проектно-кошторисною документацією.
Реалізація територіальною громадою функцій власника здійснюється відповідним органом місцевого самоврядування через такі повноваження:
розроблення та затвердження програм соціально-економічного розвитку, місцевого бюджету й звіту про його виконання, місцевих програм приватизації, переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, порядку й умов приватизації комунальної власності;
ухвалення рішень про створення, ліквідацію і реорганізацію підприємств, установ і організацій комунальної власності; про відчуження майна, у тому числі виробничо-господарського призначення;
розгляд проектів планів підприємств і організацій, які діють на базі комунальної власності відповідного територіального утворення, контроль за їх виконанням;
установлення порядку і здійснення контролю за використанням прибутку підприємств, установ і організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;
внесення пропозицій про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної та інших форм власності;
передача виконавчому комітету відповідної ради повноважень щодо управління майном, визначення меж цих повноважень і умов їх здійснення.
Форми реалізації комунальної власності:
Господарське відання комунальним майном здійснюється комунальними підприємствами, які функціонують з метою отримання прибутку.
Оперативне управління комунальним майном здійснюється комунальними установами: закладами освіти, охорони здоров’я та комунальними некомерційними підприємствами, діяльність яких дотується з місцевого бюджету.
Оренда комунального майна здійснюється на підставі Закону "Про оренду державного і комунального майна" від 10.04.1992 р. в редакції Закону № 98/95-ВР від 14.03.1995 р. і договорів оренди.
5. Право колективної власності
та правові форми її реалізації

Право колективної власності – це юридично визначене й забезпечене право організації – юридичної особи, створеної на базі об’єднання майна її членів (учасників), використовувати засоби виробництва, що належать їй, на власний розсуд і на користь її членів (учасників).
При праві колективної власності суб’єкт, який передав своє майно в таку власність, втрачає на цю річ право власності, одержуючи натомість зобов’язальні (корпоративні) права щодо нового власника – організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб’єкт, а саме:
а) право на отримання грошового або майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника в разі виходу зі складу її учасників (членів);
б) право участі в розподілі майна юридичної особи в разі її ліквідації;
в) право на отримання частини чистого прибутку (дивідендів) суб’єкта колективної власності;
г) право участі в управлінні справами юридичної особи.
Суб’єктом права колективної власності є організація корпоративного типу зі статусом юридичної особи.
Об’єктами права колективної власності можуть бути:
- установчий капітал, створений за рахунок внесків (пайових внесків) її учасників (членів);
- викуплене членами трудового колективу, іншими фізикними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;
- кредити банків, одержані суб’єктом права колективної власності;
- виготовлена продукція, одержані доходи й інше майно (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).
Не може бути об’єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту, цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, котрі є монополією держави (діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація зброї, вибухових речовин тощо).
Форми реалізації колективної власності:
1) право господарського відання здійснюють суб’єкти права колективної власності унітарного підприємства, що не є власником, який повинен діяти з метою отримання прибутку на принципах власної окупності;
2) право оперативного управління здійснюють суб’єкти права колективної власності, якщо їх діяльність фінансується засновником;
3) оренду здійснюють на основі права колективної власності, яка передається в користування іншим особам.


6. Право приватної власності
та правові форми її реалізації

Право приватної власності – це юридично визначене й забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати засоби виробництва, що належать їй, за власним бажанням у власних інтересах.
Суб’єкт права – фізична особа або приватне підприємство (створене нею).
Об’єкт права – майно виробничого призначення, на базі яких здійснюється діяльність.
Форми реалізації приватної власності:
1) право господарського відання здійснюють унітарні підприємства з наймом працівників, які повинні діяти з метою отримання прибутку на принципах власної окупності;
2) право оперативного управління здійснюють суб’єкти приватної власності – юридичні особи, якщо їх діяльність фінансується засновником;
3) оренду здійснюють на основі приватної власності, яка передається в користування іншим особам.


Тези лекції № 8
Використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності


План

1. Цілі та принципи правової охорони об’єктів інтелектуальної власності.
2. Загальні положення правового реґулювання відносин з використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності.


1. Цілі та принципи правової охорони
об'єктів інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність – власність на результати інтелектуальної діяльності, творчої діяльності, засоби індивідуалізації, що входять у сукупність об’єктів авторського та винахідницького права.
Інтелектуальна власність означає творіння людського розуму: твори науки, літератури та мистецтва; відкриття; винаходи; корисні моделі; промислові зразки; раціоналізаторські пропозиції; знаки для товарів і послуг; результати науково-дослідних робіт; інші результати інтелектуальної праці, що використовуються в торгівлі.
Необхідно зауважити, що право інтелектуальної власності й право власності на річ не залежать одне від одного. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 419 ЦК України).
Немайнові права не можуть бути припинені інакше ніж відповідно до закону, тимчасом як припинення майнових прав здійснюється на розсуд власника.
Інтелектуальна власність підрозділяється на дві категорії:
авторське право, яке включає літературні та художні твори, такі як романи, поеми, фільми, музичні твори; твори вжиткового мистецтва, такі як малюнки, картини, фотографії та скульптури, а також архітектурні споруди. Суміжні права включають права артистів-виконавців на їх виконання, права виробників фонограм на їх записи та права мовних організацій на їх радіо- і телепередачі;
промислова власність (патентне право), яка включає винаходи (патенти), товарні знаки, промислові зразки та географічні позначення джерел походження товарів.
Промислова власність – це виключні права на результати інтелектуальної діяльності, що використовуються у виробництві.
Термін "промислова власність" широко застосовується в законодавствах багатьох держав, а також у міжнародних конвенціях і угодах. Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20 березня 1883 р. до об’єктів промислової власності, що охороняються, відносить: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, фірмове найменування, позначення походження товарів, а також методи припинення недобросовісної конкуренції. Крім того, до складу промислової власності варто віднести: раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення в рослинництві й тваринництві, топографії інтеґральних мікросхем.
Правовідносини в цій галузі реґулюються цілою низкою законів і нормативних актів, міжнародними конвенціями й угодами:
"Про авторське право і суміжні права" від 23.12.1993 р.
"Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" від 15.12.1993 р.
"Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 р.; "Про охорону прав на промислові зразки" від 15.12.1993 р.
"Про охорону прав на сорти рослин" від 15.12.1993 р.
"Про племінну справу у тваринництві" від 15.12.1993 р.
"Про науково-технічну інформацію" від 25.06.1993 р.
"Про захист інформації і автоматизовані системи" від 05.07.1994 р.
"Про мінімальні ставки винагород за використовування творів літератури і мистецтва" від 18.11.1994 р.
"Про державну реєстрацію прав авторів на твори науки, літератури і мистецтва" від 18.07.1995 р.
"Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" від 05.11.1997 р.
"Про охорону прав на позначення походження товарів" від 16.07.1999 р.
"Про розповсюдження екземплярів аудіовізуальних творів і фонограм" від 23.03.2000 р. та інші.
У межах авторського права зазначеними вище нормативно-правовими актами реґламентується також використання в господарській діяльності об’єктів суміжних прав, до яких, незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу та форми вираження, відповідно до ст. 35 Закону "Про авторське право і суміжні права" та ст. 449 ЦК України належать такі об’єкти, як: виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів, фонограми, відеограми та програми (передачі) організацій мовлення.
Суб’єктами авторського права відповідно до ст. 7 Закону України "Про авторське право і суміжні права" є: автори творів, тобто фізичні особи, які своєю творчою працею створили твір, та інші особи, які отримали права на використання твору на підставах, передбачених чинним законодавством України. Для суб’єктів господарювання такою підставою переважно є договір, відповідно до якого вони придбавають або отримують у користування той чи інший об’єкт авторського права. Разом із тим, згідно з ч. 2 ст. 429 ЦК України майнові права інтелектуальної власності можуть виникнути в суб’єкта господарювання й на підставі дії кількох умов, а саме наявності трудових відносин між ним та автором і відсутності домовленості між ними про те, що майнові права на створений під час виконання трудових обов’язків результат творчої діяльності будуть належати виключно творцеві тощо.
Суб’єктами інтелектуальної власності можуть прийняти різні варіанти рішень щодо правової охорони об’єктів інтелектуальної власності:
зберігати конфіденційність інформації щодо норм законодавства про комерційну таємницю;
зробити об’єкти інтелектуальної власності загальнодоступними без отримання патенту (шляхом демонстрації його на виставках, видання статті, монографії);
одержати документи, що підтверджують право виключної власності на об’єкти інтелектуальної тпраці.
Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснюється на підставі законів України, згідно з якими автор або інша визначена законом особа одержує від держави виключні права на створений об’єкт інтелектуальної власності на визначений (у законі) період часу. Ці права підтверджуються охоронним документом, який видається власнику об’єкта інтелектуальної власності: патенту або свідоцтва. Водночас для об’єктів промислової власності та засобів індивідуалізації учасників господарських відносин реєстрація є необхідною умовою виникнення відповідних прав. Одержавши охоронний документ, власник одночасно одержує право на захист з боку держави. Це дає йому можливість розкрити зміст свого об’єкта інтелектуальної власності для всіх осіб, щоб вони дістали можливість використовувати його на законних підставах, тобто з дозволу автора, з обов’язковим відрахуванням йому винагороди за цей дозвіл. Саме тому охорона, яка надається інтелектуальній власності державою, сприяє збільшенню числа винаходів і раціоналізаторських пропозицій, розповсюдженню нових ідей, матеріалів, технологій, розвитку науково-дослідної діяльності, а зрештою – технічному та суспільному проґресу. Охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснює Державний департамент інтелектуальної власності України.
Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності є дієвим механізмом у плані захисту від недобросовісної конкуренції. Якщо уявити, що не було б такої охорони, то власник об’єкта інтелектуальної власності замість додаткового прибутку від його використання мав би тільки збитки. Сам процес створення (розроблення) об’єкта інтелектуальної власності вимагає значних матеріальних витрат. Недобросовісні конкуренти в таких умовах можуть запозичити ідею на стадії, коли продукт вже готовий до промислового використання. У цьому випадку вони одержують перевагу, оскільки не витрачали зусиль на стадії створення нового конкурентоспроможного продукту.
Громадяни України мають право запатентувати інтелектуальну власність в інших країнах. Для отримання охоронного документа за рубежем необхідно подати відповідну заявку до Державного департаменту інтелектуальної власності. Якщо протягом трьох місяців від дати подання заявки не буде заборони на патентування, то заявка може бути подана до відповідного органу відповідної держави. Згідно з міжнародними угодами про міжнародну реєстрацію інтелектуальної власності, обов’язковою умовою є подання заявки до власного національного патентного відомства.
Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності ґрунтується на таких принципах:
1. Принцип охороноздатності. Він означає, що об’єкт правової охорони повинен відповідати вказаним у законі вимогам (винахід повинен бути новим, мати рівень винахідництва і промислового застосування).
2. Принцип визнання за правовласником виключного права на об’єкт права інтелектуальної власності.
3. Принцип дотримання прав не тільки власників права, але й дійсних розробників (авторів, винахідників).
4. Принцип дотримання балансу інтересів власників прав, з одного боку, і суспільства – з іншого, шляхом обмеження монополії на об’єкт права, наприклад установлення розумного терміну дії охоронного документа.
Згідно зі ст. 432 ЦК України захист права інтелектуальної власності здійснюється судом:
1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності.
2. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;
4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;
5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

2. Загальні положення
правового реґулювання відносин
з використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності

Згідно зі ст. 154 ГК України до відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення ГК України з урахуванням особливостей, передбачених ЦК України й іншими законами. Отже, положення ГК України про інтелектуальну власність є спеціальними відносно норм ЦК України. У Господарському кодексі України питанням інтелектуальної власності присвячено главу 16, у Цивільному кодексі України – книгу четверту.
Права на об’єкт інтелектуальної власності є джерелом важливих ресурсів для ефективного розвитку господарської діяльності. До числа таких ресурсів можна віднести:
використання власних об’єктів інтелектуальної власності в комерційній діяльності;
використання об’єктів інтелектуальної власності, створених іншими особами, шляхом купівлі у власників відповідних прав;
вільне використання загальнодоступних відомостей, що дає відповідну базу даних на етапі початку виробництва вказаних виробів, яка дозволить уникнути порушення прав інтелектуальної власності третіх осіб.
Слід зазначити, що об’єкти інтелектуальної власності відносяться до основних фондів суб’єктів господарювання, зокрема, до такого їх виду, як нематеріальні активи.
Нематеріальні активи – активи, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифіковані й утримуються підприємством з метою використовування понад один рік для виробництва, торгівлі, з адміністративною метою або для надання в оренду іншим особам. Їх основні риси:
- відсутність матеріально-речової (фізичної) структури;
- використовування протягом довгого часу (більше року);
- здатність приносити підприємству економічний прибуток;
- високий ступінь невизначеності щодо розміру можливості отримання прибутку.
Нематеріальні торговельні активи, необхідні для господарської діяльності, реґулюються ст. 155 ГК України "Об’єкти прав інтелектуальної власності", згідно з якою такими визнаються:
винаходи та корисні моделі;
промислові зразки;
сорти рослин та породи тварин;
торговельні марки (знаки для товарів і послуг);
комерційне (фірмове) найменування;
географічне зазначення;
комерційна таємниця;
комп’ютерні програми;
інші об’єкти передбачені законом.
Однак слід зазначити, що запропонований законодавцем перелік не є вичерпним, і це дає можливість суб’єктам господарювання використовувати й інші результати інтелектуальної, творчої діяльності.
Під винаходом (корисною моделлю) мають на увазі результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології.
Під промисловим зразком розуміють результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання.
В Україні відносини, які виникають у зв’язку з придбанням і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі, промислові зразки, реґулюються Законами України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 р., "Про охорону прав на промислові зразки" від 15.12.1993 р., ст. 156 ГК України, розділом 39 ЦК України.
Статтею 23 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" і статтею 20 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" визначаються конкретні права винахідників і авторів промислових зразків, які виходять із патенту. Зокрема, патент надає його власнику виключне право використовувати винахід, корисну модель або промисловий зразок на свій розсуд. Надання власникові патенту виключного права на використання є не чим іншим, як здійсненням власником своєї правомочності.
Права, які надаються патентом, набувають чинності з дня публікації відомостей про його видачу, але за умови сплати річного збору за підтримання дійсності патенту. Документ про першу оплату вказаного збору повинен бути одержаний Укрпатентом одночасно з документом про оплату збору за видачу патенту. Без такої оплати збору патент не видається. Крім виключного права на виготовлення, власник патенту має право забороняти іншим особам використовувати винахід, корисну модель або промисловий зразок без його дозволу. Право на використання вказаного об’єкта тому й називається виключним, що виключає всіх третіх осіб з цього права.
В Україні термін дії патенту на винахід до 20 років видається після проведення експертизи по суті. Термін дії патенту прийнято обчислювати від дати подання заявки до Укрпатенту, якщо заявку спочатку було подано в одній з країн Паризького Союзу, а потім заявлено в Україні, тоді термін дії патенту обчислюється від дати раніше поданої заявки відповідно до конвенційного пріоритету.
Сортом рослин як об’єктом права інтелектуальної власності за ст. 1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" та розділом 42 ЦК України визнається окрема група рослин. Різновидами сорту, на які можуть набуватися права, є: клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.
Сортові рослин присвоюється назва, яка повинна його однозначно ідентифікувати й відрізнятися від будь-якої іншої назви сорту того ж чи спорідненого виду. Назва сорту включає його родове чи видове позначення і власну назву. Власна назва може бути представлена будь-яким словом, комбінацією слів, комбінацією слів і цифр або комбінацією літер і цифр.
Сорт рослин вважається охороноздатним, тобто придатним для набуття права на нього як на об’єкт інтелектуальної власності, якщо за проявом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є: новим, вирізняльним, однорідним і стабільним.
Закон України "Про племінну справу у тваринництві" від 15.12.1993 р. та розділ 42 ЦК України реґулюють відносини у сфері захисту прав на такий об’єкт права інтелектуальної власності, як порода тварин. Треба зазначити, що законодавство України не дає визначення цього поняття. Натомість ст. 1 цього Закону містить визначення поняття селекційного досягнення як створеної в результаті цілеспрямованої творчої діяльності групи племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі генетичні ознаки та стійко передає їх потомству. Таким чином, породу тварин можна розглядати як найбільш значущий різновид об’єктів права інтелектуальної власності (племінні (генетичні) ресурси) у племінній справі. Племінні (генетичні) ресурси згідно з законом – тварини, сперма, ембріони, яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають племінну (генетичну) цінність.
Суттєвими ознаками породи тварин як об’єкта права інтелектуальної власності є стабільність, однорідність породи та високі генетичні властивості. Використання в господарській діяльності цього об’єкта здійснюється на підставі племінного свідоцтва (сертифіката), який відповідно до ст. 1 Закону України "Про племінну справу у тваринництві" є документом установленої форми про походження, продуктивність, тип та інші якості тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин, складеним на основі даних офіційного обліку продуктивності, імуногенетичного контролю та офіційної класифікації (оцінки) за типом. Таким чином, авторство на сорт рослин, породу тварин, тобто немайнові права авторів, підтверджуються свідоцтвом, а майнові права особи, яка ними володіє, – патентом.
Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин спливає через тридцять років, а щодо дерев та винограду – через тридцять п’ять років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав (ст. 488 ЦК України).
Під торговельною маркою (знаком для товарів і послуг) розуміють будь-яке позначення або будь-яку комбінацію позначень, за якими товари та послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. В Україні відносини, які виникають у сфері придбання та здійснення прав власності на знаки для товарів і послуг, реґулюються Законом України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", ст. 157 ГК України, розділом 44 ЦК України.
Право власності на знак має відповідний термін дії. Термін дії свідоцтва складає 10 років від дати подання заявки до Укрпатенту. За клопотанням власника свідоцтва, поданим протягом останнього року його дії, термін продовжується щоразу на 10 років (п. 3 ст. 5, Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг").
Стаття 159 ГК України й розділ 43 ЦК України розкривають правомочність суб’єктів господарювання за комерційним найменуванням.
Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім’я.
Відомості про комерційне найменування суб’єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких установлюється законом. Суб’єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом господарювання.
У випадку якщо комерційне найменування суб’єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки.
Особа, що використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов’язана припинити таке використовування і відшкодувати заподіяні збитки.
Стаття 160 ГК України й розділ 45 ЦК України розкривають правомочність суб’єктів господарювання на географічне зазначення (ст. 160 ГК). Право на використання географічного зазначення мають лише суб’єкти господарювання, котрі виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.
Використанням географічного зазначення суб’єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упакуванні; застосування в рекламі, у проспектах, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.
Суб’єкти господарювання, що здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору.
Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються Законом України "Про охорону прав на зазначення походження товарів" від 16.07.1999 р.
У ст. 161 ГК України розкрито правомочність суб’єктів господарювання щодо використання назви країни походження товару.
Вироби іноземного походження або в установлених законодавством випадках їх упакування, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упакування, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження.
Інформація про країну походження повинна бути розміщена в доступному місці виробу (упакування) та нанесена способом, який відповідає встановленим вимогам.
Забороняється використання суб’єктами господарювання напису (клейма) "Виготовлено в Україні" або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження.
Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання вказаних вимог відповідно до закону.
У ст. 162 ГК України розглянуто правомочність суб’єкта господарювання щодо комерційної таємниці. Суб’єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використовування цієї інформації третіми особами за умови, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності (ч. 1 ст. 162 ГК України). Така інформація повинна бути обмежена часом дії в сукупності умов, зазначених у ч. 1 ст. 162 ГК України. Поняття комерційної таємниці реґламентує також ст. 505 ЦК України.
Комерційна таємниця відіграє важливу роль у забезпеченні конкурентоспроможності товарів і послуг. Цей факт зумовлює необхідність її правової охорони. Частково правова охорона комерційної таємниці здійснюється в рамках Законів України "Про науково-технічну інформацію" від 25 червня 1993 року і "Про захист інформації в автоматизованих системах" від 5 липня 1994 року, де забезпечується право охорони на нерозкриту інформацію, нерозкрита інформація може бути об’єктом правової охорони доти, доки вона зберігає свою конфіденційність. Слід також констатувати той факт, що сьогодні в законодавстві України немає спеціального закону про комерційну таємницю. Основною перешкодою на шляху до його розроблення є те, що інформація про комерційну таємницю, через її конфіденційність, не підлягає реєстрації.
Правова кваліфікація інформації як комерційної таємниці не є незмінною й абсолютною, вона може змінюватися залежно від часу, зміни виду діяльності й інших обставин.
Право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю – це право на індивідуалізацію способу її використання, виключне право на захист від стороннього втручання в її використання, у тому числі від неправомірного доступу до неї.
Це суб’єктивне право суб’єкта господарювання, включає три елементи: 1) можливість самого суб’єкта господарювання діяти певним чином – визначати склад інформації, яка становить комерційну таємницю, режим її конфіденційності, уживати заходів до збереження її секретності, розпоряджатися нею тощо; 2) вимагати, щоб зобов’язані особи діяли відповідно до чинного законодавства і не порушували його право; 3) звертатися за захистом до владних державних органів у разі порушення права на комерційну таємницю, зокрема шляхом неправомірного збирання, розголошування та використовування комерційної таємниці.
Особа, що протиправно використовує комерційну інформацію, яка належить суб’єкту господарювання, зобов’язана відшкодувати заподіяні йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, яка є комерційною таємницею, має право самостійно і добросовісно використовувати цю інформацію на свій розсуд.
Топографія (компонування) інтеґральної мікросхеми (ІМС) – це зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтеґральної мікросхеми та з’єднань між ними. Тобто топографія (компонування) ІМС лише втілюється в носії ІМС і матеріально являє собою розміщену в різних частинах обсягу ІМС таких її складових, як елементи, міжелементні з’єднання та контактні площадки.
Виходячи з визначення топографії (компонування) ІМС, її слід відрізняти від поняття самої ІМС. Охороні відповідно до Закону України "Про охорону прав на топографії інтеґральних мікросхем" та розділу 42 ЦК України підлягає право саме на топографію (компонування) ІМС. Але цим законом не охороняються права на ідеї, способи, системи, технології або закодовану інформацію, які можуть бути втілені в топографію (компонування) ІМС.
Обсяг прав на топографію ІМС визначається зображенням топографії (компонування) ІМС на матеріальному носії.
Топографія (компонування) ІМС підлягає правовій охороні шляхом проведення процедури державної реєстрації та видачі свідоцтва. Це свідоцтво охороняє право впродовж 10 років від дати подання заявки до Укрпатенту або від дати першого використання топографії. Єдиною вимогою охорони топографії є те, що вона повинна бути оригінальною або розглядатись як еквівалент і бути результатом творчого внеску.
Під раціоналізаторською пропозицією розуміють визнану юридичною особою пропозицію, що містить технологічне (технічне) або організаційне рішення в будь-якій сфері діяльності цієї юридичної особи (ст. 481 ЦК України). Безумовно, серед потенційних сфер діяльності юридичної особи, щодо яких може бути подана раціоналізаторська пропозиція, є і господарська діяльність. Тому обґрунтованим видається визнання її ще одним об’єктом права інтелектуальної власності, який суб’єкт господарювання може використовувати у своїй діяльності. Являючи собою переважно технологічне (технічне) вирішення змін у конструкції виробів, технології виробництва й техніки, що застосовується, змін у складі матеріалів, раціоналізаторська пропозиція має значні відмінності від винаходу та корисної моделі. По-перше, відсутнє визнання існування цього об’єкта права інтелектуальної власності за допомогою дій державних органів, тобто певної публічної процедури, що притаманне винаходу та корисній моделі; по-друге, як реґулювальний акт до відносин, пов’язаних із використанням прав на раціоналізаторську пропозицію, може бути застосований локальний акт, тобто такий, що стосується лише внутрішніх відносин.
У розділі 41 Цивільного кодексу України дано розширене тлумачення поняття раціоналізаторської пропозиції. У разі визнання пропозиції раціоналізаторською, вона приймається для використання. Після закінчення місяця після затвердження позитивного рішення автору видається охоронний документ – свідоцтво встановленої форми. Свідоцтво підписується керівником підприємства і засвідчується печаткою. Воно закріплює за автором немайнові та майнові права.


Тези лекції № 9
Правові основи приватизації державних
і комунальних підприємств


План

1. Суб’єкти й об’єкти приватизації.
2. Порядок і способи приватизації.


1. Суб'єкти й об'єкти приватизації

Приватизація – один з основних напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах, її успіх або невдача багато в чому визначають хід економічної реформи.
Процес приватизації офіційно розпочався в Україні 1 грудня 1992 року, і на сьогодні уже створено відповідні організаційні та правові його засади.
Процеси приватизації зумовили прийняття низки нормативних актів, які реґламентують, і визначають правовий режим і механізм приватизації. Це перш за все Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств від 04.03.1992 р. (з наступними змінами та доповненнями); Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 06.03.1992 р.; Закон України "Про приватизаційні папери" від 06.03.1992 р; Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19.06.1992 р.
В окремих галузях народного господарства можуть бути визначені особливості правового й організаційного реґулювання приватизації майна державних підприємств. Такі особливості встановлені, зокрема, Законами України "Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України" від 18.05.2000 р., "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10.07.1996 р., "Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва" від 14.09.2000 р.
Приймаються також закони, що реґулюють питання приватизації окремих державних підприємств. Наприклад, Закон України "Про особливості приватизації відкритого акціонерного товариства «Укртелеком»" від 13.07.2000 p., Закон України "Про особливості приватизації пакета акцій, що належить державі в статутному фонді ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча»" від 2.11.2000 р.
Крім того, процеси приватизації реґулюються декретами Кабінету Міністрів України, постановами, указами Президента України.
Щороку приймається Державна програма приватизації, яка визначає умови та пріоритети проведення приватизації, завдання та прогнози щодо зміни структури власності. У Державній програмі приватизації визначаються:
- завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;
- відповідні способи приватизації для різних груп об’єктів;
- завдання відповідним органам виконавчої влади із забезпечення проведення приватизації;
- заходи щодо залучення інвесторів до процесу приватизації.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизація майна державних підприємств України – це відчуження майна, що перебуває в загальнодержавній, республіканській (Автономна Республіка Крим) і комунальній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб.
Основні цілі приватизації в Україні:
- структурна перебудова економіки – формування ринкових відносин;
- розвиток конкуренції й обмеження монополізму;
- одержання підприємством ефективного власника;
- залучення додаткових інвестицій з метою підвищення ефективності виробництва й відновлення основних фондів підприємств.
Завдання приватизації: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, залучення коштів на структурну перебудову економіки.
Основними принципами приватизації є:
 законність;
 рівноправність громадян та їхня соціальна захищеність;
 пріоритетне право громадян України та колективу підприємства на придбання державного майна;
 безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянинові України на основі приватизаційних сертифікатів;
 переважне право трудових колективів у виборі форм власності та придбанні своїх підприємств;
 своєчасна й правдива інформація громадянам про хід приватизації;
 створення сприятливих умов для залучення інвестицій.
Об’єктами приватизації є:
 цілісні майнові комплекси державних підприємств і їх структурних підрозділів;
 об’єкти незавершеного будівництва й законсервовані об’єкти;
 акції (частки, паї), які належать державі в майні господарських товариств та інших об’єднань.
Не можуть бути об’єктами приватизації:
Приватизації не підлягають казенні підприємства, а також нижчезазначені об’єкти, що мають загальнодержавне значення:
а) об’єкти, які забезпечують виконання державою її функцій, обороноздатність, економічну незалежність, а також об’єкти права власності українського народу, майно, яке складає матеріальну основу державного суверенітету України;
б) об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та збільшення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей;
в) об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави ґарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використовування або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв;
г) об’єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.
Вичерпний список таких об’єктів міститься в статті 5 Закону України "Про приватизацію державних підприємств" (у ред. від 19.02.1997 р.). До таких об’єктів відносяться:
майно органів державної влади й управління, Збройних Сил України, Служби безпеки України;
золотий і валютний фонди;
атомні електростанції та ін.
Перелік об’єктів, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за постановою Кабінету Міністрів України.
Суб’єктами приватизації є:
державні органи приватизації: Фонд державного майна (ФДМ) України, його реґіональні відділення і представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим;
покупці (їх представники): громадяни Україні, особи без громадянства й іноземні особи; юридичні особи; юридичні особи інших держав;
посередники.
Види посередників:
а) оперативні посередники (надають послуги з підготування об’єкта до приватизації, оцінки й продажу майна, консультації щодо вибору об’єкта приватизації, підготування документів);
б) фінансові посередники (зменшують ризик покупців у процесі приватизації, сприяють розвитку фондового ринку).
Державні органи приватизації – Фонд державного майна України, його реґіональні відділення та представництва в районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.
Державні органи приватизації мають такі повноваження:
змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності;
здійснюють повноваження власника державного майна в процесі приватизації;
виступають орендодавцем майна, що перебуває в державній власності, згідно з законодавством;
продають майно, що перебуває в державній власності, у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств, об’єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі в майні господарських товариств;
створюють комісії з приватизації;
затверджують плани приватизації майна, що перебуває в державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації;
розробляють проекти державних програм приватизації та подають їх на затвердження Верховній Раді України;
укладають угоди щодо підготування об’єктів до приватизації та їх продажу;
укладають угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об’єктів приватизації;
здійснюють ліцензування комісійної, представницької та комерційної діяльності з приватизаційними паперами;
виступають з боку держави засновником підприємств зі змішаною формою власності;
беруть участь у розробленні міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання;
здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном;
контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна;
здійснюють інші повноваження, передбачені цим законодавством України з питань приватизації.


2. Порядок і способи приватизації

Етапи приватизації майна державних підприємств:
1) публікація списку об’єктів у місцевій пресі;
2) ухвалення рішення про приватизацію об’єкта;
3) публікація інформації про ухвалення рішення про приватизацію об’єкта;
4) проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства;
5) затвердження рішення про приватизацію об’єкта і складу комісії з приватизації об’єкта протягом місяця;
6) затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій ВАТ;
7) реалізація наміченого плану й укладання договорів купівлі-продажу об’єктів (об’єкта) приватизації;
8) контроль за виконанням покупцями умов угод приватизації, включаючи й інвестиційні зобов’язання.
Способи приватизації:
1. Приватизація державного майна здійснюється шляхом:
продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;
продажу акцій (часток, паїв), що належать державі в господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, якіпередбачають загальнодоступність і конкуренцію покупців:
продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства, якщо покупець подав відповідні документи;
викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.
Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об’єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.
2. Приватизація законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу здійснюється шляхом: продажу на аукціоні, за конкурсом, викупу.
Приватизація зазначених об’єктів здійснюється в порядку, передбаченому Законом України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) та Державною програмою приватизації.
За рішенням органів приватизації законсервовані об’єкти та об’єкти незавершеного будівництва можуть передаватися на умовах відповідного договору особам, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства, для завершення будівництва або вноситися до статутного фонду господарського товариства як державна частка з наступною її приватизацією в порядку, установленому законодавством України
3. Приватизація майна невеликих державних підприємств (об’єктів малої приватизації) здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
4. У разі прийняття після закінчення строку дії концесійного договору рішення про приватизацію майна об’єкта, що надавався в концесію, у колишнього концесіонера виникає право на викуп цього майна згідно з визначеними умовами приватизації, якщо він у зв’язку з виконанням умов концесійного договору створив (побудував) це майно або здійснив його поліпшення вартістю не менше 25 відсотків від вартості майна на момент приватизації.
Форми відповідальності за порушення угод приватизації:
а) відшкодування збитків – за заподіяння збитків майну, понесені витрати назабезпечення збереження об’єктів приватизації до моменту фактичної передачі майна покупцеві;
б) сплата неустойки (штрафу, пені):
1) за порушення покупцем термінів внесення інвестицій у встановленому обсязі – пеня в розмірі 0,1% від вартості невнесених інвестицій за кожний день прострочення;
2) у разі невнесення інвестицій на день подання позову про розірвання договору – штраф у розмірі 10% від загального обсягу інвестицій;
3) у разі недотримання профілю діяльності приватизованого об’єкту – штраф у розмірі 10% від вартості придбаного майна;
4) за несплату впродовж 60 днів з моменту укладення договору купівлі-продажу за об’єкт приватизації – неустойка в розмірі 20% від вартості об’єкта приватизації (неустойка (обчислюється від суми простроченого платежу) у формі пені, розміром не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на період, за який сплачується пеня).
в) оперативно-господарські санкції у формі:
1) розірвання угоди про приватизацію в разі невиконання покупцем договірних зобов’язань;
2) анулювання рішення про викуп у разі несплати за об’єкт приватизації впродовж 60-денного терміну з моменту укладення або реєстрації відповідної угоди;
3) відмови від пролонгації угоди приватизації з оперативним посередником: на проведення експертної оцінки майна; щодо підготування об’єктів до приватизації; про продаж державного майна.






Змістовий модуль ІІІ
Господарські зобов'язання


Тези лекції № 10
Загальна характеристика
господарських зобов’язань


План

1. Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов’язань.
2. Поняття, ознаки та функції господарського договору.
3. Класифікація господарських договорів.
4. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.
5. Забезпечення належного виконання господарського договору.
6. Договір поставки.
7. Договір підряду на капітальне будівництво.
8. Договір оренди.
9. Лізинг у сфері господарювання.
10. Договір перевезення вантажів.

1. Поняття, види та підстави виникнення
господарських зобов'язань

Господарське зобов’язання (ч. 1 ст. 173 ГК України) – зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, у силу якого один суб’єкт зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Види господарських зобов’язань:
1. Майново-господарські (ст. 175 ГК) – цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Цей вид зобов’язань регулюється Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
2. Організаційно-господарські (ст. 176 ГК) – це зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
3. Внутрішньогосподарські (ст. 3 ГК) – це зобов’язання, що виникають між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.
4. Соціально-комунальні (ст. 177 ГК) – зобов’язання суб’єктів господарювання за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Суб’єкти господарювання можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем.
5. Публічні (ст. 178 ГК) – зобов’язання суб’єкта господарювання відповідно до законів та своїх установчих документів здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товарів за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншим.
Підстави виникнення господарських зобов’язань (це юридичні факти дії та події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання) (ст. 174 ГК України):
- закон або інший нормативно-правовий акт, що реґулює господарську діяльність;
- акт управління господарською діяльністю;
- господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать;
- заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
- створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
Цей перелік підстав не є вичерпним. Іноді на практиці виникнення зобов’язань пов’язують з необхідністю існування юридичного складу, тобто сукупністю двох або декількох юридичних фактів, наявність яких потрібна для того, щоб настали юридичні наслідки.


2. Поняття, ознаки
та функції господарського договору

Господарський договір (ГД) – засноване на угоді сторін і зафіксоване в установленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та суб’єктами – юридичними особами, що не господарюють, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у сфері господарювання.
Ознаки договору:
Особливий суб’єктний склад – однією зі сторін господарського договору є суб’єкт господарювання.
Спрямованість на забезпечення господарської діяльності – матеріально-технічне забезпечення, реалізацію продукції (робіт, послуг), спільну діяльність, інвестування.
Тісний зв’язок із плановим процесом – відображає систематичну господарську діяльність, пов’язану з плануванням.
Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата) та організаційних елементів.
Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів і загальногосподарських інтересів.
Можливість відступу від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, угоди, які укладаються в межах рамочних контрактів).
Функції господарського договору:
- реґулятивна функція – за допомогою господарського договору здійснюється реґулювання відносин між сторонами;
- координаційна функція – сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом досягнення компромісу між учасниками господарських відносин;
- контрольно-інформаційна функція – за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб’єктів господарювання;
- охоронна функція – захист прав і законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов’язань;
- планування – як господарських зв’язків, так і поточної діяльності суб’єктів господарювання;
- "опосередкування" відносин між суб’єктами господарювання. Саме господарські договори є підставою виникнення зобов’язань між учасниками господарських відносин, які забезпечують можливість координації їх діяльності, узгодження інтересів, досягнення компромісу з метою отримання взаємовигідних для сторін результатів. Узгодити економічні інтереси сторін у договірних відносинах із загальногосподарськими інтересами – це обов’язок сторін договору вжити всіх заходів, необхідних для виконання договірних зобов’язань, з урахуванням інтересів кожної сторони.


3. Класифікація господарських договорів

I. За ознакою виникнення договірних зобов’язань:
1) плановані договори – укладаються на підставі прийнятого державного замовлення;
2) реґульовані договори – укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.
II. За ознакою взаємного положення сторін у договірних відносинах:
1) вертикальні – укладаються між нерівноправними суб’єктами;
2) горизонтальні – укладаються між рівноправними суб’єктами.
III. За терміном дії:
1) довгострокові договори – укладаються на термін понад 5 років (договір оренди цілісного майнового комплексу);
2) середньострокові договори – терміном дії від 1 до 5 років (договори підряду на капітальне будівництво);
3) короткострокові договори – терміном дії до одного року;
4) разові договори – укладаються на одну господарську операцію.
IV. За економічним змістом:
1) договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);
2) договори на передачу майна в користування (оренда, лізинг);
3) підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-пошукових, дослідно-конструкторських робіт);
4) транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, експлуатації залізничної під’їзної колії та ін.);
5) договори на надання банківських послуг (договори на розрахунково-касове обслуговування, кредитування, факторинг та ін.);
6) договори на надання інших послуг (щодо охорони об’єктів, зберігання майна та ін.);
7) договори про спільну діяльність – договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність;
8) засновницькі договори.
V. За тривалістю використовування у сфері господарювання:
1) традиційні договори – застосовуються впродовж багатьох століть (договори купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);
2) новітні договори – з’явилися недавно (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори).
VI. За ступенем складнощів розрізняють:
1) прості договори – містять ознаки договору одного виду (купівлі-продажу, перевезення, підряду, майнового найму);
2) комплексні (складні) договори – передбачають наявність ознак декількох вищезазначених договорів (договір факторингу, договір лізингу).
VII. Залежно від ролі у встановленні господарських зв’язків розрізняють:
1) генеральні договори – визначають основних учасників договірних відносин і параметри їх наступних договірних зв’язків (генпідрядні договори, договір комерційної концесії);
2) субдоговори – укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду).
VIII. За ознакою можливості або неможливості коректування договірних умов:
1) некоректовані договори – одна або дві сторони договірних відносин позбавлені можливості коректувати заздалегідь визначені умови договору;
2) коректовані договори – умови договору шляхом вільного волевиявлення, мають рекомендаційний характер.
ІХ. У разі використовування при встановленні господарського зв’язку попередніх переговорів договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою двох категорій договорів:
1) попередні договори, у яких фіксуються: намір сторін укласти в майбутньому основний договір певних параметрів, зобов’язання сторін щодо проведення підготовчих дій (страхування ризиків, підготування документації, отримання ліцензій), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;
2) основний договір укладається на умовах і в строк, визначений попереднім договором.
X. Залежно від домінування в господарському договорі майнових або організаційних елементів:
1) майнові договори: до них належать договори, у яких домінують майнові елементи (міни/бартеру, підряду, банківського обслуговування, значна частина транспортних договорів);
2) організаційні договори (ст. 186 ЦК), спрямовані на забезпечення організації господарської діяльності учасників господарських відносин (засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільні інвестиції).
Види господарських договорів, укладення яких віднесено до повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування:
1. Державні контракти, державними замовниками у яких можуть бути Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені Законом України "Про Державний бюджет України", а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України.
2. Договори приватизації державного та комунального майна, продавцем якого є державні органи приватизації.
3. Договори оренди державного та комунального майна, орендодавцями якого є Фонд державного майна України, його реґіональні відділення й представництва, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном.
4. Концесійні договори, концесієдавцями у яких є орган виконавчої влади або відповідний орган місцевого самоврядування, уповноважений відповідно Кабінетом Міністрів України чи органами місцевого самоврядування на укладення концесійного договору.
4. Порядок укладання, зміни та розірвання
господарських договорів

При укладанні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі нижчевикладеного (п. 4 ст. 179 ГК України):
- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на власний розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
- примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладанні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Зміст господарських договорів:
Види умов договору:
1. За критерієм обов’язковості:
1) обов’язкові – повинні включатися в договір згідно з вимогами закону;
2) необов’язкові – включаються за узгодженням сторін.
2. За ознакою впливу на юридичну силу договору:
1) істотні умови – обов’язково повинні бути в договорі (предмет, ціни й строк):
предмет договору: назва (номенклатура, асортимент) і кількість продукції, якість (державний сертифікат, норми та правила, технічні умови);
ціни: а) вільні (ст. 189 ГК України) – установлюються за згодою сторін; б) державні ціни (фіксовані – встановлені у твердій сумі; і реґульовані – встановлюють граничний рівень цін); в) комунальні ціни – фіксовані та реґульовані.
строк – це час, протягом якого діють господарські зобов’язання. Крім строку дії договори розрізняють проміжні строки: виконання етапів робіт, поставки продукції;
2) звичні умови – характерні для певного його виду, але відсутність яких не впливає на його юридичну силу (умови договору з асортименту, номенклатуру).
3) випадкові – відображають специфіку відносин між сторонами й не впливають на юридичну силу договору (умови про харчування і мешкання працівників).
Модель господарського договору:
1. Предмет договору, його кількісні і якісні характеристики.
2. Строки дії договору й строки виконання.
3. Суми договорів і ціна одиниці виміру.
4. Порядок виконання і порядок прийому-передачі виконання.
5. Порядок і форми платежу.
6. Відповідальність за недотримання строків договірних зобов’язань.
7. Обставини, які виключають відповідальність сторін за невиконання договірних зобов’язань (форс-мажор).
8. Способи забезпечення належного виконання договірних зобов’язань (застава, ґарантія).
9. Порядок розгляду спорів.
Господарські договори складаються переважно в письмовій формі, що зумовлене необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, а також захистом інтересів сторін договору.
Модифікація письмової форми:
1) повна письмова форма – єдиний документ, до якого додаються документи: підписаний сторонами текст договору зі всіма доповненнями, протокол розбіжностей (якщо він складався), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувались і між сторонами було досягнуто компроміс щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд судовим органам);
2) скорочена письмова форма – комплект листів, телеграм, факсограм, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв’язку, якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін установити договірний зв’язок і визначено всі істотні умови договору; використання такої форми забороняється в разі укладання організаційно-господарських договорів.
3) типова форма – сторони договору не можуть відступати від типового договору, затвердженого КМУ, але мають право конкретизувати його умови;
4) стандартний договір – бланк, зміст і порядок заповнення якого визначені правилами, встановленими нормативними актами;
5) нотаріальна форма – застосовується в передбачених законом випадках (у разі продажу в процесі приватизації) або за домовленістю сторін.
Типовий договір – форма державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, що застосовується для спрощення процесу укладання конкретних господарських договорів і визначення бажаної, з точки зору держави, моделі договірного зобов’язання.
Типовий договір затверджується:
1. Кабінетом Міністрів України (Типовий концесійний договір, затверджений постановою КМУ від 12.04.2000 р., Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні, затверджений постановою КМУ від 05.07.1999 р. та інші).
2. Державними органами у межах своєї компетенції (Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), затверджений наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 р., Типовий депозитарний договір, Типовий договір про відкриття рахунка в цінних паперах, Типовий договір про обслуговування емісії цінних паперів, затверджені рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України від 14.07.1998 р., та інші).
Господарські договори складаються у формі єдиного документа, підписуються сторонами та скріпляються печаткою (ст. 181 ГК України).
Проект договору може бути запропонований будь-якою стороною і надається іншій стороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з умовами договору повертає один примірник іншій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму у 20-денний термін після отримання договору.
За наявності розбіжностей з окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей і у 20-денний термін надсилає іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підписаним договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом 20 днів розглянути його, у цей же термін запровадити заходи для врегулювання розбіжностей і включити в договір всі пропозиції, а ті розбіжності, які залишилися невреґульованими, передати до суду.
У випадку, якщо сторони не досягли угоди щодо всіх істотних умов договору, такий договір вважається неукладеним.
Зміни та розірвання договору в односторонньому порядку не допускаються.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозицію про це іншій стороні.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну або розірвання договору, у 20-денний термін після отримання пропозицій повідомляє іншу сторону про результати її розгляду.
Якщо сторони не досягли згоди про зміни договору або якщо відповідь не отримано в строк, заінтересована сторона має право передати спір до суду.
Господарське зобов’язання припиняється:
1. Виконанням, проведеним належним чином (ч. 1 і 2 ст. 203 ГК України).
2. Зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання (чч. 3 - 5 ст. 203 ГК України).
3. У разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі (договори приєднання).
4. За згодою сторін (ч. 1 ст. 204 ГК України).
5. Через неможливість виконання (ст. 205 ГК України).
6. У разі його розірвання (ст. 206 ГК України).
7. У разі визнання його недійсним за рішенням суду (ст. 207 ГК України).
8. В інших випадках, передбачених ГК України або іншими законами.
До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Правові наслідки зміни та розірвання договору (ст. 653 ЦК України):
1. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання і т. ін.
2. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються.
3. У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюються або припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набуття рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
4. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
5. Якщо договір змінено або розірвано через істотні порушення договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, заподіяних зміною або розірванням договору.


5. Забезпечення належного виконання
господарського договору

Виконання господарського зобов’язання боржником полягає в здійсненні ним тих дій, які повинні бути здійснені відповідно до змісту зобов’язання. Виконання умов господарського договору здійснюється відповідно до принципів.
Принципи виконання господарського зобов’язання – це встановлені законом основні положення, яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов’язання:
1. Принцип належного виконання встановлює, що зобов’язання повинні виконуватися належним чином, відповідно до умов зобов’язання (договору), вимог закону, акта планування, а за відсутності цих умов і вимог – відповідно до вимог, що в певних умовах зазвичай ставляться.
Дія цього принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов’язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої його було встановлено.
2. Принцип реального виконання означає неприпустимість заміни того, що зобов’язаний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов’язання виконувалися в натурі – передавалося майно, виконувалися роботи, надавалися послуги тощо, стосовно яких суб’єкти ввійшли в правовідносини. Зобов’язання вважається виконаним належним чином, коли виконано нижчезазначені вимоги до:
- суб’єктів зобов’язання;
- предмета виконання;
- строків виконання;
- місця виконання;
- способу виконання.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 193 ГК України).
Кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, ураховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором.
Застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє цього суб’єкта від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором або уповноважена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.
Управнена сторона має право не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами чи договором або не випливає зі змісту зобов’язання.
Зобов’язана сторона має право:
виконати зобов’язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом чи договором або не випливає зі змісту зобов’язання;
відмовитися від виконання зобов’язання в разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка від виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або його частини.
Платежі за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються (ст. 198 ГК України):
1. У безготівковій формі через установи банків, що реґулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління НБУ від 29.03.2001 р.
2. Готівкою через установи банків, що реґулюється Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим Постановою Правління НБУ від 19.02.2001 р.
Грошові зобов’язання учасників господарських відносин мають бути вираженими й підлягати оплаті у гривнях.
Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р., Декрету КМУ України "Про систему валютного реґулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р., Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затвердженої постановою Правління НБУ від 12.12.2002 р., Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України, затверджених постановою Правління НБУ від 18.03.1999 р.
Способи забезпечення виконання договірних зобов’язань такі:
1. Цивільно-правові:
1) неустойка (штраф, пеня) (ст. 549 ЦК України). Це грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредитору в разі порушення боржником зобов’язання;
2) порука (ст. 553 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку, а також відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником;
3) ґарантія (ст. 560 ЦК України). За ґарантією банк або інша фінансова установа, страхова організація ґарантує кредитору виконання боржником свого обов’язку;
4) застава (ст. 572 ЦК України). У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника;
5) притримання (ст. 594 ЦК України). Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків, має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання;
6) завдаток (ст. 570 ЦК України). Це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.
2. Господарсько-правові:
1) правова (у тому числі договірна і претензійно-позовна) робота, від організації якої залежить якість укладеного господарського договору;
2) позитивне стимулювання, тобто надання стороні, яка належним способом виконала зобов’язання, певних пільг або додаткових матеріальних благ (наприклад, залишення у виконавця устаткування, що було передано йому замовником для виконання обумовлених договором робіт);
3) неґативне стимулювання, тобто заходи відповідальності, які застосовуються до порушника договірних зобов’язань (відшкодування збитків, сплата неустойки).

6. Договір поставки

Договір поставки (ДП) – це такий договір, за яким постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 265 ГК).
Договори поставки мають особливу нормативну реґламентацію. Це Господарський і Цивільний кодекси України, Закони України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22.12.1995 р., "Про державний матеріальний резерв" від 24.01.1997 р., "Про державне оборонне замовлення" від 03.03.1999 р., "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22.02.2000 р., Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання, які затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 р. № 888 та інші.
Договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу. У Господарському кодексі й Цивільному кодексі існують однакові поняття цього виду договору, між тим є відмінності за такими ознаками:

Ознака
Цивільний кодекс
Господарський кодекс

Сторони договору
Будь-яка юридична або фізична особа
Тільки суб’єкти господарської діяльності (крім відокремлених підрозділів)

Сфера застосування договору
Складається в підприємницькій діяльності, може застосовуватися в інших цілях, пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім використованням
Обмежується сферою господарювання


Ознаки договору поставки:
1) суб’єкти: постачальником і покупцем є суб’єкти господарської діяльності (СГД);
2) цільова спрямованість договору є господарською, не пов’язаною з особистим, сімейним, домашнім використовуванням; мета – забезпечення господарських потреб учасників господарських відносин;
3) об’єкт – продукція виробничого призначення, товари для продажу на ринку;
4) моменти укладення та виконання договору не збігаються в часі.
Вимоги до договору поставки:
1) предмет договору – кількість, асортимент, сорти, групи, підгрупи, марки, типи, розміри продукції;
2) строк і порядок поставки. Строк ДП (звичайний – 1 рік; більше року – довгостроковий) визначається сторонами. Якщо в договорі строк його дії не обумовлено, він вважається укладеним на 1 рік. Строк поставки для продукції виробничо-технічного призначення визначається на квартал, для товарів народного споживання – на місяць. Графік поставки – місяць, декада, доба та інше;
3) якість товарів повинна відповідати стандартам, технічним умовам. При цьому номери й індекси стандартів, технічних умов указують у договорі (копія вказаних стандартів за бажанням покупця);
4) вимоги щодо комплектності товарів визначаються відповідно до вимог стандартів, технічних умов. Проте в договорі може бути передбачено поставку додаткових до комплекту виробів;
5) порядок виконання. Під час виконання договірних зобов’язань постачальник повинен дотримуватися таких правил:
а) у кожне тарне місце покласти документацію згідно з договором, стандартами, технічними умовами;
б) чітко оформити розрахункові документи;
в) дотримуватися чинних транспортних правил передачі вантажу транспортній організації;
г) контролювати осіб, котрі здійснюють облік продукції та документально її оформляють;
6) порядок прийняття поставленої продукції. Покупець зобов’язаний здійснити прийняття продукції від транспортного органу, перевірити збереження вантажу: наявність пломб на транспортних засобах; їх непошкодженість, відбитки на пломбах, стан вагонів або контейнерів, цілісність тари; назву вантажу й відповідність маркування транспортним документам. У разі порушення яких-небудь обставин повинен бути складений комерційний акт. Прийняття продукції здійснює уповноважена керівником особа, яка несе відповідальність за дотримання правил прийняття продукції. Якщо при прийнятті товару виявлено недостачу, одержувач повинен зупинити прийняття, застосувати заходи щодо збереження продукції та скласти акт, який підписується особами, які здійснюють прийняття вантажу. Після цього викликати представника постачальника для складання двостороннього акта, який підписує керівник підприємства-одержувача. Претензії у зв’язку з недостачею повинні бути надіслані постачальнику не пізніше 10 днів після складання акта;
7) відповідальність за неналежне виконання договору поставки.
Відповідальність за невиконання договору поставки може мати форми:
1) відшкодування збитків – у повному розмірі. Проте розмір збитків може бути визначений сторонами наперед у твердій сумі або за відсотковою ставкою залежно від обсягу виконання зобов’язань або строків виконання;
2) штрафні санкції: за державними контрактами щодо порушення умов якості товарів – 20% вартості неякісних товарів; сплата пені за порушення строків виконання зобов’язань – 0,1% вартості товарів, за якими допущено прострочення виконання, а за прострочення більше 30 днів – штраф у розмірі 7% вказаної вартості;
3) оперативно-господарські санкції: відмова покупця від прийняття й оплати поставлених товарів у разі поставки неякісних товарів; достроковий розрив договору поставки.

7. Договір підряду
на капітальне будівництво

Капітальне будівництво – це діяльність держави, юридичних і фізичних осіб, спрямована на створення нових та модернізацію наявних основних фондів виробничого й невиробничого призначення.
Поняття "капітальне будівництво" охоплює не лише нове будівництво – будівництво підприємств, будівель і споруд, яке здійснюється на нових майданчиках, а й розширення – здійснення за новим проектом будівництва наступних черг діючого підприємства, додаткових виробничих комплексів, реконструкцію – перебудову існуючих цехів та інших об’єктів підприємства, технічне переозброєння – здійснення комплексу заходів щодо підвищення технічного рівня окремих дільниць виробництва, а також реставрацію та капітальний ремонт будівель і споруд (ст. 23 Закону України від 20.04.2000 р. "Про планування і забудову територій").
До основних нормативних актів, які реґулюють відносини у сфері капітального будівництва, належать: Господарський та Цивільний кодекси України, Закони України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 р., "Про архітектурну діяльність" від 20.05.1999 р., "Про основи містобудування" від 16.11.1992 р., "Про благоустрій населених пунктів" від 06.09.2005 р. та інші.
Для здійснення робіт, пов’язаних із капітальним будівництвом, можуть укладатися такі договори підряду: на капітальне будівництво (у тому числі субпідряду); на виконання проектних і досліджувальних робіт та ін. (ст. 317 ГК України).
Підрядний договір на капітальне будівництво (ДПКБ) – господарський договір, за яким одна сторона (підрядник) зобов’язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк, визначений договором об’єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов’язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об’єкти й оплатити їх (ст. 318 ГК).
Договір підряду на капітальне будівництво має низку особливостей, а саме: роботи за цим договором ведуться безпосередньо за місцезнаходженням об’єкта; специфічний предмет договору та його суб’єктний склад (сторони договору – учасники інвестиційної діяльності в галузі капітального будівництва); широке застосування системи генерального підряду; наявність проектно-кошторисної документації; режим контролю якості робіт і порядок прийняття об’єкта до експлуатації.
Предметом договору підряду на капітальне будівництво, згідно з найпоширенішою в літературі точкою зору, є кінцевий результат діяльності підрядника – це нове будівництво, реновація основних фондів, консервація об’єкта, виконання проектно-кошторисної документації.
Сторони ДПКБ: замовник, підрядник, ґаранти або поручителі, проектні організації, постачальники устаткування, кредитні установи, інжинірингові, страхові організації.
Замовник має право: здійснювати контроль і технічний нагляд за об’єктом, витратами та якістю виконаних робіт згідно з проектом і кошторисом, при цьому не втручаючись у господарську діяльність підрядника; вимагати розірвання договору і відшкодування збитків, якщо підрядчик затягує будівництво.
Підрядник має право: не братися до роботи, а почату роботу зупинити в разі порушення замовником своїх зобов’язань за договором, у результаті якого початок або продовження робіт підрядчиком неможливе або значно ускладнюється з низки суб’єктивних або об’єктивних причин.
Обов’язки замовника:
1) передати підряднику будівельні матеріали й затвердити проектно-кошторисну документацію (інвестиційний проект);
2) забезпечити безперервність будівництва;
3) прийняти закінчений об’єкт до експлуатації;
4) провести розрахунок за виконану роботу.
Обов’язки підрядника:
1) виконати будівельні та пов’язані з ними роботи згідно з нормами й правилами;
2) забезпечити своєчасне виконання робіт і передачу їх замовнику;
3) усунути за власний рахунок недоліки у виконанні робіт, у наданні неякісних матеріалів, допущені з вини підрядника або субпідрядника.
Зміст договору підряду на капітальне будівництво:
найменування сторін;
місце й дата укладення договору;
предмет договору (найменування об’єкта, обсяги та види робіт, передбачених проектом);
строки початку й завершення будівництва, виконання робіт;
права та обов’язки сторін;
вартість і порядок фінансування будівництва об’єкта (робіт);
порядок матеріально-технічного, проектного й іншого забезпечення будівництва;
режим контролю якості робіт і матеріалів замовником;
порядок прийняття об’єкта (робіт);
порядок розрахунків за виконані роботи, умови про дефекти й ґарантійні строки;
страхування ризиків, фінансові ґарантії;
відповідальність сторін (відшкодування збитків);
уреґулювання спорів, підстави й умови зміни та розірвання договору.
Розрахунки за договором підряду на капітальне будівництво. Вартість робіт за договором підряду може визначатися складанням приблизного або твердого кошторису.
Підрядник зобов’язаний попередити замовника про дорожчання послуг або матеріалів. Якщо підрядник не попередив замовника про перевищення кошторису, він зобов’язаний виконати роботу, не вимагаючи відшкодування понесених додаткових витрат.
Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник – зменшення. У разі істотного зростання вартості матеріалів і устаткування, послуг підрядник має право вимагати збільшення встановленої вартості робіт, а в разі відмови замовника – розірвання договору.
Підрядник має право вимагати виплати йому авансу, якщо це передбачено договором.
За необхідності консервації будівництва через незалежні від сторін обставини замовник зобов’язаний сплатити підрядникові пов’язані з консервацією витрати.
Відповідальність за порушення договору підряду на капітальне будівництво. Відповідальність за порушення підрядних відносин у капітальному будівництві визначають такі нормативні акти, як Закон України "Про архітектурну діяльність" (у ст. 32 якого мовиться, що порушення законодавства про архітектурну діяльність тягне дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законами України); ЦК і ГК України; Правила про договори підряду на капітальне будівництво та ін.
Стосовно суб’єктів господарських відносин у галузі капітального будівництва в разі вчинення ними певних правопорушень ст. 322 ГК України передбачає відповідальність у вигляді відшкодування збитків і штрафних санкцій.
Велике значення має позовна давність для вимог, що випливають з неналежної якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво (ч. 3 ст. 322 ГК України), яка визначається з дня прийняття роботи замовником і становить:
один рік – щодо недоліків некапітальних конструкцій, а в разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, – два роки;
три роки – щодо недоліків капітальних конструкцій, а в разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, – десять років;
тридцять років – щодо відшкодування збитків, завданих замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій.


8. Договір оренди

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає майно другій стороні (орендаторові) за плату на певний строк у користування для здійснення господарської діяльності (ст. 283 ГК України).
Взаємостосунки суб’єктів за договором оренди реґулюють Господарський та Цивільний кодекси України, Законом України "Про оренду майна державних підприємств і організацій" (зараз – Закон України "Про оренду державного і комунального майна" від 14.03.1995 р.).
Об’єктами оренди за цим законом є:
- цілісні майнові комплекси державних чи комунальних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць);
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб’єктам господарювання.
Не можуть здаватися в оренду цілісні майнові комплекси тих державних і казенних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, яку за законодавством можуть здійснювати тільки державні підприємства.
Орендодавцями в цьому договорі виступають:
Фонд державного майна України, його реґіональні відділення та представництва – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю;
органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності;
підприємства – щодо окремого індивідуально визначеного та нерухомого майна площею до 200 м2, а з дозволу орендодавців, зазначених вище, – також щодо цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке перевищує площу 200 м2.
Орендарями згідно із законом можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.
Істотними умовами цього договору є об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням його індексації), строк, на який укладено договір, орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (ст. 284 ГК України). За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.
Доцільність надання орендареві права укладати договір оренди з наступним викупом полягає в тому, що за такої умови він буде заінтересований у як найкращому виконанні свого обов’язку за договором – добросовісно використовувати та зберігати орендоване майно, запобігати його пошкодженню, псуванню тощо з огляду на те, що в перспективі це майно стане його власністю.
У наступних положеннях закону про оренду йдеться про передачу об’єкта оренди орендодавцем орендареві, яка здійснюється в строки й на умовах, визначених у договорі. При цьому орендоване майно включається до балансу підприємства-орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим.
У цьому законі реґламентується максимальний розмір орендної плати й порядок її внесення орендарем. Орендна плата – це фіксований платіж, який орендар платить орендодавцеві незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Орендна плата не повинна перевищувати п’яти відсотків від вартості орендованого майна. Орендна плата зараховується на спеціальні рахунки й використовується для фінансування капітальних вкладень (ст. 19).
Орендна плата встановлюється в грошовій формі. За згодою сторін вона може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі. Строк внесення орендної плати визначається в договорі.
Орендар має право передати окремі об’єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передача в суборенду цілісних майнових комплексів забороняється.
Строк договору оренди визначається за узгодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміни умов договору оренди впродовж одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах, які було передбачено договором.
Основні права та обов’язки орендаря. Орендар має переважне право перед іншими суб’єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди. Він може бути зобов’язаний використовувати об’єкт оренди за цільовим призначенням.
Орендар зобов’язаний берегти орендоване майно, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, і своєчасно та в повному обсязі вносити орендну плату.
Прикінцеві умови будь-якого договору – це умови про його припинення. У Господарському кодексі (ст. 291) визначено, що договір оренди припиняється в разі закінчення його строку, викупу (приватизації) об’єкта оренди орендарем, ліквідації суб’єкта господарювання – орендаря та загибелі (знищення) об’єкта оренди. З цих положень випливає, що в усіх випадках, крім викупу (приватизації) та загибелі майна, орендар після припинення договору повинен повернути його орендодавцеві.
Договір оренди може бути розірвано:
а) за згодою сторін;
б) на вимогу однієї зі сторін;
в) у разі використання майна всупереч договору або призначенню майна;
г) якщо без дозволу орендодавця майно передається іншій особі;
д) якщо орендар створює загрозу пошкодження майна.
Орендар має право достроково розірвати договір, якщо орендодавець:
а) передав у користування майно, якість якого не відповідає умовам договору або призначенню;
б) не виконує своїх зобов’язань щодо проведення капітального ремонту майна.


9. Лізинг у сфері господарювання

Багато спільного з орендою має лізинг. Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів (ст. 292 ГК України).
Лізинг, давно відомий і широко використовуваний за кордоном, в Україні набув визнання порівняно недавно. Закон України "Про лізинг" було прийнято 16 грудня 1997 року, але лізингова діяльність у вітчизняній економіці почала розвиватися ще до його прийняття. Це пояснюється закладеними в ній можливостями стати значним імпульсом до технічного переоснащення виробництва. Нині чинним є Закон України "Про фінансовий лізинг" від 16.12.1997 р. Нову назву та нову редакцію внесено Законом від 11.12.2003 р. "Про внесення змін до Закону України “Про лізинг”".
Крім фінансового лізингу, виділяють лізинг оперативний, які визначаються таким чином:
фінансовий лізинг – лізингова угода, у результаті складання якої лізингоотримувач на своє замовлення одержує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, протягом якого амортизується 60% вартості об’єкта лізингу. Після закінчення строку угоди об’єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або він купує його за залишковою вартістю;
оперативний лізинг – це лізингова угода, якою передбачається, що лізингоодержувач на своє замовлення одержує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, протягом якого амортизується 90% вартості об’єкта лізингу. Після завершення строку угоди об’єкт лізингу повертається лізингодавцеві.
За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.
Предметом цього договору може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг").
Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, установленому цим законом.
Таким чином, договір лізингу має спільні риси з договором оренди, особливо тоді, коли його укладають як двосторонню угоду між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Різниця полягає в тому, що лізингодавець передає в оренду майно, яке він для цієї мети й закуповує.
Суб’єктами лізингу (ст. 4 Закону України "Про фінансовий лізинг") можуть бути:
- лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачеві;
- лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;
- продавець (постачальник) – фізична або юридична особа, у якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачеві;
- інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.
Формула визначення лізингових платежів (ЛП): ЛП = А+ПКр+ЛМ+СТ+ІВ, де А – сума амортизації, яка нараховується на об’єкт лізингу протягом строку дії лізингової угоди; ПКр – плата за відсоток за кредитом для придбання об’єкта лізингу; ЛМ – лізингова маржа; СТ – страхове відшкодування лізингодавцеві застрахованого ним майна; ІВ – інші витрати лізингодавця за договором (витрати на обслуговування об’єктів лізингу, на консультації, навчання працівників, відрядження).
Права лізингодавця:
1) інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;
2) здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;
3) відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом;
4) вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу в передбачених законом та договором випадках;
5) стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;
6) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;
7) вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов’язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов’язань лізингоодержувачем за договором лізингу.
Обов’язки лізингодавця:
1) у передбачені договором строки надати лізингоодержувачеві предмет лізингу в стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;
2) попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та вади предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров’я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;
3) відповідно до умов договору своєчасно й у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу;
4) відшкодовувати лізингоодержувачеві витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення вад у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;
5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу.
Права лізингоодержувача:
1. Лізингоодержувач має право:
1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу й доручити вибір лізингодавцеві;
2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям;
3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього в передбачених законом і договором лізингу випадках;
4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.
Обов’язки лізингоодержувача:
1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;
2) відповідно до умов договору своєчасно й у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;
3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;
4) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу й забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;
5) письмово повідомляти лізингодавця, а в ґарантійний строк – і продавця предмета про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;
6) письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть неґативно позначитися на стані предмета лізингу, – негайно, але в будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;
7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу повернути предмет лізингу в стані, у якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або в стані, обумовленому договором.
Можливість відмови від договору лізингу в односторонньому порядку:
1. Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови що договором лізингу не передбачено іншого строку.
2. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або в повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.
Ґарантії майнових прав сторін договору щодо предмета лізингу:
1. У разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов’язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового власника предмета лізингу.
2. Якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачено інше.
3. Предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв’язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.


10. Договір перевезення вантажів

Перевезення вантажів здійснюють транспортом, поняття "транспорт" знайшло закріплення в Законі України від 10.11.1994 р. "Про транспорт". Згідно зі ст. 1 цього закону транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва.
Відповідно до ст. 306 Господарського кодексу України перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов’язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.
Особливості правового статусу вантажного перевізника залежать від виду транспорту. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний, автомобільний, морський транспорт, авіаційний внутрішній флот, трубопровідний, космічний та інші види транспорту. Допоміжним видом діяльності, що пов’язаний з перевезенням вантажів, є транспортна експедиція.
Правовий статус перевізника автомобільним вантажним транспортом визначено Законом України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 р. Згідно зі ст. 59 цього закону вантажним перевізником є суб’єкт господарської діяльності (юридична чи фізична особа), який відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послуги за договором про перевезення вантажів автомобільним транспортом загального користування, що використовується ним на законних підставах. Вантажні перевізники на внутрішніх перевезеннях здійснюють також комплекс допоміжних операцій.
Правила внутрішніх перевезень вантажів автомобільним транспортом затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту.
Автомобільні транспортні засоби, що використовуються для надання послуг з перевезення вантажів, повинні мати ліцензійну картку.
Правовий статус перевізника залізничним вантажним транспортом визначено Законом України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 р., Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 р., Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом, затвердженими наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства транспорту України від 08.06.2001 р.
Вантажним перевізником залізничним транспортом є залізниця. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про залізничний транспорт" залізниця є статутним територіально-галузевим об’єднанням, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, за централізованого управління, здійснює перевезення пасажирів і вантажів у певному реґіоні транспортної мережі. На сьогодні встановлено шість реґіонів транспортної мережі, у яких здійснюють свою діяльність Південна, Південно-Західна, Львівська, Донецька, Одеська, Придніпровська залізниці.
Особливості правового статусу перевізника морським вантажним транспортом визначено Кодексом торговельного мореплавства України. Морським і водним перевізником є судновласник. Судновласником відповідно до ст. 20 Кодексу торговельного мореплавства є юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, чи є вона власником судна, чи використовує його на інших законних підставах.
Правовий статус перевізника авіаційним вантажним транспортом – повітряного перевізника визначається Повітряним кодексом України. Згідно зі ст. 59 Повітряного кодексу України повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки.
Особливості правового статусу перевізника трубопровідним транспортом визначаються Законом України "Про трубопровідний транспорт" від 15.05.1996 р. та іншими нормативними актами України.
За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на отримання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 307 ГК України).
Договір перевезення вантажу складається в письмовій формі.
Суб’єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.
Відповідальність перевізника за збереження вантажу виникає з моменту прийняття вантажу до перевезення.
Вантажовідправник, зобов’язаний підготувати вантаж до перевезення, має право його застрахувати.
Про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в пункті відправлення належним чином оформлений документ.
Вантажовідправник має право розпорядитися вантажем у разі неприйняття його одержувачем або неможливості видачі вантажу одержувачеві.
Порядок отримання вантажу в пункті призначення. Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу. Одержувач зобов’язаний прийняти вантаж. Він має право відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено, що в результаті зміни якості виключається можливість повного або часткового використання його за первинним призначенням.
Відповідальність перевізника за збереження вантажу припиняється з моменту його видачі одержувачеві в пункті призначення. Якщо одержувач не затребував вантаж у встановлений термін або відмовився прийняти його, перевізник має право залишити вантаж у себе на зберігання за рахунок і на ризик вантажовідправника, письмово повідомивши його про це.
Вантаж, не одержаний упродовж місяця після повідомлення перевізником одержувача, вважається незатребуваним і реалізується.
Договір транспортного експедирування. За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу (ст. 316 ГК України).
Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов’язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов’язань, пов’язаних із перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг: перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження і вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо.
Відповідальність перевізника. Перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.
У транспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника.
За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає:
- у разі втрати або нестачі вантажу – у розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає;
- у разі пошкодження вантажу – у розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;
- у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, – у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.
Якщо внаслідок пошкодження вантажу його якість змінилася настільки, що він не може бути використаний за прямим призначенням, одержувач вантажу має право від нього відмовитися і вимагати відшкодування за його втрату.
У разі якщо вантаж, за втрату чи нестачу якого перевізник сплатив відповідне відшкодування, буде згодом знайдено, одержувач (відправник) має право вимагати видачі йому цього вантажу, повернувши одержане за його втрату чи нестачу відшкодування.
Порядок вирішення спорів щодо перевезень. До пред’явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, можливим є пред’явлення йому претензії. Претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій – протягом сорока п’яти днів.
Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні – протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п’яти днів.
Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано у визначений срок, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, установленого для відповіді.
Для пред’явлення перевізником до вантажовідправників і вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, установлюється шестимісячний строк.
Щодо спорів, пов’язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред’явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.


Тези лекції № 11
Правове реґулювання ціноутворення


План

1. Поняття й функції ціни. Політика ціноутворення.
2. Види цін і порядок їх установлення.
3. Правове реґулювання контролю за додержанням дисципліни цін і відповідальність за її порушення.


1. Поняття й функції ціни.
Політика ціноутворення

У ринковій економіці ціна є найпоширенішою категорією, тобто ціну мають усі види продукції, робіт і послуг. За допомогою цін визначаються різноманітні показники й вимірюються економічні величини: обсяги виробництва та споживання, основні й оборотні фонди та інші ресурси.
Господарський кодекс України визначає ціни як грошове визначення вартості продукції, робіт, послуг, які реалізують суб’єкти господарювання (ст. 189). Величина вартості як основи мінової вартості та ціни визначається затратами праці на виробництво товарів.
Ціна як юридична категорія має кілька значень:
1) ціна є істотною умовою договору;
2) і за вільних цін, і за державних цін ціна є базою для формування податку на додану вартість і акцизів;
3) ціна є точкою відліку для застосування надбавок і торговельних націнок;
4) рівень ціни визначає рентабельність виробництва товарів (робіт, послуг).
Функції цін:
облік і вимір затрат суспільної праці. Ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарського виробництва, орієнтиром для прийняття господарських рішень;
підтримання пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв’язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;
розподіл. Ця функція пов’язана з можливостью відхилення ціни від вартості. Так, установлення високих цін на певну продукцію чи товар дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом надання дотацій на інші товари;
стимулювання. У народному господарстві ціни використовуються для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості кожного суб’єкта господарювання.
Політика ціноутворення, порядок установлення та застосування цін, повноваження органів державної влади й органів місцевого самоврядування щодо встановлення та реґулювання цін, а також контролю за цінами та ціноутворенням визначаються Законом України "Про ціни і ціноутворення" від 03.12.1990 р., іншими нормативними актами.
Політика ціноутворення України спрямована на забезпечення:
- рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій та адміністративно-територіальних реґіонів України;
- збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;
- протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;
- об’єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;
- розширення сфери застосування вільних цін;
- підвищення якості продукції;
- соціальних ґарантій насамперед для низькооплачуваних громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку зі зростанням цін і тарифів;
- створення необхідних економічних ґарантій для виробників;
- орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світового ринку.


2. Види цін і порядок їх установлення

Види цін і тарифів відповідно до ст.ст. 190 – 191 ГК України та Закону України "Про ціни і ціноутворення" поділяються таким чином:
1. За способом установлення цін і тарифів:
1.1. Вільні ціни й тарифи:
а) договірні;
б) ціни, що встановлюються самостійно суб’єктами господарювання.
Вільні ціни застосовуються до всіх видів продукції, робіт, послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вони визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах – також за рішенням суб’єкта господарювання.
1.2. Державні фіксовані та реґульовані ціни й тарифи, реґулювання яких здійснюються шляхом установлення:
а) державних фіксованих цін і тарифів;
б) граничних рівнів цін і тарифів або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.
Державні фіксовані та реґульовані ціни й тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін на товари та послуги, що мають вирішальне соціальне значення, на продукцію та послуги суб’єктів господарювання, які є природними монополістами, на імпортні товари, що придбаваються за рахунок коштів Державного бюджету; законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію і послуги, які виробляють комунальні підприємства.
Органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, установлюючи фіксовані ціни, застосування яких унеможливлює одержання прибутку суб’єктами підприємництва, зобов’язані надати цим суб’єктам дотацію відповідно до закону (п. 6 ст. 191 ГК України).
Державні фіксовані та реґульовані ціни й тарифи встановлюються державними органами України. Рішеннями Конституційного Суду України було уточнено повноваження державних органів у галузі реґулювання цін і ціноутворення. Так, у рішенні Конституційного Суду України "Про ціни і тарифи на житлово-комунальні і інші послуги" від 10.02.2000 р. № 2-ор/2000 вказано, що відповідно до Конституції України та Закону України "Про ціни і ціноутворення" Верховна Рада України визначає основи внутрішньої та зовнішньої політики, у тому числі цінової. Невід’ємною частиною реалізації основ політики ціноутворення в державі є визначення механізму та конкретних органів, на які покладено обов’язки щодо забезпечення виконання політики в цій сфері. Таким органом, зокрема, є Кабінет Міністрів України.
Постановою від 25.12.1996 р. № 1548 Кабінет Міністрів затвердив повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, виконавчих органів міських рад, що стосуються реґулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг. До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін, цією постановою віднесено Міністерство економіки, Міністерство транспорту, Міністерство зв’язку, Міністерство фінансів, Міністерство освіти, інші міністерства і відомства, а також Рада Міністрів АРК, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.
Особливості ціноутворення мають зовнішньоторговельні ціни, за якими здійснюються експортно-імпортні операції. Відповідно до Закону України від 03.12.1990 р. "Про ціни і ціноутворення" у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціни можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.
Згідно зі статтею 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення" при здійсненні експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника в розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, сформовані відповідно до цін та умов світового ринку.
Частина 4 стаття 21 визначає порядок формування контрактної (зовнішньоторговельної) ціни при здійсненні експортно-імпортних операцій з участю іноземних контраґентів. Визначено два правила формування цін у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Перше правило передбачає формування ціни шляхом досягнення угоди між учасниками зовнішньоекономічного контракту з урахуванням попиту й пропозиції, а також інших чинників, які діють на відповідних ринках на момент укладення зовнішньоекономічних угод (контрактів). Відповідно до Наказу Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України "Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)" від 06.09.2001 р. № 201 в зовнішньоекономічному договорі визначається ціна одиниці вимірювання товару і загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), які поставляються за договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою.
Друге правило вимагає формування контрактної ціни учасників зовнішньоекономічної діяльності відповідно до індикативних цін, що вводяться Міністерством економіки з питань європейської інтеграції України відповідно до законодавства, зокрема Указу Президента України "Про заходи по удосконаленню кон’юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності" від 10.02.1996 р. і затвердженим ним Положенням про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Згідно з п. 2 вказаного Положення під індикативними розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися або складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки й умов здійснення розрахунків, визначених законодавством України. Індикативні ціни можуть вводитися:
- щодо експорту товарів, для яких застосовано антидемпінгові заходи;
- щодо імпорту товарів, для яких застосовано спеціальні імпортні процедури;
- щодо експорту товарів, для яких установлено режим квотування, ліцензування;
- щодо експорту товарів, для яких установлено спеціальні режими.
Переліки індикативних цін на відповідні товари містяться в наказах Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, що публікуються в газеті "Урядовий кур’єр" не менше ніж раз на місяць.
За суб’єктом ціноутворення ціни:
1. Оптові (відпускні) ціни, які застосовуються в розрахунках між підприємствами й споживачами (покупцями) продукції та товарів.
Оптова ціна = собівартість + прибуток (норматив прибутку) + акцизний збір + податок на додану вартість.
У випадках реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежуватися державою.
2. Роздрібні ціни = оптова ціна + торговельна надбавка (націнка). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприємствами торгівлі й населенням.
3. Закупівельні. Вони застосуються в розрахунках за вирощену сільськогосподарськими товаровиробниками продукцію.


3. Правове реґулювання контролю
за додержанням дисципліни цін
і відповідальність за її порушення

Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні й застосуванні державних фіксованих і реґульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зокрема шляхом декларування) і дотримання вимог антимонопольного законодавства.
Контроль за дотриманням державної дисципліни цін здійснюють спеціальні органи – державні інспекції з контролю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами, що функціонує в складі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, яка є центральним органом державного управління, підвідомчого КМУ (згідно з положенням про державну інспекцію України з контролю за цінами, затвердженим постановою КМУ від 09.12.1991 р.).
Державна інспекція з контролю за цінами має право:
здійснювати на підприємствах незалежно від форм власності перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів;
одержувати від службових осіб у письмовій формі пояснення, довідки, відомості з питань, які виникають під час перевірок;
обстежувати виробничі, складські, торговельні приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від їх форм власності та місцезнаходження;
вимагати від керівників підприємств усунення виявлених порушень законодавства про ціни;
припиняти операції підприємств за розрахунковими, валютними, іншими рахунками в банках у разі відмови у проведенні документальної перевірки та в інших передбачених законом випадках;
накладати адміністративні штрафи на керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій за порушення державної дисципліни цін.
Порушення у сфері ціноутворення:
завищення державних реґульованих цін;
завищення цін, зареєстрованих при декларуванні;
завищення надбавок до реґульованих цін, неподання або заниження встановлених знижок;
включення у вартість робіт і послуг фактично не виконаних робіт (послуг), урахованих при формуванні цін;
установлення необ’єктивних цін на продукцію шляхом порушення конструктивних або технологічних споживних характеристик, затверджених держстандартом;
застосування вільних цін, тарифів, націнок, не узгоджених зі споживачем;
порушення підприємцями-монополістами порядку декларування вільних цін і тарифів.
За порушення державної дисципліни цін передбачено таку відповідальність:
уся необґрунтовано отримана суб’єктом господарювання сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню до відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації;
до позабюджетних фондів місцевих бюджетів стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.
Указані суми списуються з рахунків підприємств і організацій у банківських установах за рішенням суду чи господарського суду на підставі рішення державної інспекції з контролю за цінами.


Тези лекції № 12
Правове реґулювання
неплатоспроможності (банкрутства) підприємства


План

1. Поняття неплатоспроможності (банкрутства) й сторони в справі про банкрутство.
2. Стадії в справі про банкрутство.
3. Судові процедури, які застосовуються до боржника в справі про банкрутство.
4. Відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про банкрутство.

1. Поняття неплатоспроможності
(банкрутства) й сторони
в справі про банкрутство

Неплатоспроможність – це нездатність суб’єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами після настання встановленого строку їх виплати, у тому числі з заробітної плати, податків і зборів, не інакше як через відновлення платоспроможності.
Ознаки неплатоспроможності:
Зменшення обсягів реалізації продукції.
Зменшення попиту на продукцію.
Зменшення прибутковості виробництва.
Втрата клієнтів і покупців.
Збільшення обсягу неліквідних оборотних активів.
Неритмічність виробництва.
Низький рівень використання виробничого потенціалу.
Збільшення витрат на виробництво й реалізацію продукції.
Скорочення рівня продуктивності праці.
Скорочення кількості робочих місць.
Види неплатоспроможності:
1. Абсолютна – неспроможність боржника виконати зобов’язання перед кредиторами без судових процедур.
2. Оборотна – можливість відновлення платоспроможності боржника через різноманітні санаційні механізми процедури банкрутства.
3. Необоротна – імовірне відновлення платоспроможності боржника виключно за допомогою ліквідаційної процедури.
4. Відносна – неспроможність виконання вимог кредиторів у зв’язку з тимчасовою фінансовою скрутою та наявністю майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість.
5. Банкрутство – визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Причини банкрутства:
1. Зовнішні: соціально-економічні; політичні; науково-технічні; зовнішньоекономічні.
2. Внутрішні: незадовільний план розвитку підприємства; низький рівень менеджменту; недосконалий механізм ціноутворення; збільшення дебіторської та кредиторської заборгованості; утримування зайвих робочих місць; нераціональна організаційна структура; дефіцит власних оборотних коштів; брак інвестицій; технологічна неузгодженість процесу виробництва.
Першим уреґулював процедуру банкрутства в Україні Закон "Про банкрутство" від 14.05.1992 р. Пізніше, у зв’язку з тим, що кількість звернень у справах про банкрутство зростала, а окремі норми та положення закону виявилися недосконалими, було прийнято нову редакцію закону під назвою "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яка набула чинності з 1 січня 2000 року. З 1 січня 2004 року процедури запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності боржника чи ліквідації банкрута реґулюються також гл. 23 ГК України.
Законодавство, що реґулює процедуру банкрутства в Україні:
1. Кодекси: Господарський кодекс, Цивільний кодекс, Господарський процесуальний кодекс.
2. Закони: Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або про визнання його банкрутом" (далі – Закон України "Про банкрутство"), Закон України "Про банки і банківську діяльність" та ін.
3. Підзаконні акти: Наказ Міністерства промислової політики України № 446 від 10.09.2004 р. "Про затвердження Положення про порядок погодження Міністерством промислової політики України планів санації підприємств, що належать до сфери його управління", Наказ Міністерства промислової політики України № 37 від 11.04.2001 р. "Про затвердження Положення про порядок формування та ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство" та ін.
4. Інструктивні матеріали Вищого господарського суду України, Верховного Суду України.
Учасники провадження у справі про банкрутство:
1. Сторони – боржник і кредитор.
2. Арбітражний керуючий.
3. Власник майна (орган, уповноважений управляти майном).
4. Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника (особа, уповноважена загальними зборами, на яких присутні не менше як три чверті від штатної чисельності працівників боржника, або відповідним рішенням первинної профспілкової організації боржника представляти їх інтереси при проведенні процедур банкрутства з правом дорадчого голосу).
Сторони у справі про банкрутство:
1. Боржник – суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржник стає банкрутом після винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
2. Кредитор – юридична або фізична особа, яка має в установленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).
Види кредиторів:
конкурсні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів належать також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство;
поточні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.
Положення Закону України "Про банкрутство" застосовуються до:
1) суб’єктів підприємницької діяльності (ч. 3 ст. 209 Господарського кодексу України);
2) юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду;
3) юридичних осіб – підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, у частині санації чи ліквідації після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об’єктів;
4) гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, копальні, кар’єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовугледобувні підприємства), створених у процесі приватизації та корпоратизації, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, якщо від початку виконання плану приватизації (розміщення акцій) минув один рік.
Положення Закону України "Про банкрутство" не застосовуються до:
1) юридичних осіб – казенних підприємств;
2) юридичних осіб – підприємств, що є об’єктами права комунальної власності, якщо щодо них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органу місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього;
3) гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, копальні, кар’єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства), у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків.
Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) – фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.
Арбітражний керуючий має право (ст. 3 Закону України "Про банкрутство"):
- скликати збори й комітет кредиторів і брати в них участь з правом дорадчого голосу;
- звертатися до господарського суду у випадках, передбачених Законом України "Про банкрутство";
- отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених Законом України "Про банкрутство";
- залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб і спеціалізовані організації з оплатою їх діяльності за рахунок боржника, якщо інше не встановлено Законом України "Про банкрутство" чи угодою з кредиторами;
- запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а від громадян – за їх згодою;
- отримувати з державного реєстру застав інформацію про майно боржника, яке є предметом застави;
- подавати до господарського суду заяву про дострокове припинення своїх обов’язків;
- виконувати інші дії відповідно до Закону України "Про банкрутство".
Арбітражний керуючий зобов’язаний:
- здійснювати заходи щодо захисту майна боржника;
- аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках;
- у порядку, установленому законодавством, надавати державному органу з питань банкрутства інформацію, необхідну для ведення Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;
- виконувати інші повноваження, передбачені Законом України "Про банкрутство".
Умови порушення справи про банкрутство:
матеріально-правові: стійка (більше трьох місяців) і значна неплатоспроможність (на суму не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати);
процесуально-правова: подання боржником, кредитором, податковими органами, КРУ до господарського суду заяви щодо порушення справи про банкрутство.


2. Стадії в справі
про банкрутство

Стадії в справі про банкрутство:
1. Порушення справи про банкрутство, яке здійснюється протягом пяти днів від дня надходження заяви й документів. Суддя господарського суду виносить рішення про порушення справи, що направляється заінтересованим особам.
Наслідки порушення справи про банкрутство:
- уводиться процедура розпорядження майном боржника;
- призначається розпорядник майна;
- упроваджуються заходи щодо забезпечення вимог кредиторів;
- призначається дата проведення підготовчого засідання суду (не пізніше 30-го дня від дня прийняття заяви);
- боржник зобов’язується подати відкликання на заяву про порушення справи про банкрутство.
2. Підготовче засідання господарського суду. Проводиться за участі сторін і має на меті визначення обґрунтованості вимог кредиторів і заперечень боржника.
За результатами засідання визначають:
- розмір вимог кредиторів;
- дату складання розпорядником майна реєстру вимог кредиторів (не пізніше 2 місяців і 10 днів після дати проведення підготовчого засідання);
- дату попереднього засідання суду (не пізніше 3 місяців після дати проведення підготовчого засідання суду);
- дату скликання перших загальних зборів кредиторів (не пізніше 3 місяців і 10 днів після дати проведення попереднього засідання суду);
- дату засідання суду.
3. Визначення кредиторів і осіб, які мають намір узяти участь у санації боржника (протягом одного місяця після опублікування оголошення в ЗМІ).
4. Попереднє засідання. Розглядається реєстр вимог кредиторів і вимоги, не включені до цього реєстру; визначається розмір вимог кредиторів.
5. Визнання боржника банкрутом, якщо доведено його неплатоспроможність. У результаті такого рішення з моменту дати прийняття постанови:
- завершується підприємницька діяльність банкрута;
- вважається, що настав строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута;
- припиняється нарахування неустойки, відсотків за всіма видами заборгованості;
- припиняються повноваження органів керування й власника майна банкрута;
- дається оголошення в ЗМІ;
- призначається ліквідатор і формується ліквідаційна комісія.
6. Проведення ліквідаційної процедури.

3. Судові процедури,
які застосовуються до боржника
в справі про банкрутство

До боржника в справі про банкрутство застосовуються такі судові процедури: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація; ліквідація.
1. Розпорядження майном боржника – система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища;
Ці заходи здійснює розпорядник майна боржника, що призначається суддею. Розпорядник повинен одержати ліцензію арбітражного керуючого та не бути заінтересованою особою стосовно боржника й кредиторів.
Функції розпорядника майном боржника:
- захист майна боржника;
- аналіз фінансового стану боржника й розроблення заходів щодо фінансового оздоровлення;
- розгляд разом із посадовими особами боржника заяв кредиторів і повідомлення їм про результати вивчення;
- ведення реєстру визнаних боржником вимог кредиторів за заявами;
- скликання зборів кредиторів і участь у них із правом дорадчого голосу.
Розпорядник майна призначається на строк до шести місяців, що може бути збільшений або зменшений за клопотання кредиторів або власника майна боржника.
У ході проведення цієї процедури боржник може задовольнити всі вимоги кредиторів за реєстром повністю, що свідчить про відновлення його платоспроможності.
У всіх інших випадках застосовуються такі судові процедури.
2. Мирова угода – домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за згодою сторін. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство (ст. 35 Закону України "Про банкрутство").
Набуває чинності при затвердженні в господарському суді, про що виноситься постанова.
Дуже важливо, щоб органи податкової служби й інших державних органів погодилися на списання податкового боргу за останні три роки.
Укладення мирової угоди:
обов’язкові положення: розмір, порядок і строки виконання зобов’язань; відстрочка або розстрочка, списання боргів або їх частин;
факультативні положення: виконання зобов’язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права.
Мирову угоду може бути розірвано господарським судом у випадку невиконання боржником його умов не менш як на третину вимог кредиторів.
Мирову угоду може бути визнано господарським судом недійсною за заявою будь-якого кредитора, якщо існують підстави.
3. Санація – система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової форми й виробничої структури боржника;
Господарський суд за згодою комітету кредиторів призначає керуючого санацією, яким може бути керівник підприємства, розпорядник майна або інша особа, що має ліцензію господарського керуючого.
Функції керуючого санацією:
- забезпечувати виконання плану санації;
- розробляти умови участі інвесторів у задоволенні вимог кредиторів, визначає строки та послідовність виплати боргів.
Права керуючого санацією:
- розпоряджатися майном боржника;
- укладати угоди від імені боржника;
- подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними.
Обов’язки керуючого санацією:
- приймати в господарське відання майно боржника;
- організовувати проведення інвентаризації;
- відкривати спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків із кредиторами;
- розробляти план санації;
-організовувати ведення бухгалтерського й статистичного обліку та фінансової звітності;
- організовувати повернення дебіторської заборгованості;
- звітувати перед комітетом кредиторів щодо реалізації плану санації;
- повідомляти державні органи з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, виконання плану санації, звільнення від обов’язків.
Схвалений кредиторами план санації подається до господарського суду протягом шести місяців, інакше боржника буде визнано банкрутом.
У випадку закінчення санації (за 15 днів) або за наявності підстав для дострокового її припинення керівник санації подає до господарського суду звіт, підписаний кредиторами. Суд виносить постанову про припинення справи про банкрутство.
Умовами санації можуть бути:
випуск нових акцій або облігацій для одержання грошового капіталу;
збільшення банківських кредитів і одержання урядових субсидій;
зменшення відсотків за облігаціями, випущеними підприємством, або їх погашення;
перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову;
ліквідація нерентабельного підприємства й утворення на його основі нового підприємства;
зміна форми власності підприємства;
зміна ринків збуту;
- зміна сировинної бази.
4. Ліквідація – припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу майна, строк дії – 12 місяців.
Ліквідатор – фізична особа, що організує ліквідаційну процедуру й забезпечує задоволення вимог кредиторів. Права й обов’язки має такі ж само, як і керуючий санацією.
Ліквідаційна комісія призначається господарським судом за клопотанням ліквідатора, узгоджується з комітетом кредиторів.
До складу ліквідаційної комісії можуть входити представники кредиторів, банків, фінансових органів, Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна, представники державного органу з питань банкрутства, за необхідності – органу місцевого самоврядування, а також представники державного органу в справах нагляду за страховою діяльністю.
Функції ліквідатора:
- здійснювати функції органу керування банкрутом;
- приймати у своє відання майно банкрута, управляє й розпоряджається їм;
- здійснювати інвентаризацію й оцінку майна;
- повертати дебіторську заборгованість;
- очолювати ліквідаційну комісію й формує ліквідаційну масу (все майно);
- звільняти працівників;
- уживати заходів до пошуку й повернення майна боржника;
- реалізовувати майно.
Наявні й отримані від продажу майна кошти направляються на задоволення вимог кредиторів у такій послідовності:
1) вимоги, забезпечені заставою;
2) виплата вихідної допомоги працівникам;
3) витрати, пов’язані з веденням справи про банкрутство й роботи ліквідаційної комісії;
4) виплата заборгованості з заробітної плати;
5) виплата податків і зборів;
6) виплата за частками вкладників;
7) задоволення вимог кредиторів відповідно до реєстру кредиторів;
8) повернення внесків членів трудового колективу в статутний фонд.
Вимоги, не задоволені через недостатність майна, уважаються погашеними. Після завершення розрахунків із кредиторами ліквідатор складає звіт і ліквідаційний баланс, що затверджується судом.
Якщо після ліквідації в підприємця не залишилося майна для діяльності, то суд виносить постанову про ліквідацію юридичної особи-боржника. Якщо для підприємницької діяльності залишилося майно, то боржник може продовжувати свою діяльність.
Припинення провадження у справі про банкрутство:
1. Підстави припинення провадження у справі про банкрутство:
- боржника не включено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;
- подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
- у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж самого боржника;
- затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому Законом України "Про банкрутство";
- затверджено мирову угоду;
- затверджено звіт ліквідатора;
- боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами;
- кредитори не поставили вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.
2. Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься ухвала, яка може бути оскаржена в установленому порядку.
3. Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках, передбачених пунктами 1, 2 та 5, на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 7 і 8, – лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку, передбаченому пунктом 6, – лише після визнання боржника банкрутом.


4. Відповідальність суб'єктів
підприємницької діяльності
за порушення законодавства
про банкрутство

Види порушень у сфері банкрутства:
- просте – субєкт господарської діяльності (СГД) заподіює шкоду кредиторам із необережності, і це є наслідком безгосподарних або ризикованих дій, вчинених боржником;
- злісне – це обман суду й кредиторів щодо дійсного стану майна боржника. Проявляється в штучному збільшенні пасиву або зменшенні активу боржника шляхом підробок, приховування майна, відчуження його в невигідних угодах, дарування, імітування й підтвердження неіснуючих боргів.
Інституту банкрутства стосуються чотири статті Кримінального Кодексу України: фіктивне банкрутство (ст. 218), доведення до банкрутства (ст. 219), приховання стійкої фінансової неспроможності (ст. 220), незаконні дії у випадку банкрутства (ст. 221), а також ст. 215 ГК України.
Фіктивне банкрутство (ст. 218 КК) вчиняється з метою ухилення від повернення грошей державі чи добросовісним підприємцям.
Такі порушення караються штрафом від 750 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (НМДГ) або обмеженням волі на строк до трьох років.
Приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК) – подання кредиторові недостовірних відомостей про фінансовий стан СГД, які свідчать про його неспроможність виконувати свої зобов’язання перед кредиторами; заподіяння великої матеріальної шкоди кредиторові.
Такі порушення караються позбавленням волі на строк до двох років або штрафом 2000 до 3000 НМДГ із позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Доведення до банкрутства (ст. 219 КК) – умисне, із корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб здійснення власником або посадовою особою СГД дій, які призвели до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.
Такий злочин карається штрафом від 500 до 800 НМДГ або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Незаконні дії у випадку банкрутства (ст. 221 КК) – приховування майна або майнових зобов’язань, відомостей про майно боржника; передача майна боржника в інше володіння; відчуження або знищення майна боржника; фальсифікація, приховування або знищення документів, які відображають господарську або фінансову діяльність.
Такий злочин карається штрафом від 100 до 500 НМДГ або арештом на строк до трьох місяців з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.


Тези лекції № 13
Господарсько-правова відповідальність


План

1. Поняття й ознаки господарсько-правової відповідальності.
2. Види, функції та принципи господарсько-правової відповідальності.
3. Види санкцій за правопорушення у сфері господарювання.


1. Поняття й ознаки господарсько-правової відповідальності

Більшість учасників господарських правовідносин заінтересовані в правомірній поведінці, як власній, так і своїх партнерів.
Причини правопорушень в економічному житті:
1) відсутність правових знань і навичок захищати свої інтереси;
2) недоліки в чинному законодавстві;
3) прийняття нормативно-правових актів без обґрунтованого прогнозування результатів їх використання і збалансованості інтересів учасників;
4) неправомірна поведінка посадовців і органів місцевого самоврядування стосовно учасників господарського життя;
5) нестабільність господарського життя;
6) некомпетентність частини учасників господарського життя, унаслідок чого ухвалюються рішення, складаються угоди, заздалегідь приречені на невдачу.
Одним із найефективніших способів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення.
Господарсько-правова відповідальність (ГПВ) – це злагоджена і впорядкована система санкцій, які застосовуються до правопорушників.
Господарськими санкціями згідно зі ст. 217 ГК України є заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та /або правові наслідки.
Суб’єкти господарсько-правової відповідальності – суб’єкти господарювання, їх структурні підрозділи, учасники господарських відносин (у тому числі міністерства й інші центральні органи виконавчої влади та їх органи, що здійснюють контроль за дотриманням правил здійснення господарської діяльності).
Ознаки господарсько-правової відповідальності:
1. Настання внаслідок несприятливих чинників економічного характеру незалежно від застосування грошових санкцій або таких, що обмежують правоздатність суб’єкта господарювання.
2. Застосування у формі певної системи економічних санкцій, передбаченої господарським законодавством і укладеними угодами, локальними нормативно-правовими актами суб’єктів господарювання.
3. Застосування в разі скоєння правопорушення, тобто на такій юридичній підставі, як об’єктивні протиправні дії чи бездіяльність правопорушника.
4. Настання незалежно від наявності вини правопорушника. У разі виключення законом чи договором може бути встановлено відповідальність за вину.
Риси господарсько-правової відповідальності:
І. Загальні (родові):
1) юридична підстава – закон;
2) фактична підстава використання ГПВ – правопорушення;
3) зміст – неґативні наслідки, які завдаються порушнику;
4) можливість використовувати державний примус для покладання на порушника ГПВ.
ІІ. Специфічні:
1) сфера використання – господарські правовідносини;
2) юридична підстава – закони й угоди;
3) фактична підстава – господарське порушення, склад якого залежить від виду ГПВ;
4) презумпція вини злочинця та особливості визначення вини;
5) суб’єкти – учасники господарських правовідносин;
6) спрямованість ГПВ на майнову базу правопорушника і лише в деяких випадках – на особу злочинця (примусова реорганізація);
7) змістом ГПВ є заходи впливу (санкції) – майнової або організаційної спрямованості, що позначається на економічних інтересах правопорушників;
8) порядок використання – залежить від виду та форми ГПВ:
а) судовий або претензійно-позовний;
б) безпосередньо кредиторами в оперативному порядку;
в) спеціальний – уповноваженими органами.


2. Види, функції та принципи
господарсько-правової відповідальності

Види господарської відповідальності
Залежно від структури правопорушень:
1. Часткова (настає за порушення зобов’язання кількома суб’єктами. Відповідальність визначається часткою участі в договорі про виконання зобов’язань).
2. Солідарна (може застосовуватися в умовах, установлених законом чи договором, і можлива лише тоді, коли є кілька суб’єктів господарювання на боці боржника. Кредитор може вимагати сплати штрафних санкцій чи покриття збитків як від будь-якого учасника, так і від усіх разом).
3. Субсидіарна (додаткова) (відповідальність третьої особи за боржника. Наприклад, відповідальність поручителя, ґаранта за позиками, отриманими суб’єктом господарювання.
За обсягом відповідальності правопорушника:
1. Повна (означає відшкодування контрагенту чи державі всіх видів збитків (шкоди), понесених ними (втрата чи пошкодження їх майна, додаткові витрати та неотримані доходи).
2. Обмежена (установлюється так: у нормах права щодо обмеженого розміру відповідальності визначається максимальний розмір збитків, або у них міститься припис не стягувати з боржника певні види збитків).
3. Підвищена (передбачається законодавцем для особливо небезпечних правопорушень).
Залежно від видів зобов’язань:
1. В організаційно-господарських зобов’язаннях.
2. У внутрішньогосподарських зобов’язаннях.
3. У майново-господарських зобов’язаннях.
Залежно від інших критеріїв виділяють інші види господарської відповідальності.
Функції господарсько-правової відповідальності – напрямки її діяльності, той господарський результат, який настає в результаті використання ГПВ.
Функції господарсько-правової відповідальності:
1. Загальні:
1.1. Попереджувальна – загроза застосування ГПВ змушує учасника відносин діяти правомірно, щоб уникнути його неґативних наслідків.
1.2. Штрафна – покарання за вчинений злочин.
2. Спеціальні:
2.1. Компенсаційно-відновлювальна – відновлення порушеного правопорядку й усунення наслідків неправомірної поведінки суб’єкта.
2.2. Сигнальна – застосування до суб’єкта ГПВ є для нього сигналом про необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від настання такої відповідальності, а для партнерів – сигналом про необхідність зясувати доцільність продовження з ним договірних зв’язків.
3. Інформаційна – інформування учасників господарського життя про утруднення в діяльності їхніх партнерів, доцільність коригування своїх відносин з ними.
Господарсько-правова відповідальність грунтується на принципах (ст. 216 ГК України), згідно з якими:
1. Потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи зазначено це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі.
2. Сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі.
3. У господарському договорі неприпустимими є застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Господарсько-правові санкції застосовуються до порушників протягом установлених законом строків:
- строків позовної давності – у разі використання судового порядку;
- спеціальних строків – у разі використання адміністративно-господарських санкцій.
Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності: учасники господарських відносин, які порушили майнові або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм претензій або звернення до суду.
3. Види санкцій за правопорушення
у сфері господарювання

Види санкцій за правопорушення у сфері господарювання:
1. Відшкодування збитків у сфері господарювання.
2. Штрафні санкції.
3. Оперативно-господарські санкції.
4. Адміністративно-господарські санкції.
5. Санкції, що застосовуються до порушників антимонопольно-конкурентного законодавства.
Відшкодування збитків у сфері господарювання (ст.ст. 224 – 229 ГК України). Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не отримані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконанні зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (ч. 2 ст. 224 ГК України).
Склад збитків (п. 1 ст. 225 ГК України):
1) вартість втраченого, пошкодженого, знищеного майна;
2) додаткові витрати, понесені стороною, яка зазнала збитків унаслідок порушень зобов’язань другою стороною;
3) неодержаний прибуток (втрачена вигода);
4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Правила визначення розміру збитку:
1) у разі задоволення боржником у добровільному порядку вимог потерпілої сторони використовуються ціни, які існували на день задоволення вимоги;
2) у разі задоволення боржником у недобровільному порядку вимог потерпілої сторони використовуються ціни, які існували на день подання до суду позову.
Суб’єкт, який відшкодував збитки, має право стягнути в порядку реґресу збитки з третьої особи.
У разі отримання збитків одночасно від декількох суб’єктів кожний з них відшкодовує збитки (ст. 196 ГК, ст.ст. 543 – 544 ЦК).
Відшкодування збитків здійснюється в претензійно-позовному порядку.
Позитивні риси: універсальний характер (використовується і в горизонтальних, і у вертикальних відносинах, договірних і позадоговірних); передбачається законом, а отже, не потребує спеціальної згадки про неї в договорі.
Недоліки: складність у використанні: необхідність доводження факту наявності збитків, їх обсягу; наявності всіх чотирьох елементів складу злочину.
Штрафні санкції (ст.ст. 230 – 234 ГК України). Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми: неустойка, штраф, пеня. Господарський кодекс не визначає, що слід розуміти під кожним із цих видів санкцій і чим вони відрізняються одна від одної. Цивільне законодавство визначає всі три види штрафної відповідальності як різновиди неустойки (ст. 549 Цивільного кодексу України).
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Отже, на відміну від господарської штрафної відповідальності, яка може стягуватися тільки у грошовій формі, цивільна штрафна відповідальність може бути реалізована й шляхом стягнення з винної сторони майна.
Дуже важливим є питання визначення розміру, у якому стягуються штрафні санкції. Цей розмір може бути визначено як у законі, так і в договорі.
Форми неустойок:
1) у процентному співвідношенні до суми порушеного зобов’язання незалежно від терміну прострочення (наприклад: 20% вартості поставленої продукції, яка не відповідає вимогам якості);
2) у процентному співвідношенні до суми порушеного зобов’язання залежно від терміну прострочення (наприклад: 0,1% несплаченої суми за кожний день прострочення);
3) у твердій сумі (за інфляції);
4) у кратному розмірі до вартості товару.
Штрафи сплачуються в претензійно-позовному порядку.
У ст. 233 ГК України передбачається можливість зменшення розміру штрафних санкцій судом у випадку, якщо:
а) штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора;
б) якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин.
Позитивні сторони: швидкість (термін позовної давності – 6 місяців) і зручність використання (не залежить від збитків).
Недоліки: обмежена сфера використання – тільки договірні відносини.
Оперативно-господарські санкції (ст.ст. 235 – 237 ГК України) – це передбачені законодавством або договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на попередження господарського правопорушення або зменшення його шкідливих наслідків, їх оперативність полягає в тому, що вони вводяться в дію самими суб’єктами або державними органами, які контролюють додержання законності у відповідній сфері господарських відносин.
Основні риси оперативно-господарських санкцій:
1) використовуються тільки в господарсько-договірних відносинах;
2) використовуються на розсуд кредитора;
3) передбачаються законом або договором;
4) мета – захист інтересів кредитора;
5) заходи організаційного характеру;
6) підстава – договір;
7) фактичні підстави – невиконання.
Перелік оперативно-господарських санкцій (ст. 236 ГК України):
1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управленною стороною із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобовязання другою стороною;
2) відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
3) відстрочення відвантаження продукції в результаті прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок;
4) відмова управненої сторони від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною (списання з рахунку боржника коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
5) установлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових ґарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати, передоплата;
6) відмова від майбутніх відносин.
Адміністративно-господарські санкції (238 – 250 ГК України). Господарська діяльність повинна здійснюватись її суб’єктами за правилами, установленими законодавчими актами. Якщо ці правила порушуються, до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані, як визначає Господарський кодекс України (ст. 238), уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення та ліквідацію його наслідків.
Адміністративно-правові санкції відрізняються від інших засобів впливу на суб’єктів господарювання тим, що вони застосовуються особливим суб’єктом, у якому, за виразом фахівців, уособлюється так звана публічна адміністрація – у вигляді або державних органів виконавчої влади, або виконавчих органів місцевого самоврядування.
Господарський кодекс України встановлює перелік адміністративно-господарських санкцій, які органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень можуть застосовувати до суб’єктів господарювання. Зокрема, це:
1) вилучення прибутку (доходу);
2) адміністративно-господарський штраф;
3) стягнення зборів (обов’язкових платежів);
4) зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання;
5) застосування антидемпінгових заходів;
6) припинення експортно-імпортних операцій;
7) застосування індивідуального режиму ліцензування;
8) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності;
9) анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;
10) обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання;
11) скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання;
12) інші адміністративно-господарські санкції, передбачені ГК України та іншими законами.





Змістовий модуль IV
Особливості правового реґулювання
в окремих галузях господарювання


Тези лекції № 14
Правове регулювання господарсько-торговельної діяльності в Україні


План

1. Поняття і види господарсько-торговельної діяльності.
2. Порядок заняття торговельною діяльністю й правила торговельного обслуговування населення.
3. Правила роботи роздрібної та дрібнороздрібної торговельної мережі.
4.[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
5. Захист прав споживачів.


1. Поняття і види господарсько-торговельної діяльності

Господарсько-торговельна діяльність – діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг (ст. 263 Господарського кодексу України).
Види господарсько-торговельної діяльності:
1. Залежно від ринку:
- внутрішня торгівля;
- зовнішня торгівля:
а) вивізна – між вітчизняними виробниками й іноземними споживачами;
б) ввізна – між іноземними виробниками й вітчизняними споживачами;
в) транзит – між іноземними виробниками й іноземними споживачами, коли вона провадиться за сприяння вітчизняних посередників.
2. Залежно від форми здійснення:
- матеріально-технічне постачання і збут;
- енергопостачання;
- заготівля;
- оптова торгівля;
- роздрібна торгівля і громадське харчування;
- продаж і передача в оренду засобів виробництва;
- комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності;
- інша допоміжна діяльність щодо забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.
3. Залежно від обсягу реалізації:
- оптова;
- роздрібна;
4. Залежно від віддаленості від споживача:
- оптова торгівля – продаж товару провадиться від торговця до торговця, товар здобувається партіями й безпосередньо у виробників;
- роздрібна торгівля – продаж провадиться самому споживачеві в розмірах, що відповідають його щоденним потребам, здобувається товар звичайно в оптових торговців;
- дрібнороздрібна торгівля – продаж провадиться самому споживачеві з незначним розміром оборотного капіталу.
Правовими формами реалізації продукції є господарські договори поставки, купівлі-продажу, постачання енергетичними та іншими ресурсами. Ці договори належать до тих договорів, що спрямовані на передачу майна у власність, повне господарське відання, оперативне управління.
Основні нормативні акти, які реґулюють торговельну діяльність:
1. Господарський кодекс України.
2. Закон України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 13.03.1996 р.
3. Закон України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" від 21.12.2000 р.
4. Закон України "Про ліцензування окремих видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р.
5. Закон України "Про стандартизацію" від 17.05.2001 р.
6. Закон України "Про захист прав споживачів" від 12.05.1991 р.
7. Закон України "Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами" від 19.12.1995 р.
8. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони" від 30.03.1994 р.
9. Постанова Кабінету Мiнiстрiв України "Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення" від 15.06.2006 р.
10. Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України "Про затвердження Правил роботи дрібнороздрібної торговельної мережі" від 08.07.1996 р.
11. Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України "Про затвердження Інструкції про порядок позначення роздрібних цін на товари народного споживання в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування" від 20.01.1997 р.
12. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції "Про затвердження Правил роботи закладів (підприємств) ресторанного господарства" від 24.07.2002 р.
13. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції "Правила торгівлі на ринках" від 22.03.2002 р. та ін.


2. Порядок заняття
торговельною діяльністю й правила
торговельного обслуговування населення

Важливим підзаконним актом у сфері торговельної діяльності є Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення" від 15.06.2006 р. У цьому нормативному акті зазначено сфери торговельної діяльності (роздрібна, дрібнороздрібна торговельна мережа) та мережу закладів ресторанного господарства (ресторани, кафе, кафетерії тощо).
Об’єктами торговельної діяльності є такі:
1) магазин, який може бути:
за товарною спеціалізацією – продовольчим, непродовольчим, змішаним;
за товарним асортиментом – універсальним, спеціалізованим, вузькоспеціалізованим, комбінованим;
за методом продажу товарів – з індивідуальним обслуговуванням, самообслуговуванням, торгівлею за зразками або через торговельні автомати;
2) павільйон;
3) кіоск, ятка;
4) палатка;
5) лоток, рундук;
6) склад товарний;
7) крамниця-склад, магазин-склад.
Усі вищезгадані торговельні об’єкти відносяться до торговельних пунктів, або, інакше, це споруди торговельно-побутового призначення (далі – СТПП), які діють на підставі дозволу. Реґулює ці відносини Постанова Кабінету Міністрів "Про затвердження Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони" від 30.03.1994 р.
Дозвіл для розміщення СТПП видається:
1) у межах ліній міських вулиць і доріг – відповідними місцевими виконавчими органами міських рад, а в мм. Києві та Севастополі – міськими державними адміністраціями за погодженням з Державтоінспекцією, дорожньо-експлуатаційними та іншими заінтересованими організаціями;
2) у межах смуг відчуження автомобільних (заміських) доріг – відповідними дорожньо-експлуатаційними організаціями за погодженням з Державтоінспекцією.
Забороняється розміщати СТПП:
- біля фасадів адміністративних і культових будівель, безпосередньо біля пам’ятників, фонтанів, клумб, оглядових і панорамних майданчиків, скульптурних та інших елементів оздоблення будинків і декоративного благоустрою території;
- ближче ніж за 20 метрів до перехресть вулиць;
- в охоронних зонах інженерних комунікацій;
- на зупинці громадського транспорту на відстані ближче ніж 20 метрів в обидва боки по тротуару від установленого дорожнього знака, що її позначає (крім малих архітектурних форм, зблокованих з кіосками для продажу проїзних квитків);
- на штучних спорудах (крім випадків, коли розміщення цих споруд передбачено проектом будівництва або реконструкції, погодженим та затвердженим в установленому порядку);
- ближче ніж за 100 метрів до залізничних переїздів.
Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення" суб’єкти господарювання повинні забезпечити:
відповідність приміщення (місця) для провадження діяльності у сфері торгівлі та ресторанного господарства необхідним санітарним нормам, а технічного стану приміщення (місця), будівлі й устаткування – вимогам нормативних документів щодо зберігання, виробництва та продажу відповідних товарів, а також охорони праці;
наявність на видному та доступному місці куточка покупця, де розміщується інформація про найменування власника або уповноваженого ним органу, книга відгуків і пропозицій, адреси та номери телефонів органів, що забезпечують захист прав споживачів;
розміщення торговельного патенту, ліцензії відповідно до встановлених законодавством вимог;
продаж товарів згідно з установленими правилами й нормами.
На вимогу споживача відповідальний працівник суб’єкта господарювання повинен надати йому нормативні документи, які реґламентують торгівлю: Постанову Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення", Закон України "Про захист прав споживачів", санітарні норми, ветеринарні документи, правила продажу окремих видів товарів відповідно до спеціалізації суб’єкта господарювання (п. 10 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення").
Суб’єкт господарювання зобов’язаний:
надавати споживачеві у доступній формі необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про товари;
усіляко сприяти споживачеві у вільному виборі товарів і додаткових послуг, на його вимогу провести перевірку якості, безпеки, комплектності, міри, ваги та ціни товарів з наданням йому контрольно-вимірювальних приладів, документів, які підтверджують якість, безпеку, ціну товарів;
перевірити справність виробу, продемонструвати, за можливості, його роботу та ознайомити споживача з правилами користування;
забезпечити приймання, зберігання і продаж товарів та продукції, виготовленої в закладі ресторанного господарства, відповідно до законодавства;
забезпечити наявність у працівників, що здійснюють продаж продовольчих товарів, особистих медичних книжок установленого зразка, організацію своєчасного проходження ними медичних оглядів та контроль за допуском їх до роботи за наявності необхідного медичного висновку;
установити вивіску з назвою суб’єкта господарювання й інформацією про режим роботи (режим роботи торговельного об’єкта й закладу ресторанного господарства встановлюється суб’єктом господарювання самостійно, а у випадках, передбачених законодавством, – за погодженням з органами місцевого самоврядування);
повідомляти громадян у разі проведення санітарних заходів, ремонту, технічного переобладнання та проведення інших робіт про дату та період закриття;
установити урну для сміття біля об’єкта торгівлі;
утримувати торговельні та складські приміщення, а також прилеглу до них територію відповідно до санітарних норм.
мати журнал реєстрації перевірок установленого зразка, у якому особи, що їх проводять, роблять відповідні записи.
Працівники, залучені до виготовлення, зберігання та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини, зобов’язані мати спеціальну підготовку.
Забороняється безпідставне вилучення, приховання або затримання реалізації виставлених для продажу товарів.
Забороняється примушувати покупця придбавати товари неналежної якості або непотрібного йому асортименту.
Не допускається продаж товарів, вільну реалізацію яких заборонено.
Засоби вимірювальної техніки, що використовуються у торговельній діяльності, повинні бути в справному стані, мати повірочне клеймо та проходити періодичну повірку в установленому законодавством порядку.
Заклад ресторанного господарства: забезпечує наявність асортименту продукції, що затверджується відповідно до типу закладу або класу (ресторан, бар) його власником (керівником); виготовляє продукцію з дотриманням вимог, передбачених нормативними документами, а також має право розробляти й виготовляти фірмові страви, технологічна документація яких затверджується в установленому порядку.
У закладі ресторанного господарства забороняється встановлювати мінімум вартості замовлення й пропонувати споживачеві обов’язковий асортимент продукції, виробленої в такому закладі.
Контроль за дотриманням цих Порядку та правил здійснюють органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції відповідно до законодавства.


3. Правила роботи роздрібної
та дрібнороздрібної торговельної мережі

Роздрібна торгівля має деякі особливості, зокрема щодо встановлення ціни на товари, а також вимог до порядку здійснення такої торгівлі. Ці особливості реґулюються Наказами Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України "Про затвердження Правил роботи дрібнороздрібної торговельної мережі" від 08.07.1996 р., "Про затвердження Інструкції про порядок позначення роздрібних цін на товари народного споживання в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування" від 20.01.1997 р.
Згідно з Інструкцією про порядок позначення роздрібних цін на товари народного споживання в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування від 20.01.1997 р. керівник суб’єкта господарювання призначає працівників, відповідальних за формування, установлення й застосування роздрібних цін.
Роздрібні ціни суб’єкт господарювання фіксує в реєстрі роздрібних цін, де зазначається: назва товару, артикул, марка, тип, оптова відпускна ціна (ціна постачальника) з посиланням на документ, що її засвідчує, розмір торговельної надбавки, установлена роздрібна ціна.
Інформування покупців про роздрібні ціни на товари здійснюється за допомогою таких засобів:
- ярликів цін (цінників) на зразках товарів або покажчиків цін у підприємствах роздрібної торгівлі;
- ярликів цін (цінників), прейскурантів алкогольних напоїв, меню та прейскурантів на куповані товари у підприємствах громадського харчування.
Ярлик цін (цінник) призначається для надання покупцям основної інформації про окремий товар; покажчик цін і прейскурант на куповані товари – про товари, що є в продажу, меню містить перелік страв, кулінарних, булочних, борошняних кондитерських виробів, що пропонуються протягом дня (п. 6 Інструкції про порядок позначення роздрібних цін на товари народного споживання в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування.
Документами, які обґрунтовують сформовані й установлені ціни на товари, що надійшли до підприємств роздрібної торгівлі та громадського харчування, є:
1) рахунки-фактури;
2) накладні;
3) квитанції про прийняття товарів на комісію;
4) заборні листи;
5) калькуляційні картки, інші супровідні документи;
6) книги надходження товарів, акти останньої інвентаризації;
7) описи-акти уцінки, дооцінки, оформлені в установленому порядку.
Вимоги до ярлика цін:
обов’язковий підпис працівника, відповідального за ціни, і печатка або штамп суб’єкта господарювання із зазначенням дати підписання (для підприємств споживчої кооперації, крім розташованих у містах, печатка або штамп не є обов’язковими);
у підприємствах громадського харчування меню та прейскуранти на алкогольні напої та тютюнові вироби підписуються керівником підприємства та бухгалтером (калькулятором) і засвідчуються печаткою суб’єкта господарювання;
після проведення переоцінки товарів суб’єкт господарювання повинен перемаркувати ціни шляхом закреслення попередньої ціни та позначення нової ціни на ярликах цін (цінниках), товарних ярликах, етикетках підприємств-виготівників, упакуванні та ін. кожної одиниці товару і засвідчити підписом працівника, відповідального за формування, установлення або застосування цін;
якщо старі ціни на товарах закреслити неможливо (наприклад, якщо вони нанесені етикетпістолетом), позначення нових цін наклеюються безпосередньо на попередні;
при перемаркуванні цін на товарах, уцінених у зв’язку з частковою втратою якості, на товарних ярликах, упакуванні або ярликах цін (цінниках) ставиться літера "П";
забороняється позначення цін олівцем;
ярлики, прейскуранти, покажчик цін на товари, яких уже немає в продажу, повинні знищуватися.
У підприємствах роздрібної торгівлі, де в розрахунках із покупцями застосовується сучасна технологія автоматизованої ідентифікації товарів за їх штриховими кодами, а значення цін товарів зберігається в пам’яті ЕККА або комп’ютера, засвідчення ярликів цін (цінників) підписом з датою та печаткою або штампом не обов’язкове.
Роздрібна торгівля через дрібнороздрібну торговельну мережу – це одна з форм позамагазинного продажу товарів, за якої приміщення не мають торговельного залу для покупців.
У дрібнороздрібній торговельній мережі забороняється продаж (п. 8 Наказу Міністерства зовнішніх економічних звязків і торгівлі України "Про затвердження Правил роботи дрібнороздрібної торговельної мережі" від 08.07.1996 р.):
- продовольчих товарів, якщо при їх продажу відсутні умови для дотримання санітарних норм і правил, а також для додержання температурних режимів, умов зберігання та продажу цих товарів;
- нефасованих і неупакованих продовольчих товарів з розносок, лотків, столиків, корзин та неспеціалізованого транспорту, крім картоплі, овочів, фруктів, плодів, ягід, баштанних культур в період сезонного продажу, а також морозива, квітів;
- алкогольних напоїв (крім автомагазинів системи споживчої кооперації, що здійснюють виїзну торгівлю у сільській місцевості, за наявності марок акцизного збору);
- тютюнових виробів через засоби пересувної мережі, за винятком автомагазинів, автокафе, авторозвозок, лавок-автопричепів системи споживчої кооперації, що здійснюють продаж у сільській місцевості;
- тютюнових виробів через стаціонарні пункти, якщо стан приміщень не відповідає вимогам нормативних документів щодо їх зберігання;
- тютюнових виробів без марок акцизного збору;
- алкогольних напоїв і тютюнових виробів працівниками суб’єкта господарювання, яким не виповнилося 18 років;
- технічно складних та великогабаритних товарів;
- тканин, взуття (крім домашнього та робочого), швейних виробів (крім робочого одягу і головних уборів для літнього сезону) та виробів верхнього трикотажу, що потребують примірювання;
- дорогоцінних металів, коштовного каміння та виробів з них;
- вогненебезпечних товарів побутової хімії, піротехнічних іграшок, паливно-мастильних матеріалів (крім тих, що реалізуються через авторозвозки системи споживчої кооперації);
- об’єктів санітарних заходів, вимоги до обігу яких заборонено законодавчими актами; товарів, вільна реалізація яких заборонена, а також тих, що не мають відповідного маркування, належного товарного вигляду, на яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням вимог нормативних документів, строк придатності яких минув, а також тих, що надійшли без документів, передбачених законодавством, зокрема, які засвідчують їх якість та безпеку.
Працівники дрібнороздрібної торговельної мережі під час виконання своїх обов’язків повинні:
- бути охайно одягнені в формений чи санітарний одяг і головні убори;
- додержуватися правил особистої гігієни, тримати робоче місце, приміщення та навколишню територію в належному санітарному стані, не палити на робочому місці, бути з покупцями ввічливими;
- мати при собі паспорт, який пред’являється на вимогу службових осіб органів державного контролю і нагляду та правоохоронних органів.
У кожному стаціонарному пункті дрібнороздрібної торговельної мережі повинні бути:
- санітарні правила та санітарний журнал;
- книга відгуків і пропозицій установленого зразка, яка надається покупцеві на першу його вимогу;
- оригінал дозволу на право торгівлі у відведеному місці;
- ліцензії на торгівлю;
- торговий патент;
- адреса й номер телефону суб’єкта господарювання, якому належить цей пункт, прізвище, ім’я та по батькові продавця;
режим роботи.
Вимоги щодо приміщень та обладнання. Стаціонарні пункти дрібнороздрібної торговельної мережі, як правило, повинні бути типовими, відповідати вимогам нормативних документів щодо санітарії, охорони праці, техніки безпеки, естетичним вимогам, архітектурно вписуватись у навколишнє середовище.
На кузовах автомагазинів, автокафе, авторозвозок, автопричепів, автоцистерн повинен бути нанесений фарбою чіткий напис із зазначенням найменування, адреси, номера телефону суб’єкта господарювання, номера точки пересувної торговельної мережі.
На автотранспорт, що перевозить продовольчу сировину та продовольчі товари для дрібнороздрібної торговельної мережі, повинен бути оформлений санітарний паспорт.
У разі здійснення виїздної (виносної) торгівлі на робочому місці продавця встановлюється табличка із зазначенням назви, місця розташування та номера телефону суб’єкта господарювання, що організував торгівлю, а також прізвища, імені та по батькові продавця.
На робочому місці громадянина-підприємця встановлюється табличка із зазначенням його адреси, номера свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта господарювання та назви органу, що здійснив цю реєстрацію.
Пункт дрібнороздрібної торговельної мережі повинен бути забезпечений відповідним інвентарем та обладнанням, а в разі здійснення продажу продовольчих товарів, що швидко псуються, – холодильним устаткуванням.
Засоби вимірювання, що використовуються під час продажу товарів, повинні бути у справному стані, мати чітке державне повірочне клеймо та в установленому порядку періодично перевірятися.
Стаціонарні пункти дрібнороздрібної торговельної мережі обладнуються електроосвітленням.
При розміщенні стаціонарних об’єктів дрібнороздрібної торговельної мережі на ділянках без твердого покриття вздовж їх фасадів проводиться необхідний благоустрій.
Пункти дрібнороздрібної торговельної мережі, які торгують напоями на розлив, продовольчими товарами та продукцією громадського харчування без упакування, повинні бути підключені до водопровідної та каналізаційної мережі, мати місця для миття рук, обладнання, інвентаря (або посуд одноразового використання), комплект миючих і дезинфікуючих засобів, дозволених Міністерством охорони здоров’я України, бачки з кришками для збирання відходів. Прилавки мають бути закриті водонепроникними матеріалами.
Забороняється продаж харчових продуктів і напоїв із застосуванням посуду одноразового використання за відсутності ємкостей для його збирання та подальшої утилізації, а також повторне використання цього посуду.


4.[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

В умовах ринкової економіки такі господарські договори, як поставка, оптова купівля-продаж, міна та інші, можуть укладатись і на товарних біржах.
Біржова діяльність в Україні реґулюється Законом України "Про товарну біржу" від 10.12.1991 р., а також відповідними норми Господарського кодексу України й іншими нормативними актами.
Товарна біржа є особливим суб’єктом господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, визначенні товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов’язаним з ним торговельним операціям (ч. 1. ст. 279 ГК України).
Ознаки бірж:
юридична особа;
корпоративні основи створення й діяльності;
спеціальний предмет діяльності (некомерційної за своїм характером) – організація торгів на біржі, зосередження попиту та пропозиції на певне майно; збирання й обробка інформації про товар, реґулювання біржових операцій;
безприбуткова організація;
можливість одержання плати за біржові послуги;
наявність власного майна;
наявність двох локальних документів – статуту біржі й правил біржової торгівлі;
особливий порядок укладення угод на біржі (відповідно до правил біржової торгівлі).
Свою діяльність товарна біржа здійснює за принципами рівноправності учасників біржових торгів, публічного проведення біржових торгів, а також застосування вільних (ринкових) цін.
Таким чином, товарна біржа є інфраструктурою ринкової економіки, і їй притаманні функції самого ринку, а саме посередницька, ціноутворювальна, реґулююча, сануюча та інформаційна.
Види товарних бірж:
1. Залежно від характеру асортиментів товарів:
а) узкоспеціалізовані – предметом торгів є один вид товарів;
б) спеціалізовані – предметом торгів є однотипні групи товарів;
в) універсальні – предметом торгів є різноманітні асортименти товарів.
2. Залежно від характеру біржової угоди:
а) біржі реального товару – предметом угоди є реально вироблені товари;
б) ф’ючерсні – здійснюється торгівля не реальним товаром, а контрактами на них;
в) опціонні – предметом торгів є тільки права на купівлю-продаж реального товару або контрактів на них у наступному періоді;
г) комплексні – усі перелічені вище.
3. Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в торгах):
а) відкриті (публічні) – у торгах беруть участь члени біржі й відвідувачі торгів;
б) закриті – у торгах беруть участь тільки члени біржі.
Органи керування товарними біржами:
1) загальні збори – найвищий орган;
2) біржовий комітет (рада біржі);
3) контрольна комісія;
4) виконавча дирекція;
5) спеціальні підрозділи: рахункова палата, біржовий арбітраж, котирувальна комісія й ін.
Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок її створення, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків. Слід зауважити, що засновниками та членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також державні й комунальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів. Згідно зі ст. 7 Закону України "Про товарну біржу" державна реєстрація товарної біржі здійснюється в порядку, установленому для підприємств.
Товарна біржа має право (ст. 3 Закону України "Про товарну біржу"):
- встановлювати відповідно до цього Закону та чинного законодавства України власні правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обов’язковими для всіх учасників торгів;
- створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;
- розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;
- зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод протягом дня відхиляються більше ніж на визначений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;
- встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, що надаються біржею;
- встановлювати інші грошові збори;
- встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, штрафи та інші санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;
- засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;
- укладати міжбіржові угоди з іншими біржами, мати своїх представників на них, у тому числі на біржах, розташованих за межами України;
- вносити в державні органи пропозиції з питань, що стосуються біржової діяльності;
- видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні і рекламні видання;
- здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.
Поряд з правами, на товарну біржу покладаються певні обов’язки, а саме (ст. 4 Закону України "Про товарну біржу"):
- створення умов для проведення біржової торгівлі;
- регулювання біржових операцій;
- регулювання цін на підставі співвідношення попиту та пропозиції на товари, що допускаються до обігу на біржі;
- надання членам і відвідувачам біржі організаційних та інших послуг;
- збір, обробку і поширення інформації, пов’язаної з кон’юнктурою ринку.
Біржовою операцією визнається угода, що відповідає сукупності зазначених нижче умов (ст. 15 Закону України "Про товарну біржу"):
а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі;
б) якщо її учасниками є члени біржі;
в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.
Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
Види біржових угод:
1. З негайним виконанням – товар повинен перебувати на складі й передаватися покупцеві негайно.
2. Строкові (на строк) – продавець передає в певний строк у власність покупця товар, а покупець зобов’язується прийняти й оплатити товар відповідно до договірних зобов’язань.
3. Форвардні – документ, що свідчить про зобов’язання особи купити (продати) товари у встановлений строк і на певних умовах у майбутньому з фіксацією цін під час укладення контракту.
4. Ф’ючерсні – контракт, що гарантує зобов’язання придбати (продати) товари в зазначений час і на умовах, дійсних у майбутньому, з фіксованими цінами на момент виконання зобов’язання сторонами контракту.
5. Опціон – документ, що ґарантує право купити (продати) товари на зазначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент укладання такого опціону або на момент придбання за рішенням сторін.
Порівняльну характеристику біржових угод наведено в табл. 1.

Таблиця 1

Порівняльна характеристика біржових угод

Вид біржових угод
Умови
Час
Ціна


на момент укладення контракту
під час виконання угоди
на момент укладання контракту
під час виконання угоди
на момент укладання контракту
під час виконання угоди

Форвардні
+

+

+


Ф’ючерсні
+

+


+

Опціон
+

+

+
+


Правила біржової торгівлі реґулюють:
- порядок здійснення біржових операцій;
- порядок ведення біржової торгівлі;
- процедуру біржового арбітражу;
- строк і місце проведення біржових операцій;
- склад учасників біржових торгів і вимоги до них;
- порядок здійснення та реєстрації біржових операцій;
- порядок надання й розмір плати за користування послугами біржі;
- відповідальність учасників і працівників біржі за невиконання правил.
Етапи біржових торгів:
1. Реєстрація брокерів.
2. Надання брокерові заявки з повною інформацією про товар.
3. Одержання брокерами інформаційних листів, у яких указуються перелік виставлених на торги товарів на поточний біржовий день, їхня кількість, ціна.
4. Початок торгів за сигналом, після чого виставлені на торги товари оголошуються на інформаційному табло.
5. Досягнення домовленості брокерами-продавцями й брокерами-покупцями (голосом і спеціальними професійними жестами) про укладання майбутньої угоди.
6. Оформлення та реєстрація біржових угод у реєстраційному бюро біржі у встановлений правилами час.
Відповідно до Закону України "Про товарну біржу" на біржі забороняється: купівля-продаж товарів однією особою безпосередньо або через підставних осіб з метою впливу на динаміку цін; будь-які узгоджені дії учасників біржової торгівлі, які мають на меті або можуть привести до зміни чи фіксації поточних біржових цін; поширення неправдивих відомостей, що можуть спричинити штучну зміну кон’юнктури ринку.

5. Захист прав споживачів

Споживачі (згідно з Законом України "Про захист прав споживачів") мають право на:
- на державний захист своїх прав;
- ґарантований рівень споживання;
- належну якість товарів (робот, послуг), торгового та інших видів обслуговування;
- безпеку товарів (робот, послуг);
- необхідну доступну, достовірну і своєчасну інформацію про товари;
- відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості;
- звернення до суду та в інші уповноважені державні органи за захистом порушених прав;
- об’єднання в громадські організації споживачів.
Захист прав споживачів може здійснюватися: шляхом звернення до державних органів, до громадських організацій споживачів (об’єднання споживачів); у судовому порядку.
Згідно зі ст. 4 Закону України "Про захист прав споживачів" захист прав споживачів є одним із напрямів діяльності держави. Конкретно державний захист прав громадян як споживачів покладається на державні органи, які забезпечують захист прав споживачів.
Державні органи, які забезпечують захист прав споживачів (згідно з Законом України Про захист прав споживачів ):
1. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів (Держспоживстандарт).
2. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим.
3. Місцеві державні адміністрації.
4. Органи та установи державного санітарно-епідеміологічного нагляду України.
5. Інші органи виконавчої влади.
6. Органи міського самоврядування.
7. Судові органи.
Зокрема, права Держспоживстандарту щодо торгівлі (згідно з Законом України "Про захист прав споживачів") є такі:
1. Надавати суб’єктам господарювання обов’язкові для виконання розпорядження про припинення порушень прав споживачів.
2. Перевіряти у суб’єктів господарювання сфери торгівлі, громадського харчування якість товарів, дотримання обов’язкових вимог щодо безпеки товарів, правил торгівлі.
3. Відбирати у суб’єктів господарювання сфери торгівлі, громадського харчування зразки товарів, сировини, матеріалів для перевірки їх якості.
4. Проводити контрольні перевірки правильності розрахунків зі споживачами за реалізовані товари.
5. Припиняти відвантаження та реалізацію товарів, які не відповідають вимогам нормативних документів.
6. Забороняти суб’єктам господарювання реалізацію споживачам нижчезазначених товарів:
6.1) на які відсутні документи щодо нормативних вимог;
6.2) на які в законодавчих актах, нормативних документах установлено обов’язкові вимоги з забезпечення безпеки життя, здоров’я, майна споживачів, якщо ці товари внесені до переліку продукції, яка підлягає сертифікації, але не мають сертифікату відповідності;
6.3) ввезених на територію України без документів, які підтверджують їх належну якість;
6.4) на які термін придатності не зазначено або строк придатності яких минув.
7. Вилучати неякісні товари, документи, інші предмети, які свідчать про порушення прав споживачів.
8. Подавати до суду позови про захист прав споживачів.
9. Накладати на винних осіб адміністративні стягнення.
Права громадських організацій щодо торгівлі (згідно з Законом України "Про захист прав споживачів"):
1. Вивчати споживчі якості продукції, попит на неї, проводити опитування населення для виявлення громадської думки про якість товарів.
2. Проводити експертизу товарів.
3. Отримувати від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань.
4. Сприяти державним органам у здійсненні контролю над якістю товарів, торгового обслуговування.
5. Організовувати юридичну і консультаційну допомогу споживачам відповідно до законодавства.
6. Представляти й захищати інтереси споживачів в органах виконавчої влади, місцевого самоврядування відповідно до законодавства.
7. Вносити органам виконавчої влади і суб’єктам господарської діяльності такі пропозиції:
- про заходи щодо підвищення якості товарів;
- про тимчасове зупинення випуску та реалізації продукції, які не відповідає встановленим вимогам щодо якості;
про товари, які становлять небезпеку для життя, здоров’я та майна громадян;
про коригування цін, які встановлені з порушенням чинного законодавства.
8. Звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій.
Якщо громадянин уважає, що його права й інтереси порушено, і не бажає звертатися до державних органів або громадських організацій, або таке звертання виявилося безрезультатним, він може вдатися до найефективнішого, найдієвішого способу захисту – звернутися до суду.
Необхідно відзначити, що споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, пов’язаними з порушенням їх прав.
Важливо підкреслити й те, що, Законом України "Про захист прав споживачів" вiд 15.12.1993 р. передбачено відшкодування не тільки майнової, але й немайнової моральної шкоди.
Можливості відшкодування моральної шкоди встановлено в Цивільному кодексі України, а також у Законах України "Про інформацію" від 02.10.1992 р., "Про телебачення і радіомовлення" від 21.12.1993 р., "Про інформаційні агентства" від 28.12.1995 р., "Про авторське право і суміжні права" від 23.10.1993 р., "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р. та інших.


Тези лекції № 15
Особливості правового реґулювання ринку
цінних паперів


План

Ринок цінних паперів, його структура та функції.
Цінні папери, що використовуються в господарській діяльності.
Поняття і зміст корпоративних прав.
Діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку
Особливості правового становища фондової біржі.
Державне реґулювання ринку цінних паперів.


1. Ринок цінних паперів, його структура та функції

Складовою частиною фінансової системи України, особливим сеґментом фінансового ринку є фондовий ринок (ринок цінних паперів), куди банки, держава, населення, підприємства, установи вкладають свій капітал. Основними завданнями ринку цінних паперів є становлення і закріплення відносин власності.
Фінансовий ринок умовно можна поділити на ринок банківських позичок і ринок цінних паперів, де ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Комерційний банк рідко видає позички на довгий термін.
Цінні папери дають можливість одержати гроші на довгий період (на десятиліття – облігації) або в безстрокове користування (акції). Завдання ринку цінних паперів полягають у тому, щоб забезпечити більш повне і швидке переливання заощаджень за ціною, яка влаштовує обидві сторони.
Згідно з п. 1 ст. 2 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23.02.2006 р. фондовий ринок (ринок цінних паперів) – сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (деривативів).
Учасники фондового ринку – емітенти, інвестори, саморегулівні організації та професійні учасники фондового ринку.
Емітент – юридична особа, Автономна Республіка Крим або міські ради, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади, яка від свого імені розміщує емісійні цінні папери та бере на себе зобов’язання щодо них перед їх власниками.
Інвестори в цінні папери – фізичні та юридичні особи, резиденти й нерезиденти, які набули права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до законодавства. Інституційними інвесторами є інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Саморегулівна організація професійних учасників фондового ринку – неприбуткове об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів та зберігачів), утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Професійні учасники фондового ринку – юридичні особи, які на підставі ліцензії, виданої Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, провадять на фондовому ринку професійну діяльність, види якої визначено законами України.
Фондовий ринок поділяється на первинний і вторинний.
Первинний ринок цінних паперів – сукупність правовідносин, пов’язаних з розміщенням цінних паперів (ст. 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"). Ці відносини кладаються між особами, які беруть на себе зобов’язання щодо інших цінних паперів, і першими інвесторами, професійними учасниками ринку цінних паперів, а також їх представниками. Первинний ринок – це ринок, на якому продаються вперше випущені цінні папери, де емітентами можуть бути держава, кредитно-фінансові установи, підприємства, компанії тощо.
Найважливішою рисою первинного ринку є повне розкриття інформації для інвесторів, що дає змогу зробити обґрунтований вибір цінного паперу для вкладення коштів. Уся діяльність на первинному ринку служить для розкриття інформації та підготовки проспекту емісії, його реєстрації, контролю з боку державних органів. Основними формами первинного ринку цінних паперів є приватне розміщення та публічна пропозиція.
Вторинний ринок цінних паперів – сукупність правовідносин, пов’язаних з обігом цінних паперів (ст. 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок").
Основні функції ринку цінних паперів такі:
Ринок цінних паперів виконує роль регулювальника інвестиційних потоків, що забезпечує оптимальну для суспільства структуру використання ресурсів. Саме через цей ринок здійснюється основна частина процесу вкладання капіталів у галузі, що забезпечують найбільшу рентабельність виробництва.
Ринок цінних паперів забезпечує масовий характер інвестиційного процесу, даючи змогу будь-яким економічним аґентам, які мають вільні грошові кошти, здійснювати інвестиції у виробництво шляхом придбання цінних паперів. Концентрація обороту цінних паперів на фондових біржах або в професійних посередників дозволяє інвесторові полегшити процедуру здійснення інвестицій.
Ринок цінних паперів дуже чуйно реаґує на зміни, що відбуваються або очікуються в політичній, соціально-економічній, зовнішньоекономічній та інших сферах життя суспільства.
За допомогою цінних паперів реалізуються принципи демократизму в управлінні економікою на макрорівні, коли рішення приймається більшістю голосів на підставі використання корпоративних прав, які випливають із цінних паперів (акцій).
Через купівлю-продаж цінних паперів окремих підприємств держава реалізує свою структурну політику, здобуваючи акції "потрібних" підприємств і роблячи, таким чином, інвестиції у виробництва, важливі, з її погляду, для розвитку суспільства взагалі.
Ринок цінних паперів є важливим інструментом для функціонування державних цінних паперів, за допомогою якого держава впливає на грошову масу і, отже, на розширення або скорочення рівня ВНП.


2. Цінні папери, що використовуються
в господарській діяльності

Цінні папери є необхідним елементом ринку фінансових послуг і особливим видом майна суб’єктів господарювання (ч. 7 ст. 139 ГК України).
Відповідно до ст. 163 Господарського кодексу України цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між суб’єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.
Суб’єкт господарювання має право в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавства порядку випускати власні цінні папери, реалізовувати їх громадянам і юридичним особам, а також придбавати цінні папери інших суб’єктів.
Право на випуск цінних паперів мають суб’єкти господарювання – юридичні особи всіх форм власності, випуск цінних паперів (крім векселів) фізичними особами не є передбачений. Придбавати цінні папери інших суб’єктів господарювання можуть як юридичні, так і фізичні особи.
В Україні можуть випускатися та перебувати в обороті пайові, боргові та інші цінні папери. Згідно з ч. 2 ст. 163 Господарського кодексу України у сфері господарювання використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, інші види цінних паперів, передбачені ГК України та іншими законами.
У Законі України "Про цінні папери та фондовий ринок" передбачено такі види цінних паперів:
- акції (ст. 6);
- облігації (ст. 7);
- облігації підприємств (ст. 8);
- облігації місцевих позик (ст. 9);
- державні облігації України (ст. 10);
- казначейські зобов’язання України (ст. 11);
- інвестиційні сертифікати (ст. 12);
- ощадні (депозитні) сертифікати (ст. 13);
- векселі (ст. 14);
- іпотечні, приватизаційні, похідні та товаророзпорядчі цінні папери (ст. 15).
Основними нормативними актами, які реґулюють ринок цінних паперів у господарській діяльності, є:
1. Господарський кодекс України (ст. 163 – 172).
2. Цивільний кодекс України.
3. Закон України "Про приватизаційні папери" від 06.03.1992 р.
4. Закон України "Про державне реґулювання ринку цінних паперів в Україні" від 09.10.1996 р.
5. Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10.12.1997 р.
6. Закон України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди" від 15.03.2001 р.
7. Закон України "Про обіг векселів в України" від 05.04.2001 р.
8.Закон України "Про іпотеку" від 05.06.2003 р.
9. Закон України "Про іпотечні облігації" від 22.12.2005 р.
10. Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23.02.2006 р. та інші.
Особливості випуску цінних паперів в Україні залежно від форми випуску, крім перелічених вище нормативних актів, які характеризують сутність тих чи інших цінних паперів, установлюються Законом України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в України" від 10.12.1997 р. Цінні папери можуть випускатися в документальній та бездокументній формах. Форма випуску цінних паперів визначається за рішенням емітента про випуск цінних паперів.
Випуск цінних паперів у документальній формі здійснюється емітентом шляхом виготовлення сертифікатів, які випускаються з урахуванням вимог, визначених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі емісії цінних паперів у бездокументній формі емітент оформляє глобальний сертифікат, що відповідає загальному обсягу зареєстрованого випуску, і передає його на зберігання до обраного ним депозитарію.
Іменні цінні папери, випущені в документальній формі (якщо умовами емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються новому власнику шляхом повного індосаменту. У разі відчуження знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту їх зарахування на його рахунок.
Право власності на цінні папери, випущені в бездокументній формі, переходить до нового власника також з моменту їх зарахування на рахунок останнього.
Підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікат, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументній формі – виписка з рахунку в цінних паперах, яку зберігач зобов’язаний подавати власнику цінних паперів.


3. Поняття і зміст корпоративних прав

Участь у господарській організації корпоративного типу зумовлює виникнення в особи сукупності прав, які називаються корпоративними. Леґальне визначення корпоративних прав міститься в Господарському кодексі України.
Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч. 1 ст. 167 ГК України).
Із цього визначення випливають такі ознаки корпоративних прав:
1)  ці права можуть належати будь-якій фізичній або юридичній особі, але, згідно з ч. 2 ст. 167 ГК України, законом можуть бути встановлені обмеження щодо володіння корпоративними правами та (або) їх здійснення;
2)  ці права зумовлюються належністю особі частки в статутному фонді (майні) господарської організації (тобто така організація повинна мати корпоративний устрій – її статутний фонд або майно має бути поділеним на частки); при цьому така частка може становити й 100 відсотків;
3) ці права включають: право на управління господарською організацією; право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) господарської організації; право на отримання активів господарської організації в разі її ліквідації, а також можуть включати інші права, передбачені законом або установчими документами.
Зміст корпоративних прав. У ч. 1 ст. 167 ГК України наводиться перелік основних корпоративних прав, але залежно від організаційно-правової форми господарської організації, щодо якої виникають корпоративні права, їх зміст і порядок реалізації можуть суттєво відрізнятися.
За змістом корпоративні права підрозділяються на майнові та організаційні. До організаційної правомочності відносяться: а) право брати участь в управлінні справами товариства; б) право учасника господарського товариства на отримання інформації про діяльність товариства; в) право вийти в установленому порядку з товариства. До правомочності майнового характеру відносяться: а) право брати участь у формуванні статутного фонду товариства; б) право брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати її частку (дивіденди); в) право розпоряджатися своїми корпоративними правами; г) право на відділ частки в майні при виході учасника з товариства; ґ) право на отримання засобів і майна, що залишилися після розрахунків зі всіма кредиторами в разі ліквідації товариства.
Відповідно до ст. 172 ГК України відносини, пов’язані з управлінням корпоративними правами держави, реґулюються ГК України, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Господарського кодексу України.
Відповідно до ст. 168 ГК України корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України.
До суб’єктів управління корпоративними правами держави належать:
1) Кабінет Міністрів України;
2) Фонд державного майна;
3) органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України управляти об’єктами державної власності;
4) уповноважені особи з управління корпоративними правами держави.
Для виконання функцій з управління корпоративними правами держави суб’єкти управління – державні органи призначають своїх представників в органах управління господарських товариств. Такі представники визначаються на конкурсних засадах.
Корпоративні права можуть виникати в особи внаслідок:
1) заснування (участі в заснуванні) господарської організації (первинний спосіб набуття корпоративних прав);
2) набуття особою вже існуючих корпоративних прав на підставі вчинення дій: спадкоємства (правонаступництва), придбання цінних паперів; рішення суду тощо (похідний спосіб набуття корпоративних прав).
Право власності на акції виникає в акціонера з моменту зарахування акцій на його особовий рахунок реєстратором (за документальної форми випуску акцій) або на рахунок у цінних паперах зберігачем (за бездокументної форми випуску акцій). У свою чергу, таке зарахування можливе лише після повної сплати акціонером вартості акцій (за первинного способу набуття). Стосовно інших корпоративних прав слід зазначити, що вони виникають одразу ж після державної реєстрації відповідної господарської організації й учасники (члени) можуть користуватися ними в повному обсязі – єдиним обмеженням є неможливість відчуження корпоративних прав у тій частині, яку не було оплачено.
Підставами припинення корпоративних прав можуть бути:
1)  відчуження корпоративних прав (продаж, міна, дарування, внесення змін до статутного фонду тощо);
2)  вихід власника корпоративних прав із господарської організації (господарського товариства, кооперативу тощо);
3) виключення власника корпоративних прав з господарської організації;
4) визнання власника корпоративних прав таким, що вибув зі складу господарської організації;
5) припинення господарської організації, щодо якої особа мала корпоративні права;
6) інші законні підстави.


4. Діяльність з організації торгівлі
на фондовому ринку

Діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку – діяльність професійного учасника фондового ринку (організатора торгівлі) зі створення організаційних, технологічних, інформаційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту та пропозицій, проведення регулярних торгів фінансовими інструментами за встановленими правилами, централізованого укладення й виконання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійснення клірингу та розрахунків за ними, та розв’язання спорів між учасниками торговельних відносин.
Організатором торгівлі є фондова біржа. Фондова біржа – спеціалізована організація, що займається організацією, реґламентацією торгівлі цінними паперами (ст. 360 – 361 ГК України).
Для здійснення своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний капітал в розмірі, не меншому ніж 3 мільйони гривень, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, – не меншому ніж 6 мільйонів гривень.
Відповідно до п. 1 ст. 21 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об’єднання торговців цінними паперами та провадить свою діяльність відповідно до Цивільного кодексу України, законів, що реґулюють питання утворення, діяльності та припинення юридичних осіб.
Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками).
Фондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма засновниками – торговцями цінними паперами або їх об’єднаннями, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку та взяли на себе зобов’язання виконувати всі правила, положення та стандарти фондової біржі. Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою, ніж 5 відсотків статутного капіталу фондової біржі.
Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація фондової біржі здійснюється в порядку, установленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців".
Права та обов’язки членів фондової біржі схожі з правами та обов’язками членів товарної біржі, але водночас мають свою специфіку. Вони передбачаються ст. 23 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок".
Фондова біржа зобов’язана оприлюднювати та подавати Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку таку інформацію:
- перелік торговців цінними паперами, допущених до укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на фондовій біржі;
- перелік цінних паперів, які пройшли процедуру лістингу;
- дані про обсяг торгівлі цінними паперами (кількість цінних паперів, загальну вартість укладених договорів, курс цінних паперів щодо кожного емітента окремо) за період, установлений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку встановлює порядок і форми подання інформації, здійснює контроль за розкриттям інформації фондовими біржами.
Свої особливості притаманні купівлі-продажу цінних паперів при біржовій торгівлі. При укладенні біржових угод біржа виступає немовби в ролі посередника, тобто вона зводить сторони, сприяє укладенню між ними операцій, а також здійснює її оформлення. Ніяких прав і обов’язків безпосередньо з таких операцій біржа не придбаває і не несе відповідальності за їх невиконання (неналежне виконання). Цим біржа відрізняється від комісіонера, а біржові угоди, що укладаються, – від договору комісії. Комісіонер укладає угоди, у даному випадку купівлі-продажу, від свого імені й за рахунок комітента.
Фондова біржа не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.
Правила фондової біржі складаються з порядку (ст. 25 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"):
- організації та проведення біржових торгів;
- лістингу та делістингу цінних паперів;
- допуску членів фондової біржі та інших осіб, визначених законодавством, до біржових торгів;
- котирування цінних паперів та оприлюднення їх біржового курсу;
- розкриття інформації про діяльність фондової біржі та її оприлюднення;
- розв’язання спорів між членами фондової біржі та іншими особами, які мають право брати участь у біржових торгах згідно із законодавством;
- здійснення контролю за дотриманням членами фондової біржі та іншими особами, які мають право брати участь у біржових торгах згідно із законодавством, правил фондової біржі;
- накладення санкцій за порушення правил фондової біржі.
На фондовій біржі укладаються форвардні та ф’ючерсні угоди.
Водночас до діяльності фондової біржі ставляться особливі вимоги. Контроль за діяльністю українських фондових бірж здійснює спеціальний орган – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має право (ст. 8 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні"):
виносити попередження;
зупиняти на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента, дію ліцензій, виданих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, анулювати дію таких ліцензій;
зупиняти торгівлю на фондовій біржі до усунення таких порушень;
надсилати матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, за які передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність, якщо до компетенції комісії не входить накладення адміністративних стягнень за відповідні правопорушення;
надсилати матеріали в органи Антимонопольного комітету України у разі виявлення порушень законодавства про захист економічної конкуренції накладати адміністративні стягнення, штрафні та інші санкції за порушення чинного законодавства на юридичних осіб та їх співробітників, аж до анулювання ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів;
порушувати питання про звільнення з посад керівників фондових бірж та інших установ інфраструктури фондового ринку у випадках недодержання ними чинного законодавства України, з метою захисту інтересів інвесторів та громадян;
призначати тимчасово (до двох місяців) керівників фондових бірж, депозитаріїв та інших установ інфраструктури фондового ринку, зупиняти або припиняти допуск цінних паперів на фондові біржі або торгівлю ними на будь-якій фондовій біржі, зупиняти кліринг та укладення договорів купівлі-продажу на певний термін для захисту держави, інвесторів;
вилучати під час проведення перевірок на строк до трьох робочих днів документи, що підтверджують факти порушення актів законодавства про цінні папери; з метою запобігання і боротьби з правопорушеннями на ринку цінних паперів у рамках міжнародного співробітництва на умовах взаємності надавати та одержувати інформацію з питань функціонування ринку цінних паперів і професійних учасників ринку цінних паперів, яка не становить державної таємниці та не призводить до розголошення професійної таємниці; з метою запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, здобутих злочинним шляхом, у рамках міжнародного співробітництва надавати та одержувати від відповідних органів інших держав інформацію стосовно діяльності окремих професійних учасників ринку цінних паперів у випадках і порядку, встановлених у відповідних міжнародних договорах України.
Діяльність фондової біржі як організатора торгівлі тимчасово зупиняється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в разі, коли кількість її членів стала менш ніж 20, а якщо фондову біржу утворено у формі дочірнього підприємства об’єднання торговців цінними паперами – коли кількість членів такого об’єднання стала менше ніж 20. Якщо протягом шести місяців прийняття нових членів не відбулося, діяльність фондової біржі припиняється (п. 4 ст. 21 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок").


5. Державне реґулювання ринку
цінних паперів

Державне реґулювання ринку цінних паперів полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" вiд 30.10.1996 р.).
Державне реґулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:
- реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних;
- створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;
- одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;
- забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів;
- гарантування прав власності на цінні папери;
- захисту прав учасників фондового ринку;
- інтеграції в європейський та світовий фондові ринки;
- дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;
- запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів;
- контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.
Державне реґулювання ринку цінних паперів здійснюється у формах, передбачених ст. 3 зазначеного закону:
- прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;
- реґулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників ринку цінних паперів;
- видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;
- заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;
- реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;
- контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;
- створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;
- контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам;
- проведення інших заходів щодо державного реґулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів.
Державне реґулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Iнші державні органи контролюють діяльність учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством. З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада.
Правовому реґулюванню ринку цінних паперів на сучасному етапі властиве застосування таких видів відповідальності за правопорушення на РЦП, як:
- відшкодування збитків;
- застосування штрафних санкцій до суб’єктів господарювання;
- застосування заходів адміністративної та кримінальної відповідальності до громадян і посадовців суб’єктів господарської діяльності;
- застосування оперативно-господарських санкцій до правопорушників.
Штрафи, які накладаються на юридичних і посадових осіб, а також громадян Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ст. 11, 13 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні"):
1. Випуск в обіг чи розміщення незареєстрованих цінних паперів відповідно до чинного законодавства:
- з юридичних осіб: до 10 000 неоподатковуваних мінімумів, або у розмірі до 150 відсотків прибутку, отриманого в результаті цих дій;
- з посадових осіб та громадян:від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2. Діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії):
- з юридичних осіб до 5 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- з посадових осіб та громадян від 20 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
3. Ненадання, несвоєчасне надання чи надання свідомо недостовірної інформації:
- з юридичних осіб: до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- з посадових осіб та громадян від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
4. Ухилення від виконання чи несвоєчасне виконання розпоряджень і рішень Комісії про усунення порушень при здійсненні діяльності з цінними паперами:
- з юридичних осіб до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- з посадових осіб та громадян від 20 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про накладення штрафу може бути оскаржено в суді.
Тези лекції № 16
Особливості правового реґулювання
комерційної реклами


План

1. Поняття, принципи та законодавчі вимоги до реклами.
2. Особливості рекламування деяких видів продукції.
3. Відповідальність за порушення законодавства про рекламу.


1. Поняття, принципи
та законодавчі вимоги до реклами

Реклама – це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо такої особи чи товару (Закон України "Про рекламу" від 03.07.1996 р.).
Згідно з Законом України "Про інформацію" від 02.10.1992 р. під інформацією цей закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Ознаки реклами:
1. Інформація про особу чи товар.
2. Інформація може розповсюджуватися в будь-якій формі та будь-яким способом.
3. Розповсюдження здійснюється з метою сформулювати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо такої особи чи товару.
Суб’єкти реклами:
1. Рекламодавець – особа, яка є замовником реклами для її виробництва та/або розповсюдження.
2. Виробник реклами – особа, яка повністю або частково здійснює виробництво реклами.
3. Розповсюджувач реклами – особа, яка здійснює розповсюдження реклами.
4. Споживачі реклами – невизначене коло осіб, на яких спрямовується реклама.
5. Спонсорство – добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними та юридичними особами будь-якої діяльності з метою популяризації виключно свого імені, найменування, свого знака для товарів і послуг.
Принципи реклами (ст. 7 Закон України "Про рекламу"):
1. Законність, точність, достовірність, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами шкоди;
2. Реклама не повинна підривати довіру суспільства до реклами та повинна відповідати принципам добросовісної конкуренції.
3. Реклама не повинна містити інформації або зображень, які порушують етичні, гуманістичні, моральні норми, нехтують правилами пристойності.
4. Реклама повинна враховувати особливу чутливість дітей і не завдавати їм шкоди.
У рекламі забороняється (ст. 8):
поширювати інформацію щодо товарів, виробництво, обіг чи ввезення на митну територію України яких заборонено законом;
вміщувати твердження, які є дискримінаційними за ознаками походження людини, її соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, ставлення до релігії, за мовними ознаками, родом і характером занять, місцем проживання, а також такі, що дискредитують товари інших осіб;
подавати відомості або закликати до дій, які можуть спричинити порушення законодавства, завдають чи можуть завдати шкоди здоров’ю або життю людей та/чи довкіллю, а також спонукають до нехтування засобами безпеки;
використовувати засоби і технології, які діють на підсвідомість споживачів реклами;
наводити твердження, дискримінаційні щодо осіб, які не користуються рекламованим товаром;
використовувати або імітувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України, звучання Державного Гімну України, зображення державних символів інших держав та міжнародних організацій, а також офіційні назви органів державної влади України, крім випадків, передбачених законом;
рекламувати товари, які підлягають обов’язковій сертифікації або виробництво чи реалізація яких вимагає наявності спеціального дозволу, ліцензії, у разі відсутності відповідного сертифіката, ліцензії;
вміщувати зображення фізичної особи або використовувати її ім’я без згоди цієї особи;
імітувати або копіювати текст, зображення, музичні чи звукові ефекти, що застосовуються в рекламі інших товарів, якщо інше не передбачено законами України у сфері інтелектуальної власності;
рекламувати послуги, пов’язані з концертною, гастрольною, гастрольно-концертною, конкурсною, фестивальною діяльністю, без інформації про використання чи невикористання фонограм виконавцями музичних творів. Ця інформація повинна займати на афішах, інших рекламних засобах щодо конкретної послуги не менше 5 відсотків загальної площі, обсягу всієї реклами;
розповсюджувати рекламу (включаючи анонси кіно- і телефільмів), яка містить елементи жорстокості, насильства, порнографії, цинізму, приниження людської честі та гідності. Анонси фільмів, які мають обмеження щодо глядацької аудиторії, розміщуються лише в час, відведений для показу таких фільмів.
Одним із видів забороненої реклами є прихована реклама – інформація про особу чи товар у програмі, передачі, публікації, якщо така інформація слугує рекламним цілям і може вводити в оману осіб щодо дійсної мети таких програм, передач, публікацій. Потенційні споживачі прихованої реклами навіть не розуміють, що вони підлягають її впливу. Характерним прикладом є вставка до фільму реклами, що є настільки короткою, що глядачі не помічають її органами зору, але яка впливає на їх підсвідомість. Прихована реклама забороняється (ст. 9 Закон України "Про рекламу").
Законодавство України встановлює вимоги щодо видів розповсюдження реклами:
- на телебаченні і радіо (ст. 13);
- у друкованих засобах масової інформації (ст. 14);
- послуг, що надаються з використанням електрозв’язку (ст. 15);
- зовнішної реклами (ст. 16);
- внутрішної реклами (ст. 17);
- на транспорті (ст. 18);
- під час демонстрування кіно- та відеофільмів (ст. 19);
- для дітей (ст. 20).
Якщо законодавчі вимоги до реклами порушуються, то така реклама є недобросовісною.
Недобросовісна реклама – реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження (ст. 1 Закон України "Про рекламу"). Недобросовісна реклама забороняється. Відповідальність за недобросовісну рекламу несе винна особа. Рішення щодо визнання реклами недобросовісною приймають органи державної влади.
2. Особливості рекламування
деяких видів продукції

У рекламі лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування й реабілітації вимоги стосуються як самих цих засобів, так і змісту їх реклами (ст. 21 Закону України "Про рекламу"). Так, у рекламі лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації дозволяється:
лише таких лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації, що в установленому порядку дозволені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я до застосування в Україні;
лише таких лікарських засобів, які відпускаються без припису (рецепту) лікаря, та лише таких медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації, застосування яких не потребує спеціальних знань та підготовки.
Забороняється реклама лікарських засобів, які вживаються та розповсюджуються тільки за приписом (рецептом) лікаря.
Забороняється реклама допінгових речовин та/або методів для їх використання в спорті.
Реклама лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації повинна містити:
об’єктивну інформацію про лікарський засіб і здійснюватися так, щоб було зрозуміло, що наведене повідомлення є рекламою і що рекламований товар є лікарським засобом;
повну фармакологічну назву лікарського засобу та назву виробника;
загальні застереження щодо застосування лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації;
рекомендацію щодо обов’язкового ознайомлення з інструкцією до застосування, що додається до лікарських засобів.
У рекламі лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації забороняється розміщення:
відомостей, які можуть справляти враження, що за умови вживання лікарського засобу чи застосування медичної техніки консультація з фахівцем не є необхідною;
відомостей про те, що лікувальний ефект від вживання лікарського засобу чи застосування медичної техніки є гарантованим;
зображень зміни людського тіла або його частин внаслідок хвороби, поранень;
тверджень, що сприяють виникненню або розвитку страху захворіти або погіршити стан свого здоров’я через невикористання лікарських засобів, медичної техніки та медичних послуг, що рекламуються;
тверджень, що сприяють можливості самостійного встановлення діагнозу для хвороб, патологічних станів людини та їх самостійного лікування з використанням медичних товарів, що рекламуються;
посилань на лікарські засоби, медичну техніку, методи профілактики, діагностики, лікування і реабілітації як на найбільш ефективні, найбільш безпечні, виняткові щодо відсутності побічних ефектів;
порівнянь з іншими лікарськими засобами, медичною технікою, методами профілактики, діагностики, лікування і реабілітації з метою посилення рекламного ефекту;
посилань на конкретні випадки вдалого застосування лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації;
рекомендацій або посилань на рекомендації медичних працівників, науковців, медичних закладів та організацій щодо рекламованих товару чи послуги;
спеціальних виявлень подяки, вдячності, листів, уривків з них із рекомендаціями, розповідями про застосування та результати дії рекламованих товару чи послуги від окремих осіб;
зображень і згадок імен популярних людей, героїв кіно-, теле- та анімаційних фільмів, авторитетних організацій;
інформації, що може вводити споживача в оману щодо складу, походження, ефективності, патентної захищеності лікарського засобу.
У рекламі лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації забороняється участь лікарів та інших професійних медичних працівників, а також осіб, зовнішній вигляд яких імітує зовнішній вигляд лікарів.
Забороняється вміщувати в рекламі лікарських засобів інформацію, яка дозволяє припустити, що лікарський засіб є харчовим, косметичним чи іншим споживчим товаром або що безпечність чи ефективність цього засобу обумовлена його природним походженням.
У рекламі косметичних засобів, харчових продуктів, вітамінних та інших харчових добавок забороняється посилання на те, що ці товари мають лікувальні властивості, якщо такі властивості не підтверджені в установленому законодавством порядку спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з охорони здоров’я.
Особливості рекламування алкогольних напоїв та тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої та тютюнові вироби, розглянуто в ст. 22 Закону України "Про рекламу".
Реклама тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, забороняється: на радіо та телебаченні, на перших і останніх сторінках газет, перших і останніх сторінках обкладинок журналів та інших видань, засобами внутрішньої реклами, реклами на транспорті, за допомогою заходів рекламного характеру (крім спеціальних виставкових заходів).
Реклама алкогольних напоїв, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої, забороняється: на радіо та телебаченні у період з 6 до 23 години, на перших і останніх сторінках газет, перших і останніх сторінках обкладинок журналів та інших видань, засобами внутрішньої реклами, реклами на транспорті, за допомогою заходів рекламного характеру (крім спеціальних виставкових заходів).
Реклама алкогольних напоїв та тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої та тютюнові вироби:
забороняється на товарах та в друкованих виданнях, призначених переважно для осіб віком до 18 років, або у розрахованих на зазначених осіб частинах інших друкованих видань;
забороняється з використанням осіб віком до 18 років як фотомоделей;
не повинна містити зображення процесу паління тютюнових виробів або споживання алкогольних напоїв;
не може розташовуватися ближче ніж за 300 метрів прямої видимості від території дитячих дошкільних закладів, середніх загальноосвітніх шкіл та інших навчальних закладів, у яких навчаються діти віком до 18 років;
не може формувати думку, що паління або вживання алкоголю є важливим фактором досягнення успіху в спортивній, соціальній, сексуальній або інших сферах життя;
не повинна створювати враження, що вживання алкогольних напоїв чи паління тютюнових виробів сприятиме розв’язанню особистих проблем;
не може формувати думку, що алкоголь чи тютюнові вироби мають лікувальні якості або що вони є стимулюючими чи заспокійливими засобами;
не повинна заохочувати до вживання алкогольних напоїв чи тютюнопаління або неґативно розцінювати факт утримування від вживання тютюнових виробів та алкогольних напоїв;
не може містити зображень лікарів та інших професійних медичних працівників, а також осіб, зовнішній вигляд яких імітує зовнішній вигляд лікарів;
не повинна включати зображення популярних осіб або пряме чи опосередковане схвалення популярними особами паління чи вживання алкоголю;
не повинна створювати враження, що більшість людей палить або вживає алкогольні напої.
Реклама тютюнових виробів та алкогольних напоїв, а також знаків для товарів та послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються ці вироби та напої, повинна супроводжуватися текстами попередження такого змісту: "Куріння може викликати захворювання на рак", "Надмірне споживання алкоголю шкідливе для вашого здоров’я". Кожному попередженню має бути відведено не менше 15 відсотків площі (обсягу) всієї реклами. Колір тексту попередження має бути контрастним відносно кольору фону попередження.
Рекламодавці алкогольних напоїв та тютюнових виробів зобов’язані в порядку, передбаченому законами України, спрямовувати на виробництво та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління та зловживання алкоголем не менше 5 відсотків коштів, витрачених ними на розповсюдження реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв у межах України. Розпорядники цих коштів щокварталу оприлюднюють звіт щодо їх використання.
Реклама зброї може здійснюватися тільки у відповідних спеціалізованих виданнях щодо зброї, або безпосередньо у приміщеннях торговельних закладів (підприємств), які реалізують зброю, або на відповідних виставках (заходах).
Порядок рекламування бойової зброї, озброєнь і військової техніки, а також зброї, яка відповідно до законодавства може перебувати у власності осіб, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 23 Закону України "Про рекламу").
Особливості реклами послуг, пов’язаних із залученням коштів населення (ст. 24 Закону України "Про рекламу") полягають у тому, що реклама послуг (банківських, страхових, інвестиційних тощо), пов’язаних із залученням коштів населення, або осіб, які їх надають, дозволяється лише за наявності спеціального дозволу, ліцензії, що підтверджує право на здійснення такого виду діяльності. Така реклама повинна містити номер дозволу, ліцензії, дату їх видачі та найменування органу, який видав цей дозвіл, ліцензію.
Це положення не застосовується у випадках, коли дається тільки реклама знака для товарів і послуг, назви особи (без реклами послуг).
У рекламі таких послуг або осіб, які їх здійснюють, забороняється повідомляти розміри очікуваних дивідендів, а також інформацію про майбутні прибутки, крім фактично виплачених за підсумками не менш як одного року.
У рекламуванні цінних паперів (ст. 25 Закону України "Про рекламу") забороняється:
- вказувати розмір доходу, який передбачається одержати за цінними паперами, крім випадків, коли це необхідно вказувати відповідно до вимог законодавства про цінні папери, та надавати прогнози щодо зростання курсової вартості цінних паперів;
- рекламувати цінні папери до публікації інформації про випуск цінних паперів та їх реєстрацію відповідно до законодавства про цінні папери та нормативно-правових актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;
- використовувати відомості, які відсутні в інформації про емісію цінних паперів, що зареєстрована у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку;
- використовувати інформацію про доход за цінними паперами або величину отриманого емітентом у минулому прибутку без вказівки на те, що цей прибуток не є гарантією отримання доходів у майбутньому.
У разі коли випуск цінних паперів визнано таким, що не відбувся, емітент таких цінних паперів зобов’язаний припинити розповсюдження реклами цих паперів у 3-денний термін з моменту реєстрації в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про наслідки підписки на цінні папери.


3. Відповідальність за порушення
законодавства про рекламу

Згідно зі ст. 27 Закону України "Про рекламу" відповідальність за порушення законодавства про рекламу несуть особи, винні у порушенні вимог до реклами.
Рекламодавець несе відповідальність:
- за замовлення реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом;
- за надання недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для виробництва реклами;
- за замовлення розповсюдження реклами, забороненої законом;
- за недотримання встановлених законом вимог щодо змісту реклами;
- за порушення порядку розповсюдження реклами, якщо реклама розповсюджується ним самостійно.
Рекламодавці, винні в таких діях, несуть відповідальність у розмірі п’ятикратної вартості розповсюдженої реклами.
Виробник реклами несе відповідальність за порушення прав третіх осіб при виготовленні реклами у вигляді штрафу в розмірі у розмірі п’ятикратної вартості виготовлення реклами.
Розповсюджувач реклами несе відповідальність за порушення встановленого законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами. За такі дії він піддається штрафу в розмірі чотирикратної вартості розповсюдження реклами.
Повторне вчинення перелічених порушень протягом року тягне за собою накладення штрафу у подвійному від передбаченого за ці порушення розмірі.
Контроль за дотриманням законодавства України про рекламу в межах своїх повноважень здійснюють:
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів – щодо захисту прав споживачів;
Антимонопольний комітет України – щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції;
Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення – щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності;
Міністерство фінансів України – щодо реклами державних цінних паперів.
Спеціальною санкцією попереджувального характеру, передбаченою в ст. 28 Закону України "Про рекламу", є публічне спростування недобросовісної та неправомірної порівняльної реклами. Спростування добровільно або за рішенням суду, вчинене за рахунок винної особи, здійснюється в такому ж порядку, у якому її було розміщено.


Тези лекції № 17
Правовий режим інвестування
та розвитку інноваційної діяльності


План

1. Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності.
2. Державне реґулювання інвестиційної діяльності. Захист інвестицій.
3. Правове реґулювання відносин у сфері інноваційної діяльності.
4. Правовий режим іноземних інвестицій.
5. Інвестиційний договір.


1. Поняття інвестицій
та інвестиційної діяльності

Поняття інвестицій вперше було дано в Законі України "Про інвестиційну діяльність від 18.09.1991 р. Згідно з ним інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект (ст. 1).
Такими цінностями можуть бути:
- кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
- рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
- майнові права інтелектуальної власності;
- сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау);
- права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;
- інші цінності.
Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.
Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:
- інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками й товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;
- державного інвестування, здійснюваного органами влади й управління України, Кримської АРСР, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами й установами за рахунок власних і позичкових коштів;
- іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;
- спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.
Узагалі використовують дві форми інвестування:
1. Позикова форма – позиковий капітал, інвестиції у вигляді позик і кредитів.
2. Підприємницька форма – підприємницький капітал у вигляді прямих і портфельних інвестицій.
Прямі інвестиції – інвестування безпосередньо в підприємницькі утворення (підприємства, товариства і та інше).
Портфельні інвестиції – це покупка облігацій, акцій інших цінних паперів суб’єктами господарювання й іншими учасниками інвестиційного процесу.
Об’єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, у тому числі основні фонди й оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права (ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність").
Забороняється інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, установлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.
Об’єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об’єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об’єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.
Суб’єктами (інвесторами й учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України й іноземних держав, а також держави (ст. 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність").
Вони підрозділяються на інвесторів і учасників інвестиційної діяльності.
Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.
Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.
Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.
Зупинення або припинення інвестиційної діяльності проводиться за рішенням (ст. 21 Закону України "Про інвестиційну діяльність"):
- інвесторів, при цьому інвестори відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяльності;
- правомочного державного органу.
Рішення державного органу про зупинення або припинення інвестиційної діяльності може бути прийнято з таких причин:
- якщо її продовження може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архітектурних, екологічних та інших норм, прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом;
- оголошення в установленому законом порядку інвестора банкрутом внаслідок неплатоспроможності;
- стихійного лиха;
- запровадження надзвичайного стану.


2. Державне реґулювання
інвестиційної діяльності.
Захист інвестицій

Державне реґулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики.
Державне реґулювання інвестиційної діяльності включає (ст. 12 Закону України "Про інвестиційну діяльність):
- управління державними інвестиціями;
- регулювання умов інвестиційної діяльності;
- контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.
Управління державними інвестиціями здійснюється державними та місцевими органами державної влади й управління та включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій з інвестування бюджетних і позабюджетних коштів.
Рішення щодо республіканських державних інвестицій приймаються на основі прогнозів економічного й соціального розвитку суспільства, схем розвитку та розміщення продуктивних сил, цільових науково-технічних і комплексних програм, техніко-економічних обґрунтувань, що визначають доцільність цих інвестицій.
Проекти цільових комплексних державних програм розробляються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України з участю заінтересованих державних органів і громадських організацій, і подаються Кабінетом Міністрів України на затвердження Верховній Раді України в складі Основних напрямів економічного і соціального розвитку держави.
Верховна Рада України затверджує в складі Основних напрямів економічного і соціального розвитку держави обсяги державних інвестицій, здійснюваних за рахунок коштів державного бюджету.
Реґулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:
подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих реґіонів, галузей, виробництв;
державних норм і стандартів;
заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;
роздержавлення та приватизації власності;
визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;
політики ціноутворення;
проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва;
інших заходів.
Найважливішими стимулами розвитку інвестиційної діяльності є забезпечення державою ґарантій прав суб’єктів інвестиційної діяльності та захисту інвестицій і надання пільгових умов інвесторам, які здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, що передбачено в розділі 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність".
Згідно зі ст. 19 Закону України "Про інвестиційну діяльність" захист інвестицій – це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню мети внесення інвестицій, ефективній діяльності об’єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій.
Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а також міжнародними договорами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, які б могли перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови та порядок вивезення вкладених цінностей і результатів інвестицій.
З метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного режиму держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій.
Державні ґарантії захисту інвестицій – це система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій та не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов’язкових платежів). Державні гарантії захисту інвестицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій.


3. Правове реґулювання відносин
у сфері інноваційної діяльності

Інновації – новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери (ст. 1 Закону України "Про інноваційну діяльність" від 04.07.2002 р.).
Згідно зі ст. 325 ГК України інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.
Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, реґулюються такими нормативними актами: ГК і ЦК України, Законами України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 р.; "Про наукову і науково-технічну експертизу" від 10.02.1995 р.; "Про спеціальну економічну зону «Яворів»" від 15.01.1999 р.; Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки від 11.07.2001 р.; "Про інноваційну діяльність" від 04.07.2002 р.; "Про наукову і науково-технічну діяльність" від 20.11.2003 р.; "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" від 12.01.2006 р. та ін.
Інноваційна діяльність спрямовується на вкладення інвестицій у створення і використання промислової, інтелектуальної власності, науково-технічної продукції з метою одержання прибутку чи соціального ефекту, що відзначається підвищеним ризиком у досягненні її результатів і реалізується в таких формах:
- державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів та інших коштів відповідно до закону;
- комерційне інвестування, що здійснюється суб’єктами господарювання за рахунок власних або позичкових коштів з метою розвитку бази підприємництва;
- соціальне інвестування, що здійснюється в об’єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;
- іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;
- спільне інвестування, що здійснюється суб’єктами України разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями (ст. 326 ГК України).
Інноваційна діяльність згідно зі ст. 3 Закону України "Про інвестиційну діяльність" – це одна з форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного проґресу у виробництво і соціальну сферу, що включає:
- проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;
- розроблення, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки й технології;
- розроблення і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального й екологічного становища;
- технічне переозброєння, реконструкцію, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.
Інвестування відтворення основних фондів і приросту матеріально-виробничих запасів здійснюється як капітальні вкладення (ст. 327 ГК України).
Об’єктами інноваційної діяльності відповідно до Закону "Про інноваційну діяльність" є (ст. 4):
- інноваційні програми і проекти;
- нові знання та інтелектуальні продукти;
- виробниче обладнання та процеси;
- інфраструктура виробництва і підприємництва;
- організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;
- сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки; товарна продукція;
- механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.
Суб’єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об’єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів (ст. 5 Закону України "Про інноваційну діяльність").
Інноваційним підприємством визнається підприємство (об’єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо понад 70 відсотків обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція (ст. 16 Закону України "Про інноваційну діяльність").
Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного центру, бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо.
Технопарк (технологічний парк) – юридична особа або група юридичних осіб (далі – учасники технологічного парку), що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів з метою створення організаційних засад виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції (ст. 1 Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" від 12.01.2006 р.).
Технополіс – це цілісна науково-виробнича структура, створена на базі окремого міста.
Реґіон науки й технологій охоплює значну територію, межі якої можуть збігатися з межами цілого адміністративного району.
Статус підприємства як інноваційного дає йому право на пільги, визначені відповідними нормативними актами.
Державне сприяння інноваційній діяльності технологічних парків здійснюється шляхом державної фінансової підтримки та цільового субсидіювання проектів технологічних парків.
Державне реґулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом (ст. 6 Закону України "Про інноваційну діяльність"):
- визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, реґіонального і місцевого рівнів;
- формування і реалізації державних, галузевих, реґіональних і місцевих інноваційних програм;
- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;
- захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;
- фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;
- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;
- встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності;
- підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.
Держава ґарантує суб’єктам інноваційної діяльності: підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію економічної та соціальної політики держави; підтримку створення та розвитку суб’єктів інфраструктури інноваційної діяльності; охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності; вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім випадків, передбачених законом; підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційної діяльності (ст. 329 ГК України).
Разом із цим, держава здійснює контроль за інноваційною діяльністю суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин, її відповідністю вимогам законодавства і державним інноваційним програмам.
Створення об’єктів інноваційної діяльності може бути забезпечено договорами на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт або договорами на створення й передачу науково-технічної продукції.
Згідно з ч. 1 ст. 331 ГК України за договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов’язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі – НДДКР), а замовник зобов’язується прийняти виконані роботи (продукцію) й оплатити їх.
Договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт передбачають як кінцеву мету виконання робіт і передачу їх результатів виконавцем замовнику. Договір може охоплювати як увесь цикл дослідних робіт, так і окремі їх етапи, у тому числі подальше технічне супроводження (обслуговування). У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.


4. Правовий режим іноземних інвестицій

Іноземні інвестиції є додатковим джерелом модернізації вітчизняного виробництва, розроблення та впровадження нових технологій. При цьому не збільшується зовнішній борг держави, навпаки, такі інвестиції сприяють отриманню коштів для його погашення.
Іноземні інвестиції – цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту (ст. 1 Закону України "Про режим іноземного інвестування" від 19.03.1996 р.).
Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об’єкти, інвестування в які не заборонено законами України (ст. 4 Закону України "Про режим іноземного інвестування" від 19.03.1996 р.).
Не можуть бути об’єктами іноземного інвестування:
1) земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони (ст. 13 Конституції України, Земельний кодекс України (ст. 122 – 139), Кодекс України про надра (ст. 4), Водний кодекс України (ст. 6), Лісовий кодекс України ( ст. 6) та ін.);
2) об’єкти права державної власності, що не підлягають приватизації, в формі набуття права власності на ці об’єкти;
3) майно, що не може перебувати у власності громадян, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України (Постанова Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17.06.1992 р.):
- ракетно-космічні об’єкти;
- бойові отруйні речовини;
- протиградові установки;
- державні еталони фізичних величин;
- наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних за призначенням лікаря);
- вибухові речовини й засоби вибуху; усі детектори ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання його виробництва;
- зброя, боєприпаси (крім мисливської зброї та боєприпасів до неї, а також спортивної зброї та боєприпасів до неї, що придбані громадськими об’єднаннями з дозволу ОВС), бойова і спеціальна техніка;
- електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів і патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Суб’єкти іноземного інвестування, що здійснюють інвестиційну діяльність на території України (ст. 390 ГК України):
1) юридичні особи, утворені за законодавством іншим, ніж законодавство України;
2) іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання на території України;
3) міжнародні урядові та неурядові організації;
4) інші держави;
5) інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, визначені законом.
Форми здійснення іноземних інвестицій (ст. 392 ГК України):
1) участь у господарських організаціях, які створюються спільно з вітчизняними юридичними особами або громадянами, або придбання частки в діючих господарських організаціях;
2) створення іноземних підприємств на території України, філій або інших структурних підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність іноземних підприємств;
3) придбання безпосередньо нерухомого або рухомого майна, не забороненого законодавством України, або придбання акцій чи інших цінних паперів;
4) придбання самостійно або за участю громадян чи вітчизняних юридичних осіб прав користування землею і використання природних ресурсів на території України;
5) господарська діяльність на основі угод щодо розподілу продукції;
6) придбання інших майнових прав;
7) в інших формах, що не заборонені законом.
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом трьох робочих днів після фактичного їх внесення в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч. 1 ст. 395 ГК України).
Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції реєстраційного номера, вона діє протягом усього періоду функціонування інвестиції.
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється на основі розділу III Закону України "Про режим іноземного інвестування" від 19.03.1996 р. та Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 928 від 07.08.1996 р.
Документи, що подає органу державної реєстрації особа-заявник для реєстрації іноземних інвестицій:
1. Інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції у трьох примірниках, заповнене за формою і в порядку згідно з додатками 1 і 2 до Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, з відміткою органу державної податкової служби за місцем здійснення інвестиції про її фактичне внесення.
2. Документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (установчі документи, договори (контракти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності, концесійні договори тощо).
3. Документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції (відповідно до вимог, визначених ст. 393 ГК України та ст. 2 Закону України "Про режим іноземного інвестування").
4. Документ, що свідчить про внесення заявником плати за реєстрацію.
Процедура реєстрації:
1) орган державної реєстрації фіксує дату надходження документів у журналі обліку державної реєстрації внесених інвестицій;
2) протягом трьох днів розглядає подані документи та приймає рішення про реєстрацію інвестицій або про відмову в ній;
3) державна реєстрація інвестицій здійснюється шляхом привласнення реєстраційного номера, котрий на всіх трьох примірниках надписується посадовою особою та скріплюється печаткою органу державної реєстрації;
4) перший примірник повертається замовнику, другий – відправляється до Мінфіну, третій – залишається в органі державної реєстрації;
5) відмова у державній реєстрації іноземних інвестицій можлива у випадку, коли здійснення цих інвестицій суперечить законодавству України або документи не відповідають вимогам. Відмова за мотивом недоцільності інвестицій не допускається;
6) відмова у державній реєстрації оформлюється письмово з указівкою на мотив відмови й може бути оскаржена в суді.
Для ефективного залучення іноземних інвестицій встановлюється правовий режим іноземного інвестування.
Правовий режим іноземних інвестицій – це комплекс правил, норм, стандартів, якими мають керуватися іноземні інвестори у своїй діяльності на території даної держави.
5. Правові режими для іноземних суб’єктів господарської діяльності реґламентують ст. 7 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р., Закон України "Про режим іноземного інвестування", ст. 394 та розділ VIII ГК України).
Національний режим є загальним правилом (якщо інший правовий режим не встановлено відповідно до закону) і передбачає наявність в іноземних суб’єктів господарювання такого ж обсягу прав і обов’язків, як і у вітчизняних суб’єктів господарської діяльності (резидентів); цей режим застосовується до всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів, пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також до експортно-імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів.
Режим найбільшого сприяння, відповідно до якого іноземні суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав, референцій і пільг щодо мита, податків і зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб’єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мито, податки, збори та пільги за ними встановлюються в рамках спеціального режиму; режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб’єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України та застосовується зазвичай у сфері зовнішньої торгівлі.
Спеціальний режим, який застосовується до територій спеціальних економічних зон, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.
Види спеціальних режимів (розділ VIII ГК України):
- спеціальні (вільні) економічні зони (глава 39, ст.ст. 401 – 405);
- концесії (глава 40, ст.ст. 406 – 410);
- виключна (морська) економічна зона України (ст. 411);
- прикордонна територія (господарська діяльність на державному кордоні України (ст. 412);
- санітарно-захисні та інші охоронні зони (території та об’єкти (ст. 413);
- спеціальні режими господарювання в окремих галузях народного господарства (ст. 414);
- території пріоритетного розвитку (ст. 415);
- режими господарювання в умовах надзвичайного (ст. 416) та воєнного стану (ст. 417).
Для залучення іноземних інвестицій здійснюються система державних гарантій для іноземних інвесторів (ст. 397 ГК України, ст.ст. 8 – 12 Закону України "Про режим іноземного інвестування"), яка встановлює ґарантії захисту іноземних інвестицій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції, такі як:
- на вимогу іноземного інвестора застосовуються гарантії захисту іноземних інвестицій, чинні на момент їх вкладення, якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції ці гарантії змінюються (таке право має реалізовуватися протягом 10 років з дня набрання чинності закону про внесення подібних змін, проте не поширюється на питання оборони, національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони довкілля);
- оподаткування відповідно до Закону України Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження 17.02.2000 р.);
- до прав і обов’язків сторін, визначених угодою про розподіл продукції, протягом строку її дії застосовується законодавство України, чинне на момент її укладення (ця ґарантія не стосується питань оборони, національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони навколишнього середовища).
Ґарантії щодо примусових вилучень, а також від незаконних дій органів влади та їх посадових осіб: встановлена заборона націоналізації іноземних інвестицій, а також їх реквізиції (за винятком реквізиції для здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, що проводяться на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України).
Компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам: правомірні вилучення іноземних інвестицій породжують зобов’язання виплатити компенсації, а незаконні дії органів влади та їх посадових осіб, у тому числі незаконні вилучення, – відшкодувати збитки.
Ґарантії в разі припинення інвестиційної діяльності: полягають у закріпленні за іноземним інвестором права на повернення не пізніше шести місяців із дня припинення інвестиційної діяльності своїх інвестицій у натуральної формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності.
Ґарантії переказу прибутку і використання доходів від іноземних інвестицій: іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах унаслідок здійснення іноземних інвестицій відповідно до порядку, визначеного НБУ.


5. Інвестиційний договір

Інвестиційний договір – основний правовий документ, який реґламентує відносини учасників інвестиційної діяльності.
Види договорів у інвестиційній діяльності:
1) засновницький (при формуванні організації корпоративного типу);
2) концесійні;
3) договори про спільну інвестиційну діяльність за участі іноземних інвестицій (договір про виробничу кооперацію, спільне виробництво);
4) договори на використання надр та ін.
Законодавство України не визначає змісту інвестиційного договору, його істотних умов. Ця обставина дозволяє сторонам вільно визначати свої взаємостосунки. При укладенні інвестиційних договорів застосовуються різні правові форми – договір позики, договір кредитування та ін. Залучатися кошти в об’єкти інвестування можуть шляхом випуску таких цінних паперів, як акції та облігації.
У ч. 2 ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" сказано, що "укладання договорів, вибір партнерів, визначення обов’язків, будь-яких інших умов господарських відносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією інвестиційної діяльності".
Інакше кажучи, важливо не включити в договір положення, які б увійшли в суперечність із якою-небудь нормою чинного законодавства.
Одним із видів інвестиційних договорів є договір концесії (концесійний договір). Закон України "Про концесії" від 16.07.1999 р. визначає поняття та правові принципи реґулювання відносин концесії державного й комунального майна, а також порядок та умови її здійснення.
Концесія – надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань зі створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.
Договір концесії (концесійний договір) визначено в законі як договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі суб’єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об’єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати управління ним (експлуатацію його) з метою задоволення громадських потреб (ст. 1 Закону України "Про концесії").
Концесійний договір укладається на строк, визначений у договорі, який має бути не менше 10 років та не більше 50 років.
Специфічною формою інвестування є угода про розподіл продукції.
Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона – держава доручає іншій стороні – інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр і ведення пов’язаних з угодою робіт, а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції (ст. 4 Закону України "Про угоди про розподіл продукції" від 14.09.1999 р.).
Угода про розподіл продукції може бути двосторонньою чи багатосторонньою, тобто її учасниками можуть бути декілька інвесторів, за умови що вони несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, передбаченими такою угодою.
Держава забезпечує надання інвесторам в установленому порядку погоджень, квот, спеціальних дозволів на користування надрами та ведення підприємницької діяльності з пошуку (розвідки) та експлуатації родовищ корисних копалин, актів про надання гірничого відводу, документів, що засвідчують право користування землею, та інших дозволів, пов’язаних із користуванням надрами, виконанням робіт, передбачених угодою про розподіл продукції.
Перелік ділянок надр (родовищ корисних копалин), що можуть надаватись у користування на умовах, визначених угодами про розподіл продукції (далі – Перелік), затверджується Кабінетом Міністрів України за спільним поданням Міжвідомчої комісії та відповідних центральних органів виконавчої влади з попереднім узгодженням Переліку з органами місцевого самоврядування (залежно від виду та місця розташування корисних копалин) і публікується в офіційних друкованих виданнях України та іноземних засобах масової інформації.
Державний контроль за виконанням угоди про розподіл продукції здійснює Кабінет Міністрів України чи за його дорученням Міжвідомча комісія або відповідний орган (органи) центральної виконавчої влади в порядку та на умовах, визначених угодою та вищевказаним законом.
Не рідше одного разу на п’ять років Кабінет Міністрів України за участю Міжвідомчої комісії повинен організувати та провести комплексну перевірку виконання умов, передбачених угодою про розподіл продукції. При виявленні істотних порушень умов угоди інвестором Кабінет Міністрів України зобов’язаний розірвати угоду з відшкодуванням збитків у порядку, передбаченому статтею 31 зазначеного закону.
Аналогічною формою інвестування виступає також експлуатація міжнародних повітряних ліній у повітряному просторі України на підставі конкурсного відбору претендентів.
Договір на використання надр – це договір про придбання самостійно чи за участі вітчизняної юридичної або фізичної особи прав на користування землею та використання на території України природних ресурсів. Усі види користування надрами ліцензуються на конкурсній основі (тендер).
Крім вищерозглянутих договорів, іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов’язану зі створенням юридичної особи, відповідно до законодавства України (ст. 23 Закону України "Про режим іноземного інвестування").
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" від 12.01.2006 р.) договір про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів учасників технологічного парку – договір між юридичними особами – учасниками технологічного парку, що містить відомості про склад учасників технологічного парку, їх права та обов’язки, пріоритетні напрями діяльності технологічного парку, органи управління і керівний орган технологічного парку, їх повноваження та порядок прийняття ними рішень, порядок фінансування діяльності органів управління і керівного органу, порядок прийняття нових учасників технологічного парку та виключення з числа учасників технологічного парку, порядок ліквідації технологічного парку (припинення дії договору)
У разі укладення договору про виробничу кооперацію два та більше учасників, у т.ч. іноземний інвестор, беруть на себе зобов’язання з метою досягнення спільного результату в різних сферах співробітництва (виробнича, науково-технічна, управлінська).
Господарська діяльність на підставі договорів (контрактів) реґулюється законодавством України. Сторони за договорами повинні вести окремий бухгалтерський облік і складати звітність про операції, пов’язані з виконанням умов цих договорів (контрактів), і відкрити окремі рахунки в установах банків України для проведення розрахунків за цими договорами (контрактами).
Тези лекції № 18
Захист прав та інтересів
суб'єктів господарювання


План

1. Поняття захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарської діяльності. Способи захисту прав.
2. Форми захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання.
3. Судовий захист прав та інтересів суб’єктів господарювання.


1. Поняття захисту прав
і законних інтересів суб'єктів
господарської діяльності.
Способи захисту прав

Право на захист – це вид і міра можливої поведінки суб’єктів права щодо захисту своїх прав. Виконання суб’єктами господарської діяльності своїх завдань і функцій забезпечується державними гарантіями.
Державними ґарантіями прав та інтересів суб’єктів господарювання є такі:
1. Загальні. Держава ґарантує суб’єктам господарювання незалежність від обраних організаційно-правових форм господарської діяльності та форм власності, однакові права та створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
2. Майнові. Держава шляхом прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур ґарантує недоторканність їх майна та забезпечує захист прав власності (ст. 13 Конституції України).
Реалізація суб’єктивних господарських прав щодо захисту прав власності суб’єктів господарювання здійснюється на основі таких цивільно-правових принципів:
1) непорушення прав та інтересів інших осіб;
2) забезпечення захисту прав власності;
3) дозволеність усього, що не заборонено законом.
Інститут захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання має комплексний характер, оскільки форми, способи, порядок правового захисту забезпечуються нормами як матеріального, так і процесуального права. Права та законні інтереси цих субєктів відповідно до ст. 20 ГК України захищаються шляхом:
- визнання наявності або відсутності прав;
- визнання повністю чи частково недійсними актів органів державної влади та місцевого самоврядування;
- відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;
- припинення дій, що порушують права або створюють загрозу їх порушення;
- присудження до виконання обов’язку в натурі;
- відшкодування збитків;
- застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій;
- установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;
- іншими способами, передбаченими законом.
Особливу увагу законодавець надає захисту права власності, оскільки власність служить основою існування та діяльності підприємців і підприємств будь-яких організаційно-правових форм. Не випадково одним із перших законів України періоду переходу до ринку став Закон України "Про власність" від 07.02.1991 р., у якому значне місце відведено нормам, що передбачають ґарантії та захист права власності. Законом передбачено такі способи захисту права власності (розділ VIII "Захист права власності"): подання до суду позовів про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення будь-яких перешкод у користуванні майном, про відшкодування заподіяних збитків (якщо власник не може витребувати майно в натурі й таким чином поновити своє первинне майнове становище). Такий спосіб захисту, як витребування майна, складає правову основу значної частини майнових суперечок, що розглядаються господарськими судами.
Передбачені чинним законодавством способи захисту права власності прийнято ділити на речово-правові та зобов’язально-правові.
Засоби захисту прав власності:
1. Речово-правові. Спрямовані на захист від безпосередньо неправомірного впливу будь-яких осіб. Віндикація;
2. Зобов’язально-правові. Застосовуються, якщо мають зобов’язальні (наприклад, договірні) відносини між власниками та особами, які необґрунтовано утримують майно.
Слід зазначити, що ґарантії держави мають на меті захист прав не тільки від неправомірних дій юридичних або фізичних осіб, але й від таких дій самої держави. Відповідальність державних органів перед суб’єктами господарювання передбачено нормами чинного законодавства. Так, згідно з ч. 5 ст. 19 ГК України незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.
Державні органи несуть майнову відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником і зазначеними особами правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження майном. У разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки. Збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи.
Збитки, завдані громадянам, організаціям та іншим особам у результаті видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів, які є в розпорядженні відповідного органу влади або управління.
Аналогічні положення містяться в ст. 19 ГК України, згідно з якою о13 TOC \t "Заголовок 1;1;Заголовок 2;2;Заголовок 3;3;Заголовок 1.heading 1;1;Заголовок 2.heading 2;2;Заголовок 3.heading 3;3" \h \z 15ргани державної влади та посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови й порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.
Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.
Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання в установленому законодавством порядку.
Відповідно до ст. 216 ГК України ст. 1 ГПК України, підприємства та організації всіх форм власності, що мають статус юридичної особи (у тому числі й іноземні), державні та інші органи, які є юридичними особами, а також фізичні особи, що в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а також кредитори боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, наділені правом звернутися до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Спори між іноземними інвесторами й державою з питань інвестування підлягають розгляду в судах України, якщо інше не передбачається договорами. Усі інші спори за участю іноземних інвесторів підлягають вирішенню за кордоном.
2. Форми захисту прав
та інтересів суб'єктів господарювання

Чинне законодавство виділяє такі форми захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання:
1) нотаріальний захист прав суб’єктів господарювання;
2) адміністративний захист;
3) претензійний порядок уреґулювання спорів;
4) судовий захист прав суб’єктів господарювання.
Нотаріальний захист прав суб’єктів господарювання
Цей вид захисту полягає в тому, що окремі угоди потребують і додаткових гарантій щодо захисту прав власника, що досягається нотаріальним посвідченням набуття та передачі прав власності. Воно є юридичною фіксацією набуття прав власника, яке лежить в основі вирішення судами спорів про порушення такого права. Вчинення нотаріальних дій покладається на нотаріусів, діяльність яких реґулюється Законом України "Про нотаріат" від 02.09.1993 р.
Нотаріальні контори в межах своєї компетенції посвідчують угоди, щодо яких законодавством установлено обов’язкову нотаріальну форму. До таких договорів відносяться:
1. Договори про відчуження нерухомого майна, що випливають із договорів купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання;
2. Договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, об’єктів, товарів в обігу або переробці.
3. Договори про відчуження земельних ділянок, які перебувають у колективній або приватній власності.
4. Договори купівлі-продажу майна державних підприємств.
5. Доручення, яке видається в порядку передоручення.
6. Договори позики.
У населених пунктах, де нотаріуси відсутні, нотаріальні дії вчиняють уповноважені на це посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів (ст. 37 Закону України "Про нотаріат").
Посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів не мають права оформляти документи, призначені для дії за кордоном.
Нотаріальний захист прав суб’єктів господарської діяльності у відносинах з іноземними партнерами здійснюється шляхом використання норми права країн іноземного партнера.
Адміністративний захист – це засіб адміністративного примусу, який застосовується як за наявності, так і за відсутності правопорушення, спрямовується на запобігання правопорушенням та усунення їх шкідливих наслідків.
Господарський кодекс України встановлює перелік адміністративно-правових засобів захисту, які органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень можуть застосовувати до суб’єктів господарювання. Це передбачено ст.ст. 240 – 247 (див. тему 13 "Господарсько-правова відповідальність").
Згідно з положеннями ст. 250 Господарського кодексу України адміністративно-господарські санкції до суб’єктів господарювання можуть застосовуватися протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб’єктом закону.
Тобто адміністративний захист прав суб’єктів господарювання передбачає прийняття управлінських указівок у рамках адміністративного законодавства, які не суперечать діяльності згаданих суб’єктів.
Претензійний порядок урегулювання спорів. Стосовно окремих категорій суперечностей (господарських спорів) між учасниками господарських правовідносин законодавством передбачено спеціальний механізм їх досудового вреґулювання, реґламентований ст. 222 ГК України та розділом II ГПК України.
Досудове вреґулювання господарських спорів – це сукупність заходів, які підлягають здійсненню підприємствами, права яких порушено, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли з суб’єктами, які порушили майнові права та інтереси, за зверненням з позовом до господарського суду.
Значення досудового вреґулювання господарських спорів розкривається через функції, які виконує ця стадія господарського процесу. По-перше, досудове вреґулювання покликане забезпечити якомога швидше поновлення порушених прав підприємств та організацій. По-друге, воно сприяє виявленню й усуненню причин та умов виникнення господарських правопорушень. По-третє, досудове вреґулювання сприяє організації та підвищенню рівня укладення та виконання господарських договорів.
Досудове вреґулювання господарських спорів здійснюється шляхом пред’явлення потерпілим письмової претензії до порушника.
Відповідно до вимог ст. 222 Господарського кодексу України в претензії повинні обов’язково вказуватися:
- вимоги заявника;
- сума претензії та її розрахунок (якщо вона стосується грошової форми);
- обставини, на яких базуються вимоги;
- докази, які підтверджують законність вимог;
- перелік документів, які додаються до претензії.
Претензія повинна бути розглянута з дотриманням таких вимог:
1) протягом місяця – загальний строк; претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців (ст. 222 ГК).
2) обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії повинен задовольнити;
3) при розгляді претензії сторони за необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу та інше для забезпечення досудового вреґулювання спору;
4) про результати розгляду претензії заявник повинен бути повідомлений письмово; відповідь на претензію підписує одержувач.
У разі порушення термінів розгляду претензії або залишенні її без відповіді суд стягує в дохід держави з винної особи штраф.
Претензія може відправлятися цінним листом, телеграфом, телетайпом, а також вручатися під розписку особисто відповідачеві.
Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі.
Відправлення відповіді є обов’язковим незалежно від того, задовольняється чи ні вимога заявника. Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником і надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.
Якщо претензію про сплату коштів, до якої додано платіжну вимогу-доручення, визнано повністю або частково, у платіжній вимозі-дорученні зазначається визнана сума.
Платіжні вимоги-доручення виконуються установами банків у порядку, встановленому Національним банком України.
За необґрунтоване списання в безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми.
Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (далі – акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно (ч. 5 ст. 5 ГПК України). Цей перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Недотримання претензійного порядку вреґулювання спорів є підставою для повернення господарським судом позовної заяви без розгляду (ст. 63 ГПК України). Проте з урахуванням суб’єктного складу господарських спорів законодавець передбачив і винятки із загального правила досудового їх уреґулювання.
Так, законодавство не передбачило досудового вреґулювання спорів для Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, про що йдеться в Конституції та законах України, до Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень.
Без досудового вреґулювання спорів згідно з ч. 1 ст. 2 ГПК України суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. При цьому прокурор чи його заступник самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також указує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах.
Якщо у відповіді на претензію не повідомляється про перерахування визнаної суми, то заявник має право після закінчення 20 днів з моменту одержання відповіді звернутися до державної виконавчої служби із заявою про примусове стягнення визнаної суми з боржника без звернення до господарського суду. Відповідь на претензію, у якій визнаються претензійні суми, розглядається як підстава для відкриття виконавчого провадження з примусового стягнення суми заборгованості. Виконавче провадження має порушуватися на підставі ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 р. До заяви додається відповідь на претензію з визнаною сумою.
Слід зауважити, що більшість спорів може бути передано на вирішення господарського суду без досудового вреґулювання. Застосування заходів досудового вреґулювання спорів в обов’язковому порядку необхідне тільки в спорах, що виникають з договорів перевезення, про надання послуг зв’язку та договорів, заснованих на державному замовленні. В інших випадках досудове вреґулювання спору є необхідною передумовою звернення до господарського суду лише за наявності відповідної угоди сторін (ч. 1 ст. 5 ГПК України).
3. Судовий захист прав
та інтересів суб'єктів господарювання

Організація та діяльність господарських судів визначається Конституцією, Законами України "Про статус суддів" від 15.12.1992 р., "Про Конституційний Суд України" від 16.10.1996 р., "Про судоустрій України" від 07.02.2002 р., "Про третейські суди" від 11.05.2004 р., Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами нашої держави, а також міждержавними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Систему судів України визначено в Законі України "Про судоустрій України" від 07.02.2002 р. Згідно зі ст. 18 закону систему судів загальної юрисдикції складають:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
3) Касаційний суд України;
4) вищі спеціалізовані суди;
5) Верховний Суд України.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.
Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.
Правосуддя в господарських відносинах покладено на спеціалізований суд – Господарський суд.
Господарським судам підвідомчі (ст. 12 ГПК) (підвідомчість справ – це компетенція певних органів або кола справ, віднесених до неї):
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
- спорів про приватизацію державного житлового фонду;
- спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
- спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.
Усі підвідомчі господарським судам справи розглядаються міськими господарськими судами в першій інстанції за загальними правилами територіальної підсудності.
Процесуальні права в господарському суді суб’єктів господарювання:
1) ознайомлюватися з матеріалами справи;
2) брати участь у судових засіданнях;
3) пред’являти докази, брати участь у вивченні доказів;
4) заявляти клопотання, заперечувати проти клопотання;
5) оскаржувати рішення господарського суду в апеляційному та касаційному порядку;
6) подавати заяви про перегляд судових актів за нововиявленими обставинами.
Вирішення господарських спорів здійснюються за такими стадіями.
Стадії розгляду господарських спорів:
1. Порушення справи.
Господарський суд порушує справи за позовними заявами, що подаються в письмовій формі та підписуються посадовою особою позивача, прокурором або його заступником, суб’єктом господарської діяльності. Позивач зобов’язаний при поданні позову відправити сторонам копії позовної заяви.
З позовної заяви до господарського суду сплачується державне мито, розміри якого встановлено Законом України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів" від 11.07.1995 р.:
- із позовних заяв майнового характеру – 5% ціни позову, але не менше 0,25 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
- із позовних заяв немайнового характеру – 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- із заяв у переддоговірних спорах – 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розгляду у Вищому господарському суді України, та 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розгляду в інших господарських судах;
- із заяв про перевірку рішень – 50% ставки, що підлягає сплаті при розгляді справи в першій інстанції, а зі спорів майнового характеру – ставки, обчисленої виходячи з суми, яка оспорюється.
У разі відсутності підстав для відмови в прийнятті позовної заяви чи для повернення її заявникові суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить ухвалу про порушення провадження у справі, у якій зазначає час і місце проведення засідання господарського суду та дії, які необхідно вчинити сторонам тощо.
Підстави для повернення заяви містяться в ст. 63 Господарського процесуального кодексу України. Після усунення допущених порушень заявник може звернутися до господарського суду повторно.
Поряд з цим, відповідно до ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд може:
- визнати недійсним предмет спору;
- виходити за межі позовних вимог з метою захисту інтересів позивача або третіх осіб;
- зменшувати розмір неустойки, яка підлягає стягненню з заінтересованої сторони;
- стягувати в дохід бюджету зі сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф;
- стягувати в дохід бюджету штраф у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів за ухилення від виконання рішень – господарського суду;
- відстрочити виконання рішення.
2. Розгляд справи.
Розгляд справи у першій інстанції здійснює суддя одноособово. Для вирішення складних спорів до складу господарського суду вводяться додатково два судді. Разом із тим, справу може бути розглянуто й без участі представників сторін.
У деяких випадках суд зупиняє провадження у справі, а потім поновлює його після усунення обставин, які зумовили зупинення.
Причини зупинення рішення суду:
- неявка сторін;
- ненадання затребуваних доказів;
- необхідність витребувати нові докази;
- призначення експертизи;
- заміна сторони її правонаступником.
Від призупинення провадження у справі слід відрізняти припинення провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 Господарського процесуального кодексу України. Це підстави, які перешкоджають розгляду справи в господарському суді взагалі. Вони нагадують підстави відмови в прийнятті позовної заяви.
Так само залишення позову без розгляду (ст. 81 Господарського процесуального кодексу України) за своїми підставами має багато спільного з поверненням позову (ст. 63 Господарського процесуального кодексу України). Можна говорити про те, що шляхом застосування норм таких процесуальних інститутів, як припинення провадження у справі та залишення позову без розгляду, суддя має можливість виправити помилки, яких він припустився, приймаючи позовну заяву.
3. Прийняття рішення.
Господарський суд розглядає справу протягом двох місяців і приймає рішення, яке, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили через 10 днів після його прийняття. Рішення приймається в засіданні суддею за результатами обговорення всіх обставин справи, а якщо спір вирішується трьома суддями – більшістю голосів суддів. Рішення повинне за формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 Господарського процесуального кодексу.
Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу (ст. 86 ГПК України).
Рішення та ухвали можуть одержати сторони, прокурор, який брав участь у господарському процесі особисто, про що в справі робиться відмітка, коли ці процесуальні документи було одержано. Крім того, суд може відправити сторонам і прокурору рішення поштою.
4. Виконання рішення.
Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ надсилається одночасно з рішенням. Органами виконання рішення господарського суду є:
- установи банку (виконують накази про стягнення грошових сум);
- судові виконавці (виконують інші накази).
Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох місяців від дня прийняття рішення.
Рішення господарського суду може бути оскаржено в апеляційному порядку, а постанова апеляційного суду – до Вищого господарського суду. Верховний суд України є остаточною касаційною інстанцією, постанови якого оскарженню не підлягають.
Господарські спори можуть розглядатися не тільки господарськими судами. Відповідно до чинного законодавства підприємства мають право передати підвідомчий господарським судам спор і на вирішення третейського суду.
Загальним законом, який реґулює діяльність третейських судів в Україні, є Закон України "Про третейські суди" від 11.05.2004 р., який визначає порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.
Юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути передано на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає встановленим вимогам. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про третейські суди" третейська угода – угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.
Спір може бути передано на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення в спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.
Склад третейського суду формується шляхом призначення чи обрання третейських суддів (третейського судді). Третейський суд може розглядати справи в складі одного третейського судді або в будь-якій непарній кількості третейських суддів.
Формування складу третейського суду для вирішення конкретного спору здійснюється в порядку, погодженому сторонами.
Розгляд справ третейським судом не обмежений будь-якими строками, якщо інше не встановлено реґламентом третейського суду або третейською угодою.
Рішення третейського суду приймається після дослідження всіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядає справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується в засіданні третейського суду.
Третейський суд вправі оголосити лише резолютивну частину рішення. У цьому випадку, якщо сторони не погодили строк відправлення їм рішення, умотивоване рішення має бути надіслане сторонам у строк, який не перевищує п’яти днів з дня оголошення резолютивної частини рішення. Кожній стороні надсилається по одному примірнику рішення.
Рішення третейського суду викладається в письмовій формі й підписується третейським суддею, який одноособово розглядав справу, або повним складом третейського суду, що розглядав справу, у тому числі й третейським суддею, який має окрему думку. Окрема думка третейського судді викладається письмово та додається до рішення третейського суду.
Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підписом керівника та круглою печаткою юридичної особи – засновника цього третейського суду. Підписи третейських суддів на рішенні третейського суду посвідчуються нотаріально.
Рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню в порядку, установленому Законом України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 р.
У разі відмови від розгляду господарського спору в третейському суді він передається на розгляд господарського суду за підсудністю.
Крім того, чинне законодавство України передбачає розгляд деяких категорій спорів в інших спеціально створених третейських судах.





Семінари до змістового модуля І
Основні принципи господарювання


Тема 1
Господарське право
та господарська діяльність

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про господарське право та господарську діяльність, розглянути основні види господарських правовідносин, а також визначити структуру господарського права.


План

1. Господарське право в системі права.
2. Поняття й ознаки господарської діяльності.
3. Господарські правовідносини.
4. Методи правового реґулювання господарських відносин.
5. Підприємницька (комерційна) та некомерційна діяльність.

Основні поняття: господарська діяльність, господарське право, система, принципи, народне господарство, народногосподарський комплекс, умови здійснення господарської діяльності, ґарантії прав суб’єктів господарської діяльності, господарські правовідносини, предмет, метод, підприємницька діяльність, некомерційна діяльність, самостійна ініціатива, систематичність, комерційний ризик.


Питання для обговорення
1. Якими є передумови виділення господарського права в самостійну галузь права?
2. Яке місце посідає господарське право в системі права?
3. У чому полягає специфіка предмета господарського права в порівнянні з предметами реґулювання суміжних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та фінансового?
4. Які існують доктринальні підходи до визначення господарського права?
5. Розгляньте функції науки господарського права.


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16.01.2003 р.
Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України № 987-ХІІ від 23.04.1991 р.
Основи законодавства України про культуру: Закон України № 22117-ХII вiд 14.02.1992 р.
Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України № 2801-ХII вiд 19.11.1992 р.
Про фiзичну культуру i спорт: Закон України № 3808-ХII від 24.12.1993 р.
Про бiблiотеки i бiблiотечну справу: Закон України 32/95-ВР від 27.01.1995 р. у редакцiї Закону № 1561-III вiд 16.03.2000 р.
Про музеї та музейну справу: Закон України № 249/95-ВР вiд 29.06.1995 р.
Про освiту: Закон України № 1066-ХII вiд 23.03.1991 р. у редакцiї Закону № 100/96-ВР вiд 23.03.1996 р.
Про благодiйництво та благодiйнi органiзацiї: Закон України № 531/97-ВР вiд 16.09.1997 р.
Про iнститути спiльного iнвестування (пайовi та корпоративнi iнвестицiйнi фонди): Закон України № 2299-ІІІ вiд 15.05. 2001 р.
Вiнник О.М. Господарське право: Курс лекцiй. - К.: Атiка, 2004. – 624с.
Господарське право: Практикум / В.С. Щербина, Г.В. Пронська, О.М. Вiнник та iн.; За заг. ред. В.С. Щербини. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Iнтер, 2003. – 416 с.
Господарське право України: Пiдручник / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Мiхатулiна та iн. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИД "Юриспруденция", 2003. – 544 с.
Жук А.А., Жук I.А., Неживець О.М. Господарське право: Навчальний посiбник. – К.: Кондор, 2003. – 400 с.
Кравчук С.Й. Господарське право України: Навчальний посібник / МОН України, Хмельн. регіон. ун-т упр. та права. – К.: Кондор, 2007. – 264 с.
Мамутов В.К. Экономика и право: Сб. науч. тр. – К.: Юринком Интер, 2003. – 544 с.
Мандриковський М.М. Господарське законодавство: Навчальний посiбник. – 2-е вид. – Львiв: Вид-во нац. ун-ту "Львiвська полiтехника", 2004. – 172 с.
Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулiн, В.С. Щербина та iн.; За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Iнтер, 2004. – 688 с.
Пiдприємницьке право: Пiдручник / За ред. О.В. Старцева. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Iстина, 2005. – 600 с.
Саниахметова Н.А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины: Учебник. – Х.: Одиссей, 2005. – 800 с.
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – 6-е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2004. – 1056 с.
Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. научн. тр. / Институт экономико-правовых исследований НАН Украины; Отв. ред. В.К. Мамутов. – Донецк: ООО "Юго-Восток Лтд", 2005. – 584 с.
Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. – 2-е изд. – Х.: Одиссей, 2005. – 896 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – Х.: Одиссей, 2005. – 464 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2005. – 592 с.


Тема 2
Джерела (форми) господарського права

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про джерела (форми) господарського права, з’ясувати поняття й особливості господарсько-правових норм, а також визначити можливі напрямки вдосконалення законодавства.


План

Господарсько-правові норми: поняття, ознаки та види.
Поняття, ознаки й особливості господарського законодавства.
Система законодавства господарського права.
Джерела господарського права.
Основні поняття: джерела господарського права, господарське законодавство, господарсько-правові норми, систематизація, кодифікація, облік господарського законодавства, інкорпорація, консолідація, журнальний облік, збереження контрольних текстів, картотечний облік, автоматизований облік, юридична доктрина, нормативно-правовий акт, правовий звичай, нормативний договір, юридичний прецедент, гіпотеза, диспозиція, санкція.


Питання для обговорення
1. Яке місце займає Господарський кодекс України в системі господарського законодавства?
2. Яким є співвідношення Господарського кодексу з Цивільним кодексом і спеціальними законами?
3. Назвіть недоліки сучасного господарського законодавства.
4. Назвіть основні риси правозастосовчої діяльності в господарському праві.
5. Як вирішується господарські справи в разі прогалин у господарському законодавстві?
6. Які види систематизації існують у господарському праві?
7. Які є напрямки вдосконалення господарського законодавства?
8. Яку роль відіграє господарська судова практика в правовому реґулюванні господарських відносин?


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16.01.2003 р.
Вiнник О.М. Господарське право: Курс лекцiй. – К.: Атiка, 2004. – 624 с.
Господарське право: Практикум / В.С. Щербина (кер. авт. кол.), Г.В. Пронська, О.М. Вiнник та iн.; За заг. ред. В.С. Щербини. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2003. – 416 с.
Господарське право України: Пiдручник для студ. вищ. навч. закл. / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Мiхатулiна та iн. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИД "Юриспруденция", 2003. – 544 с.
Мамутов В.К. Экономика и право: Сб. науч. тр. – К.: Юринком Интер, 2003. – 544 с.
Мандриковський М.М. Господарське законодавство: Навчальний посiбник. – 2-е вид. – Львів: Вид-во нац. ун-ту "Львiвська полiтехнiка", 2004. – 172 с.
Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулiн, В.С. Щербина та iн.; За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Iнтер, 2004. – 688 с.
Пiдприємницьке право: Пiдручник / За ред. О.В. Старцева. – 2-ге вид., переробл. i доп. – К.: Істина, 2005. – 600 с.
Саниахметова Н.А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины: Учебник. – Х.: Одиссей, 2005. – 800 с.
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – 6-е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2004. – 1056 с.
Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. / Институт экономико-правовых исследований НАН Украины; Отв. ред. Мамутов В.К. – Донецк: ООО "Юго-Восток, Лтд", 2005. – 584 с.
Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. – 2-е изд. – Х.: Одиссей, 2005. – 896 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – Х.: Одиссей, 2005. – 464 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Хозяйственное право: Учебное пособие / Под общ. ред. проф. Н.А. Саниахметовой. – Х.: Одиссей, 2004. – 640 с.
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2005. – 592 с.


Тема 3
Державне реґулювання
господарської діяльності

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про цілі, функції, принципи державного реґулювання, розглянути основні форми державного реґулювання та методи керування економікою, вивчити діяльність органів контролю та нагляду за діяльністю суб’єктів господарювання.


План

1. Правові форми державного реґулювання економіки.
2. Методи державного управління економікою.
3. Ліцензування деяких видів підприємницької діяльності.
4. Патентування деяких видів підприємницької діяльності.
5. Податкове реґулювання господарської діяльності.
6. Державне реґулювання якості продукції, робіт і послуг.
7. Державний контроль і нагляд за господарською діяльністю.

Основні поняття: прогнозування, планування, управління, контроль, нормативне реґулювання, адміністративні методи, економічні методи, ліцензія, патент, квота, дотація, субсидія, субвенція, преференція, державне замовлення, державне завдання, квотування, суб’єкти малого підприємництва, сертифікація, стандартизація, метрологія, якість продукції, ґарантійні строки, Державний комітет України з питань технічного реґулювання та споживчої політики, Управління у справах захисту справ споживачів, податкова адміністрація, податкова інспекція, податкова міліція, податкова система, збори, податки, пільги, стандарт, сертифікат.


Питання для обговорення
Обґрунтуйте об’єктивні підстави державного управління економікою.
Якими є основні напрямки економічної політики держави?
Назвіть органи управління господарською діяльністю.
Які Вам відомі зловживання повноваженнями з боку органів державної влади? Наведіть приклади таких дій.
Назвіть основні види порушень суб’єктами підприємницької діяльності вимог, що ставляться до ліцензування та патентування деяких видів підприємницької діяльності, якою є відповідальність за ці порушення?
Які правові наслідки настають за порушення податкового законодавства?
Назвіть основні види порушень суб’єктами підприємницької діяльності вимог щодо якості продукції (робіт, послуг).
Якою є відповідальність у сфері відносин, що складаються в процесі забезпечення якості?


Завдання
Дайте відповіді на питання.
Магазин має декілька відділів, секцій із продажу товарів. Скільки торгових патентів на здійснення торговельної діяльності йому необхідно придбати?
Чи підлягає патентуванню діяльність із продажу квитків у касах автовокзалу, залізничного вокзалу, аеропорту, міського та приміського пасажирського транспорту?
Суб’єкт підприємницької діяльності бажає припинити діяльність, що підлягає патентуванню. Чи повертаються йому кошти, сплачені за торговельний патент?
Яким є порядок розміщення торгового патенту?


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Кодекс України про адмiнiстративнi правопорушення: Закон України № 8073-Х вiд 07.12.1984 р.
Кримiнальний кодекс: Закон України № 2341-ІІІ вiд 05.04.2001 р.
Бюджетний кодекс: Закон України № 2542-ІІІ вiд 21.06.2001 р.
Земельний кодекс: Закон України № 3348-ІІІ вiд 21.10.2001 р.
Митний кодекс: Закон України № 92-ІV вiд 11.07.2002 р.
Господарський кодекс: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16.01.2003 р.
Про державну податкову службу в України: Закон України № 509-ХІІ від 04.12.1990 р. у редакції Закону № 3813-ХІІ від 24.12.1993 р.
Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України № 959-ХІІ від 16.04.1991 р.
Про систему оподаткування: Закон України № 1251-ХІІ від 25.06.1991 р.
Про податок з власникiв транспортних засобiв та iнших самохiдних машин i механiзмiв: Закон України № 1963-ХIІ вiд 11.12.1991 р.
Про плату за землю: Закон України № 2535-ХІІ вiд 03.07.1992 р.
Про аудиторську дiяльнiсть: Закон України № 3125-ХІІ вiд 22.04.1993 р.
Про карантин рослин: Закон України № 3348-ХІІ від 30.06.1993 р.
Про захист прав споживачів: Закон України № 3682-ХІІ від 15.12.1993 р.
Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.1994 р.
Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України № 334/94-ВР від 28.12.1994 р. у редакції Закону від 22.05.1997 р.
Про акцизний збiр на алкогольнi напої та тютюновi вироби: Закон України № 329/95-ВР вiд 15.09.1995 р.
Про поставки продукцiї для державних потреб: Закон України № 493/95 вiд 22.12.1995 р.
Про податок на додану вартiсть: Закон України № 168/97-ВР вiд 03.04.1997 р.
Про збiр на обов’язкове державне пенсiйне страхування: Закон України № 1058-IV вiд 26.06.1997 р.
Про метрологію та метрологічну діяльність: Закон України № 113/98-ВР від 11.02.1998 р.
Про фiксований сiльськогосподарський податок: Закон України № 320-ХІV від 17.12.1998 р.
Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту: Закон України № 330- XIV від 22.12.1998 р.
Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту: Закон України № 331-XIV від 22.12.1998 р.
Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну: Закон України № 332-XIV від 22.12.1998 р.
Про державне оборонне замовлення: Закон України № 464-ХІV вiд 03.03.1999 р.
Про закупiвлю товарiв, робiт i послуг за державнi кошти: Закон України № 1490-IІІ вiд 22.02.2000 р.
Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції: Закон України № 1393-ХІV від 14.01.2000 р.
Про усунення дискримінації в оподаткування суб’єктів підприємницької діяльності, які створені з використанням майна i коштів вітчизняного походження: Закон України № 1457-ІІІ від 17.02.2000 р.
Про державне прогнозування та розроблення програм економiчного i соцiального розвитку України: Закон України № 1602-ІІІ вiд 23.03.2000 р.
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України № 1775-ІІІ від 01.06.2000 р.
Про державну пiдтримку малого пiдприємництва: Закон України № 2063-ІІІ вiд 19.10.2000 р.
Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України № 2181-III від 21.12.2000 р.
Про пiдтвердження вiдповiдностi: Закон України № 2406-ІІІ вiд 17.05.2001 р.
Про стандартизацію: Закон України № 2408-ІІІ від 17.05.2001 р.
Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу: Закон України № 3023-ІІІ від 07.02.2002 р.
Про зерно та ринок зерна в України: Закон України № 37-ІV від 04.07.2002 р.
Про державну реєстрацiю юридичних осiб та фiзичних осiб – пiдприємцiв: Закон України № 755-ІV вiд 15.05.2003 р.
Про податок з доходiв фiзичних осiб: Закон України № 889-ІV вiд 22.05.2003 р.
Про засади державної регуляторної полiтики у сферi господарської дiяльностi: Закон України № 1160-ІV вiд 11.09.2003 р.
Про державну пiдтримку сiльського господарства України: Закон України № 1877-ІV вiд 02.10.2003 р.
Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності: Закон України № 2806-IV від 06.09.2005 р.
Про державну підтримку сільського господарства України: Закон України № 1877-ІV від 24.06.2004 р.
Про стимулювання розвитку регіонів: Закони України. – № 2850-IV від 08.09.2005 р.
Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення: Закон України № 2861-IV від 08.09.2005 р.
Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року: Закон України № 2982-IV від 18.10.2005 р.
Про Кабінет Міністрів України: Закон України № 514-V від 21.12.2006 р.
Про акцизний збiр: Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України № 18-92 вiд 26.12.1992 р.
Про квотування i лiцензування експорту товарiв (робiт, послуг): Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України № 6-93 вiд 12.01.1993 р.
Про державне мито: Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України № 7-93 вiд 21.01.1993 р.
Про державний нагляд за додержанням стандартiв, норм i правил та вiдповiдальнiсть за Їх порушення: Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України № 30-93 вiд 08.04.1993 р.
Про стандартизацiю i сертифiкацiю: Декрет Кабiнету Мiнiстрiв Укранi № 46-93 вiд 10.05.1993 р.
Про мiсцевi податки i збори: Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України № 56-93 вiд 20.05.1993 р.
Про вдосконалення контролю якостi i безпеки харчових продуктiв: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв № 1371 вiд 09.11.1996 р.
Про порядок внесення обов’язкових платежiв у разi iмпорту окремих видiв товарiв: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 52 вiд 23.01.1997 р.
Про затвердження Перелiку послуг, якi вiдносяться до побутових та пiдлягають патентуванню: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 576 вiд 27.04.1998 р.
Про порядок державної ресстрацiї суб’єктiв підприємницької дiяльностi: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 740 вiд 25.05.1998 р.
Про порядок ліцензування підприємницької діяльності: Постанова Кабiнету Мiнистрiв України № 1020 від 03.07.1998 р.
Про затвердження Положення про виготовлення, зберiгання та реалiзацiю торговельних патентiв: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 1077 вiд 13.07.1998 р.
Про затвердження Правил державної реестрацiї та облiку автомобiлiв, автобусiв, а також самохiдних машин, сконструйованих на шасi автомобiлiв, мотоциклiв усiх типiв, марок i моделей, причепiв, напiвпричепiв та мотоколясок: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 1388 вiд 07.09.1998 р.
Положення про порядок видачi лiцензiй Нацiональною комiсiєю реґулювання електроенергетики на здiйснення окремих видiв пiдприемницької дiяльностi: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 753 вiд 29.04.1999 р.
Про експертно-апеляцiйну раду при державному комiтетi з питань регуляторної полiтики та пiдприємництва: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 1669 вiд 08.11.2000 р.
Про затвердження Порядку формування, ведения та користування вiдомостями лiцензiйного реєстру i подання їх до Єдиного лiцензiйного реєстру: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 1658 вiд 08.11.2000 р.
Про затвердження Перелiку органiв лiцензування: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 207 вiд 14.11.2000 р.
Про термiн дiї лiцензiї на провадження певних видiв господарської дiяльностi, розмiри та порядок плати за її видачу: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 1755 вiд 29.11.2000 р.
Про Положення про Ліцензійну палату України: Указ Президента № 721/2000 від 25.05.2000 р. із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 1311/97(1311/97) від 27.11.1997 р.
Про спрощену систему оподаткування, облiку та звiтностi суб’єктiв малого пiдприємництва: Указ Президента України № 727 вiд 03.07.1998 р.
Про деякі заходи для дерегулювання підприємницької діяльності": Указ Президента України № 817/98 від 23.07.1998 р.
Положення про Державний комiтет України з питань технiчного реґулювання та споживчої полiтики: Затверджено Указом Президента України № 225/2003 вiд 18.03.2003 р.
Положення про Державний Комiтет України з питань технiчного реґулювання та споживчої полiтики: Затверджено Указом Президента України вiд 18.03.2003 р. № 225/2003 iз змiнами i доповненнями, внесеними Указом Президента України № 280/2004 вiд 05.03.2004 р.
Положення про порядок тимчасового припинення дiяльностi підприємств сфери торгiвлi, громадського харчування i послуг, якi систематично реалiзують недоброякiснi товари, порушують правила торгiвлi та надання послуг, умови зберiгання i транспортування товарiв: Затверджене Постановою Верховної Ради України № 26/95-ВР вiд 25.01.1995 р.
Про перелiк товарiв (продукцiї), на якi встановлюється акцизний збiр: Постанова Верховної Ради України № 365 вiд 12.09.1996 р.
Про затвердження Вимог щодо написання найменування юридичної особи або її вiдокремленого пiдроздiлу: Наказ Державного комiтету України з питань регуляторної полiтики та пiдприємництва № 65 вiд 09.06.2004 р.
Про порядок видачi свiдоцтва про сплату єдиного податку суб’єктами малого підприємництва – фiзичною особою: Наказ Державної податкової адмiнiстрацiї України № 599 вiд 29.10.1999 р.
Про порядок проведения оперативних перевiрок та розгляду матерiалiв за ними: Розпорядження Державної податкової адмiнiстрацiї України № 727-р вiд 25.09.1998 р.
Инструкция о порядке приемки продукции производственно-технического назначения и товаров народного потребления по качеству: Утверждена Постановлением Госарбитража при Совете Министров СССР № П-7 от 25.04.1966 г.
Инструкция о порядке приемки продукции производственно-технического назначения и товаров народного потребления по количеству: Утверждена постановлением Государственного арбитража при Совете Министров СССР № П-6 от 15.06.1965 г.
Положення про порядок застосування державними органами у справах захисту прав споживачiв фiнансових санкцiй за порушення Закону України "Про державне регулювання виробництва i обiгу спирту етилового, коньячного i плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробiв": Затверджено наказом Держстандарту України № 3 вiд 10.01.2001 р.
Порядок проведення акредитацій органiв з оцiнки вiдповiдностi: Затверджено наказом Держстандарту України № 486 вiд 02.10.2001 р.
Правила користування засобами вимiрювальної технiки у сферi торгiвлi, громадського харчування та надання послуг: Затвердженi наказом Держстандарту України № 633 вiд 24.12.2001 р.
Вiнник О.М. Господарське право: Курс лекцiй. – К.: Атiка, 2004. – 624 с.
Господарське право України: Пiдручник / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Мiхатулiна та iн. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИД "Юриспруденция", 2003. – 544 с.
Жук А.А., Жук I.А., Неживець О.М. Господарське право: Навчальний посiбник. – К.: Кондор, 2003. – 400 с.
Кравчук С.Й. Господарське право України: Навчальний посібник / МОН України, Хмельн. регіон. ун-т упр. та права. – К.: Кондор, 2007. – 264 с.
Мамутов В.К. Экономика и право: Сб. науч. тр. – К.: Юринком Интер, 2003. – 544 с.
Мандриковський М.М. Господарське законодавство: Навчальний посiбник. – 2-е вид. – Львiв: Вид-во нац. ун-ту "Львiвська полiтехника", 2004. – 172 с.
Пiдприємницьке право: Пiдручник / За ред. О.В. Старцева. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Iстина, 2005. – 600 с.
Саниахметова Н.А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины: Учебник. – Х.: Одиссей, 2005. – 800 с.
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – 6-е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2004. – 1056 с.
Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. / Институт экономико-правовых исследований НАН Украины; Отв. ред. В.К. Мамутов. – Донецк: ООО "Юго-Восток Лтд", 2005. – 584 с.
Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. – 2-е изд. – Х.: Одиссей, 2005. – 896 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – Х.: Одиссей, 2005. – 464 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2005. – 592 с.


Тема 4
Правове реґулювання
економічної конкуренції
та монополістичної діяльності

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про економічну конкуренцію, її види, а також про монополістичну діяльність, розглянути способи державного реґулювання економічної конкуренції; визначити юридичну відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.
План

Поняття й система правового реґулювання конкуренції та монополістичної діяльності.
Антимонопольні органи та їх компетенція.
Порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Правові основи державного реґулювання економічної конкуренції.
Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.
Розгляд справ про порушення законодавства щодо захисту економічної конкуренції.

Основні поняття: економічна конкуренція, монополізм, недобросовісна конкуренція, природна монополія, монопольне становище, антимонопольна політика, Антимонопольний комітет України, антиконкурентні узгоджені дії, дискредитація, імітація, дезорганізація, паразитування, економічна концентрація.


Питання для обговорення
Які органи реґулюють економічну конкуренцію?
Яку роль відіграє державний орган з антимонопольної політики, його територіальні управління в реалізації антимонопольного законодавства.
У якому порядку розглядаються заяви про надання дозволу на злагоджені дії та концентрацію суб’єктів господарювання?
Назвіть організаційно-правові методи боротьби з монополістичними правопорушеннями.
Яким є порядок застосування антимонопольних правоохоронних засобів співробітниками правоохоронних органів?
Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Кодекс України про адмiнiстративнi правопорушення: Вводиться в дiю Постановою Верховної Ради Української РСР № 8074-10 вiд 07.12.1984 р.
Кримiнальний кодекс України: Закон України № 2341-ІІІ вiд 05.04. 2001 р.
Про Антимонопольний комiтет України: Закон України № 3659-ХІІ вiд 26.11.1993 р.
Про захист прав споживачiв: Закон України № 3682-ХІІ вiд 15.12.1993 р.
Про державну таємницю: Закон України № 3855-ХІІ від 21.01.1994 г. у редакції Закону № 1079-XIV від 21.09.1999 р.
Про рекламу: Закон України вiд № 270/96-ВР від 03.07.1996 р.
Про захист вiд недобросовiсної конкуренцiї: Закон України № 236/96-ВР вiд 07.06.1996 р.
Про природнi монополiї: Закон України № 1682-ІІІ вiд 20.04.2000 р.
Про захист економiчної конкуренцiї: Закон України № 2210-ІІІ вiд 11.01.2001 р.
Положення про територiальне вiддiлення Антимонопольного комiтету України: Розпорядження Антимонопольного комiтету України № 32-р вiд 23.02.2001 р.
Про деякi питання практики вирiшення спорiв за участю органiв Антимонопольного комiтету України (за матерiалами судової колегiї Вищого арбiтражного суду України по перегляду рiшень, ухвал, постанов): Оглядовий лист Вищого господарського суду України № 01-8/459 вiд 17.04.2001 р.
Положення про порядок проведення перевiрок додержання законодавства про захист економiчної конкуренцiї: Розпорядження Антимонопольного комiтету України № 182-р вiд 25.12.2001 р.
Порядок надання Кабiнетом Мiнiстрiв України дозволу на узгодженi дiї, концентрацiю суб’єктiв господарювання: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 219 вiд 28.02.2002 р.
Положення про порядок подання заяв до органiв Антимонопольного комiтету України про надання дозволу на узгодженi дiї суб’єктів господарювання: Розпорядження Антимонопольного комiтету України № 26-р вiд 12.02.2002 р.
Типовi вимоги до узгоджених дiй суб`єктів господарювання для загального звiльнення вiд попереднього одержання дозволу органiв Антимонопольного комiтету України на узгодженi дії суб’єктів господарювання: Розпорядження Антимонопольного комiтету України № 27-р вiд 12.02.2002 р.
Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комiтету України про попереднє отримання дозволу на концентрацiю суб’єктiв господарювання: Розпорядження Антимонопольного комiтету України № 33-р вiд 19.02.2002 р.
Тимчасовi правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України: Розпорядження Антимонопольного комiтету України № 169-р вiд 29.06.1998 р.; № 260-р вiд 30.09.1998 р.; № 24-р вiд 12.02.2002 р.
Методика визначення монопольного (домiнуючого) становища суб’єктiв господарювання на ринку: Розпорядження Антимонопольного комiтету України № 49-р вiд 05.05.2002 р.
Про деякi питання практики вирiшення спорiв, пов’язаних iз застосуванням законодавства про захист економiчної конкуренцiї (за матерiалами справ, розглянутих у касацiйному порядку Вищим господарським судом України): Оглядовий лист Вищого господарського суду України № 04-5/3180 вiд 03.12.2004 р.
Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулiн, В.С. Щербина та iн.; За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрiнком Інтер, 2004. – 688 с.
Господарське право України: Пiдручник для студ. вищ. навч. закл. / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Мiхатулiна та iн. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
Господарське право: Практикум / В.С. Щербина, Г.В. Пронська, О.М. Вiнник та iн.; За заг. ред. В.С. Щербини. – К.: Юрiнком Iнтер, 2001. – 320 с.
Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2005. – 624 с.
Конкурентное законодательство Украины: Юридический сборник. – К., 2002. – 310 с.
Круглова Н.Ю. Хозяйственное право: Учебное пособие. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: РДЛ, 2001. – 912 с.
Тотьев К.Ю. Конкурентное право (правовое реґулирование конкуренции): Учебник. – М.: РДЛ, 2000. – 352 с.
Тотьев К.Ю. Конкурентное право: Учебное пособие / МГЮА; Отв. ред. Олейник О.М. – М.: Юрид. фирма "Контракт"; Инфра. – М, 2000. – 126 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – Х.: Одиссей, 2005. – 464 с.
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2005. – 592 с.
Хозяйственное право: Учебное пособие / Под общ. ред. проф. Н.А. Саниахметовой. – Х.: Одиссей, 2005. – 640 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, В.В. Хахулин и др.; Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912с.
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2005. – 592 с.





Семінари до змістового модуля ІІ
Суб'єкти господарювання


Тема 5
Суб'єкти господарської діяльності

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про суб’єктів господарської діяльності. З’ясувати сутність і значення порядку утворення та припинення діяльності суб’єктів господарювання, а також визначити можливі способи порушень законодавства в господарської діяльності.


План

1. Поняття, ознаки та види суб’єктів господарського права.
2. Правовий статус суб’єктів господарювання.
3. Поняття й характерні риси господарських товариств.
4. Об’єднання підприємств: поняття, види, особливості правового становища.
5. Холдингові компанії.
6. Промислово-фінансові групи як особливий різновид господарського об’єднання.
7. Торгово-промислові палати.
Основні поняття: суб’єкти господарювання, господарські організації, господарська правосуб’єктність, асоційовані підприємства, об’єднання підприємств, індивідуальні підприємці, господарські товариства, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства, товариства з додатковою відповідальністю, органи господарського керівництва, реєстраційна картка, холдинг, асоціація, консорціум, концерн, конгломерат, злиття, розподіл, перетворення, приєднання, реорганізація, ліквідація, рейдерство, установчі документи, статут, засновницький договір, положення, державна реєстрація, державний реєстратор.


Питання для обговорення
Які органи здійснюють реєстрацію суб’єктів господарювання?
Розкрийте правовий статус господарських товариств.
Назвіть вимоги до установчих документів суб’єктів господарювання.
Яке місце відводиться господарським об’єднанням у системі організаційно-правових форм господарювання?
Якими є мета й завдання промислово-фінансових груп, холдингів і торговельно-промислових палат?
Які методи незаконного захоплення підприємств Вам відомі та які застосовуються організаційно-правові методи боротьби з такими правопорушеннями?
Назвіть можливі способи порушень законодавства в діяльності суб’єктів господарювання?
Яке відношення можуть мати судова та правоохоронна системи до рейдерства?


Завдання
Дайте відповіді на такі питання.
Розкрийте повноваження державного реєстратора, яким є порядок призначення його на посаду?
Який установлено порядок проведення державної реєстрації юридичних та фізичних осіб?
Яким є порядок припинення реєстрації юридичних та фізичних осіб – підприємців?
Яким є реєстраційний збір за реєстрацію, за заміну свідоцтва про реєстрацію?
Чи може бути зареєстрований суб’єкт господарювання за місцем його діяльності?
Чи є можливою відмова суб’єкту господарської діяльності в державній реєстрації з мотиву недоцільності створення юридичної особи?
Які документи потрібні для державної реєстрації юридичної та фізичної особи підприємця?
Які підстави для залишення документів, поданих для проведення державної реєстрації створення юридичної особи, без розгляду?
Які способи захисту має право вибрати суб’єкт господарювання в разі необґрунтованої відмови в реєстрації або порушення термінів реєстрації?
Чи є обов’язковою перереєстрація юридичної особи, якщо змінюється склад його засновників?
Чи підлягають державній реєстрації: філії; представництва; дочірні підприємства.
Чи треба повідомляти державного реєстратора про зміну місцезнаходження (місця проживання) суб’єкта господарської діяльності?
Якими є підстави відмови державної реєстрації суб’єкта господарювання?
Які правові наслідки має припинення юридичної особи та фізичної особи підприємця в результаті її ліквідації чи реорганізації?


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16.01.2003 р.
Про господарськi товариства: Закон України № 1576 від 19.09.1991 р.
Про промислово-фiнансовi групи в Українi: Закон України № 437/95-ВР вiд 21.11.1995 р.
Про торговельно-промислові палати в Україні: Закон України № 671/97-ВР від 02.12.1997 р.
Про Нацiональний банк України: Закон України № 679-ХIV вiд 20.05.1999 р.
Про банки i банкiвську дiяльнiсть: Закон України № 2121 вiд 07.12.2000 р.
Про загальнообов’язкове державне соцiальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатностi та витратами, зумовленими народженням та похованням: Закон України № 2240-ІІІ вiд 18.01.2001 р.
Про загальнообов’язкове державне пенсiйне страхування: Закон України № 1058-ІV вiд 09.07.2003 р.
Про державну реєстрацiю юридичних осiб та фiзичних осiб пiдприємцiв: Закон України № 755-IV вiд 15.03.2003 р.
Про холдингові компанії в Україні: Закон України № 3528-IV від 15.03.2006 р.
Інструкцiя про порядок облiку платникiв податкiв: Затверджено наказом Державної податкової адмiнiстрацiї України вiд 19.02.1998 р.
Про затвердження положення про створення (реєстрацiю), реорганiзацiю та лiквiдацiю промислово-фiнансових груп: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 781 вiд 20.07.1996 р.
Інструкцiя про порядок видачi мiнiстерствам та iншим центральним органам виконавчої влади, пiдприємствам, установам, органiзацiям, господарським об’єднанням та громадянам дозволiв на право вiдкриття та функцiонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток i штампiв, а також порядок видачi дозволiв на оформления замовлень на виготовлення печаток i штампiв: Затверджено наказом Мiнiстерства внутрiшнiх справ України № 17 від 11.01.1999 р.
Iнструкцiя про порядок обчислення i сплати внескiв на загальнообов’язкове державне соцiальне страхування на випадок безробiття та облiку їх надходження до Фонду загальнообов’язкового державного соцiального страхування на випадок безробiття: Затверджено наказом Мiністерства працi та соцiальної полiтики України вiд 18.12.2000 р.
Інструкцiя про порядок вiдкриття, використання i закриття рахункiв у нацiональнiй та iноземних валютах: Затверджено постановою Правлiння Нацiонального банку України вiд 12.11.2003 р.
Інструкцiя про порядок обчислення i сплати страхувальниками та застрахованими особами внескiв на загальнообов’язкове державне пенсiйне страхування до Пенсiйного фонду України: Затверджена постановою Правлiння Пенсiйного фонду України вiд 19.12.2003 р.
Про державну реєстрацiю припинення суб’єктiв господарювання: Лист Державного комiтету України з питань регуляторної полiтики та пiдприємництва № 5027 вiд 23.07.2004 р.
Про надання роз’яснень з питань нотарiального посвiдчення заяв про припинення пiдприємницької дiяльностi фiзичною особою: Лист Державного комiтету України з питань регуляторної полiтики та підприємництва № 6282 вiд 14.09.2004 р.
Про порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи за судовим рiшенням про визнання юридичної особи банкрутом виключно у вiдповiдностi до вимог дiючого законодавства: Лист Державного комiтету України з питань регуляторної полiтики та пiдприємництва № 7796 вiд 09.11.2004 р.
Щодо припинення державних пiдприємств, що приватизуються шляхом продажу їх цiлiсного майнового комплексу: Лист Фонду державного майна України № 10-18-1011 вiд 01.02.2005 р.
Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий / Под ред. Н.А. Саниахметовой. – Х.: Одиссей, 2004. – 896 с.
Господарське право України: Пiдручник для студ. вищ. навч. закл. / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Мiхатулiна та iн. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
Господарське право: Практикум / В.С. Щербина, Г.В. Пронська, О.М. Вiнник та iн.; За заг. ред. В.С. Щербини. – К.: Юрiнком Iнтер, 2001. – 320 с.
Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2005. – 624 с.
Круглова Н.Ю. Хозяйственное право: Учебное пособие. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: РДЛ, 2001. – 912 с.
Правові основи припинення підприємницької діяльності / Бурбело О.А., Долгальова О.В., Зуєва О.І., Манаков А.О.; Донбас. держ. акад. будівництва та архітектури; ЛАВС ім. 10-річчя незалежності України. – Донецьк, 2004. – 110 с.
Тисунова В.Н. Трансформация украинской экономики и ее региональные аспекты: Монография / МВД Украины, Луган. гос. ун-т внутр. дел; [Научн. ред. д-р экон. наук, Л.А. Савельев]. – Луганск: РИО ЛГУВД, 2007. – 560 с.
Тотьев К.Ю. Конкурентное право (правовое регулирование конкуренции): Учебник. – М.: РДЛ, 2000. – 352 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – Х.: Одиссей, 2005. – 464 с.
Хозяйственное право: Учебное пособие / Под общ. ред. проф. Н.А. Саниахметовой. – Х.: Одиссей, 2005. – 640 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, В.В. Хахулин и др.; Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2005. – 592 с.
Тема 6
Правовий статус підприємств

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про загальні та особливі основи правового статусу окремих видів підприємств (створення, компетенція власників майна підприємства, припинення діяльності): державних, казенних, орендних, приватних, комунальних, колективних, а також визначити можливі способи порушень законодавства в їх діяльності.


План

Поняття, види та організаційно-правові форми підприємств.
Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій.
Державні унітарні підприємства та їх види.
Комунальні унітарні підприємства.
Поняття й види підприємств колективної власності.
Приватні підприємства й інші види підприємств.
Кредитні спілки.
Правовий статус благодійних та інших неприбуткових організацій у сфері господарювання.

Основні поняття: унітарні підприємства, корпоративні підприємства, державні підприємства, казенні підприємства, орендні підприємства, приватні підприємства, комунальні підприємства, філія, представництво, відділення, виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських і релігійних організацій, селянські підприємства, підприємства з іноземними інвестиціями, іноземні підприємства, кредитні спілки, благодійні організації.
Питання для обговорення
Який установлено порядок створення підприємств?
У чому різниця між загальним та особливим правовим статусом окремих видів підприємств?
Порівняйте види підприємств (державне, казенне, орендне, приватне, комунальне, колективне) залежно від мети створення, ознак, органів управління та контролю.
Розкрийте правовий статус філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділів (структурних одиниць) господарських організацій.
Якими є мета й завдання виробничого кооперативу, підприємств громадських і релігійних організацій, селянського підприємства?
Розгляньте основні види порушень підприємствами вимог, що ставляться до їх створення і функціонування.


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16 сiчня 2003 р.
Про колективне сільськогосподарське підприємство: Закон України №2114-ХІІ від 14.02.1992 р.
Про оренду державного та комунального майна: Закон України № 2269-ХІІ від 10.04. 1992 р. у редакції Закону № 98/95-ВР від 14.03.1995 р.
Про споживчу кооперацію: Закон України № 2265-ХІІ від 10.04.1992 р.
Про мiсцеве самоврядування в Українi: Закон України № 280/97-ВР вiд 21.05.1997 р.
Про сільськогосподарську кооперацію: Закон України № 469/97-ВР від 17.07.1997 р.
Про благодійництво та благодійні організації: Закон України N 531/97-ВР від 16.09.1997 р.
Про мiсцевi державнi адмiнiстрацiї: Закон України № 586-ХIV вiд 09.04.1999 р.
Про державну пiдтримку малого пiдприємництва: Закон України № 2063-ІІІ вiд 19.10.2000 р.
Про кредитнi спiлки: Закон України № 2908-III від 20.12.2001 р.
Про оренду землi: Закон України в редакцiї Закону № 1211-ІV вiд 02.10.2003 р.
Про фермерське господарство: Закон України № 973-ІV від 19.06.2003 р.
Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування: Закон України від 09.07.2003 р.
Про кооперацію: Закон України № 1087-ІV від 10.07.2003 р.
Про колективне сільське господарське підприємство: Закон України № 2454-IV від 03.03.2005 р.
Про житловий фонд соціального призначення: Закон України № 3334-IV від 12.01.2006 р.
Бондич Г.Г. О некоторых вопросах управления коммунальной собственностью // Актуальнi проблеми управлiння територiями в Українi: Матерiали наук.-практ. конф. 26 – 27 листопада 1992 року. – К., 1993.
Волков В.Д., Бобкова А.Г., Захарченко Н.А. и др. Коммунальное право Украины. – Донецк, 2000. – 278с.
Жук А.А., Жук I.А., Неживець О.М. Господарське право: Навчальний посiбник. – К.: Кондор, 2003. – 400 с.
Кравчук С.Й. Господарське право України: Навчальний посібник / МОН України, Хмельн. регіон. ун-т упр. та права. – К.: Кондор, 2007. – 264 с.
Мамутов В.К. Экономика и право: Сб. науч. тр. – К.: Юринком Интер, 2003. – 544 с.
Мандриковський М.М. Господарське законодавство: Навчальний посiбник. – 2-е вид. – Львiв: Вид-во нац. ун-ту "Львiвська полiтехника", 2004. – 172 с.
Науково-практичнй коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулiн, В.С. Щербина та iн.; За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Iнтер, 2004. – 688 с.
Пiдприємницьке право: Пiдручник / За ред. О.В. Старцева. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Iстина, 2005. – 600 с.
Саниахметова Н.А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины: Учебник. – Х.: Одиссей, 2005. – 800 с.
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – 6-е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2004. – 1056 с.
Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. научн. тр. / Институт экономико-правовых исследований НАН Украины; Отв. ред. В.К. Мамутов. – Донецк: ООО "Юго-Восток Лтд", 2005. – 584 с.
Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. – 2-е изд. – Х.: Одиссей, 2005. – 896 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного – Х.: Одиссей, 2005. – 464 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2005. – 592 с.


Тема 7
Правовий режим майна
суб'єктів господарювання

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про правовий режим майна суб’єктів господарювання. З’ясувати суть і значення порядку формування та складу майна суб’єктів господарювання, способів правомірного та неправомірного використання майна, а також визначити можливі методи запобігання зловживанням з майном суб’єкта господарювання правоохоронними органами.


План

1. Майно у сфері господарювання.
2. Поняття й види правового режиму майна у сфері господарювання.
3. Поняття і види правового режиму суб’єктів господарювання.
4. Право власності як основний режим майна у сфері господарювання.
5. Особливості права господарського відання й оперативного управління.
6. Особливості правового режиму власності складових частин цілісного майнового комплексу.
7. Особливості правового режиму майна неприбуткових юридичних осіб.
8. Майнове становище й облік майна суб’єкта господарювання
9. Право державної власності в економіці України та механізм його реалізації.
10. Право колективної власті в економіці України та механізм його реалізації.
11. Право приватної власності в економіці Україні та механізм його реалізації.

Основні поняття: цілісний майновий комплекс, активи, пасиви, право власності, господарське відання, оперативне управління, право володіння, право користування, право розпорядження, суб’єкти права власності, правомочність власника, форми власності, юридичні факти, первісні факти, похідні факти, ризик випадкової загибелі, майно, основні фонди, оборотні засоби, грошові кошти, товари, цінні папери, нематеріальні активи, спеціальні фонди та резерви, реквізиція, конфіскація, ґарантії майнових прав.


Питання для обговорення
Які способи правомірного та неправомірного використання майна суб’єкта господарювання Вам відомі?
Які форми прояву має право власності? Яке право з існуючих форм права власності є визначальним?
Яке правове значення має класифікація майна на рухоме й нерухоме?
Якими є особливості майнової відповідальності власника в різних видах господарських товариств, підприємств, установ, господарських об’єднаннях, індивідуальних підприємців?
Розгляньте методи запобігання зловживань з майном суб’єктів господарювання правоохоронними органами.


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Лiсовий кодекс України: Закон України № 3852-ХІІ вiд 21.01.1994 р.
Кодекс України про надра: Закон України № 132/94-ВР вiд 27.07.1994 р.
Водний кодекс України: Закон України № 213/95-ВР вiд 06.06.1995 р.
Земельний кодекс: Закон України № 2768-ІІІ від 21.10.2001 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16.01.2003 р.
Про власнiсть: Закон України № 697-ХII вiд 07.02.1991 р.
Про державну контрольно-ревiзiйну службу в Українi: Закон України № 2939-ХІІ вiд 26.01.1993 р.
Про аудиторську дiяльнiсть: Закон України № 3125-ХІІ вiд 22.04.1993 р.
Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності: Закон України № 147/98-ВР від 03.03.1998 р.
Про управління об’єктами державної власності: Закон України № 185-V від 21.09.2006 р.
Про Державний бюджет України на 2007 рік: Закон України № 489-V від 19.12.2006 р.
Про реструктуризацію заборгованості за надані послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій і комунальні послуги, що утворилася станом на 1 грудня 2006 року: Закон України № 498-V від 20.12.2006 р.
Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України: Закон України № 700-V від 22.02.2007 р.
Про Кабінет Міністрів України: Закон України № 514-V від 21.12.2006 р.
Про управлiння майном, що є у загальнодержавнiй власностi, в будiвництвi та промисловостi будiвельних матерiалiв: Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України № 19-93 вiд 19.02.1993 р.
Інструкція з обліку основних засобів бюджетних установ, Затверджено наказом Головного управління Державного казначейства, Міністерства економіки та Державного комітету статистики України № 124/136/7 від 12.12.1997 р.
Типова інструкція "Про порядок списання матеріальних цінностей з балансу бюджетних установ": Затверджено наказом Держказначейства України № 142/181 від 10.08.2001 р.
Класифiкацiя форм власностi ДК 001:2004: Затверджена наказом Державного комiтету України з питань технiчного регулювання та споживчої полiтики № 97 вiд 28.05.2004 р.
Аудит: Практическое пособие / А. Кузьминский, Н. Кужельный, Е. Петрик, В. Санченко й др.; Под общ. ред. А. Кузьминского. – К.: Учет-информ, 1996. – 283 с.
Бандурка А.М., Червяков И.Н., Посилкина О.В. Фінансово-економiчний аналiз: Пiдручник. – Х.: Ун-т внутрiшнiх справ, 1999. – 394 с.
Бiлуха М.Т. Судова-бухгалтерська експертиза: Пiдручник. – К.: Вища шк., 1992. – 279 с.
Бiлуха М.Т. Аудит у бiзнесi: Посiбник для бiзнесменiв. – Дніпропетровськ: Преском, 1994. – 240 с.
Саниахметова Н.А., Вишняков А.К., Багрий-Шахматова Т.Л. и др. Предпринимательское право Украины: Практикум. – Х.: Одиссей, 1999. – 416 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. – К.: Юрiнком Iнтер, 2003. – 480 с.


Тема 8
Використання в господарській діяльності
прав інтелектуальної власності

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності, виходячи з особливостей споживацьких властивостей деяких об’єктів власності, джерел їх походження, призначення та використання, визначити роль державних органів у закріпленні права виключної власності на об’єкти інтелектуальної діяльності.
План

1. Загальні положення правового реґулювання відносин з використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності.
2. Комерційна таємниця суб’єктів господарювання.
3. Товарні знаки.
4. Право на винаходи та корисні моделі.
5. Право на промислові зразки.
6. Особливості продажу екземплярів аудіовізуальних виробництв і фонограм.
7. Відповідальність про порушення права на об’єкти інтелектуальної діяльності, які використовуються в господарській діяльності.

Основні поняття: нематеріальні активи, інтелектуальна власність, фонограма, комерційна таємниця, банківська таємниця, державна таємниця, аудіовізуальні твори, комерційне найменування, патентоспроможність, географічна назва, географічне зазначення, комерційна таємниця, знаки для товарів і послуг, винахід, корисна модель, промисловий зразок, раціоналізаторські пропозиції, правовий захист, Державний комітет України з питань інтелектуальної власності, свідоцтво, патент, реєстрація інтелектуальної власності, промислове застосування.


Питання для обговорення
1. Якими є наслідки підроблення товарних знаків?
2. Яким вимогам повинні відповідати винахід і корисна модель для підтвердження права виключної власності? Коли виникає право виключної власності на винаходи?
4. Який правовий захист передбачений на об’єкти інтелектуальної власності?
5. Яка роль державних органів в закріпленні права виключної власності на об’єкти інтелектуальної діяльності.


Література
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16.01.2003 р.
Про наукову i науково-технічну діяльність: Закон України № 1977-XII від 13.12.1991 р. у редакції Закону № 284-ХIV від 01.12.1998 р.
Про інформацію: Закон України № 2657-XII від 02.10.1992 р.
Про охорону прав на винаходи i корисні моделі: Закон України № 3687-ХІІ від 15.12.1993 р.
Про охорону прав на промислові зразки: Закон України № 3688-ХІІ від 15.12.1993 р.
Про охорону прав на знаки для товарів i послуг: Закон України № 3689-ХІІ від 15.12.1993 р.
Про охорону прав на сорти рослин: Закон України № 3688-ХІІ від 15.12.1993 р.
Про племінну справу у тваринництві: Закон України № 3689-ХІІ від 15.12.1993 р.
Про авторське право і суміжні права: Закон України № 3792-ХІІ від 23.12.1993 р у редакції Закону від 11.07.2001 р.
Про охорону прав на топографії інтегральніх мікросхем: Закон України № 621/97-ВР від 05.11.1997 р.
Про національну програму інформатизації: Закон України № 74/98-ВР 04.02.1998 р.
Про охорону прав на позначення походження товарів: Закон України № 752-ХIV від 16.07.1999 р.
Про розповсюдження примірників аудіовізуальних товарів і фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних: Закон України № 1587-ІІІ від 23.03.2000 р.
Про географічні назви: Закон України № 2604-IV від 31.05.2005 р.
Про розміри відрахувань до фондів творчих спілок України за використання творів літератури та мистецтва: Постанова Кабінету Міністрів України № 108 від 03.03.1992 р.
Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва: Постанова Кабінету Міністрів України № 532 від 18.07.1995 р.
Акціонерне право: Навчальний посібник для вузів / За ред. В.С. Щербини. – К.: Атіка, 2000. – 543 с.
Вінник О.Р. Інвестиційне право: Навчальний посібник: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2000. – 264 с.
Господарське право: Практикум / За ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 416 с.
Право власності на товарні знаки в законодавстві України // Бізнес. – 1994. – № 17. – С. 13.
Соболева Т.А., Суперанская А.В. Товарные знаки. – М.: Наука, 1986. – 176 с.
Саніахметова Н.А. Підприємницьке право України: Навчальний посібник. – Х.: Одіссей, 2004. – 800 с.
Господарське право: Навчальний посібник / Під ред. Н.А. Саніахметової. – Х.: Одіссей, 2004. – 640 с.
Господарське право України: Підручник / Під ред. А.С. Васильева, О.П. Підцерковного. – Х.: Одіссей, 2005. – 464 с.
Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. – М.: Спарк, 1994. – 335 с.
Щербина В.С. Господарське право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480 с.


Тема 9
Правові основи приватизації державних
і комунальних підприємств

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про приватизацію державних та комунальних підприємств, визначити види правопорушень при приватизації державної власності в різних сферах економіки і способи їх виявлення, з’ясувати відповідальність за порушення законодавства про приватизацію.

План

Правовідносини у сфері приватизації.
Суб’єкти та об’єкти приватизації.
Порядок і способи приватизації.
Договір купівлі-продажу при приватизації.

Основні поняття: приватизація, демонополізація, децентралізація, корпоратизація, денаціоналізація, роздержавлення, Фонд державного майна України, об’єкти приватизації, суб’єкти приватизації, способи приватизації, етапи приватизації, комерційний конкурс, некомерційний конкурс, аукціон, договір купівлі-продажу при приватизації.


Питання для обговорення
Які цілі та принципи приватизації в Україні?
Які види правопорушень є характерними при приватизації державної власності в різних сферах економіки та які є способи виявлення цих правопорушень?
Яку відповідальність передбачено за порушення законодавства про приватизацію?


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003р.
Про приватизацію державного майна: Закон України № 2163-ХІІ від 04.03.1992 р. у редакції Закону № 89/97-ВР від 19.02.1997 р.
Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію): Закон України № 2171-ХІІ від 06.03.1992 р. у редакції Закону № 189/96-ВР від 13.05.1996 р.
Про приватизаційні папери: Закон України № 2173-ХІІ від 06.03.1992 р.
Про приватизацію державного житлового фонду: Закон України № 2482-XII від 19.06.1992 р.
Про особливостi приватизацiї майна в агропромисловому комплексi: Закон України № 290/96-ВР вiд 10.07.1996 р.
Про приватизацiю державного майна: Закон України в редакцiї Закону № 89/97-ВР вiд 19.02.1997 р.
Про передачу об’єктiв права державної та комунальної власностi: Закон України № 147/98-ВР вiд 03.03.1998 р.
Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації: Закон України № 847-ХІV від 07.07.1999 р.
Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України: Закон України № 1741-ІІІ від 18.05.2000 р.
Про державну програму приватизації: Закон України № 1723-ІІІ від 18.05.2000 р.
Про особливості приватизації відкритого акціонерного товариства "Укртелеком": Закон України № 1869-ІІІ від 13.07.2000 р.
Про особливостi приватизацiї об’єктiв незавершеного будiвництва: Закон України № 1953-IІІ вiд 14.09. 2000 р.
Про особливості приватизації пакета акцій, що належить державі в статутному фонді ВАТ "Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча": Закон України № 2085-ІІІ від 02.11.2000 р.
Про формування конкурентних засад у процесі приватизації акцій (часток, паїв), що належать державі у майні юридичних осіб: Закон України № 2319-IV від 12.01.2005 р.
Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини: Закон України № 2391-IV від 01.02.2005 р.
Про управлiння майном, що є у загальнодержавнiй власностi: Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України № 8-92 вiд 15.12.1992 р.
Про затвердження Положення про застосування способiв приватизацiї майна державних пiдприємств: Наказ Фонду державного майна України № 56 вiд 04.02.1993 р.
Про приватизацiю цiлiсних майнових комплексiв державних пiдприємств та їхнiх структурних пiдроздiлiв, зданих в оренду: Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України № 57-93 вiд 20.03.1993 р.
Про передачу об’єктiв права державної та комунальної власностi: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 611 вiд 09.08.1993 р.
Методика оцiнки вартостi майна пiд час приватизацiї: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв № 961 вiд 15.08.1996 р.
Про затвердження Порядку перетворення у процесi приватизацiї державних, орендних пiдприємств i пiдприємств iз змiшаною формою власностi у вiдкритi акцiонернi товариства: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 1099 вiд 11.09.1996 р.
Про затвердження Положення про порядок визначення та застосування способiв приватизацiї щодо суб’єкгiв мало приватизацiї: Наказ Фонду державного майна України № 1511 від 30.07.1998 р.
Бурбело О.А., Тисунова В.Н., Недодаева Н.Л. Преобразование отношений собственности в Украине: Монография. – Луганск: РИО ЛИВД, 1998. – 162 с.
Віхров О.П. Правове регулювання господарських відносин в окремих галузях економіки: Курс лекцій. – Чернігів: Чернігівський оберіг, 2003. – 172 с.
Віхров О.П. Господарське право. Спеціальна частина: Навчальний посібник. – К.: Слово, 2004. – 344 с.
Господарське право: Навчальний посібник / Л.А. Жук, І.Л. Жук, О.Р.Неживець. – К.: Кондор, 2003. – 400 с.
Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. – М.: Юриспруденция, 2002. – 506 с.
Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник. – У 2 т. – Т. 1 / Под ред. О.М. Олейник. – М.: Юрист, 1999. – 727 с.
Господарське право: Навчальний посібник / Під ред. Н.А. Саніахметової. – Х.: Одіссей, 2004. – 640 с.





Семінари до змістового модуля ІІІ
Господарські зобов'язання


Тема № 10
Загальна характеристика
господарських зобов'язань

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про порядок укладення, зміни та розірвання господарських зобов’язань. З’ясувати умови дійсності та недійсності господарських договорів. Визначити способи забезпечення зобов’язань.


План

Господарські зобов’язання.
Правова основа, поняття й ознаки господарських договорів.
Порядок укладення господарських договорів.
Умови виконання господарських зобов’язань.
Способи забезпечення зобов’язань.
Припинення господарських зобов’язань.
Окремі види господарських договорів.
Основні поняття: господарський договір, господарські зобов’язання, майново-господарські зобов’язання, організаційно-господарські зобов’язання, внутрішньогосподарські зобов’язання, соціально-комунальні зобов’язання, публічні зобов’язання, істотні умови, звичайні умови, випадкові умови, предмет договору, кредитор, боржник, форма договору, неустойка, пеня, застава, гарантія, поручительство, завдаток, утримання, оферта, акцепт, преамбула, основна частина, заключна частина, специфічні умови, загальні умови, планові договори, реальні договори, консенсуальні договори, попередні договори, претензії, конкурентні способи, неконкурентні способи, договір поставки, договір підряду на капітальне будівництво, договір на перевезення вантажів, договір оренди, договір лізингу, орендатор, орендна плата, суборенда, амортизаційні відрахування, лізинг, оперативний лізинг, фінансовий лізинг, орендар, перевізник, вантажовідправник, план перевезень, підрядчик, замовник.


Питання для обговорення
Чим порядок укладення, зміни та розірвання господарських зобов’язань відрізняється від цивільного порядку?
Які особливості має господарський договір?
Які способи забезпечення зобов’язань Вам відомі?
Які правові проблеми виникають щодо визнання недійсними господарських зобов’язань та які їх правові наслідки?


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16 сiчня 2003 р.
Про інвестиційну діяльність: Закон України № 1560-ХІІ від 18.09.1991 р.
Про оренду державного та комунального майна: Закон України № 2269-ХІІ від 10.04.1992 р. в редакції Закону № 98/95-ВР від 14.03.1995 р.
Про плату за землю: Закон України № 2535-ХІІ від 03.07.1992 р.
Про заставу: Закон України № 2654-ХІІ від 02.10.1992 р.
Про основи містобудування: Закон України № 2780-ХІІ від 16.11.1992 р.
Повітряний кодекс України: Закон України № 3167-XII вiд 04.05.1993 р.
Про енергозбереження: Закон України № 74/94-ВР від 01.07.1994 р.
Про транспорт: Закон України № 232/94-ВР від 10.11.1994 р.
Про вiдповiдальнiсть підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування: Закон України № 208/94-ВР від 14.10.1994 р.
Про Нацiональний банк України: Закон України № 679-ХIV вiд 20.05.1999 р.
Кодексу торговельного мореплавства: Закон України № 176/95-ВР від 23.05.1995 р.
Про поставки продукцiї для державних потреб: Закон України № 493/95 вiд 22.12.1995 р.
Водний кодекс України: Закон України № 213/95-ВР вiд 06.06.1995 р.
Про страхування: Закон України № 85/96-ВР вiд 07.05.1996 р. у редакцiї Закону № 2745-III вiд 04.10.2001 р.
Про трубопровідний транспорт: Закон України № 192/96-ВР від 15.05.1996 р.
Про залізничний транспорт: Закон України № 273/96-ВР від 04.07.1996 р.
Про вiдповiдальнiсть за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань: Закон України № 543/96-ВР вiд 22.11.1996 р.
Про державний матеріальний резерв: Закон України № 51/97-ВР від 24.01.1997 р.
Про електроенергетику: Закон України № 575/97-ВР від 16.10.1997 р.
Про фінансовий лізинг: Закон України № 723/97-ВР від 16.12.1997 р. (у редакції від 11.12.2003 р.).
Про державне оборонне замовлення: Закон України № 464-ХІV вiд 03.03.1999 р.
Про архітектурну діяльність: Закон України № 687-XIV від 20.05.1999 р.
Про державне реґулювання виробництва i реалізації цукру: Закон України № 758-ХIV від 17.06.1999 р.
Про джерела фінансування органів державної влади: Закон України № 783-XIV від 30.06.1999 р.
Про закупiвлю товарiв, робiт i послуг за державнi кошти: Закон України № 1490-IІІ вiд 22.02.2000 р.
Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об’єктів: Закон України № 1641-ІІІ від 06.04.2000 р.
Про планування і забудову територій: Закон України № 1699-ІІІ від 20.04.2000 р.
Про автомобільний транспорт: Закон України № 2344-III від 05.04.2001 р.
Про іпотеку: Закон України № 898-IV від 05.06.2003 р.
Про оренду землi: Закон України в редакцiї Закону № 1211-ІV вiд 02.10.2003 р.
Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання скидного енергопотенціалу: Закон України № 2509-IV від 05.04.2005 р.
Про теплопостачання: Закон України № 2633-IV від 02.06.2005 р.
Про благоустрій населених пунктів: Закон України № 2807-IV від 06.09.2005 р.
Про автомобільні дороги: Закон України № 2862-IV від 08.09.2005 р.
Про особливості державного реґулювання діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів: Закон України № 2860-IV від 08.09.2005 р.
Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного реґулювання і валютного контролю: Закон України № 3453-IV від 21.02.2006 р.
Статут залізниць України: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 457 від 06.04.1998 р.
Ліцензійні умови провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом: Затверджені наказом Державного комітету України з питань реґуляторної політики та підприємництва, Міністерства транспорту України № 85/363 від 08.06.2001 р.
Про застосування Мiжнародних правил iнтерпретації комерцiйних термiнiв: Указ Президента України № 567/94 вiд 04.10.1994 р.
Про затвердження Правил перевезень вантажiв автомобiльним транспортом в Українi: Наказ Мiнiстерства транспорту України № 363 вiд 14.10.1997 р.
Інструкція про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затверджена постановою Правління НБУ № 502 від 12.12.2002 р.
Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України, затверджені постановою Правління НБУ № 150 від 18.03.1999 р.
Акціонерне право: Навчальний посібник для вузів / За ред. В.С. Щербини. – К.: Атіка, 2000. – 543 с.
Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.
Бiрюков О. Порiвняльно-правовий аналiз iнституту неспроможності у законодавстві України та деяких іноземних країн: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – К., 2000.
Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2005. – 624 с.
Господарське право: Навчальний посібник / Л.А. Жук, І.Л. Жук, О.М. Неживець. – К.: Кондор, 2003. – 400 с.
Господарське право України: Пiдручник / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Мiхатулiна та iн. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
Господарське право: Навчальний посібник у схемах і таблицях / За заг. ред. канд. юрид. наук, доц. Шелухіна М.Л. – Донецьк: Норд-Прес – ДЮІ, 2006. – 613 с.
Договір у цивільному і трудовому праві: Довідник. – Ч. 1. – К.: Юридична книга, 2000. – 280 с.
Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИД "Юриспруденция", 2003. – 544 с.
Жилинский С.Э. Предпринимательское право (правовая основа предпринимательской деятельности): Учебник для вузов. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: Норма (Изд. гр. Норма-Инфра=М), 2000. – 672 с.
Зобов’язальне право: теорія і практика: Навчальний посібник / КНУ ім. Т. Шевченка; за ред. Дзери О.В. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 912 с.
Карпенко В.А. Операции с недвижимостью в Украине. – Х.: Конус, 2002. – 305 с.
Конкурентное законодательство Украины: Юридический сборник. – К., 2002. – 310 с.
Кравчук С.Й. Господарське право України: Навчальний посібник / МОН України, Хмельн. регіон. ун-т упр. та права. – К.: Кондор, 2007. – 264 с.
Курбатов А.Я. Сочетание частных и публичных интересов при правовом регулировании предпринимательской деятельности. – М.: Центр ЮрИНФОР, 2001. – 212 с.
Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулiн, В.С. Щербина та iн.; За заг. ред. В.К.Мамутова. – К.: Юрiнком Iнтер, 2004.
Оренда в Україні: загальні положення; порядок укладання договору; лізинг та фрахторинг; орендна плата, оренда землі; діяльність дозвільних органів; судова практика: (законодав. та норм. акти за станом на 1 січня 2007 р.). – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 416 с.
Пiдприємницьке право: Пiдручник / За ред. О.В. Старцева. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Iстина, 2005. – 600 с.
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – 6-е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2004. – 1056 с.
Танчук И.А, Ефимочкин В.П., Абова Т.Е. Хозяйственные обязательства. – М.: Юрид. лит., 1970.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Цивільне право України: В 2-х ч. – Частина 1 / Під ред. А.А. Пушкіна, В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – 440 с.
Финагин В.В., Савенко В.Н., Пилипенко В.А. и др. Система экономических отношений города. – К.: Наук. думка, 1993. – 324 с.


Тема 11
Правове реґулювання ціноутворення

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про ціни та ціноутворення, розглянути способи державного реґулювання ціноутворення, визначити юридичну відповідальність за порушення державної дисципліни цін.


План

1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення.
2. Види цін і порядок їх установлення.
3. Правове реґулювання цін підприємств-монополістів.
4. Санкції та відповідальність за порушення державної дисципліни цін.
Основні поняття: ціна, ціноутворення, правове реґулювання цін, правове реґулювання ціноутворення, політика ціноутворення, вільні ціни, державні фіксовані, реґульовані ціни, індикативні ціни, Державна інспекція України з контролю за цінами, дискримінаційні ціни, монопольні ціни, декларування цін, державна дисципліна цін.


Питання для обговорення
1. Який шлях розвитку системи ціноутворення в нашій державі є найприйнятнішим?
2. Яке значення мають різні види цін і тарифів для економіки України?
3. Яке місце відводиться ціноутворенню в країнах з розвиненою ринковою економікою?
4. Якою є роль органів внутрішніх справ у виявленні правопорушень у галузі ціноутворення?


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Про ціни і ціноутворення: Закон України № 507-ХІІ від 03.12.1990 р.
Про захист економiчної конкуренцiї: Закон України № 2210-ІІІ вiд 11.01.2001 р.
Про цiноутворення в умовах реформування економiки: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 733 вiд 21.10.1994 р.
Положення про державну інспекцію України по контролю за цінами: затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 352 від 09.12.1991 р.
Положення про державне реґулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги, монопольних утворень: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 135 від 22.02.1995 р.
Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів): Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції № 201 від 06.09.2001р.
Про заходи по удосконаленню кон’юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності: Указ Президента України № 124/96 від 10.02.1996 р.
Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулiн, В.С. Щербина та iн.; За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрiнком Iнтер, 2004.
Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.
Бiрюков О. Порiвняльно-правовий аналiз iнституту неспроможності у законодавстві України та деяких іноземних країн: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – К., 2000.
Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2005. – 624 с.
Господарське право: Навчальний посібник / Л.А. Жук, І.Л. Жук, О.М. Неживець. – К.: Кондор, 2003. – 400 с.
Господарське право України: Пiдручник / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Мiхатулiна та iн. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
Господарське право: Навчальний посібник у схемах і таблицях / За заг. ред. канд. юрид. наук, доц. Шелухина М.Л. – Донецьк: Норд-Прес – ДЮІ, 2006. – 613 с.
Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИД "Юриспруденция", 2003. – 544 с.
Жилинский С.Э. Предпринимательское право (правовая основа предпринимательской деятельности): Учебник для вузов. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: Норма (Изд. гр. Норма-Инфра-М), 2000. – 672 с.
Кравчук С.Й. Господарське право України: Навчальний посібник / МОН України, Хмельн. регіон. ун-т упр. та права. – К.: Кондор, 2007. – 264 с.
Курбатов А.Я. Сочетание частных и публичных интересов при правовом реґулировании предпринимательской деятельности. – М.: Центр ЮрИНФОР, 2001. – 212 с.
Пiдприємницьке право: Пiдручник / За ред. О.В. Старцева. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Iстина, 2005. – 600 с.
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – 6-е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2004. – 1056 с.
Танчук И.А, Ефимочкин В.П., Абова Т.Е. Хозяйственные обязательства. – М.: Юрид. лит., 1970.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Цивільне право України. В 2-х ч. – Частина 1 / Під ред. А.А. Пушкіна, В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – 440 с.


Тема 12
Правове реґулювання відновлення
платоспроможності боржника
або визначення його банкрутом

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про неплатоспроможність (банкрутство) підприємств, розглянути основні причини й ознаки банкрутства, судові процедури, які застосовуються в результаті визнання боржника банкрутом, вивчити наслідки визначення боржника банкрутом.
План

Поняття банкрутства й неплатоспроможності.
Причини й ознаки банкрутства.
Суб’єкти й учасники в справі про банкрутство.
Стадії порушення справи про банкрутство.
Характеристика судових процедур у справі про банкрутство.
Відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за неправомірні дії суб’єктів підприємницької діяльності при банкрутстві.

Основні поняття: банкрутство, неплатоспроможність, мирова угода, мораторій, санація, розпорядник майна, ліквідація, суб’єкти банкрутства, кредитор, боржник, комітет кредиторів, ліквідаційна комісія, ліквідаційний баланс, учасники, арбітражний керуючий, аудиторська діяльність, ліквідні активи, фіктивне підприємство, фіктивне банкрутство.


Питання для обговорення
1. Якими є призначення та завдання інституту неспроможності (банкрутства).
2. Яке значення мають судові процедури, що застосовуються до боржника?
3. Які неправомірні дії суб’єктів підприємницької діяльності можливі при банкрутстві?
4. Яку відповідальність передбачено за неправомірні дії суб’єктів підприємницької діяльності при банкрутстві?


Література
Господарський процесуальний кодекс України: Закон України № 1798-ХІІ вiд 06.11.1991 р.
Господарський кодекс України: Закон України вiд № 436-IV 16.01.2003 р.
Про вiдновлення платоспроможностi боржника або визнання його банкрутом: Закон України № 784-XIV вiд 14.05.1992 р. у редакції Закону вiд 30.06.1999 р.
Про заставу: Закон України № 2654-ХІІ вiд 02.10.1992 р.
Про банки i банкiвську дiяльнiсть: Закон України № 2121-ІІІ вiд 07.12.2000 р.
Порядок проведення досудової санацiї державних пiдприємств: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 515 вiд 17.03.2000 р.
Про утворення державної госпрозрахункової установи "Агентство з питань банкрутства": Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 691 вiд 24.04.2000 р.
Про затвердження Порядку розбронювання матерiальних цiнностей мобiлiзацiйного резерву, якi зберiгаються на підприємства, щодо яких порушено справу про банкрутство або якi лiквiдуються: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 1526 вiд 11.11.2001 р.
Порядок проведения органами державної податкової служби прощення (списания) i розстрочення (вiдстрочення) податкової заборгованостi платникiв податкiв при укладаннi мирової угоди у справi про банкрутство: Затверджено наказом Державної податкової адмiнiстрацiї України № 600 вiд 21.11.2000 р.
Про затвердження Положення про порядок формування та ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушення провадження у справі про банкрутство: Наказ Міністерства промислової політики України № 37 від 11.04.2001 р.
Порядок подання пропозицiй арбiтражному суду щодо кандидатур арбiтражних керуючих: Затверджено наказом Мiнiстерства економiки України № 87 вiд 25.04.2001 р.
Положення про сертифiкацiю осiб на право здiйснення тимчасової адмiнiстрацiї та лiквiдацiї банку: Затверджено постановою Нацiонального банку України № 273 вiд 16.07.2001 р.
Положення про порядок погодження планiв санацiї господарських товариств та державних підприємств, щодо яких прийнято рiшення про приватизацiю: Затверджено наказом Фонду державного майна України № 1809 вiд 05.10.2001 р.
Про затвердження податкового роз’яснення положень Порядку проведення органами державної податкової служби прощення (списання) i розстрочення (вiдстрочення) податкового боргу платникiв податкiв на пiдставi укладення мирової угоди у справi про банкрутство: Наказ Державної податкової адмiнiстрацiї України № 111 вiд 15.03.2002 р.
Про затвердження Положення про порядок погодження Міністерством промислової політики України планів санації підприємств, що належать до сфери його управління: Наказ Міністерства промислової політики України № 446 від 10.09.2004 р.
Вiнник О.М. Господарське право: Курс лекцiй. – К.: Атіка, 2004. – С. 376 – 399.
Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юриспруденция, 2003. – С. 104 – 133.
Расследование преступлений в сфере экономики: Руководство для следователей. – М.: Спарк, 1999. – 415 с.
Реформа системи банкрутства в Українi / Агентство з питань банкрутства; За ред. О.Г. Тарасенка. – К.: Преса України, 2000. – С. 528.
Сгара Е.В. Використання інституту мирової угоди у процедурі банкрутства: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.04) / НАН України, Ін-т екон.-прав. досліджень. – Донецьк, 2004.
Степанов В.В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии. – М.: Статут, 1999. – 204 с.
Терещенко О.О. Фiнансова санацiя та банкрутство підприємств: Навчальний посiбник. – К.: Вид-во КНЕУ, 2000. – 274 с.
Тiтов М.І. Матерiально-правовi i процесуальнi аспекти визнання господарюючих суб’єктiв банкрутами: Автореф. дис. ...канд. юрид. наук (12.00.04) / Нацiональна юридична академiя iм. Ярослава Мудрого. – Х., 1997. – 24 с.
Хозяйственное право: Учебное пособие / Одес. НЮА; [под ред. Саниахметовой Н.А.]. – Х.: Одиссей, 2005. – 640 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – С. 524 – 554.
Хозяйственное право: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – Х.: Одиссей, 2005. – С. 263 – 272.
Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. – 2-е изд. – Х.: Одиссей, 2005. – С. 463 – 483.


Тема 13
Господарсько-правова відповідальність

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про господарсько-правову відповідальність; визначити підстави виникнення господарсько-правової відповідальності; з’ясувати види санкцій за правопорушення у сфері господарювання.


План

Поняття відповідальності в господарському праві.
Принципи відповідальності учасників господарських відносин.
Відшкодування збитків у сфері господарювання.
Штрафні й оперативно-господарські санкції.
Адміністративно- і кримінально-господарські санкції.
Відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

Основні поняття: господарське правопорушення, господарсько-правова відповідальність, юридичні підстави, фактичні підстави, санкції, вина, часткова відповідальність, солідарна відповідальність, субсидіарна відповідальність, повна відповідальність, обмежена відповідальність, підвищена відповідальність, відшкодування збитків, неустойка, пеня, штраф, конфіскація, господарсько-адміністративні штрафи, господарсько-організаційні санкції, оперативно-господарські санкції.


Питання для обговорення
Які види господарсько-правової відповідальності Вам відомі?
Які види відповідальності Вам відомі? Назвіть приклади такої відповідальності.
Що означає солідарне відшкодування збитків і реґресивна вимога з відшкодування збитків?
Якими є умови й порядок відшкодування збитків?
Чим господарсько-правова відповідальність відрізняється від інших видів юридичної відповідальності.


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Кодекс України про адмiнiстративнi правопорушення: Закон України № 8073-Х вiд 07.12.1984 р.
Кримiнальний кодекс: Закон України № 2341-ІІІ вiд 05.04.2001 р.
Господарський процесуальний кодекс України: Закон України № 1798-ХІІ вiд 06.11.1991 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16.01.2003 р.
Про державну податкову службу в Українi: Закон України № 509-ХІІ вiд 04.12.1990 р. у редакцiї Закону № 3813-ХІІ вiд 24.12.1993 р.
Про вiдновлення платоспроможностi боржника або визнання його банкрутом: Закон України № 784-XIV вiд 14.05.1992 р. у редакції Закону вiд 30.06.1999 р.
Про захист прав споживачiв: Закон України в редакцiї Закону № 3682-ХІІ вiд 15.12.1993 р.
Про Антимонопольний комiтет України: Закон України № 3659-ХІІ вiд 26.11.1993 р.
Про вiдповiдальнiсть пiдприємств, їх об’єднанъ, установ та органiзацiй за правопорушення у сферi мiстобудування: Закон України № 208/94-ВР вiд 14.10.1994 р.
Про патентування деяких видiв пiдприємницької дiяльностi: Закон України № 98/96-ВР вiд 23.03.1996 р.
Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань: Закон України № 543/96-ВР вiд 22.11.1996 р.
Про податок на додану вартiсть: Закон України № 168/97-ВР вiд 03.04.1997 р.
Про виконавче провадження: Закон України № 606-ХІV вiд 21.04.1999р.
Про захист вiд недобросовiсної конкуренцiї: Закон України № 236/96-ВР вiд 07.06.1996 р.
Про лiцензування певних видiв господарської дiяльностi: Закон України № 1775-ІІІ вiд 01.06.2000 р.
Про захист економiчної конкуренцiї: Закон України № 2210-ІІІ вiд 11.01.2001 р.
Про захист прав покупцiв сiльськогосподарських машин: Закон України № 900-ІV вiд 05.06.2003 р.
Господарське право: Практикум / В.С. Щербина (кер. авт. кол.), Г.В. Пронська, О.М. Вiнник та iн.; За заг. ред. В.С. Щербини. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Юрiнком Інтер, 2003. – 416 с.
Господарське право України: Пiдручник для студ. вищ. навч. закл. / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Мiхатулiна та iн. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
Ершова И.В. Предпринимательское право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИД "Юриспруденция", 2003. – 544 с.
Мамутов В.К. Экономика и право: Сб. науч. тр. – К.: Юринком Интер, 2003. – 544 с.
Мандриковський М.М. Господарське законодавство: Навчальний посiбник. – 2-е вид. – Л.: Вид-во нац. ун-ту "Львiвська полiтехнiка", 2004. – 172 с.
Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулiн, В.С. Щербина та iн.; За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Iнтер, 2004. – 688 с.
Пiдприємницьке право: Пiдручник / За ред. О.В. Старцева. – 2-е вид., переробл. i доп. – К.: Істина, 2005. – 600 с.
Саниахметова Н.А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины: Учебник. – Х.: Одиссей, 2005. – 800 с.
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – 6-е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2004. – 1056 с.
Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. / Институт экономико-правовых исследований НАН Украины; Отв. ред. Мамутов В.К. – Донецк: ООО "Юго-Восток, Лтд", 2005. – 584 с.
Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. – 2-е изд. – Х.: Одиссей, 2005. – 896 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – Х.: Одиссей, 2005. – 464 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.





Семінари до змістового модуля IV
Особливості правового реґулювання
в окремих галузях господарювання


Тема 14
Правове реґулювання господарсько-торговельної діяльності в Україні

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про правове реґулювання господарсько-торговельної діяльності в Україні, з’ясувати порядок заняття торговельною діяльністю та правила торговельного обслуговування населення, а також визначити можливі способи правопорушення суб’єктами господарювання прав споживачів і роль ОВС у попередженні таких дій.


План

Поняття й види господарсько-торговельної діяльності.
Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення.
Оптова торгівля. Договір оптової купівлі-продажу.
Роздрібна та дрібнороздрібна торгівля. Правила роботи дрібнороздрібної торговельної мережі. Торговельні автомати.
Торговельно-виробнича діяльність. Правила роботи підприємств громадського харчування.
Порядок обліку торговельних операцій.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Захист прав споживачів.

Основні поняття: торгівля, матеріально-технічне постачання і збут, енергопостачання, заготівля, роздрібна торгівля, дрібнороздрібна торговельна мережа громадське харчування, комерційне посередництво, торги (тендери), замовники, виконавці, магазин, павільйон, кіоск, палатка, лоток, рундук, склад товарний, крамниця-склад, магазин-склад, ресторан, бар, буфет, кафе, споруди побутового-торговельного призначення, договір оптової купівлі-продажу, торговельні автомати, торговельне обслуговування, харчові товари, нехарчові товари, реєстратор розрахункових операцій, товарно-касова книга, державний захист прав споживачів, ґарантований рівень споживання, якість продукції, ґарантійний термін, ґарантійні зобов’язання, договірні умови, права замовника, безпека продукції, термін придатності, термін реалізації, інформування споживачів, об’єднання споживачів, Держспоживстандарт.


Питання для обговорення
1. Назвіть основні нормативні акти, які регулюють господарсько-торговельну діяльность в Україні.
2. Наведіть відомі Вам визначення торговельної діяльності. Проаналізуйте їх і спробуйте сформулювати власне визначення такої діяльності.
3. Які порушення в торговельній діяльності Вам відомі?
4. Які способи захисту прав споживачів?
5. Яке місце відводитися органам внутрішніх справ у попередженні злочинів у сфері порушення прав споживачів?
Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Земельний кодекс: Закон України № 2768-ІІІ від 21.10.2001 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV від 16.01.2003 р.
Про товарну біржу: Закон України № 1956-Х-II від 10.12.1991 р.
Про карантин рослин: Закон України № 3348-ХІІ вiд 30.06.1993 р.
Про захист прав споживачів: Закон України № 3682-ХІІ від 15.12.1993 р.
Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.1994 р.
Про застосування реєстраторiв розрахункових операцiй у сферi торгiвлi, громадського харчування та послуг: Закон України № 265/95-ВР вiд 06.07.1995 р.
Про туризм: Закон України № 324/95-ВР вiд 15.09.1995 р.
Про державне реґулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами: Закон України № 485/95-ВР від 19.12.1995 р.
Про патентування деяких видiв пiдприємницької дiяльностi: Закон України № 98/96 вiд 23.03.1996 р.
Про якість та безпеку харчових продуктів i продовольчої сировини: Закон України № 771/97-ВР від 23.02.1997 р.
Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту: Закон України № 330-XIV від 22.12.1998 р.
Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту: Закон України № 331-XIV від 22.12.1998 р.
Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну: Закон України № 332-XIV від 22.12.1998 р.
Про державне оборонне замовлення: Закон України № 464-ХІV вiд 03.03.1999 р.
Про державне реґулювання виробництва i реалiзацiї цукру: Закон України № 758-ХIV вiд 17.06.1999 р.
Про закупiвлю товарiв, робiт i послуг за державнi кошти: Закон України № 1490-IІІ вiд 22.02.2000 р.
Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції: Закон України № 1393-ХІV від 14.01.2000 р.
Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження: Закон України № 1457-ІІІ від 17.02.2000 р.
Про державне прогнозування та розроблення програм економiчного i соцiального розвитку України: Закон України № 1602-ІІІ вiд 23.03.2000 р.
Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних: Закон України № 1587-ІІІ від 23.03.2000 р.
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України № 1775-ІІІ від 01.06.2000 р.
Про курорти: Закон України № 2026-ІІІ вiд 05.10.2000 р.
Про стандартизацію: Закон України № 2408-ІІІ від 17.05.2001 р.
Про поштовий зв’язок: Закон України № 2759-ІІІ вiд 04.12.2001 р.
Про Нацiональну систему конфiденцiйного зв’язку: Закон України № 2919-ІІІ вiд 10.01.2002 р.
Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу: Закон України № 3023-ІІІ від 07.02.2002 р.
Про зерно та ринок зерна в Україні: Закон України № 37-ІV від 04.07.2002 р.
Про захист прав покупцiв сільськогосподарських машин: Закон України № 900-ІV вiд 05.06.2003 р.
Про телекомунікації: Закон України № 1280-ІV вiд 18.11.2003 р.
Про сільськогосподарську дорадчу дiяльнiсть: Закон України № 1807-ІV вiд 17.06.2004 р.
Про державну пiдтримку сiльського господарства України: Закон України № 1877-ІV вiд 24.06.2004 р.
Правила користування телеграфним зв’язком: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 208 вiд 04.03.1997 р.
Про затвердження Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони: Постанова Кабінету Міністрів України № 198 від 30.03.1994 р.
Про затвердження Правил роботи дрібнороздрібної торговельної мережі: Наказ Міністерства зовнішніх економічних звязків і торгівлі України № 369 від 08.07.1996 р.
Про затвердження Інструкції про порядок позначення роздрібних цін на товари народного споживання в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування: Наказ Мі-ністерства зовнішніх економічних звязків і торгівлі України № 02 від 20.01.1997 р.
Правила перевезення пошти автомобiльним транспортом: Затверджено наказом Мiнзв’язку України i Мiнтрансу України № 32/76 вiд 12.03.1997 р.
Правила перевезення пошти та експлуатацiї поштових вагонiв на залiзницях України: Затверджено наказом Мiнзв’язку України i Мiнтрансу України № 26/90 вiд 20.03.1997 р.
Правила користування мiсцевим телефонним зв’язком: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 385 вiд 22.04.1997 р.
Правила користування проводовим мовленням: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 484 вiд 22.05.1997 р.
Про затвердження Перелiку платних послуг, якi можуть надаватися закладами культури i мистецтв, заснованими на державнiй та комунальнiй формi власностi: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 534 вiд 05.06. 1997 р.
Перелiк послуг, що належать до побутових i пiдлягають патентуванню: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 576 вiд 27.04.1998 р.
Про перелiк видiв фiзкультурно-оздоровчої та спортивної дiяльностi, якi пiдлягають лiцензуванню: Постанова Кабiнету Мiнистрiв України № 751 вiд 27.05.1998 р.
Про внесення змін і доповнень до Правил продажу продовольчих товарів: Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків № 617 від 23.09.1998 р.
Правила обов’язкової сертифiкацiї послуг харчування: Затверджено наказом Держстандарту України № 37 вiд 27.01.1999 р.
Правила обов’язкової сертифiкацiї готельних послуг: Затверджено наказом Держстандарту України № 37 вiд 27.01.1999 р.
Про затвердження Правил продажу товарів поштою: Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків № 153/48 від 17.03.1999 р.
Про затвердження Правил продажу товарів на замовлення та вдома у покупців: Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків № 249/3542 від 21.04.1999 р.
Правила перевезення пошти повiтряними суднами: Затверджено наказом Держкомзв’язку України i Мiнтрансу України № 105/297 вiд 08.06.1999 р.
Про Основнi напрями розвитку туризму в Українi до 2010 року: Затверджено Указом Президента України № 973/99 вiд 10.08.1999 р.
Про затвердження Лiцензiйних умов провадження господарської дiяльностi з органiзацiї iноземного, внутрiшнього, зарубiжного туризму, екскурсiйної дiяльностi: Затверджено наказом Держпiдприємництва України, Держкоммолодьспорттуризму № 7/62 вiд 17.01.2001 р.
Порядок надання лiцензiй на використання радіо частотного ресурсу України: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 112 вiд 07.02.2001 р.
Правила надання послуг поштового зв’язку: Затверджено постановою Кабiнету Мiнiстрiв України № 1155 вiд 17.08.2002 р.
Про затвердження Правил роботи закладів (підприємств) ресторанного господарства: Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції № 219 від 24.07.2002 р.
Про затвердження Правил торгівлі на ринках: Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції № 288/6576 від 22.03.2002 р.
Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 833 від 15.06.2006 р.
Карпенко В.А. Операции с недвижимостью в Украине. – Х.: Конус, 2002. – 305 с.
Макарова М.В. Електронна комерцiя: Навчальний посiбник для студ. вищ. навч. зал. – К.: Видавн. центр "Академiя", 2002. – 272 с.
Основні правила торгівлі продовольчими та непродовольчими товарами: Зб. норм. докум. з питань торгівлі (станом на 1 лютого 2003 року) / Упор. Камлик М.І. – К.: Атіка, 2003. – 512 с.
Попов А.А. Торговое право: Учебное пособие. – Х.: БУРУН и К., 2005. – 288 с.
Правове й органiзацiйно-економiчне регулювання господарської дiяльностi / За ред. проф. Л.А. Жука. – К.: Кондор, 2002. – 348 с.
Правовое регулирование торговой деятельности в Украине / Сост. Задыхайло Д.В. – Харьков: Эспада-Синтекс, 1997. – 655 с.
Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – 6-е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2004. – 1056 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного – Х.: Одиссей, 2005. – 464 с.
Хозяйственное право: Учебное пособие / Под общ. ред. проф. Н.А. Саниахметовой. – Х.: Одиссей, 2005. – 640 с.
Щербина В.С. Господарське право: Пiдручник. 2-е вид., переробл. i доповн. К.: Юрiнком Інтер, 2005. 592 с.
Тема 15
Особливості правового реґулювання ринку
цінних паперів

Кількість годин – 2

Мета: систематизувати й закріпити знання про особливості правового реґулювання ринку цінних паперів; з’ясувати порядок обігу цінних паперів; розглянути діяльність Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку.


План

Загальна характеристика цінних паперів за законодавством України.
Цінні папери, що використовуються в господарській діяльності.
Випуск і придбання цінних паперів суб’єктами господарювання.
Правовий статус фондової біржі.
Державне реґулювання ринку цінних паперів.
Поняття та зміст корпоративних прав.
Відповідальність за правопорушення на ринку цінних паперів.

Основні поняття: цінні папери, акції, облігації, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі, дивіденди, боргові цінні папери, іпотечні цінні папери, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, фондовий ринок, самореґульовані організації, організатори торгівлі цінними паперами, похідні цінні папери, форвардний контракт, ф’ючерсний контракт, опціон, первинний ринок цінних паперів, вторинний ринок цінних паперів, неорганізований ринок, емітент, інвестор, зберігачі, депозитарії, реєстратори, корпоративні права.


Питання для обговорення
З якою метою здійснюється державне реґулювання ринку цінних паперів?
Які є переваги мають ті чи інші види цінних паперів для господарської діяльності в Україні?
Проведіть правовий аналіз діяльності фондових бірж на території України.
Які є методи захисту прав громадян та інвесторів на фондовому ринку?
Яку передбачено відповідальність за правопорушення на ринку цінних паперів?


Література
Конституція України: Закон України № 254 к/96 від 28.06.1996 р.
Господарський кодекс України: Закон України № 436-ІV вiд 16.01.2003 р.
Цивiльний кодекс України: Закон України № 435-IV вiд 16.01.2003 р.
Про приватизаційні папери: Закон України № 2173-ХІІ від 06.03.1992 р.
Про державне регулювання ринку цiнних паперiв в Українi: Закон України № 448/96-ВР вiд 30.10.1996 р.
Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в України: Закон України № 710/97-ВР від 10.12.1997 р.
Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України № 2299-ІІІ від 15.03.2001 р.
Закон України Про обіг векселів в України: № 2374-III від 05.04.2001 р.;
Про іпотеку: Закон України № 898-V від 05.06.2003 р.
Про іпотечні облігації: Закон України № 3273-IV від 22.12.2005 р.
Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України № 3480-IV від 23.02.2006 р.
Про облiк прав власностi на iменнi цiнні папери та депозитарну дiяльнiсть: Указ Президента України № 247/94 вiд 25.05.1994 р.
Про заходи щодо забезпечення облiку прав власностi на iменнi цiннi папери: Указ Президента України № 244/97 вiд 19.03.1997 р.
Питання державної комiсiї з цiнних паперiв та фондового ринку: Указ Президента України № 1488/2004 вiд 15.12.2004 р.
Про затвердження Порядку накладення арешту на цiннi папери: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України № 1744 вiд 22.12.1999 р.
Про практику Верховного Суду України у справах зi спорiв, пов’язаних iз функцiонуванням ринку цiнних паперiв: Лист Вищого господарського суду України № 01-8/584 вiд 26.05.2003 р.
Судовий розгляд спорiв, пов’язаних з веденням реєстру цiнних паперiв: Постанова Вищого господарського суду № 14/216 вiд 03.06.2003 р.
Про затвердження Положення про облiк прав власностi нерезидентiв на цiннi папери українських емiтентiв: Рiшення ДКЦПФР № 138 вiд 20.04.2001 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 488/5679 вiд 08.06.2001 р.
Порядок складання та подання до Державної комiсiї з цiнних паперiв та фондового ринку працiвниками прямих учасникiв Нацiональної депозитарної системи та державних органiв, якi здiйснюють контроль за дiяльнiстю Нацiональної депозитарної системи, щорiчних вiдомостей про цiннi папери, що є у власностi цих працiвникiв та членiв їх сiмей: ДКЦПФР. Порядок № 352 вiд 29.11.2001 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 1041/6232 вiд 17.12.2001 р.
Про затвердження Перелiку посад та робiт, виконуваних працiвниками прямих учасникiв Нацiональної депозитарної системи та державних органiв, якi здiйснюють контроль за дiяльнiстю Нацiональної депозитарної системи i якi зобов’язанi щорiчно подавати вiдомостi до державної комiсiї з цiнних паперiв та фондового ринку про належнi їм та членам їх сiмей цiннi папери та Порядку подання цих вiдомостей: Рiшення ДКЦПФР № 352 вiд 29.11.2001 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 1040/6231 вiд 17.12. 2001 р.
Про формування єдиного iнформацiйного масиву даних про емiтентiв цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР № 233 вiд 27.05.2003 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 516/7837 вiд 25.06.2003 р.
Про затвердження Положення про подання рiчного звiту закритими акцiонерними товариствами до державної комiсiї з цiнних паперiв та фондового ринку: Рiшення ДКЦПФР № 227 вiд 03.06.2003 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 515/7836 вiд 25.06.2003 р.
Про затвердження Положення про здiйснення фiнансового монiторингу iнститутами спiльного iнвестування, фондовими бiржами та iншими професiйними учасниками ринку цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР № 359 вiд 13.08.2003 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 769/8090 вiд 5.09.2003 р.
Про затвердження Порядку ведення реєстру аудиторiв; які можуть проводити аудиторськi перевiрки фiнансових установ, що надають послуги на ринку цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР № 331 вiд 28.07.2004 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 1203/9802 від 23.09.2004 р.
Про затвердження Вимог до аудиторського висновку, який подається до державної комiсiї з цiнних паперiв та фондового ринку для отримання лiцензiї на здiйснення професiйної дiяльностi на ринку цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР № 325 вiд 28 липня 2004 р.: Зареєстровано Мiн’юстом України № 1217/9816 вiд 27.09.2004 р.
Про затвердження Положення про дiяльнiсть саморегулiвної органiзацiї ринку цiнних паперiв, яка об’єднує компанiї з управлiння активами: Рiшення ДКЦПФР № 415 вiд 29.09.2004 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 1333/9932 вiд 19.10.2004 р.
Про затвердження Перелiку iноземних бiрж та торговельно-iнформацiйних систем пiсля проходження лiстингу на яких цiннi папери iноземних держав та iноземних юридичних осiб можуть становити активи iнститутiв спiльного iнвестування: Рiшення ДКЦПФР № 40 вiд 02.02.2005 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 253/10533 вiд 21.02.2005 р.
Про затвердження Порядку видачi Дозволу на здiйснення професiйної розрахунково-клiрингової дiяльностi за операцiями щодо цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР № 92 вiд 27.04.1999 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 316/3609 вiд 19.05.1999р.
Про затвердження Правил проведення перевiрок дiяльностi емiтентiв та саморегулiвних органiзацiй на ринку цiнних паперiв: Рішення ДКЦПФР № 302 вiд 08.07.2003 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 658/7979 вiд 30.07.2003 р.
Про затвердження Порядку видачi дублiката свiдоцва про реєстрацiю випуску цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР № 287 вiд 24.06.2003 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 597/7918 вiд 15.07.2003 р.
Про затвердження Правил проведення перевiрок дiяльностi iнститутiв спiльного iнвестування, фондових бiрж та iнших професiйних учасникiв ринку цiнних паперiв з питань дотримання вимог чинного законодавства щодо запобiгання та протидiї легалiзацiї (вiдмиванню) доходiв, одержаних злочинним шляхом, i фiнансуванню тероризму: Рiшення ДКЦПФР № 344 вiд 05.08.2003 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 808/8129 вiд 15.09.2003 р.
Про затвердження Порядку контролю за додержанням Лiцензiйних умов провадження господарської дiяльностi з виготовлення бланкiв цiнних паперiв, документiв суворої звiтностi: Наказ Державного комiтету України з пiдприємництва України, Мiнiстерства фiнансiв України № 112/583 вiд 14.10.2003р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 981/8302 вiд 28.10.2003 р.
Про затвердження Порядку органiзацiї професiйної пiдготовки фахiвцiв з питань фiнансового монiторингу професiйних учасникiв ринку цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР № 562 вiд 10.12.2003 р.: Зареєстровано Мiн’юстом України № 176/8775 вiд 10.02.2004 р.
Про затвердження Iнструкцiї з бухгалтерського облiку операцiй з цiнними паперами в банках України: Постанова НБУ № 355 вiд 20.08.2003 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 801/8122 вiд 12.12.2003 р.
Про затвердження Положення про порядок визначення справедливої вартостi та зменшення корисностi цiнних паперiв: Постанова НБУ № 561 вiд 17.12.2003 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 5/8604 вiд 09.01.2004 р.
Щодо затвердження Положення про офiцiйнi друкованi видання державної комісії з цiнних паперiв та фондового ринку: Рiшення ДКЦПФР № 88 вiд 01.04.2004 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 568/9167 вiд 05.05.2004 р.
Про затвердження Порядку формування та ведення державного реєстру фiнансових установ, якi надають фiнансовi послуги на ринку цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР вiд 14.07.2004 р. № 296; Зареєстровано Мiн’юстом України № 957/9556 вiд 02.08.2004 р.
Щодо вреґулювання питань, якi виникають у зв’язку з припиненням професiйної дiяльностi на ринку цiнних паперiв – депозитарної дiяльностi зберiгача цiнних паперiв: Рiшення ДКЦПФР № 396 вiд 14.09.2004 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 1295/9894 вiд 12.10.2004 р.
Про встановлення виду державних цiнних паперiв, якi можуть придбавати кредитнi спiлки: Розпорядження держфінпослуг № 2739 вiд 04.11.2004 р.; Зареєстровано Мiн’юстом України № 1444/10043 вiд 12.11.2004 р.
Акціонерне право: Навчальний посібник для вузів / За ред. В.С. Щербини. – К.: Атіка, 2000. – 543 с.
Вiнник О.М. Господарське право: Курс лекцiй. – К.: Атiка, 2004. – 624 с.
Господарське право: Навчальний посiбник / Л.А. Жук, I.Л. Жук, О.М. Неживець. – К.: Кондор, 2003. – 400 с.
Господарське право: Навчальний посібник у схемах і таблицях / За заг. ред. канд. юрид. наук, доц. Шелухіна М.Л. – Донецьк: Норд-Прес – ДЮІ, 2006. – 613 с.
Задихайло Д.В., Кібенко О.Р., Назарова Г.В. Корпоративне управління: Навчальний посібник. – Х.: Еспада, 2003. – 688 с.
Кашанина Т.В. Корпоративное право (право хозяйственных товариществ и обществ): Учебник для вузов. – М.: Изд. гр. Норма-Инфра=М, 1999. – 815 с.
Кибенко Е.Р. Корпоративное право Украины: Учебное пособие. – Х.: Эспада, 2001. – 288 с.
Мандриковський М.М. Господарське законодавство: Навчальний посiбник. – 2-е вид. – Л.: Львiвська полiтехнiка, 2004. – 172 с.
Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право: Курс лекцiй: Навчальний посiбник для юрид. ф-тiв вузiв. – К.: Вентурi, 1996. –228 с.
Правове й органiзацiйно-економiчне регулювання господарської дiяльностi / За ред. проф. Л.А. Жука. – К.: Кондор, 2002. – 348 с.
Правовi основи пiдприємницької дiяльностi: Пiдручник з навч. курсу "Комерційне право" / За ред. В.І. Шакуна, П.В. Мельника, В.М. Поповича. – К.: Правовi джерела, 1997. – 780 с.
Предпринимательское право в Украине: Юрид. справочник / Сост. Д.В. Задыхайло. – Х.: Эспада-Синтекс, 1998. – 637 с.
Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – Х.: Одиссей, 2005. –464 с.
Хозяйственное право: Учебное пособие / Под общ. ред. проф. Н.А. Саниахметовой. – Х.: Одиссей, 2005. – 640 с.
Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменс