САМ РОБ СЛ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«КИЇВСЬКИЙ ЕЛЕКТРОМЕХАНІЧНИЙ КОЛЕДЖ»




Методична розробка
з дисципліни «Світова література»
на тему:


для спеціальностей
5.05020203 «Монтаж, обслуговування та ремонт автоматизованих систем керування на залізничному транспорті»
5.05020204 «Обслуговування та ремонт пристроїв електрозв'язку на транспорті»
5.05070103 «Електропостачання»
5.07010501 «Технічне обслуговування, ремонт та експлуатація тягового рухомого складу»


Викладач: Тамадаєва М.В.





Київ 2012
Пояснювальна записка

Дана методична розробка призначена для студентів І курсу всіх спеціальностей та викладачів світової літератури. У розробці подано алгоритм планування самостійної роботи зі світової літератури.
За програмою на самостійне вивчення виділено 24 години.
Серед тем, що виносяться на самостійне опрацюванні не усі містяться у підручниках зі світової літератури, тому дана методична розробка полегшить пошук матеріалів та самопідготовку до заняття, контроль.
Алгоритм
планування самостійної роботи зі світової літератури
для студентів І курсів

І семестр – 12 год.
1. З російської літератури. Л.Толстой. «Війна і мир» - художнє дослідження духовних пошуків людини. – 6 год.
2. А. Чехов. П’єса «Чайка» - служіння мистецтву, вибору життєвої мети, творчого успіху, призначення людини. – 6 год.
ІІ семестр – 12 год.
1. З англомовної літератури. Т.С.Еліот (1888-1965). Твори. З іспанської літератури. Ф.Г.Лорка (1898-1936). Поезія - 4 год.
2. З англійської літератури. Дж.Оруелл (1903-1950). «Скотоферма» - 2 год.
3. Із лірики періоду Другої світової війни. П.Елюар «Свобода», П.Целан «Фуга смерті»; з поезій К.Симонова, Ю.Друніної, О.Берггольц – 2 год.
4. З англомовної літератури. В.Оден (19071973). «Куди ж ти, куди?..», «1 вересня 1939 року», «В музеї образотворчого мистецтва» - 2 год.
5. З японської літератури. Кавабата Ясунарі (1899-1972). «Тисяча журавлів» - 2 год.














Самостійна робота зі світової літератури І семестр

Тема № 1: Лев Толстой. Роман «Війна і мир».
Мета: ознайомлення зі змістом та основними проблемами твору (війни і миру, почуття обов'язку, сенсу життя тощо).
Завдання:
1) переказувати зміст, виділяючи ключові епізоди;
2) дослідити на прикладі образів А.Болконського і П.Безухова майстерність письменника у розкритті внутрішнього світу героїв;
3) простежити внутрішню боротьбу героїв між почуттям і обов'язком;
4) акцентувати увагу на ідеї та проблемах, порушених в романі;
5) довести, що проблематика роману має загальнолюдське значення.
План роботи, методичні рекомендації:
Ознайомитись з основними етапами творчого шляху Л.Толстого, із сутністю його духовних шукань.
Прочитати текст роману у скороченому варіанті.
Звернути увагу на головних героїв – А.Болконського, П.Безухова, Н.Ростову.

Питання/завдання для самоперевірки:
Назвіть основні етапи творчого шляху Л.Толстого. Що таке «діалектика душі»?
Що таке роман-епопея? Особливості його.
Визначте тему, ідею та проблеми роману «Війна і мир».
Історія створення роману.
Складіть порівняльний план та характеристику до образів А.Болконського та П.Безухова.
Чиї духовні пошуки завершилися успіхом? Чому?

В результаті виконання самостійної роботи студент повинен:
знати зміст твору,
вміти вести дискусію на літературну тему, усвідомити суть важливості духовних пошуків людини.

Рекомендована література:
1. Г.Є.Безкоровайний, Б.Б.Щавурський Зарубіжна література. 10 кл.: Посібник-хрестоматія. – Тернопіль: Навчальна книга –Богдан, 2003 р.
2. О.М. Ніколенко, Т.П.Маєвська Зарубіжна література.10 кл.: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 1998 р.
3. Л.М.Толстой Війна і мир
4. Презентація «Лев Толстой. Роман-епопея «Війна і мир».






ЛЕВ ТОЛСТОЙ
(1828-1910)
Лев Микола
·йович Толсто
·й російський письменник і громадський діяч, автор романів «Війна і мир», «Анна Кареніна», «Воскресіння» та інших творів.
Народився 28 серпня (9 вересня) 1828 в садибі Ясна Поляна Тульської губернії, в одній з найзнатніших російських дворянських родин. Далекий предок Льва Миколайовича, Петро Олексійович Толстой, сподвижник Петра Великого, був жорстоким, підступним і властолюбним вельможею, людиною великого державного розуму і величезної сили волі. За заслуги перед царем йому був подарований графський титул. За материнською лінією, Лев Миколайович належав до давнього роду князів Волконських. Належність до аристократії багато в чому визначала поведінку і думки Толстого. У юності і в зрілі роки він багато роздумував про особливе покликання старого російського дворянства, що зберігає ідеали природності, особистої честі, незалежності й свободи. На схилі віку його стало обтяжувати привілейоване становище і побутовий устрій, несхожий на побут простого народу.
Перші роки життя Толстого пройшли в маєтку батьків Ясна Поляна недалеко від міста Тули. Дуже рано, в півторарічному віці, він втратив матір Марію Миколаївну, жінку емоційну і рішучу. Толстой знав багато сімейних розповідей про матір. Образ її був овіяний для нього найсвітлішими відчуттями. Батько, Микола Ілліч, відставний полковник. Він відрізнявся гордістю і незалежністю у відносинах з представниками влади. Для Толстого-дитини батько був втіленням краси, сили, пристрасної, азартної любові до радощів життя. Від нього він успадкував захоплення псовим полюванням, красу і азарт якої багато років після Толстой висловив на сторінках роману «Війна і мир» в описі цькування вовка гончаками старого графа Ростова.
У першій повісті Толстого «Дитинство» говорить про ранні роки свого життя: «Щаслива, щаслива, безповоротна пора дитинства! Як не любити, не леліяти спогадів про неї? Спогади ці освіжають, прославляють мою душу і служать для мене джерелом кращої насолоди».
1837 р. сім'я Толстого переїздить з Ясної Поляни до Москви. Закінчилося безтурботне, радісне дитинство. Влітку цього року несподівано вмирає батько, опікункою осиротілих дітей стає їхня тітка, сестра батька Олександра Іллівна Остен-Сакен. Через 4 роки вона померла. Родина Толстого переїхали до Казані, де проживала інша тітка, Пелагея Іллівна Юшковська.
1844 р. Толстой вступив на філософський факультет Казанського університету. Вчився несистематично, пропускав лекції і зрештою не був допущений до перехідних іспитів. Не отримавши допуску до здачі екзамену з історії, він 1845 року переходить на юридичний факультет. Але і тут викладали історію, лекції з якої йому здавалися нудними й неприємними. Знов починає їх пропускати. Вдавався зі всією пристрасністю до світських веселощів і гульні. В цей час зневажливо ставився до людей несвітських, неаристократичних. Брат Сергій називав його «дріб'язковим малим». Але не тільки світські веселощі захоплювали Толстого. Він багато роздумував про долю людства, про місце наук в житті. Його нелюбов до історії не свідчення обмеженості. Якось Толстой-студент зауважив у розмові: «Історія це не що інше, як збір байок і марних дрібниць, пересипаних масою непотрібних цифр і власних імен». У науках молодий Толстой шукав перш за все практичного сенсу. Його не цікавили знання, які не могли бути застосовані в повсякденному житті. Такий погляд на науку взагалі характерний для багатьох людей, світогляд яких формувався в 1840-і рр.
Різкість і незалежність думок Толстого зберігалися впродовж всього життя. А заперечення традиційної історичної науки з новою силою виявилося в 1860-ті в романі «Війна і мир».
12 квітня 1847 р. розчарований університетською освітою, він подав прохання про виключення з університету. Він вирушив у Ясну Поляну, сподіваючись випробувати себе на новій царині впорядкувати побут своїх кріпаків. Дійсність розбила його задуми. Селяни не розуміли пана, відмовлялися від його порад і допомоги. Толстой вперше гостро відчув величезну, непереборну прірву, що розділяла його, поміщика, і простий народ. Соціальні і культурні перепони між освіченою верствою й народом стали однією з постійних тем художньої прози і статей Толстого.
Повернувшись з Ясної Поляни, Толстой проводить кілька років в Петербурзі і в Москві. Він детально аналізує в щоденниках свої вчинки і переживання, прагне виробити програму поведінки, досягти успіхів в різних науках і сферах життя, в кар'єрі. З самоаналізу в щоденниках зростає його художня проза. Толстой в щоденниках 1847-1852 рр. ретельно фіксує різні переживання і думки в їхніх складних і суперечливих зчепленнях. Він холодно аналізує прояви егоїстичних настроїв у високих і чистих відчуттях, простежує рух, перетікання одного емоційного стану в інший. Спостереження над собою чергуються з описами зовнішності, жестів і характеру знайомих, з роздумами про те, як створювати літературний твір. Толстою орієнтується на досвід психологічного аналізу письменників-сентименталістів ХVІІІ ст. Л.Стерна і Ж.-Ж.Руссо, засвоює прийоми розкриття переживань в романі М.Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». У березні 1851 р. Толстой пише «Історію вчорашнього дня» уривок, в якому детально описує свої відчуття. Це вже не просто щоденниковий запис, а художній твір.
У квітні 1851 р. вирушив на Кавказ, де російські війська вели війну з місцевими горянами. У січні 1852 р. поступив на службу в артилерію. Брав участь у битвах, працював над повістю «Дитинство». Її надрукували під заголовком «Історія мого дитинства». Вона принесла Толстому успіх і славу одного з найталановитіших російських письменників. 1854 р. з'явилося продовження повість «Отроцтво», а в 1857 р. опублікували повість «Юність», що завершила розповідь про Миколу Іртеньєва героя «Дитинства» й «Отроцтва».
Зображення відчуттів в «Дитинстві», «Отроцтві» і «Юності» нагадує аналіз власних переживань в щоденниках Толстого. Намічені в щоденниках і втілені в цих трьох повістях принципи зображення внутрішнього світу персонажів перейшли в романи «Війна і мир», «Анна Кареніна» і в багато інших пізніших творів Толстого.
Тема простоти і природності як вищої цінності життя і «суперечка» з «парадним», красивим зображенням війни виражена в Севастопольських оповіданнях Толстого: «Севастополь в грудні» (1855), «Севастополь в травні» (1855) і «Севастополь в серпні» (1856). У нарисах описані епізоди героїчної оборони Севастополя від англо-французьких військ 1855 року. Толстой сам брав участь в обороні Севастополя і багато днів і ночей провів у найнебезпечнішому місці на 4-му бастіоні, який нещадно обстрілювала ворожа артилерія.
19 листопада 1855 р. прибув до Петербурга. Його ім'я вже овіяне славою. На співпрацю з Толстим сподівалися письменники і журналісти різних напрямів. Але літературне середовище, дух літературних гуртків і суперництва відштовхнув Толстого від нових знайомих. Їхні інтереси здаються йому дрібними і нікчемними, життя метушливим і безглуздим. Толстой відводив душу в гульні з циганами і в нестримній картярській грі. У травні 1856 р. залишив Петербург і поселився в Ясній Поляні.
Восени 1859 р. відкрив у Ясній Поляні школу для селянських дітей. Він займався з дітьми історією, давав їм теми для творів. 1862 р. школу закрили після поліцейського обшуку. Причиною стали підозри влади в тому, що студенти, що викладали в яснополянській школі, займалися антиурядовою діяльністю. Висновки зі своєї діяльності в яснополянській школі письменник сформулював в статті з «скандальною» назвою: «Кому у кого вчитися писати: селянським хлоп'ятам у нас або нам у селянських хлоп'ят?». На думку Толстого, народне мистецтво і культура не нижчі, а швидше вищі за культуру і мистецтво, визнані в освіченому суспільстві. Селянські діти зберігають душевну чистоту і природність, загублену в освічених станах. Їхнє навчання цінностям «високої» культури, вважає Толстой, навряд чи необхідно. Навпаки, сам письменник, займаючись з ними, опинився в ролі не вчителя, а учня.
1856-1863 рр. працював над романом про декабристів. Коріння подій 14 грудня 1825 р. він побачив в подіях війни 1812 року часу духовного пробудження народу, єднання дворянства й простих людей в боротьбі з іноземцями. Так виник задум роману «Війна і мир». Роман писався впродовж 1863-1869 рр.
У другій половині 1860-1870-х рр. Толстой переживає болісну душевну кризу. Він намагався шукати утіхи у філософії, в православній вірі і в інших релігіях. Але не отримав ні від філософів, ані від богословів зрозумілої і близької йому відповіді про сенс життя. Філософія і існуючі релігії представилися Толстому беззмістовними і непотрібними. Його неодноразово відвідували думки про самогубство.
Криза була подолана на рубежі 1870-1880-х рр. Толстой приходить до визнання позарозумної, інтуїтивної народної релігійності єдиною відповіддю на питання про сенс життя. Толстой переосмислив все своє життя. Він прийшов до думки, що лише життя простого народу близьке до етичних істин.
Ідеї пізнього Толстого нагадують соціалістичне учення. Але на відміну від соціалістів, він був переконаним супротивником революції. І шлях до людського щастя бачив перш за все не в соціальних і економічних змінах, а в етичному самоудосконаленні кожної людини. Помірність бажань, скромне життя, без розкоші, звільнення від пристрастей, обмеження або придушення статевого ваблення такі, згідно з Толстим, мають бути етичні орієнтири.
Позиція пізнього Толстого це позиція пророка, викривача суспільної і державної неправди, що проголошує віровчення вселюдської братської любові і праці. Толстой-публіцист і вчитель життя набув величезної популярністї не тільки в Росії, але і у всьому світі. Ясна Поляна стає місцем паломництва: до Толстого за порадою приходять люди з різних верств, з багатьох країн.
Збоченість, неправильність життя людей, устрою суспільства основна тема творчості пізнього Толстого. У повісті «Отець Сергій» зображується історія життя князя Степана Касатського, що стає ченцем Сергієм, вкрай самолюбної людини, що проходить через спокусу славою до простого покірливого життя убогого мандрівника. У повісті «Крейцерова соната» Толстой представив статеву любов між чоловіком і жінкою низьким, негідним людини відчуттям. У п'єсі «Живий труп» в центрі уваги автора ненормальність законів і влади, що примушують подружжя, що розлюбило і готове розлучитися один з одним, до продовження сумісного життя.
1889-1899 рр. працював над своїм останнім романом «Воскресіння». В основі сюжету етичне відродження багатого дворянина Дмитра Івановича Нехлюдова і повії Катюши Маслової, яку Нехлюдов колись спокусив. У «Воскресінні» Толстой відмовляється від свого улюбленого прийому зображення переживань героїв «діалектики душі». Опис складного руху суперечливих переживань замінюється прямими думками-оцінками Нехлюдовим себе і навколишніх людей.
О 6-й годині 35 хвилин вечора 31 жовтня поїзд, що прямував у Ростов-на-Дону, прибув на станцію Астапово Рязансько-Уральської залізниці. Толстой, у якого піднялася температура, був вимушений зупинитися в будиночку начальника станції. Лікарі визначили запалення легень. О 6.05 7 (20) листопада 1910 р. Толстой помер.
10 (23) листопада 1910 року письменника поховали в Ясній Поляні, скраю лісового яру, де в дитинстві він разом із братом шукав «зелену паличку», яка зберігала «секрет» ощасливлення всіх людей.
Роман «Війна і мир»
У 1856-1863 рр. Толстой працював над романом про декабристів. Коріння подій 14 грудня 1825 р. він побачив в подіях війни 1812 р. часу духовного пробудження народу, єднання дворянства й простих людей в боротьбі з іноземцями. Так виник задум роману «Війна і мир». Роман писався впродовж 18631869 рр. (виданий у 18651869 рр., у виданнях 1873 р. і 1886 р. до тексту внесені деякі зміни).
Роман «Війна і мир» був написаний в 60-і рр. XIX ст. Уряд Олександра I скасував кріпосне право, але не дав селянам землі, вони бунтували. Росія і Захід, історичні долі Росії і її народу - це були найзлободенніші питання часу. Вони постійно хвилювали Толстого. Толстой завжди був проти революції, але сподівався шляхом освіти, реформ, конституцій влаштувати ідеальний соціальний лад. «Війна і мир» - один із найчудовіших здобутків літератури. Роки роботи над романом - це час напруженої праці письменника. Творчі пошуки Толстого завжди були пов’язані з життям. Роман замислювався як грандіозне дослідження піввікової історії Росії в її гострих зіткненнях і зіставленнях з Європою, як розуміння національного характеру російського народу і усього його життя.
У романі поставлені психологічні, соціальні, історичні, моральні проблеми, говориться про щирий і помилковий патріотизм, про роль особистості в історії, про національне достоїнство російського народу, про дворянство, у романі діють понад двісті історичних осіб. Представляючи події з людської, моральної сторони, письменник нерідко демонстрував їхню справжню історичну сутність. Наполеон претендував на велику роль в історії, розраховував творити історію, підкоряючи її власній волі. Толстой говорить, що він деспот не тільки за положенням, але й за переконанням. Він розвінчує його велич. «Немає величі там, де немає простоти, добра і правди», - писав Толстой. У «Війні і мирі», цьому романі-дослідженні, величезна роль приділялася картині характерів і дій. Він відтворює щиросердні переживання різних людей того часу, їх духовні пошуки. Кращими представниками дворянства є П’єр Безухов й Андрій Болконський. Вони обидва прагнуть до розумного устрою суспільства, обидва жадають правди. У підсумку вони звертаються до народу, до свідомої необхідності служити йому, злитися з ним, заперечують всі форми лібералізму. Характерно, що взагалі дворянська культура того часу представлена в романі переважно цими розумовими і моральними шуканнями «утворених меншостей». Внутрішній світ людини, дослідження душі - ось одна з філософських проблем, що хвилюють Толстого. У Толстого свій власний погляд на історію. Філософські міркування в його романі - це його думки, його думи, його світогляд, його розуміння життя.
Одна з важливих проблем «Війни і миру» - це співвідношення особистості і суспільства, керівника і маси, життя приватного і життя історичного. Толстой заперечував хоч ледь значну роль особистості в історії. Він відмовлявся визнати силою, що керує історичним розвитком людства яку б то не було «ідею», а також бажання або владу окремих, нехай навіть і «великих», історичних діячів. Він говорив, що все вирішує «дух війська», стверджував, що існують закони, які керують подіями. Ці закони невідомі людям. Одна з філософських проблем роману - це питання про волю і необхідність. По-своєму та оригінально вирішує Толстой це питання. Глибока думка Толстого про те, що людина тим менш вільна, чим ближче вона поставлена до влади.
Зміст назви: мир заперечує війну. Мир - це праця і щастя, війна - це роз’єднання людей, руйнування, смерть і горе. «Війна і мир» мало схожий на класичний роман. У ньому немає традиційного любовного трикутника, любовного або соціального конфлікту як основи сюжету. Традиційно ключовими елементами роману кульмінацією або розв'язкою в той час, як правило, були дуель, одруження або смерть персонажів. У Толстого всі ці елементи присутні у романі, але вони другорядні, оскільки центральною є доля країни, народу в цілому.
Тема: показати історію народу, життя загальне, а не приватне, що відображене у долях окремих людей.
Ідея: основою духовного зростання особистості є не задоволення своїх потреб, а усвідомлена боротьба за загальнолюдські ідеали.
Цей дивний, незвичайний роман має відкритий фінал майбутнє сім'ї П'єра і Наташі невідоме і лише тьмяно вгадується. Не зовнішні зміни в долях героїв, а їхня духовна еволюція, їхні етичні пошуки складають справжній зміст «Війни і миру».
Дві основні лінії «Війни і миру» історія двох друзів, П'єра Безухова і Андрія Болконського. Їх об'єднує образ юної графині Наташі Ростової нареченої князя Андрія, пізніше, після його смерті дружини П'єра.
Його Андрій Болконський та П’єр Безухов одразу ж привертають до себе увагу, виділяючись своєю щирістю, вищою порядністю й розумом. Незважаючи на те, що вони такі різні суворий, гордовитий князь Андрій, що досить поважає себе й тому йде від людей, і такий незграбний, спочатку наївний П’єр, якого так і не сприймає всерйоз суспільство вони щирі друзі, що можуть і розмовляти на високі теми, і довіряти один одному таємниці душі, і природно захистити друга, і підтримати у важку хвилину.
Здавалося, у кожного з них свій шлях: на ньому свої перемоги і поразки, але скільки разів перепліталися їхні долі, скільки схожого в різних епізодах життя, скільки спільного у почуттях!
Талановитий офіцер князь Андрій іде на війну, щоб знайти застосування своїмсилам і думкам, «свій Тулон», прославитися. Він зробив своїм принципом не втручатися у чужі справи, не звертати уваги на суєту й суперечки, не «опускатися». Але у штабному коридорі він урве зухвалого ад’ютанта, що посмів образливо відгукнутися про переможеного союзника: «Або ми офіцери, що служимо своєму цареві та батьківщині і радіємо спільному успіху та сумуємо щодо спільної невдачі, або ми прислужники, яким байдужі господські справи!» Передавши наказ евакуювати, він не може кинути батарею капітана Тушина і залишається допомагати їм, не прикриваючись від пилюки й порохового диму своєю ад’ютантською посадою. І на обговоренні Шенґрабенського бою він захистить Тушина у штабі.
Може, саме ця зустріч і спільна робота під кулями поруч із простими солдатами й нижчими офіцерами допомогла йому виконати батьківський наказ, щоб «не було соромно», і підняти прапор, повертаючи відступаючих, не тільки тому, що настає його «зоряний час», а тому, що, як Кутузов, відчув біль за відступ армії. Може, тому він не помітив навмисно образливих слів Миколи Ростова і владно й гідно запропонував тому заспокоїтись, бо зараз іде інша дуель зі спільним ворогом, де їм ладно бути не суперниками.
Князь Андрій мріє про велику славу. Під час битви з армією Наполеона при Аустерліці, підхопивши падаючий прапор, він попрямував назустріч ворогові, бажаючи надихнути солдатів. Раптово його важко ранить. Він падає на землю і бачить високо над собою блакитне небо. Це небо для князя Андрія стає символом вищої божественної гармонії і справжньої величі життя. Він прозріває, звільняється від духовної сліпоти: «Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг зовсім не так повзуть хмари по цьому високому нескінченному небу. Як же я не бачив раніше цього високого неба? І який я щасливий, що дізнався це нарешті. Так! все порожнє, все обман, окрім цього нескінченного неба». Андрій Болконський осягає в цю хвилину всю брехню наполеонівської величі і його пихатих бажань. Образи природи у «Війні і мирі» символи вищої гармонії, одкровення про правду світу. Вони протиставлені суєті, егоїстичності, низькому помилковому життю людей (перш за все людей вищого світу), чужих духовних прагнень. Відродження спустошеного князя Андрія, що втратив сенс існування, що втратив дружину, символізує старий усохлий дуб, який навесні пускає свіжі молоді паростки. Схоплений французами, випробувавши жах розстрілу П'єр Безухов осягає в полоні, що головна, непідвладна нікому його головна цінність безсмертна душа. Це звільняюче відчуття приходить до П'єра, коли він споглядає нічне зоряне небо. Краса буття втілена для героїв «Війни і миру» П'єра і князя Андрія і в образі дійсної поетичної і душевної Наташі Ростової. Випадково почувши місячної ночі в маєтку Отрадне розмову захопленої Наташі з двоюрідною сестрою Сонею, повертає щастя молодості і безпосередність відчуттів князеві Андрію.
Риса улюблених героїв Толстого здібність до духовного зростання. І П'єр, і князь Андрій звільняються від помилкових ідей завдяки спілкуванню з простими російськими людьми. Для князя Андрія - це капітан Тушин і підлеглі йому солдати-артилеристи, з якими він познайомився в битві з Наполеоном при Шенграбені. П'єру вищу цінність простоти відкривають солдати, яких він бачить на Бородинському полі. Солдат Платон Каратаєв допомагає зрозуміти П'єру, що сенс життя в ньому самому, в його простих і природних радощах, в інтуїтивній довірі до життя, в покірливому прийнятті зустрічних людині бід і радощів.
Улюблені герої Толстого - люди із складним душевним світом. У розкритті таких характерів Толстой застосовує різні прийоми: пряма характеристика від автора, автохарактеристика героя, внутрішні діалоги і роздуми і т. п.
П'єр Безухов переважно натура емоційна. Характерні його риси - розум, схильний до "мрійливого філософствування", вільнодумство, неуважність, слабкість волі, відсутність ініціативи. П'єр різко виділяється з середовища осіб, що знаходяться в салоні Шерер, де ми уперше знайомимося з ним. Це "масивна, товста молода людина із стриженою головою, в окулярах, у світлих панталонах по тодішній моді, з високим жабо і в коричневому фраку". Погляд у нього "розумний і разом з тим боязкий, спостережливий і природний". Головна його риса - шукання "заспокоєння, згоди з самим собою". Увесь життєвий шлях П'єра – постійні пошуки сенсу життя, яке гармоніювало б з потребами його серця і приносило б йому моральне задоволення. У цьому він схожий на Андрія Болконського.
П’єр, прагнучи самовдосконалення, намагаючись стільки зробити для своїх селян, повинен прийти до розуміння різниці між доброю справою заради себе самого і розчиненням у спільних справах і прагненнях багатьох людей. Тому він і приходить до масонів, сподіваючись, що це справжній осередок добра. «Що погане? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити і що таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує усім?» Безумовно, людина, що поставила перед собою ці запитання, гідна поваги, навіть коли її пошуки приводять спочатку до заперечення, до кризи вона хоч знає, що їй треба...
Шлях П'єра, як і шлях князя Андрія, це шлях до народу. Ще в період захоплення масонством він вирішує присвятити свої сили благоустрою селян. Він вважає необхідним відпустити своїх кріпаків на свободу, думає про спорудження у своїх селах лікарень, притулків і шкіл. Правда, хитрий керівник обманює П'єра і створює тільки видимість проведених реформ. Але П'єр щиро упевнений, що його селянам тепер живеться добре. Справжнє зближення з простим народом починається в полоні, коли він знайомиться з солдатами і Каратаєвим. У П'єра зароджується прагнення злитися абсолютно з народом. Панське життя, світські салони, розкіш не задовольняють П'єра.
Через духовну кризу пройде і князь Андрій після переоцінки свого кумира Наполеона, після смерті дружини. Для іншої людини його зміни у маєтку (на початку ХІХ ст. перевів своїх кріпаків у вільні хлібороби), виховування малюка-сина, читання книжок і періодичних видань могли б заповнити життя по самі вінця, але це для людини буденної. Болконського мовби тисне стеля цієї обмеженості йому потрібний простір високого синього неба.
Мов іскра, спалахнуть слова П’єра в розмові на поромі: «Треба жити, треба любити, треба вірити», і запалять новий інтерес до життя. Але тепер він знає критерій корисності цієї праці і, приміривши високо оцінений у комітеті Сперанського проект на конкретних людей, «згадав мужиків, Дрона-старосту, і, приклавши до них права осіб, які він розподіляв за параграфами, йому стало дивно, як він міг так довго займатися такою марною працею».
Надія на особисте щастя підійме його на крилах, доведе, що «життя не закінчено у 31 рік». Але як зміниться його кредо, його колишнє наполеонівське: «Я над усіма», «Мої зусилля й думки для всіх як дарунок»! на інше: «Треба, щоб усі знали мене, що не тільки для мене йшло моє життя, щоб не жили вони так, як та дівчинка, незалежно від мого життя, щоб на всіх воно відбивалось і щоб усі вони жили зі мною разом!» Це «всі через мене», цей шлях від гордовито-еґоїстичного до еґоцентричного, дасть Болконському інше сприйняття світу, навчить бачити й розуміти почуття інших людей: замріяної дівчини Наташі у місячну ніч, її яскраву особистість, якої так не вистачало йому, і дівчат з нестиглими сливами, яким потрібно було непомітно пройти повз його очі, і Тимохіна, і всіх офіцерів, і солдат свого полку. Може, тому він не втратить інтересу до життя, заглибившись в особисте лихо розриву з коханою, коли зіткнеться із спільним лихом Батьківщини, з ворожою навалою!
Так само П’єру, якого всі обдурювали: від управителів його маєтків до дружини, треба було відчути під загрозою не тільки власне «я», а хоч би близьку людину, щоб він знайшов у собі й силу, й твердість, й справжній такт, і вміння, нарешті, керувати і упорядковувати справи, як у випадку з Анатолем Кураґіним, щоб той не ганьбив репутацію Наташі і не зустрівся з князем Андрієм та не став загрозою життю друга.
Коли на його Батьківщину напав ворог, П’єр, дуже цивільна людина, виступає справжнім патріотом. Він не тільки споряджає на власні кошти цілий полк він сам прагне залишитися у Москві, щоб вбити Наполеона. Символічно, що, підбираючи за Апокаліпсисом, хто ж переможе Бонапарта, П’єр доходить цього «росіянин Безухов», підкреслюючи не тільки своє ім’я чи титул, а саме належність до нації, тобто відчуття себе часткою країни. П’єр на Бородинському полі, на батареї, з його прагненням допомогти принести снаряди, нагадуватиме у чомусь князя Андрія під Шенґрабеном.
Такою ж часткою свого народу ми бачимо і Андрія Болконського. Ми чуємо його розмову з новою для нього людиною і вражаємося його відвертості, простоті його слів, наближеності до простого солдата.
Захистити малу батьківщину (маєток, родину) й велику Батьківщину зможе, на думку князя Андрія, тільки одне почуття, що є «в мені, в ньому, у кожному солдаті». Це почуття любові до Вітчизни і розуміння єдності з долею народу.
Природність в романі протиставлена помилковому, поверхневому життю. Проста і природна Наташа Ростова юна «графінечка», самозабутньо виконує російський народний танець. Прості, позбавлені акторства і фальші російські солдати, що здійснюють подвиги по-буденному, без помислів про славу. Простий російський полководець Кутузов, що втілює, як і Платон Каратаєв, повноту знайденого сенсу життя. До звільнення від дрібних і егоїстичних відчуттів рухаються і Андрій, і П'єр. Андрій, смертельно поранений при Бородині, знаходить нескінченну любов до всіх людей, а потім, напередодні смерті, повну відчуженість від всіх земних турбот і хвилювань, вищу утихомиреність. П'єр знаходить спокій і щастя в тихому сімейному житті з Наташею.
Істина для П'єра й Андрія – це що йде через низку криз і відроджень, котрі перебували в послідовності втрат і надбань. На сторінках Толстой зміг переконливо, залишаючись суворим реалістом показати глибоке і радикальне перетворення героя не викликаючи в читача жодного сумніву в правдивості сцени.
Цим персонажам протиставлений позер Наполеон, що захоплено грає роль «великої людини». Його нагадують численні «наполеони» і «наполеончики» російський імператор Олександр I, сановник Сперанський, фрейліна Анна Шерер, сімейство Курагіних, граючий любов кар'єрист Борис Друбецькой і обачлива Жюлі Карагіна і багато інших. Ці персонажі наділені перебільшеним уявленням про власне значення, вони внутрішньо порожні і бездушні, випробовують спрагу слави, чисто плотську пристрасть, піклуються про кар'єру, люблять красиво і багато говорити. Але вони не знають любові до ближнього, не відчувають вищого сенсу буття.
П'єр й Андрій шукають те, що жило глибоко у них, що пронизизувало їх зсередини. Вони жадають розраховувати на вічність незмінну істину серед мінливого світу. Їх неспроможне влаштувати тимчасове: Ні життя, ні істина. Якби вони від вічності і визнали тимчасове за справжнє, тоді вони змінили дух християнства.
Людина у Толстого може врятуватися, але й у будь-якої миті може і втратити свою віру: «Життя невпинне, смерть ось що переконує»
У романі порівняні в своєму значенні історичні сцени і сцени приватного, сімейного життя. Толстой однаково детально описує Аустерліцьку битву, битву при Бородині, військову раду штабу російської армії у Філях і перший бал Наташі Ростової, полювання старого графа Ростова і розмови П'єра і Наташі про здоров'я дітей. «Історичні» розділи у «Війні і мирі» чергуються з «сімейними». В уявленні Толстого приватне, сімейне життя звичайних людей така ж історична подія, гідна уваги історика і письменника не менше, ніж переговори царів і дипломатів або військові перемоги.
З'єднання «сімейних» глав з розгорненим описом історичних подій, сполучення кількох сюжетних ліній, включення в його текст багатьох десятків персонажів стали рисами, абсолютно новими для сучасного Толстому роману. Пізніше дослідники назвали «Війну і мир» романом-епопеєю.
В історико-філософських главах «Війни і миру» Толстой розкриває своє розуміння сенсу і законів історії. На його думку, історичні події визначаються збігом безлічі причин, і тому люди не можуть зрозуміти закономірностей історії. Толстой запекло і уїдливо полемізує з думкою про вирішальну роль великих людей царів, полководців, дипломатів в історії. Чим вище місце людини в суспільстві і в державі, тим з більшим числом обставин він повинен рахуватися, помічає він. Дійсно, велика людина не втручається в таємничий, не зрозумілий розумом хід історії. Вона тільки відчуває серцем її закони і прагне сприяти ходу подій. Саме такий в зображенні Толстого Кутузов, що не піклується про військові плани, веде себе нібито пасивно і неуважно напередодні вирішальних битв. Саме тому, переконує письменник, переможець Кутузов, а не Наполеон, що ретельно розробляв військові плани, але не відчуває прихованого ходу подій, забув, що етична правота у війні 1812 р. на стороні росіян. Толстой відкидав історичну науку, вважаючи її шарлатанством. Він допускав, що рух історії визначається не волею людей, а Провидінням, Долею.
Толстой був великий художник. Роман його "Війна і мир" - один з найбільших шедеврів світового мистецтва, геніальний твір, в якому широта епічного розмаху поєднувалася з дивовижною глибиною проникнення в духовне життя людей.
Сенс духовних пошуків справжньої людини просто на може мати кінця.


[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]












Тема № 2: Антон Чехов. П'єса «Чайка»
Мета: ознайомлення зі змістом твору, з головними персонажами п
·єси.
Завдання:
1) характеризувати головних персонажів п'єси, жанрові особливості, її символіку;
2) висловлювати власну думку про життєвий вибір героїв твору, коментуючи власне розуміння понять пошуку життєвої мети, покликання,талант, призначення мистецтва;
3) визначати провідний конфлікт п'єси (пошук життєвої мети і сенсу мистецтва в зіткненні з реальними подіями);
4) розвивати інтерес до вдумливого читання драматичного твору, перегляду п'єси на театральній сцені.

План роботи, методичні рекомендації:
Назвати сутність чеховського перевороту в драматургії.
Прочитати п'єсу «Чайка».
Вміти дати характеристику головним героям.

Питання/завдання для самоперевірки:
Основні віхи життя А.П.Чехова – майстра «малої прози» та драматургії.
Що таке підтекст, «нова драма»?
Тема та проблеми, порушені у п’єсі «Чайка».
У чому полягає провідний конфлікт п’єси?
Чому п'єса «Чайка» є символом МХАТу?
Система образів у п’єсі.

В результаті виконання самостійної роботи студент повинен:
знати зміст твору, тему, проблеми;
вміти висловлювати свою думку щодо усвідомлення значення для становлення і утвердження людини правильності життєвого вибору, вірності своєму покликанню.

Рекомендована література:
1. Г.Є.Безкоровайний, Б.Б.Щавурський Зарубіжна література. 10 кл.: Посібник-хрестоматія. – Тернопіль. Навчальна книга – Богдан, 2003 р.
2. О.М.Ніколенко, Т.П.Маєвська Зарубіжна література. 10 кл.: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 1998 р.
3. А.Чехов Чайка.
4. Презентація «А.П.Чехов. П'єса «Чайка»











АНТОН ЧЕХОВ
(1860-1904)
Анто
·н Па
·влович Че
·хов російський драматург і прозаїк. Батько письменника (18231898) Павло Ігорович Чехов народився в селі Вільховітка. Він був кріпаком, в дитинстві вчився в сільській школі, добре співав. 1840 р. вивчав цукроваріння на місцевому цукровому заводі. 1841 року його було викуплено з неволі батьком. Згодом він став купцем і торговцем. Мати письменника Євгенія Яківна Морозова (18351919). Грамоті вона навчалася вдома і недовго, в 12 років втратила батька.
Народився майбутній письменник 29 січня 1860 р. у Таганрозі. Спочатку Чехов навчався в грецькій школі в Таганрозі. У 8 років, після двох років навчання у грецькій школі, Чехов вступає в Таганрозьку гімназію. Чоловіча класична гімназія була найстарішим навчальним закладом на півдні Росії (заснована в 1806 р.) і давала солідне на ті часи освіту і виховання. Закінчили вісім класів гімназії молоді люди могли без іспитів вступати до будь-якого російського університету або поїхати навчатися за кордон. Гімназія сформувала у Чехова відразу до лицемірства і фальші. Тут формувалося його бачення світу, любов до книг, знань і театру. Тут він отримав свій перший літературний псевдонім «Чехонте», яким його нагородив вчитель Закону Божого Федір Покровський. Тут почалися його перші літературні та сценічні досліди. Першу драму «Безотцовщина» Антон Чехов написав у 18 років. Особливу роль у формуванні творчості Чехова зіграв таганрозький театр. Чехов побував у ньому вперше у 13 років, коли побачив п'єсу Жака Оффенбаха «Прекрасна Єлена».
Пізніше в одному зі своїх листів Чехов скаже: «Театр мені давав колись багато хорошого Раніше для мене не було більшої насолоди як сидіти в театрі » Не випадково герої його перших творів, таких як «Трагік», «Комік», «Бенефіс», «Недаремно курка співала», були акторами і актрисами. Чехов-гімназист видавав гумористичні журнали, вига підпидував підписи до малюнків, писав гумористичні розповіді, сценки. Гімназійний період Чехова був важливим періодом дозрівання і формування його особистості, розвитку її духовних основ. Гімназичні роки дали Чехову величезний матеріал для письменницької роботи. Найтиповіші і колоритні постаті з'являться пізніше на сторінках його творів. Можливо, однією з таких фігур був і його вчитель математики Е.І.Дзержинський батько майбутнього першого голови ВЧК.
1879 р. він закінчив гімназію в Таганрозі. Того ж року він переїхав до батьків у Москву і вступив на медичний факультет Московського університету, де навчався у відомих професорів: М.Скліфосовського, Г.Захар'їна та інших. З 1882 р., будучи студентом, він вже допомагав лікарям приймати пацієнтів. У 1884 р. Чехов закінчив курс університету і почав працювати повітовим лікарем у Чікінській лікарні.
Потім він працював у Звенигороді, де певний час завідував лікарнею. 1880 р. у 10 номері журналу «Стрекоза» виходить його перший друкований твір. 1886 року Чехов їде в Петербург, де А.С.Суворін пропонує йому стати редактором газети «Новий час». З весни 1885 р. сім'я Чехових переїжджає до помістя Бабкіно неподалік Воскресенська. Тим часом Антон Павлович пише збірки творів «Строкаті оповідання» (1886), «Цнотливі розмови» (1887). Від початку співпраці з редакцією газети Чехов відмовляється від свого псевдоніму і підписується повним прізвищем.
1887 р. поставлена перша п'єса Чехова «Іванов».
У Москві Чехови не відразу визначились із місцем проживання, та нарешті вибрали остаточний варіант: будинок на Садово-Кудринській, де жили у 18861890. Тут Чехов написав понад сотню повістей. 1890 р. Чехов вирушає в Сибір, а згодом відвідує Сахалін місце заслання каторжан.
1892 р. Чехов купує помістя в Мелохово. Тут він не лише багато пише у період розквіту його творчості, але й отримує значну медичну практику. 1897 р. у Чехова різко загострився туберкульозний процес. Від цього його здоров'я наскільки слабне, що лікарі прописують йому вирушити на південь. Тому Чехов купує невеличку ділянку землі в Ялті і починає там будувати дачу.
В історії хвороби Чехова, яку вів у клініці лікар письменника Максим Маслов, записано, що у гімназичні та студентські роки Чехов хворів на туберкульозне запалення очеревини, але «стискання в грудині» відчував ще в 10-річному віці. З 1884 р. Чехов страждає кровотечею з правої легені. Деякі дослідники вважають, що фатальну роль у житті письменника відіграла подорож на Сахалін там усюди було бездоріжжя, тож тисячі кілометрів довелося їхати на конях, у сирому одязі й наскрізь промоклих валянках (сам Чехов і його близькі пов'язували захворювання саме з поїздкою). Інші називали причиною загострення туберкульозного процесу часті переїзди з Ялти до Москви у найнесприятливіший для здоров'я час. А також деякі біографи наголошували, що Чехов запустив хворобу і звернувся до лікаря лише у 37-річному віці.
1904 р. поставили п'єсу «Вишневий сад» останній твір Чехова.
Влітку 1904 р. Чехов виїхав на курорт до Німеччини. Через раптове загострення хвороби, котре йому не вдалося побороти, письменник помер 2 (15) липня 1904 р. в м. Баденвейлері, Німеччина. Це сталося в ніч із 1 на 2 липня 1904 р. За свідченням дружини Ольги Леонардівни, "вночі він прокинувся і вперше у житті сам попросив послати по лікаря. Потім наказав подати шампанського. Антон Павлович сів і якось урочисто, голосно сказав лікареві німецькою (він дуже мало знав по-німецьки): «Ich sterbe». Потім повторив для студента або для мене по-російськи: «Я помираю». Потім узяв келих, повернув до мене обличчя, посміхнувся своєю дивною посмішкою, сказав: «Давно я не пив шампанського», спокійно випив усе до дна, тихо ліг на лівий бік і незабаром стих назавжди».
Труну з тілом письменника привезли до Москви, де 9 (22) липня 1904 р. і відбувся похорон. Його відспівували в Успенській церкві Новодівичого монастиря.
Всю творчість Чехова прийнято ділити на два основні періоди: Чехово-Чехонтський і зрілий.
У 1880 р., будучи студентом першого курсу, Чехов помістив в журналі «Бабка» розповідь «Лист до вченого сусіда» і гумореску «Що найчастіше зустрічається в романах, повістях тощо» . Це був його дебют у пресі.
У наступні роки Чехов писав оповідання, фейлетони, гуморески «дріб'язок» під псевдонімами Антоша Чехонте і Людина без селезінки або їх варіантами, або зовсім без підпису, у виданнях «малої преси», переважно гумористичних: московських журналах «Будильник», «Глядач» та ін. і в петербурзьких гумористичних тижневиках «Осколки», «Стрекоза». У 1882 р. Чехов підготував перший збірник оповідань «Витівка», але він не вийшов, можливо, через цензурні труднощі. У 1884 р. вийшла збірка його оповідань «Казки Мельпомени» (за підписом «А. Чехонте»).
1885-1986 рр. період розквіту Чехова як «белетриста-мініатюриста» автора коротких, в основному гумористичних оповідань. У той час, за його власним визнанням, він писав по розповіді на день. Сучасники вважали, що він і залишиться в цьому жанрі, але навесні 1886 р. він отримав лист від відомого російського літератора Д.В.Григоровича, де той критикував Чехова за те, що він витрачає свій талант на «дріб'язок». «Голодувати краще, як ми свого часу голодували, побережіть ваші враження для праці обдуманої () Одна така праця буде в сто разів вище оцінена сотні прекрасних оповідань, розкиданих в різний час з газет», писав Григорович.
Його оповідання ставали все довшими і серйознішими. Про важливі зміни, що відбувалися тоді з Чеховим, говорить ще і поява бажання подорожувати. Того ж, 1887 р. він відправився в подорож на південь, в рідні місця; пізніше він їздив по «гоголівських місцях», в Крим, на Кавказ. Все це пояснювалося тим, що він відчував недолік вражень, невдоволення собою. Поїздка на південь оживила спогади Чехова про проведену там молодость і дала йому матеріал для «Степу».
У кінці 1880-х рр. в манері Чехова з'явилася особливість, яку одні сучасники вважали перевагою, інші недоліком, навмисна неупередженість опису, підкреслена відсутність авторської оцінки. Особливо це привертає увагу у «Спати хочеться», «Баби» і «Княгиня».
Рішення поїхати саме на Сахалін було остаточно ухвалено, очевидно, влітку 1889 р., хоча намір він намагався тримати в таємниці, а навесні 1890 р. Чехов відправився в подорож.
Шлях через Сибір зайняв кілька місяців, за які Чехов написав дев'ять нарисів, об'єднаних під загальною назвою «Із Сибіру». На Сахалін Чехов прибув 11 (23) липня. За кілька місяців перебування на ньому Чехов спілкувався з людьми, дізнавався історії їх життів, причини посилання і набирав багатий матеріал для своїх нотаток. Він провів справжню перепис населення Сахаліну, зібравши кілька тисяч карток про жителів острова. Адміністрація острова суворо заборонила спілкуватися з політичними в'язнями, але він порушував цю заборону.
Повертався Чехов восени і взимку 1890 р., через Суецький канал, відвідавши дорогою острів Цейлон. 7 (19) грудня рідні зустрічали його в Тулі. У наступні 5 років Чехов писав книгу «Острів Сахалін». Що стосується художньої творчості, то подорож на Сахалін, за визнанням Чехова, справила величезний вплив на всі його подальші твори.
Другий період творчості
З 1890 по 1892 рр., після повернення до Москви з поїздки по Сахаліну, Чехов оселився в невеличкому двоповерховому флігелі на Малій Дмитрівці. Тут він працював над книгою «Острів Сахалін», розповідями «Стрибуха», «Дуель», «Палата № 6».
З 1892 по 1899 рр. Чехов проживав у підмосковному маєтку Меліхово. За роки «меліховського сидіння» було написано 42 твори. Пізніше Чехов багато подорожував Європою. Останні роки Чехов, у якого загострився туберкульоз, для поправки здоров'я, постійно живе у своєму будинку під Ялтою, лише зрідка приїжджаючи в Москву, де його дружина (з 1901 р.), артистка Ольга Леонардівна Кніппер, займає одне з визначних місць у відомій трупі московського «Літературно-художнього гуртка» (Станіславського). У 1900 р., при перших же виборах у Пушкінське відділення академії наук, Чехов був вибраний в число його почесних академіків.
Часи змінювались. Йшла назад епоха реакції, смуга насильства над особою, жорстокого пригнічення всякої вільної думки. У середині 90-х років XIX століття вона змінювалася порою громадянського підйому, пожвавлення визвольного руху, пробудження весняних передчуттів близьких змін. А.П.Чехов чув виразний шум голосів оновлення життя. З цією новою атмосферою рубіжності, перехідності, кінця і початку епох на межі XIX - XX віків і пов'язано народження зрілої драматургії Чехова, тих чотирьох великих творів для сцени - "Чайка", "Дядя Ваня", "Три сестри", "Вишневий сад", - які зробили переворот у світовій драматургії.
"Чайка" - комедія в чотирьох діях Антона Павловича Чехова. «Чайка» була написана в Мелихові в 1895-1896 рр. У цій п'єсі Чехов уперше так відверто висловив свою життєву й естетичну позицію, показавши в ній людей мистецтва. Це п'єса про бентежних молодих художників і про самовдоволено-сите старше покоління, що охороняє завойовані позиції. Це п'єса про любов («Мало дії, п'ять пудів любові»,- жартував Чехов), про нерозділене почуття, про взаємне нерозуміння людей, жорстокої невпорядкованості особистих доль. Нарешті, це п'єса й про болісні пошуки щирого сенсу життя, загальної ідеї, мети існування, певного світогляду, без якого життя - «суцільна мука, жах».
Прем'єра відбулася 17 жовтня 1896 р. на сцені петербурзького Олександрійського театру. Уже з самого початку дії стало зрозуміло, що п'єса сприймається публикою зовсім не так, як припускали автор і постановники. На наступний день після прем'єри всі ранкові петербурзькі газети повідомляли про провал спектаклю; рецензенти відзначали грандіозність і скандальність провалу. У літературі про Чехова поширене твердження, що причини провалу «Чайки» насамперед полягали в невдалій постановці Олександрійського театру: «Провал був неминучий, тому що вся стійка система художніх засобів цього театру, що відповідає стійким, трафаретним формам драматургії, органічно була далека від художньої тенденції й матеріалу нової п'єси». Постановка «Чайки» Московським художнім театром (1898) відкрила публіці мистецтво Чехова-драматурга. Спектакль пройшов з більшим успіхом, тому Чайка, Що Летить, стала емблемою МХАТу.
Дія відбувається в садибі Петра Миколайовича Соріна, який після відставки мешкає там з сином своєї сестри Костянтином Гавриловичем Треплєвим. Його сестра, Ірина Миколаївна Аркадіна, - актриса, гостює в його маєтку разом зі своїм коханцем, Борисом Олексійовичем Тригоріним - белетристом. Сам Костянтин Треплєв також намагається писати. Присутні в маєтку готуються дивитися п'єсу, поставлену Треплєвим серед звичайних декорацій. Грати в ній єдину роль повинна Ніна Михайлівна Зарічна, молода дівчина, дочка багатих поміщиків, в яку Костянтин закоханий. Батьки Ніни категорично проти її захоплення театром, і тому вона повинна приїхати в садибу таємно. Серед очікуючих спектакль також Ілля Опанасович Шамраєв, поручик у відставці, управляючий у Соріна; його дружина - Поліна Андріївна і його дочка Маша; Євгеній Сергійович Дорн, лікар; Семен Семенович Медведенко, учитель. Медведенко безмовно закоханий у Машу, але та не відповідає йому взаємністю, тому що кохає Костянтина Треплєва. Любов, що охопила майже всіх героїв, становить головну дію «Чайки». Але сильніше любові виявляється відданість мистецтву.
"Чайка" – це твір для самого Чехова найбільш автобіографічний, особистий. У цій п'єсі Чехов, мабуть, уперше так відверто висловив свою життєву і естетичну позицію.
Це п'єса і про людей мистецтва, про муки творчості, про неспокійних, молодих художників і про самовдоволено-сите старше покоління, що охороняє завойовані позиції. Це п'єса і про любов ("багато розмов про літературу, мало дії, п'ять пудів любові", - жартував Чехов), про неподілене почуття, про взаємне нерозуміння людей, жорстокої невлаштованості особистих доль. Нарешті, це п'єса і про тяжкі пошуки істинного сенсу життя, "загальної ідеї", мету існування, "певного світогляду", без якого життя - "суцільний клопіт, жах". На матеріалі мистецтва Чехов говорить тут про усе людське існування, поступово розширюючи коло художнього дослідження дійсності. П'єса розвивається як поліфонічний, багатоголосий, "багатомоторний" твір, в якому звучать різні голоси, перехрещуються різні теми, сюжети, долі, характери. Усі герої співіснують рівноправно: немає доль головних і побічних, то один, то інший герой виходить на перший план, щоб потім піти в тінь. Очевидно, тому неможливо, та навряд чи треба виділяти головного героя "Чайки". Був час, коли героїнею поза сумнівом була Ніна Зарічна, пізніше героєм став Треплєв. У якомусь спектаклі вперед висувається образ Маші, в іншому усіх собою затьмарюють Аркадіна і Тригорін.
Крім того, абсолютно очевидно, що усі симпатії Чехова на стороні молодого, шукаючого покоління, тих, хто тільки входить в життя. Хоча і тут він бачить різні шляхи, що не зливаються. Молода дівчина, що виросла в старій дворянській садибі на березі озера, Ніна Зарічна і студент в пошарпаному піджаку Костянтин Треплєв, що недовчився, - обоє прагнуть потрапити в дивний світ мистецтва. Вони починають разом: дівчина грає в п'єсі, яку написав закоханий в неї талановитий юнак. П'єса дивна, абстрактна, в ній говориться про одвічний конфлікт духу і матерії. "Потрібні нові форми! - проголошує Треплєв. - Нові форми потрібні, а якщо їх немає, то краще нічого не треба"! У вечірньому саду поспішно збита сцена. "Декорацій ніяких - відкривається вид прямо на озеро". І схвильований дівочий голос кидає дивні слова: "Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, словом, усе життя, усе життя, усе життя, здійснивши сумний круг, згасли... Холодно, холодно, холодно. Порожньо, порожньо, порожньо". Можливо, це народжується новий витвір мистецтва...
Але п'єса залишається незіграною. Мати Треплєва, знаменита актриса Аркадіна, демонстративно не бажає слухати це "декадентське марення". Вистава зірвана. Так оголюється несумісність двох світів, двох поглядів на життя і двох позицій в мистецтві. "Ви, рутинери, захопили першість в мистецтві і вважаєте законним і справжнім лише те, що робите ви самі, а решту ви гнітите і душите! - повстає Треплєв проти матері.
У цьому конфлікті проступає кризова ситуація в російському мистецтві і в житті кінця XIX ст., коли "старе мистецтво розладналося, а нове ще не налагодилося" (Н.Берковський). Старий класичний реалізм, в якому "наслідування природи" перетворилося на самоціль ("люди їдять, п'ють, люблять, ходять, носять свої піджаки"), звироднів лише в спритне технічне ремесло.
Мистецтво нового, прийдешнього століття народжується в муках, і шляхи його ще не ясні. "Потрібно зображувати життя не таким, як вона є, і не таким, як має бути, а таким, як воно представляється в мріях", - ця програма Треплєва звучить як туманна і претензійна декларація. Він зі своїм талантом відштовхнувся від старого берега, але ще не пристав до нового. І життя без "певного світогляду" перетворюється для молодого шукача в ланцюг безперервних мук.
Втрата "загальної ідеї" роз'єднує людей. Контакти порушуються, кожен існує сам по собі, самостійно, не здатний до розуміння іншого. Тому так особливо безнадійно тут почуття любові: усі люблять, але усі неулюблені і усі нещасні. Ніна не може ні зрозуміти, ні полюбити Треплєва, він, у свою чергу, не помічає відданої, терплячої любові Маші. Ніна любить Тригоріна, але той кидає її. Аркадіна останнім зусиллям волі утримує Тригоріна біля себе, але любові між ними давно немає. Поліна Андріївна постійно страждає від байдужості Дорна, учитель Медведенко - від черствості Маші...
Неконтактність загрожує обернутися не лише байдужістю і черствістю, але навіть зрадою. Так бездумно зраджує Треплєва Ніна Зарічна, коли стрімголов кидається услід за Тригоріним, за "шумною славою". (І, може, тому Чехов у фіналі не робить її "переможницею".) Так мати здатна зрадити сина, стати його ворогом, не помітити, що він знаходиться на межі самогубства.
"Допоможіть же мені. Допоможіть, а то я зроблю дурість, я насміхаюся над своїм життям, зіпсую його", - благає Маша доктора Дорна, признаючись йому у своїй любові до Костянтина. "Які усі нервові! І скільки любові... О, чаклунське озеро! Але що ж я можу зробити, дитя моє? Що? Що"? Питання залишається без відповіді. Ось в чому драма безмовності, несумісності людей в цій сумній "ліричній комедії" Чехова.
Хоча п'єса ця названа "комедією" (ось ще одна загадка Чехова-драматурга), в ній мало веселого. Уся вона пройнята томлінням духу, тривогами взаємного нерозуміння, неподіленого почуття, загальним невдоволенням. Навіть, здавалося б, благополучна людина - відомий письменник Григорій і той таємно страждає від невдоволення своєю долею, своєю професією. Далеко від людей він мовчазно сидітиме з вудками біля річки, а потім раптом прорветься в істинно чехівському монологу, і стане ясно, що навіть ця людина теж, по суті, нещаслива і самотня.
Швидше за все тому, що Чехов витягає поезію з самої невлаштованості життя.
Символ «чайки» розшифровується як мотив вічного тривожного польоту, стимул руху, пориву удалину. Не банальний "сюжет для невеликої розповіді" витягав письменник з історії з підстріленою чайкою, а епічно широку тему гіркого невдоволення життям, що будить тягу, томління, тугу про краще майбутнє. Тільки через страждання приходить Ніна Зарічна до думки про те, що головне - "не слава, не блиск", не те, про що вона колись мріяла, а "уміння терпіти". "Умій нести свій хрест і віруй" - цей вистражданий заклик до мужнього терпіння відкриває трагічному образу чайки повітряну перспективу, політ в майбутнє, не замикає її історично обкресленим часом і простором, ставить не крапку, а багатокрапку в її долі.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Самостійна робота зі світової літератури ІІ семестр

Тема № 1: З англомовної літератури. Т.С.Еліот (1888-1965). Твори. З іспанської літератури. Ф.Г.Лорка (1898-1936). Поезія
Мета: ознайомлення з авангардистськими і модерністськими тенденціями у творчості Т.С.Еліота і Ф.Г.Лорки та їхніми творами.
Завдання:
1) проаналізувати характер та зміст авангардизму та модернізму;
2) поглибити знання про модернізм, опираючись на творчість Т.С.Еліота і Ф.Г.Лорки;
3) визначати основні ідеї, мотиви у поезіях Т.С.Еліота і Ф.Г.Лорки.

План роботи, методичні рекомендації:
Ознайомитись з основними етапами творчого шляху Т.С.Еліота і Ф.Г.Лорки.
Прочитати «Ранок біля вікна», «Суїні серед солов'їв», «Порожні люди» Т.С.Еліота.
Прочитати поезії Ф.Г.Лорки «Про царівну Місяцівну», «Балада про чорну тугу», «Гітара», «Газела про темну смерть», «Касида про сон під зорями».
Вивчити напам'ять поезію «Гітара» Ф.Г.Лорки.
Проаналізувати вислів Т.С.Еліота про своє життя і творчість: «Класицист у літературі, рояліст у політиці й англокатолик у релігії».
Що для Ф.Г.Лорки стало невичерпним джерелом у творчості?

Питання/завдання для самоперевірки:
Що таке авангардизм, романсеро, газела, касида, канте-хондо ?
Хронологічна таблиця за основними етапами творчого шляху Т.С.Еліота і Ф.Г.Лорки.
Вивчити напам'ять поезію «Гітара» Ф.Г.Лорки.
Основні ідеї та мотиви у творах Т.С.Еліота і Ф.Г.Лорки.
Визначити основні мотиви та порушені проблеми у поезії «Суїні серед солов'їв» та поемі «Порожні люди» Т.С.Еліота.
Визначити основні мотиви у поезіях Ф.Г.Лорки «Про царівну Місяцівну», «Балада про Чорну тугу», «Гітара», «Газела про темну смерть», «Касида про сон під зорями».

В результаті виконання самостійної роботи студент повинен:
знати найвідоміших представників авангардистського і модерністського напрямів перешої половини ХХ ст.;
вміти висловлювати свою думку щодо того, що немеметична поезія є не менш поезією, ніж традиційна, меметична.
Рекомендована література:
Г.Є.Безкоровайний, Б.Б.Щавурський Зарубіжна література. Посібник-хрестоматія. – Тернопіль. Навчальна книга – Богдан, 2003 р.
Збірки Т.С.Еліота і Ф.Г.Лорки
ТОМАС СТЕРНЗ ЕЛІОТ
(1888-1965)
То
·мас Е
·ліот (26 вересня 1888, Сент-Луїс 4 січня 1965, Лондон) американський поет, драматург і літературний критик.
Народився в Сент-Луїсі, штат Міссурі, в родині Генрі і Шарлотти Еліотів. Генрі був бізнесменом, а Шарлотта поетесою. Мати поета була дуже обдарованою жінкою. Томас Еліот спочатку навчався в Академії Св. Луїса Сміта, де вивчав латинську, грецьку, французьку та німецьку мови, а після цього продовжив навчання в академії Мільтон в Массачусетсі.
У 1906 р. поет став студентом Гарвардського університету, в якому навчався до 1909 р., тоді він отримав диплом магістра. У той же час у «Гарвард Адвокет» були опубліковані його перші вірші. Його життя різко перевернулося у грудні 1908 р., коли йому в руки потрапила книжка А.Симонса «Символістський рух в літературі» (1895), присвячена творчості поета Ж.Лафорга. У 1910 р. Томас Еліот поїхав навчатися далі до Сорбони. Там він познайомився з Ж.Верденалем, якому він присвятив свою «Любовну пісню Дж.Альфреда Пруфрока» та який пізніше загинув в битві при Дарданеллах. Поет увійшов в коло творчого життя, яке в той час крутилося навколо Е.Дюркгейма, П.Дженета, Р. де Жормонта, П.Пікассо та Анрі Бергсона.
1911 р. Еліот повернувся до Гарварду, щоб написати дисертацію з філософії, присвячену англійському філософу Ф.Х.Бредлі.
У 1914 р. поет улаштувався в Англії завдяки премії на навчання, там він почав реформувати поетичний стиль.
З 1917 р. Еліот працював у журналі «Егоїст». Він також почав працювати спочатку в школі Хайгейт вчителем, а пізніше в Банку Ллойдс у відділі зарубіжних рахунків. Його перша книга віршів «Пруфрок та інші спостереження» (1917 р.) та відразу зробила Еліота головним поетом авангарду. Стан здоров'я не дозволив поетові вступити до Військово-морських сил США. Його творче дозрівання супроводжувалося хвилюваннями, пов'язаними з родиною. Його батько помер в 1919 р., і ця смерть викликала відчуття провини в поета.
У 1919 р. вийшла друга книга Еліота під назвою «ARA VOS PREC» (в США вона була опублікованою під назвою «Вірші»).
У 1921 р. після візиту його матері та сестри в поета трапився нервовий зрив, і він поїхав разом з дружиною на лікування до Лозанни (Швейцарія), де закінчив «Пустельну землю». За рекомендаціями Езри Паунда поет скоротив роботу наполовину. У 1922 р. Еліот заснував журнал «Крайтеріен».
Через три роки (1925) Жофре Фабер запросив Еліота у фірму «Фабер і Гвайер» (пізніше «Фабер і Фабер») на роботу в якості літературного редактора. У 1927 р. поет прийняв англіканство та одержав громадянство Британії. З цього часу релігія стала важливою темою творів поета. До 1930 р. він став найвизначнішою фігурою в поетиці та літературній критиці англомовної частини світу та залишався нею близько тридцяти років. У 1932-1933 рр. працював в Гарварді.
У 1939 р., з початком Другої Світової Війни, видання «Крайтеріен» зупинилося, а Еліот почав служити уповноваженим з цивільної оборони. Багато часу він проводив в Гілфорді, де написав ще три вірші, які лягли в основу твору «Спалений Нортон». У 1948 р. він був нагороджений Нобелівською Премією з літератури та орденом «За заслуги». У 1964 р. поета було нагороджено Президентською Медаллю Свободи.
4 січня 1965 р. Томас Еліот помер від емфіземи, його прах було відвезено до Церкви Св. Майкла в Іст Кокер.
В англомовній культурі Томас Стернc Еліот (1888-1965) займає особливе місце. Якщо на початку ХХ ст. Еліот вважався експериментатором в області англійського вірша, творцем авангардного мистецтва, то із середини 40-х рр. ХХ ст. він стає «метром» англійської поезії.
Для найбільшого метафізичного поета нового часу поезія – це не лише прекраснодушна доброта, що відкривається людині в її зіткненні зі світом, але й «інтимне таїнство реальності», що виявляється в надрах авторського «я». Кожне слово, кожен образ, кожна метафора – ціле нашарування: філософій, релігій, етик і одночасно – правд життя з усіма її бруднотами й вульгарностями. Тут необхідна здатність поринути в цей круто заварений інтелектуальний світ, насититися цим гірко-солоним розчином нескінченних нашарувань, натяків, недомовок, ремінісценцій, відкритих й замаскованих цитат, найскладнішої системи відсилань, ретельної імітація різних поетичних технік, віртуозної асоціації, поліфілософських метафор, парафраз, речитативів, асонансів, розширених видів рим, змішання аргосакральних текстів, збільшення до крайніх меж натяковості слова – ось з якого «сміття» зроблені його вірші. І при цьому – рідкісна обмеженість, незвичайна глибина, зв’язок із традицією.
Основна тема поезії Еліота – скорбота, переживання злиденності світу й людини, неминучість відплати за розтрату життя. Велика значущість природи, де суїні еректус творить марну історію, де все неправда й обман. Ні не зневір’я в людині, не настирлива ідея загибелі світу, не розпад людяності – крик розпачу.
Творчість Еліота - це переосмислення філософії, історії, культури, зміст свідомості. Як уважав він сам, поява нового твору мистецтва впливає як на все [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], так і на минулі твори.
Центральна проблема творчості Томаса Стернса Еліота – криза духу.   «Поезія, - говорить Еліот, - це не вибух почуттів, а втеча від них, не вираження особистості, а втеча від них». Але відразу додає, немов би прислухаючись до нашіптування демона своєї душі: «Безумовно, лише той, хто має почуття і є особистістю, розуміє, що це - бажання втекти від них».       І хоча Еліот був переконаний, що поетом може той лише бути, хто тікає від своєї особистості, сам він не завжди досягав у цьому успіху.
Поема «Порожні люди», що вийшла друком 1925 р., показала рух без мети і сенсу, у ній автор дійшов висновку про абсурдність руху взагалі, досить послідовно розвинув ідею смерті, з якої почалося нове життя. У творі поет відмовився від побудови складних цитатних поліфоній та контрапунктів, від умисної ускладненості семантики й фрагментарності оповіді.
Назва та обидва епіграфи поеми вказують на пустку та "опудальність" буття, котре втратило певний сакральний сенс і врешті стало "недобуттям".
Еліот вважав, що сучасний світ прямує у безвихідь через спустошену землю і людину, яка виснажила себе сама. Порожні люди митця нічого не робили і тому не існували:
Ми люди порожні,
Спустошені люди,
Соломою випхані,
Купчимось
І мозки солом'яні хилим.
Як шелести, шепоти наші
Тихенько й подібно
Тріщать шарудінням безсилим,
Як лапки щурів на побитому склі
У нашій коморі.
Причину спустошеності та бездуховності сучасної людини автор передусім бачив у руйнівній силі цивілізації. Саме вона знищила культуру як цілющу основу духовності, природу як естетичний ідеал, саму людину як прояв Божественної суті.
Поема "Порожні люди" побудована на зорових асоціаціях. Вищий прояв безглуздості існування порожніх людей - це "контур без форми, без кольору тінь". Головним парадоксом твору стала відсутність очей у головних персонажів - порожніх людей. І справді, що ж можуть віддзеркалювати очі, якщо відсутня душа?
Я не відважусь зустріти очі в снах
У приспаному царстві смерті.
їх тут немає:
Тут за очі править
Блиск сонця на пощербленій колоні.
... В останньому з місць зустрічей
Ми зійдемось,
Притишуючи кроки,
Там, де потоки струмують широкоплинно.
Невидющі, доки
Очі в нас не воскреснуть,
Чи троянда зі ста пелюстками.
В королівстві присмерку й смерті
У людей зі зруйнованою душею не залишається надії, віри, любові. На них чекає лише смерть. Мотив умирання став головним у творі. Перший її прояв - смерть душі - люди вже пережили. Залишилося лише тілесне знищення, як позбавлення від безглуздого існування. На початку поеми з'явилися ремінісценції з літературних та міфічних творів, що взагалі характерно для творчої манери поета. "Приспане царство смерті", "троянда зі ста пелюстками" (католицький символ Церкви невидимої, а також Матері Божої), "одвічна зоря" - це образи з дантівських "Пекла", "Раю" та "Чистилища". В епіграфі звучало посилання на легенду про змовника Гая Фокса, опудало якого кожен рік носили по вулицях, а діти просили милостиню словами: "Шеляг для старого Гая". Інший епіграф направив до повісті Дж. Конрада "Серце темряви". Словами: "Міста Куртц - він умер" - чорний слуга повідомив про смерть Куртца, білого торговця у конголезьких джунглях, котрого автор назвав "порожнім у серцевині". З цього літературно-міфічного нашарування Еліот витворив світ з деградованими людьми, котрі схожі на опудала, напхані соломою, з порожніми душами і серцями.
Єдина істина тут полягає в тому, що світ "порожніх людей" пустий, позбавлений сенсу, й існував в якомусь "фантазійному королівстві смерті". У відчаї ідолопоклонства "порожні люди" танцювали навколо кактуса, який сміховинно претендував на те, щоб посісти місце Бога, котрий так і не з'явився. Страшний танок, що ведуть напівмерці навколо кактуса, пророслого з мертвого ґрунту, вирішився у ритмі дитячої співанки:
Світ кінчається саме так,
Світ кінчається саме так,
Світ кінчається саме так,
Не вибухом, а вищанням.
Еліот віщував апокаліпсис, виплеканий порожніми людськими душами. Але "порожнім людям" дарувалася певна надія; вони, подібно до пана Куртца, вмирають для неістинного життя у "безплідній землі", однак про те, яке "життя по смерті" їх очікує і хто його дарує, автор "Порожніх людей" не говорить.
Тема деградації та загибелі людини перебуває у центрі поеми «Порожні люди»:
Ми видовбані люди
Ми солом'яні незграби
Разом хитаємось
Голови наповнює нам солома
Наша мова не значить нічого
Коли шепотом озиваємось до себе
Наш голос як шелест сухої трави
Яку наскрізь продмухує вітер
Як скрегіт лапи пацюка
На розбитому склі
В сухій нашій пивниці.
Поема закінчується пророцтвом про кінець світу, проте автор зумисно змальовує апокаліптичні мотиви без трагізму:
І саме так кінчається світ
Не гуком великим тільки скиглінням.
Традиційне мистецтво, за Еліотом, це спосіб поєднання культури суспільною історією. В його очах поет - це медіум, через якого протікає потужний струм мови-історії-культури, а поетична свідомість стає "сприймаючим пристроєм", що вловила і організувала цей потік.



РАНОК БІЛЯ ВІКНА

Вони гуркотять тарілками, сніданок готуючи
В кухнях підвальних уздовж вичовганих тротуарів, -
Зрозумілі мені душі смутні покоївок,
Що проросли без надії за ворітьми

Коричневі хвилі туману набігають на мене
Круговоротом облич на дні вулиці,
Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,
Безпричинну усмішку, що висне в повітрі
I щезає над низкою дахів.
Переклад: М.Стріха

СУЇНІ СЕРЕД СОЛОВ'ЇВ

Ой, горе! Вразили мене на смерть!

Горила Суїні розставив коліна,
Руки впустив, регоче без тями.
Зебра на вулицях роздулась -
Стали з пасмуг жирафині плями.

Кола місяця штормового
На захід плинуть, аж до Ла-Плати.
Смерть і Ворон ширяють вгорі,
А Суїні вартує ворота рогаті.

В імлі Оріон із Псом,
Принишкли морів пустині;
Дама в іспанськім плащі,
Моститься на коліна до Суїні,

Падає, скатертину тягне,
Перекинула чашку з кавою;
На підлозі сіда зручніш,
Позіхає, панчоху підтягує;

Кавою облитий, сахнувсь
Аж на підвіконня, та змовчав;
Гарсон несе бананів, цитрин,
Фіг та з теплиці овочів;

Двоногий мовчун окавлений
Міркує, як би-то збігти;
Рахіль, вроджена Рабінович,
До грон простягає кігті;

Вона і дама в іспанському
Чи не змовились проти нього;
Тож він відхиляє гамбіт -
Очей не зведе, така знемога;

Виходить та й загляда у вікно,
Посміхається Суїні їм,
І посмішку золоту
Обрамляють пишно гліцинії;

Хазяйка з кимось, не видно з ким,
У прочинені двері базікає,
А солов'ї за Серцем Святим,
Заливаються за базилікою,

Як заливалися в кривавім гаю,
Глушачи зойк Агамемнона
Й цвіркаючи рідким
На саван, і так осквернений.
Переклад: О.Мокровольський


ПОРОЖНІ ЛЮДИ
Міста. Куртц – він умер
Шеляг для старого Гая
І
Ми люди порожні,
Спустошені люди,
Соломою випхані,
Купчимось
І мозки солом'яні хилим.
Як шелести, шепоти наші
Тихенько й подібно
Тріщать шарудінням безсилим,
Як вітер в сухій ковилі,
Як лапки щурів на побитому склі
У нашій коморі.

Цей контур без форми, без кольору тінь,
Сила збезвладлена, жести без рухів;

О ті, що увійшли,
З відкритим поглядом у сонне царство смерті,
Згадайте нас – але обов'язково –
Не безсловесні душі пригадайте –
Спустошених
І випханих людей .
ІІ
Я не відважусь зустріти очі в снах
У приспаному царстві смерті.
Їх тут немає:
Тут за очі править
Блиск сонця на пощербленій колоні,
Там дерево хитається,
І голос
Там виникає з вітровіння,
Іще величніший та дальший,
Аніж зоря у небі голім.
Дозволь мені не наближатись
У соннім королівстві смерті.
Дозволь, я збережуся
І збережу всі машкари свої,
Ці шкіри зі щура та крука й схрещені кістки –
Пересторогу.
Щоб вестися, як вітер в полі,
Не наближатися, -
Ми стрілись не востаннє
У царстві присмерку.
ІІІ
Країно мертва,
Кактусовий краю,
Де ідоли камінні
Підвелися,щоб прийняти
Моління із долоней у мерця.
Вгорі – зоря вмирає миготливо.
Чи виглядає все подібно
У нашім королівстві смерті?
Прокидаємося самотньо
В годину, коли
Тіла нам проймає чулість,

Уста поцілунків прагнуть
Та мають складати моління каменю.
ІV
Очі не тут.
Тут немає очей
В долині, де гинуть зорі,
В порожній долині –
Зламаній щелепі королівств наших минулих,
В останньому з місць зустрічей
Ми зійдемось,
Притишуючи кроки,
Там, де потоки струмують широкоплинно.

Невидющі, доки
Очі в нас не воскреснуть,
Як одвічна зоря,
Чи троянда зі ста пелюстками.
В королівстві присмерку й смерті
Єдина надія
Порожніх людей.
V
Обтанцюймо кактус колом
Кактус колом кактус колом
Обтанцюймо кактус колом
О п'ятій годині ранку.
Між думкою
Та дійсністю
Між наміром
Та дією
Падає тінь
Це ж бо царство Твоє
Між задумом
І твором
Між почуттям
Та відгуком
Падає тінь
Життя отаке довге
Між бажанням
І спазмом
Між можливістю
Та існуванням
Поміж суттю
Та між приниженням
Падає тінь
То Королівство Твоє
Для Тебе
Життя
Для тебе то
Світ кінчається саме так
Світ кінчається саме так
Світ кінчається саме так
Не вибухом, а вищанням.
Переклад: В.Коротич

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]


ФЕДЕРІКО ГАРСІА ЛОРКА
(1898-1936)
Федеріко Гарсіа Лорка (5 червня 1898 19 серпня 1936) іспанський поет і драматург, відомий також як музикант і художник-графік. Центральна фігура «покоління 27 року», один з найяскравіших і найзначніших діячів іспанської культури XX ст.
Лорка народився 5 червня 1898 р. в містечку Фуенте-Вакерос в іспанській провінції Гранада. У школі вразливий хлопчик вчився не дуже успішно. 1909 р. родина переїхала в Гранаду. У 1910-х рр. Федеріко брав активну участь у житті місцевої художньої спільноти. У 1914 р. Лорка почав вивчати право, філософію і літературу в університеті Гранади. Гарсіа Лорка багато подорожує країною. 1918 р. у Лорки виходить перша поетична збірка «Враження й пейзажі», що принесла йому якщо не комерційний успіх, то хоча б популярність.
У 1919 р. Гарсіа Лорка приїжджає до Мадриду. У столичному університеті він знайомиться з Сальвадором Далі та Луїсом Бунюелем, а також з Григоріо Мартінесом Сьєрра, директором театру «Еслава». На прохання Сьєрри Лорка пише свою першу п'єсу «Чаклунство метелика» і робить постановку постановку. До 1928 р. він навчається в мадридському університеті.
У наступні роки Гарсіа Лорка стає помітною фігурою серед художників-авангардистів. У нього виходять нові поетичні збірки, включаючи «Циганські романсеро» (1928). У цих віршах поет, за його власними словами, «хотів злити циганську міфологію з усієї сьогоднішньої повсякденністю».
Через рік Гарсіа Лорка їде в Нью-Йорк, в результаті чого незабаром з'являються нові твори - книга віршів «Поет у Нью-Йорку» (1931), п'єси «Публіка» і «Коли пройде п'ять років» (1931).
Повернення поета до Іспанії збіглося з падінням режиму Прімо де Рівери і встановленням республіки. У 1931 р. Гарсіа Лорку призначають директором студентського театру La Barraca. Працюючи в театрі, Лорка створює свої найвідоміші п'єси: «Криваве весілля», «Йерма», «Дім Бернарди Альби».
Перед початком громадянської війни Гарсіа Лорка виїжджає з Мадрида в Гранаду, хоча було очевидно, що там його чекає серйозна небезпека: на півдні Іспанії були особливо сильні позиції правих. 18 серпня 1936 р. націоналісти заарештовують Гарсіа Лорку, і наступного дня поета вбивають як республіканця та комуніста (багато сучасних досліджень спростовують цю думку, вважаючи причиною розстрілу Лорки ворожнечу між його сім'єю та іншими впливовими родинами регіону). Лорка не робив заяв на користь сторін конфлікту і був особистим другом Хосе Антоніо Прімо де Рівери. Після цього до смерті генерала Франко книги Гарсіа Лорки були заборонені в Іспанії.
Гарсія Лорку вважають прибічником сюрреалізму. Його вірші синкретичні, у них поєднані слово, музика і пантеїстичне світобачення. Автор постійно вживає розгорнуті порівняння, звукові й зорові метафори, уособлення. Це наближає лірику Гарсія Лорки до голосу природи, до пісенних жанрів. Поет використовував різноманітні поетичні жанри: пісні, романси, балади, сонети, газели, касиди, білі вірші.
Канте хондо глибинний спів, здавна поширений на півдні Андалузії (молода жінка танцює, молодий чоловік грає на гітарі, а старий співає надтріснутим голосом). Гарсія Лорка писав, що канте хондо нагадує спів птахів, природну мелодію лісу, струмка. Тема співу людське горе і страждання. Персонажі повітря, земля, море, вітер, ридання. «Нові теми й старі невідступні почуття Я прагну добитися того, щоб образи, якими я зобов’язаний своїм героям, були зрозумілі для них, були видінням того світу, де вони живуть, хочу зробити романс злагодженим, ніби камінь, міцним», відзначав поет.
Газела віршова форма ліричної поезії, що виникла з фольклорної ліричної пісні в народів Сходу в VII ст. Газела складається з кількох (не більше 12) двовіршів (бейтів). На весь вірш одна рима, яка чергується з рядками без рими.
Касида поширений в арабських країнах, Середній Азії, Азербайджані та Ірані жанр поезії. Це переважно урочистий ліричний вірш, подібний до оди, у якому оспівується важлива суспільна подія чи видатна особа. Але іноді також бувають касиди сатиричні, повчальні та ін. Як і в газелі, у касиді перші два рядки римуються, а потім ця рима повторюється через рядок. Зазвичай касида має 100–150, а іноді й більше віршових рядків. Особливо уважно опрацьовувалися перший бейт (матла) і останній (макта), бо здебільшого в них підкреслювалася основна думка твору.
Одна із лірико-драматичних поезій зі збірки «Циганський романсеро» - «Про царівну Місяцівну». Казкове і буденне тісно переплітається у вірші, сповненім внутрішнього динамізму, поетичного напруження. Картини твору овіяні серпанком таємничості. Зображене постає в нетривких, примарних чарах місячного сяйва.
Вірш «Балада про Чорну тугу» входить до збірки «Циганський романсеро», у якій Лорка намагався відтворити циганську міфологію, поєднавши її із буденністю. Здатність циган безоглядно віддаватися пристрастям, їхня спорідненість зі стихіями природи, прагнення волі завжди вабили поета. Проте у своїй творчості Лорка ніколи не дублював циганський фольклор. Митець вважав, що поет «повинен писати натяками, повертаючи міфи профілем, а то й виділяючи лише одну їхню рису». «Балада про Чорну тугу» - яскравий зразок «профілю» одного з циганських міфів. Центральним образом поезії є туга і самотність, що персоніфікується з дівчиною, що страждає, що пережила якесь горе й не може знайти рівновагу, сенс життя.
Чорна туга - Самотина Горова – образ жінки-циганки, яка втратила кохання. З дитячих років Лорка чув легенду про циганку Соледад Монтойю, яка померла від розлуки, як від хвороби. Однак міф під його пером набуває нового значення: Самотина Горова уособлює андалузьку тугу, біль, горе майже на космічному рівні. Вона стає другим «я» ліричного героя, його власним відчуттям самотності і безпритульності. Прагнення показати суб'єктивне "я" через призму внутрішніх переживань та емоцій ліричного героя єднає Лорку з поетами-модерністами), а фольклорні традиції допомагають зобразити індивідуальне "я" з деяким надривом і болем.
Вірш «Гітара» входить до збірки «Канте хондо» (андалузькі народні пісні). Мистецтво канте хондо неможливо уявити без гітари. Для Гранади гра на гітарі – невід’ємна частина життя, а віртуозне володіння нею – національна риса іспанців. Сам Лорка був талановитим гітаристом, учасником багатьох музичних вечорів. У поезї «Гітара» автор використовує художній прийом паралелізму. Гітара, спів висловлюють почуття, біль «пораненого» любов’ю чи жалем серця ліричного героя.) Вигук “А-ой гітаро!» є кульмінаційною точкою вірша. Звівши в ньому лексику до мінімуму, митець сказав безмежно багато. Образ «п’яти ножів» можна сприймати багатозначно: це пальці музиканта, що примушують ридати гітару; це самі струни, про які Лорка в іншому вірші писав: «три струны из плоти, три из стали», персоніфікуючи їх; це наслідування андалузького танцю зі звуком кастаньєт і каблучків танцівниць; це врешті-решт уособлення трагічного іспанського світовідчуття – вічного двобою Заходу і Сходу, що, по суті, є розгорнутою метафорою смерті. Певна недомовленість вірша зачаровує.
Якщо «Гітара» і «Балада про Чорну тугу» більш наближені до фольклорних первеспівів, то у вірші «Касида про сон під зорями» сильніше відчувається авангардистський складник поезій Лорки. Остання збірки поета «Тамаритянський диван», до якої входить «Касида про сон під зорями», засвідчила засвоєння поетом арабської культурної традиції. Характерним прийомом збірки стає стилізація – використання форм і розмірів арабської поезії. Проте новаторство Лорки виявилося не лише у їх модерністському оновленні, а й використанні техніки художників-сюрреалістів, зокрема Сальвадора Далі. У «Касиді про сон під зорями» автор використовує персоніфіковані явища природи і стихії. Майстерно переплетено сон, фантазію і дійсність, адже людська свідомість може витворити найхимерніші фантазії, асоціації; людина розчиняється в людині, у природі.
У поета все стає мінливим і рухомим, сповненим химерних образів: дівча, що прикинулося жасминовим биком; присмерк бика, що реве багряно; небо – слон здоровий; жасмин – вода без крові; дівча – то вітка ночі росяна, всередині в бику – скелет дівочий; кістяні гаки чи то люди сонніУ незрозумілому поєднанні ці образи викликають відчуття страху).
Лорка писав, що у справжнього поета метафора – «донька уяви», вона «повинна мати радіус дійства – ядро і периферію». Метафори вірша можна відчути, але пояснити їх практично неможливо. Проте, як експеримент, учні можуть висловити свої припущення щодо «ядра і периферії» в метафорах поета. Наприклад, дівча прикинулось жасминовим биком, дівча – то гілка ночі росяна на темному безмежному помості, всередині в бику – скелет дівочийможливо образ «бика» є все ж ядром, периферією – асоціації з помостом-ареною, тореро, мапою (географічні обриси Іспанії нагадували Лорці розстелену шкуру бика ) та ін.)
У вірші стверджується взаємозв’язок життя і смерті як основ буття усього сущого. Людина і навколишній світ нероздільно пов’язані. Земне буття людини може скінчитися і проявитися на новому оберті і в нових формах. Таке світовідчуття Лорка накладав і на своє життя, передчуваючи близьку загибель.
В «Газелі про темну смерть» поет порівнює небуття з сном, яким засипає природа. Хотів би я заснути, як засинають яблука і спати десь далеко від кладовищенського гама. Він намагається побачити своїм поетичним оком, що відбувається з людиною після смерті. Проте, поет вірить, що людська душа нетлінна, а життя вічне. 
Про творчість Ф.Г.Лорки В. Стус у зі статті «Гордість Іспанії» писав: «Образи Гарсія Лорки дуже конкретні, його поетична думка глибока і не завжди осягненна. Часом цю думку легше відчути, аніж збагнути».
«Справжня поезія – це любов, мужність і жертва», «Сьогодні поет зобов’язаний розтяти собі вени заради інших» - ці висловлювання Ф.Г.Лорки можна обговорювати багатогранно. З одного боку, вони розкривають мистецькі погляди автора, провідні мотиви його творчості, адже тема смерті – органічна складова іспанської культури. З іншого – увиразнюють його громадянську позицію. Лорка віддавав людям свої пісні: «Я пишу вірші для того, щоб люди любили мене». Його «крилате серце» було планетою радості та щастя. Змолоду і до кінця життя Лорка записував, збирав, виконував і пропагував народні пісні. Важливо зрозуміти, що робив він це не тільки, а може, й не з метою популяризації фольклору, скільки підкоряючись внутрішній потребі звіряти свій голос із голосом народу. Проте такі вислови поетам не прощаються, за них треба відповідати долею та життям. «Єдине, що виправдовує Лорку, - він був цієї відповідальності свідомий. Свідомий того, що живе у зачарованій смертю країні» (Ю. Андрухович).
Отже, парадоксальний світ Лорки не простий. У ньому органічно поєдналися традиції фольклору і новації модернізму. Синтез музики, живопису, танцю допоміг створити яскраві, неповторні образи. Після приходу до влади франкістів і трагічної загибелі Лорки модернізм в Іспанії був переможений на довгі роки.

ПРО ЦАРІВНУ МІСЯЦІВНУ
Прийшла в кузню Місяцівна
в серпанковім покривалі,
хлопчик дивиться на неї –
краса очі пориває.
Має білими руками,
аж малому серце в’яне,
вислоняє, грішна й чиста,
тугі перса олив’яні.
«Тікай, тікай, Місяцівно,
бо як вернуться цигани,
накують із твого серця
намиста й перснів багато».
«Дай я, хлоню, потанцюю,
бо як вернуться чхавале,
ти з закритими очима
лежатимеш на ковадлі».
«Тікай, тікай, Місяцівно.
Чуєш, тупотять бахмати?»
«Ну-бо, хлоню, не топчися
по білі моїй крохмальній».

Битим шляхом скаче вершник,
мов у бубон в шлях бабаха,
а вже в кузні малий хлопчик
склепив віченьки бідаха.

Гаєм їхали цигани,
мусянджовії примари.
Очі мружили набакир,
рівно голови тримали.

А в тім гаю пугач пуга,
пугач пуга тоскно й жаско
пливе небом Місяцівна,
за руку держить хлоп’ятко.
В кузні туж, у кузні лемент,
плачуть, голосять цигани,
а царівну місяцівну
повивають хмари, хмари.
Переклад: М.Лукаш
БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ТУГУ
Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять;
Самотина Горова
із гори крутої сходить.
Пахне кіньми і тінями
її тіло, лите з бронзи,
груди, два курні ковадла,
круглим жалем тужать-стогнуть.
“Самотино, що шукаєш,
чом блукаєш самотою?”
“Чом блукаю, сама знаю,
що тобі до мого болю?
Я шукаю в цьому краї
саму себе, свою долю”.
“Самотино, моє горе,
коли кінь закусить повід,
заженеться з гону в море,
буйна хвиля його втопить”.
“Не кажи мені про море!
Проростає туга чорна
на оливковій землі
під зелений шепіт-гомін”.
“Ти скажи, яка ж то туга,
яка мука невгамовна,
що з очей тобі сльозить
гіркота терпка лимонна?”
“Мечусь дома, як причинна,
з тою тугою жалькою,
волочаться долі коси
і по кухні, й по алькову.
Все на мені з тої туги
гагатом чорним холоне...
Ой льолі ж мої ллянії,
ой макове моє лоно!”
“Самотино! Вмийся біло
непочатою водою,
собі серце заспокой,
може, знайдеш свою долю”.
*
Долиною співа річка,
торочена бірюзою,
квітчається новий день
жовтим цвітом гарбузовим.
Ой туго, туго циганська,
туго щира й одинока,
туго досвітків далеких,
туго схованих потоків!
Переклад: М.Лукаш
ГІТАРА
Як заридала
моя гітара,
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара...
Хочу утішить
надармо,
хочу утишить
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,

плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п'ять ножів
одним ударом!
Переклад: М.Лукаш

КАСИДА ПРО СОН ПІД ЗОРЯМИ
Жасмину цвіт і свіжо вбитий бик. Поміст без краю. Мапа. Зала. Арфа. Рання. Дівча прикинулось жасминовим биком, а бик то присмерк, що реве багряно. Щоб небо та було дитям маленьким, жасмин би мав півночі у полоні, а бик арену синю, без тореро, і серце на спочинку при колоні. Коли ж бо небо слон здоровий, а той жасмин вода без крові, а те дівча то вітка ночі росяна на темному безмежному помості. Поміж жасмином і биком чи кістяні гаки, чи люди сонні. Всередині в жасмині слон і хмари, всередині в бику скелет дівочий.
Переклад: М.Лукаш
ГАЗЕЛА ПРО ТЕМНУ СМЕРТЬ
Хотів би я заснути, як засинають яблука, і спати десь далеко від цвинтарного гамору. Хотів би я заснути, як та мала дитина, що в чистім морі мріє собі розкраять серце. Ви тільки не кажіть мені, що мертві не кривавляться, бо рот гниє, а все водиці просить. Навіщо мені знати, як їх мордують трави і місяць із гадючим ротом, що порається перед світом.
Хотів би я заснуть на час, на час, на хвильку, на століття, хай знають тільки всі, що я не вмер, що є в моїх устах ще стійло золоте, що я маленький приятель провесняного леготу і велетенська тінь од власних сліз. Покрий мене над ранок покривалом, хай пригорщами сипле на тіло мурашву; змочи мені взуття твердючою водою, хай клешні скорпіонячі по ній дрібочуть пуковзом. Бо хочу я заснути, як засинають яблука, навчитися плачу, що від землі очистить, бо хочу бути разом з дитиною сумною, що в чистім морі мріє собі розкраять серце.
Переклад: М.Лукаш
Тема № 2: З англійської літератури. Дж.Оруелл (1903-1950). «Скотоферма»
Мета: ознайомлення зі змістом алегоричної казки «Скотоферма».
Завдання:
1) характеризувати сатиричне зображення реалій радянського життя та міфів сталінської ідеології у творі;
2) висловлювати власну думку своєрідність твору-казки;
3) визначати характерні ознаки антиутопії у казці.

План роботи, методичні рекомендації:
Ознайомитися з основними віхами життєвого і творчого шляху Дж.Оруелла.
Прочитати казку «Скотоферма».
Визначити характерні ознаки антиутопії у казці.
Авторська іронія і її символіко-алегоричний сенс у творі.

Питання/завдання для самоперевірки:
Що таке антиутопія і сатира?
Хронологічна таблиця за основними віхами життєвого і творчого шляху Дж.Оруелла.
Чому для реалізації свого творчого задуму автор обрав жанр казки?
У чому полягає система Анімалізму у казці?
Сатиричне зображення реалій радянського життя та міфів сталінської ідеології у творі «Скотоферма».
У чому полягає авторська іронія і її символіко-алегоричний сенс під час переписування тваринами початково правильних гасел: “Усі тварини рівні” - “Усі тварини рівні, але деякі – рівніші” і т.п.?

Рекомендована література:
Г.Є.Безкоровайний, Б.Б.Щавурський Зарубіжна література. Посібник-хрестоматія. – Тернопіль. Навчальна книга –Богдан, 2003 р.
О.М. Ніколенко, Т.П.Маєвська Зарубіжна література. Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 1998 р.
Дж.Оруелл Скотоферма.













Джордж Оруелл
(1903-1950)
Джордж Оруелл (справжнє ім'я - Ерік Артур Блер) англійський письменник і публіцист. Найбільш відомий як автор антиутопічного культового роману «1984» і повісті «Скотоферма».
Ерік Артур Блер народився 25 червня 1903 р. в Мотихарі (Індия) у родині британського торгового агента. Оруелл навчався у школі Св. Кіпріана, у 1917 р. отримав іменну стипендію і до 1921 р. відвідував Ітон Коледж. З 1922 по 1927 р. служив у колоніальній поліції у Бірмі, потім жив у Великобританії та Європі на випадкові зарабітки, тоді ж почав писати художню прозу і публіцистику. З 1935 р. почав друкуватися під псевдонімом «Джордж Оруелл». Учасник Громадянської війни в Іспанії 19361939 (книга «Пам'яті Каталонії», 1938, нарис «Згадуючи війну в Іспанії», 1943), де близько зіштовхнувся з проявами фракційної боротьби у середовищі лівих.
Повернувшись з Іспанії, написав книгу про іспанську громадянську війну, однак його давній видавець Віктор Голланц відмовився її друкувати, посилаючись на те, що книга може завдати шкоди справі боротьби з фашизмом.
Писав есе і статті соціально-критичного і культурологічного характеру. Під час Другої світової війни вів антифашистську програму на Бі-бі-сі.
У повісті (казці) «Скотоферма» (1945) показав переродження революційних принципів і програм: «Скотоферма» - притча, алегорія на революцію 1917 року і всі наступні події у Росії.
Роман-антиутопія «1984» (1949) став ідейним продовженням «Скотоферми». Оруелл показав можливе майбутнє світового суспільства як тоталітарного ієрархічного устрою, заснованого на витонченому фізичному і духовному поневоленні, протятому загальним жахом і ненавистю. У цій книзі вперше прозвучав відомий вислів «Великий брат слідкує за тобою» (чи, у перекладі Віктора Голишева, «Старший брат дивиться на тебе»).
Після війни, незадовго до смерті співпрацював з Департаментом інформаційних досліджень британського Міністерства іноземних справ. Письменник помер у Лондоні від туберкульозу 21 січня 1950 р.
Казка (роман-притча) «Скотоферма» («Скотний двір», «Колгосп тварин», «Звіроферма», «Свинячий колгосп», «Ферма тварин», «Ферма «Рай для тварин», «Скотоферма» або «Свійський хутір». 
Твір є гострою сатирою на реалії «радянського експерименту». Оруелл описує насильницьку однодумність, що стала символом сталінської епохи, атмосферу страху, їй супутню; пристосуванство і безпринципність, примушування оголошувати чорним те, що ще вчора вважалося білим; беззаконня, загальну підозрілість, пишну парадність, за якою ховалися економічні та політичні прорахунки.
Але письменник робить це не з метою позловтішатися над подіями в чужій країні, а з метою пролити світло на радянські події, щоб схожа перспектива не спіткала все людство.
Свої задумки Дж. Оруелл втілив саме в казці як найбільш простій ідоступній формі для розуміння.
І так дію цього твору відбувається на хуторі «Садибний» неподалік від містечка Уіллінгдон в Англії, господарем якого є містер і місіс Джонс. Тварини тут, як і в будь-якій казці, наділені людськими якостями.
Вся зав'язка починається з того, що старий Ватажок (Майер) розповідає іншим тваринам свій сон, в якому з землі зникла людина, а світом правлять тварини, немає ніякого гніту і всі між собою рівні.
Він розмірковує про те, яка причина всіх бід і в остаточному підсумку приходить до висновку, що в усьому винна людина: «Людина - ось хто найсправжніший ворог. Якщо ми приберемо людину, ми навіки покінчимо з голодом і непосильною працею, тому що людина - їх причина ». Всі ці доводи він підкріпив старою піснею «Тварини Англії», яка згодом стала гімном боротьби тварин проти людства. Вже зі змісту першого розділу стає зрозуміло, що Панський двір і його господар містер Джонс - цісарська Росія на чолі з Миколою II.
Щоб краще зрозуміти особливості цього періоду необхідно зробитиневеликий екскурс в історію. Після Першої Світової війни економічне і політичне становище Російської імперії стало вкрай важким. Криза царського самодержавства продовжувавала посилюватися. Все це різко позначилося на життєвому рівні населення, яке природно хотіло перетворень, а сааме повалення існуючого ладу. Тому не дивно, що в цей період стали дуже популярні комуністичні ідеї К.Маркса та його послідовників В.І.Леніна.
Через якийсь час після свого тріумфального виступу старий кабан помер. Всі завдання керівників в підготовці до революції поклали на свиней, серед яких лідерами стали два молодих кнура - Сніжок і Наполеон. У цьому і проявляється вся суть сатири твору. Адже в житті цими свинями була комуністична партія більшовиків, що стала біля керма країни після Жовтневої революції.
У Наполеоні «великому, лютого вигляду беркшірскому кнурі» зовсім неважко впізнати Й.В.Сталіна, а в його соратникові «красномовного і найкмітливішого Льва Троцького.
Як свиня Вищун (Стукач) був правою рукою Наполеона, так і в СРСР, одним з інструментів утвердження одноосібної влади та встановлення культу особи були засоби масової інформації. Вони знаходилися під суворим контролем ідеологічних служб. І в них могла з'явитися тільки потрібна для партійних верхів інформація. Вищуну "нічого не варто було видати чорне за біле".
Отже, три цих лідера розвивають вчення старого Ватажка, називаючи його
Анімалізмом. У нашому світі - це, звичайно ж, комунізм.
Тварини (як і радянський народ) багато в чому не розуміли його суть, але революція все ж таки була вона завершена, тому що вважали, що гірше вже не буде. Джонс зі своїми працівниками і дружиною були з легкістю вигнані з ферми. Ще одним персонажем, вигнаним з ферми, був ручної ворон Мойсей, що розповідав байки про краї, де течуть молочні ріки з кисільними берегами. Чи не виникає сумнівів, що це духовенство і церква. Навіть його ім'я підтверджує це. Але не можна сказати однозначно, що партія не могла домовитися з церквою.
Відразу ж було знищено все, що нагадувало про колишніх господарів: будиноклюдей був перетворений на музей, а Панський двір перейменували в «Скотний двір». Принципи Анімалізму свині звели до Семи Заповідей і записали їх на стіні амбару. За ними відтепер і назавжди повинні жити на «Скотофермі» тварини:
1. Усі двоногі вороги. 2. Усі чотириногі чи з крилами друзі. 3. Тварини не повинні носити одяг. 4. Тварини не повинні спати у ліжку. 5. Тварини не повинні вживати алкоголь. 6. Тварини не повинні вбивати інших тварин без причини. 7. Усі тварини рівні.
За своєю суттю вони були правильними, визнавали гуманні і чесні відносини в новому суспільстві. Інша справа, що в них спостерігаласярадикальна однобічність та законсервованість, не дозволяла будь-яківідхилення від норми. Тобто, чому дві ноги має бути погано, лише попричини, що це не чотири? Але ці правила розповсюджувалися тільки на «Простих смертних». Керівництво, як казкової, так і цієї країни, безсовісно порушувало, а пізніше і перебріхувало на свою користь існуючі закони.
Після того як радісний шок від перемоги пройшов, у тварин відразу ж виникло питання: а що далі? На що «розумні і начитані» свині відповіли: працювати і ще раз працювати! Насправді ніхто з них не мав чіткого плану розвитку країни. Так само не мали його і в Радянському Союзі.
Тварини стали працювати «без втоми, до сьомого поту». Найбільш затятимипрацівниками на фермі були коні - Боєць (Боксер) і Кашка (Кловера). Саме в образі ломових коней Оруелл зобразив робітничий клас, на плечі якого лягли всі труднощі побудови нової країни. Боксер готовий був працювати незважаючи ні на втому, ні на розбите копито, голод і холод. «Я буду працювати ще більше», - говорив він при кожному своєму досягненні. У Радянському Союзі таких називали стахановцями, єдине, що не давало їм зламатися ні силою, ні духом - це віра в благородність і правильність їхніх дій, у світле майбутнє, яке буде побудовано їх руками. Але яка ж плата за таку відданість? Чи не спокійна і сита старість, як хотілося б, а бійня - жалюгідна і ганебна смерть.
Вже з перших днів існування обори, між його правителями виникали гострі суперечності. Причиною їх була боротьба за чільне становище в керівництві. Наполеон і Сніжок, Сталін і Троцький, - це були найближчі соратники і закляті вороги.
Сніжок складає план побудови млину, що принесе «колосальну економію праці». Цей млин - символ індустріалізації, при проведенні якої були витрачені величезні не тільки матеріальні, але йлюдські ресурси.
Але Наполеон був категорично проти неї. Собаки «вимуштрувані» Наполеоном - не що інше як органи НКВС у особі Ягоди, Єжова, Берії, довгий час тримали країну в «їжакових рукавицях». Ганебне і незаконне вигнання Сніжка з країни, і з партії зокрема - це лише перший прояв справжнього обличчя вождя всіх народів. З розвитком подій він не раз ще покаже своє «свинське» походження.
Наполеон досяг мети - влада була цілком у його руках, але він все-таки продовжує розпочату Сніжком справу. Усі досягнення соратника він нахабно привласнює собі. Починається небувале створення культу особистості Наполеона. Він став батьком і вождем народів. Його підняли до рівня Божества. Для піднесення своєї персони він навіть нагородив себе медалями: «Тварина - Герой» I ступеня і «Тварина - Герой» II ступеня.
Наполеон робить рішучий крок: він всупереч законам починає дипломатичні відносини з містером Соплі з Уіллінгдона – нібито нейтральною стороною. Як видно, це США з Рузвельтом. Свині всіляко намагаються вислужитися перед Соплі. Починають наслідувати його спосіб життя: піднімаються на задні лапи, переходять жити в будинок Джонса, їдять за столом, сплять в ліжках. Це суперечило існуючих законів. Наполеон вирішує вступити в дипломатичні відносини з сусідами - Містером Калмінгтоном з Плутні (Черчель і Англія), і Містером Пітером з Чвар (Гітлер і Німеччина). Він хоче продати дрова одній з ферм, але не може визначити якій саме. Він по черзі зводить наклеп на ці ферми, стверджуючи, що останні у змові зі Сніжком. Нарешті, Наполеон вважаючи, що приймає мудре і далекоглядне рішення, обирає в союзники містера
Пітера. Той легко обводить його навколо пальця і нападає на Скотний двір, руйнуючи заповітний млин.
Приблизно теж саме відбувається в Радянському Союзі в 1939 р. Сталін кидається між англо-французьким об'єднанням і гітлерівською Німеччиною і, як відомо, обирає Німеччину, підписуючи договір про ненапад і дружні відносини строком на 10 років.
Тварини продовжували жити тим же життям: вічно не доїдати, спати на соломі, ходити на водопій до ставка, працювати в полі, взимку страждати від холоду, а влітку від мух.
Тільки ось свині ставали все більш схожими на людей, які колись були заклятими ворогами.
Наполеон тепер абсолютний диктатор з безмежною владою. Це він затвердив в одній заповіді: «Всі тварини рівні, але деякі рівнішіінших».
Оруелл закінчує свій твір неоднозначно. Деякі можуть подумати, що історія завершилася повним примиренням між свинями та людськими істотами. Але це не так. Дружня гулянка - це Тегеранська конференція після якої, всі думали, що покращилися відносини між СРСР і Заходом. Але як показує історія, все було навпаки - почалася Холодна війна.
У своїй казці Оруеллом вдалося відзначити і вдало підкреслити всі найважливіші особливості і реалії тоталітаризму, показати закономірності виродження утопічної комуністичної теорії, жорстокість, нелюдяність і абсурдність «комуністичного раю».
Цим твором прагнути відкрити очі світовій громадськості,застерегти світ від жахливої небезпеки, перетворення його на жорстоку соціалістичну казарму, в якій будуть керувати люди-свині.

Тема № 3: Із лірики періоду Другої світової війни. П.Елюар «Свобода», П.Целан «Фуга смерті»; з поезій К.Симонова, Ю.Друніної, О.Берггольц
Мета: осмислення досвіду Другої світової війни у ліриці європейських і російських авторів.
Завдання:
1) проаналізувати характер та зміст ліричних творів про Другу світову війну;
2) поглибити знання про лірику та її жанри;
3) визначати основні ідеї, мотиви у поезіях П.Елюара «Свобода», Пауля Целана «Фуга смерті»; з поезій К.Симонова, Ю.Друніної, О.Берггольц.

План роботи, методичні рекомендації:
Ознайомитись з іменами основних авторів, які присвятили свої твори темі Другої світової війни.
Прочитати вірші періоду Другої світової війни названих поетів.
Проаналізувати поезію П.Целана «Фуга смерті» як модерністського зображення трагедії Голокосту.
Проаналізувати поезію П.Елюара «Свобода» як приклад уславлення ідеалу свободи.
Відтворення суворої правди війни та щоденного героїзму в поезіях К.Симонова, Ю.Друніної, О.Берггольц (на вибір).

Питання/завдання для самоперевірки:
Біографічні відомості авторів, які присвятили свої твори темі Другої світової війни (П.Целан, П.Елюар).
У чому полягає небезпека війни? Для чого необхідна активна життєва позиція?
Чи можна писати вірші після Освенциму і про Освенцим?
Основні ідеї та мотиви у творах про Другу світову війну.
Аналіз творів П.Целана «Фуга смерті», П.Елюара «Свобода».
Проаналізуйте одну з поезій (К.Симонов, Ю.Друніна, О.Берггольц (на вибір).

В результаті виконання самостійної роботи студент повинен:
знати найвідоміших представників літератури, що писали про Другу світову війну;
вміти аналізувати поезії, присвячені темі Другої світової війни, осмислювати небезпеку війни як соціального явища.

Рекомендована література:
Г.Є.Безкоровайний, Б.Б.Щавурський Зарубіжна література. Посібник-хрестоматія. – Тернопіль. Навчальна книга –Богдан, 2003 р.
Твори авторів: П.Елюара «Свобода», Пауля Целана «Фуга смерті»; поезії про війну К.Симонова, Ю.Друніної, О.Берггольц.



ПОЛЬ ЕЛЮАР
(1895-1952)
Поль Елюа
·р (14 грудня 1895, Сена-Сен-Дені 18 листопада 1952, Париж) французський поет.
Ежен Еміль Поль Грендель народився у містечку Сен-Дені неподалік від Парижа. Його батько, Клемент Грендель, був бухгалтером, мати Жанна - кравчинею. Клемент Грендель, що володів менеджерським талантом, створив власну фірму з продажу нерухомості, яка швидко стала процвітати. У 1909 р. Ежен Грендель, будучи гарним учнем, вступає до вищої початкової школи. У 1912 році Ежен Грендель отримує атестат. У нього були слабкі легені. На канікулах він разом з матір'ю відправляється в швейцарські гори подихати чистим повітрям. У грудні лікарі ставлять йому діагноз легеневого туберкульозу. Ежен змушений припинити навчання. Він їде в санаторій, розташований в Клавадель (Швейцарія), де і перебуває аж до лютого 1914 року. Там він знайомиться і закохується в молоду російську дівчину, Олену Дмитрівну Дьяконова. Він дав їй прізвисько Гала. Ежен пише свої перші вірші. У 1913 році, 1 грудня він публікує за свій рахунок, за фінансової підтримки з боку батька, невелика збірка перших віршів під заголовком «Розваги, П'єро, п'ять кіл кожної молодої людини». Цей збірник підписаний ім'ям Поля-Ежена Гренделя. У 1917 р. Поль Елюар і Гала одружилися, через рік у них народилася дочка Сесіль.
Поет брав участь в Першій світовій війні як санітар у шпиталі, на фронті він написав збірку віршів, вперше підписавшись ім'ям Поль Елюар. У 1918 р. його «відкрив» Жан Полан, він же познайомив його з Бретоном, Арагоном, Максом Ернстом. Разом з ними Елюар став одним із засновників дадаїзму, а потім сюрреалізму. У 1923 р. порвав з дадаїзмом, 1926 р. разом з іншими сюрреалістами вступив в комуністичну партію, а в 1933 р. був виключений за антирадянські вислови.
У 1929 р. Поль Елюар зустрічає Сальвадора Далі і з ним же пізніше знайомить свою дружину. Гала приймає рішення піти від Елюара до Далі, який з цієї нагоди написав «Портрет Поля Елюара». Далі висловився про це так: «Я відчував, що на мене покладений обов'язок відобразити лице поета, з Олімпу якого я викрав одну з муз».
Напередодні публікації збірки «Вмирати тому, що не вмираєш», про яку Поль Елюар сказав, що це буде його остання книга, він, не попередивши нікого, відправився в подорож навколо світу, яка тривала сім місяців. Під час громадянської війни в Іспанії Поль виступав проти франкістського руху. В ті роки він зблизився з Пабло Пікассо; саме картина художника «Герніка» надихнула Елюара на написання поеми «Перемога Герніки».
На початку Другої світової війни Поль влаштувався в Парижі і почав активну боротьбу проти нацистів, що окупували Францію. Він писав вірші, щоб підтримати дух партизан у роки Опору. Працював у підпільному видавництві, випускаючи разом з Луї Арагоном і Жаном Еффелем антифашистські сатиричні листівки. Листівки з текстом одного з найзнаменитіших творів Елюара «Свобода» були скинуті англійськими літаками над Францією. У 1942 р., вже в підпіллі, він був знов прийнятий в комуністичну партію.
Поль Елюар подорожував по всьому світу, беручи участь в різних конгресах, присвячених миру, і як представник руху сюрреалістів. У 1950 р., у Варшаві, він був присутній при створенні Всесвітньої Ради Миру. У лютому 1952 р., поет представляв французьку культуру на ювілеї Віктора Гюго в Москві, того ж року став лауреатом Міжнародної премії миру. 18 листопада 1952 р. Поль Елюар помер від інфаркту, похований на паризькому кладовищі Пер-Лашез.
Визначальним у творчості Поля Елюара був вірш «Свобода», написаний на початку 1942 p., надрукований у збірці «Поезія і правда» під назвою «Єдина думка». Твір Елюара майже блискавично облетів усю Францію, його переписували у багатьох примірниках і підпільно розповсюджували, читали під час конспіративних зібрань.
М. Балашов, дослідник поезії Елюара, так визначає ідейно-художні особливості цього вірша: «Поет наважився двадцять разів повторити у тексті одну-єдину синтаксичну конструкцію, яка неодмінно закінчується словами: «Я ймення твоє пишу». Це багаторазове повторення і широкий, що на перший погляд може видатися випадковим, діапазон уявлень, почуттів і речей, на яких поет накреслив слово «свобода», художньо виправдані і необхідні. Адже йшлося про свободу, а під час окупації це була та найважливіша спільна заповітна «єдина думка», до якої патріотів з різних соціальних верств, різного віку та характерів вели найрізноманітніші асоціації ідей; думка, для якої жодне повторення не було зайвим».

СВОБОДА
На зошитах моїх шкільних
На парті на корі дерев
На пісковинах на снігах
Пишу твоє ім'я

На друкові всіх сторінок
На білині всіх сторінок
На попелі крові камінні
Пишу твоє ім'я

На позолочених малюнках
На бойовій вояцькій зброї
На імператорській короні
Пишу твоє ім'я

На нетрищах і на пустелях
На гніздах на рослинах дроку
На відгуку свого дитинства
Пишу твоє ім'я

На чудесах усіх ночей
На найбілішім хлібі днів
На заручанні зим і весен
Пишу твоє ім'я

На кожнім клаптику блакиті
На ставі пліснявому сонці
На плесі місяця живого
Пишу твоє ім'я

На виднокрузі на полях
На крилах перелітних птахів
На вітряку що меле тіні
Пишу твоє ім'я



На кожнім подиху світання
На морі на човнах і суднах
На божевільному бескеті
Пишу твоє ім'я

На білій піняві хмарин
На поті душної грози
На зливі тьмяній і рясній
Пишу твоє ім'я

На мерехтливих силуетах
На передзвонах кольорів
На істині незаперечній
Пишу твоє ім'я

На всіх пробуджених стежках
На розпросторених шляхах
На переповнених майданах
Пишу твоє ім'я

На кожній спалахнулій лампі
На кожній лампі що погасла
На всіх моїх оселях давніх
Пишу твоє ім'я

На рівних половинках плоду
Свічаді та моїй кімнаті
На ліжку спорожнілій мушлі
Пишу твоє ім'я

На моїм псові-ласунові
На його вухах сторожких
І на його незграбній лапі
Пишу твоє ім'я


На приступці моїх дверей
На найбуденніших предметах
На хвилі полум'я святого
Пишу твоє ім'я

На всіх тілах моїх коханих
На чолі друзів-побратимів
І на простягнутих руках
Пишу твоє ім'я

На склі усіх подій нежданих
На всіх уважливих устах
Так високо над безгомінням
Пишу твоє ім'я

На знищених моїх притулках
На маяках моїх розбитих
На мурах розпачу свого
Пишу твоє ім'я

На найболючішій розлуці
На голій самоті безмежній
На сходах що ведуть у смерть
Пишу твоє ім'я

На знов од найденім здоров'ї
На щойно збіглій небезпеці
На безогляднім сподіванні
Пишу твоє ім'я


Наснажений єдиним словом
Я починаю жити знов
Народжений тебе спізнати
І наректи тебе
Свободо.









ПАУЛЬ ЦЕЛАН
(1920-1970)
Па
·уль Цела
·н (справжнє ім'я Пауль Лео Анчель, 23 листопада 1920 - 20 квітня 1970) єврейський німецькомовний поет і перекладач.
Літературна критика вважає П.Целана найбільшим австрійським поетом ХХ століття. Целан вважається багатьма одним із найкращих європейських ліричних поетів повоєнного часу.
Його творчість розвивалася під впливом французького символізму та сюрреалізму.
23 листопада 1920 р. в Чернівцях (Буковина, тоді Румунія, а нині Україна) народився Пауль Лео Анчель у родині німецькомовних євреїв румунського підданства. Його батько був небагатим комерсантом.
У 1934 р. чотирнадцятилітній Пауль пише листа до своєї тітки Мінни в Палестину, де є така промовиста фраза: «Що стосується антисемітизму в нашій школі, то я міг би написати тобі про це книгу обсягом 300 сторінок». Пауль обрав «Ліцей великого воєводи Михая», в якому він навчався протягом 1934-1938 рр. Обдарований учень мав тут усі можливості для розвитку своїх мовних і літературних здібностей. Вже тоді хлопець почав потайки писати вірші. В юності поет захоплюється ідеями марксизму і анархізму. Літературні уподобання формувалися під впливом творчості Гофмансталя, Рільке.
Потяг до поезії і самостійної творчості проявився дуже рано: перші вірші з'являються у 1934-1935 рр.
З 1938 р. Целан у Франції вивчає медицину в медичній школі міста Тур, але з початком Другої світової війни вимушений повернутися додому, де продовжує навчання у Чернівецькому університеті (займається романською філологією).
З 28 червня 1940 р. по 22 червня 1941 р. перебував у радянському громадянстві. Після встановлення радянської влади у Чернівцях поет пристосовується до нових умов життя: вивчає російську мову і працює перекладачем. Наступні три роки (1941-1944) Целан виживав в обстановці безупинного жаху між життям і смертю, втратив усіх рідних, залишився живий лише завдяки випадковості. У 1941 р. Чернівці окуповують німецько-румунські війська, сім'я Целана потрапляє до єврейського гетто. Через деякий час батьки поета були депортовані до концтабору, звідки вони вже не повернулися. Сам Пауль Целан потрапляє до румунського трудового табору на примусові дорожні роботи, де, незважаючи на страшні умови, залишається живим.
Саме в роки війни Целан вдруге народжується як поет, як творча людина, яка має і хоче сказати щось дуже важливе, донести до людства ту істину, яку він збагнув у тяжкі часи воєнних випробувань. У 1944 р. він повертається до Чернівців і продовжує навчання в університеті (вивчає англійську мову і літературу). Целан збирає свій перший (ще машинописний) збірник поезій, куди увійшли як воєнні, так і найкращі довоєнні вірші. Восени того ж 1944 р. зібрано другий (також машинописний) збірник. Обидва збірники були віддані на прочитання відомому буковинському поету Маргулу-Шперберу, який високо поцінував перші поетичні спроби молодого поета. Ранні поезії Целана були вперше надруковані у Румунії вже після смерті поета.
На початку 1945 р. поет перетнув радянський кордон і відновився в румунському підданстві. Працював у видавництві «Російська книга» у Бухаресті, перекладав румунською російську прозу, писав власні вірші. Саме тут, у Бухаресті, вперше на літературній арені з'явилось ім'я Целана: у 1947 р. в авангардистському журналі «Агора» надруковано три вірші, підписані новим, нікому ще не відомим прізвищем Целан: німецьке написання свого прізвища Ant-schel Пауль переробив у псевдонім Zelan, але пізніше писав його на французький лад Celan.
У 1947 р. він доклав зусиль і перебрався до Австрії. Як нащадок громадян Австрії і жертва Голокосту, Целан автоматично отримав австрійське громадянство. У Відні у Целана вперше з'являються друзі й однодумці: молода літераторка Інгеборг Бахман, художник-сюрреаліст Едгар Жене, видавець журналу «План» Отто Базиль, які фінансово допомогли Целану видати його першу книгу віршів «Пісок з урн» (1948). Збірник складався з 48 віршів, в яких виявилось 18 помилок, що перекручували і спотворювали зміст (пізніше Целан увесь невеличкий тираж 500 примірників повністю знищує).
На частині території Австрії усе ще перебували радянські війська, і Целан від гріха подалі у 1948 р. перемістився до Парижа (де жив до кінця життя). У Парижі поет жив в домі франко-німецького поета Івана Голля і вивчає германістику та мовознавство в Сорбонні.
У 1952 р з'являється перший збірник поезій Целана, виданий у Франції, «Мак і пам'ять» елегічний цикл, присвячений пам'яті загиблих.
1955 р. відбулися дві важливі події у житті поета: народження сина Еріка і вихід нової збірки поезій «Від порога до порога».
До Парижа, інтелектуальної і літературної столиці Європи, він переїхав винятково з творчою метою у свідомості західних людей постійне проживання за кордоном не асоціювалося з поняттями «зрадництво» і «зрада Батьківщини». У Франції Целан жив на правах постійно проживаючого іноземця, на французьке громадянство не претендував. Швидко здобута популярність, письменницькі та перекладацькі гонорари забезпечували йому пристойний рівень матеріальної забезпеченості.
Потрясіння часів війни, апокаліптичний жах пережитого й повна людська самотність у світі не відпускали Целана й зрештою підкосили його. Тягар пережитого, начебто скинутий з пліч, не зникав він повільно чавив і убивав випадкового втікача з зони смерті; це був свого роду «уповільнений геноцид», запізніла дія трупної отрути епохи небаченого людиновбивства.
Целан не страждав психічним розладом, не «списався» у вульгарному сенсі цього слова. Він просто згорів, і не зміг уже знаходити більше сил для адекватного вираження того, що переповняло його випалене серце; піднявшись із дна на вершину, він волів не починати спуск Пізнім весняним вечором 20 квітня 1970 р. Целан кінчає життя самогубством, кинувшись з паризького мосту Мірабо в Сену.
Криваві соціальні трагедії ХХ ст., жахливі події Другої світової війни сформували світогляд, який називають «апокаліпсичним». Одна з головних тез Целанової творчості, яка розвивається у більшості його поетичних творів, після Освенциму люди приречені жити у відрізку часу, коли останній акт історії вже завершився, а Страшний Суд відкладений на невизначений строк. Провідний принцип поетики Целана асоціативна образність. Образи його поезії впливають скоріш емоційно, ніж спонукають до роздумів. Але целанівські вірші емоційні настільки, наскільки може бути емоційним шок. Лірика Целана це протистояння і співіснування пам’яті і забуття: пам’ять примушує страждати від болю і жаху, але забути все - неможливо.
Одним із найвідоміших творів П. Целана стала «Фуга смерті». Ця поезія відзначається дивним поєднанням різних не тільки поетичних жанрів, а й видів мистецтва.
Для посилення емоційного впливу П. Целан використовує форму музичної фуги. Фуга багатоголосний поліфонічний твір. У першому розділі тема проводиться в усіх голосах; друга частина будується більш вільно: тема розвивається по черзі у різних голосах. У заключному розділі фуги утверджується головна тональність твору. За цими принципами будується і композиція Целанової «Фуги смерті». Як і музичний твір, «Фуга смерті» викликає в першу чергу емоційні переживання, шок, і лише потім читач намагається усвідомити значення образів, асоціації, які вони викликають. Саме з цих асоціацій і накреслюються тема, мотиви твору. Вже назва поезії передбачає складний і неоднозначний асоціативний ряд. Наприклад: фуга Бах, Гендель Німеччина слава і гордість духовне, вічне, прекрасне орган; ці асоціації співіснують і протистоять у назві слову «смерть» у всіх його значеннях. Так підсвідомо визначається читачем основна тема твору. У тексті «Фуги смерті» асоціативні образи, підказані назвою, набувають нових обрисів і народжують нові асоціації. Цілком правомірно сприймати цю поезію як модерністське зображення трагедії Голокосту. «Трагедія Освенциму» усвідомлюється не як національна трагедія євреїв, а як всесвітня. Це підкреслюють і образи Маргарити і Суламіф, які є наскрізними у поезії і символізують багатющу гуманістичну культуру, яку подарувала людству німецька та єврейська нації. Орган-крематорій, на якому «з Німеччини майстер» грає «фугу смерті», нищить і «золотисту косу Маргарити», і «попелясту косу Суламіф».
У поезії «Фуга смерті» П. Целан засобами різних видів мистецтва спробував передати трагедію Голокосту. Образи його не мають однозначного трактування, бо поет мусив визнати, що «вимовити», знайти відповідні цій трагедії слова поезія майже не здатна.

ФУГА СМЕРТІ

Чорне молозиво ранку, ми п’ємо тебе ввечері,
ополудні, вранці п’ємо, і ніччю п’ємо і в обід
п’ємо і п’ємо і п’ємо,
в повітрі ми риємо яму, в ній буде не тісно.
В домі живе чоловік, зі зміями грається, пише,
пише, коли над Німеччиною присмеркає,
про золото кіс твоїх, Маргарито, він пише і з дому виходить;
зорі яріють, а він зграю скликає хортів,
євреїв скликає на посвист: рийте могилу в землі,
і наказує: грайте, заграйте до танцю мерщій.

Чорне молозиво ранку, ми п’ємо тебе зночі,
ополудні, вранці п’ємо, п’ємо тебе ввечері
п’ємо і п’ємо і п’ємо.
В домі живе чоловік, зі зміями грається, пише,
пише, коли над Німеччиною примеркає,
про золото кіс твоїх, Маргарито, і попіл твоїх Суламіфів;
в повітрі ми риємо яму, в ній буде не тісно,
глибше укопуйтесь в землю, наказує, хай ці копають,
а ці хай співають і грають розмахує він пістолетом,
він з голубими очима заступи глибше стромляйте,
наказує, ці хай копають, ці ж грають до танцю мерщій.

Чорне молозиво ранку, ми п’ємо тебе зночі,
ополудні, вранці п’ємо, п’ємо тебе ввечері,
п’ємо і п’ємо і п’ємо.
В домі живе чоловік, золото кіс твоїх, Маргарито,
попіл твоїх Суламіфів, зі зміями грає,
кричить: награвайте, від смерті солодша смерть німецький музика
кричить: хай тихішають скрипки, небавом ви станете димом,
труна ваша буде у хмарах, вам буде не тісно в труні.

Чорне молозиво ранку, ми п’ємо тебе зночі,
ополудні знову п’ємо смерть, німецький музика,
п’ємо тебе ввечері, вранці, п’ємо і п’ємо і п’ємо;
смерть, німецький музика з голубими очима,
куля його свинцева поцілить тебе просто в лоб.
В домі живе чоловік, золото кіс Маргарити,
псів він на нас нацькував, у повітрі труну подарує,
він грає зі зміями, марить, смерть, німецький музика,
золото кіс Маргарити,
попіл твоїх Суламіфів.
Переклад: В.Стус
Друга світова війна
у дзеркалі літератури російський поетів:
К.Симонова, Ю.Друніної, О.Берггольц
КОСТЯНТИН МИХАЙЛОВИЧ СИМОНОВ
(1915-1979)
Костянти
·н (Кири
·ло) Миха
·йлович Си
·монов (28 листопада 1915 - 28 серпня 1979) російський радянський письменник, поет, громадський діяч. Костянтин (при народженні Кирило) Симонов народився 15 (28) листопада 1915 р. у Петрограді. Свого батька так і не побачив: той зник без вісти на фронті під час Першої світової війни. У 1919 р. мати з сином переїхала до Рязані. Дитинство Костянтина пройшло у військових містечках і командирських гуртожитках. Після закінчення семи класів він вступив до фабрично-заводського училища (ФЗУ), працював токарем по металу спочатку в Саратові, а згодом у Москві, куди родина переїхала у 1931 р. Так він, заробляючи стаж, продовжував працювати ще два роки після того, як вступив до Літературного інституту ім. А.М.Горького. У 1936 р. в журналах «Молода гвардія» і «Жовтень» були надруковані перші вірші Симонова.
1938 р. К.М.Симонов надрукував поему «Павло Чорний».
1940 р. написав свою першу п'єсу «Історія одного кохання», поставлену на сцені Театру ім. Ленінського комсомолу; у 1941 другу «Хлопець з нашого міста». Протягом року навчився на курсах військових кореспондентів, одержав військове звання інтенданта другого рангу.
З початком війни призвано до війська (старший батальйонний комісар, підполковник, а після війни полковник). У роки війни написав п'єси «Російські люди», «Чекай мене», «Так і буде», повість «Дні та ночі», дві книги віршів «З тобою і без тебе» і «Війна».
Як військовий кореспондент побував на всіх фронтах, пройшов землями Румунії, Болгарії, Югославії, Польщі і Німеччин. Післе війни надрукував збірки нарисів «Листи з Чехословаччини», «Слов'янська дружба», «Югославський зошит», «Від Чорного до Баренцева моря. Нотатки військового кореспондента».
Після війни протягом трьох років побував у численних закордонних відрядженнях (Японія, США, Китай). У 1958-1960 рр. жив і працював у Ташкенті.
Перший роман «Товариші по зброї» (1952), потім велика книга «Живі та мертві» (1959), «Солдатами не народжуються» (1963-1964), «Останнє літо» (1970-1971).
Помер 28 серпня 1979 р. у Москві. Згідно із заповітом прах К.М.Симонова був розвіяний над Буйнічським полем під Могильовом.
Одним з найвдаліших і зворушливих творів воєнної пори є вірш К.Симонова «Жди меня» («Чекай мене»), присвячене коханій жінці поета - Валентині Сєровій. Написаний у 1941 р., вже в лютому 1942 р., коли під ударами радянських військ гітлерівці відкотилися від Москви, «Правда» опублікувала цей вірш, завоював незабаром серця читачів. Солдати вирізали його з газет, переписували, сидячи в окопах, вивчали напам'ять і посилали в листах дружинам і нареченим. Його знаходили в нагрудних кишенях поранених і вбитих...
За жанром лірики його можна віднести до послання, оскільки воно звернене до конкретної особи (В.С.), звучить як заклинання, як молитва. Ключове слово тут - чекай, що повторюється багато разів, наводить на думку про те, що саме від цієї здатності жінки в кінцевому підсумку і залежить життя і перемога.

ЖДИ МЕНЯ
Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,
Не желай добра
Всем, кто знает наизусть,
Что забыть пора.
Пусть поверят сын и мать
В то, что нет меня,
Пусть друзья устанут ждать,
Сядут у огня,
Выпьют горькое вино
На помин души...
Жди. И с ними заодно
Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь,
Всем смертям назло.
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет: - Повезло.
Не понять, не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой,-
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.


















ЮЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА ДРУНІНА
(1924-1991)
Ю
·лія Володимирівна Дру
·ніна (10 травня 1924 - 21 листопада 1991) російська радянська поетеса.
Юлія Друніна народилась 10 травня 1924 р. у Москві. З 1931 р. Юля навчалась у московській школі № 131. З дитинства вона любила читати і не сумнівалась, що буде літератором. В 11 р. почала писати вірші.
«В школьные годы я была, так сказать жрицей чистого искусства. Писала только о любви, преимущественно неземной, о природе, конечно экзотической, хотя не выезжала никуда дальше дачного Подмосковья. Замки, рыцари, прекрасные дамы вперемешку с ковбоями, лампасами, пампасами и кабацкими забулдыгами коктейль из Блока, Майна Рида и Есенина. Всё это мирно сосуществовало в этих ужасных виршах. Мы пришли на фронт прямо из детства. Из стихов моих сразу как ветром выдуло и цыганок, и ковбоев, и пампасы с лампасами, и прекрасных дам.
Я ушла из детства в грязную теплушку,
В эшелон пехоты, в санитарный взвод.
Дальние разрывы слушал и не слушал
Ко всему привыкший сорок первый год.

Я пришла из школы в блиндажи сырые,
От Прекрасной Дамы в «мать» и «перемать»,
Потому что имя ближе, чем «Россия»,
Не могла сыскать.»
Після початку Великої Вітчизняної війни, у 17-річному віці Юлія Друніна записалась до добровільної санітарної дружини.
Восени 1941 р. евакуйована до Сибіру. Згодом поїхала до Хабаровська, де стала курсантом Школи молодших авіаційних спеціалістів.
У 1943 р. Друніна була тяжко поранена - осколок снаряду увійшов у шию зліва і застряг всього у парі міліметрів від сонної артерії. Не підозрюючи серйозність поранення, вона просто обв'язала шию бинтами і продовжила працювати – рятувати інших. Приховувала, доки не стало зовсім погано. Опритомніла вже у шпиталі, саме там написала свій перший вірш про війну:
Я столько раз видала рукопашный,
Раз наяву.
И тысячу во сне.
Кто говорит, что на войне не страшно,
Тот ничего не знает о войне.
Після шпиталю повернулася на фронт, але після чергового поранення 21 листопада 1944 р. вже не могла нести військову службу.
Пережите на війні стало відправним пунктом у розвитку поетичного світосприйняття, саме війна стала наскрізною темою її творчості.
У грудні 1944 р. Юлія Друніна повертається в Москву. Відвідує заняття першого курсу в Літературному інституті.
У 1948 р. вийшла перша збірка віршів Юлії Друніної «У солдатській шинелі». Чи не щороку Друніна видає нові збірки віршів: «Розмова з серцем» (1955), «Вітер з фронту» (1958), «Сучасники» (1960) та інші.
Активно друкується у 70-ті рр.: «У двох вимірах», «Я родом не з дитинства», «Не буває кохання нещасного»
Друніна пробує свої сили і у прозі: повість «Аліска» (1973), автобіографічна повість «З тих вершин» (1979).
Чесна, мужня, непохитна у своїх рішеннях і послідовна у діях, вірна ідеалам юності, красива, ніжна, зворушливо наївна, не вельми придатна до ролі домогосподарки, романтична, вразлива, сильна і... слабка. Ці характеристики аж ніяк не завершують портрет цієї найулюбленішої в СРСР поетеси. Неоднозначно сприйняла Друніна перебудову, і навіть трагічно розвал СРСР.
Ухожу, нету сил. Лишь издали
(Всё ж крещёная!) помолюсь
За таких вот, как вы, за избранных
Удержать над обрывом Русь.

Но боюсь, что и вы бессильны.
Потому выбираю смерть.
Как летит под откос Россия,
Не могу, не хочу смотреть!
Юлія Друніна трагічно пішла з життя, покінчивши собою 20 листопада 1991 р. Вона зрозуміла, що люди, які переконали народ, що еліта - це саме вони, виявилися зрадниками. Вона відчула себе на полі бою... покинутою, зрадженою. Людина сильна, вона могла б перемогти відчуття самотності й боротися. Але вона була бійцем і гостро відчувала, що ідеали, за які воювала й жертвувала життям, зраджені командирами. Не бачила смислу у подальшому житті і добровільно пішла з поля бою. Та справа не тільки у ній: вона не може спокійно спостерігати, «як летить під укіс Росія».
Про всенародну любов до поетеси говорить хоч би й той факт, що кримські астрономи Микола та Людмила Черних відкрили малу далеку планету, яка отримала порядковий номер 804, і назвали її іменем Юлії Друніної.

* * *
Убивали молодость мою
Из винтовки снайперской,
В бою,
При бомбежке
И при артобстреле...
Возвратилась с фронта я домой
Раненой, но сильной и прямой -
Пусть душа
Едва держалась в теле.

И опять летели пули вслед:
Страшен быт
Послевоенных лет -
Мне передохнуть
Хотя бы малость!..
Не убили
Молодость мою,
Удержалась где-то на краю,
Снова не согнулась,
Не сломалась.

А потом -
Беды безмерной гнет:
Смерть твоя...
А смерть любого гнет.
Только я себя не потеряла.
Сердце не состарилось
Ничуть,
Так же сильно
Ударяет в грудь,
Ну, а душу я
В тиски зажала.

И теперь веду
Последний бой
С годами,
С обидами,
С судьбой -
Не желаю
Ничему сдаваться!
Почему?
Наверно, потому,
Что и ныне
Сердцу моему
Восемнадцать,
Только восемнадцать!


[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]



















ОЛЬГА ФЕДОРІВНА БЕРГГОЛЬЦ
(1910-1975)
О
·льга Федорівна Бергго
·льц (3 травня 1910 - 13 листопада 1975) російська радянська поетеса, прозаїк.
Народилася у Санкт-Петербурзі 3 травня 1910 р. З 1918 по 1920 рр. разом з родиною жила в Угличі у колишніх келіях Богоявленського монастиря. Зростала і навчалась у трудовій школі, яку закінчила у 1926 р.
Перший вірш «Піонерам» было надруковано у 1925 р., перше оповідання «Зачарована стежка». Навчалась на Вищих курсах при Інституті історії мистецтв. Вступила на філологічний факультет Ленінградського університету. Закінчивши у 1930 р. університет, їде в Казахстан, працювати кореспондентом газети. У 1933-1935 рр. виходять книги: нариси «Роки штурму», збірка оповідань «Ніч у Новому світі», збірка «Вірші».
13 грудня 1938 р. була заарештована за обвинуваченням «у зв'язках з ворогами народу» і як учасник контрреволюційного заколоту. 3 липня 1939 р. була звільнена і реабілітована: «Вынули душу, копались в ней вонючими пальцами, плевали в неё, гадили, потом сунули обратно и говорят: живи!»
У роки Великої Вітчизняної війни, залишаючись у блокадному Ленінграді, працювала на радіо і писала поеми, присвячені захисникам Ленінграда: «Лютневий щоденник» (1942), «Ленінградська поема».
У 1952 р. пише цикл віршів про Сталінград. Новою сходинкою у творчості Берггольц стає прозовий твір «Денні зірки» (1959), який дозволяє зрозуміти і відчути «біографію століття», долю покоління.
У 60-ті рр. виходять поетичні збірки: «Вузол», «Випробування», у 70-ті – «Вірність», «Пам'ять».
Померла Ольга Берггольц у Ленінграді 13 листопада 1975 р.
Ольгу Берггольц називали і називають "музою блокадного міста". Це дуже висока і почесна атестація. І цілком заслужена. Блокадні вірші Берггольц з'явилися в тоненькому збірнику "Ленінградська поема" ще в блокаду.
Якість її віршів, рівень їх літературної обробки можуть бути різні - одне складалося, можливо, місяцями і роками, інше вихлюпнулося на папір спонтанно, у відповідь на вимогу моменту. Але немає відчуття, що одне писалося "для себе", а інше - "для газети", "для цензора" або просто "тому, що так треба". Навіть уявити таке у відношенні Берггольц було б немислимим цинізмом.
Такий був час. Воно зазнавало не тільки блокадним холодом і голодом. Воно в буквальному сенсі відчувало душу на розрив. І кожен письменник переживав це випробування по-своєму. Хтось пристосовувався, хтось замовкав, хтось продовжував працювати, женучи від себе "незручні" думки, боячись не тільки реальних життєвих неприємностей, але й - інстинктивно - руйнівного внутрішнього роздвоєння.
У Берггольц роздвоєння, розпаду особистості не відчувається. Взаємовиключні, здавалося б, вірші аж ніяк не перекреслюють один одного, навпаки: якимось незбагненним чином навіть самі риторичність, безнадійно, здавалося б, застарілі для сьогоднішнього дня рядки знаходять у цьому протистоянні якусь нову драматичність і гостроту.
Ольга Федорівна вірила, як ідеалістка, і сумнівалася, як реалістка. На питання про "загадку Берггольц" можна сказати загально і гіпотетично: в основі її - масштаб особистості, сила характеру, шалений максималізм у всьому. У житті вона була безкомпромісною максималісткою. У парадоксальній цілісності, в поєднанні несумісного - трагічна неповторність її феномена.




Мой дом
А в доме, где жила я много лет,
откуда я ушла зимой блокадной,
по вечерам опять в окошках свет.
Он розоватый, праздничный, нарядный.

Взглянув на бывших три моих окна,
я вспоминаю: здесь была война.
О, как мы затемнялись! Ни луча...
И все темнело, все темнело в мире...

Потом хозяин в дверь не постучал,
как будто путь забыл к своей квартире.
Где до сих пор беспамятствует он,
какой последней кровлей осенен?

Нет, я не знаю, кто живет теперь
в тех комнатах, где жили мы с тобою,
кто вечером стучится в ту же дверь,
кто синеватых не сменил обоев -
тех самых, выбранных давным-давно...
Я их узнала с улицы в окно.

Но этих окон праздничный уют
такой забытый свет в сознанье будит,
что верится: там добрые живут,
хорошие, приветливые люди.

Там даже дети маленькие есть
и кто-то юный и всегда влюбленный,
и только очень радостную весть
сюда теперь приносят почтальоны.
И только очень верные друзья
сюда на праздник сходятся шумливый.

Я так хочу, чтоб кто-то был счастливым
там, где безмерно бедствовала я.

Владейте всем, что не досталось мне,
и всем, что мною отдано войне...

Но если вдруг такой наступит день -
тишайший снег и сумерек мерцанье,
и станет жечь, нагнав меня везде,
блаженное одно воспоминанье,
и я не справлюсь с ним и, постучав,
приду в мой дом и встану на пороге,
спрошу... Ну, там спрошу: "Который час?"
или: "Воды", как на войне в дороге,-
то вы приход не осуждайте мой,
ответьте мне доверьем и участьем:
ведь я пришла сюда к себе домой
и помню все и верю в наше счастье...
1946
Тема № 4: З англомовної літератури. В.Оден «Куди ж ти, куди?..», «1 вересня 1939 року», «В музеї образотворчого мистецтва»
Мета: ознайомлення з поетичними творами В.Одена «Куди ж ти, куди?..», «1 вересня 1939 року», «В музеї образотворчого мистецтва», «Популярний життєпис» та їх аналіз.
Завдання:
1) проаналізувати характер та зміст медитативної лірики;
2) поглибити знання про інтелектуальну поезію В.Одена;
3) визначати основні ідеї, мотиви у поезіях В.Одена.

План роботи, методичні рекомендації:
Ознайомитись з основними етапами життєвого і творчого шляху В.Одена.
Прочитати поезії «Куди ж ти, куди?..», «1 вересня 1939 року», «В музеї образотворчого мистецтва».
Особливості поезій В.Одена.
Які проблеми порушує поет у своїх віршах? Аргументуйте прикладами і цитатами з поезій.

Питання/завдання для самоперевірки:
Що таке медитативна лірика?
Скласти хронологічну таблицю життєвого і творчого шляху В.Одена.
Основні ідеї та мотиви у творах В.Одена.
Які проблеми у своїх поезіях порушував поет.
Аналіз творів поета: «Куди ж ти, куди?..», «1 вересня 1939 року», «В музеї образотворчого мистецтва».

В результаті виконання самостійної роботи студент повинен:
знати найвизначнішого англомовного поета ХХ ст. В.Одена.
вміти висловлювати свою думку щодо широти тематичного і жанрово-стильового діапазону його поезій.
Рекомендована література:
Г.Є.Безкоровайний, Б.Б.Щавурський Зарубіжна література. Посібник-хрестоматія. – Тернопіль. Навчальна книга –Богдан, 2003 р.
Вірші В.Одена.












ВІСТЕН Г'Ю ОДЕН
(1907-1973)
Ві
·стен Г'ю О
·ден (21 лютого 1907 29 вересня 1973) англо-американський поет, який народився у Великій Британії, а після Другої світової війни став громадянином США. Одена називають одним з найвидатніших поетів ХХ століття, він писав у жанрі інтелектуальної лірики, звертаючись як до соціально-радикальної, так і до філософсько-релігійної проблематики. Став лауреатом Пулітцерівської премії з поезії за барокову еклогу «Вік тривоги» (1948).
Оден народився в англійському місті Йорк у родині лікаря Джорджа Оґустуса Одена. У 1908 р. родина Одена переїхала до Солігулу, а згодом до Гарборну неподалік від Бірмінгему, де його батько отримав посаду медичного інспектора шкіл та професора Бірмінгемського університету. Протягом 1914-1917 рр. Оден перебував під сильним впливом матері, попри те, що, починаючи з восьми років, він навчався у приватних школах та повертався додому тільки на канікулах.
Першим приватним закладом, де навчався Оден, була Школа Св. Едмунда у Сурреї. У 1925 р. Оден вступив до коледжу Крайст-Черч у Оксфорді, отримавши стипендію на вивчення біології, але на другий рік почав вивчати англійську літературу. У 1928 р. Оден вже закінчив Оксфорд, отримавши диплом третього ступеня.
Оден почав писати вірші у тринадцять років, переважно у стилі поетів-романтиків ХІХ століття. Власний голос він знайшов у двадцять років, коли написав свого першого вірша «Лист» («Від першої появи»). Цей та інші вірші, написані ним наприкінці 20-х рр. ХХ ст., відзначалися обірваним та дещо різким стилем, в них було багато алюзій на теми самотності та втрати.
У 1928 р. він написав свій перший драматичний твір «Проплачений з обох боків: шарада», у якому поєдналися стиль та змістові елементи ісландських саг з жартами про англійське шкільне життя. Співвіднесення трагедії та фарсу, та введення сновидної п'єси у п'єсі, стало першим взірцем змішаних стилів його пізніших робіт.
В ранніх віршах Одена постійно виникає тема «родинних привидів», цим поняттям, яке є також і назвою вірша, він позначає могутні невидимі психологічні впливи, які попередні покоління здійснюють на життя людини. Паралельною темою, що присутня в його працях, є контраст між біологічною еволюцією (яку ми не обираємо) та психологічним розвитком культур та індивідуумів (який ми обираємо навіть на підсвідомому рівні). Оден писав про революційні зміни, кажучи про «зміни в душі», трансформацію суспільства через перехід від замкнутої психології страху до психології любові.
Серед віршів, які увійшли до збірки та поєднувалися тематикою особистісних, соціальних та еволюційних змін, а також перешкод у коханні, були «Ми чуємо, як гниє у долині врожай», «Літня ніч», «О, що за звук», «Дивись, незнайомцю, на цей острів» та «Наші батьки, що полювали на пагорбах».
Восени 1928 р. В.Оден покинув Британію та вирушив до Берліна, де вперше відчув політичні та економічні труднощі, які стали одними з центральних тем його творчості. А 1929 р. повернувся до Британії, де деякий час працював репетитором.
З 1935 р. і до 1939, коли Оден покинув Британію, він писав рецензії та есеї для підрозділу «General Post Office», що займався документальним кіно під керівництвом Джона Грірсона, та читав лекції. Під час його співпраці з «Film Unit» у 1935 р. він познайомився з композитором Бенджаміном Бріттеном, разом із яким потім працював над п'єсами, пісенними циклами та лібрето. У 1930 р. п'єси Одена, написані ним разом із Ішервудом, були поставлені у лондонському «Group Theatre»: «Пес під шкірою» і «Сходження на Ф-6», де в алегоричній формі зображується людина, яка не може визначитися у своїх політичних переконаннях.
У його працях знайшла своє відображення впевненість у тому, що митець має бути «чимось більшим за журналіста-репортера». У 1936 р. він провів три місяці в Ісландії, де збирав матеріали до книги «Листи з Ісландії» (1937). Того ж року була видана його збірка «Дивись, незнайомцю».
У 1937 р. Оден вирушив до Іспанії під час громадянської війни, сподіваючись стати водієм машини «швидкої допомоги» для Республіки, але його призначили працювати до відділу пропаганди, який він покинув для того, щоб відправитися на фронт. На нього глибоко вплинули ці сім тижнів, які він провів в Іспанії, а його погляди на суспільство значно змінилися, оскільки політичні реалії виявилися складнішими, аніж він уявляв. Згодом він повернувся в Англію, де ним була написана поема «Іспанія» (1937) найкращий його твір на політичну тему і один із найкращих поетичних відгуків про громадянську війну в Іспанії. Намагаючись поєднати репортаж та мистецтво, Оден у 1938 р. провели шість місяців на фронтах японсько-китайської війни, де працював над книгою «Подорож на війну» (1939). Повертаючись додому, Оден на деякий час зупинився у Нью-Йорці та вирішив переїхати до Сполучених Штатів. Осінь 1938 р. він провів у Англії та Брюсселі. У невеличких віршах Одена тепер з'явилася тематика крихкості та плинності людського кохання («Танець смерті», «Сон», «Колискова»), яку він висвітлював з іронією та гумором у своїх «Чотирьох піснях для кабаре», написаних для пані Гедлі Андерсон (серед яких були вірші «Розкажи мені правду про кохання» та перероблений «Похоронний блюз»), а також згубний вплив публічної та офіційної культури на життя індивідуума («Казіно», «Школярі», «Дувр»). У 1938 р. він написав серію темних іронічних балад на тему індивідуальної поразки («Місс Гі», «Джеймс Гонейман», «Віктор»). Всі вони були видані у його наступній книжці «Інший час» (1940), разом із віршами «Дувр», «Як він є» та «Музей сучасного мистецтва».
У січні 1939 р. Оден вирушив до Нью-Йорку, скориставшись тимчасовою візою. Його від'їзд з Британії напередодні Другої світової війни багато людей сприйняли як зраду, через що постраждала репутація Одена. Після того як Британія оголосила війну Німеччині у вересні 1939 року, Оден повідомив британське посольство у Вашингтоні про те, що він, якщо це буде потрібним, повернеться до Сполученого Королівства, але йому відповіли, що серед осіб за тридцять Британія потребує тільки кваліфікованих службовців. У 1941-1942 рр. Оден викладав англійську в Мічіганському університеті. У серпні 1942 року він був покликаний до армії США, але його не прийняли до військової служби через стан здоров'я.
Влітку 1945 р., після завершення Другої світової війни, Оден був у Німеччині разом із комісією, що вивчала наслідки впливу американського бомбардування на моральний дух німців. Після повернення він оселився на Манхеттені, працюючи письменником-фрілансером та лектором у Новій школі соціальних досліджень, а також професором у коледжах Беннінгтон, Сміт та інших.
З 1942 по 1947 р. Оден переважно працював над трьома великими поемами у драматичній формі, кожна з яких відрізнялася від іншої формою та змістом: «У цей час: різдвяна ораторія», «Море та дзеркало: коментар до Бурі Шекспіра» (обидві були опубліковані у збірці під загальною назвою «У цей час» у 1944 р.), та «Вік тривоги: барокова еклога» (видана у 1947 р.) Після написання «Віку тривоги» у 1946 р. Оден знов зосередився на невеличких віршах, написавши «Прогулянку у темряві», «Свято кохання» та «Падіння Риму». В багатьох із віршів, написаних ним у цей період, згадувалося італійське селище, де він проводив літо у 1947-1957 рр., а у його наступній збірці «Вечірня» (1951) став помітним вплив середземноморської атмосфери. В цих віршах також стала помітною тема «священної важливості» людського тіла у його найбільш звичайних аспектах (дихання, сну, процесу їжі) та зв'язок із природою, який уможливлює тіло (це відрізнялося від протиставлення між людяністю та природою, яке Оден підкреслював у 1930-тих рр.)
Перша прозова книга Одена «Сердиті хвилі: іконографія моря у романтиків» (1950) була написана за матеріалами лекцій на тему образу моря в романтичній літературі. Наприкінці 1950-х рр. стиль Одена став менш риторичним та більш різноманітним. У 1958 р., переїхавши влітку з Італії до Австрії, Оден написав «Прощавай, Меддзоджорно», у якому висвітлюється зв'язок між коханням та пошуками власної поетичної мови.
З 1956 по 1961 р. Оден був професором поезії у Оксфордському університеті, де мав читати лекції тричі на рік. Цей розклад дозволив йому проводити зими у Нью-Йорку, а літо у Європі. Оден помер у Відні у 1973 р. та був похований у Кірхштеттені.
Оден видав близько чотирьохсот своїх віршів, серед них і чотири довгі поеми. Його поезії вражали розмаїттям стилів та методів написання від модерністських до ясних традиційних форм. Тональність та зміст поезій Одена характеризувалися появою як філософських роздумів, так і кліше, взятих з народних пісень.
Місце Одена у сучасній літературі постійно дискутувалося: якщо Г'ю МакДіармід охарактеризував його творчість як «цілковиту невдачу», то автор некрологу, розміщеного на сторінках The Times, написав, що Оден, «який тривалий час залишався enfant terrible англійської поезії, постає перед нами як безперечний майстер».
І.Давидов наступним чином охарактеризував особливості поетики Одена: «Тексти цього оксфордського ерудита багаті на алюзії, нашарування смислів, відсилань до подій історії давньої і не дуже, священної і не особливо, на ремінісценції з англійської і не тільки з англійської літератури, до того ж формально відшліфовані (для Одена характерне прагнення поєднувати досягнення класичної англійської поезії із найвідчайдушнішим експериментом)».
Періоди творчості поета:
Власний голос Оден знайшов у двадцять років, коли написав свого першого вірша «Лист» («Від першої появи»), що пізніше увійшов до вибраного зібрання його творів. Цей та інші вірші, написані ним наприкінці 20-х рр. ХХ ст., відзначалися обірваним та дещо різким стилем, в них було багато алюзій на теми самотності та втрати. Двадцять цих поем з'явилися у його першій книзі «Вірші» (1928), надрукованій за допомогою Стівена Спендера.
У 1928 році він написав свій перший драматичний твір «Проплачений з обох боків: шарада», у якому поєдналися стиль та змістові елементи ісландських саг з жартами про англійське шкільне життя. Співвіднесення трагедії та фарсу, та введення сновидної п'єси у п'єсі, стало першим взірцем змішаних стилів його пізніших робіт. Ця драма та тридцять інших віршів з'явилися у його першій збірці у 1930 році, у другому виданні якої три роки потому було замінено сім віршів. Збірка складається переважно з ліричних та гномічних медитацій на тему нерозділеного кохання, а також особистого та соціального оновлення («Прогулянка на Пасху», «Хор», «Сяйво місяця краси», «Петиція»).
З 1931 по 1935 роки
Наступною помітною працею Одена є «Оратори: англійські штудії» (1932 р. видання, наступні були у 1934 та 1966 рр.), написані віршами та прозою про захоплення героїчними постатями у особистому та політичному житті. У невеликих поемах стиль Одена ставав більш відкритим та доступним, а рясні «Шість од» в «Ораторах» показують його зацікавленість поезією Роберта Бернза. Протягом цих років в багатьох його працях прочитувалися ліві погляди, через що він став відомий як політичний поет, хоча його вірші були більш неоднозначними, аніж це визнавали. Оден писав про революційні зміни, кажучи про «зміни в душі», трансформацію суспільства через перехід від замкнутої психології страху до психології любові.
З 1936 по 1939 роки
Серед віршів, які увійшли до збірки «Дивись, незнайомцю» (1936), назву якої обрав видавець і яку Оден дуже не любив, змінивши її в американському виданні 1937 р. на назву «На цьому острові» помітне поєднання тематики особистісних, соціальних та еволюційних змін, а також перешкод у коханні (поезії «Ми чуємо, як гниє у долині врожай», «Літня ніч», «О, що за звук», «Дивись, незнайомцю, на цей острів» та «Наші батьки, що полювали на пагорбах»).
Відтепер Оден виступав проти того, що митець має бути журналістом, особливо помітною ця позиція стає у «Листах з Ісландії» (1937), книги про подорожі, написаною ним разом із Луісом МакНісом, до якої увійшов його довгий соціальний, літературний та автобіографічний коментар «Лист до Лорда Байрона». У 1937 р. після повернення з іспанської громадянської війни Оден написав політично-ангажований памфлет «Іспанія», який пізніше вилучив з зібрання своїх творів. «Подорож на війну» (1939), книга про подорож на японсько-китайську війну, була написана Оденом разом із Крістофером Ішервудом. Останньою співпрацею Одена з Ішервудом стала п'єса «На порубіжжі», антивоєнна сатира, написана у стилі бродвейських та вест-ендських вистав.
У невеличких віршах Одена тепер з'явилася тематика крихкості та плинності людського кохання («Танець смерті», «Сон», «Колискова»), яку він висвітлював з іронією та гумором у своїх «Чотирьох піснях для кабаре», написаних для пані Гедлі Андерсон (серед яких були вірші «Розкажи мені правду про кохання» та перероблений «Похоронний блюз»), а також згубний вплив публічної та офіційної культури на життя індивідуума («Казіно», «Школярі», «Дувр»). У 1938 р. він написав серію темних іронічних балад на тему індивідуальної поразки («Місс Гі», «Джеймс Гонейман», «Віктор»). Всі вони були видані у його наступній книжці «Інший час» (1940), разом із віршами «Дувр», «Як він є» та «Музей сучасного мистецтва», які були написані до переїзду до США у 1939 р., а також «Пам'яті В.Б.Єйтса», «Невідомий громадянин», «Закон як любов», «1 вересня 1939 року» та «Пам'яті Зигмунда Фройда», написані у США. Елегії до Єйтса та Фройда частково були відображенням антигероїчної теми, яка цікавила Одена. Він вірив в те, що значні справи робляться не геніями, яких ніхто не може сподіватися імітувати, але пересічними індивідуумами, які «такі ж дурні, як і ми» (Єйтс) або про кого може бути сказано «він зовсім не був розумним» (Фройд), та хто став вчителями для інших, а не героями, які викликають благоговіння.
Середній період: 1940–1957
У 1940 р. Оден написав довгий філософський вірш «Новорічний лист», який з'явився разом із його нотатками та іншими поезіями у збірці «Роздвоєний» (1941). З поверненням до англіканської спільноти він почав писати абстрактні вірші на теологічні теми, такі як «Канцона» та «Кайрос і логос». Найхарактернішими темами цього періоду стало вагання митця використовувати інших осіб як матеріал для створення твору та спроба цінувати їх такими, якими вони є («Просперо Аріелю»), та відповідне моральне зобов'язання робити обіцянки та завжди тримати своє слово, усвідомлюючи бажання відмовитися від нього («І в хворобі, і в здоров'ї»).
З 1942 по 1947 р. Оден переважно працював над трьома великими поемами у драматичній формі, кожна з яких відрізнялася від іншої формою та змістом: «У цей час: різдвяна ораторія», «Море та дзеркало: коментар до Бурі Шекспіра» (обидві були опубліковані у збірці під загальною назвою «У цей час» у 1944 р.), та «Вік тривоги: барокова еклога» (видана у 1947 р.).
Після написання «Віку тривоги» у 1946 р. Оден знов зосередився на невеличких віршах, написавши «Прогулянку у темряві», «Свято кохання» та «Падіння Риму». В багатьох із віршів, написаних ним у цей період, згадувалося італійське селище, де він проводив літо у 1947-1957 рр., а у його наступній збірці «Вечірня» (1951) став помітним вплив середземноморської атмосфери. В цих віршах також стала помітною тема «священної важливості» людського тіла у його найзвичайніших аспектах (дихання, сну, процесу їжі) та зв'язок із природою, який уможливлює тіло (це відрізнялося від протиставлення між людяністю та природою, яке Оден підкреслював у 30-и х рр.). Серед нових віршів у цей період були написані «Хвала вапняку» та «Меморіал міста». У 1949 р. Оден та Каллман написали лібрето до опери Ігоря Стравінського «Пригоди пройдисвіта», а згодом співпрацювали над двома лібрето до опер Ганса Вернера Генце.
Перша прозова книга Одена «Сердиті хвилі: іконографія моря у романтиків» (1950) була написана за матеріалами лекцій на тему образу моря в романтичній літературі. Між 1949 та 1954 роками Оден працював над циклом із семи віршів на тему Страсної п'ятниці під назвою «Horae Canonicae» («Канонічні години»), які були енциклопедичним оглядом геологічної, біологічної, культурної та особистої історії, сфокусованої на усвідомленні незворотності вбивства. Протягом того ж часу він також написав «Буколіки», цикл із семи віршів, темою яких стало відношення людини до природи. Обидва цикли увійшли до його наступної збірки «Ахиллів щит» (1955), де також з'явилися вірші «Прибуття флоту» та «Епітафія невідомому солдату».
Продовжуючи тему «Horae Canonicae», Оден написав у 1955-1956 рр. декілька віршів про «історію», використовуючи цей термін для того, щоб позначити послідовність унікальних подій, що виникають через той або інший вибір, зроблений людиною, протиставивши його «природі» як послідовності мимовільних подій, що виникають внаслідок природних процесів, та відсилають радше до законів статистики та анонімних сил, приміром, натовпів людей. Серед цих творів був вірш «Данина Кліо», який дав назву наступній збірці Одена, яка вийшла у 1960 р.


Пізні праці: 1958–1973 роки
Наприкінці 1950-х років стиль Одена став менш риторичним та різноманітнішим. У 1958 р., переїхавши влітку з Італії до Австрії, Оден написав «Прощавай, Меддзоджорно», серед інших його творів був есей «Dichtung und Wahrheit: ненаписаний вірш» («Поезія та правда»), у якому висвітлюється зв'язок між коханням та пошуками власної поетичної мови.
Після «Данини Кліо» (1960) вийшла збірка «Рука фарбаря та інші есеї» (1962), у якій були зібрані тексти лекцій, прочитаних Оденом на посаді професора поезії в Оксфорді у 1956-1961 рр., а також перероблені версії есеїв та нотаток, які він писав починаючи з другої половини 1940-х років.
Перекладаючи хайку та інші вірші з книги Даґа Гаммаршельда «Мітки», Оден почав використовувати хайку у деяких своїх творах. У 1963 р. Одену замовили написання пісень до бродвейського мюзиклу «Людина з ЛаМанчі», але продюсер відмовився від його текстів через їхню недостатню романтичність. У 1971 р. генеральний секретар ООН У Тан запропонував Одену написати слова до «Гімну об'єднаних націй», музику до якого писав Пабло Касальс, але ця праця ніколи не отримала офіційного статусу.
«Певний світ: книга загальних місць» (1970) була своєрідним автопортретом, написаним з використанням улюблених цитат з коментарями, розташованих у алфавітному порядку. Останньою прозовою книгою Одена стало зібрання рецензій та есеїв «Передмови та післямови» (1973), а останньою збіркою віршів стало «Послання хрещенику» (1972) та незавершена збірка «Спасибі тобі, тумане» (опублікована вже після смерті Одена, у 1974 р.), до якої увійшли його вірші про мову («Природна лінгвістика») та власне старіння («Новорічне привітання», «Розмова з собою», «Колискова»). Його останнім віршем, написаним у формі хайку, була «Археологія», присвячена темам ритуалу та безчасся, які цікавили його у останні роки.














КУДИ Ж ТИ, КУДИ?

- Куди ж ти, куди? - каже вершнику віршник. -
Ущелина челюсті щирить, мов піч!
Де ступиш ногою - потонеш у гною,
Могила поглине, понівечить ніч.

- А знаєш, - плете полохкий палахкому, -
Тумани затлумлять твій шлях до мети,
І погляд твій пильний чи бачить там спальню,
Де пасткою пустка враз пискне: "Лети!"?

- Ти бачиш он птаха? - жах зуху на вухо
Шепоче. - Шурхоче чорнюще в гіллі!
Слідком щось слідкує, ступає, стовпіє!
Ти згинеш - он пляма горить на чолі...

- Вшивайся! - сказав тому віршнику вершник.
- А дзусь! - палахкий полохкому сказав.
- Тебе вони стежать, - відрізав зух жаху
І геть поскакав, од них поскакав.
Переклад: О.Мокровольський

В МУЗЕЇ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА

На стражданнях людських зналися добре вони,
Старі ті майстри. Розрізняли вони безпомильно,
Як людині болить - хоча обік неї тим часом
Другий хтось їсть при вікні, чи блукає смутний...
І поки древні діди шанобливо чекають
Народження Божого - в рамцях їхніх картин
Є завше діти поруч, вони не ждуть, а гасають
На ковзанах по замерзлому ставі весело й вільно.
Пам'ятали мистці -
Поки жахливі діються муки,
Десь у куточку, при якомусь там путівці
Собаки живуть собачим життям, повсідалися круки
Й кобила катова треться спокійно об тин.
Наприклад, в "Ікарі" Брейгеля - як всі відводять очі
Далі від лиха. Ратай за плугом не хоче
Крику про поміч почути, його не стривожив сплеск
І, очевидно, нітрохи не схвилювало,
Що білі ноги чиїсь ідуть під зелену воду;
А вишуканий корабель, з якого всю ту пригоду
Видно чудово - хлопчик же впав з небес! -
Мав, певно, власну мету - ну й плив до неї помалу.
Переклад: М.Стріха

1 СЕНТЯБРЯ 1939 ГОДА

Я сижу в ресторанчике
На Пятьдесят второй
Улице, в тусклом свете
Гибнут надежды умников
Бесчестного десятилетия:
Волны злобы и страха
Плывут над светлой землей,
Над затемненной землей,
Поглощая частицы жизни;
Тошнотворным запахом смерти
Оскорблен вечерний покой.

Точный ученый может
Взвесить все наши грехи
От лютеровских времен
До наших времен, когда
Европа сходит с ума;
Наглядно покажет он,
Из какой личинки возник
Неврастеничный кумир.
Мы знаем по школьным азам:
Кому причиняют зло,
Зло причиняет сам.

Уже изгой Фукидид
Знал все наборы слов
О демократии,
И все тиранов пути,
И прочий замшелый вздор,
Рассчитанный на мертвецов.
Он сумел рассказать,
Как знания гонят прочь,
Как входит в привычку боль
И как смысл теряет закон.
И всё предстоит опять!

В этот нейтральный воздух,
Где небоскребы всей
Своей высотой утверждают
Величье Простых Людей,
Радио тщетно вливает
Убогие оправдания.
Но можно ли долго жить
Мечтою о процветании,
Когда в окно сквозь стекло
Смотрит империализм
И международное зло?
Люди за стойкой стремятся
По-заведенному жить:
Джаз должен вечно играть,
А лампы вечно светить.
На конференциях тщатся
Обставить мебелью доты,
Придать им сходство с жильем,
Чтобы мы, как бедные дети,
Боящиеся темноты,
Брели в проклятом лесу
И не знали, куда бредем.

Воинственная чепуха
Из уст Высоких Персон
В нашей крови жива,
Как первородный грех.
То, что безумный Нижинский
О Дягилеве сказал,
В общем верно для всех:
Каждое существо
Хочет не всех любить,
Скорее наоборот
Чтобы все любили его.

Владельцы сезонных билетов,
Из консервативного мрака
Пробуждаясь к моральной жизни,
Клянутся себе поутру:
«Я буду верен жене,
И всё пойдет по-иному».
Просыпаясь, вступают вояки
В навязанную игру.
Но кто поможет владыкам?
Кто заговорит за немого?
Кто скажет правду глухому?

Мне дарован язык,
Чтобы избавить от пут,
От романтической лжи
Мозг человека в толпе,
От лжи бессильных властей,
Чьи здания небо скребут.
Нет никаких Государств.
В одиночку не уцелеть.
Горе сравняло всех.
Выбор у нас один:
Любить или умереть.

В глупости и в ночи
Погряз беззащитный мир;
Мечутся азбукой Морзе,
Пляшут во тьме лучи
Вершители и справедливцы
Шлют друг другу послания.
Я, как и все, порождение
Эроса и земли,
В отчаяньи всеотрицания,
О, если бы я сумел
Вспыхнуть огнем утверждения!
Перевод: И.Сибирянин
















Тема № 5: З японської літератури. Кавабата Ясунарі (1899-1972). «Тисяча журавлів»
Мета: ознайомлення зі змістом роману «Тисяча журавлів».
Завдання:
1) характеризувати особливості творчої індивідуальності митця;
2) висловлювати власну думку своєрідність його роману;
3) визначати національний колорит художнього твору.

План роботи, методичні рекомендації:
Ознайомитися з основними віхами життєвого і творчого шляху Ясунарі Кавабата.
Прочитати уривки з роману «Тисяча журавлів».
Як відображена національна японська етика і естетика у творі?
Визначити головну тему, ідеї та проблеми у творі. Характеристика головних персонажів твору.
Особливості композиції твору.

Питання/завдання для самоперевірки:
Скласти хронолочну таблицю життєвого і творчого шляху Кавабата Ясунарі.
Чому Ясунарі Кавабата «красою Японії народжений»?
Які філософські проблеми порушено у творі?
Як відображається у творі японська етика і естетика?
Ваша ставлення до образу Кікудзі? Чим вам близький цей герой?
Чому чайний обряд – це досягнення гармонії стосунків між людьми, людиною і природою?


Рекомендована література:
Г.Є.Безкоровайний, Б.Б.Щавурський Зарубіжна література. Посібник-хрестоматія. – Тернопіль. Навчальна книга –Богдан, 2003 р.
О.М. Ніколенко, Т.П.Маєвська Зарубіжна література. Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 1998 р.
Ясунарі Кавабата Тисяча журавлів.
Презетація «Ясунарі Кавабата».











Кавабата Ясунарі
(1899-1972)
Японський письменник Ясунарі Кавабата народився 14 червня 1899 р. в Осаці в освіченій і багатій родині. Його батько, лікар, помер, коли Ясунарі було всього 2 роки. Після смерті матері, що настала через рік після смерті батька, хлопчик був узятий на виховання дідом і бабкою по материнській лінії. Через кілька років померли його бабуся й сестра, і хлопчик залишився зі своїм дідом, якого дуже любив. Хоча в дитинстві Кавабата мріяв бути художником, у віці 12 років він вирішує стати письменником, і в 1914 р., незадовго до смерті діда, починає писати автобіографічну розповідь, що публікується в 1925 р. під назвою "Щоденник шістнадцятирічного".
Продовжуючи жити в родичів, Кавабата вступає у токійську середню школу й починає вивчати європейську культуру, захоплюється скандинавською літературою, знайомиться із добутками таких художників, як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рембрандт і Поль Сезанн. В 1920 р. юнак вступає до Токійського університету на факультет англійської літератури, однак на другому курсі береться за вивчення японської літератури. Його стаття в студентському журналі "Синейте" ("Новий напрямок") привернула увагу письменника Кан Кікуті, що запропонував Кавабаті, котрий у цей час (1923) учився на останньому курсі, стати членом редакції літературного журналу "Бунгей сюнджю" ("Література епохи"). У ці роки Кавабата із групою молодих письменників засновує журнал "Бунгей дзідай" ("Сучасна література") - рупор модерністського напрямку в японській літературі, відомого за назвою "сінканкакуха" ("неосенсуалісти"), що перебував під сильним впливом модерністських письменників Заходу, особливо таких, як Джеймс Джойс і Гертруда Стайн.
Перший літературний успіх молодому письменникові принесла повість "Танцівниця з Ідзу" (1925), де розповідається про студента, що закохався в молоденьку танцівницю. Два головних персонажі, автобіографічний герой і безневинна героїня, проходять через всю творчість Кавабати.
У книзі "Птаха й звірі" (1933) розповідається про холостяка, що відмовляється від спілкування з людьми й знаходить спокій серед тварин, плекаючи спогади про дівчину, яку любив у молодості. В 30-і рр. творчість Кавабати стає більш традиційною, вона відмовляється від ранніх літературних експериментів. В 1934 р. письменник починає роботу над "Сніжною країною", повістю про відносини токійського джиґуна середніх років і дорослої сільської гейші. Написана з підтекстом, в еліптичному стилі (у дусі "хайку", силабічної японської поезії XVІІ в.), "Сніжна країна" не має зв'язного, продуманого сюжету, складається із серії епізодів. Кавабата довго працював над романом: перший варіант з'явився в пресі в 1937 р., а останній, остаточний, - тільки через десять років.
Під час другої світової війни й у післявоєнний період Кавабата намагався бути осторонь від політики, ніяк не реагуючи на те, що відбувалося в країні. Він довго подорожував по Маньчжурії й багато часу приділив вивченню "Саги про Гендзі", класичному японському роману XІ ст. У загадковій повісті Кавабати "Тисячокрилий журавель" (1949), в основі якої лежить традиційна японська чайна церемонія, простежуються елементи «Саги про Гендзі». Саме повість «Тисячокрилий журавель» («Тисяча журавлів») найкраще відома на Заході, хоча багато критиків думають, що "Стогін гори" (1954), сімейна криза в шістнадцятьох епізодах, є твором більш значимим. Повість Кавабати «Озеро» (1954), де описується еротична мара й використовується прийом "потоку свідомості", американський письменник й есеїст Едмунд Уайт назвав "настільки ж стислою і насиченою, як природною і продуманою, наче ідеальний чайний сад".
У "Будинку сплячих красунь" (1961) розповідається про старого, що у пориві крайнього розпачу відправляється в публічний дім, де жінки перебувають під таким сильним наркотичним сп'янінням, що навіть не помічають його присутності. Тут він намагається знайти зміст буття, позбутися від самітності. У цьому творі, писав критик Артур Г. Кімбалл, "майстерність Кавабати виявилася в сполученні думок про смерть з мозаїкою життя, нагнітання напруги сполучається із кольоровим відступом... З погляду Едгара По, це ідеальна розповідь, у якій автор домагається багатозначного ефекту".
У 1931 р. Кавабата Одружується з Хідеко й оселяється із дружиною в древній самурайській столиці Японії, у м. Камакура, на північ від Токіо, де в них народжується дочка. Літо вони звичайно проводили на гірському курорті Каруйдзава в котеджі західного типу, а взимку жили в будинку японського стилю в Дзусі. Неподалік від Дзусі в Кавабати була квартира, де він працював у традиційному японському кімоно й дерев'яних сандаліях.
У 1960 р. за підтримки держдепартаменту США Кавабата робить турне по декількох американських університетах (у число яких входив і Колумбійський університет), де веде семінари по японській літературі.
У своїх лекціях він вказував на безперервність розвитку японської літератури з XІ по XІ в., а також на глибокі зміни, що відбулись наприкінці минулого сторіччя, коли японські письменники відчували сильний вплив своїх західних побратимів по перу.
Імовірно, внаслідок зрослого впливу Місіми (письменника, кіноактора й політичного діяча правої орієнтації) Кавабата наприкінці 60-х рр. пориває з політичним нейтралітетом і разом з Місімою і двома іншими письменниками підписує петицію проти "культурної революції" у комуністичному Китаї.
В 1968 р. Кавабата одержав Нобелівську премію з літератури "за письменницьку майстерність, що передає сутність японської свідомості". Будучи першим японським письменником, що одержав Нобелівську премію, Кавабата у своїй промові сказав: "Все своє життя я прагнув до прекрасного й буду прагнути до самої смерті". З типово японською скромністю він помітив, що не розуміє, чому вибір припав саме на нього; проте він висловив глибоку подяку, сказавши, що для письменника "слава стає тягарем".
У 1970 р., після невдалої спроби організувати повстання на одній з японських військових баз, Місіма робить харакірі (ритуальне самогубство), а через два роки важкохворий Кавабата, що тільки-но вийшов з лікарні, де він проходив обстеження як наркоман, також кінчає життя самогубством - він отруюється газом у себе будинку в Дзусі. Цей вчинок потряс всю Японію, увесь літературний світ. Оскільки письменник не залишив посмертної записки, мотиви самогубства залишилися неясними, хоча висловлювалися припущення, що, можливо, самогубство викликане аналогічним учинком його друга, що глибоко зачепив письменника.
По іронії долі, у своїй Нобелівській лекції Кавабата говорив: "Яка б не була ступінь відчуженості людини від світу, самогубство не може бути формою протесту. Якою б ідеальним не була людина, якщо вона робить самогубство, їй далеко до святості".
У романах Кавабати, які відрізняються другим планом і недомовленістю, переплітаються модерністські прийоми й елементи традиційної японської культури. У статті, надрукованій в "Нью-Йорк Таймсі", Такасі Ока відзначає, що у творчості Кавабати "західний вплив перетворився в щось чисто японське, і проте книги Кавабати залишаються в руслі світової літератури".
Крім Нобелівської премії, Кавабата одержав також премію "За розвиток літератури" (1937), Літературну премію Академії мистецтв (1952). В 1954 р. він був прийнятий у Японську академію мистецтв, а в 1959 р. нагороджений Франкфуртською медаллю імені Ґете. Крім того, в 1960 р. письменник одержав французький орден Мистецтва й літератури, премію Франції "За кращу іноземну книгу" й орден Культури від японського уряду в 1961 р.
16 квітня 1972 р. помер.
Про гідну людину японці кажуть: "Вона бачить красу і радість життя там, де їх не помічають інші". Ці слова якнайкраще характеризують неперевершеного майстра прози, першого в японській літературі лауреата Нобелівської премії (1968) Ясунарі Кавабата. Своєрідність його творчості визначає традиційний для японського мистецтва прийом натяку (йодзю), котрий дає змогу відчути те, що неможливо осягнути розумом чи відчуттям, а можна лише "зрозуміти серцем".
Одним з кращих творів Кавабата по праву вважають повість "Тисяча журавлів" (1951), за який йому була присуджена премія Академії мистецтв Японії (1952).
Композиційна побудова повісті "Тисяча журавлів" пов'язана із традицією чайної церемонії. Саме з цього ритуалу в храмі древнього міста Камакура (де сам Кавабата жив тривалий час) і починається знайомство читачів з головними героями: Кікудзі і Юкіко, долі яких і становлять основу сюжету. Чайна церемонія - загальний фон, а точніше, художня тканина, переплетіння "ниток", яке з'єднує минуле і теперішнє всіх персонажів.
Чайна церемонія - "тядо", в буквальному значенні "шлях чаю" - містить у собі елементи як духовного, так і естетичного плану. Це одне із найсамобутніших мистецтв японців, що відіграє суттєву роль у їхньому духовному житті вже понад п'ятсот років.
Відомий діяч японського мистецтва Окакура Какудзо писав: "Шлях самураїв - це мистецтво смерті... Мистецтвом життя є "тядо" ("шлях чаю").
Сутність чайного обряду - старовинної традиції, доведеної японською естетикою до рівня високого мистецтва, - полягає в тому, щоб дати можливість людині поміркувати над своїм життям, очистити душу від повсякденних турбот і суєти, нагадати про гармонійну єдність людини з природою та іншими людьми.
Існує чотири правила чайної церемонії:
гармонія. Це умова існування, основа основ; постійність можлива лише тоді, коли є рівновага. Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої стосунки зі світом. Пошуки гармонії - призначення традиційного мистецтва японців;
чемність. Вона передбачає щирість стосунків між людьми, співзвуччя сердець, "зустріч почуттів" не за правилами поведінки, а через те, що душа людини, яка потрапляє у світ краси та натуральності, прихильна до добра. Чайний дім - це обитель миру та спокою, сюди немає доступу людям з поганими думками;
чистота. Вона повинна бути абсолютною, починаючи від почуттів та думок, закінчуючи чистотою в буквальному розумінні;
спокій. Головне у чайному домі - тиша та спокій, які необхідні для рівноваги духу, для бесіди "серцями".
Як неодноразово підкреслював сам Кавабата, його метою був не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Небезпека духовного знецінення давньої традиції у повісті йде від Тікако Курімото, яка "здобула собі неабияку славу вчительки чайної церемонії". Із нею пов'язані всі життєві труднощі головних героїв повісті. Колись Тікако була коханкою батька Кікудзі, котрий вже по-дорослому осмислює свої дитячі спогади про неї. Пізніше ця жінка змогла увійти в довіру до його матері, ставши незамінною помічницею в родині Кікудзі, допомагаючи влаштовувати чайні церемонії і навіть прислуговуючи на кухні, коли збиралися гості. Тікако опікає і вже дорослого Кікудзі, котрий втратив батьків. Вона впливає на розвиток його стосунків з нареченою Юкіко Інамурі і чинить перешкоди його контактам з пані Оота та її дочкою Фуміко. Тікако пересуває  людей та їхні долі, як чашки: спочатку вона підсуває Кікудзі Юкіко і відсуває пані Оота, потім відсуває її дочку Фуміко, врешті-решт відсуває і Юкіко, кажучи, що обидві дівчини вийшли заміж.
Слід зазначити, що на сторінках повісті сам чайний посуд і взагалі вся кераміка - вази, чашки і чайники - живуть немовби власним особливим життям, що пов'язане з минулим. Старовинні речі, яким по кілька сот років, відтіняють швидкоплинність людського існування, втілюють віковічну мудрість, нагадують про неминущі цінності.
Огорнений романтичним серпанком образ Юкіко, котра тримає в руках рожеву крепдешинову хустку (фуросікі) із зображенням літаючих журавлів, заполонив уяву Кікудзі із самого початку повісті. Він закохується в Юкіко, шукаючи в ній втілення своїх мрій. Іншу сюжетну лінію повісті складають  досить складні стосунки (у тому числі й любовні) Кікудзі з пані Оота та її дочкою Фуміко. Із пані Оота його пов'язують спогади про батька (котрий зближується з нею після Тікако). Оота-сан шукає у синові риси батька, люблячи його і шануючи пам'ять про нього. Зближення з Кікудзі викликає в неї почуття провини, а сам Кікудзі відкриває в Оота невідомі раніше її привабливі риси і краще розуміє тепер почуття свого батька. Оота не чинить перешкод запланованому шлюбу Кікудзі з Юкіко. Однак піклування і співчуття самого Кікудзі до дочки Оота - Фуміко (після раптової смерті її матері від паралічу серця) і зближення з нею, а також наполеглива "турбота" Тікако про Кікудзі роблять дівчину з літаючими журавлями на фуросікі недосяжною мрією для хлопця.
У японській символіці журавлі - символ надії, благополуччя і щастя. Малюнок із зображенням білосніжних птахів на рожевому фоні має глибокий смисл: героїня повісті повинна мати щасливу долю. Мрія про щастя взагалі є провідною ідеєю твору, але вона лишається недосяжною
В естетиці японського мистецтва уявлення про речі, а точніше, про "сумну принадність речей", відіграє дуже велике значення. Дерева, квіти, каміння, кераміка сприймаються японцями як одухотворені образи, просякнуті настроями туги, співчуття, світлої печалі. У літературній творчості, особливо в поезії, як і в мистецтві складання букетів (ікебана), як і в традиційному японському саду, немає нічого зайвого, але завжди є місце для уяви, натяк, певна незавершеність і несподіваність, що змушують працювати думку й почуття. Спираючись на традиційну японську естетику, Кавабата через "сумну принадність речей" передає своє ставлення до героїв: симпатії і співчуття, милосердя і ніжність, гіркоту і біль. Розкривати внутрішній світ героїв, робити їх живими й близькими для читачів людьми допомагають письменникові також і суто японська споглядальність, тонке розуміння природи та її впливу на душу людини.
Природа у творах Кавабата завжди посідає особливе місце. Життя природи і людини, на думку письменника, поєднані невидимими ланцюгами. Усвідомлення цього первісного невід'ємного зв'язку надзвичайно важливе для митця. З ним пов'язане і відчуття ритму цілісного світу, що дозволяє проникати у закони природи, жити з нею одним життям, не відступаючи від природного єства, не створюючи дисгармонії, дисонансу, розладу з нею, а значить, і з самим собою. Рядки про природу створюють своєрідний фон, на якому розгортається життя героїв, проте нерідко природа набуває і самостійного значення, стаючи одним із образів твору. Кавабата закликає вчитися у природи, проникати в її нерозгадані таємниці, він бачить у спілкуванні з природою шлях до морального та естетичного вдосконалення людини.
У зображенні Кавабата природа прекрасна й велична, через показ змін у ній автор відтворює порухи людської душі, тому майже всі твори письменника багатопланові, вони мають прихований підтекст. У повісті "Тисяча журавлів" природа немовби співчуває героям. Наприклад, через опис природи передається тривога Кікудзі перед невідомістю. Коли Кікудзі виглянув у сад, "по небу прокотився грім. Далекий і могутній, він наближався все ближче й ближче. На мить дерева у саду освітив спалах блискавки". Блискавка як думка і думка як блискавка - нерозривність цих понять допомагають авторові краще висвітлити образ Кікудзі, який переживає осяяння, знайшов потрібне рішення, певний вихід для себе. "І одразу зашумів дощ, - пише Кавабата. - Поступово грім відкотився далі". Дощ неначе змиває тривожні передчуття героя, очищує його душу, відкриває шлях до нового, чистого начала. "Кікудзі підвівся і зателефонував Фуміко". Розмовляючи з нею по телефону про дрібниці, Кікудзі ледь її слухав, перевівши розмову на головне:
"- У нас тут справжня злива. А у вас?..
- Ллє, як з відра. Тільки-но так гримнуло, що я ледь не вмерла.
- Зате після дощу буде так свіжо..."
Слово "свіжий", "свіжість" означає не тільки стан у природі після дощу, а й зміну у внутрішньому світі героя.
В описі зустрічі персонажів використовується така сама символіка.
"- Напевне, ви чули по телефону, як тут зранку шумів дощ? - спитав Кікудзі.
- Хіба по телефону почуєш? Я не звернула уваги. Дивно, невже можна почути, як шумить дощ у вашому саду?"
В останній фразі даного діалогу застосовується прийом іносказання. Це речення слід розуміти так: "Хіба можна знати, що відбувається у вашій душі?"
У фіналі повісті символіка речей і природи зливається воєдино. Уранці, після ночі з Фуміко, Кікудзі у саду перед чайним павільйоном піднімає друзки чашки, розбитої дівчиною напередодні. З цією чашкою пов'язані стосунки  чотирьох людей: батька Кікудзі з пані Оота і самого Кікудзі з Фуміко. "Кікудзі склав разом чотири великих друзки, і в його долоні з'явилась чашка. Тільки на її краю не вистачало шматочка. Кікудзі узявся його відшукати, та згодом полишив цю спробу". Піднявши очі вгору, він побачив, що на сході поміж  деревами сяяла одна велика зірка. "Скільки я вже не бачив ранкової зорі!" - подумав Кікудзі, дивлячись у небо, що потроху затягували хмари. Зірка виблискувала серед хмар і від того здавалася ще більшою, ніж була насправді... "Нема сенсу збирати черепки, коли на небі сяє зірка таким свіжим блиском", - промайнуло у голові Кікудзі. І він кинув уламки на землю".
Фуміко, рішуче розбиваючи ввечері чашку, немовби обривала всі пута минулого, які безнадійно заплутали ті, хто пив чай із цієї чашки до неї, пута, що не відпускали від спогадів тих, хто живе нині. Водночас дівчина переживає з приводу того, що Кікудзі може порівняти її чашку з іншою, кращою (тобто з Юкіко): "У вас є краще "сіно", - прошепотіла вона". ("Сіно" - чашка у стилі Сіно Сосіна, відомого майстра чайної церемонії.) Однак після незабутнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимсь іще. Вона стала для нього незрівнянною, стала самою долею. Проте, кинувши черепки на землю, Кікудзі, знову піднявши очі угору, ледь не скрикнув: "Зірки вже не було. Поки він збирав друзки, ранкова зірка сховалася за хмарою". Він знову підняв черепки. "Шкода було кидати чашку. Та й тут її могла побачити Тікако" (через яку все минуло виглядає гріховним і брутальним). Втративши зірку (Юкіко), Кікудзі все ж таки відчуває, що звільнився від "гидкої чорної пелени, що застила йому світ", символом якої у повісті є потворна родима пляма на грудях (тобто на душі) Тікако. Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко? - розмірковує сам-на-сам герой, згадуючи, як не опиралася Фуміко - "опиралася тільки її чистота". Кікудзі боявся, що цього разу прокляття торкнеться його душі, а вийшло навпаки: його душа неначе очистилася. Чиста хмарка Фуміко, що закрила зірку Юкіко і очистила душу самого Кікудзі, безслідно розтанула. Кікудзі ніде не може знайти дівчину, яка так раптово зникла. Згадавши її слова "Смерть йде за мною слідом", він відчуває, як дерев'яніють його ноги від жахливої думки: "Не можу повірити, що вона померла!" "Як же Фуміко могла померти, коли мене самого вона повернула до життя?" - із цим та з багатьма іншими питаннями залишає свого героя Кавабата у фіналі повісті. І у скорботній тональності немовби відповідає на почуття Кікудзі вся природа, що також сумує разом із людиною.
Лірична повість "Тисяча журавлів" написана на основі давнього естетичного принципу японського мистецтва - міябі (яскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і як чуттєва, земна краса, втілена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна краса, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована, внутрішня краса, що знайшла втілення в образі Фуміко. Автор передає відчуття краси з допомогою особливого прийому - натяку (йодзю), який створює настрій, викликає "надпочуття", змушуючи працювати думку і уяву читача.
Повість "Тисяча журавлів" має глибокий гуманістичний зміст. Назва твору промовиста: тисяча журавлів - це символ чистоти та щастя, яких шукає кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони зовсім поруч.
Повість "Тисяча журавлів" - твір про прекрасне, що надає сенс життю, одухотворює його, котре живе в кожній людині, і про людину, яка створює цю красу.




Список літератури:

Зарубіжна література. 10 клас. Посібник-хрестоматія/ Автори-упорядники Щавурський Б.Б., Николин М.М. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001.
Зарубіжна література: Посібник-хрестоматія.11 клас/Упорядники: Безкоровайний Г.Є., Щавурський Б.Б. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2003.
Мірошниченко Л.Ф. Методика викладання світової літератури в середніх навчальних закладах: Підручник для студентів-філологів. – К.: Ленвіт, 2000.
Музика С. Зарубіжна література. 10 клас. Посібник-хрестоматія. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2006.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]









 "Суїні, який випростався" - пародійне визначення сучасної людини, що його Еліот іронічно пропонував замість "homo sapiens" – «людини розумної».
 "Соловей" на жаргоні означає "повія".
 Предсмертний вигук героя трагедії Есхіла "Агамемнон".
 Так чорний слуга з повісті Дж.Конрада «Серце темряви» повідомляє про смерть Куртца, білого торгорця в джунглях Конго. Куртц – «порожній у серцевині».
 Вислів пов'язаний з невдалою Пороховою змовою 1605 р. За традицією у цей день вулицями носять опудало змовника Гая Фокса, а діти просять цими словами милостиню.
 Асоціація з ІІІ піснею з «Пекла» Данте. За рікою Ахерон починається «інше царство смерті», аналогічне до першого царства смерті, що ним є саме життя.
 Натяк на слова Беатріче (Данте, «Чистилище»).
 Відомі образи з «Раю» Данте. Троянда – католицький символ Церкви невидимої, а також Матері Божої.
 Брейгель Пітер (1525 - 1569) - видатний нідерландський художник. "Падіння Ікара" належить до його найвідоміших творів.












Приложенные файлы

  • doc 11215260
    Размер файла: 2 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий